Б'є барабан. Мовчить юрба. Завмер майдан. Стоять жiнки у три ряди, Дiвчата й згорбленi дiди, I хлопчаки побiля тину Злетiлись, стихли на хвилину, Почувши подихи бiди. А вiн - в пiлоточцi своїй, У гiмнастьорцi польовiй, В юхтових чоботях - напроти, В очах нi крику, нi скорботи, Таким ходив, мабуть, i в бiй. Лиш похилився раз чи два... Чи закрутилась голова? Вiд рани стомленого тiла Уся сорочка потемнiла, Вся порудiла,- не нова... Це ваш? - Це наш,- говорить дiд. Це наш,- хлопчак за дiдом вслiд. Це наш,- дiвча ступа охоче I щиро дивиться ув очi, Щоб не хитнувся, не поблiд. Iдуть мовчазно ковалi, I в хлопця руки в мозолi. Вiн, може, теж коваль? I знову Клепав би плуг чи гнув пiдкову. --- Це наш,- i клоняться к землi. А тесля теслi: -Пiдiйдiм, Вiн, може, теж возводив дiм, Сушив кленину в ночi лiтнi Чи ставив тесанi ворiтнi. Це наш, ми клянемось на тiм! I матерiв гiрка любов Пiдводить їх без перемов До юнака, бо ясночолi I їх сини воюють в полi. --- Це наш, ми кров дамо за кров. I вже земля, пiднявши цвiт, Вiд круч, вiд поля, вiд ворiт, Уставши камнем i травою, Вiтрами й нiччю грозовою, Кричить: - Це наш! Iду на звiт... Ах, як вiн мить оцю зустрiв! Немов не дихав, не горiв... I тiло - так! Своє це тiло, I сонце iнше засвiтило У кронах чорних яворiв. I навiть сiрi горобцi Здаються - срiбнi промiнцi, Дiвочi очi, карi й синi. Вiн жив. Вiн житиме однинi, Ховай же муку на лицi! --- Це ваш? Ви брешете. Не ваш! Чому ж у нього патронташ I п'ять гранат знайшли в соломi? Вiн ночував в чужому домi, Вiн двiчi ранений. Вiн - наш! Ми з ним по-своєму. А вам Я все сторицею вiддам: В теплушки всiх, гайда в дорогу. Хати ж - з порогу до порогу Спалю, стопчу - вiддам чортам. Ну, як? Це ваш? Замовкли ви? - Як лан колючої трави, Хитнулось, втихло. Тiльки очi Горять дiдiвськi i дiвочi, I сльози в матерi-вдови. Боєць пiдвiвсь, як бiль iз ран, На цей осуджений майдан, Побачив даль - не теплий вирiй, Теплушок ряд у ночi сiрiй, Свiтанку смертного туман. В теплушках люди без води, Оцi хлоп'ята i дiди, Цi матерi - i в тебе ж мати,- А ген за ними тлiють хати, Пожежi чорної слiди. А кожен з них - сестра i брат. Нащо їм холод ржавих грат? Нащо їм слiз гiркi потоки? I вiн вперед ступив два кроки: --Стрiляй! Розвiдник я. Солдат. V_ _ Чотири ночi й довгi днi Без сподiвань, в самотинi, У кам'янiй, як лiд, комiрцi... Лиш гострий окрик на повiрцi, Лиш милi спогади однi. Про що тi спогади? Про свiй Гвардiйський полк i перший рiй, Про друзiв лагiдну розмову, Про тиш днiпровську вечорову, О краю мiй! Радянський мiй! I з тої злої тишини Здавалось, друзi? - Ось вони, Iдуть i падають в тривозi, I вже в комiрцi на порозi Пливуть понтони i човни. Вже не пiдлога - клекiт хвиль, Крутих i сивих, мов ковиль, I видно бою панораму. Кленова гiлка б'ється в раму Туга, як матерi тужиль. А по сухiм календарю Свiтанок вiв свою зорю, I день, пустивши буйнi конi, Ставав у хмарнiй оболонi З високим вереснем на прю. Яких думок, яких казок, Яких-то спогадiв разок Ти нанизав у довгi ночi? Надiя в сни твої пророчi Котила свiй легкий вiзок. У дверi стукають: - Вставай! Надiї край. Чеканню край. Бери свої немудрi речi, Бери життя своє на плечi... То вiтер свище? Нi, нагай. Короткий день, короткий вiк. Кому вiн бiль важкий зарiк? Кому розклав огонь на кручi? То гомонить потiк спiвуче? Нi,люди стали як потiк. I барабани б'ють згори, I вороння - як прапори Жалоби чорної у хмарi. Тi ж людськi очi - синi, карi - Чекають, просять: говори. I повели його на шпиль. Над рокотанням юрб i хвиль, Ремiнням скручений при згубi, Високо пiднятий на дубi, Живий, дививсь на сотнi миль. Он - бiлий парус з-за рiки Пливе, як чайка, у вiки, Полiв нескошених безмежжя, Он - видно все Лiвобережжя, I рiднi армiї, й полки. Свої там хлопцi на межi, Новi зайнявши рубежi, Ще не обралися клопоту. Парторг зайшов у першу роту, Чита газету в блiндажi, А кашовар зварив обiд, Веде до кухнi димний слiд, Листи доставили в траншею. Земля повернеться, й над нею Умитий день зiйде без бiд. А в тебе нiч побiля нiг. I що ти мiг? I що не змiг? Огонь сухими язиками По чорнокор'ю, мiж гiлками, До рук, звиваючись, побiг. ...Юнацькi руки молодi, Вам добре б тiшитись в трудi, Тесать, копать, залiзо б гнути, Садити сад, зеленi рути, Плоти гонити по водi. Кохання б в серце полилось - Вам гладить золото волось, Своє тепло коханiй дати. Ви ще не вмiли обнiмати, А воювати - довелось... Огонь сяга тобi до вiч, Палає дуб в мiльйони свiч, I сушить груди мука люта. Ти руки звiв - i трiсли пута, Ремiння спалене iз плiч. Над зойк людей i даль узвиш, У димну нiч, у мертву тиш Глибiнь очей твоїх iскриться, Ти не людина - ти вже птиця, I не палаєш, а летиш. Трiпоче серце: я люблю У спразi, в радостi, в жалю. Огнем напоєне до краю, Горю, м'ятежне, не згоряю! I не прошу, i не молю... Дивiться, люди, по менi Устануть iншi в пломенi, Ставайте й ви в труднi походи. Не вип'ють проклятi заброди Живущу кров мою. О нi! Уже не видно нi лиця, Нi засмаглiлих рук бiйця. Димить димовище пiд хмару, I дуб трiщить, ясний од жару, Зотлiлий з серцем до кiнця. Ущухло вогнище, злягло. Людей погнали у село, А з ними йшли надiї вiщi... Лише хлопчак на попелищi Пiдвiв засмучене чоло. Десь журавлiв пливли ключi А вiн, самотнiй, уночi Ще довго в вогнище дивився, Не витримав, i похилився, I впав на землю у плачi. Жаркi вуглини пiдiбрав Для iнших, радiсних заграв, Бо вже й йому сурмили ранки. I серця стлiлого останки Зiбрав, на груди приховав. --Живiть мене теплом своїм, Я понесу вас в кожен дiм, Щоб знов життя людське розквiтло, Чи ж ваше горде, яре свiтло Не вмре, як одинокий грiм? ---Ой хлопчику, хороший мiй, Чому ти плачеш? Зрозумiй, У добре лiто, в гожу весну Я знову встану, я воскресну Цвiтком людських ясних надiй..." Свiтало. Хлопцi-плотарi Вже пiдтягали якорi, I дуб об тiй яснiй годинi, Як чорний меч, на верховинi Торкнувся бiлої зорi. Менi здалося, що то я Стою, горю й душа моя, Моя надiя опiвночi Згоряє, б'ється i трiпоче, Пливе, як неба течiя; Що вже я спалений стою В тривожнiм вiцi на краю I людям серце простягаю. Чи я живий, чи нi,- не знаю, Не вiдаю i не таю... I тiльки спогад з далини, Як рiднi вiдгуки луни, I тiльки зорi над землею. О мiй русявий Прометею, Загублений в ночах вiйни!.. 1946 РОЗДУМ Чи встигну я цей камiнь обтесати У двi руки, iз молотом одним? Бо поїзд мiй вечiрнiй у долинi Не може довго ждати, в нього свiй Маршрут i обрiй. Лiнiя й робота. Уже на каменi засяли очi I налились блакиттю, вже на нiм Уста людськi жагою затремтiли I ожили, як небо ожива, Повинуте грозою. А з путi Той поїзд кличе в дальню вечорину, Не може довго ждати, в нього свiй Маршрут i обрiй. Лiнiя й робота. Рiзець i молот гупає в гранiт, Щоб викресати слово, хоч єдине, I вкласти в очi, в губи кам'янi, Нехай вони б вогнем заговорили Моєї мови - матерi життя, Вiд колисання й до твердого ложа. Ще поїзд жде. I молот мiй дзвенить, I оживає кремiнь, мов iстота. 1968 ТЕСЛЯРI Теслярi робили мости На Днiпрi, i Дiнцi, i на тихому Збручi, I могли б мости бурю пронести, Кленовi, сосновi, дубовi негнучi. Танки повзли i пiдвiд ключi, Артилеристи везли "катюшу", I гули мости вдень i вночi, Як би сказати, за милу душу. Тесля сидить на бережку, Курить махорку, думу гадає: Як вiн звалить дубину важку Десь на Одерi а чи на Дунаю. За троє лiт, як за довгий вiк, Дорога кленова лежить за даллю. Вчора генерал сказав: - Оце чоловiк Дивись, нагородять iще й медаллю. А потiм вiйна на спад потече,- Земля зажадає лiтнього грому, I вiн сокиру вiзьме на плече I по своїх же мостах пiде додому. I нехай хто скаже, що вiн не воював, З ранку до ночi не тратив сили, Як iз шiстнадцяти рiдних держав По його мостах народи ходили! ЛИСТ ДО ГРЕЧКИ Часто сняться твої килими, Бiлоснiжнi i медвянистi, Де тоненькi шершавi бджоли Колихаються на вiтрах I, покритi у бронзу лiта, Тчуть на лапках весняну, легеньку пряжу, В маревi теплiм гудуть, гудуть. Ти була менi затишком снiв, Коли пахла в материнськiй долонi, I моє волосся на головi Брало твої кольори в сизi ранки, Голосок мiй бринiв, як твоє стебло Бурштиновими дзвониками над полями, Я не кажу вже нро очi дитячi, Налитi по вiнця, як двi тарiлочки, Твоєї росяної, живодайної, Твоєї гречаної доброти. А в кiстлявi голоднi роки, Коли пухли людськi обличчя, Забуваючи день життя, Чи в тривожнi солдатськi ночi Ти мене годувала кашею, Замiсть хлiба i молока. Дочко моїх гречкосiїв, Сестро Днiпра i плуга, Через вiк твої бiлi вершечки Нахиляються в очi мої! I летить моє серце, немов бджола-медоноска, На твої загорiлi гречанi плечi, Щоб разом iз тобою колихатися на стеблi, Де колискою - всесвiт, Де вервечками - дощики смарагдовi, Де мої мотори над полем рясним Врiзаються у майбутнє! 1961 УКРАЇНО МОЯ Запалали огнi за долиною синьою неба, Самольоти гудуть, бо на захiд фронти i фронти. Україно моя, менi в свiтi нiчого не треба, Тiльки б голос твiй чути i нiжнiсть твою берегти. Як росли ми iзмалку? Скрипiла у хатi колиска, Загасав каганець чи горiла воскова свiча, Ти нам шлях показала, який пiд зiрницями блиска, I промiння багряне подiбне було до меча. Люлi, люлi, дитино, засни, мiй синочку, нiвроку, Люлi, люлi, засни...- так спiвали синам матерi. Ми ж виходили внiч на закурену стежку широку, I сестра наша, доля, вела од зорi до зорi. Паровоз прогуде: може, з фронту вертають солдата? Мо', й житам квiтувать? На отаву позве сiножать? Повертались батьки на хвилину до рiдної хати, Щоб навчити синiв, як гвинтiвки на бiй заряджать. Журавлi пролетiли: а може, є вiстi вiд брата Iз карпатських долин, з полинових потоптаних меж? Розкололась земля. Наставала велика розплата. За лужком-бережком багрянiли картини пожеж. То iшла революцiя в сiрiй тужавiй шинелi Iз окопiв грязьких, iз-пiд куль на ромашковий шлях. Гомонiли солдати: - Ми з'їли доволi шрапнелi, Хай ще нiмець куштує на зритих снарядом полях. Поминули лiта. Зацвiтає Шевченкова круча, Домни плавлять метал. Поднiпров'я колише човни. Україно моя, напливає загрозлива туча I дзюбатi шулiки з чужої, як смерть, сторони. В них на крилах не зорi барвистi, веселi, гарячi - На пiдкриллi в них бомби i чорнi зловiснi хрести. Спостерiг я вночi: загоряються очi юначi I виходять полки на залiзнi й дубовi мости. I шулiки тi падають, полум'ям бiлим повитi, Танки, димом закутанi, трупом залiзним лягли, I трасуючих куль золотi розтiкаються нитi. Смерть за смерть ворогам! На шулiк вилiтають орли! Я в Днiпра запитаю: - Скажи менi, сивий Славуто, Ти, забомблений сталлю, свинцевого звiдав дощу? - I Днiпро заревiв: - Мною кривду стару не забуто, А нової наруги я вiчно катам не прощу! Та й запiнився дужий, i час пригадавши Батиїв, I нiмецьких зажер в вiсiмнадцятiм лiтi, в бою. -Здрастуй, Києве любий!- I каже, всмiхнувшися, Київ: Я чекаю на вас, я чекаю, як воїн стою. Україно моя, далi, грозами свiжо пропахлi, Польова моя мрiйнице. Крапля у сонцi з весла. Я вiддам свою кров, свою силу i нiжнiсть до краплi, Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла. То ж палають вогнi за долиною синього неба, Самольоти гудуть, бо на захiд фронти i фронти. Україно Радянська, у свiтi нiчого не треба, Тiльки б голос твiй чути i нiжнiсть твою берегти. Тiльки б бачить тебе у народiв привольному колi, Де завжди набиралась могуття, i слави, й снаги. Iз синами Росiї на грiзному ратному полi Стiй, як месниця вiрна! Хай падають ниць вороги! II_ _ Ти iзнов менi снишся на стежцi гiркої розлуки Синiм лугом, ромашкою, птицею з канiвських круч. Так вiзьми ж мою кров i вiзьми моє серце у руки, Тiльки снами не муч i невипитим горем не муч. Я топтав кiлометрiв не сто, i не двiстi, й не триста, Все в похiд, у похiд, в небезпеки на правiм краю. Он зоря вечорова до мене шепоче барвиста: - _Що ж ти став, як нiмий, надивляйся на землю свою! Надивляйся на землю, де сизi орли клекотiли Iз могили високої в димнiм безмежжi дорiг.- I лежала земля, в попелищi земля чорнотiла, Я дививсь - i нiмiв, i прощавсь, i прощатись не мiг. Я iзнов тебе вгледжу в народiв привольному колi, Де завжди набиралась могуття, i слави, й снаги. Iз синами Росiї на грiзному ратному полi Стiй, як месниця вiрна! Хай падають ниць вороги! III_ _ Знову кличу тебе, чи ти голосу не розпiзнала? Знов прошу: озовись! Молода i далека моя! Може б, вiтром я став, тiльки ж хмар налягає навала, Може б, спiвом покликать,- так де ж його взять солов'я? На днiпровськiй долинi ромашка зiв'яла побита. Тополина скрипить. Догоряє мiй батькiвський дiм I не хочу я вiтром лягати пiд кiнськi копита, Соловейком спiвати на чорному горi твоїм. Буду дихати, падать, рости й воювать до загину, Бо великий наш гнiв, бо дорога рiвнiшою є. Я вiзьму твого смутку i горя важку половину розтерзане, горде, нескорене серце моє! I пiду, як Микула, пригнусь, потемнiю вiд ношi, Висхну, спрагою битий, можливо, впаду на слiду, Але бачити буду: цвiти зацвiтають хорошi У твоїм, Україно, зеленiм i вiчнiм саду. Тiльки бачить тебе у народiв привольному колi, Де завжди набиралась могуття, i слави, й снаги. Iз синами Росiї на грiзному ратному полi Стiй, як месниця вiрна! Хай падають ниць вороги! I_V_ _ Вставай, моя рiдна, розлуки доволi, Якi ми з тобою ще будем багатi - Веселкою в небi, барвiнком у полi, Розплатою-люттю при спаленiй хатi. Торкнусь тебе нiжно- i рук моїх дотик Забурха вогнем, i я взрю опiвночi: Дитини забитої змучений ротик, Залiзом обпеченi очi дiвочi, Дiдiвську сльозу, закривавлену з жалю, Сорочку стару на розстрiлянiм тiлi. Простiть, якщо словом кого запечалю, Далекi мої, дорогi, помарнiлi! Свисти не свисти, проклятуща нагайко, Не бачив катюга розплати такої: У димному полi встає Наливайко I землю стрясає страшною рукою. I тiнь його вiща в залiзнiй заковi Випростує плечi пiд хмари невмитi. Озброєнi Дiти Залiзняковi, Ми пройдем шляхами при стиглому житi. I прийдем до тебе, солдати-звитяжцi, У дружбi великiй, в братерствi святому: Сухар у торбинцi, вода у баклажцi I зустрiч сестри бiля отчого дому. Радянська