Тарас Шевченко. Поезiї

Оцените этот текст:
Тарас Шевченко. Поезiї

------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
http://www.ukrlib.km.ru/
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------

ТРИ ЛIТА

I день не день, i йде не йде,
А лiта стрiлою
Пролiтають, забирають
Все добре з собою.
Окрадають добрi думи,
О холодний камiнь
Розбивають серце наше
I спiвають амiнь,
Амiнь всьому веселому
Од нинi до вiка.
I кидають на розпуттi
Слiпого калiку.
Невеликiї три лiта
Марно пролетiли...
А багато в моїй хатi
Лиха наробили.
Опустошили убоге
Моє серце тихе,
Погасили усе добре,
Запалили лихо,
Висушили чадом-димом
Тiї добрi сльози,
Що лилися з Катрусею
В московськiй дорозi;
Що молились з козаками
В турецькiй неволi
I Оксану, мою зорю,
Мою добру долю,
Що день божий умивали...
Поки не пiдкрались
Злiї лiта та все теє
Заразом украли.
Жаль i батька, жаль i матiр,
I вiрну дружину,
Молодую, веселую,
Класти в домовину, -
Жаль великий, брати мої!
Тяжко годувати
Малих дiток неумитих
В нетопленiй хатi!
Тяжке лихо, та не таке,
Як тому дурному,
Що полюбить, побереться,
А вона другому
За три шаги продається
Та з його й смiється.
От де лихо! От де серце
Разом розiрветься!
Отаке-то злеє лихо
Й зо мною спiткалось:
Сердце люди полюбило
I в людях кохалось,
I вони його вiтали,
Гралися, хвалили...
А лiта тихенько крались
I сльози сушили,
Сльози щирої любовi,
I я прозрiвати
Став потроху... Доглядаюсь, -
Бодай не казати!
Кругом мене, де не гляну,
Не люди, а змiї...
I засохли мої сльози,
Сльози молодiї.
I тепер я розбитеє
Серце ядом гою -
I не плачу, й не спiваю,
А вию совою.
Отаке-то! Що хочете,
То те i робiте;
Чи голосно зневажайте,
Чи нишком хвалiте
Мої думи, - однаково
Не вернуться знову
Лiта мої молодiї,
Веселеє слово.
Не вернеться... I я серцем
До вас не вернуся.
I не знаю, де дiнуся,
Де я пригорнуся,
I з ким буду розмовляти,
Кого розважати,
I перед ким мої думи
Буду сповiдати?
Думи мої! Лiта мої,
Тяжкiї три лiта!
До кого ви прихилитесь,
Мої злiї дiти?
Не хилiтесь нi до кого,
Ляжте дома спати...
А я пiду четвертий год
Новий зустрiчати.
Добридень же, новий годе,
В торiшнiй свитинi!
Що ти несеш в Україну
В латанiй торбинi?
"Благоденствiє, указом
Новеньким повите".
Iди ж здоров, та не забудь
Злидням поклонитись.

22 грудня 1845 В'юнища

ДАВИДОВI ПСАЛМИ

Блаженний муж на лукаву
Не вступає раду,
I не стане на путь злого,
I з лютим не сяде.
А в законi господньому
Серце його й воля
Навчається, i стане вiн -
Як на добрiм полi
Над водою посажене
Древо зеленiє,
Плодом вкрите. Так i муж той
В добрi своїм спiє.
А лукавих, нечестивих
I слiд пропадає, -
Як той попiл, над землею
Вiтер розмахає,
I не встануть з праведними
Злiї з домовини;
Дiла добрих оновляться,
Дiла злих загинуть.

Чи ти мене, боже милий,
Навiк забуваєш?
Одвертаєш лице своє,
Мене покидаєш?
Доки буду мучить душу
I серцем болiти?
Доки буде ворог лютий
На мене дивитись
I смiятись?.. Спаси мене,
Спаси мою душу,
Да не скаже хитрий ворог:
- Я його подужав. -
I всi злiї посмiються,
Як упаду в руки,
В руки вражi. Спаси мене
Од лютої муки!
Спаси мене! Помолюся
I воспою знову
Твої блага чистим серцем.
Псалмом тихим, новим.

Боже, нашими ушима
Чули твою славу,
I дiди нам розказують
Про давнi кривавi
Тiї лiта; як рукою
Твердою своєю
Розв'язав ти нашi руки
I покрив землею
Трупи ворожi. I силу
Твою восхвалили
Твої люди i в покої,
В добрi одпочили,
Славя господа!.. А нинi!..
Покрив єси знову
Срамотою свої люди, -
I вороги новi
Розкрадають, як овець, нас
I жеруть!.. Без плати
I без цiни оддав єси
Ворогам проклятим.
Покинув нас на смiх людям,
В наругу сусiдям, -
Покинув нас, яко в притчу
Нерозумним людям.
I кивають, смiючися,
На нас головами:
I всякий день перед нами -
Стид наш перед нами.
Окраденi, замученi,
В путах умираєм.
Не молимось чужим богам,
А тебе благаєм:
Поможи нам, iзбави нас
Вражої наруги!
Поборов ти першу силу,
Побори ж i другу,
Ще лютiшу!.. Встань же, боже,
Векую будеш спати,
Од сльоз наших одвертатись,
Скорбi забувати?
Смирилася душа наша,
Жить тяжко в оковах!
Встань же боже, поможи нам
Встать на ката знову.

Пребезумний в серцi скаже,
Що бога немає,
В беззаконiї мерзiє,
Не творить благая.
А бог дивиться: чи є ще
Взискающий бога?
Нема добре творящого,
Нема нi одного!
Коли вони, неситiї
Грiхами, дознають?
Їдять люди замiсть хлiба,
Бога не згадають.
Там бояться, лякаються,
Де страху й не буде.
Так самi себе бояться
Лукавiї люди.
Хто ж пошле нам спасенiє,
Верне добру долю?
Колись бог нам верне волю,
Розiб'є неволю.
Восхвалимо тебе, боже,
Хваленiем всяким;
Возрадується Iзраїль
I святий Iаков.

Боже, спаси, суди мене
Ти по своїй волi.
Молюсь, господи, внуши їм
Уст моїх глаголи.
Бо на душу мою встали
Сильнiї чужiї,
Не зрять бога над собою,
Не знають, що дiють.
А бог менi помагає,
Мене заступає
I їм правдою своєю
Вертає їх злая.
Помолюся господевi
Серцем одиноким
I на злих моїх погляну
Незлим моїм оком...

Мiж Царями-судiями
На радi великiй
Став земних владик судити
Небесний владика.

- Доколi будете стяжати
I кров невинну розливать
Людей убогих? А багатим
Судом лукавим помагать?
Вдовi убогiй поможiте,
Не осудiте сироти
I виведiть iз тiсноти
На волю тихих, заступiте
Од рук неситих! - Не хотять
Познать, розбити тьму неволi, -
I всує господа глаголи,
I всує плачеться земля.
I царi, раби - однаковi
Сини перед богом;
I ви вмрете, як i князь ваш
I ваш раб убогий.
Встань же, боже, суди землю
I судей лукавих!
На всiм свiтi твоя правда,
I воля, i слава.

Господь бог лихих карає -
Душа моя знає;
Встань же, боже, - твою славу
Гордий зневажає.
Вознесися над землею
Високо, високо,
Закрий славою своєю
Слiпе, горде око.
Доки, господи, лукавi
Хваляться, доколi -
Неправдою? Твої люди
Во тьмi i неволi
Закували... Добро твоє
Кров'ю потопили,
Зарiзали прохожого,
Вдову задавили
I сказали: - Не зрить господь,
Нiже теє знає. -
Умудрiтесь, немудрiї:
Хто свiт оглядає,
Той i серце ваше знає
I думки лукавi.
Дивiтеся дiлам його, '
Його вiчнiй славi.
Благо тому, кого господь
Карає мiж нами,
Не допуска, поки злому
Iзриється яма.
Господь любить свої люди,
Любить, не оставить,
Дожидає, поки правда
Перед ними стане.
Хто б спас мене од лукавих
I дiющих злая?
Якби не бог помiг менi,
То душа б живая
Во тьмi ада потонула,
Проклялась на свiтi.
Ти, господи, помагаєш
По землi ходити,
Ти радуєш мою душу
I серце врачуєш;
I пребудет твоя воля,
I труд твiй не всує.
Вловлять душу праведничу,
Кров добру осудять.
Менi господь пристанище,
Заступником буде
I воздасть їм за дiла їх
Кривавi, лукавi,
Погубить їх, i їх слава
Стане їм в неславу.

132

Чи є що краще, лучче в свiтi,
Як укупi жити,
Братам добрим добро певне
Пожить, не дiлити?
Яко миро добровонне
З голови честної
На бороду Аароню
Спадає росою
I на шитiї омети
Ризи дорогої;
Або роси єрмонськiї
На святiї гори
Високiї сiонськiї
Спадають i творять
Добро тварям земнородним,
I землi, i людям, -
Отак братiв благих своїх
Господь не забуде,
Воцариться в дому тихiм,
В сiм'ї тiй великiй,
I пошле їм добру долю
Од вiка до вiка.

136

На рiках круг Вавiлона,
Пiд вербами в полi,
Сидiли ми i плакали
В далекiй неволi,
I на вербах повiшали
Органи глухiї,
I нам стали смiятися
Едомляни злiї:
- Розкажiть нам пiсню вашу,
Може й ми заплачем,
Або нашу заспiвайте,
Невольники надi.
- Якої ж ми заспiваєм?..
На чужому полi
Не спiвають веселої
В далекiй неволi.
I коли тебе забуду,
Iєрусалиме,
Забвен буду, покинутий,
Рабом на чужинi.
I язик мiй онiмiє,
Висохне, лукавий,
Як забуду пом'янути
Тебе, наша славо.
I господь наш вас пом'яне,
Едомськiї дiти,
Як кричали ви: - Руйнуйте,
Руйнуйте, палiте
Сiон святий! - Вавiлоня
Дiлере, окаянна!
Блаженний той, хто заплатить
За твої кайдани.
Блажен! блажен! Тебе, злая,
В радостi застане
I розiб'є дiтей твоїх
О холодний камiнь.

149

Псалом новий господев!
I новую славу
Восноєм честним собором,
Серцем нелукавим.
Во псалтирi i тимпанi
Воспоем благая,
Яко бог кара неправих,
Правим помагає.
Преподобнiї во славi
I на тихих ложах
Радуються, славословять,
Хвалять iм'я боже;
I мечi в руках їх добрi,
Острi обоюду,
На отмщенiє язикам
I в науку людям.
Окують царей неситих
В залiзнiї пута,
I їх, славних, оковами
Ручними скрутять,
I осудять губителей
Судом своїм правим,
I вовiки стане слава,
Преподобним слава.

19 грудня 1845 В'юнища

ДО ОСНОВ'ЯНЕНКА

Б'ють пороги; мiсяць сходить,
Як i перше сходив...
Нема Сiчi, пропав i той,
Хто всiм верховодив!
Нема Сiчi; очерети
У Днiпра питають:
"Де то нашi дiти дiлись,
Де вони гуляють?"
Чайка скиглить лiтаючи,
Мов за дiтьми плаче;
Сонце грiє, вiтер вiє
На степу козачiм.
На тiм степу скрiзь могили
Стоять та сумують;
Питаються у буйного:
"Де нашi панують?
Де панують, бенкетують?
Де ви забарились?
Вернiтеся! дивiтеся -
Жита похилились,
Де паслися вашi конi,
Де тирса шумiла,
Де кров ляха, татарина
Морем червонiла.
Вернiтеся!" - "Не вернуться!
Заграло, сказало
Синє море. - Не вернуться,
Навiки пропали!"
Правда, море, правда, синє!
Такая їх доля:
Не вернуться сподiванi,
Не вернеться воля,
Не вернуться запорожцi,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червонi жупани!
Обiдрана, сиротою
Понад Днiпром плаче;
Тяжко-важко сиротинi,
А нiхто не бачить...
Тiлько ворог, щ.о смiється...
Смiйся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине, -
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що дiялось в свiтi,
Чия правда, чия кривда
I чиї ми дiти.
Наша дума, наша пiсня
Не вмре, не загине...
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як господа слово.
Чи так, батьку отамане?
Чи правду спiваю?
Ех, якби-то!.. Та що й казать?
Кебети не маю.
А до того - Московщина,
Кругом чужi люде.
"Не потурай", - може, скажеш,
Та що з того буде?
Насмiються на псалом той,
Що виллю сльозами;
Насмiються... Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!
Поборовся б i я, може,
Якби малось сили;
Заспiвав би, - був голосок,
Та позички з'їли.
Отаке-то лихо тяжке,
Батьку ти мiй, друже!
Блуджу в снiгах та сам собi:
"Ой не шуми, луже!"
Не втну бiльше. А ти, батьку,
Як сам здоров знаєш;
Тебе люде поважають,
Добрий голос маєш;
Спiвай же їм, мiй голубе,
Про Сiч, про могили,
Коли яку насипали,
Кого положили.
Про старину, про те диво,
Що було, минуло -
Утни, батьку, щоб нехотя
На ввесь свiт почули,
Що дiялось в Українi,
За що погибала,
За що слава козацькая
На всiм свiтi стала!
Утни, батьку, орле сизий!
Нехай я заплачу,
Нехай свою Україну
Я ще раз побачу,
Нехай ще раз послухаю,
Як те море грає,
Як дiвчина пiд вербою
Гриця заспiває.
Нехай ще раз усмiхнеться
Серце на чужинi,
Поки ляже в чужу землю,
В чужiй домовинi.

[1839, С.-Петербург]

ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ

Думи мої, думи мої,
Лихо менi з вами!
Нащо стали на паперi
Сумними рядами?..
Чом вас вiтер не розвiяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..

Бо вас лихо на свiт на смiх породило,
Поливали сльози... чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полi?.
Не питали б люде, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нуджу свiтом? "Нiчого робить", -
Не сказали б на смiх...

Квiти мої, дiти!
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всiм свiтi,
Як я з вами плакав?.. Може, i вгадав...
Може, найдеться дiвоче
Серце, карi очi,
Що заплачуть на сi думи, -
Я бiльше не хочу.
Одну сльозу з очей карих -
I пан над панами!
Думи мої, думи мої,
Лихо менi з вами!

