Павло Загребельний. Учитель
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Я чув цю iсторiю вночi, пiд тихий шелест лiтнього дощу.
Ми сидiли на критiй верандi станцiї Зелений Гай, що стоїть на 1088
кiлометрi автостради Москва - Сiмферополь, i розмовляли про найнезначнiшi
речi, про якi звичайно говорять подорожнi, малознайомi люди.
За нашим столиком було четверо: лiтнiй агроном, який чекав машину з
колгоспу, молодий чорнявий чоловiк з блiдим обличчям, дебелий брюнет, що
вiдстав вiд харкiвського автобуса й ночував у Зеленiм Гаю, i я.
Троє з нас уже повечеряли тим, що знайшлося в мiсцевому ресторанi, i
тепер поволi курили, а дебелий брюнет, плямкаючи, їв кавун. Вiн їв його
чомусь з допомогою виделки, щохвилини давився кiсточками i плювався,
навiть не затуляючись.
Раптом погасло свiтло. Офiцiантки принесли стеариновi свiчки,
поставленi в склянки з перловою крупою, але вiд них не посвiтлiшало. Нiч
була темна, без єдиної зiрки. Дощ спроквола шарудiв по даху, в басейнi,
розташованому в центрi двору, на асфальтових дорiжках, i хоч вiн йшов уже
тривалий час, повiтря не свiжiшало, було душно i якось нiби тiсно.
- Немов ватяною ковдрою тебе накрили, - пробурмотiв брюнет i почав
вимагати книгу скарг, щоб записати в неї про непорядки з освiтленням.
Ми мовчали. Молодий чоловiк задумливо постукував по столу пальцями
правої руки, агроном всiвся зручнiше i зiтхнув. В цьому зiтханнi чулася i
втома людини, якiй набридли нескiнченнi роз'їзди по степу, i невдоволення
тим, що доводиться сидiти отак без дiла й чекати, доки по тебе пришлють
машину з фанерною будкою на кузовi, а то й просто самоскид, i можливо,
досада на те, що так багато часу витрачається марно на розглядання отаких
випадкових автобусних станцiй, на слухання нудного нашiптування й щебету
дрiбних дощових крапель чи розбiйницького посвисту гарячих степових
вiтрiв.
З другого поверху долинули звуки рояля: хтось грав "Баркаролу"
Чайковського.
- Прекрасна музика, - послухавши деякий час, розчулено сказав агроном,
- прекрасна i нiжна, мов веснянi квiти. Але я нiчого в нiй не розумiю.
Такий жаль. В квiтах розумiю, а от в музицi - нi.
- Для того, щоб розбиратися в музицi, треба їсти лише редиску i чорний
хлiб, - сказав брюнет i, засмiявшись власному дотеповi, знову подавився
кiсточкою i знову плюнув ледве не в обличчя молодому чоловiковi.
Той захистився рукою й несподiвано сердито сказав:
- До чого тут редиска i всi вашi дотепи? Якщо хочете, то я вам розповiм
одну iсторiю, i ви самi переконаєтесь, що не слiд говорити так зневажливо
про музику i про людей, якi їй служать...
Шурхотiв дощ, в напiвтемрявi поблискували бiлки великих очей юнака, i
зовсiм незрозумiле було, про що вiн хоче розповiсти i яке вiдношення має
його iсторiя до цiєї м'якої пiтьми, з якою вiдчайдушне боролися хисткi
вогники свiчок, до прекрасної музики, що долинала з другого поверху, i до
дебелого брюнета, який все ще мучився з шестикiлограмовим херсонським
кавуном, наштрикуючи скибки почорнiлою ресторанною виделкою.
- Щоб вам все було цiлком зрозумiло, - сказав юнак, - я почну з самого
початку.
Вiн зупинився, немов хотiв запитати, чи слiд йому продовжувати.
- Це було на пiвднi, в маленькому мiстi, де море зазирає у вiкна
будиночкiв, де в повiтрi завжди стоїть запах солi, йоду од водоростей i
риб'ячої луски. Нiхто не знав, звiдки прийшов у рибальське мiсто Григорiй
Матвiйович Соболенко, але достеменно вiдомо, що вiн був немiсцевий. Всi
пам'ятали його вже викладачем тiльки що створеного в мiстi музичного
училища, а що вiн робив до того, де був ранiше - нiхто не знав. Та,
власне, хiба це не доля кожного з нас: тебе зовсiм не помiчають до того
часу, поки ти не вiдзначишся чимось, не зробиш чогось визначного.
Отже Григорiєм Матвiйовичем зацiкавились в мiстi як учителем музики. Ще
бiльше розмов було, коли стало вiдомо, що вiн одружується з Мариною,
дочкою старого боцмана Драбини, найвродливiшою в мiстi дiвчиною. Нiхто не
мiг зрозумiти, за що Марина могла покохати цього чудiя, який тiльки й
вмiв, що грати на скрипцi, ходив у окулярах з товстими скельцями, був
надто довгий, незграбний.
Коли молодi оселилися в своїй першiй квартирi, все їх майно складалося
з фiбрового чемоданчика, утюга старовинного литва, продавленого плетеного
крiсла, оберемка нот i скрипки. Безтурботне, вiльне життя для Марини
закiнчилося. В неї тепер з'явилася безлiч нових обов'язкiв. Треба було
ходити на базар, готувати обiд, прибирати в кiмнатi, допомагати чоловiковi
переписувати ноти i статтi, якi вiн час од часу надсилав до столичного
журналу "Музика i революцiя".
В училищi Григорiю Матвiйовичу доводилось працювати дуже багато, бо
сини рибалок, бiльш звичнi до вiльної музики моря, анiж до звукiв, що
виривалися з дерев'яних тiснин тендiтних iнструментiв, поки що не виявляли
особливих успiхiв. А у Григорiя Матвiйовича була потаємна мрiя про те, щоб
хоч один з його учнiв у майбутньому став вiдомим музикантом i прославив
своє маленьке мiсто. "Бо кожне маленьке мiсто, - любив повторювати
Соболенко, - має право на свою велику людину".
Вiн влаштовував додатковi заняття, довгi години просиджував у маленькiй
мiськiй бiблiотецi, перечитуючи старi книги про мистецтво, i часто
повертався додому дуже пiзно. Марина здебiльшого була в квартирi сама.
Коли ставало сумно вiд самотностi, вона пiдсувала крiсло до вiкна i
починала дивитись на море. Море шумiло монотонно, ласкаво, заспокiйливо, i
Маринi ставало якось легше на душi. Так вона й засинала в крiслi бiля
вiкна пiд шум хвиль. Вночi приходив Григорiй, гучно тупотiв ногами, гримiв
каструлями, вiдшукуючи захололу вечерю, i невдоволено говорив напiвсоннiй
дружинi:
- Мене дивує, як ти можеш стiльки спати! .Пам'ятаєш, що сказав
Наполеон: "Чоловiк мусить спати чотири години на добу, жiнка - п'ять,
дитина - шiсть, а бiльше сплять однi лиш йолопи!"
Маринi не було нiякiсiнької справи до того, що сказав Наполеон. За день
вона втомилася, займаючись домашнiми справами, i тепер через те, що
Григорiй перебив їй перший сон, у неї страшенно болiла голова, але, щоб не
образити чоловiка, вона сидiла в крiслi, всмiхалася припухлими вiд сну
губами i пальцями притримувала повiки, щоб не злипалися.
Подруги дивувалися Маринi:
- Як ти могла покохати його? З ним же скучно!
- Ах, ви нiчого не розумiєте, - вiдповiдала вона, - це ж незвичайна
людина!
Потiм у них появився хлопчик, такий же ясноокий, такий же смiхотливий,
як i Марина. Молода мати зовсiм розгубилася: вона сподiвалась, що з часом
у них з Григорiєм почнеться нове життя, веселе, безтурботне, легке, мов
лiтнiй вiтер, а виходило зовсiм навпаки. Григорiй працював все бiльше й
бiльше, вiн не спав ночами, не зважав навiть на вихiднi днi й свята.
- Не розумiю, - з подивом говорив вiн, - не розумiю, як люди не бачать,
що пропадає така сила-силенна часу! П'ятдесят двi недiлi на рiк, десяток
свят, пiвсотнi ювiлеїв i знаменних дат! - скiльки можна б прочитати
книжок, зробити корисного...
Коли доводилось бувати на вечорах у знайомих i родичiв, Григорiй не
танцював, не жартував, не смiявся, а стояв десь збоку, насупившись,
стиснувши рот, i дивився на всiх з таким виглядом, нiби хотiв сказати:
- Знаємо ми вас, нероб!
Спочатку Марина намагалася якось розворушити чоловiка, хоч на деякий
час вiдвернути його увагу вiд дiєзiв i бемолiв, але вiн вперто не хотiв
пiдкорятися дружинi i незадоволено говорив:
- Дай менi, будь ласка, спокiй. Ти сама бачиш, що я день i нiч працюю.
Для чого ж вимагати вiд мене ще якоїсь жвавостi, нiби я не вчитель музики,
а молодий цапок?
- Але хiба життя людини - це тiльки робота й робота? - шептала Марина.
- Нiчого цiкавого я бiльше не бачу, - здвигував плечима Григорiй
Матвiйович.
Подруги мали рацiю: Соболенко дiйсно виявився людиною нудною й
нецiкавою для такої жiнки, як Марина.
Куди бiльше пiдходив їй Стьопа Живодьор, гостроязикий, хвацький
штурман, що час од часу з'являвся в їхньому мiстечку i кричав Маринi:
- Маринко, попливемо в Рiо-де-Жанейро!
- Ха-ха-ха, - смiялась Марина.
- Маринко, помчимося в Буенос-Айрес!
- Ах-ха-ха, - чулося у вiдповiдь.
- Маринко, давай гайнемо до Баб-ель-Мандеба!
I знову смiх, нестримний, розкотистий, як луна в тихому надвечiр'ї.
Стьопа знав безлiч таких назв, од яких могла запаморочитись голова i не
в такої жiнки, як Марина. Од його мiцної постатi вiяло подихом далеких
прекрасних мiст, островiв i морiв, в його словах вчувалися їй обiцянки
нескiнченного щастя, радостi, благополуччя.
I одної темної осiнньої ночi вона втекла з Стьопою Живодьором, лишивши
сиротою ясноокого хлопчика, написавши безжалiсну записку своєму
чоловiковi: "Не шукай. Не вернуся".
Звiдки їй було знати, що щастя для людини зовсiм не в тому, щоб
носитись по свiту, немов та суха кураїна. Та й крiм того Стьопа Живодьор
виявився зовсiм не штурманом далекого плавання, навiть не каботажником, а
був простiсiньким боцманом рибальського сейнера, який ловив гостропузу,
схожу на сушену сарану, барабульку.
Григорiй Матвiйович зрозумiв, що був надто сухим у стосунках з
дружиною, але тепер вже було пiзно. Вiн готовий був жити сам i поклявся,
що сина свого виховає справжньою людиною.
- Дiтей треба виховувати так, як виховували Чехова, - несподiвано
втрутився дебелий брюнет. - А якщо виховувати не так, як виховували
Чехова, то обов'язково з дитини виросте негiдник i мерзотник, повiрте
моєму досвiдовi.
- А у вас дiти були? - сердито спитав агроном.
- Не мав нагоди бути одруженим, - буркнув той. - Як сказав апостол
Павло: одружуватись добре, а не одружуватись ще краще.
- Продовжуйте, будь ласка, - попросив агроном юнака.
- Так от, - говорив далi юнак. - Григорiї Матвiйович дуже страждав.
Серце в нього замерзло вiд горя, немов рiка взимку. Тепер вiн ще з бiльшою
наполегливiстю взявся до своєї роботи i сина свого Юрiя теж почав навчати
найдорожчому, на його думку, для людини - музицi.
Та вiн не врахував одного. Знову його волi зiткнулася з другою. Вiн
забув про те, що не можна нав'язувати всiм людям свої уподобання, не
питаючись їхньої згоди на це! Невдача з дружиною нiчому не навчила
Григорiя Матвiйовича.
Справа в тiм, що його Юра зовсiм не любив музики. Вiн проклинав скрипку
i школу Берiо, за якою його навчав батько, вiн не мiг годинами стояти
перед пюпiтром i розучувати гами в той час, коли за вiкнами свiтило сонце,
сяяло блакитне море i хлопцi з рибальських виселкiв вудили на бiлих
пiщаних косах чорних опецькуватих бичкiв. Вiн не вдався в батька, а весь
пiшов з матiр - такий же невгамовний, непосидючий, нестримний. Його завжди
тягло кудись з дому, вiн втiкав од скрипки, гам i нудних вправ i чим далi,
тим частiше.
Якось по веснi, коли скресає крига, хлопчаки бавилися бiля водоспаду,
який утворювала мiсцева рiчечка Кальчик. Гра полягала в тому, що тi, хто
був у верхнiй частинi водоспаду, пускали великi крижини, а нижнi, найбiльш
одчайдушнi, виловлювали цi крижини, демонструючи тим самим свою
надзвичайну вiдвагу. Юра Соболенко, ясна рiч, був унизу. Вiн упiймав
найбiльше крижин, i тому, коли зверху шугонула товстелезна глиба зеленого
льоду, всi хлопчаки розступилися, пропускаючи до неї Юрка, бо тiльки вiн
мiг би вирвати її у несамовитого потоку.
Юра нахилився, вхопивсь за край криги, але вона вислизнула з його рук i
вже неслася далi. Тодi вiн побiг понад берегом, час од часу нахиляючись
над водою i роблячи спроби затримати крижину. Ось вiн майже лiг на неї, i
вона зупинилася, почала наближатись до берега, холодна й незграбна. Але
раптом льодова глиба пiрнула, хлопчик втратив рiвновагу - i за шумом
водоспаду нiхто не почув нi зойку, нi сплеску маленького тiла об воду, нi
трiску крижини, яка розламалась навпiл i вже мчала своїми двома шматками
серед пiни й бризок прямо в море. Юра теж виринув на мить з води, махнув
рукою, потiм пiрнув, виринув ще раз. Хлопцi побiгли берегом, кричали,
безпорадно вимахували руками, але що вони могли вдiяти? Ще раз покачалася
серед водяного ревища чорна крапка Юриної голови - i хлопець зник, його
понесло у вiдкрите море.
- Який жах! - зiтхнув агроном.
- На щастя, - говорив далi юнак, - поблизу були рибалки, якi, почувши
дитячi крики, кинулися на допомогу.
Юру витягли з води ледве живого.
Коли Григорiю Матвiйовичу сказали, що з його сином нещастя, вiн кинув
лекцiю i, навiть не одягаючись, без шапки, побiг через усе мiсто додому.
Цiлий тиждень пiсля цього дрижали у вчителя руки, i вiн навiть не мiг
взятися за скрипку.
Всi сподiвалися, що тепер Григорiй Матвiйович вже не буде примушувати
Юру вчитися музицi, але всi помилилися. Юра знову стояв перед пюпiтром,
знову пиляв смичком по струнах, добуваючи з них звуки, що мали дуже мало
спiльного з музикою.
Коли б його в той час запитали, чи буде вiн музикантом, Юра вигукнув
би: "Що ви!" Але виявилося, що батько бачив далi, нiж син. З часом Юра
полюбив музику, в нього виявилось справжнє обдарування, вже шiстнадцяти
рокiв вiн поїхав навчатися до консерваторiї, i багато хто пророкував йому
блискуче майбутнє.
- То це ви, мабуть, про себе розповiдаєте? - ущипливе зауважив брюнет.
- Дослухайте до кiнця, коли маєте витримку, - сказав йому юнак i вiв
далi: - Але нiхто не здивувався, коли Юра, як тiльки почалася Вiтчизняна
вiйна, пiшов добровольцем на фронт. Адже вiн учився у свого батька, а
батько понад усе цiнував у людинi готовнiсть виконати свiй обов'язок перед
Батькiвщиною.
Григорiй Матвiйович теж був радий вчинковi свого сина i всiм знайомим
говорив:
- Чули, мiй Юра пiшов добровiльно на фронт? Пiхотинцем! Прекрасний
музикант, надзвичайний талант - i простим пiхотинцем! Це треба розумiти...
I очi старого батька свiтилися гордiстю за свого сина, вiн всiм давав
читати його листи з фронту. Однак листа, в якому Юринi товаришi повiдомили
про його геройську смерть, вiн не показав нiкому i того ж дня зник з
мiста.
Здавалося б, кому потрiбний старий, короткозорий учитель музики,
самiтний, нещасний, в години великого всенародного нещастя? Де мiг знайти
вiн мiсце для себе в цi тяжкi днi?
Та через деякий час Григорiй Матвiйович Соболенко з'явився на однiй з
дiлянок фронту.
Вiн був у вiйськовiй формi, з вiдзнаками старшого лейтенанта, i
незабаром весь фронт вже знав цього незграбного й смiшного на перший
погляд офiцера, скрiзь чекали його з нетерпiнням i радiстю. Бо старший
лейтенант Соболенко очолював фронтовий ансамбль.
Ансамбль виступав просто на передових лiнiях, вiн давав концерти на
вогневих позицiях артилерiйських полкiв, на стоянках танкових частин, в
бойових порядках пiхоти. Його пiснi пiдбадьорювали наступаючих, надавали
снаги тим, хто стомився в тривалих боях, вони розповiдали молодим бiйцям
про незвiдану красу першого кохання i нагадували лiтнiм солдатам про рiдну
домiвку.
Соболенко збирав у свiй ансамбль найобдарованiших музикантiв з усього
фронту, вiн знову не спав ночей, навчаючи своїх вихованцiв, - i слава його
порiвнялася з бойовою славою.
В одному артилерiйському полку Соболенко знайшов маленького сiльського
хлопчика, сина полку, Юру Нечипоренка, i вмовив того перейти в ансамбль.
Чи може нагадав цей тринадцятилiтнiй хлопчик його загиблого сина, чи
сподобалось Григорiєвi Матвiйовичу те, що Юра возив з собою скрипку,
просту ялинову скрипочку, яка дiсталася йому вiд батька-партизана, але
незабаром всi помiтили, що Григорiй Матвiйович почав ставитися до Юри
прихильнiше, нiж до iнших учасникiв ансамблю, чого ранiше нiколи не робив.
Та ця прихильнiсть керiвника ансамблю виявилась надто важкою для
маленького хлопчика. Григорiй Матвiйович став навчати його грати на
скрипцi, навчати по своїй системi, в порiвняннi з якою школа Берiо, що її
проклинають всi учнi, здавалася iграшкою. Вiн мучив Юру вдень i вночi, на
репетицiях i пiд час концертiв, вiн не давав йому жодного дня вiдпустки, i
тим безглуздiшим здавалося все це тут, на фронтi, де щохвилини якась дурна
мiна може урвати життя i вчителя, i його учня.
Але Григорiй Матвiйович був суворим начальником, i нiхто не
насмiлювався вказати йому на помилковiсть його вчинкiв.
Я не буду розповiдати вам всього. Скажу тiльки, що Юра Нечипоренко не
був убитий нi мiною, нi кулею, хоч не раз i не два потрапляв пiд обстрiл,
не раз i не два виступав там, де рвалися снаряди. Нi, його навiть не
поранило. Григорiй Матвiйович теж пройшов всю вiйну неушкодженим i лиш
наприкiнцi, в квiтнi сорок п'ятого року, ворожа куля пробила йому груди, i
вiн довго лiкувався в своєму рiдному мiстi.
Пiсля одужання Соболенко став директором музичного училища, а Юра
Нечипоренко, як i багато iнших учнiв Григорiя Матвiйовича, пiшов своїм
шляхом життя.
- Банальна iсторiя, - сказав брюнет. - Нiчого цiкавого. У вашого
вчителя, мабуть, i ордена немає. Теж менi герой.
- Голубе, - докiрливо подивився на нього агроном, - таких, як ви, й
ордени не прикрашують. Їжте краще свiй кавун.
- Я вже з'їв, - сказав брюнет i гучно розсмiявся.
- I от останнє з цiєї iсторiї, - повiльно промовив юнак. - Я вже
сказав, що в учнiв Григорiя Матвiйовича були рiзнi шляхи в життi. Юрi
Нечипоренку пощастило, мабуть, найбiльше. Вiн став вiдомим скрипалем, його
вiдзначали на багатьох музичних конкурсах в нашiй країнi й за кордоном,
його цiлував знаменитий французький скрипаль Жак Тiбо, польськi друзi
називали його другим Венявським. Одним словом, учень Григорiя Матвiйовича
користався славою, завойованою його старим, роботящим учителем.
- У кожного з нас був свiй учитель, - розчулено промовив агроном.
- I от уявiть собi: Юра Нечипоренко раптом приїздить в мiсто, де живе
Григорiй Матвiйович. Вiн хотiв бачити свого вчителя, вiн задовго до
зустрiчi уявляв собi, як поцiлує натрудженi руки Григорiя Матвiйовича, але
в той же час йому було якось соромно, нiяково через те, що от вiн, такий
молодий, такий ще порiвняно невправний, став вiдомим усьому свiтовi, в той
час як його вчителя знає тiльки оце маленьке сонне мiсто на березi теплого
моря.
Але всi його побоювання пропали, як тiльки вiн побачив Григорiя
Матвiйовича. Той зовсiм не постарiв i, здавалось, був ще бадьорiшим, нiж
кiлька рокiв тому. Короткозорiсть в нього змiнилася на далекозорiсть, як
це iнодi трапляється в старих людей, вiн не носив вже бiльше окулярiв з
товстими скельцями, i очi його сяяли молодо й радiсно.
- Ну що ж, - сказав вiн Нечипоренку, - горджуся тобою, Юро. Ти, може, й
забув уже про свого вчителя, але я ще пам'ятаю, як будив тебе вдосвiта i
вкладав у твої втомленi руки смичок. Ти тепер лауреат, вiдомий музикант,
але все ж я твiй учитель, i ти мусиш ще раз, можливо востаннє, позмагатись
зi мною перед людьми, серед яких я прожив усе життя. Ми будемо грати з
тобою разом. Згода?
- Звичайно, - вiдповiв йому Нечипоренко.- Як ви скажете, так i буде,
Григорiю Матвiйовичу
На цей не зовсiм звичайний концерт зiйшлося стiльки людей, що
невеличкий зал мiсцевого театру не вмiстив i їх половини.
Першим виступав Нечипоренко, - так схотiв Григорiй Матвiйович. Ну,
лауреат грав так, як мусить грати лауреат - не гiрше й не краще, вiтали
його, як вiтають у нас лауреатiв - щиро й бурхливо.
Але ось одлунали останнi оплески. Нечипоренко зiйшов зi сцени, сiв у
першому рядi i тим самим перетворився з виконавця в звичайного слухача.
Сусiди пiвголосом радили Нечипоренковi при появi на сценi Григорiя
Матвiйовича пiдвестися з свого мiсця i, стоячи, зааплодувати: хай всi
присутнi в залi вiдзначать цей прояв пошани учня до свого вчителя i теж
достойно зустрiнуть старого музиканта.
Завiса довго не одкривалася. Коли ж нарештi вона розсунулася i
Нечипоренко рвучко пiдвiвся з свого стiльця, вiн побачив таке, вiд чого в
нього перехопило подих.
На сценi, вишикувавшись у п'ять рядiв по вiсiм чоловiк в кожному ряду,
стояло сорок ще зовсiм юних музикантiв - хлопчикiв i дiвчаток - з
скрипками в руках. В бiлих сорочечках i в бiлих блузках, з червоними
пiонерськими галстуками, вони стояли тихо, непорушне i всi дивилися на
свого вчителя Григорiя Матвiйовича, який скромно притулився десь збоку.
За спиною Нечипоренка немов пронеслося якесь велике зiтхання, прошумiв
зал: то встали всi присутнi. Ще мить - i мертву тишу розбив сплеск чиїхось
долонь, i шаленi, нестримнi овацiї загримiли в примiщеннi.
Учитель перемiг навiть без гри.
Та вiн не хотiв легких перемог - не для того ж вiн усе життя йшов
назустрiч труднощам.
Коли в залi врештi запанувала тиша, Григорiй Матвiйович точним коротким
рухом затиснув скрипку пiд пiдборiддям. Сорок скрипок тiєї ж митi теж були
затиснутi мiж нiжними рожевими пiдборiддями i червоними, як мак,
галстуками. Найбiльший причепа не мiг би зробити жодного зауваження,
побачивши цих юних музикантiв. Центр ваги тiла - на лiву ступню, лiкоть
лiвої руки - навпроти серця, гриф затиснутий великим пальцем, щоб не лягав
на долоню - все так, як у найбездоганнiщих маестро.
Потiм Григорiй Матвiйович ледь помiтно кивнув головою, i сорок смичкiв,
мов сорок бiлих шабель, блиснули в повiтрi й вдарили по струнах, i струни
заплакали, немов злякалися, що от їх зараз перетнуть цi бiлi шаблi, а
потiм засмiялися своїй силi й мiцностi i заспiвали пiсню, прекрасну й
широку, як море.
Нечипоренко слухав до того багато прославлених квартетiв, секстетiв,
був присутнiй на концертах, де виступали так званi унiсони, але так вiн
бачив уперше.
Це було торжество життя старого вчителя, торжество людської працi, це
було те, що називають великим i хвилюючим словом - безсмертя...
Юнак замовк, i стало чути, як гудуть на автострадi далекi машини.
Брюнета за столиком вже не було. Вiн зник непомiтно i тихо, немов
боявся, що його затримають i примусять дослухати до кiнця iсторiю про
людину, таку не схожу на нього.
Агроном якийсь час пильно дивився на юнака, потiм запитав:
- А ви, пробачте за цiкавiсть, не той самий Юра Нечипоренко?
- Яке це має значення? - усмiхнувся юнак. - Я учень Григорiя
Матвiйовича - хiба цього не досить?
Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT