Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   "Осип-Юрiй  Федькович  -  се,  безперечно,  одна  з   найоригiнальнiших
фiзiономiй в нашiй лiтературi. Так  i  здається,  що  природа  гуцульської
землi i  гуцульської  породи  зложила  в  ньому  що  мала  найнiжнiшого  i
найсердечнiшого".
   Iван Франко

   "Ще наша зелена Буковина спала тихим сном, ще була недоступним  свiтом,
забутим закутком України, як нечаяно, гей  гiрський  соловiй  у  гiрському
лузi,  заспiвав  могутню  пiсню  верховинський  гуцул  i,  розбудивши  нею
сплячих, внiс життя, внiс весну у стулену хату,  та  й  тим  зайняв  перше
мiсце побiч безсмертного Тараса".
   Марко Черемшина



   ГЛАВА ПЕРША. ТРЕМБIТА КЛИЧЕ

   Вiддавна переказують, що до схiд сонця злiтаються з Чорногори  найдужчi
орли полоскати свої дзьоби i крила  в  бистринi,  де  зливаються  Бiлий  i
Чорний Черемошi,  несучи  водограї,  щоб  химерними  закрутинами  обiймати
задумливi гуцульськi гори.
   Шумить, нуртує  i  пiниться  вiн,  як  оскаженiлий,  розпорошує  дрiбнi
бризки, б'ючись об камiння,  нестримним  плином  перекочує  через  холоднi
брили,  несамовито  виривається  з  тiсних  скелястих  лещат  i  повiльним
розливом заповнює низовини, обрамленi ошатною габою густолистої калини.
   Про що шепочуть шумовiйнi хвилi? Якi таємницi ховає  в  собi  незмовкна
мелодiя невидимих струн зачарованої арфи? Яку пiсню  награє  вона,  де  її
початок  i  кiнець?  Серцем  пiзнавати  її  бездонне  глибоку   печаль   i
коломийково-грайливе роздолля - така вдача гуцула, що увiбрав у свою  мову
та пiсню голос рiдної рiки, її барви й вигадливi несподiванки.
   Не спинити бунтiвливого виру нi в негоду, нi в  ясну  днину.  Жартує  i
тоскно зiтхає вiн, оспiваний i легендами повитий.
   Ватаг, пiдiймаючись на полонину, зупиниться над Черемошем,  замилується
його плином. А коли доля закине буковинця десь далеко вiд Карпат, то довго
в його душi дзвенiтиме зваблива симфонiя рiдної рiки. Розповiсть  вiн  про
неї i внукам своїм, а може,  й  проспiває  коломийку,  пригадуючи,  як  на
затишному березi позбираються легiнi, -
   Озмуть свої трембiточки
   Та й затрембiтають...
   Снує одвiчну пiсню Черемош, а її  вiдгомiн  западає  в  дув  наповнюючи
почуттями, яких не змити хвилями часу...
   Погожого  дня  бiля  Сокiльської  скелi  зупинився  мандрiвний  легiнь,
задивившись на бурхливi водограї. Збуджене його  молоде  обличчя  крило  в
собi таємницю. На верхнiй губi ледь-ледь пробивалися  волосинки.  Звичайна
гуцульська ноша' свiдчила, хто вiн: киптарик не прикрашено дармовисами  2,
побляклi вiд сонця кольоровi гачi3, добре топтанi постоли остругвами 4, як
для дороги, пов'язанi, крисаня 5, як водиться, оздоблена павиним пером, що
торкається  аж  до  кучерявого  темно-каштанового  непричесаного  волосся.
Замiсть бартки 6 тримав у руцi флоєру  7,  поклавши  бiля  нiг  подорожнi,
припорошенi пилом бесаги 8.

   1 Одяг.
   2 Оздоблення.
   3 Штани.
   4 Ремiнцi для постолiв.
   5 Гуцульський капелюх.
   6 Топiрець.
   7 Сопiлка.
   8 Двi з'єднанi мiж собою торби, якi носять, перекинувши через плече.

   Таких парубчакiв завжди можна зустрiти  на  березi  Черемошу.  Але  цей
дечим вiдрiзнявся вiд iнших - вираз його карих очей задумливий i палкий, в
зблiдлому обличчi свiтилися гiднiсть i смiливiсть, наче вiн  тiєю  флоєрою
може орудувати краще,  нiж  барткою,  i  не  поступиться  перед  зустрiлим
якимось лиходiєм. Про це говорили i рiвна постава та мiцна рука.
   Стояв легiнь, наче пригадував щось, збираючи докупи ,  думки,  як  той,
хто знає, що людська втiха з прикрощами  i  ходять  по  свiту.  Здавалося,
разом з ним насторожилися  й  навколишнi  гiрськi  далi,  вкритi  прозорим
серпанком. Якийсь неспокiй заповзав йому в душу i тужавiв роздумами.
   Знявши крисаню, видер iз неї павине перо й пустив за течiєю, дивлячись,
як воно закружляло, пiрнуло пiд хвилi i знову виринуло.
   Наче  тепло  огорнуло  враз  -  усмiхнувся   й   поправив   на   головi
розкуйовдженого чуба. Може, пригадалось юнаковi, як вiн  хлопчиком  пускав
на воду пiр'ячко, бавлячись на березi рiдної Путилiвки? А може,  ще  якiсь
пригоди заронили сердечний неспокiй.

   Та найбiльше, мабуть, бентежить його  та  одвiчна  пiсня,  що  її  снує
Черемош. Наче голос рiдної матерi вчувається в нiй.
   Такий вiн звабливий, пестливо прозорий,  як  та  дрiбна  хвиля,  повита
веселкою. I такий сумний, нiби скорбота  матерi,  що  випроводжає  сина  в
далекi свiти. Пiзнавав її голос, як колись:
   - Осипку, Осипку! Ти вже прокинувся, рiдненький?
   Оглянувся навколо. Нiкого нема. Тiльки вуркотливо стогне  течiя,  а  за
нею повiнню ринуть спогади дитячих лiт.

   * * *

   - Не сплю, нене... Чому зарання стогнуть трембiти? Мо, хто помер?
   - Або я знаю... Недаром снився клекiт вiрлiв. А нiч була  зорешлива.  -
Анна пильно дивилась у вiкно, прислухаючись до голосу трембiти.
   Здавна зрiднилась вона з тими звуками: чи хто помре, чи трапиться  iнша
бiда - на  все  обзивається  гуцул  голосом  трембiти.  Тiльки  серед  цих
узгiр'їв могла народитись вона, де розкиданi  вiддаля  оселi,  зануренi  в
смерекових далях хутори. Не докличешся ж через долину вiд оселi до  оселi,
не сповiстиш про якусь наглу подiю - тiльки голосом трембiти можна гукнути
до сусiдiв, закликати їх для  поради.  Трембiта  стала  засобом  перегуку,
єднання людей.
   Навчилася Анна читати звуки трембiти ще з дитячих рокiв,  бо  то  голос
рiдних лiсiв i полонин, голос людської  снаги  i  скарги.  Дарма  що  сама
попiвського роду - батько протоєрей  з  Дихтинця  Михайло  Ганiцький,  але
народнi звичаї  були  їй  рiдними,  дорогими.  Наче  вичитувала  в  голосi
трембiти  промайнулi  роки  свого  нерадiсного  життя.   П'ятнадцятирiчною
красунею вiддалась за Миколу Дашкевича, придбала за ним восьмеро дiтей...
   Не раз голосила трембiта,  коли  доводилось  хоронити  померлих  дiтей.
Сумно звучала й при погребаннi першого мужа.  Недовго  залишалася  вдовою,
вдруге побралася з шляхтичем Адальбертом Федьковичем-Гординським. Набула й
з ним трьох дiток. Цих уже охрещено за католицькими обрядами,  з  наданням
вiдповiдних iмен. Найстаршого назвали Осип-Домiнiк. Отого ж, що зарання не
спить, прислухається та матiр запитує.
   Навчила Анна й сина читати голос рiдної трембiти. Ось йому вже  дев'ять
лiт, ходить добувати грамоту далеко, аж до двору родичiв Ганiцьких,  бо  в
рiдному селi Сторонцi-Путиловi нема школи. Батько ж  тепер  наче  запанiв,
рiдко коли навiдується до двору. Десь за  мандатора  править.  Живе  то  у
Вижницi, то деiнде, наводячи порядки в маєтках пана Ромашкана.
   Снувалися довгою волiчкою 9 гадки  за  голосом  трембiти,  розсiвали  i
множили тривогу.  Навiть  Осипко  звiвся  з  лiжка,  та  й  сестрицi  його
пiднялися.

   9 Нитка з високоякiсної вовни.
   Що трапилось? Адже гуцул не здiйме трембiти без поважної причини.  Чого
так зарання кличе вона? Повелося тепер  ще  й  сповiщати  трембiтою,  коли
спостигне якась незвичайна подiя.
   За однiєю трембiтою обзивалася друга, третя,  четверта.  Линули  кличнi
звуки зi всiх бокiв села.
   - Що то є, мамцю? - Осипко вловлював печаль матерi.
   - Увесь  у  смутку  нинi,  Осипку...  Тото  десь  газди  збираються,  -
спокiйний вигляд удавала Анна, а голос злегка затремтiв.  Недаремно  ж  на
майдан простують люди - хто пiший, хто на конi, хто нiс бартку,  а  хто  -
крiс за плечима.

   Старший син Iван, а йому вже двадцяток  рокiв,  зачувши,  як  церковний
дзвiн  ударив  на  сполох,  схопив  топiрця,  якого   пильно   нагострював
напередоднi, накинув киптар та крисаню й миттю вибiг з хати, гукнувши:
   - То Лук'ян Кобилиця скликає людей не на похорони, а на весiлля!
   Анна трохи зблiдла. Тепер вона збагнула, про яке сватання днями торочив
Iван, оздоблюючи свою крисаню орлиним пiр'ям. Говорив, що так прикрашалися
легiнi у ватазi славного Довбуша.
   Накинувши на себе що змогла, Анна збентежено вийшла на подвiр'я.
   - Нене! Я з тобов! - гукнув Осипко, побiгши за матiр'ю.
   Засновигали дорiжками й стежками люди,  виходячи  з  своїх  почорнiлих,
критих драницями, обставлених грубезним воринням,  осель.  Iшли  суворi  й
мовчазнi, наче несли свою бiдняцьку нужденнiсть,  тяжкий  безпросвiток  на
розсуд громади.

   Анна, а за нею й Осипко попростували за людьми до майдану, де зiбралася
велика гурма народу бiля домiнiкальної управи - канцелярiї.  Прибули  сюди
газди з сусiднiх сiл Русько-Кимполунзької  округи.  У  всiх  заклопотаний,
збуджений вигляд. Розбурханими хвилями гойдався натовп, ряботiли  крисанi,
густоволосi кудельцi на головах чоловiкiв.
   - Депутати прибули! Депутатам дорогу дайте! - почулися голоси.
   - Най правду говорять депутати, яким законом  позагарбували  пани  нашi
лiси, землю, пасовиська!

   - Чи мають вони патент на те вiд цiсаря?
   - А ти меш читати тi патенти?
   - Час би приборкати тих панiв, як правив їх бартков Олекса Довбуш!
   - Правда, дiй його кату! 10 Калаї 11 голови пiдняли!

   10 Лайка.

   11 Бiднота.

   - Доста вже натерпiлись. Не меш пану вiрити!
   - Коби чорти живцем у пекло їх вхопили!
   - Киньмо заворуху! Послухаймо депутатiв.
   - Най Кобилиця скаже! Ще нiколи свого слова не потолочив!
   Наперед вийшли трембiтарi, стали в три ряди. За плечима  в  них  крiси,
бартки. Обiзвались разом трембiти, небо i гори потрясаючи.
   Наче виливали стогiн пiд'яремної гуцулiї, зубожiлої землi.
   Виїхав на конi перед громадою Лук'ян Кобилиця.  Пiднiс  бартку  догори.
Запанувала тиша.  Навiть  молодицi  затамували  своє  хлипання.  Кiнь  пiд
вершником вигравав, не мiг устояти на  мiсцi,  як  перед  походом.  Гуцули
добре знали Лук'яна.

   Цього разу вiн був рiшучий, гнiвний. Середнього зросту, широкоплечий, з
виразними, правильними рисами обличчя, темнi вусики й пiдстрижена борiдка,
пронизливi чорнi очi, орлиний нiс. Своєю мужньою поставою, владними рухами
вiн справляв неабияке враження. Такому б командувати полками, вести  народ
на звитяги, а не хилитися в крiпацтвi пана Джурджувана. Здавалося, гори  й
урвища Черемошу випестили й загартували цього смiливого ватажка.
   - Братове гуцули! Вставайте громадою! Пiдiймайтеся за нашу прадiдiвську
правду! Не патентами цiсаря Фердiнанда її  добувати,  не  у  австрiйського
ката - канцлера Меттернiха - випрошувати, не вiд галицiйського губернатора
Стадiона сподiватися! Возили ми, обранi вами депутати,  скарги  до  Вiдня.
Але там на нашi щирi  слова  зважають  так,  як  вовки  на  ягнят.  Не  до
народного голосу прислухаються, а беруть до  уваги  те,  що  скажуть  пани
Ромашкани, Джурджувани, Айвої,  Флондори,  Амброзiуси  -  всi  цi  п'явки,
загарбники нашого добра, даного щедрою природою!

   - Говори, Лук'яне, говори про харцизяк-шкуролупiв!
   - Це ж тi, що в баби жебручої хлiб з торби вкрадуть!
   - Говори, Лук'яне, говори! Ти наш, як ним  завжди  був!  Як  Черемош  у
повiнь нуртує, рушить камiння й дерева,  завирувала  громада.  Пiдiймалися
догори крисанi й бартки.

   - Нашi лiси! - гримiло сотнями голосiв.
   - Нашi полонини!
   - Нема моцi того все терпiти!
   - Цiлий тиждень робимо на пана, а в недiлю ходимо на обрахунки.
   - Обрахувати би ребра у того Ромашкана та Джурджувана!
   - Най ще говорить Лук'ян. Добру голову має.
   Кобилиця продовжував промову. Говорив про тяжкi податки  й  повинностi,
що їх накладають  пани  на  селян.  Кожне  його  слово  западало  в  серця
слухачiв,  збуджуючи  гнiв.  Заколихалася  громада,  звихрено   загомонiли
гуцули, готовi виступити грiзною силою. Легiнi стали в коло. Завели пiсню:
   А ви, хлопцi любi, милi,
   Хапайтеся за сокири!
   Острiть коси, острiть вила.
   Аж так пукне панська жила!
   Анна, не зводячи очей з Кобилицi,  тримала  за  руку  Осипка,  слухала.
Ущемилося серце матерi, коли побачила сина Iвана в колi легiнiв i почула в
пiснi його знайомий голос. А Осипко радiв, що  його  братик  має  крiс  за
плечима, гостру бартку у руцi та добрих побратимiв навколо.

   * * *
   Сторонець-Путилiв - село давньої гуцульської слави. Тут  подавали  свої
кличi опришки, а легенди оповiдають про Довбушевi печери та стежки,  якими
ходив. Розкидане по узгiр'ях та в долинi Путилiвки, село увiбрало до  себе
окремi  пiдсiлки   -   Сергiї,   Тороки,   Киселицi,   Сторонець,   ставши
найпомiтнiшим в Русько-Кимполунзькiй окрузi, обшири якої сягають аж Бiлого
Черемошу.
   Велике подвiр'я Федьковичiв упирається  в  берег  грайливої  Путилiвки.
Серед двору простора хата, в якiй  народився  1834  року  Осип.  Найбiльше
тiшилась ним Анна, плекаючи материнськi сподiванки. По-рiзному вона любила
своїх синiв. Старший Iван уже вiдбився вiд рiдної хати,  часто  вирушає  в
мандри i тепер ось пристав  до  Лук'яна  Кобилицi,  незважаючи  на  осiнню
сльоту, пiшов з ним добувати волю...

   Кожного ранку виходить Анна  на  шлях,  вдивляється,  прислухаючись  та
сподiваючись зустрiти Iвана. Не  повертався  син.  Де  його  шукати?  Кому
повiсти про болi материнського серця?
   Несла свою журбу до хати.  Найстарша  донька  Марiйка  розповiдала  вже
казки та бавила спiваночками Осипка й дволiтню Павлинку. Оце й уся сiм'я в
Анни - те мале, а те хворе. Хоч Марiйка вже дiвка, але помочi вiд неї мало
- нездужає на ноги. Зате душа в неї чиста, ласкава, спiвуча.  Спiває  так,
що й за Путилiвкою чути; добре й на флоєрi грає.  Нагородила  цим  умiнням
Осипка, а найщедрiше дарувала йому гуцульських казок. Уже й сам вiн  умiло
проказував улюбленi з них  -  "Як  парубок  посватав  царiвну-дiвку",  "Як
бiдний вiдiбрав душi з  пекла",  "Вiйт-лупiй  у  пеклi"...  Найбiльше  про
Довбуша любив хлопець. Дивувався з того, як смiливий ватаг,  добувши  собi
зачаровану бартку, перемiг на  Чорногорi  злого  Арiдника,  а  Чорну  Бiду
загнав у печери. Вибереться Довбуш на високу кичеру 12, погляне на долини,
бескеття й пiсню заспiває. А спуститься в долину - обмиє в Черемошi бартку
свою там, де вiрли полощуть дзьоби. Пiдiйме її догори - зупинить хмари,  i
вони надовго зависнуть на карпатських схилах.  Розмахне  нею  -  нажене  в
долини та ущелини дощу. Пiдiйме вiстря догори - викреше блискавку. Ударить
нею об землю - громовицею обiзвуться гори, покотиться  вiдлуння  з  печери
або потоне в Черемошi. Та ще й чарiвну  флоєру  з  денцiвкою  золотою  мав
Олекса Довбуш. Задуднить нею - спiвоче царство птахiв  обiзветься  на  той
клич, приносячи вiстi йому з верховин i  низин.  Заховав  казковий  отаман
опришкiв дивну бартку та флоєру десь у печерi, а може,  на  днi  Черемошу,
най смiливi легiнi вiдшукують її, щоб чинити  дивовижнi  дiла.  А  в  день
народження Олекси сама грає та  флоєра  -  лиш  почути  її  або  навчитися
пiзнати, про що вимовляє вона та що провiщає. Треба все знати...
   12 Гора, поросла лiсом.
   З думкою про Довбушеву  бартку  засинав  не  раз  Осипко,  наслухавшись
оповiдок Марiйчиних.  А  увi  снi  шукав  той  опришкiвський  скарб,  наче
мандрував серед бескеть. Прислухався, як шумить Черемош,  снуючи  таємничi
вiстi...

   * * *
   Одного ранку Осипко почув, як у  дворi  затурготiла  бричка.  Глянув  у
вiкно й крикнув:

   - Неню! До нас дєдя 13 приїхав!
   13 Батько.

   Анна вийшла у двiр. Не часто доводилось їй тепер зустрiчати Адальберта.
Бундючно сходив вiн  з  брички,  тримаючи  пiд  руку  чоловiка  в  мундирi
комiсара.  Кiлька  вершникiв  пов'язали  до  вориння  окульбачених  коней.
Запросивши в хату прибулих, Адальберт гукнув:
   - Вiтай i частуй, Анно, дорогих гостей! До нас  прибув  комiсар.  А  це
його помiчники й лiсничi!
   Всi прибулi увiйшли в хату,  сiли  за  стiл.  Адальберт  взяв  на  руки
Павлинку, дав їй цукерку, Марiйцi крамну хустку подарував,  а  Осипковi  -
якусь нiмецьку книгу.

   На  хвилинку  заяснiла  радiсть  у  очах  Анни.  Вона   задивилась   на
Адальберта. Пiзнавала його наче виточене з мармуру чоло, вилискували чiтко
окресленi вилиця i рiвний нiс, розкриллями  брови  спадали  на  перенiсся.
Хотiла уявити його усмiшку, як колись - у днi щирої втiхи.
   Осипко, тримаючи подаровану книжку, звернувся до батька:
   - Дєдю! Менi коби бартку в подарунок!
   - Бартку?! - перепитав Адальберт.
   - Еге, бартку... Щоб гостра, гей  у  Довбуша!  -  весело  подивився  на
батька i раптово  принишк.  Адальберт,  знiяковiвши,  розгнiвався,  суворо
глянув на Анну. Раптово зникла шляхетна його бундючнiсть.
   - Так ти навчаєш наших дiтей? Дуже зле, що в домi Гординських  мовиться
про опришка. То хлопська  повадка!  -  висичав  таким  тоном,  як  читають
сповiдь ченцi.

   - Дєдю... - хотiв ще щось  мовити  Осипко,  але  Адальберт  не  слухав,
повернувся до гостей, заджерготiв по-нiмецьки, сiвши поруч пана комiсара.
   Анна не вiдповiла на докiр мужа, не звела очей, лише тихо.  зiтхнула  й
продовжувала заставляти стiл пугарями, приносила з сiней наливку та  рiзнi
страви. Мовчала, бо добре знала, що краще їй не обзиватися. Та про що мала
говорити?

   Думки її сповненi гiркоти. Не хотiла перелити її i в серце Осипка, який
забрався в куток i звiдти запитливо  позирав  на  гостей.  Отой  облисiлий
головний за столом здавався йому схожим на руду диню. А навколо тiєї  динi
нiби обсiли то чорнi, то рижi  жуки  -  i  вусачi,  й  рогачi.  Коли  диня
повертає свої в'язи, то жуки теж ворушаться, гудуть. Щось i пахтiло  ядуче
вiд них, як вiд тих жукiв, що часом збирав у лiсi.

   Дедалi  гомiнкiше  гули  гостi  за  столом.  Хоч   Анна   не   говорила
по-нiмецьки,  але  мову  розумiла.  Прислухаючись,  вона  збентежено  сiла
осторонь, насторожилась, вловлюючи  слова  сп'янiлих.  У  тому  варняканнi
жiнка вiдчувала  не  тiльки  глупоту,  а  щось  хиже,  пiдступне.  Нарештi
Адальберт обiзвався до неї:
   - Анно! Випий i ти чарку перцiвки, шануючи наших гостей.
   - Най потiм... - не знала, що вiдповiсти.
   - Пий! - налив Адальберт.
   Анна взяла пугар, випила. Голова пiшла обертом.
   Наче гарячим приском обдало її, коли комiсар почав зачитувати  написане
на аркушi грубого паперу. Вловлювала  слово  за  словом,  хоч  i  похилила
голову, наче в забуттi.

   "1843 листопада 19... N 21580. Iз  донесення  обласного  комiсара  пана
Кароля, яке до цього додається, ви  дiзнаєтеся,  що  спокою  i  порядку  в
Русько-Кимполунзькiй окрузi  можна  досягнути  лише  з  допомогою  значної
кiлькостi вiйська. Причини заворушення пiдданих у  цiй  мiсцевостi  вiдомi
вам з надiсланих актiв..."

   Кожне зачитуване слово наче вогнем обпiкало Анну. Вона стиснула  вуста,
щоб не вронити якого слова.
   Комiсар продовжував читати: "Отже, треба приборкати непокiрних..."

   Стривожена Анна заслухалась, звелась i, беручи зi столу миску,  вронила
її. Докiрливо глянув Адальберт.  У  тому  поглядi  можна  було  прочитати:
"Хлопка".
   Ще щось теревенив комiсар, але  Анна  далi  не  вловлювала  його  слiв.
Почувала,  як  пiдкошуються  ноги.  Сiла  на  ослiнчиковi,  незважаючи  на
злобливi позирки Адальберта. Байдуже їй до того, що вже звiвся комiсар  i,
пiднявши догори пугар, вигукнув:
   - Австрiйському цiсарю вiват!
   - I крулю польському! - додав Адальберт. - Нєх жиє!
   Комiсар, випивши пугар наливки, добродушно звернувся до Адальберта:

   - Пане Гординський, круль польський то є капiтан корабля, що  пливе  на
буксирi.

   Присутнi засмiялись,  прийнявши  за  жарт  слова  комiсари.  Адальберт,
знiяковiвши, мовив:

   - Хай на буксирi, але то корабель, що витримує штормовi хвилi.
   - Завдяки нашому мудрому Меттернiху.  То  державний  розум,  -  комiсар
окинув зором присутнiх. - Будемо говорити про дiло. Що скажуть лiсничi?
   Розохоченi до розмови доброю наливкою, заговорили лiсничi.
   - Недобре дiється,  пане  комiсар,  в  Русько-Кимполунзькiй  окрузi.  З
кожним днем збiльшується кiлькiсть  непокiрних  гуцулiв.  Вiд  повинностей
вiдмовляються, податкiв  не  сплачують,  лiсничих  проганяють  з  панських
лiсiв. Та ще й загрожують буками побити.
   - Бунтiвники не мають жодної поваги до своїх священикiв, - додав другий
лiсничий. - Не вiдвiдують служби божої.
   - У Розтоках заколотники прогнали  вiйта,  а  замiсть  нього  поставили
свого бунтаря.

   - Найбiльше зла чинить Лук'ян Кобилиця. Всi  його  слухають,  виконують
його крамольнi накази.

   - Вiн наче за отамана в них. Сходяться  озброєнi  ватаги  або  десь  на
березi Черемошу, або забираються в нетрi, нiби тi опришки.
   Занотовуючи все почуте вiд лiсничих на паперi, обiзвався комiсар:
   - Де саме збираються бунтiвники, де тi  нетрi?  Яку  навколо  себе  має
ватагу Лук'ян Кобилиця?  Якою  вони  користуються  зброєю?  Якими  шляхами
ходять? Про це все розповiдайте, панове лiсничi, докладно. Треба  спiймати
того гiрського дракона, не дати йому каламутити воду  в  Черемошi!  -  Пан
комiсар  набундючився.  -  За  кожного  виявленого  або  спiйманого   вами
бунтiвного матимете винагороду грошима. Та готуйте  мiцнi  буковi  киї  на
спини тих ворохобникiв. Киями настановимо  порядок  домовий  у  маєтностях
наших. За кожен вiдмiряний кий на спинi хлопа винагорода по одному  злоту,
- зухвало посмiхався комiсар.
   - Пане комiсар, - вставив Адальберт. - То все дуже добре. Але так можна
наварити аж занадто солоної кашi...
   - Пане Гординський! Вам як шляхтичу  належить  знати,  що  конфедерацiї
завжди закликали  схрещувати  хлопiв  киями,  бо  хрестом  i  молитвою  не
дошкулити його спинi.

   Буком спроможемося швидше навернути хлопа на послух,  нiж  пострiлом  з
гармати! - Комiсар закликав випити мiцної перцiвки.
   Тепер лiсничi ще бiльше розговорилися.  Комiсар  наказав  їм  бути  при
вiйськових загонах i розвiдувати,  де  збираються  повсталi  ватаги.  Коли
повiдомили про одну з них, Анна ледве не зойкнула, бо гадала, що саме  там
перебуває її Iван.

   Адальберт був задоволений, що його оселя знагодилася для таких  розмов.
У домiнiкальнiй же канцелярiї збиратися небезпечно. Влучивши хвилину,  вiн
запитав у Анни:

   - А де це твiй Iван?
   - Сватається Iван... Десь пiшов  аж  у  Вижницю.  Там  його  молода,  -
вiдповiдала Анна, намагаючись не виказати свого хвилювання.
   - А дiвка гожа?
   - Говорить, що дуже гожа, душевна...
   Аж в обiдню пору гостi звелися з-за столу. Комiсар дякував Адальбертовi
за всi добрi послуги.
   Коли пiсля  недовгого  гостювання  виїздив  Адальберт,  Анну  опанувала
байдужiсть. Може, полегшало б їй на душi, коли б вiн налаяв та  побив.  Не
знала, що сказати йому на прощання, тамуючи сльози, щоб не бризнули вони з
її великих очей. Все  їй  збайдужiло.  Сумно  дивилася,  коли  вiн  одягав
сардак14, прикро було бачити,  як  поклав  кiлька  злотих  на  стiл,  наче
жебракам кинув на безталання. Серце билося в грудях, а  на  устах  зринали
слова, не виливалися нi благаннями, нi докорами.
   14 Верхнiй одяг.
   Не проводжала за ворота мужа, сидiла  нерухомо,  лише  поглянула  та  й
одвернулась, коли сiв з комiсаром у бричку, й  поїхав.  Здавалося,  що  то
назавжди помчали у безвiсть її щастя, молодi  лiта  й  радiсть,  пустку  i
смуток залишивши в непривiтаному серцi. Куди понести його, з ким  подiлити
пекучi болi? Обняла Осипка, дивилась - зовнi вiн схожий на  Адальберта.  А
яким  виросте?  Взяла  за  руку  сина  i  попростувала,  як  жебрачка,  на
кладовище. Ось тут могилки її дiтей, передчасно померлих. Усi сiм  могилок
повитi барвiнком, а над восьмою,  де  поховано  першого  мужа,  понахиляла
калина червонi, наче кров'ю налитi, кетяги.

   Анна стала на колiна й  голосно  заридала,  виливаючи  нестримнi  болi.
Осипко не знав, як дати раду матерi. Обняв її за  шию,  припав  губами  до
щоки, спиваючи з поцiлунком сльозинки. Здавалися вони  терпкими  i  боляче
краяли дитяче серце.

   - Велика печаль на нас,  -  мовила  Анна  i  заклякла,  схилилась  бiля
могилок. А вiтер, як  ошалiлий  вершник,  бився  об  хмари;  забунтувалися
верхiв'я смерек, затрiпотiв  зiв'ялий  лист  орiшника,  й  калина  вронила
сльози.

   * * *

   Минали днi, як каламутний плин вуркотливої Путилiвки. Прислухалася Анна
- чи не почує голосу Iвана в обiйстi. Вдивлялася в  позавiшуванi  туманами
гiрськi далi.  Захмарилось  небо,  засiваючи  царину  15  дрiбномакiвчатою
водяною  порошею.  Десь  здалеку  ненароком   почується   протягле   виття
зголоднiлого вовка - мабуть, зазирає в спустiлi загороди на пасовиськах.
   15 Обгороджена дiлянка сiнокосу.
   Подоланий нудьгою час не приносив радiсних вiстей. Чекала  гожої  днини
Анна, щоб вирушити в дорогу. Треба повести Осипка до  знахарки,  бо  часом
очима хворiє хлопчик. Може, дасть яке зiлля. Шлях  не  близький  -  аж  до
Вижницi. Там, може, де зустрiне Iвана,  що  пiшов  з  Лук'яном  Кобилицею.
Треба ж вiднести синовi дублений сардак та  вовнянi  онучi,  бо  незабаром
спустяться з верховин холоди, принесуть зимову стужу. Недарма ж ото  вовки
обзиваються, вiщуючи неспокiй.
   Хотiлося Аннi, зустрiвши Iвана, розповiсти про все, що почула  в  своїй
хатi, коли приїздив комiсар з лiсничими. Збиралася в  дорогу.  А  небо  то
розхмарювалось, то знову пелехата завiса закривала  далину.  Радiла,  коли
вiтер розвихрював нагромадженi хмари i сонце позолочувало крайнебо. Велiла
Осипку лагодитись до мандрiв. Тiшився вiн з того, збирався, наче готувався
вирушити в далекi, незнанi свiти. Уявляв їх такими, як розповiдала Марiйка
в казках. Там, у мандрiвках, трапляються рiзнi пригоди. Зазнати б  i  собi
такого дива, стати опришком або полетiти на крилах зачарованого птаха.
   Ходив аж до Путилiвки, прислухався. Всюди тихо. Лише десь чулися голоси
п'яних жовнiрiв.  А  село  -  нiби  чума  притлумила,  i  воно  принишкло,
спустiло. По шляху обвiтренi  вiти  смерек  наче  вабили  в  свої  обiйми,
кликали вирушати в дорогу.

   Читав тривогу в очах матерi, коли вона виходила до царини, позирала  на
замряченi обрiї. Та ось наче змилостивилось над  нею  небо,  посмiхнувшись
цятками блакитi. Гiрське вiтровiння, розтерзуючи тумани,  визволяло  схили
гiр,  вкритих  нiби  порудiлою  жебрацькою  сардачиною,  полатаною   сiрим
шматтям.
   Треба поспiшати. Осипко одяг червонi гачi. А бартку вистругав з  дерева
та ще й рiзьбою позначив.
   Готовий був до мандрiв, хотiлось побачити, де Путилiвка  обiймається  з
Черемошем. Наслухався ж доста про ту Кам'яну багачку, що  стоїть  заклятою
на березi вiдтодi, як замiсть шматка хлiба кинула  жебрачцi  камiнь  та  й
сама скам'янiла. Стоїть тепер, нагадуючи про нелюдську жорстокiсть. А  там
десь ще й печера Довбуша. Коби то хоч заглянути в неї.
   Подорожували довго. Сiдали на порозкиданих камiннях вiдпочивати.
   - Неню! - гукав Осипко. - А цей камiнь, наче Довбушеве крiсло, витесане
ним, як у тiй казцi.
   Пили воду з Черемошу. Занурював  Осипко  руки  в  його  студенi  хвилi,
замахувався барткою, пiдгонячи хвилi, та прислухався, як за кожним  ударом
чувся нiби зойк. Може, то  обзивається  жива  водяниця,  кличучи  веселого
чугайстра до танку, як розповiдала Марiйка?..
   Простували далi. Осипковi думки огорталися оксамитовими шумами  смерек,
що  тоскно  виводили:  "Прощай,  лiтечко,   прощай,   пташино,   щебетушко
швидкокрила..." А  може,  то  щезник  своєю  бородою  грається:  "Ш-ш-ш...
Ш-ш-ш... Щезну-полечу, погуляю досхочу, чу-шу-чу..."
   Дiставав iз-за паска флоєру, прикладав губи, i вона трiпотiла  звуками.
Ось  би  так  задуднити,  щоб  почувся  i  голос  чугайстра,  i  химерного
щезника...

   Снувалися   думки-казки,   вiдганяючи   втому.    Анна,    зупиняючись,
приглядалась, чи не побачить де рясних слiдiв, що могла б залишити ватага.
Сутенiло вже, коли почули сюркотливий  плин  Виженки,  що  вiддавала  свiй
гiрський потiчок поважному Черемошу. Ось i древнє гуцульське село Вижниця.
Добились до хати знахарки. Тут i заночували.
   Злива вражень не давала заснути  Осипковi.  Чув,  як  серед  ночi  десь
ходила знахарка, приносила зiлля та привела до хати двох чоловiкiв. Швидко
пiзнав брата Iвана. А другий - то ж той,  що  виступав  у  Путиловi  перед
гуцулами. Справдi, Лук'ян Кобилиця! Сiли до столика.  Каганець,  блимаючи,
гойдав  тiнi.  Вiд  розвихреної  Лук'янової  голови   падала   на   стiнку
велетенська тiнь. Уважно слухав тиху розповiдь Анни i дякував за принесенi
вiстi.
   Не втерпiв Осипко, звiвся й пiдбiг до брата,  обняв  його,  не  зводячи
очей з того крiса, що тримав у руцi Iван. А далi  пригорнувся  до  матерi,
вловлюючи її слова. Хоч не все сказане розумiв, але вiдчував щирiсть  тiєї
розповiдi.
   Залишаючи хату, Лук'ян приязно поклав Осипковi руку на плече, мовив:

   - Рости великий, до правди щирий, а до кривди гнiвний.
   Цiєї ночi Осипко бачив дивовижнi сни. А рано-вранцi вирушав  з  матiр'ю
до рiдного села. Здавалося Аннi, що за цю подорож набагато зрiс її син.

   * * *
   У зав'юженi вiкна зазирнули пелехатi зимовi днi, приносячи  несподiванi
вiстi. Демон колючих снiговiїв тоскно  застогнав  у  бовдурi,  пересиливши
сюркотливий голос веселого цвiркунця.
   У хатi пахло  лежаними  яблуками,  сухими  травами  та  свiжим  хлiбом.
Трепетокрило, як свiтлячок, блимала в кутку  лампадка,  тьмяно  освiтлюючи
почорнiлу iкону, оздоблену вишиваним рушником. Все  тут  дихало  святковою
простотою. Не порушував її сiрий кiт, що дрiмливо лежав на ослiнчику  бiля
печi. Час вiд часу вiн  муркотливо  простягав  лапу.  Осипко  прислухався,
хотiв збагнути, про що муркоче кудлай. Може, йому  теж  сняться  Марiйчинi
казки?
   Довгими  вечорами  засиджувався  Осипко,  задивляючись  на  оздоби   до
рiздвяних свят, що їх готувала вправною рукою мати. Але нi в її очах, нi у
виразi задумливого обличчя  не  читав  святкової  радостi.  Та  й  Марiйка
останнiм  часом  не  розповiдала  веселих  казок,  а  все   торочила   про
напасникiв, упирiв та рiзних зловiсникiв. її спiваночки,  повитi  смутком,
сiяли неспокiй.
   По вулицi крадькома iнодi проходили люди вiд хати до  хати.  До  корчми
нiхто не  простував,  бо  там  розташувалися  жовнiри.  Не  одна  молодиця
заголосила вiд них. Котилися бентежнi вiстi вiд оселi до оселi,  вiд  села
до села - того забрали жовнiри, того побили киями або погнали пiд  конвоєм
до в'язницi  у  Вижницю.  Звiстка  про  арешт  Лук'яна  Кобилицi  облетiла
навколишнi села, туском обзивалась у кожнiй хатi...

   Ой зв'язали Кобилицю мiцними линвами,
   Проводили у Сторонець з острими шаблями.
   Наче готувалась Анна  до  зустрiчi  дорогого  гостя.  Квiтчала  калиною
святковий книшик, ставила його на покутi, а сама позирала у вiкна,  когось
виглядаючи. Вловлював материну тривогу Осипко, запитував:
   - Має прибути дєдя в гостi!? - Боляче вкололи слова Анну.  Жура  гризла
серце.

   - Хай йому радiсно буде з панами, а нам... - не домовила...
   У розчиненi дверi  гуцулiв  надiйшли  рiздвянi  свята,  принiсши  давно
народженi вiншування, колядування. Рiздво - свято перемоги дня над  нiччю,
свято сподiванок, свято родючостi маржинки. Тиху радiсть дає воно газдам з
давнiх-давен, коли ще гуцули молилися Велесу й  приносили  йому  в  жертву
ягнятка першого окоту. Найдорожчим гостем зустрiчають  газди  в  цей  день
ватага - чарiвника полонини, що заступив тепер прадавнього  отамана,  який
водив гуцулiв  на  смiливi  вчинки,  боронячи  рiднi  гори  й  долини  вiд
напасникiв-чужинцiв. Рiздво - свято готування в  далекi  мандри,  зустрiчi
рiдних i друзiв. Сходяться й обiймаються побратими в цi днi, а в  колядках
славиться праця  скотарiв,  хлiборобiв,  вихваляються  доброти  й  чесноти
людей. То все дари сонця, що  пiдiймається  щодень  вище  над  заснiженими
верхiв'ями, предрiкаючи перемогу тепла.
   Ще повитi долини снiговими заметами, ще не виходить iз своєї  гаври  16
ведмiдь-вуйко, ще не скинули з себе кучеряву паморозь смереки, а земля вже
обiймається з сонячним промiнням, впиваючи  в  себе  силу  родючостi,  щоб
дарувати її всьому живому.
   16 Ведмеже лiгво.
   Нуртують соки землi, як кров казкової царiвни, коли вона  пробуджується
з тривалого сну.

   Неквапно одягала Анна святкове рiздвяне вбрання. Дивилася у  вiкно,  де
залягали, сизиною повитi, вiддалини. Наче виглядала звiдти свою  долю,  що
надовго забарилася серед гiрських роздорiжжiв...
   Надходив свят-вечiр. Не можна цього  дня  нi  з  ким  сваритися,  злого
думати, гнiватися. Застилала стiл,  за  звичаєм,  пахучою  пухкою  отавою;
поверх неї накидала насiння й прикрила скатеркою. Пiд неї поклала  зубочки
часнику.
   Звелiла Осипковi принести добрий оберемок отави й накидати пiд стiл.

   Та найбiльше розваги принiс день колядування... Радо  запрошувала  Анна
колядникiв  до  хати.  Здавалося,  що  з  ними  приходила  на  часинку  її
молодiсть. Приєднувала i свiй ще незгаслий голос до колядникiв.  А  з  нею
ставала до спiвiв i Марiйка. Слухав колядки Осипко, i здавався  йому  свiт
пишним, урочистим. Ось заходить у хату  ватаг  колядникiв  -  "береза".  У
супроводi скрипки почав, а слiдом пiдхопили iншi голоси:
   Зажурила си крутая гора,
   Що не зродила шовкову траву,
   Але зродила зелене вiно. 17
   Гречна газдиня вiно садила,
   Вiно садила та й обсторожила.
   А чорний ворон все злiтає
   Та тото вiнце вiн iзтинає.
   Гречна газдиня все проганяє:
   "Ой гоя, гоя, чорний вороне!
   О тото вiно не є для тебе,
   Ой не для тебе оно саджено,
   Вiно саджено, та й обсторожено.
   Є ж в мене у рiк ой три гостевi,
   Ой три гостевi, три колядники:
   Один колядник - яснеє сонце,
   Другий колядник - мiсяцю ясний,
   Третiй колядник - се дрiбен дощик..."
   17 Добро, надбане для молодої або для .гостей.
   З колядкою наче увiрвався  до  хати  подув  снiгових  полонин.  Морозом
запахли киптарi й сардаки колядникiв.  Забилося  непривiтане  долею  серце
Анни, смуток повив її  добрi  очi.  А  Осипковi  велику  радiсть  принесла
колядка.
   Ой рано, рано зорi зорiли,
   Але ще ранiше парубочок устав,
   Устав парубочок, наш Iваночок,
   Устав Iваночок, коника сiдлав,
   Коника сiдлав у сiм дев'ять попруг.
   А у десяту золотисту.
   Ой як усiдлав, сiв та й поїхав.
   Бiжить вiн собi та й чистим полем,
   Ой чистим полем конем вороним...
   Вiд того коня буйний вiтерець,
   А в того коня срiбнi копита,
   А в того коня шовковий хвостик,
   А в того коня кильова грива.
   Срiбнi копита камiнь лупають,
   Срiбло-золото в свiт розсипають,
   Шовковий хвостик слiд замiтає,
   Кильова грива землю покрила...
   Блудило блудцiв сiмсот молодцiв
   Та й приблудили до брата Iвана.
   Брате Iване, виведи нас,
   Виведи нас з сего лiсу,
   Та з сего лiсу з медобора.
   У цей час з тiсного гурту колядникiв виходить i стає посеред хати Iван.

   Анна, забачивши сина, сплеснула руками, але не  мовила  слова,  щоб  не
зашкодити колядникам i звичаю.
   Навколо Iвана тiсним колом стали його друзi.
   Iваночку, Iваночку, господарочку.
   Де барився, з ким журився,
   З ким журився-радився?
   Будь же здоровий, брате Iване...
   Ще тiснiше зближуються чоловiки-колядники, по-побратимському  обiймаючи
Iвана. Жiнки-колядницi обходять навколо, а з ними i Анна та Марiйка.

   Гречна Марiйка бiлизну бiлила,
   Бiлизну бiлила, братику дарила...
   Дужими голосами чоловiки перевершують жiнок. Дивну, ще не  знану  пiсню
принесли вони, порушуючи звичай колядування:
   А чи чули, люди добрi, таке дозволiнє?
   Звоювали Путилiвку з початку говiння.
   Звоювали Путилiвку цiсарськi жовнiшки,
   Записали легiникiв, що вони опришки.
   Звоювали Путилiвку з початку говiння
   Та забрали барабульки, нема й на насiння...
   Розходилися колядники. Залишився один Iван,  стояв  наче  привид.  Анна
зробила кiлька крокiв.

   - Iваночку! Сину мiй! Де барився? - здiймала руки.
   - Я, неню, прийшов посвяткувати у своїй хатi та попрощатися перед  тим,
як вирушити в далеку дорогу.
   - Оце такi твої заручини, Iване?
   - Такi, нене...
   - Моє серце чуло, тривожилось. Для  тебе  спекла  з  калиною  книшечок.
Сiдай до столу. Осипко пiдбiг до брата, обiйняв.
   - I бартку гостру маєш, Iване, i крiс, - радiв Осипко.
   - Все маю, братику. Маю й долю гуцульську, -  звернувся  до  матерi.  -
Цiєї ночi, неню, виряджайте мене в дорогу.
   - Куди, Iваночку?
   - За Гори! Не дам себе киями карати! Краще в Молдову тiкати...
   Пiдiйшла до столу й Марiйка, журно дивлячись на брата.
   Анна не  могла  вимовити  слова,  наче  закам'янiла.  Мерехтiв  вогник,
гойдаючи тiнi. У бовдурi стогнав вiтер, огортаючи материну печаль.
   Осипко не зводив очей  з  брата.  Хотiв  i  сам  стати  таким  великим,
смiливим, дужим, щоб помандрувати разом.
   Уже вщухли голоси колядникiв, лягла над селом тиша святкової ночi, коли
залишав оселю Iван. Випроводжала  Анна  сина  аж  за  обiйстя.  А  Осипко,
притулившись щокою до  холодної  шибки,  роздмухував  паморозь  на  нiй  i
дивився на подвiр'я, хотiв бачити ще брата. Не вiдходив хлопець вiд  шибки
й  пiсля  повернення  матерi.  Знеможена,  сидiла  вона  край  столу  бiля
полив'яного горнятка, з якого на прощання  напився  Iван  криничної  води.
Тьмяно миготiв вогник лампадки. Тiнь зажури сповила Анну...

   - Неню! Горить! - гукнув Осип, не вiдриваючись од шибки.
   Анна теж припала до вiкна. Розгорялась пожежа. Горiла контора лiснича й
будiвлi на подвiр'ї, куди загонили посiпаки забрану в  селян  худобу;  там
часом i катували за  несплату  податкiв.  Заграва  хвилястими  вiдблисками
падала  на  гори,  сполохане  гайвороння  кружляло  в  небi.  Уява  Осипка
вимальовувала на  тлi  заграви  Довбуша  з  чарiвним  топiрцем,  яким  вiн
вимахував, примовляючи слова прокляття лиходiям.

   - Неню! То, мабуть, Довбуш з'явився! Еге ж,  неню?  Анна,  глянувши  на
сина, тихо зiтхнула.


   * * *
   Сонце поволi вiдбирало хвилини в ночi,  надаючи  їх  дневi,  щоб  разом
торжествувати перемогу тепла над зимовими  стужами.  Ще  лютували  останнi
заметiлi, засипаючи гостинцi та сутки 18, топтанi вiд хати  до  хати,  вiд
села до села - аж до в'язницi у  Вижницi,  куди  щоденно  жовнiри  згонили
арештованих. Сiв за грати i нескоримий Лук'ян Кобилиця.  Десятки  жовнiрiв
супроводжували його. На майданi в Путиловi, де зiбралося багато люду, вiн,
дзвонячи ланцюгами з залiзними наручниками, подав голос:
   18 Вулицi та провулочки.
   - Крiпiть си, люде! Наша правда велика, як сонце!
   Бiльше не дали говорити жовнiри, погнали ватажка на тортури.
   Виходила й Анна проводжати завзятця, а потiм розповiдала  Осипковi  про
все, що бачила, переказувала почуте.  Глибоко  запали  в  душу  хлопця  тi
слова: "Наша правда велика, як сонце". Носив їх у своєму серцi, а часом  i
на уста зринали.

   Нескоримий дух бунтiвливої гуцулiї жив у пiснях, у традицiйних  святах,
проривався у вабливому звучаннi флоєри й трембiти.
   З пiвдня повiвав легiт, а з ним  на  переможному  конi  з'явився  лицар
Юрiй, привiз своє провесняне  свято.  Розмахнув  списом  лицар,  струшуючи
снiгове покривало з лiсiв. Обiзвались йому назустрiч ручаї, помчали  чистi
води, а з ними й сльози скривджених до Черемошу. Заворушився, прокидаючись
вiд сну, гiрський красень, загомонiв, заграв, застогнав, погнавши водограї
в синi неозори.

   Тепер Осипковi не сидiлося в хатi. Пробував все далi й далi пiдiйматися
стежками в гори. Видереться на височiнь, гляне  навколо  -  здається,  все
посмiхається йому: i сонце, й смереки, i бiлi хмаринки в блакитному  небi.
Ненароком зустрiв на стежинцi трохи старшого за  себе  хлопця.  Зупинилися
один проти одного, мовчки поглядали.
   - Що ти за єден? Чо' ходиш тут? - першим обiзвався хлопець.
   Осипко побачив у його руцi крiс. Гачi на ньому латанi, киптарик драний,
убогий. На головi кучма нечесаного рудуватого волосся.
   - А хiба тут не вiльно ходити? - вiдповiв Осипко.
   - Менi вiльно, а комусь нi. От вiзьму тебе та й покочу, як  писанку,  з
цеї кичери!

   - То ти фудулишся, бо крiс у руцi. Аби без нього, то би помiряли сили.

   - Хi-хi... Яке ти загонисте, - рудоголовий кинув крiс на землю. - Давай
помiряємось, може, гачi спадуть.
   - Аби твої не спали.
   - Таке ти цокотливе, як курча, що вiдбилося од квочки, - ступив  кiлька
крокiв.

   Осипко теж ступив уперед, не здаючись перед несподiваним зухвальцем.
   - Бий ти перший! -  наблизився  рудоголовий,  блиснувши  своїми  сiрими
очима.

   - Нi, ти перший засперечав! То й бий...
   За хвилину хлопцi обидва покотилися з кичери. Разом звелися на ноги.
   - Ти смiливий, - посмiхнувся рудоголовий. - Крiс залишився  на  кичерi,
бiжи принеси менi! Та не стрiль, бо то не грашка яка!
   Осипко завагався. Але таке доручення здалося йому не образою, а  честю.
Вiн видерся на кичеру i взяв до рук крiса.
   - Неси! - гукнув рудоголовий.
   - Несу! - вiдгукнувся Осипко. - Для чого тобi крiс?
   - Я полюю...

   - Полюєш? - заздрiсть прозвучала в голосi Осипка. - А чий ти?
   - Або я знаю... А ти?
   - Я Федьковичiв. Звуть мене Осипком.
   - А дєдю, неню маєш?
   - Маю неню, а дєдю... - завагався. - А ти?
   - Я не маю.

   - А живеш як?
   - В однiєї бабусi, що ген-ген її покривлена безверха хата, - показав на
узгiр'я. - Дерево їй рубаю, пiч розпалюю. Маржинку  доглядаю...  Та  нiчо.
Лiтечко надходить, подамся на полонину.
   - Звати тебе як?
   - Звуть Юзьком. А може,  й  не  так.  Кажуть,  що  десь  записано  мене
Огоновським. А я не  шляхтич.  Бiгме,  не  шляхтич.  Мiй  дiд,  кажуть,  з
Довбушем ходив.

   В Осипка прокинулась приязнь до Юзька. Хотiв ще почути щось вiд  нього,
запитав:

   - На полонинi бував?
   - Ого! Незабаром мене ватаг покличе за спузаря19 на полонину. То-то там
пишно, файно, - усмiшка заяснiла в очах.
   19 Той, хто розпалює й пильнує ватру на полонинi.
   З цiкавiстю дивився Осипко на Юзька, а той, закинувши  на  плече  крiс,
пiшов стежкою до оселi старої вдови, лише докинув:
   - Приходь сюди, на кичеру, розповiм тобi про полонину...
   З того часу кожного дня забирався Осипко на узгiр'я, виглядав Юзька,  а
забачивши, бiг назустрiч. Слухав вiд нього розповiдi про полонину.

   * * *
   На храмове свято до Сторонця-Путилова зiбралося  бiльше  нiж  будь-коли
людей. Може, це тому, що хотiли почути новини, довiдатися про долю Лук'яна
Кобилицi.

   По-святковому  вбрана  молодь  розважалась  безнастанними   спiванками,
танцями,  стрiльбою.  Наче  й  горя  їй  мало,  що  багатьох   односельчан
позаарештовувано та бито киями.

   Як отой Черемош скресає пiсля зими й нестримно вирує, так i молодь.  Не
приборкати її екзекуцiями. Навiть  дiти  сходилися  дивитися  на  святковi
розваги. Легiники, як соколи, позлiталися сюди, хизувалися хвацькою  їздою
на конях. Дiвчата, взутi в кольоровi чобiтки, пишалися своїми вишивками на
рантухових 20  сорочках,  волочковими  опинками  21,  коралами  та  iншими
кольоровими прикрасами.
   20 3 тонкого полотна.
   21 Вовняна запаска.
   Де з'являлися парубки, там розлягався гомiн, смiх, дотепи. Аж  вихрився
майдан вiд парубоцьких витiвок. Не спинити їхньої жвавостi - молода  врода
рветься до веселощiв, як весняна парость до свiтла.
   На краю майдану утворилось цiле торжище.  Тут  i  цигани  вигравали  на
скрипках та бубнах. Продавали  рiзнi  доморобнi  та  крамнi  речi.  Осипка
зацiкавили повирiзуванi з дерева топiрцi та флоєри, тарiлочки. Продавав їх
Юзько. Бiля нього зупинився, дивувався з вправностi приятеля.  А  вiн  все
розповiдав, як навчив його майструвати ватаг на  полонинi.  Ось  незабаром
пiде туди на все лiто.

   Осипко  ближче  сiдав  до  Юзька,  зазираючи   у   вiчi,   захоплювався
розповiддю.

   - Там всю Чорногору видно! I зорi, наче свiчки, горять уночi не так, як
тут, на придолинках. А в лiсi всякi птахи обзиваються  i  вдень  i  вночi.
Ходiмо з нами! - заохочував Юзько.
   - А що я там робитиму?
   - Щось же вмiєш?
   - Умiю на флоєрi грати.
   - Потiшний ти... Хiба то робота?
   - Можу овечок пасти, - знiяковiвши, мовив Осипко.
   - Нi, краще ставай менi на допомогу. Треба, щоб  вогонь  не  згасав  на
полонинi. Такий звичай. Я домовлюсь iз ватагом. Пiдеш?
   - Пiду, коли неня дозволить...
   - А ти проси... Або... - Юзько запитливо поглянув: - Або втечи з  дому.
Боїшся?

   - Нi, не боюсь. Але краще вблагати неню.
   - То благай! Хi-хi-хi. А менi нема кого благати.
   День хилився до вечора, коли хлопцi спохватилися, бо вже  порозходились
люди з майдану. Але Осипку хотiлося вести розмову з бувальцем...
   Мрiї про полонину заворожили його. Лягав спати i  прокидався  з  думкою
про Юзьковi слова. Але не наважувався розповiсти  матерi  про  свiй  намiр
пiти на полонину. А що скаже хвора сестриця Марiйка?
   Залишаючись на самотi, прислухався, щоб почути, коли вiдгримлять  першi
веснянi громи. Тодi й вирушатиме ватаг на полонину.

   * * *
   Заздалегiдь  готувались   газди   випроваджувати   вiвчарiв-чередникiв.
Вiдчувала неспокiй i маржинка, обзиваючись у стiйлах, а вiвцi збивалися  в
тiснi  отари.  Багато  турбот  ватаговi.  Треба  облiчити   всю   маржину,
припасувати дзвiночки, переглянути отари, щоб  не  потрапила  хвора  й  не
понесла  пошестi  на  полонину.  А  головне  -  зiбрати   всi   речi   для
господарювання на стоїщi.
   Мала свої турботи й Анна. Вона не давала згоди на мандри сина, хоч  вiн
i домовився з ватагом пiти на якийсь час.
   - Знаючи твого  брата  Iвана,  вiзьму  тебе,  хлопче,  -  мовив  ватаг,
змiрявши поглядом Осипка. - На полонинi кожному знайдеться  дiло.  Аби  не
перепудився чого.

   - Я нiчого си не бою, - намагався поважним голосом вiдповiдати  Осипко,
тримаючи в руцi саморобну бартку.
   Множились клопоти Аннi. Не могла розраяти сина. А вiн  не  вiдходив  та
все зазирав у вiчi, то приязно, то жалiбно просив,  благав.  Не  витримало
серце матерi -  дала  згоду.  Готувала  сина  до  ватаги.  Марiйка  вишила
киптарик з рiзнокольоровими прикрасами. Червонi гачi  мати  повила  бiлими
волiчками пiд новi постоли, крисаню оздобила за звичаєм.
   - Справжнiй легiник... Аби здоров був. Най щастить, -  ущемилося  серце
матерi.

   - Нене, не убивайтеся, - зняв крисаню, в глибокiм уклонi схилив голову.

   Настав довгожданий день. Обiзвалися флоєри. Засурмив i Осипко на своїй,
ставши поруч Юзька, що поважно пiдiйшов до ватага.  Адже  неабияка  робота
спузаря - пильнувати ватру на полонинi й доглядати, щоб не згасав  "чистий
вогонь", добутий предковiчним способом.
   Повиходили газди проводжати ватагу. Попригонили на край  села  маржину,
вiвцi, кози. Сiв на коня верхи ватаг i  подав  клич  вирушати.  Загомонiли
люди, розляглася голосним вiдлунням спiваночка:
   Щасти же вам в полонинi,
   Вiвчєрики милi...
   Порiзьбленi кичерами обшири вiдкрилися перед зором.  Шлях  на  полонину
стелився крiзь лiси,  через  камiннi  покиди,  долини.  Все  вище  й  вище
пiдiймалася ватага.

   - Ставаймо на перепочинок! - стоголосою луною  обiзвався  клич  ватага.
Пiднiс вiн догори руку, скинув з  голови  крисаню:  -  Пильнуйте,  хлопцi,
отару! Тут можна попасти. Та стережiте, аби вуйко не зчинив напастi!
   Осипко зачаровано сидiв, наче в казцi. На блакитi крайнеба висторчилась
Говерла, виблискуючи проти сонця ще  не  розталим  снiгом.  Бiлi  хмаринки
застигли,  зачепившись  за  гiрськi  кряжi.  А  навколо  синь,   смерековi
розкрилля в сонливiй нерухомостi, як у опришкiвських  легендах.  Мовчазнi,
занiмiлi й суворi, битi вiтрами  й  громовицями,  як  охоронцi  на  вартi,
бовванiють гори, нездвижно, велично.
   Осипко задуднив  у  флоєру.  Трепетнi  звуки  наздоганяли  прудкокрилих
бабок-вертух, а далi повiльно сягали в  синє  небо,  вiдлунювали  стогоном
гiр, падали журно в ущелини. Зiбрати б докупи все те вiдлуння, що  проймає
душу людини, породжує дивнi, вiльноплиннi думки. Тут  воля  обiймається  з
промiнням сонця й синявою неосяжного неба.
   Вливається звук флоєри в  багатострунну  гармонiю  природи.  Тодi  наче
вчувається її голос:

   - Люди! Плекайте волю, що її дарує вам сонце!  Гори!  Долини!  Слухайте
мову вольностi!

   Радiсть, сповнену надiями, понiс Осипко  аж  на  полонину.  Прибули  на
стоїще, оперезане з одного  боку  смереками,  а  з  другого  -  водограями
вигравав потiк, подiляючи широку полонину. Ватаг заклопотано  пiдiйшов  до
тогорiчної колиби, похитав головою.

   - Видать, гостив тут непроханий вуйко. Тра раду  дати.  -  I  заходився
поправляти колибу.

   Тим часом  усi  бралися  до  працi.  Де  за  годину  було  тихо,  тепер
застукотiли бартки, закипiла робота, загомонiли хлопцi,  ладнаючи  огорожу
стоїща, щоб не мiг пробратися пустотливий вуйко.
   Юзько став розпалювати ватру. Йому  допомагав  Осипко,  наносив  сухого
хмизу. Але головне - добувати вогонь треба тертям деревини об деревину. Це
нелегка справа. Саме такий вогонь зветься "чистим". Обкурена  ним  маржина
не зазнає пошестi. Так  здавна  ведеться.  У  цiй  традицiї  крилась  своя
поезiя. Родилась вона в часи, коли предки, що населяли цi гори, обожнювали
вогонь. А тепер все це доповнює казку дивного побуту на полонинi.
   Осипка швидко захопила робота спузаря, i вiн щиро допомагав Юзьковi.  А
коли пiсля довгого тертя деревини  показався  димок  i  сполум'янiв  ворох
сухої хвої, Осипко перший гукнув:
   - Ватра!

   Це слово покотилося по полонинi радiсними вiдгуками:
   - Ватра-а! Ва-а-а-тра-а!
   Запахло димом. Зiйшлася вся ватага. Дивилися на Юзька, як на переможця.

   - Добрий спузар! - схвально мовив ватаг. - Хай сей вогонь не згасає.  А
щоб дощ його не залляв, тра спорудити з каменю пiч, -  i  взявся  складати
камiння. Хлопцi йому допомагали.
   Перший день життя на полонинi захопив Осипка. Та як  i  не  захопитися,
коли тут сонце повними обiймами огортає землю, а трави незлiчимо  квiтнуть
рiзнобарвними чiчками 22, незмiряне  стелиться  простiр,  пiдпираючи  синi
верховини. Тут в одвiчному шумовиннi гiрських потокiв народжуються казки й
бринять струни невидимої лiри, прокладаючи шлях до чуйного серця, щоб воно
наповнювалось радощами буття. Тут розквiтає  душа,  сповнюється  священним
трепетом, стає чулою до всього  видимого.  Здається,  що  й  голе  камiння
обзивається до серця. Носив у ньому  Осипко  незбагненну  радiсть,  що  її
породжувала кожна днина, кожна хвилина життя на просторах.
   22 Квiтка.

   Починався день покликом ватага. Швидко вiвчарi, козарi 23,  бовгарi  24
ставали до стоїща, вигонили худобину на пасовисько. Бiля них проворнi  пси
не давали вiдбитися овечцi вiд отари, пильнували.

   23 Козопаси.

   24 Чередники.

   Юзько з самого рання бiля ватри. Вiн навiть гаразд не  мив  задимленого
обличчя, вважаючи, що спузаревi досить, аби свiтилися лише  бiлi  зуби  та
очi.
   Сонце пливло понад горами, вiдмiряючи  години.  Ватаг  спостерiгав,  як
падає тiнь вiд устромленого бiля колиби брая 25. То  його  годинник.  Коли
тiнь стає такою короткою, що  її  можна  змiряти,  розставивши  ноги,  то,
значить, уже промайнуло  пiвдня.  Треба  тирлувати  на  обiднє  доїння  та
напування. На клич ватага рушають  до  стоїща  пастухи,  сiдають  обiдати.
Смачно пахне засмажений салом кулiш.  Всi  мовчать,  чекають,  щоб  першим
заговорив ватаг.
   25 Буковий кiл.
   Все це просто й урочисто вбирав у  свою  душу  Осипко.  Ватаг  поставав
перед ним якимсь  чарiвником,  коли  пiдходив  до  великих  бербениць  26,
наповнених молоком, i готував з нього бринзу, будз.
   26 Дiжка.

   Увечерi збиралася  до  нього  вся  пастуша  громада.  Вiдлиски  полум'я
вигравали на засмаглих пiд вiтром i сонцем обличчях. Iскри, вириваючись  з
ватри, пирскали у безодню неба,  мережаного  сузiр'ями.  Навколо  залягали
поснулими велетами гори, наче причаїлись древнi богатирi. Вiд  подиху  тих
велетiв стелиться легiт, лоскоче зiгрiте вiд ватри обличчя, пестить груди,
ворушить куделю  на  головi.  Пустотливий  повiв  з  гiр  приносить  ледве
вловимий таємничий  шум,  розсипає  його  по  полонинi,  торкаючись  струн
невидимої кобзи, i вона ронить дивнi мелодiї. Зiбрати  б  їх,  перелити  у
звуки флоєри, щоб серце тремтiло разом з ними.
   Навчився душею сприймати тi чари ватаг.  Оглянувши  стоїще,  вiн  читає
молитву, не з "закону божого" вивчену,  а  створену  гiрським  життям,  де
сонце, зорi, смереки повiдають людинi про таємницi буття, про красу всього
народжуваного на землi. Ватаг зичить здоров'я тваринi й людинi, бажає, щоб
буяли травами полонини, щоб гомонiв рiдний Черемош "нинi й вовiки"...
   Шепочучи цi слова, iшов Осипко спати з Юзьком на пахучому сiнi.

   * * *
   Мiг уже такої честi доступитися, що  ватаг  доручав  навiть  виконувати
роботу спузаря, коли Юзько був зайнятий чимось iншим. Тодi поважно ворушив
вогнище, вигортаючи грань 27, самовпевнено поглядав навколо, бо знав, що в
нього обличчя задимлене, як у справжнього спузаря.
   27 Вугiлля.

   Та й iншi доручення довiряв ватаг завзятим хлопцям.
   Якось щезла десь корова, вiдбившись вiд стоїща. Треба вiдшукати. На  це
зохотились   хлопцi;   нагострювали   бартки,    оглядали    крiс,    туго
пiдперiзувалися.
   - Рушайте й не барiться!  -  наказав  ватаг.  Обiйшовши  близькi  хащi,
вузькою стежкою пiшли в лiс. Малось на думцi не тiльки знайти маржину, а й
пошукати Довбушеву печеру. Адже десь тут вона. Часом зупинялися,  заходили
в гущавину й знову шукали.

   - Коби доступитися тої печери, - роздумував голосно Юзько. - 3  барткою
Довбуша не тяжко й маржину знайти.
   - Повними бочiвками скарби наставлено в тiй  печерi,  -  додав  Осипко,
вiдхиляючи хвої, що били в обличчя.
   Проходили серед камiнних зломiв: ноги ступали то на гострi камiнцi,  то
намацували м'яке моховиння.
   Юзько  зупинився,  оглянув  навкруги.  Непроглядний  лiс.  Видно   лише
шматочки  неба,  по  якому  часом  повзе  бiла  хмаринка,  зачiпаючись  за
смерековi вершечки.

   - Тут печера знайдеться, - Осипко показав рукою на заломи,  де  природа
нагромадила велике камiння й поваленi бурею  дерева.  По  дорозi  трапився
потiчок. Сiли на  ковбички  бiля  води,  напилися.  Недовго  перепочивали.
Оволодiвав ними запал шукання. Настирливо йшли вперед, понад потiчком, хоч
часом ноги потрапляли в несподiванi калабанi.  Осипку  весь  час  верзлися
Марiйчинi казочки. А за ними химерно  снувалися  лiсовi  тiнi,  обгортаючи
порослi мохом великi кам'янi брили. Душу  наповнювало  гiркотливо-солод-ке
чекання якоїсь несподiванки. Здавалося шукачам,  що  вони  переселилися  в
свiт казкових видiнь, де природа розкриває свої щедрi дарунки, кличе  бути
мужнiми й дужими.
   - Печера! - гукнув Осипко.
   - Справдi печера, - зрадiв Юзько.
   Крiзь смерековi хащi виднiвся темний отвiр печери.  Хлопцi  зупинилися,
прислухаючись. Наблизились, заглянули. Печера неглибока, але мiсця досить,
щоб вуйко тут уподобав свою гавру.
   Почали бартками  обстукувати  кам'янi  брили,  довбати  землю  навколо.
Пташка скочила на камiнь,  вертнула  хвостиком,  цвiрiнькнула.  Здавалося,
промовляла:

   - Тутечки, тутечки...  Шукайте,  шукайте!  А  вiддаля  ще  й  струмочок
додавав:

   - Цю-ру-ру, цю-ру-ру... Щось розкажу... Покажу... Цю-ру-ру...
   Зникла втома. Хлопцi захопилися  пошуками.  Раптово  наче  велетенським
кресалом  хтось  викресав  велику  iскру,  що  освiтила  лiс,   а   слiдом
загуркотiло небо. Захиталися дерева, застогнали,  важко  розносячи  зойки,
зiтхання. Полив дощ. Хлопцi причаїлися в печерi, принишкли, тулячись  один
до одного. Стало  темно,  як  серед  ночi.  Щось  десь  завило,  заричало,
застогнало.
   - Тримайся за мене, - шепотiв Юзько.
   - Я си не бою,  -  вiдповiдав  Осипко.  -  Коби  знайти  ту  зачаровану
бартку...

   До самого вечора хлюскотiв дощ. Нарештi вiтер розiгнав хмари. З голубим
вiдсвiтом, здавалося, оживало населення лiсової ночi. Недалеко вiд  печери
крикнула сполохано сова, вдарила  крильми,  сколихнувши  тишу.  Щось  нiби
ходить хащами,  переступаючи  повалене  гiлля,  спотикається  об  камiння,
боляче стогне. Раптом щось велике кудлате посунуло до печери,  тягнучи  за
собою здоровенну гiлляку смереки. Хлопцi причаїлись. Юзько взявся за крiс,
Осипко - за бартку. Чулося биття стривожених сердець. Тим часом  волохатий
гiсть пiдняв смеречину й кинув  до  печери,  загородивши  вихiд.  Пролунав
пострiл iз крiса.  Темна  статура  захиталась,  вiдступила,  шкутильгаючи.
Ведмеже ревiння сколихнуло темiнь ночi.

   - Вуйко, - прошепотiв Юзько. - Аби не повернув знову.
   - Будемо пильнувати...
   Хвилини проходили в напруженому чеканнi.  Вуйко  не  повернувся.  Чувся
лише його стогiн бiля потоку та хлюскiт води.
   - Промиває поранену лапу. Коли повернеться, то буде лютувати.
   - А мо', вистачить з нього  одного  подарунка?  -  Коли  не  вистачить,
додамо ще, - мужнiсть Юзька брала верх над переляком.
   Заховався мiсяць. Демони темряви колихали нiч на своїх  чорних  крилах,
аж доки золотоволоса зiрниця не провiстила  народження  ранку.  Застукотiв
невтомний дроворуб - дятел, задудукав чубатоперий  одуд,  наче  примовляв:
"Хто тут? Хто тут?"
   Вибравшись з печери, хлопцi оглянули  околицю.  Слiди,  ведмежої  кровi
вели до потоку. Очевидно, доброго гостинця одержав вуйко  i  не  наважився
повертатись. Тепер думки шукачiв звiльнилися  вiд  зачарованої  Довбушевої
бартки. Лiпше знайти б маржину та й поспiшати до стоїща. Десь там уболiває
ватаг за хлопцями. Треба не баритись. Але яким шляхом? Надибали на стежку,
пiшли. Та швидко загубилась вона в густiй  паростi.  То  низько  по  землi
стелився колючий жерей 28. Наче хижий дракон, вiн розстелив по землi густi
звоїща, якi рвали волочки, одежу, повивали ноги, не пускаючи вперед. Юзько
знав, що то небезпечна рослина - вона засмоктує в свої обiйми,  коли  щось
живе потрапить у хащi. Головне - триматися на ногах, не  впасти.  Бо  тодi
низькорослий хижак, торжествуючи свою перемогу, тiсно  пообмотує  колючими
галузками шию, голову. Не раз i маржина гинула в його обiймах.

   28 Хвойний колючий чагарник.
   Хлопцi пустили в хiд свої  гострi  бартки,  прокладаючи  шлях.  Аж  ось
зупинилися... Спереду  заворушився  величезний  кущ.  Наче  якийсь  привид
постав перед очима. Розгледiли роги,  вистромленi  крiзь  зелене  плетиво.
Почулося:
   - М-му-у... М-му-у!
   - То це ж наша маржинка! - вигукнули разом.  Кинулись  рятувати  обвиту
жереєм корову, пустивши в хiд бартки. Наче вiдбувалась  справжня  сiча  на
полi  бою.  Звiльнили  ноги  маржини  з  обiймiв  хижої  рослини.  Маржина
благальними очима дивилась на рятiвникiв. Вiддаля почули людськi голоси.
   - То вийшли з ватаги  шукати  нас,  -  мовив,  прислухаючись,  Юзько  i
вистрелив.

   Мабуть, почули цей пострiл, бо ще настирливiше загукали. Хлопцi погнали
заблудлу.

   Незабаром показалась постать ватага i кiлькох пастухiв.
   - Довго ся барили, хлопцi, - з докором i радiстю обiзвався ватаг. -  Та
дякувати, що вiдшукали маржину...
   З гiднiстю переможцiв поверталися  до  стоїща.  Багатобарвною  усмiшкою
зустрiчала  їх  райдуга,  пригортаючись  до  грудей  Чорногори.  Здавалося
Осипку, що й ягнятка привiтно замекали. Взяв на руки кучерявого бiлявчика,
з яким бавився iнодi, пiшов до ватри, де пастухи чекали на  снiданок  юних
завзятцiв.
   Вперше зазнав Осипко до себе пошану. Приємно чути, що ватаг назвав його
не Осипком, а Осипом i запросив сiдати поруч себе пiд час снiданку.
   Увечерi бiля ватри хлопцi розповiдали  про  свої  пригоди.  А  Осип  ще
додавав до них дещо запозичене з Марiйчиних казок.  Послухавши  про  намiр
знайти печеру Довбуша i його диво-бартку, ватаг похитав головою.
   - Ще не вродився той смiливець, щоб вiдшукати Довбушевi скарби.  Мусить
народитися... Конче мусить...

   * * *
   З кожним днем сприймав вiн цiлу науку  полонинського  життя.  Захоплено
слухав ватага, який усе  знає,  все  вiдає.  Вмiв  доглядати  та  лiкувати
маржину, розповiдав казки й рiзнi пригоди, що зазнав у життi. Спитай  його
про небо, про зорi, про будь-якi таємницi - на все дасть вiдповiдь.
   - Хочете про сонце? Скажу... Слухайте пильно... Сонце було  зразу  дуже
велике. А вiдколи люди настали, вiд того часу  воно  зменшувалося,  бо  як
чоловiк народиться, то вiдриває ся кусень сонця, з якого постає  зiрка,  а
як умирає, то його звiзда гасне й падає... Часом  пада  багато  зiрок,  се
показує, що є десь на свiтi великий мор або вiйна. Коли померлий праведний
чоловiк, то зiрка вертає до сонця, а як нi, то пада  у  свiт...  Ото,  щоб
знали ви... А ще скажу й таке... Сонце стоїть над землею,  яка  плаває  по
водi; в мiру того, як вода стає бiльша, пiдноситься i земля на нiй,  через
те наближається вона до сонця й тодi настає лiто; коли ж  води  менше,  то
земля опадає далi вiд сонця i тодi настає зима. Як лiтом наблизиться земля
до сонця, то на нiй стає яснiше, днина бiльшає,  а  як  опуститься  земля,
менше видно, днина коротша.
   Мудра наука ватага породжувала сотнi запитань. Осип не  зводив  очей  з
оповiдача, наче обожнював його.
   А найбiльше тривожили розповiдi ватага про  Довбуша,  про  його  кохану
Дзвiнку, про чарiвницю-циганку та про пригоди ватажка  опришкiв.  Так  усе
переказував оповiдач, що, здавалося, сам був учасником  подiй.  Лице  його
ставало  то  грiзно-суворе,  то  задумливо-вболiваюче.   Iнколи   вiн   не
закiнчував розповiдi, обриваючи її словами:

   - А що було далi, то почуєте наступної суботи.
   Доводилося нетерпляче чекати. Мостився тодi Осип найближче  до  ватага,
щоб кожне слово вловити.
   Завороженi казкою полонини, минали днi,  наливаючи  юне  серце  дивними
почуттями й бажаннями.  Та  ось  урвалося  роздолля...  Якось  у  петрiвку
прибули газди до  стоїща  й  переказали  волю  матерi,  щоб  Осип  негайно
повернувся додому, бо щось трапилося  прикре,  непередбачене.  Ця  звiстка
вразила хлопця. Може,  мати  занедужали  або  сестрицю  Марiйку  яке  лихо
спiткало?

   Мусив повертатися. Випроводжав свого друга Юзько, а ватаг  на  прощання
подарував йому вирiзьбленого Довбуша з  пiднесеним  топiрцем  у  руцi.  Як
коштовний здобуток, понiс його Осип до Сторонця-Путилова.

   * * *
   Яка несподiванка? Що трапилось дома?  З  хвилюванням  переступив  порiг
рiдної хати й зупинився; тримаючи в руцi рiзьбленого  Довбуша.  Не  зробив
кроку, застиг, бо за столом сидiв батько. Мовчки  звiвся,  пiдiйшов,  взяв
той подарунок i швидко кинув у  пiч.  Мати  лише  тоскно  склала  руки  на
грудях, нiчого не вимовила. Осип пiдбiг до  печi,  ладен  був  рятувати  з
вогню дорогу рiч. Але полум'я швидко охопило її, почулося трiскотiння  вiд
спалаху. Вiдблиск упав на задимлене, як  у  справжнього  спузаря,  обличчя
хлопця. Сльози душили його. Але вiн не заплакав.

   - То негiдна забавка! Я забороняю носити до  хати  хлопськi  химери,  -
обличчя батька стало ще суворiше. Наче вiн  виконував  тут  свої  службовi
мандаторськi справи. -  Все  це  хлопство,  якого  набрався,  блукаючи  по
полонинах, треба витрусити геть з голови.

   Осипко запитливо дивився на матiр, читав її смуток.
   - Нiмецьку грамоту ти постиг добре, - мовив, змiнивши тон, батько. - То
є гiдна  наука.  Пригодиться  для  служби  цiсарю,  -  побожно  глянув  на
потемнiлий портрет Фердiнанда, що власноручно прилаштував ще 1835  року  i
оголошенням першого манiфесту цiсаря про вступ  на  престол.  -  Але  тiєї
науки ще замало! Щоб вибити хлопство з незрiлої  голови,  маєш  вiдбути  в
Чернiвцi до реальної школи.

   Мати опустилась на колiна.
   - I цього, єдиного, вiдiрвати вiд серця?..  Тяжка  моя  доля.  Залишусь
одна з хворою Марiйкою та маленькою Павлинкою?..
   На хвилину замислився Адальберт, а далi докинув:
   - Так мусить бути! Готуй  сина  в  дорогу.  Завтра  разом  вирушаємо  в
Чернiвцi! - I попростував до мандаторської контори.
   Мати й сестрицi сiли бiля Осипа, слухали його розповiдi про полонину та
пригоди.  Анна  тоскно  зазирала  синовi  у  вiчi,  бралася  чесати   його
розкуйовджене волосся. А вiн поглядав у вiкно,  вдивлявся,  шукаючи  зором
стежки, що слалися  на  полонину.  Наче  долинали  звiдти  знайомi  голоси
ватага, Юзька, пастухiв...
   Нiч вiдкрила широкi дверi в  безсоння.  Марилося,  як  на  обширi  неба
бавляться в пiжмурки зорi, як мiсяць посипає срiблястим бiсером мерехтливi
далi.
   Чув, що й мати не спить, часом зiтхає, аж стогiн виривається з  грудей.
Не наважувався обiзватись, хоч i хотiлося сказати щось  ласкаве,  приязне.
Яка вона добра й чутлива! У думках складалися нiжнi слова...
   А десь там, на полонинi, плине  iнше  життя.  Сягав  думками  в  обiйми
полонинського роздолля. Наче обступали його друзi, давали поради,  слухали
сумний голос флоєри. А далi тужливо десь обiзвалася трембiта,  заколисуючи
думки i  мрiї.  На  той  клич  нiби  рiзьблений  Довбуш  звiвся  у  вогнi.
Горiв-горiв, а он вийшов неопаленим з печi, руку простирає, наче  кличе  з
собою в далеку дорогу. Виблискує його топiрець, зорi  здiймає  з  неба,  i
вони незгасно горять, як перли казковi. Простяг руку до них i, розшарiлий,
прокинувся - вранiшнє  сонце  зазирнуло  у  вiкно,  а  бiля  лiжка  стояла
тривожна мати.

   * * *
   Зарання рушили в дорогу до Чернiвцiв, Осип сидiв поруч з  фурманом,  бо
батько взяв до себе на бричку лiсничого i з ним увесь час вiв господарськi
розмови.

   Шумiли  ялицi  обабiч  дороги,  тихо  стогнали  буйнолистi  буки.  Нiби
вчувалися прощальнi  зiтхання  матерi.  А  на  дозрiлих  нивах  нагиналося
колосся, обважнiле зерном i прозорими, як сльози, росами.
   Поволi хилився день за розквiтлими  соняшниками.  Ось  i  гора  Нiмчич.
Зупинились на нiй. Ледве видно звiдси околицi рiдного  села.  А  там  десь
змiяться дорiжки на полонину. Придивлявся - чи то хмарина  застигла  серед
узгiр'я, чи, може, ватри полонинської димок? Ладен був дременути, бiгти аж
туди, де спузар Юзько  пильнує  ватру  й  вiвчарi  збираються  до  стоїща.
Раптово збаламутило хлопця заповзяте  бажання,  i  вiн,  схопивши  в  руку
нерозлучну флоєру, босонiж побiг, не оглядаючись i не зважаючи на  поклики
батька. Бiг, аж у скронях застукало. Та ось спiткнувся об гострий  камiнь,
розсiк п'яту, аж кров зацебенiла. Затиснув рукою рану й сiв  край  дороги.
Поблизу стояли цигани. Стара циганка поклала зеленi  листочки  до  рани  й
шматиною пов'язала ногу.
   Обступили хлопця цигани, спiвчутливо похитуючи  головами.  А  незабаром
почувся й батькiв голос:
   - Де вiн, харцизяка? Ось я йому... -  Глянувши  на  закривавлену  ногу,
опустив пiднесену руку.
   - Дєдю! Я погнався за зайцем... Хотiв спiймати,  -  вигадуючи,  журливо
поглянув на батька. - Ось i флоєру попсував, падаючи.
   - Йому байдуже за ногу, за флоєрою побивається.
   - Таке буває, - пiдбрiхував розважливий циган. - Бачив сам, як  хлопець
бiг i ледь-ледь не спiймав зайця за хвоста. Та спiткнувся, бiдолаха.
   Цигани гуртом засмiялися. Адальберт розводив руками, примовляючи:

   - Де видано, щоб за зайцем ганяти шляхтичу?
   - Буває й таке, - посмiхався хитрувато циган. - А шкода, що не  пiймав.
Може, й нам дiстався б хоч хвiст на вариво.
   Цигани допомогли знести  хлопця  на  бричку.  Сердито  кинув  Адальберт
фурмановi:

   - Поганяй!

   Всю  дорогу  Осип  мовчав.  А  кошлатi  ялини  млосно  хитали   вiтами,
розсiваючи жалi разом iз падаючими шишечками.

   * * *
   Поволi загоювалася рана. Бiля печi поралася  стара  господиня,  в  хатi
якої поселив Осипа батько, а сам подався на службу.
   Звикав до нових обставин  прибулець,  почав  прогулюватись.  Радiв,  що
недалеко вiд садиби видно Прут. Вражала його широчiнь рiки. Це ж їй вiддає
свої води Черемош, щоб понести їх у потужномутiлинi аж до Дунаю.
   А понад Прутом розкиданi садиби, будинки. Кiлька з них мурованi,  а  то
все дерев'янi, наче пташинi гнiзда потонули в гущавинi.
   Надходив час навчання в школi, бо вже й гуси-лебедi летять у вирiй.
   У першi днi Осип вiдчув себе чужинцем: то була нiмецька  нижча  реальна
школа, в якiй викладали катехiзис, бiблiйну iсторiю,  красне  письменство,
арифметику, нiмецьку мову, геометрiю, стереометрiю,  механiку,  географiю,
природознавство, фiзику, малювання, будiвництво.
   Почалось нове турботливе життя учня. Першi днi несмiливо ходив вулицями
мало чим прославленого мiста, в якому  ледве  набиралася  тисяча  жителiв.
Найбiльше пожвавлення приносили ярмарковi днi. Частенько проїздили купцi з
крамом, бо мiсто лежало на шляху з Молдови в Польщу.
   Поволi полонили увагу Осипа науки. Хоч вiн i не  належав  до  найкращих
учнiв,  але  вчився  добре.  Особливо  подобалось  малювання  та   читання
художньої   лiтератури.   Твори   Гейне,   Шiллера   приваблювали    своєю
романтичнiстю, гостротою, фантазiєю. Збуджували уяву i Орлеанська дiва,  i
чарiвниця  Лорелея,  повитi  легендами.  Знаходив  своєрiдну  гармонiю   в
поетичних творах, уловлював щось рiдне.

   У реальнiй школi здебiльшого навчалися дiти  службовцiв,  мiщан.  Склад
учнiв  вiдрiзнявся  вiд  бiльш  привiлейованих  закладiв  -  гiмназiї   та
духовного училища.  Осип  знайшов  друзiв  серед  учнiв,  якi  походили  з
гуцульських родин. У цьому колi звучала рiдна мова, хоч у викладаннi їй не
було  мiсця.  Часом  доводилося  терпiти  зневагу   за   прихильнiсть   до
"хлопської" мови. Проривалася в стiни школи й коломийка, яка  не  пасувала
до  суворих  облич  цiсаря  й  канцлера,  що,  як  наглядачi,  позирали  з
портретiв.
   Щасливими для Осипа були днi вакацiй, коли приїздив до рiдного  села  й
потрапляв  у  обiйми  турботливої  матерi  та   сестер.   Зимовi   вакацiї
ощасливлювали його зустрiчами з Юзьком  та  участю  в  щедрувальнiй  групi
односельчан. А влiтку не  заставав  побратима  -  десь  перебував  вiн  на
полонинi. Ходив у святковi днi на  майдан,  де  збиралась  молодь,  слухав
спiванок i сам награвав на флоєрi. Вивчав рiзнi примовки та пiснi. А  дома
все те записував, додаючи й численнi Марiйчинi спiваночки. Пробував i  сам
складати коломийки та награвати їх на флоєрi.

   Переповнений  враженнями  повертався   з   вакацiй,   приносив   друзям
гуцульськi новини.


   * * *
   З кожним днем поширювалось коло iнтересiв. У життя реальної школи часом
вривалися подiї, що порушували спокiй академiчних днiв.  Доходили  звiстки
про масовi селянськi заворушення в Галичинi,  про  розгром  за  вказiвками
канцлера  Меттернiха  повсталої  Кракiвської  республiки  та  загибель  її
ватажка - вiдомого й популярного серед молодi Едварда Дембовського.  Може,
цi подiї залишились би малопомiтними й не набрали  значної  ваги  в  життi
школи, якби не трапилось одного випадку. Хтось, наче навмисне, розбив скло
на портретi Меттернiха, та ще так, що скалочка застряла на  високому  чолi
державної особи. Цей випадок переполохав iнспектора. Вiн не знав, що дiяти
- чи власноручно виймати ту скалочку, чи доручити сторожу. Пiсля вагань  i
хвилювань дозорець  шкiльного  порядку  вирiшив  звернутися  до  головного
полiцмейстера мiста. Так минуло кiлька тижнiв. З острахом чекали  прибуття
полiцая, що славився своїм невблаганним характером. Знали  учнi,  що  таке
вiдвiдування принесе насамперед  неприємностi  учням-гуцулам.  Це  ж  вони
ведуть розмови про Лук'яна Кобилицю та ширять непевнi спiванки.
   А тим часом виникли значнiшi несподiванки, що їх принiс  березень  1848
року.

   Стало вiдомо про революцiйнi виступи  в  Парижi,  Вiднi,  Будапештi.  З
Вiдня  втiк  натхненник  реакцiї  та   нацiонального   гноблення   канцлер
Меттернiх.
   Значною для Осипа була й iнша подiя  -  його  батько  саме  в  цей  час
залишив посаду мандатора й переселився до Чернiвцiв,  де  шукав  роботи  в
магiстратi.
   Таємно  вiд  батька  ходив  на  майдан,  де  вирували  натовпи   людей,
вiдбувався мiтинг,  що  в  ньому  взяли  участь  звiльненi  з-пiд  арешту.
Юнаки-гуцули протиснулись наперед. Адже то їхнi земляки виступають.
   - Братове! - звертався промовець до громади.  -  Надiйшов  час  великих
змiн! Пильнуймо волю! Оберiмо депутатiв  до  установчих  зборiв!  То  буде
народний рейхстаг, що вирiшуватиме нашу долю...
   Шкiльна молодь взяла участь у походi з музикою. За  прикладом  Вiдня  i
Львова у Чернiвцях формувалися добровiльнi загони, учасники  яких  одягали
синi блузи  з  червоними  вилогами,  сiрi  штани  з  подвiйними  червоними
лампасами та чорний капелюх з пером. Озброєнi шаблями юнаки iменували себе
гвардiйцями. До них не пристав Осип, бо не  вистачало  вiку.  Але  заздрив
тим, що ходили вулицями з революцiйними пiснями.

   Поволi вуличнi мiтинги ставали  частiшими,  прибували  сюди  й  селяни.
З'являлися рiзнi промовцi.
   На мiтингу  виступали  навiть  представники  з  Угорщини.  Один  з  них
розповiдав про подiї за межами Буковини.
   - Спiльно  виступаймо  за  волю!  Пiднялися  вже  угри,  чехи,  волохи.
Вiдгукнулись iталiйцi, щоб скинути з своїх плiч криваву корону Габсбургiв.
Шикуймося в ряди революцiйної гвардiї!
   Гуцули кидали догори свої кучми 29 та крисанi, вигукували:

   29 Шапки.

   - Геть Меттернiшка! Хай народнi депутати правлять нами!
   - Лiси та полонини нашi! Геть  Джурджуванiв  з  їхнiми  мандаторами  та
лiсничими!

   - Лук'яна Кобилицю знову обрати депутатом!
   - Обрати!
   - То наша воляї
   Наче  завирував  Черемош,  покотив   лункий   вiдгомiн,   заколихалась,
завирувала громада. Осип уперше вiдчув її силу, нескориму волю.  Здавалося
все таким радiсним, звабливим. Читав на обличчях людей  святковi  настрої,
весняне зворушення, наче пiсля лютої зими сонце клечало  розпуклою  бростю
землю.
   Подих оновлення принiс Осип i до своєї кiмнати.
   - Дєдику! - звернувся до батька, що сидiв бiля столу, напнувши на  носа
окуляри, читав газету. Це ласкаве слово вирвалось, як колись у дитинствi.

   Батько вiдсунув газету, пильно глянув на сина. Холодом повiяло вiд того
погляду.

   - Дивлюсь оце на тебе, Осипе, - батько хотiв  сказати  щось  вагоме.  -
Дивлюсь  i  думаю.  Небагато  залишилось   до   закiнчення   школи.   Тобi
чотирнадцять рокiв. У такому вiцi я вже добував собi кусень хлiба. Маєш  i
ти незабаром служити нашому цiсарю...

   - Кажуть, що цiсаря вже нема! - вирвалось ненароком.
   - То пусте, сину мiй! Нема тiєї сили, щоб звалила владу Габсбургiв.
   - Кобилицю ж депутатом мають обрати.
   - Кобилицю?! Знову той ворохобник! Лайдак!
   - Або я знаю? - Осип дивився запитливо на  батька,  а  голос  юнацького
серця мовив: "Знаю, ой, вiдаю, чому так любо надходить весна  i  скресають
буковинськi рiки".


   * * *

   Здавалося, весняний легiт лине над свiтом оновленим. Таким  вiн  мусить
стати, адже недаремно задзвенiла  пiснями  молода  гуцулiя.  Не  до  свого
тихого затишку прямував Осип пiсля шкiльних занять, а на  край  мiста,  де
розливався повiнню Прут,  скинувши  з  себе  зимове  вбрання.  В  уявi  ще
вiдлунювались  молодi  голоси  шкiльних  братчикiв,  нiби  вiтер  куйовдив
розвихренi вiти ялиць i вони стоголосе обзивалися своєю дивною мовою.  Так
i  юнацтво  розворушилося,  загомонiло.  Незабаром  кожен  понесе  надбанi
знання, щоб вiддати їх улюбленiй справi - хто до чого навчився.

   Не мiг до кiнця збагнути своїх бажань. Батькiвськi велiння не  западали
в душу. Пiшов, як на пораду-розмову, послухати  гомiн  повенi.  На  березi
збирав першi дарунки весни - рiзноколiрнi чiчки, як  колись  у  дитинствi,
квiтчав ними свою крисаню. Спливали на думку улюбленi вiршi Гейне,  навiть
нашiптував їх. Тодi й небо ставало ще прозорiшим, ширшали горизонти.
   Сiдав на березi так, щоб найдальше  бачити.  Прислухався  до  плескоту,
здавалося, що то багатострунне звучить синя глибочiнь. Чи  не  бринить  то
промiння сонця, розбиваючись об хвилi? А може, то вуркочуть  принесенi  аж
сюди води Черемошу?

   З цими думками простягалась рука до  флоєри,  i  її  звуки  доповнювали
мелодiю. Здавалося, що нiкого й нiчого бiльше не iснує на свiтi.

   Та ненароком влилось у цю гармонiю  ще  й  звучання  молодого  дiвочого
голосу. Так спiвають цигани. Не раз доводилось чути їхню улюблену пiсню:

   Упар плай ко зєлєно
   Кєрєл жокос романо,
   Ке кiдiнiле о ром,
   Ке тє лєн звєр дром. 30


   30 На зеленому горбочку
   Цигани гуляють,
   Тiльки одного з ними немає,
   Бо вiн десь блукає.
   Звабливий голос циганки то затихав, то з  новою  силою  розлягався.  Та
пiсня здавалася продовженням весни. Бринiло в нiй  i  широке  роздолля,  i
туга  закутої  пристрастi.  Тi  звуки  бентежно  пройняли  юнацьке  серце,
вiдкриваючи завiсу в якийсь незнаний свiт.

   Пiсня циганки обiрвалась, наче канув її  молодий  голос  у  непроглядну
глибину рiки. Та ось, як привид, постала перед ним лiтня циганка i  з  нею
зовсiм юна дiвчина, виблискуючи бiлими зубами.

   - Файний легiник! - обiзвалась стара. - Такого  б  нам  до  циганського
табору. Помандрували б аж у Молдову! Поглянь, Цоро, який вiн гарний,  наче
в барвiнку купаний, - звернулась до юнки.
   - Нене моя, дивись! - сплеснула руками  циганочка,  пильно  розглядаючи
прикраси на Осиповiй крисанi.
   - То  грай  собi,  грай,  легiнику,  -  й  пiшла  берегом.  А  дiвчина,
пострибавши, наче русалка, на однiй  нозi,  швидко  висмикнула  з  крисанi
найкращу павину пiр'їну, а другою вхопила жмуток квiтiв i побiгла.

   - Гiй на тебе!  -  розгнiвано  гукнув  Осип  i  погнався  за  каверзною
пустункою.

   Може, i  не  наздогнав  би  прудкої,  як  козуля,  дiвчини.  Але  вона,
вiдбiгши, зупинилась, повернулась обличчям, а руки з  прикрасами  закинула
позад себе.

   - Чому став? Вiдiймай! Добром не  вiддам.  Але  Осип  розгублено  стояв
перед нею. Дiвчина жбурнула у воду чiчки.

   - Лови! - гукнула.

   Осип кинувся до берега, але течiя  швидко  понесла  жмуток.  Тим  часом
дiвчина сховала за пазуху павину пiр'їну.

   - Нема! - показала долонi.
   Збентежений юнак запитав:

   - Де ти взялася така?

   - Цигани знайшли  мене  темної  ночi  на  шляху.  Тому  я  така  чорна.
Ха-ха-ха-ха! Який ти потiшний, легiнику.

   Осип замахнувся флоєрою на зухвалу пустунку. Але флоєра випала  з  рук.
Дiвчина пiдняла її, засурмила.

   - На твоє пiр'ячко. Мiцнiше приладнай до крисанi,  щоб  не  загубив.  А
коли згадаєш у дорозi мене, то пусти цю павинку по водi. Якщо пiрне  й  не
вирине, то вже не почуєш моєї пiснi. А коли вирине, то ще тобi заспiваю.

   - Ти ворожбитка?

   - Авжеж! Ха-ха-ха...

   - Цоро! Цоро! Не барiмося до табору. Цоро! - почувся голос матерi.
   Дiвчина, блиснувши очима, прудко побiгла.
   "То так її звати? - майнула думка. - Цора..."
   Долинула пiсня:
   Упар плай ко зелено
   Кєрєл жокос романо...
   Той голос котився хвилями, то поринав, то виринав.


   * * *
   Гомiнким  передвакацiйним  лементом  бурували  класи.   Було   про   що
галасувати: той  радiв,  що  незабаром  вирветься  на  волю,  той  доводив
необхiднiсть продовжувати освiту, той скаржився на  якогось  навчителя  за
низький бал, а iншому просто хотiлося бешкетувати.

   Раптово обiрвався лемент, коли до класу зайшов учитель словесностi.  Це
був улюблений викладач. Вiн i сам писав  вiршi,  наслiдуючи  Гейне.  Кучма
чорного, з помiтною сивиною волосся вихрилась, блiде  обличчя  вiдтiнювало
гострий погляд чорних очей.

   Осип любив учителя за його запальну вдачу. Обидва вони були закоханi  в
Гейне.

   Останнiй урок учитель присвятив читанню збiрок вiршiв улюбленого поета.
Принiс "Buch der Lieder" 31 та "Reise-bilder" 32.

   31 "Книга пiсень" (нiм.).
   32 "Подорожнi картини" (нiм.).
   Вiн  умiв  захоплювати  учнiв.  Лилася  в  гармонiйних  звуках   пiсня,
поставали картини надрейнської природи, повитi переказами, легендами.

   Проймаючись  натхненням.  Осип,   читаючи,   передавав   схвильованiсть
лiричної розповiдi  про  красуню,  що  подає  голос  зi  скелi  на  Рейнi,
причаровуючи  юного  весляра,   який,   захопившись,   забуває   небезпеку
пiдводного камiння й гине.

   Ich glaube, die Wellen verschlingen
   Am Ende Schiffer und Kahn,
   Und das hat mit ihrem Singen
   Die Lorelei getan 33.


   33 Зникають в потоцi бурхливiм
   I човен, i хлопець з очей;
   I все це своїм спiвом
   Зробила Лорелей.
   - Мої юнi друзi, - звернувся  вчитель.  -  Я  маю  право  сьогоднi  так
називати вас, бо стали ви на порозi нового життя.

   Здавалося, що  вiн  хотiв  висловити  давно  наболiлi  думки  про  свою
самотнiсть, про якiсь таємницi душi.

   - Друзi мої! Життя - це мандрiвка  в  тому  казковому  човнi,  що  може
натрапити  на  скелю.  Не  випускайте  з  рук  весла,  правте  човна  повз
небезпечнi пiдводнi  рифи...  Був  i  я  колись  таким,  як  ви...  Багато
мандрував...

   Аудиторiя наче завмерла,  бо  розповiдь  була  незвичайна.  Обiрвав  її
рiзкий дзвоник, сповiщаючи про закiнчення уроку. Звiвся вчитель, став.  До
нього пiдходили учнi, прощалися. Коли наблизився Осип, вiн подарував  йому
томик поезiй Гейне, промовивши:

   - Дарую описанi поетом подорожнi картини, бо,  сподiваюсь,  друже  мiй,
доведеться й тобi мандрувати та зазнати пригод. Твої  здiбностi  свiдчать,
що не зупинишся на роздорiжжi.

   Таким багатим не пам'ятав ще себе Осип. На диво, батько  розщедрився  i
дав йому на дорогу кiлька ринських 34. Щоправда, з таким напуттям:

   34 Грошова одиниця в колишнiй Австрiї.
   - Це востаннє даю тобi. Доберешся до матерi в  Путилiв,  там  пiдеш  на
свiй зарiбок.

   Тепер Осип мав придбати подарунки для сестриць. Та й  для  Iвана  треба
щось купити: той повернувся з мандрiвки i живе в матерi.
   Полагодивши бесаги в дорогу, пiшов на базар, розглядав крам, дiйшов уже
й ряду, де продавалися доморобнi речi.  Несподiвано  угледiв  Юзька,  який
повиставляв на продаж змайстрованi свої топiрцi, флоєри, тарiлочки.
   - Юзьку! - гукнув.
   - Це я, Осипе! - кинувся в обiйми.
   - Давай разом вирушимо на домiвку. Я закiнчую навчання.
   - Оце добре. Не будемо баритися. Я швидко спродаю  свої  дрiбнички  або
передам якомусь крамаревi.
   Уже повертався з подарунками, як почув знайомий голос i пiсню.

   Наче манив до себе голос химерної юнки. Забувши  про  все,  Осип  пiшов
назустрiч. Зупинився бiля табору. Серед загального лементу чулися вигуки:
   - На Молдову!
   - Сучаву!

   - Ясси!

   Цигани сидiли на возах, критих халабудами. З  однiєї  визирнуло  молоде
обличчя - пiзнав спiвочу дiвчину. Вона  пiднесла  догори  руку,  вгледiвши
Осипа.

   З лементом  вирушив  табiр.  Гукали  погоничi,  верещали  циганчата.  А
з-помiж хаотичного рiзноголосся видiлявся дiвочий голос. Наче причарований
ним, Осип пройшов ще добрi гони. Стояв, доки  можна  було  чути  пiсню,  а
потiм пiшов шукати друга.

   - Де забарився? - зустрiв його збентежено Юзько.
   - Купував подарунки...
   - Можна за цей час все скупити...

   * * *
   Нiщо так не з'єднує людей, як спiльнi мандри.  Юнi  побратими  вирушили
долиною  понад  Прутом.  Часом  користувалися  ласкою  якогось   попутного
фурмана, що згоджувався пiдвезти мандрiвникiв, а  здебiльшого  покладалися
на свої ноги.
   Хоч бесаги за плечима й заважали ходi, але хлопцi жваво  перестрибували
ручаї, беручи навпростець. Аж надвечiр вiдчули  втому  й  примостилися  на
вiдпочинок пiд копицею сiна. Тут застали їх  сутiнки.  Полягали  на  сiнi,
рахували зорi, що одна по однiй виринали з глибини неба.
   Осип розповiдав про дiвчину-циганку, з  якою  ненароком  зустрiвся.  До
розповiдi для прикраси додав дещо вигадане, щоб зацiкавити свого друга...

   Прокинулись, коли щось затупотiло бiля копицi. Здалося, що  то  потвора
якась простягала чорну довгу голову до сiна. Осип завмер.
   - Та це ж кiнь прибився! З вуздечкою, - зрадiв Юзько.  -  Мабуть,  хоче
нам прислужитись. Вiн упiймав коня.
   - Що ти вигадуєш?
   - Клади на нього бесаги! Сiдаймо верхи! - В одну мить Юзько стрибнув на
коня й подав Осипу руку.
   Їхали хлопцi смiючись.  Юзько  весело  насвистував,  а  вiд  того  кiнь
пiдiймав голову  вище  i  йшов  без  понуки.  Та  далi  почав  зупинятися,
норовлячи вертатися назад. Мабуть, не звик далеко  заходити  вiд  обiйстя.
Тодi Юзько вигадав iнший спосiб.

   - Ти сиди. Осипе, тримай бесаги, а я буду пiдганяти його.
   Потiм Юзько сiдав на коня, а Осип пiдганяв. Так подорожували,  аж  доки
зажеврiла зоря крайнеба.
   - Тепер можна й вiдпустити. Хай  повертається.  Треба  лише  напоїти  в
ручаї.

   - Що то господар скаже? - уболiвав Осип.
   - Господаря треба сповiстити, написати подяку  й  добре  прив'язати  до
хвоста, щоб не втеряв.

   Жартуючи, хлопцi склали листа, прив'язали й пустили коня, який  заiржав
i подався шляхом.

   Ця пригода  пiднесла  настрiй  мандрiвникiв,  якi  багато  свого  шляху
вiдмiряли жартiвливою їздою.
   Вiд Вашкiвцiв  до  Вижницi  довелося  обходити  несподiванi  плеса,  що
лишились пiсля весняної повенi.
   Намилувавшись краєвидом з гори Нiмчич, побратими, поклавши  бесаги  пiд
голови, лежали горiлиць проти кришталевого неба. Часом боривiтер шугне над
ними. Вiд його трепетних крилець, здається, здiйметься легiт i  заляже  на
макових стеблинках, струшуючи пелюстки.
   Тут зустрiлися  юнi  мандрiвники  з  дiдком-прочанином,  який  розповiв
легенду про Сокiльський камiнь...
   Було се тодi, коли давнi поселенцi зайшли  в  цi  гори.  їх  ватажок  -
Гуцул. Шолом на його головi - наче сонце свiтило пiд час  свята  на  честь
Лади, що справляли люди над Черемошем.  Там  святиню  на  Сокiльськiм  мав
Ладо. Триста легiнiв служило йому вдень i вночi. Всi у панцирах,  всi  при
зброї. Праворуч у тiй святинi стояв образ того ж  бога  -  бiлий,  наче  в
мармуру рiзьблений. А лiворуч - образ чорнобога  Чортовита.  Стояв  темний
вiн, замiсть череса гадюкою оповитий. Чорний меч  тримав  у  руцi  мiцнiй,
вправнiй.
   Ось свято Лади почалось. Легiнi-прислужнi водили довкола  святинi  коня
бiлого, як лебiдь, коляду спiвали й шану вiддавали.  А  навколо  Чорновита
дiди стали, а вiдтак i коня чорного водили. Пiсень вони  не  спiвали,  лиш
дивилися понуро, наче сльота випадала перед ними.
   Пiд час свята  сталось  диво  -  ожили  статуї  бiлобога  й  чорнобога.
Загримiли мечi в руках божих, бо вступили в бiй нещадний.  Iскри  сипались
довкола, народ млiв од переляку. А боги рубались до знесили. Ось у бою тiм
бiлобог, спiткнувшись, упав на землю. Тодi подав голос ватажок:
   - Такий ти, бiлобоже? Не встояв перед чорним  iстуканом?  -  заступився
гордий  Гуцул  за  бiлобога,  розмахнувшися  мечем  дужим.  Лiг  на  землю
скривавлений чорнобог.

   Але таким порятунком порушив Гуцул давнiй звичай не втручатися в справи
божої сили, за що був заклятий бiлобогом:
   - В сю гору тя заклинаю, в нiй пiдземнiї святинi скнiють. I Сокiльським
ме ся звати оцей камiнь, по iм'ю моєї птицi. Меш там доти  спати,  доки  в
лiтi на Купала не зiшлю своїх соколiв, щоб ти встав, добувши прощу.
   Вiдтодi спочиває ватажок у Сокiльськiм. А щороку на Купала пробуджаєсь,
щоб довiдатись про прощу  божу.  Виглядає  вiн  соколiв,  що  мають  вiсть
принести. Лиш тодi зможе вирушити з ватагою добувати нашу славу.
   Вислухавши розповiдь. Осип, дивлячись на Сокiльський  камiнь,  заклично
звернувся:

   - О, злетiть вже раз ви, соколики милi!.. Пiшли далi. Часом  доводилося
пробиратися плаєм 35, де можна пройти лише один  по  одному.  Стежинка  та
вiддалялася вiд берега, то заводила пiд прямовиснi скелi або  виходила  на
широку долину, по якiй розгалужувалося рiчище. Тому й село,  що  пишається
садами, назване Розтоками.  В  широкому  плинi  тут  перепочиває  Черемош,
звiльнившись вiд стрiмких вирiв. Лише  тихим  шепотом  обзиваються  хвилi,
бавлячись дрiбними камiнцями.

   35 Вузька стежка.
   А за Розтоками знову кам'янi береги, наче велетнi на  чатах.  Розбуджує
їх вуркотлива Путилiвка, вриваючись своїм потоком у плин Черемошу. Тому  й
село назвали Усть-Путилiв. Недалеко за ним знову кам'янi брили по рiчищi.

   - Прислухайся! Здається, що в тому каменi щось тоскно грає, наче зiтха.

   - Справдi?! - насторожився Осип.
   - А вiдаєш, чому названо камiнь Бiскiв?
   - Або я знаю...
   - То слухай, абись вiдав...
   Юзько умiв з таємничим видом розповiдати рiзнi пригоди, небилицi. Часом
додавав щось своє. Коли говорив, то так переконливо, що  й  сам  проймався
вiрою, нiби в кожному словi звучить достеменна правда, а не вигадка. Та  й
слухача мiг запевнити в цьому...

   - То було, коли Довбуш перемiг злого Арiдника  й  кинув  його  у  хвилi
Черемошу. А  недобитий  виплив  i  оселився  в  тому  каменi.  Ночами  вiн
перекидається в чорного скрипаля. Забереться на  камiнь  i  грає-грає,  аж
доки вранiшня зоря сходить. А далi ховається знову десь у  каменi,  сидить
та струни свої ладнає. Ото вони й бриньчать тихо-сумно.
   Осип прислухався, i здавалося, нiби  справдi  тужнi  звуки  линуть  вiд
каменя...

   Берегами Путилiвки зав'юнилась дорiжка до рiдного села. Ось  i  знайома
хата внизу. А навколо схили гiр,  повитi  задумливими  смереками.  Обiйстя
обнесено воринням, i поза ним стелиться зажурена в самотинi левада.

   * * *
   Переступивши порiг, зупинився, несподiвано вражений. На лавi бiля вiкна
в бiлому вбраннi лежала Марiйка.  Повела  сумними  очима,  але  нiчого  не
промовила. Привiтавшись, Осип ступив кiлька крокiв, подав  хустину.  Взяла
блiдою рукою, пригорнула до грудей, ледве ворохнула посинiлi уста.
   - То ангелiв бачить Марiйка, - пошепки сказала мати.
   Поглянув на свiчку, поставлену коло  неї.  Хотiв  упасти  на  колiна  й
заридати. Але стримався, бо, за гуцульськими звичаями, не вiльно  плакати,
коли людина помирає. Адже вiд того душа її буде мучитись.
   За кiлька хвилин мати погасила свiчку. То вже згасла страдниця.
   У дорожньому вбраннi як був так i залишився Осип. В  карбоване  смутком
серце влився ще один струмочок гiркої печалi.  Мовчав,  а  душа  голосила,
побивалася.  Промайнули  згадки  про  сестринi  спiваночки,  казки,   тихi
розмови. А тепер...
   У хату зайшов збентежений Iван, привiтався з братом.
   - Привiв уже трьох трембiтарiв, - повiдав матерi.
   - Хай трембiтають.
   За хвилину сумно затужили пiд хатою трембiти, сповiщаючи про тяжке лихо
в родинi Федьковичiв-Гординських. Линули терпкi звуки  долиною  Путилiвки,
залягали на далеких схилах околишнiх гiр. На той  клич  виходили  з  своїх
осель старi й молодi гуцули, простували на похорон, несучи з собою восковi
свiчки.

   Анна з Павлинкою закiнчували споряджати померлу. У головах її поставили
горнятко з водою та свiчку. Прибулi подружницi сплели  вiнок  з  барвiнку,
поклали на голову Марiйцi, а поруч "деревце" - вершок  смеречки  з  трьома
пругами кольорове оздоблених вiточок.
   На знак того, що в хатi померла,  знадвору  бiля  вiкна  повiсили  бiлу
намiтку. А серед двору Осип з Юзьком розпалювали за звичаєм велику ватру.
   - Хай освiтлює шлях нашiй Марiйцi, - тоскно зауважила Анна.
   Кожен прибулий на похорон, запаливши бiля  ватри  свiчку,  несе  її  до
хати,  тулить  бiля  померлої,  дехто  кладе  грiш  їй  на  груди;   потiм
звертається до присутнiх, кланяючись:
   - Добридень!

   Стоячи бiля нарядженої Марiйки, гiрко голосить мати:
   - Донечко моя, з ким я буду вiкувати, з ким се буду слугувати?  Вже  ти
менi не меш робити, не меш кутати; я  тобi  на  вiно  не  давала,  я  тобi
весiлля не справляла; ти у мене дорога була, ти у мене вiрна була;  ти  зi
мною се обходила! Донечко моя дорога, чо' ти  мене  облишила?  Я  тебе  не
сварила, я тебе не била, чим тебе  так  прогнiвила,  що  ти  мене  лишаєш!
Донечко моя! Марiйко моя! Де тебе переслiдити, чи в садочку  на  листочку,
чи в травицi на росицi, чи у верхах на каменi, чи у хатi, на задвiр'ї?
   Жалем проймали Осиповi груди материнi слова. А тим часом прибули пiп  i
дяк, кадили навколо ладаном...
   Продовжувала  голосити  мати,  коли  виносили  померлу.  За  нею   йшли
простоволосi, з розвихреними чубами чоловiки, бо не годиться  вiд  початку
аж до кiнця похорону щось на  голову  натягати.  То  хай  жiнки  пишаються
своїми хустками. В дорожньому вбраннi пiшов поруч матерi Осип...
   Поховали Марiйку поруч могилок її братикiв та сестриць.
   Ятрилася душа  Осипа,  коли  дивився  на  матiр,  що  ставила  запаленi
свiчечки не тiльки на свiжiй могилi, а й на iнших. Сiм гробикiв поруч. Тут
спочивають сестри та брати Осипа. Уклякла Анна  й  бiля  дев'ятої  могили,
квiтчаної калиною й барвiнком. Там ще молодою поховала свого першого мужа.
Щось шептали уста її. Слiв не розумiв Осип, але збагнув невиплакану до дна
материну гiркоту.

   * * *

   Та не тiльки сiмейна трагедiя лягла  тiнями  в  оселi  Федьковичiв.  Не
минули її й подiї пам'ятного 1848  року.  Селянськими  заворушеннями  була
охоплена вся Буковина.

   З  появою  в  селах  Лук'яна  Кобилицi  ширилися  революцiйнi  настрої,
пiдносилася нова  хвиля  виступiв  проти  помiщикiв.  Принишкли  цiсарськi
посiпаки, поховалися мандатори й комiсари.
   Гуцули зустрiчали всюди Кобилицю з  великою  повагою.  Тепер  вiдростив
собi довгу бороду, а на виду  став  ще  мужнiшим  i  гнiвнiшим.  На  нього
покладалися, як на  ватажка,  котрий  зазнав  i  ув'язнення,  й  фiзичного
покарання. Його iм'я вимовлялося  з  повагою  й  гордiстю.  Од  Вижницької
округи обрали народного оборонця  депутатом  австрiйського  рейхстагу,  що
його скликано було 26 червня. Туди вiдбув Кобилиця.

   У той  час,  як  селяни  покладали  великi  надiї  на  свого  депутата,
консервативна нiмецько-румунська газета "Вucovina" ширила наклепи на нього
та iнших депутатiв, намагаючись довести, що не можна "таку ватагу  вважати
представниками цiлої австрiйської провiнцiї".

   Спiльники Кобилицi, що залишалися в селах, сповiщали свого депутата про
подiї. Не вiдмовлялися Iван Дашкевич  з  Осипом  писати  суплiки  на  iм'я
депутата, коли приходили прохачi до  хати  Федьковичiв.  Та  й  Анна  чуло
ставилась до селянських бiдкувань i не  заперечувала  синам  чинити  добре
дiло.

   Так минало лiто, а осiнь принесла нерадiснi вiстi.  Почали  бешкетувати
по селах вiйськовi загони, приборкуючи селянськi заворушення. У сiчнi 1849
року оголошено стан облоги по всiй Буковинi. Почала  брати  гору  реакцiя.
Кобилиця зник, аби не потрапити до рук  екзекуторiв.  Не  залишилась  поза
їхньою увагою й хата Федьковичiв.

   Засмутився Iван Дашкевич, подовгу десь никав. Може,  шукав  зв'язкiв  з
Кобилицею? Iнодi таємниче розповiдав  Осипу  про  все,  що  чув  од  своїх
спiльникiв. Повiдав брат i про свої  намiри.  А  намiри  тi  були  вагомi.
Говорив, що його чекає десь кохана панянка. Не знав, куди податися - чи до
коханої родом iз Серета, чи до Кобилицi в гори.

   Осип наслухався братових оповiдань про мандрiвнi  пригоди,  подiї,  якi
вiдбувалися по iнших мiстах. Знав  Iван  iз  розмов  Кобилицi  про  великi
заворушення в Угорщинi. Навiть дав  Осиповi  познайомитись  з  примiрником
газети "Зоря галицька", що з початком революцiйних подiй  виходила  рiдною
мовою у Львовi. Довiдався  з  цiєї  газети  про  створення  Головної  Ради
Руської. Читав надруковану "Вiдозву до руського народу". Дивно звучала  ця
вiдозва:

   "Браття!

   Вiдомо вам, що  найяснiший  цiсар  австрiйський  i  король  наш  подали
ласкаво всiм народам своїм i нам, русинам землi Галицької, патентом з  дня
25 березня 1848 конституцiю, то значить: такую  фундаментальную  установу,
котра цiлому народовi нашому через виборних i завiреньє маючих мужiв  удiл
в праводавствi своїм дозволяє, i тим способом свободу  i  добрий  бит  нам
забезпечає..."

   Важко було Осипу розiбратися у  всьому  тому,  що  писалося  у  вiдозвi
Головної Ради Руської.

   - А чи Кобилиця приєднався до тої ради? - запитував Осип.

   - Кобилиця не  приєднався.  Вiн  прагне  iншої  конституцiї,  насправдi
народної, а не цiсарської подачки.

   - То-то ж... Яка ж то конституцiя, видана  цiсарем,  коли  вiн  сам  не
знаходить собi ради без Меттернiха?...

   Як мiг, так пояснював Iван. Але й сам вiн нетерпеливився. Кому  вiрити?
Де правди шукати? Не знайдеш її, сидячи бiля припiчка в рiднiй хатi.

   - Мабуть, помандрую до Молдови. Кажуть, там i  працю  легше  добути,  -
дiйшов висновку.

   При згадцi про Молдову Осип живо уявив собi  той  шлях,  що  слався  на
пiвдень вiд Чернiвцiв. Пригадав, як вирушав  ним  циганський  табiр.  Наче
почувся дивний спiв химерної спiвачки.

   - Може, й мене, Iване, вiзьмеш? - запитав брата.

   - Нi. Ти лишайся бiля матерi. А менi вже не сидиться тут...
   Незабаром Iван здiйснив свої намiри. Осип  випровадив  брата  в  далеку
дорогу, а сам залишився допомагати матерi. Та з кожним днем тривожнi  думи
не давали спокою. Де себе дiти? Де знайти пристановище в життi?..
   Минала осiнь, минала й  зима.  Надходили  тривожнi  вiстi  про  те,  що
росiйський цар посилає вiйська, аби придушити неспокiйних угрiв.  Та  й  у
Вiднi знову беруть верх цiсарськi посiпаки...
   Всюди наплодилося їх, як чортiв у болотi. Не минула їхньої уваги й хата
Федьковичiв. Якось прибув i сюди  чиновник  служби  державного  порядку  в
супроводi жандарма. Схвильована мати  застигла,  стоячи  бiля  печi.  Осип
спостерiгав, як чиновник швидким позiром оглянув кiмнату, звернув увагу на
книги, що лежали на столi, зокрема на розгорнутого Гейне.
   В постатi, виразi обличчя чиновника можна було вгадати,  що  ця  людина
складається  з  елементiв:  їсти,  спати,  писати  протоколи,  стежити  за
проявами державної крамоли. Такою  уявлялася  Осипу  австрiйська  державна
Фемiда, п'ятою якої затиснуто волю народiв, пiдвладних iмперiї Габсбургiв.
   Чиновник розпитував про Iвана - куди вiн  подався,  що  розповiдав  про
Лук'яна Кобилицю, коли має повернутися?
   Мати нiчого не знала. Не залишив охоронець державної непохитностi  поза
увагою й Осипа.

   - Хоч п'ятнадцятирiчний  вiк  не  дає  права  на  застосування  заходiв
безпеки, однак, замiсть брата,  доведеться  Осипу  Гординському-Федьковичу
з'явитися в жандармське управлiння, - на останньому словi чиновник єхидно,
зловтiшне посмiхнувся. - У таких юнакiв, що зачитуються вiршами Гейне, теж
зароджуються недобрi думки. Провiтрювати їх необхiдно.
   Зухвальство чиновника викликало обурення Осипа.  Кров  йому  вдарила  в
лице. Мати дивилася на сина, не могла збагнути, що сталося.
   Коли непроханi вiдвiдувачi пiшли,  Осип  рвучким  рухом  руки  причинив
дверi, звертаючись до матерi:
   - Неню! Нумо замiтати хату, аби слiд не смердiв по тих свинях!
   Мати вперше бачила сина таким. Вiдчула в ньому дозрiваючу силу.  Та  не
здогадувалась, що за тiєю силою криються болi для неї...

   * * *
   Не стримати хвилю Черемошу, коли вiн зануртує, скидаючи з  себе  зимову
одiж. Не зупинити бистроплинного лету,  коли  з  вирiю  полетять  збудженi
весною журавлi. Не вiдвернути  пристрасних  бажань,  коли  прокидаються  в
юнацькому серцi.

   Першоквiттям рясту i сон-трави заряснiли  долини.  Перегуками  веснянок
озвалися розпрозоренi далi. Завуркотiли нiжними мелодiями ручаї, а за ними
й флоєри засурмили пробудженим рiзноголоссям.  Зеленолисто  закосичувалися
пiдгiрськi гаї в обiймах зарожевiлих ранкiв. У таку пору не  будеш  сидiти
сиднем, коли й повiтря мандрiвкою запахне.
   I вдень, i увечерi виходив Осип за обiйстя, прислухався до  провесняних
звукiв, чуючи в них мандрiвнi заклики. Юзько радив йому  разом  готуватися
на полонину. Але iншi простеляться перед ним шляхи.
   Потай вiд матерi складав подорожнi  речi  в  бесаги,  увiбгав  i  книгу
вiршiв Гейне, з якими часто подiляв свої хвилювання та роздуми. А надiйшов
час, заговорив:

   - Пiду пошукаю брата в Молдовi.
   Мати опустила руки, болiсно глянула, стиха промовила:
   - Цього я сподiвалася. Чуло моє серце.  Недарма  останнi  днi  кружляли
журавлi над хатою. Щось  вiщують  вони,  -  на  очах  у  Анни  заiскрилися
сльозинки. Втерла рукавом i поцiлувала сина в чоло. - Хай тобi  щастить...
Не забувай... Повертайся...

   Нагодився Юзько, пообiцяв приходити до двору Федьковичiв  допомагати  в
господарствi, а Осипа проводжав у дорогу.
   - Де ж ти, Осипе, знайдеш  собi  притулок?  Де  будеш  поневiрятися?  -
уболiвав.

   - Не пiде ж чорт водить старцiв по свiту, а пошле на це нашого брата.
   - То правда твоя, Осипе...
   Iшли мовчки. Небо то захмарювалося, то свiтлiшало. Десь  перегукувалися
пiвнi, нагадуючи, що там поховалися гуцульськi оселi, обгриманi  негодами,
повитi одвiчним шумом лiсових хащiв i темно-зелених смерек...
   Розпрощалися юнi побратими аж бiля Сокiльського. Залишившись один, Осип
стояв бiля скелi, пригадуючи все почуте про неї. Знявши з голови  крисаню,
вiн задивився на павину прикрасу. Усмiшка промайнула по задумливому  виду.
Може, видерти та пустити за водою? Чи пiрне, чи вирине? Коли  б  усе  було
гоже в дорозi. Спала на думку розмова й пiсня молодої циганки. Пригадалось
її iм'я - Цора. Нi, то не пiсня, то стогне течiя, а  за  нею  пливуть  без
упину думки про минулi дитячi лiта. Пливуть, як  те  пiр'ячко,  пущене  за
водою: то поринає, то виринає на хвилях, колихаючи надiї...

   ГЛАВА ДРУГА _
   ЧАРИ МОЛДОВИ _
   Святкового дня на вулицях Ясс i ярмарковiй площi  можна  пiзнати  життя
всiєї Молдови. Сюди принiс молодий мандрiвник  не  тiльки  втому  тривалої
подорожi, а й змужнiння. Не на свої роки виглядав тепер, хоч цiлим роєм ще
кружляли думки, наснаженi враженнями минулого дитинства.
   Перша  прогулянка   привабила   Осипа   багатьма   дивами,   розвагами,
прикрасами. Гомiнким рiзноголоссям зустрiла  його  столиця  Молдови.  Наче
переселився вiн у iнший, досi не знаний свiт.
   Пiстрявiсть   кольорiв,   хаотичнiсть    звукiв,    гурми    людей    у
найрiзноманiтнiших вбраннях приголомшували i  вражали  допитливого  юнака.
Скiльки  сягне  око,  видно  у  зеленi  тiнистих  садiв  та  виноградникiв
будиночки, що з'явились за останнi двадцять  рокiв  пiсля  великої  пожежi
мiста,  а  серед  них  красується  архiтектурна  пам'ятка,   собор   Трьох
святителiв, що вражає кожного прибульця своїми вежами, поставленими поверх
чотирикутної кам'яницi, масивної, як фортеця, i  оздобленої  скульптурами.
Дозорцями древньої молдавської слави стоять осторонь бiлi  башти,  iсторiя
яких криється у давнинi столiть.  Наче  пiдiймаються  вони  в  наснаженому
промiнням повiтрi, пливуть, розповiдаючи, як у п'ятнадцятому  вiцi  прибув
сюди з Сучави прославлений полководець Стефан  Великий,  щоб  дати  вiдсiч
завойовниковi Константинополя турецькому султановi  Мехамеду  II,  полчища
якого полягли тодi на просторах Запруття.
   Недалеко вiд мiста котить свої води Прут до Дунаю, як  котив,  коли  ще
древня Дакiя вела непримиренну боротьбу проти римського панування. Попелом
пожеж та порохнею часу вкритi  подiї,  що  становлять  сповнену  легендами
iсторiю Молдови.

   Пiзнавав допитливий юнак у будовах  та  переказах  бувальщину  цiкавої,
самобутньої країни.

   Дрiмливо причаїлось, пославшись аж до глибоких байракiв,  дивне  мiсто.
Тут можна  зустрiти  нiмця,  сербина,  грека,  цигана,  вiрменина,  єврея,
росiйського липована 36. Щедра молдавська земля  прийняла  в  свої  обiйми
представникiв  багатьох  народiв.  Потрапляли  сюди  й  засланi   тиранами
нескоримi волелюбцi.

   36 Сектанти, що втекли вiд переслiдувань.
   За одягом, поведiнкою можна  розпiзнати  кожного  прибульця.  Найбiльшу
увагу  до  себе  привертають  селяни  з  околишнiх  мiсцевостей.   Поважно
проходять вони торговими рядами, не  поспiшаючи  розглядають  або  купують
крам.  У  кожного  на  головi  кучма  темного   довгого   волосся,   рiвно
пiдстриженого над чолом. Одежа проста, аж до колiн,  з  широкими  рукавами
сорочка, а поверх неї черес;  домотканi  вузькi  штани  сягають  сирицевих
постолiв. Поруч iдуть молдаванки -  стрункi,  статнi.  У  них  темнi  очi,
добрi,  лагiднi,  довiрливi.   Голови   оздобленi   добротними   хустками,
покладеними вперше пiд час вiнчання. Це  дiти  природи,  нащадки  колишнiх
дакiв, якi столiттями боронили вiд навали чужинцiв свої пасовиська i критi
очеретом оселi. Та не тiльки  далися  взнаки  завойовники,  випили  багато
трудової  кровi  мiсцевi  феодали  -  бояри.  Не  раз  проносились   хвилi
молдавських повстань, а 1848 року в Яссах спалахнули вуличнi  бої,  стiйко
билися  на  барикадах  молдавани.  Вiйська  господаря  Молдови   придушили
революцiю. Але полумiнь повстання не згас у думах i мрiях трударiв.
   Осип прибув у Ясси пореволюцiйного часу. Урядовий палац тепер прикрашав
прапор, пiднятий ще 1829  року,  коли  Молдова  разом  з  Валахiєю,  пiсля
поразки Туреччини у вiйнi з Росiєю, дiстали деяку полiтичну незалежнiсть.
   Майорiли кольоровими оксамитами iншi  державнi  прапори  над  будинками
консульств. Пiд прапором iмперiї Габсбургiв причаїлось на затишнiй  вулицi
австрiйське консульство. Сюди, до брата Iвана Дашкевича, що займав  посаду
писаря при консульствi, прибув з далекої мандрiвки Осип.

   * * *

   У небагатiй, скромнiй квартирi брата тимчасово вiн зупинився.
   - Хлiба молдавського скуштувати прибув, - пояснював свою мандрiвку.

   - Всюди не легкий хлiб. Прибув, то будемо добувати його разом, брате, -
Iван покликав молоду дружину. - Не  був  на  весiллi  в  мене.  Осипе,  то
знайомся тепер. Це моя Кассандра.
   По шляхетському манiрно вона подала руку гостю.  В  її  свiтлоiскристих
очах, блiдому обличчi, усмiшцi, застиглiй на краєчках губ, вичитував  Осип
вдачу примхливої жiнки.
   - Бардзо рада, - мовила, запитливо глянувши на простацького прибульця.

   - Приймiть вiд мене i  нашої  родини  найсердечнiший  уклiн,  -  низько
вклонився вiн.

   - Дзенькую.

   - За гуцульським звичаєм, сiдай до столу, брате,  -  Iван  пiднiс  чару
вина...

   Почалися турботи. Вiдшукали в мiстi батькового приятеля  Чунтуляка,  що
мав професiю  iнженера-землемiра.  Молдавськi  помiщики,  наляканi  хвилею
селянських заворушень, поспiшали вимiрювати землi, аби будь-якими паперами
закрiплювати похитнутi революцiєю власницькi права.
   Для цього мiг знадобитися Чунтуляк не тiльки своєю спецiальнiстю,  а  й
тим, що на свiт дивився байдуже крiзь великi окуляри.
   Землемiр згодився взяти молодого помiчника, який добре склав у реальнiй
школi геометрiю. Осиповi до серця така робота,  бо  дозволяла  мандрувати.
Недовго довелося гостювати в брата. На прощання Iван влаштував  прогулянку
в мiсто.

   Весело, з жартами висадились на  лузi  Копоу.  Тут  є  де  розважитись,
подивитись на людей. Можна купити солодощiв, якi розносить  грек,  вправно
тримаючи на головi цiлу бербеницю. А там, у  тiнi,  пiд  дубом,  сидять  у
червоних фесках сербiяни, награють щось своє рiдне, задушевне.
   Кассандра зажадала пiти аж до байракiв, де виднiлося  циганське  шатро.
Звiдти долинали дивнi звуки. Тут чимало зiбралося людей.  Дехто  сидiв  на
землi,  iншi  примостилися  на  пеньках  та  колодах.  Знайшлося  мiсце  й
Кассандрi з Iваном. Осип стояв, вражений грою старого  цигана.  Здавалося,
вiн у звуках скрипки виливав скорботу циганської долi, розповiдав про своє
плем'я, гнане  лихолiттями.  У  шатрi  починається  i  закiнчується  життя
цигана. Плакала, голосила зойком проклять i благань скрипка.
   До скрипаля приєдналися чоловiчi голоси. Полилася смутком пiсня.
   Е валвал мєрєл аврi,
   Х'о бришинд ке дєл.
   Ма май мар, валвалорi,
   Ке сим чхайорi чорi,
   Хай нанай ман дадоро,
   Хай нанай ман пхралоро,
   Хай нанай ман дайорi,
   Хай нанай ман пхенорi,
   Саркай чхайорi чорi.
   Ме пхiрав дiп шатра н' шатра,
   Дiн каруца ин каруца...37

   37 Увечерi вiтер повiяв
   I дощику принiс,
   Ой не вiй, холодний вiтерочку,
   Бо я бiдна циганка,
   Батька я не маю.
   I братiв не маю,
   I сестер не маю,
   I ненi не маю,
   Як бездольна, бiдна циганка,
   Блукаю вiд шатра до шатра,
   З воза до воза...
   Раптово сумнi звуки пiснi обiрвали бубон i флейта. Закружляла  в  танку
дiвчина-циганка. Розвiвалося на нiй платтячко, вигинався й випростовувався
стан. Шалений танок  нагадував  кружляння  вихору,  що  раптово  сколихнув
повiтря, рвучи й ламаючи перепони на своєму  шляху...  Та  ось  зупинилась
танцюристка, заспiвала:

   Упар плай ко зєлєно...

   Пiзнав той голос Осип.  Пiзнав  ту,  що  ненароком  зустрiв  на  березi
Пруту... Тепер вона мала дорослiший вигляд i  гострiшi  блиски  ронили  її
темнi очi...

   - То бруталь! - зiрвалось з уст  Кассандри.  Вона  звелась  i  зажадала
негайно йти звiдси. Iван покiрно пiшов  за  дружиною.  Осип  завагався  на
мить, але мусив теж iти. Ще прислухався до знайомого голосу,  звуки  якого
торкалися струн його чулого юнацького серця...
   Над Яссами залягала  нiч,  коли  поверталися  з  прогулянки.  Кассандра
нарiкала на щось своїм верескливим голосом. Їй вiдповiдав Iван.  Але  Осип
не дослуховувався тих розмов. Йому все ще чулася гра на скрипцi  цигана  i
спiв дiвочий...

   Мiсяць  то  виринав,  то  ховався  за  хмарами,  торкаючись  срiблястим
промiнням шпилiв Святої Голiї38. Десь далеко колихалась у теменi  мелодiя.
Може, то чарами когось заворожує дивна спiвачка?
   38 Головна церква святої дiви. Їi описав Федькович пiзнiше у вiршi "Нiч
у Яссах".

   Уранцi, перед тим, як вирушити з Чунтуляком на  роботу,  поспiшив  Осип
побувати на лузi в Копоу. Простував  до  циганського  шатра,  прислухався,
хотiв почути знайомий спiв. Але на мiсцi постою залишилося тiльки згасаюче
вогнище.  Вiтерець  розвiвав  свiжий  попiл,  в  якому  ледь-ледь  яскрiли
жаринки.
   Дивився навколо, наче прагнув вiдшукати щось утрачене.  Задуму  розвiяв
старий молдаванин, що попасом гнав кiз i зупинився бiля попелу.  Знайшовши
жаринку, запалив люльку, а далi звернувся до Осипа.
   - Добридень, юначе!
   - Добридень, дiду...
   - З яких країв ти i чий син?
   - З Гуцульщини... Син Черемошу...
   - Карпати, - молдаванин показав рукою на гори, що ледь  вимальовувались
у синiй далечинi. - Знаємо. Чули про Довбуша. Кажуть, бував вiн i на нашiй
Молдовi, - Старий сiв на каменi. -  I  нас,  гайдукiв,  водив  молдавський
ватажок, славний Бужор, у Карпати, - заспiвав старий пiсню  про  народного
героя... - А потiм ще докинув: - Щасти тобi, сину. Будь здоровий!
   - Спасибi. Хай i вам щастить!..
   Чунтуляк  ще  до  вiд'їзду  на  роботу  доручив  Осипу  вкладати  речi,
почистити чоботи, полагодити костюм. Крiм приладiв, брав ще в дорогу всякi
дрiбнички, наче для розваги, а з ними й фото. Серед них дюжину  фотографiй
самого господаря Молдови.

   - То все треба.  Все  знадобиться,  -  метушився  землемiр,  розгублено
поглядаючи у вiкно, наче когось чекав.
   Час минав, нiхто не  приходив.  Лише  фурман  нагадував,  що  пора  вже
вирушати.

   У дорозi Чунтуляк розповiв, що чекав на панночку, яка  мала  бути  його
нареченою. Шкодував, що не попрощався з  нею.  Осипа  здивувала  поведiнка
землемiра, який кiлька разiв починав розповiдь про наречену, але не завжди
називав її тим самим iменем.


   * * *
   Почалось   трудове   життя   серед   молдавських   степiв,   садiв   та
виноградникiв. Доводилося переїздити вiд одного села  до  iншого.  Кожного
разу перед зором юнака вiдкривалися  новi  краєвиди,  зустрiчалися  цiкавi
люди. Вiн не зважав  на  втому,  бо  захоплювався  самим  процесом  працi:
волочив прилади, креслив на паперi плани угiдь.
   Нудно було лише, коли  Чунтуляк  починав  гостювати  у  землевласникiв,
маєтностi яких вимiряв. Тодi Осип змушений був  виконувати  роль  слуги  -
стояти коло дверей, подавати Чунтуляку плащ, модний капелюх i навiть  бiлi
рукавички. Дратувала юнака така поведiнка  землемiра,  який  за  столом  у
багатiїв розповiдав  усiлякi  небилицi,  обов'язково  вигадував  про  свою
багату наречену. А зрештою витягав фото молдавського  господаря,  говорив,
що одержав з його рук. На знак поваги до  землевласника  Чунтуляк  дарував
йому знаменне фото, набиваючи собi цiну.

   Хотiлося Осипу обiзватись i спростувати дещо в поведiнцi землемiра. Але
вiн твердо вирiшив до слушного часу терпiти й мовчати.
   Минав у працi час. Зростав у турботах юнак i  мужнiв,  знаходив  друзiв
серед молдаван, слухав їхнi скарги на утиски вiд  землевласникiв.  Недобре
говорили вони i про землемiра, який нiбито прислужує  багатiям  i  вимiрює
землi не по праву. Все це вражало й насторожувало Осипа.
   Пiсля  багатьох  мандрувань   землемiри   зупинились   у   мiстi   Нямц
(Петра-Нямц),  що  причаїлось  у  затишному  пiднiжжi  Карпат  на   березi
Бистрицi, яка своїм плином нагадувала рiдний Черемош.  Доводилось  терпiти
незручностi  тимчасового  оселення,  виконувати   багато   доручень   щодо
креслення численних планiв угiдь, виноградникiв та  лiсiв.  Зате  сторицею
одержував Осип винагороду, мандруючи берегами Бистрицi.

   Ще не зовсiм уляглися пiсля революцiї селянськi заколоти. Iнодi  гурмою
приходили молдавани до землемiрiв, вимагали,  щоб  накресленi  плани  були
позначенi  не  боярською  печаткою  та  пiдписами  власникiв,  а   iменами
уповноважених вiд громади.

   - Лiси й пасовиська нашi!
   - Зажерли бояри нашi предковiчнi землi!
   - Коли б з'явився наш ватажок Бужор, то дав би раду!
   - Власними руками понасаджували ми виноградники!
   - Вимiрюйте землю на кожен двiр хлiбороба. То наша кров, нашi мозолi на
руках, горби на спинах.
   -  А  пасовиська  мiряйте  на  нашу,  а  не  панську  худобу!  Чунтуляк
пояснював, що вимiрювання земель вiдбувається за урядовими патентами.
   - На те є конституцiя, - говорив вiн.
   - Конституцiя панська, а земля наша!
   - Обдурюють нас пани!
   - Гетьте з нашої землi!
   - Гайдуки дадуть раду!
   Iнодi селяни не давали завершити роботу. В  бунтарськiй  непокорi  Осип
бачив народне пробудження, прагнення вiдiбрати загарбанi помiщиками землi.
Навчився розумiти й мову молдаван...
   Знаходив час Осип вивчати пам'ятки з iсторiї Молдови.  Його  зацiкавила
стародавня фортеця та монастир на околицi мiста Нямц, повитi легендами про
ратнi подвиги Стефана Великого.  Наче  тiнь  полководця  бродить  по  горi
Петричисi. А внизу виграє Бистриця, нiби розповiдає незабутнi билицi.  Вiд
монастиря  в'ється  дорiжка,  якою  ходять  прочани  вклонитися   гробницi
прославленого господаря першої половини XV  столiття  Олександра  Доброго.
Вiдтодi багато iсторичних подiй заховав у  собi  бистрицький  монастир.  У
його стiнах збирав полки Стефан Великий, щоб вiдбити турецьку навалу, сюди
сходилися патрiоти з усього краю, щоб захистити його вiд  угрiв  та  iнших
пожадливих на багатства Молдови завойовникiв.

   Аптека при  монастирi  обслуговувала  багато  навколишнiх  сiл.  Тут  у
святковi  днi  юрмилися  люди,  зверталися  за  порадами   до   освiченого
нiмця-аптекаря Бредемайєра. Для Осипа вiн  став  у  пригодi  тим,  що  мiг
дiстати будь-якi книги нiмецьких класикiв. А коли оселився в аптекаря його
родич Рудольф Роткель, то Осип знайшов i з ним спiльну мову,  бо  це  була
освiчена  людина,  родом  з  Берлiна.  Роткель,  закiнчивши   гiмназiю   в
Кведлiнбурзi  та  академiю  мистецтв  у  Берлiнi  й  Дюссельдорфi,  багато
мандрував по Галичинi, Буковинi та прибув до  Молдови  малювати  краєвиди.
Спочатку жив у Романi, а  далi  переселився  в  Нямц  до  свого  родича  -
аптекаря Бредемайєра. В красотах  Молдови  Роткель  черпав  натхнення  для
живопису  та  поезiї.  В  особi  юнака-гуцула  художник   знайшов   щирого
прихильника, спiвбесiдника й товариша в мандрiвках. У святковi  днi,  коли
Осип звiльнявся вiд роботи  в  Чунтуляка,  приятелi  разом  коротали  час,
читали твори Гете, зокрема "Страждання молодого Вертера". Осипу западали в
душу смiливi бентежнi судження героя.  Повторював  прочитане,  наче  хотiв
тими словами вимовити й власнi настрої:  "Оссiан  витiснив  з  мого  серця
Гомера. Чудовий, величний свiт пiвнiчного барда!...  Минуле  живе  в  душi
героя: при повному сiяннi мiсяця, при радiсних покликах перемоги, несуться
до рiдних берегiв увiнчанi кораблi батькiв...  Спогад  миттєвий!  I  знову
глибока скорбота на  чолi  його,  останнього  з  славетного  сонму  героїв
старовини..."

   Безсмертний той народ, в душi якого  вiками  звучать  вiдголоси  пiсень
Гомера  i  Оссiана!  Пiд  такими  враженнями  приятелi  простували  аж  до
монастиря,  де  слухали  прочан.  Вiдшукали  народного  спiвця  -  нащадка
оспiваного Оссiаном барда. Кожен народ має своїх  бардiв,  у  спiвах  яких
захованi перекази й легенди, що їм не завжди знаходилось мiсце  в  писаних
iсторiях. У живому словi зберiгаються i ширяться  вони  невгасимою  красою
епiчної величi та мудрої простоти.
   Ось вiн - нащадок славетних...

   * * *
   Леутар 39 налагоджував струни з такою неквапною урочистiстю,  нiби  мав
виконувати казання древнiх бардiв. Та й  камiнь,  на  якому  сiв  спiвець,
мабуть, правив за крiсло не одному  його  попереднику,  бо,  наче  зумисно
висiчений, увiгнувся в твердий,  топтаний  ногами  та  кiнськими  копитами
грунт.

   39 Мандрiвний музикант.
   Навколо  збиралися  слухачi.  Роткель,  розгорнувши  теку,  примостився
осторонь так,  щоб  мати  змогу  малювати  ескiз.  Бiля  нього  сiв  Осип,
насторожився.
   - Фрунзе верде 40,  -  розпочав  дойну  лiрник.  Люди  принишкли.  Лише
доносилося вiд монастиря монотонне  гудiння  дзвонiв  та  внизу  шелестiла
Бистриця. Але, здавалося, i вона замовкала, коли спiвак пiдносив  голос  i
окидав владно своїм старечим поглядом околицi.
   40 Лист зелений. - Цими словами часто починається лiрницький спiв.

   У переказах лiрника Осип пiзнавав  нацiональний  характер  молдаванина,
сповнений невичерпного життєлюбства, оптимiзму. Поставали  дивнi  народною
красою  чари  Молдови.  Умiв  оповiдач  переключитися  з   героїчного   на
гумористичний лад. Тодi розпливалися усмiшкою  зморшки  на  його  обличчi,
наче зустрiчався з героями гуморесок Тиндале й  Пекале.  З'являються  вони
всюди несподiвано,  змагаються  мiж  собою  дотепами,  перемагають  смiхом
гордовитого бояра, попа, властолюбця.
   - А чи багато в тебе овець? - запитує Тиндале.
   - Бiлих жодної нема, а чорних трохи менше, - вiдповiдає Пекале.
   Зводячись зi свого сидiння, лiрник жартома говорить про свiй намiр пiти
пошукати цих дотепних друзiв, щоб з ними подiлити пригоди.
   Тим часом Роткель закiнчив малювати портрет лiрника й запросив Осипа до
себе в кiмнату. Спiльна прогулянка, слухання лiрника пов'язали їх дружбою,
хоч художник був старший на п'ятнадцять рокiв вiд гуцульського заблуди.
   - Мистецтво й поезiя зрiвнюють людей, - добродушно смiявся Роткель i на
знак дружби подарував Осипу iсторiю нiмецької лiтератури Вiльмара.

   * * *
   Та не тiльки поезiя народного життя полонила уяву вразливого  до  краси
юнака. Вражало й буденне, помiчав допитливий хлопець  великi  контрасти  в
життi молдаван. Землемiрська праця приносила багато несподiванок. Пiзнавав
зблизька трудiвника землi з його турботами й бiдуваннями. У сумних  пiснях
бринiли скарги  на  лиху  долю,  а  легенди  повивались  жалями  сiльської
бiдноти.
   Бачив перед собою Молдову, подiлену на непримиреннi  табори.  В  одному
помiщики, що пишаються своїми багатствами та шликами 41,  поруч  -  купцi,
чиновники. А в другому таборi - бiднота, заробiтчани, малоземельнi селяни.
Прислухався до голосу скривджених, знедолених, поруганих, наче чув  рiдний
голос братiв своїх - гуцулiв. Здавалося, що  й  Бистриця  молдавська  грає
пiсню, перегукуючись з гомоном черемоської хвилi. Часто поставали питання:
кому приносить користь його праця? Якому табору мають  служити  землемiри?
Не мав з ким подiлити цi думки. Далекий  був  до  них  землемiр  Чунтуляк,
якого найбiльше приваблювали добрi обiди, угорське вино та маснi  теревенi
за панським столом.
   41 Висока шапка.
   Вiд Бистрицi до Сучави  сходив  Федькович  сiльськi  дороги,  виконуючи
землемiрнi роботи разом з Чунтуляком на замовлення  помiщикiв-бояр.  Iнодi
селяни пiдозрiло й  навiть  вороже  зустрiчали  землемiрiв.  Прислужництво
Чунтуляка чимраз бентежило i гнiвало Осипа. Креслячи плани,  вiн  пiзнавав
його  нечеснi  витiвки.  Землемiр  помiчав  невдоволення   помiчника.   Це
дратувало користолюбця. Дедалi  нестерпнiшим  ставало  його  поводження  з
Осипом.
   - Дуже ти ще молодий, щоб вчити мене, - зауважував Чунтуляк.
   - Я лише застерiгаю, щоб гнiв молдаван не вилився на нашiй спинi.
   - Дуже ти розумний, хоч i штани в тебе куцi.
   - Я хочу чесно  заробляти  кусень  хлiба,  без  боярських  хаптурiв,  -
вiдрубав Осип i замовк, похиливши голову.
   - Доведеться сповiстити батька.  З  Адальбертом  Гординським  ми  давнi
приятелi.

   Затамувавши невдоволення, землемiр продовжував користуватися  допомогою
помiчника, навмисне доручаючи йому найтяжчу роботу.
   Якось довелося обмiряти маєток. Чунтуляк прибув у панський будинок,  де
його зустрiли, як гостя,  влаштували  справжнiй  бенкет.  Осип  обiдав  зi
слугами.

   Коли вийшли обмiрювати землю, до них почали сходитись мовчазнi, сердитi
з виду селяни. Ось вони раптово загомонiли, ставши в один ряд.
   - Сюди не дозволимо ступити! Це наша земля!
   - Не вiддамо своїх пасовиськ!
   - Досить нас обкрадати боярськими обмiрами!
   - Гнати їх геть!
   Руками й палицями  вимахували  селяни.  Кiлькiсть  їх  зростала.  Дехто
тримав вила або косу.

   Чунтуляк не  зважав,  наказав  Осипу  креслити  план.  Той  не  включив
дiлянку, яку не давали вимiрювати селяни.
   - Я наказую поповнити план! - розлючено вимагав Чунтуляк.
   - То буде беззаконня! - заперечив Осип.
   - Я наказую! - вигукнув землемiр i власноручно  доповнив  креслення.  -
Ось так. На! Переписуй!

   Осип узяв план, подивився  запитливо  на  селян,  здригнулись  осмаленi
вiтром губи, а в очах заграли iскри нескоримостi.
   - Ось так! - ще раз ткнув Чунтуляк пальцем у план.
   - Ось так! - смiливо вiдповiв Осип, одним махом роздерши  креслення,  а
сам звiвся, гнiвно дивлячись на землемiра. Вперше побачив, як вiн скинув з
носа окуляри, нiби не довiряв бiльше їм. Та й очi  здавалися  скляними,  з
гадючим полиском.

   Селяни замовкли, спостерiгаючи  за  землемiрами.  Чунтуляк  розгубився,
ступив крок до Осипа.
   - Оце так? - аж здригнулися його вуста.
   - Так, i не iнакше, - Осип пiшов.  Сторонились  молдавани,  даючи  йому
дорогу. Старий селянин пiймав руку Осипа, потиснув її.
   - Ти наш, сину. Хай за правду доля тебе  нагородить!  -  аж  затремтiли
слова старого.

   - Що це? Бунт?! - гукав Чунтуляк. - Негайно покликати панську варту!

   Ще дужче залементували  невдоволенi.  Вiд  маєтку  зацокотiли  копитами
вершники, якi поспiшали втихомирювати бунтiвникiв. - Осип  не  повертався.
Пiшов шляхом, залишивши назавжди землемiрську справу.
   Вийшовши на гору, зупинився, сiв перепочити. Багряно  лягало  сонце  на
карпатськi узгiр'я, вечорiло. Темрявою крилися вже простори.  Раптово  над
маєтком звилося полум'я. Спалахнула пожежа, обволiкши будови вогнем.
   Багровiло  небо.  Освiтлений  пожежею,  Осип  вперше  пiзнав  себе   як
нескоримого перед кривдою.

   Вiдтодi знайшов працю в аптецi при бистрицькому монастирi,  зупинившись
на квартирi Рудольфа Роткеля.

   * * *
   Панi Роткель рада була дружбi з  чемним,  трохи  сором'язливим  юнаком,
закоханим у Гейне. Вона й сама зачитувалась нiмецькою класикою й грала  на
фортепiано. У тiсному колi вiдбувались мистецькi вечори, на яких  бував  i
аптекар Бредемайєр.

   Розваги молодi його тiшили, приносили моральне задоволення.
   На таких вечорах Рудольф  читав  свої  твори  або  давав  коментарi  до
намальованих  картин  та  ескiзiв.  З-пiд  його   низько   навислих   брiв
проривалися iскорки натхнення; вигравала  усмiшка,  торкаючись  невеличких
вусiв  та  гострої   борiдки;   невисоке   шорстке   волосся   на   головi
настовбурчувалося. Таким його любила бачити панi Роткель.
   - Ти знаменитiсть, Рудольфе! - вигукувала  вона.  -  Почитай  нам  свої
вiршi.

   Розохочений художник-поет читав фрагменти з нещодавно  написаної  драми
про  Твардовського,  зiгрiтi  вогнем  романтизму,  пiднесеного  поетичного
чуття, народностi. Iскри  того  вогню  проймали  чулого  до  краси  Осипа.
Нарештi i сам насмiлився зачитати вiрш "Аm Тscheremusch" 42.

   42 "Над Черемошем" (нiм.).
   З хвилюванням розгорнув зошит, сором'язливо  поглянув  на  присутнiх  i
зачитав рядки вiрша, породженого думами про рiдний Черемош. Наче снувалась
пiсня його плином, так мелодiйно лилися слова.

   Читаючи  вiрша  про  знадливу  красу  рiдного  Черемошу,  тепер  гостро
вiдчував свою залежнiсть вiд лiрики Гейне. Адже  володiв  нiмецькою  мовою
по-книжному. Здавалося, що не змiг так зворушливо висловити почуття, як  у
гуцульськiй народнiй пiснi  мовиться.  Тому,  закiнчивши  читання,  швидко
згорнув аркушик паперу. Чув,  як  застукало  в  скронях.  Адже  це  вперше
зачитав свої поетичнi вправи.
   - Гарно! - захоплено  вигукнула  панi  Роткель.  Рудольф  обняв  Осипа,
мовив:

   - Ти, друже, можеш писати.  З  часом  позбудешся  впливу  Гейне...  Так
завжди буває напочатку.

   Заохочений слухачами, Осип прочитав ще два вiршi.
   - А тепер послухай мою пораду, друже, - поважно  заговорив  Рудольф.  -
Добре, що образ рiдного Черемошу ти вiнчаєш поетичним  словом.  У  тебе  є
вiдчуття зримої краси. Я був на Гуцульщинi, спостерiгав  незвичайну  вдачу
людей. Справжня поезiя завжди вiдбиває душу i серце народу. Прислухайся до
молдавських балад "Мiхул", "Бужор", i ти почуєш голос народу, пiзнаєш його
думи i сподiванки. В поезiї  Мiцкевича  пiзнаємо  душу  поляка.  А  високi
патрiотичнi почуття угорця Петефi повели його  на  барикади  в  Будапештi.
Пильнуймо цi священнi скарби, що б'ють чистим джерелом  з  надр  народного
життя!
   Ерудицiя  i  пишномовнiсть  Роткеля   приголомшували   Осипа.   Похвала
досвiдченого й начитаного друга здавалася йому холодною,  як  професорська
оцiнка. Хотiв ще зачитати свої поетичнi спроби, але знiяковiв i поклав  до
кишенi  жмуток  написаного.  А  Роткель,  не  помiчаючи  хвилювань  юнака,
захопився розповiддю про поезiю.

   - Недарма древнi  мудрецi,  -  говорив  вiн,  -  вигадали  легенду  про
крилатого коня Пегаса, на якому поети пiдiймаються  на  священнi  верхiв'я
Парнасу!
   - У мого Пегаса ще не виросли крила, - сором'язливо обiзвався Осип.

   - Виростуть! - з апломбом докинув художник.
   - Краще менi їздити верхи на звичайному гуцульському  конi,  який  звик
гiрськими стежками носити на собi невибагливих вершникiв.
   - У сказаному є рацiя. Але сiдлай, друже, крилатого коня!
   Роткель не мiг швидко вгамуватися, коли мова  заходила  про  мистецтво.
Вiн розгорнув теку своїх малюнкiв, якi вражали  смiливiстю  композицiї  та
багатокольоровими тонами.  Це  були  романтизованi  пейзажi,  етнографiчнi
зарисовки, живописно вiдтворенi легендарнi постатi.
   - Своїм iдейним натхненником живопису я  вважаю  Делакруа!  Вiн  єдиний
найглибше збагнув стихiйну  могутнiсть  природи,  а  в  жанрових  картинах
возвеличив пристрасть змагання людини. Що може зрiвнятися з його  картиною
"Свобода на барикадах"? - Художник розгорнув теку репродукцiй з  Делакруа.
- Погляньте, з якою смiливiстю намальовано жiнку, що символiзує свободу!..
Динамiка, пристрасть, емоцiйна виразнiсть, багатство вiдтiнкiв,  пiвтонiв!
А ось його "Взяття хрестоносцями Константинополя".  Давнi  подiї  змалював
художник, але дух протесту проти жорстокостi завойовникiв завжди звучатиме
в цiй картинi. Живопис має свою мову, як i поезiя!
   Знаючи, що Рудольф не перестане, панi Роткель вирiшила визволити  свого
мужа з обiймiв надмiрного романтичного пафосу. Вона сiла до  фортепiано  i
заграла улюбленi сонати Шопена, передаючи в звуках ширяння крилатих  мрiй,
непiдвладних умовностям буденної суєти. Розумiючи настрiй молодого  поета,
вона до втоми грала.


   * * *
   Слова старшого друга i гру панi Роткель  сприймав  Осип  i  розумом,  i
серцем, як належить поетовi. Тепер ще настiйливiше став вивчати  нiмецьких
та польських класикiв, а мрiями сягав до гуцульських полонин.
   Брався знову писати, але не задовольнявся написаним,  рвав  на  шмаття,
палив у пiчцi. Як багатьом юним поетам,.  так  i  Осипу  ставало  тiсно  в
одноманiтному оточеннi аптеки. Хотiлося розправити крила в молодому  летi.
Монотоннi  монастирськi  дзвони  нагонили  смуток,  готування   лiкiв   за
рецептами надокучало. Знаходив  єдину  вiдраду  в  зустрiчах  з  Роткелем.
Просиджував у  нього  довгi  зимовi  вечори,  слухав  музику  й  розповiдi
Рудольфа, який уважно перечитував нiмецькi  газети,  де  скупо  подавалися
вiдомостi  про  подiї.  То  були  сумнi  звiстки  про   повернення   уряду
Меттернiха, про розгром вiйськами реакцiйного генерала Вiндiшгерца барикад
у Празi та Львовi. А вiйська  росiйського  царя  пiд  командуванням  графа
Паскевича, що мав досвiд у придушеннi польського повстання 1830-1831  рр.,
залили кров'ю Угорщину. Вiдклавши газети, Рудольф наче сам себе запитував:
   - Кому ж iсторiя спорудить монумент: графу Паскевичу чи тому, хто полiг
у бою за волю - Шандору Петефi, прославленому поетовi угорської революцiї?

   Багато чого  залишалося  незбагненним  тiсному  колу  чесних,  вiдданих
поезiї та мистецтву людей,  яких  доля  закинула  у  пiднiжжя  Карпат,  до
молдавської Бистрицi.

   Як могли, так i добували новини з нiмецьких,  польських  i  молдавських
газет та з розповiдей бувальцiв.
   Далекими вiдгомонами  вчувалися  повiдомлення  про  заслання  учасникiв
таємної органiзацiї в Києвi, що iменували себе братчиками. Серед них  є  i
якийсь поет. Хто вiн, що написав, де добути його  вiршi?  А  в  Петербурзi
позаарештовано прихильникiв волелюбця Петрашевського. Серед них  теж  були
поети, високоосвiченi люди.

   Чому така сумна доля багатьох поетiв? Чому проти шукачiв iстини повстає
злоблива сила темряви, сваволя тиранiв та посiпак?..
   Вихрилися думки, сiючи неспокiй. Життя кликало в обiйми своїх таємниць,
нерозгаданих явищ.  Читав  лiтературу,  намагаючись  знайти  вiдповiдi  на
постiйно зароджуванi питання. Але  вiд  того  читання  ще  бiльше  роїлося
роздумiв,  незбагненних  бажань.  Народжувалися  в  мрiях  рiзнi   замiри.
Пригадував полонину, i  думка  просилася  в  простори,  щоб  розвiятися  у
вiльному ширяннi.

   * * *
   Подуви  весняного  вiтру  розбудили  Бистрицю  вiд   зимової   дрiмоти.
Стоголосе загомонiла, засурмила прудководдям молдавська красуня.
   У таку пору прокидаються, виринають з сердечних глибин почуття  людини,
линуть назустрiч прозорим далям. Природа розкриває свої  чари,  приймає  в
теплi  обiйми  кожного,  хто  не  заскнiв  у  шкаралущi  буденних  турбот,
егоїстичних iнтересiв, чиновницької самовтiхи.
   Поклик весни вразливо вiдчував i  Осип,  охоче  пристав  на  запрошення
Рудольфа  здiйснити  мандрiвку  понад  Бистрицею  аж  до   Петра   Теюлуй.
Живописець хотiв малювати краєвиди,  де  побував  уславлений  народолюбець
Алеку Руссо, що зазнав гонитви пiсля поразки  революцiї  в  Молдовi.  Шлях
мандрiвникiв  послався  вузькою  дорiжкою  в   гори.   З   кожним   кроком
вiдкривалися новi й новi краєвиди.
   Часто Рудольф, вловлюючи зором художника неповторнi  фарби,  зупинявся.
Недаремно хангани43 зберiгають перекази про добрих i  нечистих  духiв,  що
мешкають у печерах. У тих переказах звучать голоси древнiх дакiв, що силою
своїх дужих рук пiдкоряли дику природу.  Може,  волелюбнi,  фiзично  дужi,
стрункi хангани найбiльше успадкували звичаї й красу своїх предкiв?..
   43 Гiрськi молдавани.
   Пiсля кiлькагодинної подорожi мандрiвники зупинились у старiй,  тесанiй
з  букового  дерева  корчмi.  У  святковий  день  тут   зiбралося   чимало
вiдвiдувачiв, хто не цурається келиха  доброго  вина,  голосної  пiснi  та
щирих розмов.

   За грубо тесаними столами сидiли люди переважно в молдавському вбраннi,
голосно смiялися й вигукували. Часом хтось ударить кулаком  по  столу,  аж
чарки забряжчать.

   - Алеку Руссо! Нумеле - й мерже прiн царя! 44
   44 Алеку Руссо! Його iм'я бродить по країнi! (Молд.)
   Як   довiдались   мандрiвники,   тут   завжди   збиралися   прихильники
молдавського волелюбця-поета, який,  будучи  ще  на  волi,  вiдвiдував  цю
заповiтну  корчму.  Тут  не  одна  його  пiсня  народилась.  Братаючись  з
ханганськими юнаками, письменник-демократ через своїх посланцiв  передавав
вiтання та звеличував подвиги  iталiйського  народного  героя  Гарiбальдi.
Вперше в цiй гiрськiй корчмi почув  Осип  про  нього.  Розповiдав  молодий
ханганський бурлака Алеко, що його доля закидала до  iталiйських  берегiв,
коли плавав кочегаром. А  тепер  ковалює  з  циганами  й  носить  на  собi
полум'яно-червону сорочку, туго пiдперезану широким  чересом.  Бiля  Алеко
купчились хангани.
   Щойно сiли за стiл прибульцi з Нямца, як  перед  ними  були  поставленi
келихи вина. А тим часом на помостi з  кiлькох  дубових  пенькiв  з'явився
старий циган i заграв на скрипцi.
   Виводячи смичком, вiн потрясав сивим волоссям, з-пiд якого виблискували
чорнi очi, виграючи  в  такт  журливої  мелодiї.  Широкi  рукави  червоної
сорочки трiпотiли, як спалахи  полум'я.  Здавалося,  вiн  голосом  скрипки
вимовляв скаргу свого племенi, яке, блукаючи шляхами, знаходить притулок в
обвiтреному шатрi чи пiд вiдкритим небом.
   - Циганський Паганiнi, - висловив свої судження Роткель, звертаючись до
Осипа. - Навiть постать з  довгим  волоссям  i  худорлявим  лицем  нагадує
iталiйського вiртуоза. Вiн, як  i  Паганiнi,  вiльно  iмпровiзує  мелодiї,
вловлюючи настрiй слухачiв. Його червона сорочка, з погляду  живописця,  є
домiнантою  в  композицiї.  А  iншi  постатi?  Особливо   того   стрункого
юнака-хангана! От-от зiрветься з танку  у  вихор.  Вiдтворити  цю  картину
мовою пензля мiг би талановитий Делакруа! То був  би  його  другий  шедевр
пiсля "Свободи на барикадах". Поглянь, друже, яку  хвилю  рухiв  викликала
гра циганського Паганiнi!
   Не все, сказане Роткелем, мiг  збагнути  Осип.  Захоплення  незвичайним
оточенням вiдгонило роздуми геть, брало верх почуття, i вiн починав  разом
з iншими наспiвувати iмпровiзованi мелодiї скрипаля. Здавалося, човен його
мрiй поволi колихали хвилi розбурханої  пристрастi  вiдвiдувачiв  гiрської
корчми.
   Слухаючи  мелодiйнi  переливи  скрипки,  хангани  частiше  загойдали  в
повiтрi келихами. Осип, випивши з  Рудольфом  вина,  почав  ще  вразливiше
сприймати гру на скрипцi та вигуки сп'янiлих.
   - Алеко! До танку! - гукали хангани. - Алеко! Покажи, як  гарiбальдiйцi
танцюють!

