ска║ того, щоб сином ┐┐  крутила
ота ┐хня шкiльна вертуха, що з трiйок не вилазить, зате  вже  вмi║  реготи
справляти з дорослими хлопцями бiля клубу.
   - Викинь це все з голови, чу║ш? Рано ще!
   - А тс! - застережливо пiдняв Вiталiй палець угору.
   Мати прислухалась, але нiчого особливого  не  почула.  Тiльки  десь  за
виноградним листям веранди коник тонко, монотонне сюркотiв.
   - "В полудневiй духотi коник, очманiлий вiд сонця,  кричить"...  Зна║ш,
хто це сказав? Товариш Арiстофан.  Понад  двi  тисячi  рокiв  тому...  Двi
тисячi рокiв, мамо, той його коник кричить!
   - Ти менi зуби не забалакуй, я без твого Арiстофана коникiв чула...
   - А вето на мотоцикл... Це ж ти, мамо, пожартувала?
   - Нiскiлечки. Доки не здаси всiх екзаменiв, з двору виводити не смiй!
   Це був для хлопця удар. Нi слова  пiсля  цього  не  промовив.  Ображено
прикусивши губу, поглядом на вулицю втупився, де  хоч  бiлий  день,  а  на
стовпi забуто блищить електрична лампочка.
   Вперше хлопець вiдкрито не скорився материнiй волi.  Не  за  пiдручники
вхопивсь, а, мовби наперекiр матерi, побрiв  у  свiй  куток,  вшнипився  в
якусь схему, потiм став  з  брязкотом  ритися  серед  свого  радiомотлоху,
перебирав, лiпив якiсь дротики в металевiй грубiй коробцi...
   "Ось уже й посварились",- думала Лукiя, але цього разу вона помилялась.
Бо хоч i наговорила щойно Вiталиковi рiзких слiв, хоч i  наклала  жорстоку
для нього спокуту - заборону на мотоцикл, Вiталiй, проте, не  мав  на  не┐
гнiву, вiн прощав ┐й цей, як завжди, буйний спалах. Бо хiба ж  хлопець  не
розумi║, ким вiн ║ для матерi, хiба вiн не здатен  оцiнити  ┐┐  самозречну
любов? Може, й замiж не вийшла через  нього,  бо  ма║  вона  переконанiсть
таку, що нiхто, навiть найкращий вiтчим,  не  замiнив  би  синовi  рiдного
батька. В душi вiн пиша║ться сво║ю  матiр'ю,  йому  втiшно  знати,  що  ┐┐
шанують робiтники. Як любив Вiталик, будучи ще хлоп'ям, ждати ┐┐  увечерi,
поки  вона,  нагасавшись  по  степових  вiддiлках,  повернеться,  напалена
сонцем, гаряча, i вiд не┐ всi║┐ пахне пилом, токами,  бензином,  нектарним
духом соняшникiв. Вiн весь так i поринав у той дух. Мати ще й досi  вважа║
його хлоп'ям, не бере його всерйоз, для не┐ вiн просто Вiталик, вона мовби
не встига║ збагнути, що вiн уже перерiс ┐┐ уявлення, що в нього i знань, i
почуттiв бiльше, нiж вона догаду║ться. Iнодi Вiталиковi зда║ться,  що  вiн
розумi║ матiр бiльше, глибше, нiж вона його. Так, за спиною в не┐  нелегке
життя з сво┐ми втратами, болями... Вiн зна║ про тi  жертви,  на  якi  вона
йшла ради нього...
   Он вона, його мамця, зараз порядку║, витира║ на вiкнах пилюку  у  сво┐й
кiмнатi, де крiзь розчиненi навстiж дверi видно  етажерку  з  книжками  та
високе лiжко з горою бiлоснiжних подушок, що ┐х мати рiдко й  розруйнову║,
бо влiтку найчастiше вона спить на оцiй  канапi,  а  Вiталик  надворi,  на
розкладайцi. Зупинилась бiля етажерки, перебира║ якiсь книжки,  Вiталиковi
аж хочеться докинути до не┐ жартом: "То  ти,  мамцю,  "Блокнот  агiтатора"
вдруге перечиту║ш?" - але вiн промовчу║,  бо  вона  сто┐ть  в  цей  час  у
глибокiй задумi i на долонi в не┐... бiлоснiжний уламок коралово┐ гiлки!
   То - дарунок капiтана Дорошенка. Скiльки дивування було  в  хатi,  коли
капiтан привiз якось iз сво┐х плавань той  уламок  -  уламок  бiлоснiжного
чогось... Формою гiллясте, як рiг оленя, тiльки бiлоснiжне. I важке,  наче
металом всерединi налите. Шмат справжнього коралового рифу - ось що вiн ┐й
подарував. Дар океану, дар синiх тропiчних вод...
   Даруючи матерi коралову гiлку, капiтан сказав тодi:
   - к вони рожевi, голубi, а це, бач,  бiлий...  Багато  на  таких  суден
гинуло... Бо це зверху вiн у квiточках, а внизу - монолiт.
   - Яка краса! - тихо вигукнула мати.- I оце воно у водi росте? Бiле ж як
снiг! - I стояла мов заворожена, а капiтан додав жартома:
   - Тiльки в нас тут курява, вiн  швидко  в  тебе  потемнi║...  Ну,  тодi
викинеш, як потемнi║.
   - Не потемнi║,- сказала вона, i  це  було  сказано  якось  особливо,  i
глянули одне одному в вiчi теж якось особливо.
   I справдi, хоч минають вiдтодi мiсяцi i  роки,  проходять  над  степами
курявнi чорнi бурi, а капiтанiв дарунок все сто┐ть  у  материнiй  кiмнатi,
бiлоснiжний i чистий, нiби щойно скупаний океанською  хвилею,  нiби  щойно
добутий з океанського дна.
   ...Бiлi║,  цвiте  коралова  гiлка  знову  край  етажерки,   на   сво║му
постiйному мiсцi; матерi вже нема.  Поправивши  на  потилицi  кетяг  сво║┐
важко┐ коси, вона подалася з  двору,  не  буде  ┐┐  тепер  аж  до  вечора.
По┐здки, засiдання, конфлiкти, чвари, безконечне гасання по вiддiлках,  де
вона когось сваритиме, когось миритиме,- таке ┐┐ життя. День у день вiдда║
себе на розтерзання буденщинi, кипить в лихоманцi справ, лама║ голову  над
чи┐мись клопотами, i нема ┐й впину, нiколи нема спокою...
   Цiлий вечiр вона засiдатиме, вестиме засiдання  робiткому,  але  й  там
крiзь дим, крiзь засiдальницький чад нi-нi та й промайне  перед  ┐┐  зором
образ сина:
   "Звiсно, для тебе я деспотка, звiсно, тобi це дико, що  ось  i  увечерi
засiдаю i розмови ведемо про такi речi, як  валахи,  ярки,  та  вовна,  та
норми виробiтку... Але як же без цього, Вiталику? Без  наших  буднiв  хiба
були б людям свята?"
