, власне кажучи, поховали?" "Кого?" - "Ах, ти зна║ш, мою зарiзану матiр". - "Ти чудово зна║ш, де знаходиться ┐┐ могила", вiдповiв я, з великою витримкою, й назвав цвинтар - неподалiк вiд Рамзделя, помiж залiзницею й пагорбом, з якого виднi║ озеро. "А крiм того", додав я, "трагедiю ┐┐ раптово┐ смертi не слiд було б простачити такого роду епiтетом, який ти вважа║ш потрiбним залучити. Якщо ти дiйсно хочеш здолати в собi самiй iдею смертi - " "Зайшовся", сказала Лолiта i млосно пiшла з кiмнати. Я довго дивився в вогонь крiзь пекучi сльози. Потiм узяв з пiдлоги ┐┐ книгу. Якась бездарна дурня "для юнацтва". Похмура маленька Марi не чекала, що ┐┐ мачуха стане веселою, тямущою, рудоволосою молодицею, яка пояснювала Марi, що покiйна матiр Марi сповнила геро┐чний подвиг тим, що умисно не виказувала жодно┐ любовi до щиро кохано┐ доньки. Геро┐чна матiр помирала вiд невилiковно┐ хвороби й не бажала, щоб дiвчинка потiм тужила за нею. Iнший натомiсть би з криком помчався наверх до Лолiти; я ж завжди обирав гiгi║ну честивого невтручання. Та нинi, звиваючись, як черв'як, i заклинаючи минуле, я згадую, що цього разу i в iншi рази, я призвича┐вся не зважати на стан Лолiти, щоб не засмучувати пiдлого Гумберта. Коли моя мати, в промоклому платтi, освiтленому грозою серед стрiмко-навального туману (так я бачив собi ┐┐ смерть), побiгла задихано вгору по гребню гори над Молiнетто, де ┐┐ забила блискавка, я був малюком, i в подальшому менi не вдавалося заднiм числом собi прищепити нiякого вiдомого сирiтського суму, як би люто не шарпали мене психоерапiсти в пiзнiшi перiоди депресi┐. Та визнаю, що людина тако┐ потужно┐ iмагiнацi┐, як моя, не може посилатись на незнання загальнолюдських емоцiй. Можливо також, що я надто покладався на ненормальну зимнiсть стосункiв мiж Шарлоттою та ┐┐ донькою. Та жахлива сутнiсть всього цього ось яка. Моя шаблонна Лолiта за час нашого з нею нечуваного, нечестивого спожильства поступово дiйшла до того, що навiть найнещаснiше сiмейне життя ║ кращим нiж пародiя кровозмiшення - а краще цього врештi-решт я нiчого й не мiг дати мо┐й бездомнiй дiвчинцi. 33. Повернення в Рамздель. Я наближався до нього зi сторони озера. Зоряний пiвдень зорив на всi очi: про┐жджаючи повз у заплямованому авто, я розрiзняв дiамантовi iскри мiж неблизькими смереками. Звернув на кладовище, вийшов, i погуляв мiж рiзнокалiберними пам'ятниками. Bonjour, Charlotte. З далеких могил стирчали напiвпрозорi прапорцi, якi нерухомо повисли в безвiтрянiй тiнi кипарисiв. Ех, Едю, не пощастило ж тобi, подумав я, звертаючись подумки до якогось Едуарда Граммара, тридцяти-п'яти-рiчного завiдувача конторою в Нью-Йорку, якого допiру арештували по звинуваченню в убивствi тридцятирiчно┐ дружини Дорое┐. Мрiючи про iдеальне вбивство, Ед проломив дружинi череп i труп посадив на кермо воза. Дво║ чиновникiв дорожньо┐ полiцi┐ даного району здаля побачили, як великий новий синiй Крейслер, подарований Граммаром дружинi в народження, з шаленою швидкiстю з'┐жджав пiд гору в сам-раз на границi ┐х юрисдикцi┐ (хай береже господь наших бравих полiцiянтiв - i районних i штатових!). Вiз зачепив стовп, здiйнявся по насипу, порослому остистою травою, суницею й повзучою лапчаткою, й перекинувся. Колеса все ще тихо вертiлись на спекоттi, коли патрульники витягли тiло панi Г. Спочатку, ┐м здалось, що вона загинула внаслiдок звичайного зiткнення. Нажаль, поранення, що спричинили ┐┐ скон, не вiдповiдали дуже легким пошкодженням, якi виявились на повозi. Я влаштувався краще. Покотив далi. З дивним почуттям упiзнав тонку вежу бiло┐ церкви й великi iльми. Забувши, що на американськiй примiськiй вулицi самотнiй пiшохiд бiльше видiля║ться, нiж самотнiй автомобiляр, я залишив машину на бульварi, щоб спуститись, нiби гуляючи, по Лоун-стрiт повз номер 342. Перед наступним кровопролиттям я мав право на невеличкий передих, на очищувальну судому душевно┐ вiдрижки. Бiлi вiконницi вiлли вiдставного лахмiтника були зачиненi, й хтось пiдв'язав знайдену ним, чорну оксамитову стрiчку для волосся до бiло┐ вивiски "На продаж", яка схилилась зi сво║┐ жердини при тротуарi. Не було вже чiпливого пса. Садiвник нiкому не телефонував. Хвора старенька Вiзавi не сидiла на сповитiй виноградом верандi, - на якiй тепер, що вельми доладно для самотнього перехожого, двi молодi жiнки з понiхвостими зачiсками, в схожих передничках у чорний горiшок, кинули прибирання для того, щоб подивитись на нього. Вона, певно, давно померла, а це були, мабуть, ┐┐ племiнницi з Фiладельфi┐. Чи ввiйти в свiй колишнiй дiм? Як в турген║вськiй повiстi, потiк iталiйсько┐ музики плинув з розчиненого вiкна вiтальнi. Яка романтична душа грала на роялi там, де нiякi клавiшi не пiрнали й не сплескували в той зачарований недiльний день, коли сонце ласкавило ноги мо║┐ дiвчинки? Тут я помiтив, що з газону, який я колись пiдстригав, смагла, темнокудра