акливо.  Й
чарка сто┐ть перед  ним,  зда║ться,  неторкана,  налита  доповна.  "Чи  не
захворiв вiн часом?" - з тривогою  подумалось  Iннi.  Якась  пригнiченiсть
почувалася в ньому, внутрiшня  криза.  Гомiн  застолля  для  нього  зараз,
видно, далекий, щось людину мучить. Курить  та  й  курить,  час  вiд  часу
схмурю║ свого крутого, плугом лiт поораного лоба...
   Iнна якось мимоволi переймалась до гостя  спiвчуттям.  Якi  там  свiти,
коли  людина  ця  й  зараз  цiлий  власний  свiт  носить  у   собi,   свiт
нерозгаданий, розтривожений, чимось недоступний для iнших. I це  той  дядя
Андрон, що колись, як дiвчина  була  ще  маленькою,  при┐здив  у  Кура┐вку
збадьорений, забавляв Iнну рiзними жартами, той, у кого вона не раз сидiла
на плечi, бiгала за ним повсюди хвостиком  та  сама  зачiпала  до  жартiв,
дражнилась до нього смiшною, десь вiд старих пiдхопленою пiсенькою:
   Ой ти, ткач-ниткоплуг,
   А я королiвна!..
   Тодi в не┐ ще виходило "кололiвна"...
   Не щадять людину лiта, такий короткий вiк людський. к  в  ньому  буяння
весен, ║ вiнець лiта, але налягають потiм i осiннi  тумани,  ┐хня  холодна
невiдворотнiсть.
   Який-небудь десяток рокiв роздiля║ Ягнича-старшого з його сестрою (вона
була наймолодша в сiм'┐, з усiх сестер ║дина зосталась), та все ж  мама  й
зараз ще трима║ться, сьогоднi ось просто розцвiла, а вiн...
   Руки Ягнича-старшого лежать на столi. За довгi рейси, за роки труда  на
них  утворились  бугри-вузолля,  мабуть,  такi  наростали  в  тих  давнiх,
галерних, що надовго були прикутi залiзними ланцюгами до весел.
   - Хоч би заспiвали! - знов гукнула заводiйкувата Нелька. -  Невже  отак
мовчунами i сидiтимем?
   - З чого вам спiвати? - засмiялась котрась iз дiвчатдоярок.  -  Шуби  ж
для вас i цього разу нема.
   - Нащо менi шуба! Хоч сама без шуби, зате моя хата в "шубi"! Правда  ж,
Гурiйовичу! - I Нелька рвучко обняла за шию моряка. -  Мода  вже  на  шуби
вiдiйшла, ви менi краще дубльонку привезете, еге ж, дядечку? А нi - то син
скоро привезе. Вiн же в мене цього лiта збира║ться поступати. Агiтую,  щоб
iшов у торговельне, а вiн в одну душу: нi,  в  морехiдку!  Заворожили  ви,
Гурiйовичу, його сво┐ми чучелами.
   - У ту морехiдку ворота вузькi, - спохмура пiдкинула тiтка Василина, аж
чорна з лиця вдова одного з двоюрiдних Ягничiв. - А котрий i потрапить, то
швидко звiдти вилiта║. Хай навiть буде вiн  i  вчительський  син.  Це  був
прямий натяк на  Вiктора  Веремi║нка,  i  натяк  досить  безтактний:  Iнна
вiдчула, як густо зашарiлась.
   - Мiй, якщо потрапить, то вже не вилетить, - гордовито сказала Неля  за
свого. - У шкiльнiй виробничiй бригадi перед веде, торiк, ви ж зна║те,  на
районних змаганнях по оранцi став чемпiоном... Так це ж  по  степу,  а  по
морю вiн борозну  ще  рiвнiшу  прокладе!..  -  I  знов  лестиво  зазирнула
Гурiйовичу в його коротко пiдстриженi вуса. - У вас же там, дорогесенький,
всюди рука, поспособствуйте!..
   Орiонець мовчав. Хотiв би застерегти, що хай  не  сподiва║ться  там  ┐┐
хлопець на легкий хлiб. У морехiдцi так само, як i на "Орiонi",  зустрiча║
не мама з медом на устах - ринда сувора його там зустрiне!  Могутню  владу
ма║  та  ринда-дзвiн,  пiдвiшена  на  подвiр'┐  морехiдки,  щоб  регулярно
вiдбивати склянки, щоб не лишати хлопцям часу  для  байдикувань!  Ганятиме
вона хлопця, як солоного зайця, всюди гудiтиме йому сво║ю  нещадною  литою
мiддю, чатуватиме кожну курсантську хвилину. Не встигнеш зарядку зробити -
уже мерщiй, хлопче, до навчання, в класи,  де  ждуть  тебе  хащi  таблиць,
екрани, лоцi┐, всяке хитромудре  приладдя...  По  секундах  розписане  все
курсантське життя вiд рання й до ночi, на ногах  вiд  пiдйому  i  аж  доки
вiдпустять вас "в екiпаж", що, попросту кажучи, ║  звичайним  гуртожитком,
хоча кiмнати в ньому звуться кубрики...
   - Чи, може, справдi й не  рипатись?  -  одверто  дiлилася  Неля  сво┐ми
сумнiвами. - Може, хай спробу║ в оте друге, в риболовецьке?
   - Пришли його до мене, я сам з ним поговорю, - буркнув орiонець.
   Джухнула бiля двору машина, при┐хав Чередниченко.
   Механiзатори, як за мовчазною командою, враз пiдвелися.
   Господар дому Ягнич Федiр стояв попереду,  лицем  до  вулицi,  готовий,
зда║ться, взяти на себе вiдповiдальнiсть за  всiх.  Був  вiн  зараз  рясно
зрошений потом не менше, нiж на комбайнi, i, наче йому комiр  тиснув  (хоч
уся шия вiдкрита), все поводив сюди-туди сво║ю круглою, на  мiцних  в'язах
головою.
   - Ось  де  вони  рекорди  ставлять,  -  пiдходячи,  сказав  з  удаваною
сердитiстю голова. - Що це ви, хлопцi, надумали? Жнива в розпалi, а ви тут
бенкетувати?
   - Та ми, та ми... - замикав господар двору, знiяковiло  усмiхаючись.  -
Ви ж бачите, хто тут у нас...
   - Та бачу, бачу, - суворо спрямував Чередниченко погляд на  орiонця.  -
Ти, зривщику старий, надумав жнива нам зiрвати?  Не  мiг  вибрати  кращого
дня? Ну, та де ж  тебе  дiнеш.  -  I,  вже  повеселiлий,  ступнув  уперед,
насунувсь на гостя:
   - З прибуттям.
   Вони мiцно обнялись, почоломкались.