   А хлопець у цей час вечiрнiй блука║ бiля шкiльного  виноградника,  там,
де недавно дiвочi та його руки кущi  пiдв'язували,  потiм  вiн  опиня║ться
бiля клубу, де нiчого сьогоднi нема, проходить мимо будиночка,  де  сестра
Тонi, Клава, саме свариться з сво┐м шофером, а Тонi нема, Тоня в  батькiв,
i Вiталiй, ще трохи поблукавши в парку, послухавши чи┐сь  закоханi  шепоти
по кущах, зрештою поверта║ться додому. Жаль, що Горпищенкова кошара далеко
i на мотоцикл накладено вето, i нiчого тобi  не  лиша║ться,  як  iти  отак
одиноко вулицею Пузатих та посвистувати через  паркан  товариша  Яцуби  на
темний його виноградник, що з боку поля весь обснований колючим  дротом  i
нагаду║ в мiнiатюрi оте, що  майор  будував  на  Пiвночi...  Вдень  вулиця
перекрита шлагбаумом, а зараз шлагбаум хтось вiдтяг,  i  хлопцi  з  менших
класiв, як кажани, лiтають  у  темрявi  вулицi  на  велосипедах,  навмисне
лякаючи сво┐х майбутнiх подруг -  дiвчаток-пiдлiткiв,  що,  побравшись  за
руки, пообiймавшись, теж ходять тут, i тихо наспiвують, i  мовби  вбирають
уже  тi  та║мничi  збудливi  поклики-шепоти  кохання,  що  ними  повниться
гущавiнь садкiв i, зда║ться, напо║не саме  це  вечiрн║  повiтря...  Ходять
дiвчатка, трепетнi, як сама юнь, i, як вона,  злегка  повитi  смутком.  Де
йдуть, i  пiсня  лине  над  ними,  неголосна,  задумлива,  сумовита,  ┐хня
пiсня-задума,  i  чистий  раннiй  смуток,  i  цей  настрiй  ждання  чогось
незвiданого, чарiвливого так гармонують з цим степовим супоко║м  вечiрнiм,
i зоряним простором неба, i з настро║м Вiталиковим... Мати  сердиться,  що
вiн не скнi║ над пiдручниками, а як вiн може зубрити зараз, в такий вечiр,
коли спiва║ все навкруги i вiн сам повен почуття нового, не знаного  досi.
Як ото пiсля чорно┐ бурi, коли степ вбереться  аж  до  виднокра┐в  в  дикi
тюльпани i наче вся планета  цвiте  красою,  так  було  зараз  на  душi  у
Вiталика. Все було другорядним, неважливим порiвняно з тим, що вiн здобув,
що вiн ма║ тепер у життi: Тоня!
   Екзамени? Вони його не турбують. Медаль вiдмiнника? Мiсяць у небi -  он
його медаль! В кожного з людей, певне, ║ своя бiла коралова  гiлка,  ранiш
чи пiзнiш, а кожен знаходить ┐┐, i ось вiн теж ┐┐ знайшов...  Якби  тiльки
Тоня була зараз тут, поруч з ним. Чи не попала вона там пiсля  вчорашнього
катання пiд домашнiй арешт? Сидить та зубрить дiвча  на  сво┐м  чабанськiм
вiдлюддi, а вiн ще й досi  чу║  на  собi  ┐┐  гарячi  руки,  що  обiймали,
тримаючись за нього на мотоциклi, чу║ смiх  ┐┐  срiблястий,  розливчастий,
досi чу║ на губах смак ┐┐ рвучкого поцiлунку, яким вона опалила його  там,
на винограднику... Зупинившись, Вiталик сам собi  посмiха║ться  в  сутiнi,
бачить  руку  дiвочу  смагляву,  що  так  нiжно  пiдв'язу║  листатий   кущ
чаушу-винограду... Метка така - вiд куща  до  куща  i  так  кущ  за  кущем
обiйма║... Дивився б не надивився,  як  вона  робить  щось  чи  просто  як
вулицею йде: лице пiдняте, груди випнутi i руками широко розмаху║,  аж  за
спину ┐х закида║. I хода така пружна, замашиста.
   Брезентова розкладайка жде свого господаря в садку. Вiталик розклав ┐┐,
випробував, прилiг. Вiтерець, зрушившись, нiжно шарудить листям, i з-помiж
нього раз у раз знову проблиску║ дiвоча, трохи лукависта  усмiшка.  Спати?
Як можна спати в таку нiч! Зоряна височiнь вбира║ очi, як тодi, коли  Тоня
галаснула на всю вулицю: "Супутник! Он вiн!" I нiхто в радгоспi не спав, в
самiй природi було щось незвичайне, з усiх  дворiв  дивились,  як  упертий
свiтлячок, точнiсiнько в тi години  й  хвилини,  що  про  них  заздалегiдь
повiдомляло радiо,  з'явився  й  руха║ться  просто  через  небо,  ритмiчно
переблискуючи...
   Про що б не думав, а перед очима знов Тоня... Ну, хай i вчиться  абияк,
з трiйок не вилазить, а хiба всiм неодмiнно треба  хапати  п'ятiрки?  Зате
вона цiлий рiк вожатою в третьому "Б", i як малюки  ┐┐  люблять,  в  школi
просто натовпом ходять за нею... Йому й зараз кров жарко  горить,  вiн  аж
туманi║ вiд повноти свого щасливого почуття, i знову бачить  отi  смаглявi
руки, що ┐х нiби вперше побачив крiзь кущ винограду, i око, живе,  веселе,
горiхово-каре, що так довiрливо  та  ясно  зблискувало  до  нього  з-помiж
листя; вже не мiг би вiн тепер повiрити в жодне лихе слово про не┐, про ┐┐
легковажну щедрiсть у почуттях, про здатнiсть ┐┐ закохуватись ледве  не  в
кожного стрiчного... Будь-кого за таке обiрвав би, примусив би замовкнути!
Те око, яким вона зблискувала крiзь виноград на нього, не могло  б  нi  на
кого iншого так, з такою нiжнiстю дивитись - в цьому вiн певен.
   Ну, як же ти там, Тоню? Мабуть, настрашена батьком, сидиш та зубриш,  а
може, крадькома бiля приймача слуха║ш музику, це бiльше на тебе схоже! Чи,
може, слуха║ш замiсть музики сухi директорськi розпорядження, що  ┐х  саме
переда║ на вiддiлки в такий час Сашко Литвиненко з  радiовузла?  Якби  оце
хоч шепнути у мiкрофон Тонi що-небудь, саме iм'я ┐┐, прошелестiти, як отой
вiтерець,  що  у  верховiттi  яблунi  перебiг.  Шепнеш,  а  вона  там,  на
чабанськiй сво┐й бригадi, вже чу║ тебе, бо не може ж  бути,  щоб  вона  та
спала в отаку нiч! I якщо ти ма║ш хоч сяк-так злiплений, але чесно, сво┐ми
руками злiплений передавач, що  працю║  на  частотi  тiльки  тобi  вiдомих
мегагерц, то...
