Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   Матерям,
   що загинули голодною смертю
   на Українi в роках 1932-1933


   Книга про народження Марiї

   I

   Коли не рахувати останнiх трьох, то Марiя зустрiла й  провела  двадцять
шiсть тисяч двiстi п'ятдесят вiсiм днiв. Стiльки  разiв  сходило  для  неї
сонце, стiльки разiв переживала насолоду буття, стiльки разiв  бачила  або
вiдчувала небо, запах сонячного тепла й землi.
   Тих пару днiв, що прожила з заплющеними очима по народженню, не входять
у рахунок. Це не значить, що вона не бачила неба й землi.  Вона  вже  чула
їх,  бо  була  єством,  яке  ворушилося,  чуло  голод  i  голосно  про  це
нагадувало. Коли ж її тепла i радiсна мати селянка Оксана виймала з довгої
пазухи груди, Марiя здалека вiдчувала їх, моргала усточками  й  намагалася
продерти  свої  майбутнi  оченята.  Оксана,  розумiється,  допомагала  їй,
прикладаючи груди до того мiсця, яке пiзнiше звалося устами, й  двi  нiжнi
теплi рожевi пелюсточки дружно обнiмали їх.
   Прорвалося i полилося молоко. Оксана, з Марiєю у пеленi,  сидiла  трохи
нахилившись, лiвою рукою притримувала крихiтну людинку, правою  допомагала
грудям виконувати їх призначення. Голова її похилена направо, очi  спущенi
й закритi довгими повiками, а уста стуленi у легку й прозору усмiшку.
   Оксана з побожним здивуванням подивляла свою  першу  мрiю,  яка  ось  -
дивiться, жива репетлива дiйснiсть, i iм'я їй Марiя. У неї личко справжнє,
рожевеньке, з бiлим мачком на крихiтному носику й  червоними  плямками  на
щiчках. У неї будуть оченята. Так. Будуть оченята, i  вони  бачитимуть.  У
неї чоло, а за ним  хорониться  брунька  розуму,  яка  от-от  розiв'ється,
розцвiте й пiзнає добро i зло.
   З нутра рветься й затримується на половинi  зiтхання  радостi  i  разом
остраху, що груди їй ще не досить прибули.
   Але боятися зовсiм не  було  причини.  Груди  їй,  повiрте,  вже  давно
прибули. Вони повнi, набряклi, задавакуватi. Коли  пелюстки  Марiїних  уст
торкалися їх ягiдок, вони проривалися джерелом  молока,  i  Марiя  пила  з
насолодою та щирим завзяттям, властивим справжньому борцевi за iснування.
   В  її  жили  вливалися  новi  червоно-бадьорi  частинки  життя,  яке  з
неймовiрною майстернiстю будувало клiтинки, розтинало їх,  лiпило  чудеснi
вибагливi форми вiнця творiння. Творилися великi таємницi, i першою з  них
було прозрiння очей i пiзнання сонячного свiтла.
   Була весна, цвiли дерева, кричали птахи, i парувала пiтна чорна земля.
   Пiзнiше щодня сходило сонце  i  щодня  заходило.  Цвiт  опадав,  сiявся
легким пухом, торкався землi й стлiвав. На гiлках зав'язувалися  зелепухи,
обтрушували ознаки зародження, бiльшали i квапилися дозрiти.
   Сонце весь час працювало.  Засилало  зливу,  наганяло  пелехатi  хмари,
бризкало, грюкотiло та  ставило  вiд  краю  до  краю  семибарвну  веселку.
Зелений лист тодi обтяжений прозорими краплями,  китяхи  недоспiлих  яблук
оздобленi рубiнами, топазами, аметистами. Похиленi  лани  пшеницi  зводять
спини, нiби ченцi по довгiй молитвi."
   Земля повертає боки. Вишнi, черешнi набули властивих барв,  барв  кровi
та сонячного променя. Вони прозорi хрустально. Яблука,  сливи  й  виноград
налилися соками i також прозорi. Пити й п'янiти хочеться. Лiси  загорiлись
пожежею, горiли не  стлiваючи.  Полум'янi  язики  вiдривалися  вiд  гiлок,
поволi спадали до землi й кричали пiд ногами.
   А пiсля озивалася пiвнiч. Великий  Вiз  скочувався  далеко  вниз,  зорi
чiтко хрусталiли на сталевому небозводi. Курчилася сердитим кулаком  земля
i натягала м'яку бiлу рукавицю.
   Маленька Марiя йшла вже з життям. Не раз прокинеться вiд сну, нап'ється
з материного лона  пахучого  напою  i  наповняється  радiстю...  Белькоче,
пiднiмає до самого носа ноженята,  завзято  пацає  ними,  розчепiрює  ледь
помiтнi пальченята, а руками ловить щось настирливе перед  очима.  Стiльки
працi, простору. Таке чудесне й смачне молоко!..



   II

   I так Марiї пiшов шостий  рiк.  Її  голiвка  вкрилася  чорними  м'якими
кучерями, оченята горiли кусниками полiрованого антрациту. Батька  кликала
татом, матiр - мамою. Любила це робити безупинно. Але мати її  в  той  час
застудилася й дiстала страшну хворобу.  Кашляла,  хапалася  за  груди.  Тi
пишнi, колись повнi молока груди зiв'яли тепер i висохли.
   Батько працював  у  каменоломнях.  Тодi  починали  будувати  будинки  з
каменю, i батько не вилазив зi скали. Вiн мав велику бороду i вуса. Прийде
ввечерi натомлений додому, скине мокре  взуття,  сяде  коло  столу  i  жує
кусень хлiба або бараболю "з мундирами". Марiя одразу коло нього.
   - Тату!..
   - А що, доню?
   - Мозна до вас на луцi?..
   -Ну, ходи, ходи...
   Вмоститься "на луцi" i що ж?.. Отак сидiти спокiйно i слухати, як  тато
дихає, дивиться, як поволi жує, як ворушиться його борода i моргають вуса.
О нi! Нащо ж тодi тi вуса i та борода такi великi й такi м'якi? Так i
   просяться запустити у них рученята i потягати як слiд. I Марiя береться
за свою працю. Що їй до того, що тато втомлений?  Вiн  крутить  головою  ї
мовчить, нiби зовсiм нiчого не зауважує. Сильний тато, добрий тато.  Марiя
горда таким татом, бо такого тата немає на цiлому свiтi.
   I одного вечора тато довго не вертався з працi.
   - Мамо! Де наш тато так довго?..
   - Хiба я знаю, де вiн так довго. Нема й нема. Вiн б'є камiнь...
   Надворi вигуки й гармидер. Мати вибiгла й заголосила. Марiя  зовсiм  не
знала, чого мати вибiгла й заголосила. Вiдчинилися дверi, й до хати  купою
ринули засипанi кам'яним порохом, у замерзлих постолах  та  чоботях  люди.
Вони двигали щось, внесли досередини i поклали на лавi.
   Марiї робиться страшно, i вона  починає  плакати.  Забилася  в  кут  на
запiчку, нiхто на неї не зважає, горнеться до стiни. Мама стає  на  колiна
коло лави i так голосить, аж моторошно. А скрiзь повно чужих людей.  I  на
лавах, i за столом, i в запiчку. У сiнях також  тиснуться  та  гармидерять
люди. Батька зовсiм не видно.
   I так тривало два днi. Марiя була залякана, гукала тата i  дуже  хотiла
їсти. Чому сьогоднi за неї так забули, а мати, коли помiтить  її,  замiсть
дати їсти, схопить на руки, заливається  слiзьми  i  так  горне  до  сухих
грудей, що Марiї аж боляче.
   На другий день чужi люди  десь  вiднесли  тата  й  не  принесли  назад.
Увечерi їли, пили й були навiть веселi. На нiч з мамою лишилася одна тiтка
Катерина, а решта розiйшлися.
   Минає день, два.
   - Мамо! Де наш тато?.. Куди його вiднесли? Тату!.. Тату!..
   - _Ох,_ дитино моя кохана, ох ти, моя сирiтко!..-
   горне, притискає до себе Марiю.- Нема вже, дитино, тата...  Забив  його
камiнь...
   - Камiнь? А де тато?
   - Нема. Засипали землею.- Оксана втирає сльози.
   - Засипали землею... Татовi буде тязко. Правда, йому буде тязко?
   - Ах,_ дитино, дитино! Йому було скрiзь тяжко. Може, там буде легше...
   - А цого з ви плацете?
   - Нi, нi, дитино. Я вже не плачу. Це, дитино... Це так собi... Я вже не
плачу.
   Оксана пестить, горне до лона, цiлує  Марiю.  Очi  залитi  сльозами,  у
грудях тягарi.
   За два мiсяцi пiсля цього випадку лягла вона на  постiль  i  бiльше  не
звелася. Приходила тiтка або сусiдка, топила в печi, варила теплу  страву,
годувала Марiю, мила її та проказувала "отченаша".
   Мати лежала на постелi, не говорила, не плакала. Очi  великi,  випнутi.
Нiс тонкий, гострий, обличчя жовте. Марiя чула  щось  невимовно  жорстоке,
бiгала по лавицях, по запiчку, не знаходячи мiсця.
   I прийшла одна нiч, коли Марiю забрали з  хати,  де  лежала  Оксана,  й
перенесли до сусiдiв. З нею спала тiтка Катерина. Марiя заснула.  Опiвночi
раптом прокинулася i почала невтiшно плакати.
   - Ой мамо! Ой мамо, мамо!..- безупинно кликала дитина.
   - Цить, дитино. Цить, люба. Мати зараз прийдуть. Вони вийшли, але зараз
вернуться. Засни, дитино, засни...
   Марiя хлипала:
   - Ма-мо! Де ма-ма?.. Де з ма-ма?
   Тiтка Катерина не дасть ради. Марiя простягає перед собою руки i тiльки
кличе маму. А вдень знов у  хатi  повно  люду,  знов  Марiя  перелякана  й
голодна
   у запiчку. На довгому столi, вся в бiлому,  обтикана  свiчками,  лежить
мати. Марiя боїться плакати. Мати сплять. Чого мати так  довго  сплять  на
с'толi i нащо горять свiчки? У них щiльно заплющенi очi,  мiцно  затиснутi
тонкi уста i зовсiм жовтi лиця.



   III

   Минуло багато днiв. Кожного з них Марiя  кликала  й  чекала  маму,  але
сходило сонце, Марiя лягала спати, вставала - нема й нема.  Поволi  почала
забувати. Жила у тiтки  Катерини.  Де  ж  подiнеться  сирота?  Забрала,  i
спочатку нiчого було. Добра, лагiдна. Але ж  не  може  людина  вiчно  бути
доброю i лагiдною, а ще коли маєш  п'ятеро  крикливих  ротiв.  Всi  хочуть
обов'язково щодня їсти, треба  тому  чоботята,  тому  штаненята,  те  ногу
розбило, того напав коклюш. Дядько Тить кошлає велику свою чуприну.
   - Ай-яй-яй-яй! Що я з ними буду робити? Заїдять!..  -  Бiгає,  рве,  де
може, латає дiри, запихає роти... I тодi Марiя вiдчула своє сирiтство.
   Чорнi м'якенькi її кучерi довго не милися i збилися у твердий ковтун. У
них завелися пасожери, якi гризли й мучили  Марiю.  Дiвча  дерло  на  собi
шкуру, поробилися гнiйливi  струпи.  Кругла  голiвка  облiпилася  огидними
ковтунами, на плечах висить брудна полатана сорочина їсти? Що  могла  їсти
Марiя? Їла шматок чорного сухого хлiба, їла недоспiлу овоч, їла  бараболi,
тi самi черствi, водянi, як варилися для веприка  i  курей.  Мала  великий
набубнявiлий животик.
   По роковi мусила Марiя вже щось робити. Не буде  ж  вона  даремно  їсти
хлiб. Скажiть, люди добрi, хто б вам кормив даремно сироту?  Марiя,  слава
Богу, не слiпа  i  не  крива.  Розженеться  -  як  вiтер,  земля  дуднить.
Закричить - на другому селi чути. Голосок, бодай їй добро було...
   Цiле лiто пасла на вигонi гуси. Вставала рано з сонцем, брала у  пелену
шматок сухого хлiба i гнала зграю на рiчку. Ноженята  чорнi,  порепанi,  з
попiдбива- ними пальцями. Ступає обережно по верствi куряви дороги,  пiсля
- по росi. Роса розмочує репини, захо-  дить  бруд  i  роз'їдає  їх.  Чути
гострий бiль, виступає чорна густа кров.
   Але Марiя не зважає на це. Не має часу зважати. Он гуска полiзла  через
бгiж у чужий город. Бiжи, Марiє,  скорiше  за  нею,  бо  вийде  з  батогом
господар, то побачиш. Як мазне по босих ногах, присядеш на мiсцi. До  того
на вигонi повно таких само Марiй, Микол, Гнатiв.  Треба  гасати,  грати  у
свинки, колдовку. Треба потрапити, як  i  всi,  хоч  вони  ж  не  Марiя  -
печеричка,  курочка  пiдмочена.  Дмитро  Чорноокий,  злий  i  крикли-  вий
хлопчисько, б'ється й прозивається. Марiя мов- чить, часом  заплаче  i  не
знає, що вперед, сльози чи  носа  пiдтирати.  Грають  колдовку,  i  Дмитро
нiколи не вiзьме Марiї "колдувати". Все iнших,  все  не  Марiю.  Прикро  й
боляче, iншi: "Чекай, чекай! Як скажу мамi - побачиш!.." Марiя ж  не  каже
чекай, чекай. Що з того? Пiде над рiчку, порюмсає - i  знову  добре.  Знов
бiжить i верещить. Знову гурт, знов Марiя добивається своїх прав. Порепанi
ноженята тупотять, голос на друге село чути.
   У дев'ять рокiв Марiя почала самостiйно жити. Пiшла у найми до  Мартина
Заруби. Господар поряд- ний. Марiю  мили,  чесали,  вiдкормлювали.  За  це
пасла лiтом дванадцятеро худоби, зимою носила воду, пiдстеляла  в  хлiвах,
помагала прясти вовну, клоччя, пряла на мiшки вал i мотала клубки.
   Марiя швидко росла. На дванадцятiй веснi вiдчула дiвочий  сором  i  при
зустрiчi  з  хлопцями  опускала  на  очi  довгi  чорнi   вiї.   Дивляться,
задивляються, i кожний:
   "О, це буде дiвка!.."
   I з Марiї стала - о, дiвка! Не скiнчилося п'ятнадцять, як почали за нею
оглядатися та стригти очима. На вечiрнi коло монастиря то один, то  другий
пiдшивається, але вона заб'ється мiж дiвчат - i доберись до неї. Грицько з
Дiброви, Аникiй Балаба, Гнат Кухарчук...  Ах,  куди  вже  тому  Гнатовi  в
такому  перебої!..  "Цур  тобi,  Прудивусе,  якi  в  тебе   рудi   вуса",-
пiдспiвували йому. Низького зросту i на праву ногу все-- два з  половиною!
два з половиною! - виробляв. Ще  малим  хлопцем  цюкнув  сокирою  в  чашку
колiна, нога зiгнулася i так зрослася. Та  чи  ж  вiн  винен,  що  i  йому
подобається Марiя? А Марiя навiть не помiчала його, хiба що дiвчата  часом
натякали.
   Мартин Заруба мав двi  господарки.  У  селi  й  на  хуторi.  На  хуторi
господарив сам, у селi стара мати Домаха заправляла. Любила  стара  Марiю,
але дiвчина волiла хутiр вiд села. I просторо сiгiвовi. Голосом покотиш  -
i розiйдеться по всiх полях. I менше  також  скалозубiв...  Вишкiрить  отi
бiлi i хi-хi!.. Соромся, парубче. Он люди, сонце дивляться!..  А  прийдуть
тобi жнива, не до скалозубiв... Спини  не  маєш  часу  розiгнути.  Мартин,
знаєте ж?.. Господар. Такi не марнують часу...
   Та що Марiї праця? Жне, в'яже за косарями  i,  мов  дзвiнок,  гомонить.
Виграють отi чорнезнi, отi без- доннi... Гляне - опалить... А щоки  повнi,
округлi,  з  ямочками.  Кучерi  чорним  полум'ям  горять.  Карти-   на   -
невгомонна, спiвоча картина.
   Вечори хутiрськi,  коли  сонце  остаточно  згасне,лунко  стає  i,  коли
спiваєш, голос в'ється i обнiмається з зорями. Марiя пiднiме високi  груди
й виведе- Дзвенить, дзвенить її моторна, запашна  пiсня,  носить-  ся  над
полями, чайкою в'ється, розсипається лунами дзвонотонними...
   Ех, Марiє! Ех, ти, ти!.. Не все Марiя спiває. Часом зiпреться щось  пiд
горлом, збереться жаль, i ллються вони - дiвочi, ряснi й гарячi... Але  не
тому Марiя плаче, що сирота. Нi, Марiя не тому плаче. Марiя плаче, коли на
широкому свiтi тiсно стає, а душа вимагає простору. Сини й  дочки  Мартина
по школах розуму набираються. А де ж набратися його Марiї?  У  них  голови
великi, i Роман знає навiть, чого гримить  i  звiдки  береться  веселка...
Книг у них... Господи, скiльки у них  тих  книг!  Навезуть  нових  пiсень,
гiтара бренькає, i пiсня тиха така, несмiлива, не Марiїна пiсня.  Куди  їй
до Марiїної. Марiя не мимрить,  а  спiває.  Роман  намуштрував,  i,  каже,
просто соло виходить. Гримить пiсня, плаче пiсня, смiється пiсня!..
   Одної недiлi у книгу заслухалася.  Товста  книга  i  жалiсна.  Написали
бозна про якого мурина, якого били. _Ах,  коли  б  про  своє,  про  власне
розповiсти. Коли б  розказати  думи  свої.  Слухає  товсту  книгу,  плаче,
витирає мокрi очi i просить ще. Цiкаво ще. Далi хай книга говорить.  Книга
не скупить слiв, досить вкладе- но у неї смутку.
   - Нiчого, Романе,  не  вийде.  Можеш  Марiї  не  займати.  Ганьбу  менi
наведеш. Не вводь у грiх сироти,-  говорив  Романовi  Мартин.  Та  говорив
дарма.
   Марiя й не думала дивитись на Романа. Парубкiв  з  усiх  сiл  находило.
Посмiється, пожартує, а вийдеш до нього в садок?

   А хiба вона знає...
   Хто ж тодi знає?
   Не знає хто.
   Ти кпиш, Марiє.

   Ха-ха-ха! Моє не в лад, то я зi своїм назад. Не ходи й не мороч голови.
"В мене мишi лихi, в мене мишi лихi, цур тобi й пек!"
   Ну ти й чортова личина, Марiє! Попадешся ти менi...
   Марiя круть - i зникла. Краще бiгти за хмарою, нiж за нею.
   У Мартина Заруби десять корiв, ялiвняк, безрогi. У Мартина  шестеро  не
стаєнних, а робочих коней. Цiлий рiк двi наймички  ледве  вправлялися.  На
подвiр'ї наймити. На жнива наймав окрему  силу.  Поле  широке,  вироблене.
Земля чорна, пшениця, хмiль, буряк жене без  гною.  Сад  розлiгся,  пасiка
гуде. Восени клунi трiщали вiд збiжжя. Навколо скирти пшеницi  та.  вiвса.
Сад сипне яблуками, сливами. Льохи повнi, засiки повнi, обори повнi. Де ще
порожнє мiсце? Давай його сюди!..
   На Другу  Пречисту  свято  й  гульня.  З'являється  гармонiя,  чарка  i
славетна ковбаса. Пахуча, смажена з цибулькою,  ще  й  приперчена.  Лигнув
чарчину, очi полiзли рогом, а закуски  i  душi,  i  тiловi  є.  Червонiють
щiчки, ноги легшають i все пiдтупують, мов баскi конi.  Бiлявий,  стрункий
Корнiй рiзне на гармонiї - хоч-нехоч, а не моли й не проси,  рветься  сама
присядка i шапка летить кандибобером з  потилицi.  Чортiв  Корнiй.  Вус  у
нього засiвається. Кучер на двадцять п'ять. Закрутив i має бiсом на  брови
шовковi та карiї очi. Марiя  витанцьовує,  витупує.  Дрiбно-дрiбно  снують
ноженята. Корнiй також у Мартина поденне тягнув, "возив копи, по три  копи
копаком", як сам хвалився Марiї.
   Днi, днi, днi... Марiя йде, спiває, працює, спить. Сниться  їй  сон.  У
працi зраджують  руки,  очi  тратять  уважнiсть.  Еге-ге,  Марiє!  Чуй-но,
дiвчино чорнява, що то з тобою сталося? Не червонiй i не спускай повiк.
   Спала ти, Марiє, минулої ночi? Добре спала? Чому ти, дiвчино, не спала?
Втомилася ж, руки щемiли, у спинi стояли кiлки...  Чого  ж  ти  так  довго
оберталася з боку на  бiк,  чого  ходила  пити  воду,  чого  хрестилася  й
виходила пiд яснi зорi, ступала по осiннiй росi гарячими ногами?
   Мовчиш, Марiє?
   Променистого вечора те сталося. Марiя тягне з колодязя  воду.  Колодязь
глибокий, двадцять п'ять сягiв. Витягає вiдро за вiдром,  наливає  корита,
бо прийде з пашi худоба - треба пiйла. Натягнула, поналивала  i  до  хати.
Затарабанив з гори драбинястий вiз, i з-за  саду  виїхав  Корнiй.  Бiлiють
зуби  на  загорiлому  лицi,  розвiвається  вiтром   кучер.   Конi   прудко
розiгналися, а вiн стоячи їде, кашкет набакир, у руках вiжки.
   Властиво, Марiя не потребує так одразу бiгти до хати. їй  же  треба  ще
одно вiдро води. От, дiйсно, була б забула. Загачила вiдро i пускає  униз.
Ах, якi незграбнi руки. Не витримують,  чи  що?  Тремтять,  мов  навiженi.
Корнiй, їй-богу, вже пiд'їхав.
   - Тпру! - i вiжки натягнулися струнами. Марiя пручається з вiдром.
   - Напоїш конi, Марiє?
   - Купиш коралi - напою!..
   - Ти й сама як коралина.
   - Смiйся, Матвiйку, дам копiйку.
   - Ех, Марiє, як скочу з воза! Не дрочи!..
   - То що? Поможеш витягнути вiдро? Вже ось i сама витягнула.
   - Марiє, не жартуй, бо, хрестосвятий, поцiлую.
   - Ха-ха-хаї
   - Ах, ти!.. - плиг - i коло неї. Обхопив, обняв, перегнув через цебрини
i впився в червонi соковитi. Янчала, гнулася лозою, умлiвала. Тверда  рука
не пустила перекинутися i полетiти вниз, а Марiя забула, що над колодязем.
Глибоко ж там.
   - Так маєш!  -  поставив  на  ноги  i  смiється.  Опритомнiла,  глянула
навколо. Iнший свiт, не той. Велетенське сонце саме сiдало.
   - Ах, що ти, Корнiю, наробив?.. А коли б ми впали в  колодязь,  коли  б
побачили?..
   Зуби, синi очi i кучер регочуть:
   - Викупалися б, Марiє! Хай, кому мило, дивиться. А пiдеш  в  суботу  на
вечiрню?
   - З тобою? Свят, свят, свят! Схаменися!
   - А все-таки пiдеш?
   - Завше ходила, то й тепер пiду. Корнiй сам напоїв конi.



   IV

   У суботу, коли сонце досягає славетного вечiрнього пруга, поволi бамкає
великий монастирський дзвiн. Старе розлоге село заборсалося в садах, гаях,
ярах. За  селом  розлогi  поля,  синiє  лiс,  летять  птахами  хмаринки  i
хмаринками птахи. Сонячний промiнь стриже  по  верхах  тополь,  височезних
дубiв, чiпляється золоченого хреста монастирської дзвiницi.
   Бамм!.. Бамм-м!.. Бамм-м!..- далеко й широко хвилюється i  розливається
навкруги. По полях, садах ворушиться працьовитий  люд  i  слухає:  бамм!..
бамм!.. бамм!..
   Марiя ще в полi "посiває". Мартин сiє  пшеницю,  а  Марiя  ходить  коло
нього i тикає у рихлу землю "ляшки". Хвилi дзвону долетiли й сюди.  Мартин
зупинився, зняв заялозений кашкет i тричi поклав на  себе  широкий  хрест.
Марiя хреститься також, i в її очах миттю з'являється образ  з  бiлими  на
загорiлому лицi зубами, синiми очима й русявим кучером.
   Глянула на недосiяне поле. Боже, та де ще межа! А  недосiяне  не  можна
кидати. М'яка рiлля просить зерна. Завтра  ж  "день  сiдмий  Господу  Богу
твоєму..." Земля не буде чекати, грiх заставляти чекати її. Ось досiємо  -
й тодi на вечiрню...
   Поволi, широко ступає Мартин  i  чавунною  жменею  розсипає  бурштинове
зерно. Сиплеться i шарудить. Земля ласкаво приймає його i вже готує соки й
пахощi будучого хлiба.
   -_ Ти, Марiє, так не спiши,- каже Мартин. - Не поспiю ж я. Не можна так
на галай-балай. Зерно мусить рiвно лягти.
   Марiя зменшує ходу. Босi ноги глибоко грузнуть у рiллю. За сiячами конi
з боронами йдуть, заволочують зерно. Мартин  рiвно,  як  машина,  йде,  не
квапиться, сипле й сипле. Легкий, ледь помiтний вiтрець пiдносить зерна  i
кладе  на  рiллю.  Доходять  до  дороги,  повертають  назад  напорожньо  i
зачинають новий посiв.
   А сонце зовсiм западає. Ось сповзло  до  довгої,  нiби  двосiчний  меч,
хмаринки, облило її пурпуром i золотом. Марiя дивиться на сонце  i  благає
його: "Сонце любе! Не спiши так,  зачекай!  Зачепися  он  там  на  дубi  i
посидь, вiдпочинь..."
   На полях западає передвечiрня тиша. Голоси стають звучнiшi. Долиною  по
курянiй дорозi вертають з пiль селяни. Все квапиться до села. Чути  пiсню,
стукiт колiс, хльоскання батога.
   - Добрий вечiр, дядьку Мартинеї А Бог на  помiч!..-  гукають  Мартиновi
здалека. - Додому, додому час!..
   Мартин зупиняється, обтирає шорсткою правицею чоло.
   - Дай-бо здоровля! Спасибi! Ось досiю. Ще з корець вийде - i кiнець!..
   "Ах, корець, корець! -  думає  Марiя.-  Коли  вже  вiн  скiнчиться  той
корець!.."
   I сонце погрузло. Швидко  поглибшується  смеркан-  ня.  Останнiй  посiв
скiнчився. Мартин витирає чоло i витрясає решти зерна з мiшка. Марiя бiгає
i метушиться. Витрясає мiхи, складає їх, чiпляє до орчикiв шлеї. Пiдходять
спiтнiлi конi. Скорше, скорше! Кидається i помагає випрягати,  вкладає  на
вiз борони.
   Сiдаючи на вiз, Мартин зауважив:
   - Ти, Марiє, сьогоднi нiби до шлюбу квапишся!..
   Марiя мовчить. Слава Богу, що їдемо. Дома у неї ще тисяча дiл, але вона
раз-два й полагодить. Бiжить, рве i по короткому часi, вимита, вичепурена,
у найновiшiй шелестючiй спiдницi, з хустинкою в  руцi  наспотикача  бiжить
Марiя на вечiрню.
   Село не близько. Добра година ходи. Марiя не йде, Марiя  летить.  Дзвiн
вже давно замовк. Там тих парубкiв i дiвчат. Там їх  зiбралося.  У  церквi
ченцi "Свiте тихий" спiвають, а навколо церкви пiд розлоги-  ми  каштанами
моляться веселi люди на яснi очi й чорнi брови.
   По вечiрнi Марiя не вертається на хутiр. Пiде в село до тiтки Домахи, а
завтра знов до церкви, а тодi можна й на хутiр назад.
   Прибiгла. Навколо церкви кружляють пари. Широкi  церковнi  вiкна  ледве
освiченi. Марiя на всi боки  озирається.  Увiйшла  до  церкви,  купила  за
копiйку свiчечку i сама понесла перед вiвтар до Матерi Божої. Тут  ясно  i
сильно пахне воском. Густо натиканi  на  свiчнику  свiчi  горять  рiвно  й
лагiдно. Сяють срiбнi ризи i усмiшка Богоматерi.  Марiя  тремтячою  (може,
там дивиться хто) рукою ставить свiчку, швидко хреститься  i  розчервонiла
вертається назад.
   Стала з лiвого боку i, як голубка, роздивляється на всi боки. Надто тут
спокiйно, надто радiсно. Цiлий тиждень тяжкої працi, i,  вирвавшись  сюди,
полегшено зiтхається, i уста шепочуть трiпотливу молитву.
   До кiнця вечiрнi не достояла. Яка порядна  дiвчина  достоїть  до  кiнця
вечiрнi? Вже ж вiдмолилася, вже ж вiдхрестилася. На криласах перегукуються
iрмоса- ми, i Марiя не може далi.  Он  стоїть  Корнiєва  сусiдка  Палажка.
Марiя кивнула їй, i обидвi вийшли.
   На  сходах  Корнiй.  Сходи  пiднiмаються  i   опускають-   ся.   Камiнь
розхвилювався, стiни не встоять на мiсцi. Марiя квапиться у тiнь,  бо  тут
зрадливий лiхтар видасть очi i барви лиця. Налилася, мов ягода.
   Корнiй без шапки. Тримає її в руцi.
   - Вже помолилася?..
   - Думаєш, як ти. Тiльки за дiвками ганяєш... Навiть,  мабуть,  лоба  не
перехрестив.
   - Сто разiв охрестав. Двiчi у церквi  був.  Йшов  утретє.  Обганяв  усi
закутки, усi сади, усi перелази обдивився...
   - А це ж чого так розгонився?
   - Чого й чого. Все знатимете, скоро постарiєтесь. Можна з вами?
   - А хто ж буде далi гасати по закутках i перелазах?
   - Вже не треба...
   - Ха-ха-ха!..
   Марiя не йде, а пливе. Гаряча долоня торкнулася її руки. В очах рожевий
туман, у вухах "Свiте тихий", шелест спадаючого сухого листка...
   - Чого ти, Марiє, замовкла? Кажи, оповiдай!.. Якi хлопцi,  якi  чародiї
очарували тебе?.. I ти, Корнiю, не той зробився. Хмара на тебе  звалилася,
чи що?..
   - Мовчи, Палажко. Йдiм так тихо i слухаймо. Слухай, як гарно  у  церквi
виспiвують. Чуєш?
   Йдуть  рiвно,  поволi.  З'являється  з  туману   завiса,   згортається,
розгортається, виринають сходи, ступа- ють  на  них,  пiдносяться  вище  й
вище, спiв лагiдний, зоряний... Iдуть, iдуть, iдуть...
   Широкою, вкритою туманом долиною  верталися  додому.  Мигають  лiхтарi,
чути гармидер, смiхи. Марiю проводить Корнiй. Обняв її  за  стан,  i  вона
мовчить. Йдуть, як дорослi, як старi. Йдуть i розважають. Корнiй оповiдає,
що про Марiю в селi говорять. Цiкаво. Говорять, що до  неї  Гнат  Кухарчук
збирається свататись. Марiя тихо хiхiкає. Смiшно.
   - Ех, як пiймаю того вишкварка...
   - То що?
   - Побачиш... Попадеться вiн у мої лапи...
   - Ну й ти, Корнiю, сердитий.
   - Переб'ю ребра i другу ногу вирву. Хай не лiзе...
   Марiя  хiхотить.  Приємно.  Дiйшли  до  зарослих  ряскою  i   засипаних
опадаючим листом копанок. Тут мочать коноплi, i геть яром чути  конопляний
запах. Стежки Марiї й Корнiєвi  розходяться.  Ось  i  перелаз,  гайок,  де
весною соловейковi тьохи розливаються, а тепер спадає останнiй лист, тепер
тиша, тепер вiтер легко гойдає верхи струнких осичок i розчесаних берiзок.
   Зупиняються i стоять. Рука Марiїна в розпеченiй Корнiєвiй долонi. Марiя
схилила голову. Корнiй каже, що заберуть його "в москалi". Вiн  рекрут,  i
прийняли в матроси. Сiм рокiв служби...
   Краще б вiн того не казав.  Марiя  не  може  стояти.  Пригорнув  її,  i
заянчали в поцiлунку. Марiя зiв'яла, i ноги вiдмовлялися тримати.
   - Пiдеш i забудеш...
   - Забуду? Хай грiм уб'є мене, коли забуду. Люблю тебе, Марiє... Чуєш?
   Марiя хоче щось сказати, але перешкоджає биття серця. Що  вона  почула?
Боже, що  це  вона  почула!  I  це  каже  Корнiй,  дужий  Корнiй...  I  не
соромиться, i язик вiльно йому повернувся.
   Марiя чує у серцi бiль. Пiд горло тиснуться твердi сучки, не встигає їх
ковтати, здригнулася, i сльози  рясно,  рясно  посипалися.  Корнiй  обняв,
пестить, горне, цiлує мокрi очi, уста i щоки.
   - Любий мiй! Любий мiй! - палко вишiптує Марiя. I  горнеться,  i  лине,
хмелиною в'ється навколо нього. Гаряче молоде тiло, серце й душа  належали
тепер не їй - йому. Клялися не забути,  розривалися,  сходилися  знов,  ще
цiлувалися... Чому, Боже мiй, буває така коротка нiч?



   V

   Поорали, посiяли, зняли яблука  й  сливи,  викопали  буряки,  бараболi,
порубали капусти. Корнiя забрали у матроси. Вечорами  ховалася  Марiя  вiд
людей i розливала безлiч дiвочих слiз. Плакали карi очi,  марнiли  з  жалю
загорiлi рожевi щiчки. Вийде до  колодязя  тягнути  воду,  стане  на  тому
мiсцi, де стояла променистого  вечора,  i  виглядає  драбиняка.  Не  стiй,
дiвчино, й не виглядай. Не зведеш на  землю  сонця  i  не  здвигнеш  гори.
Заглядала не раз у глибокий колодязь -  чи  не  знайти  там  рятунку?  Нi,
Марiє. Нi. Не там рятунок.
   Гнат Кухарчук кульгає на праву ногу, але господар, яких  мало.  Їx  три
брати. Працьовитi всi i розумнi.  Середнiй  минулої  весни  вiддiлився  на
хуторi, Гнат лишився зi старшим, Михайлом, i його жiнкою  Одаркою.  Весною
цегляну хату заложили, мурували, барвили кути й комин, стрiху бляшану дали
i розма- лювали на зелено. Дивишся й радiєш.
   Гнат, наймолодший з братiв, майстер на всi  руки.  Знає  столярку.  Сам
мурував з мулярами, сам вiкна, дверi, лавицi поробив i помалював їх гнiдою
барвою.
   Конi у Кухарчукiв - на цiлий куток конi. Випасенi, шиї гнуть, як бiжать
- земля гуде. Всi знали, що як тiльки хату скiнчать,  то  Гнат  ожениться.
Нiяково у старiй хатi робити весiлля. I хоч Гнат не який там красунь,  але
дiвчата бiгали за ним тичбою. Але вiн не туди дивився. Пiде на  вечiрню  i
весь час стереже за Марiєю. Вертається Марiя з вечiрнi, Гнат уже чекає  її
чи то бiля копанок, чи коло перелазу.
   Марiя гляне, "добривечiр" - i далi.
   - Чого, Марiє, так квапишся?
   - Хiба заборонено?
   - Ну, нi... Але... Та постiй же.
   - За постiй грошi платять.
   А ось Гнат їй тут дещо принiс. Виймає  з  кишенi  пакуночок,  а  в  нiм
цукорки дорогi, чоколядовi в олов'яних папiрцях. Ледве чи й  бачила  Марiя
такi цукорки. А все в хусточку батистову зав'язане.
   - Вiзьми...- простягує Гнат пакуночок i дивиться на Марiю.
   Нi, вона цукоркiв не любить.
   То хай вiзьме i комусь вiддасть. Хай вiддасть дiтям.
   Добре. Марiя дуже любить дiтей. Вiзьме i вiддасть маленьким, але бiльше
не купуй, Гнате.
   Те "Гнате" - це дяка. Гнат чує це, i в його твердiй душi щось  м'ягчає.
Гнат обiцяє, що бiльше не купуватиме цукоркiв.
   Зате ж вiн не обiцяв, що не купуватиме коралi. _Сам  _ходив  до  мiста,
довго вибирав i вибрав такi, що хай спробує Марiя вiдмовитися.
   Зобачила й оченята заграли, перловi зубки самi вiд себе  зробили  смiх.
Але Марiя ж не може взяти тих коралiв, їй-бо, не може.  Ай,  Гнате!  I  не
проси, i не моли. Всi будуть знати, смiятимуться.
   - Хiба що цей гай i цей перелаз знатиме, - каже вiн з жалем.
   - Ти, Гнате, дивний. I нащо ти купуєш? Що з того?
   - Нiчого. Отак собi. Думаєш, дай пiду i куплю. А для кого?  Ну  ж,  для
кого купити? Дiвчини не маєш, матерi не маєш. Кому? Марiї, пiдказує думка.
У неї такi очi й такi брови... Купи їй. За тi очi, за брови. Подякуй її за
них. Ну й купив...
   - Дивний ти...
   - I я так кажу, та не вiрять. Коли б ти заспiвала пiснi, а я  послухав,
i бiльше нiчого не бажаю собi...
   Марiя заспiває йому пiснi. Чому б не  заспiвати.  Пiднiмає  груди  -  i
"Летить галка через балку" виво- дить.
   Гнат слухає.
   - Дивлюся на тебе, Марiє, i стає страшно. Страш- но за твою таку красу.
Тобi треба сидiти в свiтлицi, накинути царську одiж i бути чиєюсь царицею.
Нi, нi... Тобi тiльки царицею бути. Ти надто хороша, у тебе ж  пiсня  яка,
яка пiсня!
   - Не говори так,- сердиться Марiя.- Втечу - i не побачиш  бiльше.  Чого
ти хочеш?
   - Нiчого, нiчого, зовсiм нiчого, Марiє. Хочу  лиш  дивитися,  й  бiльше
нiчого.
   - А я й не знала, що ти такий говорун. Казали, мовчиш цiлими днями.
   - Добре, що хоч так казали. Добре, коли що- небудь кажуть. Гiрше,  коли
мовчать.
   Непомiтно передає коралi. Марiя бере, переливає в очах  i  не  в  станi
розлучитися з ними.
   - _Ой Гнатеї Прошу тебе. Не приходь i не купуй нiчого. _Не можу...
   Але наступного разу Гнат в iншому мiсцi  зустрiчає  Марiю  i  розгортає
перед нею шовкову хустку. Марiя не хоче дивитися. Марiя тiкає. Гнат мусить
догнати i силою за пояс заткнути хустку. Марiя сердитися бажає  i  не  має
сили сердитися. Свариться на нього, а вiн стоїть собi,  дивиться  i  сумно
посмiхається.
   Той посмiх, о, той посмiх! Марiя мало не плаче. Ну що з  тiєю  хусткою?
Ну куди її? Вiдкинути? А як вiдкинеш, коли вона шовкова i коли так приємно
на неї дивитися. Не вiдкине. Не має сили. Тримає в руках i:
   - Їй-богу, Гнате, коли ти менi  ще  принесеш  яку  ганчiрку,  в  болото
викину!..
   А Гнат посмiхається. "Ну, як то буде ганчiрка",- думає.
   - _Ну й чого ти так посмiхаєшся? Чого ти стоїш?
   - Дозволь менi, Марiє, посмiхатися й постояти,- спокiйно говорить.
   - Гнате!.. Ти!.. Не муч мене! Слухай, прошу тебе, не ходи, не купуй!  Я
ж не можу! Чого ти вiд мене хочеш?
   - Нiчого, Марiє, - посмiхається.
   Марiя бiжить стежкою пiд гору, землi  не  чує.  Мороз  не  мороз,  щоки
однаково горять. Серце чiтко й свавiльно б'ється.  "Боже  мiй,  Боже  мiй!
Коли б'вiн хоч листа написав. Хоч би одного листа. Корнiю, далекий Корнiю!
Почуй мене!"
   - Що з тобою? - питає Домаха.
   - Ах, що зi мною! Отой Гнат Кухарчук дороги пройти не дасть. Скрiзь, де
не стань,вiн, вiн i вiн... Домаха хитає головою.
   - А господар вiн, чуєш, добрий. Через плач з Марiї рветься:
   - Господар, господар! Вам лиш господар!..
   - А що ж, дитино, бiльше? Хлiб, до хлiба, тепло, дiтки. А що ще? Хiба ж
краще у нас? Скiльки не жий, скiльки не працюй, а найми  -  найми.  Нi?  А
Мартин ото на днях i каже: трапиться  порядний  господар  -  двi  десятини
вiдкрою. Заслужила, запрацювала.
   - Тiточко, люба! Але ж я так люблю Корнiя! Я так його люблю!
   Домаха думає: "Корнiя? Зуби в нього i  кучер  нiчого.  Але  це  i  все.
Хатина одна мало не на вигонi. До того вiн матрос. Ти ще не знаєш,  що  то
таке матрос. Де тiльки не бува, куди не їздить. Сiм лiт... Отак- тьху! - i
забув. Подумай, що може статися".
   Ах, чи ж Марiя не думає? Чи треба ще бiльше думати? Тiльки те й робить,
що думає. Думає, i не раз ряснi ядернi перлини спадають з очей i  осипають
щоки.



