доженеш!.. Так вона й бачить: стежини нехитрi, Так їй i сняться в баварських ночах: Гриви розметанi, конi в повiтрi, Бронзове сонце у кiнських очах. XVI _ ...А танки йшли i йшли окопчами, Мiстками, дзотами, в рову, I скреготiли сталлю: втопчемо! Ревли моторами: зiрву! I ворони справляли поминки Над нiмцем, а не над бiйцем. Броня горiла, як соломинка, Як свiчка жовтим пломiнцем. А нашим не страшне вороння: Iшли танкiсти iз Задоння, Уральцi - хлопцi-молодцi; I в день важкий i в нiч безсоння Iз Пiдмосков'я йшли бiйцi, Гранати стиснувши в руцi. Дзвенiли кулями ковалики, Залiзом ранили зорю. Марко почув, хтось кличе здалеку: - Горю я, хлопцi, ой, горю! То кликав Швачка. Танк пiдбитий Не повз, не брязкав, не летiв. Термiтний жар несамовитий В машинi рiвно клекотiв. Бронi товстi зеленi мури, Трiщали шкельця, як чужi, Летiли iскри в амбразури, I дотлiвали стелажi. А Швачка ще сидiв. Ударом Струснуло башту. В далинi Угледiв вiн за бiлим яром, За чорним збуреним пожаром Свої рум'янi, гожi днi. Вони стояли, як хлоп'ята Смаглявi, сонячнi, - i вiн Вiдчув: ударила гармата, Як давнiх рокiв давнiй дзвiн. I все. Бензину жовта маса Димiла душно-гаряче. I вибухли боєприпаси, Осколком ранивши плече. - Ти, Швачко, живий, а чи мертвий? - Ванюшо! - Ого, брат, як дiло! На, пий чи кури. Iз попелу, вибухiв, димної сушi, Де полум'я било в розтерзанi душi, Виносили Швачку у смертi з нори. Дали йому спирту глитнути, у вiчi Дивились з надiєю: - Ваню, це ми! - Зiтхнув i пiдвiвся, поранений тричi. - Вперед! - зашептав, i в збiлiлiм обличчi, В обривках шинелi, в заметах зими, У спалених щоках, в зашерхлiй долонi Життя затеплiло, як iскра. - Я сам. I справдi, пiдвiвся i в гони червонi Пройшов крокiв двадцять, пов'язка на скронi Бiлiла. Вклонився важким небесам. - Отут я i ляжу. I впав, i руками, Що пахли тавотом, засмаглi в диму, Простягся на захiд перед полками, В залiзнiм потоцi, як в отчiм дому. Ще полум'я трiскало та гуготiло, Повзло по машинах, по скатах, як звiр, Але, натикнувшись на Шваччине тiло, Не брало його, язиками летiло Назад, на вiтри, до свiтанкових зiр. Фугаски свистiли i рвались, осколки Не брали грудей його, куля чужа Не брала грудей його, мчали двоколки, I танки пройшли пiд багрянi подолки Пожарiв i туч, де яснiла межа. А Швачка лежав бiля того потока Малий i притихлий, - хоч скрегiт i гук Усе вiддалявся, зникаючи з ока, Земля українська, пекуча й широка, Ото й починалась з-пiд Шваччиних рук. XVII _ Встає на силу наша сила: На меч - мечем, на грудь - грудьми. Стоїть в степу Савур-могила, А бiля неї танки й ми. Хатина бiла коло яру, Є стiл i лава, хазяї Не знаєм де; пiдкинем жару, Пожитки витягнем свої, Поп'єм чайку. В таку годину, Де вiдпочить припало нам, Боєць пригадує єдину Кохану, матiр, чи родину, Чи друга, брата, десь отам. З цiєї хати лине думка, Про зустрiч вигадка проста. А найщасливiшпй з пiдсумка Виймає давнього листа. У нiч оцю така ж нагода Припала друзям, знавши їх, - Боєць хозроти чи хозвзвода Читав цидулку вiд своїх. I нам почувся смiх дитяти, Снiгiв зав'южена полiть, I в кожушку, в хустинi мати Десь за вiкном оцим стоїть. У хатнiй мирнiй, теплiй тишi Всiм снилась дальня подорож. - А нам не пишуть нашi, Гришо. - Марко зiтхнув. - Да, нам... - Ну, що ж... Та як писать, куди i звiдки? З якого мiсця i числа? Як до зеленої Лебiдки Метiль дороги занесла. Не так метiль, як та пороша, Не так пороша, як бiда. I друге лiто листоноша У тихий двiр не загляда. I не виходить батько з хати. Яких почуєш звiсток-див? Листи синовнi без доплати Вiн, може б, кров'ю доплатив. А їх, бач, не видно, немає, не чути, I що з Катериною? Як там вона? - Як ось поживем, то побачим, а нуте На карту поглянемо, що ж, брат, - вiйна! I Гриша з планшетки розгладжує карту, Помiчену вправо, i влiво, й навкiс, Де стрiлки червонi, як люди на варту, Спiшать звiдусiль, через гори i лiс. I в димцi пунктирiв окреслено-сизiй, У замкнутих колах, у секторах площ, Боролись i дихали сотнi дивiзiй, В бронi, у металi, пiд хугу та дощ. - Еге, тут i карти, поглянь, - не стачає, Ти бачиш, Марку, цей листок не для нас, Валуйки i Бiлгород бiй зустрiчає, Прорив на Барвiнкове i на Донбас, Тут праве крило завернуло на Злочiв, На Лопань Козачу, Опiшню й Сулу. - Дивися, щоб зайвого не напророчив! Радiє Марко. Скатертину малу Новенької карти (з минулого року, Коли вiдступали, забулась вона) Тепер положили на столику збоку, Розгладили нiжно хрустку i широку: - Не рвися ж, нова! - Не нова. - Так одна! I з карти тiєї, як перша за свiдка, Вiд мук, вiд повiшених, що там було, - З днiпровської кручi дивилась Лебiдка - Маркове i Гришине рiдне село. - Ось