   Вихопившись iз розкладайки, Вiталик в три пiдстриби перескаку║ подвiр'я
i опиня║ться на верандi. Вже вiн в кiмнатi,  вмика║  свiтло,  кида║ться  в
свiй завалений радiомотлохом  куток,  i  через  деякий  час  весь  зоряний
степовий ефiр прийма║ схвильованi, нiжнiстю налитi слова:
   - Тiй, яка мене чу║!.. Тiй, що найкраща в свiтi... Тоню! Слухай мене!
   А через деякий час в накурене, надимлене цигарками примiщення робiткому
вбiга║ задихана семикласниця Нiна Чумак i з порога кида║ться до Рясно┐:
   -  Тiтко  Лукi║,  швидше   додому!..   Вiталик   ваш...   за...   за...
запеленгований!!!
   Незабаром Лукiя була вже бiля свого двору. Сто┐ть чийсь газик, у  дворi
гомiн, у всiх вiкнах свiтиться, у вiдчинених навстiж дверях кiмнати  видно
постатi вiйськових i мiж ними стирчить стрижена  ┐жачком  голова  Яцуби  в
сталевiй сво┐й сивинi.
   - Так от, мiл║йший,- чу║ вона, входячи, баритонистий голос Яцуби,  i  у
вiдповiдь йому десь iз кутка дзвенить протестуюче:
   - Не називайте мене "мiл║йший"!
   - А хто ж ти ║? - I, помiтивши Лукiю  чи,  може,  вiдчувши  полум'я  ┐┐
гнiву, яке вона внесла до кiмнати з собою, Яцуба  оберта║ться  до  не┐:  -
Ось, полюбуйся на свого... Справжнiй радiопорушник,  хоч  i  малолiтнiй...
Вiн iз сво┐ми штучками в ефiр... Ну, а ми його й запеленгували.
   - Не так ви, як ми,- поправив Яцубу офiцер з полiгона i посмiхнувся  до
.сво┐х товаришiв, що оточували Вiталика, але, видно, зовсiм  не  збиралися
надiвати на хлопця наручники.
   Декого з вiйськових Лукiя знала в обличчя, бачила, коли вони з'являлися
в радгоспi на сво║му  закуреному  газику,  а  з  старшим  зустрiчалася  на
шефських зборах. Тепер всi вони були офiцiйнi, були сповненi  усвiдомлення
сво┐х прав, посторонне вдирання в ефiр не могли нiкому дозволити, але ┐хнi
смаглявi обличчя знову ворухнулись  усмiхами,  коли  вони,  понахилявшись,
стали  розглядати  Вiталi┐в  передавач,  змонтований  iз  хаосу   шурупiв,
примiтивну, кустарну штуку в  грубiй  коробцi,  що,  однак,  давала  змогу
господаревi посилати слова привiту та музику в степ  отiй  недосяжнiй  для
iнших дiвчинi Тонi!
   - Акт складено. А це ми конфiску║мо,- каже Яцуба i обома руками бере зi
столу Вiталикiв передавач.
   - Постав на мiсце,-перепинила Яцубу Лукiя.
   - Нi, вибачай,  мiл║йша:  конфiску║мо,-  з  притиском  повторив  Яцуба,
нацiливши на не┐ чорнi блискучi свердловини очей.- Якщо вже ти недолiтковi
дозволя║ш любовнi шури-мури,  то  хай  на  мотоцикл  та  й  жене  собi  на
побачення, а ефiр засмiчувати постороннiми словами - не смiй... Багато  ти
сво║му недолiтковi дозволя║ш! Любовнi шури-мури в ефiрi розводить! Звиняй!
Засмiчувати ефiр нiкому не дозволимо! Лукiя глянула на сина: "Це  правда?"
Так,  вiн  говорить  правду,-  вiдкритим  поглядом  вiдповiв  ┐й  син,-  я
звертався до не┐ через ефiр, я говорив ┐й слова кохання, i цей  передатчик
ще повен мо║ю нiжнiстю, мо║ю любов'ю... Тiльки  Яцуба,  обтяжений  речовим
сво┐м доказом, зробив крок до порога, Лукiя стала навпроти, пашiла  щоками
аж до його худого, по-вовчому витягнутого обличчя:
   - Дай сюди!
   I не встиг Яцуба схаменутись, як Лукiя вишарпнула передавач у  нього  з
рук i з усього розмаху трахнула об пiдлогу.
   Це був кiнець. Не стало Яцуби. Розбiглися понятi, поспiшили попрощатись
вiйськовi. Газик ┐хнiй якось аж весело  гайнув  вiд  двору,  крутнув  бiля
контори, наробив куряви на вулицi Пузатих i зник у степу.
   Все вгамувалось. Минув час, i свiтло погасло у вiкнах  Лукi┐,  i  довго
ще, одначе, пiсля  цього  -  мати  з  темряви  веранди,  а  син  iз  сво║┐
розкладайки в садку - чули, як рiвно, невтомно цвiрчить десь у  кущах  той
коник, якому двi тисячi лiт.



   V. МАМАЙЧУКИ

   - Що, мiл║йшi, затискають вас? Не пускають навiть в ефiр? - каже  Гриня
Мамайчук,  молодий  кiномеханiк,  з'являючись  наступного  дня  на  порозi
радiовузла, або  "центробреху",  як  вiн  каже.  Кпини  його  зверненi  до
Лукi┐ного Вiталiя та Сашка Литвиненка - цих двох  приборканих  радiоорлiв,
що, посхилявшись лобами, жваво  шепочуться,  видно  обмiрковують  вчорашн║
сво║  фiаско.  к  ┐м  чого  переживати  обом,  адже   той   запеленгований
передатчик, так безнадiйно  потрощений  бурею  людських  пристрастей,  був
┐хнiм спiльним витвором, за задумом, вiн спершу для того й виник,  щоб  цi
орли, яких роздiля║ вiдстань комарина, могли  перегукнутись  вранцi  через
дорогу, поздоровкатися в ефiрi. Чи варто ради цього залiзати в ефiр  -  це
вже iнша рiч... Завдав ┐м поразки товариш Яцуба. Недарма чоловiк  пiвжиття
керував таборами десь аж за  Полярним  колом,  вмi║  вистежувати,  ловити,
брати за жабри рiзних "людцiв", як вiн каже. I нiхто й не  силу║  його,  з
власно┐ iнiцiативи Яцуба накрив цього "дикого" короткохвильовика...
   - Якщо вже в ефiр не можна, то куди ж  можна?  -  скрушно  каже  Гриня,
всiдаючись верхи на стiльцi.