Вкраїно! Розлуки доволi, Якi ми з тобою ще будем багатi - Веселкою в небi, барвiнком у полi, Розплатою-люттю при спаленiй хатi! V_ Не плачте, мамо, не треба, вже не вернути сина. Он вiн лежить пiд тином, скроня злегка в кровi. I меркне зимовий вечiр, утiха твоя єдина, А з лiсу iдуть повстанцi, закуренi в дим, живi. Чого ти журишся, батьку, що хату спалили клятi? Брата забили в пута, сивiє, бач, голова. Пожитки твої хорошi, радостi небагатi- Усе димить в попелищi i тлiє, не дотлiва. Iржали конi в артiлi, ворота скрипiли новiї, Забрали овець i коней - кривавий слiд по травi... I меркне зимовий вечiр в далекiй сивiй завiї, А з лiсу iдуть повстанцi, закуренi в дим, живi. Он ту яблуневу гiлку, де снiгу замети бiлi, Ти сам щепив iз сусiдом, цвiти, мiй веселий дiм! Ми знаємо, знаєм, знаєм! - кричать пеньки обгорiлi Iз хати, з комори, з клунi в сльозах i в горi твоїм. Повiшених вiтер гойдає. Гармата б'є опiвночi. I тлiє все в попелищi: i радiсть, i труд, i пiт. Дивляться зорi з неба, немов замучених очi, Немов розстрiляних очi бiля кленових ворiт. Не плачте, мамо, не треба, i ви не журiться, тату, Друзi iдуть зi сходу, сурма не грає - б'є! Катiв поведуть на страту, на нашу святу розплату, I в них не вистачить кровi за грiзне горе твоє! В ЛIФТI Лiфт пiднiмає нас догори В ранки, i в пiвднi, i в вечори. В лiфтi не свiтло, але й не тьмянко, Йдеш у гостиницю - в лiфт потрап. Стрiне привiтно стара негритянка. В неї робота все давн i ап *. Має старенька це мало дiла З ранку до ночi i знов до зорi, Вже й на роботi тiй посивiла, Все вона знизу, а iншi вгорi. Наче по лiфту життя проходить, Руки стомились, в мозолях старi, Iнший хтось п'є, i живе, й верховодить, Все вона знизу, а iншi вгорi. В лiфтовiй клiтцi свої звичаї, Мiстер до них iз дитинства привик: Бiла лiфтерша - вiн шляпу знiмає, Чорна лiфтерша - стоїть, як бик, Шляпу ще глибше натягне на вуха, Топчеться важко, немов на огнi, Наче його допiкає задуха. З ними у лiфтi їхать менi. Їх до десятка зайшло в кабiну, Морди, як ростбiф, з-пiд сiрих шляп, Чорна лiфтерша веде машину Вгору i вгору, все ап та ап. Всi одвернулись од чорної - бiлi, Топчуться важко бики здичавiлi, Не шахтарi, їм тут їхать не мода, Не трударi, - все банкiрська порода. Ти вже привикла, що погляд як жала, От якби в мене в вiтчизнi жила,- Жито б ростила, пшениченьку б жала, Пiсню iз поля вела б до села. Так, мене доброму вчила мати Хлопчиком, певне, в юнацькiй порi, Перед старiшими шапку знiмати, Щиро вклонятись, де є матерi, Поцiлувати натруджену руку, Бiлу чи чорну, немає бiди, За материнську несказанну муку, За материнськi великi труди. Тiльки б, можливо, як виняток в свiтi, Не поклонився б я матерi тiй, Що породила цих лютих i ситих, Сiрих - пiд шляпами - в злобi своїй! В лiфтi не свiтло, але й не тьмянко, Я капелюха здiймаю один, Низько, вклоняюсь тобi, негритянко, Так, як вклоняється матерi син. За мозолi твої, чеснi i чистi, I за усмiшку болючу, як звих, I за синiв -чотирьох комунiстiв, За полiнчованих i за живих. Як їй сльоза заблищала з журбою! Зашепотiли, мiняючи тон, Гангстери-мiстери помiж собою: - Совєт Юнiон?* - Совєт Юнiон! Лiфт вже донизу пiшов у ту пору, А негритянцi здалося за мить: Тiльки угору, i вгору, i вгору В щастi своєму вона летить. ____________________________ *Давн- донизу, ап- вгору (англ.),_ *Совєт Юнiон - Радянський Союз (англ.)._ * * * Важкi вiтри не випили роси, Черленi трави бродять буйним соком, I вдалинi пiд обрiєм високим Лугiв осiннiх теплi голоси. А при багаттi хлопцi косарi I комбайнери у спецiвках синiх Вплiтають смiх до цих лугiв осiннiх, Ведуть пiснi пiд маєвом зорi. Булькоче, прiє каша в казанi, А клен русявий хилить нiжно вiти, I йдуть в лугах, немов засмаглi дiти, I поминулi, i прийдешнi днi. Як хороше, як легко помiж них, Мiж цих людей, в трудi людей живих, Мiж ними жить i поклоняться лiту, Свою турботу, снами не сповиту, Свої думки у їхнi перелить На все життя, а тiльки ж не на мить. На все життя, з лугами, з берегами, Iз травами, iз зорями в водi, Щоб не спiткаться бiльше з'ворогами, Щоб не хилитись в горi та бiдi. 1956 ВЧИТЕЛЬКА (Пiсня) Сонечко встає, i в росi трава, Бiля школи в нас зацвiтають квiти, Вчителько моя, зоре свiтова, Де тебе питать, Де тебе зустрiти? На столi лежать зошитки малi, I роботи час проганяє втому. I летять-летять в небi журавлi, I дзвенить дзвiнок Хлопчику малому. Скiльки пiдросло й полетiло нас В молодiй веснi, в колосистiм полi, А у тебе знов та ж дорiжка в клас, Той же явiр наш Пiд вiкном у школi. Двох синiв твоїх узяли фронти, Бо на рiдний край впала чорна злива. В партизанську нiч посивiла ти, Як в тяжкий мороз Непожата нива. Знов щебече юнь i цвiте трава, Пiзнаю тебе в постатi несхилiй, Вчителько моя, зоре свiтова, Раднице моя На Вкраїнi милiй! * * * Я тебе вимрiяв, нiжну й жагучу, В снах узаконив, пiзнав з поцiлунку, Кликну: - Прийди! - I прийдеш неминуче Крикну: - Рятуй! - I воскресну в рятунку Що в твоїм iменi є чарiвниче: Трунок, чи хмiль, чи веселкова зваба? Зiрка твоє освiтила обличчя I потемнiла - свiтить не змогла-бо. Як ти спiвала в нашiй частинi, Очi яснiли, як синi роси, Знявши пiлотку i шинельчину, Рiдна, далека, золотокоса! Вiють вiтри перехреснi й зустрiчнi, Де ми любились,- до саду й до хати. Є своя радiсть на вiки вiчнi В тiм, щоб надiятись i виглядати. БАЛАДА ПРО ТАНКIСТА Пил на машинах, пил на чоботях, пил на рудiй травi. Бiй не втихає, не затихає,- чуєте, хто живi? Теплi мотори з вiтром колючим свищуть, немов рiдня, Пахне автолом над сiрим полем, тiло людське й броня. На обстановку, радисте, зваж ти, газу надай, водiй. Сам командир повертає башту, п'ятий почавши бiй. Пробива мотор снарядом, Смерть шукає скронь З командиром майже рядом Диха злий вогонь. I тече броня гаряча В степовую шир, В полi жайворонок плаче Там, де командир. Вiн виповзає з башти, з машини в пекло, у пил, у грiм Весь у бензинi, у чорних ранах, шепче: - Вперед ходiм! - Руки задимленi, лiва й права, чуб до чола прилип, Сiра шинелька горить яскраво, як смоляний смолоскип. Весь догоряє, весь вiн палає - кущ вогняний вдалi - В тихому краю, чи на Дунаю, чи на карпатськiй землi. Вище-но голову, брате-радисте, газу надай, водiй! Пил на машинах. Пил на чоботях. Пил на травi рудiй... Вже радиста молодого Й хлопця-водiя З бою винесла пiдмога, Бо ж одна сiм'я. Та й поклали у шпиталi - Рани зав'язать. Покурить, горiлки випить, Все переказать. Знову сiдають вони в машину. Де командир наш, де? Блисне огонь на переднiм краю - то командир iде. То командир їх в сiрiй шинельцi, вкутаний у вогнi. - Ви не забули мене, хлоп'ята? Ви не забули, нi? В полi птиця сива кряче, Облiтає шир. В кожнiй загравi неначе Кличе командир. Полум'янi рiднi руки Приклада до скронь. I ведуть вони машину Тiльки на вогонь. По чужiм переднiм краю В блiндажi старi, По крутiм карпатськiм плаю, По Чорногорi. * * * Червоно-вишневi зорi вiщують погожий схiд, Ти, може, мене й забула, не бачила стiльки лiт? Не мало ми воювали, стоптали чобiт рудих, I якщо згадати мертвих, то я зажурюсь по них. I якщо живих згадати, - нехай занiмiє плач, Бо друзi iдуть полками i я серед них - сурмач! Сурмлю, що зелену землю закриєм грудьми вiд бiд, Що красно-вишневi зорi вiщують веселий схiд! * * * Чому, сказати, й сам не знаю, Живе у серцi стiльки лiт Ота стежина в нашiм краю Одним одна бiля ворiт. На вечоровiм виднокрузi, Де обрiй землю обнiма, Нема кiнця їй в темнiм лузi, Та й повороту теж нема. Кудись пiшла, не повертає, Хоч бiля серця стеле цвiт, Ота стежина в нашiм краю Одним одна бiля ворiт. Дощами мита-перемита, Дощами знесена у даль, Мiж круглих соняхiв iз лiта Мiй ревний бiль i ревний жаль. 1970 * * * Гомiн, гомiн по дiбровi, А над полем все заграви, А над полем все заграви, Пожовтiли буйнi трави. Станьмо, хлопцi, при долинi. Станьмо, хлопцi, таборами За полями, за борами, Пiд густими яворами. Вже нема шляху додому, Я iду тепер в походi, Б'ють гармати за горою, Конi мчать на Жовтi Води. Глянь, Богдане, квiтка в'яне, Дай-но сiчi, дай-но грому! Топче шляхта дикi терни, Загубивши шлях додому. Гомiн, гомiн по дiбровi, А над полем все заграви, А над полем все заграви, Пожовтiли буйнi трави. * * * Хмарина в небi голубiм Пливе, як мрiя,одиноко, I вiтру раннього потоки Несуть її крилом своїм. Куди ти мчиш, куди летиш, Моїх поривiв птице рання? Ще по ярах лежить свiтання, Як неба вистояна тиш. Шумлять тополi-сторожi, Але тобi нема межi, Де кличуть сонце урочистi Бори в зеленому намистi. Ми ще зустрiнемось колись, А зараз мчи, моя крилата, На схiд, над Каспiєм горбатим, Як над минулим, зупинись. Тут жив спiвець. Огнi заграв Йому ще снилися крiзь муку, У серцi вiн носив розлуку I на Украйну позирав. Серед оновлених полiв Спинися, райдужна, далека. Тут шлях лежав i млiла спека. Тут вiн за всiх переболiв. На дорогi його слiди Дощами спражними спади! * * * Палають огнi при долинi, I пiвнiч заходить, i сон. Татари сидять при долинi На всiх подiляють полон: - Два списи бери, на придачу Китайку червону з плеча. - Менi ж гривуна вороного. - Менi чорнокосе дiвча. Китайка горить, як заграва, Iрже сумовито гривач, Оксана сльози не втирає,- Не плач, моя бiдна, не плач. - Бери собi матiр iз дiтьми, Отару овець i волiв. - Вiддай менi шаблю-дамаску, Як сам ватажок повелiв. А шабля не сяє, як злото, Воли не займають трави, I мати iз дiтьми ридає: - Сини мої старшi, де ви? Палають огнi при долинi, Свiтанок заходить i сон, Татари сидять при долинi На всiх подiляють полон. То хмара - не хмара у небi, То бурi великої знак. То конi летять чортомлицькi, Їх свистом жене Сагайдак. I шаблi скреснули i впали, I порох покрив сiножать. Татарськi порубанi костi Пiд сонцем палючим лежать. * * * Розшумовуйся, зелений дубе, Як весiннiй перегрiм, Бо заграли голосистi труби На кордонi грозовiм. На кордонi грозовiм Бережуть великий дiм! Не хвилюйся, море, у туманi, Грiзно хвилi не здiймай, Кораблi пливуть на океанi Вiд Амура по Дунай. Вiд Амура по Дунай Бережуть Радянський край! Не клонися, гаю густолистий, Не в'ялися опiвдня. Як iдуть брати мої танкiсти - Дзвонить кована броня. Дзвонить кована броня, Береже народ щодня! Не орли клекочуть на могилi, Не гармат гуде удар, Напливають хмари яснокрилi - Лiтаки ще вище хмар. Лiтаки ще вище хмар, А над ними сонця жар! Спiє колос, неба голубизна, Поле дише ясним днем. Бо стоїть озброєна Вiтчизна Гнiвом, порохом, вогнем. Гнiвом, порохом, вогнем Били ворога й поб'єм! * * * Ти мене накличешся ночами, Несучи розлуку за плечами, I навиглядаєшся одна. Настраждаєшся в своїй надiї, Пригадаєш лiта молодiї, Рiдну землю, де гуде вiйна. Ти не можеш бачити здалека, Як в'ялить негода, сушить спека. Танки мнуть, вкриває бою мла Землю ту, що, потом перемита, У садах, у сивих копах жита, У цвiтах, як райдуга, цвiла. Нам не легко йти до свого дому Через мертвих, через блиски грому, Через нiч,прожекторiв мечi, В битвi, в снi, у пiдступах, в облозi. Ти iще наличешся в тривозi I навиглядаєшся вночi! * * * В теплiм мiсяцi у травнi Шепче явiр думи давнi, В синiм мiсяцi у квiтнi Думи явора столiтнi. За водою за бистрою, Над землею, як сестрою, Дужа хвиля набiгає, Корiнь явору ламає. Але вiн на те байдужий, Не схитнеться навiть, дужий... Бо закоханий на волi У лани широкополi, В канiвськi веселi кручi, В хвилi гордi та ревучi. Вiн, людському серцю милу, Береже одну могилу. ============================================================== Олександр Олесь. Поезiї КНЯЖА УКРАЇНА Вiйна з татарами Як довiдались татари, Що повстали Холм i Львiв, Землю Галицько-Волинську Хан їх знищити схотiв. На волинський Володимир То не хмара чорна йде, То не грiм гуде далекий, А то вiйсько хан веде. Виїжджає князь Василько: "Залиши мiй рiдний край!" Але був глухий, як камiнь, Хан татарський Бурундай. I Василько пiдпалити Рiдне мiсто мусив сам I дiставсь живим у руки На наругу ворогам. У похiд взяли Василька I пiд Холм його ведуть: Як, мовляв, Василька вгледять, Холм без бою вiддадуть. I Василько йде пiд мури, Плаче й каменi несе. Радить вiн здаватись швидше, Та камiння кида все. I холмщани зрозумiли Князя мову бойову, Що камiння треба брати Та камiнням в татарву! "Королю не є ти братом. Не послухаєм слуги! Не здамося, повоюєм! Будуть знати вороги!" I задумавсь хан татарський: "Мабуть, сила у їх єсть. А моє стомилось вiйсько; Що, як втрачу славу й честь?" I, подумавши, вiн крикнув: "Гей, на конi, вояки! Коли тут ми заночуєм, Нападуть на нас вовки". I пiшло татарське вiйсько. Холм щасливо врятувавсь, Та з татарами лихими Цiлий вiк король змагавсь. КНЯЖА УКРАЇНА Печенiзька облога Києва Раз дiзнались печенiги, Що для бою час настав, Що в Болгарїї далекiй Забарився Святослав. Наче хмари, бiдний Київ Печенiги облягли, Загримiли всюди сурми, Тарабани загули. А у мiстi плач i стогiн: Анi вийти, нi ввiйти, Став людей косити голод, Став в могили їх нести. А в той час гуляє Претич З дужим вiйськом за Днiпром... Та не станеш буйним вiтром I не зробишся орлом. Полетiли б i сказати: "Ви на волi, соколи, А наш Київ сiрим муром Печенiги облягли". Стали думати кияни, Де їм лицаря знайти, Щоб iз мiста на той берег Смiло зважився пройти. "Я пiду!" - хлоп'я говорить. "Ти ж мале ще, молоде..." "Я пiду", - хлоп'я говорить I з вуздечкою iде. Вийшов з мiста, в яр спустився, Полем швидко перебiг, Став, постояв, вийшов з гаю, Йде, неначе печенiг. Ось i табiр, Глянув - вiйська, Як тiєї сарани! Конi ржуть, реве худоба, На триногах казани. А на сонцi сяє зброя, Сяють, блискають списи... Як пробитися крiзь хмару, Як пройти через лiси?! "Де ти, Претич-воєводо, Де ти, князю Святослав?!" - Так собi подумав хлопець I у когось запитав: "Чи не бачили ви, дядьку, Тут буланого коня? Я пустив його на пашу, Та й заснув на хвильку я..." "Нi, не бачив... ач, роззява! Так колись ти i в бою Задрiмаєш i за хвильку... Стратиш голову свою". "Треба йти питати iнших... Де ж вiн, лишенько моє?! Гей ти, коню мiй буланий, Гей, озвися, де ти є?!" Вдалинi Днiпро синiє... Хлопчик плаче, як ягня: "Чи не бачили ви, дядьку, Тут буланого коня?" Ось уже i любий берег, Хвилi весело шумлять... Вiн оглянувся - далеко Вороги його стоять. I схопив себе за груди, На собi одежу рве, Через мить уже по хвилях На той берег вiн пливе. I нарештi бачать хлопця Печенiзьки вояки, I за ним бiжать, женуться, Як за сарною вовки. Туго луки натягають, Стрiли кидають вперед, То пiрне хлоп'я у воду, То заб'ється в очерет. Стрiли падають у воду, Наче чорнi блискавки... Попливти б, - але бояться Печенiзьки вояки. А мале хлоп'я давно вже Степом котиться-летить... Сяють вогниками очi, Серце пташкою тремтить. Ось уже i рiдний табiр, Ось i Претич, вояки... Ах, здається, по степу вiн Розгубив свої думки. Прибiгає, важко диха, Ледве встоїть на ногах... Закричав - i гнiв палає В огняних його словах. "Воєводо i вояцтво! Ви гуляєте, орли, А наш Київ, наче хмари, Печенiги облягли. Ви гуляєте, а люде Швидко з голоду помруть, Швидко з голоду наш Київ Печенiгам вiддадуть". Пильно слухає вояцтво, Що розказує хлоп'я... Меч стискає воєвода I сiдає на коня. "Вояки! вперед! на помiч! - Вiрний Претич закричав, - Хай живе наш славний Київ, Хай живе наш Святослав". Обернувся в вулик табiр... Крики, ржання, метушня... Кожний бравсь за спис, за зброю I... на огиря-коня. I злякались печенiги... Крик пiшов i залунав, Що вертається з походу Переможець Святослав. Безлiч лiт уже минуло, Вже давно в землi хлоп'я. I давно вже в серцi нашiм Вмерло лицаря iм'я. КНЯЖА УКРАЇНА Ярослав Осмомисл Володимирко поволi Тихо-мирно вiк дожив I на княжому престолi Ярослава залишив. Це був князь палкий, вiдважний, Незрiвнянний у бою, Наче рвався вiн покласти Першим голову свою. I коли вiн з Iзяславом, З князем київським зiйшовсь, Першим кинувся з мечем вiн, Всiх попереду боровсь. I бояри зупиняли: "Ярославе, князю, стiй: Хто тебе, орла, заступить У державi жалiбнiй?! Краще стань вiд виру збоку I дивися на полки - Як для тебе слави й честi Здобувають вояки". Ярослав бояр не слухав I вперед вiдважно бiг I вiдвагою своєю Iзяслава перемiг. Не спочив вiн пiсля бою: На державу угри йшли I для нападу поляки На кордонi вже були. Але й тут хоробре вiйсько Розбиває ворогiв I iде в степи на пiвдень До Дунайських берегiв. Ростиславича Iвана Ярослав ущент розбив I до власної держави Малий Галич прилучив. I держава буйним морем Розлилася навкруги, Половецький степ вмиває, Б'є в дунайськi береги. "Вiсiм змислiв князь наш має", - Говорили вояки I прозвали Ярослава Осмомислом на вiки. I спiвець спiвав про його: "Гей, ти високо злетiв I на батькiвськiм престолi, Вкритий славою, засiв. Вiйськом ти пiдпер Карпати, Шлях мадярам заступив I Дунаєвi ворота Кораблями зачинив. Князю, Київськi ворота Одчиняєш ти ключем, Стрiли кидаєш в султанiв I рубаєш їх мечем. Так стрiляй же їх, поганих, Кидай стрiли в їх степи I за Iгоревi рани Слiзьми, кров'ю окропи". . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Пiсля смертi Осмомисла Володимир князем став, Все, що здiдив, споневiрив, Все розтратив, змарнував. I взяли мадяри Галич (Хоч народ завзято бивсь), I угорський королевич Князем галицьким зробивсь. АЙСТРИ Опiвночi айстри в саду розцвiли... Умились росою, вiнки одягли, I стали рожевого ранку чекать, I в райдугу барвiв життя убирать... I марили айстри в розкiшнiм пiвснi Про трави шовковi, про сонячнi днi, - I в мрiях ввижалась їм казка ясна, Де квiти не в'януть, де вiчна весна... Так марили айстри в саду восени, Так марили айстри i ждали весни... А ранок стрiвав їх холодним дощем, I плакав десь вiтер в саду за кущем... I вгледiли айстри, що вколо - тюрма... I вгледiли айстри, що жити дарма, - Схилились i вмерли... I тут, як на смiх, Засяяло сонце над трупами їх!.. 1905 ЧАРИ НОЧI Смiються, плачуть солов'ї I б'ють пiснями в груди: "Цiлуй, цiлуй, цiлуй її, - Знов молодiсть не буде! Ти не дивись, що буде там, Чи забуття, чи зрада: Весна iде назустрiч вам, Весна в сей час вам рада. На мент єдиний залиши Свiй сум, думки i горе - I струмiнь власної душi Улий в шумляче море. Лови летючу мить життя! Чаруйсь, хмелiй, впивайся I серед мрiй i забуття В розкошах закохайся. Поглянь, уся земля тремтить В палких обiймах ночi, Лист квiтцi рвiйно шелестить, Травi струмок воркоче. Вiдбились зорi у водi, Летять до хмар тумани... Тут ллються пахощi густi, Там гнуться верби п'янi. Як iскра ще в тобi горить I згаснути не вспiла, - Гори! Життя - єдина мить, Для смертi ж - вiчнiсть цiла. Чому ж стоїш без руху ти, Коли ввесь свiт спiває? Налагодь струни золотi: Бенкет весна справляє. I смiло йди пiд дзвiн чарок З вогнем, з пiснями в гостi На свято радiсне квiток, Кохання, снiв i млостi. Загине все без вороття: Що вiзьме час, що люди, Погасне в серцi багаття, I захолонуть груди. I схочеш ти вернуть собi, Як Фауст, днi минулi... Та знай: над нас - боги скупi, Над нас - глухi й нечулi..." . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Смiються, плачуть солов'ї I б'ють пiснями в груди: "Цiлуй, цiлуй, цiлуй її - Знов молодiсть не буде!" ГРИЦЕВI КУРЧАТА Казка Жив собi Максим убогий Коло рiчки, край села. Крiм дiтей та жiнки, в його Тiльки курочка була. Нанесла вона яєчок. Вже й Великдень ось-ось-ось! Хоч би кожному яєчком Розговiтись довелось! Та старий Максим мiркує: "Поїдяться крашанки, А коли пiдсипем квочку, Будуть згодом курочки. Швидко виростуть курчата, Навеснi почнуть нестись, От тодi ми поласуєм! Ласували ж ми колись..." "Це не можна, - каже мати., - Не годиться, нi!.. Та як? Щоб без крашанки Великдень?! Любi дiти, чи не так?" "Правда!" - дiти закричали... Згодом мати додала: "Дев'ятнадцять дам пiд квочку, Десять буде для стола". "Хай по-вашому вже буде!" - Каже з усмiхом Максим. I пiшов собi iз хати. Мати вийшла теж за ним, На город пiшли садити, Та була уже й пора... В хатi ж праця закипiла: Малювала дiтвора. Писанки на диво вийшли! Гриць слона намалював. Слон звiв вгору жовтий хобот I на синi ноги встав. Далi взявся за ведмедя. Вуха бiлими зробив, Тулуб синькою побарвив, Двi ноги почервонив. А Маруся жовту жабку Посадила на сучок. В лапку їй встромила мушку, В другу - китицю квiток. Далi дiти малювали Лева, тигра, борсука, Не забули i овечки, I лисицi, i вовка. Дуже гарно у Наталки Вийшов зайчик на лужку, Усмiхаючись, пiдносить Вiн капусту їжачку. А найменшенький, Iвасик, Кицьку тiльки що кiнчив. Що за мила вийшла кицька! Ще i стрiчку почепив. Гриць скiнчив уже й верблюда: Височезний, три горби! Звiв вiн голову угору, Тягне листя iз верби. Домальовував Iвасик, Та вже в хатi аж гуло! Дiти плигали, смiялись... Так їм весело було... Аж у хату батько й мати... Мати скрикнула: "Ой, жах! Я ж яєць ще не варила... Хто?! Пiзнаю по очах!!" Як нiмi, сидiли дiти... Та всмiхнувсь старий Максим: "Не бiда: на тiсто пiдуть! Я й сире яєчко з'їм... Так, пiд квочку дев'ятнадцять З решти будуть писанки. Воно, варенi смачнiшi... Зате маєм малюнки!" Так, як сказано, й зробили... Треба йти негайно в хлiв! Всi пiшли: i батько, й мати, Гриць на мiсцi вже сидiв. Бiдна квочка так зрадiла, Мальовничим писанкам, Що, зворушена, й не знала, Що казати дiточкам. Ось i смеркло. Усi разом Повечеряли й лягли. Та заснути чомусь дiти Довго-довго не могли. Все їм згадувались звiрi, Кожний сам себе питав: Чи не краще, коли б чорним Вуха вiн намалював?.. Або чом живiт ведмедю Вiн зеленим не зробив?.. Та голiвоньки дитячi Сон на подушки схилив... II _ Аж три тижнi бiдна квочка Пробула на писанках! Коли б глянули на неї, Вас пройняв би просто жах! Як вона змарнiла, схудла! Самi шкiра й кiсточки... Гола... Краще не дивiться Ви на неї, дiточки!.. Тiльки серце в неї билось Усе радiснiш, сильнiш... Залишилось ще посидiть, Почекати тiльки нiч! I коли почувся вранцi У шкарлупу перший стук, Квочка наче пiдлетiла Пiсля довгих, довгих мук! I, щаслива вся, в повiтрi Враз спинилася вона... Коли - зирк! Стоїть на спинi. Де? У кого? У слона! Дiйсно: вилупилось першим Чепурненьке слоненя. Не занадто ще велике... Ну, як з доброго коня. Далi з ревом, криком-риком Лев вискакує з яйця. Тихо вилiз тигр з-а левом, Далi лупиться вiвця. За верблюдом нявка-кицька, Ось i зайчик, i борсук... Метушаться вовк, лисиця, Вже i жабка: стук та стук! Спочатку вжахнулась квочка, Ледве в безвiсть не втекла! Та отямилася згодом I квоктати почала. Гриць усе це чув i бачив, Та не мав чогось страху, Хоч для бiльшої безпеки Злiз обачно на вiльху. Квочка стала хвилюватись, Малеч кликати на збiр. Сполошилися курчата, - Всiм хотiлося надвiр. Перша вийшла з хлiву квочка. Через неї плигнув лев, Щось зачув, хвостом замаяв I пiдняв страшенний рев! Все замовкло, занiмiло... Наче цiлий свiт зомлiв... Навiть квочка, рiдна мати, Аж припала до землi. Коли рев скотивсь поволi, Громом в прiрвах одлунав, Скочив тигр, роззявив рота I сказав в повiтря: "Няв!" Далi вибiгла лисиця, Вовк, ведмiдь, рябий борсук... Жабка плигнула з квiтками I найшла на грушi сук. I верблюд з трьома горбами Вийшов з хлiву, подививсь... Щось було не до вподоби, I вiн, плюнувши, скрививсь. За вiвцею вибiг зайчик. Мiг би легко вiн втекти. Та кого йому боятись?! Це ж все сестри та брати! Без страху пiдбiг до вовка, На плече йому схиливсь, Але вовк зубами клацнув, I наш зайчик затрусивсь. Правда, деяким звiряткам I нiяково було: В того ока не ставало,