ппе разом з Максимом та Яремком перенесли мертвого Данила в панську карету. Стангит цьвохнув батогом - i карета повiльно рушила до села. - А що з цими робити? - Олександр показав на графських охоронникiв. - Змилуйтеся! - попадали вони на колiна. - Що скажете ви? - запитав Олександр у селян. - Лихi вони люди, - озвався Максим Балабай. - Служки такi, що не приведи господи. Кати, а не люди. - Змилуйтеся! - У нас, у Чорногорiї, - озвався Йован, - катам вiдрубують руку, щоб знали... - Змилуйтеся! - заволали графськi слуги. - Ух, як я їх ненавиджу! - скреготнув зубами Петро i, тримаючи на прицiлi зразу двох бранцiв, вигукнув: - Ну, кажiть менi зараз, ви хто - поляки? - Нi, не поляки, - захлипали охоронцi. - Ви хто - католики? - Нi, православнi! - Щоб вас усiх чорти позабирали! Кому ви служите? Тим, хто катує землякiв, одновiрцiв? - вилаявся Петро. I, розшалiвши од лютi, закричав: - Ану, пiдвести вгору руки! Я вам покажу, як своїх продавати! - Петре! - застережливо крикнув Олександр. - Я на своїй землi! - вигукнув Петро i тут же вистрелив з двох пiстолiв у пiднятi руки... Двоє графських охоронцiв завили вiд болю й закрутилися в пилюцi. - Йоне, давай пiстолi! Молдаванин кинув два пiстолi в руки Петровi. Знов пролунали два пострiли. - Як твоє прiзвище? - показав Петро пiстолем на крайнього. - Биченко. - Отак. А твоє? - показав на другого. - Олексiєнко. - А твоє? - Скрипник. - Скрипник? - закричав Петро. - Ану вийди наперед! Вийшов один з групи - високий, похмурий. - То якраз вiн дядька Данила пiймав для пана. I мучив! - гукнув Яремко. - Я тобi нiс i вуха повiдрiзаю, мерзото, за те, що ганьбиш рiд Скрипникiв. Де ти взявся, паскудо такий? Серед нас, Скрипникiв, не було ще зрадникiв! - Тодi краще рубай голову, - люто блиснувши зеленими вогниками з-пiд широких брiв, озвався Скрипник. - Нi, я тобi очi повиколюю! - i Петро вихопив шаблю з пiхов. Скрипник-другий метнувся вбiк, де лежала кинута зброя, щоб вхопити шаблю. Та Яремко встиг стрибнути, як кошеня, просто пiд ноги зеленоокого. Той гепнув через Яремка, але скочив на рiвнi i, вихопивши з-за пояса нiж, кинувся на Петра. Пролунав пострiл. Це вистрелив Олександр. Мертвий графський охоронник упав пiд ноги коневi. - Все! - сказав Олександр, витираючи пiт з лоба. - Досить уже, хай iдуть. Джузеппе, вибирай коня для себе i для цих двох... Через п'ять хвилин сiмка вершникiв мчала до Києва. Позаду лишився невеликий п'ятачок шляху, на якому тiльки-но було розiграно стiльки трагедiй. Усе це здавалося поганим сном. їхали, смiялися, слухали побрехеньки Джузеппе, i раптом: ота дикiсть польського графа... Потiм - дика сцена калiчення, що її затiяв Петро... Та й вiн, Олександр, не кращий - бахнув з пiстоля, от i немає людини... Дивно, як усi рвуться на Запорiжжя. Богданець Йон Кодряну ладен був бiгти через усю Вкраїну на ту далеку й невiдому Сiч. Оцi двоє - теж. Навiть хлопчак - i той.. "Турки тутешнi!" - це так сказав хтось про полякiв. Як же це треба було туркам лютувати, щоб iм'я цiлого народу стало символом розбою й звiрства. А хiба лише турки звiрюками стають? Та в яничарах хтозна-скiльки українцiв, болгарiв, албанцiв, грузинiв, є вiрмени та євреї. З дитинства забрати та вiдповiдно виховати - от тобi й звiр, кат, насильник... Всмiхнувся невесело сам до себе. Колись Устя називала його iшкенджеджi. А вiн не сердився. Думав, що так i треба. I тiльки пiзнiше зрозумiв, що бути iшкенджеджi - мучителем, катом, нелюдом - ганебно. Коли вiн, Олександр, уперше вiдчув себе людиною? Не просто живою iстотою, а людиною з розумом i серцем? Чи тодi, коли їхали вони вночi, ховаючись вiд убивць, розбурханим морем, чи отодi, коли брели пiшки горами Болгарiї? Чи тодi, коли Махмуд залишився з кiлькома пiстолями й шаблею при виходi з провалля, щоб затримати турецьких дозорцiв, якi погналися за невеличким загоном утiкачiв? Про що думав Махмуд, якого вiн, Олександр, так не любив змалку за його тонкий голос i м'якенькi щiчки та ручки? Вiн пiшов на смерть, аби врятувати того, хто його ненавидiв... Чи, може, зрозумiв вiн, що таке людина, в ту хвилину, коли архiепiскоп Душан узяв його, маленького мешканця грiзного Цетинського монастиря - твердинi християнства й незалежностi в нескоренiй Чорногорiї, - взяв його на руки й заплакав, бо тiльки-но сказали йому, що турки загатили гiрську рiчечку трупиками чорногорських немовлят - i та рiчечка вiдтодi стала називатися Крвавицею... "Ну, чому люди стають нелюдами? Чому Туреччини бояться всi? Усi проклинають туркiв. Чому? Звiдки оця дикiсть у народу, який створив таку велику державу? Хто винен у цiм? Iслам? А чим кращi служителi Христа? Вiра Христова iстинна, це так, але ж скiльки пiдлого й чорного цiєю вiрою прикривається? Що, отой поляк - хiба вiн не християнин?" Позаду Йован - несмiливо до Джузеппе: - Ну, так що ж далi було з отiєю ,доньею, до якої ти таємно прийшов уночi? - Сакраменто! - визвiрився Джузеппе. - Нiчого