   VI

   Одарка, жiнка Михайлова (батьки померли), каже:
   - Гнате. Як ти собi хоч, а Марiя тобi не пара. Гнат  робить  з  обрiзка
коси бритву, пiвдня над нею порається,  гострить  i  пробує.  Рудий  волос
твердий, не тне. Випробовує i  гострить  далi.  Витривалiсть  i  впертiсть
переможуть. Мовчить.
   - Он Юхимова Ганна, - продовжує Одарка,двi десятини поля, п'ять  соток,
пару волiв i корову має. А хiба ти не бачив, як вона працює? Не бачив,  як
коло машини вправлялась з  конюшиною?  Висiвала,  сама  двi  решетi...  Не
бачив?
   Бритва Гнатова нарештi тне. Намилює заросле пiдборiддя i спiває:
   Воли та корови часом поздихають, Бiле личко, чорнi  брови  (перерва):,_
повiк не злиняють.
   Намилив, i зашкварчало пiд бритвою волосся. Сонце  заходить,  i  бамкає
монастирський дзвiн. Одарка зiтхає, говорить про Трихона, що не дивився на
чорнi брови, взяв коровами - i тепер он господар на всю губу, про веприка,
який вже так угодувався, що  не  може  встати,  про  вчорашнiй  випадок  з
кiньми, коли Михайло приїхав вiд олiйницi, поставив конi "i  якась  халєра
так наполохала, що сани на трiсочки рознесли, а конi ледве зловили. I нащо
воно тримати таке нещастя".
   Гнат мовчить i голиться. Поголивсь, шурнув долонею  по  щоцi  -  добре.
Набрав кварту води, нахилився над цебриком i  доладно  вимився.  Пiсля  до
лампадки полiз, вмочив у  оливу  пальцi  i  намастив  волосся.  Розчесане,
блищить i вiдливає золотом. Подивився у кусник розбитого дзеркала, моргнув
рижою бровою i все завершив чортiвськи звабливою усмiшкою.
   Через кiлька хвилин  Одарка  лиш  провела  попiд  вiкнами  його  спину.
Подався на вечiрню.
   Зима, морози i снiги. Часом i метелицi  заводили  свої  викрути.  Скоро
минає Пилипiвка. Загостить i загуляє Рiздво. Дядьки чавитимуть  "шкалики",
парубки гулятимуть з дiвчатами, тягатимуть  на  Водохрещi  "колодку".  Тут
"колодку" на Водохрещi виправляють. Деiнде - на масляну. Парубки -  кожний
"пiвока" в кишеню, заломив  вовнянку  i  пiшов...  Вертаючись  з  вечiрнi.
Марiйка вже не так цуралася  Гната.  Йшли  поруч  i  бiльше  мовчали.  Вiн
мучився над тим, що має сказати, вона - щоб часом не заговорив.
   Принаймнi хай  мовчить.  Запитав  про  здоровля,  чи  все  помолотили,,
скiльки Мартин продав яблук. Нарештi, пiсля снiгу i  морозу,  нагадав  про
найвдячнiшу розмову. Колодка ж... Треба умовитися, зробити запас...
   - А де ж справлятимеш колодку, Марiє?..
   - Не знаю,вiдтяла i закопилила губу.
   - На вашому кутку буде у Трихона. Будуть гарнi музики, хата  велика,  є
де потанцювати.
   - Хм... Що там менi по вашому кутку.
   - Чого ж... Прийди до нас.
   - А ти б ще чого хотiв? Може, скажеш, щоб прибiгла до  тебе,  до  самої
хати? Щоб прийшла i сказала: Одарко, а вiзьми костура  та  вижени  мене  з
хати. Вже й так  по  цiлому  кутку  плеще  язиком:  наймичка,  задрипанка,
очарувала парубка... Не спить, не їсть, ганяє, як скажений...  Бiдненький!
А скажи-но, хто то тебе так очарував? Мовчиш, менi й не скажеш!
   Гнат усмiхався своєю усмiшкою i мовчав. Марiя  поночi  не  бачить  тiєї
усмiшки, але виразно уявляє її.
   - Мовчиш, очарований? Хоч би сказав  що.  Нащо  в'яжешся  з  обдрипаною
наймичкою? Гнат уголос мiркує:
   - Ось прийду, i Одарка дiстане.
   - О Господоньку! Гнате? Чи  ти  вже  здурiв?  Чи  тiльки  починаєш?  Як
наробиш там якого лиха, й на  очi  не  показуйся.  Ще  скаже  -  намовила,
пiдбиваю на сварку. О, то вже нi. Анi не подумай.
   Вiд перелазу Гнат має повертати назад. На прощан- ня  взяв  її  руку  i
трiшки задержав  її  довше,  нiж  було  треба.  Марiя  намагається  швидко
визволити руку...
   - Ну ти й чавиш! Пусти! Чого ти так негарно сопеш?..
   Гнат пускає руку.
   - Ех, Марiє, Марiє! - вирвалося з його уст глибо- ке  й  болюче.  Круто
повернувся i швидко пошкутильгав у долину. Марiя  здивована.  Що  сталося?
Хотiла навiть гукнути, та не послухались уста й язик. Нi. Вiн  зупиниться,
принаймнi оглянеться... Вузенька, глибока в снiгу  стежечка.  Погойдується
чорна постать, меншає, зникає, зникла. Не зупинився й не оглянувся.  Марiя
здивована до краю. Так сумно стоять i наслухують дерева. Тиша така велика.
Стоїть Марiя, не сходить з мiсця, дивується i дивиться у сiру нiч.
   - Гнате! - зовсiм тихо  прорвалося  з  її  уст.  Тихо.  Наслухує.  Нема
вiдзвуку. Сiра нiч проковтнула i не вернулася. Стрункi осички  та  берiзки
спинаються догори i там  десь  лагiдно  сюсюкаються,  нiби  про  неї,  про
покинуту Марiю.



   VII

   Вдарили свята. У новiй Кухарчуковiй хатi гостi.  Куми,  свати,  сусiди.
"Пiвоки" довгою чергою простують на стiл, швидко  порожнiють  i  зникають.
Куми й свати наливаються яркими барвами i з кожним  "ггiвоком"  пiдвищують
говiр. Вириваються розкотисте реготи, дрiбочуть, гомонять  цокотухи-жiнки.
Коляди, пiснi, твердi обiйми, соковитi поцiлунки. Всi  радiють,  регочуть,
один Гнат. щось мовчить та не знаходить мiсця...
   Минуло Рiздво. Новий Рiк. Водохрещi. Тепер вже й потанцювати можна. Але
Гната тепер не пiзнаєш. Пень обгорiлий  -  не  Гнат.  Сумний,  аж  чорний.
Постановив твердо не йти бiльше, не канючити, не  благати  одної  усмiшки,
одного ласкавого слова. Силою не заставиш любити. Серця не  змусиш  битися
так, як це тобi заманеться.
   Перед Водохрещами пiшов до "шкальнi", взяв аж три "пiвоки" i подався на
колодку до Трихона. У кишеню засадив  одну  пляшку,  двi  дома  про  запас
лишив. Ех, i зап'є вiн сьогоднi!
   У Трихона гульня. Увiйшов.
   - Добрий вечiр! З Водохрещами.
   - Добрий вечiр, Гнате. Просимо, сiдай, де знайдеш мiсце.
   Гнат пляшку на стiл i  розложився  на  лавi  коло  подушок.  Пiдскочила
Юхимова Ганна, та сама, що воли та корови має, та, що двома решетами нараз
висiває. Перш усього шапку забрала i заховала, щоб, бува, не  втiк.  Пiсля
сiла коло нього i защебетала.
   Прийшли музики, i гуртом вринули парубки.  Цимбали  брязнули,  заянчала
скрипка, забубонiв бубон.  По  хатi  закрутилися  пари,  дiвки  спiдницями
розвiвають.
   Гнат поки понурий i суворий. Не танцює, бо не може.
   - А ти ж, Ганно, чому не танцюєш? Танцюй.
   - Та ти ж знаєш, що я нiколи не танцюю.
   - Цього, признатись, не знав.
   - Ти ще багато чого не знав. Ти й не знав,  як  менi  приємно  з  тобою
посидiти отут. Подушки такi м'якi. А чого  ти  посумнiв?  Не  сумуй.  Кинь
лихом об землю. Перемелеться - мука буде.
   Ганна вища вiд Гната. Вона навмисне не стає коло  нього,  щоб  не  було
помiтно. Не личить бути жiнцi вищою вiд чоловiка. Гнат знає це також, i як
погано на душi. Принаймнi чимсь залити це.
   Пiдiйшов до столу i вихилив кiлька  чарок.  Думав,  розвеселиться,  але
посумнiв ще гiрше. Гляне на Ганну, пригадає Марiю,  порiвняє,  i  хочеться
кричати з розпуки.
   А може, ще вона прийде? А може, якраз? Iскорка надiї все-таки  жеврiла,
i не хотiлося її гасити. Але минала година  за  годиною,  а  її  нема.  Не
прийде!
   Нарештi вiдтанцювали, i пора до вечерi братися. Ганна залишила  сумного
Гната i пiшла помагати за- стеляти стiл та носити страви. Хлопцi тим часом
скуп- чилися коло порога i сиплють  "оброку".  Один  сидить  з  шапкою  на
колiнах, другий нахиляється i ховає у шапцi очi. Руки викладає назад, i по
них хто хоче перiщить. Той, що лягає, має вiдгадати, хто вдарив.  Вiдгадає
- гаразд. Тягне винного лягати. Не вiдгадає - будь ласка, лягай ще.
   Реготу, захоплення... Господи!
   В той час позiхнули дверi, i увiйшов чужий хлопець з-за  яру.  Увiйшов,
сказав добрий вечiр i засоромився. Так .багато людей, став коло  порога  i
роздивляється, когось шукає.
   - Тобi, Андрiю, кого? - питають.
   Андрiй не має часу вiдповiдати. Вiн вже помiтив того, за  ким  прийшов.
Он Гнат, i Андрiй просто до нього.
   - Маю вам щось сказати. Вийдiм на двiр.
   - А що там такого принiс, таємственного? - нiби пручається ще Гнат, хоч
у душу стрiльнуло щось пiдбадьорююче. Зiрвався i пiшов за хлопцем.
   - Марiя послала сказати, щоб ви прийшли до неї,- мне шапку Андрiй.
   Гнат, почувши таке, готовий пiдстрибнути пiд зорi. Але не личить одразу
ставити напоказ своє захоплення.
   Натягнув байдужiсть та повагу i:
   - А вона ж де?
   - Та дома-таки... У баби Домахи. Там також колоду котять.- О, Андрiй  i
висловлювався не попростацьки.
   - Побачу. Може, зайду.
   Андрiй пострибав стежкою сливового саду. Гнат постояв, поки проковтнула
його темнота, i вернувся до хати. Став коло порога i  пiднявся  на  рiвнiй
нозi. На цiлу голову повищав.  Вiн  тепер,  чого  доброго,  i  в  хатi  не
вмiститься. Музикам кинув двадцятку, i тi шкварнули.
   - Танцюєш, Гнате? їй-богу, хлопцi, Гнат танцює!.. От так-так!
   - Танцюю! "Козака" сипте!
   Цимбали сипнули "козака". Гнат пiдняв поли i пiшов ходором.
   Дам лиха закаблукам, Дам лиха закабламi
   Вибиває Гнат, притупує кривою, як може. Вона тепер  нiби  i  не  крива.
Випросталася i суче, як скажена. Пiт виступив на чолi, iншi хлопцi i  собi
пустилися в тан. Вигукують, пiдскакують мало не до стелi. От так Гнат!  От
так, хлопцi, загуляв! Не знали ви ще добре  Гната.-  Поля!  -  вигукують.-
Поля козакам!..
   I коли сорочка стала,  що  хоч  скидай  та  викручуй,  Гнат  зупинився.
Обтерся, до дiвчат звертається:
   - Дорогi мої курiпочки, коханi перепiлочки. Дуже менi мило,  дуже  менi
втiшно! Бачу вас, i серце радiє, ноги не стоять на мiсцi. Погуляти з  вами
все одно що чути себе в раю на найпочеснiшому  мiсцi.  Але  все-таки  мушу
вас, коханi, залишити. Мушу пiти додому, бо там важне дiло  маю.  Покликав
мене брат, мушу послухати! - Гнат докiнчив свою мову  i  мов  громом  усiх
покрив.
   - I де ж то, парубче, чувано i де ж то видано,  щоб  перед  вечерею  та
втiкати з колодки!
   Ганна не знає, звiдки пiдбiгти, що вдiяти, щоб не пустити Гната.
   - Та бре, Гнате. Не до брата йдеш. Не вiрю.
   - Давай, Ганно, давай шапку. Мушу йти. На стiл подавали смаженю, а Гнат
вiдходить. Музики вдарили марша, Ганна  спустила  голову.  Зайшов  додому,
забрав обидвi пляшки i подався на цiлу нiч на другу половину кутка, за яр.



   VIII

   Нiч i мороз. Тиша. Срiблиться вiд мiсяця снiг. Стрiхи хат нiби дбайливо
пообкладав ватою. З коминiв рине дим та тяжко-тяжко  десь  пiд  саме  небо
зводиться.
   Гнат не йде. Чого б вiн мав тепер ходити, коли у нього вiдросли крила i
вiн може лiтати. Гнат  летить  через  сад,  яр,  минув  копанки,  знайомий
перелаз, ось i пiд  гору  мчить.  Стежка  втоптана,  слизька.  Душно  стає
Гнатовi.
   Пiдходить до Домашиної хати,  не  молодик  же  вiн,  а  серце  броварiї
виробляє.  Не  вгамувати  його,  не  втримати.  У  всiх  вiкнах  просторої
мурованої хати свiтло.  Вештаються  люди,  чути  музики,  спiв,  гармидер.
Зупинився, вiдсапнув, зняв шапку i пiдправив чуба.
   Пiдняв голову, випнув черево i смiливо вперед. Увiйшов-таки... Не встиг
через порiг, а до нього Домаха:
   - А, добривечiр! З Водохрещем будь здоров, голубе! А  чого  то  ти  нас
забув? А чого так пiзно? Прошу, прошу! Заходь...
   Гнат прямує до столу i виймає одну за другою  пляшки.  Коло  столу  сам
Мартин з хутора i його син Роман.
   - На свята зi шкiл приїхали?  -  запитав  його  Гнат.  Треба  ж  вченим
наперед вiддати шану. Це Гнат добре розумiє. Не вперше мiж людьми.
   Мартин мiсце коло себе робить.
   - Сiдай, Гнате. Налий чарку... Випий та закуси... А на другу ж як?  Ну,
ну, перехили й на другу. Диви, _ми _вже тут i по десятiй хильнули. Де  так
забарився?
   Вихилив i другу.  Божу  Трiйцю  прийшлося  також  ушанувати.  З'явилася
розчервонiла Марiя. Вiд неспо-  дiванки  Гнат  мало  не  оскандалив  себе.
З'явилася й заслiпила. Язик не повертається, вся кров кинулася в  лице.  А
їй смiх. Стоїть i смiється. Ох, тi бiсовi очi! Огнi!..
   - Не думала, що ти такий  прошений.  Знав  же,  що  у  нас  колодка,  а
оминув...
   Гнат мовчить. Що в таких випадках скажеш? На щастя. Мартин вмiшався:
   - Ay вас, мабуть, й помолотили?
   - Та нiби вже...
   - А я от нiяк не впораюсь. Конюшина лишилась. А як Цього  року  яблука?
На нашому кутку черва зжерла цвiт, i нiчого не було. А он на Горбах дерева
не видержали. Як-то воно дивно створено. Тут так, а там так...
   - У нас,- вставляє Гнат,- слава Богу, нiчого було, та  продали,  бачте,
так, к бiсовiй матерi. За безцiнь восени вiддали  купцям.  Дай  тепер,  то
сипнули б грошикiв..
   - Кiнчили покої? - з пiдсмiхом Мартин.
   - Ет, якi там покої. От хатчина така собi...
   - Тепла? Не мокрiють кути? У мене, трясця ма, як поставив, три роки  по
кутах мокрота стояла.
   - Ми в кути добру цеглу дали i фундамент перелили смолою.
   - Це добре. А мої, рiзало ма, не догадалися...
   Далi пiшло про худобу, конi. Мартин  похвалив  кухарчукiвськi  жеребцi.
Такi коники хоч пiд  губерна-  тора.  А  тим  часом  перед  очима  пройшли
вареники, смажена капуста, печеня, млинцi, голубцi... Доходило до кашi,  i
Гнат почав бастувати. Не йде далi. Не помогло й розпускання пояса.  Випито
було також немало. Гнат почав досить гамiрно пiдпускати свої дотепи. Почав
i до Марiї пiдлабузнюватись та бiсики в усмiшках пiдшивати дiвцi.
   Музики тнули свою: "Свинi в рiпi, свинi в рiпi, ой годино моя!" Парубки
з дiвчатами йшли навколо трусячка. Душно.  Дiвочi  хустинки  не  встигають
отирати пiт.
   Гнат тримається бундючно. Хотiв пiймати на самотi Марiю i два рази  вже
виходив надвiр. У темних сiнях таки нарештi наткнувся на неї. Не пручалася
i не тiкала. Навiть за руку взяла, а Гнатовi здається, що йому всi царства
на свiтi подаровано, що вiн багатий, нiби сам цар. Шкода, що от нема  чого
казати. Стоїш i дивишся та ще дихаєш. А  думав,  усе  скажеш.  От  тобi  й
скажеш...
   - Де то волочився? - питає вона.
   -_ Та де ж... Отак... Сюди-туди...
   - Добре менi сюди-туди." Думаєш, не знаю? За Ганною волочишся?
   Гнат не стерпить брехнi.
   - Брехня! - твердо й рiшуче  заперечив.-  Нiколи  з  Ганною  нiчого  не
мав!..
   - А нащо ж ляпають язиками?
   - Коли б знав хто, ой, Марiє!..-  урвав  i  замовчав.  По  хвилинцi:  -
Слухай, Марiє! Не можу так далi... Або - або... Кажи.
   Засмiялася. Не розумiє, мовляв. А розумiє, капосна, гаразд.
   - Будеш, Марiє, моєю? Будеш? Або ж...
   - Або ж що?..
   - Побачиш - що. Це, Марiє, не жарт! Не можу далi терпiти цього...
   - Ну ти й нетерплячий! А що Одарка? Не бiйсь, почує, то з хати  вижене.
Лає мене, нi? О, напевно... Знаю сама, люди гуторять...
   - Ти скажи менi лиш слово...
   Перебила.
   - Слово, слово! Яка дiвка отак вiзьме тобi i випалить:_ - Голубчику.  А
бери мене... А приходь! Це може лиш твоя Ганна... Таж парубок... Але ходiм
до хати._ Холодно,..
   Коли Гнат вiдходив, Домаха вузлик гостинцiв нав'язала._
   - Це, чуєш, вiд неї. Це вона... То знаєш,  як  то  є...  Дiвча  молоде,
дурне. Добре воно, але ще молоде...  Пручається,  соромиться...  А  ти  не
цурайся. Не цурайся... Заходь частiше. Вона тепер не на хуторi.  Взяла  її
до себе... Заходь!
   Марiя теплу хустку на плечi накинула i провела його  через  сад.  Хотiв
постояти, та холоднеча.



   IX

   А Марiя все-таки листiв вiд Корнiя чекає. Ночi!  Ох  ви,  дiвочi  ночi!
Пришли, подай вiстку, не покинь!.. Чи чуєш ти? Не чуєш i не бачиш!  Гуляєш
у далеких краях, забув, перестав навiк думати. Днi, тижнi i мiсяцi - i хоч
би один листочок. Не поспала кiлька ночей i випила з Гнатом могорич.
   А дiвчата-цокотухи вже давно по селi виспiвують:
   "А Гнатуньо грушки тряс,  Маруся  збирала,  а  Маруся  не  йшла  замiж,
Гнатуня чекала..." Марiя чує спiви, i видається  їй,  що  її  ховають,  що
виряджають на смерть.
   Вiдгуляли бучнi заручини.  Михайло  та  Одарка,  як  старшi,  пiшли  на
оглядини.
   - То, чуєте, куманю, якi там оглядини. Що там у  сироти  оглядати?  Але
вперся. Що не робили, що не говорили... Де там... Нi й нi!  Хоч  ти  йому,
людоньки, кiл на головi теши. Ну хай. Не менi, а собi бере!..- гуторила на
вулицi Одарка.
   Але на заручинах, коли приїхав сам Мартин, коли  на  стiл  поставили  i
слив'яночки,  i  вишнiвочки,  та  коли  варенички  пiдсмаженi  подали,  та
ковбаска запахла. О, тодi Одарка iншої заспiвала. Пiдпила, загомонiла:
   - То, чуєте, сватуню, вуха менi сусiди протуркали. А що, а куди... А я,
чуєте, кажу: аби Бог здоровлячко дав та мир до господи. Працею люди  щастя
собi добувають...
   - То, кумо, що вже до працi, то знаєте... У мене  народ  не  дармує.  У
мене як праця, то праця. А як самi знаєте, держу  її  сьомий  рiк.  Золота
дiвка. Що не похопить - горить у руках. Дайбоздоровля!
   - Хай буде все на здоровля! - I свати випивали.  "Ой  Гнатуню  молодий,
веди конi до води; поки конi напоїш,  з  Марусею  постоїш",  -  защебетали
дружки.
   Одарка пригубляє та пригубляє наливку i до кiнця так  напригублювалася,
що й за оглядини забула. Домаха з невiсткою ведуть її по коморах.
   - I це її, i це... Ось тут  кожушок...  Купили,  чуєте,  бирок  i  дали
кушнiревi виправити. Лiпше, коли сам вибереш i сам за всiм приглянеш... На
ярмарку  такий  тендит  пiшов,  що  Господи.  Що  не  вiзьмеш,   в   руках
розлазиться.
   Знайшли й подушки, i гунi. Оглянули й корiвку. Стоїть  i  пожовує  собi
спокiйно. Ось тобi воли i корови, думає Гнат, а Одарка що має  казати?  Не
сподiвалася навiть. Казали,- вона тобi  у  Мартина,  як  удома.  Як  рiдну
шанує. Правда, виходить. Про головне поки  що  замовчується.  Краще,  коли
молодий не знає, що дiстане. Бiльше любитиме жiнку.
   М'ясницi цього року малi, тож треба спiшитися.  Бiгалося,  турбувалося.
Гнат хотiв показати, що вiн допне,  а  Мартин  також  не  осоромить  себе.
Докаже, що з нього господар не на жарт. До Марiї дiвчата бiгають. Рiднi не
має, то кожна хотiла б за дружку бути.  А,  Марiє,  те,  а,  Марiє,  се...
Радять, метушаться. А якого вони вiночка виплетуть, а як зачешуть косу...
   Збиралися молодицi, i цiлими ночами йшли наради, кого за  першу  сваху,
кого за другу, хто буде дружком, хто пiде в  придани.  Посадженою  матiр'ю
одноголосно має бути Домаха. Вона ж їй була як рiдна мати. Не  може  Марiя
поскаржитися на Домаху, свою стару господиню. Христя Мартинова, то  чуєте,
вже гострiша. У тiєї язичок, i Марiя не раз переслухала сповiдь. Що  ж  до
Домахи, то грiх щось погане сказати. Лагiдна, i справедлива.  Де  треба  -
нажене, де треба - погладить i помаже. А сиротi чого треба? Ласки, доброго
слова, i все.
   Згадала Марiя, що має десь хресних батькiв, але вони так мало  в  життi
пiклувалися своєю хрещеницею, що Марiя майже не  знала  їх.  Але  все-таки
пiшла просити їх на весiлля, i хресний батько став за  посадженого.  Треба
на шлюб благословити.
   Спекли коровай. Дiвчата  обсiли  роєм  стола,  виспiвують  та  вбирають
рiзку. Приїхала з мiста Мартинова
   дочка i причепурила молоду по-панськи. Бiлий вельон довгий, аж по землi
волочиться. Марiя трохи соромилась, але вiдчувала приємнiсть i  знала,  що
їй будутьзаздрити товаришки.
   З цiлого кутка зiгнали найкращi конi "в пiдводу".
   Музики взяли троїстi. Як  заграли,  всi  пiджилки  задрижали.  Раненько
приїхав своїми кiньми Гнат. Так пiд'їхав  на  подвiр'я,  що  вiз  мало  не
перекинувся, аж тахлi у вiкнах  забряжчали.  Дружки  та  свiтилки  спiвами
заливаються, музики марша тнуть. Пiднявся на цiле село гармидер.
   А Марiя сховалася у сусiдськiй коморi, сидить,  як  велить  звичай,  на
скринi  i  заливається  справжнiми  щирими  сльозами.  Молодий  з  боярами
знаходить її, виводить заплакану i  провадить  до  хати  розплiтати  косу.
"Розплiтальничка плаче, розплiтатися не хоче",- спiвають дружки. Боярин та
сват садовлять молоду на  подушку.  Мiцно  щiпила  вона  на  головi  руки,
боронить  свою  заплетену  косу.  Сват  розриває  руки,  розплутує  безлiч
навмисне нав'язаних косникiв, якi посплiталися твердими вузликами.
   - Ах, чого, чого, Марiє, плачеш? Дiвчатонька, голубоньки!.. Розплiтайте
її, одягайте її. Благословiте, тату, благословiте,  мамо!  Раз,  другий  i
третiй! - Хай вас, дiтоньки. Бог благословить раз, другий i третiй!
   Благословляли на шлюб непаристими образами. Не  було  часу  поїхати  та
купити паристi. Один образ - мати Божа Молошна,  другий  -  Iсус  Христос,
менший розмiром, а це недобрий  знак.  Сусiди  потиху  шепотiли.  Нi,  нi,
сусiдко, як не кажiть, а це не є добре.
   Посiдали на пiдводи, а дружки заспiвали:
   - Вiдчинилися ворота, їде до шлюбу ойрота...
   Марiя в ще бiльшi сльози... Гнатовi тремтять уста, але стримується.  Не
личить йому ревiти, i несила втриматися. Пiсня  нiби  про  нього  навмисно
зложена. I матiнка не бачить, i батенько не чує... На шлюб виряджають чужi
людоньки, а коники шиї гнуть, i дружечки спiвають.
   Домаха обходить пiдводи  молодих  i  обсипає  їх  зерном,  намоченим  у
свяченiй водi. Ворота вiдчинилися  -  вйо!  Рвонули  конi,  Гната  повезли
попереду, за ним Марiя. До шлюбу ще окремо їдуть.
   Пiд вiнцем Марiя блiда, як панночка. Тiльки  опущенi  тремтячi  вiї  та
брови чорнiють, та кучерi, що вибиваються з-пiд вельона...  Гнат  сухий  i
суворий. Обоє тримають восковi свiчки.
   - I ти, невiсто, нарицаєма Марiя, будеш лi вiрною мужу своєму  Iгнатiю?
- питає священик.
   Марiя ледь помiтно кивнула головою, а з тремтячих уст вирвалося -  так.
Свiчки горiли  рiвно,  нi  одна  не  згасла.  Коли  вiдходила  молода,  як
годиться, зачiпала ногою рушничок, на якому стояла, i вiдволiкла  його  до
порога - щоб щастя не лишилося стояти.
   А вiд шлюбу вже їхали разом на Гнатовiй пiдводi. Кiлька  разiв  дорогою
перепиняли їх снопом жита, хлiбом та сiллю.  Гнат  брав  на  вiз  снопа  i
частував горiлкою перепинщикiв. Дома у  Домахи  зустрiли  молодих  святими
образами та хлiбом. Благословляли, молодi цiлували образи та руки батькiв,
входили до хати i одразу за стiл, бо вiд самого рання нiчого  не  їли.  Не
годиться ж перед шлюбом їсти.
   У великiй свiтлицi довгi понакриванi столи. Навколо понасiдало  гостей.
Всi голоднi. Подають страви. Спочатку тихо та урочисто, але з часом,  коли
вихилили по однiй-другiй чарчинi, настрiй  швидко  мiняється.  Загомонiли,
заспiвали. Музики в цей час надворi для парубкiв та  дiвчат  грають.  Там,
чути, витанцьовують молодi гостi, яким не годиться за столом  мiж  старими
бути.
   Марiя сумна, їла  мало,  не  пила  зовсiм.  Гнат  як  мiг  припрошував,
пiдкладав їй, що видавалося йому смачнiшим, годував цукерками, як  дитину.
Але вона все-таки сумна. Думала весь час за Корнiя. В душi чула  неспокiй.
Здавалося, страшний вчинила грiх. Боялася кари  за  зламану  присягу  бути
вiрною до смертi. Але де ж вiн? Пiшов i нiби у воду канув. Де вiн?
   В очах картини i картини. Як побачила його того вечора,  як  обняв  її,
смiливо, певно обняв... Його блискучi синi очi, його кучерi...
   - Ах, Боже, Боже! - виривається тяжке зiтхання.
   - Що тобi, Марiє? Чого сумна? їж, любаї Вiзьми ось  цей  кусник...  Нi,
ось цей... Це найкращий. Та випий що-небудь. Ось слив'яночка яка  солодка,
як мед, густа...
   - Дякую, Гнате.  Нiчого...  Нi,  нi...  Менi  нiчого.  Менi  добре.  Не
хочеться їсти, не голодна...
   Нi, думає Марiя. Вiн не такий вже дуже поганий.  Вiн  добрий  i  щирий.
Неговiркий, але Боже... Не всi  ж  мають  бути  говiркими.  Якось  звикне,
полюбиться, забудеться. Що  ж,  коли  доля  така.  Видно,  проти  долi  не
пiдеш... Коли б вiн трохи певнiшим був... Як той. Той смiливо йшов, а  цей
- скрадаючись. Той нiчого не носив, не купував. Навiть  хотiла,  щоб  щось
купив. Нi. Брав її, як свою, i цiлував, i смiявся. Цей  же  i  цукорки,  i
хустку... Якось пiдкрадається, мовчить i вичiкує...  Але  i  цей  сильний,
Марiя чує його силу. Сила його у витривалостi, у терпiннi.
   Марiя роздумує, а на хатi розлягаються пiснi. .Свахи, дружки,  свiтилки
гармидер пiдняли, що нiчого, крiм них, не чути. Розчервонiлися,  очi  всiх
горять. Рвуться з-за столу i швидко в танець.
   Коли дiйшло до перепою,  Мартин  пiдкреслено  кинув  на  талiр  золотий
п'ятикарбованець та заявив:
   - Дарую тобi, Марiє, цi грошi на щастя, двi  десятини  на  розжиття  та
корову на розплiд!..
   Пiднесена i урочисто чиста Марiя приймала свої дари, цiлувала кожного в
уста, а Мартина - схилилася i, як батька,  поцiлувала  в  руку.  Гнат  був
заскочений.
   Зовсiм не сподiвався, що, крiм красунi жiнки,  буде  мати  ще  й  такий
маєток.
   - То,- говорив Мартин Михайловi,- у мене так... у мене роби, як у себе,
але й дiстанеш, як у себе. Коли  б  за  голодранця  виходила,  не  дав  би
нiчого... За господаря, якого знаю, що  не  змарнує,  на!  Май,  працюй  i
доробляйся, щоб твої дiти i внуки мали...
   Уночi виряджали до молодого. Повантажували вози  рiзним  майном,  свати
шугали потай по Домашиному господарствi  i  що  могли  похопити,  перли  i
пакували на пiдводи. Кури, гуси, якiсь коноплi, стару ступу. Ну  й  реготу
пiсля було!
   У молодих знов зустрiчали повiнчаних з образами та хлiбом. Знов вели до
хати, садовили за стiл, їли та пили. Пiсля вели молоду до комори,  вдягали
"тура", уводили до хати, дурили молодого. Уводили  замiсть  Марiї  накриту
рядном стару бабу. Приводили, ставили перед молодим i спiвали, чи  вгадає,
кого привели. Було гармидерне i приємно.
   Марiя намагалася  бути  веселiшою,  бiльше  говорила,  часто  у  рiзних
справах зверталася до Одарки, як старшої.  Виряджаючи,  Домаха  наказувала
Марiї:
   "Слухай, дитино, її... Не забувай, що все-таки вона  там  старша.  Вона
тобi має замiнити свекруху. Слухайся та будь привiтливою..."
   Марiя намагалася  слухати  та  бути  привiтливою.  Одарцi  дещо  не  до
вподоби, що Марiя занехаяла старосвiтськi звичаї i не вбиралася до  шлюбу,
як це було прийнято, але такi вже настали часи. Що сторона, то й новина.
   Гнат купив Домасi чоботи. Чоботи купувалися  для  матерi  молодої,  але
матерi не було... Домаха тiшилася подарунком, але до чобiт треба спiвати -
як же вона буде спiвати своїм старим голосом.
   - За мене, людоньки, проспiває Марiя. Сядь-но, дитино! Ти ж вмiєш, нi?
   Марiя сiла за стiл.  Одягнута  i  зав'язана  по-молодицьки.  На  головi
попеляста шовкова хустка, перев'язана червоною  стрiчкою.  На  шиї  багато
справжнiх дорогих коралiв.  Сама  свiжа,  пишна,  натхненна.  Очi  невинно
спущенi додолу i закритi рiвними гребiнчиками вiй.
   Перед нею, на  великому  талiрi,  перев'язанi  стрiчкою  чоботи.  Марiя
дивиться хвилину на  них.  Гостi  замовкають.  Робиться  зовсiм  тихо,  i,
пiднявши високо повнi груди, Марiя сильним, дзвiнким голосом починає:
   Ото тiї чоботи, що зять дав, А за  тiї  чоботи  дочку  взяв..,  Чоботи,
чоботи ви мої, Наробили клопоту ви менi...
   Марiя спiває, а голос її плаче. Чути скаргу, чути жаль  глибокий.  Гнат
дивиться на Марiю, дивиться, мов на святу. Здається, що це янгол злетiв  з
небес, сiв у нього за  столом  i  виспiвує  тужливу,  але  чарiвну  пiсню.
Пiдiйти до неї, стати прилюдно на колiна i поклонитися до землi.
   - От так дiстав жiночку! - говорили сусiди. -  Така  кривинда,  а  таку
пiдчепив кралю. Га!..
   А гостi ще довго бавилися,  пили  та  їли.  Вигравали  музики.  Парубки
добивали свої гопаки. У просторих сiнях таку завели гульню, що, здавалося,
хата не видержить, що стiни рухнуть.
   Навiть  Марiя  дещо  розвеселилася,  її  брали  до   танцю.   Здебiльша
вiдмовлялася. Вiн не танцює, так  i  вона  не  повинна  танцювати.  Мусить
звикати. Трималась бiльше Гната, у всьому радилася  з  ним.  Вiн  радiв  i
бiгав мов навiжений. Йшли разом до комори,  розглядали  та  упорядковували
свої  подарунки:  хустки,  спiдницi,  полотно...  Дiстали,  хвалити  Бога,
досить. Хватить на кiлька рокiв. I Марiя поволi  втихомирюється.  Для  неї
починається нове життя, i треба з цим помиритись...
   Буденнi днi. "Коли б хоч,- думає Марiя, - менше зо мною  сидiв.  Нiчого
не говорить, сидить i дивиться  посоловiлими  очима.  _Ах,  нащо  вiн  так
любить! Коли б хоч не так докучливо i не так нагальне  любив.  Завше  коло
тебе, завше: "Може, хоч те? Може, се? Чи не потребуєш на  нову  спiдницю?"
Скiльки не поїде до мiста, нiколи без гостинця не вернеться. Доглядає,  як
малу дитину".
   Дiзнався, що Марiя любить слухати читання. Щотижня  ходив  до  шкiльної
книгозбiрнi i вечорами та святочними днями перечитав  їй  чимало  всячини.
Часом траплялися книжки, вiд яких Марiя не могла вiдiрватися.  Гнат  мусив
постiйно сидiти й читати. Марiя переживала прочитане,  радiла  чи  плакала
разом з тими людьми, про яких оповiдала книжка.
   Ще бiльшу втiху мала, коли почула вагiтнiсть. Тепер хоч не  буде  сама.
Тепер  має  хоч  про  що  думати.  Родиться  таке  манюсiньке  крикливе  с
створiннячко. То буде хлопчик, обов'язково хлопчик. Назве його Романом. Це
iм'я давно подобалося Марiї.
   Марiя тiшилася i працювала, як могла. А працювати вмiла i  не  цуралася
працi. Вмiла варити, пекти хлiб. З першого тижня Одарка  багато  домашньої
роботи спихнула  на  Марiю,  i  та  сумлiнно  i  справно  виконувала  свої
обов'язки.
   Родився у Марiї дiйсно хлопчик, i назвала його таки  Романом.  Це  було
великим святом. Гнат бiгав, землi не чув. Боявся  за  Марiю,  хотiв  їхати
бозна-куди за лiкарем, але все обiйшлося щасливо, i то без  лiкаря.  Марiя
родила опецькуватого хлопчиська, який вере- щав на цiлу  хату.  Прикликали
бабу Улиту, i та зав'язала новонародженому пупок.  Коли  Марiя  кор-  мила
дитину, вiдчувала велику радiсть. Сидiла над  маленьким  чоловiчком,  який
ледве ворушився, i безупинно дивилася на нього.
   Хрестини вiдбулися за тиждень. Першим  кумом  взяла  Марiя  Мартинового
Романа, першою кумою дячиху. Гнат не мав нi в чому голосу, зрештою,  i  не
потребував його. Був надто i так щасливим. Був щасливим, що з  очей  Марiї
зник вiчний смуток, який не сходив у неї  й  тодi,  коли  смiялася.  Тепер
нiколи  i  нiчого  сумувати.  Тепер  вона  мати,  молоденька,  повногруда,
усмiхнена мати, i чого їй ще потрiбно? Тiшилася, i смiялася, i свiт не раз
обняти бажала б. Гнат став кращим  i  поважнiшим  у  її  очах.  Це  ж  вiн
подарував їй сина. Це ж вiн, добрий, мовчазний Гнат.
   - О мiй ти цвяшечку!. О  мiй  крикунчику!..  Моє  янголяточко  любе!..-
щебетала Марiя, пораючись коло дитини. Дитина пацала  нiжками,  помахувала
незручно рожевими рученятами.
   - Як виросте, дамо його, Гнате, на школи... Хай вчиться. Дохтор  вийде.
Правда? А вiн буде гарно вчитися... Дивися, який розумний... Ах, ти тiльки
подивися, який вiн розумний. Всього тiльки два мiсяцi, а чого  вiн  тiльки
не знає... Якi розумненькi оченята. Вийме рученьки i так  смiшно  виробляє
ними... Дивися, щось сказати хоче. Ну, сцо ти хоц? Ну, сцо сказис? Ти, ти,
ти!.. Любе моє, дороге  моє,  щастя  моє!..-  Не  видержувала,  схоплювала
дитину, пригортала до грудей i цiлувала, цiлувала. Дитя пручалося, слинило
i  махало  тiсно  затисненими  кулачками.Гнат  сам  i  колиску  для   сина
змайстрував. Довго  коло  неї  порався,  вигебльовував,  виточував  нiжки,
поруччя. Побарвив бiлим лаком.
   - Ти, Марiє, перекормйш його,- каже Одарка.- Дитина блює, а ти годуєш i
годуєш. Коли був малим мiй Семенко, я не мазала його так, i то для  дитини
лiпше.
   - А коли ж кричить...
   - То, мабуть, йому догаряє щось. Подивися. Може, пелюшка мокра чи кусає
прiль. Засипай йому мiж нiжками та пальченятами попiльцем. Дивися, який  у
нього бiлий язик. Грибок завiвся. Треба витирати шматкою.
   Коли купала, клала  до  води  любистку,  щоб  любили  дiвчата.  Одягала
сорочечку перед челюстю печi, вигрiвала  i  хрестила  її.  Огонь  i  хрест
вiдганяють нечисту силу. Боялася i тремтiла, щоб, бува, не впав  на  нього
злий погляд i щоб не наврочив. Кiлька  разiв  бабу  Улиту  приводила,  щоб
викачала переляк. Не спить добре, зривається зо сну та кричить.
   Днi йдуть, i Романьо росте. Марiя кожного дня тримає його  в  пеленi  i
кормить грудьми. Що є приємнiшим, нiж  кормити  так  дитину?  Одного  разу
зненацька почула у бубцi  бiль.  Зрадiла.  Комусь  треба  сповiстити  свою
радiсть. Де батько? Батько  он  порається  на  подвiр'ї,  згрiбає  солому.
Вибiгла.
   - Гнате, Гнате! А ходи мерщiй до хати! Гнат кидає все, що має в  руках,
i навзаводи пiдгицує до Марiї.
   - Ти тiльки подивися. У нього  вже  зубенята  ростуть.  Дивися,  Гнате,
подивися!..-Ах, як Марiя тiшиться, що у нього й зубенята ростуть. Це ж вiн
має стати справжньою людиною. Не хочеться вiрити... Гнат дивиться, корчить
приємну усмiшку, оббiгає зо всiх сторiн Марiю  i  дитину,  а  натiшившись,
вертається знов до роботи. Далi минають днi. Марiя зовсiм призвичаїлася до
синових зубенят. Часом так утне, що викрикне, але терпить. Романьо  росте,
грубшає, белькоче i ще розумнiше, нiж колись, дивиться на матiр.
   - Бе-бе-беї Агi! Агi! Агi! Па! - фiлософує малий.
   - Сцо, синуню? Сцо ти бе-бе-бе?
   - Агi, агi! На!..
   - Ну, сцо з, янголяточко? Сцо  хоцес  сказати?  Ну  скази!  Ну.  Скази:
ма-ма.
   - Агi, агi! Ма...
   - Ну, ну! Сце, сце. Ну. Ма-ма.
   Але скiльки не вмовляє Марiя, Романьо далi не подужає  такої  мудростi.
Зате вiн вже  сидить,  спритно  i  завзято  рачкує  i,  чим  тiльки  може,
квапиться якнай- краще  обмурзатися.  Кожний  день  приносить  Марiї  новi
несподiванки. То Романьо новий згук видумав, то зiп'явся на  розкаракуватi
нiжки i протримався так пару хвилин. Марiя тримає за рученята i вчить його
ступати.
   Скiльки втiхи, коли вiн ненароком зробить один ступ  уперед.  А  одного
чудесного незабутнього дня  Романьо  настiльки  розхоробрився,  що  зовсiм
виразно замамав:
   - Ма-ма-ма!..
   Марiя  почула,  заллялася  i  захлинулася  втiхою,  кинулася  до  свого
мудрагеля i так цiлувала, що вiн ледь видержав, щоб не розкричатись.
   - О моє ти, моє!.. О ти моє миле, моє золоте!.. Де ж наш батько? Де той
батько завсiди пропадає?
   Батько не дома. Батько поїхав до  млина.  Чекала  не  дочекалася,  поки
вернеться, а тiльки в'їхав вечором на подвiр'я, миттю вибiгла до нього i:
   - Ах,_ коли б ти тiльки чув, що наш Романьо сьогоднi сказав. Коли б  ти
чув!.. Зовсiм добре вимовив "мама".
   - _Хм,смiється Гнат, лишає в запряжi конi i швидко шкутильгає з  Марiєю
поглянути на свого мудрого сина, який нарештi втяв  таку  нечувану  штуку.
Михайло побачив запряженi конi без погонича i наробив крику.
   - То, рiзал ма, поставить в запряжi i пiде. Коли  б  яка  нечиста  сила
наполохала, i тодi лови вiтра в полi. Хоче, щоб воза рознесли. Як дитина!
   Михайло випрягає конi та вiдчеплює посторонки. З  хати  бiжить  веселий
Гнат.
   - Ну, ну... Не сварися. Забiг на хвилинку, їхав i так,  знаєш,  захотiв
пити, мало не вмер. З'їв солоного оселедця.
   - А коли б збурилися конi та розтаскали воза,  про  це  ти  не  думаєш?
Знаєш же їх. Не первина!..