   Зараз робоча пора, i Гриня ма║ кудись  ┐хати  (агiтфургон  його  сто┐ть
бiля контори явно споряджений для дороги), проте Гриня не  квапиться,  вiн
спершу повинен висловитись.
   - Чи, може, ми й справдi "людцi"? Може, з нами iнакше й не можна? Де  б
не був, всюди почува║ш себе запеленгованим.  Сунешся  в  iнститут  -  здай
назад, браток; в столицю спробу║ш - не прописують; здавалось би, хоч  небо
зоста║ться, а це вже й туди он, на ефiрну цiлину, не пускають.
   - В ефiрi, до твого  вiдома,  теж  мусить  бути  лад,спокiйно  вiдсiка║
Мамайчуковi Сашко-радист.
   - А що таке лад? - задира║, руденьку свою бороду Гриня.- Он у тебе  пiд
стелею ластiвки гнiздо вилiпили,  для  безпеки  мати  волосiнню  ластiв'ят
обснувала, то, я розумiю, лад. Це не те, що людина, яка б'║ться в  тенетах
безглуздих iнструкцiй... Ластiвка  сво┐х  малят  году║,  вона  ┐х  береже,
догляда║, поки крила ┐м вiдростуть, а коли крила ║, тодi будь ласка: дарую
вам небо, дарую вам простiр, живiть, лiтайте на рiвних зi мною правах!
   - Можна подумати,- посмiха║ться Сашко,- що тебе хтось обмежу║.
   - О! Ланцем прикутий до землi... Батьки в наш час  пiшли  такi,  що  не
можуть сво┐х дiтей до смертi догодувати! В потi чола  мушу  добувати  свiй
хлiб, щоденно мушу виборювати той презренний метал,  якого  менi,  братцi,
часто браку║, так само, до речi, як i холодильника... Хотiв  би  бути  ваш
друг доброчесним, щедрим, великодушним, але  при  таких  пеньонзах,  як  у
Гринi Мамайчука, пiдтримувати чеснiсть цнотливою дуже, ой, дуже важко! Сам
незчу║шся, як в агiтфургонi в тебе серед  коробок  з  кiнострiчкою,  серед
генiальних  витворiв  людського  духу  опиня║ться  раптом...   корзина   з
виноградом, який юридичне тобi не належить. Або, скажiмо,  лантух  кавунiв
та динь, цих наших  укра┐нських  ананасiв...  Ти  везеш  цi  скромнi  дари
природи додому, щоб присмачити ними не зовсiм солодке життя сво┐х ближнiх,
а, замiсть вдячностi, за тво┐ ж роздобутки  рiдний  твiй  батя  готовий  в
зашийок гнати свою дитину з двору...
   - Твiй батя пiсля цього ще  бiльше  вироста║  в  мо┐х  очах,-  зауважу║
Вiталiй, гортаючи край столу якийсь журнал.
   - Не заперечую: мудрого маю наставника, але в тiм-то й рiч, що  я  хочу
жити взагалi без наставникiв,- поколиху║ться  Гриня  разом  iз  стiльцем.-
Хоча б спробувати без них: невже загинув би? А може  б,  i  нi?  Домашнiх,
скажiмо, я ще можу витримати, але ж, крiм них, ще  який-небудь  вiдставний
суб'║кт лiзе тобi в грудну клiтку сво┐ми лапищами...
   - Ти глина, яку треба формувати,- каже Сашко, копирсаючись бiля  одного
з приймачiв, що ┐х йому приносять на ремонт.- Такий принаймнi в  Яцуби  на
тебе погляд.
   - Ти вважа║ш, що в нього ║ погляди? А по-мо║му, в нього ║ тiльки  зуби,
iкла, це звичайний собi динозавр культiвсько┐ доби, ┐жа його невибаглива -
вiн спожива║ тiльки цитати. Зубами трощить камiння готових iстин.  Мислити
вiн не вмi║, та й нащо це йому. Зате вiн вмi║ розвалити церкву -  пам'ятку
архiтектури,  обгородити  певну  територiю  колючим   дротом,   нашкрябати
сучасною авторучкою анонiмку...
   - Треба вiддати йому .належне,- каже Вiталiй.Анонiмки сво┐ вiн розсила║
за власним пiдписом. "Я,- каже,- не боюсь, не ховаюсь..."
   - На диво  самовпевнений  тип;  вiн  не  ма║  сумнiву,  що  життя  його
стовiдсоткове правильне, дистильоване, бездоганне, а що, навпаки,  я  ось,
Мамайчук, неправильно живу, багато зайвого балакаю. Якби йому хоч на  мить
вернулось колишн║,  першого  мене  вiн  загнав  би  туди,  де  козам  роги
правлять...  А  за  що?  Я  працюю.  Я  не  отруюю  себе   алкоголем.   До
окозамилювачiв не належу. Крiм того, я  активно  захищаю  спортивну  честь
нашого радгоспу, виходячи в бутсах на поле стадiону i  пробуджуючи  в  вас
кровожернi iнстинкти. Так в чому ж я неправильний, братцi мо┐?
   - Ти правильний, тiльки "неуправля║мий",- поясню║ Сашко.
   к на свiтi керованi снаряди, ║ керованi ракети, але ║  некерована  жива
iстота в образi Гринi Мамайчука. "Некерований Мамайчук",- кинув  хтось  iз
при┐жджих офiцерiв, i так воно й пiшло гуляти по радгоспу,  за  прiзвисько
Гриня не сердиться, хоча й не вважа║ себе нiскiльки  винуватим,  що  життя
його склада║ться так... Починалося нiби здорово: з нагоди його,  Гринино┐,
появи  на  свiт  колись  було  влаштовано  бучну  гулянку-рай,  i   батько
новонародженого - найкращий тодi на  всю  МТС  ударник-механiзатор  -  був
просто на сьомому небi, що в життя приходить ще один Мамайчук, навприсядки
танцював через увесь радгосп, а тепер забув уже й веселитись, повернувся з
вiйни без нiг, постарiв, осунувся. "На Сапун-горi,  на  Малаховiм  курганi
вiдцвiла його молодiсть",- каже iнодi Гриня про  свого  суворого  батю.  А
батя, одначе, не зда║ться: зараз вiн в майстернi газорiзальником. Зцiпивши
зуби, день у день рiже залiзо, лата║ комбайни, вирiза║ проiржавiлi болячки
та пухлини на тракторах, а  Гриня  його  тим  часом  дошуку║ться  сутностi
життя... Закiнчивши десятирiчку, хлопець уже встиг побувати  в  бувальцях,
не раз встиг обпектися, як вiн  каже,  бiля  житт║вих  вогнищ.  Вступав  у
кораблебудiвний,  але  не  витримав  конкурсу,   кудись   вербувався,   та
недовербувався, опинився потiм на курсах кiномеханiкiв в обласному  мiстi,
вечорами вичовгував проспект разом з тамтешнiми нудьгарями i кiнець кiнцем
повернувся в радгосп пристойним кiномеханiком з левиною рудою шевелюрою  i
в розцяцькованiй навипуск сорочцi, в якiй вiн красу║ться й зараз.
   - Хай "неуправля║мий". Хай некерований... Але  яке  його  вiдставницьке
дiло до мене?
   - Ти все на вiдставникiв. Це плем'я теж не однакове...
   - А я що кажу: серед них багато людей порядних, засукують  рукава  -  i
давай ┐м роботу. Орловський не один! Десь я читав про генерала,  що  пiсля
вiдставки  пiшов  працювати  директором  радгоспу.  Ну,  наш  теж,  видно,
сподiвався зайняти Пахомове крiсло, та не вигорiло,  довелося  за  пожежну
кишку братись... Але ж я не пожежа, щоб мене гасити! Що  за  злочин,  коли
все хочеш сам, без товмачiв обмiзкувати! Для чого живу? Для  чого  житиму?
Це мене цiкавить. Звiсно, в мене ║ вади, я поки що не схожий на позитивних
геро┐в з отих кiнокомедiй, що ┐х вожу по кошарах у  металевих  коробках  i
остерiгаюся близько пiдпускати до них чабанiв з цигарками, бо мо┐  комедi┐
дуже горять... Я рядовий життя i не бiльше. Потроху працюю, потроху мислю,
бо кому ж хочеться бути просто придатком до свого  власного  шлунка...  То
первiсна людина мусила з рання й до ночi працювати, щоб чим-небудь  набити
свiй неандертальський живiт, а для сучасно┐ людини потрiбен  iнший  режим,
праця ┐┐ - це тiльки пiдвалина для мислi... Йдемо до того, що взагалi  двi
години на день працюватимем, та ще ж, кажуть, буде й перерва на обiд?
   - Чу║ш,  Вiталику?  -  зверта║ться  Сашко  до  товариша.Ось  що  декому
сниться...  В  нашому  "Перцi"  це  можна  б   назвати   "Мрiя   сучасного
лежебоки"...
   - Колего, я не вважаю, що цей камiнь кинуто в мiй  город...  Я  пiд  цю
статтю  не  пiдходжу.  Звичайно,  я  працюю  у  вiдповiдностi  з  трудовим
законодавством, я не переганяю себе на гречку, як наш,  скажiмо,  директор
Пахом Хрисантович,- йому, до речi, вчора знову давали уколи... Ви йому про
майбутн║, про свiтлу мету, а яка вона йому свiтла, коли в  нього  хронiчна
виразка шлунка, коли йому, бiдоласi, в очах темнi║ вiд роботи.  Для  нього
цiле життя - це, братцi, тiльки силос, силос i силос! А  я  не  хочу  бути
║гиптянином силосу!  Я  не  для  того  народжений,  щоб  стати  будiвником
силосних пiрамiд!
   - Ти проти силосу? - з пiдозрою глянув на промовця Сашко.
   - Навпаки,- заперечив Мамайчук,- я навiть у  дитинствi  не  применшував
значення для нас дрiбно посiчено┐ зелено┐ маси... Хто сьогоднi  на  силосi
вилами оруду║ - тому шана, бо i в  мене  -  ось  на  руках  вiд  "бублика"
трудовi мозолi роговiють... Перед вами людина, яка скромну свою роботу  на
цiй грiшнiй планетi намага║ться виконувати  сумлiнно.  Екран  мiй  свiтить
вечорами у темряву найдальших кошар. План кiнопрокату даю, куди  посилають
- ┐ду. Ось i зараз, друзi мо┐, мушу покинути вас, ┐ду згiдно  з  одержаним
нарядом...
   - пдеш, та все на одному мiсцi,- зирка║ Вiталiй на стiлець, що на ньому
верхи поколиху║ться Гриня.
   - Я цiную, товаришу Рясний, наявне в  тобi  почуття  гумору,-  зверхньо
вiдзнача║ Гриня.- Ставитись до всього  на  свiтi  з  гуморком  -  в  цьому
самозахист i мудрiсть людини нашого часу.  Отже,  ти,  отроче,  на  порозi
мудростi... Всесвiт великий i рiзноманiтний: однi тiла перебувають у станi
плазми, другi в станi закам'янiлостi, тобi  ж  подоба║ться  бути  в  станi
життя, так?
   - Так.
   - В тво┐й душi саме бродять лiричнi позитивнi заряди... Вгадав?
   - Вгадав.
   - I зоряний ефiр ночами слуха║ твою на┐вну пiсню кохання?
   - Вiдчепись,- сказав Вiталiй сердито, вiдчувши в цьому  натяк  на  його
вчорашн║ звертання до Тонi. Мамайчук, реготнувши, продекламував:
   -  "О,  змiцнiте  мене  вином,  освiжiть  мене  яблуками:  вiд   любовi
знемагаю!.." Звiдки це?
   - З "Пiснi пiсень",- пiдказав Сашко.
   - "Ви не дивiтесь, що я смуглява,- се сонце мене осмалило... Я смуглява
собi та гарна, мов тi намети Кедарськi, мов килими в Соломона..." А це?
   - I це звiдти,- притамував усмiшку Вiталiй.
   - Вiрно, юначе! Отже, ти сто┐ш уже на порi молочно┐ стиглостi...  Рiдна
школа незабаром випха║ тебе в бiлий свiт з атестатом зрiлостi... Пiсля не┐
- куди, якщо не секрет?
   - Видно буде.
   - При вступi  до  iнституту  тепер,  як  вiдомо,  вимага║ться  трудовий
стаж... Але не думаю, що ти, мов останнiй плебей, будеш многотерпеливо той
стаж  добувати!  На  щастя,  в  тебе  ║  реальна  змога   скоротити   сво┐
митарства...
   - Що ти ма║ш на увазi? - нахмурився Вiталiй.
   - Ти не хмурся... Ти смiйся вiд щастя!  Дай  менi  таку  матусю,  що  й
депутатка, що i в областi,  як  у  себе  вдома,  не  бачити  б  вам  цього
Мамайчука тут!
   Сашко глянув на нього з-пiд хвилi розтрiпаного чуба:
   - Погано ж ти зна║ш його матусю.
   - Що? - видивився на радиста Мамайчук.- Я за не┐  голосував!  Голос  за
не┐ вiддав i притому - щиро. Заступниця сiрих! Борець за мрiю. Все це так.
Але ж вона - ще й мати! А ти,-  вiн  глянув  на  Вiталика,улюблений  мамин
синок.
   - Я не мамин.
   - А чий?
   - Я материн.
   - Сутi це не мiня║. Ти, згiдно, з законами природи, найдорожча для  не┐
iстота, тобi мусить бути ясно, що з цього виплива║...
   - Не ясно,- скривився в недобрiй усмiшцi Вiталiй.Може, поясниш?
   - Без не┐ ти, хлопче, нуль у всесвiтi. Розшолопав?  Круглий  нуль  -  з
власного гiркого досвiду свiдчу. Отже, йди,  падай  перед  нею  на  чотири
костi, проси. Iнакше не  бачити  тобi  не  те  що  кораблебудiвного,  а  й
зачуханого якого-небудь технiкуму... А так буде зовсiм просто: вона ┐де до
мiста. Твердо стука║ в дверi до товариша ректора. Товариш  ректор  -  весь
увага до товаришки Рясно┐. Слуха║. Вислухову║, i, поки точиться бесiда,  у
списку навпроти твого iменi з'явля║ться отака маленька-маленька, як макове
зерно, цяточка... Нiби муха наслiдила. I  все!  Твоя  доля  тi║ю  цяточкою
вирiшена. Ти прийнятий! З чим я тебе й вiтаю наперед!
   - Погано ж ти зна║ш, товаришу виборець, i свою депутатку, i  ┐┐  сина,-
знову каже Сашко.
   - Ах, я не вгадав? Вiн не визна║ протекцiй? Вiн ненавидить блати?.. Вiн
хоче по-чесному, хоче самостiйно розв'язувати  формули  життя  з  багатьма
невiдомими?.. Чи не так, любий наш Архiмедику?
   Вiталiй досадливе покушував губу:
   - Ти ясновидець.
   - Юний мiй друже! Вхопиш мене за  оцю  шляхетну  бороду,  якщо  стрiчка
подiй розгортатиметься всупереч мо┐м прогнозам,- каже  Гриня  i  погладжу║
рукою свiтло-руде пуховиння, яке вiн ото назива║ бородою.
   Той пух - то  протест  Гринi,  протест  i  недовiра,  яку  вiн  виявля║
завiдувачевi робкоопу товаришу Мажарi.  Щедрий  на  обiцянки,  Мажара  мав
необережнiсть публiчно пообiцяти  найближчим  часом  вiдкрити  в  радгоспi
перукарню, i Мамайчук, впiймавши його на словi, заявив, що не голитиметься
доти, доки перукарня не буде-таки вiдкрита,  i  справа  зараз  оберта║ться
так, що весь радгосп стежить за цим нерiвним ┐хнiм по║динком, а  завiдувач
робкоопу щоразу хова║ться, як  побачить  хоч  здалеку  молоду  Мамайчукову
бороду. Коли Гриня як правий захисник команди вибiга║ на поле стадiону, то
й Вiталiй, i Сашко, i весь стадiон кричать йому:
   - Вiва Куба!
   Сашковi милицi так i танцюють тодi в повiтрi вiд захвату та ентузiазму,
а зараз радист погляда║ на випнуту вперед Мамайчукову бороду трохи  навiть
iронiчно...
   В коридорi чути швидкi  дiвочi  кроки,  i  у  вiдхиленi  дверi  зазира║
Неля-секретарка:
   - Гриню! Пахом Хрисантович сердиться, що ти й досi не по┐хав.
   -  Передай:  виходжу  на  орбiту,-  i  Мамайчук  справдi  пiдводиться.-
Попутно, може, де-небудь i на тузлук наскочу. Недоварене м'ясо - примiтив,
а яка ┐жа! Як на  людину  вплива║!  Пiсля  тузлука  менi  завжди  боротись
хочеться... Ну, честь працi! - кида║ вiн хлопцям i  неквапом  виходить  на
вулицю до свого фургона.
   Цей агiтфургон, бiля якого Мамайчук i  швець,  i  жнець,  цiлими  днями
гаса║ по  вiддiлках  або  кушпелить  грейдером  аж  у  райцентр  за  новою
кiнострiчкою чи в  якихось  iнших  справах,  бо  хоч  завдання  фургона  -
передусiм культурно обслуговувати вiддаленi  кошари,  ферми  та  вiддiлки,
проте господаревi його доводиться виконувати ще й безлiч  iнших  доручень,
бути якраз  отим  "старшим,  куди  пошлють".  Ось  i  зараз  Гринi  дорога
стелеться неблизька, треба ┐хати в радгосп  "Приморський  чабан",  з  яким
вони змагаються, одначе Гриня не був би Гринею, якби вiн, ви┐хавши в степ,
не завернув ще й на птахарню, а там, тiльки вилiзши  з  кабiни  фургона  i
ступивши в бiле куряче царство, вiн уже ошелешу║ дiвчат-пташниць улюбленим
сво┐м запитанням:
   - Для чого ви iсну║те, чи то пак живете? Це така  вже  в  нього  звичка
сiкатись з цим запитанням до кожного.
   - Ну, от народились, повиростали, живете, а для чого?
   Дiвчата знизують плечима, пересмiхаються, а маленька дiвчинка  -  дочка
старшо┐ пташницi - зачудовано дивиться на Мамайчука, на  його  жовту,  мов
пух на курчатi, бороду та розцяцьковану сорочку.
   - Хай уже Саня,- кива║ Мамайчук на повновиду чорняву молодичку, чоловiк
яко┐ вiдбува║ службу на Балтiйському флотi.- В  не┐  затяжна  любов,  вона
тiльки й жде свята,  щоб  податись  в  Ленiнград  на  побачення  до  свого
законного. А ви?
   - Тебе б спитати,- весело вiдказу║ Саня,- для чого ти сам небо коптиш?
   - О, це питання складне, над ним я саме роздумую в цi  днi.  Роздумував
нiч, цiлiсiнький ранок i цьому ж присвячу кiлька найближчих рокiв.
   - Чи не надто щедро?
   - А я, дiвчата,  не  дрiб'язковий.  В  запасi  у  мене  вiчнiсть.  Куди
спiшити, чого? Ну, хай я пiсля певних  видозмiн  стану  якою-небудь  iншою
молекулою, хай уже не буду Григорi║м Мамайчуком, а буду, скажiмо,  кавуном
або динею...
   - Або будяком,- пирска║ одна з дiвчат.
   - Або й будяком, яка рiзниця? Головне, що я буду i нiхто не  пiдвладний
припинити мене у вiчностi, покласти менi край. Так-то, дiвчата.
   - Гриню, тобi пора женитись,- каже Одарка, приземкувата,  веселоока,  з
напущеною аж на брови хусткою.
   - Голому женитись - тiльки пiдперезатись,-  вiдповiда║  Гриня.-  А  ось
вам, дiвчата, котрi незамiжнi, раджу це робити ранiше, щоб потiм встигнути
ще вийти замiж i вдруге.
   - Оце порадив!
   - А то ви ось по десять класiв покiнчали, проте й досi  не  зна║те,  що
ранiше з'явилось в природi: курка чи оце яйце? - I Гриня, пiдiбравши  бiля
коритця загублене куркою свiже яйце, тут же його нахильцi й випива║.
   Пiсля цього вiн ┐де далi. Загледiвши чабана, що маячить бiля  отари  на
випасах, Гриня не лiну║ться  зробити  гак,  заверта║  й  до  нього  i,  не
вилазячи з кабiни, теж запиту║:
   - А ви?
   - Що я?
   - Для чого живете?
   - Для того, щоб баранiв стригти.
   - Оце нарештi вiдповiдь!  -  аж  зрадiв  Гриня.  А  коли  вiн  з  сво┐м
запитанням звернувся бiля кошари до зоотехнiчки  Тамари,  яка  з  чабанами
саме вiдбирала в загорожi по бирках плiдникiв для вiдправки в Болгарiю, то
реакцiя Тамари була для Гринi зовсiм несподiваною.
   - Вшивайся ти звiдси! - викрикнула вона, i  Гриня  тiльки  пiсля  цього
помiтив, що обличчя в не┐ було мокре й червоне вiд слiз.
   А мiг же вiн i так догадатись, що Тамара в  цi  днi  пережива║  душевну
драму, бо недавно вона вийшла замiж  за  при┐жджого  технiка  по  штучному
осiменiнню, а вiн виявився п'яницею, та таким, що п'║ без просипу; допився
до  того,  що  разом  iз  спиртом,  одержаним  для  лабораторно┐   роботи,
повидудлював i все iнше з пробiрок, за що й попав до радгоспного "Перця".
   Ось чому Тамара так болiсно сприйняла Мамайчукове запитання. Без  тебе,
мовляв, гiрко, а тут ще ти в очi лiзеш!.. Зайнятi  роботою,  i  Тамара,  й
чабани вже мовби забули про Гриню, повiдвертались вiд нього в загорожi, де
повно стрижених баранiв, та вiдбирають з-помiж них яких треба, тих, що  ┐х
буде вiдправлено на Балкани (тритонка  сто┐ть  вже  напоготовi),  i  Гринi
нiчого де лиша║ться, як, передавши бригадировi папiрець з  бухгалтерi┐  та
усне директорове розпорядження, що стосу║ться цих самих  баранцiв,  рушати
звiдси далi, сво┐м основним маршрутом.
   пде Гриня,  колишеться  над  кермом  пластмасовий  зайчик  на  ниточцi,
посмiха║ться заячо до водiя:
   "А хто ти? А для чого ти? Сам ти що за суб'║кт?"
   На душi тоскно вiд гризот за свою безтактнiсть перед Тамарою. Йому ста║
боляче за не┐, за отi ┐┐ сльози, що й зараз, мабуть, капають там на  спини
стрижених, збитих в загорожi баранцiв-мериносiв,  мiж  якими  вона  ходить
зiгнувшись... Борець проти байдужостi, проти черствостi та бездушностi, як
же ти сам не помiтив, що Тамара заплакана, що вiдтодi,  як  вона  зв'язала
себе з тим пияком, вигляд  у  не┐  ста║  дедалi  згорьованiший,  змучений;
схудла, спала з лиця, тiльки очi ростуть. А яка була дiвчиною! Вибирали ┐┐
комсоргом не тiльки для дiла, а ще й за веселiсть, за вроду, останнiй  час
вона працювала вже секретарем райкому, мимоволi перейшовши  в  розряд  тих
дiвчат, яким, на думку Гринi, ┐хнi посади загрожують вiчним дiвуванням, бо
ж не так просто, мовляв,  секретаревi  райкому  пiсля  зборiв  побрести  в
паркову гущавiнь з рядовим комсомольцем. Одначе  Тамара,  мовби  наперекiр
Мамайчуковим пророкуванням, якось швидко й несподiвано найшла  собi  пару,
взяла шлюб iз цим технiком. Пiсля одруження  Тамара  знов  повернулась  на
роботу в радгосп,  щоб  бути  бiля  чоловiка,  i  дивно,  що  саме  тепер,
побачивши ┐┐ вже замiжньою, притихлою i змарнiлою вiд сiмейних  турбот  та
переживань, Гриня вiдкривав собi Тамару в ┐┐ справжностi, в ┐┐ самозречнiй
подружнiй вiрностi i не раз тепер себе ловив на  тому,  що  йому  хочеться
бачити ┐┐. Просто бачити. Почути голос. У змучене сяйво очей зазирнути...
   Може, через те й сюди завертав? Може, й справдi нiчого  iншого  не  мiг
вигадати, як закохатися в замiжню жiнку? I замiсть  того,  щоб  вилити  ┐й
сво║  почуття,  свою  нiжнiсть,  так  по-дурному  образив  ┐┐  безтактним,
безглуздим сво┐м запитанням.
   Недалеко звiдси починаються землi полiгона, де живуть  сво┐м  та║мничим
життям тi рiзноплемiннi хлопцi-солдати, з якими  Гриня  Мамайчук  час  вiд
часу  зустрiча║ться  на  полi  радгоспного  стадiону.  Битви  мiж   ┐хнiми
командами точаться неймовiрно┐ запеклостi, рахунок тут виявля║ться у таких
цифрах, як 25 на 18 (остання гра),  бурею  щирого  ентузiазму  зустрiчають
радгоспнi болiльники свою команду,  сво┐х  одягнутих  в  трусики  шоферiв,
трактористiв, учителiв... Пiсля матчу юрмисько малечi супроводить Гриню аж
додому, а вiн так у бутсах, у трусах i  йде  з  ними  радгоспною  вулицею,
незважаючи на ремствування бабiв,  що,  пораючись  по  дворах,  осудливими
поглядами проводжають його, безсоромного...
   Та хоч  там,  на  полiгонi,  багато  Грининих  знайомих  по  спортивнiй
боротьбi, але про┐хати навпростець через ┐хню територiю йому не  вда║ться,
вартовий ще здалеку маха║ фургоновi прапорцем: коти, мовляв, у обхiд...
   I фургон, слухняно мiняючи курс, зника║ в  безлюднiй  степовiй  далечi,
щоб, намотавши за день десятки кiлометрiв, повернутись на Центральну уже з
iншо┐ сторони свiту, повернутися тiльки надвечiр, коли  Сашко  та  Вiталiй
уже вийдуть на радгоспну околицю зустрiчати зорю вечорову.
   Це той час, коли спека спада║, i степ лежить  тихий,  повитий  млою,  i
силует вiтродвигуна на далекiм вiддiлку маячить якось небуденно,  а  давнi
могили-кургани,  розкиданi  серед   степового   роздолля,   нiби   тануть,
переливаються м'яко,  мов  тиха  музика.  Ким  тi  кургани  насипанi,  якi
вiдшумiлi царства вони увiнчують?  Хто  навiки  присипаний  там  разом  зi
сво┐ми жаданнями, пристрастями, ненавистю, любов'ю?
   А захiд пала║.
