ий, як судно, де вiн, Ягнич, зараз  один  за
всiх, поплив пiд ним у сни, в розлийводи снiв... Так витомився за день, що
одразу ж налягла дрiмота.  Приснились  дельфiнята  йому:  у  бiлих  ваннах
нiбито спали, наче в колисках, i всмiхались йому зi сну...
   Прокинувся Ягнич вiд сатанинського  реготу.  Десь  iз  першого  поверху
крiзь балкон долинав той регiт, гагакання, грубi крики  яко┐сь  нетверезо┐
компанi┐. "Вiдьмою б'ю!.. Горни, Вiктор!  Забирай  сво║!.."  Догадавсь:  у
карти грають волоцюги! I  такий  моторошний  страх,  дикий,  непоясненний,
раптом охопив Ягнича  спросоння,  -  в  жодному  рейсi  такого  страху  не
почував! Мiлiцi┐ близько нема, начальство роз'┐халось, Нельчин Сашко вдома
спить, Оксен - десь  у  вагончику...  А  цi,  що  тiльки-но  реготали,  як
чортулаки в пеклi, раптом прищухли: чи не  радяться  якраз?  Кришка  тобi,
Ягничу, отак i кiнцi вiддаси нi за цапову  душу...  Як  ланцюгами  скутий,
лежав, не мiг вивiльнитись iз  цього  моторошного  стану,  не  здатен  був
поворухнутись, тiльки, зача┐вшись, гарячковите прикидав: де  сховатись,  у
яку шпарину шаснути, якщо зараз полiзуть до тебе через балкон,  вломляться
по твою душу, п'янi з ножами... Схопився очманiлий i навшпиньках мерщiй до
балкона... Прихилив дверi й затерп у напрузi, не дихав.  З  вiкна  першого
поверху, якраз пiд ним. пада║ пасмо свiтла.  Тьмаво  бiлi║  груддя  вапна,
блищить потовчене скло та звалище труб,  обкипiлих  iзоляцiйною  смолою...
Раптом свiтло внизу погасло, це ще бiльше насторожило Ягнича. А з темряви,
як живi, шкiряться зубами зiгнанi на нiч бульдозери, скрепери - зiгнали ┐х
пiсля роботи  й  кинули  до  ранку...  Збились  чередою  i,  зда║ться,  аж
ворушаться деякi, от-от зрушиться  все  те  стiйбище  iкластих,  ножастих,
заскрегоче, ревне й залiзним  табуном  полiзе  на  Ягнича...  Небо  все  у
хмарах, i море шумить. Загорнулося в темряву,  не  прозирнути  крiзь  його
кромiшню, нiби вiчну чорноту. Загуркотiло у хмарах, i знову те  гуркотiння
здалося якимось залiзним, - хтось там залiзнi бочки  перекочу║,  порожнiми
цистернами кида║ться в  небi.  Та  ось  вдарило  звiдкись  снопом  синього
свiтла, що йде не вiд блискавки, -  прикордонницький  прожектор  гайнув  у
темряву моря. Не спить  азербайджанець!  Поволi  веде  свiтло  прожектора,
засяга║ ним кудись аж пiд обрiй, патрулю║, обнишпорю║ нiчний простiр.
   I все почина║ одразу набувати реальностi, повертатись на сво┐ мiсця,  з
Ягнича поступово спада║ тягар очманiлостi.
   Пiдiйшов, вiдчинив балкон навстiж, свiжiстю вiтру вiйнуло в обличчя,  i
це зовсiм звiяло з  душi  очманiння,  розiгнало  незрозумiлi  оцi  страхи,
моторошне  нашестя  ночi.  Так  що  ж  це  була  за  мана?  Поволi   Ягнич
приспоко┐вся, але до ранку вже ока сплющити не мiг.  Згодом  не  раз  йому
буде нiяково навiть перед собою за дивнi цi сво┐ страхи,  за  несподiваний
переляк, що скрутив був його ось тут, коли  вiн  -  як  один  на  суднi  -
коротав свою першу комплексну нiч у сороковiй каютi  порожнього,  людським
духом не зiгрiтого, ще не обжитого корпусу.



   XXI

   Уранцi дощу вже як i не було, небо чисте, тiльки  калюжi  по  територi┐
блищать. Упрiгся Ягнич у колiю буднiв. Велика це рiч - вiдчути себе  знову
серед людей, одним iз повноправних у колективi.  Хоча  одразу  й  прикрощi
почались: забуло начальство видiлити обiцяну  бригаду,  по┐хало  кудись  у
важливiших справах,  повернеться  аж  увечерi.  Щоб  не  згайнувати  день,
подався Ягнич у Кура┐вку уладнати деякi сво┐ справи, ║ ж i в  нього  вони,
хай, може, й не такi розмашистi, як у декого. Довелось цього разу  тьопати
пiшки: машиною - то доки ти не засватаний.
   Вдома застав саму Iнну По виблисках в очах було видно  -  зрадiла  йому
племiнниця: що та як, для якого дiла його залучено на комплекс?
   Вiдмиркувався напiвжартами, туманними недомовками, по  морськiй  лiнi┐,
мовляв, на посаду старшого радника. Настрiй його помiтно покращав,  зникла
ота внутрiшня постiйна пригнiченiсть, яку не прихова║ш  вiд  людей  i  яка
найбiльше, мабуть, старить людину.
   - Ви одразу нiби й з лиця вiдмолодiли, - сказала  йому  Iнна,  може,  й
правду сказала, не стане ж вона вигадувати.
   Багато днiв  перед  цим  був  Ягнич  у  тому  станi,  коли  людина  вже
склада║ться з самого болю. Усе, що  думав,  що  згадував,  за  чим  тужив,
проходило  на  екранi  болю,  вiд  якого,   здавалось,   нiколи   вже   не
вивiльнитись, носитимеш його до останнього вiддиху. I саме  чомусь  ночами
пiд грушею посилювався у ньому цей бiль -  рiзноликий,  рiзноголосий.  Там
здушу║, там крутить, там ни║ тупо (на вiтрильнику цього мовби й не  було).
Колись малим чув скарги старших, як мучить ┐х власне тiло ночами, i все не
мiг тодi чужого болю сприйняти, - не тому, що був бездушним,  а  тому,  що
був здоровим.
   I коли сам у таку фазу вступив на кура┐вських широтах, то вже нiкому  й
не скаржився, чомусь думалось, що навiть такi, як  Iнна,  хай  буде  тричi
добра та чула в не┐ душа, не  сприймуть  тво┐х  переживань.  Адже  в  юних
вiдчування життя особливе, ┐м зда║ться, що мають попереду вiчнiсть i  нiяк
не менш, ┐хнi гризоти  та  тужби  ще  тiльки  будуть  колись,  наздоженуть
кожного десь на калиновому  мостi!  Чи,  може,  й  не  наздоженуть,  може,
справдi безболiсно житимуть люди прийдешнi?
   При║мно почути, що вiдмолодiв. Можливо, й так, бо й сам  почува║,  нiби
ковшем зачерпнув вiн  звiдкись  нових  житт║вих  сил.  Винiс  сундучок  на
веранду й заходився знов бiля нього ворожити. Те, що  було  на  днi  й  що
найбiльше розпалювало цiкавiсть сусiдських хлопчакiв, виявилось... папушею
старих облiгацiй.
   Витяг ┐х, переглянув i простягнув усю папушу дiвчинi:
   - Матерi вiд мене передаси.
   Iнна, знiтившись, стала вiдмагатись.
   - Вiзьми,  вiзьми,  -  наполiг  орiонець  i  додав  з  усмiшкою:  -  Ще
гратимуть.
   Завалялась у  нього  в  сундучку  маленька  блискуча  бляшка  -  уламок
колечка, одного з тих латунних, що ними кiльцюють птахiв.
   - Зняли з ластiвки, коли  вона  однi║┐  ночi  розбилась  на  палубi,  -
показав бляшанку Iннi. - Дуже менi пам'ятна та нiч.
   - Розкажiть i менi.
   - Уяви собi, дочко, дощ, негода, видимостi нiяко┐ - в  туманi  йдемо...
Зустрiчних остерiга║мось, раз у раз гудки посила║мо в туман. I раптом щось
пада║ на палубу, кам'яний якийсь дощ. Птахи! Виснаженi,  мокрi.  Потрапило
судно якраз у ┐хнiй перелiт.  Вночi  вони,  як  дуже  виснажаться,  бува║,
купами отак падають на палубу. Iнодi й розбиваються в темрявi об щогли, об
троси.
   - I це вам найдужче запам'яталось? - запитала Iнна, повертаючи бляшку.
   - Нi, не тiльки це, але й це... Заходжу до сво║┐ майстернi  (вiдлучавсь
ненадовго, тому й  свiтло  залишив),  а  в  нiй,  вiриш,  повно  ластiвок!
Налетiли на свiтло, на  затишок.  I  такi  з  дощу  покiрнi,  нелякливi...
Виявля║ться, коли ┐м скрута, птахи  просто  горнуться  до  людини,  зовсiм
довiряються ┐й...
   - Можливо, й птахи здатнi вiдчувати людську доброту?
   - А чому б i нi... Хоча й на суднах всякi типи трапляються.  Знайдеться
iнодi такий, що ледь живих обранених  птахiв,  як  смiття,  змiта║  вранцi
шваброю за борт. Немало ще на свiтi, Iнко, жорстоких людей... Ну, в нас на
"Орiонi" таких не було... Навпаки,  ми  вважали,  що  ластiвки  нам  щастя
приносять. Налетить ┐х, бува║, повнiсiнько i до капiтана  в  каюту,  i  до
мене в майстерню... Сто┐ш мiж ними, геть мокрий з дощу, а  вони  облiплять
тебе, сiдають на плечi, на руки i так довiрливо попискують.
   Iннi зовсiм реально уявилось низьке  корабельне  примiщення,  наповнене
ластiвками, що довiрливо збилися в освiтленiм затишку людського  житла,  i
серед них застигла самотня,  в  мокрiй  одежинi  людина,  усмiхнений  оцей
Ягнич, вузлов'яз... Нiби наяву чула дiвчина тонку ластiв'ячу пискотняву  й
суворi вишуми нiчно┐ стихi┐ довкруг корабля...
   - Ну, а далi, що з ними?
   - Цiлу нiч свiтло ради них не вимикав, щоб не боялись...  Повлаштовував
┐х на полицях, на сувоях парусини, на рiзних снастях, -  хай  вам,  думаю,
буде зручнiше... Отак i переночували. А вранцi випустив.
   - I все?
   - Все.
   Просто й буденно, одначе, як багато це сказало дiвчинi про людину...
   У сундучку орiонця виявились ще якiсь ножички, швайки, навiть  циркуль,
трохи бiльший за школярський. Усе це майстер також вiдклав, щоб забрати  з
собою  на  комплекс.  I,  звичайно,  наперсток-гардаман  та   весь   набiр
парусницьких голок. Перед тим одну з них витяг i, довгенько  покрутивши  в
руках, подав дiвчинi:
   - Прочитай, що там написано. На однiй iз трьох граней  Iнна  розгледiла
дрiбнюсiнько накарбований уподовж голки напис.
   - "Made in England", - повiльно прочитала вона. - Так це англiйськi?
   - Не думай, що в них сталь краща... Коли довелось, то  череп  фашизмовi
таки вiд нашо┐ сталi  трiснув...  А  от  по  парусництву  англiйцi  здавна
майстри. Про Роберта Стiла читала що-небудь?
   - Нi, не доводилось.
   - А ти поцiкався. Чайнi клiпери, iдо вiн ┐х  з  братом  побудував,  то,
кажуть, було чудо з чудес. Не було рiвних ┐м нi в  легкостi  та  швидкостi
ходу, нi в красi лiнiй та форм... Це ще в тi  часи,  коли  iснував  звичай
влаштовувати гонки чайних клiперiв - вiд Шанхая  до  Англi┐  -  з  партi║ю
першого чаю нового збору. Отам розпалювались пристрастi! Вся Англiя  в  тi
днi тiльки одним жила: хто перший прийде? Повсюди ставили на  вiтрильники,
як на скакових коней: ану ж бо котрий  набере  соколиного  лету,  пережене
решту... Один капiтан нiбито застрелився в себе на мiстку,  коли  побачив,
що його обiгнано, що не першим прийшов...
   Iнна зацiкавлено слухала орiонця, дивуючись з того, що в покладах  його
пам'ятi зберiгаються навiть оцi, всiма забутi змагання чайних  клiперiв...
Дiвчина все ще крутила в руках ребристу голку з великим вушком, потiм,  не
знаючи, що з нею  робити,  простягла,  щоб  вiддати  дядьковi.  Вiн  сидiв
неподалiк, сундучок був знову замкнений, вiдставлений у куток.
   - Прошу, голку вiзьмiть...  Орiонець  аж  вiдхилився,  зробивши  руками
швидкий, вiдсторонливий рух:
   - Нi, Iнко, нi... - I, одвернувшись, глухо додав кудись убiк:  -  Залиш
собi, дитино. Хай буде хоч  така  про  родича  пам'ять.  Ця  голка  всього
бачила. Збережи ┐┐... Зберiгай, коли дядька вже й на свiтi не буде.
   У голосi його щось прохопилось таке, що глибоко  вразило  й  схвилювало
дiвчину. Що там голка, не в нiй же рiч!.. Разом з голкою, почувалось,  вiн
передавав Iннi щось безмiрно цiннiше, може,  частку  свого  життя,  частку
всiх  пережитостей,  всього  свого  вiдболiлого  й  вiдшумiлого  назавжди.
Складалося враження, що зараз вiн з чимось проща║ться, вiдтина║  вiд  себе
якiсь найдорожчi житт║вi нитi й водночас нiби  вруча║  Iннi  скромний  цей
амулет на незабутнiсть, а може, й на щастя.  I  хоч  перебувають  вони  на
рiзних поверхах життя, хоч який далекий той свiт, що його орiонець  носить
у собi,  Iнна  почува║  з  ним  свою  духовну  спорiдненiсть,  вiн  чимось
суголосний з ┐┐ власними роздумами, чимось потрiбний  для  становлення  ┐┐
власного внутрiшнього свiту, для змiцнення отих, може, й справдi поетичних
росткiв, що в нiй прокидаються. Не тiльки в парусницькiй професi┐  Андрона
Гурiйовича, в самiй натурi його для Iнни ║ щось глибоко поетичне.  Вже  не
раз розпитувала бувалого моряка про життя пiд  вiтрилами,  приваблювала  в
ньому оця самозабутня вiдданiсть "Орiоновi" i ┐й хотiлось бiльше,  повнiше
пiзнати це життя. Але досi майстер навiть  перед  близькими  дуже  неохоче
вiдкривався душею, волiв долати сво║ горе в самотi,  певне,  вважаючи,  що
так зможе швидше забути й вiдболiти те, що вiн втратив. I тiльки сьогоднi,
коли на прощання сiли, за звича║м, посидiти на верандi перед дорогою,  хай
i недалекою, орiонець, видно, вiдчув потребу  подiлитися  з  Iнною  сво┐ми
переживаннями. В нинiшнiй сво┐й оновленостi був вiн не такий замкнутий, як
завжди, почула вiд нього знiяковiле, тихе  зiзнання:  досi,  мовляв,  його
тягне море, досi несила йому порвати  з  учорашнiм  днем,  забути  те,  що
повинен забути - бо ж тому нема вороття. Звичка? Мабуть,  хоча  навряд  чи
тiльки вона. Кличе жагуча, не зникаюча туга за чимось, що йому й  сам  вiн
iмення не зна║. Може, це туга за молодiстю? За тими лiтами,  коли  юнаком,
затамувавши дух, прислухався до тонкого, нi з чим  незрiвнянного  спiву  в
парусах, i коли кожен юнак почува║ себе Магелланом?  Працювати  доводилось
на висотах, де аж голова йде тобi обертом, годинами працю║ш пiд  шквалами,
притиснувшись грудьми до рей. Зате ж потiм летиш i летиш i зна║ш,  що  над
тобою парусся надiйне, ти сам його перебрав i озбро┐в, ти сам  свого  лету
господар...
   - Часом зда║ться, що на "Орiонi" у вас люди винятковi.
   - Слабкодухих, дочко, море не прийма, це правда. Та й "Орiон"  -  це  ж
судно особливе, воно як  добрий  вiсник,  як  невтомний  зв'язковий  помiж
людьми... Чисте, вiдкрите, з добром iде до людей, - ну як його не вiтати?!
Прямо скажу: честь та гордiсть бути в його екiпажi... Буря, стихiя, нiчний
ураган - то, звiсно, страхiття. А коли вже ти вистояв, коли не розтрощило,
не поглинуло тебе, то там, Iнко, й радiсть людина звiду║ таку, як, може, й
нiде... Склада║ш пiснi, Iнко. От уже де,  скажу  тобi,  пiсня!  Йдемо  при
попутному, простiр без  кiнця-краю,  все  в  нас  у  злагодi,  курсанти  з
секстантами в руках зiбрались на ютi - беруть проби сонця... Та  враз  ось
попутний подужчав, ставимо тодi  все,  як  кажуть  у  нас,  "до  останньо┐
сорочки", всi до ║диного паруси несемо над собою!  Мчиться  твiй  красень,
високо  злiта║  на  хвилю,  провалю║ться  й  знову  злiтас,  аж   дивитися
моторошно, особливо з марса: мчиться, весь у бризках, пiнi, в  росi,  вода
навкруг кипить, i весь вiн оповитий хмарою водяно┐ куряви, хмарою сяйва...
Колись чарiвницi приворот-зiллям  вмiли  приворожувати  хлопцiв  на  вiчну
любов, а море, воно теж умi║... Вiтрила та простiр - це, Iнко,  таке,  що,
хто раз його звiдав, той уже навiки там.



   XXII

   Ранками стала сивiти земля. Поля брались легкою памороззю.
   Айстри  та  майори-паничi  заквiтували  в   кура┐вських   палiсадниках,
зда║ться, ще яскравiш, по-останньому, по-осiнньому...
   Просторiшими стали степи; очистились, подаленiли обрi┐.  Океан  повiтря
стояв кришталево прозорий.
   Птаство гурту║ться, злетiлося звiдусюд, збилось у примор'┐  (деякi  тут
нiбито й зимують - змiню║ться клiмат).
   Повернулися комбайнери з Казахстану. Обидва Ягничi -  батько  й  син  -
привезли подарованi ┐м чапани (нацiональний одяг, який  вруча║ться  тiльки
найповажнiшим  особам),  урюку,  кишмишу  в  рюкзаках.  Мати,   розбираючи
гостинцi, залишила з  привезеного  й  для  орiонця,  вiн  любить  компоти.
Штурманець, оточений дiтворою, ходить по двору в тюбетейцi,  в  смугастому
схiдному халатi; сiда║ пiд грушею i неквапливо, в манерi схiдного мудреця,
виповiда║ торопленiй малечi сво┐ неймовiрнi пригоди. Так, знiмав хлiб бiля
самого Байконура, i однi║┐ чудово┐ днини на його  очах  просто  з  пшениць
пiдiймалась, вирушала в небо, окутана димом та полум'ям, срiбляста ракета.
Стрясаючи гуркотом степи, злiтала поволi-поволi, i можна було  в  нiй  усе
достеменно розгледiти.  Доки  пiдiймалась,  iз  ракети  в  цей  час  через
незгораюче скло саме хтось виглядав i навiть  помахав  Ягничам-комбайнерам
рукою...  Уява  запрацювала  з  усiх  сил.  Тож  i  не  дивно,   що   бiля
Петраштурманця  тепер  дiтвори  товчеться  бiльше,  нiж  бiля  сусiдського
телевiзора. Хлопець i свiй "Електрон" витяг на веранду, щоб позмагатися iз
сусiдським чiткiстю зображення та силою звуку, потiм,  не  вдовольнившись,
перетягнув його аж пiд грушу  (з  намiром  прилаштувати  антену  на  самiм
вершечку столiтньо┐), а вже звiдти штурманець звернувся до матерi:
   - Мамо, правда, що коли щось розбива║ться, то це на щастя?
   - Та кажуть люди, що так.
   - Ну раз так, мамо, то я розбив телевiзор...
   Вечорами  мати  iнодi  чу║  бiля  хвiртки  виплески   дiвочого   смiху,
приглушений голос хлоп'ячий, - то синштурманець чимось  веселить  недавнiх
однокласниць, що мають звичку проводжати свого кавалера до  самого  двору.
Кра║м вуха вловлю║ мати, як хлопець розповiда║ ┐м щось смiшне  про  цiлину
або розважа║ народним гумором про пекло, що  не  таке  воно,  мовляв,  для
теперiшньо┐ людини й страшне, бо неминучi будуть i там перебо┐  з  дровами
або з смолою... Iнколи син зверта║ться до  котро┐сь  iз  дiвчат  з  дивним
словом "киз", i звучить воно в його устах якось  iнтимно  i  аж  та║мничо,
хоча згодом виявля║ться, що "киз" означа║ просто "дiвчина"...
   Iнна день у день бiга║ на медпункт, часто  бачать  ┐┐  в  бiблiотецi...
Коли виходить з бiблiотеки, не мине, звичайно, й музейчика (це тут  же,  в
палацi), зазирне до Панаса Омеляновича. Як стражда║  цей  чоловiк!  Зовсiм
звiвся, нема йому полегшення. Сидить ось, як зараз,  серед  сво┐х  прядок,
гербарi┐в та снопiв, зiбгався в кулачок i поринув у сво┐ горьовитi  думки,
- не перестаючи, видно, точить людину журба. Все Вiктор  та  Вiктор,  щось
знову ко┐ться з ним, порiдшали його вiзити в Кура┐вку... Поясню║  це  тим,
що розгулявся люд, бо ж осiнь - пора весiль, запрошу║ то один, то другий -
хiба тут вiдмовиш? Воно нiби й так, але для батька це нiяка не втiха.  Хай
сьогоднi в сина справи нiбито нiчого, а  що  вiн  завтра  встругне,  цього
нiхто наперед не скаже.
   Коли Iнна заходить,  вчитель  нiби  трохи  ожива║,  бо  ║  з  ким  душу
вiдвести. I думки його, звичайно, знову довкола сина.
   - Що губить його? - роздуму║ Панас Омелянович,  коли  дiвчина  сяде  на
сво║му звичному  мiсцi  бiля  ткацького  верстата.  -  Его┐зм.  Безмежний,
невситний, цинiчний... Нiчого святого! Розумi║ш: нiчого в душi  святого...
Оце найбiльше мене ляка║. Ти молода, може, не бачила таких, а я  надивився
┐х за сво║ життя, знаю, чим це людинi загрожу║... Хто без святинь, в  кого
душа не заповнена почуттям обов'язку й честi, пам'ятi  та  любовi  -  той,
Iнно, здатен на все, нi перед чим не зупиниться. Порожнеча душi - це  стан
не нейтральний, як декому зда║ться. Вакуум душi - вiн теж здатен  на  дiю,
причому здебiльшого руйнiвну... Страшна це рiч - его┐зм, та  ще  коли  вiн
самовпевнений, переконаний у сво┐й правотi...
   - Не перебiльшуйте, Панасе Омеляновичу, -  пробу║  дiвчина  приспоко┐ти
вчителя... Все-таки Вiктор працю║, скарг на нього нi вiд кого нема... Та й
не завжди знають батьки, що вiдбува║ться в душах ┐хнiх дiтей.
   - А навiть якщо й зна║м? Що тво┐  ради-поради,  коли  вони  раз  у  раз
розбиваються об стiну душевно┐ глухоти... Не розумiю, за що нам з дружиною
випали такi випробування, - звертався Панас Омелянович кудись у простiр. -
В iнших дiти - це радiсть, гордiсть батькам... I наш мiг би ж бути  таким!
Якi ми надi┐ на нього покладали,  всю  свою  любов  йому  вiддали.  I  ось
ма║мо... Нещастя он у Заградiвцi, сина батьковi та  матерi  привезли,  щоб
удома поховати, горя скiльки в людей, а я, вiриш, iнодi i ┐м заздрю.
   Чула Iнна про ту заградiвську драму, про те, з якими  почестями  ховали
там молодого моряка, що загинув на суднi пiд час пожежi. Коли  спалахнуло,
треба було негайно вимкнути струм, хлопець крiзь  хмару  диму  кинувся  до
рубильника, товариша вiдштовхнув, ще й крикнути встиг: у тебе дiти!..
   Рубильник йому вдалося вирвати, але самого спалило на мiсцi...
   Друзi-моряки привезли його в Заградiвку, з музикою ховали, на  рушниках
спускали в могилу... Батьки вбитi горем, але навiть i ┐м  позаздрив  Панас
Омелянович- це вже треба достраждатись до краю.
   - Панасе Омеляновичу, не судiть Вiктора так су воро, - сказала  дiвчина
пiсля нелегко┐ мовчанки. - Змiни в ньому все-таки стались,  i,  згодьтесь,
на краще. Наш обов'язок разом йому допомогти. Звiсно, бува║  розхристаний,
у чомусь скритний, нерозгаданий, але й добро помiча║... А що на  iнших  не
схожий, що нетерпимий до фальшi...
   - Спасибi тобi, Iнно, що ти його захища║ш. Може,  великодушнiсть,  тво║
почуття виявиться для нього цiлющим. Мабуть, я в чомусь дуже вiдстав.  Вiк
прожив, а стiльки загадок зоста║ться ще не розгаданих... Вiддав  я,  Iнно,
Кура┐вцi все сво║ свiдоме життя, сили поклав для школи, для всiх вас,  щоб
ви стали людьми. I ви ними стали. За  ║диним,  може,  найтяжчим  для  мене
винятком... Чому ж це так?  От  уже  справдi  -  насмiшка  долi!  Виховати
стiлькох, а найближчого... Але й з поразки  я  виношу  гiркий  свiй  урок,
виношу  найперше  для  вас:  хай  ви  iншi,   деколи   навiть   розумнiшi,
проникливiшi за нас, але, поважаючи себе, не  зневажайте  i  тих,  хто  до
останнього б'║ться пiд тягарем лiт та в мiру  сво┐х  сил  плека║  для  вас
квiти людяностi... Не топчiть ┐х.
   Панас Омелянович стояв, схилившись бiля  ткацького  верстата,  сухенька
рука його в забуттi все  перебирала  напнуту  для  ткання  пряжу  (щоб  ┐┐
правильно  натягти,  привозили  стару  жiнку-ткалю  iз  сусiднього  села).
Назавжди вiдiйшли в минуле домотканi, зiгрiтi чи┐мись сльозами та  пiснею,
полотна, думалось Iннi, а чи набагато досконалiше те полотно,  що  його  з
нових наших переживань тче саме життя?
   - Пригадалось, - сказала Iнна, - як ви ще в школi звертали  нашу  увагу
на досконалiсть квiтки, на довершенiсть колоска...  Чомусь  тiльки  тепер,
через роки, почина║ш це розумiти...
   - к речi, Iнно, котрi вiдкриваються людинi тiльки з вершини лiт. I тобi
з часом багато що вiдкри║ться... Як хотiлось би, щоб ви знайшли з Вiктором
сво║ щастя! Справдi, в нього ж ║ добрi задатки. З тобою вiн,  може,  стане
iнакшим. Бо любов, вона таки здатна на  чудо,  вона  спроможна  переродити
людину...  Тож  не  вiдкладай,  це  ми  з  дружиною  разом  блага║м  тебе:
записуйтесь, берiть шлюб - i хай вам щастить...
   Про шлюб вона й вiд Вiктора вже чула не раз. Пiсля одного з чи┐хось там
весiль у райцентрi вiн особливо наполягав:
   - Давай зiгра║м i ми... Чого тягти? Спiшiмо, люба, спiшiм! Треба хапати
щастя! Обома руками!
   Але це були його думки, не ┐┐. Вона якраз не  спiшила.  Бо  деякi  речi
стримували ┐┐. Останнiм часом Вiктор не раз  пропускав  побачення.  Одного
вечора, коли проводжав, коли вже бiля хвiртки прощались, помiтила,  що  ┐┐
кавалер нетверезий. Порушив умову, власного слова  не  дотримавсь.  Це  ┐┐
глибоко вразило: як можна зламати обiцяне? Невже справдi  нiчого  святого?
Розстаючись того вечора, Вiктор накинувся з бурхливими обiймами, були вони
несподiвано грубi, з виламуванням рук,  зi  словами,  що  принижували  ┐┐.
Дiвчина змушена була геть вiдштовхнути його, вирвалась i побiгла,  тамуючи
в душi бiль i образу.
   Порiдшали  вiдтодi  ┐хнi  зустрiчi,  холодок  сторожкостi  з'явився   в
стосунках.
   Панасу  Омеляновичу  вона,  звичайно,  не  сказала  про  це,   навпаки,
приспоко┐ла,  що,  може  ж,  таки  обiйдеться,   дво║   на┐жачених   якось
порозумiються, хай тiльки ось вiн при┐де, як обiцяв. Iнна чомусь покладала
надiю на сьогоднiшню зустрiч, адже  Вiктор  запевнив,  що  при┐де  увечерi
неодмiнно. До того ж сьогоднi в Кура┐вцi великий  концерт,  а  таку  подiю
Вiктор навряд чи пропустить.
   З початком осенi ожив Кура┐вський Палац культури. Потяглася сюди,  крiм
сiльсько┐, ще й молодь iз комплексу i хлопцi з застав, рядовi та  сержанти
(в прикордонникiв з кура┐вцями традицiйна дружба).  Поповнився  уславлений
кура┐вський хор. Чередниченко придбав для всiх хористiв розкiшнi  костюми:
попереду районний огляд - щоб i там була першiсть, як i в попереднi роки.
   Керу║ хором молодий учитель, викладач музики та спiвiв, котрий сам  теж
пробу║ дещо компонувати, списав не  один  зошит  нотного  паперу  i  серед
самодiяльних композиторiв вважа║ться таким, що пода║ надi┐.
   Крiм  хору,  палац  ма║  незабаром  збагатитись  ще  одним  колективом:
зусиллям Оксена-гуцула, столяра з комплексу, створю║ться ансамбль народних
iнструментiв: Оксен зумiв зацiкавити багатьох,  навiть  начальник  застави
Гулi║в зголосився взяти в ансамблi участь.
   Пiсля розмови з Панасом Омеляновичем Iнна вже й додому не йшла, бо  ┐й,
як учасницi художньо┐ самодiяльностi, заздалегiдь належало бути в  палацi.
Концерт цього вечора вийшов досить багатий. Виконувались пiснi  сучаснi  й
старовиннi, виступала цiлою капелою  городня  бригада  i  дует  доярок  iз
ферми,  а  серед  солiстiв  вiдзначились  механiзатор  Ягнич   Валерiй   з
балалайкою та Iнна Ягнич, яка прочитала "Contra spem spero" Лесi Укра┐нки.
Впевнено  виступив  офiцер-азербайджанець,  начальник  застави,  що   його
Кура┐вка  завжди  вiта║,  мовби  столичного  баритона.  Оскiльки  ансамбль
народних iнструментiв ще не встиг пiдготувати свою програму,  то  керiвник
його, той заповзятливий гуцул,  виходив  на  сцену  кiлька  разiв  у  ролi
солiста, виходив, такий симпатичний та скромний,  iз  сво┐ми  аж  нiяк  не
скромними  коломийками.  На  завершення   хор   виконав   "Ревуть-стогнуть
гори-хвилi" та -  вперше  у  Кура┐вцi-"Берег  любовi";  пiсню  кура┐всько┐
медички зустрiли дуже прихильно, i мати, що сидiла з Iнною поруч,  звелiла
авторцi, розшарiлiй,  аж  темнiй  вiд  радостi  та  нiяковостi,  встати  й
поклонитись людям за оплески. Довелось. Лаври зобов'язують.
   Коли пiсля вечора збудженi вийшли з палацу,  Iнна,  "п'яна  юнощами  та
надiями" (недавно вичитане в  когось),  мимовiль  поглянула  на  шлях,  що
зникав за Кура┐вкою в сивих мряках: десь звiдти сьогоднi мав  би  при┐хати
Вiктор. Зловила себе на тому, що жде - так жде сьогоднi  свого  вiтрогона!
Перед цим Вiктор кiлька днiв не  заявлявсь,  а  на  сьогоднiшньому  вечорi
твердо ж обiцяв бути, - якби послухав, може, i йому, насмiшниковi, тут  би
дещо сподобалось.
   Виглядав, очiкував, видно, сина й батько, Веремi║нкостарший. Постукуючи
паличкою, перетнув полотно дороги перед палацом, пристояв пiд  деревами  й
далi рушив, десь аж ген-там зупинившись при ви┐здi iз села на узбiччi,  та
все приглядаючись, чи не з'явиться з грейдерки свiтло фар, чи не  летiтиме
скажений шарабан, слiпучим снопом розтинаючи осiнню мжичку... Бо батько  -
то таки батько, i хоч скiльки там зiбралось у ньому образ на сина, хоч  як
мучиться за синову поведiнку, та все ж iз сво║┐, з отецько┐, душi його вiн
не викине - така вже, мабуть, доля батькiв. Навiть страждаючи за непутящих
сво┐х, люблять i любитимуть ┐х, доки  й  життя.  Нерiдко  бачать  кура┐вцi
старого вчителя на ви┐здi з села, довго може вистоювати отак край  дороги,
терпеливо очiкуючи того, хто в нього один, хто мав би стати йому розрадою,
опорою в старостi, а натомiсть став мукою, вiчним терзанням, жде батько, а
вiн, може, й зараз десь бешкету║ в чайнiй, бо ж коли розiйдеться, тодi вже
не дума║ про власну гiднiсть,  про  те,  що  безчестить  сво║  й  батькове
iм'я...
   Вдома, перед сном, вiрна собi,  Iнна  сiла  на  верандi  дещо  записати
(вирiшила, починаючи з  оцi║┐  осенi,  вести  щоденник).  Не  заповнила  й
сторiнки, як за нею прибiгли, гукаючи ще з вулицi:
   - Мерщiй у медпункт! Вiктор батька машиною збив!
   Летiла, не чуючи нiг.
   У медпунктi були вже Чередниченко, парторг, ще якiсь незнайомi  люди...
Панас Омелянович лежав на бiлiй, оббитiй  цератою  кушетцi.  Не  надiваючи
халата, Iнна кинулась, присiла бiля нього, взялась нервово шукати пульс  -
хто б мiг подумати в шкiльнi роки, що  доведеться  ┐й  бути  в  цiй  ролi,
сидiти над сво┐м учителем ботанiки  в  позi  сестри  милосердя...  Обличчя
Панаса Омеляновича  без  окулярiв  стало  ще  меншим,  воно  аж  свiтилося
блiдизною, бiля вух темнiли якiсь садна, сиве рiденьке волосся з  потилицi
скипiлося кров'ю. Вчитель був у станi повно┐ непритомностi.  Iнна  тримала
сухеньку старечу руку Панаса Омеляновича, дошукувалась у  нiй  життя.  Ось
вiн, найстрашнiший екзамен... Як хотiла  б  вона  зараз  стати  чаклункою,
однi║ю з тих, що зналися на магi┐, мали доступ до сил та║мничих, що нiбито
вмiли  повертати  надiю  навiть  безнадiйним!..  Пiд  поглядами  стишених,
тривожно занiмiлих людей дiвчина з  острахом,  з  розпачем  рахувала  ледь
чутний, поволi зникаючий пульс. Не дорахувала...
   Не опритомнiвши, Веремi║нко-старший помер у не┐ на руках.
   Це була перша смерть на ┐┐ очах, на ┐┐ руках, у ┐┐ медпунктi. Iнна була
в потрясiннi. Невже це все? Нестямне виникло бажання будити його,  трясти,
розтермосити це легке, вичерпане, бездиханне тiло, вивести його з небуття.
Нiколи досi нерви ┐┐ не знали такого струсу. У вiдча┐  власного  безсилля,
здушена риданням, Iнна схопилася, кинулась до дверей. Вибiгти, виплакатись
десь наодинцi!.. Була бiля дверей,  коли  саме  -  просто  ┐й  навстрiч  -
знадвору з'явився Вiктор. Iшов похитуючись. Лице полотно  полотном.  Невже
це вiн? Зустрiла погляд  сомнамбули,  розгубленiсть  посiрiлого  вiд  жаху
жалюгiдця, що, спотворюючи себе гримасами, ловить повiтря, натужиться щось
сказати й не може... Вiн, зда║ться, втратив дар мови. Зда║ться, не  зовсiм
ще втямив, що сталось. I цi мутнi риб'ячi  очi!  Отупiлим  поглядом,  наче
лунатик, насувався на Iнну, нетверезе, кволо потягся до не┐ рукою...
   -  Геть!  -  вiдсахнувшись,  крикнула  йому.  -  Вбивця!!!   Ненавиджу!
Ненавиджу до кiнця днiв!..
   I, не тямлячи себе, вискочила в дверi.
   Од  Вiктора  взяли  розписку  про  неви┐зд.  Почалося  слiдство.   Мати
розгорнула несподiвано бурхливу дiяльнiсть:  кидалась  в  рiзнi  установи,
вдавалась навiть до малознайомих людей, котрi, як ┐й здавалось,  могли  ще
вiдвернути вiд сина удар. Логiка в нещасно┐ жiнки була проста: батька  вже
не повернеш, то хоч спробу║ вирятувати сина. Де й взявши  сил,  худюща,  з
розпаленим поглядом бiгала по Кура┐вцi, шукала свiдкiв, щоб пiдтвердили ┐┐
версiю: син не винуватий, батько сам потрапив пiд машину, сам - через  те,
що слiпий...
   Свiдкiв таких Кура┐вка не дала. Не взяла й на поруки. В iншому  випадку
могла б узяти, але тiльки не в цьому.
   Коло звужувалось, приятелi швидко вiдступились од Вiктора, чи,  як  вiн
висловлювався, - продали (тi, що були разом з ним у машинi). Перед слiдчим
спiвали всi в один голос, що хоч  вони  й  були  добре  напiдпитку,  проте
намагалися стримати Вiктора, умовляли не гнати, бо ж летiв як навiжений, а
вiн не послухався, пiд'┐жджаючи до палацу, натиснув ще дужче.  Ну,  а  тут
постать посеред дороги де не вiзьмись, наче п'яний якийсь - руки  простяг,
щось кричить, може, хотiв  зупинити...  "Батько!  Батько!"  -  ще  встигли
гукнути  Вiкторовi,  а  вiн   нiбито   крикнув   через   плече:   "Нiчого,
прорвьомся!.." I хоч в останнiй момент таки спробував звихнути  убiк,  але
вже було пiзно, то вже була катастрофа.
   Винуватець того, що ско┐лось, поки що був  залишений  на  волi.  Одначе
волею вона тепер для  нього  вже  не  була.  Незважаючи  на  всi  материнi
старання, лжесвiдкiв не вдалось  добути,  i  нiяких  виправдань  нема,  це
Вiктор i сам тепер розумiв. Задавив батька - тут  Кура┐вка  була  ║дина  в
безмежнiм обуреннi, в осудi, в колективнiй сво┐й нещадностi.
   Може, аж тепер дiйшов  до  нього  весь  жах  вчиненого.  Пiвдня  стояв,
понурений, посiрiлий на кладовищi бiля свiжо┐ батьково┐ могили. Нiде пiсля
того не з'являвся.