За карiї оченята,
За чорнiї брови
Серце рвалося, смiялось,
Виливало мову,
Виливало, як умiло,
За темнiї ночi,
За вишневий сад зелений,
За ласки дiвочi...
За степи та за могили,
Що на Українi,
Серце млiло, не хотiло
Спiвать на чужинi...
Не хотiлось в снiгу, в лiсi,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду.
Нехай душi козацькiї
В Украйнi витають -
Там широко, там весело
Од краю до краю...
Як та воля, що минулась,
Днiпр широкий - море,
Степ i степ, ревуть пороги,
I могили - гори,-
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засiдала поле,
Засiвала трупом поле,
Поки не остило...
Лягла спочить... А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем лiтає,
I про неї добрим людям
Кобзарi спiвають,
Все спiвають, як дiялось,
Слiпi небораки, -
Бо дотепнi... А я... а я
Тiлько вмiю плакать,
Тiлько сльози за Украйну...
А слова - немає...
А за лихо... Та цур йому!
Хто його не знає!
А надто той, що дивиться
На людей душою, -
Пекло йому на сiм свiтi,
А на тiм...

Журбою

Не накличу собi долi,
Коли так не маю.
Нехай злиднi живуть три днi
Я їх заховаю,
Заховаю змiю люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо смiється...
Нехай думка, як той ворон,
Лiтає та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком - люди не побачать,
То й не засмiються...
Не втирайте ж мої сльози,
Нехай собi ллються,
Чуже поле поливають
Щодня i щоночi,
Поки, поки... не засиплють
Чужим пiском очi...
Отаке-то... А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сиротi завидує -
Карай того, боже!

Думи мої, думи мої,
Квiти мої, дiти!
Виростав вас, доглядав вас,-
Де ж менi вас дiти?
В Україну iдiть, дiти!
В нашу Україну,
Попiдтинню, сиротами,

А я - тут загину.
Там найдете щире серце
I слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...

Привiтай же, моя ненько,
Моя Україно,

Моїх дiток нерозумних,
Як свою дитину.

(1839, С.-Петербург)

ДУМКА

Тече вода в синє море,
Та не витiкає;
Шука козак свою долю,
А долi немає.
Пiшов козак свiт за очi;
Грає синє море,
Грає серце козацькеє,
А думка говорить:
"Куди ти йдеш, не спитавшись?
На кого покинув
Батька, неньку старенькую,
Молоду дiвчину?
На чужинi не тi люде, -
Тяжко з ними жити!
Нi з ким буде поплакати,
Нi поговорити".
Сидить козак на тiм боцi, -
Грає синє море.
Думав, доля зустрiнеться, -
Спiткалося горе.
А журавлi летять собi
Додому ключами.
Плаче козак - шляхи битi
Заросли тернами.

(1838, С.-Петербург)

ГАМАЛIЯ

"Ой нема, нема нi вiтру, нi хвилi
Iз нашої України!
Чи там раду радять, як на турка стати, -
Не чуємо на чужинi.

Ой повiй, повiй, вiтре, через море
Та з Великого Лугу,
Суши нашi сльози, заглуши кайдани,
Розвiй нашу тугу.

Ой заграй, заграй, синесеньке море,
Та пiд тими байдаками,
Що пливуть козаки, тiльки мрiють шапки,
Та на сей бiк за нами.

Ой боже наш, боже, хоч i не за нами,
Неси ти їх з України;
Почуємо славу, козацькую славу,
Почуємо - та й загинем".

Отак у Скутарi козаки спiвали;
Спiвали, сердеги, а сльози лились;
Лилися козацькi, тугу домовляли.
Босфор аж затрясся, бо зроду не чув
Козацького плачу; застогнав, широкий,
I шкурою, сiрий бугай, стрепенув,
I хвилю, ревучи, далеко, далеко
У синєє море на ребрах послав.
I море ревнуло Босфорову мову
У Лиман погнало, а Лиман Днiпровi
Тую журбу-мову на хвилi подав.
Зареготався дiд наш дужий,
Аж пiна з уса потекла.
- Чи спиш, чи чуєш, брате Луже?
Хортице-сестро?.. - Загула
Хортиця з Лугом: - Чую! чую! -
I Днiпр укрили байдаки,
I заспiвали козаки:

"У туркенi по тiм боцi
Хата на помостi.
Гай, гай! Море, грай,
Реви, скелi ламай!
Поїдемо в гостi.

У туркенi у кишенi
Таляри, дукати.
Не кишенi трусить -
Iдем рiзать, палить,
Братiв визволяти.

У туркенi яничари
I баша на лавi.
Гой ги! вороги!
Ми не маєм ваги!
Наша воля й слава!"

Пливуть собi, спiваючи;
Море вiтер чує.
Попереду Гамалiя
Байдаком керує.
Гамалiю, серце млiє:
Сказилося море.
Не злякає! - i сховались
За морянi гори.

Дрiмає в гаремi - в раю Вiзантiя
I Скутар дрiмає. Босфор клекотить,
Неначе скажений; то стогне, то виє:
Йому Вiзантiю хочеться збудить.
- Не буди, Босфоре, буде тобi горе;
Твої бiлi ребра пiском занесу,
У мул поховаю!.. - реве синє море: -
Хiба ти не знаєш, яких я несу
Гостей до султана?.. - Так море спиняло
(Любило завзятих усатих слав'ян).
Босфор схаменувся. Туркеня дрiмала.
Дрiмав у гаремi ледачий султан.
Тiльки у Скутарi, в склепу, не дрiмають
Козаки сердеги. Чого вони ждуть?
По-своєму бога в кайданах благають,
А хвилi на той бiк iдуть та ревуть.

"О милий боже України,
Не дай пропасти на чужинi,
В неволi вольним козакам!
I сором тут, i сором там -
Вставать з чужої домовини,
На суд твiй праведний прийти,
В залiзi руки принести
I перед всiми у кайданах
Стать козаковi..." - Рiж! i бий!
Катуй невiру-бусурмана! -
Кричать за муром. Хто такий?
Гамалiю, серце млiє.
Скута р скаженiє.
- Рiжте! бийте! - на фортецi
Кричить Гамалiя.
Реве гарматами Скутара -
Ревуть, лютують вороги.
Козацтво преться без ваги -
I покотились яничари.
Гамалiя по Скутарi -
По пеклу гуляє,
Сам хурдигу розбиває,
Кайдани ламає.
- Вилiтайте, сiрi птахи,
На базар до паю! -
Стрепенулись соколята,
Бо давно не чули
Хрещеної тiї мови.
I нiч стрепенулась:
Не бачила, стара мати,
Козацької плати.
Не лякайся, подивися
На бенкет козачий.
Темно всюди, як у будень,
А свято чимале.
Не злодiї з Гамалiєм
Їдять мовчки сало
Без шашлика. - Засвiтимо! -
До самої хмари
З щоглистими кораблями
Палає Скутара.
Вiзантiя пробуркалась,
Витрiщає очi,
Переплива на помогу,
Зубами скрегоче.

Реве, лютує Вiзантiя,
Руками берег достає;
Достала, зикнула, встає -
I на ножах в кровi нiмiє.
Скутар, мов пекло те, палає;
Через базари кров тече,
Босфор широкий доливає.
Неначе птахи чорнi в гаї,
Козацтво смiливе лiтає:
Нiхто на свiтi не втече!
Огонь запеклих не пече.
Руйнують мури; срiбло, злото
Несуть шапками козаки
I насипають байдаки.
Пала Скутар, стиха робота,
I хлопцi сходяться; зiйшлись.
Люльки з пожару закурили,
На байдаки - та й потягли,
Рвучи червонi гори-хвилi.
Пливуть собi, нiби з дому,
Так буцiм гуляють,
Та - звичайне, запорожцi -
Пливучи спiвають:

"Наш отаман Гамалiя,
Отаман завзятий,
Забрав хлопцiв та й поїхав
По морю гуляти;
По морю гуляти,
Слави добувати,
Iз турецької неволi
Братiв визволяти.
Ой приїхав Гамалiя
Аж у ту Скутару.
Сидять брати-запорожцi,
Дожидають кари.
Ой як крикнув Гамалiя:
- Брати! будем жити,
Будем жити, вино пити,
Яничара бити,
А куренi килимами,
Оксамитом крити! -
Вилiтали запорожцi
На лан жито жати;
Жито жали, в копи клали,
Гуртом заспiвали:
"Слава тобi, Гамалiю,
На ввесь свiт великий,
На ввесь свiт великий,
На всю Україну,
Що не дав ти запорожцям
Згинуть на чужинi!"

Пливуть, спiваючи; пливе
Позад завзятий Гамалiя:
Орел орлят мов стереже;
Iз Дарданеллiв вiтер вiє,
А не женеться Вiзантiя;
Вона боїться, щоб Чернець
Не засвiтив Галату знову,
Або гетьман Iван Пiдкова
Не кликнув в море на ралець .
Пливуть собi, а з-за хвилi
Сонце хвилю червонить:
Перед ними море миле
Гомонить i клекотить.

Гамалiю, вiтер вiє...
Ось... ось... наше море!..
I сховалися за хвилi -
За живiї гори.

[С.-Петербург 1842]

ГОГОЛЮ

За думою дума роєм вилiтає;
Одна давить серце, друга роздирає,
А третяя тихо, тихесенько плаче
У самому серцi - може й бог не бачить.
Кому ж її покажу я,
I хто тую мову
Привiтає, угадає
Великеє слово?
Всi оглухли, похилились
В кайданах... Байдуже...
Ти смiєшся, а я плачу,
Великий мiй друже.
А що вродить з того плачу?
Богилова, брате...
Не заревуть в Українi
Вольнiї гармати.
Не зарiже батько сина,
Своєї дитини,
За честь, славу, за братерство,
За волю Вкраїни.
Не зарiже: викохає,
Та й продасть в рiзницю
Москалевi. Це б то, бачиш,
Лепта удовицi
Престоловi-отечеству
Та нiмотi плата.
Нехай, брате. - А ми будем
Смiяться та плакать.

З0 грудня 1844 С.-Петербург

I МЕРТВИМ, I ЖИВИМ, I НЕНАРОЖДЕННИМ

ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ В УКРАЙНI I НЕ В УКРАЙНI
МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНIЄ

Аще кто речет, яко люблю бога, а брата своего ненавижу, ложь есть.
Соборное послание Иоанна Глава 4, ст. 20.

I смеркає, i свiтає,
День божий минає,
I знову люд потомлений
I все спочиває.
Тiльки я, мов окаянний,
I день i нiч плачу
На розпуттях велелюдних,
I нiхто не бачить,
I не бачить, i не знає -
Оглухли, не чують;
Кайданами мiняються,
Правдою торгують.
I господа зневажають, -
Людей запрягають
В тяжкi ярма. Орють лихо,
Лихом засiвають.;:
А що вродить? Побачите,
Якi будуть жнива!
Схаменiться, недолюди,
Дiти юродивiї
Подивiться на рай тихий,
На свою країну!
Полюбiте щирим серцем
Велику руїну!
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
I на небi, а не тiльки
На чужому полi.
В своїй хатi своя й правда,
I сила, i воля.

Нема на свiтi України,
Немає другого Днiпра;
А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра,
Добра святого. Волi! волi!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
I в Україну принесли
Великих слов велику силу,
Та й бiльш нiчого. Кричите,
Що бог создав вас не на те,
Щоб ви неправдi поклонились!..
I хилитесь, як i хилилисьi
I знову шкуру дерете
З братiв незрящих, гречкосiїв;
I сонця правди дозрiвать
В нiмецькi землi, не чужiї,
Претеся знову!.. Якби взять
I всю мiзерiю з собою,
Дiдами крадене добро,
Тодi оставсь би сиротою
З святими горами Днiпро!
Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,
Щоб там i здихали, де ви поросли!
Не плакали б дiти, мати б не ридала,
Не чула б у бога вашої хули.
I сонце не грiло б смердячого гною
На чистiй, широкiй, на вольнiй землi.
I люди б не знали, що ви за орли,
I не покивали б на вас головою.
Схаменiться! Будьте люди,
Бо лихо вам буде!
Розкуються незабаром
Закованi люди.
Настане суд, заговорять
I Днiпро i гори!
I потече сторiками
Кров у синє море
Дiтей ваших... I не буде
Кому помагати:
Одцурається брат брата
I дитини мати.
I дим хмарою заступить
Сонце перед вами,
I навiки прокленетесь
Своїми синами!
Умийтеся! Образ божий
Багном не сквернiте.
Не дурiте дiтей ваших,
Що вони на свiтi
На те тiльки, щоб панувать...
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засудять, - i премудрих
Немудрi одурять!

Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрiсть би була своя.
А то залiзете на небо:
- I ми - не ми, i я - не я!
I все те бачив, i все знаю:
Нема нi пекла, анi раю,
Немає й бога, тiльки я!
Та куций нiмець узлуватий,
А бiльш нiкого!.. - Добре, брате,
Що ж ти такеє?
- Нехай скаже
Нiмець. Ми не знаєм. -
Отак-то ви навчаєтесь
У чужому краю!
Нiмець скаже: - Ви моголи. -
- Моголи! моголи! -
Золотого Тамерлана
Онучата голi.
Нiмець скаже: - Ви слав'яни.
- Слав'яни! слав'яни!
Славних прадiдiв великих
Правнуки поганi!
I Коллара читаєте
З усiєї сили,
I Шафарика, i Ганка,
I в слав'янофiли
Так i претесь... I всi мови
Слав'янського люду -
Всi знаєте. А своєї
Дастьбi... Колись будем
I по-своєму глаголать,
Як нiмець покаже
Та до того й iсторiю
Нашу нам розкаже.
Отодi ми заходимось!
Добре заходились
По нiмецькому показу
I заговорили
Так, що й нiмець не второпа,
Учитель великий,
А не те, щоб простi люди,
А гвалту! а крику!
- I гармонiя, i сила:
Музика та й годi!
А iсторiя!.. Поема
Вольного народа!
Що тi римляни убогi!
Чорт зна що - не Брутиi
У нас Брути! i Коклеси!
Плавнi, незабутi!
( У нас воля виростала,
Днiпром умивалась,
У голови гори слала,
Степом укривалась! -
Кров'ю вона умивалась,
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах,
Окрадених трупах!
Подивiться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте анi титли,
Нiже тiї коми -
Все розберiть... Та й спитайте
Тодi себе: що ми?..
Чиї сини? Яких батькiв?
Ким? За що закутi?..
То й побачите, що ось що
Вашi славнi Брути:

Раби, пiднiжки, грязь Москви,
Варшавське смiття - вашi пани,
Ясновельможнiї гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмi,
Ще лучче, як батьки ходили?!
Не чваньтесь, з вас деруть ремiнь,
А з їх, бувало, й лiй топили.
Може, чванитесь, що братство
Вiру заступило?
Що Синопом, Трапезонтом
Галушки варило?
Правда!.. Правда, наїдались,
А вам тепер вадить.
I па Сiчi мудрий нiмець
Картопельку садить,
А ви її купуєте,
Їсте на здоров'я
Та славите Запорожжя.
А чиєю кров'ю
Ота земля напоєна,
Що картопля родить?
Вам байдуже. Аби добра
Була для городу!
А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила!

Так от як кров свою лили
Батьки за Москву i Варшаву,
I вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!

Доборолась Україна
До самого краю.
Гiрше ляха свої дiти
Її розпинають.
Замiсть пива праведную
Кров iз ребер точать.
Просвiтити, кажуть, хочуть
Материнi очi
Современними огнями.
Повести за вiком,
За нiмцями, недорiку,
Слiпую калiку.
Добре! Ведiть, показуйте!
Нехай стара мати
Навчається, як дiтей тих
Нових доглядати.
Показуйте!.. За науку
Не турбуйтесь! Буде
Материна добра плата:
Розпадеться луда
На очах ваших неситих;
Побачите славу,
Живу славу дiдiв своїх
I батькiв лукавих.
Не дурiте самi себе!
Учiтесь, читайте,
I чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матiр забуває,
Того бог карає,
Того дiти цураються,
В хату не пускають.
Чужi люди проганяють,
I немає злому
На всiй землi безконечнiй
Веселого дому.
Я ридаю, як згадаю
Дiла незабутi
Дiдiв наших. Тяжкi дiла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Вiку половину.
Отака-то наша слава,
Слава України.
Отак i ви прочитайте,
Щоб не сонним снились
Всi неправди, щоб розкрились
Високi могили
Перед вашими очима.
Щоб ви розпитали
Мученикiв: кого, коли,
За що розпинали?
Обнiмiте ж, брати мої,
Найменшого брата, -
Нехай мати усмiхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дiтей своїх
Твердими руками
I дiточок поцiлує
Вольними устами.
I забудеться срамотна
Давняя година,
I оживе добра слава,
Слава України,
I свiт ясний, невечернiй
Тихо засiяє. ....
Обнiмiться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!

14 грудня 1845 В'юнища

IРЖАВЕЦЬ

Наробили колись шведи
Великої слави:
Утiкали з Мазепою
В Бендери з Полтави.
А за ними й Гордiєнко...
Нарадила мати,
Як пшениченьку пожати,
Полтаву достати.
Ой пожали б, якби були
Одностайне стали
Та з Фастовським полковником
Гетьмана єднали.
Не стримiли б списи в стрiсi
У Петра у свата.
Не втiкали б iз Хортицi
Славнi небожата,
Не спиняв би їх Прилуцький
Полковник поганий...
Не плакала б матер божа
В Криму за Украйну.

Як мандрували день i нiч,
Як покидали запорожцi
Великий Луг i матiр Сiч,
Взяли з собою матер божу,
А бiльш нiчого не взяли,
I в Крим до хана понесли
На нове горе-Запорожжя.

Заступила чорна хмара
Та бiлую хмару.
Опанував запорожцем
Поганий татарин.
Хоч позволив хан на пiсках
Новим кошем стати,
Та заказав запорожцям
Церкву будувати.
У наметi поставили
Образ пресвятої
I крадькома молилися...
Боже мiй з тобою!
Мiй краю прекрасний, розкiшний, багатий!
Хто тебе не мучив? Якби розказать
Про якого-небудь одного магната
Iсторiю-правду, то перелякать
Саме б пекло можна. А Данта старого
Полупанком нашим можна здивувать.
I все то те лихо, все, кажуть, од бога!
Чи вже ж йому любо людей мордувать?
А надто сердешну мою Україну.
Що вона зробила? За що вона гине?
За що її дiти в кайданах мовчать?

Розказали б кобзарi нам
Про войни i чвари,
Про тяжкеє лихолiття...
Про лютiї кари,
Що ляхи нам завдавали -
Про все розказали.
Що ж дiялось по Шведчинi! -
То й вони злякались,
Онiмiли з переляку,
Слiпi небораки.
Отак її воєводи,
Петровi собаки,
Рвали, гризли... I здалека
Запорожцi чули,
Як дзвонили у Глуховi,
З гармати ревнули;
Як погнали на болото
Город будувати.
Як плакала за дiтками
Старенькая мати;
Як дiточки на Орелi
Лiнiю копали
I як у тiй Фiнляндiї
В снiгу пропадали.
Чули, чули запорожцi
З далекого Криму,
Що конає Гетьманщина,
Неповинно гине.
Чули, чули небожата,
Чули, та мовчали.
Бо й їм добре на чужинi
Мурзи завдавали.
Мордувались сiромахи,
Плакали, i з ними
Заплакала матер божа
Сльозами святими.
Заплакала милосерда,
Неначе за сином.
I бог зглянувсь на тi сльози,
Пречистiї сльози!
Побив Петра, побив ката
На наглiй дорозi.
Вернулися запорожцi,
Принесли з собою
В Гетьманщину той чудовий
Образ пресвятої.
Поставили в Iржавицi
В мурованiм храмi.
Отам вона й досi плаче
Та за козаками.

[Орська крiпость 1847] - [Москва] 14 березня [1858]

IСАIЯ. ГЛАВА 35

(ПОДРАЖАНIЄ)_

Радуйся, ниво неполитая!
Радуйся, земле, не повитая
Квiтчастим злаком! Розпустись,
Рожевим крином процвiти!
I процвiтеш, позеленiєш,
Мов Iордановi святiї
Луги зеленi, береги!
I честь Кармiлова i слава
Лiванова, а не лукава,
Тебе укриє дорогим
Золототканим, хитрошитим,
Добром та волею пiдбитим,
Святим омофором своїм.
I люди темнiї, незрячi,
Дива господнiї побачать.
I спочинуть невольничi
Утомленi руки,
I колiна одпочинуть,
Кайданами кутi!
Радуйтеся, вбогодухi,
Не лякайтесь дива, -
Се бог судить, визволяє
Довготерпеливих
Вас, убогих. I воздає
Злодiям за злая!
Тодi, як, господи, святай
На землю правда прилетить
Хоч на годиночку спочить...
Незрячi прбзрять, а кривiї,
Мов сарна з гаю, помайнують.
Нiмим отверзуться уста;
Прорветься слово, як вода,
I дебрь-пустиня неполита,
Зцiлющою водою вмита,
Прокинеться; i потечуть
Веселi рiки, а озера
Кругом гаями поростуть,
Веселим птаством оживуть.

Оживуть степи, озера,
I не верстовiї,
А вольнiї, широкiї
Скрiзь шляхи святiї
Простеляться: i не найдуть
Шляхiв тих владики,
А раби тими шляхами,
Без гвалту i крику,
Позiходяться докупи,
Радi та веселi.
I пустиню опанують
Веселiї села.

25 березня 1859 [С.-Петербург]

IВАН ПIДКОВА

Було колись - в Українi
Ревiли гармати;
Було колись - запорожцi
Вмiли панувати.
Панували, добували
I славу, i волю;
Минулося - осталися
Могили на полi.
Високiї тi могили,
Де лягло спочити
Козацькеє бiле тiло,
В китайку повите.
Високiї тi могили
Чорнiють, як гори,
Та про волю нишком в полi
З вiтрами говорять.
Свiдок слави дiдiвщини
З вiтром розмовляє,
А внук косу несе в росу,
За ними спiває.

Було колись - в Українi
Лихо танцювало,
Журба в шинку мед-горiлку
Поставцем кружала.
Було колись добре жити
На тiй Українi...
А згадаймо! може, серце
Хоч трохи спочине.

Чорна хмара з-за Лиману
Небо, сонце криє,
Синє море звiрюкою
То стогне, то виє,
Днiпра гирло затопило.
"А нуте, хлоп'ята,
На байдаки! Море грає -
Ходiм погуляти!"

Висипали запорожцi -
Лиман човни вкрили.
"Грай же, море!" - заспiвали,
Запiнились хвилi.
Кругом хвилi, як тi гори:
Нi землi, нi неба.
Серце млiє, а козакам
Того тiлько й треба.
Пливуть собi та спiвають;
Рибалка лiтає...
А попереду отаман
Веде, куди знає.
Походжає вздовж байдака,
Гасне люлька в ротi;
Поглядає сюди-туди -
Де-де буть роботi?
Закрутивши чорнi уси,
За ухо чуприну,
Пiдняв шапку - човни стали.
"Нехай ворог гине!
Не в Синопу, отамани,
П анове-молодцi,
А у Царград, до султана,
Поїдемо в гостi!"
"Добре, батьку отамане!" -
Кругом заревiло.
"Спасибi вам!" -
Надiв шапку.

Знову закипiло
Синє море; вздовж байдака
Знову походжає
Пан-отаман та на хвилю
Мовчки поглядає.

[1839, С.-Петербург]

КАВКАЗ

Искреннему моему Якову де Бальмену

Кто даст. главе моей воду, И очесем моим источник слез, И плачуся и
день и нощь о побиенных...
Иеремии. Глава 9, стих 1.

За горами гори, хмарою повитi,
Засiянi горем, кровiю политi.
Споконвiку Прометея
Там орел карає,
Що день божий довбе ребра
Й серце розбиває.
Розбиває, та не вип'є
Живущої кровi, -
Воно знову оживає
I смiється знову.
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
I неситий не виоре
На днi моря поле.
Не скує душi живої
I слова живого.
Не понесе слави бога,
Великого бога.

Не нам на прю з тобою стати!
Не нам дiла твої судить!
Нам тiльки плакать, плакать, плакать
I хлiб насущний замiсить
Кривавим потом i сльозами.
Кати знущаються над нами,
А правда наша п'яна спить.
Коли вона прокинеться?
Коли одпочити
/Iяжеш, боже, утомлений?
I нам даси жити!
Ми вiруєм твоїй силi
I духу живому.
Встане правда! Встане воля!
I тобi одному
Помоляться всi язики
Вовiки i вiки.
А поки що течуть рiки,
Кривавiї рiки!
За горами гори, хмарою повитЇ,
Засiянi горем, кровiю политi.
Отам-то милостивiї ми
Ненагодоваиу i голу
Застукали сердешну волю
Та й цькуємо. Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз, а кровi!? напоїть
Всiх iмператорiв би стало
З дiтьми i внуками, втопить
В сльозах удов'їх. А дiвочих,
Пролитих тайно серед ночi!
А матернiх гарячих сльоз!
А батькових, старих, кривавих!
Не рiки - море розлилось,
Огненне море! Слава! Слава!
Хортам, i гончим, i псарям,
I нашим батюшкам-царям
Слава!

I вам слава, синi гори,
Кригою окутi!
I вам, лицарi великi,
Богом не забутi.
Борiтеся - поборете!
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас слава
I воля святая!

Чурек i сакля - все твоє;
Воно не прошене, не дане,
Нiхто й не возьме за своє,
Не поведе тебе в кайданах.
А в нас!.. На те письменнi ми,
Читаєм божiї глаголи!..
I од глибокої тюрми
Та до високого престола -
Усi ми в золотi i голi.
До нас в науку! Ми навчим,
Почому хлiб i сiль почiм!
Ми християни: храми, школи,
Усе добро, сам бог у нас!
Нам тiльки сакля очi коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана; чом ми вам
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тiй собацi! Чом ви нам
Платить за сонце не повиннi! -
Та й тiльки ж то! Ми не погани,
Ми настоящi християни -
Ми малим ситi!.. А зате!
Якби ви з нами подружили,
Багато б дечому навчились!
У нас же й свiта, як на те -
Одна Сибiр неiсходима!
А тюрм, а люду!.. Що й лiчить!
Од молдаванина до фiнна
На всiх язиках все мовчить,
Бо благоденствує! У нас
Святую бiблiю читає
Святий чернець i научає,
Що цар якийсь-то свинi пас
Та дружню жiнку взяв до себе,
А друга вбив. Тепер на небi!
От бачите, якi у нас
Сидять на небi! Ви ще темнi,
Святим хрестом не просвiщенi!
У нас навчiться! В нас дери,
Дери та дай,
I просто в рай,
Хоч i рiдню всю забери!
У нас! Чого-то ми не вмiєм?
I зорi лiчим, гречку сiєм,
Французiв лаєм. Продаєм
Або у карти програєм
Людей... не негрiв... а таких,
Таки хрещених... но простих.
Ми не гiшпани! Крий нас, боже,
Щоб крадене перекупать,
Як тi жиди. Ми по закону!..

По закону апостола
Ви любите брата!
Суєслови, лицемiри,
Господом проклятi!
Ви любите на братовi
Шкуру, а не душу!
Та й лупите по закону:
Дочцi на кожушок,
Байстрюковi на придане,
Жiнцi на патинки.
Собi ж на те, що не знають
Нi дiти, нi жiнка!

За кого ж ти розiп'явся,
Христе, сине божий?
За нас добрих, чи за слово
Iстини... Чи, може,
Щоб ми з тебе насмiялись?
Воно ж так i сталось.

Храми, каплицi, i iкони,
I ставники, i мiрри дим,
I перед образом твоїм
Неутомленнiї поклони
За кражу, за войну, за кров, -
Щоб братню кров пролити просять,
I потiм в дар тобi приносять
З пожару вкрадений покров!!.
Просвiтились! Та ще й хочем
Других просвiтити,
Сонце правди показати...
Слiпим, бачиш, дiтям!!
Все покажем! Тiльки дайте
Себе в руки взяти.
Як i тюрми мурувати,
Кайдани кувати -
Як i носить!.. I як плести
Кнути узлуватi, -
Всьому навчим! Тiльки-дайте
Свої синi гори
Остатнiї... бо вже взяли
I поле i море.

I тебе загнали, мiй друже єдиний,
Мiй Якове добрий! Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров добру, не чорну. Довелось запить
З московської чашi московську отруту!
О друже мiй добрий! друже незабутий!
Живою душею в Украйнi витай;
Лiтай з козаками понад берегами,
Розритi могили в степу назирай.
Заплач з козаками дрiбними сльозами
I мене з неволi в степу виглядай.

А поки що - мої думи,
Моє люте горе
Сiятиму. Нехай ростуть
Та з вiтром говорять.
Вiтер тихий з України
Понесе з росою
Мої думи аж до тебе!..
Братньою сльозою
Ти їх, друже, привiтаєш,
Тихо прочитаєш...
I могили, степи, море.
I мене згадаєш.

18 листопада 1845 в Переяславi

ЛIЛЕЯ

- За що мене, як росла я,
Люди не любили?
За що мене, як виросла,
Молодую вбили?
За що вони тепер мене
В палатах вiтають,
Царiвною називають,
Очей не спускають
З мого цвiту! Дивуються,
Не знають, де дiти!
Скажи менi, мiй братiку,
Королевий цвiте!
- Я не знаю, моя сестро. -
I цвiт королевий
Схилив свою головоньку
Червоно-рожеву
До бiлого пониклого
Личенька Лiлеї.
I заплакала Лiлея
Росою-сльозою...
Заплакала i сказала:
- Брате мiй! З тобою
Ми давно вже кохаємось,
А я й не сказала,
Як була я людиною,
Як я мордувалась...
Моя мати... Чого вона,
Вона все журилась,
I на мене, на дитину,
Дивилась, дивилась,
I плакала. Я не знаю,
Мiй брате єдиний!
Хто їй лихо заподiяв?
Я була дитина,
Я гралася, забавлялась,
А вона все в'яла
Та нашого злого пана
Кляла-проклинала.
Та й умерла. А мене пан
Взяв догодувати.
Я виросла, викохалась
У бiлих палатах.
Я не знала, що байстря я,
Що його дитина.
Пан поїхав десь далеко,
А мене покинув.
I прокляли його люди,
Будинок спалили...
А мене не знаю за що,
Убити - не вбили,
Тiльки мої довгi коси
Остригли, накрили
Острижену ганчiркою.
Та ще й реготались.
Жиди навiть нечистiї
На мене плювали.
Отаке-то, мiй братiку,
Було менi в свiтi.
Молодого, короткого
Не дали дожити
Люди вiку. Я умерла
Зимою пiд тином,
А весною процвiла я
Цвiтом при долинi,
Цвiтом бiлим, як снiг бiлим!
Аж гай звеселила.
Зимою люди... боже мiй!
В хату не пустили.
А весною, мов на диво,
На мене дивились.
А дiвчата заквiтчались
I почали звати
Лiлеєю-снiгоцвiтом;
I я процвiтати
Стала в гаї, i в теплицi,
I в бiлих палатах.
Скажи ж менi, мiй братiку,
Королевий цвiте:
Нащо мене бог поставив
Цвiтом на сiм свiтi?
Щоб людей я веселила,
Тих самих, що вбили
Мене й матiр?.. Милосердий,
Святий боже, милий! -
I заплакала Лiлея.
А цвiт королевий
Схилив свою головоньку
Червоно-рожеву
На бiлеє пониклеє
Личенько Лiлеї.

[Київ 1846 липня 25] - [Нижнiй Новгород 1858] 6 березня

МОЛИТВА

Царям, всесвiтнiм шинкарям,
I дукачi, i таляри,
I пута кутiї пошли.

Робочим головам, рукам
На сiй окраденiй землi
Свою ти силу ниспошли.

Менi ж, мiй боже, на землi
Подай любов, сердечний рай
I бiльш нiчого не давай!

24 травня 1860 С. П. Б.

Царiв, кривавих шинкарiв,
У пута кутiї окуй,
В склепу глибокiм замуруй.

Трудящим людям, всеблагий.
На їх окраденiй землi
Свою ти силу ниспошли.

А чистих серцем - коло їх
Постав ти ангели свої,
Щоб чистоту їх соблюли:

Менi ж, о господи, подай
Любити правду на землi
I друга щирого пошли!

25 травня [1860 С. П. Б.]

Злоначинающих спини,
У пута кутiї не куй,
В склепи глибокi не муруй.

А доброзиждущим рукам
I покажи, i поможи,
Святую силу ниспошли.

А чистих серцем? - Коло їх
Постави ангели свої
I чистоту їх соблюди.

А всiм нам вкупi на землi
Єдиномислiє подай
I братолюбiє пошли.

27 травня [1860 С. П .Б.]

Тим неситим очам,
Земним ббгам-царям,
I плуги, й кораблi,
I всi добра землi,
I хвалебнi псалми -
Тим дрiбненьким богам.

Роботящим умам,
Роботящим рукам
Перелоги орать,
Думать, сiять, не ждать
I посiяне жать
Роботящим рукам.

Добросердим-малим,
Тихолюбцям-святим,
Творче неба й землi!
Долгоденствiє їм
На сiм свiтi; на тiм...
Рай небесний пошли.

Все на свiтi - не нам,
Все богам, тим царям!
I плуги, й кораблi,
I всi добра землi,
Моя любо!.. А нам -
Нам любов мiж людьми.

31 травня [1860 С. П. Б.]

НА ВIЧНУ ПАМ'ЯТЬ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ

Сонце грiє, вiтер вiє
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину;
На калинi одиноке
Гнiздечко гойдає, -
А де ж дiвся соловейко?
Не питай, не знає.
Згадай лихо, та й байдуже...
Минулось... пропало...
Згадай добре, - серце в'яне:
Чому не осталось?
Отож гляну та згадаю:
Було, як смеркає,
Защебече на калинi -
Нiхто не минає.
Чи багатий, кого доля,
Як мати дитину,
Убирає, доглядає, -
Не мине калину.
Чи сирота, що до свiта
Встає працювати,
Опиниться, послухає;
Мов батько та мати
Розпитують, розмовляють, -
Серце б'ється, любо...
I свiт божий, як Великдень,
I люди, як люди.
Чи дiвчина, що милого
Щодень виглядає,
В'яне, сохне сиротою,
Де дiтись, не знає;
Пiде на шлях подивитись,
Поплакати в лози, -
Защебече соловейко -
Сохнуть дрiбнi сльози.
Послухає, усмiхнеться,
Пiде темним гаєм...
Нiби з милим розмовляла...
А вiн, знай, спiває.
Та дрiбно, та рiвно, як бога благає,
Поки вийде злодiй на шлях погулять
З ножем у халявi, - пiде руна гаєм,
Пiде i замовкне - нащо щебетать?
Запеклую душу злодiя не спинить,
Тiльки стратить голос, добру не навчить.
Нехай же лютує, поки сам загине,
Поки безголов'я ворон прокричить.
Засне долина. На калинi
I соловейко задрiма.
Повiє вiтер по долинi -
Пiшла дiбровою руна,
Руна гуляє, божа мова.
Встануть сердеги працювать,
Корови пiдуть по дiбровi,
Дiвчата вийдуть воду брать,
I сонце гляне, - рай та й годi!
Верба смiється, свято скрiзь!
Заплаче злодiй, лютий злодiй.
Було так перш - тепер дивись:
Сонце грiє, вiтер вiє
З поля на долину;
Над водою гне з вербою
Червону калину.
На калинi одиноке
Гнiздечко гойдає.
А де ж дiвся соловейко?
Не питай, не знає.
Недавно, недавно у нас в Українi
Старий Котляревський отак щебетав;
Замовк неборака, сиротами кинув
I гори, i море, де перше витав,
Де ватагу пройдисвiта
Водив за собою,-
Все осталось, все сумує,
Як руїни Трої.
Все сумує, - тiльки слава
Сонцем засiяла.
Не вмре кобзар, бо навiки
Його привiтала.
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!
Праведная душе! прийми мою мову
Не мудру, та щиру - прийми, привiтай.
Не кинь сиротою, як кинув дiброви,
Прилини до мене хоч на одно слово
Та про Україну менi заспiвай!
Нехай усмiхнеться серце на чужинi,
Хоч раз усмiхнеться, дивлячись, як ти
Всю славу козацьку за словом єдиним
Перенiс в убогу хату сироти.
Прилинь, сизий орле, бо я одинокий
Сирота на свiтi, в чужому краю.
Дивлюся на море широке, глибоке,
Поплив би на той бiк - човна не дають.
Згадаю Бнея, згадаю родину,

Згадаю, заплачу, як тая дитина.
А хвилi на той бiк iдуть та ревуть.
А може, я й темний, нiчого не бачу,
Злая доля, може, по тiм боцi плаче, -
Сироту усюди люде осмiють.
Нехай би смiялись, та там море грає,
Там сонце, там мiсяць яснiше сiя,
Там з вiтром могила в степу розмовляє,
Там не одинокий був би з нею й я.
Праведная душе! прийми мою мову
Не мудру, та щиру. Прийми, привiтай.
Не кинь сиротою, як кинув дiброви,
Прилини до мене хоч на одно слово
Та про Україну менi заспiвай!

(1838, С.-Петербург)

ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ

В Путивлi-градi вранцi-рано
Спiває-плаче Ярославна,
Як та зозуленька кує,
Словами жалю додає.
- Полечу, каже, зигзицею,
Тiєю чайкою-вдовицею,
Та понад Доном полечу,
Рукав бобровий омочу
В рiцi Каялi. I на тiлi,
На княжiм бiлiм, помарнiлiм,
Омию кров суху, отру
Глибокiї, тяжкiї рани... -
I квилить-плаче Ярославна
В Путивлi рано на валу:
- Вiтрило-вiтре мiй єдиниi'i!
Легкий, крилатий господине!
Нащо на дужому крилi
На вої любiї мої,
На князя, ладо моє миле,
Ти хановi метаєш стрiли?
Не мало неба, i землi,
I моря синього. На морi
Гойдай насади-кораблi.
А ти, прелютий... Горе! Горе!
Моє веселiє украв,
В степу на тирсi розiбгав. -
Сумує, квилить, плаче рано
В Путивлi-градi Ярославна.
I каже: - Дужий i старий,
Широкий Днiпре, не малий!
Пробив єси високi скали,
Текучи в землю половчина,
Носив єси на байдаках
На половчан, на Кобяка
Дружину тую Святославлю!..
О мiй Словутицю преславний!
Моє ти ладо принеси,
Щоб я постiль весела слала,
У море слiз не посилала, -
Сльозами моря не долить. -
I плаче, плаче Ярославна
В Путивлi на валу на брамi.
Святеє сонечко зiйшло.
I каже: - Сонце пресвятеє
На землю радiсть принесло
I людям i землi, моєї
Туги-нудьги не розвело.
Святий, огненний господине!
Спалив єси луги, степи,
Спалив i князя i дружину,
Спали мене на самотi!
Або не грiй i не свiти...
Загинув ладо... Я загину!

4 червня [1860] С.П.Б.

В Путивлi-градi вранцi-рано
Сумує, плаче Ярославна!
- Полечу, рече, зозулею,
Понад Дунаєм полечу!
Рукав бобряний омочу
В рiцi Каялi... i омию
На княжому дебелiм тiлi
Засохлу кров його... Отру
Глибокiї на любiм ладо рани. -
I плаче, плаче Ярославна
В Путивлi-городi. Й рече:
- Вiтрило-вiтре, господине!
Нащо ти вiєши, несеш
На легкому крилi своєму
Хиновськi стрiли?

14 вересня [1860 С.-Петербург]

ПРИЧИННА

Реве та стогне Днiпр широкий,
Сердитий вiтер завива,
Додолу верби гне високi,
Горами хвилю пiдiйма.
I блiдний мiсяць на ту пору
Iз хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синiм морi,
То виринав, то потопав.
Ще третi пiвнi не спiвали,
Нiхто нiгде не гомонiв,
Сичi в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипiв.

В таку добу пiд горою,
Бiля того гаю,
Що чорнiє над водою,
Щось бiле блукає.
Може, вийшла русалонька
Матерi шукати,
А може, жде козаченька,
Щоб залоскотати.
Не русалонька блукає:
То дiвчина ходить,
Й сама не зна (бо причинна),
Що такеє робить.
Так ворожка поробила,
Щоб менше скучала,
Щоб, бач, ходя опiвночi,
Спала й виглядала
Козаченька молодого,
Що торiк покинув.
Обiщався вернутися,
Та, мабуть, i згинув!
Не китайкою покрились
Козацькiї очi,
Не вимили бiле личко
Слiзоньки дiвочi:
Орел вийняв карi очi
На чужому полi,
Бiле тiло вовки з'їли, -
Така його доля.
Дарма щонiч дiвчинонька
Його виглядає.
Не вернеться чорнобривий
Та й не привiтає,
Не розплете довгу косу,
Хустку не зав'яже,
Не на лiжко - в домовину
Сиротою ляже!

Така її доля... О боже мiй милий!
За що ж ти караєш її, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькiї очi?.. Прости сироту!
Кого ж їй любити? Нi батька, нi неньки;
Одна, як та пташка в далекiм краю.
Пошли ж ти їй долю, - вона молоденька,
Бо люде чужiї її засмiють.
Чи винна ж голубка, що голуба любить?
Чи винен той голуб, що сокiл убив?
Сумує, воркує, бiлим свiтом нудить,
Лiтає, шукає, дума - заблудив.
Щаслива голубка: високо лiтає,
Полине до бога - милого питать.
Кого ж сиротина, кого запитає,
I хто їй розкаже, i хто теє знає,
Де милий ночує: чи в темному гаю,
Чи в бистрiм Дунаю коня напува,
Чи, може, з другою, другую кохає,
її, чорнобриву, уже забува?
Якби-то далися орлинiї крила,
За синiм би морем милого знайшла;
Живого б любила. Другу б задушила,
А до неживого у яму б лягла.
Не так серце любить, щоб з ким подiлиться,
Не так воно хоче, як бог нам дає:
Воно жить не хоче, не хоче журиться.
"Журись", - каже думка, жалю завдає.
О боже мiй милий! така твоя воля,
Таке її щастя, така її доля!

Вона все ходить, з уст нi пари.
Широкий Днiпр не гомонить:
Розбивши вiтер чорнi хмари,
Лiг бiля моря одпочить,
А з неба мiсяць так i сяє;
I над водою, i над гаєм,
Кругом, як в усi, все мовчить.
Аж гульк - з Днiпра повиринали
Малiї дiти, смiючись.
"Ходiмо грiться! - закричали. -
Зiйшло вже сонце!" (Голi скрiзь:
З осоки коси, бо дiвчата).

"Чи всi ви тута? - кличе мати.
Ходiм шукати вечерять.
Пограємось, погуляймо
Та пiсеньку заспiваймо:
Ух! ух!

Солом'яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила.
Мiсяченьку!

Наш голубоньку!
Ходи до нас вечеряти:
У нас козак в очеретi,
В очеретi, в осоцi,
Срiбний перстень на руцi;
Молоденький, чорнобровий;
Знайшли вчора у дiбровi.
Свiти довше в чистiм полi,
Щоб нагулятись доволi.
Поки вiдьми ще лiтають,
Поки пiвнi не спiвають,
Посвiти нам... Он щось ходить!
Он пiд дубом щось там робить.
Ух! ух!