нiмфетка рокiв десяти, в бiлих трусиках, зорить на мене з чимось диким у зачарованому поглядi великих чорно-синiх очей. Я сказав ┐й два-три милих слова, цiлком невинних, - старомодний комплiмент, зразка "якi в тебе гарнi очi", та вона хутко позадкувала й музика обiрвалась, i вельми запальний на вигляд чорноволосий мужчина, з лискучим вiд поту обличчям вискочив у сад i грубо насталився в мене. Я був хотiв представитись, та тут, з гострим збентеженням, яке лише трапля║ться увi снi, я побачив, що на менi заплямованi глиною синi робочi штани й негарно брудне дiряве светро, вiдчув щетину на пiдборiддi, вiдчув, як налитi кров'ю мо┐ очi, очi пронози... Не кажучи й слова, я повернув i зачалапав назад до авто. Чахла квiточка, зразка маленько┐ айстри, росла з пам'ятно┐ менi щiлини в брукiвцi. Преспокiйно воскреслу мiс Вiзавi племiнницi викотили на веранду, наче ця веранда була ложею, а я актором. Десь у собi благаючи ┐┐ не кликати мене, я прискорив крок. Яка крута вуличка! Я дiйшов до глибоко┐ тiнi бульвару. Червоний квиток, що свiдчить про штраф за незаконне паркування, був засунутий полiцiянтом пiд одну з лапок на вiтровому склi. Квиток цей я охайно розiрвав на двi, чотири, вiсiм частин. Сердячись на себе, що витрачаю марно час, я полинув у готель, - той самий, у який за┐хав з новою валiзою п'ять рокiв тому. Взяв кiмнату з ванною, призначив телефоном два побачення, - дiлове й медичне -, поголився, викупався, вдягнув чорний костюм i спустився в бар. Там нiщо не змiнилось. Вузька зала була заллята так само тьмяним, нестерпно-гранатовим свiтлом - яким колись у квропi вiдрiзнялись кнайпи, та який тут просто "утворював настрiй" в пристойному, "сiмейному" готелi. Я сiв за той же стiльчик, за яким сидiв насампочатку мого перебування в Рамзделi, того дня, коли, вже пожильцем Шарлотти, я вирiшив одсвяткувати новосiлля тим, що по-свiтськи з нею розпив пiвпляшки шампанського, чим у роковий спосiб скорив ┐┐ бiдне, по береги сповнене серце. Як i тодi, локай з обличчям, як мiсяць, розподiляв по астральнiй схемi п'ятдесят чарочок хересу на великiй тацi для весiльно┐ учти (Муффi, цього разу, пошлюбив Фантазiю). Вiсiм до третьо┐. Йдучи через хол, я мав обiйти групу дам, якi з Mille grces прощалися й розходились пiсля клубного снiданку. Одна з них iз клекотом привiтання накинулась на мене. Це була товста, низенька жiнка, вся в перлисто-сiрому, з довгим, сiрим пером на капелюшку. Я впiзнав у нiй мiсiс Чатфiльд. Вона напала на мене зi сласною усмiшкою, переповнена злобним цiкавством (чи не заподiяв я, часом, Доллi того, що Франк Лассель, п'ятдесятирiчний механiк, вдiяв з одинадцятирiчною Саллi Гарнер 1948-го року?). Дуже скоро я цю жадiбну зловтiху взяв пiд контроль. Вона думала, що я живу в Калiфорнi┐. А як ся ма║ - ? З добiрнiшою насолодою, я проказав ┐й, що моя пасербиця щойно вийшла за блискучого молодого iнженера-гiрничого обваженого та║мним урядовим завданням у пiвнiчно-захiдному штатi. Несподiвано захоплена, вона вiдказала, що не схвалю║ таких раннiх шлюбiв, що нiколи б вона не дозволила сво┐й Фiллiс, якiй тепер вiсiмнадцять рокiв - "Ах, звичайно", сказав я спокiйно. "Звичайно, пригадую Фiллiс. Фiллiс i табiр "Кульбаба". Так, звичайно. До речi, донечка не розповiдала вам, як Чарлi Хольмс розбещував там маленьких пансiонерок сво║┐ лайдацько┐ матерi?" "Сором!", скрикнула мiсiс Чатфiльд, "як вам не соромно, мiстере Гумберт! Бiдного хлопчика нещодавно вбили в Коре┐". "Насправдi", сказав я (користаючись дивосвободою, даною в сновидiннях). "Оце фортуна! Бiдний хлопчик пробивав найнiжнiше, невiдновлюванiше перетиннячко, трутив гадючим соком - i нiчого, жив собi весело, та ще одержав посмертний орденок. Утiм, перепрошую, менi час до адвоката". До контори Вiндмюллера було всього два блоки. Потиск рук його був дуже повiльним, дуже статечним, дуже мiцним, та нiбито запитальним. Вiн думав, що я живу в Калiфорнi┐. Чи не викладав я певний час у Бердслейському унiверситетi? Туди щойно поступила його донька. А як ся ма║ - ? Я дав повний звiт про мiсiс Скиллер. Дiлова розмова виявилась вельми гарною. Я перевiв усе сво║ майно на ┐┐ iм'я й вийшов на вересневу спеку безтурботним жебраком. Тепер, коли я закiнчив зi справами, я мiг присвятити себе головнiй метi по┐здки в Рамздель. До цього, дотримуючись то┐ меодологiчностi, якою я недаремно пишаюсь, я не знiмав маски з обличчя Клера Ку┐льтi; вiн сидiв у мене в пiдземеллi, чекаючи мого приходу зi служителем культу й цирульником: "Rveilles-vous, Tropman, il est temps de mourir!" Не маю зараз часу займатись питанням, як закарбувати фiзiономi┐ (перебуваю в путi до його дядечка i йду швидким кроком); та дозволю собi пiдкреслити наступне: в спиртi мутно┐ пам'ятi я зберiгав чи║сь жаб'яче обличчя. Я бачив цей образ мигцем кiлька разiв i помiтив у ньому деяку схожiсть iз житт║радiсним i доволi вiдразним родичем мо┐м, який жив i помер у Швейцарi┐. Пам'ятаю його гантелi, смердюче трико, товстi волохатi руки, та лисину, i свиноподiбну поко┐вку-сположницю, - та на загал цей мерзотник був досить безпечний, додам, щоб стати мо║ю здобиччю. В дивному станi розуму, в якому я зараз перебував, я якось втратив зв'язок з образом Густава Траппа: його цiлком заковтнуло лице драматурга Клера Ку┐льтi, таким, яким вiн був представлений, з художньою точнiстю на рекламах папiросок "Дромадер" i на кабiнетнiй свiтлинi, яка була в його дядечка на письмовому столi. Свого часу, коли я був пацi║нтом iншого, бердслейського, зубного лiкаря, найсимпатичнiшого доктора Мольнера, я поклав себе на серйозну операцiю, пiсля яко┐ в мене зосталось доволi мало переднiх зубiв. Штучнi зуби, якi замiщали пройми, тримались за допомогою пластикових платiвок i непомiтного дроту, який iшов по верхньому ясну. В сенсi комфорту, цей устрiй був шедевром, тим бiльше, що боковi зуби були ще зовсiм здоровими. Проте, щоб зрядити та║мну мету правдоподiбним поясненням, я об'явив доктору Айвору Ку┐льтi, що з бажання полегшити лицеву невралгiю я вирiшив витягти всi зуби. Що коштуватиме апарат? Скiльки це часу все вiзьме, якщо вiн призначить менi перший вiзит, скажiмо, на початок листопада? Де зараз перебува║ його - славнозвiсний племiнник? Чи можна буде все вирвати за раз? Доктор Айвор (ач, тхор!) Ку┐льтi, гладiй в бiлому балахонi, з сивим ┐жаком i просторими пласкими щоками полiтикана-масона, присiв на кут письмового столу, погойдуючи ногою, мрiйливо й вабливо, мiж тим як вiн розгортав надi мною грандiозний дальнобiйний план. Вiн сказав, що спочатку збуду║ менi "переднiй" апаратик, - я буду його носити, поки не осядуть ясна. Далi вiн спорудить менi перманентний протез. Добре було б уже зараз оглянути порожнину рота. Вiн носив двокольоровi черевички з дiрчастим узором в кiнцях. Вiн не бачив "ницпоня" з 1946 року, та був упевнений, що його можна знайти в родовому замку, вулиця Грiмма, в передмiстi Паркiн┤тона. Мрiя митця-дантиста й далi зростала. Нога хиталась. Погляд блищав од натхнення. Менi це коштуватиме близько шестисот доларiв. Вiн прагнув зараз зробити всi потрiбнi вимiри, щоб зготувати попереднiй протез. Мiй рот був для нього як чарiвна печера, повна безцiнних скарбiв, але туди я його не пустив! "Нi", сказав я. "Я передумав. Менi все це зробить доктор Мольнар. Його цiни вищi, та як дантист вiн, звичайно, кращiй за вас". Не знаю, чи доведеться мо║му читачевi коли-небудь сказати таку фразу. Я знав це чудове почуття сонно┐ свободи в розмовi з панi Чатфiльд. Дядечко мого Клера й надалi сидiв на столi, iз тим же мрiйливим виразом на обличчi, та нога не штовхала вже й не хитала колиску рожевого сподiвання. Натомiсть блiда секретарка, яка все чула, хирява дiвиця з трагiчними очима бiлявих невдах, кинулась за мною, щоб встигнути грохнути дверми менi вслiд. Вдавiть обойму в рукоятку. Натискайте, допоки не почу║те, як клацнув затвор. П'янливо притульно. Вмiст: вiсiм набо┐в. Воронячий полиск. Готовий нестримно розрядитись. 34. При першiй же бензиновiй станцi┐ в Паркiн┤тонi менi дуже чiтко пояснили як дiстатись вулицi Грiмма. Аби бути впевненим, що застану Ку┐льтi, я спробував йому подзвонити, та з'ясувалось, що його телефон допiру роз'║днали. Чи це значило, що вiн у вiд'┐здi? Я попрямував туди, - його дiм був за дванадцять миль на пiвнiч вiд мiста. На той час нiч забрала бiльшу частину ландшафту, й коли я по┐хав вузьким звивистим шосе, череда бiло-примарних стовпчикiв з рефлекторами стала займати мо║ ж свiтло, щоб вказати той чи iнший закрут дороги. Можна було напевне розрiзнити рiчкову долину, з одного боку, й порослi схили - з iншого; попереду ж, як безпритульнi стежинки, нiчнi метелики пливли з чорно┐ мряки в допитливе свiтло мо┐х фар. На дванадцятiй милi, як i було провiщено, з'явився дивинний вкритий мiст, вермонтського зразка, який напнувся на мене як чохол; за ним праворуч виросла бiлена скеля, а ще через кiлька сажнiв, я завернув, направо-таки, по гравiйнiй стежинi, яка й була "Вулиця Грiмма". Хвилини двi-три я ┐хав по сирому, темному, глухому лiсу. Нарештi, посеред округло┐ галявини, вирiс замок жаху, велике дерев'яне домовисько з баштою. Вiкна горiли червоним i жовтим вогнем, i пiвдюжини автомобiлiв запроторило алею пiд'┐зду. Зупинившись пiд прикриттям дерев i загасивши фари, я став спокiйно обмислювати наступний крок. Пана Ку, певно, оточили його посiпаки й гетери. Проти волi я бачив нетрi цього святочно освiтленого й надзвичайно занедбаного шато, крiзь призму "Тривог Дитинства", повiстi в одному з лолiтчиних журнальчикiв, про доволi смутнi "оргi┐", дорослого злодiя з прiапiчною сигарою, наркотики, охоронцiв. Принаймнi, Ку був тут. Гаразд, вернусь вранцi, в час сонно┐ млостi. Я неспiшно по┐хав назад в Паркiн┤тон, в сво║му старому, вiдданому Iкару, який так спокiйно, бадьоро, працював для мене. Моя Лолiта! Ще валялась з 1949-го року одна з ┐┐ заколочок в глибинi "шкiрянкового" вiддiлу. Ще пливли блiдi метелики, тягненi з ночi сифоном мого свiтла. Ще тримались, спираючись на костури, темнi амбари там i тут по шосе. Ще ┐здили люди дивитись фiльми. В пошуках ночiвлi я про┐хав повз вiдкрите драйвiн-кiно. В мiсячному бiлосяяннi, аж мiстичному в порiвняннi з несвiтлою й безформною нiччю, гiгантський екран косо входив у пiтьму дрiмотних, нi в чому не винних полiв, i на ньому вузьке видмо пiдiймало пiстолет, розчиняючись як в мильнiй водi при все бiльшому кренi неблизького вже свiту - ось наступно┐ вже митi тополиний ряд заховав безплотну жестикуляцiю. 35. Я залишив Спочин Безсонних Ловцiв близько восьмо┐ ранку й провiв деякий час в мiстi. Мене здоганяла думка, що я - недосвiдчений кат i можу схибити. Менi, наприклад, подумалось, що, можливо, набо┐ в обоймi знесилились за тиждень бездiяльностi; я замiнив ┐х новенькими. Я так ┤рунтовно викупав дружка в мастилi, що тепер не мiг збутися чорного мерзоття. Я оповив його ганчiркою, як покалiчений член, i ужив iншу ганчiрку, на те, щоби впакувати жменю запасних куль. На дорозi мене наздогнала гроза, та коли я до┐хав до зловiсного замку, сонце вже горiло, як мужнiй мученик, i птахи кричали серед промоклого, димливого листя. Гостi роз'┐хались. Витворний i ветхий будинок стояв, нiби в пеклi, вiдбиваючи власний мiй стан, адже я мимоволi вiдчув, торкнувшись ногами гнучкого й непевного ┤рунту, що я перебiльшив у сенсi пiдкрiплення. На мiй дзвоник вiдповiла нашорошена iронiчна тиша. В вiдкритому гаражi втiм свояцько стояло авто - цього разу чорний повiз, схожий на лiмузин трунаря. Я спробував грюкнути дверним кiльцем. Нiкознову. З нестримним ричанням я штовхнув дверi - i, о диво! Вони посунулись, як у середньовiчнiй казцi. Тихенько закривши ┐х за собою, я пройшов крiзь просторий i вельми негарний вестибуль; кинув погляд у вiтальню праворуч; помiтив там кiлька ужитих бокалiв, вирослих з килима; вирiшив, що господар усе ще в себе в спальнi. Що ж, поповземо нагору. Моя правиця стискала загорнутого в ганчiрку дружка, лiвиця похлопувала по липкiй балюстрадi. В останнiй з трьох спалень, якi я оглянув, хтось явно провiв нiч. Була якась особлива кiмната, майже без меблiв, але з просторими й глибокими дзеркалами й бiлими ведмежими шкурами на слизькому парапетi. Були й iншi поко┐. Мене осяяла гарна думка. Якщо та коли з'явиться господар (пiшов, може, погуляти для моцiону в парк або сидить у сховi), було б слiд через мою загальну нестiйкiсть i те, що процес винищення може затягнутись, завадити милому партнеровi замкнутись в ту чи iншу кiмнату. Тому, впродовж п'яти хвилин принаймнi, я ходив - у ясному безумствi, тихо-нестямний, зачарований i вщент п'яний мисливець, - i повертав ключi в замках, вiльною рукою кладучи ┐х в лiву кишеню. Будинок, такий старий, уможливлював бiльшу самотнiсть, нiж дають сучаснi елегантнi коробки, де подружнiй парi доводиться ховатись в уборну - для потреб планового продукування дiтей. Дещо про уборнi. Я вже схотiв замкнути третю спальню, як господар вийшов з сусiднього клозету, лишивши по собi шум короткого каскаду. Закрут коридору не мiг мене затулити цiлком. З сiрим обличчям, iз набряками пiд очима, з розвiяним пухом навколо лисини, та все ще цiлком пiзнаваний кузен дантиста проплив повз мене в фiалковому халатi, вельми схожому на один з мо┐х. Вiн мене або не помiтив, або взяв за негiдну уваги, нестрашну галюцинацiю й, показуючи сво┐ волосявi литки, попрямував сомнамбулiчною ходою сходами вниз. Я пiшов за ним у вестибуль. Вiдкривши й рота, i вхiднi дверi, вiн подивився в сонячну пройму, як той, якому нiбито почувся непевний гiсть, котрий подзвонив i пiшов потiм. За цим, далi iгноруючи привид у дощовику, милий господар увiйшов у маленький будуар через хол по другий бiк вiтальнi. Знаючи, що вiн там тепер мiй, i не бажаючи поспiшати, я залишив його там i пiшов через вiтальню в напiв-бар, напiв-кухню, де я пальцями розбинтував маленького бруднюка, стримлячи не заплямити мастилом хрому - зда║ться, я використав не той продукт, мастило було як дьоготь, i страшенно беручке. Iз властивою менi прискiпливiстю, я перемiстив голого дружка в чисту нiшу i пройшов через вiтальню в хол. Мiй крок був, як я вже зазначив, пружний - мабуть надто пружний для успiху справи; та серце мо║ тьопалось вiд хижого радiння й, пам'ятаю, як хрумкнула коктейльна чарочка пiд ногою. Милий господар зустрiв мене в турецькому будуарчику. "А я все думаю, хто ви ║?", заявив вiн високим хриплим голосом, зануривши руки в кишенi й уп'явшись у якийсь пункт на пiвденний схiд вiд мо║┐ голови. "Ви часом не Брюстер?" Тепер було ясно, що вiн ширя║ в якомусь туманi i перебува║ цiлком в мо┐й владi. Я мiг дозволити собi погратися з мишеням. "Звiсно", вiдповiв я чемно. "Je suis Monsieur Brustre. Потеревенимо може, перш нiж почати". Це йому сподобалось. Його чорнi, як плямка, вусики, здригнули. Я скинув макiнтош. Був я весь у чорному - чорний костюм, чорна сорочка, без краватки. Ми опустились один проти одного в глибокi крiсла. "Зна║те", сказав вiн, скребучи м'язисту, шершаву, сiру щоку й показуючи в кривiй усмiшцi сво┐ дрiбно-перлистi зуби, - "Ви не такий вже схожий на Джека Брюстера. Я хочу сказати, що подобизна не ║ надто точною. Хтось менi казав, що в нього ║ брат, який служить в тiй же телефоннiй компанi┐". Зацькувати його нарештi, пiсля всiх цих лiт каяття й лютi... Бачити чорнi волоссячка на його пухлих руках... Ковзати цiлим стооччям по його лiлових щiчках i волохатих грудях, передчувати пробо┐ни й руду, й музику мук... Знати, що тримаю цього напiв-оживленого, напiв-людячого блазня, цього злодiя, який в содомський спосiб поласував мо║ю ясочкою - о, моя ясочко, це було нестерпною втiхою! "Нi, нажаль, я не брат Брюстера, - й навiть не сам Брюстер". Вiн нахилив голову зi ще бiльш задоволеним виглядом. "Ну ж бо, вгадай ще, блазню". "Чудово", сказав блазень, "отже, ви не прийшли вiд телефонно┐ компанi┐ менi набридати цими несплаченими фантастичними розмовами?" "А ви що, нiколи не телефону║те?" "Прошу?" Я сказав, що менi здалось, що вiн сказав, що вiн нiколи... "Нi, я кажу про iнших - людей взагалi. Я не звинувачую саме вас, Брюстере, та правда, вельми кепська манера в людей входити в цей кепський дiм без стуку. Користуються сортиром, користуються кухнею, користуються телефоном. Антон дзвонить в Бостон, Марiя в Рiо. Я вiдмовляюсь платити. В вас дивний акцент, синьйоре". "Ку┐льтi", сказав я, "чи ви пригаду║те маленьку дiвчинку на iм'я Долорес Гейз? Доллi Гейз? Долорес в Колорадо? Гейзер в Вайомiнгу?" "Так так, цiлком можливо, що це вона дзвонила в усi цi мiсця. Чи не однаково це?" "Менi не однаково, Ку┐льтi. Рiч у тiм, що я ┐┐ батько". "Глупство. Бо ви не батько. Ви iноземний лiтературний агент. Один француз переклав мо║ "Живе м'ясо" - як "La Vie de la Chair". Яка нiсенiтниця!" "Вона була мо║ю дитиною, Ку┐льтi". В тому станi, в якому вiн був, його неможливо було збентежити рiзко, та його нападнича манера ставала менш упевненою. Якась тiнь нашорошеного розумiння жеврiла вже в очах, давши ┐м подiбнiсть життя. Втiм, вони знову згасли. "Я сам люблю дiтлахiв", сказав вiн, "i в мене багато друзiв серед ┐х батькiв". Вiн вiдвернувся, чогось шукаючи. Став бити себе по кишенях. Хотiв припiднятись. "Куш!", сказав я - вочевидь, багато гучнiше, нiж хотiв. "Нема чого кричати на мене", поскаржився вiн дивним баб'ячим голосом. "Просто шукаю папiросок. До смертi хочу курити". "Ви вже й так близькi смертi". "Ет, киньте", сказав вiн. "Я починаю скнiти. Чого вам треба? Ви ║ француз, мiстере? Вуле-ву-буар? Ходiмо до барчику й хляпнемо - ". Вiн побачив маленький чорний пiстолет на мо┐й долонi, наче я продавав йому. "Гай-гай!", протягнув вiн (мавпуючи зараз тип "глупого гангстера" в кiно), "який у вас шикарний пiстолетик. Що кошту║?" Я луснув його по простягненiй руцi, i якимось чином вiн збив шкатулку з низького стiльчика при сво║му крiслi. Шкатулка вивергла десяток папiросок. "Ось вони!" вигукнув вiн бадьоро. "Пам'ята║те, як сказано в Кiплiнга: "Une femme est une femme, mais un caporal est une cigarette". Тепер бажано сiрникiв". "Ку┐льтi", сказав я. "Спробуйте зосередитись. За хвилину ви помрете. Загробне життя може стати, хто зна║, вiчним станом пекельнiшого безумства. Ви викурили останню папiроску вчора. Зосередьтесь. Спробуйте зрозумiти, що з вами ║". Вiн, мiж тим, дер на шмаття папiроску Дромадер i жував скравки. "Я готовий постаратись", промовив вiн. "Ви або ║вропе║ць, або нiмецький бiженець. Як це отак сталось, що ви зi мною розмовля║те? Цей дiм - арiйський, майте на увазi. Ви б краще пiшли собi. I прошу пана припинити махати цим кольтом. Мiж iншим, я маю наган в сусiднiй залцi". Я направив дружка на носок його нiчно┐ туфлi й натиснув гашетку. Осiчка. Вiн подивився на ногу, на пiстолет, знову на ногу. Я зробив нове страшне зусилля, i з негарно слабким i якимсь дитячим звуком, пiстолет стрелив. Куля зайшла в товстий рожеватий килим: я сполотнiв, чомусь уявивши, що вона тiльки скотилась туди й може вислизнути знову. "Ну, хто був правий?" сказав Ку┐льтi. "Вам би слiд бути обережним. Дайте-но менi це, чорт забирай". Вiн сунувся до кольта. Я штовхнув блазня знов у крiсло. Густа втiха танула. Пора, пора було знищити його, та я хотiв, щоб вiн наперед зрозумiв, чому пiдлягав знищенню. Я перейнявся його станом. Зброя в мо┐й руцi була наче квола й незграбна. "Зосередьтесь", сказав я, "на думцi про Доллi Гейз, яку ви забрали - " "Неправда!" крикнув вiн. "Дурню валите. Я врятував ┐┐ вiд збоченого волоцюги. Покажiть менi вашу бляху, якщо ви сищик, замiсть того, щоб палити менi в ногу, бидлото! Де бляха? Я не вiдповiдаю за чужi розбещення. Дурощi! Розважальна по┐здка була, визнаю, кепським жартом, та ви ж бо отримали знову дiвчиська? Годi - пiдемо, хляпнемо по чарочцi". Я спитав, чи вiн волi║ страту сидьма чи стоячи. "Це треба обмiркувати. Мiж iншим - я припустився помилки. Про що тепер вельми шкодую. Я бачте, не мав жодно┐ насолоди вiд вашо┐ Доллi. Хоч це сумно, та я, чи зна║те, iмпотент. Крiм того, я ж бо зробив ┐й чудовi канiкули. Вона познайомилась в Техасi з украй цiкавими людьми. Чи ви чули, наприклад - " I раптом майнувши вперед, вiн навалився на мене, причому мiй пiстолет полетiв пiд комод. На щастя, вiн був бiльше стрiмкий, нiж дужий i я без труду штурхнув його знову в крiсло. Вiдсапнувшись, вiн склав руки на грудях i сказав: "Ну от, догрались. Vous voil dans de beaux drops, mon vieux". "Любий сер", сказав вiн, "припинiть жонглювати життям i смертю. Я драматург. Написав багато трагедiй, комедiй, фантазiй. Я зробив приватно фiльм з "Жюстiни" Сада та iнших ескападлин вiсiмнадцятого столiття. Я автор п'ятдесяти двох успiшних сценарi┐в. Я знаю всi ходи й виходи. Дайте менi взятись за це. В iншiй кiмнатi ║, зда║ться, коцюба, дозвольте менi ┐┐ принести, i з ┐┐ допомогою ми дiстанемо ваше майно". Метушливо, дiловито, лукаво, вiн пiдвiвся знову, поки я говорив. Я поштурхав за комодом, стараючись не спускати з нього очей. Раптом я помiтив, що дружок стирчить з-пiд радiатора бiля комоду. Ми знову вступили в бiй. Ми катались по килиму, в обiймах, нiби двiйко безпомiчних дiтей. Вiн був голий пiд халатом, вiд нього тхнуло цапом, i я задихався, коли вiн перекочувався через мене. Я перекочувався через нього. Ми перекочувались через мене. Вони перекочувались через нього. Ми перекочувались через себе. В надрукованому виглядi ця книжка чита║ться, думаю, тiльки на початку двадцять першого столiття (додаю до 1935-ти дев'ятдесять рокiв, живи довго, мо║ кохання), й старi читачi певно згадають в цьому мiсцi "обов'язкову сцену в ковбойських фiльмах", якi вони бачили в ранньому дитинствi. Нашiй бiйцi, втiм, бракувало кулачних ударiв, здатних звалити бика, й перелiтних меблiв. Вiн та я були обидва великими ляльками, напханими брудною ватою й ганчiр'ям. Усе зводилось до мовчазного борюкання двох лiтераторiв, з яких один розвалювався вiд наркотикiв, iнший-бо терпiв на невроз серця й до того ж був п'яний. Коли, нарештi, менi вдалось захопити свою дорогоцiнну зброю й усадовити знову сценариста в його глибоке крiсло, обидва ми пихкали як королю корiв i барону баранiв нiколи не випадало пихкати пiсля сутички. Я вирiшив оглянути пiстолет: наш пiт мiг, хоч там як, щось у ньому пошкодити - й вiддихатись, перш нiж перейти до головного номера спектаклю. З метою заповнити паузу, я припросив його прочитати власний присуд - в тiй ямбiчнiй формi, яку я йому надав. Термiн "поетична помста" особливо вдалий в даному контекстi. Я передав йому акуратно написаний на машинцi аркуш. "Добре", сказав вiн. "Чудова думка. Вiзьму окуляри" (вiн хотiв пiдвестись). "Нi" "Ваша ласка. Читати вголос?" "Так" "По┐хали. Ага, це у вiршах": "За те, що ти взяв грiшника на ┤валт. За те, що взяв на ┤валт, За те, що взяв, За те, що взяв на ┤валт мою похибку... "Ну, це, зда║ться, добре. До бiса добре!" ... Коли Адамом голим я стояв Перед законом федеральним I всiма жалючими зiрками його - "Просто досконало!" "За те, що ти взяв це як зиск Цей грiх мiй, у той час, коли Безпомiчно линяв я, вогкий, нiжний, Надiючись на гожу перемiну, В'являючи цей шлюб в гiрському штатi, I цiлий виводок Лолiт... "Ну, це я не зовсiм добрав". "За те, що ти взяв зиск з цi║┐ Основи неповинностi мо║┐, За те, що ти облудно - "Трохи повторю║тесь, а? Де я зупинився?... Так". "За те, що ти пiдступно одiйняв Можливiсть для покути в мене, За те, що взяв ┐┐ У тому вiцi, коли хлопчаки Гарматку свою пестять... "Так-с, перша сальнiсть". Вона пухнаста дiвчинка була, Вона носила маковий вiнок, Ще з фунтика любила ┐сти Пiдсмаженi зернята кукурудзи В квiтчастiй мряцi, де з коней за грошi Жовтогарячi падали iндейцi, За те, що ти ┐┐ украв У покровителя ┐┐, - А був величний вiн, з чолом, як вiск - Ба ти - йому ти плюнув У око тяжко сплющене, роздер Його шафранову тогу, I на свiтаннi кинув кабана Валятись на землi в хворобi новiй, Серед жахних фiалок i кохання, Розпачi, каяття, а ти Набридлу ляльку взяв, I на шматки розтяг ┐┐, Геть кинув голову. За це, За все, що ти зробив, За все, чого я не зробив, Ти мусиш вмерти! " "Ну що ж, сер, скажу недвомовно, дивний вiрш! Ваш найкращiй вiрш, наскiльки можу судити". Вiн склав аркуш i вiддав його менi. Я спитав, чи вiн хоче сказати щось для нього важливе перед смертю. Кольт був знову "придатний щодо особи". Вiн поглянув на нього. Глибоко зiтхнув. "Слухай, вашмость", сказав вiн. "Ви ║ п'яний, а я хвора людина. Вiдкладiмо цю справу. Я потребую спокою. Я маю плекати свою iмпотентнiсть. Сьогоднi впадуть друзi, щоб везти мене на великий матч. Цей фарс iз пальбою з пiстолета ста║ вкрай нудьгавим. Ми з вами свiтськi люди в усьому - в еротичних смаках, бiлих вiршах, влучному стрiляннi. Якщо ви вважа║те, що я вас образив, готовий до надзвичайних компенсацiй. Не виключений навiть старомодний двобiй на шаблях або пiстолетах, в Бразилi┐ чи в iншому зручному мiсцi. Моя пам'ять та елоквенцiя не досконала зараз, та право ж, мiй любий пане Гумберт, ви були далеко не iдеальним вiтчимом, i я цiлком не змушував вашу маленьку протеже при║днатись до мене. Це вона змусила мене перевезти ┐┐ в бiльш веселе пожилля. Цей дiм не так добре обладнаний, як ранчо, яке ми дiлили з коханими друзями; все ж вiн просторий, прохолодний i влiтку i взимку - словом, комфортабельний, а чому - через те, що я збираюсь назавжди вiд'┐хати на покiй в Англiю чи Флоренцiю, - я пропоную вам оселитись тут. Дiм - ваш, безоплатно. За умови, що ви припините направляти на мене цей (вiн негарно вилаявся) пiстолет. Мiж iншим, - не знаю, чи любите ви чудернацьке, та якщо любите, можу вам передати, знов безоплатно, в якостi домашньо┐ тваринки, доволi хвилюючого маленького монстра, дiвулю з трьома грудками, одна з яких - така краса, й взагалi - це рiдке й чарiвливе чудо природи. А тепер - soyons raisonnables. Ви мене лиш пораните кепсько й потiм гнитимете в тюрмi, мiж тим як я буду одужувати в тропiчнiй обстановцi. Обiцяю вам, Брюдере, що ви заживете тут щасливо, користуючись чудовим сховком i всiм прибутком з мо║┐ наступно┐ повiстi, - не маю зараз багато в банку, та хай, житиму боргами, як жив його батько, за словами поета. Тут ║ ще одна перевага, а саме - надзвичайно надiйна й пiдкупна прибиральниця, мiсiс Вiбрiсса - цiкаве iм'я, - яка приходить двiчi на тиждень - нажаль, не сьогоднi - в не┐ ║ онуки й онучки, i я дещо знаю таке про шефа мiсцево┐ полiцi┐, що можу ним керувати як рабом. Я драматург. Мене звуть американським Метерлiнком. Вiдповiдаю на це: Метерлiнк - Шметерлiнк. Досить. Все це вкрай принизливо, i я не певний, що роблю як годиться. Не вживайте геркуланiту з ромом. А тепер отямтеся й заберiть пiстолет. Якось я познайомився з вашою незабутньою дружиною. Весь мiй гардероб до ваших послуг. Ах, ║ дещо. Як вам це сподоба║ться. В мене ║ нагорi винятково цiнна колекцiя еротики. Назву, хоча б, розкiшний фолiант "Острiв Багратiона", вiдомо┐ мандрiвницi й психо-аналiтистки Меланi┐ Вайсс - дивовижна жiнка, дивовижний труд - заберiть пiстолет - iз знiмками бiльше восьмисот чоловiчих органiв, якi вона оглянула й вимiряла 1932-го року в Бардинському морi, й вельми повчальними дiаграмами, викресленими з великою любов'ю, пiд доброзичними небесами - заберiть пiстолет, - а крiм того, я можу вам влаштувати присутнiсть при стратах, не кожний зна║, що електростiлець пофарбований в жовтий - " Я стрелив. Цього разу куля тюкнула в щось тверде, а саме в спинку чорно┐ гойдалки, яка була в кутi (й дещо схожу на скиллерiвську), причому вона зразу ж зарухалась, хитаючись так хутко й бадьоро, що той, хто б ввiйшов у кiмнату, був би уражений подвiйним дивом: рухом самотньо┐ гойдалки, яка метлялася в закутi, i зяючою пустотою крiсла, в якому щойно була моя фiалкова мiшень. Перебираючи пальцi пiднятих рук, блискавично крутячи крупом, вiн майнув у сусiдню зальцю, й наступно┐ митi ми з двох бокiв тягнули один в iншого, важко дихаючи, дверi, ключ вiд яких я недобачив. Я знову перемiг, з iще бiльшою сприттю. Клавдiй Новус сiв за рояль i взяв кiлька потворно-сильних, суттю iстеричних, громових акордiв: його брили здригались, його розчепiренi руки напружено ухали, а нiздрi бринiли судомним хропiнням, якого не було на звуковiй дорiжцi нашо┐ кiнобiйки. Далi наспiвуючи собi в нiс, вiн зробив марну спробу вiдкрити ногою морського вигляду скриньку, бiля рояля. Наступна куля влучила йому в бiк, i вiн став пiдiйматися з табурета все вище й вище, як в божевiльному домi старий Нiжинський, мов "Вiрний Гейзер" в Вайомiнгу, мов якесь давн║ мо║ страхiття, на феноменальну висоту, чи так здавалось, i роздираючи простiр, все ще здригаючись вiд темно┐ яро┐ музики, вiдкинувши голову, з виттям, вiн одну руку приклав до лоба, а iншою вхопився за пахву, наче його вжалив шершень; причому, спустився знов на пiдлогу й знов прийнявши образ товстого мужчини в халатi, чкурнув у хол. Бачу, як я пiшов за ним через хол, де з якимсь подвiйним, потрiйним кенгуровим стрибком, залишаючись дибки на прямих ногах при кожному стрибку, спершу за ним услiд, далi мiж переднiми дверима, я виконав напружено-пругкий танок, щоб не дозволити йому вийти, адже дверi, як увi снi, були не щiльно закритi. Знов одновившись, ставши тепер величним i трохи похмурим, вiн почав пiдiйматись широкими сходами - й змiнивши позицiю, не пiдступаючи близько, я виконав послiдовно три-чотири пострiли, завдаючи кожним поранення, й щоразу, як я це з ним робив, робив цi жахливi речi, обличчя в нього кепсько сiпалось, нiби вiн клоунським шмиганням перебiльшував бiль: вiн уповiльнював крок, вiн закочував напiвзлiпленi очi, вiн видавав жiноче "ах", i вiдзивався здригом на кожне попадання, як начебто я лоскотав його, й поки мо┐ незграбнi, слiпi кулi проникали в нього, культурний Ку казав пошепки, з нарочито британським акцентом - весь час жахливо сiпаючись, та здригаючись, щирячись, та разом з тим нiби незначущим, i навiть люб'язним, видом: "Ах, вельми боляче, сер, не треба вже... Ах, нестерпно боляче! Ух! Як гидаво... Зна║те, ви не повиннi були б - ". Його голос завмер, коли вiн долiз до пляцiвки, та вiн далi йшов незвично впевненим кроком, попри кiлькiсть свинцю, всадженого в його пухке тiло, й тут я збагнув, з почуттям надiйно┐ втоми, що не тiльки менi не вдалося вбити його, але що я заряджав сердегу новою енергi║ю, наче кулi цi були капсулями, в яких грав елiксир молодостi. Я знов зарядив пустий кольт - чорними й збагрянiлими пальцями - торкнув щось, змащене його густою кров'ю. За тим я поспiшив при║днатись до нього на верхньому поверсi. Вiн ступав по галере┐, скривавлений i поважний, шукаючи вiдкрите вiкно, хитав головою й далi дужався вмовити мене не ко┐ти вбивства. Я спробував влучити йому в скроню. Вiн вiдступив у свою спальню з пурпурним мiсивом замiсть вуха. "Геть, геть звiдси", проказав вiн, кашляючи й плюючись; тут з подивом божевiлля я побачив, що цей забризканий кров'ю, та все ще рухливий мосьпан влiза║ в постiль i загорта║ться в хаос iз простирадл i покривал. Я стрелив у нього майже впритул, й тодi вiн вiдкинувся назад i велика рожева булька, чимось схожа на дитинство, напнулась на його губах, зросла до величини iграшково┐ надувно┐ кульки й луснула. Можливо, впродовж двох-трьох секунд я втратив зв'язок з дiйснiстю, але це зовсiм не скидалось на затьмарення розуму, на яке багнуть послатись пересiчнi злочинцi; навпаки, хочу пiдкреслити, що я вiдповiдаю за кожну пролиту краплю його бульчастой кровi; але вiдбувся певний тимчасовий пересув; я сидiв у подружнiй спальнi, де в лiжку лежала хвора Шарлотта. Ку┐льтi вмирав. Замiсть пiстолета (на якому я сидiв) я тримав у руках його туфлю. Я отямився, влаштувався зручнiше в крiслi й поглянув на ручний годинник. Скло щезло, та вiн ходив. Вся ця сумна iсторiя забрала не бiльше години. Вiн, нарештi, затих. Жодного полегшення я не вiдчував; навпаки, мене гнiтив ще бiльш нестерпний тягар, якого я прагнув позбутись. Я не мiг змусити себе доторком упевнитись в його смертi. В усякому разi, на око вiн був мертвий: бракувало добро┐ чвертi його лиця, i вже спустились зi стелi двi мухи, ледве вiрячи сво║му великому щастю. Руки в мене були не в кращому виглядi, нiж у нього. Я вмився якось у сумiжнiй ваннiй. Тепер можна було вiдбути. Коли я вийшов на майданчик сходiв, мене очiкував сюрприз: живе дзижчання, яке я вже чув i брав за дзвiн у вухах, - виявилось сумiшшю голосiв i грамофонно┐ музики, що плинула з нижньо┐ вiтальнi. Я знайшов там групу щойно, вочевидь, прибулих людей, якi безтурботно розпивали хазяйську горiлку. В крiсла розлiгся великий товстун; двi чорноволосi, блiдi молодi красочки, безсумнiвно, сестри, одна бiльша, друга (майже дитина) менша, скромно сидiли близенько на скраю тахти. Червонощокий добродiй з яскраво блакитними очима наразi принiс ┐м двi склянки з чимось з кухнi-бару, де двi-три жiнки базiкали мiж собою й дзенькали кавалками льоду. Я зупинився в дверях i сказав: "Панове, я щойно вбив Клера Ку┐льтi". "Й добре зробили", промовив червонощокий йомость, пропонуючи при цьому трунок старшiй з двох красочок. "Хтось-бо давно б повинен був його закокошити", зазначив товстун. "Що вiн каже, Тонi?", спитала зiв'яла блондинка з-пiд арки бара. "Вiн каже", вiдповiв ┐й червонощокий, "що вiн вбив Ку". "Що ж", проказав ще iнший пан, припiднявшись з навпочiпок в кутi вiтальнi, де вiн перебирав грамофоннi платiвки. "Що ж, ми всi одного чудового дня мали б зiбратися й зробити це". "Хоч би там як", сказав Тонi, "йому вже час спуститись. Ми не можемо довго чекати, якщо хочемо потрапити на початок гри". "Дайте цьому добродiю щось випити", сказав товстун. "Хочете пива?", спитала жiнка в штанях, показуючи менi здаля кружку. Тiльки красочки на тахтi, обидвi в чорному, мовчали; молодша все мацала медальйон на бiлiй шийцi, та обидвi мовчали, такi молоденькi, такi доступнi. Музика на мить зупинилась для перемiни платiвки, й тут долинув глухий шум з боку сходiв. Тонi та я поспiшили до холу. Ку┐льтi, якого я зовсiм не чекав, виповз якимсь чином на верхнiй майданчик i там важко човгав, хляпаючи плавцями; та скоро, впав фiолетовим горбом, застиг - тепер вже назавжди. "Поквапся, Ку", смiючись крикнув Тонi, й зi словами: "Вочевидь, пiсля вчорашнього - не так-бо швидко...", вiн повернувся до вiтальнi, де музика заглушила решту його фрази. Все це (подумав я) - кiнец