   На середину корчми вибiг юнак,  вибивав  ногами  об  помiст,  вимахував
рукою,  затиснувши  ножа,  рукоять  якого  оздоблена  натуральним  орлиним
дзьобом. Здавалося, що в ритмi танку ширяв разом з Алеко володар  гiрських
бескеть, простираючи вперед свого дзьоба.

   Наче в грудях у танцюриста не серце б'ється, а палахкотить вогонь.

   Енергiя,  жадоба  життя,   подих   вольностi,   невгамовна   пристрасть
наснажували танок.

   Пiзнав Осип серед  присутнiх  одного  молдаванина,  що  брав  участь  у
заколотi  проти  землемiра  Чунтуляка.  Той  у  свою  чергу  пiзнав  його,
пiдiйшов, по-дружньому потис руку, а своїм друзям сказав:
   - Це наш чоловiк. Стоїть за молдавську правду. Тим часом Алеко закiнчив
пiд оплески гультяїв.
   - Даваймо жок танцювати!
   - Грай, цигане!
   Полилися звуки молдавського танку.  Хангани,  пiдтягнувши  свої  широкi
череси, пiшли танцювати. Зашорошiли бiлi  рукави,  залопотiли  по  пiдлозi
постоли, розвiвалися довгi чуприни танцюристiв. Наче  буревiєм  зiрвало  з
мiсця Рудольфа й Осипа - вони опинилися в завихреному колi.
   Дивнi почуття опанували всю iстоту Осипа. Вiн пiзнав старого  скрипаля,
пригадав циганський табiр. От куди доля занесла непосидючих  кочовикiв!  А
де ж iншi мешканцi шатра?..
   У корчмi й нiч застала мандрiвникiв. На постеленому  бадиллi  кукурудзи
спали вони, заколисанi тихим плином гiрської ночi.
   Розбудили їх першi променi сонця. Рудольф  поспiшив  малювати  вранiшнi
пейзажi  на  березi  Бистрицi.   З   ним   зiйшов   на   берег   i   Осип.
Кришталево-рожеве  повiтря  обiймало  гiрськi  схили,  нiжною   .аквареллю
торкалося розбуджених хвиль.

   Живописець захопився малюванням,  а  Осип  пiшов  навмання  кам'янистим
берегом.  Зупинився  неподалiк  од  великого  каменя.  Стояв,  зачарований
рокотом Бистрицi, що нагадала йому бунтiвливу повiнь Черемошу! Нiби  бачив
перед собою легендарний Сокiльський камiнь.
   Почулась пiсня, наче кличним голосом обiзвався кам'яний берег:
   Упар плай ко зєлєно...
   А де ж спiвачка? За хвилину  на  каменi  випросталась  жiноча  постать.
Набравши глечик води, поставила його, а сама занурила ноги в холодну воду,
далi звелась, грацiйно сплеснувши руками. Знову,  наче  граючись  хвилями,
розплескувала водянi бризки, смiючись та наспiвуючи.
   "Так русалки бавляться на самотi", - промайнула думка,  I  Осип  зовсiм
розгубився. Хотiв гукнути, але онiмiв, пiзнавши знайому постать.
   Помiтивши юнака, дiвчина схопила глечик з водою й кинулась тiкати.
   - Стiй! - нарештi  вирвалось  владне  слово.  Скорившись  несподiваному
оклику, дiвчина зупинилась, пильно поглянувши, залилася смiхом.
   - Це ти, файний легiнику? А де твоя флоєра? Чому  не  граєш?  А  павине
пiр'ячко маєш на крисанi?
   - Пустив на воду...
   - Виринуло?

   - Так.

   - То добра ознака. Бачиш, як наворожила я тобi? - запитливо дивилась на
юнака.

   Осип несмiливо наближався. З  кожним  його  кроком  гучнiше  розлягався
грайливий смiх дiвчини. Розгледiв на нiй кольорове вбрання, дукати на шиї.
Мимохiть вирвалось з уст:
   - Цора!

   - Така, як була вчора i тодi, коли вперше бачив, - жартувала, блиснувши
бiлими зубами, наче разком перлин.
   - Нi не така, краща...
   - I ти не такий... Вусики чорнi твої, як у справжнього легiня!  Мабуть,
тепер не боїшся жартiв? Ха-ха-ха, - смiхом доповнила плескiт хвилi.
   Осип, приваблений грайливим поглядом чорних  очей,  ступив  ще  ближче,
хотiв обняти за стан дiвчину. Але вона швидко вiдбiгла до води.
   - Доторкнешся до мене, то кинусь у воду. Хто буде рятувати?
   - Я сам вирятую...
   - Е нi, у мене є рятувальник. Тiльки гукну, то соколом прилетить.  Бiда
буде! Стережися!
   - А ти голосно не гукай.
   - Смiливий ти, нiчого не боїшся?!
   - Хай саме пекло повстане проти мене.
   - То ходи  сюди.  Ха-ха-ха-ха!  Смiшний  який.  Таких  на  Бистрицi  не
зустрiчала. Ха-ха-ха...

   - Не тiкай! - Лише ступив крок, як вона облила його водою з глечика.
   - Боїшся холодного? Ай-ай-ай, - смiялася докiрливо й принадно.
   - Дивися... Я весь мокрий...
   - Бiжи до ненi, вона тебе пригорне й зiгрiє... Ха-ха-ха...
   - Нi, пригорни ти...
   - Ха-ха-ха. Ти дивний i любий... Приходь з фдоєрою, тодi пригорну!
   - Коли?

   - Наступної недiлi. До цього каменя! - випросталась, усмiшку на обличчi
заступила зажура. Дiвчина зiтхнула й прудко побiгла  на  гору,  розсiкаючи
вiтровiння. Зупинилась  вiддаля,  махнула  рукою.  Лише  доносились  звуки
недокiнченої пiснi.

   Осип стояв, намагаючись збагнути все,  що  сталося  за  кiлька  хвилин.
Чекав, може, ще привидом з'явиться дiвчина. Але на тiй стежцi постав  юнак
у червонiй сорочцi. То був Алеко. Вiн глянув униз. Вiд його  погляду  нiби
вiдчув Осип подув холоду.

   Повернувся до Рудольфа, який домальовував ескiз.
   - Де запропастився? Чи не русалка яка тебе заманила? - смiявся друг.

   - Нi, не русалка...
   - Шкода, що не русалка. Я мiг би додати її до свого малюнка. Як назвати
його?

   - Назвiмо "Чари Молдови".
   - Тебе вразив малюнок?
   - Не тiльки малюнок...
   - О, ти справдi зачарований красотами Молдови? - Збудження Осипа не мiг
гаразд збагнути Рудольф i запропонував повертатися додому.

   * * *

   Крiзь тiнь задумливостi, що лягла  на  вiдкрите  обличчя  юнака,  друзi
могли вгледiти його тривогу.  Вiн  став  мовчазний  i  занадто  вразливий.
Щоденно писав вiршi, але нiкому їх не читав.

   Якось уранцi Осип збентежив Роткелiв, повiдомивши, що  кидає  роботу  в
аптецi та має намiр мандрувати.

   - Куди збираєшся? - турботливо запитав Рудольф.

   - Може, чим не догодили, розгнiвили? - болiсно дивилась панi Роткель.

   - Нi. Вдячний за вашу гостиннiсть.

   - Де тебе шукати? - допитувався Роткель.

   - Не треба шукати. За тиждень повернуся, якщо ваша ласка прийняти  мене
до свого теплого гнiзда.

   - Ми завжди будемо радi такому  гостю,  -  голос  чулої  панi  забринiв
жалем...

   Попростував Осип знайомою вже стежкою. Неподалiк вiд бистрицької корчми
завiтав у маєток, запропонував свої послуги в кресленнi планiв - знав,  що
кожен помiщик тепер замовляє такi роботи, щоб мати документи  в  земельних
банках. Господар радо прийняв Осипа на роботу.

   В умовлений день i час  вiн  поспiшив  на  берег  Бистрицi,  де  камiнь
вiддзеркалювався у збриженiй водi. Тихо. Лише хвиля сурмила, вiтаючи його,
наче  нашiптувала  стиха:  "Прийшов...  прийшов...   Почекай   хвилинку...
Ш-ш-ш... Ш-ш-ш..."

   Вийняв флоєру, заграв, вiдгукуючись на  привiтальний  шелест  Бистрицi.
Тiльки розляглися навколишнiми просторами звуки флоєри, як вiддаля почувся
спiв. Пiзнав голос i принишк у чеканнi.

   За хвилину з'явилась знайома постать дiвчини з глечиком на плечi. Пiшов
назустрiч. Але замiсть  привiтання  дiвчина  несподiвано  оббризкала  його
водою.

   - То я перехрещую тебе в циганську вiру! Ха-ха-ха...

   - Яка ж бо ти жартiвлива, - хотiв спiймати  її  за  руку.  Але  дiвчина
крутнулась, побiгла мiж камiнням. Осип кинувся  ловити,  але  вона  бiгла,
наче вихор гнав її. Награвшись та  насмiявшись,  Цора  нарештi  дала  себе
спiймати. Сiла на каменi.

   - Прийшов... Прийшов, - нiби повторювала шепiт хвилi. Але Осип  перевiв
розмову на iнше, дивлячись на розшарiле, засмагле молоде обличчя:

   - Дивнi ви люди... Кажуть, цигани вмiють чарувати та долю вгадувати...

   - Далебi правда.

   - Розповiдай.

   - Слухай-но.

   Дiвчина сiла на каменi, розгорнула хустку  i  почала  вишивати  червону
троянду.

   - Для кого це?

   - Кому захочу, тому й подарую. Я їх  багато  понавишивала.  Люди  охоче
купують. Особливо в Яссах та в Чернiвцях на базарi.

   - Де навчилась так вишивати?

   - Стара жiнка навчила та ще й  казку  розповiла  про  червону  троянду.
Хочеш послухати?

   - Говори, тiльки не вигадуй багато.

   - Не вигадуй... Не вигадуй, -  передражнювала  дiвчина.  -  Хiба  буває
правда без видумки? Коли ти граєш на флоєрi, то  теж  вигадуєш...  А  воно
правдиво звучить.

   - Розповiдай побрехеньку.

   - То не побрехенька, а вигадка для всiх людей.

   - Говори...

   - Слухай i не заважай. Може, щось вигадаю.  Так  нашi  вигадують,  коли
увечерi посiдають навколо ватри. Один розповiсть, а  iнший  ще  додасть  i
свою вигадку, - дiвчина поклала на колiна вишивку i повела розповiдь. - То
було давно, а може, недавно.  Може,  було,  а  може,  має  бути...  Жив  у
гiрськiй країнi  смiливий  легiнь.  Вiн  всюди  мандрував.  Досягав  таких
шляхiв, на якi нiхто не наважувався стати.  Смiливий  був  той  легiнь,  -
оповiдачка затнулася на словi, поглянула на Осипа, наче благала  допомогти
їй вести далi рiч.  Зiбравшись  з  думками,  розповiдала  далi.  Часом  не
находила слiв, закривала долонями лице, хотiла щось  збагнути.  Коли  Осип
наважувався додати до розповiдi щось своє, дiвчина застережливо  сварилася
пальцем i знову продовжувала: - Та все шукав той легiнь чогось коштовного,
невиданого, незнаного, небаченого...

   Доповнював Осип власними думками розповiдь.  Заговорив  у  ньому  голос
поета,  яким  забарвлювалась  казка   i   набувала   своєрiдного   змiсту,
поповненого уявою самого Осипа...

   - Такий то був мандрiвник -  смiливець.  Якось  поплив  на  дарабi  вiн
бистрою водою, захотiв стати плотарем-керманичем. Тому вирiшив  перевiрити
себе на найнебезпечнiшiй течiї. Тримав кермо, ведучи дарабу через пiдводнi
камiння. Коли вже смеркало, причалив до високого берега,  на  якому  хтось
запалив ватру. Свiтила вона незвичайним свiтлом.

   Задивився на нього юнак, а далi почулося йому, що хтось зiтхає i стогне
на височинi, наче просить врятування. Зажадав  смiливець  довiдатися,  хто
там подає живий голос? Довго шукав стежку на гору, ходив ущелинами,  лазив
на камiння, доки забрався-таки на скелю. Пiшов на той манливий  вогник  та
кличний людський голос. Там побачив зажурену, знесилену жiнку перед собою.
"Хто ти є?" - запитав. "Я - правда", - вiдповiла жiнка i  тяжко  зiтхнула.
"То чому ти на скелi сидиш?" - "Пильную оцей вогник, бо коли  вiн  згасне,
то навiки угасне i правда мiж людьми". - "А чому не спустишся на землю?" -
"Бо на землi менi тiсно i тоскно. Ношу в своєму серцi добро, любов i волю.
Тому воно в мене криваве". Юнак низько вклонився  жiнцi,  попросивши  дати
краплину того, що носить вона в своєму серцi. "Ти гiдний, легiню,  великої
нагороди, бо вiдгукнувся на мiй стогiн i перший забрався  на  цю  скелясту
гору. Вiзьми ж дорогий дарунок!" - Наче вийняла жiнка з грудей живе  серце
i подала легiню, а  сама  щезла  в  хмарах.  За  нею  i  вогник  промайнув
блискавкою. Ударив грiм. Застугонiла земля. Ледве не уронив  iз  рук  того
дарунка легiнь. "Будь мужнiм. Неси мене  у  свiт,  до  людей",  -  почувся
голос. Пiшов далi вiн. На ранок поглянув на здобутий дарунок. Побачив,  що
в його руцi розквiтла червона троянда...

   - I ходить той легiнь,  -  мовила  дiвчина  -  i  не  знає,  куди  далi
попростувати йому, куди понести червону троянду. А ти куди понiс би її?  -
звернулась до Осипа.

   - Я понiс би на береги Черемошу, - взяв до рук вишиту хустку. - Мабуть,
вона оце i є, та чарiвна троянда? Може, подаруєш?

   - Може. Але не зараз. Ще ти не став таким смiливцем, як той легiнь...


   * * *
   Чунтуляк надiслав листа до Адальберта Федьковича-Гординського, в  якому
скаржився на поведiнку сина.

   Вражений таким листом, Адальберт поспiшив прибути  до  Нямца,  вiдшукав
Роткеля.

   - Де мiй син Осип? - тривожно спитав.

   - Має незабаром повернутись. Вiн став на iншу роботу.  На  цьому  тижнi
обiцяв прибути.

   Довiдавшись,  що  Осип  залишив  працю  в  аптецi,   Адальберт   зовсiм
розгнiвався. Нетерпляче чекав повернення сина. Нарештi дочекався.

   Змарнiлий,  засмаглий  од  вiтру  й  сонця.  Осип,  переступивши  порiг
свiтлицi Роткелiв, уздрiв батька й розгубився з несподiванки. Не знав,  що
казати.

   - Чого не вiтаєшся, Осипе? Не впiзнав?

   - Здрастуйте, дєдю. Але я не сподiвався...

   - Це видно по тобi, - суворо мiряв поглядом  Адальберт  свого  сина.  -
Сiдай, поговоримо, - замовк, збираючись з думками.

   Кожна хвилина мовчанки здавалася тортурами для Осипа.  Вiн  то  опускав
очi, то поглядав на батька, зважуючи його настрiй...

   - Недобрi про тебе дiйшли до мене  вiстi.  Бачу,  що  ти  розледащiв  у
Молдовi. Тому я прибув негайно тебе забрати до Чернiвцiв.

   Як ножем, вразили Осипа цi слова. Вiн почервонiв i вiдрубав:

   - У Чернiвцi я не поїду!

   - Не поїдеш, то жандарми поженуть!

   - За яким правом?

   - За тим, що тобi вiсiмнадцятий рiк, а пашпорта ти ще не маєш.

   - То я добуду його.

   - Нi, без мого дозволу не добудеш.

   - То такi закони в Буковинi, пiдвладнiй Австрiї, а це ж Молдова.

   - Хоч Молдова не пiдвладна австрiйськiй коронi, але є  писанi  султаном
фiрмани 45, i їх пильнують стражники кожного пашлика 46.

   45 Писанi укази султана.
   46 Адмiнiстративна управа, очолювана пашею.
   - Молдовою править свiй господар...
   - Пiд доглядом турецького пашi. - Змiнивши тон, Адальберт лагiдно повiв
мову: - Не гарячись. Я лише добра тобi бажаю. В Чернiвцях пiдготував  тобi
роботу. Готуйся в дорогу!
   - Не можу зараз.  Я  зобов'язався  закiнчити  креслення  планiв  одному
бояру, заборгував у нього.
   - Скiльки потрiбно часу для закiнчення?
   - Принаймнi мiсяць...
   - То даєш слово за мiсяць прибути в Чернiвцi?
   - Я й без слова прибуду.
   - А тепер розповiдай про своє життя в Молдовi. Чому ти тут навчився?..

   - Навчився пiзнавати чари Молдови.
   - Розкажи.

   - Їх можна вiдчувати серцем i душею, а слiв не вистачає.
   Не задовольняючись вiдповiдями сина, Адальберт роздратовувався. Не звик
вiн до такого вiльного поводження Осипа.
   - Перенесемо нашу розмову до зустрiчi в Чернiвцях.  Там  буде  зручнiше
нам порозумiтись.

   - Добре, - погодився Осип.
   Увiйшла панi Роткель, запросила Адальберта i Осипа до столу.

   * * *
   У каламутi багатьох вражень промайнули днi. Якi ж бо тi казки знадливi,
що в них наче сам переселявся i поринав у юнацьких  замрiях.  Спостерiгав,
як циганський табiр здiймався  з  мiсця  постою.  Залементували  чоловiки,
жiнки, заверещали дiти, заiржали конi, чуючи дорогу.
   - Роми!.. Накривайте вози халабудами! Пiдковуйте та напувайте в  дорогу
коней! - подавав басистий голос ватаг.
   За звичаєм зiбралися навколо  гаснучого  вогнища,  прощаючись  з  добре
вгарцьованим майданом. Найближче до вогню стали  молодi  ковалi,  тримаючи
молоти в руках. Їхнi червонi розхристанi  сорочки  наче  ввiбрали  в  себе
вогонь ватри. В рухливому колi дiвчата, пiдiймаючи руки, сплескували, наче
пташина зграя випробовувала перед летом крила.
   - А де Цора?! Де моя донька? Цо-о-ра-а! - бентежився старий скрипаль. -
Цо-о-о-ра!

   Почула тi оклики дiвчина, захвилювалась, прощаючись з Осипом на  березi
Бистрицi.

   - Ой, леле! Ой бiдонька буде, коли не встигну до табору... Пусти  мене,
соколеньку... Викрадеш потiм, як домовились. На березi  Пруту,  де  вперше
зустрiлись. Оце тобi хусточка з трояндою, що сама вишивала.  Хай  буде  на
згадку, - дiвчина пов'язала  хусткою  руку,  наче  заручини  вiдбулися.  -
Пусти... Пусти... Побiжу, доки не пiзно.
   З-за каменя показалась постать Алеко. Вiн  швидко  пiдiйшов,  зiрвав  з
руки Осипа хустку, а дiвчину силомiць повiв до табору.
   Як вражений громом, стояв Осип, простерши руки,  нiби  хотiв  затримати
привид, що зникав з його очей.
   Чув, як заграла скрипка, зацокотiли копитами конi, заторохтiли  колеса.
Все далi й  далi  доносились  звуки.  Стало  зовсiм  тихо.  Лише  Бистриця
виводила прощальну пiсню.


   * * *
   Повернувшись  до  Роткелiв,  Осип  не  затримувався  довго,  вiдбув  до
Чернiвцiв.

   Батько на той  час  займав  незначну  посаду.  А  мешкав  на  приватнiй
квартирi, хоч мрiяв про власний будинок. Нагодився Осип  саме  тодi,  коли
мати  привезла  на  лiкування  хвору  одинадцятилiтню  Павлину.  Вiдбулася
зворушлива зустрiч  з  матiр'ю.  Обiймала  вона  свого  сина,  ридаючи  та
примовляючи:
   - Як ти вирiс, змужнiв! Їдьмо до Путилова господарювати...
   - Нi, не стелеться туди йому шлях, - заперечував Адальберт. - Готується
йому iнша дорога...
   - Аби недалеко... Щоб хоч бачити частiше та сльози виливати...
   Щоденно ходив Осип на берег Пруту, сподiвався на зустрiч.  Прислухався,
чи не гомонить десь циганський табiр. Повертався задумливий  та  сумний  i
слухав материнi вболiвання. Незабаром понесла вона свої невиплаканi сльози
до берегiв рiдної Путилiвки, залишивши у сина пекучий жаль.
   Випроводивши Анну до села, Адальберт повiв поважну раду з сином.
   - Сiдай, Осипе, i слухай батька, - багатозначно  поглянув  на  сина.  -
Продовжимо нашу розмову, розпочату в Нямцi. Не мiг я  тодi  повiдати  тобi
про свiй намiр.

   - А що то? - тривожно запитав Осип.
   - Юнаковi, якому вiсiмнадцять  лiт,  треба  вже  прибитись  до  якогось
берега. Я батько i вiдповiдаю за тебе. Що ти хотiв би робити, де служити?
   - Служити людям.
   - Служити треба нашому цiсарю Францу-Йосифу. Найкраще  в  австрiйському
вiйську. Маєш пiти в жовнiри! Це моя  воля  i  моє  рiшення!  -  Адальберт
пiднiс католицький хрест, притулив його до чола та грудей сина. - Хай тебе
осiнить знам'я римсько-католицької вiри.
   -  Я  цього  не  розумiю,  -  обiзвався  Осип.  Батькове  благословення
католицьким хрестом видалося йому гiрким прокляттям.
   - У вiйську все зрозумiєш.
   - Але...

   - Не наважуйся заперечувати! Воля батька в подiбних рiшеннях непорушна.
Завтра вранцi за тобою прийдуть жовнiри з вiйськової управи. Готуйся!
   - Маю охоту ще поїхати до матерi, проститися з нею.  Все  так  раптово,
несподiвано.

   - То зайвi сантименти. Цими днями закiнчується  набiр.  Завтра  одягнеш
належну тобi шинелю.

   - Але я маю ще пiти в мiсто, зустрiтися з товаришем.
   - Що за товариш?
   - Разом училися...
   - Iди, не барись, хутко повертайся, - допитливо змiряв  поглядом  сина,
похитавши головою.

   Не мiг Осип дати собi раду. Навмання йшов у мiсто. Наче прокинувся  вiд
сну,  коли  зупинився  на  майданчику,  де   колись   таборились   цигани.
Прислухався, хотiв почути тупiт коней, скрип колiс. Виходив  на  шлях,  що
слався до Молдови. Але  по  ньому  лише  вiтер  гнав  куряву  та  кружляло
гайвороння.
   Як  нiколи,  вiдчував  самотнiсть.   Чужими,   непривiтними   здавалися
розкриленi шляхи, мовчазнi  будiвлi  мiста,  похмуре,  розтерзане  вiтрами
небо. Десь теленькав по померлих церковний дзвiн, навiвав тоскнi думи.
   На якийсь час наче поринув у небуття. Опам'ятався аж на  березi  Пруту.
Тут колись були пущенi за течiєю чiчки, тут пролунала  пiсня,  що  надовго
запам'яталась. Здавалася самотньою тепер хвиля. Чому вона така повiльна  й
мовчазна? Несе ж у собi водограї, а живого голосу не приносить.
   Хотiлося гукати, когось  кликати,  протестувати,  змагатись  за  життя,
дружбу, любов.

   Лягали сутiнки. Якась нерозгадана зловiсниця приборкувала думки,  сiяла
вiдчай.

   Повернувся до батька, слухав напуття, пiзнаючи його люту впертiсть.

   * * *
   Пливли години ночi, як у безбережному  океанi  хвилi.  Над  ними,  наче
чайка, квилила думка; безрадiсно зустрiчав тьмяне народження ранку.
   Прибули вiйськовi з управи й забрали. А через день Осип уже стояв серед
молодих жовнiрiв.
   Команду подавав нiмецький  офiцер,  ведучи  новобранцiв  до  передмiстя
Рошошi, де бовванiла сiрими мурами казарма.
   - Айн, цвай! Айн, цвай!
   Жовнiри в такт  команди  крокували  по  небрукованiй  вулицi,  збиваючи
пилюгу. Зупинялися люди. Дехто  спiвчутливо  дивився  на  муштру,  а  iншi
посмiхалися, обмiнювались дотепами.

   Зустрiлась по дорозi валка мандрiвних циган. Збочили вони зi шляху, щоб
не порушити рядiв жовнiрської команди.
   - Осипку! Не дочекався?! Я тут! -  почувся  дiвочий  зойк.  Наймолодший
жовнiр хитнувся в шерензi.
   - Хто там вiдстає? - гукав офiцер. - Айн, цвай! Айн! цвай!
   - Ой боже ж мiй! - линуло слiдом благання дiвчини.
   - Айн, цвай! Айн, цвай! - чимраз голоснiше й  роздратованiше  вигукував
офiцер, зле поглядаючи на нерiвнi ряди  новобранцiв.  Дехто  з  них  ледве
волочив ноги. Iншi штовхалися, натрапляючи на спини тих, що попереду.
   - Швайн! Айн, цвай!  Швайн!  -  лютував  офiцер.  Кожен  нiс  у  думках
скорботу  розставання  й  острах  за  свою  жовнiрську  долю.   У   декого
наверталися сльози на очах.

   Над командою ще  густiше  здiймалася  курява.  Обволокло  тiєю  курявою
циганську валку. А розпачливий дiвочий голос не вщухав, стократ вiдлунюючи
розпачем у серцi Осипа. Здавалося, вiн iде  на  тортури,  несучи  з  собою
ледве розквiтлi почуття невгамовної юностi...
   У казармi жовнiри вели рiзнi розмови. Вловлював Осип жарти, дотепи.
   - А та циганочка, мабуть, закохалася в якогось жовнiра...
   - Доладна дiвчина...
   - Таку б не грiх взяти до нашої команди. Ха-ха-ха!
   - Все бiгла слiдом...
   - Гукала когось.
   - Офiцер насварив її...
   - Ото диво...
   - Циганка ж...
   Боляче сприймав Осип жовнiрськi дотепи, линучи  думками  поза  казарму.
Гнiтили його сiрi стiни, вдихав важке повiтря.  Чорний  морок  налягав  на
груди. Думка ридала, квилила, як пiдстрелений птах, проймалася  тривожними
питаннями. У всiй душевнiй каламутi свiтлою цяткою  залишалося  лиш  мiсце
для спогадiв про незабутнi чари Молдови. Новобранцi то сидiли, куняючи, то
лежали на нарах. Хто тяжко зiтхав, хто понурив голову, хто байдуже дивився
на сiрi стiни. А якийсь ще й пiсню поволi затяг:
   Гей пiду ж бо я, гей пiду ж бо я
   То в гору, то в долину;
   Ой, найду ж бо я, ой найду ж бо я
   То рожу, то калину.
   Чи рожу рвати, чи рожу рвати,
   Чи калину ламати?
   Чи ся женити, чи ся женити,
   Чи парубком гуляти?
   Оженив бих ся, оженив бих ся -
   Заболить головонька,
   Не женив бих ся, не женив бих ся -
   Затужить дiвчинонька.
   Мудрому бути, мудрому бути -
   З кременя вогню добути;
   Ще мудрiшому, ще хитрiшому -
   За дiвчину забути...
   Осип сiв поруч спiвака.
   - З якого краю, братику? - запитав.
   - Кожен край має свiй звичай i свою пiсню.
   - Пiзнаю... З того краю i я, братику,  -  голос  Осипа  забринiв  тихим
смутком.

   - То спiваймо разом. Мо, легше стане?
   - Не до спiву менi.
   - У кожного своє...
   - Як зовешся?
   - Михайло Дучак... - Новобранець продовжував свою спiванку:
   Ще мудрiшому, ще хитрiшому -
   За дiвчину забути...
   - Добре слово почув од  тебе.  Потоваришуймо  вiд  цього  дня,  -  Осип
потиснув Михайловi руку, обняв його, як рiдного.
   - Знаю, братику, що журбота груди  смокче,  -  Дучак  знову  вдався  до
пiснi, наче хотiв угадати тривогу свого спiвбесiдника...
   Навколо мурованi стiни казарми здавалися пропахлими не тiльки тютюновим
димом, а й тюремною вогкiстю та забруднiлим одягом. Тьмяно лягали сутiнки,
у загратованi вiкна ледве снувалися  вiдблиски  захiдного  крайнеба.  А  з
часом  крiзь  грати  зазирнула  зiрка,  тремтливим  вiдблиском  пронизуючи
темряву. Вловлював те блiде мерехтiння юний новобранець, а думкою  вимiряв
шляхи незабутньої Молдови.


   ГЛАВА ТРЕТЯ _
   ЖОВНIРСЬКА НЕДОЛЯ _
   Кожного прибульця вабить багатьма принадами столиця iмперiї  Габсбургiв
- велелюдний Вiдень, прославлений архiтектурою, живописом та музикою.  Хто
вiдмовиться, потрапивши сюди, побувати в алеях Пратеру 47, зупинитись бiля
знаменитої Ротонди, увiчненої виступами  Моцарта,  Бетховена,  Шуберта,  й
Шопена? Тисячi мандрiвникiв прибувають для розваги в придунайську столицю.
А дехто потрапляє сюди без намiрiв знайти задоволення  в  пишнотах  мiста.
Такого, закинутого випадково долею, можна швидко  розпiзнати  серед  iнших
вiдвiдувачiв Пратеру.
   47 Стародавнiй парк у Вiднi.
   Не мiг не звернути  на  себе  уваги  молодий  фельдфебель  41-го  полку
австрiйської армiї. Вiн ще не скинув зимової форми, хоч  уже  рання  весна
входила в свої права, даючи змогу  багатьом,  хто  прибув  на  прогулянку,
попишатися придбаними до нового сезону вбраннями.
   Стомлене обличчя, задумливо-зосереджений погляд  проникливих  очей,  що
примружено дивилися  крiзь  окуляри,  струнка  виправка  привертали  увагу
багатьох розважальцiв.  Навiть  пишно  зодягненi  дами.  кидали  запитливi
погляди на незнайомця. Це не порушувало добропорядної поведiнки, бо  всюди
точилися розмови  про  пересування  армiйських  частин,  як  завжди  перед
оголошенням вiйни. Адже не для розваги зупиняють  полки  в  столицi  пiсля
маневрiв.
   Але, здавалося, до багатьох дженджуристих фертикiв  не  доходили  жоднi
вiдомостi. Хай думає про  це  державний  канцлер.  А  їх  бiльше  хвилюють
кокетливi погляди жiнок, лаковi черевики, бiлi манжети, моднi  капелюхи  й
угорське вино. Цi вiдвiдувачi парку  добре  знають  iмена  прославлених  у
мiстi кравцiв, перукарiв.  До  Гейне  й  Шiллера  їм  байдуже,  а  музикою
користуються лише для танцiв.

   У потоцi франтовитої  молодi  шелестiли  шовковi  убрання,  розсипалися
усмiшки, щедро  марнувалися  поклони.  Повним  контрастом  видавалась  тут
шинеля армiйського фельдфебеля. Дехто навiть не  просив  пробачення,  коли
ненароком у натовпi ставав ногою на жовнiрський чобiт або торкався  лiктем
спини. Модний капелюх, вишукана зачiска, витончена манiрнiсть могли робити
звичайних людей знаменитостями на час розваг i прогулянок.

   Були й такi, що сторонилися,  забачивши  армiйця,  бо  розумiли  надане
прославлення армiї полiтикою лукавого лицедiя Меттернiха. То  ж  вiн  став
iдейним натхненником  Вiденського  конгресу,  на  який  з'їхалися  монархи
Європи пiсля поразки наполеонiвської Францiї,  щоб  створити  жандармський
союз  iмператорського  владицтва,  iменований  Священним  союзом.  Вiдтодi
австрiйська  шинеля  символiзувала  реакцiйну  суть  багатьох  походiв  на
придушення  визвольних  рухiв.  Австрiйськi  генерали  манiфестували  тiєю
шинелею непохитнiсть дому Габсбургiв.

   Мабуть,  найбiльше  за  останнi  десятилiття   надокучила   та   шинеля
iталiйцям, розчленованим кордонами окремих  держав.  Не  раз  незалежнiсть
iталiйських провiнцiй потрапляла пiд чобiт австрiйської вояччини,  не  раз
волелюбнi сини Iталiї опинялись пiд вартою австрiйських жандармiв.
   Хвилi народних рухiв, починаючи вiд виступу карбонарiв (вуглярiв) i  до
прославленого руху гарiбальдiйцiв, завжди натрапляли тут на багнети.
   Армiйського прибульця  не  приваблював,  а  бентежив  натовп  столичних
пустоцвiтiв. Догадувався вiн, що за цим зовнiшнiм лиском криються  болячки
iмперiї  Габсбургiв,  яка  тримається   на   гнобленнi   народiв.   Бiльше
зацiкавлювали його розмови бородачiв, якi ховали свої лисини пiд  високими
цилiндрами.  Вони  тривожно  висловлювали  судження  про  те,  що  недарма
заворушилося  сардинське  королiвство  П'ємонт,  виявляючи   територiальнi
претензiї на Ломбардсько-Венецiанську область, яку за рiшенням Вiденського
конгресу 1815 року оголошено провiнцiєю,  пiдлеглою  австрiйськiй  коронi.
Добився-таки  князь  Меттернiх  встановлення  цiсарських  порядкiв  i   на
iталiйськiй землi, розчленованiй на  окремi  клаптиковi  держави.  Не  без
пiдстав йому належить ходова  фраза,  якою  i  потiм  користувалися  рiзнi
завойовники: "Iталiя - це лише географiчне поняття". Заведений Меттернiхом
єзуїтський шпiонаж дiяв. Тому не залишалась таємницею  змова  мiж  королем
П'ємонту Кавуром та французьким iмператором Наполеоном  III,  згiдно  якої
союзники  мали  розпочати  вiйну  проти  Австрiї  в  1859  роцi.   Австрiя
готувалась до вiдповiдних дiй, заповiданих Меттернiхом, який помер цього ж
року.
   Порушуючи принципи Священного союзу, змовники вирiшили в боротьбi проти
Австрiї  використати  авторитет  iталiйського  народного  героя   Джузеппе
Гарiбальдi. Король П'ємонту розумiв,  що  таким  чином  вiн  поставить  на
службу своїх iнтересiв народний визвольний  патрiотизм.  Графа  Кавура  не
зупинила навiть революцiйна бiографiя Гарiбальдi. Хай  вiн  прославився  в
революцiї 1848 року, хай його  iм'я  набуло  популярностi  за  океаном  як
ватажка визвольних загонiв на просторах Бразiлiї, хай будуть  символiчними
його  зустрiчi  в  Лондонi  та  листування  з  росiйським   революцiонером
Герценом. Кавур, користуючись єзуїтським  принципом  -  "мета  виправдовує
засоби", не погребував запросити в свою  столицю  Турiн  народного  героя,
щоби  домовитись  про  спiльнi  дiї  проти   австрiйського   владицтва   в
роздроблених провiнцiях Iталiї.
   Гарiбальдi погодився формувати волонтерськi  частини,  до  складу  яких
мали входити, крiм iталiйцiв, прихильники  народного  ватажка,  прибулi  з
iнших  країн.  "Я  звик,  -  говорив  вiн,  -  пiдпорядковувати  полiтичнi
переконання  найголовнiшому  -  об'єднанню   i   вiдродженню   нацiональне
пригнобленої Iталiї".

   Довiдавшись про змови проти Габсбургiв, австрiйська вояччина  ризикнула
розпочати вiйну, перенiсши її на  територiю  противника.  На  чолi  походу
австрiйської армiї став генерал Урбан.
   У передвоєннiй лихоманцi розпочався 1859 рiк. Цим зумовилось i прибуття
в столицю частин  41-го  полку,  якому  були  вiдведенi  казарми  "Штiфт".
Щоденно вiдбувалися муштри, перевiрка  готовностi  до  боїв.  Лише  зрiдка
фельдфебель Осип Федькович-Гординський мав змогу  вирватися  з  казарми  в
мiсто.

   Може,  поважнi  любителi  класичних  симфонiй  запротестували  б  проти
присутностi нiякими  нагородами  не  позначеного,  зодягнутого  в  похiдну
шинелю  фельдфебеля.  Але  свiдомiсть  назрiвання  воєнних  подiй  спиняла
австрiйських "патрiотiв", якi  розумiли,  що  їх  добробут  оберiгають  тi
грубезнi жовнiрськi шинелi.

   Та дивний слухач  симфонiй  i  не  звертав  уваги  на  присутнiх.  Його
полонила й до глибини душi  потрясла  музика.  Вiн  захоплено  слухав,  як
ридально змагалася скрипка з тужливою вiолончеллю, наче бистрокрилi птахи,
увiрвавшись у буревiйнi простори, ширяли над узгiр'ями Альп, подаючи  свої
голоси. Заколисаний  ними,  фельдфебель  переносився  думками  до  рiдного
Черемошу i Бистрицi, забуваючи про набридлу муштру та осоружну казарму.

   * * *
   За чотири роки фельдфебельськi познаки на мундирi Федьковича  порудiли.
Час би набути офiцерське  звання,  принаймнi  пiдпоручика.  Але  цього  не
прагнув юнак, що знаходив собi бiльше товаришiв серед жовнiрiв, нiж у колi
офiцерiв. Самий дух загонистої австрiйської вояччини був йому  нестерпний.
Не цурався вiн спiвати та розважатися з жовнiрами. Його любили й  поважали
юнаки-гуцули.
   Нарештi  перед  виступом  у  похiд  мали   надати   Федьковичу   звання
пiдпоручика. Для цього вiн повинен визначити себе в муштрi.  На  маршовому
полi вiдбувалися вiйськовi заняття. Ставили роту 41-го  полку  проти  роти
iншого  полку.  Треба  було  вести   удавану   атаку.   Замiсть   багнетiв
застосовували виструганi буки. На все це  дивився  Осип,  як  на  розвагу,
навiть посмiхався, "колючи" противника та проголошуючи завченi патрiотичнi
вигуки. Якось пiд час атаки фельдфебель, замiсть того щоб показати  iншим,
як треба орудувати багнетом, зупинився й кинув об землю палицю.

   - Михайле! - гукнув вiн.
   - Осип! Це я, Михайло Дучак!
   - Де ти взявся?
   З Михайлом Дучаком - спiвучим гуцулом - заприятелював Осип ще  в  першi
роки жовнiрства. А потiм потрапили вони в рiзнi частини. Два роки  Михайло
хворiв, а тепер ось зустрiлися земляки i кинулись один одному в обiйми, не
зважали на команду.

   - Оце зустрiч!
   - Як можна?

   Командир, оскаженiвши, пiдбiг до них, заверещав:
   - Хто дозволив таке на полi бою? Братання  з  ворогом  -  то  є  зрада!
Вивести з строю й на гауптвахту обох!
   Осипа i Михайла взяли пiд варту, повели. Iшли вони разом, обнявшись. То
плакали, то смiялись.
   - Хай i на гауптвахту, аби разом.
   - Друже!

   - Побратиме!

   - Та де ти взявся?
   Вся рота була стривожена цiєю  подiєю.  Командування  затримало  надати
звання  пiдпоручика  фельдфебелю  Федьковичу.  Нiмецькому  ж  офiцеру   за
виявлену пильнiсть у бойовiй обстановцi пришпилили ще одну зiрочку...
   Тепер збiльшилося коло побратимiв-гуцулiв, що приходили порозмовляти та
поспiвати пiд казармою вечiрньої пори.
   Сюди почав  навiдуватися  з  сусiдньої  частини  Михайло,  який  вiдбув
кiлькаденну гауптвахту. Цього разу вiн не зазнав покарання буками,  бо  на
час перебування вiйська  в  столицi  були  скасованi  катування  жовнiрiв.
Досить того, що в iнших мiстах  навтiшались  нiмецькi  офiцери.  Найбiльше
доставалося гуцулам.

   Часом викликали охочих карати буками нещасливцiв. Знаходились такi, що,
на догоду начальникам, бралися виконувати такi  бруднi  доручення.  Навiть
уславився один земляк з Буковини. Його прозвали "гусаром",  бо  закручував
по-гусарському вуса, коли брав до рук бука. За це вiн  одержав  медаль  i,
носячи її, випинав наперед груди.
   Коли доводилося зустрiчати його, то Осип  з  огидою  вiдвертався.  Дуже
полюбив вiн земляка Михайла Дучака, який сам  змайстрував  лiру  та  ще  й
Федьковйча навчав грати на нiй.
   Коли збиралися жовнiри, Михайло з своєю лiрою сiдав бiля Осипа.

   Велися розповiдi про жовнiрську недолю.
   - А зо мною ось така була пригода, - довiдав лiтнiй жовнiр, у  зморшках
обличчя якого ховалась добродушна усмiшка. - Якось запитує  командир:  "Що
ти сказав би своєму рiдному братовi, якби  вiн  осмiлився  якимсь  бридким
словом   обiзвати   його   цiсарську   величнiсть,   нашого    благодителя
Франца-Йосифа?" - "Та мiй брат не знає бридких слiв",  -  вiдповiв  я.  "А
якби не брат, а сусiда який?" - "Є тiльки один сусiда  на  наше  село,  що
вживає бридкi слова. Принiс їх звiдкись, бо в нас таких слiв не ведеться".
Слухаючи мої вiдповiдi, офiцер почав  скаженiти.  "Питаю  тебе,  що  б  ти
вчинив тому, хто б вимовив бридке слово про цiсаря?!" Подумавши, почухавши
потилицю, я вiдповiв: "Порадив би бридкими словами обзивати генералiв,  бо
до цiсаря нам далеко, туди нашi слова не дiстануть!" Злютувався  офiцер  i
наказав дати двадцять букiв.
   Розповiдь викликала жвавий смiх.
   - Вам смiшки, братове, а менi за це дiсталися буки, - закiнчив  оповiдь
жовнiр i затяг сумну пiсню, її пiдхопили побратими, тихо  наспiвуючи,  щоб
далеко не було чути. Скарга на жовнiрську долю виливалася тихим спiвом:
   Гоя, пане ти наш,
   Капiтане ти наш,
   Коли хлопцям позволiнє
   На мед-вино пiти даш?
   Ще глибшою тугою зазвучала друга пiсня, що її супроводив Михайло  Дучак
грою на лiрi:

   Ударили тамборики темненької ночi;
   Заплакала дiвчинонька свої чорнi очi.
   Та не того заплакала, що тамбори грають,
   Але того заплакала, що марш припадає.
   Не плач, не плач, дiвчинонько, не вдавайся в тугу,
   Ти другого собi найдеш, а я найду другу...
   Наче зворушенi пiснею, трепетно  миготiли  зорi  й  задумливо  випливав
мiсяць, огортаючи голубим промiнням  далекi  схили  Альп.  Хто  збагне  те
єднання пiснi з красою весняної ночi? Пiсня криє в собi  нездоланну  силу,
вона   народжує   дружбу,   пов'язує   людей   почуттями   братерства    й
взаєморозумiння. Велика сила пiснi спроможна ламати мури i  рвати  ланцюги
неволi. Остерiгайтеся цiєї сили, владарi темряви й сваволi!

   Так думав фельдфебель Федькович,  слухаючи  спiв  побратимiв.  Сам  теж
брався спiвати та розповiдати про пережите за останнi роки.  А  розповiсти
було що. Закинула ж його доля  на  жовнiрську  каторгу...  Спасибi  за  це
батечковi рiдному. Ходив полковим кадетом, мiряв  i  капральським  чоботом
простори iмперiї - перебував i в Семигородi, й на Буковинi, зустрiчався  з
волохами, словаками. В мундирi фельдфебеля вiдбував маневри  i  прибув  до
Вiдня.
   Слухаючи Осипа, побратими тiсно сiдали навколо. Невидимi  нитi  в'язали
жовнiрiв з цiєю  дивною,  задушевною  людиною.  Потай  писав  вiршi,  наче
приносив невидиму клятву чулої душi.
   Ой краю мiй, краю... Моя радiсть i смуток тяжкий...
   Залягала над Вiднем мiсячна нiч, карбуючи тiнями темну примару  казарми
"Штiфт".


   * * *

   Вулицями австрiйської столицi парадним маршем вiв полки генерал  Урбан.
Майорiли бойовi знамена,  що  були  пошарпанi  ще  французами  в  бою  при
Аустерлiцi та Регенсбурзi. Але вояччина iмперiї Габсбургiв пишалася ними.
   Крокували  в  шеренгах  австрiйської  армiї  гуцули,  галичани,   чехи,
словаки, вiдбуваючи гiрку повиннiсть. Такi маршi були справжньою мукою для
Федьковича. Важкi думи й передчуття терзали серце  малопомiтного  в  строю
фельдфебеля 41-го полку. З такими настроями вiн сiдав у ешелон, що  тримав
курс на Трiєст.
   Колеса помiрно вiдбивали такт, наче промовляли:
   - В якi свiти, в якi краї несе вас бiс, нiмих рабiв?
   За вiкнами  вагона  розкривалися  дивнi  панорами  альпiйських  красот.
Спостерiгав  їх,   лежачи   на   нарах,   застелених   похiдною   шинелею.
Одноманiтнiсть подорожi порушила несподiванка.
   На однiй станцiї,  де  купчилося  чимало  ешелонiв,  фельдфебеля  Осипа
Федьковича-Гординського покликано до штабного вагона,  в  якому  полковник
оголосив наказ про надання  йому  вiйськового  рангу  пiдпоручика  другого
класу. Все це трапилось так несподiвано,  що  вiн  розгубився  i  не  змiг
вiдрапортувати   про   свою   вiдданiсть   служити   пресвiтлому    цiсарю
Францу-Йосифу. Але полковник був у доброму гуморi, не зважив на  порушення
молодим офiцером визначених норм поведiнки.
   Так Федькович утратив своє мiсце на жовнiрських нарах i  переселився  в
офiцерський вагон. Тут грали в  карти,  розповiдали  соромiцькi  анекдоти,
вихвалялися наданими званнями. У вагонi тхнуло  цигарковим  димом,  вином,
шинкою, ваксою та фiксатуаром, що його щедро вживали офiцери  для  надання
галантностi своїм зачiскам. Вiд цього, як i вiд масних теревенiв,  ставало
гидко щойно охрещеному пiдпоручиковi. Привертав увагу один  уже  немолодий
офiцер своєю  вродливою  зовнiшнiстю,  аристократичною  осанкою  i  добрим
голосом. На грудях у нього красувався орден.
   - За перемоги, панове офiцери! Вiд французiв  та  сардинцiв  залишиться
тiльки пiр'я на полi бою та маслаки для шакалiв! - хизувався офiцер.
   Вiд прославлення могутностi Австрiї переходив до веселих  розмов.  Тодi
догори пiдiймалися вусики i очi маслилися вiд  самовтiхи.  Осипа  ображали
бридкi баляси про жiнок. Не соромився баламут показувати фото якихось  дам
у непристойному виглядi. Як вогнем обдало  Осипа,  коли  почув  безсоромну
розповiдь. Кров ударила в лице, заговорила палка вдача.
   - Пане офiцерi Ви порушуєте пристойнiсть i гiднiсть!
   -  А  ти  звiдки  взявся  тут  навчати  мене?   -   прибравши   вигляду
набундюченого iндика, загелготав зухвалець.
   - З високої Чорногори, де вiрлята гнiзда в'ють! - вiдповiв Осип.
   - Ха-ха-ха! - взявся в боки нахабник. - То там у вас всi такi недотепнi
до розваги?

   - Дотепнi до розваги i до честi людської, - розпалився Осип.
   - Для честi я ношу шаблю при боцi, - взявся за ефес  офiцер,  прибравши
гордовиту позу.

   - Тримайте, пане офiцер" свою шаблю для дiла, а не для дурниць!
   - Як смiєш мене, заслуженого офiцера, ображати?! - оголив шаблю.
   Федькович теж узявся за  шаблю,  дивлячись  на  супротивника  рiшуче  i
смiливо. В очах вигравали блиски зневаги.
   - Панове! -  втрутились  iншi  офiцери.  -  Облиште  сварку!  Незабаром
помiряєтесь на шаблях з французами!
   - Коли з французами, то ще пiвбiди,  -  обiзвався  молодий  офiцер,  що
замислено сидiв осторонь. - А коли доведеться з волонтерами Гарiбальдi, то
можна й пощербити шаблi!
   Загомонiли офiцери. Не всi розумiли натяк офiцера. Зухвальця  зупинили.
Але вiн ще продовжував шаленiти, вигукуючи:
   - Моя шабля позначена боями й походами! Вона дана менi  самим  Урбаном!
Рубати нею буду й француза, й iталiйця,  i  всяку...  -  запалив  цигарку,
вiдвернувшись вiд Федьковича, до якого пiдiйшов замрiяний офiцер:
   - Ваш вчинок, - мовив вiн, - гiдний похвали. Зараз не час тут  мiрятися
на шаблях. Краще схрещувати їх для дружби.
   Вiдтодi Осип потоваришував  з  ним.  Новий  знайомий  виявився  бувалою
людиною й цiкавим оповiдачем. Був вiн родом з Варшави, добре знав польську
лiтературу, а Мiцкевича читав напам'ять, особливо його  прославлену  поему
"Дзяди". Це ще дужче зрiднило  офiцерiв.  Натхненний  поляк  розповiв  про
дружбу  Мiцкевича  з  Пушкiним  та  росiйськими   революцiонерами.   Осипа
схвилювала розповiдь про трагiчну долю генiального  росiйського  поета,  з
вiршами  якого  познайомився.  А  ще  бiльше  зацiкавили   вiдомостi   про
Гарiбальдi.

   * * *
   Пiд звуки воєнних маршiв прибували ешелони до станцiї  Трiєст.  Веснянi
хвилi Адрiатичного моря тихим  плескотом  зустрiчали  армiю  Урбана,  який
вигарцьовував перед полками на бiлому конi  з  довгою  гривою.  Шикувалися
полки  пiд  знаменами  Габсбургiв,  що  ведуть  свiй   рiд   од   римських
завойовникiв.  Пiсля  огляду  вiйськ  почалась  посадка  на  кораблi,  якi
вирушали через Адрiатичне море до берегiв Венецiї.

   Залягала   тиха   нiч   на   морi.   Наче   в   передгроззi,   випливав
червоно-багряний мiсяць, мережачи кров'яними блисками легку хвилю.  Вперше
Федьковичу довелося  бачити  безбережний  морський  простiр,  що  викликає
найрiзноманiтнiшi почуття  людини.  Наче  пригноблювала  його  ця  велична
краса, породжувала неспокiйнi роздуми. Дивився на жовнiрiв, угадував  їхнi
настрої. Однi спали, iншi куняли, а дехто плакав. Кожне живе серце затаїло
в собi якусь невимовну таємницю.
   Море...  Скiльки  ти  своїми  розгойданими  хвилями  носило   кораблiв,
розлютовано кидало їх у свою глибiнь або прибивало  до  незнаних  берегiв.
Невпинним шумом навiвало ти поетичнi мрiї,  що  їх  могли  збагнути  митцi
слова - вiщуни волi. На твоїх берегах  родилися  пiснi  Гомера,  Вергiлiя,
Байрона i Шеллi.
   Почував, як в душу вливалася туга за долю  тих,  що  одягли  жовнiрськi
шинелi, корячись велiнням завойовникiв. Море, зупини свої хвилi,  не  неси
цих бездольцiв на кровопролиття!
   Вранiшнє сонце торкнулось  рожевим  промiнням  берегiв  Венецiї.  Бiлим
мармуром забовванiли дивнi споруди. Читав у них венецiанську iсторiю, коли
тут iснувала стародавня багата республiка, що  тримала  широкi  зв'язки  з
Вiзантiєю i Сходом. Повнокровне мистецтво Венецiї епохи Ренесансу залишило
для людськостi немеркнучi у вiках цiнностi.
   У свої чарiвнi обiйми приймала  древня  красуня  флотилiю  австрiйської
армiї. Не раз була вона свiдком воєнних навал, не раз тут  пiдносили  свiй
меч свiтовi володарi. Минали часи, забувався  дзвiн  мечiв,  i  зачарована
красуня, змивши кривавi плями, знову  поставала  пiд  пiвденним  сонцем  у
своєму величному вбраннi. Вiдiйшли в небуття iмена войовникiв, а створеним
руками людини пам'ятникам вiдкрила свої дверi вiчнiсть.
   Тут Федькович знову зустрiвся з поляком-офiцером, що  приязно  привiтав
його  по  дорозi  до  Трiєста.  Разом  пiшли  оглядати  пам'ятники  мiста,
розташованого на 118-ти островах, сполучення мiж якими  ведеться  складною
системою  каналiв.  Зупинилися  на  площi  перед  собором  Святого  Марка.
П'ятибанна будова, прикрашена рiзноманiтними колонадами,  вкритими  дивною
мозаїкою, статуями  роботи  знаменитих  скульпторiв  i  зодчих,  справляла
враження монолiтностi, наче стверджувала свою вiкову  нездоланнiсть  перед
будь-якими навалами. А ось i Палац Дожiв,  наче  незрушна  кам'яна  брила,
зведена в схiдному стилi вправними руками умiльцiв.

   Оглянули  друзi  будинок  бiблiотеки  Сан-Марко.  Звiдси   ж   промiння
фiлософiї гуманiзму осявали далекi простори свiту.
   У всьому, що поставало  перед  очима,  серцем  поета  вiдчував  одвiчну
боротьбу двох начал: свiтлого, народного, гуманного, життєстверджуючого  i
темного, створеного свавiллям iнквiзицiй та мiстикою католицизму.
   Спiльнi прогулянки по Венецiї зрiднили Осипа з поляком.  Давню  й  нову
iсторiю вичитували вони, розглядаючи пам'ятники. Хiба можна, перебуваючи в
прославленому мiстi, не згадати нову Венецiанську республiку 1797 року? Це
ж  секретар  тимчасового  республiканського  уряду  видатний   iталiйський
письменник-патрiот Уго Фосколо проголосив: "О Iталiє!  Упокой  тiнь  своїх
великих людей!"
   Австрiйська  вояччина  знищила  Венецiанську  республiку.  "Доля  нашої
вiтчизни завершена: все загублено; i саме  життя,  якщо  тiльки  його  нам
подарують, пiде на оплакування наших нещасть i  ганьби",  -  цими  словами
звертався до землякiв Фосколо. Йому вдалося збагнути  нацiональнi  почуття
iталiйцiв, те, чого не можуть почувати тирани  й  завойовники.  Адже  вони
нiколи  не  мали  вiтчизни.  Не  мав  її  нi  Юлiй  Цезар,  нi   Александр
Македонський, нi Бонапарт.
   - Гарiбальдi має  свою  вiтчизну!  Так!  Гарiбальдi!  -  з  пiднесенням
говорив приятель Осипа.

   - Приклад його героїзму мають перейняти iншi народи, - замислено  мовив
Осип, пригадуючи враження од першої звiстки про  Гарiбальдi  в  корчмi  на
березi Бистрицi.

   Кожне слово спiвбесiдника роз'ятрювало душевнi рани недавно  охрещеного
пiдпоручика. Вiн усвiдомлював трагедiю своєї участi в походi  австрiйської
вояччини. Та не тiльки власну трагедiю, а й становище  багатьох,  подiбних
йому, учасникiв походу. Тепер глибше мiг збагнути долю  свого  народу.  Як
нiколи ранiше, поставала в уявi рiдна  країна.  Наче  чув  знайомий  гомiн
Черемошу, полонинське роздолля i вiтровiння Чорногори.
   Невгамовний  спiвбесiдник  все  говорив  i  говорив,  оздоблюючи   свої
судження вiршами то з Мiцкевича, то  з  Петефi.  Навiть  Пушкiн  i  Рилєєв
поставали в уявi спiвбесiдникiв.

   Серцем i душею сприймав Осип розмову поляка.  Почув  вiд  нього  багато
нового й цiкавого. Був вiн i  в  Лондонi,  де  видає  росiйський  емiгрант
Герцен  газету  "Колокол",  закликаючи  до  боротьби  з   самодержавством.
Довiдався, що Герцен пiдтримує рух,  очолений  Гарiбальдi,  з  волонтерами
якого, очевидно, доведеться зiткнутися й їм. Бував спiвбесiдник Федьковича
i в Петербурзi. Розповiв, що з заслання повернувся польський  революцiонер
Сераковський,  який  разом  iз  Чернишевським  спiвробiтничає  в   журналi
"Современник". Обидва вони приятелюють з українським поетом Шевченком,  що
зазнав тяжких переслiдувань росiйського ката-iмператора, а тепер перебуває
в Петербурзi.
   Розповiдi  поляка-офiцера   засяяли   новими   iскрами   в   свiдомостi
Федьковича. Тиснули приятелi один одному  руки,  умовившись,  при  нагодi,
продовжити цiкавi розмови.

   Австрiйська армiя розташувалась в Ломбардiї. Генерал Урбан зупинився  в
Мiланi; його штаб розмiстився в будинку, в  якому  перебував  у  свiй  час
Наполеон Бонапарт, що  переможно  увiйшов  у  мiсто  1796  року,  вигнавши
австрiйцiв. Через  три  роки  сягнув  сюди  полководець  росiйської  армiї
Суворов, розбивши французiв, що ними  командував  генерал  Моро.  А  тепер
самовпевнений  Урбан  вирiшив,  що  йому  доля  судила  стати  спадкоємцем
прославлених полководцiв.
   Австрiйська армiя по-завойовницькому вторгнулась на територiю П'ємонту.
Тим  часом  вiйська  Францiї   та   П'ємонту,   об'єднавшися   в   Турiнi,
пiдготувались до контрудару. Гарiбальдi вiд союзного командування  одержав
iнструкцiї переправитись з волонтерами на протилежний бiк Тичино й дiяти в
тилу австрiйської армiї.

   За наказом  командування  австрiйської  армiї  41-й  полк  мав  зайняти
стратегiчнi пункти в Ломбардiї,  щоб  вiдвернути  небезпеку  партизанських
наскокiв Гарiбальдi,  в  той  час,  як  основнi  частини  генерала  Урбана
зiткнуться з сардинською та французькою армiями.
   Термiново частина Федьковича, разом з  iншими,  вирушила  залiзницею  з
Венецiї до Брешi. А звiдти маршами доводилося швидко перебиратися з одного
пункту до iншого, бо почали активно дiяти альпiйськi стрiльцi  Гарiбальдi.
Увесь час зазнавали небезпеки залiзниця й телеграф. Не  раз  потрапляли  в
скрутне становище частини 41-го полку. Довелося Федьковичу з  своєю  ротою
побувати в рiзних мiсцевостях мiж  Медiоляном,  Комо,  Бергамо,  Тревiлiо,
уникаючи нападу гарiбальдiйцiв. Нарештi пiд Кассано в  долинi  Маргорабiя,
де мiсцевi повстанцi приєднувались до волонтерiв, мала  вiдбутися  кривава
сiча.
   Минали родини тривожної  ночi.  Стомленi  жовнiри  причаїлись,  чекаючи
нападу.  Iм'я  Гарiбальдi  викликало  велику  тривогу.  Адже  вiн   своїми
одчайдушними атаками всюди сiяв панiку.
   Простеливши  шинелю  бiля  похiдного  намету.  Осип  присiв  вiдпочити.
Тривожна нiч огортала  табiр.  Темне  небо  спалахувало  вiдблисками  бою.
Здавалося, вiн зловiсне наближався. Ось-ось дадуть команду  пiдiйматися  й
ступати до бою. З ким i за що? В iм'я яких iдеалiв накласти  головою?  Чия
рука веде цих знедолених, безправних людей у сiрих  шинелях  на  смерть  i
калiцтво?
   Червоний пiдiймався з-за гори мiсяць, а вiтер,  розтерзуючи  мiжгiрськi
далi, нiби стиха шепотiв:  "Не  свiти,  круглолиций,  не  осявай  поснулих
бездольцiв, може, їм сняться рiднi оселi та журнi голоси матерiв, сестер i
жiнок".
   Прокидалась  трепетна  думка,   як   сяйво   вiдблискiв   бою.   Гостро
насторожувалась уява, коли дзвiнкокопитно проносилися в горах  вершники  i
стугонiла земля. Чи не гарiбальдiйцi?
   Трохи вщухала канонада, а  думка  ще  гострiше  й  настирнiше  обiймала
простори, линула до рiдного Черемошу, квилила чайкою...
   Бiля намету пiд зорями неба Ломбардiї не в  забуттi,  а  сповнений  дум
сидiв син гуцульського народу. Навколо  нього  поснули  друзi-жовнiри.  Як
добрий батько, що доглядає  дiтей,  обходив  вiн  їх.  Звиклi  до  муштри,
полягали шеренгами, укрившись вiд нiчної прохолоди  шинелями  та  тулячись
один до одного. Поправляв шинелi тим, у кого вони позсовувалися. Робив  це
обережно, бо пiд кожною шинелею б'ється живе й наболiле серце.
   Десь недалеко знову розiгрався  запеклий  бiй.  Його  грiзний  вiдгомiн
стоголосе зазвучав у душi поета.
   Саме в  таких  обставинах  у  ньому  прокидається  спiвець  жовнiрської
недолi, що  своїми  простими  словами  торкається  струн  душi  звичайної,
приземленої людини. Без рицарської шпаги й баламутних  серенад  вривається
вiн у жорстоку дiйснiсть, не копiюючи нi Гейне, нi Гете,  нi  Мiцкевича  й
Петефi. Чiтко нанизується слово до слова, як у тих сiрих шинелях  туляться
плечi до плечей. Не поезiя високого  стилю,  а  голос  зворушливої  правди
зазвучав  у  невимушених  рядках  вiршiв.  Народжується  поет  жовнiрської
скорботи,  нацiональної  гiдностi,  який  прославляє  почуття  пiд'яремної
людини, розкриває її трагедiю. Вiн  наскрiзь  самобутнiй  i  лiричний,  бо
билося в потомлених грудях чуле серце.
   Тривожно перегортав у пам'ятi години, днi, роки. Сюди - пiд Кассано - у
квiтневу нiч 1799  року  приносив  полковець  Суворов  славу  альпiйського
походу. З чим же прибув пiд Кассано пiдпоручик  41-го  полку  австрiйської
армiї? Якою  подiєю  буде  позначено  його  перебування  в  цiй  славетнiй
мiсцевостi?
   Мiсяць плив по зоряному небу, тьмяно освiтлюючи  пишнi  замки  й  руїни
стародавнiх фортець. У їхнiх тiнях, мабуть, криються  слiди,  полишенi  ще
гренадерами Суворова. Може, й вони  колись  отак  покотом  лежали  на  цiй
землi? Думки ятрились ранами,  болiли  народними  болями.  Риданнями  душi
наповнюються його думи,  а  слова  в'яжуться  в  ритмiчнi  сплетiння.  Так
дбайливий жнивар добирає колосок до колоска на рiднiй нивi.
   Свiтять невсипучi зорi в небi, обiймаючи обшири ночi. Десь i над рiдною
Буковиною проливають вони перлове  мерехтiння.  Може,  як  i  йому,  сiять
тривогу в материнське серце,  не  дають  заснути.  Наче  дозорцi  людської
совiстi, миготять сузiр'я, ронячи чистi сльози на розтерзане вибухами поле
бою.
   Ой думи ви, думи, - вiстуни тривоги й надiй! Збирав  на  цих  просторах
вашi зорянi жалi древнiй Данте - переможець пекельних  мук.  А  тепер  син
гуцульської недолi засiває ними народжуванi вiршi,  щоб  iшли  блукати  по
свiту, шукаючи притулку й привiту.

   У цю тривожну нiч народився перший український вiрш Федьковича.

   Нiчлiг

   Звiзди по небеснiм градi
   I по однiй i в громадi
   Як то любо заснияли,
   Де жовняри спочивали.

   А як зблiднуть тихо зорi,
   Свiтле сонце зiйде д'горi,
   Хто тогдi нам, бiдним, скаже,
   Де котрий з нас нинi ляже?

   Де хто ляже, божа воля,
   Є де спати, много поля,
   Є де голов приклонити,
   А зiрницi ймуть свiтити.
   Розбудженi канонадою, жовнiри пiдвелися. Рушницi з багнетами тримали  в
руках, чекають команди до бою. Не дочекалися.
   Вихором пронеслися  гарiбальдiйцi,  наробивши  бешкету.  Потрапили  пiд
удари сусiднi частини. Рота Федьковича не зазнала цього лиха.
   На ранок розповiдали про посiчених на смерть австрiйських воїнiв. А  ще
тихцем ширились чутки: частина пiд командою офiцера-поляка  склала  зброю,
перейшла на бiк Гарiбальдi. Цi вiдомостi бентежно вразили Федьковича.

   * * *
   Генерал  Урбан  поставив  40-тисячну   армiю   на   обороннi   позицiї,
намагаючись   зосередити   в   єдиний   кулак   частини,    деморалiзованi
безнастанними нападами Гїрiбальдi.

   Враховуючи  пiдупалий  дух   австрiйської   армiї,   сардино-французькi
союзники пiдготувалися до рiшучого удару на пiвденних пiдступах до  Мiлана
пiд Маджентою.

   Великий бiй, що в ньому  брали  участь  десятки  тисяч  з  обох  бокiв,
закiнчився кривавою поразкою австрiйської армiї.
   На щастя, резервна частина, в якiй служив  Федькович,  так  i  не  була
виведена на поле бою. Але вiн чув, як здвигалася земля вiд  артилерiйських
обстрiлiв, спрямованих на австрiйськi позицiї. Смертоносний  гул  потрясав
повiтря, освiтлювались вiд вибухiв околицi й  палахкотiло  небо.  Довелося
Федьковичу з своїми жовнiрами кiлька днiв пiдбирати поранених та  хоронити
забитих.
   Засiяне трупами та  покалiченими  вояками  поле  спускалося  схилом  до
рiчки. На березi  найбiльше  було  поранених  -  мабуть,  повзли  до  води
тамувати жагу. Дехто востаннє в своєму життi напився з щедрого плину чужої
рiчки. Мiсцями  хвиля  змивала  з  берега  кривавi  плями.  Чия  то  кров?
Iталiйця, чи француза, чи, може, гуцульського бездольця?
   Ось поруч  людей  конаючий  кiнь.  Його  наповненi  сльозами  очi  наче
увiбрали в себе жахливе видовище  бою.  А  обiч  поранений  офiцер  пробує
звестися, але не вистачає сили.  Груди  й  лице  геть  закривавленi.  Осип
пiзнає того, що погрожував йому в вагонi. Поруч шабля, якою вiн  хизувався
та нахвалявся рубати всiх. Лиха доля спiткала зухвальця.
   - Врятуй, камраде, не дай загинути... - благав.
   - Врятую, бо це мiй обов'язок, - Осип узяв на свої плечi пораненого. Та
ще й шаблю його пiдiбрав.
   Довелося пiдбирати загинулих воїнiв i сардiнсько-французької армiї.

   Ось французький  гренадер  лежить  бездиханне  впритул  з  австрiйським
жовнiром. Наче побратала їх смерть на полi бою.
   А  ось  молодий  воїн  у  гарiбальдiнськiй  червонiй   сорочцi.   Груди
простреленi, лежить горiлиць, наче гордiсть воїна  з  табору  Джузеппе  не
залишила його i по смертi. Пiзнав юнака i наказав Федькович поховати  його
з честю, а  топiрець  з  портретом  Гарiбальдi  вiддав  Михайловi  Дучаку,
наказавши зберiгати його.

   На ранок наступного дня Осип iз своїми друзями садив кущ троянди  поруч
свiжої могили загиблих. Iз-за  узгiр'їв  пiдiймалося,  наче  кров'ю  мите,
сонце, поволi описуючи своє  коло.  Трiпотiло  пiд  його  промiнням  листя
пошарпаних набоями дерев, i десь обзивався кличним голосом  приальпiйський
птах, може, збирав до гнiзда розполоханих дiтей.
   Увечерi до похiдного намету  з'явилася  скорботна  муза,  народжувалась
пiсня "Пiд Маджентою". Простими словами поет висловлює вболiвання за  всiх
загиблих, що їх австрiйська  вояччина  поставила  перед  лицем  смертi  та
ганьби. Не звеличує спiвець тупоголових генералiв, не прославляє цiсарське
благоденствiє, не схиляє голову перед габсбургським троном. Бо  полягли  ж
на полi бою гуцули, словени, чехи,  батькiвщину  яких  топче  жандармський
чобiт.
   Сльозами i кров'ю скропленi слова народженої пiснi:
   Гей у полi, у полi
   Там лiтають соколи;
   Летя лiтають, сумненько гукають,
   Аж мене серце болить.

   Ой серденько, серденько,
   Чого ж тобi тяженько?
   Канони 49 грають, кулi заспiвають,
   Най ти буде раденько.

   Буде, буде раденько:
   Буде рано-раненько
   Сонце сходити, перестанеш жити -
   Гуляй, гуляй, серденько!

   Ой сонечко сходило,
   Туманами ся вкрило;
   Канони грали, кровйов розливали,
   Аби ся не дивило.

   Подиви ж ти си, мати,
   Та на нашi кабати 50.
   Вся кабачина - то кров, то калина, -
   Ци-с мня годна пiзнати?
   49 Гармати (нiм.).
   50 Мундири, шинелi.
   На поразку  австрiйської  армiї  пiд  Маджентою  вiдгукнулися  часописи
багатьох країн. Братерським перекликом  з  вiршем  Федьковича  пролунав  у
Петербурзi голос Чернишевського,  який  друкував  вiдомостi  на  сторiнках
"Современника": "4 июня (23 мая), в день битвы при  Мадженте,  совершенное
торжество волонтеров:  войска  Урбана,  разбитые  и  рассеянные,  поспешно
отступали в зтот день на юг,  а  Гарибальди,  преследуя  их,  занимал  уже
Бергамо... Но если бы 20 000 человек, выбывшие  из  строя  под  Маджентою,
были австрийцы; но австрийцы только командуют войсками, а  эти  войска,  в
которых солдат бьют десятками тысяч, состоят наполовину из  единоплеменных
нам славян"...
   Це був голос революцiйної демократiї, до якої належав тодi й  Шевченко,
що повернувся з заслання.
   Не пощастило  генераловi  Урбану  в'їхати  на  бiлому  конi  в  столицю
П'ємонту. Заспотикався на всi чотири його бiлогривий. Насмiялася доля  над
бравим прислужником габсбургського трону. А все той демонiчний  Гарiбальдi
накоїв.  Може,  й  добув  би  перемогу  командуючий  австрiйською  армiєю,
виступаючи як на парадi пiд час сутички з Кавуром  i  Наполеоном  III.  Та
взявся десь на бiду той вояк з волонтерами, напоєними iдеями революцiйного
визволення.
   Довелося Урбану не тiльки залишити землi П'ємонту, а й вiдiйти  з  поля
бою на закривавленiй Ломбардiї. На венецiанськiй землi, в  районi  Верони,
знову згрупувалися недобитi австрiйськi полки. А 41-й полк увiйшов у  саму
Верону.

   Сходилися, як i ранiше,  бiля  казарми  побратими.  Якою  рiдною  тепер
здавалася їм гуцульська пiсня!  Спiвали  й  плакали.  Плакали  й  спiвали.
Добирав мотив Осип i до створеної ним  спiванки  "У  Веронi",  її  завчили
побратими. Сумним гуцульським стогоном озивалася казарма:
   У Веронi, гей на брамi каменiї,
   Там стояли три жовняри молодiї.
   Оден спер си на поручу, задумав си,
   Дрiбненькими сльозочками заплакав си;
   Другий його до серденька пригортає
   Та й до нього iзтихонька промовляє:
   "Ей не тужи, брате милий, не жури си!
   Красно, мило в Iталiї, подиви си!
   Землю трави шовковiї укривають,
   Соловiї голоснi не втихають".
   "Добре тобi, любий брате, говорити,
   Коли ж менi в чужiм краю горе жити
   Горе ж менi в чужiм краю пробувати,
   Прийде з жалю великого погибати.
   Бо хоть красно в Iталiї, лиш би бути,
   Таки годi краю свого ба й забути..."
   Подає голос i третiй жовнiр, слухаючи розмову своїх землякiв:
   Не жури си, брате милий, брате любий!
   Бо сли ми в Iталiї не помремо,
   То ще ми си в нашi краї повернемо.
   За гуцульським звичаєм ставали колом жовнiри,  кладучи  руки  на  плечi
братiв. Приєднувалися до цього кола словенцi, що теж  входили  до  команди
Федьковича. Вiн був дуже схвильований, поглядав на годинник.
   - Велено цю нiч не роздягатися й бути готовими до бою! - повiдомив.
   Наче закам'янiли жовнiри в зiмкнутому колi. Запанувала тиша, здавалося,
чути було  биття  сердець  пiд  забрудненими  кабатами.  То  грiзна  тиша,
грiзнiша вiд гарматних пострiлiв. Жовнiри почали обiйматися  й  прощатися,
загомонiли разом.

   - Коли живий будеш, брате, то передай рiдним...
   - Не забудь навiстити...
   - Сли загину, то здiйми з мене оцей хрестик i передай...
   - Живим будеш, зустрiнь мою дiвчину...
   - Прощай...

   - Не пом'яни лихом...
   Наче загальну присягу висловлювали жовнiри його спiванкою:
   Горе ж менi в чужiм краю пробувати,
   Прийде з жалю великого погибати...
   Не доспiвали, бо  раптово  потрясли  вибухи  повiтря.  Розiгрався  бiй.
Минали хвилини в чеканнi несподiванок. Вiдблиски бою осявали  принишкле  в
нiчному мороцi мiсто.


   * * *
   У  бою  пiд  Сольферiном  24  червня  союзники   остаточно   розгромили
австрiйську армiю. Тут полягло  2198  жовнiрiв  i  94  офiцери;  поранених
нараховувалось 10307 жовнiрiв та 500 офiцерiв. Небагато залишилося  знамен
австрiйської армiї, а тi, якi збереглися, мали жалюгiдний вигляд, а  поруч
з'явилися бiлi прапорцi - ознака перемир'я.
   Армiя союзникiв увiйшла в столицю звiльненої Ломбардiї
   Мiлан.  Поразка  австрiйських  вiйськ  викликала  пiднесення   у   всiх
феодальне роздрiбнених  землях,  навiть  сягнула  до  Папської  незалежної
держави. Гарiбальдi не складав зброю, до  нього  приєднувалися  iталiйськi
повстанцi, виступаючи проти королiв та герцогiв. Тому Кавур i Наполеон III
поспiшили заключити мир з Австрiєю. 11 липня  1859  року  пiдписано  мирну
угоду в Вiллафранке, за якою австрiйський iмператор  передав  французькому
Ломбардiю. А той у свою  чергу  подарував  її  П'ємонту.  Нiцца  i  Савойя
вiдiйшли пiд владу французiв, а Венецiя залишилась за Австрiєю.

   Гарiбальдi, назвавши цей мир ганебним, поспiшив на допомогу повсталим у
Флоренцiї,  що  була  столицею  окремої   клаптикової   держави   Тоскани.
Розгорнувся визвольний рух, очолений Гарiбальдi. Вiдiбравши  найхоробрiших
у славетну "тисячу червоних сорочок",  вiн  всюди  з'являвся  на  допомогу
повстанцям, здiйснюючи свою давню мету об'єднання Iталiї.
   Залишки недобитої армiї Урбана поверталися до Австрiї. Пiшли ешелони на
схiд. В одному з них поїхав до Вiдня в складi 41-го полку пiдпоручик  Осип
Федькович.  Байдуже  йому  до  пiдупалого  австрiйського  патрiотизму,  бо
свiдомий був того, що пiд його оболонкою  криється  нацiональне  гноблення
народiв, пiдвладних коронi  Габсбургiв.  Стогнала  пiд  їхньою  всевладною
рукою  й  рiдна  Буковина,  незважаючи  на  запроваджену   Францом-Йосифом
конституцiю.
   Всiма помислами линув Осип до поневоленої своєї батькiвщини:
   В мiстi Гуманi на золотi банi
   Сидить сокiл сивесенький:
   - Куди ж ти їдеш, поручику пане,
   Федьковичу молоденький?
   - Їду я, їду з гори Чорногори
   За бистрiї за рiченьки;
   Гей на день добрий, жовнярський суборе,
   Ви славнiї козаченьки!
   - Бог дай здорове, поручику пане,
   Федьковичу молоденький;
   Просимо тебе, ой просим тя з нами,
   Сiдай на мед солоденький.
   - Ой не прийшов я до вашого двору
   На меду си пити,
   Але-м приїхав славному субору
   Спiваночку заспiвати.
   Бо моя мати мене породила
   Та де вiрли воду пили,
   Та й спiваночок мене научила...
   Розгулювала думка й на Чорногорi, i в Довбушевi печери зазирала, линула
й за днiстровi хвилi. А там -
   Дiвча квапить до керницi, думку си спiває,
   I вiвчар там молоденький бiлi вiвцi кличе...
   Уявляв себе мандрiвним лiрником, що ходить вiд села до села, провiщаючи
пiснею народне визволення.
   Скинути б оцю набридлу зелено-сiру кабату, вбратися в гуцульську  ношу!
Та й зректися осоружного католицтва, хрестом  якого  благословляв  батько,
завдаючи в жовнiрську неволю.
   Зупинився ешелон у Вiднi. Не зустрiчали тут галасом потерпiлих  воякiв.
Недовго стояли, вирушили до Пешта, там висiли з ешелонiв. А звiдти  маршем
до Чернiвцiв.


   * * *
   Ось  вона,  в  думах  омрiяна  Буковина.  Принiс  Осип  у  рiдне  мiсто
незрадливi почуття, а з ними народжений у походах сувiй вiршiв,  пропахлий
жовнiрським потом.

   Вiдшукав на кладовищi могилу сестрицi Павлини, став на колiна, припавши
до темно-зеленого  барвiнку.  Повертаючись  у  мiсто,  завагався.  Не  мiг
поспiшати до батька, бо при згадцi про нього ставало тоскно й боляче.
   Продали мня ляхи в нiмецькi некрути,
   Втопили ми долю, втопили мiй свiт...
   Вирiшив зупинитися в готелi. Тут могли мешкати лише грошовитi  офiцери,
до яких не належав пiдпоручик Федькович, бо не мав  родової  маєтностi,  а
все, що одержував за службу, швидко витрачав, допомагаючи бiдним жовнiрам.
До того ж тепер, коли полк перейшов на постiй,  офiцерам  сплачували  лише
половину, бо поразка в тяжкiй вiйнi позначилась на  фiнансовому  становищi
держави.
   Жити в казармi Осип не хотiв, бо її сiрi стiни тягарем лягали на  душу.
Доведеться перебувати в скрутi, заборговуватись, але в готелi лiпшi  умови
для вiдпочинку та лiтературної працi.
   У першi днi ходив, оглядаючи мiсцевiсть, що викликала спогади  раннього
юнацтва. Зупинявся на березi Пруту, де  вперше  зустрiв  химерну  дiвчину.
Народжувалися  вiршi,  в  яких  воскресали  хвилини  незбагненної   колись
каламутi пробуджуваних юнацьких почуттiв. Сiвши на каменi, дiстав з кишенi
жмуток вiршiв, перечитував їх.

   Його роздуми обiрвала постать, що зринула перед ним.  Похапцем  заховав
зошит у кишеню. Поглянув на незнайомого. Чи не фiскал? Найбiльше їх  треба
стерегтися в рiдному краю! Адже поверненi з iталiйського походу мають бути
пiд недремним оком державної пильностi. Нi, це не  такий.  Адже  у  виразi
його синiх очей приязнь, поетична замрiянiсть. Розкiшна темнувата шевелюра
доповнювала вроду незнайомого.

   - Пробачте за нескромнiсть, пане офiцер. Дозвольте вас дещо запитати, -
смiливо, з доброю усмiшкою звернувся той.
   - Прошу, - здивовано поглянув i звiвся на ноги Осип.
   - Вперше зустрiчаю офiцера, що самотньо читає на березi Пруту.  Мабуть,
пан повернувся з iталiйського походу?
   - Так. Але для чого це вам?
   -  Насамперед   будьмо   знайомi.   Я   професор   мiсцевої   гiмназiї.
Ернст-Рудольф Найбавер.

   - Ваше iм'я чув, - подав Осип  руку.  -  Радий  знайомству.  Пiдпоручик
сорок першого полку Гординський-Федькович.
   -   Це   прiзвище    менi    вiдоме.    У    мiстi    знаю    службовця
Гординського-Федьковича... Може, то ваш родич? Осип звернув на iнше:
   - Мiстом Чернiвцi я давно зачарований. Ваблять мене мальовничi краєвиди
Пруту...

   - Чую у вашiй душi поета. Це менi приємно. Швидко зав'язалась мiж  ними
розмова. Спiвбесiдники знайшли багато  спiльного  в  поглядах  на  поезiю.
Професор запросив Осипа завiтати до нього в недiлю, обiцяючи познайомити з
цiкавими людьми.

   Разом пiшли вулицями. Розпрощалися бiля будинку Найбавера.

   * * *
   Минуло кiлька днiв перебування  в  Чернiвцях.  Вагаючись,  пiдходив  до
будинку, в якому мешкав батько. Згадував зустрiчi з ним. Прикро  й  боляче
ставало вiд невтiшних спогадiв. А мати де, чи воркує сивою голубкою? Може,
на щастя, вона теж прибула в Чернiвцi? Уява малювала зустрiч  з  нею.  Ось
вiдчинить дверi й почує її голос...

   У  повнiй  формi  офiцера,  з  шаблею  при  боцi  прибув   до   батька.
Привiтавшись,  зупинився  бiля  порога,  оглянув  кiмнату.  Нiщо  тут   не
нагадувало про перебування рiдної неньки.

   Скинув шаблю, повiсив на кiлочок  i  зупинився.  Батько  ступив  кiлька
крокiв назустрiч. Але  холодний,  докiрливий  погляд  сина  зупинив  його.
Зiтнулись  позирками,  наче  блиснули   шаблi.   Владний,   сухий   погляд
Адальберта, яким вiн завжди пiдкоряв сина, цього разу не мав успiху.
   -  Прошу  сiдати,  сину,  давно  не  бачились,  -  розгублено  промовив
Адальберт.

   - А мати де, що чути вiд неї?
   - Про матiр потiм. Як ся маєш? Я все чекав листiв од  тебе...  Розумiю,
мабуть, походи, служба...
   - Я писав до матерi.
   - Мати - то само собi, а батько теж у тебе є...
   - Так. Я не безбатченко.
   - Авжеж...

   Осип сiв,  допитливо  дивився  на  батька.  Холодом  повiяло  од  стiн,
оздоблених мiщанськими дрiбничками. А в  думках  зринали  згадки  про  той
день, коли батько запровадив у жовнiри.
   Дивлячись на похмурнiле чоло сина, обiзвався батько;
   - Приємно бачити тебе в цьому мундирi. Розкажи про похiд.
   Осип мовчав. Кожне батькове слово викликало  в  ньому  жаль  i  образу.
Хотiв багато говорити, висловити великий бiль за  долю  матерi,  за  своїх
нещасних сестер.

   - Чого мовчиш? Чи, може, ти не вважаєш мене за рiдного?..
   Осип нi пари з уст. Замовк i батько, похиливши голову.
   Минали хвилини напруженої мовчанки. Осип звiвся з-за столу, походив  по
кiмнатi, зупинився бiля вiкна, дивлячись на вулицю.
   Звiвся й батько. Осип причепив шаблю, взяв  кашкет,  швидко  вийшов  на
вулицю. Простував, наче з кожним кроком ступав у нове життя, що вiдкривало
перед ним далекi обрiї.


   ГЛАВА ЧЕТВЕРТА _
   ДАЛЕКI ОБРIЇ _
   Здавалися вже пройденими жовнiрськi шляхи. Давнi мрiї поволi  браталися
з надiями. Добре навчився розумiти цiну дружби, але не  квапився,  щоб  не
зазнати зневiр'я та розради.
   Однак знайомство з Найбавером швидко переростало в дружбу. Може,  цьому
сприяла їхня спiльна любов до поезiї.
   Незабаром  Осип  став  вiдвiдувати  гурток  мiсцевої  iнтелiгенцiї,  що
збирався  бiля  освiченого  й  талановитого  професора,  який  при  нагодi
декламував "Lieder aus der Bucovina" 51. Заохочений успiхом приятеля. Осип
зачитав i свої вiршi, вразивши присутнiх приємною  несподiванкою.  Виявила
захоплення ними й присутня на зборах  Емiлiя  Марошанi.  Її,  наче  стиглi
тернини, очi випромiнювали радiсть i тривогу. Осип  вiдчував  на  собi  її
допитливий погляд. Емiлiя сiла до фортепiано, грала й спiвала, її  молодий
голос лiрично звучав у виконаннi нiмецьких романсiв.  Здавалося,  що  вона
змагалася з поетами, щоб довести й свою причетнiсть до шанувальникiв музи.
   51 "Пiснi з Буковини" (нiм).
   Нарештi вийшов i Осип на середину кiмнати й заспiвав гуцульську  пiсню.
Вперше в цьому  салонi  прозвучала  самобутня,  грайливо  невпинна  пiсня.
Приємним, звучним баритоном виводив спiвак народнi мотиви.
   Ще бiльше зацiкавила присутнiх розповiдь учасника iталiйського  походу.
Пригоди подорожувань, бої на полях Ломбардiї, Верона,  Венецiя  -  все  це
поставало мальовничими картинами в розповiдi учасника iталiйського походу.
В Емiлiї, що знала про Ломбардiю з  недавно  прочитаного  роману  Стендаля
"Пармський монастир", виникли запитання  до  офiцера.  Але  боялась  стати
подiбною до  школярки.  Тодi  рум'янцем  фарбувалося  її  обличчя  i  вона
затискувала губи, чекаючи слушного часу. В  цей  мент  один  iз  присутнiх
швидко пiдiйшов до Осипа й почав обiймати його, примовляючи:
   -  Брате  дорогий!  Ти  порадував  нас  народною  пiснею   та   чудовою
розповiддю!

   То був  Антiн  Кобилянський,  який  походив  зi  Схiдної  Галичини.  Не
закiнчивши навчання у  Львовi,  прибув  недавно  в  Чернiвцi  продовжувати
освiту i виступав тут великим прихильником рiдної пiснi  й  лiтератури.  В
його блiдому  загостреному  лицi,  обрамленому  пасмами  довгого  волосся,
свiтилось натхнення.
   Осип  захопився  розмовою  з  Кобилянським,  не  помiчаючи   того,   як
невдоволена Емiлiя вiдiйшла  i  почала  виконувати  танки  пiд  награвання
Найбавера на фортепiано. Але найзапальнiше вона завихрилась, коли став  до
танку вродливий пiдпоручик.

   Пiзно повертався Осип,  несучи  враження  од  зустрiчей,  а  з  ними  й
прощальний погляд Емiлiї. Поруч  iшов  Кобилянський,  пiдбиваючи  його  на
вiдвертiсть. Прощаючись, Федькович  прочитав  ще  напам'ять  кiлька  своїх
вiршiв. То були жовнiрськi  поезiї.  Вони  вразили  простотою  i  народною
пiсеннiстю, що особливо було до серця Кобилянському, який багато записував
на Буковинi спiванок та коломийок.

   Розмова зблизила з ним Осипа.
   - Нам треба зустрiтися в тiсному колi друзiв i  порадитись,  -  з  цими
словами  Кобилянський  розпрощався,  домовившись  про  побачення  в   його
квартирi, де сусiдкою мешкала й Емiлiя Марошанi з своєю матiр'ю.
   Поразка  австрiйської  армiї  у  вiйнi   пiдiрвала   основи   владицтва
Габсбургiв i вплинула на пiднесення нової визвольної хвилi.  Чернишевський
i Сераковський  на  сторiнках  "Современника"  подавали  докладну  хронiку
полiтичних подiй, сповiщаючи про пробудження пiдвладних  Австрiї  народiв.
Вони популяризували iм'я угорського революцiонера Кошута i його  однодумця
Петефi, який загинув у бою за долю свого народу. Цi iмена  ширились  серед
передової iнтелiгенцiї. Не раз чув їх Осип, ще будучи в походi. Новi  його
друзi теж прославляли мужнiсть народних героїв.

   Тепер Федькович заприятелював з Кобилянським, який  познайомив  його  з
друзями. Серед них визначався смiливими думками Кость Горбаль -  однолiток
Кобилянського,  походженням  з  Тисьменцiв.  На  Буковинi   вiн   заробляв
приватними уроками й складав iспити в Чернiвцях на атестат зрiлостi. Кость
виявив себе начитаною людиною, мав бiблiотечку, в якiй на почесному  мiсцi
тримав "Вiнок русинам на обжинки" Iвана Головацького та iншi  видання,  що
ними визначився початок лiтературного вiдродження на Захiднiй Українi.
   Осип мав нагоду почути багато цiкавого в колi патрiотичної молодi.  Тут
вiн довiдався, що у Львовi iснує лiтературний гурток студентiв, про намiри
письменника Богдана Дiдицького видавати нову газету "Слово".
   Одного зимового вечора друзi сходилися на квартирi Кобилянського,  Осип
поспiшав,  сподiваючись  зустрiти  там  Емiлiю.  Наче  вгадала  вона  його
бажання, вийшла назустрiч.
   Заснiжена вiд помiрної метелицi панна стояла бiля кипариса, що одинаком
вирiс бiля дому i визирав чужинцем, прибулим з сонячного пiвдня.  На  фонi
бiлих заметiв Емiлiя здалася якоюсь привабливою прикрасою тiєї  гiрки,  на
якiй стояв будиночок.

   - Добривечiр, пане офiцер, - обiзвалась стиха вона, посмiхаючись.

   - Не сподiвався такої приємної зустрiчi, - Осип  вiдчув  у  руцi  панни
приємну теплоту, а в її очах читав розважальну жiночу пустотливiсть.
   - А я сподiвалась  на  цю  зустрiч.  Навiть  бажала  її,  -  усмiшка  й
вiдвертiсть панни заiнтригували Осипа.
   - Радий, що справдилась ваша сподiванка.
   - Знаю, що в домi чекають на вас. Але...
   - Але не поспiшатиму, якщо це буде приємно для вас.
   - Можете догадатись самi, - Емiлiя знадливо посмiхнулась  до  Осипа.  -
Пiдемо назустрiч цiй заметiлi.
   Скорився панночцi. Та й не мiг противитись їй, що iнтимно  заворожувала
теплою щирiстю, дотепами та жартами. Наче вона  збагнула  таємничi  порухи
душi армiйського офiцера, що  пiсля  суворих  обставин  казарменого  життя
швидко сприймав звабливу жiночу нiжнiсть.
   З деяким запiзненням прибув Осип до товаришiв.
   - Доки чекати на тебе? Чай уже охолов, - хвилювався Кобилянський.

   - Пробачте, друзi! Бувають же пригоди в життi людини...
   - Добре, що хоч пiзно завiтав.  Ми  вже  тут  дискутуємо  без  тебе,  -
Кобилянський подав Осипу стiльця. - Сiдай i  слухай.  Тут  ми  обговорюємо
видавничi задуми Богдана Дiдицького. Горбаль iдеалiзує їх. А я iншої думки
i хочу переконати друзiв, що нам треба ширити в лiтературi  народну  мову,
писати так, як говорять простi люди. А Дiдицький вигадує штучне язичiє.
   - А що Осип скаже? - Горбаль  поглянув  запитливо  на  Федьковича.  Той
нiчого не вiдповiв, лише поклав на стiл жмуток своїх вiршiв.  Кобилянський
почав їх читати.

   Це зовсiм iнша поезiя. Мова звичайна, народна. Не така вигадана,  як  у
Дiдицького.

   Зачитували свої вiршi  Кобилянський  i  Горбаль.  Потiм  Горбаль  почав
декламувати:

   Думи мої, думи мої,
   Лихо менi з вами,
   Чому стали на паперi
   Сумними рядами.
   Вiд несподiванки Осип звiвся, розпростер руки.
   - Що це? Чий це голос звучить? Вперше чую!
   - Вперше i я почув, перебуваючи у Львовi. Запам'ятав цей  вiрш,  i  вiн
невiдступне переслiдує мене. Написав його надднiпрянський поет Шевченко!
   - Шевченко?! - багатозначно перепитав Осип. - Чув його iм'я,  а  вiршiв
ще не читав...

   Було вже за пiвнiч, коли розходилися друзi. Осип вийшов  на  вулицю.  У
сумiжних кiмнатах будинку вже не свiтилися вогнi.  Думкою  побажав  Емiлiї
чарiвних сновидiнь i попростував заснiженою вулицею.
   Не мiг збагнути всiх вражень цього вечора. Сидiв бiля столу.  Крилатими
словами кружляли думи й лягали на паперi рядками:
   Оскресни, Бояне, присвiтлий спiваче!
   Та де ж ти довго ночуєш?
   Давно вже по тобi Слов'янщина плаче,
   А ти нас, Бояне, не чуєш?..
   Як з побратимом, повiв поет щиросердну  розмову  з  древнiм  спiвцем  -
вiщуном народної правди й волi.
   Оскресни, оскресни, заграй нам до бою,
   Заграй нам, як громи небеснi,
   Грай пiсню правдиву, грай пiсню нам свою,
   А згинуть крикливцi безчеснiї
   Боян рiдної землi мусить  воскреснути,  щоб  спiвами  своїми  провiщати
вiдродження краю.

   Най руськая земля Бояна учує,
   Най руськi сини го забачуть.
   Тепер має про що розповiсти вiн при черговiй зустрiчi з  друзями.  Свої
настрої i думки про народнiсть  лiтератури  вiн  висловить  рядками  цього
вiрша.

   * * *
   Початок 1861  року  принiс  новину  в  лiтературному  життi.  У  Львовi
з'явилася друком нова газета "Слово" за редакцiєю Богдана  Дiдицького.  Ця
подiя  стала  предметом  серйозних  розмов  у  колi  чернiвецького  гуртка
любителiв  лiтератури.  Якими  шляхами  має  бути  спрямована   дiяльнiсть
письменникiв? Назрiла необхiднiсть висловити свої погляди. Досвiд Маркiяна
Шашкевича з виданням "Русалки Днiстрової" окрилював  молодих  лiтераторiв.
До того ж долинали  голоси  й  письменникiв  Надднiпрянської  України,  де
утверджувались народнi основи лiтературної мови.
   - Таким шляхом повиннi пiти й буковинськi  письменники,  -  категорично
твердив Антiн Кобилянський.
   - I не тiльки Буковини, а й Галичини, українського Закарпаття.
   - Як вiдповiмо на запрошення Дiдицького до спiвробiтництва у "Словi"?

   - Вiдмовимось вiд такого спiвробiтництва! - вимагав Антiн.
   - Я приватним листом вiдповiм Дiдицькому i висловлю нашi  побажання,  -
Горбаль запитливо поглянув на Федьковича й замовк.
   - А я вважаю, що вiдповiдати треба твердим словом, - поважно  заговорив
Федькович.

   - Цебто як? - Кобилянський виявляв властивий йому неспокiй.
   - Друкованим словом треба вiдповiсти, щоб нашi погляди були  вiдомi  не
тiльки Дiдицькому, а й  ширшому  загалу  читачiв,  -  переконливо  доводив
Федькович.
   - Це iдея, яку я пiдтримую! -  аж  вигукнув  Кобилянський.  -  Є  змога
написати брошуру й висловити в нiй нашi погляди.
   - А чи буде це переконливо? - роздумливо запитав Горбаль.
   - Буде, коли надрукуємо брошуру й додамо вiршi Осипа.  Вони  прозвучать
великою новиною в нашому лiтературному вiдродженнi, - Кобилянський  навiть
обняв Федьковича, що сидiв поруч з ним.
   - Хочу застерегти вас,  друзi,  що  мої  писання  дуже  скромнi.  Я  не
сподiвався на таку прихильнiсть. Даю згоду надрукувати вiршi при умовi, що
поруч знайдеться мiсце й для творiв нашого Антона. - Федькович поглянув на
Кобилянського. - Я охоче читаю твої поезiї.
   - А я вважаю, що й гумористичнi "ущипки" Горбаля теж варто надрукувати.
Але цього замало. Я мандрував по рiзних  країнах  i  довiдався,  що  всюди
культурне вiдродження  супроводжується  виданням  нацiональних  часописiв.
Усiм нам вiдомо, що навiть у далекому Петербурзi ентузiасти рiдного  слова
задумали видавати журнал "Основа"...
   - То вельми важлива справа! - запалився Кобилянський. - На чолi журналу
стали досвiдченi лiтератори Костомаров i Кулiш. Вiд  iменi  нашого  гуртка
маємо звернутися за порадою до них!
   - Видання в Буковинi часопису рiдною мовою є метою мого життя. Не хотiв
би помирати до здiйснення цiєї мрiї, - зауваження Федьковича прозвучало як
слова присяги.

   Подана  ним  iдея  стала  предметом   обговорення   юних   лiтераторiв.
Кобилянський згодом звернувся з листом до редакцiї "Основи". У  листi  вiн
сповiщав: "Ми би тут видавали газету народну; особливо Федькович давно тим
планом займається, але як тут до грошей прийти, до  пренумерантiв,  то  не
знати".
   Задуми молодих ентузiастiв гаряче пiдтримував i Найбавер, який у рiзних
галузях прагнув ширити культурне життя в Чернiвцях. Вiн посилався на  вiрш
Федьковича  "Оскресни,  Бояне",  вважаючи  його  програмним  для   молодих
лiтераторiв.
   Тiшили себе юнаки райдужними надiями.  А  реальне  життя  вносило  свої
корективи.  У  розмовах,  дискусiях  нарештi  склався  план  упорядкування
полемiчної брошури про народнiсть лiтератури. Текст її писав Кобилянський,
погоджуючи змiст з Осипом. Спiльно вирiшили дати брошурi назву  "Slovo  na
slovo do redaktora "Slova". До неї додали  вiршi  Кобилянського,  "ущипки"
Горбаля. А найголовнiше - поезiї Федьковича: "На день добрий",  "Днiстер",
"Оскресни,  Бояне",  "Вiдправа  в  поле",  "У  Веронi",  "Пiд  Маджентою",
"Спiвацька доля".
   Думка  про  надрукування  вiршiв  окрилювала  Осипа.  Ширилися   творчi
iнтереси. Звабливими картинами постає  в  його  уявi  Україна,  Запорожжя,
чумацькi шляхи до Криму. Готує надiслати до друку  новий  вiрш  "Україна",
романтичним заспiвом якого прозвучали рядки:
   Україно, Запорожжя, годi вас забути,
   Ах, бо мило тамки жити, мило тамки бути,
   Де тi трави шовковiї славнi степи криють,
   Де ся квiти поза квiти в зимних росах миють,
   Де стада ржуть, де соколи, де вiрли спiвають,
   З буйним вiтром у залiжку козаки лiтають.
   Минали днi, приносячи новi творчi думи, розквiтлi  почуття  й  сердечнi
виразки. Ще тяжiли над ним обов'язки офiцера, i вiн мусив навiщати казарму
та виконувати покладенi на нього обов'язки. Звiльнившись вiд них, поспiшав
побачитися з Найбавером, Кобилянським та пiти на прогулянку з Емiлiєю.

   * * *
   При  зустрiчi  з  Осипом  друзi  помiчали  його  збудження.  Може,   по
вiйськовiй службi щось не гаразд? Часто кудись  зникав.  Його  розшукували
товаришi для  спiльних  нарад,  Адже  треба  добути  цензурний  дозвiл  на
брошуру, в якiй найзначнiшою частиною є  вiршi  Федьковича.  Покладали  на
нього i редакторськi обов'язки.
   Прихiд весни Осип вiдчував, як  оновлення  в  його  життi.  Виходив  на
узгiр'я, оглядав навколо, здавалося, ширшали далекi обрiї. А  журавлi,  що
повертались до рiдних  гнiзд,  здавалися  провiсниками  чогось  незнаного.
Може, так вiдчутно сприймав подих весняний тому, що багато рокiв забрали в
нього непривiтнi  стiни  казарми?  Тепер  дуже  вразливий  був  до  голосу
почуттiв, що нуртували в ньому нездоланними бажаннями  зустрiчей  i  милих
утiх.
   У  домi  Найбавера  знаходив  перепочинок  i  зацiкавлювався  розмовами
професора,  добре  обiзнаного  з  iсторiєю  мистецтва.  Наче  по  писаному
вичитував збуджений Ернст  естетичнi  судження  класикiв,  наголошуючи  на
твердженнях, що поезiя є великим  даром  природи,  скарбами  душi  народу.
Тiльки звiльнившись вiд  дрiбножитейських  умовностей  та  заглибившись  у
народнi перекази й легенди, можна збагнути найчистiшi  джерела  справжньої
поезiї. З кожною годиною розмови друга Осип поринав у таємницi  поезiї,  з
її романтичними джерелами героїчного й  трагiчного,  з  шуканням  iстинної
краси. Прагнув збагнути закономiрностi єднання романтизму з реалiзмом.
   Часом прибувала  в  гурток  Емiлiя,  задивлялася  на  поета,  пiзнавала
тривогу в його очах. А може,  то  скорбота  вiд  роз'ятреної  рани  перших
юнацьких почуттiв?

   У прогулянках з  нею  вгамовував  сердечну  жагу,  нiби  випивав  келих
життєдайного напою, слухаючи її жарти i смiх. Поволi пiддавався забаганкам
дiвчини  i  знаходив  у  цьому  вдоволення,  присвячував  їй  новi  вiршi,
висловлюючи в них щирi почуття. З кожним днем мiцнiла дружба.
   Подiляв свою самотнiсть з чулою панною, радо поспiшав бачити  її,  чути
мелодiйний голос, безтурботний смiх. Звiльна входила вона  глибше  в  його
серце, наповнюючи думки вiдгомоном поетичних уявлень i мрiй.
   У вiршах до Емiлiї поет прославляє дiвочу вроду, називає  її  найкращою
рожею пiвночi, хто побачить цю красу, той буде молитися на неї, навiть сам
чорт, зустрiвши таку вродливицю, стане побожно на колiна.
   Емiлiя Марошанi жила з овдовiлою матiр'ю - нiмкенею. Батько  її,  румун
за походженням, працював губернiяльним секретарем у Львовi. По його смертi
сiм'я Марошанi оселилася в Чернiвцях на краю мiста.
   Стара Марошанi прихильно ставилась до дружби дочки з молодим i скромним
офiцером. Вона дуже хотiла, щоб Осип познайомив Емiлiю  з  своїм  батьком.
Так годiться, коли взаємини молодих людей набувають  близькостi.  Але  при
згадцi про батька Осип хмурнiшав.

   Найбiльше захоплювала  спiльна  прогулянка  до  Пруту.  Здавалося,  вiн
приносив сюди таємницi душi i вона квiтла, обiймаючи пiдгiрськi простори.

   * * *
   Та ось несподiвано стало вiдомо, що 41-й полк готується  до  виступу  з
Чернiвцiв. Осип мав лаштуватися до нових походiв i залишити своїх  друзiв.
А як бути з Емiлiєю? Яку дати раду почуттям, що спалахнули в  непривiтанiй
душi? Може, одружитися? Добитися звiльнення з вiйськової служби?
   Вiд офiцера австрiйської армiї вимагалася при одруженнi значна  грошова
сплата. Таких коштiв не мав нi Осип, нi Емiлiя.  А  час  виступу  в  похiд
наближався.

   Що повнiше розквiтали почуття, то болючiше сповнювались вони  сердечної
туги. За яке ж стерно вхопитись плавцевi у  бурхливих  хвилях  житейського
моря? Може, порвати з католицизмом, з його жорстокими догматами, якi часто
стають на перешкодi почуттям, накладають пута рабської покори й умовностi.
Але як до цього поставиться вiйськова влада? Чи дозволить таке вчинити?
   Звертатись за позичкою до  знайомих  не  наважувався,  бо  й  без  того
заборгувався.  Почуття  гiдностi  не  дозволяло  випрошувати  вiд   когось
поблажливостi. А може, звернутися до батька за порадою?
   Друзi помiчали збентежений вигляд Федьковича, але все те  вiдносили  на
рахунок творчих шукань.
   У тривозi минали днi. За сiмнадцять мiсяцiв перебування 41-го  полку  в
Чернiвцях у Федьковича було багато вiльного  часу.  Пiсля  невдалої  вiйни
послабла муштра, командування  давало  перепочинок  знесиленим  у  походах
жовнiрам. Та ось серед зими  1861  року  затрубили  в  похiд.  Лiченi  днi
залишалися Осипу для зустрiчей з друзями, особливо - з Емiлiєю. Прибув  до
неї й повiдомив, що хоче одружитися до виїзду.
   - Завтра буде все вирiшено! - заявив категорично. - Готуйся.
   - А сплата? - сумно запитала Емiлiя. - На цивiльне  одруження  мати  не
дасть дозволу. Та й сама я -  теж...  Почуття  вищi  за  умовностi...  Але
зрозумiй, любий...

   - Грошi я сплачу.
   - Яка я щаслива... Зараз уберуся, - Емiлiя обiйняла Осипа.
   За кiлька хвилин вона постала перед ним у  найкращому  своєму  вбраннi,
запропонувала пiти на прогулянку.
   Легка паморозь лягла на задумливi дерева,  серпанками  куталися  далекi
звиви Пруту. Осип, iдучи, обмiрковував свiй задум  зустрiтися  з  батьком.
Емiлiя почувала себе щасливою...
   Краса заснiженої ночi торжествувала свою  перемогу  над  усiм  умовним,
буденним, принижено земним. Iшли мовчки, не наважуючись порушити  гармонiю
тишi.  Здавалося,  що  вони  кожним  кроком  вiдмiряли   шлях   в   обiйми
незбагненного ще щастя.

   Зупинилися аж  бiля  дому.  Задумливий  кипарис,  здавалося,  стояв  на
сторожi спокою i нiжної млостi...
   Уранцi Осип, перемагаючи всi сумнiви, прибув до батька, привiтався.
   - Спасибi, сину, що не забув. Чув - твiй полк виступає. От i добре,  що
прийшов, як належить синовi.
   - Прийшов попрощатись i просити дозволу на одруження.
   - З ким маєш намiр одружитись?
   - З панною Марошанi. Чули?
   - Знаю. Навiть знайомий був з її батьком. Сiм'я порядна, але бiдна.

   - Бiднiсть не вадить, коли серце чисте.
   - Це так. Але... - з холодною бундючнiстю  витримував  паузу,  а  потiм
додав: - Що ж, сину... Бачу, ти бажаєш моєї допомоги?
   - Навiть не допомоги, а позички... Зароблю службою, все поверну.
   - Допомогу я дам, але незначну,  -  Адальберт  поклав  на  стiл  кiлька
австрiйських левiв. - Це замало. Але бiльше не можу.
   Взявши тi грошi, Осип миттю вийшов на вулицю, вiдчуваючи муки  совiстi.
Докоряв себе за жебрацтво. Нiби обпiкали  вогнем  тi  грошi,  затиснутi  в
руцi. Розумiв, цiєї жалюгiдної суми не вистачить  навiть  на  формальностi
одруження.  Наче  запаморочений,  не   знать   куди   простував.   Зустрiв
жебрачку-циганку з малятком, що простягало рученятка,  просячи  милостиню.
Ткнув йому батькiвськi грошi, швидко закрокував, наче тiкав од привиду.
   Ходив, як ошалiлий, вулицями, не мiг дати собi раду. Хотiв завiтати  до
Найбавера,  розповiсти  йому  про  все,  що  трапилось  за  останню  добу.
Зупинився бiля його будинку i тут пригадав, що вже давно  минув  умовлений
час зустрiчi з Емiлiєю.

   Лягали сутiнки, коли зайшов до знайомого двору, де його завжди гостинно
зустрiчали. Подзвонив. Розчинилися дверi.
   - Панна Емiлiя пiшли на вечiрню молитву, - мовила стара служниця.
   Стояв  приголомшений.  Повiяв  рвучкий  вiтер  з  Надпруття,  струшуючи
снiжинки з самотнього кипариса. Наче шепотом вони  вимовляли:  "Прокляття!
Прокляття!" Низько слалися хмари, задушливим мороком пригнiчуючи землю.
   - Прокляття! - мовив Осип i пiшов. Наче увi снi прибув до казарми.
   Тут давно чекали на нього жовнiри. Бачили збентежений вигляд  поручика,
пробували розважити, але вiн не вдавався до розмов  та  жартiв,  залишався
мовчазний i задумливий.
   Минала прощальна нiч. Командир полку дозволив  досхочу  погуляти  перед
вiдбуттям  з  Чернiвцiв.  У  флiгелi  бiля  казарми  зiбралися  до   Осипа
однополчани, з якими подiляв усi  незгоди  iталiйського  походу.  Спливали
години, повитi сумовитими прощальними пiснями.  Нарештi  приєднав  до  них
Осип i свiй журливий голос.

   Уже поснули жовнiри, мертвотна тиша обiймала казарми  i  лягала  тяжким
нагнiтом на його груди. А вранцi через посланця Осип одержав листа:
   "Коли часом  у  далеких  сторонах  усмiхнеться  до  Вас  небо  полудня,
звернiть свої очi хоч раз на холодну пiвнiч i нагадайте  собi  на  хвилину
мене, що була Вам i навiки буду правдивою приятелькою.
   Емiлiя Марошанi"
   Тримав у руцi лист, а на устах зринали шепiтливi слова:
   - Мiй тривожний болю, жаги невтолимої плiд...
   Здавалося, в минулому залишилась якась порожнеча, хоч i освiтлена  була
проблисками свiдомостi й болiсних шукань.
   Бiля нього побратими-жовнiри, наче тiнi, гойдалися, щось гомонiли.  Але
вiн лише чув удари свого серця. Прокидалася думка повернутися  до  Емiлiї,
почути прокляття вiд неї, упасти до нiг, обiймати  їх,  прощаючись,  може,
назавжди. А може, ще посмiхнеться доля? Може,  цей  похiд  буде  недовгий?
Намагався збагнути все, що трапилось. У  рядках  народжуваного  вiрша  "До
неї" висловлював скорботу розставання...

   Спочатку походом вирушив полк, а потiм розмiстились вояки  в  ешелонах.
Осип не пiшов до офiцерського салону. Знайшов собi  мiсце  у  жовнiрському
вагонi.

   Вiдбував  з  Чернiвцiв,  залишивши  тут  частину  свого   серця.   Наче
запаморочений, подорожував з полком до Семигорода. Привидами простували  в
уявi двi жiночi постатi. Здавалося, чув їхнi кличнi голоси, скарги на лиху
долю, на памороззю прибитий первоцвiт  кохання.  Той  голос  жiночої  душi
журливими мотивами  прозвучав  у  баладi  "Воля  не  бранка:  Панна  та  й
Циганка".
   Свiтить мiсяць, свiтить ясно, як у днину,
   Пугачеве пискля в лузi голосить,
   А Циганка-дiвка сiла пiд калину,
   Своє русе личко сльозами росить...

   "Гей коби ж я була та вельможна паня,
   Я би-м ся вбирала з вечора до раня.
   Я би-м ся прибрала, як калина в гаю,
   Та би-м му сказала, що його кохаю,
   Що за ним загину, - бо менi би можна,
   Ах коби ж я була деяка вельможна!.."
   Запитує Циганка свою матiр: чи варто  в  свiтi  жити,  "коли  не  можна
любити?". Просить поради, щоб добути зiлля для  чарування  та  убратися  в
шовки-кармазини., аби  стати  подiбною  до  панни.  Квiтчає  Циганка  себе
калиною.
   Подиви ся, молодецький,
   Хоть аби з наблуду,
   Все ти будеш пан стрiлецький,
   Я Циганка буду.
   Мрiє про коханого i Панна. Вона хотiла би бути Циганкою,  щоб  нiщо  не
стояло їй на завадi до щастя.
   Ой коби ж я вiльна була, як Циганка,
   То ж би я ходила з вечора до ранка,
   А вiд ранiсенька аж до пiзна ночi,
   Все бих ся дивила в тi соколi очi.
   Все бих ся давила, бо менi би можна,
   Гей, коби-м Циганка, але не вельможнаї
   Бажає Панна стати пташкою, щоб полетiти слiдом  за  милим.  Може,  вiн,
полюючи, застрелить пташку.
   Най умру хоть пташенятком
   На його подвiр'ї.
   Може, озме мня в рученьку,
   Та й промовить мило...
   Понiс недоквiтлi надiї  й  тривогу  сердечну  в  невiдомi  далi,  зором
обiймав рiднi верховини та пiдгiр'я, прощаючись з ними.

   * * *
   Куди закине доля людей у сiрих жовнiрських  шинелях?  Яку  ще  авантюру
вигадає знахабнiла австрiйська вояччина? Довго не  могли  тримати  полк  в
древньому мiстi Буковини. Треба загнати його в далекi мiжгiр'я Семигорода,
бо армiя, вiдiрвана од народу,  може  бути  найкращим  опертям  для  влади
свавiльцiв i тиранiв. Отож треба перегонити її з мiсця на мiсце та щоденно
напучувати теревенями про  великого  цiсаря  та  його  добродiйнi  вчинки.
Тiльки сильнi духом не пiддаються всепоглинаючому молоховi темряви. Пiсня,
поезiя стають тодi надiйними захисниками поневолених.
   Подорож до Семигорода викликала новi враження, породила новi хвилювання
й роздуми. Полк зупинявся в Пештi, де Осип побував на тому  мiсцi,  звiдки
проголошував свої промови спiвець угорської революцiї Петефi. А  в  Гуморi
проходили гуцули з похиленими головами бiля  в'язницi,  тiнь  якої  ятрила
серця  журбою,  бо  довiдались,  що  за  її  стiнами  закатовано   ватажка
буковинської бiдноти Лук'яна Кобилицю.

   Десять лiт уже минуло, як навiки замовк народний поборник.  Замордували
кати людину великого братолюбного серця, страдника й вiщуна  волi.  Криють
похмурi стiни  катiвнi  останнi  слова  любовi  та  прокляття  нескоримого
бунтаря. Час вибиває на своїх  скрижалях  титли  безсмертя,  переливаються
вони в пiсню народної скорботи:

   Iз-за гори великої зазоряли зорi,
   Поховали Кобилицю у мiстi Гуморi.
   Куєт менi зозуленька копець Репучила 52
   Ой уже си Кобилицi спiванка скiнчила.
   52 Гора в с. Сергiях.
   Новою струною забринiла в симфонiї  поетичного  мислення  Федьковича  й
пiсня про Кобилицю.  Довго  вона  викликатиме  намiри  написати  бiографiю
народного депутата.

   Пам'ятним залишилося тимчасове перебування в  Гуморi.  Тут  Осип  тяжко
захворiв  на  запалення   легенiв.   Ходили   бiля   нього   й   доглядали
побратими-жовнiри. У  тяжкому  станi  прибув  до  Семигорода.  Оселився  в
казармi.
   До всього ще виявилися й нервовi захворювання. У напруженому станi  вiн
пише "Соннi мари", передаючи епiзоди поетичних видiнь, наче пiзнає  в  них
голос матерi, веде розмови з нею.
   Уяву  поета  тривожать  згадки  про  минулi  роки.  Вони  зливаються  в
суцiльний лiричний мотив шукання щастя, правди, щирої дружби. Пригадуються
епiзоди з iталiйського походу:

   У синє море сонце вже потало,
   I всюди мирно, всюди тихо стало,
   Лиш з Дому Марка дзвони в складних струнах
   Пустили голос срiбний по лягунах.
   Мариться Венецiя з собором Марка, Палац Дожiв  "з  ясного  мармору".  В
гармонiю нiчних венецiанських звукiв поволi вплiтаються новi мелодiї:
   Домами стало свiтло погасати.
   В лягунах тихо, - часом десь гiтара
   Поплаче трохи, часом милих пара
   В закритiй барцi стане гоготiти...
   Та наймилiшими здаються звуки буковинського роздолля. Адже "на Пiдгiр'ю
пiсня не втихає", там навiть "камiнь заспiвати може".
   Та пiсня прославляє смiлих, бо гори не приймають кволих духом. Там -

   Капiтан Довбуш спочиває -
   Пiдгiрський мститель.
   Поволi уява поета проймається рiдними звуками. Що то? Голос трембiти?..

   Так, так, трембiта десь приповiдає...
   I чо ж так дуже миленька жалiє,
   Що чагiр в'яне, скалам серце млiє? -
   Вiдай, мене так бiдного витає...
   Переноситься поет згадками до Чорногори,  до  Довбушевої  могили.  Тодi
гармонiя слiв iз думки в пiсяю переливається.
   Дуже добре тямлю,
   Як я, бувало, явору наламаю,
   Вiдтак барвiнку дикого намичу,
   Та й сi хрести два ялiбно затичу;
   Вiдтак си сяду кобзу настроїти,
   Та й зачну пiсню Довбушевi пiти,
   Аж плачу часом...
   У "сонних  марах"  пропливала  нiч,  а  ранок  приносив  сумнi  картини
суворого жовнiрського горювання.

   * * *

   Кожного  свята  Осип  одягав  своє  гуцульське  вбрання  i   запрошував
погостити землякiв, бо одноманiтне життя в казармi пригноблювало  думки  i
почуття.

   Сходились жовнiри-гуцули, по можливостi хто одягав крисаню, хто киптар,
хто кольоровi гачi. Наче свiжим повiвом з буковинських  гiр  наповнювалась
кiмната, в яку запрошено гостей.
   - Здоровi були, пан лекман 53, - найстарший з гуцулiв першим обзивався,
переступивши порiг.

   53 Поважна людина.
   - Здоровенькi були, рiдний батьку, - подавали голоси й. iншi.

   - Здоровi, краяне рiднi, черемоськi, - вiтав друзiв Федькович. - Як  ся
маєте?

   - Нiчо, здоровi, дякувати бога та добрих людей.
   - Чому ви, хлопцi, сумнi стали?
   - Бо, вiдай, недобру вiсть яку доля на битих крилах принесла...
   - Не журiться, соколи милi! На свято кличу вас. Сiдайте до столу!  Нашi
друзi надiслали дорогi дарунки зi Львова! На столi лежали  книги.  Одну  з
них урочисто взяв Осип.
   -  Ся  книга  зветься  "Кобзар",  її  написав  наш  спiвак  народний  з
надднiпрянської землi Шевченко. Слухайте, що пишеться в нiй, - Осип  почав
читати "Кобзаря".

   Наче розсовувалися похмурi стiни казарми  i  вiдкривалися  перед  очима
далекi простори, де "по дiбровi вiтер  виє,  гуляє  по  полю",  де  носить
шляхами свою недолю Катерина, де на  заклик  Залiзняка  сходяться  святити
ножi гайдамаки. Поетичнi слова западали в жовнiрськi серця, єднали помисли
й почуття. Глибше пiзнавав поет духовний свiт своїх  побратимiв.  Кожен  з
них вловлював змiст прочитаного, а потiм  вони  починали  награвати  рiднi
мелодiї на флоєрах у супроводi скрипки, сiвши  тiсним  колом  бiля  Осипа.
Зворушений щирiстю краян, вiн починав iмпровiзувати  свої,  народжуванi  в
казармi, спiванки.
   Ой вийду я з хати та й стану гадати:
   Коби-то не зброя, не бiлi кабати,
   Ой то ж би-м полетiв, як куля, як крiс,
   Де-м орлом родився, де-м соколом рiс.

   Виходить iз хати рiдненькая мати:
   "I слихом слихатн, i видом видатнi
   А де ж бо ти, синку, а де ж бо ти бу,
   Що моїх ти сльозей нiколи не чув?"

   "Ой ненечко-утко, не жалуй, не думай:
   Летiв я за море, летiв я за Дунай,
   Ходив я далеко, далеко у свiт,
   Пiдгiр'я шукати. Пiдгiр'я там нiт".
   Натхнений зустрiчами, поет переходив вiд однiєї iмпровiзацiї до другої,
викликаючи кожного разу схвалення землякiв.
   Зашумiли темнi лози
   Козаковi при дорозi.
   По дорозi блудом ходить,
   Вороного свого водить...
   За пiвнiч було, коли розходились побратими. А декотрi  поснули  в  його
кiмнатi. Осип ще довго  не  спав.  Нiби  продовжував  задушевнi  бесiди  з
жовнiрами, даючи їм поради та навчаючи бути свiдомими своєї гiдностi.
   Не спав, при миготливому каганцi писав:
   Можна трошки потужити,
   Лиш би браття не збудити...

   * * *
   Готувалися побратими до великоднiх свят. У кожного  свiй  клопiт,  свої
турботи. Кожен мав принести якийсь дарунок до хати  рiдного  лекмана.  Той
найкращу писанку, той  викарбуваний  топiрець,  той  власноручно  зладнану
флоєру. Радий був Осип мати їх з  щирих  рук.  Серцем  сприймав  усi  болi
добрих  краян,  приєднуючись  до   гуцульських   святкових   звичаїв,   бо
католицьких церковних традицiй давно не визнавав.

   Але чому стiльки жури у  виразi  його  задумливих  очей?  Мабуть,  щось
незвичайне має казати.

   - Рiднi краяне! Вiтаю вас зi святом, яке  споконвiкiв  наша  Гуцульщина
вiдзначає своїми звичаями, - кожного обiймав i цiлував.
   - Спасибi, пане отаман!
   - Дай, боже, у всьому добра та гаразду.
   - Слава вiднинi й довiку!
   - Щоб святилося й добро творилося!
   У кожного побратима знайшлась якась приповiдка.
   - А тепер, братове, послухайте  вiстку,  принесену  здалеку,  -  вщерть
налилися смутком очi Осипа. -  Слухайте  й  пам'ятайте!  Не  стало  спiвця
України! Помер той, чий голос лунав од днiпрових круч до рiдного Черемошу.
Помер Тарас Шевченко. Вiчная йому пам'ять!
   - Вiчная пам'ять! Вiчная пам'ять! - загомонiли всi.
   - Вiчная йому слава! - промовляв скорботно Осип.
   - Вiчная слава!.. Вiчная слава!..
   Печаль великої туги лягла на всiх.
   Сiдали по-святковому за стiл,  пили  наливки,  їли  гуцульськi  страви,
згадували рiднi оселi. Заговорив мовою поета й Осип - "Спiвацька добранiч.
На скiн Тараса Шевченка".
   Свiтить мiсяць свiтлесенько
   В молоденькiм маю,
   Би ся було виднесенько
   На козацькiм краю;
   Би ся було виднесенько
   В калиновiм лузi,
   Як вкраїнський спiваченько
   На Вкраїнi тужить.
   Присягою ширити Шевченковi думи прозвучали заключнi  рядки  скорботного
вiрша.

   На добранiч ти, вiщуне,
   На козацькi дiти!
   Ляг єсь спати в свiтлi луни
   В засльоженi квiти.
   Спи-ж ти, руський соловiю,
   Я за тебе тужу,
   А як тутки зазорiє,
   Я тебе пробуджу.
   Сувора правда i щирiсть поетових  слiв,  слiзьми  та  кров'ю  перемитi,
роз'ятрювали пекучi болi, а в очах викрешували iскри жалю й гнiву.
   З  похиленими  головами  розходились  жовнiри.  Десь  ще  лунали  звуки
церковного гiмну "Пречиста дiво". А вiн сiдав до невеличкого  столу,  чоло
мережилося брижами  незгасаючої  задуми.  Зовсiм  не  по-церковному  писав
сатиру "Пречиста дiво, радуйся, Марiє".

   В уявi поставали Шевченковi безталаннi покритки i  сироти.  А  за  ними
прибували, наче просили поради, знедоленi та горем битi  шукачi  притулку.
Покладалися на папiр дрiбно писанi  рядки,  снувалося  мереживо  вразливих
малюнкiв, а слова  церковної  пiснi  звучали  повним  дисонансом  до  явищ
жорстокої дiйсностi. Там молодий жовнiр забитий  лежить,  "личко  студене,
шати му кровавi", а  там  он  помирає  бiдне  сиротя,  "там  онде  блудить
сплакана дитина". А в церквi теленькає дзвiн i  спiвають  "Пречиста  дiво,
радуйся, Марiє".
   Кожну строфу бере поет у кiльце словами  того  спiву,  i  вони  звучать
саркастично.

   Не зводиться iз-за столика, поки не наниже всiх  строф  на  папiр.  Уже
тьмяно  сiрiють  стiни,  пiдпираючи  низько   навислу   стелю   казарменої
прибудови, перестає теленькати церковний дзвiн, а з думки не сходять уявнi
гостi. Як стогiн, проклять, звучать народжуванi слова.
   Столiттями вiнчав народ у мрiях пречисту дiву - втiлення надiй,  честi,
добра. Церква вiдiбрала вистражданий образ, квiтчаючи ним  урочистий  свiй
гiмн. Треба повернути той образ народовi. Отож, наче сходяться до поета  в
жовнiрську казарму пригнобленi й поруганi, наче благальне  звертаються  до
нього.

   Привiтай їх тут, поете поневоленого народу!  Словом  подiли  з  ними  i
гнiв, i скорботу. То ж твоя муза уболiвань i мрiй.  Чути  в  нiй  i  голос
матерi сумний, i лелiння первоцвiту юнацьких принад. Зрошуй їх  краплинами
кровi живого серця, щоб слово  бралося  вогнем,  освiтлюючи  в  сивiй  млi
надiї.
   Краю мiй, озвучений голосом трембiти! Тобi дарує свiй спiв непривiтаний
долею поет, дарує  написаний  живим  словом  вiрш-сатиру  "Пречиста  дiво,
радуйся, Марiє", що перегукується з безсмертною музою  Шевченка.  У  нього
треба вчитися проймати людськi душi живим словом. Не вiдберуть його з  уст
поета, не вирвуть з чулого серця нi порфiроноснi блазнi, нi лакеї ницi.

   * * *
   Не заскнiли думи спiвця в найтяжчi часи  вiдриву  вiд  рiдного  краю  й
народу. Всiма помислами жив i творив для нього. Вогонь творення не згасав,
а з кожним днем спалахував новими зблисками.
   Часто виходив з тiсної казарми, коли ще раннiй свiтанок  ледь  торкався
рожевою габою небесних схилiв. Там десь, далеко за обрiєм, точиться  життя
берегами Черемошу, там пiсня плине буковинським краєм.  Думками  i  словом
обiймав тi простори.

   Поет жовнiрської недолi ставав спiвцем  усiєї  Буковини.  Звертався  до
свого друга Горбаля: "Ти не знаєш, брате, як  менi  тяжко  приходить  дещо
гарного написати. Ох, брате! Коби того я ся хоть на два  роки  свої  землi
вздрiв, заспiвав би я вам iнак..."
   Бачив i увi  снi  перед  собою  рiднi  гори  з  кучерявими  схилами  та
розлогими долинами, чув гомiн гiрських рiчок та потокiв, живими  поставали
казки та перекази про волелюбних опришкiв,  їхньому  славетному  ватажковi
Юрiю Гiндi присвячує однойменну баладу.

   Крилатими помислами  сягав  далеких  обрiїв  часу.  Вiрив,  що  впадуть
iмперiї -  тюрми  народiв,  пiдтримуванi  багнетами  тиранiв,  диктаторiв,
владарiв-пройдисвiтiв.   Повстануть   народи,    принесуть    на    вiвтар
вселюдськостi скарби своєї душi. Може, i в горьованому жовнiрському  словi
поневоленого буковинця знайде хтось ще неспопелiлi iскри,  може,  нахилить
вiн голову i скаже дiтям своїм: "Вiн правду любив".
   Написане одсилав друзям до Львова. Радий був одержати вiсточку од  них,
довiдатись про подiї. Заадресував баладу "Юрiй Гiнда" друзям до Львова.  А
незабаром переслав i поему "Новобранчик" з посвятою: "Костю  Горбалевi  на
поклiн, аби  згадував  2-го  нiмецького  просимця  1852  року,  коли  мене
обстригли".  Вiдзначив  цими  словами  десятилiття   тяжкого   жовнiрства.
Сповiддю перед другом зазвучали рядки поеми.  Не  одного  гуцула  спiткала
лиха доля, якої зазнав новобранчик Iван. Подiляє з ним спiвець свою власну
скорботу.
   Коли нiмцi не застрiля,
   Самий ся застрiлю...
   Розповiдь  про  поневiряння   новобранчика-гуцула,   якого   рекрутчина
одiрвала  вiд  родини  й  призвела  до  загибелi,  доповнюється  болiсними
звертаннями:
   Чого нам тривати, панове молодцi,
   Коли наша воля в поганих руках!
   Ведуть нас пiд мiру у мокрiй сорочцi,
   В кровавiй пускають по десять роках...
   Найкращi роки своєї юностi змушений був вiддати Осип осоружнiй  муштрi,
безславним походам. А тепер змужнiлий поет  закликає  братiв  до  єднання,
сподiваючись на часи -
   Як Галичан поклониться
   Українi-мати, -
   Як руський син у кармазини
   Вбереться, не в лати.
   Проймаючись протестантським духом Шевченкового "Кобзаря" та впадаючи  у
властиву для романтикiв iдеалiзацiю козацької минувшини, Федькович висiває
зерна громадської свiдомостi на рiднiй нивi. "Нивою" вiн назвав свiй вiрш,
написаний у казармi.

   Доки маю свiтом нудить,
   Доки маю люде гудить,
   Доки маю дожидати,
   Заки Галич зможе встати?
   Лише сам я рано встану,
   А оповiвшись щиро богу,
   Займу воли круторогi,
   Зорю гори та й долину,
   Зорю свою Буковину,
   Як наш Тарас, як мiй тато
   Научив мене орати;
   I вiру, любов, надiю
   Буковинов скрiзь посiю.
   Сiяна поетом надiя давала свої паростки.  Десятилiття  його  жовнiрства
позначилось  ще  й   звiсткою,   принесеною   зi   Львова.   Надiйшла   до
семигородської казарми книжечка, на якiй значилося:
   Поезiя
   Iосифа Федьковича
   Львов 1862
   I радiсно й сумно було дивитися поетовi на цю книжечку.  Хотiлося,  щоб
не  такою  вийшла  вона.  Не  задовольняла  роблено   хвалебна   передмова
Дiдицького. Нi, не купити такою похвальбою  народного  спiвця.  Прославляє
вiн нескориму пристрасть,  волелюбство  своїх  землякiв,  береться  писати
повiстi з гуцульського життя.  Тут,  у  казармi  41-го  полку,  народилися
"Люба-згуба", "Серце не навчити".
   У львiвському журналi "Вечерницi"  1862  року  сповiщалося:  "Наш  поет
Федькович  зачинає  будити  симпатiю  i   у   сторонських   людей.   Проф.
Цiхановський пише з Гейдельберга:
   "Знаете, я в восторге от Федьковича - это великий позт. Я читал из него
кое-что Ивану Тургеневу (знаменитому романисту) - и он  в  восторге;  и  я
передал ему прочитать и дать Марку Вовчку...  Они  что-нибудь  напишут  об
Федьковиче или из него переведут".
   Редакцiя "Вечерниць" тримає зв'язки  з  письменником.  У  журналi  було
надруковано ряд його творiв, зокрема першу прозову повiсть "Люба-згуба". У
листах до спiвробiтникiв журналу  Осип  повiдомляє  про  свої  лiтературнi
iнтереси. Листування з Данилом Танячкевичем стає помiтним епiзодом у  його
творчiй  бiографiї.  Вiд  нього  Осип  одержує  новi   видання   художньої
лiтератури, яку читає й сам, i  в  колi  слухачiв-жовнiрiв.  "Нема  в  нас
сонця, як Тарас, - пише вiн до Танячкевича, - нема мiсяця,  як  Квiтка,  i
нема зiроньки, як наша Марковичка. Про Тараса та Квiтку нема що  бiльше  й
казати, а про Марковичку хiба тiльки скажу, що звичайнiш та краще не годен
уже нiхто написати... За Кулiша не знаю, що вам казати, - може бути, що  я
його не можу так оцiнувати, як вiн вартий, але й його  не  можу  читати...
Кулiш дуже учений, але не знає ще серця свого народу".

   У листах скаржиться Осип на свої недуги, сумує  з  того,  що,  можливо,
доведеться загинути на чужинi. "Якби  я  скоро  загиб,  братчики  мої,  то
скажiть менi на Чорногорi красний  хрест  покласти.  А  Довбушеву  кирницю
скажiть красно вицимбрувати - кождий гуцул з-над Черемошу покаже  вам,  де
вона є".
   Перебуваючи  в  станi  недуги.  Осип   не   переставав   писати   поеми
"Новобранчик" та "Лук'ян Кобилиця". Зачитував написане жовнiрам. Пiзнавали
вони в творах своє тяжке бiдування та iсторiю рiдної Гуцульщини,  а  рядки
поеми про Кобилицю знали напам'ять.
   Шумить, летить наш Черемош
   Кровавий у море,
   А могили берегами
   Чорнiють, як гори:
   Кого ляхи замучили,
   Кого утопили,
   А хто не ждав, поки втоплять,
   Сам скочив у хвилю.
   Сумно зарув наш Сокiльський,
   Голосить Сучава:
   Сини мої нещасливi,
   Нащо ваша слава,
   Нащо думка козацькая,
   Батькiвськая воля,
   Коли усi погинете
   У ляцькiй неволi!..
   Сперли лiси, сперли пашу,
   Дров нi хворостини,
   Вашi жiнки, вашi дiти
   Вiд студенi гинуть.
   А з-пiд вас ся поточили
   Кровавiї рiки...
   Закинутий у далеку межигiрську казарму,  поет  вiнчає  смiливим  словом
виплеканий ще з дитинства образ народного ватажка. Адресуючи свою поему до
землякiв, багатозначно натякає:
   Чи ще не час легiникам
   На коники сiсти?
   Знаходив Осип щирих цiнителiв своїх творiв.  Плакали  земляки,  читаючи
"Любу-згубу", спiвчували  долi  закоханих,  пiзнавали  в  поведiнцi  Iлаша
невтримну вдачу легiня-гуцула. Уболiвали за Василя, Калину та Марiйку.  То
були справжнi квiти Буковини.
   У назву гуцульської повiстi  "Люба-згуба"  вкладав  поет  i  свої  болi
недоквiтлої любовi.


   * * *
   Новий 1863 рiк Осип  зустрiв  у  лiжку,  хворiючи  знову  на  запалення
легенiв. Чекав на видужання та звiльнення з армiї. Уявляв  себе  лiрником,
що розносить по Буковинi рiднi  спiванки,  мандруючи  вiд  села  до  села.
Розповiсть вiн людям iсторiю свого пишноквiтного краю, поширить  освiту  в
народi.
   Нетерпляче чекав того  дня,  коли  скине  з  себе  набридлий  мундир  i
католицьке  iм'я.  Такий  час  настав  по  видужаннi.  Сходилися   земляки
проводити свого улюбленця. Пiдносячи перший келих, вiн промовив:
   - Рiдне браття! Випиваю цю гiркоту разом з жовнiрською недолею! - кинув
на пiдлогу келих, розбив його.
   - Слава нашому краяну! - загули голоси жовнiрiв.
   - Розчерепити б i нам цi пугарi!
   - Нi, ще нам пити до дна свою бiду! Обiймаючись,  стали  колом  краяни,
наче готувались до танку. Посерединi Осип. Затяг iмпровiзовану пiсню:
   На рокитi трембiтар
   Iз трембiтою стоїть
   I так згорда, як сам цар,
   Погляда на нижчий свiт.
   А там спрага, а там порох,
   А там мука та кайдан...
   Жовнiри ще тiснiшим колом обступили Осипа, пiдхопили рiзноголосе:
   Що там твориться в долинi?
   То куми з хрестин iдуть.
   А там далi домовину
   Неукритую несуть.

   То ж в них тiлько тої волi,
   Що родиться та вмирать?..
   О, вмирайте ви там вдалi,
   Я вам буду трембiтать!
   Переходили до прощальних спiванок, повитих словами приязнi  i  скорботи
розставання. Тодi голоси побратимiв такою журою звучали, нiби то виривався
невiльницький  стогiн  з  турецької  каторги.  Осип  наказав   приготувати
трембiту. Адже дехто з жовнiрiв добре майстрував її з березової кори.
   Налили келихи вина, дали один Осипу в руку.
   - Вип'ємо за подiю значну! Однинi католицьке  iм'я  Осипа  я  скидаю  з
себе. Маємо його назавжди погребти, хай народиться нове моє iм'я Юрiй. Хай
же трембiтар затрембiтує! - вихиливши, кинув i цей келих,  аж  заiскрилося
череп'я.
   Звуки трембiти потрясли повiтря. Дехто переходив од спiву  до  слiз.  А
кому не вистачало голосу, той затискав у кулацi руку свого товариша,  наче
ним зусилював i звучання пiснi, i клич трембiти. Один по одному  пiдходили
до Юрiя, обiймали його, вiтаючи щирими словами.
   - Слава нашому Юрiю!
   - Коби лиш щасливий був та бартку гуцульську тримав у жменi!
   - I пiснею пiдохочував нашу братiю!
   - Аби здоров i ласкавий був!
   Загомонiли краяни, випроводжаючи  Юрiя  в  дорогу,  просили  передавати
вiтання рiдним та низько уклонитися буковинськiй землi.

   * * *
   Вiдставного поручика  привiтали  в  Чернiвцях  голубi  стiни  скромного
дванадцятого номера в "Ноtеl de Russie", в якому не вперше зупинявся.
   Поволi почав виходити на вулицю. Радiв,  спостерiгаючи,  як  березневий
провесень зрушував кригу на Прутi. А узгiр'я ще куталися  серпанками,  якi
сягали й вулиць мiста, хоч повiтря пахтiло свiжiстю буковинських  обширiв.
Його вдихав на повнi груди прибулець iз семигородської  казарми.  Пiзнавав
знайомi будинки, зупинявся, сподiваючись зустрiти дорогих знайомих.
   Давно протоптаною дорiжкою потрапив до двору, в якому бовванiв самотнiй
кипарис  -  свiдок  незабутнiх   зустрiчей.   Стояв,   наче   в   забуттi,
сподiваючись, що от-от вийде та привiтає люба панна, що  не  раз  чарувала
його своїми спiвами, смiхом i танками. Здавалося, одна мить такої зустрiчi
буде найщасливiшою хвилиною в його життi.  Але  навколо  тихо,  нiкого  не
чутно в замкненому будинку. Нiмували околицi, мовчало небо. Тишу порушував
тiльки вуркiт голубiв.  Пригадував,  як  виходила  Емiлiя,  кидала  крихти
птахам,  радiла,  спостерiгаючи  за  ними.  Може,  вийде  й  тепер?  Може,
невблаганний час ще не викрав незабутнi хвилини?

   Принiс до цього порога пошматовану, але не  розтерзану  вщент  душу.  В
задумливому неспокої тримав у руцi книжку своїх вiршiв. Подарує їй сповiдь
своєї душi. Адже життя приносить людям не тiльки болi розлуки, а й хвилини
радiсних зустрiчей, теплих обiймiв. Надiйде ця хвилина, i вiн буде просити
пробачення. Тепер можна все виправити.
   Обережно постукав. Нiхто не вийшов. Ще постукав - тихо, нiмотно.  Ладен
був бити в дверi, гукати. Але тиша наче зловтiшно  обволiкала  будинок,  у
ньому не було жодної живої душi.
   Навмання пiшов вулицями. Зупинився бiля залюдненого собору. Розходились
пiсля служби люди. Увага багатьох була звернена  на  розкiшний  екiпаж  та
запряжених   у    нього    баских    коней,    розгiн    яких    стримував
машталiр-молдаванин. В екiпажi сидiла по-святковому одягнена пара - молода
жiнка й лiтнiй чоловiк. На їхнiх обличчях вигравали щасливi усмiшки.
   Федькович ступив кiлька крокiв i застиг, пригорнувши до  грудей  збiрку
своїх поезiй. Кинула на нього здивований погляд вродливиця. Пiзнав  її,  й
уста прошепотiли iм'я Емiлiї.
   Як  усi  снi  промайнув  екiпаж,  а  вiн  нездвижно   стояв,   уражений
несподiванкою, чув розмови людей:
   - Щаслива!

   - Одружилась з багатим!
   - Забирає її до себе в Ясси...
   - Мабуть, своїми танцями причарувала.
   - Краще б молодшого...
   - Був i молодший, та десь у вiйську.
   - Така доля...
   Щоб не чути ущипливих розмов, швидко пiшов, увесь час тиснучи до грудей
збiрку поезiй. Так блукав  навмання  вулицями,  аж  доки  не  потрапив  до
готелю. Уже звечорiло. Запалив свiтло, лiг у лiжко. Але  не  мiг  заснути.
Мучило безсоння.
   Дочекавшись ранку, пiшов знову ходити вулицями. Зупинився бiля будинку,
в якому мешкав батько. Не наважився зайти.
   Ось i мешкання Найбавера. Як  i  колись,  видно  крiзь  вiкно  портрети
Гейне,  Шекспiра  -  свiдкiв  незабутнiх  зустрiчей.   Зупинився.   Вийшла
служниця, повiдомила, що Ернст десь поїхав.
   На   березi   Пруту   зупинився,   полинувши    думкою    до    рiдного
Сторонця-Путилова, наче вчував благальний голос матерiї Треба поспiшати на
її клич. Багато лiт не бачив страдницю.
   Скорiше б  зустрiтися  з  нею,  принести  до  рiдного  порога  свої  не
розгубленi по чужинах почуття.
   Але треба ще затриматися  в  Чернiвцях,  щоб  формально  зняти  з  себе
католицьке вiросповiдання та з'ясувати справу з наданням пенсiї.
   Вiдмiряв останнi кроки багатолiтнiх жовнiрських поневiрянь. А в  головi
зринали запитливi роздуми:
   Голубко-серце, надiє,
   Куди ти знов ся зриваєш?
   Куди летiти гадаєш?
   Не видиш, буря як виє?
   Голубко-серце, надiє...

   ГЛАВА П'ЯТА _
   ГУЦУЛЬСЬКА ПРАВДА _
   Про що це гуторять краяни, з якими подорожує до Сторонця?  Спочатку  не
вникав у  тi  розмови,  бо  увагу  полонили  веснянi  краєвиди,  торжество
перемоги в природi, де  все  живе  буяло  i  квiтло.  Скаржились  вони  на
урядовцiв та помiщикiв, якi пiсля дарованої цiсарем конституцiї ще  бiльше
посилили гноблення трударiв.
   - Хто стерпить треклятi сервiтути 55?
   55 Повинностi, загарбання чужої власностi.
   - Та цур їм!

   - Купаємо си щоднини нашими плачами.
   - Тото є наша гуцульська правда...
   - За користування лiсом та пасовиськом вiдбирають чинш вiвцями,  салом,
грошима.

   - Терпи, куме, аби живий був.
   - То-то вже нажиюся...
   - Був колись Лук'ян Кобилиця, кликав до гаразду.
   - Замордували, а тепер мордують кожного. На нашi цяти 56 не зважають...

   56 Сльози.

   Розмова краян обволiкала туманом радiсть повернення.
   Подорожуючи, вiн пiзнавав давно вiдомi двори, оселi, спостерiгав, як за
чотирнадцять лiт похилились будiвлi та огорожi.
   Зупинилися  на  горi  Нiмчич.  Знявши  з  голови  кашкета,  Юрiй  зором
вимiрював роздолля, де легкокрила блакить  залягла  серед  гiр,  а  низини
пишнобарвним вiнком перевито. Не одягаючи кашкета, спускався до  Черемошу,
низько вклонився  йому,  наче  зустрiв  незрадливого  друга,  якому  можна
довiрити найсокровеннiшi таємницi душi. Тепер кожен крок подорожi приносив
спогади ранньої юностi.
   Нарештi заструменiла в пiдгiр'ї течiя Путилiвки,  наче  вливала  молоду
силу в натомленi груди. А ось i рiдний  Путилiв,  нiби  прилiг  у  затiнку
обвiшаний торбинами стомлений жебрак. Зупинився Юрiй бiля рiдного обiйстя,
оглянув його i пiшов до хати.
   Стара згорблена жiнка розпростерла руки для обiймiв, благальним голосом
обiзвалась:

   - Сину мiй... Синочку любий!
   - Матiнко рiднесенька!
   - Осипку мiй...
   - Нене, не звiть мене Осипком, я тепер Юрiй!
   - Не знаю, як це? - мати розвела руками. - А Юрiй - це ж вигадане?
   - Записався на православного Юрiя.
   - Того правдишнє гуцульське iм'я. Най буде. Оце ж i свято весняне  Юрiя
уже вiдбуваємо. Вiдай, зголоднiв у дорозi. Сiдай поїсти.
   Юрiй скинув з себе вiйськову одежу, недбало жбурнув її до порога.
   - Дiстаньте, нене, зi скринi мiй давнiй гуцульський сардак.
   - Хотiла б помилуватися тобою в цiсарськiм кабатi.
   - То, нене, моя жовнiрська недоля.
   Тим часом у хату зайшов чоловiк, несучи оберемок дров.
   - Це наш наймит Юзько! - пояснювала мати. - Добрий, як рiдний. Доглядає
все господарство.

   - Юзько?! - перепитав Юрiй.
   - Так, це я! - вiдповiв, випроставшись, чоловiк.
   - Де ти в бога взявся? Гадав, що десь у  мандрах  запропастився.  А  ти
живий, нiвроку.

   - Привела мене доля, друже, до твоєї хати.
   - Нене, - звернувся Юрiй  до  матерi.  -  Вiднинi  най  Юзько  буде  не
наймитом у цiй хатi, а моїм другом, бо доля давно нас поєднала.
   Неждане свято завiтало в хату Федьковичiв. Мати не вiдступала вiд сина,
голубкою вуркотiла бiля нього.
   - Прошу тебе, Юзьку, цими ж днями заклич гуцулiв, що  були  зi  мною  в
походi. Коли живий Михайло Дучак, то вiдшукай i запроси його.
   - Живе не близько...
   Тиха  радiсть  повивала  прибульця  до  рiдної   хати.   Оглядав   свiй
гуцульський сардак, наче якусь коштовну знахiдку.
   Я ж бо тебе не зверчуся,
   Руський мiй сардаче!
   Тепер аж я заспiваю,
   Тепер аж заплачу,
   Бо маю я в що утерти.
   Широкiї поли.
   Не скину тя, мiй сардаче,
   Нiколи, нiколи.

   * * *
   Чепурила, як до свята, мати хату, люб'язно поглядаючи на сина, що сидiв
на лавi, ладнаючи свою давню флоєру.
   - Коби невiсточку мала, заквiтчала б, гейби  святкову  ялицю,  посадила
обiк тебе, Юрасику, та й нiжки їй у зiллячку скупала.
   - Не кажiть такого, мамо.
   - Оженися, синку. Оженися, бо я вже не годна в катi лад дати.
   - Не печальтеся, нене. Дiвчини в мене нема...
   - Ходив по свiтах i не знайшов? Бiдна моя голiвонька, соколику рiдний.

   Журливi слова матерi обпiкали Юрiя, викликали зворушливi спогади.
   На подвiр'ї почувся тупiт коней. Незабаром дверi розчинилися,  i  Юзько
ввiв до хати цiлу ватагу по-мисливському зодягнених людей.  То  все  давнi
друзi Юрiя. Прибули вiтати й, за гуцульським звичаєм, привезли меду,  вина
та печеної дичини. Задзвенiли топiрцi й крiси, гомоном сповнилася хата.
   - Добридень, пане господарю!
   - Низький уклiн!
   - Хай добро жиє у цiй свiтлицi!
   - Щоб ся не переводили хлiб та добрi звичаї!
   - Спасибi! - Юрiй обiймав друзiв, - Сiдайте до столу, любi!
   - Вiтаємо й зичимо щастя!
   То  все  були  бiднi  гуцули,  що  зазнали  i  жовнiрської  недолi,   й
поневiрянь. А були й такi, якi  зналися  з  Кобилицею,  за  що  скуштували
букiв. Це тi, хто не корився владi помiщикiв та не забував Довбуша.
   З кола ступив наперед  трохи  згорблений,  уже  немолодий  гуцул.  Юрiй
вийшов йому назустрiч i мiцно обняв.
   - Михайлику мiй, славний Дучаку! Щасливий зустрiти тебе в рiднiй  хатi.
Не забув мене, не забув дружби в iталiйському походi?
   - Не так ми-сь любили, щоби ми  ся  забували,  товаришу  милий.  Вiзьми
подарунок. Зберiг його, як велiв ти, друже! - Дучак подав Юрiю топiрець  з
вирiзьбленим портретом Гарiбальдi.
   - Пiзнаю цей топiрець. Пригадую i поле ломбардiйське.
   Побратими розглядали топiрець, а Дучак розповiдав, як вiн його берiг до
зустрiчi з Юрiєм. Всi чотири вiтри най розкажуть про тi подiї.
   Тiснiше сiдали побратими, слухали розповiдь Юрiя про жовнiрськi походи.
Дзвенiли келихи, й виривалася з обiймiв пiсня журби:
   Що ж того за диво,
   Що ми п'ємо пиво
   Ворогам на смуток,
   Нам на добрий скуток...
   Хтось подав думку прогулятися на конях у гори.
   - У гори, у гори! - пiдхопили iншi.
   Помчала ватага вершникiв. Перед вiв Юрiй. Поруч мчав Юзько, наче  джура
за ватажком. Виходили з хат гуцули, вiтали вершникiв.
   - Поїдемо аж у Розтоки до нашого побратима Олекси Чернявського!
   - Того, що мiст побудував через Черемош?
   - Того ж!

   Ночували в новiй хатi Олекси Чернявського. Коли поснули побратими, Юрiй
ще довго слухав розповiдi Олекси про побудову мосту через Черемош.
   Вранцi, коли попрокидались  побратими  i  сiли  снiдати  на  запрошення
господаря, Юрiй прочитав вiрша "До  мого  брата  Олекси  Чернявського,  що
збудував мiст на Черемошi у Розтоках".
   Мостив мiй братик мости
   З бiлої риби костi,
   З каменя дорогого,
   З персня золотого.
   Мости, брате Олексику,
   Мости ти, мiй друже,
   Єднай нашу Буковину
   З Червоною Русев 57
   Най Черемош запiнений,
   I Чорний, i Бiлий,
   Iз братiю iз руською
   Нас бiльше не дiлить.
   Най возьмемся однов силов
   До одної справи:
   Добувати батькiвської
   I волi, i слави...
   57 Так тодi звали Галичину.
   Повiдав Юрiй друзям про мости... Вiднинi хай навiщає брат свого  брата,
користуючись не бродом, а мощеним  переходом.  Хай  провiсники  визволення
прибувають новозбудо-ваними мостами i ведуть до свiтла людей та до  щастя.
Щоб сходились до тих мостiв i верховинцi, й пiдгоряни. Хай будувать  мости
простягають трудiвнi руки i буковинцi, i галичани, i  надднiпрянцi,  та  й
брати вiд Дону до Волгиi Може, тими мостами  гуцульська  правда  вийде  на
широкi простори свiту.

   Залишаючи гостинну хату Олекси Чернявського та його подвiр'я,  Юрiй  ще
раз ступив на мiст, перейшов ним на той бiк  Черемошу,  та  й  коня  свого
перевiв.

   Най загостить з того боку
   На наше подвiр'я
   Руська щирiсть...
   Слiдом за Юрiєм перейшли мiст побратими,  ступили  на  галицьку  землю,
привiтали її.


   * * *
   Журилася мати, дивлячись на сина:
   - Все з тими вiвчарями знаєшся, десь з ними їздиш. Чого не женишся?  Не
годна я вже.

   З жалем поглядав вiн на сиву  голубку,  слухав  старече  воркотання,  а
думкою линув далеко за обрiї. Не знала мати, де вiн блукав. Не  знали  про
це i його побратими.

   А вiн помандрує аж до  Черемошу,  сяде  на  березi,  слухає,  як  хвиля
шепоче,  миючи  крутi  береги.  Наче  прагнув  збагнути  мову  розвихрених
водограїв, линув думкою за хмариною, що поринала вiддзеркаленою в хвилях.
   А навколо шумлять дуби,  неначе  розмовляють  козацькi  дiди,  статечно
даючи поради. Чується вiдгомiн чорногiрських верховин.
   Раптово розвiяла мереживо мрiй дараба, що понеслась по  водi.  Спiвучий
голос водiя-керманича покотився вiдлунням  по  берегу.  Забiсилися  хвилi,
б'ючись об дарабу, стогнали, шаленiли, кидаючись на берег,  рвали  пiдмитi
корiння дерев. А керманич владно тримає стерно, ще й приспiвує. Несеться в
простiр та пiсня i тоне в стрiмкiй глибинi. Про що вiн спiває,  яку  казку
складає в змаганнi з хвилею прудкою?
   Як казка, народжується тодi  балада.  Слова  обiймаються  з  хвилею,  з
просторами пiдгiрського роздолля.
   Керманичу молоденький,
   Серденько -соболю!
   Возьми мене, керманичу,
   На воду з собою
   Та занеси копець свiта!
   Копець свiта, брате,
   Занеси долiв водою.
   Щоб тут не бувати...
   То залягає хвиля, то знову брижиться, словами  вимережує  благання,  не
вiдстаючи вiд плину дараби.
   Реве, гуде наш Черемош -
   Керманич не чує:
   Усе далi та все далi
   Дарабу кочує...
   Стомлений повертався додому. Зустрiчала на порозi  мати,  дивувалася  з
поведiнки сина, читала  тривогу  в  його  задумливих  очах.  Питала  й  не
допиталася про його довгi блукання. А вiн  усе  писав  щось  у  листах  до
Львова. Одержував звiдти журнали. А в журналi  "Мета"  незабаром  читав  i
свою баладу "До керманича".

   Добре було б видавати такий часопис на Буковинi. У  Чернiвцях  виходить
"Буковина" нiмецькою мовою. Писав Юрiй до Танячкевича: "Iнодi в  Чернiвцях
був я в редактора "Буковини". Не одно ся там говорили, а  нарештi  прийшли
до того, чи би не могла  на  нашiй  Буковинi  одна  руська  часопись,  от,
напримiр, як "Вечерницi", виходити. Професор Найбавер казав, що вiн мiг би
зараз концесiю дiстати, сли би я ся редактором  тої  часописи  обiбрав.  Я
знов йому казав, що мушу ся вперед з тобов порадити".
   Думка про перiодичне видання рiдною  мовою  була  пiдтримана  багатьма.
Юрiй одержував про  це  листи  зi  Львова,  Тернополя  та  iнших  мiст.  А
Танячкевич писав: "Прийшов час, що справдi давню мисль про видання  нашого
рiдного письма в Чернiвцях дiлом об'явити маєм!  Братику  мiй!  Тут  треба
великого приготовлення i роздумування".

   Деякi подiї вiдволiкали цю справу.  Багато  брав  на  себе  громадських
обов'язкiв Юрiй. Виникли ускладнення в його особистому життi.

   * * *
   Все частiше й частiше прибували до Юрiєвої хати гуцули, приносили  свої
жалi, скарги. Слово "сервiтути" звучало в їхнiй  мовi,  як  прокляття,  як
пуга, що дошкуляє по живому тiлi. Нужденнi, пiдневiльнi, хилили вони  свої
трудiвнi плечi, не знали, де шукати захисту й порятунку.
   Читав у похилих постатях, тоскних очах велику народну  скорботу.  Дехто
приводив дiток у подертих киптариках.
   - Заступися, синку. Ти письмо знаєш i бував по свiтах.
   -  Кажуть  про  сервiтути.  Бо  нiкому  захистити  нас.  Пан  за   пана
тримається, наче п'явка за п'явку. А ми самi, темнi.
   Падали ниць прохачi, ловили  руки,  щоб  поцiлувати.  Навчили  й  дiток
цiлувати руки.

   - Не кланяйтеся нiкому, гуцулиi Не цiлуйте рук! Подивiться!  Адже  нашi
гуцульськi гори не хиляться перед хмарами!
   - Синку наш, не нам ся рiвняти до гiр. Ми зрадженi свойов долев.
   - Топiрцi треба мiцно тримати  в  руках,  щоб  не  зраджувала  доля,  -
запитливо поглянув на прохачiв Юрiй.
   - Або ми  знаємо...  Потупилися  нашi  топiрцi,  не  годнi  й  горобцiв
полохати.

   Гуцульськi сльози проймали жалощами серце поета. Вiн давав  їм  поради,
писав  суплiки.  Щонедiлi  навiдували  його  делегати  з  околишнiх   сiл,
приносячи нерадiснi вiстi, а з ними й душевнi муки.
   Брався писати новi твори. Не завжди закiнчував  їх,  вiдкладав  надалi.
Львiвськi приятелi зверталися з  листами  до  Юрiя,  закликаючи  надсилати
написане. Але  Федькович  вiдповiдав:  "Треба,  мабуть,  кобзу  на  клинок
повiсити, а самому ся до цiпа та до коси узяти, щоб робити..."
   Цими словами хотiв сказати, що є справи, якi вiн не може вiдхилити  вiд
себе. Ставав захисником гуцульської правди, що спокiй i час забирає.
   Сумними рядками зазвучали поезiї.
   Тепер з жовнiрської неволi переселявся в  свiт  гуцульської  бiдняцької
долi. Так  з'явилася  поема  "Дезертир",  написана  за  живими  переказами
побратимiв. Епiграфом до неї поставив Шевченковi слова:
   А я так мало, не багато
   Благав у бога - тiльки хату,
   Одну хатиночку в гаю.
   Вiдкладав до слушного часу закiнчення поеми. А  тим  часом  несподiване
лихо увiйшло в оселю Федьковичiв. Невеселими були  новорiчнi  свята,  коли
Путилiв спiткала пошесть тифу.  Не  встигав  панотець  правити  служби  по
померлих. З'явився вiн з кадилом i в хату Федьковича,  коли  померла  його
мати в сiчнi 1864 року.

   За народними звичаями вiдбувався  похорон.  А  трембiтарi  зiйшлися  не
тiльки з рiдного, а й з навколишнiх сiл. Принесли вони свої жалi та пошану
до цiєї хати,  де  народився  i  жив  захисник  гуцульської  правди.  Коли
затрембiтали, то й гори обiзвалися смутком,  наче  то  плакала  гуцульська
доля, сльозами i кров'ю кроплена...

   На кладовищi став на колiна  Юрiй,  обiймав  свiжу  могилу,  заквiтчану
ялицею. Звiвшись, обiйшов заснiженi могили своїх сестричок. Зупинився бiля
Марiйчиної, дивився на ялицю, що сам колись  посадив  на  знак  любовi  до
сестри, вiд якої вчився спiванок i казок.  За  п'ятнадцять  рокiв  смерека
розпустила вiти, наче простягла  жалiбнi  обiйми.  Смуток  нахилив  голову
Юрiя. Його обступили побратими, тримаючи трембiти, як знаряддя, готове  до
бою.
   Супроводили друзi зажуреного Юрiя аж до хати. У риданнях  билися  звуки
трембiт, розносячи жалобу по гуцульськiй землi.

   * * *
   Незважаючи на морози й снiговiї, Юрiй тепер не одягав на голову крисанi
- так велить звичай вiддавати шанобу померлiй.
   Приходили й простоволосi гуцули до двору, приносили новi й новi жалi.
   - Обрали нас краяни вiд  Довгопiльського  околу  просити  твоєї  ласки,
сину. Наша жура привела сюди. Стань за нас у сервiтутському дiлi,  захисти
нас вiдтак у судi.

   - Змилуйся, рiдний соколе, най вашiй померлiй ненi легкою буде  землиця
на цвинтарi, - благали жiнки.
   - Не йму, яку вам раду дати?
   - Добру раду дасте, аби ваша ласка. А вчуле ваше серце знаємо. Єдин наш
рятiвник. Най добро не лишає повiк.
   - Що менi дiяти з вами? - сумно дивився Юрiй на прибульцiв.
   - Стати нашим повноваженим. Най ваша доля щасливою буде!
   - Гаразд. Вiзьму на себе цю тяжку ношу...
   - Спасибi, добродiю!
   - Коли гинути, то разом, люде добрi. Сiдайте ж до столу та розповiдайте
про свої збиткування.
   Сiдали до столу, оповiдали тяжкi пригоди. Читав  у  тих  оповiдях  Юрiй
велику життєву повiсть.
   Нужденний  вигляд  людей,  згорбленi  од   непосильної   працi   плечi,
передчасно постарiлi жiнки, хворi дiти. Брав на себе  Юрiй  тяжку  ношу  -
стати захисником бiдноти в судi.

   Якось на свята зiйшлися до хати давнi друзi, щоб розважити господаря та
й дiло вирiшити.

   - Радий вiтати вас, побратими! Давно  час  нам  поговорити  та  журботу
розвiяти.

   Сколихнулись заквiтчанi барвiнком та чорнобривцями  стiни  вiд  розмов,
дотепних приповiдок. Юрiй позабирав зi столу багато паперiв.
   - Понаписував цiлi ожереди суплiк, щоб довести одвiчнi права гуцулiв на
лiси та пасовиська. Карбованi вони кров'ю батькiв наших!
   - Ой, карбованi, соколе наш! - додавали прибулi.
   - Правду кажете! Не знаю, чи слова карбувати, чи топiрцi нагострити,  -
Юрiй запитливо глянув на всiх.
   - Топiрцi  в  гуцулiв  нагостренi.  Але  до  слушного  часу  не  будемо
орудувати ними. Ще  спробуємо  позмагатися  з  лиходiями.  Оце  за  тим  i
прибули... Маємо щось сказати...

   Побратими переглядалися, мовчали.
   - То говорiть, браття! Тут нiхто не пiдслухає. Говорiть вiльно,  як  на
козацькiй радi!

   - Багато про що є говорити, аби до ладу. Незабаром рекрутчина впаде  на
голови гуцульської бiдноти. Наш сiльський двiрник потурає багатiям.
   - Та й в судi за них держить руку. Чи посварились де люди, чи в  корчмi
заколот зчинили, то суд не зважає на правду, а приневолює бiдноту,  саджає
невинних годувати блощиць у буцегарню або посилає на непосильнi роботи.
   Слухав Юрiй, похиливши голову. Кожне слово тяжким каменем падало.
   - Ваша правда, браття.
   - Правда наша, але вона зав'язана у дранiй торбi. А кривда зверху  сiла
на ту торбу... Радилися ми i порiшили обрати тебе, наш соколе-отамане,  за
сiльського двiрника.  Незабаром  мають  статися  перевибори.  Зберемо  всю
голоту, всiх чесних газдiв,  громадських  пастухiв  i  не  поступимося  на
сiльськiй радi.
   - Кричатимемо за тебе, Юрiю, аж ся гори обзиватимуть!
   - А коли наша не вiзьме, то й топiрцям дамо роботу!
   - Топiрцi най таки до слушного часу, братове. Але менi тяжко з усiм цим
упоратися. Сервiтутськi справи тягарем лежать на менi, - вагався Юрiй.

   - Сервiтутськi справи для всього околу, а двiрництво для нашого рiдного
села. Захисти нас, добрий соколе, вiд зграї вороння!
   - Просимо! Всi просимо! I кров наших батькiв кличе тебе!
   - Просимо згоди! А ми на радi не вiдступимо.
   - Якщо так жадає громада, то я приєднуюсь до неї, - Юрiй  задумливо,  з
виразом жалю звiвся, вклонився.
   Навколо нього стали оборонцi правди, наче лагодились у  похiд.  У  очах
Юрiя поєднувались рiшучiсть з журбою. Гордiсть i гiднiсть не залишали його
i в часи смутку, i в хвилини збудження.
   Коли розiйшлися, Юрiй сiв до  столу.  Рука  покладала  на  паперi  його
тривожнi думи.


   * * *
   Кожного дня одержував якiсь звiстки, повiдомлення.  Перечитував  листи,
давав вiдповiдi. Ось обiзвався Олександр Кониський, який  багато  працював
над створенням монографiчної бiографiї Шевченка.  Як  рiдному,  розповiдає
вiн про себе: "В сiчнi 1863 року мене заслали - без суду -  у  Вологду,  а
потiм у Тотьму. Тут я загубив i останнє здоров'я, i силу, i енергiю; i  на
старiсть одружився".
   В особi багатьох прихильникiв звертається до  Юрiя  вiденська  громада;
надсилає листи i просить дати вiдомостi молодий на  той  час  австрiйський
лiтератор Кароль-Емiдь Францоз, якому належить честь дослiдження  Шевченка
та популяризацiї його творiв.

   Тепло вiдгукувався на запрошення досвiдченого  лiтератора,  педагога  i
фольклориста Якова  Головацького  збирати  зразки  народної  творчостi  на
Буковинi, надсилав йому записане з уст своїх краян.
   Справи  вимагали  бувати  в  Чернiвцях.  Тодi  по  дорозi  зупинявся  в
Розтоках, навiщав  свого  друга  Олексу  Чернявського  або  жив  у  родича
Олександра Волянського.  Тут  збиралося  коло  молодi.  Наїжджала  сюди  з
сусiднього села Олександрова своячка попiвна Павлина  Волянська.  Ставного
зросту, говiрка, вона  приваблювала  юнакiв  милим  поглядом  синiх  очей,
доброю усмiшкою та жартами.
   Засилали  легiнi  сватiв  до  Павлини,  але  вона  вередувала,  не  раз
пiдносила їм гарбуза. Познайомившись з Юрiєм, дiвчина  захоплювалась  його
грою на гiтарi та розповiдями про Венецiю, Молдову, про вiйськовi походи i
всiлякi пригоди. В свою чергу своїми веселощами дiвчина вiдвертала  Юрiєву
увагу од багатьох турбот, тяжких роздумiв.
   Не вiдмовлялася вона, коли  Юрiй  запрошував  на  прогулянку.  Виходили
далеко за обiйстя, коли сонце лягало за гори. Разом слухали, як  зозуля  у
вечiрнiх сутiнках голосно лiчить  чиїсь  лiта  або  перепел  обiзветься  в
колоссях жита, пропахлого сонцем. Дiвочим смiхом обзивалася  стежка,  якою
ступала нога веселунки, i той смiх вiдлунював у серцi поета.
   Наступного дня Юрiй запросив її на прогулянку  верхи  в  гори.  Виїхали
далеко  за  село.  Зупинились  на  березi,  де  камiння  перетнуло  течiю,
утворивши невеличке озерце. Юрiй аж  мружив  очi,  дивлячись,  як  бавився
вiтерець завихреним волоссям дiвчини. Повнi губи її були напiврозкритi,  а
грайливi очi  дивилися  задерикувато,  по-хлоп'ячому.  З  кожною  усмiшкою
розкривалися перловими разками мiцнi  бiлi  зуби.  Зеленi  чобiтки  щiльно
обхвачували ноги. Зрiст i вся постава дiвчини  говорили  про  молодiсть  i
силу.
   Переїздили  мостом,  побудованим  Олексою  Чернявським,  на   той   бiк
Черемошу. Тут зупинили коней. Юрiй став на землю, подав руку. Вона хвацько
вистрибнула з  сiдла  i  опинилася  в  його  обiймах.  Жартiвливо  дiвчина
звiльнялась вiд них, виявляючи свою фiзичну силу i спритнiсть.
   Повертались до хати ввечерi. Юрiй вiдчував,  як  по  тiлу  розливається
млость вiд приємної втоми. Брався грати на гiтарi,  iмпровiзуючи  бадьорi,
грайливi мелодiї. А Павлина приспiвувала  -  була  не  тиха  та  сумна,  а
голосна та гостра на язик.

   Лишившись наодиницi, Юрiй поринав у роздуми, якi наче гойдали  його  на
легкiй хвилi. В цiй  новонародженiй  дружбi  знаходив  зовсiм  не  те,  що
приносили йому досi сердечнi поривання.
   Не забирала Павлина  у  нього  стiльки  уваги,  як  минулi  захоплення.
Взаємини складалися просто, бо дiвчина не стiльки вдавалась у  поезiю,  як
сподiвалась на одруження, її перестиглий дiвочий вiк вимагав  цього.  Юрiй
же знаходив у її дорiдностi та веселiй, хоч i легковажнiй вдачi щось нове.
Однак хотiв уявити Павлину  гордою,  прославленою  в  пiснях,  якiй  можна
довiрити найпотаємнiшi мрiї.

   У думках народжувались бажання стати  народним  учителем,  працювати  в
школi, навчати дiтвору любити  занедбану  країну,  служити  правдi.  А  чи
вiддасть цiй справi свою розважливiсть i енергiю Павлина?  Колючi  питання
тривожили Юрiя. Прагнув знайти на них вiдповiдь. Хотiв збагнути - чи можна
назвати любов'ю такi зв'язки, чи це  тимчасове  захоплення,  що  дозволяло
просто й розв'язано коротати час, забувати турботи.
   Не писав лiричних присвят дiвчинi, не називав у  вiршах  її  iм'я.  Але
невимушенi взаємини торкалися струн поетичної душi, породжували  своєрiднi
баладнi мотиви.

   Дуже заклопотаним, наче сп'янiлим, видався  Юзьку  пiсля  повернення  з
мандрiв Юрiй. Годi було розповiдати йому про  господарськi  справи.  Увесь
вечiр Юзько лише поглядав, як той щось пише.
   Нова хвиля вражень збентежила уяву  поета.  Народжувалась  балада  "Двi
пiснi рожевi. (Моєму коханню  на  поклiн)".  I  пережите  минуле,  i  новi
хвилювання переплiталися знову  в  символiчному  образi  рожi.  Небезпеку,
тривогу, страждання вiщує вона. Але не спинити  сердечних  поривань,  коли
вони прокидаються й розквiтають.

   Таких пiсень спiватиму,
   Як твiй пишний квiт,
   Нехай пiде твоя слава
   Рожевая в свiт...
   Тепер нового поетичного осмислення набуває образ рожi- поєднання любовi
й страждань.

   I слухала пишна рожа
   Пiснi його любi
   Та й схилилась, дрiмаючи,
   На вiвчарськi груди.
   Ятрились червоним квiтом спогади i новi надiї. На розсуд чулих  сердець
понесе вiн свою сповiдь - надiшле твiр до Львова, а ще  прочитає  Павлинi.
Як сприйме?

   Не раз уже розмовляв з нею про бажання стати вчителем, сiяти  в  народi
освiту,  ширити  свiдомiсть.  Лише  б  докiнчити  взятi  на  себе  турботи
сервiтутськi.

   Думки про школу день у день мiцнiли.  Подiляти  б  з  дiтворою  радiсть
працi,  красу  життя.  Велике  дiло  зробив  Шевченко,  уклавши  "Буквар".
Користуючись цим досвiдом, Юрiй приготував букварик для буковинських шкiл.
Але чи затвердить його духовна консисторiя? Чекав i не дочекався. Потрапив
"Буквар" до рук мракобiсiв, якi намагалися не освiту, а темряву  ширити  в
народi. Прокляттям реакцiйнiй попiвщинi проймався  народолюбець.  Несхибно
виношував у палкiй уявi  просвiтительськi  задуми,  хотiв  мати  надiйного
помiчника, щирого порадника.
   Роздуми й турботи приносив до Павлини, сподiваючись найти в нiй друга i
прихильника. Читав їй свої твори.
   - Чому, Юрчику, так багато пишеш про безталання закоханих?
   - У тому безталаннi доля нашого народу, - Юрiй  зачитав  рядки  повiстi
"Безталанне кохання": -  "Пливе  Днiстер  тихий,  як  той  руський  народ,
широкий, як його думка, глибокий, як його рани. По тiм боцi  Галичина,  по
сiм - Буковина".

   - То все смуток, Юрiю. А радощi де?
   - Єй радощi. Гуцул умiє сумувати i радiти. Читали жарт на одну дiю "Так
вам треба!".

   - Так їм i треба, - смiялася Павлина. - Посватались не тiльки двi  пари
молодят, а й старий вiйт  з  удовицею.  Утiшно  й  весело,  -  наспiвувала
коломийки, зачитанi з твору:

   Спали сiно, спали сiно -
   Спали й обороги,
   А як iдеш до дiвчини -
   Не питай дороги!
   Захопившись її спiвом, Юрiй виводив i собi:
   Ой гуцул ся легко вбує,
   Легко му ходити,
   Та й молоду гуцулочку
   В таночку водити.
   - Ось так, - взявши за руку Юрiя:
   Або мене, любку, люби,
   Або мене лиши,
   Або моi гарнi очi
   На паперi пиши.
   - На паперi я давно написав твої очi, Павлинко. Але що з того?
   - А щоб не було з того iграшки, ти мене посватай! -  Павлина  смiялась,
дивлячись просто у вiчi Юрiю.
   - Може, й посватаю...
   - А я, може, вiддамся, а може, й нi, - лукаво поглядала.
   - Коли свататись, то без старостiв. Я просто приїду до тебе  з  ватагою
побратимiв. Всi на конях! По-козацькому!
   - Це менi подобається! Хай буде так! - Павлина обiймала Юрiя. -  Тiльки
умова. Ти прибудь в офiцерському мундирi. Лише в такому разi я  стану  пiд
вiнець.

   - А якщо прибуду в рiднiй ношi? Офiцерський мундир  нудить  менi,  псує
настрiй, - замислився Юрiй.
   - Я розважу тебе. Коли любиш, то зважуй на жiночi примхи.
   - Але в мене є  побратими.  Вони  дадуть  найлiпшу  раду.  Прикро  буде
зламати їхню волю.

   - Я теж твоя побратимка. Не зламай i моєї волi. Вже твого вiршика  знаю
на пам'ять:

   Буковино, Волощино,
   Мамко моя, ненько,
   Як на тебе подивлюся, -
   Гуляє серденько.

   Там тi гори, наше море,
   Поля золотiють,
   Гуцул косу несе в росу,
   Волох просо сiє...
   Це твоя наука, - дивилась запитливо Павлина... Лагодився Юрiй  скликати
побратимiв, щоб їхати сватати наречену.

   * * *
   А тим часом ускладнилися справи  по  захисту  селян  вiд  сервiтутської
кабали.  Треба  негайно  вiдбути  в  Чернiвцi,  виконуючи  волю   громади.
Пiдкупленi свiдки давали фальшивi свiдчення. Одного з них пiзнав  Юрiй  по
його гусарських вусах. Це той, що охоче брався карати буками  жовнiрiв.  А
тепер вiн десь за вчителя - яка ганебна спiлка з жандармами!
   Виступаючи  захисником  на  процесi,  Юрiй  тримав  себе   з   гiднiстю
громадського уповноваженого. Стиль його виступу  був  не  адвокатський,  а
вiдверто викривальний. Промовляв  не  юрист-оборонець,  а  страдник,  який
уболiвав за долю свого народу. Вперше суддi зустрiлися з таким захисником.
Не по  нутру  їм  було  вислуховувати  промови  без  посилань  на  правовi
артикули. Його посилання адресувалися до серця людини, до честi й совiстi.
Суддя навiть зауважив:
   - Ви, добродiю, виступаєте  не  на  гуцульському  зборищi,  а  в  судi,
регламентованому цiсарськими законами.
   Юрiй ледве стримав своє обурення. Бачив, як обличчя сусiдiв скривилися,
наче вiд несподiваного удару.
   Вирiшення справи вiдтягалося. За  кожним  разом  виступи  Юрiя  ставали
нервовiшими,  сповнювалися  iронiєю.  Ледь  помiтна   презирлива   усмiшка
вiдбивала нескоримiсть уповноваженого вiд громади. Тут велась полемiка  не
тiльки словами, а й зовнiшнiм виглядом  представникiв  двох  непримиренних
таборiв. Юрiй вiдчував свою моральну вищiсть  перед  цими,  нарядженими  в
мундири, державними правонинцями. Жорстока необхiднiсть  пiдказувала  йому
вiдвагу i благородну рiшучiсть. Адже змагається вiн за гуцульську  правду.
Якщо формально переможуть його вороги, то вiдголос тiєї правди  не  згасне
своєю моральною зверхнiстю.
   Стояв перед чиновниками не тiльки уповноважений громади,  а  й  великий
правдолюб. Його поведiнка бентежила й дратувала ретельних слуг  державного
правопорядку.  Завченi  фрази,  застиглi,  нiби  закам'янiлi   постатi   в
мундирах, обвiшаних регалiями, затиснутi од лютi вуста,  мiцнi,  обважнiлi
щелепи,  олов'яна  невиразнiсть  очей  -  у  цих  рисах   пiзнавав   образ
австрiйської Фемiди.
   - Ви, пане офiцер, виступаючи в  судi,  маєте  одягати  форму  з  усiма
познаками на мундирi! Зважайте, що в цьому залi  виставлено  портрет  його
величностi австрiйського цiсаря! - суддя зробив урочистий жест рукою...
   Юрiй на  це  нiчого  не  вiдповiв,  хоч  у  думцi  й  склалася  належна
вiдповiдь: "Я стою перед лицем народної гуцульської правди".
   Повертався збентежений  i  обурений  поведiнкою  нiмецьких  чиновникiв,
найманих юристiв, лжесвiдкiв. Натяк суддi до болю вразив Юрiя.  Не  мундир
красить людину, а чисте серце i совiсть.  Прибувши  додому,  хотiв  кинути
своє офiцерське вбрання в пiч  i  спалити  його,  але  завагався.  Вирiшив
порадитись з побратимами.

   Через день посходились вони на  раду.  Зодягнений  по-святковому,  Юрiй
зустрiчав гостей, саджав до столу.
   - Рiдне моє камраття! Покликав вас на свято в день мого народження.
   - Вiтаємо, друже!
   - Аби все було добре!
   - Послухайте мене, мої соколи! Давно скинув  я  з  себе  католицтво.  А
тепер, у цей святковий день, маю зректися й свого  офiцерства.  Годi  менi
терпiти наругу. Най всi знають. ким я єсь!  Юзьку,  -  звернувся  Юрiй.  -
Розпалюй ватру серед двору. Та трембiти берiть,  хлопцi,  щоб  заголосити,
наче за померлим!
   Не могли второпати, до чого це ведеться. А тим часом,  коли  спалахнула
ватра, Юрiй  винiс  на  подвiр'я  своє  офiцерське  вбрання.  Всi  навколо
обступили його.
   - Хай вiтер димом понесе мої вiйськовi познаки аж на Чорногору! - кинув
те вбрання до ватри, аж дим заклубочився.
   Заголосили трембiти, нiби скликали на  похорон.  Попереду  стояв  Юрiй,
задумливо дивлячись на звої диму, що  здiймалися  над  вогнищем,  У  якому
догорав його офiцерський мундир.

   На клич трембiти почали сходитись люди, здiймали  шапки,  ставали  бiля
згасаючого вогнища. Десь взялися  цигани  -  хотiли  теж  узяти  участь  у
похоронi.
   - Хто помер? - питали.
   - Чия душа приставилась?
   - Кого хоронитимуть? - Може це жарт? - поглянув старий чоловiк на  Юрiя
i  впевнився,  що  то  не  жарт,  бо  вигляд  у  нього  був  задумливий  i
зосереджений.

   - Нi не жарт це, люде добрi, - обiзвався Юрт. - Най за димом розвiється
наша кривда в мундирах! Був, єсть i назавжди буду гуцулом.
   Слова Юрiя супроводжували голоси трембiт.
   - Ото наш краян!
   - Душевна людина! - дивувалися селяни.
   - По конях, хлопцi, i  за  мною!  -  гукнув  Юрiй.  Помчали  побратими,
розмахуючи топiрцями. Зупинилися бiля двору нареченої, заспiвали;
   Вийди, дiвчино,
   Вийди, рибчино,
   До князя свого!
   Незабаром вийшла Павлина, винесла пива, частувала прибулих
   - Доброго пива наварила! Спасибi!.. Це мої  побратими.  Прибув  сватати
тебе! Вiтай гостей, Павлино! - Юрiй вклонився.

   - Пийте, гарнi легiники! Але чому ти, Юрiю, так  довго.  барився?  Менi
тут непевнi вiдомостi принесено про тебе,  -  поглянула  на  чоловiка,  що
раптом виринув з-за рогу хати. Юрiй, упiзнавши в ньому вусатого  гусарина,
аж зблiд. - Я прошу тебе, Юрiю, вдруге прибути в повному вбраннi  офiцера!
Таким я жадаю бачити тебе!

   - Мою душу не ввiбгати в цяцькований мундирi - Юрiй оглянув побратимiв.

   - А дiвоче серце має також свiй норов, - Павлина погордо випросталась.

   Наперед виходить гусарин, виставляючи медалi на грудях. Юрiй  пригадав,
що в такiй позi виступав лжесвiдком вiн на судi. Вогнем налилася  кров,  i
вiн презирливо вiдвернувся.
   - За мною, хлопцi! - лиш гукнув.
   Ватага  помчала.  Павлина  розгублено  стояла  посеред  двору.  До  неї
переможно пiдiйшов гусарин, простягаючи руку. Неохоче взяла  її.  Вершники
хутко вiддалялися. Збитою копитами колiєю стелилася побратимська пiсня:
   Лихо менi iз сватанням,
   Лихо мене било,
   А менi ся з того лиха
   Кучерi повили.
   Повилися кучерики,
   Як на бараночку,
   А ще менi вередливий
   Дають доганочку.
   Вередливки доганочку -
   Дiвчата догану,
   Аби сiм лiт не женився -
   Не брав незугарну!
   Гiркою усмiшкою сприймав Юрiй побратимську пiсню. А  у  дворi  пригощав
усiх прибулих, наказавши трембiтарям грати. Заголосили трембiти, розносячи
ридання просторами.

   А на ранок Юрiй збирався в дорогу, ладнаючи лiру.  Захоплювало  бажання
стати народним лiрником. Адже слово  в  єднаннi  з  гармонiєю  звукiв  має
велику силу. Пiшов у мандри, залишивши на господарствi Юзька.
   Дивний той мандрiвний лiрник. Зупиниться десь на безлюддi  пiд  явором,
поведе розмову з навколишнiм свiтом, а думкою сягає  не  тiльки  просторiв
Буковини, а й лине до днiпрових берегiв, зустрiчається там з  Шевченковими
покритками, гнiвними месниками, слухає їхнi скарги i вiдгукується  на  них
пiснею.

   Часом зупинявся у людних мiсцях,  прибивався  на  ярмарки  або  храмовi
свята. Грав i спiвав не тiльки давно чуванi,  а  й  зовсiм  ще  нiкому  не
вiдомi пiснi. Обступали люди мандрiвного лiрника, який, на диво,  не  брав
пожертв.
   Приносив свої думи в нужденнi, драницями вкритi  хати  по  пiдгiр'ях  i
долинах.

   Думи мої, дiти мої,
   Що з вами учиню?
   Посiв вас барвiнками
   По всiй Українi
   I буду вас виростати,
   Слiзьми iзрошати...
   Навiщав, яких знав, учасникiв iталiйського  незабутнього  походу.  Коли
заставав кого живим, сердечно обiймав, а мертвим на могилi пiсню  дарував.
Так потрапив i в Заставню, побував на  могилi  вiрного  побратима,  колись
спiвучого Михайла Дучака.  Вклонився  його  барвiнком  порослiй  домовинi.
Великого вiрша присвятив, згадавши горьоване разом жовнiрське життя.
   Земле моя, нене моя,
   Голубко моя,

   Пахучими васильками
   Майованая;

   Кривавими рiченьками
   Мальованая,

   Дрiбненькими слiзоньками
   Поливаная!

   Ти вiрного товариша
   Узяла єси, -

   Вiд вiрного товариша
   Поклiн понеси...
   Це ж йому колись повiдав про сестриць, не таїв i свої  виразки  юначого
серця, про перший квiт любовi признавався. Пригадалися тепер -
   I тi лiта молодiї,
   Маковiї квiти,
   I тi сестри щебетливi -
   Невиннiї дiти.
   I ти, моя зоре,
   Чорнявая Цоре,
   Що-сь зоряла надо мною,
   Як ранiшна зоря...
   Братаючись з вiтром, що огортав груди пахощами полонин, мандрував далi.
Коли зустрiчав по шляху циганський табiр, то зупинявся, прислухався,  наче
хотiв почути знайому пiсню або вiдшукати когось. Залишався i  часом  i  на
ночiвлю в циганському таборi, наче сподiвався тут  колишню  пiсню  почути,
спогадами повернути давнi чари...

   Прибував до рiдної оселi обвiтрений з виду, гострий думкою i вразливий.
Бентежили його рiзнi повiдомлення, що їх приносила пошта.  Часопис  "Русь"
завдав багато хвилювань. Бiль i обурення бентежили поета, коли  вiн  читав
рядки критики: "Сам наш Федькович, - нехай нам сего  не  бере  за  зле,  -
далеко лучше писав, доки ми  не  стали  величати  його  в  письмах  наших;
послiднi ж утвори його, як "Рожевi  квiти"  i  iншi  дрiбнi  поезiї,  суть
тiлько забавкою без цiнностi... Навiть його комедiя "Так  вам  треба!"  не
зробила б на сценi жодного ефекту, окрiм того, котрий його iм'я, яко  iм'я
народного писателя, викликає".
   Жаль i обурення  прокидалися  в  душi  непривiтаного  поета.  Але  є  й
прихильники його. Серед них з демократичної молодi Остап Терлецький  готує
видання його поезiй. Як з рiдним, листується з  ним.  Та  небагато  таких.
Бiльше тих, що пристосовуються до цiсарської конституцiї. Це тi, хто рiдне
слово ладен  увiбгати  в  лакейськую  лiврею.  Хилять  вони  голови  перед
вiнценосцями.
   Гнiвно зазвучали новi рядки поезiї. Влучав  у  тих,  що,  прикриваючись
iменем Шевченка, слугували австрiйськiй цiсарськiй владi. То було послання
"В день скону батька нашого Тараса Шевченка".
   Чого прийшли ви во святиню?
   В святому храмi що шукать
   Прийшли, сини ви України?
   Тi пророка поминать,
   Мовби мерця у домовинi?
   Хiба ж пророки правди гинуть?
   Поет пророкує часи гнiвного пробудження пригноблених" коли настане суд,
-

   За кривду народiв!
   I заплачуть, засмутяться
   Неправди владики,
   А праведнi звеселяться
   Во вiки i вiки.
   I засядуть в златих вiнцях
   На нових престолах
   Всi любящi правду й свiтло,
   Поборники волi!
   I судитимуть тиранiв
   Страшним, правим судом...
   Кому понести свiй благородний гнiв? З ким розвiяти тугу  серця  й  душi
живої? Хто гуцульську правду привiтає, як матiр скорботну?
   Не давали спокою нiмецькi чиновники i в рiднiй хатi. Прибуло їх  два  з
жандармської управи. Цiкавились його паперами, листуванням з  лiтераторами
Львова та  Вiдня,  вимагали  звiтувати  про  свої  мандрiвки,  загрожували
позбавити пенсiї, бо, мовляв, для цього треба носити мундир.
   "Нiмчики мене, братику, доїдають, - писав Юрiй  до  Горбаля.  -  Кажуть
зректися свого народу, свого краю, своєї музи або подякувати їм за пенсiю.
Я на послiднє пристав; тепер же звiдки жити? Я гадав пiти до Коломиї i там
яке белетристичне письмо основати".
   Доки почувати себе невiльником у рiдному краї? Якими  словами  вимовити
почуття вигнанця? Задумує  написати  кiлька  трагедiй,  в  яких  обставини
штовхають на занепад не тiльки окремих людей, а й цiлi  народи.  Обдумував
сюжети та варiанти трагедiй "Довбуш", "Гонта", "Керманич". Але в трагедiях
муза поета вiдступає в тiнi романтизму.
   Вiдчував свою невправнiсть у новому жанрi. Треба ще гартувати  сили.  А
може, стати самому керманичем на дарабi, випробувати  здатнiсть  вести  її
розбурханими хвилями бистроводдя. Треба  навчитися  тримати  стерно  i  на
чорториях житейських течiй. Тодi легше буде створити  трагедiю.  Виношував
сюжети, робив начерки то нiмецькою, то українською мовами.
   Шукав творчої поради, листувався з редакторами  журналу  "Правда".  Але
мало було з того користi. Не дуже порадувало його видання творiв  заходами
Остапа Терлицького в ^ Коломиї 1867 року. А на львiвський журнал  "Правда"
гнiвався,  називав  "паничами"  народовцiв,  якi,  друкуючи  його   твори,
переiнакшували змiст. Тому писав до Терлецького:
   "Правда" не варта цибулi печеної".
   У хвилини тяжких сумнiвiв поет звертався до  "Кобзаря".  Перебування  в
полонi Шевченкової музи було його спасiнням.

   * * *
   У часи найтяжчої душевної гризоти  опановувало  бажання  ширити  освiту
серед молодi. Складав казочки та пiсеньки  для  дiтей.  Приходив  десь  на
пасовисько, розповiдав, а пiсеньки супроводжував грою  на  лiрi.  Полюбили
дiти задумливого лiрника, охоче  зустрiчали  його,  розповiдали  про  свої
пригоди i обиди. Хотiв би не на вигонi просвiщати  малечу,  а  переступити
порiг школи. Та чи дозволять клерикали - круги  темряви?  Аж  ось  вiдраду
Федьковичу принiс 1869 рiк. Того року на Буковинi було звiльнено школи вiд
опiки духовних консисторiй та  передано  пiд  нагляд  мiсцевих,  повiтових
шкiльних рад,  а  також  краєвої  ради.  При  запровадженнi  цiєї  реформи
Федьковича наставлено шкiльним iнспектором на Вижницький  повiт,  в  якому
значилося сiм шкiл: в Путиловi, Дихтинцях,  Розтоках,  Iспасi,  Бергометi,
Лукавцi, Миговi. Незабаром школу вiдкрито й у Вижницi. А згодом  пiд  його
нагляд  потрапляють  школи  у  Вашкiвцях,  Руськiм  Баниловi,   Карапчевi,
Замостi, Вилавчi.

   Здавалося,  що  настав-таки  час  для  здiйснення  вистражданих   мрiй.
Школа...

   Породжує незгаснi мрiї це  святе  слово.  Юрiєвi  уста  вимовляли  його
благоговiйно.

   З великою охотою  взявся  заводити  новi  порядки  в  школах,  Прагнучи
розвiяти дурман консерваторiв, що простягали свої бруднi руки  до  освiти.
Тут довелося витримувати значний опiр,  зазнати  провокацiйних  пiдступiв,
доносiв.  Стiйко  захищав  передовi  педагогiчнi  погляди,  листувався   в
питаннях школи з освiченими людьми. "Менi блиснула  надiя  нашi  школи  на
народнiм язицi побудувати", - сповiщав Юрiй друзiв, мрiючи написати,  крiм
ранiше складеного букваря, ще й географiю, iсторiю та iншi  посiбники  для
школи.  Великого  значення  надавав   запровадженню   загальноукраїнського
правопису - "кулiшiвки".

   Нова дiяльнiсть визволяла Юрiя з розпачу,  душевної  гризоти.  Радiв  з
того, що став бiля живого джерела народної освiти. Але  ця  радiсть  часто
затьмарювалася  жорстокою   дiйснiстю.   Школа   завжди   була   дзеркалом
соцiального й нацiонального становища в  суспiльствi.  Коли  втрачає  вона
народний грунт, то стає пустоцвiтом. Вернути їй живу  основу,  зробити  її
знаряддям розквiту духовних сил - такi завдання поставив Федькович у своїй
педагогiчнiй дiяльностi.

   Подовгу зупинявся в селах, навiщаючи школи. Сам  брався  давати  уроки,
навчав дiтей спiвати  рiдних  пiсень.  Мав  змогу  на  досвiдi  перевiрити
чиннiсть  свого  рукописного  "Букваря",  хоч   вiн   i   був   вiдхилений
консерваторами. А збiрку власного упорядкування, видану Бучинським у Вiднi
пiд назвою "Спiваник для господарських дiточок", ширив у школах,  навчаючи
вчителiв i дiтей користуватися нею.
   Педагогiчна дiяльнiсть спонукала  Юрiя  до  написання  байок,  казочок,
придибашок, в яких розкривався духовний свiт гуцульських дiтей. Вiддав  їм
вiн своє серце i хист письменника.
   Хоч    дiяльнiсть    педагога-реформатора    викликала     невдоволення
консерваторiв, однак вiн добув i прихильникiв, серед яких виявились вiдомi
представники  демократичної  молодi  -   Мелiтон   Бучинський   та   Остап
Терлецький. З ними листувався Юрiй,  порушуючи  пекучi  питання  освiти  i
видання творiв.
   Своєю дiяльнiстю Федькович утверджує демократичнi педагогiчнi  погляди.
Обстежуючи школи свого повiту, вiн  писав  звiти.  Не  поетичними  рядками
орудував тут письменник. Нi.  Наче  викарбовував  лiтопис  гiркої  правди,
висловлював свої педагогiчнi погляди, уболiвання.
   "Враження, яке зробили школи повiту на iнспектора, є дуже сумними, i не
тому, що вчителi погано виконують свої обов'язки, їх роботою  в  бiльшостi
можна задовольнитися. Але шкiльнi властi  вже  давно  не  турбуються,  щоб
встановлений   обов'язок   вiдвiдувати   школу   виконувався   якнайкраще.
Вiдвiдування школи все ще вкрай незадовiльне,  нерегулярне.  У  Дихтинцях,
наприклад, воно зовсiм  припинилось,  в  Розтоках  i  Вилавчi  цього  слiд
чекати".
   Пiдвищення   квалiфiкацiї   вчителiв,   матерiального   становища   їх,
необхiднiсть полiпшити умови шкiльної працi, забезпечити  учнiв  належними
посiбниками  -  цi  питання  стають  животрепетними  в  звiтах   шкiльного
iнспектора.
   "Чи шкiльнi  пiдручники,  призначенi  для  українських  народних  шкiл,
повнiстю  вiдповiдають  своєму  призначенню,  чи,  можливо,  повиннi  бути
розробленi якiсь iншi i якi саме?" - звертається  Федькович  до  повiтової
шкiльної  ради  з  проханням  розглянути  його  пропозицiї.  Вiн   вимагав
припинити  фiзичне  покарання  учнiв,  настiйно  порушував   питання   про
вiдвiдування учнями школи.  Разючi  вiдомостi  подає  iнспектор,  наводячи
приклад, як у Вижницi з 563 дiтей шкiльного вiку навчаються в  школi  лише
59, переважно хлопчикiв.
   Аналiзуючи причини поганого вiдвiдування  школи,  Федькович  вказує  на
тяжкi побутовi умови селян, на безладдя, дикiсть у  поводженнi  з  дiтьми.
Бiда ще й у тому, що в школах ведуться заняття "в малодоступнiй  сiльським
дiтям формi".
   Педагогiчнi його  звiти  пройнятi  болями  патрiота-просвiтителя.  Вони
розкривають  народження  багатьох  його  творчих  задумiв.  Навiщав   Юрiй
селянськi оселi, знайомлячись  з  побутом  дiтей.  Довiдувався,  що  iнодi
батьки палять люльки разом з дiтьми, потакають їхнiм недобрим розвагам або
водять з собою в свята до корчми.

   Що настирливiше заглиблювався у педагогiчну дiяльнiсть,  то  з  бiльшою
гiркотою  пiзнавав  долю  пригнобленого  народу.  Перед   цiєю   дiйснiстю
замовкала муза поета, щоб  згодом  розпачливими  звуками  туго  натягнутих
струн вилитися в "Диких думах".

   Гей думи ж ви мої! Гой чорнi ж ви мої.
   Та де вас подiю?
   У край Чорногори, у край золотої
   На швару 58 посiю.
   58 Трава, зелена й лискуча, як барвiнок.
   Кипучу енергiю вiддавав народний просвiтитель  улюбленiй  справi.  Мало
тепер бував дома, а все обстежував школи, знайомився з  побутом  учителiв,
їхнiми знаннями та умiнням  давати  уроки.  Писав  до  шкiльної  ради  про
необхiднiсть вiдкриття бiблiотек. Дiяльнiсть педагога набула  розголосу  i
за межами Вижницького повiту. Стає прихильником його молодий  буковинський
поет-композитор  Сидiр  Воробкевич,  якому  належить   шана   продовжувача
традицiй Федьковича в просвiтительськiй дiяльностi.
   Пiсля обстеження шкiл Юрiй  зажадав  провести  у  Вижни-цi  учительську
конференцiю. На нiй учасники мали висловити свої  мiркування  з  наболiлих
питань шкiльного життя.

   Найбiльше враження на конференцiї  справила  доповiдь  iнспектора.  Вiн
смiливо висловився про  "мiзернi  лiп'янки",  якi  з  дозволу  консисторiї
називаються шкiльними пiдручниками,  доводив  необхiднiсть  запроваджувати
фонетичний правопис, ширити  народнi  пiснi.  Заговорив  i  про  становище
вчителiв, заробiтковi  яких  не  заздрять  наймити  -  конюхи  в  панських
господарствах. Але мав пiдстави  й  докоряти  учителям  за  недбальство  у
виконаннi  "найсвiтлiших  людських  обов'язкiв,  яким  є  освiта   народу,
повiрена вам".
   Нi, не чиновник австрiйської держави промовляв, а смiливий викривач:

   - Пригадайте собi,  панове,  з  яким  пристрасним  бажанням  ви  чекали
вiддiлення школи вiд церкви. Ви скаржились на пригноблення,  брутальнiсть,
навмисне пригнiчення школи, порiвняння  її  з  мерзотною  облесницею,  яка
повинна була, з одного боку,  переконувати  свiт,  що  надзвичайно  багато
робить для освiти, а з другого боку, за хитрим планом єзуїтiв,  -  тримати
народ у дикiй некультурностi. Чи не так, панове? Чи не  на  це  скаржились
ви? Ваша скарга була аж надто справедливою, i  тому  радiсть,  з  якою  ви
привiтали створення нової школи, є природною. Тепер, як тiльки знято з вас
окови,  той  час,  коли  ви  були  приниженi  до  переписувачiв,  польових
сторожiв, вiзникiв, послугачiв, залишиться у вашiй пам'ятi сумною згадкою,
i ви будете йти як вiрнi громадяни, як почеснi передовi борцi за освiту та
знання назустрiч свiтлiй метi. Це буде,  панове,  чудове  майбутнє,  гiдне
завидування.
   Захопившись промовою, Федькович смiливо заговорив  про  невiдповiднiсть
усiєї системи освiти до iнтересiв народу. Такої промови ще нiколи не  чули
безправнi вчителi. Промовець прагнув пiднести гiднiсть  учителя,  вплинути
на його самосвiдомiсть. Адже педагог стоїть на сторожi розумового розвитку
молодого поколiння. У країнах, де педагогiчна наука сягнула високостi,  де
вчитель став виразником нацiональної честi, там освiта й виховання проймає
найсокровеннiшi тайники психiчного складу людей. Розвиненi нацiї пишаються
iменами  прославлених  педагогiв.  То  законна  гордiсть  кожного  народу.
Навчатися треба в них, разом iти  до  високої  мети  збагачення  духовного
свiту людини.
   Iнспектор закликав удосконалювати педагогiчну майстернiсть. Видно було,
що кожне його слово зважене  розумом,  освiтлене  почуттям  патрiотизму  й
нацiональної гiдностi.

   Так могли виступати реформатори школи, iмена  яких  увiйшли  в  iсторiю
розвитку педагогiчної думки. Перед учителями виступав смiливий протестант,
який не  зважав  на  те,  що  присутнiй  уповноважений  на  конференцiї  з
Чернiвцiв хмурив брови.

   - Недаром, - вiв далi Федькович, -  говорить  один  освiчений  педагог:
"Штука 59 квiтне i нидiє через артистiв, а школа - через учителiв; вона  є
духовною їхньою фотографiєю. Коли учитель по двох роках  не  здобуде  собi
поважання i любовi у своєї громади, то се злий знак для нього".
   59 Мистецтва

   Iнспектор шкiл закликав учителiв бути проводирями в громадському життi.
Жодним словом вiн не прославляв  узурпаторства,  не  згадав  "пресвiтлого"
монарха.

   Не  добувши  до  кiнця  конференцiї,  урядова  особа  залишила   збори.
Очевидно, мала вона досить матерiалiв, щоб  написати  звiт  про  крамольну
поведiнку шкiльного iнспектора.
   Пiсля конференцiї довелося шкiльному  iнспектору  побувати  в  багатьох
школах, перевiрити методи викладання та  знання  учнiв.  Адже  мав  писати
грунтовну доповiдь до краєвої  шкiльної  ради,  щоб  довести  необхiднiсть
реформувати всю систему  освiти,  користуючись  досягненнями  педагогiчної
думки в iнших країнах.

   Подовгу вiв розмови з учителями, вислухував скарги на мiсцеву владу, на
утиски вiд неї, брутальне ставлення та байдужiсть до освiти.  Зустрiчав  i
таких учителiв, яким би краще бути  полiцаями,  нiж  вихователями  молодi.
Адже i вiдомий "гусарин" добув десь  посаду  вчителя.  Яка  ганьба!  Болiв
душею, коли спостерiгав моральний занепад, темряву, забобони  та  дикiсть.
Жива дiйснiсть кидала свої вiдблиски на художню творчiсть.  Педагогiчнi  й
поетичнi його думи ставали нероздiльними.

   У  тяжких  болях  вразливої  уяви  започатковувались  поетичнi  роздуми
"Гуцула-Невiра":

   Гуцул-Невiр, половчанин -
   Хто на Русi 'го й не знає?
   Плужить долом подолянин,
   Пiт кровавий утирає, -
   Вiн же, стоя на рокитi,
   Виграває у трембiту;
   Хоть поруга всього свiта.
   Вiн ругаєсь всьому свiту!..
   Рiж, розорюй, безталанний,
   Чорну свою скибу-долю,
   Доки свiт сей окаянний
   I тебе в ню не пригорне!..
   О, такий то Гуцул в свiтi:
   Люди плачуть, вiн їм грає!..
   Втер ся очi, втер трембiту
   I знову зачинає.

   * * *
   Журбою самотностi повитi днi приносили несподiванi вiстi.  Народолюбний
iнспектор  шкiл  став  на  завадi  рiзним  прислужникам  та   австрiйським
чиновникам. Посипались доноси про його  поведiнку  й  широкi  зв'язки.  Не
тiльки до краєвої  шкiльної  ради,  а  й  до  мiнiстерства  надiйшов  лист
повiтового старости з обвинуваченням у тому, що "Федькович не  має  доброї
слави, бо сторониться вiд лiпшого товариства, а має  хоробливий  нахил  до
тiсних зносин з найпростiшою голотою".

   Поведiнка шкiльного iнспектора видалась австрiйськiй владi  небезпечною
для держави, де все було пiдпорядковано тупоумству урядової  субординацiї,
а честь людини, совiсть i сумлiння  тонули  в  бруднiй  зливi  доносiв  та
лжесвiдчень.
   Всю цю мерзоту вiдчував на собi шукач народної правди. Наступ реакцiї в
суспiльному життi особливо гостро позначився на  нацiональне  пригноблених
народах Австрiйської iмперiї. Спалахи франко-прусської вiйни насторожували
уряд Габсбургiв. А подiї у Францiї потрясали штучно пiдтримувану  реакцiєю
iмперiю.

   Хто вiрив у прогрес, не втрачав надiй на кращi часи, той прислухався до
паризьких подiй. Прислухався до них i Федькович.  Вогнi  Паризької  комуни
осяйними вiдблисками лягли i на пригнобленi в Австрiї народи. Новi трiщини
на застарiлому тiлi iмперiї  Габсбургiв  розхитували  державу.  Повставали
поневоленi чехи.  Хвиля  народних  заворушень  пронеслась  по  Галичинi  й
Буковинi.
   Ширились чутки про мандрiвку радикального молодого ученого i публiциста
Михайла Драгоманова. Влiтку 1871 року по дорозi з Берлiна  вiн  побував  у
Празi та Вiднi.

   Живучи то в Гейдельберзi, то у Флоренцiї, Драгоманов поширював  зв'язки
з українською демократичною молоддю, до якої належали i  Остап  Терлецький
та Мелiтон Бучинський. Вiд них  багато  довiдався  Драгоманов  про  спiвця
Буковини. До вiденського студента Бучинського вiн писав:
   "Я ще у Вiднi казав Вам,  що  найбiльше  пiшов  би  в  Росiї  в  продаж
Федькович... Як Ви думаєте, чи згодився б вiн на те, щоб  видати  у  Києвi
всi його твори, як поетичнi, так i прозовi?"
   Завдяки Драгоманову  iм'я  Федьковича  стає  вiдомим  Iвану  Тургенєву,
Вiктору Гюго та iншим лiтераторам. Надходив  час  буковинському  соловейку
злетiти на широкi простори.

   Голос громадської свiдомостi кликав Юрiя до нової дiяльностi, окрилював
сподiванки. Шкода було розставатися з рiдними горами i друзями.
   Пiду я у Львiв, там красний, кажуть, город.
   Високi церкви та препишнi палати;
   А все-бо вищi золотi нашi гори!
   Верхи на конях проводжали побратими Юрiя аж до Сокiльського.  Тут  пили
воду з  Черемошу,  обiймалися,  клялися  зустрiтися  при  першому  поклику
гуцульської волi.

   Не дуже Юрiй поспiшав, їдучи  до  Львова.  Зупинився  в  Коломиї,  а  в
Станiславi погостив  у  Бучинського  -  енергiйного  двадцятип'ятилiтнього
юнака, великого ентузiаста по збиранню фольклору. Особливо зацiкавили Юрiя
розповiдi про Драгоманова та його листування. Адже в листах до Бучинського
той часто називає iм'я  Федьковича,  цiкавиться  його  творами,  висловлює
бажання написати про них статтю  для  "Вестника  Европы",  записує  адресу
спiвця  Буковини  та  просить  надсилати   "етнографiчнi   матерiали   про
гуцульський край". В листах до Бучинського зацiкавився  Юрiй  пiснею,  яку
написав для молодi Драгоманов. Викликали запитання її рядки:

   З пiвнiчною Руссю не зломим союзу:
   Ми з нею близнята по роду,
   Ми вiки дiлили i радiсть i горе
   I вкупi приймаємо свободу!
   Бучинський навiть проспiвав куплет, користуючись поширеним  мотивом.  А
далi повiдомив про намiр Драгоманова незабаром прибути до Львова.
   - У цiй подорожi  я  буду  супроводжувати  його.  Сподiваюся,  що  тодi
вiдбудеться  зустрiч  з  вами,  -   доброзичливо   посмiхаючись,   докинув
Бучинський.
   Проводячи в дорогу Юрiя, висловлював бажання ще зустрiтися i продовжити
цiкавi розмови.


   * * *

   Чим же привiтає галицька земля гуцульського гостя, що прибув до  Львова
у 1872 роцi? Прокладали сюди  шляхи  буковинцi  й  закарпатцi,  щоб  злити
воєдино просвiтительську дiяльнiсть для вiдродження рiдного краю.  Знайшла
тут вiдгомiн з Надднiпрянщини i Шевченкова муза.
   У колах передової iнтелiгенцiї жили традицiї Маркiяна Шашкевича та його
друзiв,  що  започаткували  "Русалкою  Днiстровою"  нову  лiтературу.  Але
дарована цiсарем пiсля  революцiї  1848  року  конституцiя  не  виправдала
надiй. Спроби налагодити видання українських  журналiв  були  випадковими.
Найдовше  проiснував  орган  групи  народовцiв   "Правда"   з   програмою,
пристосованою до легального iснування.  Через  те  лише  iнодi  в  журналi
знаходили можливiсть  друкувати  твори  демократичнi  письменники.  У  рiк
прибуття до Львова Федьковича в "Правдi", поруч з  його  iм'ям,  з'явилось
iм'я Панаса Мирного з далекої Полтави.
   Спiвробiтники  "Правди",  учасники   товариства   "Просвiта"   зустрiли
буковинського поета не без вiдчутної зверхностi.
   Серед  присутнiх  були  Ксенофонт  Климкович,  Федiр  Заревич,   Омелян
Огоновський, Омелян Партицький, Анатоль Вахнянин, Остап Левицький та iншi.
Це все освiченi люди, якi складали основний осередок групи народовцiв.  На
їхнi облесливi привiтання  Юрiй  скромно  вiдповiдав,  зважуючи  поведiнку
кожного. А в  думцi  роїлося:  "Я,  панове,  не  вчився  так,  як  ви,  по
академiях. Моя академiя - Чорногора, полонина, береги  Черемошу".  Але  не
наважувався вимовити цього. Хай гуцульський сардак повiдає сам правду.
   Пригадував, що дехто з присутнiх завдав  неприємностi,  редагуючи  його
твори. Та не можна тут згадувати про це. В iнший час,  може,  викликав  би
"доброзичливця" помiрятися за правду на топiрцях. Але тут не Чорногора,  а
прославлене мiсто Львiв, де в стародавнiх будiвлях  криються  тiнi  Данила
Галицького та iнших подвижникiв, а  на  Святоюрськiй  горi  ще  не  вкритi
забуттям слiди Богдана Хмельницького...

   Зупинився на Хорущинi при Цитадельнiй вулицi. Звiдси щоденно  ходив  до
"Просвiти", де мав посаду,  що  зобов'язувала  впорядкувати  i  редагувати
популярнi книжечки. Мiзерна плата за роботу не давала достатнiх коштiв для
прожиття в  мiстi,  а  тому  довелося  ще  пiдписати  угоду  на  переклади
драматичних творiв  для  театру,  що  перебував  на  утриманнi  товариства
"Руська бесiда". Не до вiршування тепер було Юрiю. Вiдiрвавшись вiд рiдних
гiр, вiд волелюбного побратимства,  вiн  занепадав.  Iнодi  переписував  у
новiй редакцiї  драму  "Довбуш",  а  найбiльше  часу  вiддавав  перекладам
Шекспiрового  "Гамлета"  та  закiнчував  розпочатий  у  Путиловi  переспiв
"Макбета".
   Пригодилася для "Руської  бесiди"  i  написана  за  Шекспiровою  п'єсою
"Уговтання непокiрної" так звана "фрашка" - "Як  козам  роги  вправляють".
Високу майстернiсть перекладiв не мiг пильнувати за  браком  часу.  Не  за
натхнення  писав,  а  як  ремiсник   виконував   зобов'язання   виготувати
законтрактовану кiлькiсть аркушiв. Ще бiльше дiяв проти власного сумлiння,
редагуючи  рiзнi  дрiбнички  у  виданнi  "Просвiти".  Єдиною  втiхою  було
готування до друку народних казочок.
   У святковi днi Юрiя  запрошували  дiячi  "Просвiти"  до  ресторацiї  на
Бернардськiй площi. Всi з'являлися сюди в добротних  костюмах.  Один  Юрiй
вiдрiзнявся своїм убранням. Та ще й топiрець завжди тримав при собi.
   Тут велися жвавi розмови, виникали суперечки. Коли йшлося  про  ширення
народної мови в лiтературi, подавав свiй схвальний голос i Юрiй. Адже  вiн
давно засуджував консерваторiв, якi  намагалися  писати  незрозумiлим  для
народу  "язичiєм".  Але  не  мiг  погодитись  з  прихильниками   церковних
молебств.
   - Я гадаю, - говорив Юрiй, - що народну  справу  належить  захищати  не
молитвою, а барткою! Присутнi замовкли. Далi хтось обiзвався:
   - Буває, що молитва до згоди кличе. А де згода в  сiмействi,  там  люди
щасливi...

   - Нi, не буде там щастя, де нема просвiтку та волi для людини.  -  Юрiй
звiвся i окинув поглядом присутнiх.
   - Для цього не треба вживати бартку.
   - А  як  пан  гадає,  чи  можна  добути  голими  руками  правду?  Може,
заходимося, шановнi редактори, викреслювати Шевченковi слова  про  те,  що
треба "громадою обух сталить та добре вигострить сокиру"?
   Така  рiшучiсть  переполошила  лiбералiв.  Боялися  вони,  щоб  хто  не
пiдслухав крамольну  розмову.  Почали  розходитись.  Самотньо,  з  тяжкими
роздумами Юрiй повагом проступав  на  Цитадельну,  затискаючи  топiрець  у
руцi. А його спiвбесiдники пiшли назустрiч церковному дзвону.

   * * *
   Виникала думка залишити Львiв, тiкати кудись. Але куди? Повернутися  на
Буковину? Там не дадуть життя жандарми. Податися на Чорногору? Але не  час
тепер по нетрах та печерах блукати, бо опришкiвство перевелось, а  стежки,
якими ходили прихильники Лук'яна Кобилицi, хащами позаростали.
   Звернувся за порадою до Терлецького у Вiдень. То ж  молода  щира  душа;
нещодавно Остап повернувся з Лондона, де побував у Енгельса, зустрiвся там
з Марксом i розмовляв з ними. Невiдомо, про що домовлялися.  Але,  мабуть,
недаремно вiдбулась така зустрiч.
   Терлецький швидко вiдгукнувся листом. Читав його i перечитував Юрiй, аж
чоло брижилося. "Моя єдина рада i, загалом сказавши,  єдина  можлива  рада
отака: лишiться у Львовi. Ви нiкому не сидите на плечах. Вам дають  грошi,
а Ви їм даєте роботу. А Ваша робота варта того... Кого-м ся питав у Львовi
про Вас, кожен хвалив, бо як i не хвалити. Ви робите як день,  так  нiч...
Вам нiгде лiпше не буде. Вас кождий чесний чоловiк любить i  поважає.  Вас
кождий громадський чоловiк добрим словом згадує..."
   Продовжував неухильно виконувати працю по службi, хоч думками  зривався
в мандри. Часом з лiрою в руцi виходив на шлях аж за мiсто. Грав на  лiрi,
зупинялися бiля нього подорожнi, розпитував їх - чи не з Буковини вони?
   Та ось завiтав до нього давнiй друг  Ернст  Найбавер.  Вiдбулася  тепла
зустрiч. Юрiй запросив гостя до себе на Цитадельну. В розмовах минали днi.

   Волосся на головi Ернста посивiло, а в очах не згасли вогнi  поетичного
запалу. Згадали колишнiй чернiвецький лiтературний гурток.
   - Когось нема, а  iншi  десь  далеко,  як  мовив  один  поет,  -  Ернст
багатозначно поглянув на друга.
   - Розкажи про всiх, кого знаєш. Що чути?
   - Нiкого з колишнiх друзiв не залишилось у Чернiвцях. Я теж переводжусь
на роботу в гiмназiю до Радiвцiв.
   - Все минає i не вертається...
   - Так. Не повернулась i Емiлiя  до  Чернiвцiв.  Колись  була  прикрасою
нашого товариства.

   - Що знаєш про неї?
   - Я листувався, коли  вона  по  одруженнi  виїхала  в  Молдову.  Багато
танцювала, мала успiхи в артистичному колi.
   - Хай буде щасливою, - тоскно мовив Юрiй.
   -  Щастя  умовне  i  нетривале  в  нашому  життi.  Щастя  Емiлiї   було
скороминуче.

   - А що?

   -  Дивно  померла.  Вiд  перевтоми  на  танцях.  Трагiчно  це,  хоч   i
романтично.

   - Чимдалi я переконуюсь, що  в  романтичному  криється  щось  трагiчне,
непередбачене.

   Звiстка вразила Юрiя. Це спостерiг Найбавер i перевiв розмову на iнше.

   - Рiзною буває романтика. От  я  з  iнтересом  прочитав  надруковану  в
"Правдi" твою драму "Довбуш". Не  заперечую,  що  ти  запозичив  дещо  вiд
Шекспiрового "Отелло". Але багато в нiй занадто  романтизованих  ситуацiй.
Потрапляє Довбуш у сiтi трьох  коханок:  княгинi  гуцульської,  пiдступної
чарiвницi Дзвiнки та юної Цори, дочки циганського чарiвника. Чи не занадто
це?
   - Може,  i  занадто.  Там  є  доля  моїх  власних  уболiвань.  Тепер  я
доопрацьовую трагедiю. Хочу почути твою пораду.
   - Раджу читати Шiллера. Його драма  "Розбiйники"  багато  чому  навчає.
Романтичний пафос, бунтарський протест -  це  тi  риси,  що  надають  його
драмам гострого звучання. Тема твоєї драми зрiднена з подiбними  сюжетами.
Але треба вчитися у великого драматурга надати вiдповiдної єдностi форми i
змiсту...
   - Так, треба вчитися, - задумливо мовив Юрiй. - Багато я позачинав.  От
i "Керманич" мiй... Вiдчуваю невправнiсть. Може, самому  стати  керманичем
на дарабi, щоб збагнути всю суворiсть життя плотарiв?..
   Розмова затяглась допiзна. Умовились наступного  дня  пiти  на  чергову
виставу в театр "Руської бесiди".
   Виставлялась  "Наталка-Полтавка"  Котляревського.  Найбавер   з   Юрiєм
зайняли зручнi мiсця в залi театру.
   Пiдiймається завiса. Виходить у ролi  Наталки  артистка  Бачинська.  Їй
аплодують - це ж знаменитiсть у Львовi. Але швидко  Юрiй  нахмурив  брови,
виявляючи  незадоволення.  Не  мiг  пiзнати  у  цьому  виконаннi  справжню
Наталку.
   Акторка була уквiтчана широкими шовковими биндами,  не  в  запаску  або
плахту зодягнута, а  в  купецьку  до  колiн  димчасту  спiдничку,  пiдшиту
багатьма прозорими мережками, груди прикритi розмальованим  фартушком,  на
ногах панчiшки та моднi черевички  на  високих  закаблуках,  а  на  головi
розвихрена куделя волосся. Акторка так напахана парфумами,  що  й  у  залi
чути було їх.
   Юрiй терпляче дивився.  Та  ще  бiльше  нахмурився,  коли  почув  спiви
акторки, яка переiнакшувала слова, щось додавала з мiщанських романсiв.

   А ось з'являється на кiн виборний Макогоненко. Виходить вiн  згодом  до
глядачiв навприсядки, показуючи на тя-жинових штанях чорну  велику  латку.
Бiльшiсть аплодували, побачивши таку прояву.
   Затиснувши уста, Юрiй слухав гру. Ось Макогоненко розмовляє  з  Петром,
запитує про театр, додаючи вiд себе: "Чи може,  воно  таке  руде,  як  моя
голова,  або  таке,  як  мiй  нiс?"  При  цьому  висовував  наперед  носа,
налiпленого великою бараболею.

   Спалахнула кров у Юрiя. Вiн звiвся.
   - Ганьба! Ганьба!  -  голосно  промовив  i  вийшов  з  театру.  За  ним
попростував i Найбавер. Довго не мiг заспокоїтися Юрiй.
   - Оце я для такого театру маю готувати п'єси,  -  збуджено  говорив.  -
Чув, що на Українi насправдi мистецьки грає актор Кропивницький.  Пiду  до
директора, проситиму закликати того актора, щоб  показав  невiгласам  свою
гру...
   Перебування Найбавера  у  Львовi  було  святом  для  Юрiя.  Але  швидко
довелося розпрощатися. Гiсть поспiшав на свою нову посаду в Радiвцi.

   * * *
   Часом перемагав сумнi настрої  грою  на  лiрi.  Але  самотня  гра  лише
роз'ятрювала душевнi рани. Святковими були  години  зустрiчей  землякiв  з
Буковини. Тодi обов'язково брався за  лiру.  Пiшов  поговiр,  що  з'явився
народний гуцульський лiрник.

   Дав згоду Юрiй i на запрошення виступити з лiрою в концертi, який  було
влаштовано в Народному домi. Але  панство,  що  зiйшлося  на  концерт,  не
захоплювалося спiваком, який пiд монотонний бренькiт струн дужим голосом з
погуками виконував пiснi, наче подавав клич з полонини.
   Не принiс задоволення концерт i виконавцю пiсень. Лише вiдчув  тут  вiн
приниженiсть i образу своєї гiдностi. Бiльше на концертах  не  наважувався
виступати. Але не  кидав  гри  на  лiрi.  Мiг  десь  серед  простих  людей
проспiвати улюблену пiсню або щось з  власних  вiршiв.  А  коли  приходили
послухати лiрника якiсь  крамарi  та  панки,  то  вiн  своїми  "Окрушками"
поцiляв у них:
   Чому тотi нашi пани -
   Сам себе питаю -
   Хто зна куди гримають ся
   Та людей шукають:
   То в Парижу, то в Лондонi,

   То у святiм Ромi?
   Лiпше, браття, не рипать ся
   Та сидiти дома,
   Бо i тут їх достобiса,
   Ще бiльше, як треба, -
   I пузатих, i тузатих,
   I таких, що небо
   На грейцарi розпродують!..
   Тодi панки розходились, а лишалися бiля нього щирi прихильники.
   Заповнював дозвiлля такими розвагами,  бо  надiї,  з  якими  прибув  до
Львова, розвiялись за вiтром,  як  пушинки  кульбаби.  Чимраз  його  твори
знаходять опiр вимуштрованих редакторiв. А скiльки всюди наклепiв, єхидних
усмiшок, прихованих i вiдвертих намагань  знеславити  iм'я  спiвця?  Цiлою
зграєю, наче зголоднiлi шакали, недоброзичливцi опаскуджують хижим  виттям
написане кров'ю розтерзаного серця.

   Поет... Що звучить у цьому iменi, коли всюди зневажають його, штовхають
на край безоднi? Де подiти себе?  Куди  понести  скорботу  й  надiї?  Наче
вчувалися хiхiкання й образливi слова за спиною на вулицi.
   Невтiшнi думи роз'ятрювали серце. Де ж  та  правда,  якiй  вiддав  квiт
своєї молодостi, снагу почувань? Минає молодiсть  у  самотi,  непривiтанiй
любовi. Тiнями проходять в уявi три постатi жiночi. Хотiв пiзнати у виразi
очей  кожної  щирiсть.  Приносили  вони  колись  надiї,  наповнювали  душу
бажаннями. Три тiнi, наче три струни, бринять у серцi. Кожна звучить своїм
голосом.
   Як повiнь у негоду, пливе час, гойдає хвилями журбу. А слiдом  берегами
рiдних рiк, нiби покритка безталанна, в лахмiттi правда бродить.
   Минають роки змужнiння. Часто марнував їх,  натрапляючи  на  перешкоди.
Iнодi за порадою звертався до роману Гете "Страждання  молодого  Вертера".
Зрiднився з роздумами  бунтiвливого  страдника.  Чим  виправдати  трагiчну
розв'язку його страждань?

   Тисячi запитань розтерзують душу. Не мiг докiнчити твори  на  iсторичнi
теми. Переробляв, доробляв i не вдовольнявся. Все написане за останнiй час
здавалося жалюгiдним.

   Переглядав начерки кiлькох трагедiй, в якi вкладав багато сил i  хисту.
Але вiдчував недовершенiсть творiв. Ще не визрiла в них суперечка людини й
часу,  фiлософiя  заблудлої  в  роздвоєннi  особистостi.  У  тенетах   Цих
заплутались герої трагедiї "Керманич", "Довбуш"  та  драматизованих  спроб
"Богдан Хмельницький", "Гонта". Не втiху, а сумнiви  викликають  переклади
трагедiй Шекспiра "Гамлет" i "Макбет", над якими багато працював.
   Куди пiти? Де дiти себе в лютому вiдчаї? Перестав ходити до "Просвiти",
до товариства "Руська бесiда". Хiба знайдеться там хто, щоб простяг дружню
руку, подiлив з ним скорботу? Як нiколи  вiдчував  свою  самотнiсть,  наче
безпритульний заблуда.

   У хвилини найтяжчих душевних мук нiкого не приймав до себе.  Переглядав
надрукованi в журналах свої повiстi, пiзнавав у  них  бездольцiв,  шукачiв
щастя, з якими не раз подiляв свою скорботу. То ж  змальованi  ним  гуцули
простують, наче невiльники, гнанi до ясиру, або народнi месники, засудженi
на тортури. Iдуть у безвiсть, i слiди їх вiтер замiтає. Несуть свої  жалi,
ридання. Куди несуть? Чи пiзнають нащадки стежки страдникiв?
   Благальне простягають вони руки в непривiтанiй пристрастi  кохання.  То
Iлаш, Василь, Калина i  Марiйка  наче  докоряють  за  написання  трагiчної
повiстi "Люба-згуба". Хто винен у тiй  згубi  почуттiв?  Слiдом  простують
винуватцi  "Безталанного  кохання".  Жалями  повито,   кров'ю   покроплено
побратимство Василя та Iвана в повiсточцi "Серце не навчити". На днi  моря
знаходить угамування своєї пристрастi до жовнiра вродлива дiвчина, що  про
неї розповiдає повiсть "Талiянка". Приносить свою скорботу убогий легiнь -
безталанний Марко,  не  знайшовши  легендарного  скарбу,  щоб  мати  право
одружитись з  коханою  Лелiєю.  Увiчнив  поет  цiєю  народною  легендою  i
власними болями повiсть "Лелiї могила, або Довбушiв  скарб".  Обзивається,
наче вимовляє докiр, жовнiр Сафат Зiнич, коли його  заковують  у  кайдани:
"За правду, товаришу!"
   За правду, за  щастя,  за  любов  гинуть  смiливi,  великодушнi  юнаки,
безталанням вiнчається щире  кохання  вродливих  дiвчат.  Наче  вчуваються
слова: "Хто знищив наше щастя?" Навiть Максим Чудатий, герой  однойменного
оповiдання, докiрливо усмiхається, коли добре побив нареченого своєї дочки
Малани, та й запрошує до себе: "А тепер ходiв до шалашу та порадимось,  як
би то нам зробити весiлля, але таке, аби раз чудате звалось".
   Проходять плеканi колись образи бездольцiв, залишаючи в серцi бiль.  За
ними тоскно квилить думка: "Куди простуєте? Не залишайте мене  самотнього!
Я ж вас породив своєю збудженою уявою, окропивши  ваше  безталання  теплою
сльозою. Стiйте! Хай  ще  раз  переживу  з  вами  болi!  Не  кидайте  мене
самотнього!"
   Неначе поринав у безодню, вiдчував занепад, не мiг дати  собi  раду.  В
такi хвилини виникали тривожнi думки, i вiн писав:
   "Коли я вже собi заслужив або коли ще собi заслужу на те,  щоб  на  мою
пам'ятку ставили статую або малювали мене на образi, то я бажаю собi, щоби
се так зробили: чи пластичне, чи на образi я маю бути не в iншiй, тiлько в
гуцульськiй ношi. Статуя з каменя або з металу має складатися з ромбу  або
чотиригранної плити, а на нiй моя стать у природнiй величинi, покладена на
правий бiк, голова сперта на рамени, мов у дрiмотi, у лiвiй руцi топiр.  У
кого серце повне любовi i щира рука, того прошу о ялинцi, рожi i  барвiнок
на моїй могилi i довкола неї. Чи  найдеться  хто  такий?..  У  головах  не
ставте менi хреста, лише засадiть ялицю. Хрестiв  я  мав  досить  у  своїм
життю..."
   Не дописав. Почувся стук у дверi. Вiдчинив. На порозi став повний  сили
юнак, в обличчi якого застигла привiтна усмiшка.
   - Я  Мелiтон  Бучинський.  Пiзнаєте  шанувальника  вашого  таланту?  Ми
зустрiчалися... Пригадуєте?..
   Наче  свiжим  вiтром  подуло  вiд  привабливої  постатi  юнака.  Свiтле
волосся,  причесане  догори,  широке  чоло,  невеличкi  вуса,   що   ледве
прикривали верхню губу, стрiмкий, упевнений позiр очей, чепурний одяг.
   - Пiзнаю, - неквапно промовив Федькович, зводячись iз-за столу.
   - Привiз привiт од такого ж шанувальника Остапа Терлецького... Того, що
видав  вашi  твори  в  Коломиї.  А  привiт  Михайла  Драгоманова  одержите
безпосередньо. Вiн прибув з Вiдня i хоче  з  вами  зустрiтися,  -  оглянув
кiмнату, кинув здивований погляд  на  стiл,  де  лежали  пожмаканi  аркушi
паперу.

   * * *
   У вересневi днi 1873 року Михайло Петрович Драгоманов,  повертаючись  з
дворiчного вiдрядження в європейськi  країни,  зупинився  у  Львовi.  Iм'я
молодого вченого на той час було вiдоме серед  громадських  дiячiв.  Добре
обiзнаний з росiйською, українською  та  європейськими  лiтературами,  вiн
ширив  прогресивнi  погляди  про  культурнi  взаємини   народiв,   зокрема
слов'янських. Ще до вiдрядження за кордон  учений  надрукував  статтi  про
культурне життя в захiдноукраїнських землях. А  тепер  мав  ще  подати  до
друку у журналi "Правда" велику працю "Лiтература росiйська, великоруська,
українська i галицька". З надрукованих творiв  Федьковича  найбiльше  його
увагу привернули прозовi повiстi.
   Маючи намiр установити  контакти  з  iнтелiгенцiєю  Львова,  Драгоманов
насамперед зацiкавився Федьковичем,  у  творах  якого  знаходив  самобутнi
естетичнi погляди, талант народного спiвця.
   Зустрiч вiдбулася  в  готелi,  де  зупинився  Драгоманов.  Переступивши
порiг, Федькович оглянув простору кiмнату, подав свою крисаню  й  топiрець
Бучинському. Драгоманов швидко пiдвiвся з крiсла, пiшов назустрiч гостю  з
простягнутою рукою. У зарослому бородою обличчi, живому  виразi  очей,  що
свiтилися розумом i вiдвертiстю, вiдчувалася простота, щирiсть та приязнь.
Федькович уклiнно привiтався, виявляючи повагу до вченого, який побував  у
Берлiнi, Гейдельберзi, Празi, Флоренцiї, Цюрiху, Парижi, а тепер прибув до
Львова.

   - Давно хочу познайомитись з вами. А твори вашi менi  добре  вiдомi,  -
тиснув руку Драгоманов.

   - Я не радiю своїми творами. То все гуцульськi сльози та туга пекуча, -
Федькович журливо й суворо поглядав то на Бучинського, то на Драгоманова.
   - Читачi iншої думки про вашi твори, Юрiю Адальбертовичу.
   - Не звiть мене Адальбертовичем. Я безбатченко. Звiть просто Юрiєм.
   - Хай буде так, пане Юрiю.
   - I паном не звiть. Я мужик!
   - Вiдчуваю душу гуцула. Прошу друзiв до столу, - Драгоманов поставив на
стiл рiзнi ласощi.

   Сiдаючи, Юрiй примружив очi, дивлячись на цукерки. Далi  вiдкинув  полу
свого киптара, витяг капшук тютюну, запалив. Запитливо дивився на  Михайла
Петровича.

   - Такий наш звичай, - мовив Юрiй, пускаючи догори тютюновий дим.
   - Розумiю... Розумiю,  -  обiзвався  Драгоманов.  -  Я  поважаю  звичаї
кожного...

   - Тому про вас iде добра слава, - Федькович поклав капшук поруч тарiлки
з солодощами.

   - Слави я не заслужив, - бажаючи перейти до дiлової розмови, Драгоманов
розгорнув  журнал  "Правда".  -  Читали  статтю  про   Iвана   Сергiйовича
Тургенєва? Це мiй друг Iван  Бiлик  надрукував.  Брат  письменника  Панаса
Мирного.
   - "Правду" я перечитую, хоч, сказати щиро, iнодi вiд того в носi  коле,
- слова Юрiя викликали  смiх.  -  Краще  б  почитати  те,  що  ви  писали,
мандруючи по Європi.

   - Писав багато. В iталiйському часописi  "Rivista  Europea"  надрукував
статтю про українську лiтературу. Тепер "Правда" передруковує її. Розповiв
у нiй про наших письменникiв, згадавши i новiтнiх  -  Нечуя-Левицького  та
Панаса Мирного. Закинув навiть слово про те, що наша лiтература,  разом  з
росiйськими творами Гоголя, своїми образами  мужицького  життя  випередила
сiльськi оповiдання iнших лiтератур, як-от Жорж Занд, Ауербах та iншi.
   - Спасибi. То добра думка.
   - Шкодую, що, пишучи статтю, ще не мав вiдомостей про вашi  повiстi  та
оповiдання.  А  нещодавно,  завдяки   допомозi   нашого   друга   Мелiтона
Бучинського, я маю уявлення про них. Прошу вашого дозволу надрукувати їх у
Росiї.
   - Не дозволю! Вони не  вартi  перевидання.  Хай  так  i  заклякнуть  на
шпальтах журналiв. Я не прозаїк... То не твори, а лихо моє.
   - Твори письменника з часу їх  надрукування  стають  надбанням  народу.
Найцiннiше, що ви створили, це вашi повiстi! "Люба-згуба" привернула увагу
багатьох надднiпрянцiв. Якi самобутнi постатi проходять  у  творах  "Сафат
Зiнич", "Опришок", "Серце не  навчити"!..  Читаєш  i  пiзнаєш  добру  душу
гуцула, його радощi й трагiчну долю. В iм'я братерства, єднання буковинцiв
з галичанами та надднiпрянцями  вашi  повiстi  мають  бути  надрукованi  в
Києвi.
   -  Коли  хочете  щось  надрукувати,  то  прошу  повезти  до  Києва  мою
"Планиду".
   - А що то за твiр?
   - По ньому долю людську можна пiзнавати.
   - Охоче ознайомлюсь i  з  цим  твором.  Прошу  через  пана  Бучинського
передати менi рукопис.

   - Рукопис я передам. Але прошу i вас, професоре,  завiтати  до  мене  в
гостi.

   - Дякую... Ознайомлюсь з рукописом "Планиди" i прибуду.
   Ще багато  розповiдав  Драгоманов  про  свою  подорож,  розпитував  про
боротьбу, що ведеться мiж лiтераторами  у  Львовi.  З  добрими  враженнями
повертався Юрiй. Супроводжував його Бучинський.

   * * *
   Театр "Руської бесiди" готував  до  вистави  Шекспiрового  "Гамлета"  в
перекладi Федьковича. Режисер та окремi артисти зажадали,  щоб  перекладач
доопрацював текст вiдповiдно до  смакiв  самих  виконавцiв  ролей.  Навiть
ставилися   вимоги   послабити   трагiчнi   ситуацiї,    поповнити    твiр
мелодраматичними  та  комiчними   епiзодами.   Цим   завдали   турбот   та
неприємностей Федьковичу. Переживав вiн  душевну  драму,  глибшу  за  саму
трагедiю героя.
   - Бути чи не бути? - запитував сам себе, переглядаючи рукопис. Хотiлося
знищити його, щоб не  виставляли  спотвореного  Шекспiра.  Але  над  Юрiєм
тяжiла умова, пiдписана з "Руською бесiдою".
   Вiдмовитись вiд усiх цих пiдступiв, порвати свою залежнiсть  вiд  тупих
ремiсникiв, що перетворюють мистецтво на Iграшку! Тiкати звiдси! Тiкати  в
гори!  Може,  дадуть  пораду  послiдовники  Лук'яна  Кобилицi,   що   десь
збираються  там.  Боляче  було  вiдчувати  Юрiю,  що  вiн  часом   втрачає
рiвновагу, захлескує його хвиля житейської суєти.
   - Бути чи не бути? - голосно запитуючи, ходив Юрiй по кiмнатi.  Почувши
стукiт, вiдчинив дверi.
   - Бути! Обов'язково  бути!  -  з  цими  словами  Драгоманов  увiйшов  у
кiмнату. За ним Бучинський.
   - Вiтаю гостей у своїй господi! Спасибi,  дотримали  обiцянку,  -  Юрiй
обняв Драгоманова i Бучинського, повiвши  до  столу.  -  Сiдайте,  браття!
Порозмовляємо.

   - Багато треба нам поговорити, - Драгоманов сiв  за  стiл  i  розгорнув
принесену теку з паперами.
   - Може, почую добру пораду! -  Юрiй  розповiв  про  iсторiю  перекладiв
Шекспiра, якi дивнi вимоги режисера та виконавцiв ролей.
   Розповiдь тяжко вразила Драгоманова.
   - Доопрацьовувати Шекспiра?! - здивовано запитав. - Не берiть на  себе,
Юрiю, те, що заплямовує нашу гiднiсть!
   -  Вiдмовлюсь  од  взятих  для  "Руської  бесiди"  зобов'язань.   Краще
докiнчуватиму свою "Планиду"! - Юрiй запитливо поглянув на Драгоманова.
   -  Вiд  "Планиди"  треба  теж  вiдмовитись!  -  ще  рiшучiше  заговорив
Драгоманов. - Тiльки поважаючи вас як талановитого письменника, я змушений
говорити у вiчi гiрку правду. Не ображайтеся, Юрiю. Я люблю i  шаную  вас.
Ваше iм'я  уже  вписане  в  iсторiю  нашого  культурного  вiдродження.  Не
обволiкайте тiнями це свiтле iм'я, не марнуйте свiй талант, не топiть його
в астрологiчному туманi!..

   - Перепрошую... Ви прочитали "Планиду"? - збентежено запитав Юрiй.

   - Уважно i з болями перечитав...
   - Тож маємо судити, як розумiє сам народ про долю  кожної  людини.  Там
етнографiя, мiфологiя...
   - Справжню мiфологiю, етнографiю треба звiльнити вiд забобонiв!  Не  на
зорях пишеться доля народу, а на теренi соцiального змагання, прогресу!
   - Нiчого не можу збагнути. Горить менi душа! Пече у грудях бiль!  Де  ж
правда? Де шляхи, якими простувати нам до мети? Де нашi надiї?
   - Надiї треба визволяти вiд будь-яких  затуманювань.  Вони  мають  бути
кришталевими, прозорими, як ваше гiрське повiтря на Буковинi!
   Федькович замислився, важко дишучи, нiби пiдiймав тяжку ношу на гору.

   - Не можу збагнути...
   - Раджу звернути увагу на мою статтю, яку тепер друкує  "Правда".  Дещо
варто  зараз  зачитати,  -  Драгоманов  дiстав  з  теки   рукопис,   подав
Бучинському. - Прошу цю сторiнку.
   Той зачитав пiдкресленi уривки: "Моральна робота в Росiї один час  була
увiйшла в белетристичну i поетичну критику, котра мала такого майстра,  як
Бєлiнський, що пiдняв у першу половину  своєї  дiяльностi  високо  критику
естетично-психологiчну,  а  потiм  почав  психолого-соцiальну,  продовжену
Добролюбовим. Через те смак лiтературний у Росiї багато в чому, мабуть, чи
не строгiший, нiж у других землях європейських..."
   - Отож, дорогий Юрiю, вашi  повiстi  треба  винести  за  межi  вузького
локального вжитку. Надрукувавши їх у  Києвi  окремою  збiркою,  я  надiшлю
таким цiнителям художностi, як Тургенєв i Гюго. Що ви скажете?
   Юрiй розвiв руками, безнадiйно поглянувши на  не  визнану  Драгомановим
"Планиду".


   * * *
   По виїздi Драгоманова роздумував Юрiй про все почуте  вiд  ученого.  Не
мiг ще добре взятися до творчої працi. Ще продовжував з натугою виконувати
взятi  зобов'язання  в  "Просвiтi"  та  "Руськiй  бесiдi".   Лише   думкою
вiдпочивав на полонинах, обiймав далi Чорногори...
   Раптово залишає Львiв i восени 1873 року повертається  до  Путилова.  У
скорому часi одержав тут лист Драгоманова, який  сповiщав  про  обрання  у
Києвi Федьковича членом Географiчного  товариства.  Велику  зацiкавленiсть
викликало повiдомлення про виступ там Остапа Вересая та його репертуар. Це
викликало бажання дечим уподiбнитися славетному кобзаревi.
   Тепер на дозвiллi мав зважити вартiсть  усiх  львiвських  зустрiчей  та
всього  баченого  там.  Зблизька  пiзнав  тих,  хто.пiдпирає   австрiйську
конституцiю, поблажливо даровану монархом. О, краще в пеклi  пектися,  нiж
скнiти в єлейному багнi словоблудiв найрiзноманiтнiших зафарблень.
   Вiддавав днi й години для побачень з давнiми побратимами.  Небагато  їх
зосталося, розбрелася  сiромашня  по  всiх  усюдах.  Залишились  переважно
пастухи та тi,  що  ставали  дараби  гнати.  Лагодився  в  мандрiвку,  мав
навiстити давнього друга в Розтоках Олексу Чернявського  та  простувати  в
Радiвцi до Найбавера, щоб познайомити його з новою редакцiєю  "Довбуша"  i
задумами нових творiв. Але деякi обставини затримали його дома...
   Одного святкового дня привiв Юзько до хати кiлькох побратимiв. Сам одяг
своє найлiпше вбрання.
   - Багато часу живу я в цiй хатi, - говорив спроквола вiн.  -  А  тепер,
батьку отамане, дозволь менi у своєму сирiтському життi дещо нове вчинити.

   - На добре завжди даю свою згоду, - запитливо Юрiй поглянув. - Кажи, що
думаєш?
   - Доста навештався по свiту. Тра вже братися до берега. Є дiвка в мене.
Бiдна, але щира.

   - Гожа дiвка? З такою не грiх побратися, - загомонiли друзi.
   - Дозволь, мiй отамане, одружитися, - Юзько вклонився.
   - А хто вона? Чи є батько, мати, рiдня?
   - Батько i мати є. А хати своєї нема. Але...
   - Коли серце велить, то одружуйся. Але в чужу хату не йди,  краще  щось
iнше вигадати, - Юрiй зважливо поглянув на присутнiх. - От що,  братове...
не хочу, щоб Юзько залишився безхатнiм храпаком. Хай тебе  i  твою  родину
назавжди привiтають стiни оцiєї хати...
   Незабаром  вiдбулося  вессiля.  Ожила  оселя  Федьковичiв,   загомонiла
молодь, справляючи обряд одруження.
   За звичаєм пiд час весiлля на конях робили прогулянку в гори.
   - Поїдемо, товариство, Довбушевими шляхами! - зажадав Юрiй.
   - Згода!

   Дзвiнкокопитно понеслися конi Попереду молодий з молодою, поруч Юрiй, а
слiдом найщирiшi його друзi, з якими разом їздив у сервiтутських  справах.
Молодий зупиняв кожного, хто зустрiчався по дорозi,  i  частував  напоями.
Зупинили чоловiка i жiнку, що їхали в добрiй бричцi. Вони не вiдповiли  на
уклiн молодих. Тодi дружки зупинили їх.

   - Стiйте! - схопив дружко мiцною рукою за вуздечку  коня.  -  На  уклiн
молодих  треба  вiдповiдати  чемнiстю.  До  того  ж  ми   давнi   знайомi.
Зустрiчалися на сервiтутському судi. Ось де зустрiли свiдка-пiдбрехача.
   Юрiй не вiрив своїм очам. То їхав давнiй гусарин. Поруч сидiла  огрядна
його дружина. Пiзнав у нiй Павлину. Вона зблiдла.
   - Маємо нагоду тепер поквитатися з тобою, гусарине! - гнiвно  звернувся
дружко. - Хочу повернути на твою спину  буки,  якими  ти  частував  селян.
Пригадуєш? Злазь з брички!
   Зляканий гусарин корився, злазив  з  брички,  а  Павлина  закрила  лице
руками.

   - Скiльки прикажете, гусарине, вiдмiряти київ?
   - Змилуйтеся, - став той на колiна.
   - Зупинись! - втрутився Юрiй.  -  Не  годиться  у  цей  весiльний  день
згадувати зле...

   - То хай веселиться з нами! - загули весiльчани. - Хай  потанцює  своєї
гусарської!

   - Правильно! Танцюй!
   - То iнше. Хай потанцює, - погодився i Юрiй. На  галявинi  край  лiсної
дорiжки  стали  колом  весiльники.  Задуднила  флоєра.   Нехотя   гусарин,
поглядаючи з острахом, почав танцювати.  Дивний  то  був  танок.  Тряслися
плечi й груди в танцюриста, брязкотiли медалi.
   - Давай ще! - гукав дружко. - Танцюй! Хай i твоя панi разом танцює!
   - Того не треба! - втрутився Юрiй. - Краще хай вип'є з нами вина!
   - Хай, батьку!
   Юрiй пiднiс келих вина Павлинi. Пила вона,  не  зводячи  очей  з  свого
колишнього нареченого. Але не допила. Уронила сльозу  в  недопитий  келих.
Юрiй взяв його i допив. Тим часом, ледве  тримаючись  на  ногах,  пiдiйшов
гусарин. Допомогли сiсти на бричку поруч Павлини. Поїхали.
   - Рушаймо далi, братове! - тихо промовив Юрiй, але не сiв  на  коня,  а
повiв його за поводи. Кiнь  понурив  голову,  наче  вiдчув  настрiй  свого
господаря. Повели за поводи коней i всi iншi. Нiхто не  подавав  голосу  -
чекали, що скаже Юрiй. А вiн мовчки вiв коня, як  колись  пiд  час  жалоби
козаки понуро вели коней тихою ходою.

   Пiсля весiлля пiшов-таки в мандри, вiдшукував давнiх друзiв,  гостив  у
них, розпитував про життя. Пiшла слава,  що  повернувся  знову  мандрiвний
лiрник. Зупинився якось у вiддаленому селi, де вiдбувалося храмове  свято.
Його гра i спiви привернули увагу багатьох. Дехто не  пiшов  до  церковної
служби, заслухавшись дивного лiрника. Два молодi гуцули не  вiдходили  вiд
нього. Просили кiлька разiв проспiвати невiдому їм ранiше пiсню, та й самi
почали вторити за лiрником.

   Гомонiла Україна,
   Довго гомонiла,
   Довго, довго кров степами
   Текла, червонiла.
   З цим спiвом сягав думками аж до берегiв  Днiпра  та  й  далi;  посилав
братам свiй голос.

   З пiднесенням повертався до рiдної оселi, приносячи багато вражень  вiд
зустрiчi з рiзними людьми.
   Ще милiшою здавалася тепер вона. Шумiли сосни, наче вiтали  повернення.
А батькiвська хата тихим скрипiнням дверей нагадувала дитинство.
   Якою пiснею привiтати тебе, рiдна оселе? Якi  барвiнковi  плетива-слова
постелити бiля порога батькiвської хати?
   А згадки про перебування у Львовi подавали свiй голос. Гнiв до єзуїтiв,
цареславцiв i любов до народу висловлював у новому вiршi:
   Тя жог татарин, бiсурман,
   Пив твої криви ляцкий пан,
   Та ще й донинi вiн не сит,
   Бо ще й донинi рад би пить!..
   А бiлий цар, як змiй, стоїть,
   Та рад би зжерти цiлий свiт,
   Та рад би разом всiх слов'ян
   Закути у оден кайдан...
   А єзуїт ввесь свiт би рад
   Перестроїть на римський лад
   Та й ту святую нашу Русь
   Заколотити в свою грузь...
   Мав надiслати вiрш до Драгоманова на Україну. Хай почують  щирий  голос
буковинця  надднiпрянськi  брати.  Але  довiдався,  що  Михайло   Петрович
збирається   побувати   на   Буковинi.   Вiн   надсилає    Федьковичу    в
Сторонець-Путилiв цiкавi листи й новi книги.  А  серед  них  i  "Iсторичнi
пiснi  малоруського  народу",  збiрки  казок  та  чумацьких  пiсень  Iвана
Рудченка, зладнанi з допомогою його брата Панаса Мирного, iм'я  якого  вже
стало вiдоме, завдяки надрукованим у "Правдi" творам.

   Листування з Драгомановим окрилювало Юрiя. Та ось вiн одержує ще й таку
звiстку:

   "Високоповажний Добродiю,
   Пишу тепер до Вас коротенько, для того, що надiюсь побачитись  з  Вами,
бо думаю через Кути перебратись в Угорщину, так коло 30 ч. с. м. Напишiть,
будьте ласкавi, чи застану Вас дома? Менi б треба було переглядiти вкупi з
Вами спис слiв, що вибранi з Ваших повiстей,  котрi  тепер  печатаються  у
Києвi...

   20 серпня 1875 р.
   М. Драгаманов"

   Федькович негайно дав свою вiдповiдь:
   "Вельможний пане!
   З несповитою радiстю Вас дожидаю! Лиш то одно  менi  жаль,  що  у  моїй
простiй гуцульськiй хатi не матимете тої вигоди, на яку призвичаєнi...
   25. 8. 1875.

   Вiрний Ваш слуга Федькович
   Ще в одному листi Драгоманов сповiстив: "Мене офiцiально (мiнiстр через
царя) вигнано з унiверситету. Разом заборонено кликати  i  в  Одеський,  i
Харкiвський".

   Готувався Юрiй до зустрiчi надднiпрянського гостя.
   У кiнцi серпня 1875 року Драгоманов, емiгрувавши за кордон,  побував  у
Станiславi, кiлька днiв жив  у  Львовi,  заприятелювавши  з  революцiйними
студентами  Iваном  Франком  та  Михайлом  Павликом,  якi  розпочали  свою
дiяльнiсть у молодiжному журналi "Друг". Подавши лист  до  надрукування  в
журналi,  Драгоманов  поспiшив  на  Буковину  до  Сторонця-Путилова.   Тут
привiтав  його  у  своїй  хатi  Федькович.  Михайла  Петровича  вразила  й
зацiкавила  проста  селянська  обстановка  в  хатi,  звичайне   гуцульське
вмеблювання з лавами пiд стiною, скринею, довгим столом,  що  впирався  до
покутя; вiкна, портрети прикрашенi вишиваними рушничками.  Посуд  простий,
полив'яний, з вiзерунками.
   За звичаями, Федькович  виявив  велику  гостиннiсть  до  професора,  що
швидко розговорився, цiкавлячись побутом та уподобанням гуцулiв.  Характер
Федьковича вiн уже добре вивчив пiд час львiвських зустрiчей. Але до кiнця
не мiг збагнути його душевних тривог i  виразок.  Якiсь  невидимi  ланцюги
єднали цих рiзних по характеру людей. Ерудований професор  добре  розумiв,
що натрапив на самобутню, непiдвладну чиїйсь  волi  людину.  Це  викликало
настирливi бажання вченого пiзнати таємницi духовного свiту поета.
   В особi Федьковича пiзнавав Драгоманов не тiльки поета, а й своєрiдного
фiлософа.

   Юрiй  багато  почув  од  Драгоманова.  Хвилювала  його  розповiдь   про
боротьбу, яку витримав професор за дозвiл надрукувати гуцульськi повiстi.
   - Привiз тобi привiт зi Львова од наших юнакiв Iвана Франка та  Михайла
Павлика,  -  говорив  Драгоманов,  сiдаючи  до  столу.  -  Вони  захопленi
повiстями та вiршами буковинського кобзаря. Так i називають тебе, Юрiю!
   - Спасибi.

   -  Але  не  тiльки  спасибi.  Треба  повчитися,  як  вони  беруться  за
лiтературну справу. - Драгоманов захопився розповiддю. Очi його  свiтилися
вiдблисками роздумiв.  -  Тi  юнаки  зрозумiли,  що  недостатнiсть  нашого
громадського  руху  в  тому,  що  вiн  мало  спирається  на  науку.   Можу
повiдомити, що недавно з'явилася, надрукована  у  Вiднi,  брошура  "Парова
машина". Автор її - однодумець тих юнакiв  Сергiй  Подолинський,  разом  з
Терлецьким, органiзував у Вiднi видання громадської лiтератури.

   - Остапа я знаю. То наш юнак.
   - Отож у згодi з ним я написав статтю про шкiдливiсть нiмецького "Drang
nach Osten" 60. її надруковано у "Вестнике Европы".  Там  я  розповiв  про
роль австрiйських реакцiонерiв у поширеннi  цього  гасла.  Вони  всiлякими
засобами намагаються онiмечувати наших людей.
   60 Рух на Схiд.
   - Це я добре знаю. А той "Drang" вiдчув на власнiй спинi. То ганьба...
   - Дозволю собi зачитати,  що  говорив  австрiйський  мiнiстр  з  нагоди
вiдкриття унiверситету в Чернiвцях, - Драгоманов пiднесено  говорив,  наче
виступав на трибунi. Далi розгорнув газету "Киевский телеграф"  i  зачитав
сказане австрiйським мiнiстром: - "Буковина  в  130  милях  от  немецко-го
университета, а между тем зтот край, который  всегда  был  верен  Австрии,
который в близком будущем  отпразднует  столетие  своего  присоединения  к
австрийскому государству, край зтот  заслуживает  в  сущности  внимания...
Национальности, населяющие зтот край, не будучи в состоянии с первого раза
подняться на степень  высшего  образования  в  исключительно  национальном
духе, жаждут сближения с такой стихией, которая в целом государстве служит
посредницей  в  достижении  высшего  образования,  со  стихией   немецкой.
Необходимо  позтому  учредить  там  университет,   чтобм   облегчить   зто
сближение..."

   - Ганьба! Прокляття на голови узурпаторiв! - тяжко зiтхнув Юрiй.  -  До
послуги  їм  стають  i  нашi  добродiї,  вихованi  єзуїтами  та   освяченi
святоюрськими молебнями! - Юрiй, спираючись  на  топiрець,  затис  його  в
руцi.
   - Тим-то нам треба дiяти! В  Чернiвцях  належить  органiзувати  видання
нашої газети i навколо неї об'єднати прогресивну молодь. Цю мiсiю  має  на
себе взяти вiдомий у Буковинi письменник Федькович! - Драгоманов запитливо
поглянув на Юрiя, зважуючи його настрiй.
   - Тяжка мiсiя. Не певен у своїй силi...
   - Сила народжується у постiйному змаганнi за поступ!  Слово  за  тобою,
Юрiю.

   - Таке слово треба зважити i серцем, i розумом.
   - Чекаю його до мого вiд'їзду на Закарпаття.

   * * *
   Драгоманов збирався в дорогу через Карпати до Мукачева.  Коли  сiли  на
прощання до столу, вiн звернувся до Юрiя:
   - Маю ще повiдомити, що тобi передав привiтання наш  композитор  Микола
Лисенко. Прощаючись зi мною, вiн поклав на музику вiрш  Шевченка.  -  Тихо
наспiвував:

   Чи ми ще зiйдемося знову?
   Чи вже навiки розiйшлись?
   I слово правди i любовi
   В степи i дебрi рознесли?
   Зворушений Юрiй взяв до рук лiру i почав награвати, вторячи мелодiю.
   - Радий, - мовив, хвилюючись, - що Шевченкове слово спiвом обiзвалось у
моїй хатi. Спасибi...
   Проводив Юрiй свого гостя аж до Жабйого i далi в гори. Їхали  на  конях
верхи. Драгоманов мовчав, прислухаючись  до  гомону  гiрських  потокiв  та
смерекового шуму. У тому шумi колисалися  думи  мандрiвникiв,  вiдбувалося
безмовне спiлкування зворушених сердець.
   - Здоров, брате Черемоше! - Юрiй пiднiс крисаню  догори,  наче  справдi
привiтався з давнiм другом.
   Драгоманов теж зняв з  голови  кашкета.  Перед  його  очима  розкрилась
мальовнича панорама.

   Конi понесли вершникiв на берег, ударили копитами, занурили в воду свої
губи.

   - А тепер  шлях  наш  у  гори!  -  показав  Юрiй.  Сизоперi  пасма  гiр
розпростерли велетенськi крила, обiймаючи пiвнеба.
   Зупинились на перепочинок i ночiвлю  в  гiрськiй  оселi,  слухали  бiля
варти оповiдi пастухiв.

   Драгоманова   вони   зацiкавили   своєю   легендарнiстю,   фантастикою,
породженою серед гiрських  просторiв.  У  тi  перекази,  мабуть,  влито  i
краплини смерекового таємничого шуму?

   Засинали  на  сiнi  пастухи.  Та  швидко  прокинулись.  Здавалося,   що
розверзлося раптово небо, а грiм  розчахнувся,  упавши  на  гори,  i  вони
покотили в низини стогiн болючого поранення.
   Мандрiвники звелися на ноги, мiцнiше в'язали коней до смерек.
   Вiдгомони грому  залягали  в  далеких  гiрських  перевалах,  вiтровiння
покотилося  верхiв'ями   смерек.   Заколихалися   вони,   зашумiли,   наче
продовжували оповiдати пастушi легенди...
   Пiсля буремної ночi залягла тиша. На ранок випливало сонце таке  сяйне,
нiби воно щойно народилося в гармонiї всесвiту. Повiв довгу розмову  Юрiй.
Слухав її Драгоманов, як думу, що долинає з правдивої бувальщини.
   На конях мандрiвники вирушили в дорогу. Зупинився Юрiй, коли  вiдкрився
вид на Говерлу, що пiднесла могутню, занурену в  хмаринки,  поставу,  наче
оглядала обабiч Карпат неозорi далi, повитi лiсами, рiками, степами. Може,
бачить висока гора в неосяжному обширi, як снує сивi  води  Днiпро,  реве,
стогне, посилає побратимський привiт до Днiстра, Пруту й Черемошу.
   - Колись тут зупинявся, кажуть люди, i Довбуш, нагострюючи каменем бiля
печери бартку, - повiдав Юрiй, збираючись з думками. - Мрiяв  i  я  колись
вiдшукати Довбушевi скарби. Хотiв знайти ту бартку, що викрешує  блискавки
i верже громи.

   - Ти знайшов її у словi своїм поетичнiм. Воно викрешує блискавки.
   - Ще не викрешує... Ти знаєш багато, дорогий професоре, з писаних книг.
За це дяка i шана тобi. Але... - Юрiй замовк, задивився на  двi  хмаринки,
що поволi снувалися в блакитi неба. - Поглянь, Михайле  Петровичу,  на  тi
хмаринки. Вони пливуть у чистих просторах, наче побратими. Чи так?
   - Це порiвняння має глибокий змiстi
   - А коли буря нагряне, то може погнати їх у рiзнi сторони... Одна з них
вище до неба, друга - ближче до гiр. Яка ж першою уронить грiм i  освiтить
блискавкою простори?

   - Цього не можу збагнути.
   - Першою спалахне блискавкою та, котра ближче  до  землi.  Так  i  люди
можуть зiйтися й розiйтись. Буває...
   - На блискавицях i громовицях я не розумiюся, - не знав  що  вiдповiсти
Драгоманов.

   - Треба i це знати, - Юрiй обняв його.
   Свiдком прощання був Чорний Черемош та капличка,  будову  якої  легенди
приписують Довбушу. Прозоре гiрське сонце слiпило очi.
   - Щасти  тобi  в  дорозi!  Передай;  привiт  закарпатським  братам  вiд
Довбушевих онукiв! - Юрiй пiднiс догори топiрець.
   Розпрощавшись, прислухався, як вiддаля ще долинав легкий тупiт копит  i
поволi  поринав  у  пташиному  рiзноголоссi.  Стояв  задумливий,   прагнув
збагнути свого серця голос, що обiзвався тисячами запитань.
   Зняв з голови крисаню, поклав до нiг, а зором стежив  за  летом  орлiв.
Наче Чорногора посилає  їх  назустрiч  вiтрам,  що  линуть  вiд  днiпрових
обширiв.

   Кiнь заржав, б'ючи копитом у землю,  нiби  кликав  у  дорогу  вершника.
Миттю сiв верхи Юрiй, мiцно взяв до рук поводи i помчав швидким  розгоном,
наче наздоганяв невпиннi свої думи.

   * * *
   Ще на Всеросiйському археологiчному  з'їздi,  що  вiдбувся  в  Києвi  з
участю Драгоманова, присутнiй представник вiд  Галичини  Остап  Терлецький
одержав доручення збирати цiкавi матерiали, включаючи й записи гуцульських
пiсень та народних звичаїв. За це дiло взявся i його  друг  Бучинський,  З
такою метою вiн мав побувати у  Федьковича.  Як  правника,  його  цiкавили
також судовi папери, що їх зберiгав Юрiй вiд сервiтутського процесу.
   Перед тим як лагодився Бучинський у дорогу, надiйшов до нього лист  вiд
Драгоманова, в якому читав: "Ну,  подорож  моя  закiнчилась.  Були  великi
пригоди i злигоднi, злi години, особливо,  як  у  дощ  через  Чорногору  в
Угорщину з Жабйого їхав... Але вирятувавсь i тепер з приязню i те  згадую.
Дорога у Буковинi до Федьковича i по Угорщинi була дуже  iнтересна.  Народ
добрий i дивиться на життя критичнiше, нiж наша iнтелiгенцiя..."
   Лист  Драгоманова  ще  бiльше  заохотив  Бучинського  подорожувати   до
Путилова. До того ж мав уже на руках i повiстi Федьковича, виданi в Києвi.
Треба поспiшити порадувати книгою автора.
   Прибув Бучинський до свого друга  в  Путилiв,  коли  вже  в  його  хатi
оселилась родина Юзька. На це Юрiй не скаржився, а навiть радий був.
   - Вiтаю, друже, з перемогою! - з цими словами обiймав Бучинський Юрiя.

   - Яка перемога?
   - Значнiша вiд перемоги Наполеона пiд Аустерлiцом! - Бучинський  поклав
на стiл книгу повiстей Федьковича. Далi розгорнув  сторiнки  i  зачитав  з
передмови Драгоманова:

   "Для розумiючого дiло доволi буде сказати, що  Федькович  у  них  почав
малювати життя гуцульського селянина так, як  Тургенєв  -  великоруського.
Квiтка i Марко Вовчок - українського, Ауербах - нiмецького,  Жорж  Занд  -
французького. I  всякий,  хто  ознайомиться  з  повiстями  Федьковича,  не
перестане жалкувати, чому вiн не пише їх бiльше".
   - Не сподiвався на таку похвалу, - Юрiй запросив гостя в свою свiтлицю.

   - Похвала заслужена... Є ще вiдомостi, що вже познайомився з  повiстями
Тургенєв i висловив добру думку...
   На цей час прибув  до  Федьковича  ще  один  приятель.  То  був  Олекса
Чернявський з Розток.

   - Вiтаю в своїй хатi будiвника черемоських мостiв!  -  Юрiй  потискував
мозолисту руку Олекси, знайомив його з Бучинським.
   Вигляд Чернявського свiдчив про його трудове життя. Плечi згорбленi,  а
рука ще мiцна. Запрошував вiн прибути в Розтоки, поглянути  на  новi  його
будови. Бучинського це дуже зацiкавило.
   - Був я в Чернiвцях, - повiдав Олекса. -  Твiй  батько  Адальберт  дуже
немiчний. Слiзно благав,  аби  ти  прибув  до  нього.  Хоче  перед  смертю
побачити сина.

   Вражений цими словами, Юрiй нiчого не вiдповiв,  лише  нахилив  голову,
збираючись з думками.

   * * *
   Занепокоїла Юрiя звiстка про тяжку хворобу батька.  Але  взимку  i  сам
захворiв. Однак заповнював новими вiршами великий цикл "Дикi думи".
   Обiзвався до нього щирим листом Сидiр Воробкевич, якому Юрiй  присвятив
колись вiрш "До Данила Млаки" (такий псевдонiм поета).
   I звiстка про батька,  й  заклик  Сидора  Воробкевича  взяти  участь  у
виданнi  українського  альманаху   викликали   необхiднiсть   вiдбути   до
Чернiвцiв. А тим часом недокiнчений "Гуцул-Невiр" не давав спокою.  Зiбрав
багато легенд про Довбуша, його коханку Дзвiнку, сокiльську  княгиню,  про
короля Гуцула, Сучаву, Шепiтськi берези, циганку-чарiвницю. Про все це має
розповiсти мандрiвний гуцул у "Диких думах". Мандрує вiй по свiту з кобзою
за плечима. Всюди пiзнає життя, розносить легенди i перекази. То потрапляє
на Украiну, де Тарасова пiсня не завмирає, а шириться  в  народi.  Закидає
доля мандрiвника-кобзаря за Дунай, де  пробуджуються  слов'янськi  народи,
повстають проти турецького гноблення. Це ж той 1876  рiк,  коли  пiднялися
серби, болгари, чорногорцi, хорвати, стали на боротьбу за визволення.

   А рiднi буковинцi ширять легенди про Довбуша, казки та  пiснi;  шукають
щастя, стаючи плотарями на дарабах.
   Як поетичну сповiдь, як свою духовну  бiографiю  викладає  поет  у  тих
думах, позначених  багатьма  життєвими  iлюстрацiями,  в  яких  чути  його
роздуми, болi, шукання. Куди податись?  Що  дiяти,  коли  прокидаються  то
прокляття, то надiї? Хто пiзнає в словах  i  мрiях  "Гуцула-Невiра"  биття
тривожного серця? Хто збагне i скаже, що там кожен рядок кров'ю политий?..
   Снувалися у вiршах давно виношуванi болi, роздуми, хвилювання. Ой, який
характерник "Гуцул-Невiр".  Розносить  вiн  повитi  таємницями  легенди  й
казки. Нема йому пристановища - вiчному  мандрiвнику,  що  тривожнi  вiстi
ширить у народi, пiдносить почуття  гiдностi  й  честi.  В  єдиному  ключi
постають тут багатобарвнi перекази, що їх поет збирав по своїх мандрах.  У
вiршах   пов'язуються   фрагменти   великої   лiро-епiчної    поеми    про
спiвця-кобзаря, про схороненi в народнiй пам'ятi духовнi скарби.
   Поет має стати керманичем, що веде до  берегiв  людського  щастя.  Якщо
вiн, ошуканий своїми надiями, загине у хвилях, то вiдгомiн  його  поривань
перенесеться в епiчнi простори часу, як  голос  давнього  Гомера.  Бо  все
старiє, а краса вiчна, якщо в нiй горить полум'я правди.
   Готувався до подорожi влiтку 1876 року.  Мав  здiйснити  давнє  бажання
поплисти на дарабi за течiєю по Черемошу. Треба перевiрити себе,  тримаючи
в руках кермо дараби. Тодi, може,  й  драмi  "Керманич"  пощастить  надати
належного забарвлення.


   * * *
   Юзько вже складав речi. Юрiй збирав папери, переглядав листи.
   Ступав на дарабу, i в думках поставали болючi запитання, наче мав тепер
вiдпливати до незнаних берегiв. Куди занесе мандрiвникiв  хвиля  Черемошу?
Гойдає вона дарабу, а за нею гойдається привид надiй. Пригадалося, як саме
на цiй хвилi гойдалася колись пiр'їна, що пустив за течiєю.
   Багато минуло рокiв,  чимало  води  понiс  Черемош  до  Пруту.  Роїлися
спогади, а думка окрилювалась надiєю. Може,  з  цiєю  подорожжю  почнеться
оновлене життя? Тодi, мабуть, побачить свiт i роками  виношувана  присвята
Шевченковi:

   Коли уже мстити будем
   На царях лукавих,
   На владиках тих неситих?
   Чи ж навiки сидiтимуть
   Кати на престолах,
   Кати правди, кати волi,
   Кати всего духа,
   I о перед народами
   Затикати вуха?
   I так в уявi розлого зазвучали тi слова, наче  вiдлунювалися  в  них  i
голос гнiвного Тараса, i Чернишевського вiльнодумний клич.
   Плинули  за  бистриною  думи,  перемагаючи  простори  часу.  Хай  сонце
благовiсне осяває слiди пройдених дорiг вiд верховин до степових  розлогiв
й щедротами вiнчає ниви та оселi нужденних трударiв.
   Юзько правив кермом, ще й пiсню заводив, що її склав Юрiй:
   Де є в свiтi доокола,
   Як керманичевi воля,
   Гоя - Черемош, гоя - хвилi!..
   На дарабi - та все далi!

   Насiв багач над грошима,
   Ще й з черленими очима:
   Квоку-квоку - грошенятаї
   Приведуться чортенята!

   А керманичi керму в руки:
   Нуте й ви так, срiбнi хвилi!
   Гоя - Черемош, гоя - хвилi!..
   На дарабi - та все далi!
   На бистринi замовкав. Течiя погнала дарабу  до  Сокiльського.  Аж  люди
почали сходитись до берега. Серед них були й  цигани,  позалишавши  шатра,
зацiкавлено гурбились.

   Узяв до своїх рук кермо Юрiй. Застогнав Черемош, запiнився  розгнiвано,
несучи в своїй течiї неприборкану силу та бавлячись  дарабою,  як  дитячою
iграшкою. А керманич з кожним порухом стерна  набирався  сили,  угамовував
жагу своєї бентежної душi, не зважаючи на людськi голоси.
   Хай лютує вир,  хай  проносяться,  як  примари,  береги,  а  плотар  не
випускає керма з  рук.  Це  ж  тут  вiдбувався  легендарний  поєдинок  мiж
чорнобогом i бiлобогом. Та, мабуть, триває й досi.
   Пройшла небезпечною течiєю дараба. До керма став  Юзько,  а  Юрiй  взяв
лiру, на струни поклав руку. Здавалося, вона теж наливалася новою силою.
   Уже сутенiло. На високому березi показався вогник, хтось запалив ватру.
Може, то горить вогонь, що повiдає  про  одержаний  юнаком  дарунок,  який
перетворився на червону троянду? I вiчно буде вабити вона до себе смiливих
мандрiвникiв, що не випускають у житейських бурях стерна й лiри з рук.
   Бентежно спалахнула ватра на  березi,  фарбуючи  вiдблисками  чорториї.
Здавалося, що хвиля, б'ючись об берег, викрешує пасмами iскри i стогне...
   Нескоримо й невгамовно грає пiсню бистроводий Черемош.

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT

Оцените этот текст: