и з двома нечiткими старухами й ковзаючи поглядом по тонких голих руках ┐х босоногих онучок. Я впав не в ту лавку, й обережний сивий маврин похитав головою вiдмовно, навiть до того як я спитав щось. Перетнувши вулицю, я ввiйшов у мiзерний лабаз й там викликаний на мо║ прохання покупцем дух жiнки гучно вiдповiв з пiдвально┐ прiрви (повторюючи тему чоловiчого духа в панельнiй шпаринi): "Вулиця Гунтера, останнiй будинок". Вулиця Гунтера була дуже далеко, аж в зовсiм безнадiйному закапелку, серед численних високих смiтниць i глибоких канав, червивих городикiв i кривих хатинок, сiро┐ мряки й червоно┐ глини, та якихось фабричних далеко-димних димарiв. Я зупинився бiля "останнього дому" - збито┐ з дошок халупи, за якою, на боцi дороги, виднiли ще двi-три такi ж хатини й широке пустище, всiяне бляклими бур'янами. З-вiд хатини лунав стук молотка, й кiлька хвилин я сидiв у сво┐й старiй машинi, сам старий i хирлявий, у кiнцi свого довгого шляху, бiля сiро┐ цiлi, finis, друзi, finis, злодi┐. Було близько друго┐ години дня. Пульс був то сорок, то сто. Дрiбний дощ шемрав по капоту Iкара. Пiстолет пересунувся в праву кишеню штанiв. Лахматий дворняга, з вогкою вiд бруду шерстю звислою з брюха, вийшов з-вiд дому, призупинився розгублений, i за тим зайшовся лагiдно гуф-гукати в мене, щулячись i тикаючи носа вгору; припинив, повештав навколо й поблизу, та разок ще гуфнув. 29. Я вийшов з авто й захлопнув за собою дверку. Як проза┐чно, як прямолiнiйно пролунав цей хлоп в порожнечi безсонного дня! "Гуф", взяв за потрiбне коментувати пес. Я натиснув ┤удзик дзвiнка; його вiбрацiя пробрала всю мою плоть. Personne: нiкого. Je resonne, repersonne: дзвоню знову, нiкогову. Звiдки, з яких глибин ця римована дурня? "Гуф", докинув собака. Рвучке наближення, шарудiння й шум (гуф) розчахнених дверей. Виросла дюймiв на два. Окуляри в рожевiй оправi. По-новому високо зачесане волосся, новi вуха. Як просто! Ця мить, ця смерть - все, що я викликав в iмагiнацi┐ бiльше трьох рокiв виявилось простим та сухим як скiпка. Вона була вiдверто й неймовiрно вагiтна. Обличчя ┐┐ нiби зменшилось (всього пройшло три секунди, та хочу ┐м дати стiльки дерев'яно┐ тривалостi, скiльки життя може витримати); побляклi веснянки, щоки впали; оголенi руки й голiнки втратили всю смагу, отже стали помiтнi на них волоски; вона була в брунатнiй паперовiй сукнi без рукавiв i в повстяних шльопках. "Господи!" видихнула вона пiсля паузи, в усiй повнявi здивування й щиростi. Не виймаючи кулака з кишенi, я гримнув: "Чоловiк удома?" Вбити ┐┐, як деякi очiкували, я, звичайно, не мiг. Я, бачте, кохав ┐┐. Вона була коханням з першого погляду, з останнього погляду, з одвiчного погляду. "Заходь" сказала вона з веселою силою. Припавши до порозсохлого мертвого дерева дверей, Доллi Скиллер схотiла, бо могла, розплющитись (причому, навiть пiднялась навшпиньки), щоб дати менi пройти, й стояла так мить, розiп'ята, очi долу, всмiхаючись пороговi, з впалими щоками й округлими вилицями, з бiлими як розрiджене молоко руками, витягнутими по дереву. Я пройшов, не зачепивши набубнявiння ┐┐ дитини. Знайоме тепло Доллi - з легкою домiшкою кухнi. Менi зуби дзинчали, як в бевзя. "О нi, ти будеш назовнi" (до собаки). Вона зачинила дверi й увiйшла за мною й за сво┐м бубняком в бiдну, лялькового взiрця, кiмнату. "Дiк он там", сказала вона, вказуючи невидною тенiсною ракеткою й даючи менi простежити поглядом крiзь цю кiмнату, яка була спальнею й вiтальнею, а за тим через кухоньку i крiзь продiлок заднiх дверей, до того мiсця, де, видний в доволi примiтивнiй перспективi, чорнявий молодий незнайомець в робочому комбiнезонi (страту я негайно вiдклав) стояв спиною до мене на драбинцi, щось приколюючи до халупи сусiда, бiльш м'язистого нiж вiн хлопця (та з одною лише рукою), який дивився на нього знизу. Цю картину в рамi дальнiх дверей вона пояснила благальним зiтханням ("мужчини, пак, люблять будувати") й спитала, чи покликати чоловiка? Нi. Стоячи посеред трохи нахилено┐ пiдлоги й роблячи маленькi питальнi звуки, вона креслила знайомi явайськi жести п'ястями й пальцями, пропонуючи менi цi║ю схемою жартобно┐ ввiчливостi обрати мiж гойдалкою та канапою (┐х постiллю в нiчний час). Кажу "знайомi", бо якось вона запросила мене з таким-ось "танцем рук" до бердслейсько┐ нашо┐ вiтальнi, коли мала мiсце там ┐┐ вечiрка. Ми дво║ присiли на канапу. Цiкаво: хоч суттю ┐┐ краса зiв'яла, менi стало ясно тiльки тепер - в цю безнадiйно спiзнiлу годину житт║вого дня - як вона схожа - як завше була схожа - на рудувату Венеру Ботiчеллi - той самий м'який нiс, та ж сама димчаста зваба. В глибинi кишенi мо┐ пальцi тихенько випустили, ледь-ледь тiльки перештовхнувши його глибше в хустку, в якiй вiн тулився, мiй невикористаний кольт. "Це не той, котрий менi потрiбен", сказав я. Розпливчастий вираз гостинностi зник з ┐┐ очей. п┐ лоб спохмурнiв, як за старих, гiрких днiв: "Який - той?" "Де вiн? Швидше!" "Слухай", сказала вона, схиливши на бiк голову й трусячи нею в такому положеннi: "Слухай, ти не будеш починати все це знов". "Ще й як буду", сказав я i впродовж хвилини (як не дивно, це стало ║диною щирою, прийнятною хвилиною за цiле наше побачення) ми дивились одне в одне, ощирившись, нiби вона все ще була мо║ю. Яка розумна дiвчинка, вона перша оволодiла собою. З ┐┐ наступних слiв з'ясувалось, що Дiк нiчого не знав про всю цю iсторiю. Вiн думав, що вона моя донька. Вiн думав, що вона народилась у вельможнiй фамiлi┐ i втекла з дому задля того, щоб мити посуд в шинку. Вiн усьому вiрив. Нащо ускладнювати й так важке становище, нащо розвозити весь цей бруд! Я проказав, що ┐й треба бути розумною, треба бути дуже розумною дiвчинкою (з отаким голим барабаном пiд тонкою брунатною сукнею), адже якщо вона розрахову║ на допомогу, яку я збирався надати, то ма║ збагнути, що менi треба знати все. "Ну ж бо, прошу: його iм'я!" Як - вона думала, що я давно впетрав... Це було таке (тут вона всмiхнулась хитро й журно) сенсацiйне iм'я, що я просто нiколи не повiрю. Вона сама ледве може повiрити. - Iм'я його, моя осiння нiмфо. Ах, це було не так вже важливо. Краще облишити цю розмову. Чи я не хочу курити? - Нi. Його iм'я. Похитала головою надзвичайно рiшуче. Вважала, що вже пiзно робити скандал - i що все одно я нiколи не повiрю неймовiрному, найнеймовiрнiшому. - Я пiдвiвся, кажучи, що менi пора, привiт чоловiку, радий був бачити ┐┐. Сказала, що я марно наполягаю - нiколи вона його не назве... та що з iншого боку... врештi-решт... "Ти дiйсно хочеш знати, хто це був? Так ось, це був - ". I тихенько, конфiденцiйно, високо звiвши вузькi брови й вигнувши запеклi губи, вона з легкою iронi║ю, та без нiжностi, й нiби розпружуючись тихим свистом, вимовила iм'я, яке проникливий читач давно вже вгадав. Уотерпруф, сказала Шарлотта. Чому мiзерний спомин про лiтнiй день на озерi майнув у мене в пам'ятi? Я теж давно вгадав це iм'я, та тiльки пiдсвiдомо, не признаючись в цьому собi. Тепер я не вiдчув болю, нi здивування. Спокiйно постало злиття, все впало на сво║ мiсце, й вибився, як на складенiй картинi-загадцi, той вiзерунок гiлок, який я неквапно складав iз сампочатку мо║┐ повiстi з таким розрахунком, щоб в слушний момент упав достиглий плiд; так, з визначеним i порочним зиском (вона ще мовила, та я не слухав, загрузлий у золотий спокiй) проявити свiй золотий i жахiтний супокiй через те логiчне задоволення, яке мiй найнедоброзичнiший читач повинен тепер спiзнати. Вона, як я сказав, все ще мовила. Я нарештi включився в ┐┐ вiльнопливну мову. Вiн, отак-бо це ║, був ║диний мужчина, якого вона безумно кохала. Стривай, а Дiк? Ах, Дiк - гарний, цiлковите подружн║ щастя, й таке iнше, та вона не це мала на увазi. I я - я був, звичайно, не врахований. Деякий час вона дивилась на мене, нiби лише зараз усвiдомивши нечуваний i мабуть доволi нудний, складний i по всьому зайвий факт, що сидячий поряд з нею сорокарiчний, чужий всьому, худий, чепурний, хливкий, слабкого здоров'я джентльмен в бархатному пiджаку, колись знав i боготворив кожну пору, кожний зачатковий волосок ┐┐ дитячого тiла. В ┐┐ блiдосiрих очах, за розкосим склом незнайомих окулярiв, наш блiденький роман був на мить вiддзеркалений, зважений i вiдкинутий, як скучний вечiр у гостях, як у похмурий день пiкнiка, на який з'явились лише вкрай нецiкавi люди, наче набридла вправа, наче корка засохлого бруду, присталого до ┐┐ дитинства. Я ледь-ледь устиг судомним рухом забрати колiно з радiуса дiй схематичного штурхана - одного з ┐┐ новонабулих жестiв. Попросила мене не казати дурниць. Що пройшло, то пройшло. Визнавала, що в цiлому я був добрим батьком, - вiддаючи менi борг хоч у цьому. Продовжуй, Доллi Скиллер. Чи знав я, наприклад, що вiн приятелював з ┐┐ матiр'ю? Що вiн навiть вважався давнiм другом сiм'┐? Що вiн при┐жджав до свого дядька в Рамздель - ах, дуже давно - й виступав з лекцi║ю в мамчиному клубi, й раптом вхопив ┐┐ i потягнув ┐┐, Доллi, за голу руку до себе на колiна в присутностi всiх цих дам, i розцiлував ┐┐, а ┐й було лишень десять рокiв, i вона дуже на нього розсердилась? Чи знав я, що вiн помiтив мене та ┐┐ в тому готелi якихось мисливцiв, де вiн писав ту саму п'║су - так, "зачарованих", - яку вона репетирувала в Бердсле┐ два роки по тому? Що вiн ┐й казав неможливi речi там внизу в холi? Чи знав я, що - Ах, це було так гидко з ┐┐ боку заплутати мене й примусити вiрити, що Клер стара дама - його кревна, може, або колишня подруга життя - й, от дива, як просто було вдряпатись, коли газета в Уейсi надрукувала його портрет! В Брайсландськiй газетi портрета не було. Дiйсно, дуже кумедно. - Так (вела вона далi), життя - серiя комiчних номерiв. Якби романiст описав Доллiну долю, нiхто б йому не повiрив. Тут пролунали бадьорi, домашнi звуки з-вiд кухнi, в яку Дiк i Бiлль улiзли в пошуках пива. В вiдчиненi дверi вони побачили гостя, й Дiк ввiйшов у кiмнату. "Дiк, це мiй тато!" крикнула Доллi лунким, напруженим голосом, що видався менi цiлком шаленим, i новим, i радiсним, i старим, i журним, адже молодик, ветеран далеко┐ вiйни, був майже глухий. Морсько┐ барви очi, чорний ┐жак, рум'янi щоки, неголене пiдборiддя. Ми потиснули руки. Дискретний Бiлль, який, певно, пишався тим, що мiг робити дива однi║ю рукою, - принiс вiдкритi ним бляшанки пива. Хотiв узяти вiдступ. Перебiльшена ввiчливiсть пролетаря. Його змусили бути. Сiмейна картина на рекламi пива. По сутi i я i Скиллери обирали суспiльство. Я пересiв у нервово розхитану гойдалку. Жадко жуючи, вагiтна Доллi пригощала мене алтейними коржиками, арахiсовими горiшками й картопляним хрустом. Мужчини дивились на ┐┐ крихкого, стужавого, мiнiатюрного, старосвiтського, молодявого, хоч хворобливого, батька в бархатному пiджаку й бежевому жилетi: можливо, вiконт. У них склалось враження, що я при┐хав до них на декiлька днiв, i Дiк, дуже морщачи лоба, що означало напружену дiю думки, видав, що Доллi й вiн можуть спати на кухнi, розклавши там розкладного матраца. Я легенько помахав рукою й пояснив Доллi (яка передала це далi через особливе голосове згучання), що я просто за┐хав на годинку по дорозi в Лектобург, де на мене чекають друзi й шанувальники. Тут ми помiтили кров на одному з не багатьох великих пальцiв, залишених Бiллю (вiн постав доволi невдалим чудотворцем). Що за жiночiсть, нiколи ранiш мною не бачена в отакому вiдбиттi, була в тiньовому розво┐ ┐┐ блiдих грудей, позначених у розрiзi сукнi, коли вона схилилась над рукою калiки! Вона повела його ладнатись на кухню (ванно┐ не було). Впродовж трьох-чотирьох маленьких вiкiв, якi аж бубнявiли вiд штучного тепла вза║мних чуттiв, Дiк i я залишались самi. Вiн сидiв на стiльцi, тручи переднi кiнцiвки й далi морщачи лоба, в менi з'явилось пусте бажання вичавити угрi на його пiтному носi мо┐ми довгими лискучими кiгтями. Менi подобались його гарнi сумнi очi й дуже бiлi зуби. Менi привабний був його громадний волосявий кадик. Чого вони на голяться частiш, цi молодi цупкi хлопцi? Вiн та його Доллi мали нестримнi статевi стосунки на цьому диванi принаймнi сто вiсiмдесят разiв з тих пiр, як вона зачала. А до того - як довго вони знали одне одного? Дивно - жодно┐ негарно┐ думки не мав я до нього; нiчого, крiм муки й вiдрази. Вiн тепер тер нiс. Я не мав сумнiву, що коли вiн нарештi вiдкри║ рота, то скаже (злегка iздригаючи голову в коливаннi): "Ет, дiвчисько в вас перший сорт, мiстере Гейз. Це вже так. I матiр'ю вона теж буде першосортною". Сердега вiдкрив рота - й сьорбнув пива. Це йому дало певностi, й вiн далi хлептав дрiбними ковтками до пiни на ротi. Вiн був, сказала вона, чудний. Вiн долонями брав ┐┐ флорентiйськi грудки. Нiгтi в нього були чорнi й пiдламанi, та фаланги й суглоби зап'ястка, сильна, грацiйна п'ясть - були багато, багато шляхетнiшими нiж у мене. Я надто багато краяв людських жертв мо┐ми бiдними скандзюбленими руками, щоб пишатись ними: французькi фрази, великi кiстянки дорсетського селянина, приплющенi пальцi австрiйського кравця - от вам Гумберт Гумберт. Добре. Якщо вiн хоче мовчати, я можу мовчати також. Принагiдно, було б не зайвим менi вiдпочити в цiй стихлiй, до смертi наляканiй колисанцi, до того, як наважитись шукати лiгвище звiра: там вiдтягну крайню плоть пiстолета й уп'юся оргазмом спускового гачка - я завжди був вiрним наступником вiденського шамана. Та поступово я став перейматись жалем до бiдного Дiка, якому, в якийсь жахний, немов гiпнотичний спосiб я заважав сказати ║дине речення, яке вiн мiг скласти ("Дiвчисько в вас супер...") "Отже, сказав я, ви збира║тесь до Канади?" На кухнi Доллi смiялась, на щось сказане або здiяне Бiллем. "Отже, загорлав я, ви збира║тесь до Канади? Тобто, не до Канади, я знову горлав. Хочу сказати - в Аляску". Вiн обiйняв долонями стакан i, з мудрим виглядом киваючи, вiдповiв: "Що ж, я так вважаю, що вiн ушкодив себе гострим кра║м. Руку-бо вiн втратив в Iталi┐". Дивнi мигдалi в бузково-рожевому квiттi. Вiдiрвана сюрреалiстична рука в ┐х пуантилiстичному кармiнi, з маленькою квiтникаркою, витатуйованою на тильному боцi п'ястi. Доллi та пiдкле║ний Бiлль з'явилися знов. Я обiжно подумав, що ┐┐ дво┐ста краса, ┐┐ кавовим затьмарена блiдiсть, певно, збуджують небораку. Дiк полегшено скалячись, встав зi стiльця. Вiн уважав, що в Мiстера Гейза й Доллi ║ багато про що побазiкати. Вiн уважав, що мене ще раз побачить до мого вiдходу. Чому цi люди багато так розважають, i так мало голяться, й так зневажають слуховi апарати? "Сiдай", сказала вона, звучно вдаривши себе по стегнах. Я знов опустився в чорну гойдалку. "Отже, вернемо до справи. Ти значить зрадила мене. Куди ви по┐хали? Де вiн зараз?" Вона взяла з камiна ввiгнуту фоточку. Стара жiнка в бiлому, товста, сяйлива, клишава, в дуже короткому платтi; й мужчина в жилетцi: моржевi вуса, ланцюжок вiд годинника. Батьки чоловiка. Живуть з сiм'║ю брата в Джуно. "Ти певний, що не хочеш папiроску?" Вона закурила. Я вперше побачив, що вона курить. Суворо заборонялось за царювання Гумберта Грiзного. Плавно, в синюватiй димцi, Шарлотта Гейз встала з труни. Я звичайно знайду його без труду, через дядька-дантиста, якщо не скаже. "Зрадила тебе? Нi". Вона направила в камiн стрiлу папiроски, хутко постукуючи по нiй вказiвним пальцем, цiлковито як це робила ┐┐ матiр, i цiлковито так само, мiй боже, нiгтем зшкрябуючи часточку папиросся з нижньо┐ губи. Нi. Вона мене не зраджувала. Все вiдбулось по-дружньому. Едуза попередила ┐┐ в свiй час, що Ку небайдужий до малих дiвчаток - його раз ледь не ув'язнили, якось, i вiн знав, що вона зна║. Поклавши лiкоть на долоню, затяглась, всмiхнулась, випустила дим, дьорнулась знов по напрямку до камiна. Занурилась у спогади. Рiч у тiм, що вiн бачив наскрiзь (з усмiшкою), все й усiх, тому що вiн не був як я або вона, а був генiй. Дивовижна людина. Ще й такий веселун. Катався зi смiху, коли вона йому призналась в мо┐х з нею стосунках, яка ж тут ║ зрада, якщо це безпечно було йому розповiсти? "Ну, отож. Ку - його всi звали Ку - " Так звався, скорочено, ┐┐ лiтнiй табiр (Кульбаба). Забавний збiг. Вiн, значить, повiз ┐┐ на шикарне ранчо за триста миль вiд як там... Елефанта (Ельфiнстон). Як звалось ранчо? Ах, дуже глупа назва: Дук-Дук - без жодного сенсу слово (бодай i так)... та це, взагалi, тепер однаково, адже мiсце щезло, розчинилось. А яка була краса - я уявити собi не можу феноменальну розкiш цього ранчо - там усе було, ну, просто все - навiть власний водоспад у домi! Я, може, пам'ятав рудого пройду, з яким ми (ми!) якось грали в тенiс. Ранчо належало, власне, братовi рудого, та вiн його вiдступив Ку на лiто. Коли Ку з нею при┐хав, ┐м влаштували щось на зразок коронацi┐, а потiм узяли й кинули до басейну, ледь не втопили, як роблять при переходi через екватор. Ну, ти зна║ш. Закотила очi на знак штучно┐ покори фортунi. "Будь ласка, далi". Ну, так ось. Передбачалось, що вiн повезе ┐┐ вереснем в Голiвуд - подивитись, чи годиться вона для епiзодично┐ ролi в фiльмi, основаному на його п'║сi "Золотi Струни". Вона сподiялась також, що ┐й дадуть дублювати одну з найвiдомiших актрисочок на клиговим-свiтлом-слiпуче-облитому тенiсному кортi. Нажаль, до цього нiколи не дiйшло. "Де тепер перебува║ негiдник?" Чому - негiдник? Чудова людина в багатьох сенсах. Але там в ранчо життя було лише через пиятику й наркотики. Й, звичайно, вiн був цiлковитий монстр в статевому сенсi, i його друзi були його рабами. Я не можу собi уявити (я, Гумберте, не спроможна уявити собi!), якими речами вони всi займались в Дук-Дуковiм Ранчо. Вона на вiдсiч вiдмовилась брати в цьому участь, i вiн вигнав ┐┐. "Якi речi?" "Ах, дивнi, ганебнi, фантастичнi речi. Бачиш, у нього там були й дiвчатка i хлопчики, й кiлька дорослих мужчин, i треба було, щоб ми бозна що робили всi разом в голому виглядi, поки мадам Дамор робила знiмання". (Жюстинi маркiза де Сада було спочатку дванадцять рокiв.) "Що саме - робили?" "Ах, саме гидоття... Ах, я, нi, либонь, я..." Вона вимовила це "я" як здушений крик, прислухаючись до осердя тягучого болю, й за вiдсутнiстю слiв розчепiрила всi п'ять пальцiв в зламано розсiченому повiтрi. Нi - не могла, вiдмовлялась детальнiше пояснити знаючи про дитину, яка вже була. Що ж, ┐┐ справа. "Та й яке це ма║ значення тепер", сказала вона, кулаком торсаючи перину й за тим повертаючись догоричерева на канапi. "Шаленi речi, бруднi речi. Я сказала - нi, нi за що не стану - (вона на┐вно додала лайливий вульгаризм для позначення примхи, добре вiдомiй нам обом) тво┐х бридких хлопчакiв, тому що менi потрiбний тiльки ти. От i викинув вiн мене". Небагато лишилось сказати. Тi║┐ зими (1949-1950), Фей i вона важкою працею заробляли на життя. Протягом двох рокiв вона переходила з мiсця до мiсця, працюючи в маленьких пришосейних ресторанах, а потiм спiткала Дiка. Нi, вона ще не знала, де знаходиться той. Iмовiрно, десь у Нью-Йорку. При його славнозвiсностi, вона, ясна рiч, легко б його знайшла. Фей пробувала повернутись в ранчо, та воно просто не iснувало вже - згорiло вщент, нiчого нема║, крiм чорно┐ купи смiття. Це ┐й видалось таким дивним, так дивним... Що ж, у Мак-Ку було подiбне iм'я, й також згорiв будинок. Вона прикрила очi й роззявила рота, вiдпавши назад на перину й ступивши байковою нiжкою на пiдлогу. Тамта йшла злегка пiд укiс, сталева кулька докотилась до само┐ кухнi. Я знав тепер все, що менi треба було знати. В мо┐ намiри не входило краяти мою ласочку. Десь за халупою Бiлля радiо заспiвало пiсля трудового дня про нестямну любов, i ось вона була передi мною, вся подряпана, iз вже не дитячими спухлими жилами на вузьких руках, з гусячими