не було. I доньї не було. I дайте менi спокiй. Двоє новачкiв їхали мовчки, роздивляючись своїх визволителiв. Обличчя Максима Балабая було вкрите якимось темно-червоним струпом, запорошеним пилюкою. На цей струп Петро звернув увагу одразу. - Збив, чи що? - запитав вiн зараз. - Може, шмаровидлом яким-небудь помастити? - Не допоможе, - скривившись, мов од болю, промовив Максим. - Це в мене вiд народження. Моя мама, як мною тяжка була, вхопилася обома руками за лице - пожежа якраз сталася... От i вродився я такий - все лице мов попечене вiд самого народження... Увечерi боюся вийти на вулицю, щоб людей не лякати... - А, - видихнув Петро. I - знову тиша. РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ, _ у якому розповiдається про Лейбу, його сон i про те, як вiн збувся... _ Надвечiр турецька орта переправилася через Днiстер. Та перед тим яничари ще заїхали в Лейбину корчму. Якби старий шинкар знав, скiльки лиха принесуть йому тi вiдвiдини, вiн ще вчора звечора зiбрав би свої лахи i втiк би звiдси свiт за очi, а корчму спалив би i забув про це прокляте мiсце. Якби то Лейба знав!.. А то ж нiщо не вiщувало бiди. Навiть сон приснився - вошi. Сняться вошi - будуть грошi... А бодай їх зовсiм не було! Турки пiд'їхали до корчми гомiнливою веселою ватагою. Лейба виглянув з вiкна i зрозумiв, чого це вони такi веселi - взяли багато живого товару - дiвчат. Нещаснi, розпатланi, заплаканi, вони виглядали з кiлькох критих возiв, якi пiд'їхали разом з вершниками. - Ай-ай-ай! - скрушно похитав головою Лейба. - Бiднi дiвчата. Ай-ай-ай! Як це зараз їхнiм матерям... Вiн заглянув у кiмнатку, де мала бути його донька Ривка, - i не побачив її там. - Лемеле, Мотеле, Хаїме! - надтрiснутим мiдним дзвоном задеренчав його голос. - Де Ривка? Дiти повискакували з тiсної кiмнатки i дружно задзидзикали: - Ривка пiшла до мiста! - Лемеле, Мотеле, Хаїме! Бiжiть до мiста i кажiть, хай не йде додому, бо буде бiда! Ой, бiда на мою голову!.. Лемеле, Мотеле, Хаїме, хай вона прийде, як турки поїдуть... Ну, бiгом! Через двiр! Тiльки-но хлопчаки вискочили з корчми, як у дверi затарабанили кулаками. Лейба вискочив, широко розчинив дверi. - Мерхаба! Мерхаба! [97] - Мерхаба! - вiдповiв за всiх Селiм, ступаючи в примiщення. - Усього - на всiх! - Зараз буде! - зiгнувся в поклонi Лейба. - Негайно! - Зараз буде! Лейба забiгав як навiжений, ставлячи наїдки на столи. - Горiлку маєш? - запитав Селiм. - Маю, але ж Коран... - Ти, гяуре, знай своє дiло, а ми, правовiрнi, знаємо своє... Ну, швидше! Лейба тут же вийняв з десяток чотиригранних пляшок з жовтуватою рiдиною й почав ставити на столи. - Чи здалеку їдуть лицарi? - запитав, мовби мiж iншим. - Не дуже, - неохоче вiдповiв Селiм. Потiм, пильно подивившись на Лейбу, спитав: - Один богданець утiк iз зiндану. Молодий ще. Йон Кодряну з села Миндри. Не бачив? - Тут багато народу буває, - ухилився од вiдповiдi Лейба, а сам одразу згадав того, кого ще днiв кiлька тому мив, стриг, голив, одягав. - Та й... Та й звiдки в такого розбишаки грошi? Чом би вiн заходив до корчми? - А вiн був не сам! Його виручило кiлька вершникiв, якi їхали з Богданiї, а може, просто через Богданiю. - Я там знаю?.. Тут буває багато всякого люду. - Слухай, невiрний, я тобi грошi дам - скажи тiльки правду, - витяг з кишенi гаманця Селiм. Очi Лейбинi спалахнули, наче хто запалив у них по свiчцi, але хутко згасли. - Славний лицарю, не мучте бiдного єврея. Якби вiн хоч щось знав, вiн би сказав i без грошей... В цю хвилину за вiкном почувся пронизливий свист. Потiм загупотiло, загоготiло, заревло, зарепетувало. Лейба пополотнiв i прожогом кинувся до вiкна. Через мить вiн уже стояв на колiнах перед Селiмом: - Славний i хоробрий лицарю! Найхоробрiший серед найму дрiших, найшляхетнiший серед найяснiших! Твої яничари схопили мою доньку Ривку. Змилуйся! Накажи її вiдпустити! - А вона в тебе гарна? - лихо всмiхнувшись, промовив Селiм. - I-i-i погана, кривонога, бруднуля, нечепура, та ще й заїкається, - ридаючи кричав Лейба. - Скажи про Йона Кодряну. Ти його бачив? Лейба заклiпав очима i тут же вiдповiв: - Я ж казав, ясний лицарю, що нiчого не знаю. Та й куди вже вам упiймати його? Вiн уже, мабуть, на Сiчi... Скажiть, хай вiдпустять мою доньку! Я вам золото дам... Я маю трiшки, з кров'ю збирав, ясний лицарю, але дам, дам, дам! Тiльки пустiть мою Ривку, мою донечку кохану! Селiм пiдвiвся. - Ну, ходiм, я скажу своїм хлопцям... Та йди ти зi своїми грiшми! - Спасибi, ясний лицарю, спасибi! - заспiшив Лейба. Вони вийшли надвiр. Двоє яничарiв тримали за руки Ривку. Вона щосили виривалася й плакала, їй було рокiв шiстнадцять. Густе чорне волосся обрамлювало її вродливе личко. Брови були, мов два галчинi крила, тонкий нiс, маленький рот, а над усе - переляканi, чорно-матовi, як згасле вугiлля, очi. Селiм гарикнув: - Пустiть негайно! Один з яничарiв - це був Урхан Сирик - вигукнув: - Це наша здобич! - Пусти! - знову