   XI

   Золота пахуча осiнь. Сади обтяженi яблуками i сливами. Синi такi, повнi
i соковитi... По городах  ламають  кукурудзу,  копають  бараболi,  рубають
капусту. Над яром висить дим i чути згари бараболиння. По лiшниках  блукає
без пастухiв худоба, шелестить листом i  вибирає  кращу  поживу.  Пастушки
бiжать до школи, а вернувшись пополуднi, кладуть по лiшниках огонь, печуть
у приску бараболi, яблука, варять  сливове  вариво.  При  тому  наломлюють
оберемки лiскових дубцiв, розпарюють їх у приску i  згучно  хльоскають  об
гладеньке дерево чи пеньок.
   У Кухарчукiв великий смуток. Пiвторарiчний Ро- маньо тяжко захворiв. Не
їсть, сильна гарячка, кинувся висип,  усточка  затиснутi,  спраглi.  Марiя
сидить над ним невiдступне. Гнат поїхав до мiста по лiкаря.
   Недавно снився Марiї дивний сон. Встала i оповiдала всiм.
   - Снилося, що ми з Гнатом вийшли на Проводи на могилки. Весна,  цвiтуть
рясно дерева, людей скрiзь повно,  видзвонюють  дзвони  по  всiх  церквах.
Йдемо з Гнатом, а коло нас бiжить Романьо. Вже великий, одягнений гарно  у
бiлу, з виложеним по-матроськи комiрцем блузочку, у  легеньких,  як  то  я
завжди уявляю, чобiтках з лакованими халявками. Сiли ми коло наших  могил,
i тут десь взялися покiйниця мама. Так мало .пам'ятаю їх, але тепер бачу i
пiзнаю їх виразно. Пiдходять до нас, христосуються, беруть за руку  Романя
i  кудись  вiдводять  його.  "Куди  ви,  мамо,  його  берете?"  -   питаю.
Усмiхається. "Я,- кажуть,- пiду з ним до церкви. Тут така тiснота". Беруть
i вiдходять. Пiсля ще повернули голову: "Не  чекайте,-  кажуть,на  мене  з
обiдом",- i зникли мiж людьми. А я стою, чуєте, дивлюся, i так менi  стало
дивно. Якось так дивно. Здається, зникли навкруги  люди,  а  я  сама  стою
серед  могил  i  хочу  крикнути,  хочу  бiгти  кудись.  Але  уста  мої  не
розтуляються. Ноги такi тяжкi, що  не  в  силi  пiдняти  їх.  На  цьому  i
прокинулася.
   Всi вiдчули наближення чогось неприємного.  Того  самого  дня  захворiв
Романьо, i Марiя не спить другу нiч. Перший день думали:  так  собi  щось.
Другого - погiршало. Ледь свiток Гнат поїхав по лiкаря i  дуже  забарився.
Приїхав з ним аж вечором. Дитина  лежить  у  гарячцi,  кидається,  янчить.
Серце Марiї рветься на кусники. Сердита, готова зо  всiма  битися.  Прибув
лiкар, оглянув. "Пiзно,- каже,- мене прикликали". Написав рецепта i  мусив
скорше назад. _Там ще на нього чекає багато людей. Марiя кинулася до нього
i допитується, що буде. Лiкар знизнув плечима. "Сильна гарячка. А може,  i
видержить. Скорiше бiжiть по лiки". Гнат серед ночi конем погнав по  лiки,
а лiкаря повiз Михайло.
   Марiя далi на сторожi коло сина. Сидить i навiть плакати не  має  сили.
Пiзно покликали. Чому ж пiзно покликали? Завше той Гнат спiзниться. Не мiг
першого дня. I так завжди!..
   Дитина лежить на руках. Ходить з нею  по  хатi,  горне  до  себе.  Всiм
єством чує - щось невимовне страшне наближається, пiдходить.  Марiя  горне
дитину.
   - Марiєї Положи його в колиску. Задушиш! Так йому  недобре!  -  просить
Одарка.
   - Гетьте! Всi гетьте! Не дам!
   Одарка боїться сама з нею бути. Побiгла кликати сусiдiв. Марiя лишилася
з Семеном. Роман почав сильно кидатися  i  янчати.  Боже  мiй!  Боже  мiй!
Дитино! Що з тобою? Боже, Боже! Ти ж бачиш! Не допусти, допоможи!
   Посходилися люди. Просять Марiю положити  дити-  ну  i  робити  холоднi
оклади.
   - Гетьте! Гетьте всi! Боже, рятуй його! 0-о-о-й! - раптом рiзко i  дико
викрикнула. Всi кинулися  до  Марiї.  Дитина  сильно  сiпалася,  нiби  хто
перетинав їй одну  по  однiй  жили,  ноги,  рученята.  Марiя  ще  сильнiше
тиснула, ще сильнiше горнула i верещала. Здавалося, вона вирветься  поночi
надвiр i побiжить кудись.
   - Держiть  її!  Держiть!..-  гукає  Одарка.  Люди  кинулися  до  Марiї.
Розпочалася боротьба.
   - Гвалт, рятуйте! Де ви! -  гукала  щосили  Марiя.  В  той  час  дитина
перестала сiпатися, зiв'яла. Люди вiдняли  її  вiд  Марiї,  i  всi  почали
молитися. Хлопчик був мертвий.
   I коли вернувся Гнат, Романьо лежав уже  на  бiлому  столi  наряджений.
Коло голiвки хрест i горять три восковi  свiчки.  Пiд  образами  свiтиться
рiвно лампадка.
   Увiйшов з темнуватої кухнi до свiтлицi Гнат,  глянув  на  стiл,  зробив
кiлька крокiв i бухнув перед стiльцем навколiшки. Руки зложив на  стiльцi,
сховав у них обличчя, i вирвалися ридання, ридання. Вони  подiбнi  на  рев
худобини. Уривнi, страшнi. Плечi сильно здригалися, а  з  вiддутої  кишенi
його одягу виглядали пляшечка лiкiв, велика булка i цукорки.
   Марiя сидить на покутi  маняком.  Не  ворушилася,  не  плакала.  Свiтло
свiчок падає на її безвиразне обличчя. По хатi вештаються люди,  порається
у чистiй, бiлiй з виложеним комiром,  сорочцi  баба  Улита,  i  невеличкий
дядько - сусiд однотонно читає з псалтиря:
   "На руках возьмуть тя нєприткнєшi о камєнь ногу твою... Плач i  риданiя
слишу, о Господи, вонмi молєнiю моєму..."
   Одарка потиху витирає сльози. Сусiдки посхиляли голови i мовчать.  Гнат
довго стояв навколiшках перед столом. Нiч тягнулася, лiз у вiкно свiтанок,
настав день.
   У шопi столярi ладнують трунчину. З комина  хати  валить  дим.  Варять,
печуть. Михайло поїхав до шкальнi, Гнат пiшов замовляти церковний  хор,  у
всiх  церквах  на  подзвiння  i  покликати  попа.  Похорон  призначено  на
пополуднi.
   Почали сходитись люди. Приїхав пiп з дияконом, посходилися  хористи.  В
хатi всi не вмiстяться, тому панахида вiдправиться надворi. День сонячний,
лагiд- ний. З розлогого, що пiд  вiкном,  горiха  поволi  спадають  широкi
листки. Жалiбнi спiви, кадильний дим, ридання Марiї  i  жiнок.  Наприкiнцi
священик сказав:
   - Дорогi брати i сестри! Чую плач i ридання. Вiдлетiло вiд  нас  життя,
яке ледь торкнулося мирської суєти. Тяжко i сумно стає на душi, сумно,  бо
вiдходить у вiчнiсть жива людина, яка  тiльки  розквiтала  до  життя.  Але
Господь Бог у великiй своїй мудростi створив  наш  мир  так,  що  коли  ми
уважнiше приглянемося його творiнню, не знайдемо смiливостi перечити  його
великiй волi. Все, що стає з нами, все потрiбне, все необхiдне. Ми  можемо
плакати, можемо ламати з розпуки руки, але воля Всевишнього є неухильна...
Певно, так є лiпше. Так  хоче  найвища  воля.  I,  звертаючись  до  Марiї,
промовив:
   - Сестрої Чую бiль твiй, бiль матерi, яка тратить свого  первенця.  Але
пригадай, сестро, ту Марiю, ту Святу Матiр, що родила свiтовi Бога живого,
який  всiм  людям  кинув  слова:  "Прийдiте  до  мене,  всi  страждаючi  i
обремененi, i аз упокою ви". Його розп'яли за це. I пригадай велику Матiр,
яка день i нiч стояла пiд хрестом розп'ятого Сина,  чекаючи  Його  смертi.
Пригадай її велику мужнiсть, попроси у  Неї  сили  пережити  твоє  горе  i
видержати все так само, як це видержала Вона, найбiльша зо всiх матерiв...
   Марiя падає навколiшки, здiймає руки до неба i вголос молиться:
   - Боже великий! Але ж за що, за що покарав? Верни менi його! Верни менi
мою любов, мою радiсть, моє щастя! О Боже, Боже!
   Люди нiмiли.  Небо  незрушно  спокiйне,  сонце  свiтило,  не  виявляючи
найменшої змiни. Марiю пiдня- ли, бо похiд має рушити.  Дiвчата  пiднiмали
заквiтчану вiнками з дубового листу i барвiнку  домовинку.  Згуки  "Вiчної
пам'ятi" носилися ще в повiтрi. Похiд рушив не дорогою, а через  городи  i
сади просто в долину.
   Назад Марiя не могла i не бажала вертатися. Хотiла зостатися там,  коло
могилки, її забрали силою i вiдвезли кiньми додому. Приїхала i, знеможена,
вiдразу лягла. Не хотiла їсти, лежала горiлиць  з  вiдкритими  очима,  якi
байдуже дивилися в одну точку. Так пролежала тиждень.  Ночами,  коли  дещо
засипала, схоплювалася i когось шукала коло себе.  Гнат  не  смiв  до  неї
пiдходити, не смiв показуватися на очi. Вiдверталася вiд нього,  не  могла
дивитися. Але вiн все-таки не вiдходив вiд неї, не мiг покинути саму.
   - Тошненько менi та нудненько менi! Що то  буде  з  тiєю  жiнкою?  Ото,
людоньки мої, ковтне кiлька ложок молока i за тим жиє. Порадьте що. Ми вже
не знаємо, за що взятися! - тошнiла Одарка.
   I коли тiльки змогла Марiя звестися на ноги, одразу  йшла  на  могилки.
Там тихо й сумно. Знаходила маленьку свiжу могилку, на якiй ще не  засохли
вiнки, ставала на колiна, обiймала її i довго-довго не зводилася.  Догоряв
день, насувався осiннiй вечiр, подував нетеплий вiтрець, шепотiв  засохлий
лист калини. Але все то не  для  Марiї.  Не  бачила  нiчого  i  нiчого  не
слухала. Горнулася до сирої землi, яка забрала її хлопчика, її  Романя,  i
благала розiйтися, забрати до себе i маму.
   - Хлопчику мiй любий! Дитино моя кохана! Де ти? Нащо ти мене покинув? А
нiч iде, темнiшає.
   - Йди-но, Гнате, по  неї,-  каже  Одарка.Коли  вже  пiшла,  казала,  на
могилки i так довго не вертається. Щоб там чого не сталося.
   Гнат взяв сукувату палицю i подався. На лугах зустрiв Марiю.  Верталася
i ледве тягнула ноги. Темно.
   - Марiє! Прийшов за тобою,- каже Гнат.
   - Чого? Чого ти прийшов?
   Гнат не знав, що сказати, але те "чого ти прийшов" було для нього таким
болючим, що хотiлося ревти. Мовчали. Що говорити? Почував себе ображеним i
вiдкиненим. Не любить вона його, не має серця. Не чує. Вона хоче заповнити
свою порожнечу в серцi. Заповнила дитиною, а тепер  знов  порожнеча.  Гнат
починав це розумiти i тяжко страждав.



   XII

   В той час Марiя була вже вагiтна вдруге.  За  пiвроку  родилася  нежива
дитина. Але ця подiя не так доткнула її, як минула. Саме тодi  прийшов  на
вiдпустку Корнiй.  Марiя  була  блiда  i  неприваблива.  Корнiй,  хоч  жив
недалеко, нiколи не зустрiвся з нею. Раз  тiльки  бачила  його  в  церквi.
Високий, барчистий, мiцний виголений червоний карк. У Марiї темнiло в очах
i млiли ноги. Слiдкувала за кожним його рухом. Стоїть непорушне,  як  мур.
Одягнений пишно, чисто, у правiй руцi кашкет без  дашка  зо  стрiчкою.  На
стрiчцi напис i двi котвицi на кiнцях. Додому вертався вiн  з  молоденькою
сусiдкою, дiвчинкою Ганною. Жартує, смiється. Марiя оддалiк йде  за  ними.
їй хочеться гукнути, щоб зупинився. Яке вiн має право так  нехтувати  нею?
Здається, оглянувся. Помiтив? Нi? Не мiг не помiтити. Не голка ж  вона,  а
Марiя. Колись мiж тисячами помiчав. Йде, жартує, смiється. Нi, нi! Це  вiн
не навмисне. Не може ж людина такою жорстокою бути.  Вiн  ось  пройдеться,
роздумає i оглянеться. Напевно оглянеться. Йдуть, йдуть,  йдуть.  Копанки,
перелаз. Стежки розходяться. Просто стежка для Корнiя i Марiї. Налiво  для
Ганни. Туди колись i Марiя ходила. Так само повертала  налiво.  А  куди  ж
Корнiй? Корнiю! А ти ж куди? Тобi ж направо. Нi, нi! Вiн, видно, забув, де
його дома. Вiн звернув налiво з Ганною. Звернув i навiть не оглянувся. Ось
вони пiшли пiд гору, ось закриваються гiлками дерев того самого гаю, того,
який колись i її з ним закривав. Це ж i вона так ходила. Марiя  зупинилася
на мiсцi, де стежки розходяться. Стоїть i дивиться. В очах у неї не  ясно.
Напливають  плiвки  i  закривають  небо,  дерева.  Земля  пiднiмається   й
опускається. Он берези  стоять,  гойдають  косами.  Марiї  видаються  вони
вiдбитками у хвилюючiй водi. Гнуться i розтягаються. Постояла, ноги  якось
рушили i понесли Марiю звичайною стежкою, туди,  де  носили  її  вже  пару
рокiв. Нема тобi, Марiє, звороту. Йди до кiнця.
   В той час Гнат для Марiї не iснував. Вiн був дома, працював,  сiдав  до
столу коло Марiї, але його можна було зовсiм не бачити i навiть  не  чути.
Вiн розумiв усе.
   Хата для нього зовсiм  мала,  а  в  шопi  стiльки  працi.  Дiстав  новi
замовлення столярки, i фуганок не струже, а горить в  його  руках.  Сокира
кусає дубовi полiна, креше iскри. Трiски навколо скалками гранати  летять.
Так, так. Гнат знав, у чому таїться спокiй його душi  i  де  джерело  його
сили.
   Корнiй побув два тижнi i вiд'їхав. _Ах, Марiє, Марiє! Не плач i не ходи
туди вечорами, де стежки тернами втиканi i де гаряча земля. Плiт,  лiшник.
У лiшнику кущi. У листi розтьохкався соловей. Ночi пахнуть медом медянок i
цвiтучої лiщини. Молоденькi липи розгорнули свої листочки. Пахучi i липкi.
Нагадують долонi новонародженої людини.
   Марiїна тiнь переходить садок, опiкає  босi  ноги  об  молоду  жижавку,
ломить кiлька хворостин струхлявiлого плоту  i  збиває  попеченими  ногами
росу  молодої  травички  Корнiєвого  запущеного  саду.  Тьохкай,  тьохкай,
соловейку! Марiї буде веселiше дожидатися того, кого не  дiждеться.  Марiя
забула про Романя, забула всю себе, повернулася у далекi царства, минулого
дiвоцтва i от, вiльна з тисячами сердечних болiв, вичiкує ранньої зiрницi.
Нема. Не може бути. Вернула- ся, пеклася жижавкою i плакала по-дiвочи.
   Мiзернi котилися для Гната днi. Розсипав  рясно  пiт  вiдчаяної  працi.
П'янiв i забувався. Можна п'янiти вiд усього, але  найприємнiше  оп'янiння
вiд працi i любовi.
   Марiя швидко наливалася соками  i  округлювалася.  Знала,  що  вiд'їхав
Корнiй, i не ходила бiльше тратити по гаях болючих ночей. Не бачила  i  не
зустрiла  його.  Робилося  шкода  затраченого  дiвоцтва.  Хотiлося  мстити
комусь, а що пiд рукою Гнат, так на нього все. Вiн, а не хто iнший винний.
Вiн, рижий, з маленькими гострими  очима,  упиром  впився  у  її  соковите
дiвоцтво i висмоктав з нього  першi  найсолодшi  соки.  Так  вона  ж  йому
задасть!
   Вбиралася  у  барвистi  спiдницi,  голову  крила  по-  дiвочи,  заплела
розплетену  дружками  косу.  Домашня  праця  не  цiкавить  бiльше   Марiю.
Напрацювалася й натягнулася.  Досить.  Недiлi,  музики,  смiхи  вечiрнього
стояння по перелазах.
   Першою приятелькою Марiї стала  Ганна.  Повновида  i  моторна  дiвчина.
Марiя iнодi кидала на неї погляд  змiї  i  не  раз  мала  бажання  впитися
пазурами у яснi глибокi  i  невиннi  очi.  Але  терпiла,  робила  усмiшки,
танцювала на музиках, верталася поночi додому.
   Гнат. Ой Гнат, Гнат! Чув  вiн,  коли  вертаєтся  його  дружинорька,  як
роздягається в темнотi, розщiпає натягнену корсетку,  думає  про  останнiй
прощальний крадений поцiлунок i усмiхається до темноти. Чув  i  знав.  Все
знав. Але Гнат камiнь, Гнат терпiння. Давав їй мiсце на постелi  i  уважно
вiддалiк слухав, коли засипала вона, як дихала. Пiсля  i  сам  засипав,  а
рано знов при працi з фуганком у твердiй руцi.
   Буднього робочого дня Марiя одягає святочнi одяги. Кудись iде. Гнат  не
питає, куди вона йде. Чи ж мало  куди  треба  їй  пiти.  Краще  ж  пiти  у
святочному, нiж якоюсь задрипанкою.
   - Гнате! Коли б я не прийшла надвечiр, занесеш веприковi.  Розтовчеш  у
цебровi бараболi i замiшаєш з грисом.
   Сказала i вiдiйшла. Гнат i не думав спитати, куди вiдiйшла. Це ж її,  а
не його справа.  Пiшов  до  працi  i  зовсiм  забув  за  веприка  i  грис.
Вернулася, а веприк на цiле горло верещить.
   - Давав ти веприковi їсти? Вже ж вечiр... Гнат мнеться.
   -_ Не давав! Бачу по тобi, що не давав! Не бiйся, не  перервався  б.  I
братова твоя добра. Не зроблю я, так i  лишається  незроблене.  Ти  тiльки
жерти вмiєш, але зробити щось - то нi!..
   Гнат мовчить. Марiя вiд злостi розривається. Коли б, макогон проклятий,
хоч слiвце промовив. Зацiпить зуби i - мов пень гнилий.  Одарка  почала  й
собi на Гната.
   - Так, чуєш, далi не можна. Вона тiльки потицянки  та  потицянки...  За
роботу зовсiм забула. Вибiжить на вулицю i хiхи-хахи, а дома як  вовк.  Що
це є? Так, чуєш, не можна. Скажи їй що.
   Ну що ж вiн їй скаже? Якi є для цього слова? I дiйшло до того, що Марiя
часом не приходила на нiч додому. Казала, що ночувала у  Домахи,  але  злi
язики говорили, що вона деiнде проводила свої ночi. Тодi Одарка i  Михайло
заявили останнє слово. Або - або. Або Гнат стриножить свою брикливу  жiнку
i вона сидiтиме дома та працюватиме, або  хай  собi  пiд  (енергiйно)  три
чорти вибирається з хати. Он є комора, роби з неї хату i жий там, як  хоч.
Ми не допустимо, щоб про нас люди таке говорили.  Не  допустимо,  щоб  нас
викпивали через твою жiнку.
   За  цим  слiдувала  сварка.  Обидвi  братовi  змагалися  голосами,   i,
розумiється, побила рекорд Марiя. Гнат наскоро робить з комори  (що  через
сiни) хату, ставить стола, лави, стiльцi, чiпляє у кутi кiлька  образiв  i
перебирається з  Марiєю  на  самостiйне  господарювання.  Дiлилися  садом,
полями, городом. Дерлися за кожне дерево, за кожну п'ядь землi. Щастя  ще,
що Михайло розважливий, а Гнат неговiркий.
   - Ех, i дурний  ти,  Гнате,  дурний,  хе-хе-хе!  -  регоче  Трихон  при
зустрiчi з Гнатом.- Дав себе осiдлати бабою i пропав. Був людиною, а тепер
гiрше постола. Я таку жiнку коли б перегнув  через  колiно  та  всипав  їй
двадцять п'ять нарипникiв, не бiйсь. Пам'ятала б i дiтям своїм заказала  б
таке виробляти. Казиться з жиру. За хлопцями гицає, як кобила,  а  ти  без
ложки теплої страви сидиш. Яка у тебе сорочка? Коли вона прана? Вошi  тебе
загризуть.
   Гнат тiльки  слухає.  Е,  говори,  мовляв,  говори...  Трихон  хльостко
спльовує.
   -  Був  чоловiк  як  чоловiк,  а  тепер,  пробач,  гузниця!..  Тьху!..-
Обертався i йшов геть.
   А Гнат також обертався i йшов геть. Йшов поволi  додому,  думав,  носив
цебром свиням, напував корови, приносив з льоху бараболi.
   Днi, мов краплини кровi, капали з пораненого життя. Минув рiк.  Тяжкий,
суворий рiк. Зимою пробував було Гнат читати Марiї  книжки.  Ах,  її  мало
тепер цiкавлять тi байки. Вона краще поспiва. Любив  Гнат  її  спiви,  але
тепер вони не так, як колись,  звучали.  Не  те  у  них  вкладено.  Чулося
розгульство, кпини над всiм. Такi пiснi спiвали тодi, коли  в  хатi  немає
образiв.
   Куди ж дiнеться вечорами Гнат? До сусiдiв  не  хочеться.  Там  з  нього
тiльки кпляться та висмiвають. Тодi йшов  собi  в  садок,  у  лiшник.  Тут
зовсiм приємно. I тихо, i  нiкого  з  людей  перед  очима...  А  ще,  коли
теплiшим вiтром дихне, коли мороз не припiкає, так  тут  зовсiм  розкiшно.
Сядеш собi на пеньочку, обiпреш лiктi об колiна, обiймеш долонями голову i
яких не передумаєш дум. У кущах  причаївся  невидимий  спiврозмовник.  Вiн
собi тихо сидить з тобою, дивиться одним оком i все до останнього  розумiє
тебе. Часом вiтер похитне дерева. З гiлля падає снiг  i  попадає  тобi  за
комiр.  Чуєш,  що  твiй  мовчазний  спiврозмовник  i   пожартувати   вмiє.
Усмiхаєшся, виймаєш з-за комiра снiг i думаєш далi.
   А вернешся - i як тодi щось гаряче  смакує.  Як  приємно  випити  горня
пареного доброго молока. А Марiя спить. Хай спить.  Ступай,  чоловiче,  по
можливостi легше, краще всього навшпиньках. Хай спить. Це добре,  що  вона
принаймнi дома. Слава Богу й за це...
   Гiрше було, коли Марiя на цiлий вечiр зникала.
   Йшла до сусiдiв, там збиралися парубки, молокососи, пробачте,  сопляки.
Коли Гнат женився, телята пасли, а тепер парубки. Марiя  не  соромиться  з
такими скалозубити, грати в карти i вихiхiкувати по темних закутках.
   Тодi сидiв Гнат чорний дома у своїй порожнiй, непривiтнiй хатi.  Втiхою
його  стала  Бiблiя.  Порiшив  перечитати  всю.  Перегортав  сторiнку   за
сторiнкою,  черпав  мудрiсть  пророкiв.  До  нього  сходили  великi  давнi
мудрецi, говорили з ним, як зi старим, розважали про  минуле  i  майбутнє.
Гнатовi видавалося,  що  наближається  дивна  i  страшна  пора.  Все  буде
зруйноване, не зостанеться каменя на каменi.
   Одного разу заговорила з Гнатом сусiдка Гапка Хомиха. У  неї  три  роки
тому помер "її" та залишив купу злиднiв i три малих  лобурi.  Всi  знають,
чим славиться на кутку Гапка.  її  славетний  язичок  вертiвся  спритно  i
невгомонно. Перша, люди мої, клепарка. Вулична жива часопис.
   - Ну, що поробляєш, Гнате? - почала, як це вже  до  Гната  пристало,  з
"ну".
   - Ет...- кинув Гнат своє постiйне i  незмiнне.-  Отак...  Се-те...  Аби
день до вечора...
   - А як Марiя? Гуляє? - так нiбито Гапка i не знає.
   - Ет... Поки молода...
   - Постарiється, кажеш, перестане... Ну, це довго чекати. До  того  часу
з'їсть вона тебе... Пропадеш. Зi смаркатими хлопцями прогуляє...
   Гнат навiть "ет" не вимовив. Повiсив носа i  дихає.  Гапка  дивиться  i
продовжує:
   - А я тобi помогла б. I не чарiвниця, а помогла б... Ну?
   - Ет...- вiдмахується Гнат.
   - Що ти "ет" та "ет". Коли тiльки зайдеш до  мене  на  кiлька  вечорiв,
побачиш, що поможу.
   Пiсля цього, коли Марiя була дома i Гнат не мав де подiтися, вставав  i
шкутильгав спочатку надвiр, пiсля на вулицю i поволi опинявся у Гапки.  Та
його лагiдно зустрiчала, багато оповiдала клепiв, сипала свої знання,  мов
з мiшка... Гнат слухав, екав i вертався зовсiм задоволений додому.  I  так
минуло кiлька вечорiв. Часто, вертаючись, Гнат думав, що бiльше не пiде до
Гапки. Ще, чого  доброго,  почнуть  бозна-що  ляпати  язиками.  Але,  коли
приходив вечiр,- куди ж його? Думав, думав, зводився i поволi плiвся  туди
саме.
   I дiйсно, по кутку ширилися клепи,  що  Гнат  залицяється  до  беззубої
баби. Гапка сама бiгала i плескала:
   - Вчора, чуєте, прийшов, принiс цукоркiв.  Зроду  ще  не  бачила  таких
цукоркiв. Хiба що, може, пани такi їдять.
   На  другий  день  Гапка  хвалилася  хусткою,  а  вневдовзi  червоною  з
обшивками на сiм пiлок спiдницею.  Навiть  хтось  ту  спiдницю  бачив.  На
цiлому кутку тiльки й мови, що за червону спiдницю. Дiйшло i до Марiї.  Та
спочатку махнула рукою: "Хай, про мене, i сам  себе  вiддасть  тiй  Гапцi.
Байдуже..."
   Треба було таке казати. Байдуже, Марiє, чи не байдуже, чого-то  у  тебе
бiгають так очi та червонiють щоки. А Гапка далi  спiдницею  вихвалюється.
Марiя вечором лишається дома.
   Стемнiло, Гнат бачить, Марiя нiкуди не йде. Насовує шапку i береться за
клямку.
   - Стiй-ної - звертається  до  нього  Марiя.  Гнат  зупиняється,  знiмає
шапку. Допитливо дивить- ся, у руцi шапка.
   - Скажи, куди то ти щовечора ходиш?
   - Ет... Нiкуди... Вийду от...- мимрить Гнат.
   - Ти, голубе, не етай, а кажи!.. Що  то  є?  Чого  то  кожного  вечора,
тiльки нажерся, за шапку i подався? Що ти,  парубок,  чи  що?  Думаєш,  не
знаю, куди тебе  нечиста  носить!..  Он  цiлий  куток  говорить  про  твої
походеньки.  Замiсть  посидiти  дома,  почитати  менi  що-небудь,  то  вiн
повiється хтозна-де i чапить там цiлими ночами. Я цього не хочу! Чуєш? Щоб
це було останнiй раз!  Або  сиди  дома,  або  йди  собi  до  тiєї  красунi
назавжди! З Богом, Парасю...
   Гнат цього вечора нiкуди не пiшов. Не пiшов i другого. Марiя також була
дома. Два вечори промовчали, а на третiй з'явилася невеличка,  у  червоних
палiтурках, книжечка. Говорилося в нiй про хлопчину-сироту, який  пiшов  у
чужу сторону i там з доброго, порядного зробився  великим  розбишакою.  I,
коли вiн вирiс, одного разу закохався у черницю.  Та  спочатку  не  любила
його, але обiцяла любити, якщо вiн змiнить  спосiб  свого  життя  i  стане
порядним громадянином. Той змiнився. Став не лише порядним, а й дослужився
у мiстi багато почестi своїми добрими дiлами. Черниця за  той  час  дiйсно
покохала його, але вiн розлюбив її i мусив женитися  з  iншою.  Черниця  з
жалю та розпуки кидає монастир i поволi стає вуличною  потаскухою.  Умерла
п'яна на вулицi, i коли чорт прийшов по  її  душу,  йому  заступив  дорогу
янгол з мечем i сказав:
   "Вiдступися, нечистий! Ця людина життям своїм рятувала грiшну душу  вiд
загибелi. Рятувала її своєю любов'ю, а тому вона належить менi".
   "Але це вже пiзно",- сказав нечистий.
   "Не може бути  нiколи  пiзно,  коли  йде  про  спасiння  живої  душi",-
вiдповiв Божий посланець.
   Коли скiнчив, помiтив її  великi  чорнi  очi,  якi  дивилися  на  нього
поглядом вдячностi. Гнат не видержав  такого  сильного,  давно  небувалого
погляду i спустив свiй зiр додолу. Щось тепле заворушилося в його душi. Це
було те саме, що й того осiннього вечора, коли Гнат почув з темноти  "чого
ти прийшов". Але за змiстом це зовсiм протилежне. Тут не  було  слiв.  Тут
був один тiльки погляд i, здається, сльозина, i цього вистачало Гнатовi.
   Одразу  наново  вiднайшов  себе.  Захотiлося  знов   пiднятись   знизу,
випростати спину, смiливо глянути  вперед.  Того  вечора  Марiя  постелила
постiль i не пiшла, як звичайно,  на  запiчок.  Роздягнулася  i  лягла  на
лiжку. Лежачи у темнотi, Гнат боявся поворушити- ся i присунутися до  неї.
Боявся навiть торкнутися її, але по часi вiдчув, що  стороння  тепла  рука
злетiла з темноти i впала на його плече. Схопив її,  приложив  до  гарячої
долонi свої уста i заянчав так дико i так боляче...
   Тiєї ночi Марiя  завагiтнiла  по-третє.  Гапка  пiсля  зустрiла  Гната,
шкiрить свої щерби i домагається хустки. Так. Гапка дiйсно дiстала хустку.



   XIII

   I родила Марiя третю дитину - дiвчинку.  Назвала  Надiєю.  Гнат  зовсiм
забув своє "ет". Назганяв  кумiв  i  горiлки,  помирився  iз  Михайлом  та
Одаркою. Хрести- ни вийшли такими, яких вже давно на цьому кутку не було.
   Родiлля лежить у подушках. Гнат, як тiльки  видере  свобiдну  хвилинку,
вертиться коло неї.
   - I чого ти тут цiлий час вертишся, Гнате? - свариться баба Улита.
   - Хай буде тут,- каже Марiя.- Дивися, Гнате, на дитятко...  Твої  уста.
Нi?.. Так i здається: усмiшка злетить.
   Гнат не знає, де подiти радостi. 'Скаче на здоровiй нозi, реготить. Тож
дитина має його уста... А очi материнi. Чорнi очi... Ах, як радiсно  iнодi
буває на свiтi! Хiба ж не варт пожити для такої радостi?..
   Росте дерево,  росте  стеблина  жита,  росте  i  Надiя.  З  непомильною
точнiстю повторила життя малого Романця. Так само з'явилися у  неї  зубки.
Так само починала рачкувати, так само зводилася на хисткi юженята i робила
першi кроки. Так само тiшилася Марiя здiбностями своєї дитини.
   Життя з поновною силою обхопило Гната в свої обiими. Бiгав, турбувався.
Працi мав досить. Його iайстерня так  розрослася,  що  часто  мусив  брати
юмiчну  силу.  Молоде  i  розхитане   його   господарство   ючало   швидко
розростатися. Засiки засипалися зерном, кадуби борошном, крупою.  У  хлiвi
стояли  повнi  корiвки,  годувалася  товстюча  льоха.  Придбав  i   коники
поряднiшi. Воза зовсiм нового змайстрував.
   Через два роки  Надiя  бiгала,  вигукувала  "тату",  "мамо",  ластiвкою
лiтала коло своїх батькiв i щебетала датячi щебети.  Марiя  пишно  одягала
її, купала, мила. у недiлю чи свято виведе до церкви - _куми  i  рiднi  не
натiшаться. "Боже, яке миле дитятко!" I, Надiйцю, те, надiйцю,  се...  Той
дає десятку на цукорки, та ще чогось.
   Гнат i Марiя чують пiд собою твердий грунт. Все, що  було,  стерлося  з
пам'ятi.  Жиють  спокiйним  селянським  життям.  Сiють,  збирають  збiжжя,
святять паску iкожний день зустрiчають i проводять сонце.
   Не думалося i не могло думатися, що i цьому буде край.
   Видалася сильна зима. У Великий пiст на село вдарив тиф  i  шкарлатина.
Лiкарської допомоги нiякої. Влада, яка невiдомо де - за бiлими морями,  за
високими горами, за темними лiсами,- не знає i не вiдає, що дiється  з  її
безчисленними народами. Посипалися люди,  мов  мухи  восени.  Кожний  день
десятками вiдвозили на мiсце вiчного вiдпочинку.  На  село  налiг  смуток,
вiдчай, плач. Темними морозними ночами виють голоднi собаки.  Вони  чують,
як шествує з подвiр'я на подвiр'я жорстока смерть i косить, не линаючи  нi
старого, нi малого.
   Вступила вона i  до  Гнатової  хати,  i  не  минув  мiсяць,  як  весела
говорунка Надiя в муках та в стражданнi покинула назавжди наш  мир.  Марiя
думала: нема бiльше справедливостi. Це ж  жорстока  несправедливiсть.  Тож
безглуздя. Якiсь кпини над нею... Зрештою, навколо смерть, смерть i тiльки
смерть. Де ж життя? Коли ж начнеться життя?  Навколо  покотом  люди.  Чого
вмирають люди? Чому не жиють? Горе Марiї не мало границь...
   До того ще сталося друге нещастя, яке дещо притупило перше. Гнат  цiлий
мiсяць  лежав  хворий  i  змагався   зi   смертю.   Тиждень   пролежав   у
непритомностi. Дома вийшло паливо, борошно. Треба було до лiсу, до  млина,
i, як тiльки почав  зводитися,  не  мiг  всидiти  вдома.  Навколо  стiльки
роботи, що нiколи хворiти. Одного дня приїхав у лiс, попав  пiд  деревину,
яка потрощила йому якраз криву ногу. Був ще не зовсiм видужалий,  щоб  мiг
як слiд справлятися з працею. Пiзно уночi  майже  непритомного,  витiклого
кров'ю, привезли Гната додому. Марiя не розумiла, що це твориться.  Бiгала
i благала когось рятунку.
   Але нiякого рятунку не було. Гната вiдвезли до  лiкарнi,  двадцять  двi
версти далеко вiд села. Марiя залишилася сама на  господарцi.  Тиф  якимсь
чудом оминув її. Не було родини, де б не лежали усi покотом.  Марiя  часом
навмисне заходила до Михайла, де всi лежали, поралася там, допомагала -  i
нiчого.
   Щотижня їздила Марiя до Гната i вiдвозила йому  харчi.  Вiн  потребував
доброго вiдживлення. Довго змагався зi смертю i врештi  її  перемiг.  Його
ногу рi- зали, вибирали потрощенi скалки i заправляли в лубок. Коли заживе
- невiдомо. Скоро це не буде...
   Мiж тим земля поволi оберталася обличчям до сонця... Дихнув  лагiднiший
вiтерець, i вступила весна.
   Перед Великоднем сталася подiя.  Вiдслужив  свою  службу  i  повернувся
додому, живий i здоровий, матрос Корнiй Перепутька. Дужий, кров з молоком,
"что да как", носа в хустинку сякає. Всi сусiди  збiгалися  подивитися,  а
вiн стоїть  -  дубило  серед  потрощених  тифом  кiстякiв  -  i  тари-бари
розводить. Мiцний тютюнище окаджує його низеньку хатчину. Стоїть, i голова
у сволок впирається. По  лавицях  навколо  дядьки.  Слухають,  слухають  i
слухають. Самого царя бачив i кричав йому "ура"... Сонце допомагало життю.
Он  парує  широке  поле.  Воно  вимагає  зерна.  Встає  раненько  селянин,
хреститься на схiд сонцевi i плужиться на ниву.
   Марiя зустрiла Корнiя. Глянув на неї:
   - А-а! Здравствуй! Как пожiваєш? Що ж, саломя- ной вдавой осталась?..
   У Марiї вiд несподiванки занiмiв язик.
   - Малчiш? Да! Многа лєт тєбя нє вiдал, а всьо-такi нiчево!.. Красавiца.
Глазiща, как углi гарят. Нє скучна адной? Нєбось скучна. Да?..
   Хiба вона знала, що на це сказати. Коли б хоч полюдськи говорив,  а  то
бозна-як... Марiя червонiла, як дiвчинка. Серед усiх тих,  кого  перемолов
тиф, видавалася красунею. Що йому сказати? У нього пiдкрученi догори вуса,
у нього голена потилиця, у нього годинник на бiлiй волохатiй руцi.
   - Атучiлася, вiдна, гаварiть. Раньше как запойоть,  нє  пєрєслушаєш,  а
тепер малчiть.
   Марiя не забороняла йому приходити. Хай. Поможе що-небудь.
   Тепер весна. Робочi руки потрiбнi. Марiя мусила  хлопця  взяти,  але  i
хлопець сам зо всiм не впорається. До того у Корнiя дома навiть  хлiба  не
було.  Мати  з  сестрою  так  догосподарилися,  що  тiльки   й   зiсталася
напiврозвалена хатина.
   Корнiй вештався по господарству Гната, як  у  себе  дома.  Хлопець,  що
служив у Марiї, оповiдав цiкавим сусiдкам, як  Корнiй  серед  ночi  скидав
Марiю з лiжка, лаяв її матiрною лайкою, а Марiя цiлу нiч стояла  розiбрана
коло порога, тремтiла i навiть не смiла голосно плакати.
   - Ну, - моргали хитро сусiди,- це їй не Гнат. Так їй, суцi, i треба.
   Гнат лежить, сумує за рiллею, за Марiєю. Бачить  сонце,  весну.  Он  за
вiкном гiлка вкривається зеленим, птаха якась навiжено виспiвує, а вiн  не
може пiдвестися, вiн прикований до лiжка. Марiя, видно, не має  часу.  Вже
другий тиждень не приїжджає. Де ж той, у Бога, час навеснi. Там же  працi,
по вуха працi...
   Дома, дiйсно, немало працi. Одарка не раз дивилася, як Марiя  догоджала
Корнiєвi, як ходила навшпиньках  коло  нього.  Набере  вузлик  муки  i  до
Оксеньки. Закололи веприка, половину Марiї, другу  забрав  Корнiй.,Скiльки
тiєї навеснi працi... Марiя ж пережи- вала весну... Навколо весна! Хiба  ж
не бачите весни?..
   Пiднiмається зелена озимина. Цвiтуть яблунi бiло-  рожево...  Соловейко
ллє спiви... Сонце - як смiється! Подивiться, як воно смiється!..
   Пiд вiкном лiкарнi, де лежить Гнат,  цвiте  яблуня.  На  яблунi  виграє
ранкова заграва. Яблуноцвiт блищить росою i спiвами птахiв.  Де  ж  Марiя?
Стiльки у неї, бiдної, працi...
   Одного разу, замiсть Марiї, заїхав до Гната Михайло. Привiз пирiжкiв  з
сиром. Гнат зелений,  як  весняне  поле,  але  мiг  уже  повертатися,  мiг
спертися на лiкоть.
   Коли Михайло скiнчив розповiдати, Гнат пожовтiв.
   - Ах,_ краще б не говорив такого! Хай би не  знав.  За  вiкном  погасла
яблуня, сонце почорнiло, як пiдбите око.  Витягнувся  на  лiжку  i  замовк
каменем... Бачив Марiю,  що  скидає  матросовi  брудного  чобота...  Бачив
Марiю, що хмелиною в'ється навколо дужого тiла ворога. Бачив Марiю-рабиню,
Марiю, що цiлує ту руку, яка її б'є по лицi. Михайло вiд'їхав.



   XIV

   На Зеленi свята Гнат повернувся. Ходив  на  милицях.  Цвiли  дзвiночки,
братчики, кружляли метелики. За перший день обходив подвiр'я. Обходив,  як
тiнь. Зазирав до хлiва, до комори, до льоху. Другого дня обходив садок.
   - Ти, Марiє, не обкопала яблунь.
   - Ти лежав, а хто то мав обкопувати?..
   - Але ти й грядок на городину не приготовила...
   - Треба було не бути там так довго i приготовити...
   Гнат мовчить. Марiя сильна, випростана, обновлена. Вечорами  переходила
босими ногами пекучу жижавку, трiщали трухлявi хворостинки  плоту,  лiшник
закривав Марiю молоденькими свiжими листочками.
   Гнат брав тесака, стромляв його за пояс i дибав  на  милицях  у  браму.
Смiшний Гнат. Хiба ж вiн пiде через браму?  Стояв,  тремтiли  хворi  ноги,
минала нiч. Вертався до хати i заставав  Марiю  в  обiймах  натхненного  i
радiсного сну. Одне її око дивиться крiзь вiї. Гнат виймає  тесака,  кладе
його на полицю i довго сидить в  темнотi  над  столом.  Пiсля  засипає.  У
запiчку, де колись спала  Марiя,  обрав  собi  мiсце.  Там  найкраще.  Ах,
нога!.. А-х,_ як вона, клята, болить...
   Вечори. Йдуть, йдуть  вечори,  мов  чорнявi  веселi  парубки.  Йдуть  i
виспiвують.
   - Далi так жити не можна, Марiє,- сказав одного разу Гнат.
   - Нi. Так далi не можна, Гнате,- вiдповiла Марiя.  У  Гната  не  хватає
слiв. Замовк. Але у Марiї хватає.
   - Я,- каже,- не видержу цього. Дозволь розлуку.
   Гнат ще нижче повiсив голову. Такого вiн не сподiвався.
   - Мовчиш?..
   - Ет...- витиснув вiн.
   - Знов те западенне "ет". Кажу до нього, як до людини, а вiн своє "ет".
   - Марiє! Не думай так...
   - О Боже мiй! Боже мiй! Я ж не люблю тебе. Я нiколи не любила  тебе.  Я
зраджую тебе з iншим, якого  завше  любила  i  без  якого  не  можу  жити.
Розумiєш ти це?
   Довга мовчанка. Нарештi Гнат:
   - _А я без тебе... думаєш, можу?..
   - Але ж... але ж... Господи Боже мiй!.. Тож це неможливо... Це не те...
Ти... ти!.. Ти мучиш мене, Гнате! Ти силою забрав мене... Сiм лiт  терпiла
тяжку каторгу. Сiм довгих лiт. Сам Бог не хоче, щоб ми жили  разом.  Пусти
мене, дай менi розвiд, не муч себе i мене...
   - Нiхто не знає, чого хоче Бог - А ти ж все-таки присягнула  менi...  в
церквi ж присягнула...
   Марiя з вiдчаєм вiдiйшла. Що має далi робити?
   Через кiлька тижнiв Гнат уже знов  мiг  дещо  робити  по  господарствi.
Вийшло борошно, треба їхати до млина. Поїхав i забарився.  Коли  вернувся,
не застав дома Марiї. Сiв i їсть кусень сухого хлiба. Вечорiло.  Чекав  на
Марiю, обдумував, що має сказати. I ненароком поглянув на образи. Впало  в
око, що там одного бракує. Бракує Матерi Божої, тiєї,  якою  благословляли
їх на шлюб. Тяжкий здогад огорнув Гната. Пiдiйшов до скринi - порожня.  До
лiжка - нема подушок. Оглянув все i не знайшов нiчого Марiїного. Винесла.
   У хатi порожнеча i тиша. Сiв коло  столу...  Думав,  думав  i  думав...
Прикро i боляче. Пiшла все-таки. Кажуть, б'є її, тиранить. У нього ж немає
чого їсти. На подвiр'ї навiть хвостяки нема, хата ринеться.  А  все-  таки
пiшла. Любив, шанував... Не сказав марного  слова...  Терпiв  стiльки,  що
навiть кiнь не витерпiв би, i все-таки пiшла... Марiє! Чого  ти  вiд  мене
пiшла? Вернися, Марiє! Не скажу тобi нiчого прикрого. Вернися! Коли  б  ти
знала, як болить у мене тут i тут... Коли б ти могла усе знати... Чого  ти
пiшла, Марiє? Може, сказав тобi  за  сiм  лiт  одне  погане  слово?  Може,
скривдив тебе одним недобрим вчинком? Може, скажеш, не дбав про тебе? Дiти
нашi... Чи ж я, Марiє, винен, що вони повмирали? Нi, я не винен. Любив їх,
турбувався за них, болiв їх смертю... I хiба ж, Марiє, я винен? Чого ж  ти
тодi пiшла вiд мене, Марiє?..
   Того вечора Гнат не мiг  молитися.  Гляне  на  образи,  а  найсвятiшого
немає. Порожнеча i павутиння на тому  мiсцi,  де  стояла  вона,  велика  i
усмiхнена Мати. Немає слiв для молитви. Рука не пiдноситься, щоб  положити
на себе знак хреста. Нiч тягнулася тепла, лiтня, пахуча. Цвiли десь  рожi,
спiвали пiвнi. На сходi  розливалася  заграва,  у  саду  падали  опадки  i
шелестiла широколиста яблуня-паперiвка.
   Цiлу нiч Гнат не спав. Як, прошу вас, можна в такий час спати?  Зiйшло,
як звичайно, сонце. Зiйшло, пiднялося i жахкотить. День минув, i знов нiч.
Скiльки тих^днiв i  тих  ночей.  Не  перелiчиш.  Тижнями  йшли,  мiсяцями,
роками... Все днi, все днi... До якої тисячi дiйдуть? А Марiї нема й нема.
   Нi, є Марiя. Вона живе, болiє новими болями. Вона  завагiтнiла.  Корнiй
довiдався й лютував. Найшла час вагiтнiти! Що вони будуть тепер  з  дiтьми
робити? Родиться - обох викине. Хай собi до Гната йде. Нi, нi...  Воно  не
родиться. Боже! Дай, щоб воно не родилося! Не хочу... Не можу!..
   Пiшла до якоїсь баби. Та патралась у  нiй,  виривала  живе  тiло,  нiби
залiзом гарячим випiкала  плiд.  Цiпила  Марiя  зуби,  янчала,  заливалася
кров'ю, але терпiла.  Треба  було  терпiти,  i  навiть  хотiлося  терпiти.
Вернула- ся до Корнiя хвора, але порожня, мов вилущений  стручок.  I  Гнат
зовсiм нiчого не знав...
   Осiнь. Село збирає багатi овочi i згортається равликом  до  зими.  Гнат
думав, чекав, сподiвався i порiшив дати їй розвiд.  Хай  розводиться.  Все
одно. Але витрати на розвiд має взяти на себе.
   Марiя втiшилася, але де взяти грошей? Треба на залiзницю, треба за  сам
розвiд. До Корнiя звернутися? Нi, до нього не може звернутися.  Не  дасть,
накричить, та й не має вiн грошей. Побiгла до жида.  Просить.  Добре.  Той
дасть їй грошей, але за тверду заруку. Бери тверду  заруку.  Марiя  готова
все вiддати, аби дав грошi. I той дав грошi, великi грошi, цiлих  тридцять
карбованцiв.
   Пiсля їхали з Гнатом залiзницею до консисторiї. Раз  в  життi  i  їхала
так. Там дали розвiд, але Марiї не хватило грошей. Мало не плаче,  просить
Гната, i що ж йому було робити, як не допомогти? Погодився завезти  десять
пудiв пшеницi, i на цьому справа скiнчилася.
   На двiрцi Гнат каже:
   - Ти, Марiє, нiчого сьогоднi не їла, а вже вечiр... Зайдем сюди...  Тут
можна поїсти.
   - Нi, нi... Не можу, Гнате... Не можу...
   - А ти не бiйся. Я грошi маю...
   I вони зайшли. Сiли коло стола, Гнат замовив шинки,  хлiба  i  гiрчицю.
Марiя їсть, їсть жадiбно, швидко кусає хлiб з  шинкою.  Гнат  дивиться  на
неї. Змарнiла. Не така вона у мене була. Покликав кельнера.
   - Дайте менi ще пива. Два куфлi...
   I у Гната i у Марiї у кишенi папiрчики. Вони кажуть, що  Гнат  i  Марiя
вже не належать собi. Все, що було, що пережилося, все то можна  забути  i
не думати бiльше про те... Марiя має пiд очима синцi, чує  сильний  голод,
але не. почуває смутку. Нi. Весело їй. Здається, тiльки  родилася,  тiльки
зачинає свобiдно, по-своєму жити i справедливо дивитися на  великий  Божий
свiт. Мовчить Марiя, i Гнат також мовчить. Вiн тiльки дивиться  на  Марiю.
Можна ж йому хоч надивитися на неї...
   - Марiє,- каже i робить перерву.  Не  хватало  духу  нараз  довести  до
кiнця,- порвемо, Марiє, тi папiрцi... Вернися до мене...
   Мовчанка. Марiя перестала жувати, глянула  на  нього.  Запер  вiддих...
Чекав. Остання соломинка.....
   - Хм!..- усмiхнулася вона криво.- Хiба ж можна про це говорити, Гнате?
   - Їж, Марiє, їж... Ти голодна... Марiя далi їсть. Гнат мовчить.