   Механiзаторам не треба було вдруге нагадувати,  як  ┐м  повестись:  без
прощань, без зайвих розвiтань, один по одному та з  двору,  i  за  хвилину
тiльки пофуркали врiзнобiч ┐хнi мотоцикли, що досi стояли,  попритулявшись
пiд штахетником.
   Жiноцтва теж незабаром поменшало, лишилися з стороннiх тiльки  Неля  та
сусiдська молодиця, - обидвi,  перекочувавши  на  веранду,  про  щось  там
перешушукнулися з господинею, а потiм, уже не чiпаючи нi гостя, нi голови,
непомiченi вислизнули з двору.
   Тим часом зовсiм  звечорiло,  груша  оповилась  тiнню,  мати  ввiмкнула
надвiрну лампочку, щоб падало свiтло  з  веранди,  щоб  краще  було  видно
бесiдникам одне одного, - не  щодня  ж  зустрiча║  людина  свого  давнього
товариша, друга молодостi.
   Зостались вони тепер за столом удвох - Ягнич та Чередниченко.
   Iнна з чемностi вiдсiла вiд них, примостилась iз  стiльцем  за  грушею,
але й не далi, бо ж цiкаво було ┐й послухати цих двох побратимiв (так вона
┐х назвала в думцi), подивитись, як сходяться люди пiсля  одного  перевалу
лiт.
   - Ну то як воно? Ще пiдстрибу║ш? - звернувся Чередниченко до друга, i в
голосi його виразно прохопилась тепла нота.
   -  Якраз  це  той,  що  пiдстрибу║,  -  орiонець  запалив  сигарету   й
похнюпивсь.
   - Не тi вiтри повiяли, чи чого  ти  зажурився,  моряче?  Невже  в  чинi
понизили? Набуянив? Чи, може, в Марселi з моряками за  французьких  дiвчат
побився? - I, не дiставши вiдгуку на жарт, серйозно спитав: - У  вiдпустку
надовго?
   - Надовго, - глухо вимовив Ягнич. - Доки й дух iз грудей.
   - Та ти що? - аж сахнувся вiд нього Чередниченко. - Що ти верзеш?
   - Оце ж i верзу...
   - Невже списали? Та як  вони  без  тебе!..  Бо  ж  ти  там,  здавалось,
прикипiв навiки...
   - А виявилось -  не  вiчний...  Приймай  свою  грамоту  i  -  за  борт,
чоловiче... - Ягнич понуро втупився у край столу. - Кура, брат, кура...
   I це останн║ було видихнуте так важко, з такою глибиною болю й розпуки,
що Iнна жахнулась.
   Нiхто стороннiй не втямив би, що то воно за  "кура".  Нiби  шифрограму,
зрозумiлу лише для двох вта║мничених, виповiв Ягнич  товаришевi  цю  давню
чабанську примовку.  Був  колись  у  них  дiд-чабан  на  прiзвище  Лебiдь,
кура┐вський мудрець, йому нiбито належало авторство. Приходячи зi степу  в
осiнню  негоду,  з  гирлигою,  в  мокрому  дубленому  сiряку,  мав  звичку
вiдповiдати, коли хто цiкавився його життям та самопочуттям: "Кура,  брат,
кура..." Тлумачити, що то за "кура", можна було по-всякому, на рiзнi лади,
скажiмо, що злющими, пронизливими вiтрами повiяло в  степах,  чи  що  ноги
крутять, спати не дають, чи що  чабанський  вiк  того  Лебедя  невблаганно
наближа║ться до яко┐сь крайньо┐, найкрайнiшо┐ межi... Деколи Iннi й  ранiш
доводилось чути про ту загадкову "куру", мовилось про не┐ коли з жартом, а
коли з легким присмутком, але щоб так, як зараз...  це  вперше.  I  навiть
пояснень до ┐хньо┐ "кури" нiяких не  треба  було:  ця  ┐хня  напiвзагадка,
давня чабанська формула мовби увiбрала в себе все, що в нiяке  iнше  слово
не вбереш, i дивним  чином  ║днала  ┐х  зараз  обох,  ║днала,  мов  якийсь
горьовитий пароль, тiльки ┐м доступний тайнослiв.
   I Чередниченко, видно, справдi одразу i в належнiй глибинi осягнув  цей
сумовитий Ягничiв шифр, зрозумiв його пекуче, щемливе значення.
   - Рано нам ще про куру думати, - сказав пiсля мовчанки. - Життя велить,
Андроне, ще нам триматися та триматись. Дорозi не кiнець.
   - З'┐здилось колесо.
   - Скрипуче колесо довше ходить...
   I вони  знов  умовкали.  Iнна  сидiла  не  ворухнувшись,  наче  боялась
сполохати ┐хню задуму. Мати, видно, нутром зачувши, що тут пiд грушею щось
негаразд, теж пiдiйшла, пiдсiла до цих двох. Адже брат ┐й нiчого не сказав
про себе, не встиг чи навмисне вта┐в, щоб одразу  з  порога  не  отьмарити
зустрiч. I сестра, i всi веселились, вважали - й цього разу  вiдпустка,  а
вiн, виходить... списаний, забортний.
   - Не журись, - зусильно збадьорюючись, мовив Чередниченко до  товариша.
- Це саме той момент, коли треба вдарити лихом об землю! Кура┐вка притулок
дасть, напризволяще не кине...
   - Чим же я вам можу знадобитись? - затоптавши сигарету, озвався  Ягнич.
- Вузли в'язати? Це вам нi до чого...
   - I парусiв нема, - пошкодував Чередниченко,  -  перевiвся  кура┐вський
флот. То колись було: жагель поставить чи бабину спiдницю на "дубку" напне
i гайда з кавунами в губернiю на базар... Пригаду║ш, як дiда  Швачку  буря
загнала з кавунами i з бабою  аж  у  Туреччину?  Пiшки  через  два  мiсяцi
вернулися - нi байди, нi кавунiв, тiльки бабу за руку привiв... А тепер  i
кавуни контейнерами пiдбирають просто з баштану... - I знову до Ягнича:  -
На комбайна тебе теж не посадиш. Мiг би ще косою махати по  обнiжках,  але
це в нас тiльки раз на рiк практику║ться -  на  Свято  першого  снопа.  До
"фрегата" б, що робить нам дощ, так його повертати не треба, вiн сам  себе
поверта...
   -  Виходить,  чучела  набивати  тiльки  й   зоста║ться.   Чередниченко,
прижурений, сидiв. Ягничева проблема, видно, зараз проблема й для нього.
   - Казав я колись тобi, Андроне: не зв'язуйся ти з тим "Орiоном"...
   - "Орiона", Саво, не чiпай, - схмура кинув Ягнич, i по  тону,  яким  це
було сказано. Чередниченко вiдчув, що заводити в цей бiк дискусiю  було  б
марно чи й ризиковане.
   - Може, сторожем пiдеш на польовий стан? Ти тiльки не ображайся. Ми тут
люди сво┐, а сторож - то теж людина, не манекен.
   - Братика мого, мабуть, бiльше до моря тягне, - аж тепер, не втерпiвши,
докинула хазяйка двору.
   - Так-так, у нас же й море сво║! - одразу пiдхопив iдею Чередниченко. -
I наша кура┐вська "рибтюлька" ще не всi там сiтки попропивала.  Правда,  в
нас по ставках та каналах риби сьогоднi, вважай, бiльше, нiж у  Чорному...
Там тiльки медузи, мов капелюхи, плавають.
   -  А  вiн,  мабуть,  i  за  медузами  скучатиме,  -   пiддала   жiночо┐
психологiчно┐ тонкостi Iннина мати.
   - Скучати не дамо. Та й ти не з таких, щоб скучати, знаю твою натуру. А
взагалi добрий зав'язали вони тобi вузол напризахiд життя! Хоча, здавалось
би, й не пора; ще порох ║, козарлюга ще ж, як подивитись...
   - А медики списали.
   - То вже дiло кепське, - нахмурився й Чередниченко,  -  з  медиками  не
дуже повою║ш. Справдi, виходить нiби кура... - I помовчавши, знову:  -  То
як? Щоб берданку через плече та й на пост? Злодi┐в поки що не чути, та все
ж для порядку треба. Робота саме раз: вдень спи собi в затiнку, пiсля всiх
сво┐х орiонських вахт вiдсипайся, а вночi в космос поглядай, зорi лiчи!..
   Обидва звели голови вгору, дивились якийсь час мiж верховiття на зiрки.
   - Подумаю, - сказав Ягнич перегодя. - Може,  й  доведеться...  Може,  й
справдi лiчитиму оцi кура┐вськi зорi, доки всiх не перелiчу.



   XI

   Так I став вiн тут жити. Коли  дiйшлось  до  його  мiсцевлаштування  на
нiчлiг, Iнна запропонувала свою чистеньку, вiдведену ┐й матiр'ю свiтличку,
одначе прибулець вiдмовився рiшуче. I взагалi  вiд  хати  вiдмовився,  хоч
вiльно ж там, комбайнери обидва в степу, та ще й тахта ║ на  пружинах.  Не
треба й тахти, багато курить,  мовляв,  уночi  вста║.  Попросив  для  себе
розкладайку, сам прилаштував ┐┐ пiд грушею, так буде краще. "Це ж лiто,  а
коли зайде осiнь?" - видно, кортiло спитати сестрi, та вчасно  стрималась.
- Нащо нагадувати зайвий раз про те, вiд чого людинi болить?
   Сестрi Ягнич теж завдав думок сумовитою новиною. Звикла  була  вже,  що
провiда║, погостю║, та й знов прощавайте. Здавалось, так  завжди  буде,  а
воно ось як поверта║ться... Звiсно, вона рада, рiдна ж кров, та й сiм'я  в
не┐ дружна, людину пригрiють, але як сам вiн тут  почуватиметься?  Замiсть
хати  старо┐  тепер  нова,  ставилась  без   нього,   щоправда,   подвiр'я
батькiвське i груша теж, принаймнi пiвгрушi належить братовi по праву.  Та
тiльки чи це  його  втiшить?  З  його  самолюбивим  характером  вважатиме,
мабуть, що всiм вiн  тут  буде  тягарем,  завдасть  клопоту,  самою  сво║ю
присутнiстю порушить ┐хн║ звичне й владноване життя.
   Груша  Ягничева  -  в  кам'янiй  корi.  Просто   як   камiнне   дерево.
Постелившись пiд рiдною грушею,  гiсть  одразу  лiг,  умостився  на  сво┐й
розкладайцi i, зморений з дороги, здавалось, швидко  заснув.  Проте,  коли
Iнна, прибираючи зi столу, востанн║ пробiгала побiля нього, орiонець стиха
┐┐ окликнув:
   - I-нко!
   - Що вам?.. - Вона зам'ялась,  не  знаючи,  як  його  делiкатнiше  буде
назвати. "Дядя Андрон" - надто по-дитячому, по-давньому, "дядько  Андроне"
- це звучало б наче трохи грубувато, бо декотрi  з  дiвчат  у  медучилищi,
коли про когось iз хлопцiв хотiли висловитись зневажливо, вживали саме  цю
форму: "А, вайло, ║ в ньому щось дядькiвське"... I  хоч  Iнна  сама  й  не
приймала цього, слово "дядько" для не┐ нiколи лайкою не  було,  та  все  ж
зараз хотiла знайти якесь шановитiше слово. I тому звернулась до нього  на
iм'я й по батьковi, як звертаються в школi до вчителiв:
   - Що ви хотiли, Андроне Гурiйовичу?
   - Про одну рiч хочу тебе спитати.
   - Питайте, - вона аж розгубилась: про що б то? Гiсть мовчав, нiби й сам
в останню мить завагався, питати чи нi. Потiм таки подав голос:
   - Що воно таке... пiте-кантроп? Вона трохи не розсмiялась. Так це  було
несподiвано, й таке смiшне слово! Пiте-кантроп!
   -  Якщо  не  помиляюсь,  назву  таку  ма║  викопна  людина  чи   навiть
напiвлюдина... А власне, для чого вам це?
   - Та просто так.
   - А все ж таки? З нiчого ж не бува║.
   - Нi-нi, просто. Якраз iз нiчого, взяло та й приверзлось.  -  I  жестом
руки вiн одразу ж вiдпустив ┐┐, йди, мовляв, собi...
   Вона вiдiйшла кiлька крокiв, а потiм враз повернулась:
   - Ви не сумуйте.
   - З чого ти взяла?
   - Та так... Вiдпустiть нерви, добре виспiться, це вас змiцнить.
   - Для чого?
   - Як - для чого? Для життя!
   - А життю таке луб'я потрiбне?
   - Вiд вас я цього не ждала, - вона аж розсердилась, щиро,  неприховане.
- Той, хто став для нас символом мужностi, витримки. Людина, яка носить  у
собi "Орiон"!.. I раптом... Таж нема знецiнено┐ людини! Нема й не  повинно
бути, якщо вона справжня... Невже не ясно? А  ви:  чи  потрiбен...  Навiть
слухати дивно. Спiть!
   Крутнулась i пiшла.
   Якщо бува║ слово цiлющим, то для Ягнича оце  було  воно.  "Людина,  яка
носить у собi "Орiон"... Отак з щемливою гостротою вiдчув, що не  приблуда
вiн тут, щось таки важить його особа бодай для декого iз рiднi. А  досить,
виявля║ться,  бути  потрiбним  хай  навiть  однiй   людськiй   душi,   щоб
присутнiсть твоя на землi вже була виправдана...
   Таке зробив для себе маленьке вiдкриття i тихо порадувався йому. Навiть
посмiхнувся: дiвча, а як вiдбрило, як провчило  тебе  лисого.  От  тобi  й
Iнка!
   Уранцi подарував ┐й хустку. Таку, як i  матерi,  японську,  з  квiттям,
тiльки справдi веселiшу - червоне квiття розкидане по  золотаво-оранжевому
тлу.  Отак  угадати!  Сприйняла  це  як  добрий  знак,  з  якоюсь   навiть
символiкою,  -  згадалась  ┐й  одразу  вчорашня  оранжева  безрукавка   на
Вiкторовi, коли побачила його в першу мить.
   - Буде вiд вас пам'ять, спасибi.
   Накинула перед дзеркалом хустку на голову,  потiм  опустила  на  плечi,
покрутилась, повела плечем сюди й туди... Ягнич  милувався  нею:  справдi,
мов юна циганка десь iз Калькутти.  Сестрина  гордiсть,  кура┐вська  смагт
лява краса, - де воно тут i береться в  Кура┐вцi?  З  якого  корiння?  Очi
чистi, а коли засмi║ться (зрiдка), то й  смiх  у  не┐  якийсь  чистий.  Не
сьогорiчна, а вроджена смага (абрикосова, з рум'янцем густим) рiвно лежить
на щоках, на ши┐, рухи плавковитi, i в усьому дiвоча, самою ще,  може,  не
усвiдомлена  гiднiсть,  нi  проти   кого   не   спрямована   гордовитiсть,
королiвна-кололiвна, та й годi! А надто ж цей погляд, орiонець  ще  зучора
його помiтив: глибокий, непустий, та║мно тобi спiвчуваючий.
   - Спасибi, дядю Андроне, - ще раз подякувала Iнка й передала  хустку  з
квiттям матерi  на  сховок:  -  На  збереження  вам...  Коли  завi║  зима,
запинатимусь...
   А зараз на роботу майнула  без  хустки,  з  вiльно  розпущеним  витким,
смолянистого блиску волоссям, - переливами хвилястими воно  так  гарно  ┐й
розсипалось по плечах.
   - Оце ж наша зцiлителька, - сказала до Ягнича з усмiшкою  сестра,  коли
залишились доснiдувати вдвох на верандi. - Ця всiх  оздоровить,  бо  душею
добра. Бiжить, поспiша║, щоб, бува, куди не  втiк  вiд  не┐  медпункт.  Не
встигла й оглянутись, як уже головиха впрягла ┐┐ замiсть себе...
   - Варвара, кажуть, нездужа║ часто? - поцiкавився брат.
   - А кине роботу, то й зовсiм заскнi║. Мабуть,  i  сама  це  почува:  бо
кида║, кида║, а з рук, проте, не випуска...  Звiсно,  на  бездiллi  людина
всиха... У мене ось що бiльше клопотiв, то я здоровiша.
   Не приховалось вiд Ягнича, що сестра сьогоднi, знов  увiйшовши  в  свiй
звичний будень, i сама якось збуденилась, мовби злиняла, хоча й хвалиться,
що здоровiша║ в клопотах... Теж покарбувало життя. Густо кладуться зморшки
бiля очей, i хоч у поглядi сестри ще повно тепла, проте очi вже не горять,
як ранiш... Чорнi тiльки брови зостались, у косах срiбляться нитки сивини.
   Була врода та, вважай, злиняла, як ото в пiснi спiва║ться. Тiльки ж  не
намарне пропала, в дочку перейшла...
   - Щаслива ти, сестро, з такими дiтьми.
   - Це правда. Для матерi iншого щастя нема.
   - Знайти б тепер Iннi пару достойну... Чи вже знайшла?
   - Та наче... Хiба не помiтив, як учора згорiла, коли Василина  бовкнула
про вчительського синка? То  ж  ┐┐  любов.  Рання,  ще  з  школи.  Як  ото
мовиться, перша... Ох, боюсь  я  цi║┐  любовi!  Чимось  вiн  ┐┐  заслiпив,
вклепалась без ума в халамидника. Та ти ж Вiктора зна║ш?
   - Веремi║нкiв?
   - Один вiн у нас такий вiтрогон. Йому пiсля школи на трактора б  сiсти,
а вiн замiсть того сiв на лаву пiдсудних... Наплакалась мати,  ще  й  досi
вiд сорому людей уника║, з двору не виходить... Ох, Вiктор, Вiктор, в кого
вiн i вдався! Вiдбувши сво║, в Кура┐вку не спiшить, десь у районi застряв,
з дружками з чайних, кажуть, не вилазить. Хулiган, зайдисвiт,  а  наша  за
ним, я ж бачу, мре...
   - У цьому ми ┐й не суддi, - зауважив брат. - Зна║ш по  собi:  серця  не
зневолиш...
   - Хоч би вiн куди завербувався на  край  свiта...  Go  як  подумаю,  що
такого дурисвiта матиму зятем, тарiлки за ним  прибиратиму...  Ну  хiба  ж
вона йому рiвня,? З похвалою училище закiнчила, кругла вiдмiнниця,  здiбна
до всього... Окрiм що медичка, вона ще  ж  i  поетка  в  нас,  сама  пiсню
склала!..
   - Пiсню? Iнка?
   - Тож-бо! Радiо двiчi вже передавало: слова Iнни Ягнич, ну, а музика...
та, мабуть, i музика ┐┐. Декотрi кажуть: кому вони здалися, цi новi пiснi,
коли й старих уже не спiвають... За  теперiшньою  модою  бiльше  готове  ж
слухають з платiвок, бояться живе  горло  натрудити...  А  по-мо║му,  коли
дiвчинi закортiло свою пiсню скласти, то - хай,  кому  це  заважа║?  Бува║
таке на душi, що пiснею тiльки й скажеш... Мама нашi скiльки он тих пiсень
знали - i для будня, й для  свята...  Одначе,  що  ж  це  я  тут  з  тобою
розсиджуюсь, братечку. Десь там моя комашня мене жде, - згадала  вона  про
дитсадок. - Напарниця, мабуть, уже знов губи роздула.
   - Клопiтка робота? - запитав Ягнич.
   - Клопiтка, та й дуже, та все ж легше, нiж комбайнеркою.  Отам  робота!
Доки молодшою була, то воно й нiчого, якось навiть самолюбно, коли кажуть:
он вона, Ягничева,  нарiвнi  з  чоловiком  стала  до  штурвала.  А  потiм,
почуваю, еге!  Уже  це  не  для  тво┐х  лiт,  молодице...  Не  скаржилась.
Чередниченко сам помiтив: за комбайнерство, каже,  Ганно,  хвала  i  слава
тобi, оскiльки ж  виростила  достойного  сина  -  штурмана  для  степового
корабля, виховательськi здiбностi виявила, то переводжу  тебе  вiднинi  на
дитсадок... Виховуй цих пуп'янкiв. Отам  бiля  них  i  веселюсь...  Що  ж,
побiжу. Ти вже вибачай, братику, сам будеш тут грушу сторожувати...
   - Опудалом для горобцiв - саме раз, - глухо вiдповiв орiонець.
   Та тiльки сестра з двору, став лагодитись i вiн  кудись:  причепурився,
оглянув себе перед дзеркалом, щiточку вусiв торкнув ребром долонi.
   Йде Кура┐вкою Ягнич. Малолюдна вона в  цей  час  жнив'яно┐  пори,  лише
де-не-де на вулицю вискочить чи║сь дитинча. Колись дiтей тут, як горобцiв,
кублилось у пилюцi, зараз не дуже ┐х рясно, але котрого зустрiне  моряк  -
не мине без уваги.
   - Чий ти?
   - Яковин.
   - Якого ж це Якова?
   - Ну отого... Ягничiвського.
   I довго ще потiм прикида║ орiонець, з яких це Ягничiв  буде  цей  малий
Мурза Замурзович?  Виявиться,  що  нiякий  вiн  тобi  й  не  родич.  Однак
пошкоду║ш, що яко┐сь цяцьки-гостинця для нього в кишенi  не  приберiг,  бо
дiти - це дiти... Аж нiяк не всi  дорослi  викликають  у  Ягнича  до  себе
приязне ставлення. к такий крутiйло, фальшивець,  словоблуд,  зустрiнеться
десь тобi пика така мерзенна, повзуча, що вiк би ┐┐ не бачив, не людина  -
гидота. А от дiти завжди для Ягнича приваба, всюди вони йому любi -  чи  в
сво║му, чи в чужому порту... Забралось ото на вишню, крiзь гiлля  позирку║
звiдти до тебе, бiлолобе, iнше он вулицею покривуляло верхи на  велосипедi
- глянеш, i  душа  сама  запиту║:  яким  воно  буде!  Якою  побачить  свою
Кура┐вку? Кого воно з не┐ згада║? Розрослась,  розбудувалась,  багато  хат
незнайомих, та все шифер - пiд стрiхою лише зрiдка десь трапиться... А  що
там уже говорити про тi мазанки самановi, чабанськi, - з молодих,  мабуть,
мало хто й зна║, як ллють хату з саману, не чули, як, скажiмо, прядка гуде
або як просо в ступi товчуть - так що аж хата ходором ходить... А були ж у
Кура┐вцi такi, що й хати  путньо┐  не  мали  -  халупу  руду  злiпить  або
напiвземлянку-напiвкурiнь зiпне, як у тiй пiснi: збудуй хату з лободи,  та
й розкошу║... Нiхто тепер не повiрить, що в куренях iз камки,  з  морсько┐
трави люди жили, а Ягничеве дитинство саме в такому палацi  тулилось...  I
це ж вам не в тропiках, де снiгiв нiколи не бачать... Лишили  б  хоча  для
музею яку-небудь пiдслiпувату мазанку, щоб було з чим порiвнювати все  оце
теперiшн║... Палац культури вигрохали  на  шiстсот  мiсць,  унiвермаг  ся║
вiтринами незгiрш, як у мiстi, та й сама Кура┐вка,  мабуть,  стане  колись
мiстом, яким-небудь приморським Кура┐вградом.
   Опинившись у центрi села, Ягнич найперше пiшов до обелiска. Щоразу  тут
перед ним посто┐ть, коли при┐жджа║. Поволi - вкотре уже!  -  вчитувавсь  у
той скорботний ре║стр, у тих карбованих по каменю  золотом  Дикопавленкiв,
Рябих та Чорних, Чередниченкiв, Щаденкiв та Ягничiв, - Ягничами кiнча║ться
алфавiтний список  майже  бiля  само┐  землi.  Вогонь  горить,  ворушиться
пломiнцем - газовий балон пiд ним час  вiд  часу  мiняють.  Квiтiв  багато
довкiл, на рiзнi  барви  цвiтуть  троянди,  дуже  тiльки  запилюженi;  мiж
квiттям, мiж колючими кущами троянд мишiй та осот жене, дарма що  сiльрада
через дорогу, молодiй секретарцi з вiкна видно ж цей бур'ян, могла б вийти
та й прополоти...
   Потiм аж край села, на старому цвинтарi, опинивсь.  Мiж  осiлими,  ледь
помiтними  безiменними  горбками  розшукав  могилки  батька-матерi,   вони
штахетиною обгородженi, сам пiд час минулого при┐зду обгородив. Постояв  у
роздумах Ягнич i тут. Звiдси вiдкривалося море, добре видно було в  далечi
розлогу  його  синяву.  Ось  воно,  безкра║,  повне  осяйного  простору...
Ослiпило, щемом наповнило груди. Отак, Ягничу: з  цвинтарних  бур'янiв,  з
полинево┐ сушi вивча║ш  тепер  юнацьке  море  сво║,  вiчно  звабливу  його
блакить. Просився ще хоч в один рейс, а вiн тобi вже, мабуть,  прокладений
просто в кура┐вськi оцi полини... Викопають тобi тут хату останню, оту, що
над нею хiба що яка добра душа тополицю посадить...  На  "Орiонi"  -  отам
вiн, зда║ться б, нiколи не вмер! Новим рейсом, з новими  курсантами  зараз
десь, мабуть, в Егейському йде,  в  найсинiшому  iз  морiв...  Пiд  рiвним
вiтром, серед сяйних, розкiшних просторiв хлоп'ятка  iдуть,  подорослiшали
без" тебе синочки, все вмiють самi, - аж сюди чути, як бринить, спiва║ над
ними парусся! Може, якраз у тих водах лине твiй "Орiон", де  його  люблять
зустрiчати дельфiни, ┐м це чомусь до вподоби -  пливти  поруч  iз  судном,
весело його супроводити, мають звичай якомога довше з ним не  розлучатися.
Вiдомо, що дельфiни почувають симпатiю до людей, непоясненним  поки  що  ║
┐хнiй постiйний потяг - бути з людьми. Може, i  ┐м,  морським  створiнням,
властиво вiдчувати потребу в людському теплi? Виявiв ласки й доброти в нас
шукають? Чи, може, тягнучись до людини, сподiваються знайти в нiй  вiрного
друга собi, створiння взiрцеве, щось близьке до найвищо┐ досконалостi? Йти
в морi поруч  "Орiона",  пустувати,  показувати  свою  спритнiсть  молодим
морякам - то дельфiнам найкраща розвага. Як саме втiлення  житт║любства  i
пластики,  пругкими  живими  дугами  вигинаючись,  вискакують   iз   води,
виграють, аж нiби смiються,  шлють  сво┐  усмiхи  водянi  крiзь  срiблястi
бризки до  екiпажу,  до  Ягнича.  Часом  якась  просто  химерiя  на  нього
находила, здавалось: а може, то його потоплi пiд  бомбами  дiти,  здобувши
iншу подобу, стали там, у пiдводдi, веселими дельфiнятами й  далi  живуть,
принатурившись до iншого, до водяного життя?
   Коли,  повертаючись  з  кладовища,  Ягнич  проходив  мимо   кура┐всько┐
пекарнi, на дверях як виросла Нелька:
   - Здрастуйте, дядечку. На прогулянку вийшли? З дверей так  гарно  пахло
гарячим духом щойно випеченого хлiба. I Нелька,  як  справжня  пекарка,  в
бiлiм культурнiм  халатi  привiтно  красу║ться  на  порозi,  розчервонiла,
напалена вiд печей.
   - Паляницi якраз вийняла, може, вгостити?..
   - Нi, спасибi.
   - То, може, хоч бублика?
   - Дякую й за бублика.
   - Та що ж це ви так, дядечку?..
   I з ходу знову про сина. Цiлу нiч не спала, все сушила голову,  йти  чи
не йти хлопцевi в ту морехiдку... Чи витрима║ вiн там, чи не виженуть?
   - У морехiдцi, звiсно, не  мед,  -  стримано  сказав  Ягнич.  -  Бачити
морехiдку на парадi в безкозирках, у стрiчках - то одне...  А  коли  воно,
хлопченя,  в  бурю  сидить  ото  на  палубi  та,  ще  не  вмiючи,   руками
школярськими зачища║ сталевий кiнець - то морехiдка iнша...  Там  у  нього
всi руки в кровi...
   - Ой лишечко!
   - Чого ж ти його до мене не прислала?
   - Соромиться! Такий сором'язливий вiн у  мене...  Якщо  вступлю,  каже,
тодi пiду... Бо ще подумають,  що  канючник,  слабодух,  протекцi┐  шукати
прийшов!.. Нi, я  його  таки  умовлю  в  торговельне.  Вже  нiбито  й  сам
схиля║ться...
   - Дiло його. Торгувати теж комусь треба. Тiльки, як вивчиться та  стане
за прилавок, щоб людей не общитував.
   Ягнич уже напрямився далi йти, але ж молодиця знову його спинила:
   - Дядечку, стривайте на хвилинку!.. Метнулась до пекарнi, з'явилася  на
порозi з великою бiлою паляницею в руках.
   - Торкнiться до не┐: гаряча, вся дише ще!
   Давно не бачив Ягнич тако┐ високо┐ та пишно┐ паляницi,  аж  усмiхнувсь:
от тобi й Нелька... Хлiбину таку спекти - це теж талант ..
   - Мабуть, на виставку пекла?
   - Будь ласка, Гурiйовичу, вiзьмiть, нiхто вам тако┐ не спече!
   - Цiлий дивень! На весiлля б комусь, а  ти...  нi,  нi,  -  вiдмахнувся
Ягнич, хоча в душi був зворушений. - Хлiба в нас повно на столi...
   - Знаю, але хай  поряд  iз  ┐хнiм  буде  й  ваш...  У  них  свiй,  а  в
квартиранта свiй!.. Ягнич аж образився:
   - Поки що не дiлимось... Нiхто хлiбом ще не дорiкнув. I  не  квартирант
я... - буркнув убiк i, похнюпившись, пiшов собi далi.
   Дверi Палацу культури, що виник перед Ягничем,  зараз  були  вiдчиненi,
хтось, видно, з'явився з ключем.
   Моряк вирiшив зайти. У просторому, повному свiтла  вестибюлi  нi  душi.
Тихо, не чути нiчи┐х крокiв. На стiнах  приваблюють  зiр  картини  великих
розмiрiв, що ┐х Чередниченко замовля║ десь у художнiх майстернях  i  добре
оплачу║, вважа║, що для цього  дiла  коштiв  жалiти  грiх.  На  найбiльшiй
картинi пташина ферма, бiлi кури чи гуси розбрелися по згiрку, посеред них
красу║ться  весела  дiвчина-пташниця  в  бiлому  халатi.  До  когось  вона
смi║ться, може, до того чубатого  тракториста,  що  так  браво  сидить  за
кермом на iншому  полотнi...  Для  втiхи  степовикам  вiдтворено  також  i
ставок, обсаджений ядучо-зеленими вербами...
   Фарб накладено щедро на полотнах, товсто, зда║ться, ось-ось потечуть...
У далекiм закутнi вестибюля, всуцiль вiдгородженому вiтринним склом,  щось
зеленi║ i наче прозориться вода, - акварiум там, чи що? Ягнич рушив  туди,
неквапом наблизився до вiтрини. Нiяко┐ води. Пальми стирчать  гостролистi,
як осока, а пiд ними серед штучних кущикiв та  камiнцiв  сама  дивовижа...
чучела! Його, Ягничевi, чучела! Наче тiльки й ждали свого творця,  щоб  iз
ним тут зустрiтись. Аж до скла вiтрини Ягнич притулився  головою,  вражено
застиг: треба ж такого... Стояв навлобки зi склом,  товстим,  непробивним,
розглядав експонати. Хто зайшов би зараз, побачив би сцену  неповторну,  з
усiх вестибюльних картин ця була б, мабуть, найсумнiша: по цей бiк вiтрини
майстер, а по той  бiк,  за  склом,  у  величезнiй  склянiй  клiтцi,  його
пересохлi на порох пташки. Бiльшi й меншi  представники  пташиного  свiту,
зiбранi однi║ю сiм'║ю: i тi, що з дальнiх морiв, i тутешнi, добре  знайомi
цьому    узбережжю...    Дроздики,     журавлики,     ластiвка-бiлогрудка,
баклан-чорноморець, тропiчнi папуги в яскравiм опереннi...  Кожне  лiтало,
вигравало в повiтрi, а  зараз  скляним  незрушним  оком-бусинкою  блищить,
сторожко дивиться з-за вiтрини на  свого  творця.  Самi  окаменiлостi,  до
крихкостi зсушенi, пилюкою припилюженi густо, нiкуди вже  вони  звiдси  не
знiмуться, не полетять. Були життям,  стали  колекцi║ю  в  склянiй,  мовби
безповiтрянiй клiтцi...
   Рiзко одвернувся Ягнич i пiшов геть,  важко  ступаючи,  несучи  в  душi
тягар побаченого.
   Але ж i в зал  ще  треба  було  глянути.  Дверi  незамкнутi,  вiдчинив,
переступив порiг. Тут напiвсутiнь i навiть  прохолода.  Не  зал,  а  цiлий
корабель. Гасла повсюди на червоних полотнищах, у глибинi сцени давня, ще,
мабуть, пiсля  яко┐сь  вистави  не  прибрана  декорацiя:  хатка  бiленька,
перелаз з горнятками на пакiллi, поруч - дiвчина  у  вишитому  вбраннi,  у
вiнку, з коромислом на плечi... Сто┐ть як  жива,  поставою  так  схожа  на
Iнку! Може, з не┐ хто й малював?  Стiльцi  не  стiльцi,  а  просто  крiсла
розкiшнi, спинки блищать чорним  лаком,  новi  сидiння  оббитi  пухнастим,
небово-блакитним плющем. Аж  посидiти  закортiло.  Сiв  Ягнич  i  зiтхнув,
спочиваючи. А десь, у дальнiм темнiм  кутку,  принишкло  зата┐вся  i  вiн,
невiдчепний дух самотностi. Зубоскалить.  Сиди,  сиди,  Ягничу.  Зда║ться,
досяг... Чи це ж бо  не  розкiш?  Один,  сам-самiсiнький  на  всi  шiстсот
блакитних плюшевих мiсць!



   XII

   На Другому поверсi палацу, в лiвому його крилi, чулися кроки, хтось там
ходив. Коли Ягнич пiднявся туди широкими сходами  з  вестибюля,  незабаром
зустрiлась йому табличка на вiдхилених дверях: "Iсторико-кра║знавчий музей
села Кура┐вки".
   Зайшов. У зiщуленiй постатi, що в  протилежнiм  кутку  за  прядками  та
ступами  розбирала  старезне  якесь  причандалля,  насилу  впiзнав  Панаса
Веремi║нка. Отак знепримiтився,  зменшився  ростом,  на  мумiю  ║гипетську
звiвся чоловiк... Сонця нема, а вiн у темних окулярах,  брилик  капроновий
на головi. Зачувши кроки, Панас Омелянович  одразу  вiдклав  мотовило  (це
було справжн║ допотопне мотовило, обсноване  нитками),  скинувся  обличчям
угору, якось аж нiби сполохано:
   - Хто там?
   Ягнич пiдiйшов до нього на близьку вiдстань i зупинився мовчки, може ж,
таки впiзна║ крiзь темнi сво┐ окуляри.
   Веремi║нко перебував у незрозумiлiй стривоженостi:
   - Хто ти? Це ти, Вiтько?
   Ягнича навiть острах взяв, аж моторошно стало.  Ти  для  нього  не  ти!
Дивиться зовсiм напрямцi, просто в очi, а ввижа║шся ти йому кимось  iншим,
може, хлопчаком, що вирiшив пожартувати...
   - Ягнич я. Андрон.
   - Андрон? Вседержитель морiв? Пробач менi, друже, - одразу прояснилось,
просвiтлiшало обличчя завiдувача музею. -  Чув  я,  що  ти  в  Кура┐вцi...
Прошу, заходь, заходь. - Панас Омелянович заметушився i одразу  пожалiвся:
- Слiпну я, Андроне, катастрофiчно втрачаю зiр.
   - В Одесу треба, в отой Iнститут свiтла...
   -  Був.  Спершу  трохи  покращало,  а  це  знов...  гасне   свiт.   Усе
розплива║ться, i тебе ось бачу зараз, наче крiзь товщу води.  Тiльки  тiнь
вiд тебе. Весь нiби сто┐ш у водi з головою.
   "Вже я йому - як водорiсть..." - подумалось Ягничевi.
   - Оце ж бережу нашу минувшину, Андроне... Для кого минувшина, а для нас
iз тобою вона до останньо┐ клiтинки  жива...  Ось  випадково  на  мотовило
натрапив у дiда Коршака - буде ще один експонат. Майже знахiдка вiку...  У
нього ║ й жорна ручнi, та поки що не да║...
   Став показувати Ягничевi музей. Були тут i давнi рибальськi пристро┐, i
плахти, i очiпки, цiлий ткацький верстат звiдкись притягли... На  столиках
пiд склом засушенi рослини всякi, ковила  бiлочуба,  й  будняк,  i  навiть
стебло полину... Цiлi гербарi┐  з  кура┐вського  рослинного  свiту.  А  по
стiнах всюди фотографi┐,  позбiльшуванi,  мабуть,  з  якихось  посвiдчень,
порозмиванi, затуманенi чи вiд невмiлого  збiльшування,  чи  вiд  давностi
лiт. Скiльки Батькiвщинi достойних людей дала Кура┐вка, що уславили  ┐┐  i
працею, i подвигами на фронтах!.. Самих тiльки морякiв - на  пiвстiни.  Та
ще якi моряки: Ягнич Федот на торпедному катерi загинув пiд  час  атаки...
Чорноба║нко-середульший сягнув був навiть чину контр-адмiрала,  -  недавно
помер у Владивостоцi. I на кого не глянь - той, як ось Сава  Чередниченко,
Одесу обороняв, а пiзнiше вiдзначився  в  керченському  десантi,  Бiлокiнь
став геро║м за Севастополь, Петро Шафран по ленд-лiзу ходив i  зараз  десь
ходить iз сейнерами в Атлантику... Натрапив Ягнич  на  стендi  й  на  свою
рядову особу, ледве впiзнав у бравому парубковi  себе:  збiльшили  його  з
давньо┐  фотографiйки,  що  збереглася  в  сестри,  молодцюватий  моряк  у
святковiй бiлiй матросцi, безкозирка з стрiчками  красу║ться  на  юнацькiй
лобатiй головi... "Старший майстер парусно┐ справи вiтрильника  "Орiон"  -
такий сто┐ть пiд цим "експонатом" пiдпис. Усе вiрно, тiльки чому  старший?
Чи, може, й справдi старший?
   I ще на однiй iз фотографiй, на груповiй  карточцi  перших  кура┐вських
комсомольцiв, знайшов Ягнич себе й витрiшкуватого,  зовсiм  худющого  тодi
Чередниченка (у якихось штиблетах лежав попереду всiх на травi).  А  поруч
iз ним Iванилов Женька, що пiд час вiйни командував танковим  батальйоном,
загинув десь пiд Кенiгсбергом... Не  без  зусиль  Ягнич  вiдшукав  на  цiй
груповiй i Панаса Омеляновича, в ту пору  молодого  кура┐вського  вчителя,
вiн притулився оторопiло збоку, вже й тодi  був  чимось  нiби  зляканий...
Молодiсть - ось де вона  тiльки  й  зосталася!  Це  ж  прощальна  карточка
┐хнього осередку, коли хлопцi на  Жовтневi,  перед  тим  як  розiйтись  по
свiтах, разом сфотографувались - уперше й востанн║...  Багатьох,  багатьох
уже нема. Одиницi позоставались. I серед тих одиниць  вас  дво║,  сумовито
зараз застиглих перед цими стендами.
   - А цю впiзна║ш? - з та║мничим виглядом Панас Омелянович пiдвiв  Ягнича
ще до одного стенда.
   З туманно┐ фотографi┐ з  найвиднiшого  мiсця  дивилась  на  них  молода
кругловида  дiвчина  у  льотчицькiй  формi...  Саня  Хутiрна!  Дивилась  i
всмiхалась аж трохи лукаво: ну, яка я перед вами, дiди? Всi вони тодi були
в не┐ закоханi до безпам'ятства. Однак нiкому не вдалося знайти ключ до ┐┐
веселого серця. Спiвати з ними спiвала, до моря на мiсячну дорiжку  гуртом
дивитись ходила, а щоб вирiзнити  котрогось,  щоб  вiкно  вночi  вiдчинити
котромусь... Е, нi, вибачайте, хлопцi! Однi║┐ ночi Саня загадково зникла з
села, думали, чи не  втопилась  -  навiть  розшуки  на  дiвчину  оголосила
стривожена Кура┐вка. Об'явилась ┐хня Саня  згодом  десь  аж  на  Пiвнiчнiм
Кавказi, в льотному училищi. Спершу нiбито. влаштувалась там  офiцiанткою,
компоти  подавала  курсантам,  а  потiм  так   закрутила   голову   одному
командировi, що незабаром i одружилася з ним. Казали,  що  причарувала  на
смерть, i, може, не так навiть iз любовi, як ради того,  щоб  на  льотчицю
вивчив, це вiн ┐й твердо обiцяв. I  досягла  свого:  навчилась,  у  складi
жiночого екiпажу брала участь у далеких перельотах, котрi починались з-пiд
кримського сонця й кiнчались десь  аж  у  тундрi,  поставила  з  подругами
якийсь дуже значний рекорд. Коли  в  променях  слави  купалась  Хутiрна  -
прилетiла лiтаком аж  у  саму  Кура┐вку,  сiла  край  села  на  чабанських
угiддях, привела батькам у хату свого сивого мужа, теж бойового  авiатора,
що був на той час у ще вищому чинi. Ах, Саня,  Саня,  неспокiйна  душа!  З
першого дня вiйни була вже в  польотах,  поривалась  навстрiч  небезпекам,
втратила мужа в боях, а ┐┐ все щось нiби щадило, хоч не раз поверталась на
аеродром у прорешеченiй кабiнi. Непогамовна, знов пiсля того здiймалась на
завдання, бiльше, зда║ться, там i  жила,  в  небi,  в  польотах  денних  i
нiчних.  I  вже  коли  рушили  наступом,  загинула  Саня  Хутiрна  десь  у
повiтряних боях над Таманню. Орлиця в боях, а душi була нiжно┐,  незадовго
до загибелi опалила ┐┐ коротка фронтова любов. Була в останнiм  польотi  з
льотчиком-юнаком,  що  його  вона  зустрiла  мiж  боями  й  по-справжньому
покохала. З ним пiшла i в полiт. Розбилися в один день, в одну мить, i, як
запевня║ легенда,  розбились  в  обiймах.  Офiцiйна  версiя,  що  рятунку,
пiдбитi, уже не мали, а дехто з кура┐вських навiть досi поговорю║,  що  то
Санька могла й зумисне пiдстро┐ти - з жаги та знетямлення почуттiв чи  ще,
може, з ревнощiв, iз боязнi втратити свою вперше знайдену, вперше вiдкриту
в життi любов...
   Зда║ться, тут вони найдовше стояли, дво║ зiстарених людей,  бiля  сво║┐
ровесницi, що так i зосталася вiчно юною.
   - Це ось ┐┐, Саню нашу, нiяка вже старiсть не здожене...
   - Що нi, то нi, - згодився вчитель. - Правду колись казав поет: "Хорошо
умереть молодым"... Хоча  й  лiта  несуть  перевагу  -  просвiтлюють  дух,
дарують мудрiсть людинi...
   - Сплав для життя потрiбен, сплав дво║диний -  молодого  й  зрiлого,  -
сказав Ягнич i почав допитувати Веремi║нка про сина: де вiн?  Як  вiн?  Чи
вiрнi чутки, що розпоганився хлопець?
   - Збився з пуття, - зiтхнув старий.
   - Та вiзьми ти його за барки, Панасе, отям,  зупини,  -  порадив  Ягнич
суворо. - Як не себе, то хай честь дiвчини побереже...  У  них  же  там  з
Iнкою почуття. Хай не здума║ покривдити, бо тодi матиме справу зi мною.
   - Ох, Андроне, Андроне,  торкнувсь  ти  такого...  Найболючiша  це  моя
рана... Сам би в могилу пiшов, щоб тiльки вiн став iнакшим.
   - Та, може ж, таки заговорить у ньому совiсть?
   - Якщо вона в нього ║...
   Схнюплений стояв Панас Омелянович серед сво┐х  експонатiв.  Колись  був
такий прудкий та непосидющий, а зараз де та й прудкiсть  подiлась,  зiсох,
зморщився, жменя того чоловiка зосталась.
   Надворi - море кура┐вського сонця.
   Бiля контори колгоспу знудьговано жде когось  компанiя  молодих  людей,
при┐жджих чи, може, й тутешнiх: хлопцi  в  футболках,  серед  них  дiвчина
кимось нiби ображена, надута, з аероф'лотською сумочкою через плече.  Вона
на однiй лавцi, хлопцi навпроти, всi в позах недбалих, аж сiрi  з  нудьги.
Прийняли,  видно,  Ягнича  за  сторожа  конторського,   бо   тiльки   став
наближатись,  почулось  мiж  ними:  "Ану  спита║м  цього   довгожителя..."
Вимогливим тоном домагалися вiдповiдi, де голова, коли вiн буде, а  як  не
буде, то де шукати, хоч приблизно в яких полях? Пройшов  мовчки  мимо  них
Ягнич, давши зрозумiти, що зневажа║  такий  тон  спiлкування.  "Глухий,  -
донеслось йому вслiд байдуже й беззлобне, - чи, може, й нiмий?"
   Зустрiчав  ще  когось  у  розпланованому  посеред   села   скверику   з
декоративним ставком  (теж  Чередниченкове  завоювання),  натиканi  вздовж
берега вербички срiблястi, як оливи, стiкають  вiттям  аж  до  води.  Вода
важка, в  маслянистих  плямах,  засмiчена  лушпайками.  По  ставку  плава║
лебiдь, приручений, ситий, схожий на гусака. Дiтлашня з берега гука║ йому:
"Мишко! Мишко!" - i вiн реагу║, пливе на голос, - хлопчаки булками годують
його з рук. Ще й тут  Ягничевi  мло┐ла  душу  образа,  певне,  без  умислу
завдана тими, що бiля контори назвали його довгожителем, а потiм глухим та
нiмим.  Образили  бiльше  навiть  не  словом,  а  сво║ю  хамською  манерою
розмовляти, поводитись.
   Звертаючись до людини старшо┐ вiком, не пот