треба до Могилева дiстатися... Боже мiй, скiльки миль проскакати... Аж не вiриться, що все - позаду..." Вiн набрав у пригорщу води i став її пити. I тодi ожили в душi спомини, тамованi три десятирiччя, ожили запахи дитинства, - i Петро вiдчув: щось тече в нього по зарослих сивою щетиною щоках. "От господи, чого це? - знiяковiв цей лiтнiй чоловiк. - Вода як вода... Ну, пив колись. Ну, зараз п'ю..." Вiн знову набрав пригорщу води i хлюпнув собi в обличчя. Потiм ще i ще... А сльози текли й текли. I чоловiк горбився над водою, мов ведмiдь, i боявся озирнутися назад, щоб супутники не бачили його очей. "Отаке, прости господи. Ну, кому це потрiбно? Соромно перед людьми. Старiюся, чи що?" Вiн дивився на лiвий берег Днiстра i усмiхався сам до себе. Його супутники делiкатно мовчали й теж дивилися на протилежний берег. Нiхто з них ще не бував на Українi. Трiєстинець Джузеппе бачив на своєму сорокарiчному вiку багато чого. Знали його в Iспанiї та Францiї, навiть в Алжiрi ухистився побувати, казав, що був i в Америцi, та цьому мало хто вiрив, бо Джузеппе, крiм своєї найголовнiшої прикмети - чвертьаршинного носа, - мав ще одну, не менш видатну особливiсть - вiн любив прибрехати... Але на Українi вiн таки не бував... Зовнiшнiсть Джузеппе була виразна - легенький пушок на майже облiзлому тiм'ї, чорнi широкi брови, що намагалися зiйтися десь посеред лоба гострим кутом, та не вистачило їм снаги й волосся; пiд носом примостилися тоненькi вусики, дуже схожi на брови, хiба що бiльш вишуканi; все пiдтримувала могутня нижня губа, що своїми розмiрами тiльки пiдкреслювала недостатню розвиненiсть пiдборiддя, оздобленого невеличкою рiденькою борiдкою. Булькатi очi сеньйора Джузеппе в основному мали брунатний колiр, але в хвилини страшного гнiву чорнiли, а в хвилини натхнення (а це бувало досить часто, коли починалися розповiдi про численнi пригоди) голубiли. При цьому можна ще згадати досить сумовиту обставину щодо зросту сеньйора Джузеппе, який зовсiм не задовольняв його власника. Можна згадати й черево трiєстинця, яке було трохи непропорцiйне до його зросту. Та була в iталiйця риса, яка перекривала всi його тiлеснi й духовнi вади, - вiн стрiляв влучнiше за легендарного перського шаха Бахрама-гура i шпагою та шаблюкою орудував не гiрше... Чорногорець Йован був повною протилежнiстю трiестин-цевi. Височенний i кiстлявий, нiс у нього малий, а пiдборiддя велике, брови дивилися кутом не вгору, а вниз. Так само поводилися й вуса. Якщо в Джузеппе на головi росло мало, то в Йована була чуприна, мов галчине гнiздо, очi глибоко сидiли пiд бровами, i їхнiй колiр визначити було важко. Йован був мовчазний, бо пригод нiяких у його життi не було, а брехати вiн не любив. Але стрiляв i рубався на шаблюках вiн майже так, як i Джузеппе. Високого чорнявого чоловiка, одягнутого в дорогий, хоч i дуже запорошений далекою дорогою плащ, звали Олександром, графом Чорногорським. Було йому, мабуть, стiльки ж лiт, як i Джузеппе та Йовановi. Тонкий грецький профiль, задумливi чорнi очi, сильне, трохи випнуте вперед пiдборiддя, високий лоб, пещенi руки, якi, проте, добре вмiли тримати пiстоля й шаблю... Отже, нiхто з подорожнiх, крiм Петра, не бував на Українi, i тепер усi вони з цiкавiстю розглядали краєвид, що розлягався за рiчкою. Протилежний берег був положистий, зарослий невеликими кущами, якi далi переходили в лiс. Десь через милю рiвнина, утворена в минулому наносами рiки, круто переходила в гору. На горi теж темнiв лiс. I праворуч, i лiворуч стояли такi ж гори... - Будемо шукати броду чи поронника? - запитав по-турецьки Олександр. - Га? - стенувся Петро. - Хто його знає, - теж по-турецьки казав вiн, вилазячи з води. - Тут же недавно така вiйна була, що спробуй знайти поронника... - А брiд? - Не знаю. Забув... Хiба що... Бiля самого Могилева є щось подiбне. Але це тiльки в найсухiшу пору... - А по водi? Як Iсус? - реготнув Джузеппе. Олександр нетерпляче озирнувся на трiестинця: тихо! - Та просто перепливемо, - обiзвався Йован. - Нешироко ж. Подорожнi поскидали з себе одяг та зброю, прив'язали все це до сiдел i, взявши коней за поводи, пiшли в воду. - У-ух! Холодна! - задрижав Джузеппе. - З гiр тече, - сказав Петро. - 3 Карпат. Прудка. Йован ступив у рiчку, її течiя нагадала йому швидкi й холоднющi рiки його батькiвщини. I тут неподалiк пролунав пострiл, потiм другий... Не змовляючись, подорожнi вхопили з сiдел пiстолi, а Джузеппе ще й рушницю видобув та прилаштував на спинi своєї кобили. - Що то має бути? - неспокiйно крутонув головою до Петра Олександр. - Не знаю. Але, мабуть, не за нами. Нараз з невисокого, але густого лiска-чагарника, яким кiлька хвилин тому їхали Олександр та його супутники, вискочив якийсь чоловiк. Вiн пробiг, накульгуючи, не бiльш як з пiвсотнi крокiв по вiдкритiй мiсцевостi, коли з лiска вигулькнуло кiлька туркiв з рушницями. Чоловiк озирнувся навсiбiч i подавсь до води. Та погоня наздоганяла. Чоловiк закричав що було сили. - Що вiн кричить? - запитав Олександр. - Кричить: рятуйте, - переклав iталiєць. - Схоже на нашу мову... Чоловiк уже вскочив у воду, а турки були поруч нього. I тут гримнув пострiл. Петро здригнувся, оглянувся й побачив, що Джузеппе задоволене всмiхається в свої вуса, а Йован шкiрить зуби. Переднiй турок, мов спiткнувшись, упав на землю. - Заряджай, Йоване, вдруге рушницю, тiльки скорiше, - аж застрибав Джузеппе. Туркiв було п'ятеро, власне, вже четверо, бо в кого влучала Джузеппова куля, того вже можна було смiливо вважати небiжчиком. Але й четверо проти чотирьох теж нелегко... Розпаленi погонею, турки, напевне, забули про обережнiсть i бiгли просто на Олександра та його супутникiв. - Стiйте! - вигукнув по-турецьки Олександр. - Зупинiться, а то будемо стрiляти! У вiдповiдь - пострiл з пiстоля. Олександр схопився за руку. Тут знову гримнула Джузеппова рушниця. Упав ще один турок. Слiдом за ним звалився на землю третiй - це втiкач, скориставшись тим, що переслiдувачi на якусь мить забули про нього, вискочив з води, пiдбiг до вбитого турка, вихопив його пiстоль i тут же послав кулю в спину найближчому з ворогiв. Двоє туркiв, що лишилися живими, зупинилися й тут же рвонули до лiсу, з якого вони так необачно вискочили. - Тiкай, тiкай - куля все одно прудкiша, - промовив Джузепле, наводячи свою рушницю на турка, що бiг лiворуч. Ось вiн уже вскочив у лiс, зник, потiм за кущем промигнули його шаровари. В цю ж мить гахнув пострiл з рушницi, i до неба здiйнявся короткий крик. - Туди тобi й дорога, - задоволене мовив трiєстинець. - Не треба так багато стрiляти, - озвався Олександр. - Бережи порох, кулi. Вони нам ще згодяться. Ти диви - й мене дряпнуло... Вцiлив таки чортiв яничар... Джузеппе та Йован пiдскочили до Олександра. Вiн пiдняв долоню, якою затискав свою лiву руку бiля плеча, i вони побачили кров, що юшила з рани. - Моменте, - сказав Джузеппе, метнувся до свого коня, витяг шматок полотна, пляшку з якоюсь настоянкою i невеличкий кухлик з чорним шмаровидлом. Вiн взяв у рота з пляшки трохи настоянки i пирснув нею на поранене мiсце. Потiм намазав краї рани чорним шмаровидлом, наклав на неї просякнутий настоянкою шмат полотна i зав'язав великою полотняною шматиною. - Через день-два й забудеться, - запевнив. Втiкач, якого подорожнi вирятували з бiди, поволi йшов берегом до них. У руцi вiн тримав пiстоля. Чим ближче пiдходив, тим виразнiше було видно, який вiн виснажений i блiдий. Розкошланi борода i вуса, довге волосся... На однiй нозi щось телiпалося... Втiкач зупинився крокiв за десять i мовчки дивився на голих людей, що тiльки-но вели бiй з п'ятьма турками. - Пiдiйди ближче, - по-турецьки сказав Олександр. Чоловiк здригнувся й глухо спитав - теж по-турецьки: - Хто ви? - Божi люди... Християни. А що? - Перехрестiться. - Ти диви, - розсердився Петро i вигукнув по-українськи: - Ми до нього з ласкою, а вiн до нас з лайкою. - Чому ж з лайкою? - почувши українську мову, сказав по-українському втiкач. - Тепер iду. Ви так по-турецькому балакаєте, що я подумав: утiкав од туркiв, а до туркiв потрапив. Незнайомий пiдступив майже впритул, i подорожнi побачили на його руках шрами вiд кайданiв. - А на нозi що то? - поцiкавився Джузеппе. Незнайомий ворухнув ногою, i всi почули, як у травi задзеленчав ланцюг. - Ясно, не питаю... - Знайома штука, - додав Петро. - На той берег попливеш? - А я туди якраз i бiг, - сказав незнайомий. - Бачили... Ну, то що - вперед? Незнайомий мовчки кивнув, i подорожнi пiшли у воду. Швидка течiя штовхала вбiк, ноги занурювались у м'яке глеювате дно, конi тривожно стригли вухами й голосно форкали... - Ти чого не роздягнувся? - запитав Петро у втiкача. - А... не хочеться... - Тримайся за мого Сiрого. Вiн витягне. Тебе як звуть? - Йон... Йон Кодряну... - Ти - Йон, а в нас - Йован. Ще б Iвана - i була б трiйця... За що тебе було закуто? - Хотiв утекти в Кодри - в мене ж i прiзвище лiсове [70]. - Ну да, Лiсовенко по-нашому... - От-от... Хотiв утекти - тьху ти, як тяжко дишеться, - а щоб хлопцi мене туди прийняли, вирiшив пiстоля вкрасти в турка. А вони й спiймали. Вiдлупили добряче - i в зiндан. Сидiв там з пiвроку. Думав, здохну. Аж тут небесна сила мене вирятувала. Вчора гроза була. Громом у дерево ударило. Дерево впало на наш зiндан, провалило покрiвлю. Я в дiрку - й драла. А вони таки напали на слiд... Ух, аж не вi-риться, що на волi... - А чому на Вкраїну тiкав? - А куди ж iще? Козаки туркам недавно дали - ого-го! Так на Вкраїну турки зараз не дуже-то смiливо сунуть носа. А в нас - не дай боже що тiльки твориться! - Давно я не був на Вкраїнi. - Рiк? Два? - Тридцять. - Тридцять? Ого! Як же це? - Колись розкажу. А зараз - горни руками дужче... Пiд берегом Петро озирнувся й побачив далеко збоку те мiсце, з якого їхнiй малесенький загiн починав свiй шлях через рiчку. - Несе, ох, i несе! - Берег близько. Йован, як найдовший, уже перебирав ногами по дну i виводив свого коня з води. Джузеппе ще плив, допомагаючи Олександру, який пораненою рукою тримався за коня, а здоровою, правою, грiб... Коли Петро нарештi став ногою на суху землю, вiн знову вiдчув, як усе в ньому затрусилося i йому захотiлося впасти в цю пилюку, в цю траву, рожеву-рожеву вiд захiднього сонця, й плакати. Вiн цього не зробив - вiн просто лiг на березi i став дивитися в небо. - А тепер куди? "От нетерпеливиться графовi Олександру", - подумав Петро. - На Могилiв, - вiдповiв. I - до Йона: - Не знаєш, тут е щось таке, де б переночувати й повечеряти? - Мусить бути. Корчма чи ще щось таке. Без цього не можна. - Вiн помовчав, а потiм подивився благаючими очима на Петра: - Ви, мабуть, на Запорiжжя? Вiзьмiть i мене. - Ти що? Як же ми тебе вiзьмемо? В нас чотири конi, а ти п'ятий... - Я бiгтиму за вами... Чи десь украду собi коня. Вiзьмiть мене!.. - Ми не туди їдемо, - озвався Олександр. - Як же не туди? - ударився в поли Йон. - Коли я точно бачу, що туди?! - Ми-таки справдi не на Запорiжжя їдемо, - сказав Петро. - Ну, хоч до Могилева доїдемо разом, а там побачимо... Я ж вам ще спасибi не сказав за те, що виручили з неволi. Спасибi вам, молцумеск! [71] Скiльки житиму - пам'ятатиму... - Сiдай на коня за мною, - сказав Петро, одягшись i скочивши в сiдло. - Довезем до корчми. - Поїхали... Йон .сидiв ззаду Петра, тихенько смiявся i обiймав його своїми довгими кiстлявими руками. - Ти гляди, вошима мене не надiли, - пробурчав Петро. - А то - не мала баба клопоту... - Немає їх у мене. У нашому зiнданi весь час палили сiрку, щоб дохли всi вони, бо турки боялися, аби на них лекелi-гумма [72] не напала. Петро не пiдганяв коня, дивився на зарожевiлу хмару над лiсом, i здавалося йому, що цю хмару вiн уже бачив - давно-давно, ще в дитинствi, коли з прадiдом своїм Савкою Скрипником виходили в поле. Отакої, як зараз, серпневої днини - ласкавої, сумирної, коли повiтря здається кришталевим i нестямно прозорим. Вони сiдали з дiдом бiля старого-престарого береста - чи стоїть вiн зараз, через стiльки лiт? Дiд виймав з полотнини свою скрипчину i щось награвав. Петро дивився, як Його цупкi пальцi точно й легко падали на гриф, притискаючи струну, а краєм ока стежив за смичком - i йому ввижалося, що то не дiдова рука водить смичком, а смичок веде руку... I все видавалося казковим, неземним - i сам дiд, i дiдова музика, i старезний берест, що зачаровано слухав музику... I на небi лебедiла рожево-бiла хмариночка - хмариночка-храми-ночка... Дiд майже пошепки наспiвував пiсню про козака, що просить товаришiв: як умру, каже, хлопцi, то не спускайте мене в могилу, а прив'яжiть мене до мого коня, та хай вiн несе мене в блакитний степ, щоб я востаннє на нього поглянув... I тодi зрозумiв Петро, що дiд уже старий i що думає вiн про смерть. I сидiли вони обидва сумнi й сумирнi перед величчю свiту. А хмариночка-храминочка аж сяяла, аж видзвонювала нечутними дзвiночками... Де вона зараз, дiдова Савчина могила? Ось їхатимуть вони завтра з Могилева, то хай там що, а заскочить вiн у свої рiднi Сугаки та поспитає в людей, де дiдова Савчина могила... Та, може, й живий хто лишився, хто про нього, Петра, пам'ятає... ...Йон свиснув, а Джузеппе загукав по-турецьки: - Гей, шайтани, ну, що це ви вiдстали? Бiгом до корчми, а то... Петро шарпнув Сiрого. - Де це ви бачите корчму? - пiд'їхавши, запитав вiн у Джузеппе. - А ото хiба не вона? - Джузеппе показав трохи вбiк вiд берега. Шинкар, почувши, що до його корчми пiд'їхало кiлька подорожнiх, тут же вискочив на порiг. - Акшаминиз гайролсун! [73] - привiтав його Олександр. - Акшаминиз гайролсун! Гош гелдинiз! [74] - тут же озвався шинкар. - Ти, шинкарю, бачу, i по-турецьки вмiєш? - злазячи з коня, промовив Петро. - А я по-всякому, хи-хи-хи... Чиї грощi, того й мова. Платитимеш динарами - по-турецьки стрiну, платитимеш курушами - по-християнськи. Шинкар, весь час вклоняючись i притискаючи руки до грудей, сипав мов горохом: - I таку велику честь ви виявили бвдному Лейбi, що завiтали до моєї вбогої корчми... Мабуть же, притомилися з дороги, та далеко, мабуть же, їдете... Нi, нi, не питаю, не треба закудикувати дорогу, це я просто сам до себе... - Так, кажеш, звуть тебе Лейбою, - промовив Петро, заходячи в корчму. - Лейбою, паночку, Лейбою. Вiн зiрвав з дерев'яного патика, вбитого в стiну, якусь ганчiрку, махнув нею по засмальцьованому столу й лавах: - Прошу панiв до столу! Що хочете пити й їсти, ясновельможний графе? Олександр зблiд. Звiдки знає цей Лейба, хто вiн такий? Петро схопився за шаблюку. Джузеппе, зиркнувши на нього, вихопив пiстоль. Тiльки Йован та Йон спокiйно дивилися на шинкаря. - Що є - все давайте. На п'ятьох. Тiльки їсти. Пити не треба, - уривчасто мовив Олександр. Очима показав Петровi й Джузеппе: сховайте зброю. Сiв за стiл. Роздивився навколо. Тим часом з-за перегородки вискочила розпатлана, але красива дiвка, мабуть, донька Лейбина, заходилася розставляти на столi миски й тарiлки. Лейба теж мотався туди й сюди, допомагав їй. Скоро на столi задимiв борщ, зашкварчала ковбаса... - Їжте, ясновельможний графе, їжте, - намагаючись упiймати погляд Олександра, примовляв Лейба. - їжте, ми так давно на вас чекали. "Що за чортiвня? - з досадою подумав Петро. - От тобi й цiлковита таємниця. Ми ще тiльки стали на українську землю, а якийсь Лейба вже знає, хто ми..." - Це ти всiх приїжджих графами обзиваєш? - примружився Петро. Пiймав схвальний погляд Олександра. - Як то всiх?! - заметушився Лейба. - Я ж, прошу пана, не назвав вас графом... I його, i його, - показав пальцем на Джузеппе i Йована. - А оцей, - тицьнув на Иона, - то вiн зовсiм не з вашої компанiї... А граф є граф. Граф Олександр... Так чи нi? - на товстих губах Лейби на мить зазмiїлася єхидна усмiшечка. Джузеппе нахилився до Петра й спитав по-турецькому: - Що то вiн каже? Петро вiдповiв: - Знає, хто ми i що ми i навiть про те, що серед нас е Алессандро конте Дi Монтенегро [75]. - О! - пiдвiв свої брови Джузеппе, i його очi стали темними. - Сакраменто! Нечиста сила! Цей чоловiк знає надто багато. Треба, щоб вiн нiчого не знав. Вiн вийняв пiстоля й поклав на стiл. Лейбине обличчя видовжилося: - Що ви хочете робити? - гукнув вiн по-iталiйськи. - Пане граф, ваш компаньйон хоче тут робити шум i стрiлянину! У цьому шинку не стрiляють. Я не люблю шуму. - А це буде тiльки раз - i бiльше не болiтиме, - сказав по-iталiйськи Джузеппе. - Джузеппе, сховай пiстоля... Тепер от що, - Олександр всiм тiлом повернувся до Лейби: - Хто це тобi розповiв про нас отакi небилицi? - Нiхто, пане граф! Я просто спостережливий єврей. Хiба не видно з вашого обличчя, що ви - граф, а ось цей, - показав на Иона, - каторжник? - Ну? - Олександр очiкуюче дивився на Лейбу. - А... а iм'я ваше?.. Хтось з ваших компаньйонiв назвав, я почув, от i все... - Все? - Все, - розвiв руками Лейба. - От що, Джузеппе, - сказав Олександр по-турецькому, - бери свого пiстоля i роби шум, тодi вiн одвикне брехати. - Не треба! - верескнув шинкар. - Що ви хочете? - Ти знаєш, - вiдповiв Олександр. - Ваше iм'я, найяснiший графе, менi передали звiдти, з Богданiї[76]. - Хто? - Ну, хiба це так важливо? Ви ж заходили до корчом? Заходили! Розмовляли? Отак потроху ми все i взнаємо. Ви ночуватимете, а Лейба пошле свого служника до Гершка, а Гершко хай пошле свого чоловiка до Мойїгiе - треба, щоб знали: їде найяснiший граф Олександр, їде, Мабуть, до Києва, якщо взяти до уваги його попереднiй маршрут, їде верхи з трьома вiрними людьми, їде таємно... От i все. - А для чого це вам? - Треба знати все, що робиться на свiтi... Може, зараз оце ви їдете, а на той рiк почнеться десь вiйна, - от Лейба й думатиме, що воно та з чого... - Так от, - беручись за борщ, промовив Олександр, - твiй служник до Гершка ще не поїхав? - Нi. - Хай i не їде. - А що про мене Гершко подумає? - Хай думає, що хоче. - Ой, вейзмiр, я матиму великi збитки. Хто менi їх вiдшкодує? - Що тобi краще - кулю в лоб i без збиткiв чи щоб лоб був цiлий, але iз збитками? - I так погано, i так погано... Я бiдний шинкар, що я робитиму, як на мене розсердяться iншi шинкарi? Тодi менi треба буде сказати своїй доньцi Ривцi: а гiте нахт [77], а самому почепити на шию каменюку i стрибати в Днiстер... Ай-вай-вай, що я наробив?! Олександр вийняв iз кишенi гаман iз золотими, спостерiгаючи за ласим блиском у Лейбиних очах, витяг велику монету i кинув йому. Шинкар вiдставив кишеньку на жилетцi, пiймав у неї золотого на льоту i тут же почав кланятися й примовляти: - Спасибi вам, добрий дане, що зглянулися на мою бiднiсть. Бiдний Лейба молитиме бога Адонаї, щоб вiн послав вам велику фортуну. - А Гершковi скажи, що граф Олександр поплив по Днiстру вниз, до моря. Чув? - Чув, найяснiший паночку. - А коли щось буде не так - ось цей чоловiк, - показав на Джузеппе, - повернеться назад i уб'є тебе. Втямив? - Ой, що ви? Що ви?! За вiкном почувся кiнський тупiт i людськi голоси. Лейба тут же метнувся в дверi. Через якусь хвилину новi гостi зайшли всередину. Це був польський панок з кiлькома своїми дружками. Вони тут же замовили собi вина та закуски й сiли бенкетувати. Олександр прикликав до себе Лейбу. - Отже, так, - сказав вiн йому. - Зараз ти нас покладеш спати... В тебе є одяг на одного чоловiка? - метнув очима на Йона. - Знайдеться, паночку. - Так-так... А щоб розбити... - Олександр нервово перебирав пальцями, - ну, як його, зiнджир[78], у тебе знайдеться iнструмент? - А обов'язково розбивати? Можна ключ пiдiбрати i вiдiмкнути. У Лейби таких ключiв багато. - Треба ще помити, поголити й пiдстригти цього чоловiка... I ще - дiстати йому коня... До ранку. - Ой, це так тяжко, так тяжко... - Заплачу. - Подумаю. - Нiчого думати. Дай того коня, що ним твiй служник до Гершка їздить. - Пхе, та то ж мужицький кiнь. - Iншого й не треба. В цей час польський панок пiдвiв голову й задиристо спитав: - Яке то бидло хце їздити на мужицькому конi? Олександр тут же вiдповiв по-польськи: - А те бидло, яке втручається в розмови, якi його не стосуються! - Цо? Слово гонору, цей мужлан хце, аби я його провчив, - панок пiдвiвся i, схопившись за шаблюку, вигукнув: - Єстем пан Станiслав Сулятицький!.. - А я не збираюсь рекомендуватися кожнiй проїжджiй свинi, прошу пана, - спокiйно вiдповiв Олександр, не встаючи з мiсця. - Г-i-i-i! - верескнув пан Сулятицький, i тут же скочили його дружки. - Я мушу провчити цього грубiяна! Джузеппе, Йован i Петро вийняли пiстолi. - Прошу не робити необачних рухiв i не говорити необачних слiв, бо ми цього нiкому не даруємо, - сказав Олександр. - Цi люди не люблять, коли когось iз них ображають. I щоб вони не сердилися, лiпше було б, якби .грубiян, - я не дочув його ймення, - попросив пробачення. Круглопикий, iз закрученими вгору вусенятками панок, мабуть, не чекав такого повороту подiй. В^н зрозумiв, що втрапив у халепу. Але гонор є гонор. - Доки живий пан Сулятицький, доти не почує жодна свиня пробачення вiд нього. Граф Олександр посмiхнувся: - Ну, якщо пан до того мав справу тiльки iз свиньми, то вiн робив помилку. А зараз вiн мусить пробачитися перед людиною. I якщо не пробачиться, то мої люди застрелять пана... - Я викликаю вас на герць! - верескливо вигукнув панок, i червонi, як буряк, щоки його затiпалися вiд гнiву й переляку. - Я не хочу бруднити свої руки об такого пана. Лiпше ми цього пана застрелимо, а з ним i тих, хто посмiє чинити опiр. Настала тиша. Компанiя тверезiла на очах. - Сто дяблiв його мамi!! - вигукнув цибатий бурмило. - Я йшов сюди вечеряти й ночувати, а не хапати дюру в черепок. Славеку, мирися з паном! - Ах, боїтеся за своє життя? Що ж, тiльки рятуючи вашi боягузливi шкури, пiду на приниження... Пане, - звернувся вiн до Олександра, - я висловлюю вам свiй жаль з приводу непорозумiння, яке тiльки-но сталося мiж нами. - Менi так само шкода, що мiж нами сталося непорозумiння, - холодно вiдповiв граф i помiтив бiля себе переляканого Лейбу. - Що таке? - Ми ж говорили... - Ах, я мало не забув... Вiн глянув на Йона, оброслого бородою й вусами, брудного, нещасного. - Ти поїдеш з нами. Щоб до ранку був готовий... ...Вже всi поснули, тiльки десь у хатинi Лейба приводив до ладу Йона. Петровi нiяк не спалося. Вiн лежав на рипучому дерев'яному лiжку й дивився у вiкно, де котився повний мiсяць, розливаючи синювате мерехтiння. "От ти, Петре, й на Українi. Бач, яка стрiча..." Чув - надворi щось видзвонює, видзвонює... якась птаха чи, може, оцi комахи... ну, як їх... Чайир чекiргесi?.. [79] Як же це по-нашому? Ну, грає так, мов на скрипочцi, заднiми нiжками об крильця... Як же це зветься? Скачуть ще так весело з-пiд нiг, коли йдеш степом... Коники? Коники!.. РОЗДIЛ ТРЕТIЙ, _ у якому розповiдається про подiї, здавалось би, дуже далекi вiд подiй, щойно описаних... _ Мусiй пiдвiв голову вiд столу. Неквапливо (вiн усе робив неквапливо) потер кулаком очi. Витрiщився на свiчку, що от-от мала впасти у велике кружало розплавленого воску. Перша думка була: схопити свiчку й поставити як слiд, щоб не хилилася. Вiн уже простяг було руку, та потiм зупинився. "Так що ж казав Архiт Тарентський?.. Ах так... Я знаю, що вiн казав. "Лев розшматує пса, якщо той пес наблизиться до нього!.." О нещастя! До чого тут Архiт з його математикою та астрономiєю i лев з його шолудивим псом? I хiба це казав генiальний грек? Це - слова з корана, з найсвятiшої книги книг, а грек був гяуром. Але ж якби грек Архiт раптом ожив i опинився в теперiшньому Стамбулi, то й вiн би, певно, став мусульманином, як став ним недавнiй вихованець Київської братської школи Мусiй Цiпурина. ...Сидiв, усмiхався сам до себе й пiдраховував, знаючи - бодай приблизно - довжину й товщину свiчки, кут її нахилу, питому вагу воску, - чи має вона зараз упасти... Свiчка не впаде. Математика говорить точно. Свiчка - тобто оцей нахилений цилiндр - мала впасти ранiше, коли була довшою. Але не впала й тодi. А зараз - зараз їй нiщо не загрожує. Стоїть i стоятиме. Згадалося обличчя старого Атанасiя, мудрого київського математика i звiздаря, згадалася його сива борода й перетятий шаблюкою нiс. Тому Атанасiй завжди гугнявив. Звiздаревi вуха стирчали в усi боки, як у кажана, а очi здавалися хитрющими, бо сидiли косо, як у ногайця. Згадалися безконечнi математичнi диспути з Атанасiєм, мудрування про закони чисел, про їхню нескiнченнiсть. - Всьому начало є число, - казав Атанасiй. - Пiзнавши його закони, ми пiзнаємо закони свiту. - О-од б-бога вони, - вiдповiдав Мусiй, заїкаючись. - Божа мудрiсть iснує не для того, щоб ми на неї пальцем тицяли, а для того, щоб ми її пiзнали i богорiвними стали. - Чи ж г-годиться ч-чоловiковi мрiяти про т-те, щ-щоб з б-богом рiвнятися, навчителю? За це к-кара буде в-велика. - Людство зазнало бiльше божих кар вiд тяжкої темноти своєї... ...Свiчка, наставлена косо, палала на столi, освiтлюючи великий аркуш пергаменту. Мусiй Цiпурина розкреслив його на iталiйський манiр - як робили великi мiмари[80], плануючи ту чи iншу споруду. Перед ним уставала в усiй красi мечеть, яка мала прославити навiки-вiкiв дiяння великого султана Османа Другого. Це буде ще одна Османiе, бо велика мечеть на честь султана Османа Першого вже давно стоїть у Стамбулi. Але мечеть Османа Другого має затьмарити красу i Османiє. й навiть Айя-Софiї та Сулейманiє. Правда, султана Османа вже немає, мечеть, певно, назвуть iнакше, та не в назвi суть. А в тому, що будує її вiн, зодчий Муса, що колись носив християнське iм'я Мусiй Цiпурина, був вихованцем славетної Київської братської школи. Нi, нiхто не змушував Мусiя зрiкатися своєї вiри та свого iменi. Але вiн мусив збудувати сю мечеть. I, отже, мав стати мусульманином, аби знати коран, знати всi закони й звичаї магометанства. ...Знову згадався Атанасiй Слабошпицький. Занурений у свої математичнi пiдрахунки, вiн якось пiдвiв голову од паперiв, косооко позирнув на Мусiя й, зiтхнувши, мовив: - У тяжкi часи живемо, сину мiй. Для кого працюємо? Для кого мрiємо? Нашi найкращi думи лишаються на паперi - мертвими, бо нема властителя на нашiй землi, котрому вони були б потрiбнi. А папiр не вiчний. Мусiй спочатку не зрозумiв, куди вiн веде. - А ти згадай блаженної пам'ятi добу Ярослава Мудрого. Кревно зацiкавлений був великий князь у розвої науки i красних мистецтв. Онде - Софiя небоздвижається. Щастя мав той зодчий, що зробив усi пiдрахунки, та ще бiльше щастя вiн мав, коли на здiйснення тих пiдрахункiв йому дали грошi, камiнь i робiтникiв... А хто дасть їх тобi зараз? Круль польський? I вiн одвернувся вiд Мусiя й подивився на обдерту, оброслу бур'янами, занехлюєну Софiю, що виднiлася в гратчастому вiконечку. Й подумалося тодi Мусiєвi: отiї грати, крiзь якi вiн бачить нинi Софiю, мають значення символу, бо ж за гратами ниньки й українська дума, й українське слово, i Душа. ...Свiча горiла тривожно й неспокiйно. I мiмар Муса дивився на аркуш iз планом мечетi Османа Другого, а в головi вставала йому Софiя Київська з її поривом у небеса, з нечутною музикою, передзвоном формул, уловленими великим розумом Атанасiя Слабошпицького.. Передзвiн формул вчуває султанський зодчий Муса i в проектi могутньої мечетi, що воздвигнеться незабаром посеред Стамбула. Передзвiн формул, що вривається в невловиму музику сфер, у симфонiю вертикалей i дуг, у розмаїття кольорiв каменю, неба, моря й зеленi.. Це буде ще одне диво свiту. "Мусульманського свiту", - пiдказує причiпливе й суворе сумлiння. "Свiт єдиний", - вiдповiдає Муса-Мусiй сам собi словами Атанасiя Слабошпицького. Та не про те сказав отi слова Атанасiй. ...Атанасiй поклав руку на товстезну книгу й мовив: - Осьде праця життя мого. Мусiй Цiпурина кивнув ствердно. - Т-так. То була книга про числа та їхнi закони, про нескiнченнiсть чисел, про рух планет i зiр... Цю книгу хотiв Атанасiй видрукувати в Києвi, та не погодилися лаврськi ченцi, сказали: - Згоднi видрукувати другу частину, де ти, превеликий розумом Атанасiю, числами й знаками про красу нетлiнну Софiї та iнших храмiв київських, чернiгiвських i галицьких пишеш... А першу частину - ми б теж видрукували з шани до тебе, та боїмося кари божої. Щось є схоже в нiй на безбожнi думки недавно спаленого єретика Джордано Бруно... Про те, що Земля обертається навколо Сонця, а Сонце - довкола ще чогось у Всесвiтi... Не треба гнiвити бога, чоловiче! - Чи ж я супроти бога? Я ж тiльки його превелику мудрiсть, що менi, простому смертному, вiдкрилася, показати хочу. Очi його ще повужчали. - Глибоко шануємо ми тебе, превеликий розумом Атанасiю, але не знаємо, чи справдi тобi вiдкрилася велика мудрiсть божа, чи то, може, щось безбоже, хе-хе... Ще й рукою так ласкавенько - по плечу звiздаря: всi, мовляв, грiшнi, чого там... - Чи ж здатнi ви, люди, малотямнi в числах, суд виносити про те, що є боже, а що безбоже? - Атанасiй узяв свою книгу i, поклонившись ченцям, вийшов. I отак - не рiк, не два... Зрештою, вирiшив премудрий Атанасiй податися до славного града Острога, де були кни-годрукарi прегарнi - може, хоч там вдасться видрукувати працю свого життя. Пiшов з ним у ту путь i Мусiй Цiпурина... Та в Острозi теж не вийшло. - Вельми розумний ти чоловiк, Атанасiю, - сказали йому. - Не в силi ми, простi смертнi, осягти твою мудрiсть... Ї вiд того читання сумнiвiв багато в наших душах оселилося. Чи ж варто сумнiвами сповнювати тисячi душ?.. Забiдкувався старий Атанасiй. Занедужав з горя та й помер. У тому ж таки Острозi. А перед смертю сказав Мусiевi: - Сину, бери мою книгу. Ти - єдиний, хто з неї не насмiється... - Н-не єдиний, м-мiй учителю... - Iншi не насмiються лише з пошани до мого iменi, бо не дав їм бог хисту чути цифрову музику нескiнченностi. Та що таке моє iм'я? Згук - не бiльше... А ти ж не насмiєшся, бо ти розумiєш цюю музику цифр i пiдеш далеко, далi вiд мене... Тiльки ж чи матимеш ти у своїй землi щастя? Чи ж є пророк у своїм отечеств!, як про Спасителя сказано було?.. Останнi цi слова прогугнявив старий Атанасiй, схлипнуло, свиснуло щось у перерубаному татарською шаблюкою носi; ще стало йому сили заплющити свої очi... Заплющив i помер... ...Стоїть свiчка, перехнябилася, а не падає, полум'я золоте на нiй, мов баня Софiї у ясний лiтнiй день. Глибоко зiтхнув. Заскакало, забилося, заметушилося полум'я свiчки, наче серце затрiпотiло... ...Бiда сама не ходить, бiда за собою другу водить. Тiльки-но поховав Мусiй свого великого вчителя, як холерний мор упав на Острог. Кинувся Мусiй звiдти навтьоки, та не до Києва, а далi на захiд, до Кракова, а там, може, вдасться й до Болоньї, в землю iталiйську... Шляхами земляка-українця Юрiя Дрогобича пiшов Мусiй, пам'ятаючи слова про те, що нема пророка в своїм краю. I думалось тодi йому: "Несу кремiнь i кресало Атанасiя в землi, де є трут. Викрешу я кресалом Атанасiя з кременя мудростi iскру творчого озорiння - i трут затлiє, i возпалає вiд нього смолоскип науки..." "Так, так, - пiдказував другий голос, - а чи ж справдi од того трута буде запалено смолоскип науки? А може, запалять вогнище, на котрiм спалять, як богопротивну, отсю книгу?.." "До к-кого ж податися, - говорив третiй голос, - х-хто в-вiзьме на себе п-працю п-прочитати книгу Атанасiя i с-с-сказати свiтовi, що то - в-велемудрiсть, а не й-єресь, н-не марення божевiльного? Хто скаже? Де є той розум у свiтi, щоби так сказав i щоби йому всi повiрили?" I тодi сказав собi Мусiй: - Н-не шукай чужого розуму, якщо маєш свiй. Т-ти вiриш в iстиннiсть написаного Атанасiєм - вiр. I якщо твоя вiра не вiд пустої шани, а вiд твого знання, т-то хай хоч увесь свiт у це не вiрить - ти, а не свiт, iстину глаголицi. I аж страшно стало перед самим собою. Але цi слова сказав собi Мусiй не тодi, а пiзнiше, коли його разом з книгою захопив недалеко вiд Београда, в сербськiй землi, турецький роз'їзд. I тодi, коли його схопили турки, знову згадалися Мусiєвi слова про пророка й отечество. I тодi, якось непомiтно, але все-таки виразно випрозорилася одна думка... Мусiй сказав туркам, що вiн математик, астроном i зодчий. Щоправда останнє звання його ще не пiдкрiплене дiлом... Турки тут же стали ввiчливими. Швидко привезли Мусiя до Стамбула i показали якомусь вельми значному чиновниковi при султанськiй канцелярiї. Той був дуже освiчений, говорив з Мусiєм то грецькою мовою, то латиною, а то переходив на українську. Вони багато пофiлозофували на рiзнi теми, але то була тiльки попередня розмова. А коли вони заговорили про числа та про їхнi закони - Мусiй побачив, що перед ним сидить той, хто зрозумiє те, над чим усе життя працював Атанасiй. Правда, Мусiй вирiшив не говорити чиновниковi при Баба-Алi про Атанасiя. Мусiй просто подiлився деякими своїми думками про Айя-Софiю та Сулейманiє, навiвши i написавши їхнi числовi показники i вираження їх у формулах. Очi турка покруглiшали. Мусiй побачив у тих очах щось подiбне до захвату й переляку. - Таж над цим ламав голову незрiвнянний Абу Алi iбн-Сiна! - вигукнув турок i знову подивився на формули з таким замилуванням, з яким циган-конокрад дивиться на лошака арабської породи. ...Зодчий Муса дивився на полум'я свiчки, не вiдриваючись, мовби намагався вiдкрити одвiчну таємницю вогню й тут же вивести його формулу. О нi, це поки що не пiддавалось формулам нi Атанасiя, нi Мусiя Цiпурини, як не могли навiть найскладнiшi формули вiдповiсти, чому скорбнi очi богородиц! в Софiї вражають i пiдносять християн, а в магометан викликають почуття обурення й огиди... Так, зодчий Муса не мав готової формули краси, але його чарiвнi числа допомагали йому знайти найточнiший варiант тих чи iнших частин споруди. I оце - найточнiше, найдоцiльнiше - жило десь по сусiдству з прекрасним, з красою. I зодчий Муса це вiдчував. Вiн казав сам собi, що став Мусою не тому, що зрiкся своєї вiри. Його вiрою були математика, астрономiя, архiтектура. Та для пiзнання краси науки й мистецтва треба було пiзнати ще й коран, i писання великих мудрецiв Сходу, i звичаї народу Османської iмперiї. I тому Мусiй Цiпурина не змiг встояти перед цiєю диявольською спокусою. Вiн став мусульманином Мусою. Вiн дивився на свою свiчку i думав про Iсуса. Пророк Iса, як його звуть магометани, не мав нiчого, тiльки свiтло вiд своєї лампади. I коли приходили до нього гостi, вiн їх пригощав своїм свiтлом. "Чи не те свiтло маєш i ти, зодчий Мусо? Хай палає твоя лампада, даруй людям свiтло. Свiтло - це дуже багато" - казав один голос. "Чому ж твоя лампада, Мусiю, палає хтозна-де? Чом твiй народ не бачить того свiтла?" - питав другий голос. "Але ж тут моя лампада може палати, бо є олiя для свiтильника, а вдома вона загасне", - вiдповiдав сам собi зодчий Муса. "Так вiдповiдали всi зрадники!" - вигукував Мусiй Цiпурина. "А Юрiй Дрогобич? А тiї українцi, що розписували костьоли полякам ще хтозна-коли? Вони - зрадники?" "Вони служили вiрi христовiй, а ти?" "Я маю потребу будувати - я мушу явити свiтовi, на що я здатен". "А якби ти мав потребу вбивати?" - як пострiл, пролунала думка. Вiдповiсти сам собi зодчий Муса не встиг. Десь поряд гримнуло два справжнi пострiли. Потiм пролопотiли чиїсь кроки - хтось бiг по вулицi... Хто б це мiг стрiляти? I хто б то тiкав? Зодчий Муса за давньою спудейською звичкою заходився чухати свою потилицю. Колись тут була кучма, а зараз голова була по-мусульманськи виголена, - як у запорожцiв та рабiв-галерникiв, тiльки що без оселедця... А власне, нащо задавати собi запитання в такий тривожний час? Зовсiм недавно яничари задавили султана Османа Другого, тепер султанує Мустафа. Кретин. Iдiот. Бездарний нащадок Сулеймана Законодавця... Так i чекай, що не сьогоднi-взавтра замiсть нього хтось знову сяде на престол. А втiм, Мустафi не вперше летiти з трону. Вiн султанував ще до Ос-мана Другого, потiм його "зсадили", а теперечки знову чекає, хто його зсадить... Та хiба це мусить цiкавити мiмара Мусу? У вiкно постукали. Зодчий Муса здригнувся. Хто б то? Може, покликати слуг? Може, прийшли якiсь найманi вбивцi? Та нi, вони прийшли б тихо, без шуму та стрiлянини. Свiчка свiтила на столi рiвно, спокiйно. Пiдiйшов до загратованого вiконечка. Чиїсь закривавленi руки вхопилися за грати. - Кiм о?[81] - запитав. - Iмдат![82] - почув замiсть вiдповiдi... Цього пiзнього гостя-незнайомця звали Спиридоном. Вiн був грек, християнин, один з багатьох тисяч християн, що жили в Стамбулi. Вiн не мiг iти, бо куля пробила йому ногу. Муса i його служник затягли Спиридона до кiмнати. Свiчка палала-палахкотiла високим урочистим полум'ям. Розплавлений вiск лився з одного боку прозорим струмiнцем, - i той струмiнець застигав унизу химерними сталактитами. Муса сидiв навпроти грека, що його вправно перев'язував слуга, i слухав, як грек, кривлячись од болю, розповiдав про себе: - Я, ефендi, син купця Петроса, грека. Ви знаєте купця Петроса - та, зрештою, хто його не знає? - Не з-знаю, - вiдповiв по-грецьки Муса. - О, я чую, що ясний пан грецькою говорить краще, нiж турецькою, - радо мовив по-грецьки Спиридон. - Хто ж вiн є насправдi? - Я з К-києва. Грек скривився, наче йому хто ще одну кулю в ногу загнав. - Чому ж ви, ясний пане... Муса зрозумiв, про що хотiв запитати грек. Чому вiн, родом з Києва, не є християнином? - П-про ц-це д-довго г-говорити, т-та й... Н-ну, i щ-що ж-ж д-далi? - Що далi? Покохав я одну дiвчину. Теж грекиня. Теж християнка. Вирiшили ми одружитися. Менi - двадцять один рiк, їй - сiмнадцять... Ах, яка це дiвчина! Софiя звуть її... Очi її... Муса слухав Спиридона, але не сприймав його мови. Йому раптом здалося, що лежить вiн пiд березою в лiсi й дивиться в рiдне небо. Вiтер обережно перебирає дрiбним листям. Ах, як давно Мусiй не був удома, у своїх рiдних Лозiвцях. Рiка змiїться в лозах. З одного боку лiс, з другого поле приступає, наче море. Над полем лiтати хочеться, в лiсi - ховатись. I справдi, в лiсi жили розбишаки. Але їх Мусiй не боявся - от для графа Болеслава Лозовицького та його надвiрної охорони розбишаки були страшнi. Тяжко приневолював граф та його пiдслужники лозовецьких селян. I Мусiїв батько Богдан Цiпурина гнув свою спину на зайд-ляхiв. Було в Богдана та Одарки Цiпурин двоє синiв - Мусiй та Яремко. Яремковi зараз тринадцять лiт. А коли востаннє бачив його Мусiй - зовсiм ще дитинча було. А проте - вперте, буцмате, сердите й розумне. Iшли повз графський палац - став Яремко якоїсь пiснi задиристої виспiвувати. Каже йому Мусiй: тихше, не люблю, коли люди кричать на всю горлянку, досить з мене того галасу, що в Києвi наслухався. А Яремко: буду - i все. Графовi на зло. - Розбишака росте! - хитав головою старий Цiпурина. - На палi сидiтимеш, хлопче, - згадаєш мої слова. - Ха-ха-ха! - у вiдповiдь. Батько - ложкою по лобi: - Я тобi дам: ха-ха-ха! Он дивись на Мусiя: який чоловiк iз нього вирiс! А з тебе що буде, коли у тебе в головi аж гуде? - А вiн заїкається! - знов же Яремко. Хрясь! Аж ложка зламалася. Мати: - Та хiба можна так над дитиною збиткуватися? Дурня з нього зробиш! Випнулись на лобi Яремковому двi гулi-моргулi, як роги стирчать. Сипнуло iскрами солоними з очей просто в борщ. А проте: - Я ось пiду в козаки, то я вам, батьку, ще голову одрубаю. Шаблюкою. Щоб знали, як битися... Отакий парубiйко. Усе - навпроти! Коли то його Мусiй знову побачить? Коли побачить батька-матiр, землю рiдну? Не Мусiй вiн уже - Муса, а от тягне до тих берiз у лiсi, до рiдного борщу, до рiчки Унави, до Лозовець рiдних, наймилiших... А Київ, Київ! Були вони спудеями, з Клюсиком Тимохою (був такий спудей - голодранець з-пiд Фастова) ходили по горах київських, там,