   Книга днiв Марiї

   I

   Корнiєва хата край села на пагорбку. Сюди ясно свiтить сонце i свобiдно
дмуть вiтри. Майже пiд порогом плiт i межа. За межею братове, а за  плотом
лiтом цвiтуть соняшники i чорна рожа, зимою лежить  величезна  замета.  За
хатою кiлька груш, двi високi старi черешнi i одна короната лутова  вишня.
На нiй рiдко родили великi, прозорi i соковитi ягоди.
   Поля у Корнiя мало. Сад i город окремо, без заїзду. Треба  було  ходити
через братове, i коли тому щось не подобалося,  вiн  вiдмовляв  Корнiєвому
приступу до власного городу. Скошували сiно, отаву  i  носили  ряднами  на
плечах. Складали коло хати у копички. Клунi Корнiй не мав.
   Марiя забрала вiд Гната свої двi десятини  i  забрала  також  корову  з
теличкою. Корову зараз мусила продати, бо треба було вiддати жидовi  борг.
Лишилася теличка, яка стояла у гороженiй  з  лiскового  хворосту  причепi.
Бiльше нiчого Корнiй не мав.
   Правда, мав Корнiй добру витяжну гармонiю, матроський "кльош" i  кiлька
з викладеними комiрами сорочок.  У  недiлю,  свято  одягне  кльош,  вiзьме
гармонiю, залоскоче на її зубах пальцями...  Марiя  з  побожнiстю  слухала
його гру. Приходили дiвчата, парубки i вибивали танцi.
   Йшли днi.
   З часом прийшлось вiдложити гармонiю. Прийшлось вiдложити  i  кльош.  З
руки зняв годинник i повiсив його в хатi на цвяшку пiд образами.
   Так само прийшлось розлучатися з московською мовою. Залишив  собi  "да,
верно, например". Решта по-людськи було. Так  теплiше.  На  господарцi  що
крок - праця. Руки почорнiли, набрались селянської цiнної шорсткостi.
   Марiя гнулася перед ним лозою. Кпини,  лайки,  стусани,  а  плакати  не
смiй. Чого ж їй плакати? Не для того рвалася, не того шукала. Сама  винна,
обiцяла i  забула  обiцянку,  не  чекала.  Не  вiрила  в  любов,  захотiла
багатства. Покутуй.
   А хiба вiн вiрним був? Дотримував обiцянки? В гуртi  парубкiв  оповiдав
про чорних муринок, як у Гамбурзi з "медьхен" гуляв. У Петербурзi справляв
"афiнськi ночi".
   Нiчого,  Марiє.  Весна  несе  працю.  Пригорнеться,  пестить,  просить:
"Любий, хороший! Позичимо зерна, обсiємо поля, заворушиться, захвилює наша
праця... Ну? Не добре буде?.."
   Сам бачив. Куди не кинь - порожньо. Минулися макарони, рис,  порцiї.  А
їсти треба. Марiя зготовити потрапить, аби з чого...
   Почав ворушитися. На службу до Мартина нiяково тепер.  Треба  чiплятися
за своє. Задумав поставити клуню i полiз в скалу. Кам'янi стовпи  мiцнiшi.
Одягнувся в лахмiття, озброївся  ломом,  молотом.  Марiя  тiшиться.  Марiї
подобається вiн в лахмiттi з  молотом.  Вернеться  вiд  працi,  накормить,
положить спати. Присипляти не треба. Не встигла  докiнчити  "отченаша",  i
праця приспала його. Спи, Марiє, i ти. Не дармувала також цiлий день.
   Початок зроблено. Корнiй все бiльше i бiльше втягався у  працю.  Ледача
Корнiєва сестра не видержала нових порядкiв Марiї, пересварилася  i  пiшла
до жидiв у найми. Вже одним ротом менше. Свекруха постогнувала i нарiкала,
але Марiя не зважала на це.
   На весну обсiяли поля, взялися до мурування клунi.  Марiя  знов  почула
вагiтнiсть. Операцiя не пошкодила. Тiшилася, але боялася сказати Корнiєвi.
А що, як знов пошле до  тiєї  страшної  баби?  Сказала.  Обiйшлося  лiпше.
Вислухав, махнув рукою i сплюнув.
   До  цього  часу  жили  "на  вiру".  Тепер   же   сам   виявив   бажання
"обкрутитися". Принiс кошик "шкалiкiв", зачавив порося, скликав сусiдiв  i
загуляв "свадьбу". Хомиха божилася, що Марiя ледь стояла пiд вiнцем, такий
вже у неї. живiт, але це не так важно. Досить, що  Марiя  впертою  працею,
самовiдреченням добилася  нарештi  права  бути  законною  власнiстю  свого
чоловiка. Не чула границь радостi. Весь час хотiлося  кликати  це  iм'я  -
Корнiй.
   Заходить сонце. Виграють i дзеленчать  мушки  i  комари.  Марiя  йде  з
долини i несе на коромислi повнi вiдра води. Засапується, стає, перекладає
коромисло на друге плече, вiдсапується. Приносить воду, бiжить на вигiн i,
приклавши до чола долоню, дивиться в  сторону  заходу  сонця.  Звiдти  має
прийти напасена її теличка. Сонце б'є по зелених садах, обливає  в  долинi
стоси бiлого вапняку, мiнливi хвилi жита на протилежному схилi.
   Марiя стоїть з прикладеною до чола долонею, на обличчi  чекання,  живiт
вип'явся. Вiтрець повiває з заходу,  здуває  спiдницю  i  бiльше  округлює
Марiї живiт. Хай. Не думає над тим, чи це комусь  подобається.  Он  йде  з
пашi її будуча корiвка. Напаслася  i  додому.  На,  на,  на!  Ходи,  ходи,
красуле.
   А вечором над селом бамкає великий дзвiн. Завтра недiля. Марiя не  може
йти на вечiрню, i нащо їй туди йти? Вона ж вже не дiвчина. Стане  в  своїй
убогiй хатинi перед образами, он Мати Божа - спомин  минулого,  згорне  на
грудях руки i молиться. Вона вдячна Боговi за соняшний  день,  за  радiсть
стояти  з  приложеною  до  чола  долонею  i  захищатися  вiд  променя,  за
очiкування своєї телички i, нарештi, за свiй великий живiт.
   Корнiй приходить з працi, гострить бритву i голиться на завтра. У нього
вже досить довга i досить колюча щетина. Любив нею поколоти свою половину,
а та задоволена з такого жарту. Тепер Корнiй намилює пiдборiддя.  Кiлькома
помахами бритви вiн поверне себе на кiлька рокiв назад,  а  це  має  також
свою приємнiсть.
   Родився синок. Марiя хотiла назвати по-своєму. Але Корнiй  спротивився.
Мав на флотi найкращого приятеля Демку. Охрестили Демком. Марiї це iм'я не
зовсiм подобається, але раз хоче батько... Що може вона проти батька?
   Коли Демко перший раз закричав, Корнiй пiдiйшов, подивився i усмiхнувся
в ус.
   -  Ротатий  вийшов.  Гуде  порядошно...  Марiя  переконана,  що  батько
захоплений Демком. Iнакше й не може бути.  Горне  до  себе  сина,  кормить
грудьми - шкода, молока мало, кепськi харчi. Але хай-но зберуть  з  полiв.
От-от зберуть. Марiя просить:
   - _Корнiю, любий. Маєш карбованця, купи маленьке поросятко.  Вигодуємо,
i на Рiздво ковбаска буде.
   Пiшов на ярмарок i принiс у мiшку порося. Марiя чим має кормить його, i
за пару недiль уже пiдсвинок. Он доспiває ячмiнь, ростуть бараболi.
   Настали жнива. Корнiєвi поля  не  особливо  вродили.  Запущенi,  дерном
зарослi. Зате на Марiїних яка пшениця. Цi виробленi. На них Гнатовi  слiди
ще не затопталися.
   Марiя жне жито, пшеницю. У снопах кувiче  Демко.  Вiдiрветься  хвилинку
вiд працi, накормить, втихоми- рить i жне далi. Пшениця - як  лiс.  Тяжке,
золоте колосся гнеться уклоном сходовi. Жахкотить слiпуче сонце i  смажить
зiгнуту спину. По загорiлому обличчю бiжить пiт.
   - Не бiйся, як була у Гната, не тягнула стiльки,- гомонять сусiди.
   Не розумiють вони Марiї. Але їй байдуже.
   Сонце сповзає, ховається - Марiя жне i жне. Сiдає роса. Марiя не  в'яже
снопiв, а розкладає нажатi жменi по стернi - пов'яже завтра,  як  висохне.
Треба спiшити. Дожне своє, пiде на зарiбки, жатиме  на  спiл  "на  десятий
снiп".
   Зiйшов велетенський урочистий мiсяць. Демко спить у снопах,  загорнутий
у теплу пелюшку. Марiя дожи- нає, бере сонного Демка i  несе  поволi  свої
тягарi та болi додому.
   Корнiй не дармує також. Нiяково дармувати, коли жiнка  рве  з  останнiх
сил. Не наймит же вiн тут, а господар.
   На свiтанку зводиться, клепає косу, набиває грабки i тягне на  косiнку.
Покосив ївоє, ходив косити на зарiбки. Щодня дев'ядесят копiйок, на  осiнь
мусить конята  роздобути.  Клуньчину  звiв,  ось  тiльки  змолотить  жито,
наробить снiпкiв i пошиє. Поки що свiтить ребрами.
   Все бiльше пiзнається смак i радiсть  працi.  Вiдходять  i  забуваються
босяцько-пролетарськi звички. Земля втягує у своє нутро i  наповнює  жили,
розум i цiле  єство  твердими  звичками.  Корнiй  чує  вже  це.  Матроство
забувається, i вiн стає людиною.  Поволi  забуває  матюки,  переходить  на
рiдну мову, яка вертає йому родинний  утулок.  Пiзно  вертається  з  працi
Марiя. Корнiй не кричить, не вимагає тупцяти коло нього.
   - Йди,_ Марiє, вiдпочинь. Я вже повечеряв, а мати опорала пiдсвинка.  Я
он i дров на завтра приготовив...
   Нi. Марiя ще не пiде вiдпочивати. Вона знайде за що взятися, але  праця
для неї тепер не тяжка. Тi кiлька добрих слiв  вiдняли  всю  її  втому.  А
Марiя має ще досить i без пiдсвинка працi. Он малий Демко. Треба покупати,
накормити i приспати...
   Марiя бiгає, руки млiють вiд утоми, але лагiдна усмiшка не сходить з її
уст.
   - Не голодний ти, Корнiю? Натягнувся досить? Боже,.Боже!.. Коли  б  нам
скорiше доробитися чого!..
   - Ну, ну, досить. Не суши голови. Лягай i  вiдпочинь.  Як  той  крикун?
Верещить?
   - О нi! Вiн у мене молодець.
   - Хай росте.- Пiдiйшов до сина, подивився i  зморщив  широку  усмiшку.-
Спить? - сказав наоста- нок i не добавив, як  звичайно,  "сукин  син".  Не
повернувся язик.
   Украденi  на  сон  години  Марiя   просипляє   каменем.   З   свiтанком
пiднiмається i наново бадьора.  Корнiй  вже  набиває  грабки,  стара  жене
теличку пасти. Машина працi пускається в рух.  На  полях  рядами  пiвкопи.
Тяжкi зернистi снопи. Край золотий, край працi i хлiба. Сонце любить його,
опiкає, огрiває. Навколо соняшно i блакитно...
   На осiнь клуня наповниться пшеницею, житом, вiвсом  i  ячменем.  Зверху
накрилась грубою стрiхою.
   Корнiй ходить навколо i тiшиться. Багато, але не досить. Треба  бiльше.
Бiльше, далеко бiльше. Стiльки, як у Кухарчукiв, як у Трихона.  Не  гiрший
вiн вiд них.  Потягне  бiльше,  ось  тiльки  заждiть,  хай  випростається.
З'являється снага ширитися. Щастя в зростi, в перегонах...
   I Корнiй доказав, що вiн не  гiрший.  Зiбрав,  що  мав,-  яблук,  слив,
посортував i знайшов купця. Змурував кам'яний льох. Сам каменю набив, льох
просторий, як стайня. По сторонах засiки, а в них "золотi ранети",  пахучi
червонобокi "тирольки", "зорi", "виноградки".  Хай  полежать,  набираються
запахiв i цiни. Половину продав з осенi, а другу лишив на зиму.
   Марiя подбала про вишнiвки, слив'янки. У льоху на полицi  бокатi  лавою
бутлi.  Стоять,  повипинали  блискучi  животи  i  приманюють.  Корнiй   не
доторкнеться до них. Бувало, не видержав би, все  до  краплини  вихльостав
би, тепер не те. Хай стоять. Оказiя трапиться,  а  тодi  i  на  них  черга
прийде. Викотить на стiл перед гостями -  i  дивiться,  яка  моя  жiнка...
Корнiй вище пiдiймає голову.
   Завелися у Корнiя двi коняки. Гнiда i булана. За двадцять карбованцiв з
ярмарку приволiк, а все-таки поорав i посiяв. своїми. На зиму сiна досить,
овес також знайдеться, вил ожить, ребра стервом i матиме  конi.  Воза  тим
часом дерев'яного роздобув. На залiзняка не вистарчило. Все в свiй час.
   По молотiнцi знов до каменю. Приходить черга на хату. Побудує  хату  на
цiлий куток. На фундамент потрiбно каменю, стiни виведе з цегли. На  друге
лiто задумує зробити маленьку цегельню i вже стягає поволi рiзнi комердяки
на випадку.
   А Демко рiс, грубшав. На Рiздво готовилося  свiжину.  Веприк  уже  ледь
пiднiмається. Марiя умiє годувати веприкiв. Будуть ковбаски,  сало.  Перед
святими напечено гори повних паляниць, книшiв.  Хату  прибрала  паперовими
квiтами  та  рушниками.  Купила  шматок  шпалера  i  також  прилiпила  пiд
образами. Корнiй наготував дров, добрих, грабових. Не будуть мерзнути...
   Подумав також i про Марiю. До цього часу вона нiчого  не  купувала  для
себе. Доношувала все те, що принесла з собою вiд Гната.  Тепер  же  Корнiй
поїхав до мiста i, вернувшись, нiяково соромлячись свого  вчинку,  виложив
перед Марiєю барвисту на спiдницю матерiю i нову хустку. Матерiя нiчого  з
себе не уявляла, але Марiя не могла натiшитися. Вона в життi ще не дiстала
кращої спiдницi. Це ж купив вiн, той, який ще нiколи  нiчого  не  купував.
Кинулася йому на шию.
   - Дякую тобi, любий мiй! - Цiлує палко, а Корнiй  пручається,  повертає
неголеною бородою i знiяковiло муркоче: "Ну, ну, ну,  Марiє...  Нiчого  не
сталося... Буде, досить..."
   Але Корнiй переживав не менше  вдоволення,  як  i  вона.  Навiть  i  не
догадувався, як приємно робити щось, що приносить людинi втiху.
   Тихий морозний вечiр. Корнiєва хатина напiвзанесена снiгом. У маленьких
вiконцях горить червонаве свiтло. З великого, прикритого  стрiшкою  комина
двома вусами виходить  i  пiднiмається  дим.  Мiсяць  ще  не  зiйшов,  але
пiдбарвлення рожево-бузовими барвами сходу заповiдає наперед його урочисте
пiднесення.
   На вулицях тихо i  урочисто.  У  морозному  повiтрi  розлито  спокiй  i
святiсть.  Рiдко  проходить  запiзнiлий  селянин,  поскрипуючи  замерзлими
чобiтьми. У глибо- кому, сталевої барви небi горять ядернi зорi.
   Марiя не свiтила  сьогоднi  лампи.  Нi,  Марiя  засвiти-  ла  лампадку,
маленьку червоного шкла лампадку перед образами. У хатi  пiвтемно,  тепло,
повно запахiв печеного хлiба, рiзних страв. У передньому кутi стiл, на нiм
насипано зерно, сiно i застелено бiлим доморобним настiльником. На  покутi
жменя сiна; у сiнi горщик кутi, горщик овочевого узвару,  покритi  житнiми
книшами. Над усiм поставлений дiдух, зв'язаний з рiзного збiжжя.
   Корнiй упорав уже все на дворi.  Там  бiльше  немає  роботи.  Надходить
велике свято. Як заспiвають першi пiвнi, треба  вставати  i  поспiшати  на
всеношну.
   Корнiй, Марiя i стара мати сiдають до заставленого стравами столу.  Все
тут є. Бери що хоч, що заба- жається. Все це добре,  все  своє,  зароблене
працею i терпiнням. Бери, людино, святий хлiб, переломлюй  i  їж.  М'який,
пахучий, смаковитий. Перехрести своє чоло i скажи: "Дякую тобi.  Боже,  що
сподобив мене ласки своєї i дав змогу лити пiт свiй на нивi моїй, щоб їсти
цей смачний хлiб". Переломи i їж. їж хлiб, капусту, вареники, їж голубцi i
смажену рибу. їж кутю зернисту i поливай  її  соками  овочiв  саду  твого.
Запий все медом, зiбраним з квiтiв краю твого.
   Корнiй, Марiя i стара мати сидять коло столу i їдять Святу  Вечерю,  їм
весело i радiсно. На обличчях спокiй, видно  сяйво  щастя  -  короткого  i
проходя- чого, але все-таки щастя. "Ми,- кажуть Марiїнi очi,- не вимагаємо
багато щастя. Щастя наше у повнотi iснування, але кiлька разiв на  рiк  ми
скупчимо його у одно велике видиме щастя, щастя, яке  випромiнює  з  наших
вiч, з наших уст, з наших душ".
   Нiч йде. Велика, свята нiч. Спати в таку нiч не хочеться. Балакають про
минуле лiто,  про  працю,  згадують  кожну  пролиту  краплю  поту.  Корнiй
оповiдав Марiї про краї далекi, де сонце просто над  головою  i  де  тепер
лiто. "Лiто на Рiздво?" - "Так, Марiє. Є такi краї. Рiздво, мав  би  пекти
мороз, а воно смажить сонце, "цвiтуть дерева i спiвають птахи..." - "Боже,
який дивний i великий свiт!" - "А ти думала, малий? Свiт дуже  великий.  У
свiтi дерева рiзнi. У нас дуби, яблунi, липи. Там пальми, банани. Люди там
чорнi. Є, Марiє, рiзнi люди, а там чорнi. Дикi  звiрi  там  страшнiшi  вiд
наших. Там жиє лев, жиє великий гад, там птахи барвистi i великi.  От  якi
є, Марiє, країни..."
   Марiя думає.
   -_ А море? Страшне, мабуть?
   - Море? О Марiєї Море страшне, але гарне. Сонце заходить, i бачиш чiтко
його злиття з водою. Вiтер повiє, пiднiме хвилю, жбурне нею в  просторi  i
покотить до самого краю. На  березi  -  скелi  з  гранiту.  Високi  скелi,
сильнi. Вдарить  хвиля  об  скелю  i  розсиплеться,  .вдарить  ще  i  знов
розсиплеться. Хвилi ж як наша гора...
   - Ох, Боженьку!..
   - Так. А ще є краї холоднi, льодовi. Бував  i  там.  Сонце  так  низько
пливе над землею, завжди червоне i завжди  сердите.  А  прийде  зима  -  i
зовсiм сховається...
   - На одну нiч, Корнiю?..
   - Нi, Марiє. Не на одну, а на багато ночей i на багато днiв.
   - А як же є?
   - Хм... Як є? Темно. Темно на  землi,  а  присвiчує  iнше  свiтло.  Там
мудрий Бог поставив iнше свiтло, барвне, як веселка, i воно свiтить...
   - I там також люди?
   - I там люди. Скрiзь люди. Б'ють дикого водяного  звiра,  вдягаються  у
шкiри. Там гори все з льоду. Море, вода, а на водi пливе гора...  Такої  у
нас немає. Висока гора...
   - Як у Межигiр'ю?
   - Де там! Вища.
   - Як у Стовпцi?
   - Бiльша. У нас нема таких rip... Вони плавають по  водi,  сходяться  i
розходяться. Часом вiтер попхне одну на другу, вдаряться i розiб'ються.
   - Тi гори?
   - Певно. А що ж?
   - Корнiй! Ти все то бачив? А я, знаєш, догадувала- ся. Догадувалася, що
ти стiльки бачив. От i моя правда. Бач. Iнодi людина не розумiє чогось,  а
серце каже: "Роби так i так". Йдеш i робиш. Коли б ти знав,  як  я  любила
тебе. От цього нiяк правдиво не розкажеш. Що не  скажи,  мало.  Не  можна,
Корнiю, розказати любовi.
   - Понiмаю. Думаєш, я не любив?
   - I ти любив? Корнiю? Любив ти? Я думала,  що  ти  любив.  Думала  так,
їй-богу, думала. Раз  прийшов  ти  на  вiдпустку,  йшов  передi  мною,  не
оглядуєшся, дiвчина з тобою... Йду ззаду, болiю i думаю: "А все-  таки  ти
мене любиш. Коли б ти був добрим..."
   - Матрос не смiє бути добрим. Не смiє, Марiє. От що...
   - А ти ж?.. Ти ж матрос.
   - Я землероб. Цонiмаєш? Земля нiжить, а море гартує. Це вогонь i  вода.
От воно як. У морi гинуть люди на кожному кроцi.  На  кожному  кроцi  море
каже тобi: "Ти є нiщо, людино, в  порiвняннi  зо  мною.  Стань  тiльки  на
поверхню мою i погрузнеш..." А подивися - земля. Чим сильнiше станеш,  тим
певнiший... Земля i море... Так воно...
   - I ти любив мене?
   - Зрозумiло. Як звiр. Iнодi думав - пiду i задушу. Тебе i його. Думав -
гад вiн, знищу. _Ах,_ їдять його комарi, думаєш. Вб'єш -_ на Сибiр. Пустяк
внiманiя. I так терпiв, поки матросом чувся, поки море в  очах  мерехтiло.
Товаришi твої зiйдуться i регочуть, оповiдають про бабiв. I думав я: "Така
i Марiя. Сьогоднi моя, завтра чортова".
   - I тепер ще думаєш, Корнiю?
   - Дiвчина вiд землi не може бути така. Не знав. Дiвчина вiд землi -  це
вiра. Дiвчина моря - зрада.
   - Дiти,- засовалася в запiчку стара.- Спати пора. Заспiває пiвень  -  i
на всеношну. Спiть...
   Марiя прокидається. Коло неї у колисцi її  дитина.  Марiя  усмiхається.
Стара сказала їм "дiти", а вона ж мати, i вiн батько. А може,  й  направду
дiти.
   - Будемо спати.
   Умостилися i замовкли. Лампадка перед образами горить далi. У таку  нiч
не можна гасити  свiтла.  Всi  казки  розповiли  i  вислухали,  а  надворi
твориться друга казка. Зiйшов мiсяць, зiйшов великий  i  ясний,  зупинився
серед неба i дивиться на сонне село. Сплять  засипанi  снiгом  хати.  Тихо
сплять i дивляться очима, щоб не проспати всеношну.
   Перший день, другий i третiй. Все це свята. Тиша минула. Загулялося,  i
полилася пiсня, коляда. Минули днi. Новий Рiк. Ще днi -  i  Водохрещi.  По
селi колодки справляють, Корнiй не останнiй. Скликав людей,  i  викотились
на  стiл  наливки.  Радостi  було,  смiху,  музики.  По  довгiй   мовчанцi
заговорила знов Корнiєва  гармонiя.  Молодицi  приплескували  в  долонi  i
дрiбно вибивали танцi.
   Днi йдуть далi. Нiхто  не  спиняє,  нiхто  не  перечить.  Мiсяць  мiняє
мiсяць, i коли настав осiннiй, Марiя одного вечора сказала:
   - Корнiю! Матимемо знов...
   - Малого? Недобре тобi? Знизнула плечима.
   - Нi,_ Корнiю. Менi добре. Але праця надходить, знов не могтиму  досить
робити... А у нас же стiльки працi...
   - Що й кажеш, умерти не буде часу?
   - Смiйся. Вилiчила днi, i виходить якраз на жнива...
   - Ну i що ж? Все тодi родить - земля i ти. Чого ж  дивуєшся?..  Нiчого,
жiнко. Валяй i далi так. Земля наша велика... Заселяй, засипай людьми. Аби
лиш люди були, аби лиш не потвори...
   Весна принесла працю. У Корнiя вже конi. Теличка  отелилася  i  дiстала
повищення. Тепер вона корова i  має  свою  теличку.  Скiнчилася  сiвба,  i
Корнiй присту- пив до цегельнi. Вибрав на  вигонi  пiд  пагорбком  соняшне
мiсце i викопав пiч. Глина на мiсцi. Воза сво- го дерев'яного на водовозку
переробив, купив оселе- дянку i возив з криничини воду. Марiя не зважає на
свою  вагiтнiсть.  Пiдiткнувши  високо  спiдницю,  мiсить  ногами   глину,
викладає заступом на стiл, а Корнiй формує цеглу i розставляє по току.  До
жнив виробили кiлька стосiв дзвiнкої червоної цегли. На друге  лiто  можна
чекати хати.
   I так  кожний  день  закрiпляв  у  Корнiєвi  певнiсть  у  свої  сили  i
здiбностi.
   Марiя виросла на господиню  i  матiр.  Жала,  пекла  хлiб,  родила.  Он
бiгають обмурзанi пiдсвинки, скавучать. Он обдерлася хатина, опала глина i
визирають погнилi кругляки. Там малий Демко залiз  у  кропиву,  попiкся  i
верещить. Марiя все бачить, все чує, скрiзь прикладає свої _руки.
   У кiнцi жнив Марiя "розсипалася". Прибавилося аж двiйко нових крикунiв.
Корнiй сказав, що коли так кожного  року  пiде,  то  у  них  виросте  цiле
плем'я. Але це ж жарти, Марiє. Нiчого, нiчого.
   Марiя й не думає журитися. Не мала часу дмухати на них, тупцювати  коло
них, але вони й самi росли. Корнiй  їде  до  мiста  i  бере  вже  з  собою
старшенького. Хай привчається, подивиться на жидiв i на возi посидить.  За
те дiстане булку за цiлi три копiйки i великого, на  вирiст,  кашкета  або
черевички.
   А днi невпинною чергою пливуть. Настав i такий, ко- ли Марiя наварила i
напекла не лише для своєї роди- ни, а й для шiстьох чужих людей.  Сьогоднi
закладщи- на. Закладається фундамент нової хати.  Нелегка  це  рiч.  Треба
гроша, а де його  взяти.  Треба  сили,  треба  людей.  Конята,  якi  купив
кiстяками i виправив, продав знов, а купив дешевшi. Продав годовану льоху,
на осiнь сподiвається урожаю овочiв. I так зо  всiх  бокiв  стягалося,  що
тiльки можна, i будувалося, творилося нове, обновлене життя.
   Мiсце, де має стати Корнiїв дiм, нiби навмисно для цього  приготовлене.
Рiвне, проти сонця. Не те що там, пiд братовим порогом, де лиш не ступиш -
на чуже попадеш... Тепер i подвiр'я розгорнути можна, i  квiтник  людський
завести. Далi до дебрi кусень поля пiд молодий садок вiдрiзав. Засадить, i
хай росте - не собi, так дiтям.
   I мури все росли, все вищали.  Вiкниська  широкi,  високi.  Корнiй  мiж
людьми був i бачив, якi в чужих краях роблять хати. Стрiху вивiв широку  i
покрив черепицею. Нарештi прийшов той день,  коли  Марiя  переносила  свої
пожитки з маленької старосвiтської хатини до нової просторої хати.  Кухня,
свiтлиця. Заговориш -луна йде.  Приходили  сусiди...  Марiя,  пiдтикана  i
боса, з дитиною на руках показує свої покої. Коло  неї  Демко,  у  колисцi
маленький Мак- симцьо, на руках Надiйка.
   - Отут, людоньки, поставлю ще новi лави, отут будуть  лiжка.  На  вiкна
треба б кiлька кращих вазонiв, якiсь завiсочки...
   - То-то-то! Знаєте,  як  маєш  поряднiшу  хатину,  то  й  хочеться  все
поряднiше.
   - Коли ж не має сили нараз. Усього, як-то кажуть, не подужаєш...
   На Рiздво Корнiй задав гульню. Навмисне  посвя-  чення.хати  на  велике
свято вiдложив. I часу бiльше, i приготуватися як  слiд  встигнеш.  Сусiди
пили i виспiвували "многая лiта" дому сьому. Корнiй тут пан, Марiя - панi.



   III

   В тi днi трапилася вiйна. "Гапонець" на руського царя задумав,  клятий,
пiти. Забрали декого, потягли i Корнiя. Марiя готує  торбу  печива  i  вiд
слiз не бачить власних дiтей.
   - I на кого ж ти нас покидаєш? I що ми без  тебе  почнемо,  як  будемо?
Тiльки що на ноги звелися, i одразу, матiнко моя, отаке нещастя!..
   Голосить Марiя, ночi не спить. Нелегко i Корнiєвi дому  свою  покидати.
Куди не глянь - праця. Все твоє, до всього приклав руку  i  немало  пролив
тут поту свого. Хто  знає,  чи  вернеться  назад.  Йде  на  вiйну,  а  там
вбивають, це ж знає кожний. Вiйна нiколи не жартує.
   Вiдходив, всiх дiтей цiлував, цiлував Марiю. Всi сусiди посходилися i з
ними сердечно - раз, другий i третiй - прощався.
   - Простiть менi, люди! Може, кого зобiдив, кому терпке  слово  вимовив,
на кого прикру думку мав...
   - Хай тобi, Корнiю, Бог простить, а ми не маємо  чого  прощати.  Кращої
людини не було. Хай тебе Пречиста Мати i всi святi шанують...
   I Корнiй вiд'їхав. Сусiди далеко  _за  село  провели,  а  Марiя  аж  на
двiрець... Прощалися.
   - Бий мене Бог, коли я хоч раз на свому життю пустив одну  сльозу,  але
тодi не видержав!..- хвалився пiсля  Корнiй.-  Гiрко  з  домою  та  землею
рiдною прощатися. Краще смерть...
   Вернулася Марiя пiвжива. Дiти мамають:
   - Де, мама, тато? Де тато?
   Ах дiти, дiти!..
   По деякому часi прийшов лист. Принiс сам староста. Понесла  до  сусiдiв
прочитати. Малий школяр Марко вiдчинив i поволi читає: "Дорогая i любезная
жона! Во пєрвих строках мойого письма спiшу увiдомить, що я слава Богу жив
i здоров i чого  тобi  вiд  Господа  Бога  жилаю.  Кланяюся  тобi  низьким
поклоном, а також дорогiй мамашi Оксенiї i жилаю вам  дорогiї  мамаша  вiд
Господа Бога доброго здоров'я. I кланяюся низьким поклоном сестрi Феодосiї
i малим дiткам i жилаю вiд Господа Бога доброго здоров'я. Передайте  також
поклiн усiм сусiдам малим i старим знаючим  i  незнаючим,  i  ще,  как  ти
дорога жена поживаєш, чи кормиш на Великдень веприка чи свинку, i чи  дуже
кашляють мама, не забувай про конi, корми їх добре, як не  хватить  вiвса,
вари бараболi i обмiшуй сiчку грисом та  чистою  водою  напувай.  Надiя  i
Максим, певно, вже  пiдросли,  а  як  згине  снiг,  не  забудь  поволочити
боронами озимину, там, напевно, заляже снiг i  може  випрiти.  Як  випрiє,
засiй ячмiнь. За цим словом бувай з дiтками здорова, цiлую тебе безчислено
i жилаю вiд Господа Бога щастя, здоровля та многа лiта. Твiй муж  Корнiлiй
Перепутька".
   Марiя слухала, i кожне слово ранило її у серце. Пiшла зараз  до  лавки,
купила паперу, синього  коперта  i  сусiдському  школяревi  гостинця,  щоб
вiдписав "отвiт".
   Сусiдський школяр, гордий, що до нього  звертаються  у  такiй  поважнiй
справi, розсiвся за столом, Марiя наказала  дiтворi  мовчати  i,  вмочаючи
кiлька разiв перо, школяр почав священнодiяння.
   "Розлюбезний наш муж i папаша.
   Ми получили твойо письмо, которое ти писав 25  февраля  1905  года,  за
которое очiнь тiбя благодарим i дякуємо. Повiдомляєм, що  ми  всi  живi  i
здоровi, чого i тобi жилаємо вiд Господа Бога. Кланяється низьким поклоном
твоя жена Марiя i бажає тобi вщ Господа Бога доброго здоров'я.  Кланяються
також твоя рiдна матушка Оксенiя, сестра  Федосiя  i  малия  дiтки  Демко,
Максим i Надiя та жилають тобi вiд Господа Бога доброго здоров'я. I їщо ми
просимо, што ти нам нiчого про своє не написав: хотiлося б знати про  твою
вояцьку жизню, бо жена твоя плачiт, горюїт i дожедається кiнця..."
   Далi хлопець-школяр не знає, що писати.  Марiя  диктує:  "Пиши,  що  на
Великдень годую веприка, бо свиночка нiчого вдалася  i  думаю  пустити  до
кнура. Напиши йому, що мама  поправляються  i  що  теличка  наша  рябенька
спускає зуби i дуже похудiла. Не їсть нiчого твердого, i мушу  пiдiгрiвати
їй воду. Дiтиська, пиши, ростуть, але так без тебе  розпустилися,  що  вже
видержати не можна. Нема кому старшого попругою потягнути,  бо  ж  то  вiн
всьому привiд. Напиши, що  снiг  трохи  згинув  i,  може.  Бог  святий  не
допустить, щоб випрiло. Не забудь написати, що я день i нiч тяжко за тобою
горюю i гiрко плачу слiзьми. За цим словом  приїжджай  якнайскорше,  цiлую
тебе безлiч разiв, твоя законна жена Марiя Перепутькова..."
   Школяр написав "Марiя  Перепутькова",  дописав  своє  "жду  отвiта,  як
птичка лiта" i за неграмотну  Марiю  Перепутькову  власноручно  розписався
Марк Закаблук.
   - Ах, Марку! Я й забула. А конi! Пиши!  "Про  конi  не  журися.  Будуть
брикати. Не можу сама впоратися, i, певно, прийдеться взяти хлопця. Напиши
нам, де ти є i що робиш. Напиши нам, яка то вiйна, i не дуже лiзь, куди не
треба. Я молюся за тебе, i хай Бог схоронить тебе  вiд  усього  кепського.
Приїжджай якнайскорше! Борги за хату поволi сплачую  i,  може,  по  жнивах
виплачу зовсiм".
   Пiсля i чекала, як "птичка лiта",  вiдповiдi.  Селяни  тiльки  й  мають
гуторки, що про вiйну. Нiхто не уявляв собi нi тiєї вiйни,  нi  "гапонця",
що все те, капосний, розпочав. Маньчжурiя, Владивосток, Сахалiн - цi слова
часто вимовлялися, але  де  тi  мiсцевостi  знаходяться,  нiхто  не  знав.
"Велика, я вам скажу, наша Росєя! Рiк  пройшов,  не  зiйшов  би!  Поїздом,
чуєте, цiлий мiсяць їдь. А "гапонець", кажуть,  як  наша  губерня,  i  то,
рiзало його матерi, осмiлиться... Тож нашi його заплюють..."
   А Марiя ночей не спала - виглядала i  сподiвалася.  Молилася  i  сльози
сипала. Поїхав, прислав листочка - нема й нема.  Де  вештається?  Жиє?  Не
жиє?Дiти самi, не допусти, Боже, щоб сиротами зiсталися!
   Одного разу зустрiла Гната. Давно його  не  бачила.  Уникала  зустрiчi.
Краще далi вiд спомину i грiха... Вiн не женився, пристав знов до  Михайла
i так коротав днi. Тепер сам перейшов дорогу.
   - Давно тебе не бачив. Сумуєш за чоловiком?
   - Ще б нi..._ Дiти, господарство, хоч розiрвися.
   - А пише?
   - Коли б то писав. Написав одну вiстку i мовчить. Може, борони Боже, що
сталося. Сама не знаю й не вiдаю. До церкви ходила, давала на молебень.  А
тут весна йде, сiвба...
   - А не хотiла б, щоб помiг?..
   - Помiг. Що ти менi поможеш? Упораюся, Гнате...  Якось  упораюся...  На
сiвбу вiзьму хлопця... Але бувай здоров! Побiжу!..
   - Чого, Марiє, такi поспiхи? - Хотiв ще щось. додати, але  де  ж  вона.
Хiба вженешся?
   Надходить Великдень. На останньому тижнi Марiя говiє i сповiдається.
   - Воно-то, людоньки, як подумаєш - грiх отак вiдкладати наостанок,  але
ж - бачите... Нi одної вiльної хвилинки.
   - Нiчого, Марiє. Бог бачить i простить. Гнат також не мав, видно,  часу
i також на остан- ньому тижнi говiє. Щовечора вертаються з церкви, i  Гнат
коло Марiї. Хоч-не-хоч, а йдуть разом. Не плюне ж  людина  у  вiчi,  йдуть
мовчки. Марiя вже не та, не колишня. Клопоти, праця зiм'яли її молодiсть i
красу. Пiд гору йдуть тяжко. Гнат штикiльгає i голосно дихає. У  займиську
тихо i нiкого немає. Гнат  так  пiдозрiло  позирає  на  неї,  що  робиться
моторошно. Але виходять на гору i нiчого. Розходяться.
   - Чи не дозволила б, Марiє, зайти до тебе?
   - Ото, Гнате, зайдеш, а ти ж знаєш людей, язики у кожного без  костi...
Краще нi...
   - Марiє!..говорить вiн.- Коли б ти тiльки знала...- i вриває.
   Марiя нiяковiє. Боже, як вона мало має  часу.  Зовсiм  забула.  Там  же
дiтвора сама...
   -_ Постiй, Марiє... Не вичавлю,  чуєш,  справжнього  слова...  А  люблю
все-таки тебе. Так, чуєш, Марiє, люблю! От...
   - Мовчи лiпше з такими речами... Нiяково. У мене ж дiти, господарство.
   - Дiти... господарство... У мене... А коли б, значить...
   Перебила.
   - Не гнiви, Гнате, Бога. Оженися i будеш, як i всi люди,  жити.  Треба,
Гнате, жити... А то вбив собi в голову.  Не  можу  ж  я...  Знаєш,  що  не
можу...
   Марiя сказала добранiч i пiшла. Пiшла швидко i зараз зникла в темнотi.
   Гнат лишився зовсiм сам. Весняно i тихо. Пахне земля мiцними  випарами.
Кущi i дерева вбралися бруньками. Тиша. Приморозок. На небi рясно  зiр.  |
Гнат постояв i, замiсть повернути через перелаз  до  cебе,  пiшов  стежкою
попiд плотом за Марiєю.
   Стежка м'яка, крокiв майже не чути. Навколо  рiдкi  сливовi  дерева,  а
далi двi  розлогi  яблунi-тирольки.  Пiд  ними  купкою  гною  примостилася
стареча городжена клуньчина Корнiєвого брата Конона. Гнат зупиняється коло
клунi, стоїть i наслухує. Пiсля дiстає куриво, вибиває кресалом  вогонь  i
закурює. Курить довго,  затягається  мiцним  бакуновим  димом.  Он  хтосьу
темнотi йде, наближується, рiвняється з Гнатом.
   - Добрий вечiр! - Гапка Хомиха.
   - Дай-бо здоровля! - вiдповiдає Гнат.
   - Це ти? Що тут робиш?
   - Хiба ж не бачиш? _От стою... Йшов з вечiрнi.,.
   - Пiзненько ти, чуєш, вертаєшся з вечiрнi. Далебi, голубе,  заблукав...
Не туди твої стежки... Хi-хi-хi! А чи не тягне  тебе  часом  Марiя?  Знаю,
знаю... Молодиця як тур... I грiм її не вiзьме.
   -_ Ти, Гапко, не того... Чого розпустила свою широку?..
   - Хi-хi-хi! А що хiба? Не твою ж беру, чужу. Вона на тебе  i  задом  не
дивиться... А гладка, як кобила... Хоч, щоб допомогла?
   - Який нечистий тебе, бабо, принiс? Хто тебе просить допомагати? - само
собою вирвалося у Гна- та.
   Гапка заскреготала смiхом.
   - Не бiйся, коли б вона опинилася з своїми бахурами без нiчого, згадала
б i про тебе...
   - Йди, Гапко, своєю дорогою...- i одвернувся. Вiн сьогоднi сповiдався i
причащався. Вiн навiть плюнути не смiє, бо виплює святе Христове тiло.  На
думку лiзе лайка,  i  чути  погане  дихання  Сатани.  Жорстоке  i  палюче.
Повернувся i  швидко  поштикiльгав  до  свого  перелазу  навпростець,  без
стежки. Гапка погупонiла в долину...