   Де, на якiй планетi  будуть  ще  оцi  грандiознi  фрески  неба?  Де  ще
чаруватимуть людину оцi могутнi заходи степовi?  Щоразу  розбуджують  уяву
хлопцiв цi палаючi простори заходу, коли сонце, сiдаючи, вже  купа║ться  в
багряних туманах або сухо догоря║ край степу  кострищем,  а  вся  височiнь
неба гра║ переливами найтонших барв i в  усiй  природi  ║  щось  елегiйне,
прощальне, очищаюче душу... Стоять вони, дво║ друзiв, на землi, що  колись
була дном Сарматського моря,  а  потiм,  через  мiльйони  рокiв,  зеленiла
тропiчними хащами i водились тут рiзнi теплолюбнi  тварини,  нащадки  яких
живуть тепер тiльки десь на далеких вiд них континентах; а тут  шугають  в
небi реактивнi лiтаки з швидкiстю блискавок, i ефiр переповнений  голосами
та пiснями людськими, а над морською затокою, що далеко врiза║ться в степ,
над покинутим крейсером сходить вечiрня зiрка. Для  них  обох  то  вже  не
просто зiрка, то - осяяна сонцем далека планета. Скiльки у них розмов  про
ту планету, суперечок та  догадок:  вона  то  покрита  для  них  суцiльним
океаном, то жарка, безводна пустеля, то нема  там  життя,  тiльки  бушують
вiчно грози страшенно┐ сили, то вже iснують там i живi органiзми,  подiбнi
до тих, що були ось тут, на землi,  в  часи  палеозойсько┐  ери.  Вечорова
голуба красуня, що найперше зiходить на ┐хньому  обрi┐  i  освiтлю║  степ,
вона нiби ║дна║ ┐хнi помисли, i вабить невiдомiстю,  i  пробуджу║  в  душi
солодку жагу мандрiв, польотiв, вiдкриттiв...
   - Ось що тiльки не для  мене,-  вихопилось  несподiвано  в  Сашка,  що,
зависнувши на милицях, невiдривно дивився на зiрку.
   Не вiзьмуть, мовляв, мене з мо┐ми милицями в  польоти...  Це  було  так
несхоже на нього, на веселого житт║люба, який, зда║ться,  нiколи  не  знав
смутку, нiколи й не думав про сво║  калiцтво.  Його  мимовiльне,  сповнене
болю зiзнання, що так зненацька вихопилось з глибини душi, болем  рiзонуло
й Вiталiя, його пройняв такий жаль за Сашка, що вiн  готовий  був  власним
життям подiлитися з другом в цю мить, щоб тiльки зцiлити Сашка вiд недуги,
щоб був вiн в усьому здоровий, як здоровий вiн душею, i небо щоб було йому
доступне,  як  отим  реактивникам,  що  зараз  саме  ставлять  над  степом
височеннi "свiчки"...
   Палаюче бескеття хмар на заходi уже переплавлю║ться в якiсь  дирижаблi,
мов на гiгантських стапелях, постають там уже обриси якихось  розбудованих
кораблiв, велетенських ракет, а сонце ку║ у сво┐й  майстернi  все  новi  й
новi кораблi, i  вони  вже  палають  по  обрiю  святково-чистi,  блискучi,
стартове нацiленi в неземнi простори.
   - Привiт мрiйникам! - поверта║ хлопцiв на землю знайомий голос. Це  той
же всюдисущий Гриня Ма-майчук гука║ ┐м з кабiни, пригальмувавши  бiля  них
свiй  закiптюжений  агiтфургон.-  Венеру   спогляда║те?   Барвами   заходу
милу║тесь? Не в той бiк дивитесь, пташата!
   - Куди хочемо, туди й дивимось,- каже Вiталiй.
   - Ви он куди погляньте. Мамайчук кива║ ┐м у протилежний бiк,  на  схiд,
уже притемнiлий, де на степовому крайнебi низом виринаючи з iмли, де-не-де
перламутрове бiлiють хмари-оболоки.
   - Ота, що за могилою копичиться, нiчого вам не нагаду║?
   Одна  хмара  сто┐ть,  пiднявшись  над  iншими  сторчма.  Висока,  бiла,
клубчаста, як химерно застиглий в небi, непорушний... атомний гриб!
   - Хiба не схожа?
   Притихлi, враженi стоять хлопцi.
   А Мамайчукiв фургон  уже  помчав  до  радгоспу,  рознуртував,  потяг  у
вуличку сiрий шлейф куряви.
   Зупиня║ться  фургон  бiля  чайно┐,  на  заасфальтованiм  п'ятачку  бiля
клумби, де радгоспний люд збира║ться  пiсля  роботи  посидiти  на  лавках,
погомонiти. Лавок тут кiлька, але на них в  таку  пору  завжди  тiсно  вiд
курцiв, i декотрi просто  сiдають  по  краю  клумби,  спинами  до  високих
розквiтлих рож, що зараз  так  i  свiтяться  в  призахiднiм  сонцi  сво┐ми
рожевими пелюсткастими чашками.
   I клумба ця, i латка  асфальту  виникли  завдяки  наполегливостi  Лукi┐
Назарiвни i мають з ┐┐ точки зору значення принципове. Нiчого,  по-вашому,
ця латка асфальту не да║? Нiщо вiн, по-вашому, цей п'ятачковий острiвець в
порiвняннi з морем чорноземiв з  маслянисто-чорними  рiками  розгаслих  на
цiлу зиму та осiнь шляхiв,  де  в  ту  пору  тiльки  й  можна  пробиватися
тягачами? Лукiя Назарiвна iншо┐ думки. Для того й покладено,  для  того  й
залито цей клаптик асфальту, щоб i сво┐, i - головне - при┐жджi бачили, що
й ми тут, у степах, не вiд темноти  сво║┐  на  тягачах  трясемось,  не  по
незнайству  шляхи  сво┐  цiлу  зиму  нiби   плантажними   плугами   оремо,
розверта║мо, немов окопи... Зна║мо i ми теж, як  треба  жити,  прагнуть  i
нашi мотори шляхiв асфальтованих, та тiльки всього одразу не охопиш...
   Щоранку на цiм п'ятачку можна  бачити  героя-севастопольця,  колишнього
бiйця  морсько┐  пiхоти  Мартина  Мамайчука,  що  мовчки  году║   крихтами
розледачiлих  радгоспних  голубiв.  Герой-севастополець   i   зараз   тут,
поскрипу║ перед гуртом чоловiкiв на металевих сво┐х колiщатках, пiд  якими
асфальт, нагрiтий денною спекою, грузько вдавлю║ться.
   - Ага, ось i мiй некерований... будяк! - вигуку║  Мамайчук,  загледiвши
сина. I по налитому туманом поглядовi його Гриця безпомилково  вгаду║,  що
батя вже вихилив у буфетi сво┐ з