клени, Марку! - Ось дорога до ставу. - А це до артiлi. А це, ну, а це? I вiн пригадав: та не юнь i не славу, I навiть не бiй, де взяли переправу, А iнше, в сльозах чорнобриве лице. Коли вона радилась, як виряджала, I слово в устах, щоб не плакать, здержала; - Гаразд, я не буду. А рушив водiй, - Ще бiгла слiдом у пилюцi рудiй, Тримаючи вузлика... Батько чи вдома? Веселий, нехитрий, робучий, як вiл. - Ти звiдки це взявсь? - пожартує сiрома, - Та ще i в погонах? - i чарку на стiл. Дрiбничку од нiмця заховану вмiло: Шмат сала, зчерствiлу хлiбину внесе. - За наше добро то i випити дiло. - На щастя! - На щастя! I вип'ють усе. Вбiжать дiтлахи, завiтає сусiдка, Заглянуть дiди погуторити з ним. А може, й не так воно? З карти Лебiдка Повiяла згаром i вiтром сухим, Дитячим плачем, гiркотою розлуки, Усiм тим, що серця бiйця не мине, I наче жива, пiдiймаючи руки, Сини мої, каже, врятуйте мене! XVIII _ В селi фашистам не жилося, Не спалось тихо, не пилось. В полях несiяних колосся Остюччям сiрим пiдвелось. В Лебiдцi темно в кожнiй хатi, Дiди мовчали, як нiмi, Дiвчата вбрання небагатi Не одягали в тiй зимi. Вiтрами вiяло зi сходу, Залiзним клекотом здаля. Хто брав з Днiпра свiтанком воду, Той чув: трiщить, гуде земля, Як в горобину нiч. За три днi Знялись фашисти-нiмчаї, Зiбрали добра не свої Та й рушили. I тихi злиднi " Поплентались за ними з хат, З ворiт, не з кам'яних палат. Микита Дудар бiля хати Корову порав, ту, що сам В артiлi викохав з теляти, З телички, з горем пополам. Було носив гаряче пiйло, Стелив солому в тепле стiйло, Назвав Красулею її, Славетну в нашому краї. Вiн приховав її в коморi, Коли прийшли чужi й суворi Фашисти-нiмцi iздалека. Сьогоднi ж пiшки i навскач, Не взявши хлiба, яйка, млека, Бiжать кудись ти бач, ти бач... Вони зайшли до нього в двiр, Що не солдат, то лютий звiр. - Давай корову - Що? Корову? Берiг, кормив, голодний сам. - Це не моя, пани. - I знову Годує тихо: -я не дам. - Давай корову. - Що ви, круки? - Поживи треба? Став до них. Блiдi роти. Помаднi руки На парабелумах нiмих. -Лоби похмурi, задубiлi, Данина скровленим годам. - Бери, дависьi - Чия? - 3 артiлi. А будь ви проклятi! Не дам!.. Вiшали Дударя серед майдану, Там, де гуляли собi дiтлахи В "бабки", у "ключика", де спозарану Зорi цвiли, де вiтри з-за лиману Гривами крили широкi шляхи. Староста зрiзав березу у школi, Вiжки принiс, бо мотузки - нiде. - Може, поглибте вкопати? - Доволi. - Стовп не розчахне, а вiн не впаде. Вивели Дударя з школи, з пiдвалу, Руки зв'язали, неначе вiн мiг Шкоду руками вчинити чималу, Кинуть гранату чи вирвать порiг З-пiд коменданта. Бiлобородий, В шапцi старiй, у рудiм кожушку, Ношенiм здавна у днi непогоди, Став вiн на стежку свою заважку. Вiтер висвистував над головою В гiллях дубiв, на велику бiду. Сивою лапою снiговою Вечiр ступав по м'якому слiду. - От i життя мого крайня година, Знать би Марковi загибiль оцю. - Серце пекло, i пекуча краплина В грудях повзла, як сльоза по лицю. - Що це я? Важко. Заплачу ще, годi. Люди подумають всяке... - Й тодi, Саме тодi хтось заплакав в народi, Жiнка чи хлопчик. Два нiмцi в незгодi Шарпали вiжки, самi вже блiдi. Щось iз петлею не ладилось. Люди Тихо шептались в дитячiм плачi. - От я i вмру, без докору й огуди, Так, як, не спавши, рiшив уночi. Скоро Марко завiтає додому, Хтось оповiсть, як я ждав недарма, Хлiб помолотять, звезуть, а потому Син пригадає, що батька нема. Хлопчик отой, що так ревно ридає, Виросте, буде, гляди, голова! Десь i колись у сiм'ї пригадає, Як менi звисла рука нежива. Стовбур березовий, зрубаний люто, Свiже пагiння погонить у вись. Дню мiй посивiлий, щастя забуте, Встань, оживи, розцвiтися колись! - Легко зiтхнув, подивився вiльнiше. Староста вiжки вчепив рем'янi. Дудар сказав: - Коли вiшать, то вiшай, Що ж ти все крутишся? Тоже менi! - Староста крикнув: - Не терпиться, може? Iч, затремтiв, не поможе, мовчи. Дудар сказав: - Хто боїться, небоже? Що ти кричиш? На фашиста кричи. Хтось засмiявся, а нiмцi - дивитись. Так його вiшали, чорнi вони. Шапку зняли, не дали поклонитись Людям у ноги на три сторони. Брязнули сухо чужi автомати. Вже як ступив на високий порiг, Крикнув на люди: - Нехай живе мати Наша!..i слiв доказати не змiг. Може вiн думав про людську руїну, Може про матiр iз дiтьми? Не вiм. Може хотiв вшанувать Україну Здушеним, теплим диханням своїм. Часто любив говорити iз нею, З тою Вiтчизною в ночi грiзнi. Так вiн мiж небом повис i землею, Взутий, без шапки, в снiгу, в сивизнi. Вiтер гойдав його дужо i смiло, Нiччю й свiтанками без перемiн. Мiсяць чiпався за голову бiлу, А люди падали до колiн. XIX _ Не спиться старостi з пiвночi. Гуде