   IV

   На Великдень церкви в огнях. На монастирськiй дзвiницi барвистi  вогнi.
Вiд вечора до ранку висять лiхтарi i зорiють. Зорiє також небо i також всi
вiкна хат. У Марiї, як i в  усiх  людей,  горить  пiд  образами  лампадка,
накритий бiлим стiл, на нiм кiш  на  посвячене  готовий.  Заспiває  другий
пiвень, встанеш i пiдеш до залитої вогнями церкви.
   Але у Марiї на душi суга.  Тяжка  i  чорна  суга.  Снився  дивний  сон:
дiстала листа вiд Корнiя. "Жив i здоров, але додому скоро не  сподiвайся".
Чому, любий? Чому,  далекий?  Адже  тут  весна,  Великдень.  Поле  i  дiти
чекають...
   Спати такої ночi не годиться. Сон силомiць  рветься,  але  хiба  ви  не
знаєте, що нечистий цiлу нiч над землею лiтає i спокушує:  "Засни  трошки.
Ляж i засни".
   Нi,  нечиста  сило!  Не  засну.  Чекай,  за   хвилину   райськi   дверi
вiдчиняться, вирветься на цiлому свiтi, i на небi,  i  навiть  у  пеклi  -
Христос воскрес! - i ти, чорний  демоне,  падеш  перед  обличчям  великого
воскресения.
   Марiя не спить.  Стара  Оксенька  також  не  спить.  Лампадка  червоним
трiпотливим сяйвом освiчує  суворий  лик  Бога  Саваофа.  Рiвнi  насупленi
брови. Мудрi глибокi очi. Довга бiла  борода.  Бог!..  Марiя  дивиться  на
нього, щоб не заснути. Страшно заснути  у  найбiльшу  святу  нiч.  Страшно
проспати хвилину, коли воскрес син отого Саваофа.
   Коли б ти знала, Марiє, чого болить твоє  серце.  От  заспiвав  пiвень.
Перший  раз  чи  другий?  Вибiгає  надвiр.  Темно  i  зоряно.  Далеко   на
монастирськiй дзвiницi барвистi вогнi. Нi, це перший пiвень. Тихо ще. Люди
не рухнули. Чекають. Марiя вертається до хати.
   На постелi сплять малята.
   - Так  ви,  мамо,  глядiть  їх.  Не  задрiмайте.  Прийду  зi  свяченим,
розговiємося, а тодi i ви пiдете до церкви...
   - Йди, йди, Марiє. Не бiйся нiчого...
   Заспiвав другий пiвень. Марiя бере кiш з паскою,  ще  раз  дивиться  на
дiтей i виходить. Люди вже рухаються. Всiма  стежками  з  пригiркiв,  ярiв
йдуть навантаженi пасками жiнки, чоловiки, чути легкий гармидер.  Час  вiд
часу  монастирська  дзвiниця  освiчується,  нiби  блискавкою,  виразно  на
хвильку  вирине  з  темноти  i  сховається  знов,  а  в  темнозоряне  небо
вривається i розсипається на безлiч барвних вогнiв довжелезна ракета.
   Чути величне свято. Тiло проймає тремтiння.  Над  землею  сталося  щось
надзвичайне.
   Прибiгла ще завчасу. Коло церкви вогнi, веселi натхненнi люди. У церквi
тiснота. Марiя пробилася досередини, хотiла купити свiчку,  але  не  могла
пробитися до старостинця. Стала i молиться,  i  коли  вiдчинилися  царськi
ворота, а з хорiв зненацька вирвалося: "Христос  воскрес  iз  мертвих",  -
Марiя не витримала слiз, згадала Корнiя i гiрко заплакала.
   Скiльки радостi i вогнiв! Марiя бачить вогнi, чує радiсть, але не  може
стриматися вiд плачу. Це не її радiсть,  її  ще  не  прийшла.  У  неї  лиш
смуток...
   При кiнцi служби Марiя вийшла з церкви:  навколо  на  цвинтарi  люди  з
пасками, горять свiчi. Марiя i собi примостилася. Коли посвятили,  до  неї
пiдбiгають засапанi сусiди.
   - Марiє! Нещастя! Бiжи мерщiй додому. Хата твоя згорiла!
   Марiя остовпiла. Не вiрить. Язик у ротi захолов.
   - Скорiше, Марiє! Там дiти!..
   Як стояла, кинула все i побiгла. За паску забула. Гi забрали чужi люди.
Бiжить, йойкає, землi не чує. Пiд ногами пливучi крижини,  i  Марiя  от-от
спiткнеться, стратить рiвновагу i  впаде.  З  грудей  випирає  дух,  серце
рветься. Пiд гору вже не мала сили, i її майже винесли чужi люди.
   Коли прибула до свого мiсця, все було скiнчене.  Клунi  вже  зовсiм  не
було, однi кам'янi  стовпи  лишилися.  Хата  догоряла,  дотлiвали  крокви,
платви, балки. Все .забрав вогонь. Не лишилося нi одного будиночка. Сусiди
ледь вирятували попечених дiтей. Дверi були сильно  запертi,  i  прийшлося
виносити дiтей i стару вiкнами.
   Стара непритомна. Грiх найшов на неї, i заснула. Сатана не поминув  її.
Невiдомо, звiдки виник огонь. Горiло все нараз. Чи Марiя  замикала  дверi?
Хiба  ж  вона  пам'ятає.  Здається,  замкнула.  У  причепi  свинi,  зовсiм
попеклися. Конi покалiченi також. Корова мучиться. Не  було  завчасу  кому
рятувати. Всi ж у таку пору в церквi. Згорiло все до останньої пилинки, до
останньої соломинки. Далося вирятувати лише  кiлька  образiв,  якi  стояли
коло  будинкiв  Конона  i  мали  охороняти  їх.   Вирятувано   i   Марiїне
благословення - Матiр Божу млєкопитальницю.
   Марiя не могла ходити i лежала з обв'язаною головою. Дiти  плачуть,  їх
розiбрали сусiди. Стара, можливо, й не виживе. Все  одно  їй  не  хочеться
жити.
   - Такий грiх! Такий грiх! Заснути, чуєте,  у  таку  велику  нiч,  i  то
старiй людинi; тодi, коли у церквi паску  святять.  Часом,  чуєте,  людина
цiлу нiч без сну качається, а то як на те... Господоньку, Господоньку!.. I
за що така кара?
   Пожежа у такий надзвичайний час наробила в селi гармидеру. Люди  юрбами
йшли до Марiї.
   - Христос воскрес, Марiє! Не плач, голубко. Ось тут принесла дiтям.  Це
крашанки, паска, а тут скоромне. Не побивайся! Бог дав. Бог i взяв.  Будеш
працювати, i Бог не лишить тебе. Не плач, Марiє. Всi поможемо, люди  добрi
поможуть. Знають тебе, Марiє, не дадуть загинути з малими дiтьми. |
   Люди одразу утворили сходини i  вирiшили  допомогти  Марiї.  Всi  мають
зсипати на насiння зерна i обсiяти поля. Також гуртом мають  допомогти  їй
звести на хатi стрiху i покрити її бодай соломою.
   В скорiм часi по селi почали ширитися чутки...  Шепотiли  сусiдки  коло
криниць, на перелазах i на колодках, що запалив Марiю Гнат.
   - То-то вiн, людоньки, так пiзно прийшов до церкви. А прибiг - упрiлий,
задиханий, а як, чуєте, оглядався. Очi так i бiгають, так i бiгають.
   - А чи чули ви, куманю, що нiбито пiзнали  на  стежцi  його  слiди.  На
Кононовому, на стежцi. Один з пiдбором з пiдковою, другий без  пiдбора.  У
кого ж ще є такi слiди? Ну посудiть самi...
   - То-то-то! А я, людоньки мої,-  спiває  Гапка,-  одного  вечора  перед
самим Великоднем, на плащани-  цю-таки,  бо  саме  роботи  мала  безлiч...
Думаю, спечу дещо, щоб на суботу лишилося менше тупотнi...
   Дiтиська порозходилися, а я замiсила тiсто...  Коли,  чуєте,  зробилося
так темно, що мусила засвiтити блимавку. Засвiтила  -  не  горить.  Що  за
чудо, прости Господи! Заглянула до неї, а воно гасу нема. Боженьку святий!
А тут i пiслати нема кого.  Взяла,  чуєте,  пляшку  i  до  Героїка  аж  на
Шинкiвцi. Бiжу, знаєте, а коло  Кононової  клунГу  темнотi,  бачу,  стоїть
якась погибiль. Пiдходжу. "Добривечiр!" - "Добривечiр!" - "То ти? - кажу.-
А що тут робиш у таку пору?"  То  був  Гнат.  Стоїть,  курить.  У  мене  i
стрiльнула думка, чи не до  Марiї  часом  вiн"  Молодиця  сама,  хто  його
знає... Ой, кажу йому, гляди.  Як  вернеться  Корнiй,  не  буде  жартiв...
Сплюнув, чуєте, i просто через сад подався до свого саду. А  я  добiгла  в
долину.
   - Отаке, чуєте! I хто б сподiвався. Такий господар, така чесна  людина!
Кажуть, усю Бiблiю перечитав.
   Сусiдки i куми так довго шепотiли,  поки  одного  разу  не  приїхав  до
Кухарчукiв врядник i стражники та почали Гната допитувати. На всi  питання
Гнат не вiдповiдав. Все або вiдмовчувався, або казав: не знаю.
   Зазвали свiдкiв. Тi мнуться, плутають. I так зле,  i  так  недобре.  Не
хочеться копати на Гната, але всi пересвiдченi в його  винi.  Покликали  i
Марiю. Розпитали її, як вона  думає:  мiг  Гнат  це  зробити?  Подумала  i
сказала: нi...
   - Ну, а як же це могло статися?
   - Не знаю. Може, вiд лампадки. Свiтилася лампадка...
   - Але ж люди кажуть, що почало горiти  одночасно  скрiзь.  Не  могла  ж
загорiтися вiд лампадки клуня, яка до того  досить  далеко  вiддалена  вiд
хати.
   Марiя мовчить. Нi, вона все-таки  не  оскаржує  його.  Вона  нiкого  не
оскаржує, їй, дяка Богу,  люди  допомогли...  Поля  вже  обсiянi,  а  хату
покривають...
   Урядник не повiрив Марiї. Щось тут не те. Забрав зi собою Гната,  а  по
деякому часi прибув  до  села  слiдчий.  Рана  Марiї  вже  заживала.  Дiти
гоїлись, мати ще стогнала, але була надiя,  що  мати  виздоровiє.  Худiбка
вичухалась...
   При допитi слiдчого Марiя весь час твердила,  що  пожежа  повстала  вiд
лампадки або вiд комина. Перед святом  багато  палилося,  комин  був  дуже
гарячий, а на горищi сiно. Хто знає, чи не трiснув комин i  вiд  нього  не
загорiлося сiно.
   - А чому ви думаєте, що не зробив  це  Кухарчук?  Проти  нього  стiльки
правдоподiбних свiдчень... Вiн же ранiш з вами жив? Так?  Кажуть,  що  вiн
вас дуже любив i що ви його все-таки покинули... Пiсля ви розiйшлися.  Вiн
вже не женився вдруге i весь час не спускав очей з вас. Хто знає, якi думи
вертiлися в його головi. А тепер надiйшов добрий час помститися.  Чоловiка
вашого немає дома. Ви без захисту. Думав: знищить вас, i ви самi попросите
у нього допомоги. Може, вiн вам сам думав допомогти, а можливо, вiн ще вам
запропонує допомогу. Люди кажуть, що до церкви прийшов дуже пiзно. Де  вiн
був тодi? Заспав? Але ж його братова проговорилася, що  встав  вiд  перших
пiвнiв, а спочатку твердила, що зовсiм тiєї ночi не спав,  а  читав  якусь
книгу. Що все це значить?.. Також  на  стежцi,  коло  клунi  брата  вашого
чоловiка, багато його слiдiв. Це  доказано.  Чого  вiн  там  тупцяв?  Кого
шукав?..
   Марiя не знає, кого i що шукав. Вона лиш знає Гната, знає,  як  вiн  її
любив, i не може повiрити, щоб до його голови мiг  прийти  такий  звiрячий
намiр. Нi, нi... Вона не вiрить, вона не може вiрити.
   А  Гнат  мовчав  i  нi  в  чому  не  признавався.  Тримали  у  в'язьбi,
допитували,  але  через  два  мiсяцi   прийшлося   випустити   за   браком
безпосереднiх доказiв. Не знаходилося нi одного свiдка, який би  засвiдчив
Гнатову вину.
   I Гнат вернувся до села.



   V

   На осiнь хата Марiї мала знов вiкна i  дверi,  а  над  головою  стрiху.
Правда, все це не виглядало так, як до цього часу, але жити можна було. На
полi зародило, люди допомогли зiбрати. Сад також допомiг i сипнув овочами.
   Писала також про своє нещастя Корнiєвi, i той  прислав  двадцять  п'ять
карбованцiв. "Висилаю тобi,  дорогая  жена,  двадцять  п'ять  рублей,писав
вiн.- Вислав би i больше, да  не  могу.  Нє  пiл,  нє  курiл,  по  копiйцi
складал... Купи дiтям что-нiбудь i сама не простудiсь. За некоторое  время
пришлю їщо..."
   I дiйсно  за  "некоторое  время"  прислав  ще  десять  карбованцiв,  та
повiдомив, що "в скоростi надiюсь увiдiтся, в чом остаюсь жiв i здоров..."
   Марiя не  так  тiшилася  присланими  карбованцями,  як  тим,  що  скоро
побачить свого далекого Корнiя.
   А Гнат жив дома. Сидiв у шопi, стругав бондарку або читав товстi книги.
Скiльки вiн того перечитав! Колись  ходив  по  святих  мiсцях,  до  Києва,
Почаєва, кожний раз приносив з собою багато книг i  вечорами  перечитував.
Люди казали, що "чорну магiю" вчить...
   Раз зустрiв Марiю. Зупинив її, дивиться i смiється.  Що  за  дивовижний
смiх? Марiя знiяковiла.
   - Чого лякаєшся, Марiє? - питає.
   - А що ж ти так смiєшся?
   - Смiюся... А що ж... Що маю робити, Марiє?..
   - Ну?..
   - Ти не гнiваєшся на мене?
   - За що?
   - Як за що? А  он  говорять...  Слухай,  Марiє...  Знаю,  що  ти  тепер
потребуєш... Хотiв би тобi допомогти... у мене...
   - Нi, нi, Гнате!.. Дуже дякую, але ж я нiчого не потребую... Я все маю.
Ти ж сам знаєш, що я все маю. Я i  так  не  знаю,  чим  дякувати  тобi  за
колишню помiч... Ти вже досить допомагав менi. А менi треба йти... Скiльки
тiєї працi...
   - Постiй, Марiє... Ти думаєш, що пiдпалив я... Правда?  Думаєш,  хитрий
який... Пiдпалив, а тепер з допомогою  лiзе...  Нi,  Марiє.-  Розiрвав  на
грудях сорочку.Ось тут  хрест,  клянусь  i  цiлую  його...  Не  я,  Марiє,
пiдпалив...
   Марiя остовпiла. Витрiщила очi i позирає то на хрест, то  на  Гната.  А
вiн нiчого. Дивиться певно i рiвно. Чоло зiбралося зморшками.
   - Не ти, Гнате? Ти кажеш правду?
   - Правду, Марiє...- вимовив твердо.
   -Ј Вiрю. Я рада, Гнате. Менi хотiлося, щоб це не ти пiдпалив. Я вiрила,
що це не ти... Так i слiдчому сказала.
   - Знаю. Ти добре сказала. Ти сказала велику правду. Ти правдива, Марiє,
а тому хотiв би допомогти тобi. Нiхто не буде знати. Нiхто.  Чуєш?  Нiхто,
крiм нас двох. I я нiколи не покажуся тобi на очi. Ти ж  спасла  мене  вiд
тяжкої i незаслужено! кари...  Ти  дала  менi  можливiсть  ще  жити  i  ще
сподiватися... Може, я ще буду потрiбним на цьому свiтi.  Можливо,  навiть
тобi буду потрiбним... Хто знає. Хто, дiйсно, може знати...  Менi  снився,
Марiє, дивний сон...  Снилося,  нiби  бачу  великий  темний  льох,  зовсiм
темний, так, що й навiть дивувався, як я мiг у ньому щось бачити. I  бачив
я у ньому, у тiй густiй  темнотi,  твого  середнього  сина...  Середнього,
кажу... Мабуть, у тебе буде ще тiльки  один  син...  Так  менi  снилося...
Бачу, значить, твого сина Максима...  Вiн  чогось  стоїть  витягнутий,  як
вояк, в темнотi i зовсiм нагий, а в  руцi  у  нього  сокира.  Одна  тiльки
сокира., Тримає її, як зброю яку... I думаю собi: що то тут  робиш,  сину?
Чого тут стоїш? Нащо та темнота навколо, i чому не вийдеш на свiт Божий? А
вiн, Марiє, стоїть, майже непорушно стоїть i дивиться в одну  точку  перед
собою. Що, думаю, вiн там бачить? Дивлюся, а там  ще  однi,  ледь  помiтнi
залiзнi дверi. На дверях багато поржавiлих  замкiв,  рiзних  -  великих  i
малих, однi подiбнi на людськi кулаки, iншi на куснi каменю. Але  я  знаю,
що то замки... Ага, думаю собi. Так там хтось за  тими  дверима  сидить  i
карається... То вiн когось вартує... А снилося менi це  у  в'язницi,  коли
сидiв за пiдпал твоєї хати...
   Гнат на хвилинку перервав мову. Марiя пильно дивиться на  нього  широко
вiдкритими очима...
   - Слухаєш ти, Марiє?
   - Слухаю, Гнате. Кажи...
   - ...Так, думаю, це там когось  ув'язнено...  А  льох  страшний,  стiни
грубечi, дверi залiзнi,  замки  тяжкi,  тяжкi...  Над  дверима  вималюване
велике страшне чорне око. Дивиться воно вперто на твого сина,  а  вираз  у
нього сатанинський. Так, думаю, Сатана дивиться.  I  чому  його  нiхто  не
прохромить?..
   У той  час  страшнi  залiзнi  дверi  самi  вiд  себе  починають  поволi
рухатися. Сатанинське око  i  твiй  син  зворушуються  також  i  виявляють
неспокiй. Син твiй все  вище  i  вище  пiднiмає  свою  сокиру...  А  дверi
сiпаються, трiщать замки, вiдпадають деякi з них на землю. По  часi  дверi
трошечки вiдхилилися, i зi щiлини висунулися спочатку чиїсь пальцi,  пiсля
- довга, суха i струджена рука. Вона все бiльше й  бiльше  просувається  в
щiлину, облапує пальцями замки, але в той  час  син  твiй  поворухнувся  i
тихо, навшпиньках, злодiйським ходом почав наближуватися до дверей. I коли
рука почала з дивовижною легкiстю,  нiби  якi  вiдпадай,  вiдривати  замки
залiзних дверей, як твiй син розмахнувся сокирою i сiкнув по руцi...  Рука
хруснула i вiдпала на землю. В той час дверi зненацька вiдчиняються,  i  у
дверях бачу блiду, виморену жiнку... Так, Марiє. Бачу  жiнку,  яка  тримає
перед собою утяту руку, а з неї не бiжить, лиш повiльно капає кров...
   Я пiзнав в тiй жiнцi знаєш кого?..-  Гнат  вперто  дивиться  на  Марiю.
Марiя швидко питає:
   - Кого, Гнате?
   - Тебе! Це була ти... Марiя здригнулася.
   - Гнате, не кажи, не можу... Що ти кажеш!..
   - Слухай, Марiє, далi!.. - майже наказував Гнат.- Це ж тiльки сон. Я не
видумав, це снилося менi... Снилося, коли сидiв у  в'язницi...  У  дверях,
значить, стоїш ти з вiдрубаною правицею i жалiбно дивишся на свого сина  i
на його скривавлену сокиру. Окривавлену? Адже  ж  з  руки  майже  не  йшла
кров... Так. Але сокира була скривавлена.  На  нiй  було  багато  кривавих
слiдiв. I бачу я, що десь з'явився i твiй  чоловiк  Корнiй.  Вiн  увiйшов,
спокiйно вiдняв вiд сина сокиру i розкроїв нею йому черепа...
   - О Боже, о Боже!.. Що ти говориш?.. Гнате, отямся!..
   Але Гнат уже мовчить. Спустив голову i дивиться в землю.
   - У тебе,- каже по деякому часi,- порванi  чоботи.  Не  мерзнуть  ноги?
Скоро ж зима. Марiя приходить до себе...
   - Чи ж то первина? - каже вона.
   - Не первина... Але нащо, щоб мерзли... У тебе ж дiти. Для  дiтей  маєш
шанувати здоровля.  Виростуть  дiти,  кормитимуть,  може,  з  них  i  люди
вийдуть. Мої померли... Хай хоч твої ростуть... У мене,  знаєш,  є  зайвих
двiстi карбованцiв... Вiзьми їх вiд мене, Марiє... Чуєш? Вiзьми!  Нiхто  ж
не знатиме, ось заприсягаюсь Богом... Хотiв би тобi хоч чимсь  вiддячитися
за твою велику справедливiсть... Вiзьми, Марiє...  Марiя  мовчить  i  нiби
зовсiм його не чує...
   - Ти, здається, не слухаєш мене... Марiє?
   - Га!
   -Ти не слухаєш мене?..
   Марiя мовчить.
   - Нiколи, нiколи нiхто не буде знати, коли  ти  вiзьмеш  вiд  мене  той
дрiб'язок. I клянусь тобi, що нiхто не буде знати, що я з  тобою  сьогоднi
розмовляв тут так довго, а також нiколи не покажуся тобi на  очi...  Ну?..
Вiзьмеш? Ось тут i грошi при менi...- сягнув рукою за пазуху.
   - Нi,_ нi, нi! Нi, Гнате!.. Прошу  тебе,  не  треба!  Не  вiзьму  твоїх
грошей... Я й так вдячна тобi за твою добру думку  про  мене...  Не  знаю.
Нiчого не знаю. Було б добре, щоб _ми, Гнате, нiколи не  зустрiчалися.  Ми
не будемо зустрiчатися. Правда, нi? Ну... Так!.. Я нiчого злого  не  думаю
про тебе. Повiр менi. Але грошi. Грошi, Гнате, треба вiддавати.  Не  можна
так - взяти i забути. Нi, нi... Так не годиться.
   - Так не вiзьмеш?..
   - Нi, Гнате. Не можу...
   - Не можеш... Добре... Добре, Марiє... Там  ми  вже  бiльше  не  будемо
бачитися. Я пiду собi, а ти пiдеш також... I не спитаю я, куди ти пiдеш, i
ти не спитаєш, куди я пiду. Пiдемо рiзними далекими шляхами i чи зiйдемося
ще коли?.. Хто знає... А може... А може, й нi... Ти, знаю, пiдеш до  своїх
дiток, сядеш коло них i подивишся на кожне. Не дивися на них сумно.  Може,
доля вимагає вiд них веселого погляду, бо життя буде тяжке,  дуже  й  дуже
тяжке, Марiє... Бувай здорова... Бувай, Марiє, здорова!..



   VI

   Днi далi минають. Дiти ростуть. Марiя журиться i вичiкує Корнiя.
   Де ж подiвся Гнат? Через кiлька днiв не стало Гната. Пiшов з дому i  не
повернувся...
   "Дивна людина,- думає Марiя, - той Гнат. Нi, нi... Може, то й дiйсно не
вiн. Нащо б клястися, робити такий страшних грiх... Ох i любив вiн!"
   Дума доганяє думу. Пiшла до ворожки, а та дала  зiлля  i  казала  пити.
Марiя перестала думати за  Корнiя,  дума  за  Гната.  Напилася  зiлля,  i,
здається, полегшало. Що вiн їй зробив? Хотiла не раз йти шукати його.  Але
ж де вiн?'
   Зима, великий пiст, смуток... Марiя йде до монастиря i молиться. Ченцi,
як i завжди, виходять на середину церкви i "Свiте тихий"  спiвають.  Марiя
клячить, шепче молитви... I зненацька... Цей кривий  чернець...  Гнат?  Це
Гнат? Зиркнув i подивився на неї... Не має часу.  Одвернувся  i:  "Святого
блаженного... Iiсусе Христе..."
   - Боже милостивий, будь менi грiшнiй! - б'є себе у груди Марiя.-  Боже!
Дай спокою моїй душi!..
   Прийшов Корнiй на Великдень. Марiя була на плащаницi, вернулася i  кого
бачить...
   - Боже! Корнiю! Ти? - Марiя плаче i смiється. Тепер для  неї  приходить
справжнє свято. А вiн випростався, поправився. Принiс усiм гостинцi. Марiї
шовку на спiдницю, але... Куди його, таку павутину, вiзьмеш. Одягнеш  -  i
все буде видно... Ще люди засмiють. Хай вже на смерть сховає...
   А Корнiй перш усього оглянув господарку. Не є скрiзь до ладу, але що  ж
вона сама могла зробити. Конята ледь ходять. Попечений  мало  не  здох,  i
невiдомо, чи що з нього буде, бо рана не хоче гоїтися.
   - А хто, по-твоєму, Марiє, те зробив? - питає Корнiй.
   - Бог його святий знає... Нiхто не може  сказати...  Ах,_  коли  б  вiн
знав, чия то робота. Вiн би з' ним  розквитався  по-своєму.  Але  як  його
довiдаєшся... Вечорами повно людей. Корнiй оповiдає про вiйну,  революцiю.
Цар манiфеста видав, i нiбито вся земля має прийти бiдному народовi...
   -О,_ це справедливо! - гуторили дядьки.- Так i треба. Земля всiх... Хто
працює на нiй - дай тому...
   Не працює - геть! Не заважай, не займай мiсця...  Земля  працi  i  поту
вимагає...
   Великдень став дiйсно святом  Марiї.  Вийшла  з  Корнiєм  i  дiтьми  до
церкви. Дзвони дзвонять, смiється небо i земля.  Корнiй  добре  одягнутий,
дiти також, Марiя теж незгiрше... Йдуть гордо, а зо всiх бокiв:
   - Христос воскрес, Корнiю! З приїздом!
   - Воiстину воскрес! Дякую.
   - А як же там "гапонець"? Дiстав?
   - Та де там... Нашi дiстали.
   - Нашi? Дивись, туди його матерi! Таке мале,  а  таке  задиракувате.  А
чому ж не насипали?
   - Змєна. Генерали плохiї...
   -_ О,_ то-то воно... А де ж був цар? За чим дивився?..
   - Що цар... Цар за всiма не догляне...
   - Воно-то звiсно...-  чвиркає  крiзь  зуби  дядько.-  Ото,  рiзун  його
матерi, коли б мене туди дав. Усiх перевiшав би. Люди кров ллють,  а  вони
змєну роблять... I це такi порядки в нашiй Расєї.
   Корнiй стоїть в гуртi дядькiв, вищий за  всiх,  i  оповiдає.  Каже  про
землю,  царського  манiфеста.  Оповiдає  про  Маньчжурiю  i  китайцiв,  що
говорять зовсiм не так, як у нас, i до того носять косу, як жiнки...
   Дядьки регочуть. Виходить, пустяшний народ... Де ж видано,  щоб  чесний
чоловiк бабську моду заводив. Видно зразу... Тьху! I тiльки...
   Минуло свято,  i  Корнiй  одразу  в  поле.  Сонце  свiтить,  жайворонки
видзвонюють. Плуг крає мастку чорну цiлину. Минулої осенi не встигла Марiя
позяблити. Борозною ворони скачуть i пiдзбирують борознякiв.  Приємно  так
ходити за плугом, приємно чутися зв'язаним  з  землею.  Шкода  тiльки,  що
нивка така вузенька. Пройшов кiльканадцять разiв - i межа. Ех, треба поля!
Неминуче треба поля, бо ж дiти ростуть...
   Посiяв i думав хату перекрити. Знiме снiпки, а дасть знов черепицю, але
трапилася купiвля землi, i Корнiй задаткував десятину.  Марiя  радiла.  Це
нiчого, що прийдеться дещо живота  стягаути.  Нiчого.  Десятина  є  завжди
десятина. Вона готова з останнього пнутися,  а  все-таки  десятинка  буде.
Хiба ж ви не бачите, що дiти ростуть, а їм же треба землi. Куди пiдуть, що
робитимуть? У пани всi не полiзуть, та й щоб  людина  стала  паном,  треба
вчитися, а щоб учитися, треба знов грошей.
   До всього Марiя знов завагiтнiла. Мала вже таке щастя, що якраз на лiто
мусила бути вагiтною. А тут стiльки скрiзь працi.  Перед  Рiздвом  дiстала
хлопчика i охрестила його Лаврiном. "Хай здоров росте,-  вiншували  куми.-
Краще хрестини, нiж мерлини".
   Ах, Марiя пережила всього. Було i хрестин, i мерлин. Не первина. Видно,
пiд такою планетою родилася.
   Десятину поволi виплатили. Стягнулися до останнього, але виплатили шмат
поля. Хай буде. Це ж грунт, це капiтал, як казав Корнiй.



   VII

   I далi пiшли днi рiвною довгою чергою, вкладаючись у мiсяцi й роки. Якi
це були гарнi, повнi, округлi роки.  Кожний  схiд  сонця  приносив  працю,
захiд -  вiдпочинок.  Ростуть  дiти.  Прибуває  потроху  землi.  За  хатою
засадився новий садок,  i  молоденькi  щепки  щовесни  вкриваються  нiжним
усмiхненим цвiтом. Минуло п'ять  рокiв  -  i  Корнiй  господар.  Корнiй  з
широкою бородою, Корнiй почесний чоловiк у громадi.
   Недiльним ранком по веснянiй сiвбi, коли пiдростає i починає  хвилювати
жито й пшениця, Корнiй замiсть до церкви йде в поле. Для нього й тут повно
Бога. Стань навколiшки i молися. Сонце величне i вiчне, сонце поля i села,
звелося з-за далеких обрiїв i  пiдноситься  у  височiнь.  Широкою  твердою
ходою йде Корнiй польовою дорiжкою помiж пашнями,  дивиться  на  повiльнi,
нiби  котячi,  сiро-зеленi  хвилювання  розлогих  пiль,  слухає   невтомнi
видзвони  жартiвливих  соняшних  птахiв  над  собою,  сильними  мужицькими
грудьми вдихає мiцний, хрусталево-прозорий  i  пахучий  воздух.  Нема  тут
кiнця. Немає краю. Вiтер теплий i м'який пливе  i  топче  по  ланах,  бiлi
хмаринки, нiби лiлеї блакитного  велетенського  ставу,  пiдбарвленi  легко
сонцем, пливуть i десь там западають  за  чорну  стiну  далекого  дубового
лiсу.
   I як не йти в таку годину в поле?  Як  не  любити  його?  Скiльки  тих
колоскiв... Боже, скiльки їх тут!.. Бiльше, нiж зiр у небi... I хто дав їм
життя? Он йде Корнiй з твердим поглядом i шорсткою долонею.  Це  вiн  сiяв
зерно. Це вiн дав йому змогу розумно торкнутися землi, пустити ссавчики  у
м'якоту великої планети i  вирости  у  нiжне,  чудесне,  увiнчане  колосом
стебло.
   Честь тобi, Корнiю! Сам Бог з тобою нерозлучно тут на полях з вiтром, з
просторами неба, з сонцем! Сам Бог!.. I скiльки разiв буває, що Корнiй без
нiякої причини стає, знiмає новий  недiльний  кашкет  i  хреститься.  Чого
Корнiй хреститься? До кого? Ах, Корнiй не скаже,  чому  вiн  хреститься...
Хочеться, i вже... Чує радiсть, чує велич, чує присутнiсть  вищої,  вiчної
сили...
   Вертається додому i почуває себе, як по молитвi... Легко,  радiсно.  Он
женуть худобу "з роси"... Чиї то корови  он  iдуть?  Корнiєвi.  Шiсть  їх,
розкiшних, повiльних тварин, iдуть i несуть тобi, Корнiю,  пахуче  молоко.
За ними йде Корнiєва дочка Надiя.
   Зрiвнявся з Надiєю.
   - Напаслись? - питає.
   - Хiба не бачите, тату? Не напаслися. Папгi нема...
   - Приженеш додому i даси їм конюшини...
   У Корнiя не тiльки корови. У Корнiя конi випасенi, блискучi.  У  Корнiя
господарство. Вiн вже давно забув тi часи, коли-то  на  гармонiї  грав  та
тягнув у Мартина поденщину. Минулися тi часи, хоча Марiя не  раз  про  них
згадує.
   Дома обiд. Марiя була у  церквi  i  оповiдає,  про  що  люди  гуторять.
Кажуть, що має бути вiйна, що нiби нiмець  задумав  на  "нашого"  воювати.
Корнiй i Марiя обмiрковують тi чутки i приходять до переконання, що  варто
насипати тому нiмцевi - хай не лiзе.;.
   Демко вже парубочиться. Тiльки пообiдав - i одразу до дзеркала...  Чеше
свого чуба, на музики збирається.
   - Ти, Демку, не дуже-то там того...- каже Корнiй.- Ще нагуляєшся. Менше
за чуба, а бiльше за господарку дбай... Куди збираєшся?
   - Куди ж вийду... От-вийду в село. Не буду ж весь час на печi сидiти.
   - А хто то виведе на пашу конi?
   - А Максим. Що вiн має робити?.. Тiльки те й робить, що ганяє по вигонi
з хлопцями...
   - Максим ще кращий робiтник, нiж  ти...  Ой  сини!  Дивiться  менi.  Не
дбатимете - не будете мати... Само до рота не прийде. Це вже повiрте менi.
   - Який розумний,- вiдгризається Максим.- Сам iде на  музики,  а  я  маю
конi пасти.
   - А що ж ти маєш робити?  Тiльки  й  робити.  Я  вже  своє  вiдпас.  Не
заставляють тебе косити чи орати,- каже Демко.
   - Но, но, но! Ще посварiться. Ти, Демку, нiде не волочися, виведеш йому
конi, напоїш i хай пасе. Мусиш, Максиме, пасти.  Гляди  менi,  як  застану
тебе, як недавно, з хлопцями, конi в шкодi...
   Демко вдоволений розпорядком батька, зате Максимовi  це  зовсiм  не  до
впедоби. Вiн звик щодня бiгти на  вулицю,  назбирати  юрбу  хлопчиськiв  i
гасати з ними по вигонi та  садах.  Видерти  кубло  птаха,  обiрвати  чужу
яблуню чи грушу, зробити якусь капость... О, на це Максим перший  майстер.
Корнiєвi не раз приходилося вислухувати вiд сусiдiв за  Максимовi  вчинки,
але пiсля дiставалося i самому  справниковi  досить.  Корнiй  не  попускав
вiжок. Всяка провина мусить бути вiдповiдно вирiвняною.
   Марiя в таких випадках мовчала, їй всi  рiвнi,  всi  добрi.  Не  робила
рiзницi мiж дiтьми, не заважала  батьковi  давати  їм  накази,  але  й  не
боронила нiчого дiтям. Надто не боронила Демковi ходити на гулянку.
   - Пiдрiс, хай погуляє,-казала вона. - Прийде час - i покине.  Молодiсть
є молодiстю...
   Найулюбленiшою дитиною обох Перепутькiв була Надiя.  Слухняна,  весела,
гарна. Встає разом з матiр'ю,  допомагає  їй,  нiколи  не  ухиляється  вiд
працi. Вийде на город, копає, поле, а при тому весело виспiвує.
   - В матiр вдалася,- казали старшi люди. - Це  i  вона  такою  спiвачкою
була.
   - Краще було б, коли в батька. Не буде мати щастя...
   - Ет, _забобон...
   I все йшло, нiби машина, своїм порядком. Коли можна було, Демко йшов на
музики. У нього навiть вус не висипав, але дiвчатка  вже  задивляються  на
стрункого чорноокого парубчака. Максим мусив пасти конi.  Корнiй  iшов  на
сходини громади, весь час возився з купiвлею  землi.  Марiя  сидiла  дома,
приходили сусiдки, i розпочинався сейм.  Обговорювали  неприсутню  сусiдку
Химку, з Химки переходили на господарськi справи,  далi  про  сватання  та
весiлля розмова, i так до вечора.
   Малий Лаврiн, жвавий, з iскристими оченятами стрибун, гасає  десь,  Бог
його знає де, прилетить увечерi додому i мамає їсти.  Марiя  любила  свого
мiзинчика, пестила i шанувала. Корнiй також нiчого проти не казав. У школi
йде добре. Очi має бистрi. Будуть люди. Треба буде на школи  пiслати.  Хай
хоч один вийде яким дохтором.
   А мине свято - знов праця. Село цвiло, родило овочi, вiдпочивало i знов
цвiло. Вже кiлька рокiв  обминали  пошесть  i  неврожай.  Люди  пiднялись,
багатiли i ширилися. Росли мурованi  хати,  заводили  хмельницi,  купували
машини.
   За пару рокiв прийшло до Корнiя перше горе. Демко пiдрiс на  рекрута  i
мусить йти виконувати свої обов'язки перед царем. Прийняли його до гармати
i завезли на далекий Кавказ. Марiя гiрко оплакувала сина, нарихтувала йому
торбу  коржiв,  ковбас  та  всякої   всячини.   Корнiєвi   прикро   також.
Позбувається найлiпшого помiчника  в  господарствi.  Вiн  ось  купив  було
жниварку, i Демко сам з нею  дуже  добре  вправлявся.  На  жнивах  стiльки
працi. Там робiтники, там свої. Скрiзь треба доглянути,  скрiзь  встигнути
завчасно. Не доглянеш, то й не  будеш  мати.  На  Максима  Корнiй  не  мiг
сполягти. "Не буде з  нього  господаря,  -  казав  кожному.Тiльки  й  знає
вечорницi, гульню та карти".
   "Вирiс перший син, як i коли, того цар не знав. Цар знає  тiльки  тодi,
коли йому треба мого сина,-  розважала  Марiя.-  Прийде  вiйна,  потягнуть
бiдачиська, i хто знає, чи вернеться. Цар не знає, скiльки  слiз,  скiльки
горя, скiльки страху коштував мiй син. Нi. Цар того не  знає.  I  йому  не
треба знати. Нащо йому?"
   По вiдходi Демка, коли на Максима  припало  бiльше  працi,  вiн  зовсiм
вiдмовився "служити батьковi".
   - То ти, паршивцю, думаєш, що то менi служиш! Думаєш, що то я  все  для
себе? Блазню ти вироджений!
   Пересварилися, i Максим  покинув  дому.  Пiшов  шукати  легкого  хлiба.
Подався до мiста i там дiстав мiсце лакея при дворянському клубi.  Корниiй
мусив найняти чужого парубка до роботи.
   А навкруги тиша i спокiй. Гнат у  монастирi  виспiвує  тужливi  iрмоси,
читає "часи", Марiя ходить до церкви, як  i  ранiш,  стане  десь  збоку  i
молиться за здоров'я свого сина. Часом бачить Гната, Гнат бачить Марiю. Не
сходилися i не говорили. Про що  говорити?  Старе  поволi  забувається,  а
нового не  варто  порушувати.  Тихо,  i  хай  так  буде.  Доля  спить,  не
цiкавиться. Чи зла, чи добра - все одно. Не кричiть, не будiть її,  ходiть
на пальцях...
   Село мовчить, село тихо працює,  село  чекає...  На  дзвiницi  воркують
зграї голубiв. Свiтить ясно сонце,  цвiрiнькають  горобцi.  Увечерi,  коли
западає сонце i надходить тiнь, капає i розливається  над  селом  лагiдний
дзвiн. Сходить великий мiсяць, по землi стеляться густi тiнi вiд каштанiв,
яблунь i волоських горiхiв. Перед загратованим вiкном Гнатової келiї цвiте
великий кущ рожi. Вiд куща  падає  тiнь  i  розсiваються  приємнi  запахи.
Свiтиться нафтова лампочка. Зiгнувшись, сидить при свiтлi Гнат i  читає...
Мiсяць свiтить.



   VIII

   На полях хвилюються твердi тяжкi колоски  золотої  пшеницi  i  срiбного
жита. Ще вчора ми жали на полi. Ще вчора натомилися,  вернулися  додому  i
спокiйно вiдпочивали.
   Сьогоднi йдуть з полiв дiвчата. На головах обжинковi вiнки. Поле вкрите
довгими рядами пiвкiл. Лiтають  урадуванi  птахи  i  крячуть.  На  цi  днi
припало велике соняшне затемнення. Сонце не захотiло свiтити i  почорнiло,
а люди дивилися здивовано i пророкували бородачi, що настане брань  велика
i поллється скрiзь, як широка земля, людська кров.
   Стояв незабутнiй  1914-й.  Засурмили  в  сурми,  задзвонили  в  дзвони.
Заiржали конi, заплакали матерi й нареченi.
   Матерi! Чого ви плачете, матерi? Шкода вам ваших синiв? Не  плачте,  їх
мiльйони в Росiї.
   Жiнки Невже не обiйдетесь без ваших чоловiкiв? Загинуть?  Не  журiться.
Росiя дасть вам iнших!
   Дiвчата! Утрiть вашi яснi, гарячi з кохання очi i смiйтеся. Вашi коханi
пiшли на герць i вернуться героями!
   Йдуть, йдуть чисельнi сини, чоловiки й  коханi,  їх  проводять  батьки,
матерi з дiтьми та дiвчата. На полях парадують пiвкопи,  а  дорогами  конi
iржуть i тисячi мужицьких нiг збивають хмари куряви.
   Iдуть - обози, батареї. Iдуть козаки i висвистують.
   - Прощайте, матерi, жита, пiвкопи i дiвчата!
   Пiшет, пi-i-iшет цар герма-а-анской, Пiшет ру-у-ускому царю-у-у-у...  Я
Росє-є-єю заваю-ю-у-ю, Сам в Расє-є-єю жiть пайду-у!
   Рвуться виспiви пiд небо, топчуть мужицькi ноги курянi  дороги,  iржуть
конi, й виблискують на сонцi багнети. Тяжкi батареї двигтять  i  насуплено
повзуть пiд напором шести слонокопитних коней.
   Проти сонця, на пригiрках за селом, стоять матерi,  батьки  i  дiвчата.
Приклавши долонi над очi, напружено пускають понад стернями  та  пiвколами
свiй зiр, туди, де йдуть, хвилюються й спiвають мужицькi полки й батареї.
   У церквi служать панахиди. Кадильний дим i тужний спiв. Диякон у чорнiй
ризi пiдiймає правицю i гучним голосом проголошує:
   - Єще молiмся о на полi бранi убiєнному, христолюбивому воїну, за вiру,
царя i отечество життя своє вiддавшому, Дiомiду, i  подаждь  Господи  рабу
твоєму вiчную пам'ять!
   - Вi-i-iчную па-а-ам'ять...  Вi-i-iчную  пам'ять...-  розливається  пiд
високим склепiнням  церкви.  Люди  клякають.  Злiва,  коло  колони,  перед
великим образом припала до кам'яних  плит  Марiя,  її  ридання,  уривнi  i
рiзкi, торкають iнших матерiв христолюбних воїнiв. Згуки "вiчної  пам'ятi"
заглушають материнський плач. Клуби кадильного диму  повiльно  знiмаються,
сягають склепiння банi i розпливаються.
   На правому криласi у довгому чорному  одязi  сухенький  старий  чернець
тонкими устами швидко нашiптує молитву. Вiн не бачить ридаючої Марiї.  Нi,
вiн не бачить її, але вiн знає, за кого моляться сьогоднi, i  знає  також,
що Марiя є тут i що Марiя плаче. Чому ж чернець не пiдiйде до  плачучої  i
не скаже:
   - Марiє! Встань. Згадай велику Матiр, яка стояла пiд хрестом розп'ятого
Сина i чекала Його смертi...
   Чому чернець не нагадає Марiї цих слiв? Вiн же _пам'ятає їх. Не забув.
   Чернець не може пiти до Марiї, не  може  сказати  їй  слiв  потiхи.  Он
стоїть також Корнiй. Вже не той, що тодi. Нi. Не той.  Дебелий  з  сивиною
чоловiк. У його великих втомлених очах повно смутку. На чолi  його  багато
глибоких рис. Це роки i праця вирiзьбили їх...
   Хтось вернувся з германського фронту i оповiдав,  що  бачив  на  власнi
очi, як пiд Варшавою нiмцi захопили руську батарею i як великий  нiмець  у
шпичастiй шапцi прохромив Демка "штихом". Марiя не могла лишатися самою  в
темнотi. Перед нею ставав образ, як нiмець пробиває штиком її сина. Одного
разу пiшла до льоху по капусту. Зверху ще не було темно, але в льоху  була
пiтьма. I коли Марiя спустилася по сходах униз,  Корнiй,  що  був  саме  у
кухнi, почув з льоху сильний i  рiзкий  крик.  Побiг  туди  i  знайшов  на
долiвцi непритомну Марiю. Мов дикий звiр, закричав, кинувся до неї, схопив
на руки i винiс наверх.
   Холодною водою i розтиранням пульсу повернули Марiї свiдомiсть.
   Марiє!.. Боже, Марiє! Що тобi сталося?  Марiя  дивиться  на  людей,  що
зiбралися навколо неї. Дивиться,  щось  пригадує  i  починає  плакати.  Аж
пiсля, коли їй вернулася мова, розповiдала:
   - Входжу, знаєте, до льоху, нiчого собi не думала. Там ще  трохи  яблук
загнило, i думала: переберу їх та повiдкидаю гнилi. Вступила, чуєте, аж  у
тому, другому, льошку раптом передi мною мигнув Демко.  Блiдий,  страшний.
Його нагнав величезний нiмець i втемидив йому...  Боже,  Боже!..  Не  можу
цього казати. Не можу, люди мої. Не маю сили... Я крикнула i впала- Минуло
багато чорних днiв, уложених у мiру тижнiв. Одного разу приносять Корнiєвi
листiвку. Читає...
   - Марiє! Марiє!.. Демко живий!.. Бiжить Марiя.
   - Де? Корнiю! Де вiн? - тремтить Марiя, рве вiд Корнiя папiрець...- Де,
Корнiю? Тут? Тут це написа- но? О, очi! Чому  ви  не  виллєтесь,  коли  не
можете навiть бачити того, що там написано!.. Читай!
   "Дорогiї папаша i мамаша.  Жив,  здоров,  кланяюся  низьким,  до  самої
землi, поклоном i цiлую вашi свiтлiї очi,  сахарнiї  уста  i  бiлiї  руки.
Знаходжуся в плiну у нiмцiв. Пришлiте, як можете, житнiх сухарiв".
   - О сину мiй! Житнiх сухарiв! Ой Боже, Боже! Де ж видано, де ж  чувано,
щоб було так  вже  скрутно.  Житнiх  сухарiв.  Та  чи  я  жалуватиму  тобi
пшеничних i чого тiльки захоч. Та я тобi хурою на край свiту  завезу.  Ой,
людоньки мої! Чуєте, як страждають нашi сини!..
   Марiя плаче. Корнiй витирає "свiтлi очi". Сусiди  тошнiють.  Як  же  то
мусить бути, коли вже люди навiть житнiх сухарiв не мають.  Як  це  мусить
бути!..
   - А ми за нього вже i панахиду вiдправили, оплакали, як покiйника.
   - Не дай Бог, щоб десь там з голоду згинув. Краще вже хай  вiд  кульки,
нiж вiд голоду...
   О, то правда. Найстрашнiша смерть - цесмерть вiд  голоду.  Не  дай  Бог
навiть вороговi вмирати такою смертю...
   Пiсля того Марiя напекла сухих коржикiв на маслi, вложила  у  скриньку,
дала туди ковбасу i вiдвезла на пошту. Там зважили i  сказали,  що  тiльки
третина того, що вона привезла, може бути переслана, а ковбасу  прийдеться
зовсiм викинути.
   - Але ж, люди добрi... Це ж для мого сина.
   - Ми знаємо. Але це нiчого не значить. Не можна.
   - Та я для нього цiлу хуру можу послати. Слава Богу, є  досить,  а  вiн
голодує. Ми маємо, скiльки хочете. У нас  хлiба  ще  нiколи,  поки  стоїть
свiт, не бракнуло, а там же голод. Ви ж знаєте, що там  голод...  Люди  не
мають чого їсти. Мiй син сидить i чекає, сидить i весь  час  сподiвається,
що _ми вишлемо йому, що ми допоможемо, а ви тут не допускаєте, не  хочете,
щоб я помогла свому синовi.
   Поштовий урядник не мiг вияснити Марiї,  чому  вона  не  смiє,  скiльки
хоче, вислати синовi хлiба. Вiйна. Двi держави б'ються. Не можна  висилати
туди хлiба, не смiємо їх пiддержувати...
   - Але ж там i нашi сини...твердить Марiя.
   Обкраєна, маленька посилка пiшла. Через кiлька днiв Марiя вислала другу
посилку. Прийшла листiвка, i в нiй не говорилося нiчого, чи одержав вiн тi
посилки. Було знов те саме - вишлiть менi житнiх сухарiв.
   Марiя ламала у вiдчаї руки. Вона ж висилає. Де тi  посилки?  Куди  вони
дiваються?
   Марiя посилала далi. Посилала i чекала вiдповiдi. Чекала довго, вперто.
Щодня виглядала пошту, ходила сама до старости, до волостi. Немає.
   Йшла велика  вiйна.  Забирали  все  нових  новобранцiв.  Йшли  маленькi
хлопчики, старi батьки. Середнiй син Марiї пiшов добровольцем  i  вештався
десь при обозах. Прийшли додому у вiдпустку. Але вiд Демка нiяких вiсток.
   У селi  тиша  i  смуток.  Замовкли  спiви,  нiхто  не  жениться,  рiдко
хрестини. Лиш деколи хтось вмирав, але панахиди правилися  щодня.  Вмирали
не дома. Вмирали десь далеко, i там їх хоронили. Не було,  при  тому  кому
плакати i кому втiшати.



   IX

   Поволi, непомiтно  пiдкрадався  1917-й...  Зима  непев-  на.  Метелицi,
вiдлиги. Розтає снiг, заливає водою яри, луги.  Вдарить  мороз  -  i  знов
замерзає все. В окопах сидiли раненi й  перераненi.  В  окопах  молоденькi
хлопчаки у постолах. Йдуть у наступ i гукають на допомогу маму.
   На  села  натискали  все  новi  й  новi  вимоги.  Приходи-  ли  калiки,
оповiдали, кляли, рвали з грудей вiдзнаки геройства i  топтали  калiченими
ногами. _Тихий люд щетинився, набирався  лютi,  розправляв  пазури.  З-пiд
непорушних, забутих сiл вилiзав жорстокий звiр.
   Березень. У церквi дзвонять. Чого у церквi дзво- нять? Дядьки надягають
"шинелi" (хто тодi не мав шинелi) i  квапляться  до  церкви.  Виходить  на
амвон пiп i проголошує:
   - Брати i сестри! Наш цар  iмператор  всеросiйський  Микола  II  зрiкся
царського престолу. Вiднинi наша держава буде зватися республiкою!..
   Народ шумiв, як лiс пiд натиском бурi.  Коло  церкви  з'явився  ранений
"унтерцер". У нього на бiлому перев'язi прикрiплена до шиї рука,  на  чолi
великий червоний свiжий рубець. Вилазить на церковну огорожу, i з його уст
поперше зривається:
   - Товаришi!..
   Люд здригнувся. Цього слова ще нiколи не  було  чути.  Так  не  говорив
нiхто. "Цар наш, iмператор всеросiйський, не вiдрiкся вiд свого  престолу.
Його скинули з нього. Нами правили всякиї буржуї i капиталiсти.  Три  роки
лили ми кров на фронтi. Далой вiйну! Далой буржуазiю! Далой помiщикiв! Вся
земля, за яку нашi брати три роки ллють свою кров, складають  свої  голови
по всiх фронтах, вертаються додому  вiчними  калiками,-  та  земля  мусить
належати нам! Чуєте? Нам, селянам, тим, що на нiй працюють!"
   - Правильної - гукнув народ. Гукнув з глибини, з переконання...
   - Тепер настає новий час. Починається свобода...
   - Правильно! - гукає народ.- Свободи! Давай свободи!...
   Бiгли на дзвiницю, били в дзвони, гукали - хай  жиє  революцiя!..  Попи
виголошували свободолюбив! проповiдi, виклинали  кровопийцiв-царiв.  Ченцi
стали революцiонерами. Хто не чув у словах, що та земля, за яку  три  роки
лили ми на всiх фронтах кров,  має  належати  тим,  хто  на  нiй  працює,-
великої неухильної правди? Кому не промовляли  до  серця  -  геть  криваву
вiйну! Миру дайте! Бажаємо миру!..
   Всiм. Не було контрреволюцiї. Всiм революцiя. Пiд селянськими  стрiхами
гуторили на всi лади про землю. Земля, земля й  земля.  Дайте  нам  землi!
Той, хто дасть селянам землю, той здобуде душу народу! Треба  землi,  мало
землi, народ не може без землi! За що ж тодi воюєм? За  що?  Нащо  взагалi
цiле життя, цiла та iмперiя, яка має безлiч землi, а селянин тиснеться  на
клаптику поля, де не має мiсця поставити порядний будинок?
   Революцiя! Робiть революцiю! Землi-i-i! Землi-i-i!..
   I стала небувала ще революцiя.  Лiто  минуло,  осiнь.  Надходить  зима.
Сонце свободи ярко горить над цiлою iмперiєю. Нащо ж  фронт?  Доки  фронт?
Зима i фронт. Досить!..
   I рухнув фронт. Рухнув раптом, мов крига веле- тенської  рiки,  весною.
Мiльйони сiрих, обурених, з зачовганими окопною грязюкою обличчями  людей,
рухнули в запiлля i розпочали шалений герць по розтрощенiй iмперiї.
   У селi обоз "третього розряду". Спокiйнi, бородатi обозники варили чай,
кашу,  лаялися  i  слухняно  виконували  свої  обов'язки.  Блиснуло  сонце
свободи.  Бородатi  обозники  пiднялися,  нашорошились,  рвали   на   собi
"пагони", рвали "кокарди" з сiрих зiм'ятих кашкетикiв.
   Сотня возiв, двi сотнi вибраних киргизьких коней. Збруя,  майно.  Далой
вiйну! Додому. Кинули вози, конi. Вибрали комiтет i почали грабувати село.
Бородатi дядьки! Ви, що ви робите?
   Новий рiк. Церква наповнена людом. У  монастирськiй  церквi  на  самому
передi в шапках два матроси  пiд  час  служби  курять  цигарки.  Курять  i
посмiхаються. Свобода ж! Коли, як не  тепер,  встругнув  би  чоловiк  таку
штуку.
   Люди дивляться, тошнiють. їх охоплює жах. Чому ж не проваляться у землю
тi страшнi грiшники, тi блюзнiри? Чому не спаде з неба вогонь i не  пожере
їх? Нi! Вогонь не впаде i не пожере. На  криласi  "во  Хреста  крестiтiся"
спiвають, а з натовпу людей мужньо i певно виривається Корнiй Перепутька i
зупиняється коло матросiв.
   - Просимо, товаришi, вийдiть з церкви...
   - А ти кто такой?
   - От  сукин  ти  син,  хто  я  такий!  Маєш!..-  I  матрос  звалився  з
скривавленою пикою на помiст. Товариш  його  вхопив  револьвера.  Ба-ах!..
Гримнув пострiл. Куля посвистiла вгору i пробила крилатого  херувимчика  в
склепiнню церкви. Рейвах, крик, але служба не переривається.
   Матросiв ногами викопують з церкви. А надворi бiгають озброєнi бородатi
обозники, розбивають дверi монастирських льохiв, викочують  бочки  сушених
слив, виносять з магазинiв муку i все, що там є.
   З церкви  рине  народ.  Селяни  жахаються  видовиськом  на  дворi,  але
одночасно їм стає шкода. Як так! Хто смiє грабувати те, що належиться  їм.
Гей, фронтовики! Де ви?
   Є. Тут ми!.. Фронтовики кидаються  на  магазини,  на  льохи.  Дядько  в
шинелi силиться здвигнути на плечi мiшок з  борошном.  Пiднiмає,  кричить,
мiшок розв'язується, i борошно засипає дядьковi голову, очi. Кидає  все  i
лає.
   Долиною розлилася пожежа.  Палахкотить  у  ранкових  святочних  туманах
монастирська клуня, напхана немолоченим  збiжжям.  Люди  оточують  пожежу,
див- ляться. їм робиться навiть весело. Вогонь, дим. Рвуться навколо ручнi
гранати, стрiляють старi обозники.
   Це ж  свято.  Це  новий,  перший  революцiйний  рiк.  Справляють  свято
революцiї. Чому ж не тiшитися? Як не радiти! Навiть ще мало. Бiльше треба.
   Ми весь, ми старий мiр разрушим
   до аснованья, а затем ми наш, ми новий мiр настроїм, кто бил нiчем, тот
будет всем...-
   виспiвують фронтовики. Так треба. Мало це  ще.  Бiльше  давай!  Спалити
все, що нагадує спокiй, добробут. Революцiя!..
   Обозники  йшли  селом,  вибирали   слив'янки,   вишнiвки,   напивалися,
стрiлялися. А  за  селом,  по  безкраїх  снiгових  полях  снували  кiстяки
вибраних киргизьких коней. Це ж не вiйна. Це революцiя.  Не  треба  коней.
Зайвi ви тепер, спокiйнi, терпеливi, з  воєнними  таврами  сотворiння.  Ви
пройшли крiзь гори Карпати, ви вивозили нас через мазурськi багна. Ви  все
йшли, йшли,- в дощ, сльоту, метелицю. Ви не нарiкали,  не  скаржилися,  не
робили революцiї... А за те ви, милi, спокiйнi сотворiння, викинутi  тепер
за село, на чисте поле. Вам_ навiть не дозволено наближуватися до села. Ви
ходите по снiгових  завiях,  шукаєте  сухi  стебла  билин,  огризуєте,  як
знайдете, якiсь дерева. Виголоднi, i кожний день наближує вас до страшного
безславного кiнця.
   Он село, i там ви бачите скирти  сiна,  соломи.  Ви  зупиняєтесь  серед
снiгу i метелицi, витягаєте довгi шиї i боляче домагаєтесь  у  людей  їжi.
Вашi голоси рiжуть застигле, заморозене повiтря  i  не  долiтають  до  вух
людей. Тодi ви поволi самi наближаєтесь до села, думаєте, що вас так само,
як не почули, не помiтять. Думаєте, знайдете хоч  якусь  стеблину,  зайву,
викинену на гнiй, i зi смаком з'їсте її. Нi, конi. Ви помилилися. Ви ще не
встигли  наблизитися  до  людських  будiвель,  як  там  вже  вас  помiтили
озлобленi вашою настирливiстю до їжi люди. Вони вибiгають з кiлками i  без
найменшого спiвчуття гатять по ваших випнутих ребрах. Тож вам  болить.  Ви
гостро вiдчуваєте страшну несправедливiсть i думаєте, якi жорстокi  i  якi
нерозумнi ви, о люди! Ви женете нас на виразну смерть, а хто,  як  не  ви,
завинив, що ми мусимо вмирати тут, на ваших полях?..
   I конi - карi, гнiдi (переважно гнiдi) - розходяться  на  всi  сторони,
тремтять вiд холоду, витягують шиї.
   Он йде чудесний примiрник  киргизького  рисака.  Колись  за  ним  ходив
бородатий тамбовець, кормив його вiвсом, крав у мирних жiнок сiно i  давав
йому. Кликав його лагiдно Ваською i чистив згреблом та щiткою.
   Тепер немає тамбовця. Кинув усе, бо почув революцiю. А кiнь  ходить  по
полю. Три днi не  вдалося  йому  нiчого  дiстати  до  свого  невибагливого
шлунка, а на третю нiч, серед морозу i метелицi, загрузит  одною  ногою  у
снiгову  намету,  так  довго  пручався,  намагаючись  визволити  ногу,  що
знесилився, впав i, розiгрiвши рештками свого тепла снiг до  самої  землi,
бiльше не встав. До ранку снiг замiв Ваську. Лишився  невеличкий  снiговий
горбик. Один, другий, багато горбикiв. То лежать i спочивають вiчним  сном
незнанi воїни великої вiйни.
   А Корнiїв Сiрко, коли ночi морозянi i  прозорi,  коли  свiтить  гострим
поглядом великий набубнявiлий мiсяць, а  по  деревах  нервово  осiдають  i
їжаться випари  працьовитої  вертухи  Землi,  коли  сад  обер-  тається  у
кораловий чагарник i стоїть непорушне, зачаровано, залитий  мiдяним  зором
неба, тодi старий Сiрко вилазить зi своєї нори, волоче за собою кострубату
тiнь,  протикаючи  м'якими  лапами  снiговий  цiльник,  виходить  на  край
коралового гаю i тут, увiткнувши пащеку  у  мiсяць,  заходиться  довгим  i
пронизливим воєм.
   З долини, там, де колись били камiнь, викочується та  розкладається  по
снiгу димовий  валун.  Час  вiд  часу  виприскує  в  небо  i  знов  зникає
подратована вогняна пляма.  Низько  над  землею  розливається  ледь  чуйна
хвилька самогонного випару.
   У кудлатих, притрушених iнеєм папахах  сидять  на  каменюках  дядьки  i
вичiкують перваку. Перед ними двигтить i буриться череватий  куб.  В  його
холодильнику люлюкає передвiсник дядькiвських мрiй. Їх  чола  напинаються,
очi втикаються в одну точку,  нiздрi  нервово  виграють.  З  печi  прискає
вогняне сяйво, б'є по залiзних носах,  по  мiцних  вичовганих  вилицях  та
непорушних  олов'яних  очах.  Дядьки  чекають  перваку.   Першi   ударники
революцiї. Першi  з  останнiх,  яких  не  розтрощив  фронт,  якi  загусли,
закам'янiли, злилися всi в лавину вулканiчного вибуху  гнiву,  обурення  i
нечуваної мерзоти.
   Френчi, чоботи й галiфе. Крекотом потрясає планету страшний  росiйський
мужик. Земля України дуднить вiд тупоту орд революцiї. Крицевими  дорогами
у  далечiнь  несуться  поїзди.  За  обрiями  моргають  заграви   пожеж   i
розливаються сердитi рокоти гарматних передгромiв.
   Демко, син Марiї, трупом лiг. Чекала, видивлялася. Горiли й  виливалися
старi очi. Даремно.
   Зате вернувся Максим. Серед очей гранатних i скорострiльних бiлих зубiв
вбирався молодий селюк у бiльшовицьку шкуру. З тупоту  вояцьких  чобiт,  з
випарiв фронтових мiтингiв вирвався й шубовхнув вiн, з гранчастим чолом, у
розхристаний, шалений тан.
   На ньому  френч  i  галiфе.  Цегельної  барви  обличчя  крите  шорсткою
щетиною. Пiд носом колюча пляма рудуватих вусикiв.  У  кишенi  шестибiйний
наган.
   I що йому Бог Саваоф i вся небесна канцелярiя? Звiв нагана, бацнув раз,
i дутий київський образ розсипався на скалки. Скам'янiла Марiя, не поверне
язиком.
   - Ну что ж, мать? Чево таращiш глаза? Iдола твоєво разстрєлял,- i додав
мерзотну лайку.
   Марiя не знайшла слова. Вийшла у темнi сiни i там  плакала.  Здавалося,
не образа, а її розстрiляв Максим.
   Ох, якi у нього очi! Дитино, дитино! Якi  в  тебе  очi!  Червонi,  а  у
батька твого синi були.
   Корнiя не було дома. Марiя зiбрала скалки образа, залiпила ранене мiсце
стiни i заставила похапцем iншим образом. "Хай вiн не знає. Хай  краще  не
знає..."
   I Корнiй не знав. "А все-таки воно так не пройде. Бог  не  прийде  києм
карати",- думає Марiя. I вiд того дня носила у собi страх.  Вiд  того  дня
бiльше клякала перед образами, теплiше  молилася.  Ходила  навшпинь-  ках,
боязко. Голос тихшав, а очi таїли неспокiй.
   Був це рiк дев'ятнадцятий...  Кудлатi  каштани,  ялиннi  шуми  корилися
сокирам. Розбитими догорали кiстяки розтягнутих дворiв.
   - Ей, Сидоре! Куди "картопляна" тягнеш?
   - Трру!.. Що ка? - i зсовує з чола шапку на потилицю. Пiтно пiд нею.
   -_ Куди, кажу, оте волочиш?
   - Хай йому кат, поки вложив! Ото-то намучився. От привезу...  Досить  в
буржуазiї настоявся. Хай ще постоїть i в мене... Вйо, булана!..



   Х

   Твердою, вправною рукою вiв Корнiй розхитану  свою  господарку.  Вигнав
кiлька кубiв самогону, але скорше на брагу  для  худоби,  нiж  собi  Весна
наближається. Поле знов тягне. А Максим  не  лишився  дома.  Посварився  з
Марiєю i Корнiем, назвав їх контрреволюцiєю i подався.  Лаврiн  ходить  до
школи i вечорами читає вголос Кащенка.
   Корнiй слухає i втирає сльозу.
   - Так жалiсно написано, що Господи. Ах, коли б тепер козаки...
   Надiя давно дiвка. Вернувся з  вiйська  додому  славний  одинак  матрос
Архип Панькiв. Побачив Надiю i, заходив. Вiн  не  простий  парубок.  Бачив
свiт, Кронштадт, "Аврору", самого Ленiна чув. Останнє - правда,  сумнiвне,
бо вернувся перед "Октябрем", але хто буде перечити.
   Надходить весна.
   -_ Ах,_ коли б вже яка тверда власть прийшла,- зауважує Корнiй.-  Сiяти
он  треба,  а  вони  кожний  день  мiтинги  i  мiтинги...  Україну   якусь
видумують...
   - Тату! - кричить Лаврiн.Are ж ми козаки! Москва зруйнувала  нашу  Сiч.
Україна поверне козаччину...
   - Сiяти  треба,  хлопче...  Козаки  козаками,  але  поле  не  чекає.  А
вiддiлитися вiд Расеї не жилаю. То значить, що i Сибiр не наша буде. Захоч
куди поїхати, а тут тобi границя. Нi, сину... Не жилаю такого...
   - Сибiр! Сибiр! На чорта нам та Сибiр!
   - Земля там добра i багато...
   - Каторга там добра, не земля. Колись, може, ще москалi i нас  поженуть
туди, як гнали в старi часи козакiв...
   - Всьо его чепуха i єрунда,- заявляє  Архип.-  Настайот  новая  власть,
власть рабочих i крестьян. Нiкакiх москалiв i нiкакiх козакiв. Всє  равни,
всє братья. Что за Україна такая взялася? Пять лєт на флотє  прослужiл,  з
товарiщамi с адново катєлка єл, братом називал, а тєпєр дєлiться.
   - Москаль нам нiколи не був брат,- сперечається Лаврiн. - Вони  знищили
наше козацтво, московський князь Андрiй Боголюбський у тисяча...
   - А, єрунда! Тєпєр нiкакiх тобi князєй. Все равни.
   - Ну, щодо всє равни,- вставляє своє Корнiй,- то вже,  Архипе,  пробач.
Тут уже не те... Бо як, скажемо, який-небудь там свинар може  рiвнятися  з
таким генералом, чи що... Абсурд... По-моєму, вже  досить  тої  революцiї.
Треба б до дiла. От би тверду власть завели, а то  чорт  знає  що.  Кожний
день новi оголошення та оголошення, а властi нiякої. Що хоч, то й  роби...
Якусь там Центральну раду завели i тiльки знай - радять.  Де  власть?  Де,
справдується, власть? От саме главне. Коли хочуть  селянам  дати  землю  -
правильно.  Не  перечу.  Селянам  надо  землi,  потому  вони   безпартiйнi
хлiбороби. А далi закройсь, i кiнець, i всьо.
   I нарештi "тверда влада". Настав гетьман. Покликали дядькiв до  волостi
i "потребували" вернути все, що забрали у пана. А як його тепер  повернеш?
Хiба ж Галка чи Прiська може вернути отi перини, якi вже давно попорола  i
поробила з них своїм дочкам подушки на  придане?  Хiба  ж  Сидiр  у  станi
повернути "картопляна", коли вiн давно не iснує на свiтi? Стояв,  стояв  у
шопi, заважав, а нарештi:  "I  на  якого  бiсового  батька  притягнув  оте
доробало! От не було кому мене бити!.." Взяв сокиру  -  трах,  трах,  i  з
"картопляна" трiсочки. А тепер поверни...
   -_ Воно  панятно...  Плохо  було,  када  всьо  майо  твойо.  Розтащили,
розбили, а тепер нема. Але хiба людина все може знати? Нащо ж тодi  давали
слабоду? От  тобi  й  слабода.  Дали,  а  тепер  ти,  селянине,  вiдвiчай!
Несправедливо. Далой!..
   Чагарниками, ярами з обрiзами, "кольтами" та поiржавленими  "максимами"
повзуть повстанськi тiнi, тримаються землi, наслухують. Нiч. Тиша. Станцiя
он. Видно - приїхав поїзд, гуде свисток i хрусталiють огнi.
   - Хто там, сукин син, закурив? - шипить ватаг.- Замри!..
   Чорнi тiнi припадають до землi, завмирають. Стан- цiя як на долонi.  По
рейках маневрує поїзд. Пiд великими лiхтарями повiльними  кроками  сюди  й
назад ступає чорна постать в шоломi з наїженим багнетом.
   Повстанським обрiзом бере її на цiль. Навколо тьма, а  лiхтар  свiтить.
Обережно!.. "Бах!.."
   Блиснула i ревнула темнота. Чорна  в  шоломi  постать  згорбилася,  мов
кишеньковий нiж, i припала до землi. Повстанцi бiжать.
   З-за залiзничного валу  брязнув  "кольт",  загаркали  обрiзи,  трахнуло
кiлька бомб.
   Ми не шукаєм параграфiв, ми самi творимо закон...
   Тi там заметушилися, сиплють з поїзда i розсипа-  ються  в  пiтьмi.  На
ранок лишилися вони розсипанi по нерiвному бруковi, мов потоптанi лантухи.
Сталевi шоломи впираються об камiнь i закривають очi.
   Iван Казмирець дбайливо обмацує трупа, шукає "часiв" i лається  поганим
словом, що сволоч не має. Вже хтось витягнув.
   - Iван! - гукає його товариш Середа Хоть.- Оберни його. У нього ще й на
с... кишеня...
   -Iван обернув. Дарма. Там книжечка i збiрка  фотографiй.  Розсипав  їх,
сплюнув i покрив матюком.
   Минула тверда влада, i настала знов м'яка. На  мурах  оголошення.  "Вся
влада, український народе, у твоїх руках. Виконай свiй  святий  обов'язок,
стань у ряди народної  армiї"  -  скиглить  плакат.  Українсь-  кий  народ
гуртується пiд плакатом.
   - Знов голошения, пiдсвiчення та постачання. Ану читай,  Петре...  Знов
шиються чортовi буржуї пiд мужика.
   Петро поволi читає, а український народ за кожним словом заходиться вiд
реготу.
   - Який йому дурень пiде сповняти обов'язок, в'язало б  його  до  банти.
Цар як хотiв брати, не просив, а брав.
   - Та й то не йшли,- добавляє другий.
   - Табакою засипав очi, а не йшов, а ха-ха-ха!..
   - Кажуть,  якийсь  ламєщик  Петлюра  знайшовся.  Двадцять  п'ять  тисяч
десятин на Полтавщинi має... Звєсно, чого хоче...
   --А Грушевський, думаєш, що? Капiталiст. У Києвi миловарний завод.  Сам
на ньому работав.
   - Звєсно, чортова буржуазiя. Сидiв дома,  випасав  черево,  ти  лив  на
фронтi кров, а тепер починай знов. О, то вже дудки! Не пiдведеш.
   Село Гнилориби захотiло сповнити свiй обов'язок, дало "наряд" i повезло
своїх  героїв  у  ряди  народної  армiї.  Повiтове  мiсто  сорок  верстов.
Приїхали.
   - Де тут приймають у войсько? До українського нiби войська  голосимося.
Де тут присутствiя?
   Показали. Там бiгають жижлики у галiфе з цигарками в зубах.
   - Товаришi селяни! Наша влада поки що не має зброї, а тому не може  вас
прийняти, їдьте назад...
   - От тобi i влада. Поки була власть, то, можна сказати, була.  А  то  -
тьху! - не власть. Влада якась...
   -_ А то ми що? Собаки? Дурити нас? Що у нас, дома нема роботи? Хоч  би,
рiзун йому в ребра, в зуби заглянув та папера якого дав... Знав би  бодай,
що на комiсiї був...
   З'явився чужий матрос, i - мiтинг. Вилiз.
   - Товарищi! Куди ви  приїхали?  Повертайтесь  назад,  берiть  аружiє  i
гонiте проч всякiє влади. Помєщiкi, капiталiсти! Там  з  севера  наступает
настоящая власть, которая нєсьот на своїх красних знамйонах велiкiй лозунг
- земля i свобода без  огранiченiя!  Управлять  вамi  будут  вашi  савєти,
котория ви самiiз сєбя виберете. Нiкакiх Петлюр,  нi  Грушевських.  Нашiмi
вождями єсть борци за пролiтарiат товарiщ  Лєнiн  i  товарiщ  Сталiн.  Онi
несут вам велiкую iдею - марксiзм. Ето значiт  -  вся  власть  рабочему  i
крестьянскому трудовому класу. Вся помєщицкая земля, всє фабрiки i заводи,
всє зємниє i нєбєсниє багацтва - всьо его прiнадлєжiт вам, ви  должни  єво
получiть. Совєцкая власть всьо ето вам даст. I  когда  настанет  марксiзм,
когда совецкая власть укрєпiтся i вибросiт iз нашей Расiї  всю  буржуазную
сволоч, тагда только наступiт настаящiй на земле рабоче-крестьянскiй  рай.
Тагда  только  загасподствують  не  гаспада  Петлюри,   не   гетмани,   не
Грушевськiє - вся ета  контррєволюцiонная  банда,  а  загосподствуєте  ви,
крестьяне. Тогда не будет iной властi, кроме вашей властi, i будете делать
всьо, что вам будет угодна... Да здравствует  рабоче-крестьянская  власть!
Да здравствует марксiзм i єво велiкiй насiтель товарiщ Лєнiн!..
   Скiнчив.
   - А говорить, сукин син, добре,- гуторять дядьки.- А може,  i  справдi.
Хто його знає?
   Вернулися дядьки до села бiльшовиками. А  де  ж  українська  влада?  Що
робили  жижлики  у  галiфе  з  цигарками  у  зубах?  Стояли,  придивлялися
мiтинговi i боялися нарушити демократичнi засади нової влади...



   XI

   Архип Панькiв навiдувався  до  Корнiя  частеньк.-  Одночасно  пiдробляв
самогон. Видно, до чого то хилиться. Лаврiн вiв з Архипом завзятi  бої  за
козаччину i за совєтську владу.  Обидва  однаково  вiрили,  лише  в  рiзнi
справи. Корнiй нi туди нi сюди. У нього поле, а решта  його  не  цiкавить.
Про нього, хай чорт приходить, аби  влада  як  слiд  була  та  можна  було
працювати.
   Лаврiн же домагався абсолютної самостiйностi України. Читав про козакiв
i твердо вiрив, що, як тiльки буде Україна, одразу стане козаком.
   Нарештi Архип посватав Надiю. Спочатку хотiв одружитися без  попа,  але
Марiя i чути не хотiла про те.
   - Всьо равно,махнув Архип рукою.- 3 попом так з попом...
   I обвiнчалися у церквi
   Самогону було досить, i весiлля випало на славу. В  той  час  зi  сходу
погрюкували вже гармати. Дядьки  шепотiли,  що  йде  "настояща"  селянська
власть. На весiлля прибув звiдкись Максим, випив добре i розпочав промову.
   Почав з  "релiгiї,  що  є  "опiум  народу",  i  перейшов  на  подружжя.
"Соцiалiзм несе нам нове життя. Жiнка не буде бiльше рабою чоловiка. З ким
захоче, з тим буде спати. Вiнчатися не потрiбно. Все то забобони, видуманi
попами... Любва всяка i  тому  подобие  не  iснує.  Є  тiльки  задоволення
полових потреб..."
   - Що вiн там торочить? - шепче дядько, на вухо другому.
   - А чорти його знають. От п'яний меле. Навчився ж...
   А Максим жарить  далi.  Вiд  полових  потреб  перейшов  на  господарку.
"Марксизм дасть людям змогу менше працювати, а бiльше мати. Замiсть коня i
вола  прийде  трактор,  зоре  поле,  потягне  молотилку,   ви-   роблятиме
електрику..."
   - Розжує i сам в рот вкладе,- перебив якийсь  дядько.  Всi  зареготали.
Максим перервав свою промо- ву i злiсно зиркнув на дядька. А той, червоний
i веселий, раптом встає i шкварить:
   - Все то, Максиме, непочом... Все то панська видумка. У нас кажуть:  як
постелешся, так i виспишся. Як робитимеш, так i будеш мати. Земля, хлопче,
така рiч, що коли на нiй не  працюватимеш  i  коли  не  любитимеш  її,  не
поможуть тобi нiякi трахтори. На землi перший трахтор - людина.  Так?  Щоб
ти i знав, що так. Знаємо, який з тебе був господар, i знаємо, скiльки  ти
на тому розумiєшся. Ходив, шлявся, а  тепер  прийшов  нас  учити.  А  щодо
жiнки, то, як ти хоч, можеш класти її, з ким'тобi захочеться, але я  краще
вмру, нiж захочу мати з такою, пробачте, лярвою щось  до  дiла.  Той  твiй
сiцiлiзм, чи як там його звеш, назви лiпше ледарстврм i розпустою. Це буде
лiпше...
   - Правильно!.. Верно!.. - загомонiли дядьки.- Ро- дити i жерти, звiнiть
за вираженiя, потрапить i свиня. Тiй все одно.  Шлюбу  нема,  родин  нема,
мерлин нема. Здохла, i закопали в землю. Але подозвольте. Як-неяк  чоловiк
є чоловiк. Створено його по образу iподобiю Божiю.
   - А хiба вони вже знають Бога? - виривається третiй  дядько.-  Для  них
всьо як єсть природа. А хто то, рiзун його мамi, створив природу?
   - Ото-то. А коли б то, Корнiю, так сказав мiй син,  я  б  його  викинув
одразу за дверi. То тiльки дурень може таке казати. Чесна i розумна людина
такого не вимовить... Шмаркач вiн є. Дурень!.. I я бiльше не хочу на такiм
весiллю бути...
   Дядько так розкричався, що всi гостi збурилися, музики перестали грати,
дiвчата зовсiм замовкли.
   - I в кого воно, Господоньку святий, вдалося! - тошнiла  Марiя.  -  Ото
так завсiди. Скiльки я вже з ним не намучилась, не наплакалась. Нiчого  не
помагає. Вродиться такий виродок...
   Корнiй далi не видержав, пiдiйшов до Максима.
   - Слухай-но, ти, мудрагелю! Коли ти менi зараз не виберешся до чортової
матерi, то я кликну людей, щоб викинули тебе за дверi. Геть  менi  з  моєї
хати! Бач, шмаркач найшовся! Вчити задумав!
   Максим почервонiв, кричав, але, бачачи, що  знахо-  дить  мiж  дядьками
мало спiвчуття, плюнув, вилаявся матюком i вийшов  з  хати.  Весiлля  йшло
далi, але дядьки ще довго гуторили про порушенi тут справи.
   Бацила розкладу родини натрапила на свiй грунт. Настав  початок  кiнця.
Днi Марiї скiнчилися. Сонце так саме сходило  i  заходило.  Але  знаки  на
сходi все бiльше i бiльше вказували наближення. Йшов, ступав  i  перемагав
жорстокий дух руїни, i не було йому спину, бо анi  Корнiй,  нi  Марiя,  нi
сотнi, тисячi Корнiїв i Марiй не знали i не могли знати, що  близиться  їх
занепад, їх кiнець...
   Книга про хлiб__
   -_ Як перестрiляють, вiзьмеш, Марiє, хлопця, i пiдете,  перевернете  на
Довгiй конюшину. Я покосив її вчора, i хiба вони дадуть довести до  пуття.
А  я  пiду  на  сходку.  Чогось  знов  десятник  загадував.   Знов   якась
контрибуцiя, грiм би їх побив...
   - Та не барись на тiй сходцi.
   - Не барися на сходцi. Добре тобi казати - не  барися...  Там  тобi  як
зачнуть крутити голову, мусиш же боронитися.
   У полудень стрiляти  перестали.  Марiя  бере  вила  i  йде  з  Лаврiном
обертати конюшину. Дорогою  через  поля  суне  довжелезний  обоз.  Спереду
кiлька кiннотникiв везуть червоний прапор. На возах лежать i сидять  люди.
Розхристанi сорочки, загорiлi волохатi груди, немитi  лиця,  чорнi  бруднi
руки. Грає ручна гармонiя, i хриплий високий голос виспiвує:
   Ех, Україна, да хлєбародная...
   Марiя i  Лаврiн  перевертають  покоси,  вершники  з  червоним  прапором
наближуються, рiвняються з нею.
   - Ех, бабка! Харош клєвєр? Подавай сюда! Ребята!.. За работу!..
   Марiя стала i витрiщила очi. Сотня "ребят" сипнула на Марiїне поле i  з
галасом та метушнею рвали, розкидали i топтали кiньми покоси.
   - Господоньку! Що це твориться? Що то за люди приїхали?..
   - Малчi, бабка!.. Тепєр савєцкая власть. Нє бойсь, товарiщ  Лєнiн  всьо
заплатiт. Он тєбє всю памєщiцкую землю отдал, а ти крiчiш...
   - Але ж ви не татари. Нащо ж розкидати, топтати!..
   - Малчi, старая!.. Ето вiйна!.. Марiя дивиться, як твориться вiйна.
   - З ким, люди, вiйна?
   Покоси зникли. Обоз понапихав вози конюшиною i з гармидером  потягнувся
далi.
   - Пiдемо, сину, додому. Висушили конюшину й без нас. Ленiн заплатить.
   Марiя i Лаврiн пiшли додому. Ввечерi вернувся зi сходки Корнiй.
   - Ну що там? - питає Марiя.
   - Тьху! Бий тебе сила Божа! Прийдеться вiддати корову...
   - Як то? Кому?
   - Та кому ж! Савєцка власть. Пiвдня, сукин син, говорив i  поголосували
за "развьорстку". Нам записали корову.
   - А чому ж ти не боронив?
   - Ага, вборониш... Чорта два вборониш!.. Марiя оповiдає за конюшину.
   - Як? Забрали? Всю? Таж не може бути! - кричить Корнiй.
   - Не всю. Розтермусили i втоптали в землю...
   - От тобi й власть! Не дурно до неї пристав наш Максим. Там, видне, всi
такi господарi... Чому ж ти нiчого не казала?..
   - А чому ж ти нiчого не казав за корову?.. Мовчать. Що казати.  Починає
Лаврiн:
   - А я казав, що Україна лiпша. Були петлюрiвцi...
   - Мовчи ти менi з тими петлюрiвцями. Також вояки!  Воювали,  воювали  i
пiддалися бандi  шарпатюг!..  Тра  було  строгий  режим,  i  все...  А  то
оголошення щодня... Нi, он не оголошують, а деруть...
   Через кiлька днiв десяцькi заказали по селi вести на мобiлiзацiю конi.
   - Подурiли, чи що! То ж це грабунок! Заберуть конi, чим  засiємо  поля?
Хто ж так робить? Що будуть жерти пiсля...
   Не мав часу старий розважати. Скорше  веди  свої  конi.  Совєцка  влада
потребує їх. Думає Корнiй:
   "Вести? Як хто не поведе, буде пiслано  воякiв-  червоноармiйцiв  i  не
тiльки заберуть конi, а i все, що вважатимуть за потрiбне. Це не жарти. Що
їм, таким шарпатюгам. Нiчого не  зробиш,  треба  вести.  Прощай-  те,  мої
коники! Довго вас хоронив, плекав. Послужили ви менi, а тепер заберуть,  i
хто знає, яка нова революцiя заморить вас голодною смертю..."
   Сiв Корнiй на коня i повiв.  Комiсiя  довго  не  загля-  дала  в  зуби.
Вiдв'язали одного коня, дали кусник па- перу - i до побачення. Бiльше тебе
не треба. Привiв Корнiй додому замiсть двох коней одного.
   -_ Щоб вас Бог побив!.. Злодiї, гарештантюги, грабiжники...
   - Так, стара, почалося. Розживемося тепер,- каже Корнiй.- Була вiйна  -
не зломила, то прийшли банди голодранцiв, якi доконають.
   - Ах,_ доконають, доконають... Видно, що докона- ють.
   - Але погибнуть i самi. Що ж жертимуть? Тож не для себе  тiльки  людина
працює...
   - Або вони за це думають. Або та сарана, що летить над землею та нищить
все до пня, думає, що їстиме завтра? Так i вони. Хiба ж то вiйсько?  Де  i
хто коли бачив таке вiйсько? Якiсь онучарi - не вiйсько...
   I  коли  зробили  ще  одну  реквiзицiю  лишкiв  та  дiйшли  -  "все  на
революцiю", дядьки не видержали:
   - То рiзал-ма, нарiкали на Петлюру, а воно був рай проти того большука.
   - Ее-е!.. Що й казати...
   - Не було кому вчити народ...
   - Не вчити, а бити. То було нарiкали, що пiдводу, яку вiзьмуть на  пару
днiв... А цi, дивись, зовсiм забирають...
   - А ще, люди, не те прийде. Кажуть, вони хочуть весь народ обiбрати, бо
всi мають бути рiвнi. А як зробиш, щоб усi були  рiвнi?  Дати  бiдному  не
дасть, бо й сам нiчого не має. Ну так забрати у багатшого  треба,  а  тодi
всi рiвнi...
   - Не дозволимо! Досить! Треба кiнець зробити. Смерть комунiстам!
   Дядьки вхопились за обрiзанки. Пiднiмалося село  за  селом,  висилалися
делегацiї до петлюрiвцiв, всi як один рухнули на грабiжникiв.
   Вигнали. Втомлене i засапане село вертається знов  до  свого  гнiзда  i
чiпляється рiллi. А хто  новий  прийде  -  байдуже...  Хай  чорт,  аби  не
бiльшовик. Що хочеш роби, а тiльки не роби комунiї.
   - Я йому буду зi сонцем вставати, дертися, а  якась  халєра  нетруджена
має розпоряджатися моєю працею! Хай йому краще  черево  висохне,  нiж  дам
якомусь Хаїмовi свою кривавицю...
   1920-й i 21-й роки. Роки солi й хлiба. Валки босих людей з  мiшками  на
плечах, сотнi верстов йдуть пiшки  по  сiль.  З  пiвночi  сунуть  обвiшанi
торбами i кацапами поїзди.
   - А, чортова кацапня! Опаскудили цiлу Росiю, а тепер на Україну  прете!
Нам i самим немає чого  жерти!-  кричать  селяни  i  погрожують  кулаками.
Повстанськi загони пiдкладають пiд рейки  "шашки"  i  спускають  з  насипу
обнизаний мiшочниками поїзд. I тут йшла сердечна розплата  за  братерство,
за спiль- ний котьолок i за єдину недiлиму.
   Хлiб. Виривали один  другому  з  рук,  з  зубiв...  Сухi,  жилавi  руки
простягалися за вiдiбраною торбою, а з розтрощеного черепа лилася  жовтава
кров.
   - Геть, ненажеро! Дiтей моїх  обiбрав!  Жiнку  голодну  лишив!..  Геть,
бородатий дияволе!..
   А поїзди все-таки сунуть.  Сунуть  безперестанку  i  без  кiнця.  Земля
України стогне, п'є кров, насичуєть- ся, лускає, криється високими, дикими
бур'янами.
   Шумить тирса, шелестить очерет, кряче ворон.  У  чорному  лiсi  повзуть
тiнi. Повстанцi? Бiльшовики? Тi й другi. Зiткнулися, й нема милосердя.  Не
на життя, на смерть стялися. Сьогоднi тi, а завтра  другi.  Як  зруч-  но,
легко стрiлялося, як вмiлося  в'язать  петельки  й  розвiшувать  по  дубах
дiбров дiтей одної землi.
   I червоний, суворий бог не видержав. Зашироко розмахнувся. Свiт забажав
запалити, стерти на порох... Жадав стоптати всi племена i раси, затерти  i
зогидити їх лице, йшов до мети через огонь  i  студiнь,  гнався  по  купах
трупiв, по гострих багнетах, ревiв болем бажання  i  пристрасного  хотiння
перемоги.  Та  нелегка  була  боротьба.  З-за  кожного  стовбура  i   куща
витягалася пальката з ножем рука, яка непомильно, з  любовною  дбайливiстю
цiлила у волохате його серце.
   Не видержав скажений iдол. Впав i розплягущився по широчезних просторах
чужих країн, стiкає  рудою  кров'ю,  дивиться  мiдяним  зором  на  брудний
мужиць- кий чобiт, що владно вже ступив на груди потвори.
   Тодi в пекельних кузнях готовить Сатана свiй сатанинський  винахiд.  На
полотнищi свого прапора виписує: НЕП, УССР.
   Прокидається   рано   повстанець-мужик,   дивиться   крiзь   прорiдiлий
соцiалiстичний туман, бачить кривавий прапор i бачить сатанинськi  лiтери.
I опала йому бойова рука, схилилась до землi обрiзанка...  Додому,  чорний
пiдземний брате! Перемога! До рiллi! До плуга!
   Тупнув дядько переможною  ногою,  зареготав  соняшним  криком  i  дико,
пристрасно обнявся з скривавленою землею. На  нiй  вирiс  твердий  iржавий
морiг. На нiй буяли патлатi бур'яни. Мужик, замiсть вiдiбраного коня,  лiз
у шлею, поров отупiлим лемешем твердiнь морогу, розривав бур'яни i  кропив
голодну рiллю вирваним вiд спраглих уст хлiбом,
   Земля млiла. Земля вiддавалася сонцевi  й  мужиковi.  Скажено  топтався
кострубатий полюбовник по лонi п'яної своєї любки, захватно вдовольняв  її
ненатхненну пристрасть.
   I гнали паростки. I шкiра ланiв зеленiла. Сонце, пiт i кров  злились  у
барви хвилюючих безмежних полотнищ найкращої з картин. Йшло лiто,  гримiло
лiто, лiто спiвало переможний  гiмн  життя  на  огидних  руїнах  злочинних
доктрин!..



   II

   Минув рiк. Налилася бiлим цвiтом весна. Небеса юрять патлатими хмарами,
а сонце владно попирало заходом землю.  Втомлена  Марiя  притягла  з  поля
старечi ноги, сiла пiд залитою цвiтом  грушею  i  слухала  згасаючу  пiсню
сонця та вечiрнього дзвону.
   Вернулися - недiля,  Бог,  дзвони,  вернулися  тихi  соняшнi  вечори  i
очiкування недiльного  вiдпочинку.  Он  прорiзала  гострим  крилом  парене
запахами цвiту повiтря невгамовна вертуха ластiвка, несучи ротатiй  родинi
здобич переднедiльного вечора. Он на причiлку рознiжена  голубка,  а  коло
неї топчеться i воркує проповiдь любовних засад її набундючений дружина.
   З поля вернувся Корнiй.
   -  Гарно  росте  наша  пшеничка.  Тiльки  багато  волошки  за  цi  роки
розвелося,- каже вiн.
   - Надiя щодня кiлька ряден принесе коровi,  навiть  веприк  їсть,  коли
покришиш i обмiшаєш грисом. Коли б бiльше часу i сили, пiшла б i я  полоти
пшеницю...
   - А де ж Лаврiн?
   - Ще не привiв коня з пашi.
   - Казав же йому не бути до самого смерку... Дяка Боговi, що  маємо  хоч
одного сина як сина. Треба б вiддати десь, хай би вчився.
   - А хто тут буде? На землi?..  Цей  же  ж.,  бачиш...-  Марiя  показала
поглядом на другу половину хати, де жив вiддiлений Максим.
   - Е-е, Марiє... Гублю вiру... У все гублю вiру. Отак  йдеш  полями.  Тi
самi вони.,, i не тi. Перестаю у землю вiрити.
   Корнiй сiв i собi коло старої. Сонце заходить. Повiйнув легкий вiтрець.
Зiрвалося i посипалося додолу кiлька пелюсткiв цвiту. По короткiй мовчанцi
- Корнiй:
   - Поглянь на Божий свiт. Поглянь на наш сад, наше поле... Подивися, якi
он дерева... А пригадай, Марiє... Вони  ж  коли  зродилися...  Поле  було,
рiвчаки. Отам одна вишня стирчала. А тепер? Ходилося по  лiсах,  запустах,
збиралося дичечки, тицялося рiвними рядочками, щодня заглядалося  до  них:
чи прийнялися, чи ростуть, чи нiчого їм не догаряє. I виросли. Виросли, бо
за тим ходилося. Думалося, так, чоловiче! Життя твоє не належить тобi.  Ти
не для себе родився. Життя твоє належить отим дичечкам, отим щепкам,  отим
яблунькам. Сила твоя, кров твоя - хiба ти, вибраний чоловiче; потребуєш ту
силу i ту кров? її ж потребують поля, земля  потребує  силу  твою  i  твою
кров. I вiддавав. I не думав над тим, кому буде, кому це дiстанеться,  хто
з'їсть ту овоч, оту пшеницю. Радiлося лишень з того, що це, чоловiче, твоє
i ти, чоловiче, можеш свобiдно виконати  Боже  приказания:  "В  потi  лиця
твого будеш ти їсти  хлiб  твiй!.."  Чоловiк,  бувало,  вставав  разом  зi
сонцем. Вмивався росою, на ходу Богу  молився.  Скiльки,  Марiє,  вилилось
нашого поту... Пригадай, скiльки  поту  вилилось...  Страшно  подумати.  А
тепер... Чула ж, що  вiн  (кинув  на  половину  сина)  сказав:  "Заволота!
Кулачня! Гидра контрреволюцiї!.." Подумай тiльки,  що  вiн  сказав...  Ех,
Марiє... Хiба можна вiрити далi i хiба потрiбно жити?
   Подумав. Сиплються знов пелюстки грушевого цвi- ту. Воркує голуб.
   - У тому, Марiє, що дала  менi  земля,-  пiзнав  радiсть.  Радiв,  коли
спричинився до чогось доброго. На тому мiсцi, де росло одно родюче дерево,
хотiлося, щоб росло  два.  На  тому  мiсцi,  де  стояла  городжена  клуня,
хотiлося, щоб стала мурована.  Стару,  зогнилу  хотiлося  замiнити  новою,
свiтлою, мурованою... I так було, i так сталося. I який же я  грiх  робив,
коли у мене з двох десятин повстало дванадцять? Коли у мене з одної корови
стало шiсть... Коли з десяти родючих дерев виросло двiстi?  Який  це  був,
розумна людино, грiх i пощо взивати мене сволотою, кулаком?.. Що я не хочу
вiддати своєї працi даремно, що я не бажаю на старостi  днiв  тягнутися  у
жидiвський гайдер, у оту комунiю?.. Щоб  я,  що  цiлий  вiк  лив  пiт,  що
витворив стiльки хлiба, яким можна прокормити цiлу державу, йшов  до  отої
комунiї i там щовечора наставляв старечу руку, щоб менi який-небудь Янкель
давав кусень глевкого, з послiду хлiба? О нi! Ото вже  нi!..  Тодi  хай  я
буду кулак, хай буду сволота, хай роблю  контрреволюцiю...  Тодi  я  краще
вiзьму паклю клоччя i запалю все, що витворили руки мої... Бо кпитися  над
собою нi одна розумна людина, хай навiть як я, стара,  не  дозволить.  Нi,
нi...
   Корнiй знов замовк. Тиша. Марiя зложила обидвi поморщенi старечi руки у
пеленi i спокiйно,  рiвно  дивиться  перед  собою  в  далечiнь  вечiрнього
смеркання. У теплiй спокiйнiй ночi проносяться перед  нею  тiнi  минулого,
чує далекi смiхи, бачить погляди теплих очей.  Бамкання  дзвона  замовкло.
Голуб, видно, втихомирився i заснув.
   - I думаєш,- каже по хвилi вона,- нас таки осудять?  Нiхто  за  нас  не
вступиться?
   - За нас? Чого за нас вступатися? Ми нiкому не зробили  зла.  Ми  виннi
хiба тим, що працювали... Що надто багато працювали...
   Корнiй замовк. З двору поволi пiдiйшов старий пес Сiрко.
   - От,- каже Корнiй,- хто є ще вiрний нам. Скiльки лiт стерiг  вiн  нашу
працю. Але тепер, видно, i вiн не потрiбний.  Немає  тепер  злодiїв.  Його
замiнив грабiжник, якому нема заборон... Ага!.. Чуєш? Заiржав кiнь.
   - Лаврiн вертається з поля.
   - Пiду поможу. Ходи зi мною, Сiрко. А ти, стара, йди та  приготов  щось
Лаврiновi.
   - Вже все готове.
   Старий пiдвiвся i досить бадьоро пiшов на край саду. Западав вечiр.  На
молоду траву зсiдала роса. З  iмлистої  долини  чути  кiнське  iржання  та
дзвiнкий молодий спiв.  Хлопцi  з  дiброви  їдуть.  Пасли  конi.  їдуть  i
заливаються:

   - Гей, хто в лiсi, озовисяi
   I Хто за лi-i-iсом, обiзвися!
   Та викрешем огню, та закурим люльку,
   Не журися!.. Гей до-олино-о-о-о, гей !

   Голоси молодi, свiжi!  Пiд  саме  небо  знiмаються,  радiстю  заливають
землю... А пiсля спинилися коло криничини поїти конi,  i  пiсня  урвалася.
Чути тiльки пiдсвистування та реготи.
   Корнiй  стоїть  коло  струхлявiлого  передвоєнного  плота,   i   чомусь
веселiсть перемагає острах та смуток. Стоїть старий i очiкує... "А може, -
думає вiн,- така вона, земля наша... А може, якраз вона i цих  переможе...
"
   Коло старого стоїть Сiрко. Вiн чує радiсть свого довголiтнього пана,  i
йому хочеться брехати. Стоїть, помахує хвостом, але не  одважиться  подати
голос. Хай, аж пiсня, коли вiдкричаться люди, коли нiч настане...



   Ill

   Максим, що перед роком зо "всiх фронтiв" вернувся, що "страждав"  i  за
"рабочий клас кров свою проли-  вав",  тепер  доношував  свою  шкiрятянку,
iнодi виймав нагана, яким "розстрiлював контрреволюцiю", i  робив  з  себе
велике начальство. У нього, подивiться, одно галiфе чого  варте.  Те  його
галiфе, тi червонi чоботи, тi настовбурченi  кляпи  будьонiвки  -  все  то
кричало i агiтувало за владою, яку вiн носить. _Ах,  який  вiн  "есервик".
Сам дiдько не розбере, що то за мерзенне слово, але  кожний  знає,  що  то
якийсь старшина, чи писар, чи щось подiбне...
   Це саме змусило його одного разу прийти до батька.
   - Знаєш що, старик! Вот бачу у тебе богомази вiсять... Чи не  варто  їх
послати у пєчку?..
   Добре, що цього не чула Марiя. Корнiй на такi речi бiльше  звиклий,  бо
сам у матросах колись був i чув, багато чув... Але тепер не сказав нiчого,
анi на сина не глянув, анi  бровою  не  моргнув.  Стулив  мiцнiше  уста  i
дивився впертим поглядом перед собою. Максим  вийшов.  Добре,  дуже  добре
зробив...
   Через тиждень старi перебралися... Тут  недалеко,  через  сiни  у  малу
хатчину. Забрали того не багато, але дещо таки забрали. Всього  не  лишили
Максимовi, бо той має i не потребує. Образи свої  Марiя  також  перенесла.
Цiле життя бачила їх перед собою, i на шлюб  благословляли  образом  отiєї
почорнiлої Матерi, що кормить дитину. Може, комусь це нiчого не каже,  але
їй це дуже i дуже промовляє... Глибоко, до самої душi, десь туди,, куди не
заглядає нiяке людське око i  куди  немає  доступу  нiякому  бiльшовиковi.
"Мати Божа! Ти ж, пресвятая, у муках  Сина  родила!  I  Ти  була,  як  всi
матерi, пренепорочна, палаюча любов'ю, страждаюча... I Син Твiй був  Сином
живим з тiла i кровi... Заступи, Мати  Свята,  нас,  всiх  матерiв,  перед
найвищою силою".
   Марiя i молилася, i думала... Нiколи стiльки не думала, як тепер.  Десь
тi думи бралися, як чорнi хмари восени... I було їх так багато, i  нема  з
ким слова промовити.  Все  навкруги  мовчить,  чекає...  Все  з  опущеними
руками, все дивиться перед себе, i, видається, нiчого нiхто не бачить.
   Трохи надiї ще є. Марiя має ту дитину, Лаврiна. Чує її серце, що це  не
Максим i що матiрного образу той з хати не вижене i не скаже їй геть.  Але
той все не дома, i такий вiн заклопотаний. Все вiн мiста тримається, а там
тих хлопцiв. Терплять вони всi, живуть у тих дiрах на водi i сухому хлiбi.
А скiльки вечорами говорять!  Всi  вони  хочуть  по-своєму  зробити  i  не
пiддатися зморi, яка налягала на цiлу землю та  на  всiх  людей.  Можливо,
вони щось таки зроблять. Не можна усiм повiрити, що так-таки має  бути,  i
це все. Мати не зовсiм добре, але все-таки знає, що Лаврiн "з нею",  та  з
батьком, та зо старими звичками, та з землею, на якiй колись лив свiй  пiт
батько. Iнколи приїжджав додому i жив не у Максима, а у батькiв.  Спав  на
вузькiй лавцi або у клунi...
   Але на цьому не скiнчилось. I був тут знов Максим.  Довго  надумувався,
не повертався язик на слово, але надумався, прийшов до  Корнiя,  до  малої
хатини. Каже:
   -Ну... Знаєте... Я, собствено  гаваря,  женица  хочу...  Корнiй  пiдняв
голову.
   - Женись...
   - Я от i женюсь... Правильно. Але потребую хату...
   - Ти ж її маєш,- вимовив Корнiй, хоча спокiйно, але голос здригнувся.
   - Цiлу хату потребую...
   Корнiй встав i вийшов. Нiчого  не  сказав,  бо  зрозумiв.  Син  виганяє
його... Кудись виганяє з тiєї самої хати, яку вiн збудував для  себе,  для
дiтей i для цiлої своєї сiм'ї. Максим не лишив його.  Розлютився,  знайшов
батька в садку...
   - Чого ти хоч? - вирвалось з Корнiя.
   - Хочу, щоб ви  хату  випорожнили.  Подивився  на  нього  Корнiй  тугим
поглядом.
   - А неба ти не боїшся?
   -  Брось,  старик.  Немає  часу  на  шутки.  От  там  Закаблукова  хата
порожня...
   - Сам ти йди туди! - викрикнув зо всiєї  сили  Корнiй.-  На  чуже  мене
спихаєш. Не моє то, i не ступить  туди  моя  нога.  Вирване  людям,  нашим
сусiдам... Що скажуть? Тi в Сибiрi, а я маю...
   I старий не договорив. Надто багато у цьому такого, що нiяким словом не
вискажеш. Зуби цiпнуть, кулаки стискаються, кров пiднiмається  до  голови.
Власний є то син, але хочеться наступити на нього чоботом i  розмазати  по
землi, мов черва чи гусеницю. Така ненависть втискається, така  буря  лютi
непокоїть кров...
   Пiсля цього до Максима зайшов Лаврiн. Марiя бачила, що Лаврiн все знає.
Очi бачили, але серце її бачить ще бiльше. Коли Лаврiн пiшов  до  Максима,
не витримала i сама вступила за ним. Лаврiн  подивився  на  матiр  i  нiби
спитав: що вам тут треба, мамо? Спи- тав  лише  поглядом...  Пiдступив  до
Максима.
   - Ти! - сказав йому- Ти! Ти  викидаєш  з  хати  батькiв?  Ти-и!  Чорте!
Сатано!вереснув Лаврiн. Максим дивився на брата вперто i  гостро,  а  рука
сягає до нагана.
   - Лаврiне! - кинулася до нього Марiя.- Дитино! Дi-ти!
   Кинулася мiж них i стала мiж ними, мов хвиля морська,  що  вирвалась  з
просторiв  i  сп'ялася.  Справа  син,  злiва  син.  Обох  їх   породила...
Звернулася до Лаврiна, пiдступила до нього зовсiм близько...
   - Вiдступи, дитино! Вiдступи! - казала вона  тремтячим  голосом.-  Ходи
звiдсiль, сину!
   Взяла його за руку. Це рука не дитяча. Це рука мужчини, але вона  взяла
ту руку, мов дитячу, i потягнула за собою. Вiн не вiдважився перечити,  бо
чув, що тут воля її, воля матерi говорить до  нього.  Чув  i  розумiв,  що
iнакше було б зле, що могло б статися дуже багато.
   На дворi вже вечорiло. Мiж тим вечором, мiж тiєю темнотою чути  розлите
прокляття, яке плаває  тут  i  запливав  до  кожного  закутка,  до  кожної
дiрочки.  Збоку  он  Закаблукова  хата.  Син  Закаблукiв   Марко   був   у
петлюрiвцях... Вiн десь пiшов i не вернувся, але тут була його тiнь,  була
про нього згадка. Тому i вислали Закаблукiв десь далеко,  де  та  тiнь  не
може бути анi страшною, анi небезпечною.
   Тепер ту хату мають зайняти Корнiй, Марiя i Лаврiн...
   Лаврiн довго над цим розважав i нарештi рiшився.
   - Нi, тату! Хату ми займемо... Так буде  краще...  I  для  нас,  i  для
Закаблукiв... Iнакше вона розвалиться. А там побачимо.
   Як Корнiй, так i Марiя на це не вiдповiли. У них обох  однаковi  думки.
По вечерi, коли запала нiч, Корнiй вийшов  на  двiр,  поглянув  на  зоряне
небо, подивився навкруги. Пiсля пiшов у сад. Великi, розлогi дерева.  Вони
щойно одцвiли. Зав'язуються зеленухи, шелестить i шепоче молоде листя. Сад
тягнеться далеко, аж до рову, де починаються старi  закинутi  каменоломнi.
Колись там камiнь били i мурували. Там i Корнiй чимало сили своєї залишив.
Попотягав пудового лома, тяжечого молота. Рвав  з  земної  утроби  вапняк,
возив додому, складав мури... I от стоять вони тепер запущенi, занедбанi i
порожнi. Заросли покинутi каменоломнi. Не б'ють там уже каменю. Не  вiрять
люди самi собi. Хто знає, чим i як все те скiнчиться.
   Поволi, мов тiнь, обходить Корнiй своє колишнє господарство.  До  нього
пiдбiг пес.
   - Так, так, собако! Виганяють нас звiдсiль. Глибоке зiтхання  вирвалось
у Корнiя. "А що, як вiзьму паклю? Нащо воно стоїть? Кому яка  користь?"  -
думає Корнiй. "Нi. Не вистане сили, не знайду  вiдваги.  Все  ж  то  оцими
руками робилося. Кожний камiнь хоронить на собi дотики моїх долонь.  Немає
сили... А ще, коли б не Лаврiн. Хто його знає... Не можна думати i  навiть
припустити, що тi каналiї перемогли нас".
   А нiч пливе собi. Зорi горять. Дихає теплий з  полiв  вiтер,  приносить
запахи жита i польових квiтiв. На траву  завпала  роса.  Не  хочеться  йти
спати. Немає сну. Хочеться йти серед ночi, йти по полях, високими  житами,
пшеницями, збивати росу, дихати вiльним  повiтрям  волi.  Життя  висковзує
з-пiд старечих нiг - дорого, потом i кров'ю куплене життя.
   Корнiй  i  Марiя,  мов  старi  птахи,  залишили  своє  давнє  гнiздо  i
вилетiли... Чулися вiдiрванi вiд землi.  Боялися  ходити  по  чужiй  хатi.
Боялися голосно говорити. Все здавалося, що прийде справжнiй власник цього
гнiзда - i прожене, i посмiється, i оганьбить їх... Днi йшли.
   Надiя приходила до матерi i казала:
   - Ну, знаєте, мамо, мiй починає господарювати...
   - Слава Богу,- говорить Марiя.- А я так боялася, так, знаєш, боялася...
То, чуєш, i батько наш таким був. Але як людина чесна  -  оговтається.  То
лиш вiн, отой Максим, таким  виродком  вдався.  Нiчого  у  нього  святого.
Господи! Господи! I що то за страшна диина...
   -  А  мiй  ще  вчора  каже:  знаєш,  Надiє,  коли,  каже,  перейде  ота
комунiстична дурiйка, так зачнемо господарювати. Шкода, каже, на таких, як
у нас, полях робити чортзна-що. До них  треба  господарських,  працьовитих
рук. А я смiюся. Що ж, кажу, не вiриш бiльше у рай?  Усмiхнувся  тiльки  i
махнув рукою. Ет,  кинув.  Все  то,  каже,  дитинство  було.  Купили  собi
веприки, заводимо конята. На другу весну, як не погiршає, поставимо клуню.
Хата ще добра, але нема де зложити збiжжя. Але я, мамо, чуюся тяжкою...
   Марiя подивилася на дочку.
   - Нiчого, дитино,- каже по хвилинi.- У цьому наше щастя.- Згадала  своє
перше материнство i тяжко зiтхнула.- Мала i я багато горя, але коли  б  не
дав Бог гiршого, все ще можна було б пережити. Не можу  скаржитися.  I  ти
роди, i якщо твiй починає до землi братися, все буде добре...
   Надiя не має часу довго баритися у матерi. Забiгала часто, але постоїть
хвилинку, навiть не сiдає, подiлиться з мамою думками, горем чи радiстю  i
бiжить знов додому. Там стiльки тiєї працi.  Куди  не  кинь  оком,  скрiзь
треба приложити руки, скрiзь треба дати лад i порядок.
   В хатi у неї чисто i весело.  Образiв  не  викидала,  не  допустила  до
такого. Вбрала їх так, як колись убирала дома. На стiнi  велике  дзеркало,
на нiм рушник, коло дзеркала кiлька фотографiй  Архипа  у  матроському  та
велика  картина  морської  паради  воєнного  флоту.  Крейсери,  дредноути,
мiноноски... Архип не раз пояснює Надiї, що значить кожний такий  корабель
i яке його призначення пiд час вiйни.
   До всього Архип скоро примирився з Лаврiном  i  тепер,  особливо  пiсля
голодових рокiв та висилки багатьох селянських  родин  на  Сибiр,  погляди
щодо полiтичних питань, а особливо вiдношення  українцiв  до  москалiв  не
рiзнилися.
   - Чорти його могли знати, що з того вийде,- казав вiн не раз.- Хiба  ми
знали що про Україну? Звiдки могли знати?  З  царської  школи?  З  вiйськ?
Рiзних соцiалiстичних агiтаторiв було бiльше нiж треба, але про українськi
справи нiчого не говорилося.
   На жнива Архип взявся до працi. Поля  дiлилися,  забиралося  багато  до
колгоспiв, але Архип твердо тримався власної господарки. Вставав раненько,
йшов з косою в поле i розмахував нею на всю широчiнь.  Клалася  на  грабки
пшениця, вiдносилася на бiк i стелилася довгим, рiвним покосом. Надiя йшла
за косарем, за спиною у неї пiвкопи перевесел  прив'язано...  Висмикує  по
одному i в'яже снопи. А Архип знай розмахує косою, знай пiдтинає стебла  i
кладе їх в покоси. Радiсно i приємно, хоч i нелегко. Сонце он пiдноситься,
припiкає, смажить у спину. З чола по загорiлих щоках течуть потьоки  поту.
Не маєш досить часу втирати їх... Хай собi течуть. Хай капають  на  землю.
Не чужа ж..
   I кiлька днiв довгими рядками стоять по полях пiвкопи. Зграї  ворiн  та
шпакiв кружляють над стернами, визбирують кузьок та хробакiв.
   - Ну, цього року, здається, не потребуватимемо журитися за хлiб,-  каже
Архип.
   - Коли тi грабiжники не вiдберуть...
   - Не дамо. У землю закопаємо, а не вiддамо. Стiльки працюєш, мучишся  i
вiддай чорт знає кому...
   По жнивах Надiя дiстала дочку.  Треба  охрестити.  Архип,  хоч  все  ще
недолюблював попiв, погодився, щоб хрестили у церквi. Принесли вiд  хреста
маленьку нову людину, а iм'я їй Христина.  Плаче  i  домагається  їжi.  їй
хочеться вже жити. Так сильно хочеться  жити.  Дайте  їй  змогу  пiднятися
унизу, не розтопчiть її, - ви, великi, ви, божевiльнi!
   Того року родилося багато iнших нових людей.  Вiдступив  Маркс,  голод,
минулося безплiддя, вернулася гарна й розумна  осiнь,  вернулося  мудре  й
святе життя.



   IV

   Коли б не така земля, коли б тут голi скелi росли, коли б тут  не  було
стiльки сонця.
   На степи, яри,  лiси  навалилася  зима.  Хати,  дим  i  жарiючi  огники
вiконечка. Скриплять намерзлi ворота,  вулицею  йдуть  ошубканi  в  кожухи
українцi. Пiд їхнiми ногами рипить мороз.
   Степами гудуть хуртовини. Широко розмахнувся захiдний вiтрисько  i  б'є
могутнiм  крилом  український  простiр.  А  село  мiцно  впилося  ярiв  та
пригiркiв. Клiщем вгризлося у масткий чорнозем  й  накрилося  стрiхами  та
садами. Сильне, тисячолiтнє, кулацьке село.
   У селi монастир. Багато вiкiв розносився над селом його великий  дзвiн.
А коли весни приходили, коли зацвiтали яблунi,  коли  небо  набирало  барв
вина вiд заходу, вечiрнiй монастирський дзвiн  тодi  потужно  виривався  з
квiтучого моря i довго дзвенiв пiд вишневими хмарами.
   I було так багато  вiкiв.  Мiнялися  люди,  мiнялися  стрiхи,  гусли  i
ширшали сади. Рили землю, виривали з неї камiнь. На мiсцi  дерева  ставали
мури, а монастир, i дзвони, i  весни  з  цвiтом,  сонцем  та  соловейковим
спiвом були тi ж.
   Минула остання зима. Зацвiли  знов  сади,  знов  загримiли  солов'ї,  а
дзвону не стало.  П'ятилiтка.  Металу  треба.  Iндустрiалiзацiя.  Зняли  й
вiдвезли дзвони.
   Селюх пiднiмає вiд землi очi i не пiзнає краю свого.
   - Брати! Одурили нас! До оборони! Але обрiзанка  вже  давно  поржавiла.
Навколо  мужика  мур  багнетiв,  селькорiв,   гепiстiв.   Обхопили   його,
незламного велетня, клали на землю, топталися по  загартованому  шорсткому
лицi, крутили назад мозольнi руки...
   Крицевими дорогами мчать у далечiнь  поїзди.  Там  снiги,  морози.  Там
сосни шумлять i виють бiлi ведмедi.  Соловки.  Страшне,  незабутнє  слово,
страховище i рана вiкiв. Мiльйонна могила України.
   - Мамо, мамо! Де нашi тато?
   - Цить, дитино! Нема нашого тата. Забрали нашого  тата.  Мовчи,  сирото
живого батька...
   Чорнi,  з  розчухраними  чупринами   хробаки   українського   чорнозему
курчаться вiд стискiв пiвбiгунових морозiв, лiзуть у  снiг.  У  допрi  син
сидить, виспiвує:
   Батько мiй в Петлюрах був, чу-чу-у-ра  чу-ра-ра!  Слiд  по  ньому  десь
загув, гу-гу!
   Коли б не така земля, коли б  голi  скелi  росли.  Над  степами  летить
крилатий жах. Хмарами, мов сполохане гайвороння, здiймаються i  вiдлiтають
у безвiсть села. Падають  вiд  куль,  топляться  у  хвилях_  рiк,  пухнуть
голодом на широких дорогах.
   Колективiзацiя.
   Перша колективна осiнь. Трактори, молотилки. Порванi i загнанi  мужики.
Очi олов'янi, очi сердитi. Вечiрнi, ранiшнi пайки, брехня i ударна праця.
   Невеличкий сучкуватий дядько,  з  хитрими  малоросiйськими  очима  i  з
обтятими на правiй руцi  пальцями,  цiлий  день  вовтузиться  коло  будови
спiльного барака для спання робiтникiв та решток перечавленої худоби.
   З безпальким дядвком працює тузин таких  же  хитрооких.  Всi  ударники.
Першi дiстають пайок. Дiстають справно, щодня. Сонце, дзвони й молитви! Що
ви в порiвняннi з радiстю щодня дiставати пайок?
   Дядьки тешуть,  курять  цигарки.  Добудовують  ударно  спiльний  барак.
Стоїть новий, повний запахiв свiжої соснової смоли.  Настав  вечiр,  як  i
завжди. Було i перед тим  багато  вечорiв,  але  того  останнього  ударний
безпалький дядько забув у трiсках свою цигарку, загорнуту  у  вату.  I  як
гарно горiв  того  вечора  новий  барак!  Як  метушилися  бiднi  ударники,
пiдкидаючи в огонь трiски. Скiльки гармидеру, скiльки  турбот.  Але  барак
все одно зник. Ударники почали наново. Хитроокi дядьки тешуть далi.
   Жнива щороку мали свою пору, освячену святими, овiяну пiснями...  Цього
року спiзнилися. Поля злученi в один лад. Люди зсипанi  у  велику  череду.
Повзають де-не-де трактори, гицають по не згладжених ще межах.
   - Це ж моє було,- говорить дядько, вказуючи  на  поле  зi  зруйнованими
межами.- За сто лiт пiзнаю...
   Повiльно повзуть трактори, один по другому, мов по  черзi,  псуються  i
вiдходять на сторону.
   А жнива стають. Збiжжя жовкне, бiлiє i починає клякати. Хитроокi дядьки
курять махорку.
   - Почекай, кольки тобi в ребра! Наїсися. Нам спiшити нiчого.  Все  одно
вiд пайка не втечеш, бодай зi шкури лiз.
   Зi столицi, пiвстолицi i далi - бiжать накази:
   - Хлiба! Давай хлiб!..
   Хлiб ще на полi, у колосках клякає до землi. По полях зграї  череватого
вороння, вiд краю до краю лунають матюки.  Ночами  дiти  лущать  у  пеленi
дорогоцiнне зерно i несуть голодним батькам.
   "Україна, хлєба! Давай  хлєб!"  Телеграфнi  дроти,  телефоннi  дзвiнки,
голосномовники й надавачi - "хлєба!". По станцiях, по редакцiях, по  бюрах
урядiв цокотять машинки, вистрочують  статистики,  вистрочу-  ють  накази,
вистрочують нервово: "Хлєба, хлєба i хлєба! "
   Україна  дала  вам  "хлєба".  Україна  корчиться  з  голоду  колгоспiв,
обливається потом, риє свiй чорнозем i видирає з землi "хлєб".
   Не хватає рук. Риплять i розвалюються трактори.
   З незiбраних пiль зганяють колгоспника, знiмають останнього трактора  i
починають молотити.
   Безконечнi скирти зiбраного збiжжя. Небо затягається  сiрою  поволокою,
подуває вiтерець i починає  посiвати  дрiбний  осiннiй  дощик.  А  колгосп
молотить. Коло машин гора дорогого  зерна.  Дощик  сiє,  поливає  його,  а
дядьки курять махорку i зацiплюють кулаки.
   - Наїсися, проклятий чорте! Вилiзе тобi боком даремна праця! - гуторять
i спльовують.- Такого марнотратства ще свiт не бачив.
   - Ну що ж... Савєцька, значить,  власть.  Що  захоче,  те  й  зробить,-
зауважує  якийсь  посмiшник.-  У  них,  бачите,  усе  по  плану,  тьху!  -
виплювався, i легше стало.
   - Коли б вона, так Бог дав, по плану i ноги витягнула... Теж власть...
   - Прийде й на неї. Як не попухнем з голоду, дочекаємося... Цар  не  так
стояв, i то полетiв, полетить i це страхiття...
   А дощик посiває. Дерчать телеграфи, летять гострi  накази  з  матюками.
Мiняються плани працi, мiняються управителi. Старi пiд суд, а на їх  мiсце
приходять новi жертви  Соловкiв.  А  хлiб  тим  часом  пускає  паростки  i
зеленiє. Дядьки курять махорку i з'їдають сарказмами владу.
   На совхозний край робить наступ люта зима.
   Корнiй забожився, що не пiде у "той западенний  гайдер".  I  не  пiшов.
Лишився "iндусом". Хай вже собi дурiють. Хочу дожити без пайка.  Хай  менi
дадуть тiльки спокiй святий. А я без них обiйдуся.
   Жив з Марiєю та сином на господарствi Закаблука i обробляв три гектари,
якi лишилися старому. В час зiбрав, стягнув конякою до клуньчини i молотив
поволi цiпом. Машину забрали. Син мудрий подбав про це. Кулаки  не  смiють
мати машин.
   Зимою Лаврiн у мiстi. Старi жиють самi. Час вiд часу забiгає Надiя,  їх
сколективiзували. Архип змагався як мiг, але не помогло. Забрали  все,  що
мав, коняку забив сам. Казав, як має дiстатися чортовi, хай краще здихає.
   Надiя прибiжить i скаржиться. I того нема, i  того  бракує.  Марiя,  що
тiльки мала, давала. Вiдривала вiд уст, але ж дитина просить, i  що  б  то
вона була за мати, коли пожалiла б чогось власнiй дитинi. Не винна ж вона,
що її зробили жебраком.
   -А як Христуся?
   -_ Росте. Тiльки нема чим кормити...
   - Боже, Боже! Що то вийде з таких людей, якi з дитинства  голодують,  -
журиться стара. - I ми не в розкошах жили, зазнали всього, але такого  ще,
певно, свiт не бачив.
   - Вчора, чуєте, вигнали в поле, i збирай  йому  з-пiд  снiгу  бараболю.
Розгрiбали, копали, але хiба то робота? Мука i кара.
   Марiя стоїть, дивиться у вiкно i мовчить. У неї тiсно затиснутi  вуста,
у неї погляд залитий болем. Марiє, Марiє! Ну, що? Чого плачеш?
   - Мамо! А ми все-таки будемо жити!..
   Марiя соромиться старечої сльози. Не можна тепер плакати. Що це поможе,
та i слiз нема. Всi вилились.
   - Все, все забрали нам. Ах, мамо! От  вже  нiяк  не  знаю,  за  що  нас
покарано. Ну й за що, -  продовжує  Надiя.-  Думали,  дадуть  людям  щось.
Мусять же щось їсти. Думали, роздiлять бодай на  душу,  а  решту  хай  вже
беруть. Чому б нi?.. Навiть їм не  хватило.  "Що  ж  будемо  ми  їсти?"  -
питають люди. "Нам до того нема дiла. Їжте  те,  що  на  полях  лишилося".
Мусили, чуєте, всю солому перемолочувати, щоб їм досипати  хлiбозаготовку.
А хiба ми виннi, що у них такi машини? Коли б ви  тiльки  бачили,  якi  то
машини. Пустиш снопа - i половина зерна  лишається.  А  все  ми  виннi.  У
всьому ми, бо ми голод робимо. Не вони - ми! А пiсля все змокло,  поросло.
Нагаями гнали людей з пiль, не дали навiть докiнчити зiбрати,  а  молотити
мусили. I знов ми виннi. Виннi, що почав падати дощ,  виннi,  що  молотили
пiд голим небом. Ну, а хто ж буде винним? Тi, що там, високо?  Чи  тi,  що
видумали все оте божевiлля? Певне, що треба на когось зiпхнути вину. Треба
когось покарати. I от маєш... Пухни з голоду...
   Надiя все говорила. Не могла зупинитися. А Марiя  i  так  це  знає.  Не
заслiпли ще старi очi. Бачить, бодай би лiпше таки  заслiпили...  А  пiсля
Марiя йде до комори i несе вузлик.
   - На, дитино. Давай хоч малiй їсти. Та вже напевно не винна...
   - А що ж вам? Що будете їсти?
   - Ет, дитино. Не журися за нас. Нам i вмирати можна. А от вам...  Що  з
вами станеться? Думаєш, думаєш не раз... I що ж...
   Надiя пiшла. Пiд рукою понесла вузличок. Все-таки мама є мама.
   Десь серед  зими  приїхав  був  додому  Лаврiн.  Витягнувся  i  завчасу
помужнiв. - Знаєте,каже,- хто знає, чи не заберуть i мене?
   - Куди тебе? - питає Корнiй.
   - Куди? Питаєте куди.  Нема  чого  й  питати.  Туди,  де  вже  погрузли
мiльйони. У прiрву, яку людським м'ясом гатять...
   - За що ж? За що тебе?
   - Видно, робота Максима. Теж братика маю. Чистка пiдходить. Опiнiю мушу
мати. А вiн же начальство.
   Побув три днi i вiд'їхав. А по тижневi Марiя йде до  мiста  i  несе  на
плечах клунок харчiв.  Снiг,  метелиця.  Дороги  заметенi.  У  вiчi  сiче,
засипає, забиває дихання. Марiя пiдiйде i зупиняється.  Вiдсапує,  витирає
мокрi очi.
   Вона не плаче. О, вона вже давно не може плакати. Не  плакала  i  тодi,
коли почула, що "його" вже забрали. "А чи має вiн що їсти? Де  вiн  спить?
Вiзьму i бодай хлiба кусень вiднесу. Корнiй захворiв. Кашель його  душить.
Вiднесу вже сама. Якось таки дiйду".
   I пiшла. Пiшла i йшла через снiги й хуртовину. Йшла  багато  верств  до
того самого мiста, де колись лежав Гнат. Йшла i навiть згадала про  нього.
Де то вiн? Кажуть, жиє ще. Йшла далi i далi,  i  коли  б  треба  було  йти
безконечно, на край свiта, i тодi йшла б. Там же, люди, сина її пiд  землю
дали. Єдиного... Єдину i останню надiю. I ви ще скажете не йти?
   Добилася до мiста. Хiба ж можна знати, де його знайти? Звiдки це  можна
знати? Що вона - тут виросла, чи що? Вона знає своє село.  Там  вона  знає
виходи...
   Йде просто до тюрми. Приходить:
   - Чи тут, люди, тюрма? - питає.
   - Нєт у нас тюрем, старуха.
   - Ну, але ж десь сидять вашi в'язнi? Допра вона, чи як? Не знаю.  Стара
я... А там мiй син. Невинно, хай мене Бог скарає, що невинно забрали...
   - Ну, ну, старуха, з Богом своїм. Не плач. А что твой син?
   - Єдиний, чуєте. Є ще один, але не син вiн, враг...
   - Нє то спрашiваю. Что он? Врєдiтєль, контрре- волюцiонер?
   -_ Який вредитель?  Що  ви  ще  видумали!  У  тих...  у  як  його...  у
комсомольцях, чи ,що, був...
   - Аа-а!.. Значiт, рвач iлi петлюровец. Как називаєтся?
   Сказала. Пан подивився. Вернувся.
   - Напрасна, бабка, прiшла. Не дабйошся к нему. Нет здесь  такiх.  Такiє
йдуть в центр... Стоїть i дивиться.
   - Пане! Голубчику! Товариш  дорогий!  Пустiть  менi  його.  Прошу  вас!
Пустiть менi!..виривається раптом у Марiї.
   - Ну что ти, что ти! Какой я пан? Нєт єво здесь.  Панiмаєш?  Нєт.  Нiма
єво! Розумiєш? По-українськi ж гаварю. У центр такiх бєрут...
   Марiя знов думає. По часi каже:
   - Коли б то знала бодай, де той центр. Несла, несла.  У  мене  ж  спина
болить. Коли б ще не такий вiтер. Снiг валить, очi засипає.  Так,  кажете,
таки нема?
   - Нiма, нiма, старуха! Здесь нiма. Он у Москвi чi... Словом, не знаю.
   I  Марiя  вийшла  надвiр.  Смеркає.  Голодна  i  знесилена.  Вiтер  вiє
вулицями, замiтає брук. Хлiб у клунку замерз.
   Того самого дня "Пролетарська правда" мiстила таку  заяву:  "Я,  Максим
Корнiиович Перепутька, вiдмовляюся вiд  своїх  батькiв-кулакiв,  якi  цiле
своє життя були врагами робочого класу i стояли  на  засадах  власностi  i
навiть тепер не зрiкаються своїх ганебних засад. Рiвно ж осуджую, пятную i
вимагаю суворої кари свому бувшому братовi Лаврiновi, який став до  послуг
петлюрiвської контрреволюцiї i своєю злочинною дiяльнiстю  свiдомо  шкодив
ростовi соцбудiвництва нашої країни".
   Хтось принiс i читав це Корнiєвi. Марiя  вернулась  на  другий  день  i
лежала. Не мала сили звестися.
   - Тихше, тихше, читай. Хай вона вже не чує. Лiпше хай не чує,-  просить
Корнiй.
   I Марiя не чула цього. У неї гарячка i душить кашель. Замерзлий  кусень
хлiба принесла назад.



   VI

   Весна довго пручалася i перемогла. Зацвiли  дерева,  як  i  завжди.  На
Великдень боротьба за  церкву.  Монастир  вже  давно  замовк.  Взялися  за
сiльську i почали знiмати дзвони. Всього тридцять  троє  людей  попало  на
Соловки, i церкву добровiльно самолiквiдовано.
   З боязнi, щоб не спiзнитися в сiвбi, почали сiяти в грязюку. Привезли з
центру овес, ячмiнь.
   - I треба було з ним возитися,- гуторять дядь- ки.-  То  вiдвозять,  то
привозять...
   Трактори пороли мокру скибу. Зерно дали у глевку землю  i  приволочили.
Скиба  злилася,  i,  як  пригрiло  сонце,  повiяв  сухий  схiдний   вiтер,
затвердiла, i стал репатись. Ярина ледве вибилася з землi i пожовкла.
   З центру нове начальство,  матюки  та  змiна  директора.  Знищенi  поля
наново переорюють i нанов засiвають. Не хватило чим поруге досiяти,  а  що
засiяли,  вже  було  спiзнене.  Зiйшли  по  полях  буй-   бур'яни,   зерно
перемiшане. Овес-зеленяк, овес-скорода, ячмiнь-гранчак,  ячмiнь-плескач  -
усе нараз. Сiяли. Щось-таки виросте. I щось виросло.
   Це було в останньому роцi п'ятирiчки... Лiто минало  Країна  нiчого  не
думала, нiчого не знала, крiм думi про хлiб. Хлiб, хлiб  i  хлiб.  Україна
вкрита бур'янами З Москви б'ють тривогу. "Україна позорно отстайот  Партiя
i вся страна ждут от України полнаво випалнєнiя плана хлєбазагатовак...  К
кулакам i iх пасобнiкам нада прiмєнять самиє жестокiя мери воздєйствiя..."
   - Чекай, чекай того плану,- говорять  голоднi  обiдранi  "кулаки".-  Ми
знов виннi. Виннi, що в грязюку сiяли. Виннi, що зерно змiшане. Виннi,  ще
спiзнилися. Ми виннi!.. Але чекай. Колись знайдемо того винного.  Знайдемо
i примiнимо мiри...
   Сади обнесли  ще  за  лiта.  Нема  вже  осини,  нема  запахiв  горiлого
бараболиння, нема шелесту кукурудзяного  листу  i  розцiлованих  барвистих
яблунь, Село - колгосп згортається, гнеться до землi, селе цiпить  зуби  i
нащетинюється.
   Ночами по полях тiнi. Це лущать лiпшi колоски i несуть додому.
   Малi дiти годують батькiв. Годують краденим. Годують з дня на день,  не
знаючи, що буде завтра.
   Для збору бур'янiв кинуто цiлий народ, вiйсько, пресу,  письменникiв  i
вчених. Над зiгнутим  голодним  людом  при  працi  вдень  i  вночi  стоять
озброєнi  вартовi.  З  кiстлявих  мужицьких  рук,   з   занедбаної   землi
виривається зi скреготом зубiв кусень хлiба. Все життя велике  й  барвисте
пiд знаком хлiба. Молотили, їiяли,  сортували.  Зерно  забрали,  а  послiд
подiлили мiж трацюючими. Зерно тим часом зсипали у монастирськiй церквi. .
   Настала зима. У Корнiя вигасає домашнє багаття. Зстаннє тепло  кипучого
родинного життя випаровується на очах. Марiя бiльше  хворiє,  нiж  ходить.
Лiто i сонце тримали її на ногах. Поля були  доведенi  до  iуття,  але  не
встиг Корнiй сховати своєї працi, як наїхали хижаки i вирвали  йому  її  з
рук. Забрали хлiб. Iишили йому дещо послiду  i  овочiв.  Тримав  ще  також
вухоребру коняку i старого Сiрка.
   Вечiр. У печi горить вогонь, i його сяйво освiчує  хату.  Надворi  мете
снiгом, виє хуртовина, квилить коминi. Марiя лежить на постелi,  а  Корнiй
вешкається по хатi.
   - Десь скоро Рiздво, Корнiю,- каже вона.
   - Десь на цьому тижнi.
   - А як там ще з послiдом?
   - Ще на двi недiлi хватить.
   - А що ж далi! Чомусь i Надiя не приходить. Послабла, чи що. Як  то  та
її дитинка. Коли б хоч воно пережило.
   Мовчать. У печi трiщить  огонь,  по  брудних  стiнах  мигає  неспокiйне
сяйво. Вiкна замурованi ласицями.
   Тiєї  саме  ночi  у  монастирськiй  брамi  стояв  вартовий   з   ручним
скорострiлом. У церквi зсипанi  скарби,  i  треба  їх  охороняти.  Навколо
вiковiчнi мури. На них помини татарських часiв, на них мох i кущi  акацiї.
Сiлька столiть з татарських дiб стояли зайвим погадом, а тепер старi  знов
у пригодi. У монастирькiй дзвiницi з'явилася брама i замки. Щовечора важно
й дбайливо замикали i ставили варту.
   Шумлять старi смереки, свище вiтер  у  вiтах  каштанiв.  Церква  понуро
стоїть, обсипана снiгом. Вiкна загратованi товстючими  чавунними  гратами.
За ними колись тендiтне свiтло свiчок жеврiло. З-за них проривався назовнi
тихий, лагiдний спiв. Перед темними византiйськими облiками кволiють сяйва
лампадок.
   Тепер там хлiб. За грубечими стiнами, за  чавунними  гратами...  Зникли
запахи воску i ладану. Тепер  тут  запахи  цвiлої  пшеницi.  На  вчовганих
вiками кам'яних плитах хлiбова пiрамiда.
   У понурих сутiнках  хитаються  далекi  шепоти  молитов,  чорнi  постатi
виходять, стають навколо i спiвають. I хлiбова пiрамiда ворушиться,  зерна
пшеницi  поволi  точаться,  мов  сльози,  застиглi,  бурштиновi.  На   них
виблискує прилиплий промiнь  сонця,  червець,  зелiнка  i  густа  блакить.
Ввiчливо посмiхаються старi пророки. У їх мiцних жилавих руках каламарi  й
крилатi пера. Вонми, людино,- не єдиним хлiбом живою будеш. Пастир великої
отари, вiвця i вовк, лев i голуб, сонце i повна посвятна радiсть - додаток
хлiба.
   Нинi пророче перо мочається у людську кров i на скрижалях доби  виписує
одне слово: хлiб.
   Зiйдiть зi стiн, великi  пророки!  Станьте  на  захiд  сонця,  здiймiте
погляд ваш у далечiнь i свiтовi речiть: смерть тобi,  свiте  старий.  Душа
хлiба мороком спаде на твої мiста, на твої села, на цiлу землю. I  впадуть
вашi храми, барокко i готика.  I  не  буде  Фавста,  вмре  Мефiстофель,  i
квiтуча яблуня засохне, не принiсши плоду. Смерть вам!..
   У церквi  повно  хлiба,  зiбраного,  зсипаного,  вичавленого  з  земної
утроби, вирваного з кулака-селюка, видушеного з живота ридаючої дитини.
   Зашаранi, кострубатi обличчя, жадiбнi  погляди  рвуться  до  похиленого
хреста на церквi. На нiм хлiб. Напис сонцем горить,  напис  мiлiонiв  уст,
мозкiв, шлункiв, кiстлявих, хижих,гостропальких рук. Громоголосно  звучить
глевка смакота хлiба, крає мозок i поволi обертає кусники у липких гарячих
пальцях.
   А в брамi дзвiницi твердо ступає  вартовик.  Крiст  i  захуканий  iнеєм
багнет. Туди й назад, туди й назад, крає багнет морок хуртовинної ночi. Не
чути цокотiв пiдкiв... М'якi  ведмежi  валянки  глухо  топчуть  погризяний
брук. А побiч вузькi дверi, вартовня i храпаки... Там сплять вони - стражi
хлiбового бога.
   Снiг сипле, завиває срiбнi кучерi навколо ялин, мете кометою i  засипає
вiдкритi очi мертвої церкви.  Он  коло  муру  старий  закинутий  колодязь.
Навколо дикi рожi, бузина. Колодязь тихий, невинний...
   I кому снилося, щоб вiн цiєї буревiйної  ночi  пiдвiв  на  монастирське
подвiр'я сiмох мужикiв-хлiбобандитiв. Сiм барчистих, сiм бiйцiв на вибiр.
   На чолi їх Архип. То вiн видумав цей план, згадав старий пiдземний хiд,
що веде ззовнi до колодязя. Вiд ходу до верху ледь помiтнi залiзнi щаблi.
   А вартовий ходить собi. Туди й назад, туди й назад. Думу  снував  довгу
про ночi, пiвночi i випари чадливих  брудних  iзб  далекої  Рязанщини.  Не
сподiвався, що цiєї ночi вiдрахує свої  останнi  кроки.  Коли  вмирав  вiд
хохлацького ножа, лайнув останнього матюка,  прилiг  зубами  на  огладаний
камiнь бруку i спокiйно витiкав кров'ю.
   Товаришi його також спокiйно спали,  Архип  i  решта  пiдземних  гостей
подбали й за них, скрiпили їх твердий сон та звiковiчнили його.
   Коли виламали дверi, коли  допалися  до  хлiбової  гори,  дерли  зерно,
напихали ним мiшки, кишенi, навiть роти. Не бачили,  де  воно  лежить!  Не
дивилися вгору, де он над олтарем образ  Христа,  усмiхнений,  з  ореолом.
Перед  ними  хлiб,  гора  з  хлiба,  збитого,  зацвiлого,   але   все-таки
справжнього, який щороку заливає їх поля, виростає i невiдомо куди зникає.
   Хотiлося обняти на оберемок  цiлу  ту  гору,  винести  на  свiтло  дня,
закликати всiх людей i крикнути:
   "Люди! Хлiб! Дивiться, де наш хлiб! Берiть,  розламуйте  i  наїдайтеся.
Наїдайтеся всi, а решту вiддайте найближчим, хай i вони  наїдяться.  Це  ж
наш, на наших полях вирослий хлiб!"
   До рання все було впорано.  Снiг  замiв  слiди.  Сплячi  вої,  охоронцi
хлiбових скарбiв, охололи i закостенiли. А  ще  того  самого  дня  у  селi
стався похорон. Несли велику домовину, а в нiй замiсть мерця клали у землю
хлiб. Хай охоронює його святiсть i недоторканнiсть мертвих. Тi, мабуть, не
встануть i не виберуть.
   Над селом тиша.



   VII

   Долиною вiє вiтер. На колишнiм монастирськiм ставку  висвистують  гiлки
старих осокорiв i тополь. Крокiв сто на схiд  невеличкий  сливовий  садок,
далi - руїни давно згорiлої клунi. Стоять напiврозваленi  цеглянi  Стовпи,
засипанi снiгом. Вище старi будови, колишнi стайнi, коровники i  невеличка
сторожiвка.
   Вiтер вiє i розпучливо б'є грудьми у  облiзлi  стiни  сторожiвки.  Йому
хочеться рiвнини, простору. Хочеть- ся широкого розмаху, а тут  на  дорозi
пiд ноги плутаються сади, пригiрки, будинки i  така  мiзерна  з  маленьким
цвяшечком свiтла сторожiвка. ,
   Вiконце свiтиться. Одно на чотири  тахлi  вiконце.  Снiг  облiпив  його
раму, затягнув плiнкою тахлi. Тепло i свiтло з нутра змагаються зi снiгом,
вiтром i морозом i кажуть: "Там живе людина. Не  дивiться,  що  сторожiвка
маленька i обiдрана. У нiй всього одно маленьке вiконечко на чотирi тахлi,
але все-таки у нiй живе  людина...  Бачите.  Он  свiтло  заворушилося.  Це
значить, що людина взяла його з одного мiсця i перенесла на друге. Скрiзь,
друзi, де тiльки живе людина, мусить бути свiтло i  тепло.  Принаймнi  хоч
трошечки свiтла i тепла".
   Так. У сторожцi живе людина. Там догоряє свiй  вiк  старенький  дiдусь,
кривий на праву ногу. "Господи Помилуй", колишнiй Гнат.  Ревли  хуртовини,
йшла над землею неймовiрна революцiя, а Гнат жив.  Гнувся  i  прилипав  до
самої землi, не раз ставав непомiтним.  Часами  лiз  пiд  землю  i  звiдти
вичiкував соняшного промiнчика, теплiшого подиху з неба.
   I так лишився жити. Не стало монастиря, затихло "Свiте тихий".  Погасли
дзвони i свiчки, лиш Гнат обiрваним  осiннiм  листом  лишився  пiд  ногами
танцю- ючих подiй з прозвищем "Господи Помилуй". I вiн  навiть  не  зайвий
елемент. Вiн сторож. Он стоїть кiлька будинкiв,  а  там  на  розплiд  пара
десяткiв птахiв, десятеро свиней, навiть крiлики є та голуби. Пiд  стрiхою
горобцi, як i за старого доброго часу, цвiрiнькають. Гнат -  Ной.  Будинки
тi - ковчег. I плавають вони по бурхливих хвилях революцiї. А може,  якраз
перестане дощ i настане можливiсть пристати десь до сухих берегiв.
   Пiзно вже. Гнат не спить. У нього важливi гостi. Кiмнатка у  Гната  три
кроки туди й назад, один тапчан i невеличкий столик та ще вiчно  натоплена
грубка у кутi. Але у Гната  часто  сходяться  гостi.  У  нього  затишно  i
безпечно. Колгоспний сторож. Ной i  мудрець  -  хай  там  живе!  Шкоди  не
зробить.
   I Гнат живе. У нього сходяться й тi, й тi. У нього сходяться вiруючi  i
безвiрники. У Гната навiть лишилася Бiблiя. Он лежить  вона  на  полицi  -
товста, обмазана брудом i розбита. Гнат не раз спинається до полицi,  бере
ту книгу. Гостi  затихають  i  слухають.  Слухають  з  запертим  диханням.
Слухають з побожнiстю. "I возстане син на батька, батько на  сина...",  "I
будет глад по цiлiй землi..." А пiсля  "ангел  з  трубою  зi  сходу  сонця
засурмить i мертвiї возстануть з гробiв i суд настане..."
   Люди слухають, зiтхають,  плачуть.  А  Гнат  дочитує  книгу,  кладе  на
столику i проповiдує: не плачте, матерi i дiви. Ще  не  прийшов  останнiй,
той великий час, коли серця вашi очистяться вiд  безнадiйностi,  зневiр'я.
Сили i любовi вам треба. Вiрте у вашу силу i вашу  любов.  Гинуть  матерi.
Зникають з лиця землi щирi добрi жiнки, якi  родилися  i  внесли  в  життя
щастя, радiсть, несли працю i несли смiх  молодий.  Гинуть  дiти  сонця  i
великої нашої землi.
   Ви жили у цьому краю, бачили його широкi простори, бачили небо,  налите
теплом, налите барвами,  яких  нiде  бiльше  нема.  Ви  ступали  по  наших
дорогах, наших стежках. Кажу вам велику правду. Нема кращих  стежок  i  нi
дорiг веселiших вiд наших, вiд тих, якi щодня i щоранку  попирали  пiдошви
ваших нiг.
   О матерi! I ви, дiвчата, i ви, мужi!.. Ви, що  виросли  серед  безкраїх
ланiв, залитих морем хлiба, залитих  пiснею  i  залитих  потом.  Кажу  вам
велику правду. Повстаньте i повiрте в себе. Повiрте у вашу  силу,  у  вашу
землю. Душi вашi сплять, думи повiльнi i не хочуть напружитися...  Страшнi
днi надходять. I нема милостi нi левовi, нi голубовi.
   Ви,_ дiти садiв цвiтучих i лунких гаїв. Чому зiтхаєте i  звертаєте  ваш
погляд до неба. Не вiрте. Звiдти не впаде огонь i не спалить  її  -  землю
осквернену. Бог не на те її творив, щоб палити. Звернiте очi вашi  на  вас
самих. Бог любить тих,  хто  бачить  в  собi  частину  його  самого,  його
безсмертного, його розумного i його всемогучого. Яке маєте право, ви, дiти
найкращої з країн, не  чути  себе  такими?  Гнат  замовкає.  Тиша.  Похилi
голови. За вiкном спiває хуртовина.  Пiсля  хтось  порушує  тишу.  Падають
окремi слова. Одно, друге. Зв'язуються у речення. Оповiдають, що  у  Києвi
одновилася церква. Одного ранку  бачать  люди,  що  баня  церковна  горить
золотом. Дивляться i хрестяться. Ще вчора була вона зовсiм темною.
   Кажуть, що десь народився великий пророк, що виведе народ наш з неволi.
Чорнi духи сповiстили про до вiстку Iрода-Знущателя, а той поморок i голод
великий на народ наслав. Сто тисяч немовлят мусить мерти.
   Кажуть, що вчора прийшли i забрали знов людей. забрали Архипа. З ним ще
кiлькох забрали.  Пiшли  на  ладовисько,  розкопали  могилу  i  дiстали  з
домовини хлiб. Вони бачать скрiзь. Навiть на тому свiтi  не  ховаєшся  вiд
них. Так, так... Навiть на тому свiтi.
   Архип вже не вернеться. Нi. Вiн вже нiколи не вернеться.
   - Так. Всi знаємо. У нього  направду  є  дитинка.  I  она  вмре.  Архип
порушив хлiб, засипаний у церквi. i то ж заклятий хлiб. З'їси  такий  хлiб
i...
   - I вмреш.
   - Пiдем, люди!.. Вiддамо тiло сновi. Нiч пiзня. Пора.
   Розходяться. Гнат вже один. Сидить i думає.  Думає  про  церкву,  що  у
Києвi обновилася. Думає за пророка та Iрода. I також думає про Надiю.



   VIII

   Минали мiсяцi, i ставало теплiше. Снiгу меншає, чорними латами криється
земля. Вiтер хитає дерева i набряклими бруньками, а над  ними  лiтають  та
крячуть ворони.
   Одного ранку пустився теплий дощ. Пiд капiжем калюжi  води.  Зi  стрiхи
струмочками дзюркотить вода, гомонить i творить великi чистi баньки. Сiрко
щiльнiше тиснеться до стiни,  мiцнiше  звивається,  краще  втушкоiує  свою
голову пiд себе. На селi глибокий спокiй. Собаки не брешуть. Кажуть, яема.
Поїли їх. Один Гiрко лишився. Нiхто не турбує  його.  Не  дражнить  нервiв
гучний собачий гавкiт. Можна спокiйно спати. Зате не може  спокiйно  спати
Корнiй. Пiшов до комори, внiс гарнець висiвок.
   - Це вже, Марiє, останнi...  Спечи  якось...  Знаєш.  Може,  ще  бiльше
кори... Прибав... прибав, чуєш... Вчора зовсiм добре смакувало...
   - Е-е, коли б не те мале. Воно ж не перетравить...
   - То-то... А й чи видержить? А вона як? Ще зводиться?
   Марiя не могла вiдповiсти. Кашель западющий мучить. Вiдкашлялася.
   - Ще нiби зводиться... Вчора пришла, а вона, дитина моя, за Лавринця...
Не прийшов, каже, мамо? Похитнула головою. А думаєш, кажу, прийде? Нiколи,
дитино, не прийде...
   - За що ж його? - питає.- За те, за що й iнших... За що i всiх... Чи  ж
їх там є яке число?
   Марiя пекла з останнього. Спала,  кашляла,  брала  останнього  коржика,
ламала наполовину i йшла  до  Надiї.  Та  хвора,  ледве  зводиться.  Марiя
приносить кусник коржика.
   - А як воно?..
   - Спить, мамо. Чуєте, як дихає?
   Марiя стоїть над дитиною i думає: "Вмреш, дитинко.  На  широкому  свiтi
немає вже для тебе трошечки хлiба... Зовсiм трошечки хлiба..."
   Дивиться у вiкно. На подвiр'ї дерева  вбираються  бруньками.  Земля  ще
кормить їх, а закони Маркса не заборонили їм родити  нове.  життя  i  нову
радiсть. Далi видно пригiрок. Чорнi  плями  землi  мають  у  очах.  Ступає
полями весна;
   Марiя йде додому.
   Там зустрiв її Корнiй з скривавленою сокирою. Здригнулася i  вiдступила
взад.
   - Чого злякалася? Зарубав шкапу. Треба ж щось їсти. Живе ще мале?
   - Ще дихає. Якось так дивно дихає...
   - А вона?
   - Е-ет!..виговорила i згадала щось давнє. Мах- нула рукою.
   - Кажеш, нема надiї? Йшов ото i трьох зустрiв.  Несли  на  кладовисько.
Вже мруть. Дiти мруть. Коли б хоч до зеленого дотягнути.  У  нас  ще  один
Сiрко лишився... Шкода його...
   Марiя не сказала нiчого. Пiшла до хати i лягла. Лягала кожний  день  i,
лягаючи, була переконана, що вже не встане. Але завжди пригадувала  Надiю.
Пригадувала її маленьку Христу сю i вставала-знов. I як його  не  встанеш?
Треба встати. Не можна  ж  дати  загинути  живiй  дитинi.  Мертвий  мусить
вiдчути бiль її i встати.
   Вставала, палила в печi, щось пекла чи варила, загортала у  вузличок  i
йшла. Йшла поволi, голосно сапала,  часто  зупинялася,  щоб  вiдсапнутися,
оглядалася навкруги, нiби прощалася кожний день  з  полями,  з  садами,  з
небом. Пiсля йшла далi.
   Знов та весна. _Ах, коли б ще хоч раз вийти на поле, поглянути на  цiлу
ширiнь його, поглянути у далечiнь i згадати минуле. Не треба й  згадувати,
само на думку пливе. Нi години, анi хвилини нема, щоб чогось не згадати.
   Полями сновигають люди. Чого шукають вони  там?  У  вiдталiй  землi  на
бараболиську можна гнилу бараболину знайти. Часом можна i  не  гнилу.  Але
щастя, коли поблизу нiкого нема.,
   Сергiй Гнида i Карпо Фiян друзi були. Йшли разом  цiле  життя  i  разом
пiшли збирати гнилi бараболi.  У  одному  мiсцi  натрапили  на  невиконане
мiсце.
   - Це,- каже Гнида,- моє мiсце. Я ж його побачив...
   -Не кажи дурниць. Побачив його  я.  Я  ще  з  осенi  знав,  що  тут  не
викопали... Навмисне йшов...- вiдповiдає Фiян.
   -_ Ой, чуєш! Краще вiдступися. Йди собi далi. Там  знайдеш!  У  мене  ж
знаєш скiльки дiтей?..
   Вперлися. Гнида хроснув рискалем Фiяна, i той лишився  на  бараболиську
лежати. Гнида зi страхом копав сам скарб, копав з пропасницею. Що, як знов
кого нечистий нанесе?..
   Пiсля довго оповiдали в селi, що Гнида зарубав Фiяна.  Влада  якось  не
чула цього, бо труп Фiяна зник, i невiдомо куди. Шукати не було часу.
   Корнiй обгризає велику кiнську кiстку i виносить її надвiр.
   - На-ту-на! На! Сiрко! Де ти  подiвся?  На,  їж!..-  Давав  псовi,  той
глотав, а Корнiй стоїть i дивиться, _їж, _їж, бо на  завтра,  може,  й  не
дiстанеш.
   У запiчку сидить Марiя. Корнiй знає, що то дружина його. Багато, багато
лiт прожили разом. Вона хоче їсти. Що вiднесе завтра Надiї?
   - Треба б, Марiє, забрати її якось до нас. Не можеш ти ходити...
   - Треба б, але як. Вона ж не пiде. Не дiйде до нас. А дитина? Ну,  може
б, ти дитину ще донiс, але як її забереш?..
   Вечором Корнiй пiдгострив сокиру i вийшов на двiр. Темно.  На  небi  до
погибелi зiр. Молочний Шлях на цiлу ширiнь  розлiгся.  У  Максимовiй  хатi
ясно свiтиться. Там вештаються люди i чути голосний гармидер.
   Корнiй загукав пса. Пiдбiг Сiрко, лащиться, лиже  руку,  ту  саму  руку
свого пана, яка тримає сокиру.
   - Ти, ти, ти! - погладив Корнiй Сiрка  по  великiй,  м'якiй  головi.  I
майже раптом Корнiєвi стає шкода собаки. Положивши сокиру  на  землю,  сiв
коло нього на мокрому,  обняв  Сiрка.  Пес  заскавулiв  i  пригорнувся  до
старого.
   I так тривало довго. На високому, нiби зi сталi,  небi  зорi,  Молочний
Шлях. У хатi  Максима  спiвають.  Сiрко  i  Корнiй  сидять,  обнявшись,  i
слухають спiв.
   - Так, так, собако,- шепчуть Корнiєвi вуста.- Минулося наше. Знайшов  я
тебе маленьким цуциком i думаю: рости. Маю господарку, i будеш  охороняти.
I хiба ти не охороняв? Ще й як... Боже мiй! Ще й як- Цiлими ночами  бiгаєш
i гав-гав! I гав-гав! Я працював. Не раз прийдеш на подвiр'я, нiг не можеш
пiдволокти. Ляжеш, а ти все своє, все тiльки своє... Правда  ж?  Не  плач,
собако. Не плач хоч ти...
   Нiч iшла, дихала весною. З далеких пiль вiяло запахом чорнозему. Корнiй
чує той запах, i в ньому збуджуються спомини.
   - Йди, собако... Йди геть, а я пiду також. Йди i не спокушай.  Не  можу
пiдняти на тебе руку. Встав, узяв сокиру i пiшов до хати.
   - Ти спиш, Марiє?
   - Чи ж, думаєш, можна спати? Думаю про Надiю. А  що,  як  не  встану...
Пiдеш до неї ти... Може, завтра пiдеш.
   - Завтра мушу йти шукати щось їсти... А у хатi холодно... Є там у  печi
жар? - Пiшов до печi i вiдхилив кружка.- Є. Пiдложу  дровець.  Ти  вже  не
рухайся. Лежи, лежи. Сам пiдложу..
   Пiдкинув сухих  трiсок,  i  огонь  одразу  спалахнув.  Приложив  кiлька
полiнець i грiв старечi мокрi руки. Пiсля горщик води до  вогню  поставив,
взяв з посте- лi подушку i рядно, нагрiв коло печi i обкутав Марiю.
   - Ну, ну! Лежи вже. Хоч трошки зогрiєшся.  Завтра  десь  полiзу.  Може,
якраз що знайду... А може, й знайдуПо хатi бiгає  зайчик  свiтла  з  печi.
Стрибнув на полицю, освiтив їїКорнiй щось пригадав, пiдiйшов до  полицi  i
сягнув рукою за бруском, що лежав там. Пiсля коло печi присiв, положив  на
колiно сокиру i почав гострити її.
   Гострить довго. Зупиняється, вiдпочиває, великим пальцем  пробує  лезо,
чи гостре, а пiсля далi шурає по ньому бруском.
   - Що ти робиш, Корнiю? - питає Марiя.
   - Гострю от... Завтра пiду у поле, а там без сокири нема чого робити.



   IХ

   На завтра ледь свiт пiшов у лiс.  Не  на  свою  сторону  пiвденну.  Нi.
Зробив  чимало  дороги  через   село,   через   береги   коло   колишнього
монастирського млина i вийшов туди, де стояв колись хутiр Мартина.
   Тепер тут поле. Зник зелений хутiр. Знiвечено сад. Революцiйний буревiй
з притиском шалiв в таких мiсцях, де цвiли сади, де чути було смiх.
   Он там закинутий колодязь. Корнiй пiдiйшов до нього i зупинився на тому
мiсцi, де колись витягала Марiя воду.  Скiльки  це  вже  минуло  рокiв?  А
скiльки днiв? Багато, дуже багато, але все пережилося, i здається, був  це
один день.
   Сонце пiднялося високо. Небо синє i прозоре, як  око  дитини.  Пiдсонна
сторона звiльнилася вiд снiгу i протряхає. Он там Корнiй  орав.  Там,  пiд
пагорбком, там, де ота одинока деревина  стоїть.  Там  далi  був  тодi  ще
лiсок, але змела його революцiя. Ще далi запуст. Треба пiти туди. I Корнiй
подибав в сторону запусту.
   Але це вже не є запуст. Це вже давно лiс.  Корнiй  придибав,  став  пiд
високими дубчаками i зняв шапку. Над ним лiтали i крякали ворони,  високо,
високо кружляє шулiка. На високому стрункому дубчаку 'якийсь  запопадливий
птах мостить кубло. Бруньки де- рев свiжi, пахучi,  набряклi.  Пiд  ногами
мокро, чути весну. Навiть вiд мокрої землi чути.
   Корнiй шукає їсти. На думцi жiнка, дочка i  маленька  внука.  Всi  вони
хочуть їсти, всi чекають на нього дома.  I  ступав  по  лiсi,  дивився  на
птахiв, на дерева i рослиниЩо ж вiн тут знайде? Все не  на  їжу  створене.
Начохрав дещо бруньок, настругав березової кори. А пiсля пiшов на взлiсся.
   Сонце i сонце. Скiльки сильного молодого сонця!  Геть,  як  гляне  око,
стелиться соняшний легiт, млiє земля. Здається, твориться  святе  таємство
ошгiднення.
   Йшов просто через неоранi поля. Трапилося щастя, зовсiм  несподiване  i
зовсiм виняткове. У неве- личкому рiвчаку, де ще був снiг,  лежав  мертвий
заєць. Корнiй надибав на нього, зупинився. I довго стояв, бо як  же  можна
повiрити, що то дiйсно заєць, мертвий i готовий на те,  щоб  тiльки  взяти
його, роздерти i з'їсти. Пiсля Корнiй вiдчув  радiсть  i,  не  згинаючись,
поди- вився навколо, чи нiкого нема, та голосно висловив вдоволення.
   - Так! Значить, i з'їм дещо. Значить, додому дiйду  i  покажу:  дивися,
Марiє! Тут маєш що їсти. Це я знайшов сьогоднi, цього  веселого  соняшного
дня.
   I Корнiй пiднiмає зайця. Вiн навiть ще не пробував гнити. Зовсiм  цiлий
i зовсiм свiжий. Розтяв його гострою сокирою i,  вiднайшовши  сухе  мiсце,
присiв вiдпочити та пiдживитися. Думаєте, що вiн сьогоднi що їв?  Де  там!
Що було йому їсти? Встав чоловiк i подався. Добре, що хоч Марiя ще спала.
   Думав за Марiю: "Коли б знав, що  зайду  додому,  не  починав  би  того
зайця. Хай би був дитинi. Тож ото воно є, що не  зайду.  Як  зайдеш,  коли
ноги пiдгинаються i не хочуть йти... Що хоч роби,  а  вони  не  хочуть,  i
кiнець. Хоч ти сядь та плач".
   А тут ще й вiтер. Такий, чуєте, вiтер зiрвався i  пхає  чоловiка,  куди
йому заманеться. Воно весною завжди  буває  вiтер,  але  такого  прудкого,
такого  нагального  щось  не  пам'ятається.  Нi,  нi...  Такого  щось   не
пам'ятається, щоб ходи не дав, щоб валив з нiг, мов дитину яку.
   З'їв кiлька шматкiв заячини, звiвся на ноги i почав наново  боротьбу  з
вiтром. А сонце, знай, свiтить, знай,  горить  собi  ясно  i  невблаганно.
Корнiй довго, дуже довго йде, оглянувся,  а  лiс  за  ним  недалеко.  Поки
добився до млина, почув у шлунку болi,  курчився,  а  пiсля  не  видержав,
блював.
   "I чого то так далеко було йти? Казав собi: не йди, чуєш, таку милю. Не
дотягнеш назад нiг. Бачиш же, що ти з себе уявляєш?  Нi.  Таки  пiшов.  От
тобi й пiшов. Тепер ноги тремтять i спробуй далi йти".
   Розважав Корнiй, а тим часом дивиться на викинене назад  м'ясо.  Шкода.
Зiгнувся i поволi з'їв знов. Може, по-друге  такого  не  станеться.  Може,
якраз Бог дасть, що не станеться...
   Проходячи селом, нiс  свого  зайця  i  сокиру  пiд  полою.  На  вулицях
порожньо, але все-таки краще не спокушати. Хто його знає... Все'  в  такий
час може трапитися.
   Дома, по-перше, запитав:
   - Ще живеш, Марiє? Принiс он зайця. Опорай, з'їж сама i  кусник  занеси
їм... Не була у них? Ох, ох, ох! Нема сили... Дивно,  як  та  сила  кудись
зникла. От прийшов до хати, та тепер хоч коня запрягай i виволiкай надвiр.
Мабуть, i дров не маєш? Що? Маєш? Ну, то я дещо приляжу. Ще скiльки  живу,
так не зморився. Можу забожитися, що правду кажу. А я вже дещо  i  поїв...
Сiв собi коло млина i пополуднував...
   Говорив, поволi вкладався на голiй лавi  i  заснув.  Марiя  поралася  з
зайцем i не турбувала Корнiя. Хай вiдпочине. Прокинувся вечором i  забачив
перед собою Марiю.
   - Чого ти така? Що є, Марiє?
   - Прийшла до неї, а вона на постелi лежить.  Гукаю:  "Надiє!"  Не  чує.
Кличу. Нарештi розплющила  очi  i  так  засмiялася,  так,  знаєш,  страшно
засмiялася. А де, питаю, мале? А вона нiчого не розумiє. Яке, каже,  мале?
А Христуся ж де? Засмiялася знов: "Нема Христусi. Нема вже  її..."  Корнiй
зробив великi очi.
   - Нема? Що ти кажеш? Як же так? Як же так можна? - кричав Корнiй.- То ж
так не можна!..
   - З'їла вчора того пляцка. Там дерево було. Дитина ж.  Взяло,  каже,  i
скрутило. Але...- Марiя нахилилася до Корнiя i шептала:  -  Вона  задушила
його... Задушила... Дитя мучилося, i задушила. Дика така.  Пiдеш  до  неї.
Вона не хоче вже їсти, лається i смiється...
   Марiя розвела руками. Корнiй запер вiддих. Слухав, i здавалося, сниться
страшний сон.
   Марiя знов лягла, а Корнiй вийшов. Вернувся пiзно, зовсiм уночi.  Марiя
лежала на постелi i дивилася у темноту. Почула рейвах i подала голос:
   - Це ти, Корнiю?
   - Я.
   - Був?
   - Був.
   - Ну й що?
   - Казала не приходити. Чого, каже, будете ходити. Все одно...
   - Ах, дитино, дитино! Чого ходити? Вона не знає, чого ходити...
   - Спи, Марiє. Я вийду на двiр. Там тихо так... I Корнiй вийшов на двiр.
Але, виходячи, взяв з собою сокиру. Темнота i тиша. Пiдбiг Сiрко.
   - Йди геть! Не лiзь перед очi.
   Сiрко пiдiгнув хвоста i вiдiйшов, а Корнiй попросту-  вав  на  подвiр'я
сина Максима. Йшов бадьоро. Чувся  у  силi,  i  думка  працювала  особливо
добре. Пiдiйшов до дверей i затарабанив. Довго нiхто не вiдчиняв.  Нарештi
у сiнях голос. Це вийшла Максимова служниця Гафiя.
   - Хто там?
   - Я. Корнiй. Є дома син мiй Максим?
   - Вони сплять...
   - Вiдчини. Хочу поговорити.Гафiя вiдчинила, i Корнiй,  не  зупиняючись,
попростував до кiмнати, де спав зi своєю жiнкою Максим.
   - Хто там?  -  зривається  сонний  _Максим.  Але  Корнiй  не  має  часу
вiдповiдати. Перед ним смутнi обриси лiжка  i  Максима.  Швидкими  кроками
пiдiйшов до нього i раз, другий розмахнувся i опустив сокиру.
   Вирвався дикий крик i одразу замовк. Сокира своїм гострiєм  попадала  у
щось м'яке, у щось, що легко пiддавалося, i тому глибоко грузла.  З  лiжка
бiлого, теплого виривалися деякий час стогони, але i вони затихли.  Корнiй
сiк i сiк. Сiк,  як  малий  хлопчина  сiче  кропиву  чи  бур'ян,  поки  не
втомилася рука.
   А тодi Корнiй отямився, зупинився, прислухався, чи все в порядку.
   А де ж дiлася Гафiйка? Обернувся.
   - Гафiє! Гафiє! Де ти?
   Але нiхто нiчого не вiдповiдав. Корнiй заложив на руку сокиру i вийшов.
   Надворi зоряно i тихо. Прийшов до себе. Спить. Хай спить. Але де ж там.
Вона зовсiм не спить. Рухається.
   - Де ти, Корнiю, був?
   - От так собi... Вийшов, походив. Гарно там... А  тепер  ще  вийду.  Ти
спи. Спи, моя Марiє, вiдпочивай. Пiдiйшов до неї, обгорнув  щiльно  старим
кожухом.
   - Тепло тобi, Марiє? Ну то спи. А я...  Так  от  i  скiнчилося...  Хочу
сказати, що все скiнчилося... Жили ми, так довго разом жили,  дiлили  горе
i... ет, чи ж треба щось казати?..
   Встав i хотiв йти, але роздумав i вернувся ще.
   - Там ще лишилося трохи зайця? Нi. Я це так питаю... їсти не  хочу.  От
з'їв дещо i не хочеться. Аби хоч на завтра хватило. А ти пiдеш, певно,  до
Надiї? Пiди i скажи, що я благословляю її... Скажи, може,
   виживе, може, ще буде, не зникне наш рiд... Скажи... Все їй скажи...
   - Ти, Корнiю, кудись далеко йдеш?
   - Не знаю. Куди, далеко? От вийду,  може,  щось  знайду.  Може,  знайду
синiв наших... Може...- Голос його затремтiв, утявся сам  вiд  себе.  Ноги
вiдмовлялися тримати, i  вiн  скоро  пiшов  до  виходу.  Рипнули  дверi  i
зачинилися. У хатi темно i тихо.
   - Корнiю! - гукнула тихо Марiя. Нема вiдгуку.
   - Корнiю! - гукнула сильнiше. Тиша. Надворi пiдбiг до Корнiя Сiрко.
   - Ходи, ходи, собако! Пiдемо разом. Будемо йти у  свiт,  десь  впадемо,
обiймемося i здохнемо разом...
   Корнiй подибав просто у поле, а за  ним,  опустивши  голову  i  хвоста,
волiкся пес. Бiльше вони не вернулися.



   XI

   Здивувалася, коли прокинулася, що Корнiя не було. Кликала раз, другий i
третiй. Нема. Уночi кликала. Зiйшло сонце - кликала, звелася на ноги. Де ж
вiн?
   I аж  -  то  почали  сходитися  люди.  Все  не  нашi.  Тi,  червонi,  з
стрiльбами. Питаються, де старий. Хто  його  знає,  де  вiн.  Пiшов  десь.
Шукали чогось, знайшли скривавлену сокиру i забрали з собою. I тодi  стало
Марiї яснiше.  Сiла  на  розкиданiй  постелi  i  широко  вiдкритими  очима
дивилася на людей. Питали  її,  вiдповiдала.  Питали,  скiльки  лiт  живе.
Мовчала усмiхаючись.
   - Багато, багато, людськi дiтоньки. Ви не проживете стiльки.
   Людськi дiтоньки вилаялися i вiдiйшли. Марiя не мала сили, щоб пiти  до
Надiї, але все-таки силилася йти. Вийшла на подвiр'я i впала. I тут дивно,
де взявся Гнат. Вiн йшов до Марiї. Каже: "Зачув все, що  сталося,  i  дай,
думаю, пiду. Встань, Марiє... Отак, отак... Обiприся  об  моє  плече.  Ну,
ну..."Пручався, крихтав i  звiв.  Марiя  навiть  нездивувала  ся,  що  вiн
прийшов. Здавалося, так i треба. Прийшла до хати i лягла на постiль.  Гнат
сiв коло неї, довго мовчки дивився у її обличчя. Поморщенi,  сухi,  запалi
щоки. Випнутi гострi вилицi, очi глибоко-глибоко у мокрому  мiсцi  сидять,
потемнiлi,  погаслi.  Паклi  сивого  волосся  вибиваються  з-пiд  подертої
заялозеної хустки.
   - Ну от...- витиснулося з Гната.- I так є нам кiнець? Марiє? Що тобi?
   - Е-ет...- ледве витиснула з уст Марiя. Гнат почув те коротке  слово  i
втягнув якось у себе голову. Западав вечiр. Весняне сонце заходило i  било
пружним променем на саме лiжко.Марiя розплющила  очi,  дивиться  назустрiч
сонцю, вийняла суху кiстляву руку i простягнула її далеко вiд себе.
   - Сонце! - каже вона.- Сонце!.. Дивися, Гнате, яке сонце. Бачив ти коли
таке сонце?..
   Кiнчики  промiння  опалюють  сухi  жили  руки,  б'ють  у  запалi   очi,
пiдбарвлюють срiбло волосся. Марiя  не  жмурить  очей.  Дивиться  рiвно  i
широко. Гнат мовчки сидить, i в душi його  воскресають  мертвi  з  гробiв,
встають з домовини люди, далекi, забутi, розкиданi по всiй землi.  Встають
радiснi i спiвають радiснi пiснi. Гнат  усмiхається.  Пiсля  здiймає  свою
руку, бере у неї Марiїну, ту, що до сонця знялася, i лагiдно  довго  цiлує
її.
   Цiлує i говорить:
   - Цiлую  руку  матерi.  Цiлую  святiсть  велику.  Цiлую  працю!  Марiє?
Марiє!..
   Сонце обливало лiжко, Гната i Марiю. У Гнатовiй душi творився  страшний
суд.
   - Марiє! Висповiдай мене. Даруй усе, що зробив тобi  у  днi  молодостi.
Ах, яке маленьке наше життя! Ах, яке маленьке. От пережив, i  що  ж  далi?
Прости мене, Марiє, раз, другий i третiй!..
   Марiя повернула погляд на Гната, шепотiла ледве чутно:
   - Ти, Гнате! Ти свята людина. Пiдемо разом туди... Знаєш? Туди, де нашi
Романьо, Надiя... Одна i друга. Де всi вони. Всi, Гнате... А _ми ще ж тут.
Як хочеться зустрiтися з ними... Не проси у  мене,  Гнате,  прощення.  Бог
простить, а я не маю чого прощати. От Надiя- Коли б я могла до неї, коли б
щось їй 'дати... Вона голодна... Хлiба їй. А-ах, де є хлiб?
   - А Корнiй не вернувся? - питає Гнат.
   - Багато не вернулося, Гнате. Всi не вернулися. Нi Демко, нi  Лаврiн...
анi... вiн також... пiшов...
   Гнат довго мовчав i дивився, як заходить сонце, як поволi  зникає  ясне
свiтло i западає сутiнь. Пiсля заговорив знов:
   - А знаєш, Марiє. Знаєш, як тодi. У святу нiч, на Великдень? Пам'ятаєш,
як ти молилася у церквi, а вернувшись, билася об  землю  i  ридала?  Тодi,
коли праця твоїх святих рук йшла в небо з димем? Пам'ятаєш?..-  (Перерва).
Гнат тяжко дихає.- Це я... я, Марiє... з любовi!..
   Марiя мовчала, а як скiнчив, стиснула легко його Руку.
   - Мовчи. Знаю. Мовчи!..
   Сонце зайшло, i стала темнота по  цiлiй  Українi.  Гнат  покинув  Марiю
саму. Завтра ще прийде. Марiя лежала навзнак, дивилася у морок, у безмежну
пiтьму i починала  поволi  передивлятись  розгорнену  Гнатом  книгу  свого
життя.



   XII

   Другого дня Гнат не прийшов. Не прийшов i третього. Сходило i  заходило
сонце, а вiн не прийшов. ДнвiМарiї добiгали кiнця. У один з  тих  останнiх
днiв рiшов Гнат навiдати Надiю. Знайшов її захололу,  опухлу  в  коморi  в
кутi з дитиною в пеленi. Сидiла з_ витягнутими грубими ногами,  прив'язана
до ключки мотузом, зашморгнутим на шиї.
   Гнат вийшов в село, знайшов людей i, показуючи на хату Надiї,  старечим
голосом кликав людей, щоб допомогли.  Кликав  довго,  кликав  вперто...  З
понурих, обдертих хат вилазили на весняне сонце опухлi, вилазили  немiчнi,
вилазили охлялi. Сходилися на  нараду  кiстяки  з  розчухраними  головами,
вгрузлими безбарвними очима, вставали, нiби мертвяки з могил, щоб  винести
прилюдну постанову. Серед них Гнат. Кривий, висушений дiдок,  з  цiпком  в
кiстлявiй руцi, з мудрими, грiзно насупленими очима. Стояв i проповiдував:
   - Слово моє,-  казав  вiн,-  не  для  вас.  Слово  моє  для  мертвих  i
ненароджених. Слово моє прийдучим вiкам. Затямте, ви, сини i дочки великої
землi...  Затямте,  гнанi,  приниженi,  затямте,   витравлюванi   голодом,
мором!.. Нема кiнця  нашому  життю.  Горе  тобi,  зневiрений,  горе  тобi,
виречений самого себе!.. Кажу вам правду велику:  краще  буде  Содомовi  й
Гоморрi в день страшного суду, нiж вам, що вiдреклися й плюнули  на  матiр
свою!..
   На небi горить велике жагуче свiтло. Пливуть  хмаринки,  з  поля  дихає
вiтер i несе запахи вогкої землi.
   Гната забрали ще того  самого  вечора.  Пiшов  услiд  за  iншими  i  не
вернувся.
   26258-й день... день останнiй, день кiнця. Тридцять днiв  гаснула  сама
Марiя - покинута, одинока. Заходяче сонце не забуло  Марiї,  заглянуло  до
неї i довго цiлувало її сухе жовте  обличчя.  Розплющила  востаннє  очi  i
всмiхнулася. I чим бiльше западало сонце, тим ширше i  ширше  вiдкривалися
очi. Повiльно наступала нiч... Нiч вiчностi. Спить  Марiя?  Нi,  Марiя  не
спить. Вона вже не спить третю нiч. Марiя лежить на  купi  розкиданого  на
лiжнику лахмiття i впалими,  широко  вiдкритими  норами  очей  дивиться  у
залите мiсячним сяйвом вiкно.
   Надворi цвiтуть сади, пiвдень дихає пареним у цвiту вiтром i жарiє  над
суходолами й морями повний, тяжкий мiсяць.
   Довго, довго виривалася з  життя  Марiя.  Перетинається  окремо  кожний
нерв. Мiдяне холодне сяйво мiсяця облило холодом роздутi  з  розчепiреними
пальцями ноги... З напруженням рветься останнiй нерв. Гасне поволi мiсяць,
зникають одна за другою з голови  думи,  зливаються  у  чорну  пляму,  без
початку i кiнця...  Плющаться  i  грузнуть  очi,  холонуть  засохлi  уста,
западають груди, серце робить останнiй удар...
   Марiї не стало... Прага, 1933

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT

Оцените этот текст: