озлiталися
костури на цурпалки. Потiм позбирала їх, кинула в кабицю й пiдпалила. Сухе
деревляччя одразу  зайнялося  й  загуготiло.  -  Горять?  -  пригинаючись,
подивився Марко.
   - Горять! Нехай усе лихе горить... А до тебе вже двiчi гостi приходили.
   - Якi там iще гостi?
   - I не здогадаєшся, - ставить на стiл  полумисок  борщу  з  грибами.  -
Почекай, чи не вони ж, неприкаянi, знову  йдуть?  -  повернула  голову  до
порога. - Таки вони, i ночi нема на них!
   Хтось  знадвору  зашарудiв  руками  по  дверях,  клямцнула  клямка,   i
здивований Марко побачив зiгнутi постатi Безбородька i Шавули.
   - Господарю-хазяїне великий, до тебе можна? - випростуючись, з награною
бадьорiстю запитав Безбородько. - Чи тепер i до хати не пустиш?
   - До хати, коли вона буде, може, й не пущу а в землянку -  заходьте,  -
не дуже привiтно поглянув на пiзнiх i непроханих гостей,  якi  вже,  тiсно
притершись плечем до плеча, пiдходили до столу.
   - Самi опеньки плавають! - по-дурному  вирвалось  у  Шавули,  коли  вiн
заглянув у миску.
   - Бiдненько, Марку, вечеряєш, бiдненько, - похитав головою Безбородько.
   - Що маю, те й споживаю.
   - Ну, це  дiло,  практично,  завтра  поправиться,  -  прозоро  натякнув
Безбородько i зразу ж перевiв мову иа жарт.  -  Але,  може,  сьогоднi  вже
варто повечеряти яко головi?
   - Невже ти здогадався щось принести  менi  як  головi?  -  насмiшкувато
спитав Марко.
   Безбородько  насторожився,  мов  чапля  над  водою,  не  знаючи,  що  й
вiдповiсти на насмiшку, але махнув рукою й пустився вбрiд:  -Таки  принiс!
Не погребуєш?
   -Нi, не погребую, Антоне, якщо воно своє, а непозичене.
   - Та що ти, Марку! Хiба ж ми посмiли б з таким до нового голови прийти?
Закон треба знати.
   - А Шавула, напевне, посмiв би! Це вiн якось говорив менi бiля райкому.
   - Не добивай мене, Марку, до решти,  -  винувато  скривив  заволохачене
обличчя Шавула. - I, коли можеш,  забудь  i  пробач  тодiшнi  дурноколiннi
слова. Я, сам розумiєш, напiвп'яним був i молов щось, наче з гарячки, о! -
Вiн розкрив поли пiджака, шанобливо  згинаючись,  поклав  на  стiл  кiльце
ковбаси i четвертину сала, а Беабородько витяг з  кишенi  пляшку  горiлки,
вдарив долонею в денце - i корок полетiв аж до печi.
   - Пройшов ти, Антоне,  практику,  -  не  витримала  мати,  дивуючись  i
обурюючись, чого це її синовi заманулося сидiти з такою кумпанiєю. Ну,  та
йому виднiше, як  треба  зробити;  помiж  людьми  i  шавули  живуть  -  не
перевелася рiзна погань на свiтi...
   - За твоє здоров'я, Марку, - навiть iз якоюсь урочистiстю пiдняв  чарку
Безбородько, теж у душi дивуючись,  що  так  легко  почалася  ця  незвична
вечеря. - Бажаю, щоб тобi гарно жилося i господарювалося.
   - А насправдi, Антоне, чого ти  менi  бажаєш?  -  безжалiсним  поглядом
обпiк Безбородька. - Щоб я скорiше собi в  язи  скрутив  чи  ще  чогось  у
такому планi?
   Безбородько задихався од цього погляду,  але  якось  витримав  його,  у
нього тiльки ледь-ледь здригнулись i скособочились  Повiки,  що  порожнiми
завiсами опадали над глибоко втисненими очима.
   - Нi, Марку, не бажаю тобi цього.  -  Знову  статечно  почав  розливати
горiлку. - Не буду критися, що  пiсля  нинiшнiх  зборiв,  практично,  дуже
невесело менi на серцi. Та й ти на моєму мiсцi навряд  чи  мав  би  велику
радiсть. Але критику треба терпiти i  виправлятись.  Сам  сьогоднi  яснiше
побачив помилки i таке iнше. Ну, i жалкую, що зарання погнався за  власним
будинком, вiн, гидотний, найбiльше одiрвав мене од людей i колгоспу. Клята
власнiсть, як болотяник, засмоктала мене в болото.
   - Скажи на  милiсть  божу!  -  здивовано  вирвалось  у  матерi:  каяття
БезборЪдька вразило її. - Виходить, ще не зовсiм пропащий ти чоловiк.
   - Де є такi граблi, щоб вiд себе гребли? Та й рука якось у чоловiка все
до себе горне, - глибокодумно ввернув Шавула своє  слiвце  i  прикрив  очi
скойкоподiбними  повiками.  -  Знову  ж,  пробач  менi,  Марку,  те  дурне
посталакання перед пленумом. Нащо нам довiку ворогувати?  Ще,  побачиш,  i
Шавула тобi знадобиться! О!
   На мить у поглядi Марка майнуло бiсiвс.ьке лукавство, але вiн одразу  ж
пригасив його перебiльшеною серйознiстю i навiть рота прикрив  рукою,  щоб
не тiпались бiля нього зрадливi складки.
   - Посталакання твоє, Мироне, куди не пiшло, постараюсь  забути,  хоч  i
впiк ти мене до самих печiнок. Але за граблi, що до тебе колгоспне гребли,
нiхто не  забуде  -  нi  я,  нi  люди.  Тут  тiльки  суд,  коли  вiн  буде
милосердним, простить тобi. Ти ще не мав з ним дружби?
   Шавула завовтузився, засовався на стiльцi, i обличчя  в  нього  болiсно
пожалiснiло: зовсiм вiдкрутитися  не  мiг,  бо  сам  говорив  Марковi,  що
потроху бере з колгоспу, але й терпiти цюкання у вiчi  про  свої  крадiжки
теж було несила.
   - Чого люди не наговорять: з билинки зроблять  копицю.  Хiба  ж  ти  не
знаєш наших людей?
   - Та знаю наших людей, але знаю й тебе:  розкрився  ти.  Мироне,  перед
пленумом, як пишний будяк. Та й про це рiзнi заяви говорять.
   - Якi заяви? - ще бiльше занепокоївся Шавула,  в  якого  слово  "заява"
завжди пов'язувалося тiльки з неприємнiстю.
   - А ти не знаєш якi? - здивовано знизав плечима Марко i цим  ще  бiльше
приголомшив учорашнього комiрника.
   Чогось занепокоївся i Безбородько.
   - Не знаю. - Шавула кiнчиками пальцiв прикрив м`ясистi й  глибокi,  мов
гаманцi, вуха.
   - Ну, то скоро знатимеш. Он бачиш оту сiреньку, з  нiмецькими  лiтерами
папочку? - показав рукою на рiжок папки з актами, що виглядала з-за образа
Георгiя Побiдоносця. - Ось там i лежить твiй суд, там же  списанi  усi  чи
бiльшiсть грiхiв i твоїх, i Мамури, i ще декого.
   - Оце попав чоловiк у  папочку,  наче  в  розщеп,  -  розгублено  косує
Шавула. На кiнчику його носа, що нiяк не може йибитись iз  хащiв  волосся,
заблищали найдрiбнiшi краплини поту. - I що ж ти, Марку, думаєш робити?
   - Навiщо питати про це? Ти ж. Мироне, чоловiк з головою, при начальствi
ходив, надивився на всяку всячину, сам знаєш, що я не буду квасити  заяви,
мов огiрки. Люди вимагають одного: судити тебе по закону.
   - А може, Марку, ти своєю владою, своїм геройством так зробиш, щоб воно
без судiв обiйшлось? - уже благало i очима, i скошеним ротом,  i  жалiсною
волохатiстю все обличчя Шавули.
   - Як же я можу це зробити? Ти ж  Василю  Тримайводi  комору  в  порядку
передав?
   - Та трохи не зiйшлися кiнцi з кiнцями. Нестачу я завтра ж донесу.
   - А як ти донесеш тi кiнцi, що кинув у воду? Вiд людей i вода грiхи  не
втаїть... Що ж я можу зробити, коли на тебе вже вiсiм заяв подано?
   - Боженьку мiй, аж вiсiм, - жахнувся Шавула. - А на Мамуру скiльки?
   - А на Мамуру менше - тiльки шiсть.
   - То пiсля цього є правда в свiтi? - знову шукає спiвчуття  у  Маркових
очах. -Мамура ж проти мене, як удав проти кроля, а  параграф  йому  випаде
менший.
   - В цих параграфах я не розбираюсь, ви вже самi порозумiйтесь на  судi.
- Марко поглянув на годинника. - Ну, погомонiли, пора вже й вiдпочивати.
   Шавула в благаннi простягнув руки:
   - Добре тобi, Марку, говорити про вiдпочинок, а як менi бути?
   - Теж спи, як можеш! Вiдсипайся за недослане. Хiба не  догадувався,  що
колись за твої справи може безсоння напасти?
   - Дiтьми i богом прошу тебе, Марку, зарятуй! Повiк цього не забуду!  Що
хочеш, зроблю для тебе. - Благання i острах охопили всю кабанисту  постать
Шавули, а великi з жовтизною бiлки взялися вологiстю. Було схоже.  що  вiн
от-от не витримає i заплаче.
   Марко задумався, у Шавули прокинулась надiя, а Безбородько,  якого  теж
тривожила окаянна папка,  хотiв  i  спасався  заступитись  за  Шавулу,  та
нарештi подав голос:
   - Може, й справдi, якось замнеш це дiло? Хто не знає, що  в  комiрника,
чи спiймався вiн, чи нi, рiзнi  комбiнацiї  бувають?  Нащо  тобi  починати
головування з судiв ?
   - Так i я про це щойно подумав, - признався Марко. - I не тому, що менi
шкода Шавулу, а просто не буде часу роз'їжджати по судах i  слiдствах.  Ти
ж. Мироне, пiсля районного суду подасиш апел'яцiю i закрутиш менi  веремiю
по всiх iнстанцiях аж до Верховного суду? Хiба не так?
   - А звiсно ж, веремiї буде, - трохи пожвавiшав  Шавула.  -  То  пособи,
Марку.
   - Що ж, може, й взяти грiх на душу,  якщо  свiдок,  -  Марко  в  задумi
кивнув головою на Безбородька, - не обмовиться навiть словом.
   - Над цим голову не суши, бо й моя вина є  у  дiлi  Мирона,  -  одверто
сказав Безбородько. Марко змовницьки понизив голос:
   - Тодi зробимо так: зараз же, Мироне, иди додому, тихцем коли та  смали
свого кабана i до ранку, як не хочеш, щоб про це все  село  знало,  завозь
свiжину у комору. Це саме шепни й Мамурi. А вранцi на пару з ним  берiться
за колгоспну роботу.
   - Аж усього кабана здати? - полiз рукою до потилицi Шавула.
   - Щетину i кишки можеш залишити собi, ну й печiнки та селезiнки теж,  -
великодушно дозволив Марко. - Чи, може, це не  пiдходить,  не  подобається
тобi?
   -Ет, що там говорити:  подобається  чи  не  подобається,  -  безнадiйно
махнув рукою Шавула. - Залишаєш на великдень без шкварки мене.
   - Та. ковбаса ж буде! - утiшив його Марко. - А на роботу виходь  щодня.
У тебе залишилось двi корови?
   - Одна.
   - А ту, що в лiсництвi, продав?
   Шавула зiтхнув.
   - То ж ялiвка, не доїться.
   - Байдуже, менi молока з неї не пити. I в Мамури теж?
   - I в нього двi.
   - От завтра зранку й готуйте їх до ярма.
   - До ярма? I без ложки молока залишиш нас?
   Марко зобидився:
   - Ну, як хоч, Мироне, я тебе не силую. Бачу, все тобi не подобається...
   - Та нi, вже подобається. - важко зiтхнув Шавула. - А де ж  ярма  взяти
на корiв?
   - Як не дiстанеш готових, то знайдеться ж десь у березi суха верба.
   - Чорт їй тiльки радий, - знову зiтхнув Шавула.  -  I  тодi  заявам  не
дасиш ходу?
   - Якщо покажеш себе в роботi, то пiсля посiвної - сам  порву  заяви.  А
тепер iди на заклання.
   Шавула спересердя одним духом перехилив  чарку,  скривився  вiд  якоїсь
думки, потiм рiшуче пiдвiвся i з шапкою в руках пiшов до дверей.
   - То й бувайте здоровi. Був у Шавули  кабанчик  пудiв  на  вiсiм  та  й
загув, - хряпнув дверима й важко загупав чобiтьми по схiдцях.
   - Здається, легше брати, анiж вiддавати? - Марко допитливо поглянув  на
Безбородька, а той одвiв од нього погляд.
   - Це ти вiрно зробив, що не почав судитись: тепер i  Шавула,  i  Мамура
так будуть старатися, аж гай шумiтиме. - Безбородько знову  долив  Марковi
чарку. - Чогось не п'ється тобi? Осколки, чував, ще допiкають?
   - Та допiкають.
   - Багато їх залишилось?
   - Два.
   - I їсиш погано, а треба, щоб  осколки  обросли  жиром.  Так  ненадовго
вистачить тебе на каторжному головуваннi.
   - Пожалiв бог рака, - чмихнув Марко. - А тебе яка гризота  пригнала  до
мене?
   - Теж каяття, Марку.
   - Ти б з цим дiлом до отця Хрисантiя пiшов. В тiло  Безбородька  огидно
вв'юнюється дрож:
   - Глузуєш, коли твоє зверху?
   - Не глузую - не вiрю тобi. Це гiрше.
   - Таки гiрше, -понуро згодився Безбородько. -  Та  все'дно  прийшов  до
тебе i з каяттям, i з проханням.
   - О, це вже iнша рiч, таке в тебе, Антоне, може бути. Кажипослухаю.
   -  Не  насмiхайся.  Марку,  це  не  твiй  характер.  -  Образа  i  бiль
стрепенулись i на устах, i на тонкуватих,  з  дрiбними  прорiзами  нiздрях
Безбородька, а в глибоких дрiмливих очах.  майнула  темiнь.  -Забудемо  те
прокляте купання в ставку, забудемо й мою злобу. Вiд  тiєї  купелi  я  все
валив i валив на твою голову, бо дуже лихий був.
   - Тепер подобрiшав на пiвкопiйки?
   - Тепер прохолов i, вже збоку, дрiбним побачив себе.
   - Невже, Антоне, це правда?
   - Повiр, Марку. Сам караю себе на самотi, а особливо  за  те,  що  в'їв
тебе тридцять сьомим роком, що в рану твою полiз. -  Безбородько  зараз  i
насправдi каявся, що згадав Марковi про той час, i з  острахом  думав  про
свою давню заяву, вогнем би ясним чи  темним  згорiла  вона!  А  певно,  й
згорiла в вiйну. - Коли можеш, скости все те,  що  було.  Ми  ж  з  тобою,
пригадуєш, за однiєю партою сидiли, разом у школу ходили...  Багатьох  уже
наших годкiв i на свiтi нема.
   - Багатьох... I першим Устим покинув нас. - Аж у дитячi i  молодi  роки
повернувся Марко, згадав i побратима, i ту молодюсеньку вчительку, що мала
бути його судьбою. Де вона тепер i як вона? Повiв далекої юностi  розчулив
його, через її видiння приязнiше подивився i на Безбородька:  хоча  хитрий
та кручений вiн, але, зрештою, не ворог,  i  працювати  доведеться  разом.
Тiльки як ти, Антоне, вiзьмешся за чепiги? Чи вистачить глузду без  образи
i нарiкань пiти по землi звичайним трудiвником? Тiльки це  може  виправити
твої скособоченi мiзки.
   А Безбородько, теж полинувши в молодiсть, вже  без  хитрощiв  видобуває
навколо рота посмiшку:
   - Пам'ятаєш, як ти на  Великдень,  коли  саме  сади  цвiли,  за  бандою
гнався?
   - Аякже!.. А пам'ятаєш, як ти на кооперативнiй пiдводi  од  грабiжникiв
утiкав?
   - Чом не пам'ятаю! - аж помолодшав Безбородько. - Тодi в мене конi були
з вогнем. Як ударив по них, неначе змiї, понесли. Всю дорогу пiною услали.
   - I пропав тодi кореневик!
   - Пропав, але винiс i мене, i товар. Тодi, Марку, ми трохи дружнiшими з
тобою були.
   - Здається, так, але й тодi вже зайва копiйка тобi викривлювала  дорогу
i душу.
   - I це було, - погодився i зiтхнув Безбородько. - I знаєш, що змушувало
мене полювати на ту копiйку?
   - Усушка, утруска?
   - Нi, Марку, усушка, утруска це законне дiло. Бiднiсть  наша  спокусила
мене. Пам'ятаєш, ми нi в будень, нi в свято не вилазили з полотна?
   - Пам'ятаю i нашу велику бiднiсть, але не забуваю i нашого ще  бiльшого
багатства - душевного, правдивого, сердечного. А ти, Антоне, забував його,
i це, тiльки це знiвечило i може згубити тебе.
   - Може, й так, - знову погодився Безбородько. - Надокучило,  надоїло  в
злиднях жити, ну, та не буду про це, почну з iншого  кiнця.  Хочу,  Марку,
якщо погодишся, попрацювати пiд  твоєю  орудою...  Колись  i  виправлятись
треба. Що скажеш на це?
   - Ким же ти думаєш працювати?
   - Твоїм заступником.
   - Нащо тобi це заступництво?  Безбородько  насупив  брови,  але  рiшуче
глянув на Марка i зовсiм одверто, з тугою в голосi, сказав:
   - Бо рядовим, простим я, Марку, вже не можу працювати: i  розучився,  i
соромно. Я вже звик бути на сякiй-такiй виднотi: на трибунах, у президiях,
у пренiях... Сьогоднi пiсля зборiв, коли ти сказав, щоб до  тебе  пiдiйшли
члени правлiння,  пiдвiвся  i  я  та  й  пiшов  до  тебе.  Аж  напiвдорозi
опам'ятався, бо вже iнакше не можу. Вважай, вiк мiж керуючими  прокрутився
i сам номенклатурою став... Як же з цiєї. практично, орбiти сходити?
   I душевна теплiнь, i видiння далекої молодостi  були  нагло  зруйнованi
цими словами. У Марка затремтiли  уста.  Вiн  уже  бачив  перед  собою  не
людину, а гiршi звички п, те шумовиння, що наросло на мiзках i закисало на
них. Але вiн стримав своє обурення i спокiйно, зосереджено запитав:
   - Невже, Антоне, тобi так тяжко без президiй, без постiв?
   - Дуже тяжко. -Безбородько вiдчув, що  з  Марком  сьогоднi  можна  буде
зварити кашу.
   - Що ж, може, я зроблю тебе своїм заступником, навiть головою згодом.
   - Тебе на вищу посаду вiзьмуть? - зрадiв Безбородько. - I це правильно:
чого такому чоловiковi. Герою, сидiти  в  селi?  Спасибi,  Марку,  чим  же
вiддячити тобi?
   - Не менi, а людям.
   - Так чого ти хочеш? - одразу  насторожився  Безбородько  i  насамперед
подумав, чи не забажається Map ковi забрати його будинок пiд правлiння або
ясла; узяв же данину з Шавули та Мамури i навiть бровою тобi не повiв.
   - Хочу я не так уже  й  багато.  По-перше,  щоб  ти  навчився  гарно  й
привiтно дивитись на людей, щоб здалеку перед ними скидав шапку, як  тепер
скидаєш перед начальством, щоб вiтався з ними  найкращими  словами,  а  не
лайкою, i щоб нiколи не матюкався.
   - Так тодi ж дисциплiни нiякої не буде!-жахнувся Безбородько.-  А  коли
всi побачать, що я не голова, а кваша, то й розкрадуть усе.
   - А хто ж першим почав розкрадати колгосп? Не ти, не такi, як  ти?  Зло
почалося од вас.
   - Звiдки  воно  б  не  почалося,  а  людей  треба  тримати  в  їжакових
рукавицях, не попускати вiжки. Якщо голова чи його заступник  щось  вiзьме
собi - це ще пiвбiди, а коли кожний потягне собi, то що тодi буде?
   - Отже, ти не вiриш народу?
   - Народу вiрю, а людям - нi! Ти ще не знаєш, як вiйна змiнила їх. I  ти
не дуже, практично, високо залiтай iз своєю довiрою! До гуртового добра не
так треба м'яких слiв, як цупких сторожiв.
   - Добра твоя рада, тiльки не для мене. А ти думав коли-небудь, що через
кiлька рокiв у нас не буде жодного сторожа?
   - Дурний я думати над таким? А ти ж вiриш у це? - широко  подивився  на
Безсмертного, як на дивака.
   - Вiрю i зроблю так у нашому ж колгоспi.
   - Причинний ти чоловiк! -  обурився  Безбородько.-  Це  ти,  може,  для
газети чи для журналу готуєш матерiали про високу свiдомiсть?
   - Ох, i темний ти, Антоне, як осiння нiч... Хiба ти не пригадуєш, як  у
нас пiсля революцiї, коли покращало життя на  селi,  не  замикались  хати?
Було таке?
   - Було,- погодився Безбородько, а тоскне запустiння не сходило  з  його
ечей.
   - А потiм що почало замикати їх: достаток чи недостаток?.. Через кiлька
лiт, коли все пiде гаразд, у нас буде такий достаток, що i хати, i  комори
будуть без защiпок та замкiв.
   - Фантазiя! Риалiзму, практично, нема  в  тебе  нi  на  копiйку.  Я  ще
доживу, як за цю фантазiю когось будуть м'яти, наче сирицю, або знiмати  з
головування. Значить, не хочеш працювати зi мною?
   - Не можу. Нема в тебе, Антоне, кебети керiвника.
   Безбородько спочатку оторопiв вiд образи, а потiм  злоба  скосила  йому
очi:
   - А ти мiряв мої здiбностi? Їх у мене i на район вистачило б,  та  нема
поки що такої руки, яка на район посадила б. Що ж накажеш робити менi?
   - Завтра орачем виходь у поле.
   - От цього вже не дочекаєшся! Гнув ти, Марку, мене, як  хотiв,  але  не
перегинай, бо випрямлюсь - i по тобi ж першому вдарю.
   - Що ж, збирай силу, коли не маєш розуму.
   - I збиратиму, не буду ж сидiти, мов  святе  причастя!  -  Безбородько,
лихий i червоний,  пiдвiвся  з-за  столу  й,  не  попрощавшись,  вийшов  з
землянки.
   - Славних, сину, мав ти  гостей,  -  озвалася  з  печi  мати,  коли  за
Безбородьком зачинилися дверi. - I чого ти сiв з ними за один стiл?
   - Просто цiкаво було, - покосився на стiл Марко i посмiхнувся. -  Та  й
користь якась є - їхня закуска таки пригодиться менi: занесемо  її  вранцi
трактористовi на снiданок.
   - Ну, а це правда, що на Мамуру i Шавулу стiльки заяв подали?
   - Нi, мамо, я перебiльшив для страху, - щиро розсмiявся Марко, - та  це
не пошкодить. Орав же дядько поле чортом, а я спробую злодiяками. Хай  хоч
трохи вiдроблять. Спiть, мамо.
   - Лягай i ти. Чи вже почалось твоє безсоння?
   - Почалось.
   - I не печалишся?
   - А чого ж печалитись, коли роботи багато? Он уже й  зерно  на  станцiю
прийшло...
   Коли Безбородько пройшов мiсток, його  ослiпив  широкий  iскристий  кущ
багаття, на тлi якого ворушились двi темнi постатi. Вiн городом попрямував
до них i незабаром побачив, як Шавула зi своєю в'їдливою жiночкою  смалили
кабана.
   - Швиденько ти, Мироне, почав старатися  на  Марка,  -  вкусив  смiшком
учорашнього комiрника.
   Насмiшка пересмикнула i обурила Шавулу.
   - Я ж не зумiв так викрутитися,  як  ти:  в  тебе  кабан  стоїть  i  не
журиться, а мiй комусь язика висолопив, - вдарив ногою в ошкiрену пащеку.
   - Еге ж, ere ж, - пiдтримала чоловiка вдвоє перегнута  Настя.  -  Хтось
тiльки одного чину позбувся, а хтось i  чину,  i  кабана,  з  нього  ще  й
насмiхаються.
   -Та цур вам, люди добрi, якi там насмiшки! Я хотiв би не вашого кабана,
а Марка пiдсмалювати за вашу кривду.
   Це одразу припало до душi i Мирону, i  Настi;  вони,  мов  по  командi,
випростались, обтерли сажу з облич, зiтхнули.
   -  Годувала  ж,  викохувала  свого  Аристократа,   як   дитину,   щодня
пiдривалася над баняками, молочком забiлювала харч, а хтось i  пожере  мою
працю, - залементувала Настя на весь город.
   - Цить, бо люди почують, - гримнув на неї Мирон.
   - Чи так, чи сяк - все одно почують. Ех, Антоне, Антоне, не пофортунило
нам з тобою.
   - Ще пофортунить. Марко - птах перелiтний: як  не  полетить  угору,  то
самi скинемо вниз з гнiзда. Вiдгодовується! Тiльки ока не треба спускати з
нього. Десь щось - i хай папiрець летить i в район,  i  в  область,  i  ще
вище.
   - Летiли ж твої папiрцi про те купання,  а  що  пособило?  -  вiдрiзала
Настя.
   - Не панiкуй, - заспокоїв її Мирон. - Ти ще  не  знаєш,  яку  силу  має
папiр. Вiн усе терпить, але все й може.
   - Оце вiрно, - погодився Безбородько i обома руками помацав  кабана.  -
Гарний! Ви ж хоч здiр заберiть собi...



   XXVII

   Вiн прокинувся, коли нiч бiля вiконець ще не зустрiчалася з  досвiтнiми
барвами. У снi  до  нього  виразно  приходили  якiсь  господарськi  плани,
турботи, щось таке потрiбно було, але що - тепер нiяк не мiг  згадати.  Чи
не досада? Тихенько мугикаючи "Ой не знав козак, та й не знав Супрун, а як
славоньки зажити...", вiн умивається i спочатку не може здогадатись,  чому
при всiх клопотах йому радiсно на душi. Ага, це, певно, тому, що в  районi
дають наряд на шiстсот кубометрiв лiсу. А може, того, що сьогоднi  почнуть
сiяти ячмiнь? Таки нема в свiтi кращого дiла, як  сiяти  -  чи  зерно,  чи
добро.
   На постелi, скидаючи пасманисте рядно,  заворушився  Хведько,  ось  вiн
пiдводиться на лiкоть i здивовано та радiсно питає:
   - Ви вже спiваєте?
   - Мугикаю, Хведю. А ти чом не спиш?
   - Бо радiю.
   - Чого ж ти радiєш? Що вчора трiйку схопив?
   - Та нi, - вiдкопилив хлопчак губенята. - Це ж трiйка не по правилу...
   - Як не по правилу? Викручуєшся? - несхвальне поглянув на хлопчака.
   - Я, Марку Трохимовичу, чи не першим розв язав задачку, ну,  й  дав  її
списати. Та за це треба знижувати  один,  а  не  два  бали.  Адже  так  по
правилу?
   - Я, Хведю, в  таких  правилах  не  розбираюсь,  їй  краще  порадься  з
Григорiєм Стратоновичем.
   - Для чого? - знову вiдкопилив губи Хведько. - I так переживу,  де  моє
не пропадало.
   - А чого ти радiєш?
   - Що ви стали головою. Тепер заживем!  -  упевнено  сказав  хлопчак,  а
Марко розсмiявся.
   - Як же ми заживем?
   - А це ви краще знаєте, - розсудливо вiдповiв i почав одягатись.
   - Поспи ще, Хведю.
   - За спання не купиш коня. Я хочу трохи пройтися з вами.
   - Ну, спасибi за  пiдтримку,  -  серйозно  вiдповiв  Марко,  а  хлопчак
недовiрливо подивився, чи не глузують iз нього, потiм заспокоївся.
   - Якщо треба, я завжди пособлю вам, у мене ж ноги знаєте якi...
   - От i гостри їх до Ольги Бойчук, щоб  вона  збирала  на  розмову  всiх
буряководiв та кукурудзоводiв. I  до  Галини  Кушнiренко  збiгай  -  нехай
змотається на маслозавод за перегоном для поросят.
   - А нiби дадуть? - здивувався Хведько.
   - Дадуть.
   - Навряд. У Безбородька з цим дiлом нiчого не вкипiло.
   - I звiдки, Хведю, ти все знаєш?
   - Аякже, в селi жити - i нiчого про все не знати! Свiтанок уже вирвався
з обiймiв ночi, коли Марко пiдходив до корiвника. На сходi  одразу  якимсь
чародiйним  помахом  розгонисте  вималювалась  сонячна  корона,  i  кiлька
хмаринок стали оздобою в її промiнцях. Марко  злегка  натиснув  плечем  на
браму, увiйшов у корiвник.  Призвичаюючись  до  теменi,  вiн  зупинився  i
неждано почув тихий болiсний стогiн; на нього муканням обiзвалась невидима
корова, а стогiн повторився i перейшов у схлипування.
   Вражений Марко мерщiй пошкандибав до перегородки для доярок.  Коли  вiн
вiдчинив легенькi шальовчанi дверi, з-за крихiтного столика, здригнувшись,
злякано пiдвелась Софiя Кушнiренко, вона зiгнутою в лiктi рукою тернула по
очах i вже намагалася посмiхнутись.
   - Що з вами, тiтко Софiє? - пильно подивився  на  передчасно  постарiле
обличчя з по-дитячи ясними очима.
   - Нiчого, нiчого, Марку Трохимовичу...  -  застигає  на  устах  жалiсна
посмiшка.
   - Як же нiчого? Не крийтеся, кажiть.
   -Нащо воно тобi? - запечалилась вдова. - То - бабське,  негоже  тобi  й
слухати.
   - Я тепер навiть бабське маю знати - ви для чогось учора  пiднiмали  за
мене руку. Нещастя якесь у вас?
   - Авжеж, бо щастя менi дiсталось таке, як тому вбогому чоловiку,  якому
тiльки приснився добрий обiд. Вiн i посмiхнувся увi снi, а в цей час  iшло
щастя, побачило, що косар смiється, - i обминуло його.
   - Так може, ми ще завернемо те щастя, - в задумi сказав Марко. -  Що  ж
мучить вас? Ви так стогнали...
   - Мусила, Марку Трохимовичу, мусила, - не  тiльки  яснi  бiлки,  навiть
зцiпленi зуби вдови вiдбили тяжкий бiль. Вона  поправила  хустину  и  тихо
заговорила: - Таке ж лихо прибилось до нас, доярок, - худоба  захарчована,
от i напав на неї стригучий лишай. Так шкода менi  стало  дiвчаток  наших,
молодюсенькi вони, нащо їм це лихо. От я й позабирала в них  хворих  корiв
та й сама заразилась поганню,  а  вилiкуватись  не  можу:  нiякi  мазi  не
пособляють...
   - Оце й усе лихо? - посмiхнувся Марко, а вдова зобидилась.
   - Такi самi слова я i вiд Безбородька чула, - сказала з докором.
   - А я трохи iнакше  скажу,  -  знову  посмiхнувся  Марко.  -  Поворожу,
пошепчу - i пройдуть вашi лишаї, як рукою знiме.
   -Невже знаєш таке ворожiння? - недовiрливо поглянула на нього вдова.
   - Знаю, тiтко Софiє: на вiку, як на довгiй нивi.
   - А чого ж нi ветлiкар, нi медицина нiчим не допомогли менi?
   - Бо медицина, певне, ще не вивчила всього, що знають  люди.  Я  зроблю
для вас вивар з дубової кори i солодкої яблунi, то й слiду  не  залишиться
вiд цiєї напастi.
   - Справдi?
   - Авжеж. Ну, показуйте своє господарство. Побiльшало молока?
   - Аякже. Повернулись тепер з чужих рук найкращi корови,  -  i  понизила
голос. - Вам треба молока?
   - Дуже, тiтко Софiє. Складiть списочок дiтей-сирiт, i з  сьогоднiшнього
дня будемо давати їм  хоч  по  склянцi,  по  пiвтори  молока.  Бракованих,
недiйних корiв багато маєте?
   - Вiсiм.
   - Треба їх буде продати.
   - Як продати? - переполошилася вдова. - У нас же кожен хвiст на облiку.
I в районi, i в областi про це знають.
   - А що оцi вiсiм корiв не дають нi краплини молока, теж знають?
   Жiнка задумалась.
   - Навряд. У нас головне поки що, щоб цифра справна була, хоч i  користi
з неї мало.
   - Хай ми за цих вiсiм корiв купимо чотири, п  ять,  та  дiйних,  чи  не
краще так буде?
   - Краще то краще, але за зменшення цифри i ви, i я вскочимо  в  халепу.
Нащо вам з цього починати головування?
   - Хто як умiє, так  i  починає.  Увечерi  приходьте  до  мене  -  разом
приготуємо лiки. От i стану по сумiсництву ворожбитом.
   - Спасибi. Обнадiяв мене, бо вже на свої  руки  дивитись  не  могла,  -
пiдвела угору руки й застигла, мов бiль...
   Перед брамою етапнi Марко почув не  стогiн,  а  радiсний  смiх.  Конюхи
стиснулись кружка i, щось розглядаючи, аж за боки бралися од  реготу.  Дiд
Євмен першим побачив голову, сховав задоволену посмiшку пiд вуса, штовхнув
Полатайка пiд бiк i гримнув для годиться.
   - Досить вам  зуби  продавати.  Найшли  ярмарок.  Конюхи  випростались,
озирнулися, i Марко побачив на землi кумедного глиняного коника з печаткою
в зубах. Одне вухо в коня пнулось  угору,  друге  кособочило  вниз,  грива
настовбурчилась, i увесь його обрис говорив, що вiн без  бою  не  вiддасть
печатки. I раптом Марко в рисах тварини побачив риси Безбородька. Це  було
так несподiвано, що вiн  теж  розсмiявся,  а  до  його  смiху  приєднались
конюхи.
   - Як, Марку Трохимовичу, вам  кiнь  з  печаткою?  -  витираючи  сльози,
запитав Петро Гайшук.
   - дiду, ви ж талант! - вигукнув у щиросердiм захватi.
   - Кiнський талант, - одразу нахмурився Дибенко.
   - Справжнiй талантi Подаруйте менi свого коня.
   - Бери, коли хочеш, - байдуже вiдповiв старий. -  Не  шкода  глини  для
доброї людини. Може, ще одну цяцьку вiзьмеш? - Поволi пiшов у  маштарку  i
винiс завзятого козацького коника, що, розiгнавшись, здавалось, ладен  був
перескочити хтозна-яку перепону. Тiльки в казцi чи в пiснi стрiчався Марко
з таким конем i зачудувався, любуючись ним.  А  старий  тепер  дивився  на
Марка i тамував у собi тривогу i радiсть.
   - Дiду, що ви думали, коли лiпили його? - запитав Марко.
   В старого затремтiли повiки, вiн з подивом хмикнув, а  в  його  колючих
очах засвiтилися iскринки вдячностi.
   - Тiльки ти й запитав, що думалось менi. Це  було,  чуєш,  перед  Новим
роком. Я тодi лiпив i курникав  пiсню  про  коня,  що  виносив  од  погонi
козака. Пам'ятаєш:
   А за нами татари,
   Як iз неба хмари,
   А я скочив -
   Дунай перескочив...
   -На такому конi, вiриться, i Дунай можна перескочити. Ну, спасибi  вам,
дiду, зробили  мене  iменинником!  -  узяв  подарунки,  а  старий  лагiдно
посмiхнувся.
   - Я тобi ще їх принесу, коли  вподобав.  Ех,  якби-то  нашi  конi  були
такими, як цi, глинянi.
   В цей час бiля стайнi загурчала машина i почувся веселий голос Хведька:
   - Дядько Марко тут?
   Марко вийшов iз стайнi. Спочатку вiн побачив на  машинi  Хведька,  який
зручно вмостився на мiшках з пашнею. На ходу  з  кабiни  виплигнув  Данило
Броварник i, мружачись, пiшов до Марка.
   - Вiтаю-вiтаю, Марку. Оце ж, як  обiцяв,  привiз  тобi  горох,  чистий,
горошина в горошину. От i сiй зерно i щастя навпiл, бо досить уже  насiяно
горя на землi. Ну, давай почоломкаємось, поки не  полаялись,  -  я  одразу
щось виколупаю з недолiкiв!



   XXVIII

   Вздовж    дороги    вервечкою    розтягнулось    шiстнадцять    плугiв,
латаних-перелатаних,  з  стертими  п'ятами,  на  дерев'яних   i   залiзних
передплужниках.
   Не такими колись були в нього плуги, але й ця  старизна  не  запечалила
Марка, бiльше печалили виснаженi конi. Проте  й  вони  сьогоднi  здавалися
кращими, може, тому, що гриви їхнi були заплетенi дiвочими стрiчками. I ця
начеб дрiбничка зворушила Марка,  як  i  те,  що  погоничами  були  тiльки
дiвчата, а орачами - дiди й пiдлiтки.
   - Оце й для кiнохронiки, напевне, згодилось би!  Хай  би  потiм,  через
роки,  подивилися  люди,  з  чого  ми   починали,   -   кинув   Григорiєвi
Стратоновичу, який сьогоднi iшов у поле орачем.
   - Згодилось би. А на дiвчатах, хоч як убого зодягненi вони, -  найкращi
хустинки. Це теж добра прикмета, - сказав Григорiй Стратонович.
   Коли орачi й  погоничi  пiвколом  обступили  Безсмертного,  вiн  пильно
подивився  на  кожного  i  всюди  бачив  правдиву  довiру;  в  одних  вона
намiчалась посмiхом, у других - зосередженiстю, в третiх проглядала  крiзь
сум, крiзь бiль задавнений чи зовсiм свiжий, вiд якого ще не опам  ятались
поширенi очi.
   - Люди добрi, - тихо заговорив до них Марко. -  Споконвiку  велося,  що
плугатар у селi - це все. I хлiб, i достаток орач тримає у своїх руках.  I
хоч як нам зараз тяжко, але тiльки ми самi можемо допомогти собi,  щоб  на
полях вродив i щедрий колос, i наша доля... Тут серед вас нема недужих  чи
тих, хто виходить у поле не по своїй волi чи без охоти?
   - Нема таких, Марку Трохимовичу. Усi  вийшли  по  охотi,  -  обiзвалося
кiлька голосiв.
   - То й добре. Я не хочу, щоб орали набурмосенi чи криводушнi люди, яких
приваблює лише ярмарковий хлiб.
   - А буде ж вiн, Марку Трохимовичу, у цьому роцi свiй, а  не  ярмарковий
хлiб? - прикладаючи руку до вуха,  прошамкав  дiд  Козачкiвський,  у  ротi
якого самотився єдиний зуб.
   - На один зуб вистачить, - пожартував хтось  збоку,  i  смiх  сколихнув
орачiв i погоничiв.'
   -  Буде  i  для  беззубих,  i  навiть  для  дуже  зубатих,   коли   всi
трудитимемось, як хлiбороби, а не поденщики... Не позаганяйте  коней,  хай
частiше перепочивають. Та й у добру путь!
   Марко махнув рукою, дiвчата замаяли косами, бiгцем кинулись до  худоби,
забряжчала упряж, i вся вервечка потягнулась  на  шлях,  над  яким  лукаво
свiтило i мружилось прихмарене сонце.
   I здавалося б, що,хвилюючого  в  цiй  буденнiй  картинi,  коли  в  поле
вирушають напiвголоднi орачi з вихудлими кiньми, з поганеньким реманентом?
Але Марко схвильовано дивився услiд плугатарям, i жаль  було,  що  сам  не
може пiти за плугом, бо найбiльше любив орати й косити.
   Григорiй Стратонович значущо подивився на Безсмертного:
   - Бачу, завидуєте плугатарям?
   - Завидую. Не забулись за плугом ходити?
   - Це не забувається. Та й пiду здоганяти свого чорнобрового погонича.
   - Спасибi.
   - За що? - здивувався учитель.
   - Що не пошкодували вихiдного.
   - Про що говорити, - посмiхнувся учитель i подався наздоганяти орачiв.
   На виїзних конях дорогою проїхав Євмен Дибенко, але вiя не повернув  до
голови, а взяв лiворуч у завулок,  над  яким  вилискували  ще  не  обсохли
листячком молодi верби. Марко махнув рукою, i старий неохоче  повернув  до
нього.
   - Куди ж ви намiрились? I плужок справний у вас, - оглянув  без  жодної
латки шестеричка.
   - Оце намiрився тобi виорати город.
   - Менi? - почервонiв Марко.
   - А хiба що? Хтось же чи сьогоднi, чи завтра має тобi зорати.  То  чому
не я, щоб не одривати з поля орача?
   - Спасибi, Євмене Даниловичу, що добровiльно  взялися  за  обслугування
голови. Ви так i про Безбородька дбали?
   - Бий свiй свого, щоб чужий боявся, - i собi розсердився старий. - Коли
моє невлад, то я з своїм назад. Хотiв трохи пособити, та сам  дiдько  тобi
не вгодить.
   - Спочатку, дiду, ми вдовам i сиротам пособимо, а далi буде видно.
   - У кожного  начальства  свiй  норов,  -  забубонiв  пiд  нiс  Дибенко,
повертаючи на стайню.
   - Нi, конi я вiзьму - в роз'їзд т'реба.
   - Тодi я перший день пофурманую в тебе, може, ще щось зароблю.
   - Гаразд, плуга тiльки десь залишiть i заскочте до Василя Тримайводи  -
вiзьмете свiжину трактористовi.
   - З Шавулиного кабана? - пожвавiшав старий.
   - А ви вже знаєте?
   - Все село знає.
   - I що?
   - Хто смiється, хто регоче, а хто й дивується, як ти цю братiю  навколо
пальця обвiв i на свiжину розжився. Шавула вже  й  сумнiватись  почав,  чи
насправдi стiльки заяв подано на нього.
   - Хай посумнiвається. Ну, а не привчає вiн з  Мамурою  своїх  корiв  до
ярма?
   - Не бачив, але з лiсництва привели своїх прихованих.  О,  щось  Василь
Тримайвода горлає. Чого йому?
   Марко пiшов  назустрiч  новому  комiрниковi,  який  дибав,  подзвонюючи
орденами i медалями.
   - Марку Трохимовичу, скорiше хвалiть мене, бо сам почну себе вихваляти!
-радiсно зупинився i поправив рукою веселий хмiль кучерiв. - Видряпав  двi
бочки пального.
   - Талант зразу видно! Через пiвгодинки повезем їх на поле. Де дiстав?
   - У людей. Уже й розплатився натурою.
   - Салом?
   - Дав по шматку за бочку.
   - Скупенько ти платив. Як же тобi вдалося так виторгувати?
   - А люди нiчого й не правили. Погомонiли ми про внутрiшнє, мiжнародне i
сердечне становище та й дiйшли згоди.
   - Багато в тебе сала?
   - Повна сипанка й боденька. Ще не встиг переважити.
   - Встигай, щоб хтось з потерпiлих доноса не написав.  Ну,  я  пiшов  на
хазяйство Марiї Тримайводи.
   Бiля парникiв уже галакало жiноцтво, озброєне лопатами i граблями.
   - Що я, Марку Трохимовичу, з такими зборами робитиму? - тихцем запитала
його смагляволиця Марiя Тримайвода.
   - А що?
   - Нiколи ж їх стiльки не приходило, нiколи!
   - I ви цим журитесь?
   - Та нi, радiю, - засмiялась жiнка, - але як усiм дати раду?
   - Може, пошлемо їх у сад?
   - Дерева обкопувати?
   - Чому тiльки обкопувати? Усю землю  копати.  Сад  молодий,  посiємо  в
iiьому кавуни, хай плетуться, в'яжуться та вив'язують якусь копiйку. Як ви
на це дивитесь?
   - Земля там добра i цi роки пiд цiлиною лежала, - погодилась Марiя.
   Коли жiнки, побрязкуючи лопатами, пiшли в  сад,  Марко  почав  оглядати
парники. Тепер, либонь, тiльки цей куток господарства не  був  занехаяним,
бо Марiя Тримайвода любила i  вболiвала  над  своїми  рамами,  грядками  i
дiлянками. Та й Безбородько  заохочував  її,  розсада  давала  такий-сякий
прибуток, а раннi овочi веселили його i потрiбних йому людей.
   Ворсиста, пiдкучерявлена зелень помiдорiв i нiжна  срiбляста  синявiсть
капусти тiшили Марка. Вiн зупинявся перед  кожною  рамою,  прикидаючи,  що
вона дасть i на полi, i в касу.
   - Як  вам  розсада?  -  запитала  Марiя,  хоча  й  бачила,  що  парники
порадували Марка.
   - Славна, тiльки малувато.
   - Та що ви, Марку Трохимовичу,  жартуєте?  -  широко  вiдкритими  очима
глянула Марiя, i цей погляд воскресив  ту  давнину,  коли  вiн  з  УсТимом
вручав босоногiй наймичцi куркульськi чоботи.
   - Нi, не смiюся, Марiєчко, - назвав її так, як колись називав Устим.  I
в жiнки злякано тiпнулись куточки повних, i досi не прив'ялих уст.
   Невблаганнi лiта, напевне, найбiльш  немилосерднi  до  наших  сiльських
жiнок: їхню красу швидко висушують сонце i вiтер, змивають  дощi  i  снiг,
темнять поле й город, лопата i сапа.
   Роки, праця, горе забрали й Марiїну  красу,  але  якось  так,  наче  не
назовсiм. I це особливо впадало в очi, коли  жiнка  починала  хвилюватись.
Тодi  її  дивовижно  м'яка,  з  материнською   задумою   врода   зсередини
пробивалася на обличчя, як у  передосiннiй  день  з-за  хмар  прогля  дало
сонце. Отак i зараз пробилася вона й здивувала Марка.
   - Ви згадали давнi лiта? - майже пошепки запитала жiнка.
   - Згадав... Що вам син пише?
   - Вiн, Марку  Трохимовичу,  уже  третiй  орден  одержав,  -посвiтлiшало
обличчя Марiї, - дiйсно, що в серцi вариться, на лицi не таїться.
   -  Вiтаю  вас...  Невже  це  дитя  старшим  лейтенантом  стало?  -   аж
зачудувався Марко.
   - Таки став, - крiзь радiсть i смуток посмiхнулася  жiнка.  -  З  самих
"катюш" блискавки випускає. I так побивається за мною, неначе донька. Коли
б хоч живим повернувся... А на Устимовiй могилi й досi жито росте.
   - Справдi?
   - Не переводиться. Доспiє колос, осиплеться зерно i знову сходить. Отак
рiк у рiк, i в мирний час, i в теперiшнiй.
   - Життє... Вам чимсь треба пособити?
   - Нi, Марку Трохимовичу. Я ще не бiдую, атестат синiв маю.  А  чого  ви
сказали, що розсади малувато? Половину її ми сусiдам продаєм.
   - Тепер усю посадимо.
   - Так багато?
   - Не багато. Маю надiю, що ви городиною покриєте всi нашi борги.
   - Аж двiстi сорок тисяч - i городиною!? - жахнулася жiнка.
   - Тiльки  городиною.  Ще  й  на  якийсь  прибуток  сподiваюсь.  Отак  i
господарюйте.
   Жiнка, щось прикидаючи, задумалась, похитала головою:
   - Навряд чи витягнем цi борги.
   - Витягнете, якщо тiльки крепко захочете. Ось давайте  грубо,  на  живу
нитку, прикинемо, що  нам  дасть  гектар  баклажанiв?  Справжнi  городники
збирають по триста i бiльше центнерiв. Так?
   - Це коли бiля них ходить один, а не десять господарiв.
   - Господар тепер буде один - ви. То вiзьметесь за триста центнерiв?
   -  Нi,  на  триста  в  нас  грунт  непiдготовлении.  Двiстi,   надiюсь,
витягнемо.
   Марко махнув рукою.
   - Де моє не пропадало - запишемо двiстi! Знайте добрiсть нового голови.
Хай у середньому заготiвельнi i риночнi цiни дадуть нам по  карбованцю  за
кiлограм. Овочi в нас мають бути якнайкращi, а цiни  -  найдешевшi.  Отже.
Гектар дасть двадцять тисяч. Виходить, дванадцять гектарiв зможуть покрити
наш борг?
   - Хiба ми зможемо стiльки виростити городини?
   - А чому не зможемо?
   - Це дiло халеписте. Тодi треба в мою бригаду мало не пiвсела жiнок.
   - Жiнок, надiюсь, буде рiвно стiльки, скiльки вам треба, а може,  трохи
й бiльше.
   Марiя похитала головою.
   - Чи не дуже весело ви дивитесь на життя? А воно в нас не таким  стало,
як було: на роботу людей не допросишся.
   - Сьогоднiшнiй день щось вам говорить?
   - А що завтрашнiй скаже? Повiрю вам, але в мене всiєї  розсади  помiдор
навряд чи набереться на дванадцять гектарiв.
   - А ви нашкребiть, подумайте, як це зробити. Увечерi помiркуємо  разом,
скiльки посадимо огiркiв, капусти, редиски, цибулi. Пiсля редиски в цей же
грунт можна буде висадити зимову капусту?
   - Можна.
   - От i сiдайте зараз же з олiвцем за всi розрахунки,  крутiть  мiзками.
На вашу бригаду зараз покладаю  найбiльшу  надiю.  За  капусту,  цибулю  й
огiрки ми маємо купити з вами i корiв, i свиней.
   - А чим зараз будемо гнiй пiдвозити?
   - Коровами. Отак i ухвалили, Марiєчко!
   - Що воно тiльки вийде з тих великих цифр? - задумалась жiнка.
   - Усе вийде, коли бригадир буде на рiвнi, а бригада - в бригадира.  Ну,
а щоб дiло вiрнiше було - сьогоднi  ж  поговоримо  про  додаткову  оплату.
Кожнiй  ланцi,  яка  виростить  понад  двiстi  центнерiв  городини,  будем
виплачувати за надпланове до п'ятдесяти процентiв прибутку.
   - Ого! - мимоволi вирвалось у жiнки, а потiм вона  посмiхнулась.  -  Ви
хочете, щоб мої дiвчата мали справжнє придане?
   - Я хочу, щоб вони ставали  творцями,  -  задумано  вiдповiв  Марко.  -
Дiвчина з сапкою в руках мене не здивує - це я бачив мало  не  з  колиски.
Треба, щоб ця дiвчина сьогоднi не тiльки слухала бригадировi  повчання,  а
сама бралась за книгу, за науку i на полi ставала дослiдником, а не тiльки
робочою силою. Такий другий кiнець має тепер додаткова оплата. От з цим  i
виходьте в знання, в мiльйонери i в Герої!
   - Хоч раз такi слова почую  вiд  голови.  -  Марiя  примружила  карi  з
вологiстю очi, i крiзь них чисто проглянула її колишня врода.



   XXIX

   Ось i хата Олени Мироненко. Бiленька, з червоною призьбою  i  посизiлою
стрiхою, вона, мов на давньому малюнку, пiдбiгла до iмлистої пiдкови  лiсу
i, прислухаючись до  його  таємничого  шепоту,  плаче  i  плаче  весняними
сльозами. Чи не за своїм господарем тужит