гукнув Селiм. I, обернувшись до Лей-би: - Он йому дай грошi! Урхан почув про грошi. Його худе, схоже на конячу морду обличчя ще подовшало. - Ось нате вам, лицарю, грошi, - пiдбiг до нього Лейба i тицьнув гаманець iз золотом. Сирик вiдпустив руку Ривки, i дiвчина, плачучи, впала на батькове плече. - Бiжи звiдси скорiше! - сказав вiн Ривцi. - Бiжи в свою кiмнату та замкнися! Лейба ще раз поглянув на критi вози, звiдки виглядали дiвчата-полонянки. Вiн повiв доньку за корчму, i тут почувся пронизливий, схожий на ослячий крик. Це кричав Абдуррахман Ешек. - Зiнджир! [98] - вигукував Ешек. Вiн бiг вiд хлiва й нiс у руках ланцюг. Лейба похолов. Цим ланцюгом було закуто Йона Кодряну... Селiм стрибнув до Ешека, вихопив з його рук ланцюг, кинув тiльки один погляд на нього i пiдскочив до Лейби. Щосили вдарив його по обличчю залiзним ланцюгом. Лейба вужем вився по землi, а Селiм бив його i бив, аж поки вiн не зомлiв... ...Шинкар отямився через кiлька хвилин пiсля того, як турки переправилися через Днiстер. Стояли порожнi вози - яничари позабирали дiвчат на коней. У розгромленiй корчмi з повибиваними вiкнами та повiдриваними дверима лiтало пiр'я з подушок та перин. Валялися розбитi пляшки. Гостро смердiло порозливаною горiлкою. Калюжа вина темнiла бiля розбитого барила. Шинкар намагався пiдвестися, але в головi страшенно гуло, болiло все тiло, наче з нього зiдрали всю шкiру. - Лемеле, Мотеле, Хаїме, - простогнав вiн. - Ми осьде, тату, - озвалися дiти. - Де Ривка? - простогнав Лейба. У вiдповiдь залунало дружне ревiння. - Де Ривка? - несамовито зарепетував Лейба. - 3-за-а-забрали турки! Лейба тут же схопився на ноги I, хитаючись, кульгаючи, спотикаючись, побiг до Днiстра - за турками. Дiти, ревучи, побiгли за ним. - Лемеле, Мотеле, Хаїме! - обернувся Лейба. - Сидiть удома. Чуєте? Дiти зупинились, а Лейбу нiщо не могло зупинити... РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ, _ з якого читач довiдується про вельми таємну i вельми важливу бесiду _ - _Прошу зайти, - вклонившись, мовив лаврський служка i прохилив невеликi залiзнi дверi. Олександр кивнув головою i пiшов за ченцем. За ним - Петро. У невеликiй темнiй келiї стояв бiля столу сивий чоловiк i дивився на тих, що зайшли. - Добрий день! - низько схиливши голову й приклавши руку до серця, мовив Олександр. Потiм став на колiно i поцiлував простягнуту руку. Петро зробив те ж саме. - З чим, сину мiй, прийшов ти сюди? - мовив сивий чоловiк Олександровi. - Скажи менi... Олександр не вiдчув у мовi Йова Борецького тiєї теплоти, на яку чекав... Вiн пiдвiвся з колiна. - Сiдайте на лаву... Ось сюди, - так само рiвно сказав Йов Борецький. Сiдаючи, Петро обдивився келiю. Стiни темнi, похмурi, як i в Цетинському монастирi, темна iкона в кутку, лампадочка, що ледь-ледь освiтлює святий лик. Та ще - книги. Цiла стiна зайнята книгами, що стоять на грубих полицях, тесаних сокирою. Олександр уважно вдивлявся в обличчя знаменитого київського митрополита, що прославився далеко за межами своєї землi мудрiстю, проникливiстю й людянiстю. Це ж вiн, знаменитий Йов, самовiддано бореться проти унiї [99], сiє освiту на Українi. Силами й стараннями преподобного Йова на Вкраїнi вiдкриваються братськi школи, а Київська - то е справдi академiя мудростi... А от його, графа Олександра, прийняв байдуже... Митрополит був невисокого зросту, чорняве волосся його густо помережане сивизною, сiрi очi пильно дивилися на прибульця. Великi жилавi руки спокiйно лежали на столi - цими руками можна добре кувати в кузнi й рубатися в бою. - Знаю, сину мiй, з чим ти прибув здалеку до Києва, - сказав Йов Борецький, - та хочеться менi послухати з твоїх вуст твою розповiдь. I тебе послухаємо, - перевiвши погляд на Петра, додав митрополит. - Можете говорити зi мною грецькою мовою чи латиною, по-турецьки чи по-польськи, по-французьки чи по-сербськи, арабською чи й нiмецькою мовою. Я вас зрозумiю. - Дозвольте моїм недостойним вустам узброїти себе мовою вашого народу, - сказав Олександр трохи закручено, i Петро навiть у пiвтемрявi постерiг, як граф почервонiв. - Я радий слухати тебе, сину, - всмiхнувся Йов. - Звуть мене, преподобний отче, Олександром, графом Чорногорським. А при народженнi звали мене Ях'єю. Я - син турецького султана Амурата Третього, онука великого Сулей-мана Канунi та Роксолани-хуррем. До самої смертi батька я жив i виховувався в Трапезонтi. Коли ж стало вiдомо, що батько вмер, а на престол став мiй брат Мухаммед Третiй, ми втекли з Трапезонту. Бачте, новий султан повинен був знищити всiх своїх можливих суперникiв. На мене чекала смерть. Але моя хоробра мати - гречанка Єлена - разом з євнухом Махмудом та нянькою-рабинею Устею вирiшили мене врятувати. Темної ночi ми втекли з палацу на корабель - i через кiлька дiб плавання по бурхливому морю прибули до Болгарiї. Олександр витер пiт з чола - йому згадалися тi страшнi днi й ночi, свист вiтру, трiск дощок та бабахкання вiтрил... - Продовжуй, сину мiй, - тихо мовив Йов. - I от, дiставшись до Болгарiї, ми всi пiшли пiшки через гори, минаючи турецькi пости. То була дальня, тяжка дорога, в якiй, захищаючи нас, загинув болгарин Махмуд. Голоднi й змученi, ми прибилися до Чорногорiї. Хоробрi чорногорськi воїни пiдiбрали нас, коли ми чекали на холодну й голодну смерть... Я був тодi малий, i все це пам'ятаю погано... Пам'ятаю ще - ми в Цетинському монастирi. Там я виховувався серед ченцiв i воїнiв. Це були суворi й сердечнi люди, якi боронили свiй край вiд яничарiв. Олександр зробив невелику паузу. Вiн шукав слiв, якi були б найвиразнiшими. - Ну, там мене й охрестили - назвали Олександром; з огляду на моє високе, - тут Олександр криво всмiхнувся, - походження, надали менi титул графа Чорногорського. Я зненавидiв туркiв, отче! Тяжко було менi думати, що й я - турок. Коли я охрестився, менi здавалося, що все минуле - то поганий сон. Та нi! Нiякi перехрещення й вiдхрещення, преподобний отче, не виривають кореня людини... Пам'ятаю, як прийшла вiстка про те, що яничари загатили вбитими дiтьми цiлу рiчку. Як закричали тодi ченцi й воїни! I як хтось гукнув: "Нашi дiти гинуть, а оце турченя - навiщо воно живе?!" Тодi архiєпiскоп Душан ухопив мене на руки й заплакав. I сказав усiм, що я - християнин Олександр Чорногорець... Я вивчив сербську й болгарську мови, навчився розмовляти по-iталiйськи, по-грецьки, по-українськи. Я навчився латини. Мої чорногорськi друзi, якi всиновили мене, добре подбали про мою освiту. Я вчився в Iталiї, в Болоньї. Якщо пригадуєте, понад сто лiт тому там учився й був професором, а далi й ректором славний земляк ваш - українець Юрiй Дрогобич... - Чимало чув про Дрогобича... Славний муж землi нашої, - озвався Йов. - Шкода, що не своїй землi свiтильник мудростi вiн нiс... - Та й як же? Тодi Київ димiв руїнами... - Продовжуй, сину мiй... Те, що ти говориш, дуже цiкаво... - Я ненавидiв туркiв, отче. Коли був молодий, молив Всевишнього, аби послав вiн на них мор страшний - щоби вимерли вони до одного й слiду не лишили на землi. А ввi снi бачив Трапезонт, i снилась менi турецька мова, i з криком "ана!" я прокидався - кликав свою матiр по-турецьки... Я вивчився, я був при дворах багатьох європейських королiв. Я мав - i маю - багато друзiв, я розумiвся - й розумiюся - на придворних iнтригах i на всесвiтнiй полiтицi. Я маю й ворогiв, якi називають мене самозванцем-авантурником. Але я - чесна людина. Не раз доводилося менi брати участь у боях за того чи iншого короля. Я нажив маєтностей, я набув досвiду. В мене - славний титул. Та хоч як старався забути свою батькiвщину i проклинати її - не мiг її забути. Не мiг її проклинати. Бо я - османли, панотче, я син своєї землi, свого народу... Але що зробити, щоби мiй народ перестав бути бичем i прокляттям iнших народiв? Я довго думав про це... Олександр важко передихнув. - Я прийшов до вас, як бачите, не сам. Разом зi мною прийшов сюди мiй український побратим Петро Скрипник. Саме йому належить iдея, яку я хочу здiйснити з божою i вашою, отче, помiччю. Петро сидiв, роздивляючись свої здоровеннi долонi, наче мовилось не про нього, а про когось третього. - Я скажу цю iдею в кiлькох словах... Зараз у Європi немає такої сили, яка могла б протистояти османськiй навалi. Якби Європа - маю на увазi Iспанiю, Францiю, нiмецькi держави, Англiю, Португалiю та iншi країни - об'єдналася, вона б щось могла вдiяти... Щоправда, турки били й об'єднанi сили... Олександр замовк, мов збирався з думками, хоч вiн говорив давно вже обдумане, вивiрене, зважене. - Але є сила, якої туркам не поталанило розбити ще жодного разу. Це - хоробре запорiзьке воїнство. Вся Європа ось уже яке десятирiччя не спускає своїх захоплених очей з цих лицарiв, якi уособлюють у собi все краще, на що здатний ваш мудрий i мужнiй народ. Саме вони, цi лицарi, - якщо, звiсно, вони погодяться, - можуть зробити свiй вирiшальний внесок у справу миру й спокою... Зрозумiла рiч, європейськi держави допоможуть, але головна сила - запорожцi... Тим бiльше, що зараз обстановка вельми сприятлива. - Для чого? - спитав Йов. - Для того, щоби я, Олександр Чорногорський, став султаном Ях'єю. - Знаю про це твоє бажання й вiтаю його, - мовив Йов. - Як вам добре вiдомо, зараз у Туреччинi сталися великi змiни. Пiсля поразки в Хотинськiй вiйнi Османська iмперiя зазнала великого внутрiшнього потрясiння. Перед тим, за яких десять лiт, Туреччина кипiла в повстаннi Каландара-огли, Петро Скрипник, до речi, був з Каландаром... То було повстання, як у Московiї повстання Болотникова чи й страшнiше... - Ти добре знаєш сьогочаснi подiї... - Навеснi цього року повсталi яничари скинули з трону молодого султана Османа Другого. На престолi нинi мiй племiнник - дурноверхий Мустафа, який веде Туреччину до катастрофи. Вiн i ранiше - до Османа - правив Туреччиною, i ви знаєте, що то було за правлiння. Знаю я, що там знову готуються розпочати вiйну з Персiєю. Наче мало тих втрат, яких зазнали в Хотинськiй вiйнi... Турецький трон, по сутi, порожнiй, його треба просто вiдiбрати в Мустафи... I мусить це зробити справжнiй спадкоємець... Ви чудово розумiєте, що в разi здiйснення нашого плану всi сусiднi народи - i передусiм народ український - матимуть те, про що вони стiльки десятирiч марно мрiють, - мир... Олександр замовк. - Так, для нас це питання чи не першорядної ваги, - погодився Йов Борецький. - Я багато думав про це, як тiльки довiдався, що є на свiтi султанський син Ях'я. Ми не можемо не цiкавитися, кому належатиме узавтра султанський трон. Ми кревно зацiкавленi, щоб правили Туреччиною люди розумнi й доброзичливi. Але, - Йов Борецький розвiв руками, - не все в силах наших... Хоча, ти ж, певне, добре знаєш, сину мiй, як українка Роксолана надоумила великого Сулеймана Законодавця не воювати проти України. Сорок лiт турки не йшли проти нашого народу. I, певне, саме тому так розквiтла ваша держава, ремеслами своїми, а не зброєю дивуючи свiт... - Саме так я й думаю, - мовив Олександр. - Саме тому я приїхав на Україну - просити допомоги в козакiв. Рiч не тiльки в тому, що козаки - найдужча, наймогутнiша сила, а в тому, що саме українцi мусять бути зацiкавленi в торжествi нашого задуму. Бо, - тут Олександр зробив невеличку паузу, - українськiй людностi є за що боротися i всерединi своєї держави. Якби не потреба щороку вiдбивати турецькi й татарськi напади, козаки давно б уже визволили Україну з-пiд влади польських королiв... Якщо менi вдасться посiсти належний менi трон, така можливiсть буде забезпечена... - Так, сину мiй, - задумливо, взявши в долоню бороду, сказав Йов. - I про це ми думали. I бачу - твої думки збiгаються з нашими... Ти не живеш на Українi, але ти знаєш, що робиться тут. Над нашим народом нависла загроза окатоличення, спольщення, морального знищення. З одного боку, весь час пильнуй, щоб на тебе турки й татари не наскочили, а з другого боку - щоб поляки не задушили. Мiж двома страшними силами вже не одне сторiччя стоїмо. I поки що тримає нас господь на свiтi. Спасибi йому, що дав нам мужнiсть i мудрiсть! Скiльки свiтлих умiв наших погинуло в боях... Скiльки свiтлих умiв наших не нашими стали... Зодчi й ремiсники в Туреччинi - звiдки вони? З України. Медики, фiлософи, географи в Європi - хто вони? Українцi. Запитай на будь-якому галеонi, що возять з Нового Свiту злото iспанцям та португальцям, чи є там українцi - i почуєш: є! Запитай У будь-якого короля Європи, яких воїнiв вiн би хотiв мати. I почуєш: козакiв... Чому ж на рiднiй землi слово українець лайкою стало? Чому на рiднiй землi все, що має талант, мусить або загинути, або сполыцитися? Що таке нинi Україна? Польське подвiр'я. Ми не маємо права зватися людьми. Ми мусимо перекидатися в католицтво, спольщуватися - i лише тодi нами будуть задоволенi. Нашi думи i мрiї топчуть, нашу люднiсть гнiтять, а на нашi святинi плюють, мов на поганськi капища та iдолища... - Знаю й це... - Мало знати, - аж скрикнув Йов. - Ми мусимо всi боротися проти найпiдлiших кайданiв - унiї. Це - як павутиння душi. Пiд машкарою вiчної унiї, себто спiлки, єднання, навiть любовi, нашим людям прищеплюють ненависть до своєї вiри, мови, слави. Це робиться нахабно й пiдло. Це здiйснюється силою й хитрiстю. Католицтво впроваджується всiма засобами. Польськi королi та ксьондзи мрiють про той час, коли всi українцi забудуть, хто вони такi. А коли який сарака заїкнеться про волю й незалежнiсть, тут же його затюкають фiлозопи з Варшави, та є доморощенi, продажнi, якi, бач, звiдкись узяли, що без Польщi ми будемо негайно завойованi чи Туреччиною, чи Кримом, чи ще кимось... Якби ми мали таку зажерливiсть, то, напевне, зараз, користуючись слабкiстю сусiдiв, ми б завоювали багато кого... Нi ж, не думаємо про це - собi на лихо! Йов Борецький поклав руку на стос книг, пильно придивлявся до них, нiби вперше їх побачив, i його обличчя посвiтлiшало, сiрi очi пiд крутим лобом налилися свiтлом. - Бачиш, сину мiй, оцi книги?.. Оце - наймогутнiша зброя наша. Цього ще нiхто не знає. Всi думають про хлiб насущний та гостру шаблю. Але то - минуще. А оце - вiчне. - Шаблi не буде - нiяка книга не порятує, отче, - глухо озвався Олександр. - Влада шаблi - вона тимчасова. I шаблi iржавiють. - А книги горять, преподобний отче. - Ще й як горять! Ще й на яких вогнищах! I народ стоїть, смiється: хай горить в iм'я Христа. I народ стоїть, смiється: хай горить єретик Гус чи єретик Бруно. Бо ж Земля не обертається, як казав богопротивний Коперник i як на те йому натякав ще Юрiй Дрогобич. А Земля стоїть... - Йон Борецький узяв у руки книжку, погладив її, розгорнув. - I все ж горить не книга, а тiльки пергамент. А думки не горять... Скiльки мала фортець, кам'яниць наша Земля, а чи тiльки вiд них її слава? А от у простих темних келiях свiточ науки на Землi нашiй ми