   Бачили, тиня║ться сам,  зсутулений  понад  морем.  Очевидно,  не  тiшив
бiльше себе нiякими iлюзiями: пiсля однi║┐ провини тепер ось друга, та  ще
яка. Жахлива, трагiчна, непоправима... Якось наприкiнцi дня з'явивсь  бiля
пляжiв пiонертабору, якраз бiля тих мiсць, де свого часу врiзався в  дiтей
мотоциклом. Пляж був порожнiй, дiтей заводськi вже забрали до  шкiл,  лише
кiлька мiсцевих хлопчакiв ганяли понад берегом м'яча. Кажуть,  був  Вiктор
нiби не в собi, iшов, як  мара,  чвалав  наослiп,  нiби  справдi  лунатик.
Зупинившись, дивився, як море  жене  прибiй,  вистеля║  берег  шумовинням.
"Який гарний прибiй,  -  скачав-  Буду  купатись".  I  по  волi  побрiв  у
шумовиння. Дiти поторопiли: нiхто з кура┐вських уже не купа║ться, ну а  ти
- невже будеш?.. Не став навiть роздягатись. Як був, так i побрiв у  море:
глибше, глибше, по пояс, по груди, по шию. Тодi поплив (вiн добре  плава║,
кудись аж пiд обрiй, бувало, запливав). Плив i плив, доки й не видно стало
його мiж хвилями... Сприйняли як чергове дивацтво -  зробив  заплив  та  й
повернеться, випливе десь в iншому мiсцi. I справдi, виплив через три  днi
навпроти хати дiда  Коршака,  сторожа  рибартiлi.  Коршак  його  перший  i
помiтив: думав, каже, дитячий м'яч загнало, гойда║ться мiж хвиль. Аж  поки
прибило до берега ближче...  То  був  Веремi║нко-потопленик.  Рибалки,  що
витягали, вперше бачили, щоб утонулий тримався тако┐  дивно┐  пози:  увесь
вiн стояв у водi, в одежi, як був, стояв зовсiм вертикально. Тому й голова
на хвилях хилиталась, як м'яч.



   XXIII

   Заволодiв Ягнич судном, тi║ю загадковою лайбою. Начальство виявля║ йому
всiляке сприяння: треба електрозварникiв  -  на,  малярiв  -  будь  ласка,
матерiалiв - випишемо, аби дiло йшло.
   Орiонець i ночу║ тепер на суднi. Пiсля першо┐ ночi  не  захотiв  бiльше
залишатися в тому порожньому другому  корпусi.  Хай  там  хоч  i  домовики
товчуться, а вiн буде на суднi, тут  почува║ться  звичнiше.  Цiлими  днями
працю║, ворожить над лайбою, - спокiйно, вперто, без галасу, без хапанини.
   Дiвчатам з будови цiкаво дiзнатись, що ж вiн там робить, той  орiонець,
що там старанно так ладна║ та переладнову║. Надбiжить гуртик  штукатурниць
у заляпаних'комбiнезонах - дозвольте на екскурсiю, але  старий  нiкого  не
пуска║  всередину,  трима║  дiло  сво║  в  та║мницi.   Навiть   виконроба,
хитроокого товстуна в гумових чоботях, Ягнич не дуже  охоче  вта║мничу║  у
сво┐ корабельнi клопоти: бо хай вiн у сво║му дiлi й знавець,  а  на  цьому
тямку║ вiдомо як - як ведмiдь по зорях... Лише найближчi особи  нерозлучно
з Ягничем цiлi днi: Оксен-верховинець та ще кiлька завзятцiв  з  видiлених
Ягничевi в пiдмайстри, щоб працювати пiд його  рукою.  Нещсiдно  випотрошу
югь внутрiшнiсть судна, те викидають, а те перебудовують, бо все  тут  ма║
заграти поновому, все повинно  бути  "доведене  до  фантастики",  як  каже
гуцул.
   Упевненiсть,  владнiсть  з'явилась   у   повадках   орiонця:   як   же,
повноправний член колективу. Був списаний  мовби  в  тираж,  а  тепер  ось
старший  консультант,  особа  майже  засекречена.  Трима║ться  так,   наче
важливiшого об'║кта, нiж його лайба, на  будiвництвi  нема.  Часом  бачать
його i в корпусах, де ведуть роботи, вшниплю║ться, доскiпу║ться до всього,
аж дехто бува║ невдоволений: iще один народний контроль...
   Коли керiвництво у  вiд'┐здi  (а  це  бува║  нерiдко,  справ  та  нарад
безлiч),  Ягничевi  хоч-не-хоч  доводиться   мати   справу   з   товаришем
Балабушним, виконробом. Це стрiляний горобець, вмi║ пiдсiкти,  раз  у  раз
нагаду║:
   темп давайте, менше вигадок, строки пiдпирають... На це  йому  орiонець
вiдповiда║ поважно, з олiмпiйським споко║м:
   - Нас пiдганяти не треба. Краще простежте, щоб з  матерiалами  не  було
перебою. А що обiцяно - буде, ми слiв на вiтер не кида║м.
   - Я вас не жену, ви мене правильно зрозумiйте,  -  одразу  викручу║ться
Балабушний, - з мого боку цiлковита вам довiра, Андроне Гурiйовичу... I за
матерiали не турбуйтесь... Завтра ось привезуть  пластик,  кажуть,  просто
бiлоснiжний, гедеерiвський! Дорогуватий, правда...
   - Для шахтарiв не шкода, - каже Ягнич i,  добувши  з  кишенi  папiрець,
почина║ повагом вичитувати, чого йому ще треба i скiльки.
   В обiдню перерву на  будовi  наста║  штиль.  Вщуха║  гаркотнява  машин,
робочий люд зника║ по затiнках, хто обiда║, хто газету чита║, i нiхто й не
бачить, як саме в цей час з'явля║ться на будовi при┐жджий,  той,  що  його
треба б зустрiти як належить, зi всi║ю службовою шанобою.  Не  заставши  в
штабному вагончику нiкого, прибулець широким кроком пряму║ до  Ягнича,  що
саме сто┐ть, як вахтовий, бiля сво║┐  лайби.  Мабуть,  "високий  гiсть"  у
сво┐й  заклопотаностi  прийняв  орiонця  за  сторожа,  бо,  не  вiтаючись,
звернувся до старого досить вимогливо:
   - Де начальство?
   - На обiд по┐хало. Начальство теж не святим духом живе.
   - Хто ж зараз тут старший?
   - А ось я вам i старший.
   У при┐жджого це, видно, виклика║ сумнiв, по обличчю  перебiга║  гримаса
невдоволення. Почува║ться, що прибулець ма║ право на  таку  гримасу,  зна║
сво┐ можливостi та права. Iз себе досить опецькуватий, обличчя,  притiнене
капелюхом,  якесь  глиняне,  брезкле.  Ще,  видно,  на  курортi  не  було,
справжнього сонця не бачило.
   - Нi, ви серйозно - старший?
   - Таж сказав... А ви хто будете? - поцiкавився в свою чергу Ягнич.
   - З мiнiстерства, - недбало кинув при┐жджий, не  вважаючи  за  потрiбне
уточнювати, з якого саме: чи з того, яке замовля║, чи яке буду║. А втiм, i
для Ягнича це не дуже iстотно. Важливо, що  ║  нарештi  до  кого  вдатись,
з'ясувати деякi речi, що з виконробом ┐х не з'ясу║ш...
   - Оце ви менi якраз i потрiбнi.
   - Я? Вам? - глиняне обличчя розплива║ться в iронi┐.
   - Тiльки уважно слухайте, якщо з мiнiстерства... Це ж, мабуть,  ви  тут
корпуси прив'язували? Корпус номер два пiд яким градусом сто┐ть?  Червоний
куток i половина кiмнат - куди у вас вiкнами дивляться?
   - А куди? - при┐жджого це, видно, зацiкавило.
   - У степ, пiд нордовi вiтри! Вранцi встане шахтар - не побачить,  як  i
сонце сходить. До моря при┐хав,  а  ви  його  до  моря  спиною,  до  сонця
потилицею...
   - З моря ж напiкатиме. Та й море, як узяти, - воно шахтаревi, пробачте,
до лампочки... Йому найперше б тут вiдiспатись пiсля  трудiв  праведних...
Калорiйне харчування, домiно та бiльярд - оце йому подай, а не схiд сонця.
Комфортом мусимо забезпечити насамперед...
   - Тож-бо ви подбали! ┐дальню  плану║те  на  двi  змiни,  це  ж  скiльки
доведеться вистояти на ногах у когось за плечима, щоб дiждатися мiсця... А
в корпусах? На цiлий поверх один туалет, та й той аж у кiнцi коридора,  що
йому й кiнця не видно! Як це вам подоба║ться? А бiгти ж  треба...  Ось  би
хоч i вам такий нiчний марафон по коридору в кальсонах!..
   Незнайомець аж носа зморщив вiд такого натуралiзму.
   - Тут, можливо, ми й не додумали.
   - А хто ж за вас додума║? Пушкiн? Для чого тодi ви поставленi?
   При┐жджий прибрав мiни раптом суворо┐:
   - Власне, по якому праву ви так зi мною розмовля║те? Хто ви такий?
   Ягнич змружився, тiльки вiстря, маленькi, колючi, блищали з-пiд брiв. -
Робiтничий клас - ось хто. А що стаж набував на морi, так на морi ми теж -
клас... А я скоро сорок лiт робiтник моря!
   Саме надбiг виконроб, задиханий, знепоко║ний. Викрутьком крутнувся бiля
при┐жджого, засипав  вибаченнями,  пiдхопив  легенько  пiд  лiкоть,  повiв
показувати територiю. А тут i начальник будiвництва нагодивсь.
   I перша розмова, що вiдбулася мiж ними, стосувалась Ягничево┐ персони.
   - Що то у вас за старий? - кивнув при┐жджий у  той  бiк,  де  залишився
стояти орiонець. - Скажений якийсь дiд!
   - Це наш дiд, - осмiхнувся вибачливо начальник будiвництва. - Та  й  не
зовсiм вiн, щоб уже дiд... Скорiше сказати б, людина зрiлого вiку, майстер
унiкально┐ справи.
   - Критикан якийсь... Вiн, мабуть, i анонiмки шле до iнстанцiй?
   - Цього за ним не помiчалось. А що правду креше у вiчi - то це така вже
натура.
   - Пустили б ви його на заслужений вiдпочинок... За власним бажанням, а?
   - Та можна б! Хоча  нам  без  нього  невикрутка,  Степане  Петровичу...
Просто зарiз без нього.
   - Дивiться. Вам виднiше. Тiльки щоб потiм не плакались, коли в "Правду"
про комплекс напише, навишуку║ неполадок...
   Начбуд запевнив, що до конфлiкту не дiйде i що це вiн бере на себе,  бо
не  можна  iнакше:  такого  умiльця-трудяги,  як  цей,  пошукати  -  особа
рiдкiсна...
   А Ягнич тим часом уже стояв плечима до них,  обличчям  -  до  моря,  до
лайби.
   Пiсля роботи ма║ вiн звичку пройтись надбережжям, подивитись,  що  море
викида. Трудиться воно  невтомно.  То  викине  тобi  чорну  купу  камки  з
слизистими водоростями, то медузу, то черепашки мiдiй, то якесь  роз'┐дене
сiллю ганчiр'я... Бiлi чайки над Ягничем мерехтять у повiтрi. Iнодi змайне
у згадках щось давн║. Слiпучий шторм.  Камiння  берега,  що  посивiло  вiд
морсько┐ солi. I ти на ньому, ще молодий,  з  кимось  в  обнiмку  сидиш...
Невже пiде й нiколи не вернеться в цю дiйснiсть,  до  цих  птиць,  до  цих
днiв, до зоряних кура┐вських ночей?
   Забреде часом Ягнич аж до Коршаково┐ хати.  На  вiдлюддi,  сама  сто┐ть
серед пiщаних переметiв, бiля причалу рибальсько┐ бригади. Кролi  бiгають,
обважнiлi качки та гуси  купами  снiгу  бiлiють  по  бур'янах.  Рибальське
начиння сушиться, розвiшане на пакiллi.
   А бiля нього сам дiд Коршак без поспiху  пора║ться,  лагодить  сiть  чи
просто сидить у роздумах, спочива║.
   - То як, дiду, ловляться диверсанти?
   - Щось нi диверсантiв, нi тюльки...
   - А сiтки ж на когось таки плетете?
   - Та плету, аби не гуляти. Iнодi узбецькi хлопцi  з  застави,  обходячи
берег, забредуть, стануть i так пильно вдивляються: як то воно виходить  у
плетiя? А воно просто: береш пригорщу дiрок i зшива║ш...
   З заставою сторож у контактi, ма║ навiть медаль "За  охорону  державних
кордонiв". Мабуть, сто лiт цьому Коршаковi: ще Ягнич малим був,  а  Коршак
уже гостровусий ходив по Кура┐вцi в шпичастiй будьонiвцi, дiлив  землю  та
наганяв страх на свiтовий капiтал. Давно здiдився, самотою живе,  а  проте
сво║ дiло робить, тiльки дуже зарiс,  закудлатiв,  сивi  патли  поворозкою
через лоб перев'язанi, щоб в очi не падали. Деколи,  бува║,  розщедриться.
Пiде, знiме кiлька рибин-в'ялиць, що пiд хатою висять на  жилцi  нанизанi,
принесе:
   - Бери, Андроне, посолонцю║м.
   - Не скуча║те тут за людьми, Iвановичу?
   - По-рiзному бува║... Ночами, коли розшумиться море,