ючих блискавиць, мене гнiтили галюцинацi┐. Припускаю, що це було щось, сутт║вiше за галюцинацi┐. Менi невiдомо, який дурман вона чи вiн поклали в мiй джин, та вiн погано подiяв, i вночi я чiтко почув легкий стук у дверi котеджу; я розчахнув ┐х i водночас помiтив, що я зовсiм голий i що на порозi сто┐ть, блiдо мерехтячи в просоченому дощем мороцi, чоловiк, який трима║ перед обличчям маску, зображаючу Чiна, гротескового детектива з випнутим пiдборiддям, пригоди якого друкувалися в комiксах. Вiн видав глухе реготання й утiк; я ж, хитаючись, вернувся до лiжка й одразу заснув знову, - i як не дивно, менi й досi не ясно, чи була це дiйснiсть чи дурманом викликане видiння. Втiм, я вiдтодi досконально вивчив особливий гумор Траппа, й це менi здавалось доволi правдоподiбним його зразком. О, як це було грубо задумано й конче безжально! Якийсь комерсант, думаю, заробляв на тому, що продавав цi маски популярних почвар i йолопiв. Адже помiтив я наступного дня, як два хлопчини рились в смiтнику й примiряли машкару Чiна? Збiжнiсть? Результат метеорологiчних умов? Будучи вбивцею, маючим разючу, та нерiвну, норовисту пам'ять, не можу вам сказати, милостивi мосьпанi та панове, з якого саме дня я знав достовiрно, що за нами рушить вишневий Як з вiдкидним верхом, проте я пам'ятаю той перший раз, коли я зовсiм ясно побачив водiя. Якось надвечiр я повiльно ┐хав крiзь струмливу зливу, весь час бачачи червоний привид, який танув i трiпотiв вiд сластолюбства в мене в боковому люстерку. Та ось шумний потiк полегшав, застукав дрiбно, а там i зовсiм урвався. Продершись крiзь хмари, слiпуче сонце хльостонуло по всьому шосе; менi захтiлось купити чорнi окуляри, i я зупинився при бензозаправному пунктi. Те, що вiдбувалось, здавалось менi хворобою, злоякiсною пухлиною, проти яко┐ нiчого не можна було вдiяти, а тому я змислив попросту iгнорувати нашого зимнокрового переслiдувача, який в закритому виглядi, зупинився трохи позаду нас, при якiйсь кав'ярнi чи барi з лайдацькою назвою: "ТУРНЮРИ", а нижче: "Потанцюйте тур з Нюрою". Машину мою напо┐ли, i я вiдправився в контору, щоб купити окуляри й заплатити за бензин. Пiдписуючи "путiвний" чек, я спробував зрозумiти, в якому мiсцi знаходжусь, i випадково визирнув у вiкно. Там я побачив щось жахливе. Мужчина з широкою спиною, лисуватий, в бежевому спортивному пiджаку й темнобрунатних штанах, слухав, що повiдомляла йому Лолiта, яка, висунувшись з нашого воза, казала дуже швидко й при цьому махала вгору й униз рукою з розчепiреними пальцями, як бувало, коли йшлося про щось серйозне й невiдкладне. Мене вкрай здивувала - здивувала з болючою силою - якась велемовна свобода ┐┐ поведiнки, яку менi важко змалювати, та це було так, нiби вони знали одне одного давно, бiльше мiсяця, може. За тим я побачив, як вiн пошкрябав щоку, кивнув, повернувся й пiшов назад до сво║┐ машини - широко┐ будови, доволi кремезний добродiй мого вiку, дещо схожий на покiйного Густава Траппа, швейцарського кузена мого батька, з такимож як у дядька Густава рiвно засмаглим обличчям, бiльш округлим, нiж мо║, пiдстриженими темними вусиками й дегенеративним ротом у виглядi рожевого пуп'янка. Лолiта вивчала дорожню мапу, коли - я вернув до воза. "Про що питав тебе цей ланець, Лолiто?" "Який ланець? Ах - той. Ах, не знаю. Питав, чи ║ в мене мапа. Заблукав, певно". Ми по┐хали далi, i я сказав: "Тепер послухай, Лолiто. Не знаю, чи ти брешеш менi чи нi, й менi однаково на цю хвилину; та цей добродiй ┐хав за нами весь день, i я вчора бачив його вiз в нас у за┐здi, i я маю пiдозру, що це полiцiйний агент. Тобi добре вiдомо, що трапиться й куди тебе вiдправлять, якщо полiцiя винюха║ щось. А тепер скажи абсолютно точно, що вiн сказав i що ти вiдповiла йому". Вона засмiялась. "Якщо вiн дiйсно полiцiянт", вiдповiла вона верескливо, та доволi розумно, "то глупiш за все було б показати йому, що ми перелякались. Iгноруй його, татку". "Вiн спитав тебе, де ми ┐демо?" "Ет, це вiн вже сам зна║!" (глузлива вiдповiдь). "В усякому разi", сказав я, вiдступаючи, "я тепер побачив його пику. Красою вiн не вiдрiзня║ться. Мiж iншим, вiн дуже схожий на мого двоюрiдного стрия, на прiзвище Трапп". "Може вiн i ║ Трапп. На тво║му мiсцi я б - ах, диви, всi дев'ятки перетворюються в наступну тисячу. Коли я була зовсiм маленька", несподiвано сказала вона, вказуючи на одометр, "я була впевнена, що нулi зупиняться й перетворяться знов на дев'ятки, якщо мама погодиться дати заднiй хiд". Вперше, зда║ться, вона так невмисно пригадувала догумбертiвське дитинство; можливо, ця сцена навчила ┐┐ таким реплiкам. Цiлком мовчазно ми рушили далi. Погоня щезла. Та вже наступного дня, як бiль раково┐ недуги, який поверта║ться мiрою того, як слабнуть i морфiй i надiя, вiн знову з'явився за нами, цей гладкий червоний звiр. Про┐зду на шосе того дня було мало; нiхто нiкого не обганяв, i нiхто не стремiв затиснутись мiж нашим скромним синеньким повозом та його державною червонотiнню: пустун чародiй нiби заворожив iнтервал, встановив зону, сама точнiсть i стiйкiсть яко┐ ховали в собi щось криштальне й майже художн║. Наш переслiдувач з цими набитими ватою плiчми й дядечковими вусиками нагадував манекен у вiтринi, його авто рухалось, здавалось, тiльки тому, що невидний i нечутний шовковистий канат з'║дну║ його з нашим убогим седанчиком. Ми були геть слабкiшими, нiж його розкiшно-лакований Як, отже навiть i не дужилися збутись його. O lente currite, noctis equi! Тихо бiжiть, нiчнi дракони! Ми брали довго-крутий узвiз, котилися знов пiд гору. Ми слухались вказiвок дозволено┐ швидкостi. Ми давали можливiсть перейти - до наступного класу - дiтям. Ми плавними порухами керма вiдтворювали чорнi закорячини на жовтих щитах, що попереджали нас про закрут; i де б ми не про┐жджали, зачарований iнтервал i далi незмiнно плинув за нами маематичним мiражем, шосейним дублiкатом чарiвного килима. I весь час я вiдчував якусь малу iндивiдуальну пожежу праворуч вiд мене: ┐┐ зрадiле око, ┐┐ палаючу щоку. Керуючий рухом полiцiянт, у вихорi так i сяк схрещуваних вулиць, на тридцять по четвертiй опiвднi, при в'┐здi в фабричне мiсто, став тi║ю дланню фортуни, яка розпорошила наслання. Вiн поманив мене, наказуючи зупинитись, i за тим тi║ю ж рукою вiдрiзав шлях мо┐й тiнi. Довга отара возiв зрушилась i по┐хала поперечною вулицею, мiж Яком i мною. Я далеко вимчав, - i за тим спритно звернув у боковий провулок. Горобець знизився з величезною дрiбкою хлiба, був атакований iншим i загубив дрiбку. Коли пiсля кiлькох хмурних зупинок й умисних петлянь, я вернув на шосе, мо║┐ тiнi нiде не було видно. Лолiта презирливо фуркнула й вiдказала: "Якщо вiн сищик, як було глупо його збутись". "Менi тепер становище бачиться в iншому свiтлi", вiдповiв я. "Ти перевiрив би сво║... свiтлосприйняття... якби зостався в контактi з ним, мiй коштовний татко", проказала Лолiта, звиваючись у кiльцях власного сарказму. "Який-бо ти пiдлий", додала вона звичайним голосом. Ми провели похмуру нiч у прегидкому мотелi пiд широкошумним дощем, i допотопних-таки перунах, якi без упину гримiли над нами. "Я не дама й не люблю громовиць", дивно висловилась Лолiта, припавши до мене, нажаль, тому тiльки, що хворобливо лякалась грози. Ранковий снiданок ми ┐ли в мiстi Ана, нас. 1001 ос. "Судячи з одиницi", зазначив я, "наш кабанятко вже тут ось". "Твiй гумор", сказала Лолiта, "║ досить вельмипотiшний, дорогоцiнний татко". На той час ми вже до┐хали до полинного степу, i я був нагороджений парою днинок прекрасного спокою (йолопе, казав я собi, адже все добре, ця тяжкiсть спричинена просто застряглими газами); i незабаром прямокутнi узвишшя вiдiйшли перед справжнiми горами, i ми в'┐хали в мiстечко Уейс. Та ось бiда! Якась вiдбулась плутанина, вона свого часу погано прочитала дату в путiвнику, i Пляски в Чарiвнiй Яскинi давно скiнчились! Вона, втiм, взяла це сто┐чно, - й коли виявилось, що в курортнуватому Уейсi ║ лiтнiй еатр i що гастрольний сезон у розпалi, нас природно посунуло туди - одного прекрасного вечора в серединi червня. Не можу, нажаль, переповiсти вам сюжет п'║си, якою нас пригостили. Щось вельми дрiбничне, з претензiйними свiтловими ефектами, що зображали блискавку, й посередньою акторкою в головнiй ролi. кдина вподобана мною деталь була гiрлянда з семи маленьких грацiй, бiльш або менш застиглих на сценi - сiм очманiлих, знадливо пофарбованих, голоруких дiвчаток шкiльного вiку, в кольоровiм серпанку, яких завербували на мiсцi (судячи по спалахам пристрасного хвилювання там i тут в залi): ┐м треба було зображати живу веселку, яка стояла протягом всi║┐ останньо┐ дi┐ й, доволi дражливим чином, потроху танула за безлiччю послiдовних вуалей. Я подумав, пригадую, що цю iдею "веселки з дiтей" Клер Ку┐льтi та Вiвiан Дамор-Блок поцупили в Джойса, - й також пам'ятаю, що два кольори цi║┐ веселки були представленi болiсно-звабними iстотами: оранжева без упину юрзала на осяянiй сценi, а смагардова, за хвилину придивившись до чорно┐ тьми глядацько┐ зали, де ми, незворушнi, сидiли, раптом всмiхнулась матерi або покровителю. Як тiльки завершилось, i навкруг гримнули оплески (звук нестерпно дiючий на мо┐ нерви), я взявсь тягнути й штовхати Лолiту до виходу, адже менi не терпiлось чимдуж вивiльнити мо║ цiлком зрозумiле любовне збудження в надiйному сховку нашого неоно-блакитного котеджу пiд зорями здивовано┐ ночi: я завжди стверджую, що природу подивля║ те, що ┐й доводиться бачити крiзь вiкна. Проте, Лолiта забарилась, в рожевому зацiпенiннi зiщуливши втiшенi очi; бачення настiльки затулило в нiй всi iншi почуття, що ┐┐ безвольнi руки ледве сходились долонями, хоч вона й аплодувала машинально далi. Менi й ранiш траплялось позирати в дiтей екстаз такого роду, та це була, чорт забирай, зовсiм особлива дитина, яка близькозоро спрямувала сяючий погляд на далеку рампу - при якiй я мигцем помiтив обох авторiв п'║си, або радше тiльки ┐х загальнi обриси: мужчину в смокiнгу й незвичайно високу брюнетку з оголеними плечима та яструбиним профiлем. "Ти знову, нице бидло, пошкодив мою п'ясть", проказала тоненьким голосом Лолiта, сiдаючи в авто поруч зi мною. "Ах, вибач менi, моя люба - моя люба ультрафiалко", сказав я, марно прагнучи вхопити ┐┐ за лiкоть; i я додав, бажаючи перемiнити розмову - перемiнити прицiл долi, мiй боже, мiй боже: "Вiвiан - дуже цiкава дама. Я майже певний, що ми ┐┐ бачили вчора, коли обiдали в Ананасi". "Iнодi, ти огидливий бовдур", сказала Лолiта. "По-перше, Вiвiан - автор; авторка - це Клер; по-друге, ┐й сорок рокiв, вона замiжня, й у не┐ негритянська кров". "А я-бо думав", вiв далi я, нiжно кепкуючи з не┐, "я-бо думав, що Ку┐льтi твоя бувша пасiя - пам'ята║ш, про нього йшлося в милому Рамзделi, в тi днi, коли ти кохала мене?" "Що?", вiдказала Лолiта, напружено приндячись, "Рамздельський старий дантист? Ти мене, певно, плута║ш, з якоюсь легкою на передок штучкою". I я все думав собi, як оцi штучки всi, все забувають, мiж тим як ми, старi шанувальники ┐х, здрига║мось над кожним завiтним вершком ┐х нiмфетства... 19. З Лолiтчиного вiдома й схвалення я перед вiд'┐здом звелiв бердслейському поштмайстру надсилати нашi листи до запитання спершу в Уейс, а пiсля п'ятнадцятого червня в Ельфiнстон. Наступного ранку ми вiдвiдали Уейський Поштамт, де нам довелось чекати в короткому, але неквапливому хвостi. Безтурботна Лолiта стала вивчати фотографi┐ шахра┐в, виставленi в простiнку. Красень Анатолiй Брянський, вiн же Тонi Браун, очi - карi, колiр обличчя - блiдий, розшукувався полiцi║ю по звинуваченню в викраденнi дитини. Faux pas похилого пана з сумними очима було в тому, що вiн ошукав поштове вiдомство, а крiм того - нiби цього не було достатньо - вiн терпiв на невимовну деформацiю ступнiв. Насуплений Суллiван подавався з попередженням: вiрогiдно, озбро║ний i мав уважатись надзвичайно загрозливим. Якщо ви бажа║те зробити з мо║┐ книги фiльм, пропоную такий трюк: поки я розглядаю цi фотографi┐, одна з них тихцем перетворю║ться в мо║ обличчя. А ще була замазана свiтлина Зникло┐ Дiвчинки: чотирнадцять рокiв, спiдниця в клiтину й, до рими, торбина, звертатись до шерiфа Фiшера, Фiшерiфа, Фiшерима. Не пригадую листiв, адресованих менi; що ж стосу║ться Доллi, прийшов ┐┐ шкiльний вiдгук, а крiм того - ┐й був лист в дуже незвичному, дуже довгому конвертi. Я цей лист без коливань вiдкрив i з ним ознайомився. Проте, помiтивши, з якою байдужiстю дiвчинка рушила до газетного кiоску при виходi, я вивiв, що мо┐ дi┐ добре нею передбаченi. "Доллi - Ло! Ну ось - п'║са пройшла з величезним успiхом. Усi три пси лежали спокiйно - ┐м, вочевидь, вкапнула щось наша люба докторка. Лiнда, яка замiстила тебе, знала роль на зубок, грала чудово, по║днуючи жвавiсть iз витримкою, та даремно ми в нiй шукали б твою чутливiсть, твою невимушену наснагу, чарування мо║┐ - i авторсько┐ - Дiани; втiм, автор цього разу не прийшов аплодувати нам, а неймовiрна гроза на дворi дещо заглушила наш скромний "грiм за сценою". Ах, мiй боже, як плине життя! Тепер, коли все скiнчилося - школа, спектакль, моя iсторiя з Ро║м, вагiтнiсть мами (нажаль, дитина довго не прожила), все це зда║ться таким колишнiм, хоча насправдi я все ще вiдчуваю лоскiт гримаси на обличчi. По снiданку мене вiдвозять у Новий Йорк, i навряд чи менi вдасться так влаштуватися, щоб не ┐хати з батьками в квропу. Маю для тебе ще гiршу вiстку, Доллi-Ло! Не знаю, чи вернешся ти в Бердслей, та якщо вернеш, мене, можливо, там не буде. Про цей мiй роман ти зна║ш, про iнший ти тiльки дума║ш, що зна║ш - та хоч би там як, мiй батько втрутився й хоче, щоб я по┐хала вчитись в Париж на один рiк, поки вiн сам буде там, адже я удосто┐лась фулбрайтiвсько┐ стипендi┐. Як i очiкувалось, бiдний ПОЕТ збився в третiй сценi, в тому мiсцi, де я завше спотикалась - на цих кепських вiршах. Пам'ята║ш? Хай скаже озеро коханцевi хiмени Що взяти: тишу чи нудьгу i зраду чемну. Я тут пiдкреслила спотички. Завидна тиша! Та веди себе добре, дiвчинонько! Твiй поет шле найщирiший привiт тобi i вельми ┤речний привiт тво║му батечку. Твоя Мона. P.S. Через тi справи, якi я усправила i в якi мiй батько втрутився, так сталось, що моя кореспонденцiя суворо контролю║ться. Тому зачекай з вiдповiддю, поки я не напишу тобi з квропи". Цього вона, вочевидь, нiколи не зробила. Тим краще. п┐ лист мiстив у собi якiсь мерзеннi натяки, в яких менi тепер надто сутужно копирсатись. Я його знайшов через тривалий час мiж сторiнками одного з наших путiвникiв i цитую його тут просто як документацiю. Я його прочитав двiчi. Пiднявши голову, я мав намiр. Ось ма║ш - де та Дiана! Поки я перебував пiд чарами Мони, Лолiта знизала плечима й зникла. "Ви часом не помiтили -" звернувся я до горбаня, який пiдмiтав пiдлогу при виходi. Звичайно, помiтив. Старий блудник. За його думкою, вона когось побачила назовнi й вискочила. Я вискочив також. Зупинився на панелi, та ┐┐ там не було. Побiг далi. Знову став. Щезла навiки. В наступнi роки я часто питав себе, чому вона не щезла тодi навiки в той день. Чи став затримною силою ┐┐ новий лiтнiй гардероб, що був у мене в замкненому авто? Або, можливо, не дозрiла якась частинка загального плану? Або, ще простiш: якось-бо я мiг ще знадобитись для доставки в Ельфiнстон (вiн i був та║мним кiнцевим пунктом). Проте, на ту хвилину я, згадую, не мав сумнiву в тому, що вона кинула мене назавжди. Не схильнi до вiдповiдi лiлуватi гори, що пiвколом охопили мiсто, немов повнились часто дихаючими, лiзучими, падаючими, реготливими, все хутчiш дихаючими Лолiтами, якi розчинялись в легкому туманi. Велетна перша лiтера мiста, складена з бiлих каменiв на вислому схилi, здавалась iнiцiалом мого жаху. Нова, прекрасна будiвля поштамту, з якого я щойно вибiг, стояла межи ще не розбудженим кiнематографом i змовницькою групою тополь. Була дев'ята година ранку - за часом гiрсько┐ зони. Вулиця називалась Головною. Я йшов по синьому ┐┐ боку, вдивляючись у протилежний: його вже зачарував i оздобив один з тих крихких ранкiв на початку лiта, в яких ║ i спалахи скла там i тут i щось на зразок загального коливання й майже запаморочно┐ знемоги перед перспективою нестерпно спекотного пiвдня. Перетнувши вулицю, я став блукати й наче перегортати вивiски довгого ряду домiв: Аптека, Нерухоме Майно, Моди, Автовi частини, Кав'ярня, Спортивнi Товари, Нерухоме Майно, Меблi, Електроприлади, Телеграф, Фарбувальня, Бакалiйна. Ах, патрульнику, патрульнику, моя дочка втекла... Змовившись iз сищиком! Закохавшись в шантажиста! Скориставшись мо║ю повною безпораднiстю! Я обговорював з собою питання, чи не заговорити з одним з нечисленних пiшоходiв. Вiдмовився вiд цi║┐ думки. Посидiв у запаркованому повозi. Пiшов оглядати мiський сад на тiньовiй сторонi. Вернувся до Мод i Автових частин. Сказав собi, з шаленим спалахом сарказму - un ricanement - що треба бути безтямним, щоби ┐┐ в чомусь пiдозрювати, що вона от-от з'явиться... З'явилась. Я рвiйно обернувся й струснув з вилоги руку, яку вона на не┐ поклала з лячним i глупим усмiхом. "Сiдай в машину", сказав я. Послухалась; я-бо далi ходив назад i вперед по тротуару, долаючи невимовнi думки й силячись вiднайти який-небудь спосiб пiдступитись до зрадницi. Трохи згодом, вона вийшла з авто й долучилась до мене. Прислухаючись крiзь муляву, я поступово настро┐в приймач Ел-о. Вочевидь, вона пояснювала менi, що спiткала знайому дiвчинку. "Насправдi? Кого ж саме?" "Дiвчинку з Бердслея". "Гаразд. Я знаю iмена всiх тво┐х покласниць. Почнемо з початку: Алiса Адамс?" "Нi - не з того класу". "Гаразд. Я маю з собою повний перелiк учениць тво║┐ школи. Iм'я, будь ласка". "Вона не вчилась у нас. Просто жила в мiстi". "Гаразд. Я прихопив з собою i бердслейську адресну книгу. Ми в нiй знайдемо всiх тво┐х Браунiв i Смiiв". "Я знаю тiльки ┐┐ перше iм'я". "Мерi чи Дженнi?" "Нi - Доллi, як я". "Значить, безвихiдь (дзеркало, об яке розбива║ш нiс). Гаразд. Спробу║мо зараз iнакше. Тебе не було двадцять вiсiм хвилин. Що робили обидвi Доллi?" "Ми зайшли до молочного бару". "Й ви замовили там - ?" "Ах, просто по кока-колi". "Дивись, Доллi! Ми, зна║ш, можемо перевiрити". "В усякому разi, вона випила кока-колу, а я - склянку води!" "Гаразд. Це он там, може?" "Ну, так". "Гаразд. Пiдемо. Допита║мо сифонника". "Пожди трохи. Я не певна, це можливо було трохи далi - в-сам-раз за рогом". "Байдуже. Зайдемо наразi сюди. Заходь, будь ласка. Тепер поглянемо (я розкрив телефонну книгу, прикрiплену ланцюгом до пюпiтра). Добре-с. Шляхетне похоронне бюро. Нi, рано. Ах, от: Аптека й молочнi бари: один в Гiрничому Провулку, iнший - ось цей, аптечний магазин Ларкiна, й ще два. Й усе, що Уейс, або принаймнi його торговий квартал, може нам запропонувати в сенсi газованих вод i морозива. Що ж, нам доведеться вiдвiдати ┐х усi". "Йди геть!", сказала вона. "Злобство, курко, тебе не вряту║". "Добре", сказала вона. "Та ти не смi║ш мене заганяти в пастку. Добре - нехай буде по-тво║му, ми нiде не заходили. Ми просто балакали й дивились на сукнi в вiтринах". "В яких вiтринах? Ось у цiй?" "Так, хоча б у цiй". "Ах, Лолiто! Поглянь-но ближче". Видовище було дiйсно мало привабне. Дженджикуватий молодий прикажчик чистив пилососом щось наче килим, на якому стояли двi фiгури, що мали такий вигляд, нiби вони щойно постраждали вiд вибуху. Одна з них була зовсiм оголена, без перуки й без рук. Судячи з ┐┐ порiвняно незначно┐ довжини й манiрно-грайливо┐ пози, можна було припустити, що в зодягненому станi вона зображала, й далi зображатиме дiвчинку лолiтчиного росту. В теперiшньому станi, проте, вона не мала чiтко┐ статi. Поряд з нею стояла вища фiгура - наречена в серпанку, цiлком завершена й, як кажуть, цiла, якщо не рахувати вiдсутностi однi║┐ руки. На пiдлозi, в ногах дiвицi, там, де старанно плазував прикажчик зi сво┐м iнструментом, лежали три тонких голих руки й бiлява перука. Двi з цих рук випадково з'║днались у ввiгнутому положеннi, що нагадувало жахливий жест вiдчаю й мольби. "Дивись, Лолiто", сказав я спокiйно. "Дивись добряче. Хiба це не досконалий символ якогось неймовiрного лиха? Втiм (правив я далi, сiдаючи в авто) я виконав деякi запобiжнi заходи. Ось тут у мене (я вiдкрив вiддiлок для шкiрянок), на цьому маленькому блокнотi, записаний номер повозу нашого любого дружка". Я не з розуму не потрудився закарбувати номер у пам'ятi. Пам'ятав тiльки першу лiтеру й останн║ число, нiби весь ряд вiдсутнiх цифр пiшов вiд мене пiвколом, зостаючися навернутим на мене угинанням за кольоровим склом, недостатньо прозорим, щоб можна було розiбрати щось-там iз серi┐, крiм його крайнiх знакiв, латинсько┐ Р i шiстки. Менi доводиться вдаватись у цi деталi (котрi самi по собi можуть зацiкавити лише професiонала-психолога), адже iнакше мiй читач (ах, якби я мiг уявити його в виглядi яснобородого ерудита, який посмокту║ рожевими губами la pomme de sa canne та п'янi║ вiд мого манускрипту!) мiг би не оцiнити вповнi всю силу потрясiння, яке я зазнав, помiтивши, що лiтера Р наче вдягнувши турнюр, перекинулась на В, а шiстка постала цiлком затертою. Центральна ж частина, яку я все одно не пам'ятав, мала слiди квапливо пробiгло┐ олiвцево┐ гумки: цифри були замазанi, решта заново написана дитячою рукою, отже весь ряд являв собою якийсь закручений колючий дрiт, який не пiддавався логiчному витлумаченню. кдине що я знав, було те, що менi казала пам'ятна лiтера: мiй ворог був зi штату, сумiжного з тим, де був Бердслей. Я нiчого не сказав. Я сунув блокнот знов у вiддiлення, захлопнув кришку, й ми ви┐хали з Уейса. Лолiта, мiж тим, схопила з заднього сидiння новi комiкси i в бiлiй сво┐й блузцi, бриженiй вiтром, висунувши в вiкно правий коричневий лiкоть, заглибилась у пригоди чергового бевзя. Вiд'┐хавши милi на чотири вiд Уейса, я завернув у пiстряву тiнь пляцiвки для пiкнiкiв, де ранок звалив свiй сонячний бруд на пустий стiл; Лолiта, забравши погляд вiд журнальчика, подивилась на мене з напiвусмiхом здивування, й не кажучи й слова, я навiдмах дав ┐й здоровезний ляпас, який смачно впав на ┐┐ теплу тверду маленьку вилицю. А за тим - розкаяння, пронозлива втiха покутних ридань, плазування любовi, безнадiйнiсть чутт║вого примирення... В оксамитовiй темрявi ночi, в мотелi "Мiрана" (Мiрана!), я цiлував жовтуватi пiдошви ┐┐ довгопалих нiжок, - й дiйшов до останнiх принижень i жертв... Та все це було нi до чого. Ми обидво║ були приреченi. Та скоро менi довелось вступити в нове коло пекельних тортур. Коли ми залишали Уейс, на однiй з крайнiх вулиць... Ах, можу присягнути, що це не було маячiнням. На цiй крайнiй вулицi я - мигцем побачив знайомий вишневий Як з вiдкидним верхом, або ж його тотожний двiйник. Замiсть Траппа, там сидiло четверо або п'ятеро гучних акторських типiв, представникiв кiлькох статей - та я нiчого не сказав. Пiсля ж ви┐зду з Уейса намалювалось щось зовсiм iнше. Спершу, протягом одного-двох днiв, я насолоджувався тi║ю внутрiшньою впевненiстю, з якою я сам собi казав, що нi тепер, нi колись нiхто за нами не слiдував; а за тим менi стало огидливо ясно, що Трапп перемiнив тактику й далi ┐де за нами, та вже в iнших, позичених повозах. Дiйсний Протей великого шляху, вiн з приголомшливою легкiстю перескакував з одного типу авто в iнший. Такий спосiб пересування передбача║ iснування гаражних пунктiв, спецiалiзованих на постачаннi "перекладних возiв", та я нiколи не мiг точно визначити мiсцезнаходження цих станцiй. Спершу вiн нiбито обирав шевролетову породу - почав з вiдкритого воза барви "Коледж Крем", перейшов на маленький седан "Голубий Горизонт", а потiм сполотнiв до таких вiдтiнкiв як "Сивий Прибiй" i "Сплавний Сухостiй". За тим вiн звернувся до iнших марок i знов пройшов через тьмяну райдугу комерцiйних фарб, змушуючи мене розбиратись, наприклад, у тонкiй вiдмiнностi мiж мо┐м "замрiйно-синiм" Iкаром i його "гiрськосинiм" Ольдсмобiлем. Сiрий тон, утiм, зостався його улюбленим захисним кольором i в пекельних кошмарах я марно, бувало, силився правильно розсортувати такi примарнi вiдтiнки як "Сiрий Вовк" Крайслера, "Сiрий Шовк" Шевролету, "Сiрий Париж" Доджа... Потреба постiйно виглядати його вусики й вiдкритий комiр - або його лисина i широкi рамена - змусила мене достеменно вивчити всi вози, якi траплялись на дорогах - iззаду, спереду, збоку, стрiчнi, обгiннi, словом усi машини пiд мiнливим сонцем: авто статечного вакацiйника з картонною коробочкою паперових серветок "Недоторка" в задньому вiкнi, нерозсудливо ринучий старий Форд бiдняка, набитий блiдими дiтьми, з головою кудлатого собаки, посталого у вiкнi; й зiгнутим внаслiдок зiткнення крилом; седанчик самiтника, весь заповнений всерединi костюмами на вiшаках; великий товстий причеп - цiлий пересувний будинок, незворушно байдужий до розлюченого ланцюга возiв, що тягнувся за ним; спортивна машина з дiвкою, яка люб'язно розташувалась посеред переднього сидiння, щоб бути якомога ближче до парубка за кермом; авто з перевернутим на даху човном... Сiра машина, гальмуюча перед нами, сiра машина, що наздоганя║ нас. Раз якось, в районi Скелястих Гiр, десь мiж Сноу i Чампiон, ми котились ледь помiтно пiд ухил i тодi-то менi вдалося вдруге ясно побачити Закоханого Сищика. Сiра примара за нами потемнiла, стала густiшою, постала компактною Домiнiонною Синню... Раптом мо║ авто, нiби вiдгукнувшись на муки мого бiдного серця, почало якось скочуватися й ковзати сюди-туди, причому з-пiд нього линуло безпорадне "хляп-хляп-хляп". "Шина капут, мiстере", весело проказала моя добра дiвчинка. Я зупинився на скраю гiрсько┐ прiрви. Лолiта склала на грудях руки й уперлась витягнутою ногою в приладну дошку. Я вилiз, оглянув праве задн║ колесо. Нижня половина нещасно┐ шини прибрала огидно прямокутну форму. Трапп зупинився в п'ятдесяти ярдах позаду нас. На цiй вiдстанi обличчя його було лише сальною плямою, ба пляма смiялась. Я вирiшив скористатись випадком i попрямував до нього - з блискучою iде║ю позичити в нього пiдойму, хоч у мене була своя. Вiн трохи позадкував. Я боляче вдарився об камiнь - i утворилась атмосфера повального радiння. Тут колосальна вантажiвка виросла за машиною Траппа i з гуркотом про┐хала повз мене, ба далi я почув, як вона судомно гуркнула. Я мимохiть обернувся - й побачив, що мо║ авто повiльно уповза║. Здаля я добачив голiвку Лолiти, кумедно сидячо┐ за кермом, причому мотор працював, хоч я пам'ятав, що вимикнув його. За короткий, повний трепету промiжок часу, потрiбний менi, щоб добiгти до хлюпотливо┐ й нарештi зупинено┐ машини, я встиг подумати, що протягом двох рокiв моя комашка мала цiлковиту можливiсть добрати елементарних знань в галузi керування автомобiлем. З шаленим ривком я вiдкрив дверку. Менi було пекельно ясно, що вона пустила мотор, щоб вiдтягнути мене вiд пана Траппа. Втiм, цей фортель виявився непотрiбним, адже, поки я здоганяв ┐┐, Трапп круто повернув серед дороги й укотив. Я посидiв, вiдсапнувся. Лолiта спитала, чи я не подякую ┐й за те, що вона так спритно загальмувала, коли авто раптом по┐хало пiд ухил. Не отримавши вiдповiдi, вона занурилась у вивчення дорожньо┐ мапи. Я вийшов з авто й почав "колесування", як називала цю операцiю покiйна Шарлотта. Менi здавалось, що я втрачаю розум. Замiнивши колесо, ми продовжили нашу фарсову подорож. Пiсля понурого й цiлком зайвого спуску, дорога стала пiднiматись петлями все вище й вище. В особливо крутому мiсцi нам довелось плестися за велетною вантажiвкою, яка допiру обiгнала нас. Вона зараз iз жахливим стогоном повзла вгору по звивам дороги, i ┐┐ неможливо було об'┐хати. З ┐┐ кабiнки випурхнув шматочок гладкого срiбла - внутрiшня обгортка жувально┐ гумки - й, полетiвши назад, припав на мить до нашого переднього скла. Менi спало на думку, що, якщо я дiйсно з'┐жджаю з глузду, може скiнчитись тим, що я вб'ю кого-небудь. На всяк випадок (як сказав той Гумберт, що сидiв на сушi, тому Гумберту, котрий плескався бозна-де) добре б дещо пiдготувати - наприклад, перетягнути пiстолет з коробки в кишеню, - щоб бути готовим спожити свободу безумства, коли воно зiйде. 20. Тим, що я дозволив Лолiтi займатись еатральною дiяльнiстю, я дав ┐й змогу (закоханий бовдур) навчитись усiм вивертам зради. Як тепер з'ясувалось, справа не обмежувалась готовими вiдповiдями на такi запитання, як i що явля║ собою основний конфлiкт в "Геддi Гоблер"; або в яких сценах "Любовi пiд Iльмами" вкрай зроста║ дiя; або: з чого склада║ться переважний настрiй "Вишневого Саду"; насправдi ┐й подавались рiзнi способи зраджувати мене. О, з яким обуренням я тепер згадував ту "задану ┐й симуляцiю п'яти почуттiв", якою вона так часто займалась, в нашому бердслейському готелi! Я сидiв так, щоб непомiтно спостерiгати за нею, коли вона, рухаючись як суб'║кт пiд гiпнозом або учасник мiстичного ритуалу, й нiби дляючи сублiмовану версiю дитячо┐ гри, в якiй дiвчатка в'являють себе дiвами, зображала мiмiкою, що би вона зробила, почувши стогiн у пiтьмi, побачивши зовсiм новеньку молоду мачуху, проковтнувши що-небудь несмачне, на кшталт жовтуватого желе, понюхавши розчавлений соковитий жмутик трави в плодовому саду, або доторкнувшись до того чи iншого неiснуючого предмета хитрими, тонкими пальцями нiмфетки. Серед мо┐х паперiв зберiгся мiмеографiчний список наступних завдань. "Дотикове тренування. Уяви собi, що береш i трима║ш пiнпонговий м'ячик, яблуко, липкий фiнiк, новий пухнасто-фланелевий тенiсний м'яч, гарячу картоплину, льодяний кубик, кошенятка, пiдкову, кишеньковий лiхтар цилiндрично┐ форми. Перебирай кiнцями пальцiв уявленi речi: хлiбний м'якуш, гумку, ниючу скроню близько┐ людини, шмат оксамиту, рожеву пелюстку. Ти - слiпа дiвчинка. Обмацай, починаючи з обличчя, наступних людей: Грецького Юнака; Сiрано-де-Бержерака; Дiда-Мороза; немовля; регочучого вiд лоскоту фавна; сплячого незнайомця; власного батька". Та до чого ж зваблива бувала вона, i при навiюваннi цих нiжних чарiв, i при мрiйливому виконаннi iнших чарiвних обов'язкiв! Крiм того, iнодi, в особливо сприятливi бердслейськi ночi, я обiцяв ┐й яке-небудь задоволення або дарунок, якщо вона попрацю║ для мене, й хоча ┐┐ рутиннi стрибки з розкиненими ногами не стiльки нагадували млоснi й разом з тим незугарнi рухи паризьких petats rats, скiльки стрибки тих голоногих дiвчин в коротеньких спiдницях i товстих светрах, якi зорганiзованими скриками й гiмнастичним шаленством наснажують студентiв, граючих в американське регбi, все ж римiка ┐┐ не зовсiм ще розвинених членiв вкрай подобалась менi. Та все це було нiчим, в порiвняннi з невимовним свербом насолоди, який я зазнав вiд ┐┐ тенiсно┐ гри: можу тiльки сказати, що то було дражливе, несамовите вiдчуття якогось повисання на самому скраю - нi, не безоднi, а неземно┐ гармонi┐, неземно┐ сяйностi. Попри старий вiк, вона бiльш нiж будь-коли була нiмфеткою в сво║му бiлому тенiсному одязi, з абрикосовою засмагою на руках i ногах. Крилатi засiдателi! Нiякого потойбiчного свiту не треба менi, якщо в ньому не з'явиться Лолiта в тому виглядi, в якому вона була тодi, на колорадському курортi мiж Сноу та Ельфiнстоном - i, будь-ласка, щоб усе було так само точно, як тодi: широкi, бiлi хлоп'ячi трусики, вузенька талiя, абрикосовий голий поперек, бiла грудна хустка, стрiчки яко┐ йдуть наверх, навколо ши┐, скiнчуючись ззаду вислим вузлом i залишаючи неприкритою ┐┐ до нестями молоденькi й привабливi лопатки з цим абрикосовим пушком на них, i привабливi нiжнi кiсточки й гладеньку, донизу звужену спину! п┐ кепка була з бiлим козирком. п┐ ракета коштувала менi силу грошей. Оцупок, згрубiлий оцупок! Адже я мiг би вiдбити ┐┐ на кiноплiвцi! Вона б тодi зосталася й по досi зi мною, перед мо┐ми очима, в проекцiйнiй камерi мого вiдчаю! Перед сервiсом, до того як приступити до дi┐, Лолiта наче робила передих, чекаючи за крейдяною рисою, й при цьому, бувало, разок-другий гепне м'яч об землю або носком бiло┐ туфельки пошкребе по ┤рунту, завжди невимушена, завжди спокiйно-весела, вона, котра так рiдко бувала веселою в ┐┐ пiтьмяному домашньому середовищi! Як на мене, ┐┐ тенiсна гра являла собою вищу точку, до яко┐ молоде створiння може довести сценiчне мистецтво, хоч для не┐, ймовiрно, це було лише геометричною суттю основно┐ житт║во┐ дiйсностi. Грацiйна яснiсть усiх ┐┐ рухiв знаходила сво║ слухове доповнення в чистому, тугому дзвонi кожного ┐┐ удару. Ввiйшовши в ауру ┐┐ влади, м'яч робився бiлiшим, його пружнiсть ставала якiсно бiльш дорогоцiнною. Прецизiйний iнструмент, який вона уживала по вiдношенню до мене бачився в мить липнучого доторку надзвичайно чiпким i неспiшним. Скажу бiльше: ┐┐ стиль був цiлком точною iмiтацi║ю якнайсправжнiсiнького першокласного тенiсу, проте, позбавленою в ┐┐ руках будь-яких практичних результатiв. Як менi сказала Електра Гольд, сестра Едузи, така дивовижна молода тренерка, коли якось я сидiв на твердiй лавцi, що починала пульсувати пiдi мною, й дивився, як Долорес Гейз, жартома нiби, ганяла по всьому корту гарненьку Лiнду Голль (яка, втiм, здолала ┐┐): "В вашу Доллi встромлено магнiт для м'яча в самому осередку ракетних жил, та, на бога, нащо бути такою обачливою?" Ах, Електро, чи не однаково - при такiй грацi┐! Згадую, присутнiй на першiй же грi, я вiдчув, як засво║ння цi║┐ краси мене буквально облило ледь стерпним здриганням. В мо║┐ Лолiти була дивацька манера ледь приздiймати напiвзiгнуту в колiнi лiву ногу при розложистому й пружинястому починаннi сервiсного циклу, коли розвивалася й на мить натягалась в променях сонця жива мережа балансу мiж чотирма точками - пуантою цi║┐ ноги, ледь опушеною пахвою, засмаглою рукою й далеко закинутим назад овалом ракети, мiж тим як вона звертала лискучий оскал всмiхненого рота вгору в маленьку планету, повислу так високо в зенiтi сильного та стрункого космосу, який вона сотворила з певною метою - напасти на нього звучним хльостанням свого золотого бича. п┐ подача вирiзнялась прямизною, красою, молодiстю, класичною чистотою тра║кторi┐, та, не дивлячись на бiговий ┐┐ темп, ┐┐ неважко було вернути, адже й жодно┐ закандзюбинки або родзинки не було в довгому, елегантному пiдстрибку ┐┐ м'яча. Мене змушу║ стогнати вiд образи думка, що я мiг так легко увiчнити усi цi чарiвнi узори, закарбувавши ┐х на целуло┐довiй плiвцi. Наскiльки б вони були бiльшими нiж тi моментальнi знiмки, якi я (безумець!) спалив! п┐ смеш вiдносився до ┐┐ сервiсу, як вiдноситься секстет до октету в сонетi, адже ┐┐ натренували, мою звабу, негайно подрiбцювати до сiтки на яскравих, спритних, у бiлому взуттi нiжках. Нiхто б не мiг сказати, що краще в не┐ виходить - драйв справа чи драйв злiва: один був дзеркальним вiдображенням iншого, - й менi в самих череслах i досi поколю║ вiд пiстолетно┐ пальби цих ударiв, котрим вторили чiтке гупання й вигуки Електри. Одною з перлин гри Доллi був короткий удар з напiвзлету, якому великий Нед Лiтам навчив ┐┐ в Калiфорнi┐. Вона вибрала сцену проти плавби i плавбу перед тенiсом; все ж я стверджую, що якби я не пiдломив у нiй чогось (в той час я не розумiв цього!), ┐┐ iдеальний стиль сполучався б з волею до звитяги, й вона б розвинулась у справжню чемпiонку. Долорес, з двома ракетами пiд пахвою в Вiмбльдонi (1952), Долорес на рекламi цигарок "Дромадер" (1960), Долорес, граюча чемпiонку тенiсу в кiнодрамi (1962). Долорес та ┐┐ сивий, сумирний, притихлий чоловiк, колишнiй ┐┐ тренер, старенький Гумберт (2000). Жодно┐ не iснувало лукавинки в ┐┐ манерi грати - якщо, однак, не брати за фiнту нiмфетки веселу байдужiсть до результату гри. Вона, така жорстка й пiдступна в звичайному життi, тут проявляла таку невиннiсть, таку вiдвертiсть, таку зичливiсть в сенсi пласировки, що навiть посередньому, але впертому гравцевi, хай як коряво й невмiло вiн грав, вдавалось так прихлопнути й пiдрiзати м'яча, щоб продлубати собi шлях до перемоги. Попри малий рiст, вона покривала всю свою половину (1053 квадратних фути) майданчика з надзвичайною легкiстю, вже як вступивши в рим обмiну, й допоки могла цим римом керувати; та всяка рiзка атака, всяка раптова змiна тактики з боку противника приводили ┐┐ в стан повно┐ безпорадностi. пй, скажiмо, бракувало одного пункту, щоб виграти партiю - тут-то ┐┐ другий сервiс, який, доволi типово, був навiть сильнiшим та бiльш стильним нiж перший (адже в не┐ були вiдсутнi тi внутрiшнi затримки, якi знайомi обережним гравцям) звучно вдарявся об арфову струну сiтки - й вiдскакував в аут. Вiдшлiфована бiсерка ┐┐ "спарного" удару пiдхоплювалась i поверталась у кут противником, в якого, здавалось, чотири ноги й крива шкрябанка в руках. п┐ драматичнi драйви й дивовижнi злетники прена┐вно падали йому до нiг. Знов i знов вона мазала м'яч - i, смiючись, пародiювала досаду тим, що схилялась уперед в балетнiй знемозi, з навислим з лоба локоном. До того безплiдними виявились ┐┐ грацiя й блиск, що вона навiть не могла побити задиханого Гумберта, основний удар якого був старомодний "пiд'║мний" драйв. Думаю, що я особливо чутливий до магi┐ iгор. В мо┐х шахових сесiях з Гастоном я бачив замiсть дошки квадратове заглиблення, повне прозоро┐ морсько┐ води з рiдкими мушлями й каверзами на рiвному моза┐чному днi, яке бачилось нетямкому партнеровi мутним мулом та тьмарою сепi┐. Перше ж тенiсне навчання, яким я колись мучив Лолiту (до того, як уроки великого калiфорнiйця стали для не┐ одкровенням), я тепер споминав як щось гнiтюче й тужливе - не тiльки тому, що мою безнадiйну ученицю так вiдразливо дратувала кожна моя порада - але ще й тому, що дорогоцiнна симетрiя корту, замiсть того щоб вiдбивати заховану в нiй гармонiю, ставала зруйнованою вщент незугарнiстю й утомою дитини, яку тiльки злостила моя педагогiчна бездарнiсть. З тих пiр усе змiнилось, i в той день, в яснiй калiфорнiйськiй атмосферi Чампiона, на дивовижнiшому кортi край пiднiжжя крутих кам'яних сходiв, ведучих до Готель Чампiон, де ми стояли, менi вчулось, що я можу вiдпочити вiд кошмару невiдомих зрад, занурившись у чистоту ┐┐ стиля, ┐┐ душi, ┐┐ невiд'║мно┐ грацi┐. День був безвiтряний. Вона лупила мiцно й пласко, з властивим ┐й вiльним махом, повертаючи м'яч за м'ячем над самою сiткою вглиб корту, й римiчний розпорядок цих ударiв був такий класично простий, що власне мо║ пересування зводилось в цiлому до плавного прогулювання туди-сюди - справжнi гравцi зрозумiють, що я тут хочу висловити. Рiзаний, доволi густо скошений сервiс, який я успадкував вiд батька (який навчився йому, в свою чергу, вiд француза Деклюжi або бельгiйця Бормана - старих його друзiв й великих чемпiонiв), завдав би Лолiтi чимало труднощiв, якби я захотiв ┐х завдати. Та хто би наважився збентежити цю яснооку ясочку? Чи я згадав десь, що ┐┐ гола рука була вiдзначена осiмкою прищеплення вiд вiспи? Що ┐й було лишень чотирнадцять рокiв? Допитливий метелик, пiрнувши, тихо пролетiв мiж нами. Раптом бачу - звiдки ┐м взятись, з'являються дво║ в тенiсних трусиках: рудий чоловiк, рокiв на вiсiм молодший за мене, з обпеченими на сонцi малиновими гомiлками; й доволi матова брюнеточка, на два десь роки старша за Лолiту, з примхливим ротом i жорстоким поглядом. Як це звичайно бува║ в старанних новачкiв, ┐хнi ракети були в чохлах i рамах, i несли вони ┐х не так, як носиш природнi й зручнi подовження декотрих спецiалiзованих м'язiв, а наче це були молотища, мушкетони, коловороти або мо┐ власнi гидавi громiздкi грiхи. Трохи