знов запалили, свiточ, пригашений навалою Чiнгiса та Батия... Братськi школи нашi - слава наша, майбутнє наше. Ось книжки, вже випущенi нами... Це - наша зброя. Настала тиша. Йов, всмiхаючись сам до себе, знову погладив рукою стос книг. I тут же, без будь-якого переходу: - Ми спробуємо тобi допомогти, Олександре Чорногорцю. Ми обдумали все це в деталях ще до твого прибуття. Багато чули про тебе доброго. Й радi, що не помилилися... - Спасибi, отче, - сказав Олександр, пiдвiвшись. - Ваша прихильнiсть надасть менi сили... - Я не воїн, ти це знаєш, - промовив Йов Борецький, та хотiв би почути вiд тебе, як ти практично плануєш свiй похiд... Може б, i якась моя порада тобi пригодилася. - Думаю, що найлiпше про це розповiсть Петро. Петро вийняв з кишенi складену увосьмеро велику географiчну карту iталiйської роботи, розгорнув її, вiдкашлявся й почав: - Якщо ми матимемо п'ятнадцять тисяч воїнiв, яких розмiстимо на трьохстах чайках, та якщо захiднi держави навеснi наступного року одночасно з нами почнуть тривожити Османську iмперiю з пiвдня, то ми можемо зробити от що, - Петро дiстав гусяче перо i став показувати ним по картi: - Козацький флот iде вiд Очакова до Трапезонта. Беремо Трапезонт, визволяємо бранцiв... Йов Борецький кивнув головою схвально. Це додало Петровi впевненостi. - Далi йдемо на Синоп. Беремо. Визволяємо бранцiв. Якщо вдасться захопити хоч кiлька галер, - вiзьмемо. Вони нам згодяться для штурму Стамбула. А що ж у Стамбулi?.. Ми з тиждень дрейфуємо в морi, щоб турки подумали, що на цьому наш похiд закiнчився. I от саме в цей час ми шлемо до Стамбула невелику частину козацького флоту - чайок п'ятдесят. Турецький флот кидається в догоню... Ну, i в морi ми його оточуємо з усiх бокiв, знищуємо... По тому - шлях на Стамбул вiльний... Петро закiнчив своє коротке пояснення i дивився на митрополита, чекаючи на його слово. Митрополит мовчав. Нарештi пiдвiв голову, пильно подивився на Петра. - Тобi вiдомо, що кiлька лiт тому такий похiд здiйснив Сагайдачний? Але ж Туреччина стоїть! - Султан Осман мав тодi величезну силу. А, крiм того, то був Осман, полководець розумний i дiйовий. А Мустафа - то не Осман. - Добре. Припустiмо, ми беремо Царгород. Що далi? Царгород - то ще не вся Туреччина, - Йов Борецький пiдвiвся, взяв з полицi сувiй, розгорнув його. - Пiдiйдiть ближче, ця карта точнiша. Нашi київськi майстри креслили... Так от. Подивiться уважнiше. Величезна держава. I вона не потерпить султана-християнина... - Отче, дозвольте ще кiлька слiв, - втрутився Олександр. - Я довго думав над цим. I дiйшов єдиного можливого висновку. Тiльки-но ми беремо Стамбул, як я тут же повертаюся в лоно iсламу. Тодi мене визнає i вiйсько, i мусульманське духовенство, i зрештою весь народ. А я даю пiльги i християнам, обмежую владу шейхуль-iсламу та дервiшських орденiв, знищую яничарство, знищую отой iсламський фанатизм, при якому проповiдується, що зелений прапор пророка мусить майорiти над усiм свiтом. I от тодi Туреччина стане державою миролюбною i справедливою.... - Так-так-так, - мовив мовби сам до себе Йов. - Десь так само думали й ми... А тепер третє запитання - до Петра. Що робитиме ваш флот пiсля Синопу? Буде в морi цiлий тиждень? - Так, - кивнув головою Петро. - А чи не подумали б ви ось про яку можливiсть - пiсля Синопу та пiти на Кафу. Якщо вдасться розбити турецький гарнiзон у Кафi, визволити бранцiв, зруйнувати порт, - це дуже послабить турецький вплив у Криму й допоможе Мухаммеду-Гераю та Шагiну-Гераю скинути Джанибека. А ми якраз допомагаємо Мухаммеду й Шагiну. - Це добре, але чи вистачить у нас на все це сили? - сказав Петро. - А ви не думали про донцiв? Адже вони могли б вам добре допомогти. - Ми думали, але не знаємо, чи погодяться донськi козаки взяти участь у спiльному походi. Ви вважаєте, що вони можуть погодитись? - Думаю, що так. - Як нам з ними стрiтися? - Я допоможу... А що обiцяють європейськi держави? - Багато слiв, але конкретного поки що нiчого, - похмуро сказав Олександр. - Я, на жаль, ще не така значна сила, щоб... - Це гiрше. Треба менi послати своїх людей до правителiв християнських держав, їхня допомога конче необхiдна. Але навiть без їхньої допомоги ми мусимо здiйснити цей похiд. Така можливiсть випадає нечасто. Туреччина й справдi нинi на гранi катастрофи. Вiйсько розбите, султана, по сутi, немає, народ ремствує. Треба поспiшати... Митрополит пiдвiвся, пройшов по келiї. Подивився на Олександра, з жалем промовив: - Шкода, шкода, Сагайдачного не стало. Тодi було б бiльше впевненостi, що вдасться наш похiд... Ну, та будемо сподiватись на милiсть божу. Зупинився. Запитав. - Ви не помiчали - за вами нiхто не слiдкує? - Здається, нi, - невпевнено сказав Петро. - Якщо хтось iз турецьких чи польських вивiдувачiв узнає, хто ви такi, буде дуже погано. Вони здатнi на все... - Це ми знаємо, - вiдповiв Олександр. - Але хай нам допоможе господь бог. - Дай боже! А я даю тобi, Олександре, благословення своє. Граф Олександр опустився на колiна. Приклався губами до сильної жилавої руки митрополита. Вiдчув запах чебрецю й землi... РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ, _ який сплутує та розплутує людськi шляхи... _ Яремко Цiпурина, Джузеппе i Йон блукали осiннiм Києвом. Опадало жовте листя з кленiв, сторiчнi дуби коло Софiї сяяли темно-червоними кронами. - Екуте, Джеремiє, - казав Джузеппе на своїй сумiшi з кiлькох мов. - Подивись, яка бардзо бона церква. Тiльки чому бiля неї корови пасуться? - А що таке бона? - перепитав Яремко i тут же здогадався: - Гарна, так? - Так, так, гарна, - закивав головою Джузеппе. i, моди-товно склавши руки, майже заспiвав: - Ай, яка ж вона гар-на!.. Слухай, Джеремiє, хто то її таку високу й красиву поставив? Яремко нiяково здвигнув плечима. Вiн не знав того. Вiн сам уперше побачив Софiю й Лавру лиш кiлька днiв тому, як потрапив у товариство графа Олександра. Подорожнi зупинилися в Лаврi - сюди не любили заходити католики, а отже, польськi солдати та чиновники. Таким чином, Олександр та його супутники почувалися тут хоча б у вiдноснiй безпецi... Ченцi не радили Олександровi та його людям виходити за лаврськi мури; "Київ - хоч мати городiв руських, та нинi цяя мати є рабою. Поляки тут хазяями, їхня влада свiтська, їхня влада й духовною став... Ходять ляхи святими київськими вулицями, поганять нашi святинi, намагаються нас у католицтво перевести. На нашi iкони тичуть пальцями i регочуть: примiтив, простота, ось ми вам культуру несемо, а ви, темнота непросвiщенна, ще й одбрикуєтеся. Нi, на вас, крiм католицького хреста, треба й меча ще польського! Не ходiть за лаврськi мури, бо там повно доглядачiв i дослухачiв польських. Отой граф Болеслав Лозовицький, безперечно ж, має своїх людцiв, якi нишпорять по Києву, видивляючись тих, хто завдав стiльки ганьби зацному пановi. I вони, будьте певнi, знайдуть спосiб "вiддячити"... Нi Олександр, нi Петро, нi Йован старалися без потреби не ходити по Києву. Надiщо даремно ризикувати? Та й нiколи було. Треба було зробити дуже багато. Майже у всi столицi Європи пiшли листи Олександра, їх повезли вiрнi люди самого Йова Борецького. На Сiч теж подався гонець, там уже чекали на Чорногорця, який мав прибути туди з самим митрополитом. Потроху готувалися до походу. - ...То що, Джеремiє, так i не скажеш, хто таку красу воздвиг? Який маестро? Не знав Яремко, мовчки дивився на Софiю, яка могутнiми велетенськими свiчами пiдняла пiд небеса своє викуване з металу полум'я. Аж тепер згадалося Яремковi, як про це говорив йому старший брат Мусiй. Де то вiн зараз? Як подався в далекi нiмецькi краї - так i досi нi чутки, нi звiстки. Хтось казав, буцiм турки його в неволю забрали. "Нiчого, ось я пiдросту i порятую свого брата", - заприсягнувся Яремко сам собi. Пiдрiс - хотiв утекти до козакiв. Та попався, ледь не загинув... Але ж е таки щастя на свiтi. Виручив граф Олександр, i тепер хлопець знову мрiє про Запорiжжя, про морський похiд, про напад на туркiв i про зустрiч з братом. О, вiн обiйде всю Туреччину, а брата знайде - з найтемнiшої в'язницi визволить!.. - То що, Джеремiє, не знаєш? - перепитує Джузеппе. - Ходiмо заглянемо всередину. Йон, що досi мовчав, озвався: - Не треба... Хiба не бачиш, що ця дзвiниця давно вже не дзвонить? - Чому так? - обурився Джузеппе. - Не розумiю. Я ладен лементувати... плакати перед оцiєю красою... А чому ж люди так її занедбали? - Не знаю, - зiтхнув Йон. - Але слава боговi, що в них є Сiч. - Сiч? - обернувся Джузеппе. - Якщо не вберегти своєї мови, своєї вiри, духу свого - пардон, я мовлю надто пишно - то на якого Люципера тодi потрiбна ота Сiч? - Не знаю, - сказав Йон. - На це може Петро вiдповiсти. - Сакраменто! - гарикнув Джузеппе. - Я говорив з Петром про це. Петро мало не заплакав, коли я це запитав, i сказав, що й досi почуває себе етранже[100], як кажуть французи, на своїй землi. Вiн каже, що був меншим етранже в Туреччинi та Чорногорiї... Яремко не брав участi у цiй розмовi. Знову згадався йому його старший брат Мусiй - здоровий, з кучмою на головi, з вiспинками на обличчi. Приїздив з Києва i дражнив Яремка, джеркотючи з ним по-латинi. Яремко нiчого не розумiв, а Мусiй реготав i пiдкидав його до стелi. Та не тiльки хвацько джеркотiв. Якось став жартома з п'ятьма чоловiками з охорони графа Лозовицького "рубатися" на шаблюки. Так вiн їм усiм шаблюки з рук повибивав... Як же це вiн од туркiв не вберiгся? Йон з Джузеппе про щось своє говорили, а Яремко обдивлявся доокола. Заходило сонце десь за мiстом та за лiсами, його вже давно не було видно, але про те, що воно є, засвiдчувало червоногаряче промiння, яке обливало баню дзвiницi, - вона жарiла, мовби розпечена в ковальському горнi. - Агей, гей! - почувся голос. Молода дiвчина лозиною гнала корiв, i вони лiниво брели, вiдмахуючись вiд лозини хвостами. Яремко перевiв погляд управоруч i побачив пiд кленом кiлька чоловiк, що пильно дивилися на Йона та Джузеппе. Видно було по всьому, що їм особливо хочеться розгледiти Джузеппе, але вiн стояв за Йоном, i його гаразд не було видно. Яремко придивився до групи. Нiкого знайомого вiн там не уздрiв. - Йоне, - сказав Яремко тихенько. - Подивися пiд третiй од краю клен: там хтось у нас дуже вшнипився. Йон повiльно повернув голову. Яремко помiтив: чоловiки одвернулися. - Йоне, - сказав Яремко, - вони хочуть роздивитися Джузеппе. Може, Джузеппе їх знає? - Знає. I я знаю. - Що ви там шепочетесь? - поцiкавився трiєстинець. - Та ось, - озвався Йон, - стрiлися з тими поляками, якi ще в Лейби сварку хотiли затiяти. Чого це вони тут? - А-а-а! - зиркнув Джузеппе. - Знайома пика. Пан Станiслав Сулятицький. Сакраменто! Присягаюсь на тисячу дукатiв, якщо ця кумпанiя не захоче зараз почати бiйку. Але хто то з ними? - Уперше бачу, - сказав Йон. - Вони тебе не пiзнали. Ну, бо ти ж зараз - парубок, а тодi був барбудо - дiд з бородою. - Але хто ще? - Якийсь їхнiй приятель. - Ходiмте потихеньку звiдси, - сказав Джузеппе. - їх п'ятеро, нас усього двоє... - А я? - образився Яремко. - Ну - троє... Я не люблю, коли на мене отак дивляться. Колись в Iспанiї на мене отак дивився один тип, а потiм ножа в спину загнав... Вони перетнули зарослу бур'яном площу, швидко пiшли вниз. - Джеремiе, - звернувся Джузеппе до Яремка. - Джеремiє, ми будемо йти, а ти озирайся, чи не бiжать вони за нами. - Добре. - Тiльки так - як я скажу, тодi й озирайся. Ну, от зараз. Яремко озирнувся. Нiкого не було. - А ти уважнiше. Може, мiж деревами... Справдi, мiж деревами перебiгали якiсь тiнi. Джузеппе сказав: - Повернiмо в завулочок, а там дворами якось перебiжимо. Я так колись у Францiї втiкав вiд одного ревнивого чоловiка. О, л'амур [101], - мрiйливо пробурмотiв iталiєць. - Ну, й що? - поцiкавився Йон. - А, нiчого. Вони повернули в завулок i чимдуж помчали до великого будинку, обгородженого кам'яним муром. За огорожею росли кущi й дерева. Побiгли вздовж огорожi. Потiм повернули праворуч. Зразу ж за парканом росло кiлька густенних бузинових кущiв. Джузеппе кинувся туди й потяг своїх товаришiв. Вийняв два пiстолi. - I ти вийми, Джованнi, - кивнув Йоновi. Йон мовчки помахав пiд самим носом Джузеппе своїми пiстолями. - Стрiлятимеш за моєю командою, - сказав Джузеппе. Почувся тупiт нiг - i п'ятеро задиханих переслiдувачiв зупинилися бiля кам'яного муру. - Я вважаю, що вони побiгли лiворуч, - сказав один голос. - Пан Сулятицький, - прошепотiв Джузеппе. - А менi думається, що прямо, - заперечив довготелесий. - Ну, що ви, пане Адамку, таке кажете? Якби прямо - ми б побачили. А то вони раптом зникли. - Тихо, - озвався незнайомий. - А може, вони десь тут причаїлися? - Що ви, сеньйоре! - реготнув пан Сулятицький. - Вони нас помiтили й кинулися тiкати, аби чимдуж попередити свого Олександра про... - Та замовкнiть ви, базiко! - визвiрився той, кого назвали сеньйором. - То я є базiка? - верескнув пан Сулятицький. - Прошу в найяснiшого пана пробачення. - Гаразд, - похмуро озвався пан Сулятицький. - Не будемо про це говорити. - Так от. Треба нам обдивитися все, що тут е... А там - побачимо... Джузеппе i Йон перезирнулися й пiдняли свої пiстолi. РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ, _ у якому врятований називав свого рятiвника Iсмарiотом _ Коли мiмаровi Мусi ставало тяжко на душi, вiн сiдав читати вiршi одного хоросанського емiра. Той емiр, дарма що посiдав високий державний пост i мав, певно, до дiдька турбот, умiв ще й гарнi вiршi складати. Недаремно ж вiн сам себе називав Спiвучим[102]. Його книжка називається "Пташина мова". I тут Муса знайшов притчу про шейха Санаана. Той шейх покохав християнку. Але християнка сказала: "Я прийму твоє кохання, якщо ти вип'єш вина i з'їси свинини, тобто зробиш те, що кораном заборонено i що роблять християни". I Санаан випив вина, з'їв свинини i перехрестився... Поет не засуджує шейха. Вiн говорить, що Санаан зробив те, що звелiло йому кохання. I в цьому - найвища правда. - Так, у ц-цьому є в-висока п-правда, зодчий Мусо, - прошепотiв колишнiй Мусiй Цiпурина. Вiн задумливо гортав книгу, помережану пунктиром арабської в'язi. А сам думав про те, що великий поет, мабуть, зрозумiв би його, Мусiя Цiпурину, коли вiн став мiмаром Мусою. Любов до зодчества привела його на цей шлях. Вiн мусить перевiрити свої та Атанасiєвi математичнi пiдрахунки, збудувавши небачену мечеть у Стамбулi. Якщо розрахунки правильнi, то тодi всi люди, весь свiт, i не тiльки турки, а й зрештою рiднi земляки одержать з його рук новий спосiб проектування, розрахунку й побудови великих споруд. Перед тим вiн, Мусiй, ще не перейменований на Мусу, врятував для Туреччини одну велику фортецю, що будувалася на вiдвойованiй у Персiї територiї. Зодчий-iталiєць помилився в розрахунках. I от фортечнi мури та бiйницi, виведенi майже наполовину, стали