пухирцями на блiдiй шкiрi передплiч, з нечуйними "мавпячими" вухами, з неголеними пахвами, ось вона напiвлежала проти мене (моя Лолiта!), безнадiйно зiв'яла в сiмнадцять рокiв, iз цим малятком у нiй, яке, мабуть, мрiяло стати великим державцем i вийти в вiдставку 2020-го року, - i я дивився, й не мiг надивитись, i знав - так само твердо, як те, що помру - що я кохаю ┐┐ понад все, що коли-небудь бачив або мiг уявити на цьому свiтi, або мрiяв побачити на тому. Вiд не┐ лишилось тiльки найтонкiше фiалкове вiяння, листопадне вiдлуння тi║┐ нiмфетки, на яку я навалювався з такими криками в минулому; вiдлуння на краю чорного яру, з далеким лiсом пiд бiлястим небом, з бурим листям, що захащило джерело, з самотнiм цвiркуном у сухому бур'янi... Та, слава богу, я боготворив не тiльки вiдлуння. Грiх, який я бувало плекав у сповитому лозами серцi, mon grand pch radieux, скоротився до сво║┐ сутi: до безплiдного й его┐стичного ┤анджу; його-бо я викреслював i проклинав. Ви можете глузувати з мене й погрожувати очистити залу суду, та поки менi не вставлять кляпа й не придушать мене, я буду горлати про свою бiдну правду. Нестямно я хочу, щоби весь свiт узнав, як я кохаю свою Лолiту, цю Лолiту, блiду й опоганену, з чужою дитиною пiд серцем, та досi ще сiрооку, досi ще з сурменистими вiями, все ще мою, мою.. Changeons de vie, ma Carmen, allons vivre quelque part ou nous ne serons jamais spars. Огайо? Хащi Масачусетсу? Мерi Мей? Байдуже, навiть якщо цi ┐┐ очi потьмянiють до риб'ячо┐ нечулостi, й сосцi набрякнуть i потрiскаються, а чудовне, молоде, вкрите мохом гирлячко опоганять i розiрвуть пологи - навiть тодi я буду все ще шаленiти вiд нiжностi на самий знак твого дорогого, змарнiлого личка, лише вiд звуку твого гортанного молодого голосу, моя Лолiто. "Лолiто", проказав я, "це, мабуть, намарно й безглуздо, та я маю це сказати. Життя ║ вельми коротким. Звiдти до старого авто, яке так добре вiдоме тобi, двадцять, двадцять п'ять крокiв вiдстанi. Не дуже велика прогулянка. Зроби цi двадцять п'ять крокiв. I будемо жити собi до споконвiку. Carmen, voulez-vous venir avec moi?" "Ти хочеш сказати", вiдповiла вона, вiдкривши очi й злегка пiднявшись (змiя, що готова вдарити), "ти хочеш сказати, що даси нам (нам!) грошей, тiльки якщо я пересплю з тобою в готелi? Ти це хочеш сказати?" "Нi, нi. Ти мене вульгарно зрозумiла. Я хочу, щоб ти залишила свого евентуального Дiка й цю страшну вирву й пере┐хала до мене - жити зi мною, померти зi мною, все, все зi мною" (даю загальний сенс мо┐х слiв). "Ти ненормальний", сказала вона, по-дитячому приндячись. "Змiркуй, Лолiто. Жодно┐ рiзницi не буде. Окрiм однi║┐ штуки, та це не до уваги (скасування страти, я хотiв сказати, та не сказав). В усякому разi, навiть якщо ти вiдмовишся, ти все одно отрима║ш сво║... frousseau". "Ти не жарту║ш?" спитала Доллi. Я передав ┐й конверт з чотирма сотнями доларiв й чеком на три тисячi шiстсот. Непевно, обачливо, вона взяла mon petit cadeau, й раптом чоло в не┐ чарiвливо зажеврiло. "Стривай-бо", промовила вона проти волi, "ти нам да║ш чотири тисячi монет!" Я затулив обличчя рукою й ридма заридав - найгарячiшими сльозами, що я колись проливав. Я вiдчував, як вони в'ються промiж мо┐х пальцiв й течуть по пiдборiддю, й обпiкають мене, й нiс в мене був закладений, i я не мiг перервати ридання, й тут вона торкнулась мо║┐ п'ястi. "Я помру, якщо ти торкнеш мене", сказав я. "Ти цiлком упевнена, що не по┐деш зi мною? Чи ║ хоч найменша надiя, що по┐деш? Тiльки на це вiдкажи менi". "Нi", сказала вона, "нi, любий, нi". Вперше в життi вона так до мене звернулась. "Нi", повторила вона. "Про це не може бути й мови. Я б швидше повернулась до Ку. Рiч у там, що - " пй бракувало слiв, вочевидь. Я подумки зрядив ┐┐ ними - ("...вiн розбив мо║ серце, ти лише розбив мо║ життя"). "Це так дивно", вела далi вона, - упс! (конверт зслизнув з канапи вниз, вона пiдняла його), "так неймовiрно дивно з твого боку... таку купу грошей! Це розв'язу║ всi питання. Ми можемо ви┐хати хоч наступного тижня. Припини плакати, прошу тебе! Ти повинен зрозумiти. Дозволь менi принести тобi ще пива? Ах, не плач! Менi так шкода, що я так обдурювала тебе, та зараз нiчого не вдi║ш". Я витер обличчя й пальцi. Вона всмiхнулась, дивлячись на cadeau. Вона була в захватi. Хотiла покликати Дiка. Я сказав, що за хвилину менi вже буде час вiд'┐жджати, й що зовсiм, зовсiм не хочу його бачити. Ми спробували знайти тему для розмови. Чомусь, я все бачив перед собою - образ мигтiв i ║двабно полискував на вологiй сiтчатцi - яскраву дiвчинку дванадцяти рокiв, сидячу на порозi й камiнцями дзвiнко жбурляючу в пусту бляшанку. Я вже почав говорити в пошуках недбалого зауваження: "Цiкаво, що сталося з маленькою Мак-Ку - чи вона одужала?..." та вчасно припинив, боячись, що вона вiдкаже: "Цiкаво, що сталося з маленькою Гейз?" Врештi-решт, довелось згадати грошовi справи. Переданий ┐й чек був чистим прибутком вiд здавання матчиного будинку. Вона здивувалась - думала, що вiн давно вже проданий. Нi ще (я, втiм, дiйсно це сказав ┐й в свiй час, щоб розiрвати всякий зв'язок з Рамзделем). Повiрений скоро надiшле ┐й звiт про фiнансовий стан. Становище - найлiпше. Дiм можна продати за добру цiну. Деякi з недорогих акцiй, належних ┐┐ матерi, надзвичайно пiднялись. Нi, менi дiйсно пора. Час менi йти, й знайти його i його знищити. Позаяк я знав, що не переживу торкання ┐┐ губ, я доволi довго вiдступав, наче в манiрному танцi, при кожному русi, який вона та ┐┐ черево робили в мо║му напрямку. Вона й собака проводили мене. Мене здивувало (нi, це риторичний зворот - зовсiм не здивувало), що вид автомобiля, в якому вона так багато ┐здила й дитиною й нiмфеткою, нiяк не подiяв на не┐. Зазначила тiльки, що вiн, мовляв, деiнде полiловiяв од старостi. Я сказав, що вiн належить ┐й, що я можу взяти автобус. Попросила не теревенити, вони вiдбудуть лiтаком на Юпiтер або Юкон i там куплять машину; я сказав, що в такому разi я куплю в не┐ Iкар за п'ятсот доларiв. "Таким темпом ми будемо скоро мiлiонерами!", скрикнула вона, звертаючись до захопленого собаки, - якого вони з собою не збиралися брати. Carmencite, lui demandais-je... "Одне останн║ слово", сказав я сво║ю вiдразливою англiйською. "Ти-бо цiлком упевнена, що - ну, добре, не завтра й не пiслязавтра - та коли-небудь, все одно коли, ти не при┐деш до мене жити? Я сотворю цiлком нового бога й стану йому дякувати з пронозливими криками, якщо тiльки ти подаси менi цю мiкроскопiчну надiю" (загальний сенс). "Нi", вiдповiла вона, усмiхнено. "Нi". "А мiж тим це б дещо змiнило", сказав Гумберт Гумберт. За тим вiн витягнув пiстолет... тобто, читач чека║, можливо, вiд мене кепського книжкового вчинку. Менi ж i на розум не могло це впасти. "Гуд-бай-ай!" проспiвала вона, моя американська, мила, безсмертна, мертва любов, адже вона мертва й безсмертна якщо ви чита║те цi рядки (на увазi маю офiцiйне узгодження з так званими властями). Вiд'┐жджаючи, я чув як вона розкотисто волала свого Дiка; собака ж пустився хвилястим алюром товстого дельфiна супроводжувати авто, та був надто важкий та старий, i скоро вiдстав. День помирав, я вже котив по шосе пiд дрiбним дощиком, i як би дiяльно не ┐здили близнюки по проглядовому склу, вони не могли дати раду мо┐м сльозам. 30. Залишивши Коулмонт надвечiр (по шосе Iкс - не пам'ятаю номера), я мiг би до┐хати до Рамзделя на свiтанку, якби не спокусився фальшивим скороченням шляху. Я мав потрапити на автостраду Iгрек. Мапа байдужно показувала, що одразу за Вудбайном, до якого я ┐хав проти ночi, я мiг залишити шосе Iкс i дiстатися автостради по брукованiй поперечнiй дорозi. пхати нею треба було лишень близько години (сорок миль). Iнакше довелося б тягнутись по шосе Iкс ще миль сто й тiльки тодi скористатись плямистим, ледачим шосе Зед, щоб потрапити на потрiбну менi автостраду. Немощена дорога, проте, погiршувалась, вибо┐ ставали жахливiшими, бруд - густiшим, i коли пiсля десято┐ милi пiдслiпуватого бiсiвського, черепахового просування, я спробував повернути назад, мiй старий, слабкий Iкар застряг у глибокiй глинi. Навкруг було темно, все було насичено смертю й безнадi║ю. Мо┐ фари повисли над широкою канавою повною води. Навкiлля, якщо воно iснувало, зводилось до чорно┐ пустелi. Скiльки я не дужався вивiльнитись, мо┐ заднi колеса тiльки скиглили в тванi й нудьзi. Клянучи долю, я зняв свiй гарний костюм, зодягнув працiвнi штани, калошi, подiрявлене кулями светро, й знову пройшов по бруду милi чотири до придорожньо┐ ферми. Поки я йшов, дощ полляв як з вiдра, та менi не стачило сил вернутись за макiнтошем. Подiбнi пригоди вказали менi, що в мене по сутi здорове серце - попри недавнi дiагнози. Десь опiвночi ремонтник визволив машину. Я сяк-так повернувся на шосе Iкс i покотив далi. Пiсля години ┐зди я впав у вiдчайну знемогу. Я зупинився при тротуарi в анонiмному мiстечку i в мряцi донесхочу набрався солодкого джина з надiйно┐ фляги. Дощ був уже скасований. Чорнiла тепла аппалацька нiч. Зрiдка про┐жджали повз мене автомобiлi: рубiни - вiд мене, на мене - перлини; та мiстечко ще спало. Не було на брукiвках того веселого шарварку неспiшних громадян, який бачиш у нас ночами в солодкiй, достиглiй, гниючiй квропi. Я сам-один насолоджувався тут благотворнiстю чисто┐ ночi й страшними сво┐ми думами. Дротяний кошик при панелi був надзвичайно вибагливий щодо вбирання: "Смiття та Папiр, але не Вiдкиди" казав надпис. Хересовi лiтери сяяли над магазином фотоапаратiв. Величезний градусник з назвою проносного трунку стирчав на фронтонi аптеки. Ювелiрна лавка Рубiнова чепурилась вiтриною зi штучними самоцвiтами, вiдбитими в червоному дзеркалi. Фосфорястий годинник з зеленими стрiлками плавав у полотняних нетрях пральнi "Момент". По iншому боцi вулицi гараж через сон промовляв: "Автора вбили" (насправдi - "Автомобiлi"). Лiтак, якого той самий Рубiнов зрядив камiнцями, пролетiв, з гудiнням, по оксамитовим небесам. Чимало я побачив поснулих мертвим сном мiстечок! Це було ще не останн║. Дозвольте менi потинятися трохи без дiла - адже моя доля вiдома. Рим неонових вогнiв, що жеврiли по той бiк вулицi, був удвiчi повiльнiшим за биття мого серця: окрес великого кофейника над рестораном на кожну другу секунду спалахував смагардовим життям, i як тiльки згасав, його тамож замiнювали рожевi лiтери з оголошенням "Чудова кухня", - та кофейник все ще дражнив око латентною тiнню перед сво┐м новим смагардовим повстанням з мертвих. Ми робили рентгенiвськi знiмки. Це вважалось страшенно забавним. Рубiно-смагардове мiстечко було не дуже далеко вiд "Зачарованих Мисливцiв". Я знову ридав, п'янiючи вiд неможливого минулого. 31. На цьому самотньому стопi мiж Коулмонтом i Рамзделем (мiж невинною Доллi Скиллер i жовiальним дядьком Айвором) я переглянув усi обставини мо║┐ справи. З останньою простотою та якiстю я бачив тепер i себе i сво║ кохання. В порiвняннi з цим колишнi оглядини такого роду бачились поза фокусом. Рокiв десь два тому, в хвилину метафiзичного зацiкавлення, я звернувсь до розумного, мовлячого французькою, духiвника, до рук якого я передав сiре безвiр'я протестанта для старомодного папiстського курсу одужання, сподiваючись вивести з почуття грiха iснування Найвищого Суддi. В тi морознi ранки в мереживному вiд морозу Квебеку, добрий абат працював надi мною з найтоншою нiжнiстю й розумiнням. Я нескiнченно вдячний i йому, i його великiй органiзацi┐, яку вiн представляв. Нажаль, менi не вдалось пiднестись над тим простим людським фактом, що яку б духовну розраду я не знайшов, яка б лiтофанiчна вiчнiсть не була б менi приготована, нiщо не могло б змусити мою Лолiту забути все те дике, брудне, до чого моя хiть змусила ┐┐. Оскiльки не доведено менi (менi, який я тепер, з теперiшнiм мо┐м серцем, i вiдпущеною бородою, й уже реальним фiзичним розпадом), що поведiнка манiяка, який позбавив дитинства пiвденно-американську мою лiтню дiвчинку, Долорес Гейз, не ма║ нi цiни нi ваги в розрiзi вiчностi - оскiльки менi не доведено це (а якщо можна це довести, то життя - кепський фарс), я нiчого iншого не бачу для пом'якшення сво┐х страждань, як понурий i дуже локальний палiатив словесного мистецтва. Закiнчу цей роздiл цитатою зi старого й, мабуть, не справдешнього поета: Так даниною цноти в нас ║си Обтяжене ти, почуття краси! 32. Пам'ятаю день пiд час нашо┐ першо┐ по┐здки - нашого першого кола раю - коли для того, щоб вiльно заливатись сво┐ми фантасмагорiями я прийняв важливе рiшення: не звертати уваги на те (а було це так явно!), що я для не┐ не коханець, не мужчина з нескiнченним шармом, не близький приятель, навiть цiлком не людина, а всього лише пара очей i товстий фалос довжиною в фут - причому наводжу тiльки пристойне. Пам'ятаю день, коли взяв назад (суто практичну) обiцянку, з самого зиску дану ┐й напередоднi (щодо чогось, що мо┐й смiшнiй дiвчинцi жадко хтiлось, вiдвiдати, наприклад, новий роликовий каток з особливим пластиковим покриттям або пiти без мене на денну програму в кiно), я мигцем помiтив з ванно┐, завдяки випадковому складенню двох дзеркал i прочинених дверей, вираз у не┐ на обличчi - важко збагненний вираз безпорадностi тако┐ повно┐, що вiн вже нiби переходив у безтурботнiсть непоумства - саме тому, що почуття скривдженостi й нездоланностi дотнуло межi, а мiж тим усяка межа передбача║ iснування чогось за нею - звiдси й нейтральнiсть освiтлення, й беручи до уваги, що цi припiднятi брови й привiдкритi губи належали дитинi, ви ще краще оцiните, якi хланi сплановано┐ хотi, який вторинно вiдбитий вiдчай утримав мене вiд того, щоб впасти до ┐┐ нiг i вилитись людськими сльозами, - й пожертвувати сво║ю ревнiстю задля того невiдомого менi задоволення, яке Лолiта сподiялась витягти зi спiлкування з неохайними й небезпечними дiтьми зовнiшнього свiту, що бачився ┐й справжнiм. к в мене й iншi напiвпридушенi спомини, якi нинi встають недорозвиненими монстрами й терзають мене. Якось, на бердслейськiй вулицi з заходом у проглядi, вона звернулась до маленько┐ кви Розен (я супроводжував обох нiмфеток на концерт, i просуваючись за ними, в натовпi при касi тримався так близько, що тицявся в них) - i ось чую, як моя Лолiта, у вiдповiдь на слова кви, що "краще смерть, нiж Мiльтон Пiнський (знайомий гiмназист) та його судження про музику", каже надзвичайно спокiйно й серйозно: "Зна║ш, жахливим у смертi ║ те, що людина надана собi самiй"; i мене тодi вразило, поки я, як автомат пересував ватнi ноги, що я геть нiчого не знаю, що дi║ться в мо║┐ кохано┐ в голiвцi, та що, можливо, десь за нестерпними пiдлiтковими штампами, ║ в не┐ i квiтучий сад, i присмерки й брами палацу, - димчаста чарiвлива кра┐на, доступ в яку менi заборонений, котрий споганю║ ницьою спазмою сво║ ошмаття; адже я часто помiчав, що живучи, як ми з нею жили, в опрiчному свiтi суцiльного зла, ми вiдчували дивну збентеженiсть, коли я ладнався до не┐ з казанням про щось нестосоване (про що могли б розмовляти вона й старший друг, вона й батько, вона й нормальний коханець, я й Аннабель, Лолiта й сублiмований, вилизаний, аналiзований, обожнюваний Гарольд Гейз, про мистецтво, про поезiю, про крапинки на форелi Гопкiнса або голену голову Бодлера, про Гога й Шекспiра, про будь-який справжнiй предмет. Тут тобi зась! Вона одягала свою вразливiсть у панцир дешево┐ шпетностi й нарочито┐ нудьги, мiж тим як я, беручи для сво┐х нещасних вчених коментарiв штучний тон, вiд якого в мене самого нили останнi зуби, викликав у сво║┐ аудиторi┐ такi вибухи брутальностi, що не можна було продовжувати, о моя бiдна, засмучена дiвчинка. Я кохав тебе. Я був п'ятиногим чудовиськом, та я кохав тебе. Я був жорстокий, ниций, все що завгодно, mais je t'aimais, je t'aimais! I бували хвилини, коли я знав, що саме ти вiдчува║ш i неймовiрно страждав од цього, мо║ звiрятко, моя Лолiтонько, хоробра Доллi Скиллер... Пригадую деякi такi хвилини - назвемо ┐х айсбергами в раю - коли, наситившись нею, змарнiвши вiд баснословних, природних трудiв, незрушно лежав я пiд лазуровою стрiчкою, йдучою впоперек ┐┐ тiла й, бувало, приймав ┐┐ в сво┐ обiйми з приглушеним стогоном людсько┐ (вже-бо!) нiжностi. Шкiра ┐┐ лиснявiла в неоновiм ся║вi, що проникало з мотельного двору крiзь жалюзi, ┐┐ чорнi, як сажа, вi┐ злиплись; ┐┐ сiрi, без усмiшки, очi здавались бiльш збайдужiлими, нiж звичайно, - вона прекумедно скидалась на бiсерну пацi║нтку, яка ще не зовсiм отямилась вiд туману наркозу пiсля дуже серйозно┐ операцi┐; й тут нiжнiсть моя переходила в стид i жах, i я втiшав i баюкав сирiтку, мою Лелолiтку застиглу на мармурових мо┐х грудях, i гуркочучи, занурював обличчя в ┐┐ теплi кучерi, й погладжував ┐┐ наугад i як Лiр просив у не┐ благословення, й на самiй вершинi цi║┐ страждально┐ щиросердно┐ нiжностi (в мить, коли моя душа начебто виснула над ┐┐ голизною й ладна була розколотись), раптом, з мерзенною iронi║ю, жадання зростало знов... "Ах, нi!", промовляла Лолiта пiднявши, з зiтханням, очi вгору, i в наступну хвилину й нiжнiсть i лазуровий промiнь - усе розпадалось. Сучаснi нашi поняття про вза║мини мiж батьками i донькою сильно попсованi схоластичним марноттям та стандартизованими символами психоаналiтично┐ лавочки; проте, маю надiю, що наступнi рядки звертаються до неупереджених читачiв. Якось, коли батько однi║┐ з ┐┐ подруг (товстенько┐ Авiс Чапман) гучним гудком дав з вулицi сигнал, що вiн при┐хав забрати свою нечепуру, я вiдчув себе зобов'язаним запросити його у вiтальню; вiн присiв на хвилинку, й поки ми розмовляли, Авiс лащилась до нього i врештi-решт важко вмостилась йому на колiна. Не пам'ятаю, мiж iншим, чи я десь зазначив, що в Лолiти була для чужих цiлком чарiвлива усмiшка, - лахмате мруження очей i миле, мрiйливе сяяння всiх рис обличчя, - усмiшка, яка нiчого звичайно не значила, та яка була така прекрасна, так самобутньо нiжна, що важко ┐┐ пояснити атавiзмом, магiчною геною, неумисно осяяною в обличчi на знак давнього привiтального звичаю (гостинно┐ проституцi┐, скаже читач iз брутальних). Вона стояла десь поряд, коли мiстер Чапман сiв i заговорив вертячи шляпу в руках, а за тим - ах, погляньте, як глупо з мого боку, я опустив найголовнiшу пiкантнiсть славнозвiсно┐ лолiтчино┐ усмiшки, а саме: ┐┐ солодка, як нектар, переливчаста в ямках гра нiколи не була спрямована на гостя, а трималась, так мовити, власно┐ далеко┐ квiтучо┐ пустоти або блукала з близькозорою вкрадливiстю по раптових предметах - i було так тепер. В ту хвилину, як товста Авiс наблизилась, щоб заважати сво║му татовi вертiти шляпу, Лолiта тихо сяяла, розглядаючи й торкаючи фруктовий нiж, який був на скраю стола, до якого вона притулилась далеко, далеко вiд мене. Авiс тепер ухопила батькiвську шию й вухо, а вiн, звичною рукою, напiвобiйняв сво║ незугарне й велике чадо, я раптом помiтив як усмiшка Лолiти почала згасати, перетворилась в зацiпенiлу тiнь усмiшки, й фруктовий нiж зслизнув зi стола i срiбляною ручкою знагла вдарив ┐┐ в щиколоток, так боляче, що вона охнула, зiгнулась навпiл i в мить по цьому, плигаючи на однiй нозi, з обличчям, спотвореним тi║ю жахливою вступною гримасою, яку дитина затриму║ на розтягнених губах перед ревом, Лолiта зникла з кiмнати й за нею побiгла й почала втiшати ┐┐ на кухнi добренька Авiс, в яко┐ був такий вiдмiнний, гладкий, рожевий батько i гарненький щокатий брат, i щойно народжена сестричка, й домашнiй комфорт i двi шотландськi вiвчарки, що вмiли всмiхатись, а в Лолiти нiчого не було. Я зготував грацiйне доповнення до цi║┐ сцени: ми все ще в Бердсле┐, Лолiта, сидяча з книгою при камiнi, потягу║ться, кряка║ й пита║: "Де ┐┐