хурделиця в дворi, I ясени-поводарi Шумлять, до бурi неохочi. - Податки? Сплатимо податки, Щоб Гiтлер жер до призволя. Не обдеруть же все до латки, Надiл дадуть, своя земля, Це не артiльне-божевiльне, Чи то пак, чортове, - своє... В ворота хтось з дороги б'є, У двiр, пiд вiкна йде повiльно. - Хазяїн дома? - Хто там? - Можна? З дороги збились, вiдчиняй, Нам пана-старосту. - Обложна Снiгами, хвищею тривожна, Вiтри зметнувши в небокрай, Гуляє нiч. - Ви звiдки? Хто ви? - Ми криворiвенськi. - Чого ж? - Записку дайте хоч в пiвсловi, З дороги збились в бездорож, Поночувать би. - Йдiть у хату, Нечиста носить вас, хоч вий. Ввiйшли: в кожусi, бородатий, Другий в кереї, - молодий. Хазяйка спить, в м'яку перину Пiрнувши, килим, стiл, хатину Приїжджi бачать; все чуже. Годинник цокає годину, Затишно, тихо, байдуже. На стiнцi фото: йдуть колоною Мадьяри й нiмцi в два слiда, А рамку з квiткою червоною Сам фюрер Гiтлер посiда. А де ж, секретарю сiльради, Твоя клятьба i жар промов, Що ти, опечений немов, Кричав: життя вiддам заради... Кого? Пригадуєш, - що кров Свою проллєш, що серце виймеш, Що хоч безкрилий - крила здiймеш. Здiйняв. Куди ж ти полетiв? Як на словах того хотiв. Еге, брат... - Он як ви живете! - А що, погано? Гiрш було. Спасибi, в нiмця помело Як повело та пiдмело, Хоч ще не всiх. - Ну, звiсно, де там, Усiх не виметеш. - Як? Як? Дивись ти! А яким прикметам Ймеш вiри? Просто переляк... Бери записку, йдiть. Записка Безсило падає iз рук, Бо молодий очима блиска, Схиливсь на стiл, шепоче зблизька: - Впiзнав, чи нi? Я - Кармалюк. - Ти Кармалюк? - Я Кармалюк. Впiзнав? - Аякже. - Ледь губами Хазяїн шепче: - Олексiй? Хiба ж я знав, що ми рабами фашистiв будем? - Що посiй, То те й пожнеш, як кажуть. - Ой, посiяли поле ми Переораним низом. Руки, ноги скололи ми Не колоссям - залiзом, Що вродило - не косимо, Нi снопа обмолоту, Не хлiба свої косимо, А нiмецьку сволоту. - Не скигли передi мною, я тобi не Гiтлер, Сказав Олексiй. - За що ти вбив дядька Микиту? - Я не вбив, я повiсив, - заспiшив староста. - Вiд чого в тебе руки млiють, З роботи, може, з пахоти? Такi, як ти, й любить не вмiють, Вмирать не вмiють, як i ти. Та ви, що вмiєте? Огуду, Злобу носити, як обрiз, Брести струмками людських слiз. За скiльки срiбникiв, Iудо, Сестру на каторгу завiз, Мою сестру? Ну? Що? - Не знаю. - А я, брат, знаю, я злiчив, Я десять ночей не почив, Не їв, не спав, по всьому краю Шукав її, та: Вже хоч кликни - не одкликнеться, Вже хоч свисни - не одсвиснеться, Вже хоч квiткою картатою, Хоч струмком стелись до дна, - Не пройде вона за хатою, Не подивиться одна. Нiде не оживають мертвi, Живi ж бувають, як мерцi. А ти убивця, в власнiй жертвi, Чого змiнився на лицi? - Змiнився, бо смерть свою чує, - озвався вiд печi Мажуга i пригасив сигарету, аж зашкварчало. Тодi й староста скипiв: - Ти не лякай, бо я не ляканий, Дурниць при хатi не кажи. Гуляєш нiччю за байраками, А ти прийди i послужи, Щоб коменданту й людям добре, Щоб не палили хат i сiл, А то: ми чесне, ми хоробре, Ми славне вiйсько! I навкiл В лiсах ховаєтесь? Я б теж Вiд цих податкiв .i пожеж Утiк до вас. А як же люди? Фашисти сунуть звiдусюди, Мов сарана, i де знайдеш, А де загубиш, чорт тi знає... - Воно попихачiв немає, Так ти знайшовсь, берлiнська курво, - Гiтлеру поклони б'єш? - А ти кому? - Я нiкому. Народу поклонюся, як умиратиму, зрозумiв? Бо вiн мене зродив i виростив, Ходити муками прирiк. I я кажу тобi по щиростi: Я рад за свiй короткий вiк, Що вiн тривогами й потоками Огненних злив живе в менi, Що я промчусь над днями й роками, Як месник на страшнiм конi. Народе, чуєш? Глянь, за в'югою, Крiзь сто земель зберись сюди, Мене iз зрадником, з катюгою Роз'єдини i розсуди! - Я тут нi при чому. Чого ти пристав, хiба я що, - забурмотiв староста i простягнув руку до гранати. - Я розсудив вас, - пiдвiвся Мажуга: - Iм'ям народу погибне наруга! Звiється попелом зраднику хата, Я з ним не їв, не гуляв, не гостив. Зняв автомата i з автомата Вчетверо старосту перехрестив. ХХ _ Прорвались танки на свiтанку В Лебiдку з заходу. Танкiст Просив водицi бiля ганку, Торкнув гармошку гармонiст. Танкiсту винесли водицi: - Простiть, немає молока. I кланялися молодицi: - Заходьте в хату, здалека Оце ж ви, хлопцi? - Скатертину (Розшита квiтка голуба) На стiл. А дiд iз-поза тину Гукнув здивовано: - Ти, ба, Це ж нашi! Бий тебе нечиста, Я наче знав! Хоч як не є, Пiдбiг старий, зустрiв танкiста, I пiзнає й не пiзнає: - Чи не Марко? - Впiзнали, дiду? А батько як тут? - Скiльки ж днiв! - Дiдусь, чи горе, чи обиду В очах примовк i затаїв. Хатина стояла, як в лiта дитячi, Тi ж четверо вiкон, дубовий порiг, I явiр шумiв в побажаннi удачi Усiм перехожим з далеких дорiг. Та вже не скрипiла соснова ворiтня, I голуб залiзний над ганком крутим. Зоря вечорова бувало iз квiтня Завжди розцвiтає над голубом тим. Тепер вiн клював пофарбованим дзьобом Огонь вечорiв i зерно дощове. Заметом високим, важким, бiлолобим Дихнуло Марковi подвiр'я живе. Розсипане жито у сiнях не к святу, На шибцi морозища сива змiя. Марко не повiрив: - Ну, здрастуйте, тату. А стеля вiдбила той оклик: - Це я! А стiл не ожив i не встала пiдлога, Рушник весь у пiвниках не трепетав. - Це, тату, Марко, - I ступив до порога, I вже не вiтався i не питав. Сусiдський хлопчина, звичайно, як дiти, Пiдбiг, привiтався, задиханий сам. - Марку, ти до батька? До дiда Микити? Так їх же немає. Вони он, отам. Широкий майдане, лебiдський майдане, В рясних шумидубах, в берiз бiлинi, Як вiтер повiє, як сонце погляне, Виходять на кручу твою лебедяни, Усе виглядають своїх вдалинi. Туди перетоптано стежки-дорiжки З обрiзами, з гнiвом в ночах огняних, Де серед майдану пiдчеплено вiжки I Дудар Микита на них, рем'яних. Марко пiдiйшов пiд березу лапату, До мiсця того, пам'ятного всi днi. - Я, тату, вернувся, ви чуєте, тату? За що вас? За мене? Простiте менi. Я думав про вас, як поранило двiчi, При смертi згадав, у снiгу, у травi. Я хочу вам, тату, поглянути в вiчi, На хвильку подумаю, що ви живi. Щоб чортова, чорна, осмалена гiлка Упала з петлею, страшна вiддаля, Щоб в хатi у нас забринiла сопiлка, А люди сказали б: - Микита гуля! I стiни ходили б од крику i танцю, I чобiт пiдкований гупав, агiй, I я заспiвав би гостям наостанцi: Ой, дiду мiй, дiду, дударику мiй! Ви чуєте, тату? Нi, що я питаю. - Вiн руку узяв, припадаючи ниць, Згадав, як принiс якось батько iз гаю Червоних, мов жар, наливних полуниць I сипав Марковi iз цеї ж долонi. I вже нi стояти, нi думать не мiг За сонцем колючим в яркiй оболонi, За чорним заметом в роздоллi дорiг. - Клянуся вам, руки, затиснутi губи, Заплющенi очi, клянуся я вам, Клянусь тобi, сонце i вiтре, i дубе, Мiй батьку, клянусь тобi, в серце нелюбе Залiзом, свинцем i пожаром вiддам, Клянуся! - Пiшов. А з-за отчого двору Дитячою згадкою, хто їй не рад? - Гарячим, своїм, недоказаним впору Бринiло i кликало знову назад: - Дiду мiй, дударику, Ти ж було селом iдеш, Ти ж було... - За долинами В даль пливе зима. Буде лiто знов над нами З квiтом, з пiснею, з жнивами, А тебе нема. Дiду мiй, дударику, А тебе нема. XXI _ Он розклад лекцiй. Снопик жита Схилився важко, як в диму. Сорочка - квiтка недошита, - Недовишивана йому. Ясна нагiдка малинова, Мов Катрi дума i журба. То обiрвалася з пiвслова Вечiрня молода розмова, - Ласкава нитка голуба. Буває щастю повороток, Марку, не згадуймо про це, Бо милих рук повiяв дотик Тобi в обпалене лице. I та посмiшка, що наснилась, I крик - люблю! - в грозовi днi, I даль вечiрня заяснилась Черленим листом на човнi. Ось, бачиш, стiл: чорнильнi знаки, Школярськi зшитки на краю, "Кобзар", сторiнка "Гайдамакiв", Розкрита "В гаю, у гаю..." Тут передумала немало З задуми вогником в очах, Ось тут листи твої читала, Розчiсувалась по ночах. I вiн вiдчув, як пахнуть коси її заплетенi, яснi Прив'ялим сiном на покосi, Роменом бiлим, наче в снi. Тепло руки її знайоме, Посмiшка й голос: - Де ж це ти? - Його просили в невiдоме Прийти зустрiть, оберегти. XXII _ ...Йшли вони полем усi до вокзалу, Трапивсь пiдводчик, - пiдсiли на вiз. - Дочко, кажу, я такого не знала, З дiда, iз прадiда хто перенiс? Не в половеччину бранцi у скрутi, В землю страшнiшу дорога лежить. - Мамо, однаково, ми вже забутi, А ви хоч Марковi перекажiть. Видно тобi, сину. Гляну на неї, - Й слова не скаже, неначебто я; Вже накричалась разом iз рiднею, Вже перетлiла, сама не своя. Двiчi давала їй пити i їсти, Нi, не бере i не хоче, куди! Три днi везли їх до першого мiста, Три днi я криком встеляла слiди. Де вже поможеш? Ковалиха З Марком i Гришею - в сiм'ї, I жебонить i ллється стиха Стареча розповiдь її: - Чи я ж її не доглядала, Чи я iз горя горяна, Чи я не ту зорю вгадала, Як народилася вона? Чи я не ту встеляла руту, Не тi полотна льоновi, Чи я не руту, а осмуту На щастя клала в головi? Чи колос ясний, заколихий Зерном не сипав їй до нiг? Не плач, не треба, Ковалихо, Я б тоже нiччю, Ковалихо, Ридав з тобою, якби мiг. XXIII _ Винесли ранених двох iз землянки, Дiда Мажугу з онуком малим, Зброю, харчi, динамiт i в тачанку, Радiо, каски i шляхом отим, Здавна знайомим, проїждженим, битим. В жнива клопiтнi тут кожен їздець, Бiлим лiском, недокошеним житом Просто в Лебiдку пiшли навпростець. Небо синiло з дитинства єдине, Наче й вiйна не палила всi днi, Прапор, пошитий iз скатертини, Трепетно, червоно звивсь вдалинi. Конi iржали, загнузданi туго, Сiм мотоциклiв промчали, як в бiй. Ранених несли чотири подруги Дiда й онука в носилцi однiй. Менших чотирнадцять хлопчикiв з двору Вибiгли - внуки - через перелаз. - Дайте нам, дiду, хоч рученьку хвору, Гляньте на нас, та полайте хоч нас! - Ви не вмирайте, коли вже удома. Нас не лишайте заради бiди. - Звiвся Мажуга: - Ох, яка втома! Довго лежав я. Подайте води! - Випив. - Спочину у себе у хатi, Все ж воно вдома не те, що в гостях. - Встав, i три кулi нiмецькi заклятi Сухо скрипiли йому у костях. Йшли партизани додому схудалi, Йшли мовчазнi i змужнiлi вiд ран. Ген поза обрiєм далi та далi Сонце сушило осiннiй туман. ...Батько погладив синка по голiвцi, Навiть впустив автомата iз рук. - Здрастуйте! - Здрастуйте, кармалюкiвцi! - Ось вiн, товаришi, сам Кармалюк! Кинувся Гриша в обiйми до брата. - Жив, Олексiю? - Та всi ми живi. Он вона радiсть яка небагата! Нi, забагата! - бо вся у кровi. Я тебе, радосте, цвiтом посiю, Дикою рожею, тереном мук. - На, Олексiю! - Вiзьми, Олексiю! - йди, Олексiю! - i тисячi рук Дотику просять i ласки тривожно, Все, що минуло, мовчи, не тривож. - Просим обiдати в хату. - Це можна. - Може й по чарцi? - По чарцi? Чого ж... Тут i Марко пiдiйшов привiтати. Лiто згадалося, сонце мiж нив. Став Олексiй, поклонився, як брату: - Друже, прости менi, я завинив. Я бачив, як вона iзрана Ходила бiла iз бiла, Менi сестра, тобi кохана, Не нажилась, не одцвiла. Я мiг би вирвати iз муки Її за три-чотири днi, Кликнуть на клич, подати руку, Але спiзнивсь. Прости менi... Мiй кiнь вiд чортового скоку Упав запiнений в яру. Хорошу, рiдну, синьооку Не здожену, не вiдберу. У мотоциклах все горюче До краплi висохло, як пiт. Лиш серце буйне та болюче Летiло вслiд, кричало вслiд. Словам останнiм в синi гони, Вони розвiялись, як дим, Теплушкам сiрим навздогони, Пожарам темним i страшним. I вже нi єна, анi спокою, Я посивiв за тiї днi. З розлуки, з мислi отакої, Яка судилася менi, Прости, Марку. - А що прощати? Зiтхать, пригадувать вночi? Стоять бiйцi он бiля хати, Не старости, не родичi. На поднiпровiм понизов'ю Вмирали, падали, як грiм, Братерством здруженi i кров'ю I хлiбом чорним, та своїм. Цi партизанськi кожушанки, В стрiчках продимленi ушанки, Цi гнiвом стиснутi уста, Нам шлях - дорога непроста. То що своє там горе? Годi. Сiдай, Олексо, як ти жив? - А ти? - Та всяко. У походi, Ти знаєш, хтось заворожив Мене од смертi, слово честi, Чи на меду, чи на свинцi... Марко пiдвiвсь: на перехрестi Здiймали батька два бiйцi: Зняли тугi ремiннi вiжки, Зрубали шибеницю в снiг. Марко вже знав: на цi дорiжки, На житом всипаний порiг Ступить не зможе вiн однинi Поки в батькiвськiй цвiт-долинi, Не ляже купою на купi Фашистський на фашистськiм трупi. Вставай, моя страдальна ноче, Годино яросних надiй! I нiч шумить, зове, клекоче Про вiчний бiй, великий бiй! XXIV _ З листiв Катерини __ 1 _ Березень дише в чужинському полi, Може i в нас сяє сонце мiж вiт? Це б ми в десятому класi у школi Зранку спiвали б усi "Заповiт". Сторож шкiльний оповiв би до дiла Все про лани, i Днiпро, i гаї, Як би Наталя Петрiвна радiла З нашої спiванки! Знаєм її! Потiм портрета несли б до колбуду Того, де в шапцi Тарас, - сам один. Потiм дiвчат назбиралося б, люду Рiвно на дев'ять чи десять годин. З дворища цього далеко до свята, Хлiб та сухарик не на меду. Земле чужа, невситима, заклята, Я тебе думкою перебреду! Я тебе гнiвом спалю по долинi, Що запишу об вечiрнiй годинi? - Думи мої, думи мої, Ви мої єдинi! 2 _ Вiн розвився, наш дуб-себелюбок, На зеленiй далекiй землi. Сивий голуб скликає голубок Бiля хати у сонцi, в теплi. Я забула, як сонце те грiє, Як вуркочуть мої голуби. Хто їм проса iз жменi посiє? Не хилися, борись i люби! Як нам важко в чужинському полi. Вже нам видно - палають фронти. Ми радянськi дiвчата в неволi, Йдiть же швидше, коханi брати! Чорнi, схудлi, без хати й одежi, Пишем сни, сподiваємось ми. Рiдний дубе, в зеленiй мережi, Про майбутнє ти нам зашуми! 3 _ Небо квiтневе пливе безкрає, Хазяйка квокче: ми ж у раю. Пiвень iзранку не так спiває, Як у Лебiдцi, в нашiм краю. Ходить нахохлений, гребiнь iзбоку, Просто як Гiтлер, хай йому бiс! Я б його вбила, та мати мороку З тею хазяйкою, буде слiз, Буде прокльонiв на мої руки, Вони помарнiли й без тих проклять З їжi чужої, з болю, з розлуки, З днiв одиноких, як чорних розп'ять. 4 _ Здрастуйте, мамо, пишу вам удруге, Першу листiвку ви мали чи нi? Її написала я в тяжку недугу, А зараз поправилась, лiпше менi. Як мене з дворища в двiр гонили, Знаю вiд горя найглибшу глиб, Ви мене сивими б косами крили, Своїми руками оберегли б. Ви менi б ложку дали до їжi, Хоч не їмо ми наварених страв, Дали б сорочку бiлу та свiжу, Ту, що носили прати на став. Ту, що на вiтрi теплiм сушили, Гладили туго на бiлiм столi. Як ви казали: висмокчуть жили, Мамо, не жили, - кровинки малi! Що там вiд Марка з далекого краю? Знає вiн, мамо, хоч де я живу? В снах його бачу, прокинусь - гукаю, Правда, i вдень i увечiр зову. * * * _ Отак за свiтанком i день переходив, За тижнями - тиждень, а там мiсяцi У даль, як у вирiй, пролинули, й подив I гореч притихли, лиш смуток в лицi Не стерся, не вицвiв, та злоба i сором Душили на серце, лились через край. Дивись, Катерино, побратана з горем, Радянського вiйська похiд виглядай! Якi з Батькiвщини вiтри задувають, Якими мотивами снять солов'ї, I зорi в пiвнеба не одцвiтають, Життя комсомольського друзi твої. Пiдiйметься день не спiвуче, не плавко, Не рясно, не гiнко в жита голубi, Хазяйка - чорненька i злюча, як п'явка, Iзнову упнеться у серце тобi. Що ти не до ладу корiв подоїла, Що хлiб перепечено вчора в печi, Живеш не до дiла, i спиш не до дiла, Украйнiше швайн! - поїдаєш харчi. Що треба, те й сталося: нiччю, без слова Зiбралася, гнiвно пройшла пiд замком, Подвiр'я спахнуло, як свiчка воскова, Будинок же тлiв черепичним димком, А потiм i вiн спалахнув, як заклята Трава-пересушка, i вибухнув дим. То помста, розплата твоя i вiдплата, Над катом твоїм i над горем твоїм. I так дотлiвало подвiр'я допiзна, А вже за горою гримiли бої... Куди ж то подiлася месниця грiзна? То де ж Катерина? Чи стрiну її? ЕПIЛОГ _ Чорне крякання воронiв Над загравищем диким, На чотири тi сторони Небо сповнене криком. Не джерела дiбровинi, А серця горобiди, Напилися, як з повенi, Iз людської обиди. Минули днi, а що сказати? Хорошi днi, веселi днi? - Як ще ворожi злi гармати В гаряче серце б'ють менi... Хай танки ревищем могучим Несуть побiди вiсть ясну, Вiщують людям, землям, тучам Всесвiтню радiсну весну. На Українi спiє лiто, Димлять пожарища, iмла. Безсмертна яблуня розбита Для цвiту гiлля пiдвела. То ж у твоїй яснiй надiї, Щоб ти розквiтла гаряче, Разом iдуть сини Росiї, Народи всi - плече в плече. I вже цвiте ромашка в луцi, А за плачем - дитячий смiх... Земля моя в кровi та в муцi, В смертях, в народженнях своїх! Крiзь свист вiтрiв i повiнь туги, Залiзом ранена, в огнi, Ти ще гарнiшою з наруги Встаєш i свiтишся менi, I де ти силу воскресила, Знайшла безсмертник дивний свiй? Кривавих зiр пливуть вiтрила I спить в полях бiйця могила, А ти ведеш молодших в бiй. Наш полк iшов, як темна туча, - Залiзний яросний потiк, Десь бiля Нiмана, чи Збруча, Чи iнших, ще незнаних рiк. А нам назустрiч - люди в полi, Хто помарнiв, хто посiдiв, З Нiмеччини, з нужди, з неволi До рiдних сiл i городiв Вертались. Дiвчина мiж ними Iшла до ближнього села Очима синiми, ясними, Вiночком кiс, бровами тими Мене до смутку довела. Дорожнiй вузлик, хустка бiла Десь снились, видились менi, Когось питала, бо любила, Бо загубила на вiйнi. I я згадав. Питаю: - Звiдки? - А ви Андрiй? Кажу, Андрiй. - То впiзнаєте? Я з Лебiдки, Я Катерина... - Свiтку мiй! Ходiм, Катрусю! - При дорозi Рудi схилились ковилi. То ж бийся, серце у тривозi, Живи, радiй на цiй землi. Нехай твоя хустина має, Живи i мрiй, i квiтни знов. I горе вiк не подолає Твою незраджену любов. 1943 ПРАВДА Мене навчала мати ще колись; Як виростеш, моя мала дитино, То мудрим будь i мужнiм будь в життi. Скупi два слова. Нелегкi два слова. У мудростi свої закони є: I цвiт, i злет, i несходимi пущi. Пiзнай краплину i точiння зiр, Зерно, i камiнь, i могутнiй всесвiт, А правда лиш одна - вона колюча, Гiрка й жорстока. I завжди в бiдi. Тож мужнiм будь - оборони її, Карай себе i серце рви на частки, Збивай колiна в кров, Упавши - встань, I знов iди, i знов шукай її. Як проклянуть лукавi - проклянися! Як одречуться друзi - що ж, даремно, Залишать рiднi одного - хай так! Як треба вмерти -тiлом ляж за неї, Ох,_ нелегкi два слова. Нелегкi! ПРОМЕТЕЙ Як зараз бачу: з-за рiки - Двi кручi, наче маяки; Одна зелена, чорна друга. Чи лiтнє сонце, чи зав'юга, - Вони стоять собi вiки. На чорнiй кручi чорний дуб, Як добрий воїн-вiтролюб, Весь посмаглiлий, обгорiлий, Стоїть на кручi потемнiлий. Кому б сказати все? Кому б? А тиха пристань ожива: В артiлях виспiли жнива, Вантажать динь багрянi кулi. I кавуни лежать поснулi. За човном човен пiдплива. Од цигарок снується дим, I пахне житом молодим, I рибним виловом багатим, Сухим засмоленим канатом I тютюном, як спирт, мiцним. Чому ж та круча нависа? Чому лиш чебер та роса Лежать на схилi одиноко I стовбур спалений високо, Як меч, ввiгнався в небеса? I_ _ Отож на пристанi, як сон Зморив, узяв собi в полон Артiль вантажникiв i тиша, Замкiв закованих мiцнiша, Лягла на кручi й на затон, П'ятiрка сивих плотарiв Сидiла в тiнях яворiв. Варили кашу на тринiжку, А молодий козячу нiжку Смоктав i рiч сповага вiв. Я теж пiдсiв до них...- тодi Дощi пройшли i на водi Ще хвилi в'юнились, ще зорi Стояли тихi та прозорi, Як першi маки молодi. Ще вечiр спав в очеретах I полохливий мокрий птах Шукав гнiзда. Об тiй годинi Знайшли їх трьох в оцiй долинi: Один юнак, а два - в лiтах. Знайшов їх хлопчик iз села Iз нашого. Смертельна мла Ще молодого не зв'ялила, А двох старiших обпалила, Холоднi очi сповила. Вони уткнулися в пiсок, Немов заснули на часок, I землю грiли пiд собою,- Шматок землi, одбитий з бою, Плацдарм - на метр а чи на крок. То добре - нiмцiв нi душi. Шумлять пошерхлi комишi. Бiйцiв тих два, прийнявши муку, Плече в плече, рука на руку Лежать. Видать, товаришi. А третiй попросив води, Хлопчинi каже: - Пiдведи, Я ще живий, пiдходь-но ближче.- Його сховали на горище, I ранок змiв його слiди. То був юнак не з ближнiх мiст, Чи комсомолець, комунiст,- Нiхто не знав. Знайшли солдатом, То вже й мовчок. Немов за братом, За ним дивились. Падолист Iще не вийшов iз дiбров, Ще жовтень лiта не зборов. I в тi години, яснi й гожi, Юнак вже зводивсь насторожi, Вiдчув живу, гарячу кров. Кажу, вiн був не з ближнiх сiл, А десь з Смоленщини, де стiл, I хата, й люди - всiм привiтнi, Зайди у лютому чи в квiтнi, То хлiб i сiль - завжди навпiл. I в нас, i в них - цвiте в маю, Жита однi, в однiм краю, А вечорами - хлопцiв гулi, А влiтку в них такi ж зозулi Кують в дубовому гаю. Днiпро iз їхнiх шум-борiв Тече до нас. А в матерiв Такi ж смуглявi, чеснi руки, А в довгi днi боїв i муки I їхнiй край, як наш, горiв... Отож у темiнь зорову На в'ялу, скошену траву Його поклали у стодолi, Забинтували груди кволi. Нiчого,- каже,- оживу. Неначе з тяжкого труда, В пилу сорочка - аж руда. А вiн хазяйцi: - Що там, мати? Смертям двом,- каже,- не бувати, Одну ж обдурим, не бiда. Сусiд одежину дає: Своє знiми, бери моє, Ось, ось-бо нiмцi будуть скоро.- Вiн гляне скупо i суворо: Нi,каже,- буду вже як є... Лежить - в пiлоточцi своїй, У гiмнастьорцi польовiй, З кишенi вийняв бiлу хустку, Неначе їхав у вiдпустку,- Затримавсь на передовiй. П'янить ромашкою трава, I вiн, неначе у жнива, Прилiг спочить, сказати слово, А тiльки рана випадково Йому дихання забива. Заснув. I сниться сон. Як тiнь, Все метучи у пил i тлiнь, Виходить смерть, старенька сваха, З мiшком дорожнiм, костомаха, Бреде мiж часу й поколiнь. А проти неї вiтер-птах, Отой, що вирiс у житах, Що гне дуби, як буйнi конi. Питає смерть: - Боєць на сконi? Я з ним пограюсь попервах. - Нi, не пограєшся, стара,- Говорить вiтер,- не пора, Давай-но битися з тобою, Як переможцем вийдеш з бою, Кульгай, бери його з двора. Як свисне щерблена коса, Аж кров'ю бризнула роса, А вiтер: стiй - i вище в тучi, Метнув на неї гори-кручi, Аж захитались небеса. Вона на нього -слiз потiк, Полки журби, - збирала ж вiк. А вiн - цвiтiнням, лiтнiм громом, Огнем любовi, всiм вiдомим, Стару у пiджилки пiдсiк. Та смерть смiється: - Братку, бре! - За косу й знову за старе. А вiн снаги узяв мiж люди, Гарячим щастям їй у груди, Та смерть i щастя не бере. Вiнблискавицею до нiг, Хлiбами, плодом, все, що мiг, Зiбрав. А смерть жує охоче, А костомаха, знай, регоче, Кульгає в двiр i на порiг. I просить вiтер у бiйця: Постiй зi мною до кiнця,- I людським серцем - в очi смертi, Спалив, стоптав кiстки потертi! Ще є в людей такi серця! Смiявсь юнак о другiм днi. Це,каже,- в ротi по менi, Мабуть, скучають. Сни на руку.- А за вiкном земля од гуку Тряслась i корчилась в вiйнi. II_ _ Ви чули, як шумлять бори У вересневi вечори? I кожен вечiр- у шоломi, В шинельцi - в далi невiдомi Несе багрянi прапори. Де вiн спочине на землi, Пiд курним небом, в ночi злi? А з ним за дальнiми мiстами, За рiками i за мостами Курличуть мирнi журавлi. Бiйцю полегшало, вiн мiг Вже пiдвестися на порiг, Картоплю, зварену в "мундирах", Вже їв, як є, в розмовах щирих Летiв, як птиця, в даль дорiг. Вiн думав часто, що в полку В таку годину, в нiч таку Об нiм забули. Про кончину Сам комавдир в сумну годину Промову висказав палку. Що, може, на передовiй Його шукав весь перший рiй. Та де ж? I дощечку з зорею Йому зробили, й над землею Вона над iншим кличе в бiй. А вiн живий, дивись, живе! Чуття бринить легке й нове, Ще день чи два - i вiн, нiвроку, Глибiнь Днiпра, ясну, широку, Не в човнi - сам перепливе. За ним - до смертної межi Нiмецькi кулi, як ножi, А з ним услiд - днiпровськi бурi, I смiх радий, i днi понурi, Й вiтрiв осiннiх мятежi Перепливуть. Такi дива. То буде радiсть, а слова Самi поллються.- Як ти? Звiдки? - А рани двi - важкi, як свiдки, Та ще в сивинах голова... Чекай, це все в потоцi мрiй. Заходить хлопчик, вiрний твiй Товариш. Вiн тебе нiмого Знайшов iз матiр'ю й до свого Двора принiс. Живи. Радiй. Ну що там, хлопчику? Сiдай. А що казати? Нiмцю край! Година, бачите, сувора, Не сплять учора й позавчора. Гелгочуть, шепчуть. Що там - знай! Видать, капут? - Мабуть, капут! Гармат наставили он тут, За нашим садом в огорожi, Блукають тихо на сторожi, Один другому: - Гут? Не гут! А щоб вас чорт узяв, сичi! I ще що бачив? - Що? Вночi Вже осiнь глянула до двору. Менi б до школи в цюю пору, Та школу замкнуто, й ключi Украли нiмцi. А в лiску Кленове листя по пiску Лежить багряною габою, А чорногузи мiж собою Клекочуть на старiм мiстку. I ти Смоленщини поля Згадав обкошенi. Рiлля Бiлiє в бабинiм тiм лiтi, Немов по всiм широкiм свiтi Полотна бiлi простеля. Калина в пурпурi, дуби, На отчiй хатi голуби Злiтають в синь, гармошка грає, I так-то грає - серце крає, Що вмри,-а згадуй i люби! Снується вечором легка, Глибока й тиха, як рiка, Забута пiсня за пороном: "Звезда полей над отчим домом И матери моей рука..." Ах, свiте вольний, грозовiй, Як я люблю тебе! В нiчнiй Осiннiй тишi хоч книжчину Ти почитай менi, хлопчино, Свiти лiхтарик, хлопче мiй! А що читати? Книг нема. Тут за листiвку - всiм тюрма, А ви про книгу. Де та книжка? Хiба "Кобзар"...- В очах усмiшка. Побiг, руками обома Несе. Сухий листок-папiр У книжцi, видно, з давнiх пiр Не раз прочитаний, жовтавий, А жар його, а поклик правий Легкою мiрою не мiр. I вже бреде слiпий кобзар, I Гонта кличе на пожар, Кавказькi гори, в млу повитi, Рясною кровiю политi, Чолом пiдводяться до хмар. I Катерина пiвжива Дитя в хуртечi сповива, Снiги колишуться над нею, Орел жадiбний Прометею Криваве серце розбива. То хто ж вiн був? - То був юнак, Що в бога вкрав вогонь i знак Того вогню принiс людинi. Читай-но далi.- Мерхлi тiнi В кутку хитаються, як мак. I бог убив його? - Нi, нi, Скарав довiчно, в єдинi Прикув до скелi, мов к порогу. То й що? - Вiн не скорився богу. Ото людина!..- Так однi Собi удвох у пiзнiй час Щось гомонять. Лiхтар погас. Вони вже сплять ополуночi, I Прометея зорнi очi Їм в снi ввижаються не раз. III_ _ Облава нiмцiв по дворах, Як та чума, ходила. Жах, Нiмий, холодний, до свiтанку Гримiв прикладами на ганку, Стрiляв, свистiв, палив у прах. Повзли машини по шляху, Стерню збиваючи суху, Веселий пiвень на загатi Мовчав, кричали дiти в хатi В тривожну нiч, у нiч глуху. Ворота впали; од ворiт Слiди пiдкованих чобiт, Чужих чобiт, чужого слова. I мiсяць в небi, як пiдкова, Безумно котиться у свiт. Уже моргає лiхтарець, Уже в стодолi, де боєць Заснув, - стоять, як сiрi круки, Уже кричать, падуть на руки: Ти звiдкiля? Ти хто? - Кiнець Коли ж виводили за двiр, То на ворота впав твiй зiр На двi обiрванi ворiтнi. Здалося, зваленi, самiтнi, Вони шепочуть: "Нам повiр, Ми цю обiйдемо бiду, Ми ще скрипiтимем в ладу, До нас хазяїн хлiб везтиме, Весiлля бубнами густими Стрiчати буде молоду. А ти приходь, як будеш жив, До нас у гостi пiсля жнив, I щоб твоє зрадiло око, Ми так вiдчинимось широко, Щоб ти й сучечка не вчепив!.." IV_ _ Коли ж розвiявся туман, Його з комiрки на майдан Вели з-пiд допиту на люди, Можливо, хто жалом огуди Роз'ятрить бiль зажитих ран. Як важко першi кроки йти! На ланцюгах бiжать хорти, Дорогу нюхаючи, звiрi, I вартовi мовчазно-сiрi, I офiцери - два кати. Про що ти думаєш в цю мить? Про те, що день твiй одшумить, Що згасне погляд на пiвсловi? Що, може, першої любовi Не дочекатись, не допить? Людських облич, можливо, жаль? Чи неба лiтнього кришталь З дубами й сонцем у долинi На серце лiг, як жар, однинi, Як лiт юнацьких тепла даль... Чи, може, смертi лютий крик Лiг нiмотою на язик, I ти прокляв i сонце, й трави, Вечiрнiх зiр м'якi заграви I все, до чого здавна звик? Нi... Як же можна проклясти Те, що живе в тобi для мсти, Для воскресiння, як вiдбиток Душi твоєї. Сонця злиток, I правду, й гнiв - тобi нести. Тривожить iнше: стане друг Людей розпитувать навкруг, Чи хто розкаже, як з собою Не взяв зневiри я з журбою, Не похиливсь од ран-недуг, А чесно вмер. Вiд цих долин Чи зайде воїн хоч один, Чи занесе в смоленську хату Про мене звiстку скупувату, Що не верне додому син. Що з ним не стрiнеться сiм'я. Чи мати знатиме моя, Що iнша мати в iншiм домi Мене доглянула в утомi, Неначе син для неї - я... Що iнша мати при свiчi В'язала рану на плечi, Поїла чаєм, з вишнi соком, А одвернувшись, ненароком Тихенько плакала вночi. Ну от i все.