Солом'яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила".

Зареготались нехрещенi...
Гай обiзвався; галас, зик,
Орда мов рiже. Мов скаженi,
Летять до дуба... нiчичирк...
Схаменулись нехреiценi,
Дивляться - мелькає,
Щось лiзе вверх по стовбуру
До самого краю.
Ото ж тая дiвчинонька,
Що сонна блудила:
Отаку-то їй причину
Ворожка зробила!
На самий верх на гiллячцi
Стала... в серце коле!
Подивилась на всi боки
Та й лiзе додолу.
Кругом дуба русалоньки
Мовчки дожидали;
Взяли її, сердешную,
Та й залоскотали.
Довго, довго дивовались
На її уроду...
Третi пiвнi: кукурiку! -
Шелеснули в воду.
Защебетав жайворонок,
Угору летючи;
Закувала зозуленька,
На дубу сидячи;
Защебетав соловейко -
Пiшла луна гаєм;
Червонiє за горою;
Плугатар спiває.
Чорнiє гай над водою,
Де ляхи ходили;
Засинiли понад Днiпром
Високi могили;
Пiшов шелест по дiбровi;
Шепчуть густi лози.
А дiвчина спить пiд дубом
При битiй дорозi.
Знать, добре спить, що не чує,
Як кує зозуля,
Що не лiчить, чи довго жить...
Знать, добре заснула.

А тим часом iз дiброви
Козак виїжджає;
Пiд ним коник вороненький
Насилу ступає.
"Iзнемiгся, товаришу!
Сьогоднi спочинем:
Близько хата, де дiвчина
Ворота одчинить.
А може, вже одчинила
Не менi, другому...
Швидше, коню, швидше, коню,
Поспiшай додому!"
Утомився вороненький,
Iде, спотикнеться, -
Коло серця козацького
Як гадина в'ється.
"Ось i дуб той кучерявий...
Вона! Боже милий!
Бач, заснула виглядавши,
Моя сизокрила!"
Кинув коня та до неї:
"Боже ти мiй, боже!"
Кличе її та цiлує...
Нi, вже не поможе!
"За що ж вони розлучили
Мене iз тобою?"
Зареготавсь, розiгнався -
Та в дуб головою!

Iдуть дiвчата в поле жати
Та, знай, спiвають iдучи:
Як проводжала сина мати,
Як бивсь татарин уночi.
Iдуть - пiд дубом зелененьким
Кiнь замордований стоїть,
А бiля його молоденький
Козак та дiвчина лежить.
Цiкавi (нiгде правди дiти)
Пiдкралися, щоб iзлякать;
Коли подивляться, що вбитий, -
З переполоху ну втiкать!

Збиралися подруженьки,
Слiзоньки втирають;
Збиралися товаришi
Та ями копають;
Прийшли попи з корогвами,
Задзвонили дзвони.
Поховали громадою
Як слiд, по закону.
Насипали край дороги
Двi могили в житi.
Нема кому запитати,
За що їх убито?
Посадили над козаком
Явiр та ялину,
А в головах у дiвчини
Червону калину.
Прилiтає зозуленька
Над ними кувати;
Прилiтає соловейко
Щонiч щебетати;
Виспiвує та щебече,
Поки мiсяць зiйде,
Поки тiї русалоньки
З Днiпра грiтись вийдуть.

[1837, С.-Петербург]

РАЗРЫТАЯ МОГИЛА

Край мой тихий, мать Украйна,
Чей ты искупаешь
Грех великий, за кого ты
В муках погибаешь?
Или ты молитвы ранней
Богу не творила?
Иль детей своих ты честно
Жить не научила?
"Я молилась, я трудилась,

Я глаз не смыкала,
Й Детей своих я в добрых
Нравах наставляла.
Как цветочки в чистом поле,
Вырастали дети,
Знала власть я, знала волю
На широком свете.
О Богдан мой, сын мой милый!
Горе мне с тобою,
Что ты сделал, неразумный,
С матерью родною?
Над твоею колыбелью
Песни злой неволи
Пела я и со слезами
Ожидала воли.
О Богдан, когда б я знала,
Что мне жизнь судила,
Я тебя бы в колыбели
Насмерть задушила.
Овладели чужеземцы
Моими степями,
Дети мой на чужбине
Бродят батраками.
Днепр мой, брат мой, высыхает
Средь степей унылых,
А москаль по степи бродит,
Роется в могилах.
Не свое он роет, ищет,
Могилы тревожит;
Но растет уж перевертень...
Вырастет, поможет
Он хозяйничать в отчизне
Чужаку... Спешите
Й рубаху вы с матери
Худую снимите!
Звери, звери, мать родную
Терзать помогите!"
Вся раскопана, разрыта
Старая могила...
Что нашли в ней? Что отцами
Закопано было?
Эх, когда бы отыскать нам...
Отыскать нам кладьi, чїо земля сокрыла
Не плакали б дети, мать бы не тужила!..

9 октября 1843. Березань.

СЕСТРI

Минаючи убогi села
Понадднiпрянськi невеселi,
Я думав: - Де ж я прихилюсь?
I де подiнуся на свiтi? -
I сниться сон менi: дивлюсь,
В садочку, квiтами повита,
На пригорi собi стоїть,
Неначе дiвчина, хатина.
Днiпро геть-геть собi розкинувсь!
Сiяє батько та горить!
Дивлюсь, у темному садочку,
Пiд вишнею у холодочку,
Моя єдиная сестра!
Многострадалиця святая! -
Неначе в раї спочиває
Та з-за широкого Днiпра
Мене, небога, виглядає.
I їй здається - виринає
З-за хвилi човен, доплива...
I в хвилi човен порина.
- Мiй братiку! Моя ти доле! -
I ми прокинулися. Ти...
На панщинi, а я в неволi!..
Отак нам довелося йти
Ще змалечку колючу ниву!
Молися, сестро! будем живi,
То бог поможе перейти.

20 липня [1859] Черкаси

ТАРАСОВА НIЧ

На розпуттi кобзар сидить
Та на кобзi грає;
Кругом хлопцi та дiвчата -
Як мак процвiтає.
Грає кобзар, виспiвує,
Вимовля словами,
Як москалi, орда, ляхи
Бились з козаками;
Як збиралась громадонька
В недiленьку вранцi;
Як ховали козаченька
В зеленiм байрацi.
Грає кобзар, виспiвує -
Аж лихо смiється...
"Була колись гетьманщина,
Та вже не вернеться.
Було колись - панували,
Та бiльше не будем!
Тiї слави козацької
Повiк не забудем!

Встає хмара з-за Лиману,
А другая з поля;
Зажурилась Україна -
Така її доля!
Зажурилась, заплакала,
Як мала дитина.
Нiхто її не рятує...
Козачество гине;
Гине слава, батькiвщина;
Немає де дiтись;
Виростають нехрещенi
Козацькiї дiти;
Кохаються невiнчанi;
Без попа ховають;
Запродана жидам вiра,
В церкву не пускають!
Як та галич поле крив,
Ляхи, унiати

Налiтають, - нема кому
Порадоньки дати.
Обiзвався Наливайко -
Не стало Кравчини!
Обiзвавсь козак Павлюга
За нею полинув!
Обiзвавсь Тарас Трясило
Гiркими сльозами:
"Бiдна моя Україно,
Стоптана ляхами!"
Україно, Україно!
Серце моє, ненько!
Як згадаю твою долю,
Заплаче серденько!
Де подiлось козачество,
Червонi жупани?
Де подiлась доля-воля,
Бунчуки6, гетьмани?
Де подiлися? Згорiло
А чи затопило
Синє море твої гори,
Високi могили?
Мовчать гори, грає море,
Могили сумують,
А над дiтьми козацькими
Поганцi панують.
Грай же, море, мовчiть, гори!
Гуляй, буйний, полем!
Плачте, дiти козацькiї, -
Така ваша доля!
Обiзвавсь Тарас Трясило
Вiру рятовати,
Обiзвався, орел сизий,
Та й дав ляхам знати!
Обiзвався пан Трясило:
"А годi журиться!
А ходiм лиш, пани-брати,
З поляками биться!"

Вже не три днi, не три ночi
Б'ється пан Трясило.
Од Лимана до Трубайла
Трупом поле крилось.
Iзнемiгся козаченько,
Тяжко зажурився,
А поганий Конецпольський
Дуже звеселився;
Зiбрав шляхту всю докупи
Та й ну частовати.
Зiбрав Тарас козаченькiв -
Поради прохати:
"Отамани товаришi,
Брати мої, дiти!
Дайте менi порадоньку,
Що будем робити?
Бенкетують вражi ляхи -
Наше безголов'я".
"Нехай собi бенкетують,
Нехай на здоров'я!
Нехай, клятi, бенкетують,
Поки сонце зайде,
А нiч-мати дасть пораду, -
Козак ляха знайде".

Лягло сонце за горою,
Зiрки засiяли,
А козаки, як та хмара,
Ляхiв обступали.
Як став мiсяць серед неба,
Ревнула гармата;
Прокинулись ляшки-панки -
Нiкуди втiкати!
Прокинулись ляшки-панки,
Та й не повставали:
Зiйшло сонце - ляшки-панки
Покотом лежали.

Червоною гадюкою
Несе Альта вiсти,
Щоб летiли крюки з поля
Ляшкiв-панкiв їсти.
Налетiли чорнi крюки
Вельможних будити;
Зiбралося козачество
Богу помолитись.
Закрякали чорнi крюки,
Виймаючи очi;
Заспiвали козаченьки
Пiсню тiї ночi, -
Тiї ночi кривавої,
Що славною стала
Тарасовi, козачеству,
Ляхiв що приспала.

Над рiчкою, в чистiм полi,
Могила чорнiє;
Де кров текла козацькая,
Трава зеленiє.
Сидить ворон на могилi
Та з голоду кряче...
Згада козак гетьманщину,
З гада та й заплаче!"
Умовк кобзар, сумуючи:
Щось руки не грають.
Кругом хлопцi та дiвчата
Слiзоньки втирають.

Пiшов кобзар по улицi -
З журби як заграє!
Кругом хлопцi навприсядки,
А вiн вимовляє:
"Нехай буде отакечки!
Сидiть, дiти, у запечку,
А я з журби та до шинку,
А там найду свою жiнку,
Найду жiнку, почастую,
З вороженькiв покепкую".

[6 листопада 1838, С.-Петербург]

ТОПОЛЯ

По дiбровi вiтер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.
Стан високий, лист широкий -
Нащо зеленiє?
Кругом поле, як те море
Широке, синiє.
Чумак iде, подивиться
Та й голову схилить;
Чабан вранцi з сопiлкою
Сяде на могилi,
Подивиться - серце ниє:
Кругом нi билини!
Одна, одна, як сирота
На чужинi, гине!

Хто ж викохав тонку, гнучку
В степу погибати?
Постривайте, все розкажу,
Слухайте ж, дiвчата.
Полюбила чорнобрива
Козака дiвчина.
Полюбила - не спинила,
Пiшов та й загинув...
Якби знала, що покине, -
Була б не любила;
Якби знала, що загине, -
Була б не пустила;
Якби знала, не ходила б
Пiзно за водою,
Не стояла б до пiвночi
З милим пiд вербою;
Якби знала!..

I то лихо -

Попереду знати,
Що нам в свiтi зустрiнеться.
Не знайте, дiвчата!
Не питайте свою долю...
Само серце знає,
Кого любить... Нехай в'яне,
Поки закопають!
Бо не довго, чорнобривi,
Карi оченята;
Бiле личко червонiє
Не довго, дiвчата!
До полудня, та й зав'яне,
Брови полиняють...
Кохайтеся ж, любiтеся,

Як серденько знає.
Защебече соловейко
В лузi на калинi, -
Заспiває козаченько,
Ходя по долинi.
Виспiвує, поки вийде
Чорнобрива з хати;
А вiн її запитає:
"Чи не била мати?"
Стануть собi, обiймуться, -
Спiва соловейко;
Послухають, розiйдуться, -
Обоє раденькi.
Нiхто того не побачить,
Нiхто не спитає:
"Де ти була, що робила?"
Сама собi знає.
Любилася, кохалася,
А серденько млiло:
Воно чуло недоленьку,
А сказать не вмiло.
Не сказало - осталася,
День i нiч воркує,
Як голубка без голуба,
А нiхто не чує.
Не щебече соловейко
В лузi над водою,
Не спiває чорнобрива,
Стоя пiд вербою;
Не спiває, - як сирота,
Бiлим свiтом нудить.
Без милого батько, мати -
Як чужiї люде.
Без милого сонце свiтить -
Як ворог смiється;
Без милого скрiзь могила...
А серденько б'ється!

Минув i рiк, минув другий
Козака немає;
Сохне вона, як квiточка, -
Нiхто не питає.
"Чого в'янеш, моя доню?" -
Мати не спитала,
За старого, багатого
Нищечком єднала.
"Iди, доню, - каже мати, -
Не вiк дiвовати.
Вiн багатий, одинокий -
Будеш пановати".

"Не хочу я пановати,
Не пiду я, мамо!
Рушниками, що придбала,
Спусти мене в яму.
Нехай попи заспiвають,
А дружки поплачуть:
Легше менi в трунi лежать,
Нiж його побачить".

Не слухала стара мати,
Робила, що знала;
Все бачила чорнобрива,
Сохла i мовчала.
Пiшла вночi до ворожки,
Щоб поворожити:
Чи довго їй на сiм свiтi
Без милого жити?
"Бабусенько, голубонько,
Серце моє, ненько!
Скажи менi щиру правду,
Де милий-серденько?
Чи жив, здоров, чи вiн любить,
Чи забув-покинув?
Скажи ж менi, де мiй милий?
Край свiта полину!
Бабусенько, голубонько,
Скажи, коли знаєш!
Бо видає мене мати
За старого замiж.

Любить його, моя сиза,
Серце не навчити.
Пiшла б же я утопилась -
Жаль душу згубити.
Коли нежив чорнобривий,
Зроби, моя пташко,
Щоб додому не вернулась...
Тяжко менi, тяжко!
Там старий жде з старостами...
Скажи ж мою долю".
"Добре, доню; спочинь трошки..
Чини ж мою волю.
Сама колись дiвовала,
Теє лихо знаю;
Минулося - навчилася,
Людям помагаю.
Твою долю, моя доню,
Позаторiк знала,
Позаторiк i зiллячка
Для того придбала".

Пiшла стара, мов каламар
Достала з полицi.
"Ось на тобi сего дива!
Пiди до криницi;
Поки пiвнi не спiвали,
Умийся водою,
Випий трошки сего зiлля -
Все лихо загоїть.
Вип'єш - бiжи якомога;
Що б там нi кричало,
Не оглянься, поки станеш
Аж там, де прощалась.
Одпочинеш; а як стане
Мiсяць серед неба,
Випий ще раз; не приїде -
Втретє випить треба.
За перший раз, як за той рiк,
Будеш ти такою;
А за другий - серед степу
Тупне кiнь ногою.
Коли живий козаченько,
То зараз прибуде.
А за третiй... моя доню,
Не питай, що буде.
Та ще, чуєш, не хрестися,
Бо все пiде в воду.
Тепер же йди, подивися
На торiшню вроду".

Взяла зiлля, поклонилась:
"Спасибi, бабусю!"
Вийшла з хати: "Чи йти, чи нi?
Нi, вже не вернуся!"
Пiшла, вмилась, напилася,
Мов не своя стала,
Вдруге, втретє, та, мов сонна,
В степу заспiвала:

"Плавай, плавай, лебедонько,
По синьому морю,
Рости, рости, тополенько,
Все вгору та вгору!
Рости тонка та висока
До самої хмари,
Спитай бога, чи дiжду я,
Чи не дiжду пари?
Рости, рости, подивися
За синєє море:
По тiм боцi - моя доля,
По сiм боцi - горе.
Там десь милий чорнобривий
По полю гуляє,
А я плачу, лiта трачу,
Його виглядаю.
Скажи йому, моє серце,
Що смiються люде;
Скажи йому, що загину,
Коли не прибуде.
Сама хоче мене мати
В землю заховати...
А хто ж її головоньку
Буде доглядати?
Хто догляне, розпитає,
На старiсть поможе?
Мамо моя, доле моя!
Боже милий, боже!
Подивися, тополенько,
Як нема - заплачеш
До схiд сонця ранiсiнько,
Щоб нiхто не бачив.
Рости ж, серце-тополенько,
Все вгору та вгору;
Плавай, плавай, лебедонько,
По синьому морю!"

Таку пiсню чорнобрива
В степу заспiвала.
Зiлля дива наробило -
Тополею стала.
Не вернулася додому,
Не дiждала пари;
Тонка-тонка та висока -
До самої хмари.
По дiбровi вiтер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.

[1839, С.-Петербург]

УТОПЛЕНА

Вiтер в гаї не гуляє -
Вночi спочиває;
Прокинеться - тихесенько
В осоки питає:
"Хто се, хто се по сiм боцi
Чеше косу? хто се?..
Хто се, хто се по тiм боцi
Рве на собi коси?..
Хто се, хто се?" - тихесенько
Спитає-повiє

Та й задрiма, поки неба
Край зачервонiє.
"Хто се, хто се?" - спитаєте,
Цiкавi дiвчата.
Ото дочка по сiм боцi,
По тiм боцi мати.
Давно колись те дiялось
У нас на Вкраїнi.
Серед села вдова жила
У новiй хатинi,
Бiлолиця, кароока
I станом висока,
У жупанi; кругом панi,
I спереду, й збоку.
I молода - нiвроку їй, -
А за молодою,
А надто ще за вдовою,
Козаки ордою

Так i ходять. I за нею
Козаки ходили,
Поки вдова без сорома
Дочку породила;
Породила, та й байдуже;
Людям годувати
В чужiм селi покинула:
Отака-то мати!..
Постривайте, що ще буде!
Годували люди
Малу дочку, а вдовиця
В недiлю i в будень
З жонатими, з парубками
Пила та гуляла,
Поки лихо не спiткало,
Поки не та стала:
Незчулася, як минули
Лiта молодiї...
Лихо, лихо! мати в'яне,
Дочка червонiє,
Виростає... Та й виросла
Ганна кароока,
Як тополя серед поля,
Гнучка та висока.
"Я Ганнусi не боюся!" -
Спiває матуся;
А козаки, як хмiль отой,
В'ються круг Ганнусi.
А надто той рибалонька,
Жвавий, кучерявий,
Млiє, в'яне, як зустрiне
Ганнусю чорняву.
Побачила стара мати,
Сказилася люта:
"Чи бач, погань розхристана,
Байстря необуте!
Ти вже виросла, дiвуєш,
З хлопцями гуляєш-
Постривай же, ось я тобi!..
Мене зневажаєш?
Нi, голубко!"
I од злостi

Зубами скрегоче.
Отака-то бува мати!..
Де ж серце жiноче?
Серце матерi?.. Ох, лихо,
Лишенько, дiвчата!
Мати стан гнучкий, високий,
А серця - не мати.
Iзогнеться стан високий,
Брови полиняють,
I незчуєтесь; а люди
Смiючись згадають
Вашi лiта молодiї,
Та й скажуть - ледащо!
Тяжко плакала Ганнуся,
I не знала, за що,
За що мати знущається,
Лає, проклинає,
Своє дитя без сорома
Байстрям нарiкає.

Катувала, мордувала,
Та не помагало:
Як макiвка на городi,
Ганна розцвiтала;
Як калина при долинi
Вранцi пiд росою,
Так Ганнуся червонiла,
Милася сльозою.
"Заворожена!.. стривай же! -
Шепче люта мати. -
Треба трути роздобути,
Треба йти шукати
Стару вiдьму!"

Найшла вiдьму,
I трути достала,
I трутою до схiд сонця
Дочку напувала.
Не помогло... Кляне мати
Той час i годину,
Коли на свiт породила
Нелюбу дитину.
"Душно менi; ходiм, дочко,
До ставка купатись".
"Ходiм, мамо".
На березi

Ганна роздяглася,
Роздяглася, розкинулась
На бiлiй сорочцi;
Рибалонька кучерявий
Млiє на тiм боцi...
I я колись... Та цур йому!
Сором - не згадаю.
Як дитина, калиною
Себе забавляє,
Гне стан гнучкий, розгинає,
На сонечку грiє.
Мати дивиться на неї,
Од злостi нiмiв;
То жовтiє, то синiє;
Розхристана, боса,
З роту пiна; мов скажена,
Рве на собi коси.
Кинулася до Ганнусi
I в коси впилася.
"Мамо! мамо! що ти робиш?"
Хвиля роздалася,
Закипiла, застогнала -
I обох покрила.
Рибалонька кучерявий
З усiєї сили

Кинувсь в воду; пливе, синю
Хвилю роздирає,
Пливе, пливе... от-от доплив!
Пiрнув, виринає -
I утоплену Ганнусю
На берег виносить,
Iз рук матерi закляклих
Вириває коси.
"Серце моє! доле моя!
Розкрий карi очi!
Подивися, усмiхнися!
Не хочеш? не хочеш!"
Плаче, пада коло неї,
Розкрива, цiлує
Мертвi очi. "Подивися!..
Не чує, не чує!"
Лежить собi на пiсочку,
Бiлi рученята
Розкидала; а за нею
Стара люта мати:
Очi вивело iз лоба
Од страшної муки;
Втеребила в пiсок жовтий
Старi синi руки.
Довго плакав рибалонька:
"Нема в мене роду,
Нема долi на сiм свiтi,-
Ходiм жити в воду!"
Пiдняв її, поцiловав...
Хвиля застогнала,
Розкрилася, закрилася -
I слiду не стало...

З того часу ставок чистий
Зарiс осокою;
Не купаються дiвчата,
Обходять горою;
Як угледять, то хрестяться
I зовуть заклятим...
Сумно-сумно кругом його...
А вночi, дiвчата,
Випливає з води мати,
Сяде по тiм боцi;
Страшна, синя, розхристана
I в мокрiй сорочцi,
Мовчки дивиться на сей бiк,
Рве на собi коси...
А тим часом синя хвиля
Ганнусю виносить.
Голiсiнька, стрепенеться,
Сяде на пiсочку...
I рибалка випливає,
Несе на сорочку
Баговиння зеленого;
Поцiлує в очi -
Та i в воду: соромиться
На гнучкий дiвочий,
На стан голий подивиться.
I нiхто не знає
Того дива, що твориться
Серед ночi в гаї.
Тiлько вiтер з осокою
Шепче: "Хто се, хто се
Сидить сумно над водою,
Чеше довгi коси?"

С.-Петербург, декабря 8, 1841 року

ВАРНАК

Тиняючи на чужинi
Понад Елеком, стрiв я дiда
Вельми старого. Наш земляк
I недомучений варнак
Старий той був. Та у недiлю
Якось у полi ми зустрiлись
Та й забалакались. Старий
Згадав свою Волинь святую
I волю-долю молодую,
Свою бувальщину. I ми
В травi за валом посiдали,
I розмовляли, сповiдались
Один другому. - Довгий вiк! -
Старий промовив. - Все од бога!
Од бога все! А сам нiчого
Дурний не вдiє чоловiк!
Я сам, як бачиш, марне, всує,
Я сам занiвечив свiй вiк,
I нi на кого не жалкую,
I нi у кого не прошу я,
Нiчого не прошу. Отак,
Мiй сину, друже мiй єдиний,
Так i загину на чужинi
В неволi. - I старий варнак
Заплакав нишком. Сивий брате!
Поки живе надiя в хатi,
Нехай живе, не виганяй.
Нехай пустку нетоплену
Iнодi нагрiє.
I потечуть з очей старих
Сльози молодiї;
I, умитеє сльозами,
Серце одпочине
I полине iз чужини
На свою країну.
- Багато дечого не стало, -
Сказав старий. - Води чимало
Iз Iкви в (Пропуск в автографi Шевченка.) утекло...
Над Iквою було село, -
У тiм селi на безталання
Та на погибель вирiс я.
Лихая доленька моя!..
У нашої старої панi
Малiї паничi були;
Таки однолiтки зо мною.
Вона й бере мене в покої
Синкам на виграшку. Росли,
Росли панята, виростали,
Як тi щенята. Покусали
Не одного мене малi.
Отож i вчити почали
Письму панят. На безголiв'я
I я учуся. Слiзьми! Кров'ю!
Письмо те полилося... Нас,
Дешевших панської собаки,
Письму учить?!
Молитись богу
Та за ралом спотикатись,
А бiльше нiчого
Не повинен знать невольник, -
Така його доля.
Отож i вивчився я, вирiс,
Прошу собi волi, -
Не дає. I в москалi,
Проклята, не голить.
Що тут на свiтi робити?
Пiшов я до рала...
А паничiв у гвардiю
Поопредiляла...
Година тяжкая настала!
Настали тяжкiї лiта!
Отож працюю я за ралом.
Я був убогий сирота.
А у сусiда виростала
У наймах дiвчина. I я...
О доле! Доленько моя!
О боже мiй! О мiй єдиний!
Воно тодi було дитина,
Воно... Не нам твої дiла
Судить, о боже наш великий!
Отож вона менi на лихо
Та на погибель пiдросла.
Не довелось i надивитись,
А я вже думав одружитись,
I веселитися, i жить,
Людей i господа хвалить...
А довелося...
Накупили
I краму й пива наварили,
Не довелося тiльки пить.
Старої панi бахур сивий
Окрав той крам. Розлив те пиво,
Пустив покриткою... Дарма.
Минуло, годi... не до ладу
Тепер i згадувать. Нема,
Нема, минулося, пропало...
Покинув ниву я i рало,
Покинув хату i город,
Усе покинув. Чорт нарадив.
Пiшов я в писарi в громаду.
То сяк, то так минає год.
Пишу собi, з людьми братаюсь
Та добрих хлопцiв добираю.
Минув i другий. Паничi
На третє лiто поз'їжджались,
Уже засватанi. Жили
В дворi. Гуляли, в карти грали,
Свого весiлля дожидали
Та молодих дiвчат в селi,
Мов бугаї, перебирали.
Звичайне, паничi. Ждемо,
I ми ждемо того весiлля.
Отож у клечальну недiлю
Їх i повiнчано обох,
Таки в домашньому костьолi, -
Вони ляхи були. Нiколи
Нiчого кращого сам бог
Не бачив на землi великiй,
Як молодiї тi були...
Заграла весело музика...
Їх iз костьола повели
В возобновлении' покої.
А ми й зустрiли їх i всiх -
Княжат, панят i молодих -
Всiх перерiзали. Рудою
Весiлля вмилося. Не втiк
Нiже єдиний католик.
Всi полягли, мов поросята
В багнi смердячому. А ми,
Упоравшись, пiшли шукати
Нової хати i найшли
Зелену хату i кiмнату
У гаї темному. В лугах,
В степах широких, в байраках
Крутих, глибоких. Всюди хата.
Було де в хатi погуляти
I одпочити де було.
Мене господарем обрали.
Сiм'я моя щодень росла
I вже до сотнi доростала.
Мов поросяча, кров лилась,
Я рiзав все, що паном звалось,
Без милосердi я i зла,
I рiзав так. I сам не знаю,
Чого хотiлося менi?
Ходив три года я з ножами,
Неначе п'яний той рiзник.
До сльоз, до кровi, до пожару,
До всього, всього я привик.
Було, мов жабу ту, на списi
Спряжеш дитину на огнi
Або панянку бiлолицю
Розiпнеш голу на конi
Та й пустиш в степ.
Всього, всього тодi бувало -
I все докучило менi...
Одурiв я, тяжко стало
У вертепах жити.
Думав сам себе зарiзать,
Щоб не нудить свiтом.
I зарiзав би, та диво,
Диво дивне сталось
Надо мною, недолюдом...
Вже на свiт займалось,
Вийшов я з ножем в халявi
З Броварського лiсу,
Щоб зарiзаться. Дивлюся,
Мов на небi висить
Святий Київ наш великий.
Святим дивом сяють
Храми божi, нiби з самим
Богом розмовляють.
Дивлюся я, а сам млiю.
Тихо задзвонили
У Києвi, мов на небi...
О боже мiй милий,
Який дивний ти! Я плакав,
До полудня плакав.
Та так менi любо стало;
I малого знаку
Нудьги тiї не осталось,
Мов переродився...
Подивився кругом себе
I, перехрестившись,
Пiшов собi тихо в Київ -
Не святим молитись,
А суда, суда людського
У людей просити.

[Орська крiпость 1848] - [С.-Петербург (?) 1858]

ЄРЕТИК

Шафариковi

Запалили у сусiда
Нову добру хату
Злi сусiди: нагрiлися
Й полягали спати,
I забули сiрий попiл
По вiтру розвiять.
Лежить попiл на розпуттi,
А в попелi тлiє -
Iскра огню великого,
Тлiє, не вгасає,
Жде пiдпалу, як той месник,
Часу дожидає,
Злого часу. Тлiла iскра,
Тлiла, дожидала
На розпуттi широкому,
Та й гаснути стала.
Отак нiмота запалила
Велику хату. I сiм'ю,
Сiм'ю слав'ян роз'єдинила
I тихо, тихо упустила
Усобищ лютую змiю.
Полилися рiки кровi,
Пожар загасили.
А нiмчики пожарище
Й сирот роздiлили.
Виростали у кайданах
Слав'янськiї дiти,
I забули у неволi,
Що вони на свiтi!
А на давнiм пожарищi
Iскра братства тлiла, -
Дотлiвала, дожидала
Рук твердих та смiлих.
I дождалась... Прозрiв єси
В попелi глибоко
Огонь добрий смiлим серцем,
Смiлим орлiм оком!
I засвiтив, любомудре,
Свiточ правди, волi...
I слав'ян сiм'ю велику
Во тьмi i неволi
Перелiчив до одного,
Перелiчив трупи,
А не слав'ян. I став єси
На великих купах,
На розпуттi всесвiтньому
Iєзекiїлем.
I - о диво! Трупи встали
I очi розкрили;
I брат з братом обнялися
I проговорили
Слово тихої любовi
Навiки i вiки!
I потекли в одно море
Слав'янськiї рiки!

Слава тобi, любомудре,
Чеху-слав'янине!
Що не дав ти потонути
В нiмецькiй пучинi
Нашiй правдi! Твоє море
Слав'янськеє, нове,
Затого вже буде повне,
I попливе човен
З широкими вiтрилами
I з добрим кормилом,
Попливе на вольнiм морi,
На широких хвилях.
Слава тобi, Шафарику,
Вовiки i вiки,
Що звiв єси в одно море
Слав'янськiї рiки!

Привiтай же в своїй славi
I мою убогу
Лепту - думу немудрую
Про чеха святого,
Великого мученика,
Про славного Гуса!
Прийми, отче. А я тихо
Богу помолюся,
Щоб усi слав'яни стали
Добрими братами,
I синами сонця правди,
I єретиками
Отакими, як Констанцький
Єретик великий!
Мир мировi подарують
I славу вовiки!

22 листопада 1845 в Переяславi

ЗАПОВIТ

(В автографi Шевченка заголовка нема)

Як умру, то поховайте
Мене на могилi,
Серед степу широкого,
На Вкраїнi милiй,
Щоб лани широкополi,
I Днiпро, i кручi
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.

Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отодi я
I лани i гори -
Все покину i полину
До самого бога
Молитися... А до того -
Я не знаю бога.

Поховайте та вставайте.
Кайдани порвiте
I вражою злою кров'ю
Волю окропiте.
I мене в сiм'ї великiй,
В сiм'ї вольнiй, новiй
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.

25 грудня 1845 в Переяславi

N.N.

Менi тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сiяло,
Чи так менi чого було?
Менi так любо, любо стало,
Неначе в бога. .......
Уже прокликали до паю,
А я собi у бур'янi
Молюся богу... I не знаю,
Чого маленькому менi
Тодi так приязно молилось,
Чого так весело було?
Господнє небо i село,
Ягня, здається, веселилось!
I сонце грiло, не пекло!

Та недовго сонце грiло,
Недовго молилось...
Запекло, почервонiло
I рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорнiло,
Боже небо голубеє -
I те помарнiло.
Поглянув я на ягнята -
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати -
Нема в мене хати!
Не дав менi бог нiчого!..
I хлинули сльози,
Тяжкi сльози!.. А дiвчина
При самiй дорозi
Недалеко коло мене
Плоскiнь вибирала
Та й почула, що я плачу,
Прийшла, привiтала,
Утирала мої сльози
I поцiлувала .....

Неначе сонце засiяло,
Неначе все на свiтi стало
Моє... Лани, гаї, сади!
I ми, жартуючи, погнали
Чужi ягнята до води.
Бридня!.. а й досi, як згадаю,
То серце плаче та болить,
Чому господь не дав дожить
Малого вiку у тiм раю.
Умер би, орючи, на нивi,
Нiчого б на свiтi не знав,
Не був би в свiтi юродивим,
Людей i бога не прокляв!..

[Орська крiпость, 1847]

N.N.

О думи мої! О славо злая!
За тебе марно я в чужому краю
Караюсь, мучуся... але не каюсь!..
Люблю, як щиру, вiрну дружину,
Як безталанную свою Вкраїну!
Роби що хочеш з темним зо мною,
Тiльки не кидай, в пекло з тобою
Пошкандибаю ...

Ти привiтала
Нерона лютого, Сарданапала,
Iрода, Каїна, Христа, Сократа,
О непотребная! Кесаря-ката
I грека доброго ти полюбила
Однаковiсiнько!.. бо заплатили.
А я, убогий, що принесу я?
За що, сiрому, ти поцiлуєш?
За пiсню-думу: "Ой гаю, гаю"?
Й не такi, як я, дармо спiвають.
I чудно й нудно, як помiркую,
Що часто котяться голови буї
За теє диво! Мов пси, гризуться
Брати з братами - й не схаменуться
А теє диво, всiми кохане:
У шинку покритка, а люди п'янi!

[Орська крiпость 1847]

N.N.

Сонце заходить, гори чорнiють,
Пташечка тихне, поле нiмiє,
Радiють люди, що одпочинуть,
А я дивлюся... I серцем лину
В темний садочок на Україну;
Лину я, лину, думу гадаю,
I нiби серце одпочиває.
Чорнiє поле, i гай, i гори.
На синє небо виходить зоря.
Ой зореї зоре! - i сльози кануть.
Чи ти зiйшла вже i на Украйнi?
Чи очi карi тебе шукають
На небi синiм? Чи забувають?

Коли забули, бодай заснули,
Про мою доленьку щоб i не чули.

[Орська крiпость 1847]

* * *

Готово! Парус розпустили,
Посунули по синiй хвилi
Помiж кугою в Сир-Дар'ю
Байдару та баркас чималий.
Прощай, убогий Кос-Арале.
Нудьгу заклятую мою
Ти розважав-таки два лiта.
Спасибi, друже; похвались,
Що люди i тебе знайшли
I знали, що з тебе зробити.
Прощай же, друже! Нi хвали,
Анi ганьби я не сплiтаю
Твоїй пустинi; в iншiм краю,
Не знаю, може й нагадаю
Нудьгу колишнюю колись!

[Кос-Арал 1849]

* * *

I Архiмед i Галiлей
Вина й не бачили. Єлей
Потiк у черево чернече!
А ви, святiї предотечi,
По всьому свiту розiйшлись
I крихту хлiба понесли
Царям убогим. Буде бите
Царями сiянеє жито!
А люди виростуть. Умруть
Ще незачатiї царята...
I на оновленiй землi
Врага не буде, супостата,
А буде син, i буде мати,
I будуть люди на землi.

24 вересня [1860 С.-Петербург]

* * *

I широкую долину,
I високую могилу,
I вечернюю годину,
I що снилось-говорилось,
Не забуду я.
Та що з того? Не побрались,
Розiйшлися, мов не знались.
А тимчасом дорогiї
Лiта тiї молодiї
Марне пронеслись.

Помарнiли ми обоє:
Я в неволi, ти вдовою,
Не живем, а тiльки ходим
Та згадуєм тiї годи,
Як жили колись.

[Кос-Арал 1848]

* * *

I знову менi не привезла
Нiчого почта з України...
За грiшнiї, мабуть, дiла
Караюсь я в оцiй пустинi
Сердитим богом. Не менi
Про теє знать, за що караюсь,
Та й знать не хочеться менi.
А сердце плаче, як згадаю
Хоч невеселiї случаї
I невеселiї тi днi,
Що пронеслися надо мною
В моїй Українi колись...
Колись божились та клялись,
Братались, сестрились зо мною,
Поки, мов хмара, розiйшлись
Без сльоз, роси тiї святої.
I довелося знов менi
Людей на старостi... Нi, нi!
Вони з холери повмирали;
А то б хоч клаптик переслали
Того паперу...

Ой iз журби та iз жалю,
Щоб не бачить, як читають
Листи тiї, погуляю,
Погуляю понад морем
Та розважу своє горе.
Та Україну згадаю,
Та пiсеньку заспiваю.
Люди скажуть, люди зрадять,
А вона мене порадить,
I порадить, i розважить,
I правдоньку менi скаже.

[Кос-Арал 1848]

* * *

Лiчу в неволi днi i ночi -
I лiк забуваю.
О господи, як то тяжко
Тiї днi минають!
I лiта пливуть мiж ними,
Пливуть собi стиха,
Забирають за собою
I добро i лихо!
Забирають, не вертають
Нiколи нiчого!
I не благай, бо пропаде
Молитва за богом.

I четвертий рiк минає
Тихенько, поволi,
I четверту начинаю
Книжечку в неволi
Мережати, - змережаю
Кров'ю та сльозами
Моє горе на чужинi,
Бо горе словами
Не розкажеться нiкому
Нiколи, нiколи,
Нiде на свiтi! Нема слов
В далекiй неволi!
Немає слов, немає сльоз,
Немає нiчого.
Нема навiть кругом тебе
Великого бога!
Нема на що подивитись,
З ким поговорити.
Жить не хочеться на свiтi,
А сам мусиш жити.
Мушу, мушу, а для чого?
Щоб не губить душу?
Не варт вона того жалю...
Ось для чого мушу
Жить на свiтi, волочити
В неволi кайдани:
Може, ще я подивлюся
На мою Украйну...
Може, ще я подiлюся
Словами-сльозами
З дiбровами зеленими!
З темними лугами!
Бо немає в мене роду
На всiй Українi,
Та все-таки не тi люди,
Що на цiй чужинiї
Гуляв би я понад Днiпром
По веселих селах
Та спiвав би свої думи,
Тихi, невеселi.
Дай дожити, подивитись,
О боже мiй милий!
На лани тiї зеленi
I тiї могили!
А не даси, то донеси
На мою країну
Мої сльози; бо я, боже!
Я за неї гину!
Може, менi на чужинi
Лежать легше буде,
Як iнодi в Українi
Згадувати будуть!
Донеси ж, мiй боже милий!
Або хоч надiю
Пошли в душу... бо нiчого,
Нiчого не вдiю
Убогою головою,
Бо серце холоне,
Як подумаю, що, може,
Мене похоронять
На чужинi, - i цi думи
Зо мною сховають!..
I мене на Українi
Нiхто не згадає!

А може, тихо за лiтами
Мої мережанi сльозами
I долетять коли-небудь
На Україну... i падуть...
Неначе роси над землею,
На щире серце молодеє,
Сльозами тихо упадуть!
I покиває головою,
I буде плакати зо мною,
I, може, господи, мене
В своїй молитвi пом'яне!
Нехай як буде, так i буде.
Чи то плисти, чи то брести.
Хоч доведеться розп'ястись!
А я таки мережать буду
Тихенько бiлiї листи.

[Оренбург 1850]

* * *

Менi однаково, чи буду
Я жить в Українi, чи нi.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снiгу на чужинi -
Однаковiсiнько менi.
В неволi вирiс мiж чужими,
I, неоплаканий своїми,
В неволi, плачучи, умру,
I все з собою заберу -
Малого слiду не покину
На нашiй славнiй Українi,
На нашiй - не своїй землi.
I не пом'яне батько з сином,
Не скаже синовi: - Молись.
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись. -
Менi однаково, чи буде
Той син молитися, чи нi...
Та не однаково менi,
Як Україну злiї люди
Присплять, лукавi, i в огнi
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково менi.

[В казематi 1847]

* * *

Минають днi, минають ночi,
Минає лiто; шелестить
Пожовкле листя; гаснуть очi,
Заснули думи, серце спить,
I все заснуло. I не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по свiту волочусь,
Бо вже не плачу й не смiюсь...

Доле, де ти? Доле, де ти?
Нема нiякої?
Коли доброї жаль, боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
I гнилою колодою
По свiту валятись.
Л дай жити, серцем жити
I людей любити,
А коли нi... то проклинать
I свiт запалити!
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволi,
А ще гiрше - спати, спати
I спати на волi -
I заснути навiк-вiки,
I слiду не кинуть
Нiякого: однаково -
Чи жив, чи загинув!
Доле, де ти? Доле, де ти?
Нема нiякої!
Коли доброї жаль, боже,
То дай злої! злої!

21 грудня 1845 В'юнища

* * *

На великдень, на соломi
Против сонця, дiти
Грались собi крашанками
Та й стали хвалитись
Обновами. Тому к святкам
З лиштвою пошили
Сорочечку. А тiй стьожку,
Тiй стрiчку купили.
Кому шапочку смушеву,
Чобiтки шкаповi,
Кому свитку. Одна тiльки
Сидить без обнови
Сирiточка, рученята
Сховавши в рукава.
- Менi мати купувала.
- Менi батько справив.
- А менi хрещена мати
Лиштву вишивала.
- А я в попа обiдала, -
Сирiтка сказала.

[Кос-Арал 1849]

* * *

Над Днiпровою сагою
Стоїть явор мiж лозою,
Мiж лозою з ялиною,
З червоною калиною.

Днiпро берег риє-риє,
Яворовi корiнь миє.
Стоїть старий, похилився,
Мов козак той зажурився,

Що без долi, без родини,
Та без вiрної дружини,
I дружини, i надiї
В самотинi посивiє!

Явор каже: - Похилюся
Та в Днiпровi скупаюся. -
Козак каже: - Погуляю
Та любую пошукаю. -

А калина з ялиною
Та гнучкою лозиною,
Мов дiвчаточка iз гаю
Вихожаючи спiвають -

Повбиранi, заквiтчанi
Та з таланом зарученi,
Думки-гадоньки не мають,
В'ються-гнуться та спiвають.

24 червня [1860 С.-Петербург]

* * *

Не нарiкаю я на бога,
Не нарiкаю нi на кого.
Я сам собе, дурний, дурю,
Та ще й спiваючи. Орю
Свiй перелiг - убогу ниву! -
Та сiю слово. Добрi жнива
Колись-то будуть. I дурю!
Себе-таки, себе самого,
А бiльше, бачиться, нiкого?

Орися ж ти, моя ниво,
Долом та горою!
Та засiйся, чорна ниво,
Волею ясною!
Орися ж ти, розвернися,
Полем розстелися!
Та посiйся добрим житом,
Долею полийся!
Розвернися ж на всi боки,
Ниво-десятино!
Та посiйся не словами,
А розумом, ниво!
Вийдуть люди жито жати...
Веселiї жнива!..
Розвернися ж, розстелися ж,
Убогая ниво!!!

Чи не дурю себе я знову
Своїм химерним добрим словом?
Дурю! Бо лучче одурить
Себе-таки, себе самого,
Нiж з ворогом по правдi жить
I всує нарiкать на бога!

5 жовтня [1860 С.-Петербург]

* * *

Ой три шляхи широкiї
Докупи зiйшлися.
На чужину з України
Брати розiйшлися.
Покинули стару матiр.
Той жiнку покинув,
А той - сестру, а найменший -
Молоду дiвчину.
Посадила стара мати
Три ясени в полi,
А невiстка посадила
Високу тополю.
Три явори посадила
Сестра при долинi...
А дiвчина заручена -
Червону калину.
Не прийнялись три ясени,
Тополя всихала;
Повсихали три явори,
Калина зов'яла.
Не вертаються три брати,
Плаче стара мати,
Плаче жiнка з дiточками
- В потопленiй хатi.
Сестра плаче, йде шукати
Братiв на чужину...
А дiвчину заручену
Кладуть в домовину.
Не вертаються три брати,
По свiту блукають,
А три шляхи широкiї
Терном заростають.

[В казематi 1847]

* * *

Я не нездужаю, нiвроку,
А щось такеє бачить око,
I серце жде чогось. Болить.
Болить, i плаче, i не спить,
Мов негодована дитина.
Лихої, тяжкої години,
Мабуть, ти ждеш? Добра не жди,
Не жди сподiваної волi -
Вона заснула: цар Микола
Її приспав. А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить,
Та добре вигострить сокиру -
Та й заходиться вже будить.
А то проспить собi, небога,
До суду божого страшного!
А панство буде колихать,
Храми, палати мурувать,
Любить царя свого п'яного,
Та вiзантiйство прославлять.
Та й бiльше, бачиться, нiчого.

1858 22 листопада [С.-Петербург]

* * *

Якби ви знали, паничi,
Де люди плачуть живучи,
То ви б елегiй не творили
Та марне бога б не хвалили, _
На нашi сльози смiючись. _
За що, не знаю, називають _
Хатину в гаї тихим раєм.
Я в хатi мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найпершi сльози! Я не знаю,
Чи єсть у бога люте зло,
Що б у тiй хатi не жило?
А хату раєм називають!

Не називаю її раєм,
Тiї хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
I, повиваючи, спiвала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину... В тiм гаю,
У тiй хатинi, у раю,
Я бачив пекло... Там неволя,
Робота тяжкая, нiколи
I помолитись не дають.
Там матiр добрую мою,
Ще молодую - у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дiтьми
(А ми малi були i голi),
Не витерпiв лихої долi,
Умер на панщинi!.. А ми
Розлiзлися межи людьми,
Мов мишенята. Я до школи -
Носити воду школярам.
Брати на панщину ходили,
Поки лоби їм поголили!
А сестри! сестри! Горе вам,
Мої голубки молодiї!
Для кого в свiтi живете?
Ви в наймах виросли чужiї,
У наймах коси побiлiють,
У наймах, сестри, й умрете!

Менi аж страшно, як згадаю
Оту хатину край села!
Такiї, боже наш, дiла
Ми творимо у нашiм раї
На праведнiй твоїй землi!
Ми в раї пекло розвели,
А в тебе другого благаєм.
З братами тихо живемо,
Лани братами оремо
I їх сльозами поливаєм.
А може й те ще... нi, не знаю,
А так здається... сам єси...
(Бо без твоєї, боже, волi
Ми б не нудились в раї голi)
А може сам на небесi
Смiєшся, батечку, над нами
Та, може, радишся з панами,
Як править миром! Бо дивись:
Он гай зелений похиливсь,
А он з-за гаю виглядає
Ставок неначе полотно,
А верби геть понад ставом
Тихесенько собi купають
Зеленi вiти... Правда, рай?
А подивися та спитай,
Що там твориться у тiм раї!
Звичайне, радiсть та хвала
Тобi єдиному святому
За дивнiї твої дiла!
Отим-бо й ба! Хвали нiкому,
А кров, та сльози, та хула, -
Хула всьому! Нi, нi! Нiчого
Нема святого на землi...
Менi здається, що й самого
Тебе вже люди прокляли!

[Оренбург 1850]

* * *

За байраком байрак.
А там степ та могила.
Iз могили козак
Встає сивий, похилий.
Встає сам уночi,
Iде в степ, а йдучи
Спiва, сумно спiває:
"Наносили землi
Та й додому пiшли,
I нiхто не згадає.
Нас тут триста, як скло,
Товариства лягло!
I земля не приймає.
Як запродав гетьман
У ярмо християн,
Нас послав поганяти
По своїй по землi
Свою кров розлили
I зарiзали брата.
Кровi брата впились
I отут полягли
У могилi заклятiй".
Та й замовк, зажуривсь
I на спис похиливсь,
Став на самiй могилi.
На Днiпро позирав,
Тяжко плакав, ридав,
Синi хвилi голосили.
З-за Днiпра iз села
Руна гаєм гула,
Третi пiвнi спiвали.
Провалився козак,
Стрепенувся байрак,
А могила застогнала.

[В казематi 1847]

* * *

Закувала зозуленька
В зеленому гаї,
Заплакала дiвчинонька -
Дружини немає.
А дiвочi молодiї
Веселiї лiта,
Як квiточки за водою,
Пливуть з сього свiта.
Якби були батько, мати
Та були б багатi,
Було б кому полюбити,
Було б кому взяти.
А то нема, сиротою
Отак i загину,
Дiвуючи в самотинi,
Де-небудь пiд тином.

[Кос-Арал 1848]

* * *

I досi сниться: пiд горою,
Мiж вербами та над водою,
Бiленька хаточка. Сидить
Неначе й досi сивий дiд
Коло хатиночки i бавить
Хорошеє та кучеряве
Своє маленькеє внуча.
I досi сниться: вийшла з хати
Веселая, смiючись, мати,
Цiлує дiда, i дитя
Аж тричi весело цiлує,
Прийма на руки, i годує,
I спать несе. А дiд сидить,
I усмiхається, i стиха
Промовить нишком: - Де ж те лихо?
Печалi тiї, вороги? -

I нищечком старий читає,
Перехрестившись, "отче наш".
Крiзь верби сонечко сiяє
I тихо гасне. День погас,
I все почило. Сивий в хату
Й собi пiшов опочивати.

[Оренбург 1850]

* * *

I небо невмите, i заспанi хвилi,
I понад берегом геть-геть,
Неначе п'яний, очерет
Без вiтру гнеться. Боже милий!
Чи довго буде ще менi
В оцiй незамкнутiй тюрмi,
Понад оцим нiкчемним морем
Нудити свiтом? Не говорить,
Мовчить i гнеться, мов жива,
В степу пожовклая трава;
Не хоче правдоньки сказать,
А бiльше нi в кого спитать.

[Кос-Арал 1848]

* * *

I вирiс я на чужинi
I сивiю в чужому краї:
То одинокому менi
Здається - кращого немає
Нiчого в бога, як Днiпро
Та наша славная країна...
Аж бачу - там тiльки добро,
Де нас нема. В лиху годину,
Якось недавно довелось
Менi заїхать в Україну,
У те найкращеє село...
У те, де мати повивала
Мене малого i вночi
На свiчку богу заробляла;
Поклони тяжкiї б'ючи,
Пречистiй ставила, молила,
Щоб доля добрая любила
Її дитину... Добре, мамо,
Що ти зараннє спать лягла,
А то б ти бога прокляла
За мiй талан.
Аж страх погано
У тiм хорошому селi:
Чорнiше чорної землi
Блукають люди. Повсихали
Сади зеленi, погнили
Бiленькi хати, повалялись,
Стави бур'яном поросли.
Село неначе погорiло,
Неначе люди подурiли,
Нiмi на панщину iдуть
I дiточок своїх ведуть!..

I я, заплакавши, назад
Поїхав знову на чужину.

I не в однiм отiм селi,
А скрiзь на славнiй Українi
Людей у ярма запрягли
Пани лукавi... Гинуть! Гинуть!
У ярмах лицарськi сини!
А препоганiї пани
Жидам, братам своїм хорошим,
Остатнi продають штани...

Погано дуже, страх погано
В оцiй пустинi пропадать!
А ще поганше на Украйнi
Дивитись, плакать i мовчать!

А як не бачиш того лиха,
То скрiзь здається любо, тихо,
I на Українi добро.
Мiж горами старий Днiпро,
Неначе в молоцi дитина,
Красується, любується
На всю Україну.
А понад ним зеленiють
Широкiї села,
А у селах у веселих
I люди веселi.
Воно б, може, так i сталось,
Якби не осталось
Слiду панського в Украйнi!..

[Кос-Арал 1848]

* * *

I золотої й дорогої
Менi, щоб знали ви, не жаль
Моєї долi молодої:
А iнодi така печаль
Оступить душу, аж заплачу.
А ще до того, як побачу
Малого хлопчика в селi.
Мов одiрвалось од гiллi,
Одно-однiсiньке пiд тином
Сидить собi в старiй ряднинi.
Менi здається, що се я,
Що це ж та молодiсть моя.
Менi здається, що нiколи
Воно не бачитиме волi,
Святої воленьки. Що так
Даремне, марне пролетять
Його найкращiї лiта,
Що вiн не знатиме, де дiтись
На сiм широкiм вольнiм свiтi,
I пiде в найми, i колись,
Щоб вiн не плакав, не журивсь,
Щоб вiн де-небудь прихиливсь,
То оддадуть у москалi.

[Кос-Арал 1849]

* * *

Ми вкупочцi колись росли,
Маленькими собi любились.
А матерi на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали.
Старi зараннє повмирали,
А ми малими розiйшлись -
Та вже й не сходились нiколи.
Мене по волi i неволi
Носило всюди. Принесло
На старiсть ледве i додому.
Веселеє колись село
Чомусь тепер менi, старому,
Здавалось темним i нiмим,
Таким, як я тепер, старим.
I бачиться - в селi убогiм
(Менi так бачиться) нiчого
Не виросло i не згнило,
Таке собi, як i було.
I яр, i поле, i тополi,
I над криницею верба
Нагнулася, як та журба
Далеко в самотнiй неволi.
Ставок, гребелька, i вiтряк
З-за гаю крилами махає.
I дуб зелений, мов козак
Iз гаю вийшов та й гуляє
Попiд горою; по горi
Садочок темний, а в садочку
Лежать собi у холодочку,
Мов у раю, мої старi.
Хрести дубовi посхилялись,
Слова дощем позамивались...
I не дощем, i не слова
Гладесенько Сатурн стирає...
Нехай з святими спочивають
Мої старiї... - Чи жива
Ота Оксаночка? - питаю
У брата тихо я. - Яка?
- Ота маленька кучерява,
Що з нами гралася колись.
Чого ж ти, брате, зажуривсь?
- Я не журюсь. Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год,
Та що з того? З байстрям вернулась,
Острижена. Було, вночi
Сидить пiд тином, мов зозуля,
Та кукає; або кричить,
Або тихесенько спiває
Та нiби коси розплiтає.
А потiм знов кудись пiшла,
Нiхто не знає, де подiлась,
Занапастилась, одурiла.
А що за дiвчина була,
Так так що краля! I не вбога,-
Та талану господь не дав...
А може й дав, та хтось украв
I одурив святого бога.

[Кос-Арал 1849]

* * *

Не грiє сонце на чужинi,
А дома надто вже пекло.
Менi не весело було
Й на нашiй славнiй Українi.
Нiхто любив мене, вiтав,
I я хилився нi до кого,
Блукав собi, молився богу,
Та люте панство проклинав,
I згадував лiта лихiї,
Поганi, давнiї лiта:
Тодi повiсили Христа -
Й тепер не втiк би син Марiї!
Нiде не весело менi,
Та, мабуть, весело й не буде
I на Украйнi, добрi люди,
Отже таки й на чужинi.
Хотiлося б... та й то для того,
Щоб не робили москалi
Труни iз дерева чужого,
Або хоч крихотку землi
Iз-за Днiпра мого святого
Святiї вiтри принесли,
Та й бiльш нiчого. Так-то, люди,
Хотiлося б... Та що й гадать...
Нащо вже й бога турбувать,
Коли по-нашому не буде.

[Орська крiпость 1847]

* * *

Не тополю високую
Вiтер нагинає,
Дiвчинонька одинока
Долю зневажає.
- Бодай тобi, доле,
У морi втопитись,
Що не даєш менi й досi
Нi з ким полюбитись.
Як дiвчата цiлуються,
Як їх обнiмають
I що тодi їм дiється -
Я й досi не знаю...
I не знатиму. Ой, мамо,
Страшно дiвувати,
Увесь вiк свiй дiвувати,
Нi з ким не кохатись.

(Кос-Арал 1848]

* * *

Як маю я журитися,
Докучати людям,
Пiду собi свiт за очi -
Що буде, те й буде.
Найду долю - одружуся,
Не найду - втоплюся,
Та не продамся нiкому,
В найми не наймуся.
Пiшов же я свiт за очi,
Доля заховалась;
А воленьку люди добрi
I не торгували,
А без торгу закинули
В далеку неволю...
Щоб не росло таке зiлля
На нашому полю.

[Кос-Арал 1849]

* * *

Зацвiла в долинi
Червона калина,
Нiби засмiялась
Дiвчина-дитина.
Любо, любо стало,
Пташечка зрадiла
I защебетала.
Почула дiвчина
I в бiлiй свитинi
З бiленької хати
Вийшла погуляти
У гай на долину.
I вийшов до неї
З зеленого гаю
Козак молоденький;
Цiлує, вiтає,
I йдуть по долинi,
I йдучи спiвають.
Як дiточок двоє,
Пiд тую калину
Прийшли, посiдали
I поцiлувались.
Якого ж ми раю
У бога благаєм?
Рай у серце лiзе,
А ми в церкву лiзеї
Заплющивши очi, -
Такого не хочем.
Сказав би я правду
Та що з неї буде?
Самому завадить,
А попам та людям
Однаково буде.

[Кос-Арал 1849]
Last-modified: Sat, 31 Aug 2002 10:39:22 GMT
Оцените этот текст: