илину, дiвчина настирливо знову: - Шановнi панове! Нарештi тремтячим голосом звертається Трегубов: - Панове! На цьому урочистому засiданнi не повинно бути мiсця демонстрацiям! Ми мусимо додержувати урядових розпоряджень! З гальорки голосно-задирливо почулося кахикання i розлiгся визивний смiх. А вiдтак знявся галас. Чулися вигуки: - Ганьба! - Дайте говорити дiвчинi! - Свободу дайте! Як хвиля пiд час прибою, прокотився по театру рокiт вiд гальорки до залу. Здавалося, що й розвiшанi на другому ярусi портрети Гулака-Артемовського, Гребiнки, Квiтки-Основ'яненка, Костомарова заворушилися. А Шевченко в срiбнiй рамi нiби ожив i гнiвно, заклично поглянув навколо, зупинивши схвальний погляд на дiвчинi. Знову калатав у повiтрi дзвiнком голова, не давав промовляти. На сцену швидко пiдiймається харкiвський присяжний повiрений Мiхновський. Галас спадає. - Менi доручено зачитати привiтання, написане тою мовою, яку вiдродив у лiтературi Котляревський, - виразно говорить Мiхновський. - Якщо виступати на святi Котляревського його ж мовою заборонено, то я забираю текст, а привiтальну теку залишаю президiї зборiв, - кинув на стiл. Знову галас, дзвiнок голови. Мiхновський не сходить зi сцени. - Прошу, - продовжує вiн, - записати в протокол засiдання мiй протест i дати виписку для оскарження в сенат. - Правильно! - загули голоси. Трегубов розгубився, переглянувся з Лизогубом, мовляв, що ж робити? Дiвчина кидає i свою порожню теку на стiл президiї, сходить зi сцени, зустрiнута обiймами Лесi Українки. Пiдiймається чернiгiвський повiрений Шраг. Його висока постать, сивизна, впевнена мужня осанка справляють враження. - Я пiдтримую законну вимогу повiреного Мiхновського i приєднуюсь до його протесту. Трегубов надає слово спiвробiтниковi "Орловського вестника" Чоботарьову, сподiваючись якогось захисту. - Друзi! - почав Чоботарьов. - Ми прибули сюди з Орловщини на народне свято. Нас обурює таке становище. Я - орловець - приєдную свiй протест, погоджуючись з попереднiми ораторами! У залi не змовкали вигуки, їх пiдтримувала гальорка. - Ганьба! - Дайте свободу ораторам! - Геть узурпаторiв! - Свободу дайте! Трегубов озирався навколо, наче поскубаний горобець, сидячи на кiлку. На сцену виходили один за одним представники, що мали читати свої привiтання. Вони демонстративно забирали тексти привiтань, а порожнi теки клали на стiл президiї. Першим пiднявся з мiсця Василенко, за ним Панас Якович та Короленко, демонстративно залишаючи зал. За ними рушили й iншi. Трегубов, розводячи руками, звертався за порадою то до Романчука, то до Лизогуба. Швидко театр опустiв. Горленко неохоче виходив, невiдомо до кого промовляючи: - Яку ж кореспонденцiю я подам до "Нового времени"? Таку справу тихо та мирно треба чинити. Лише президiя залишалася за столом. А над нею висiв у позолоченiй рамi портрет iмператора, який байдуже дивився на опустiлий зал. На вулицi ще купчилися люди. З'явилася полiцiя, щоб "пресекать демонстрацию" за вказiвкою вiце-губернатора Фонвiзiна. До Мирного пiдiйшов Короленко. - Маю з вами говорити, Панасе Яковичу. - Разом пiшли вулицею, запрудженою збуреними людьми. Де групувалася молодь, почувся заспiв жiночих голосiв: Шалiйте, шалiйте, скаженi кати, Годуйте шпiонiв, будуйте тюрми... Пiсню пiдхопили десятки голосiв. Залунала, набуваючи чимраз бiльшої потужностi, мужня мелодiя, наче виривалися з обiймiв печалi слова й шукали простору та волi. - Вперше чую таку пiсню, - звернувся Короленко до Панаса Яковича. - То галичани подарували її Котляревському. Незабаром появився Фiлонов на конi. З ним жандарми. Фiнал першого дня святкування Котляревського завершувався втручанням найлютiшого чиновника адмiнiстративної влади в губернiї. Будучи залежним вiд його свавiлля, голова мiської думи Трегубов вiдклав до наступних засiдань розгляд численних привiтань, їх поступило росiйською мовою 208, українською - 238 та решта чеською i французькою мовами. Не змогли висловитися на святi прибулi гостi з Америки та європейських країн * * Подається за матерiалами мемуарної монографiї полтавського журналiста Дмитра Iваненка "Записки й воспоминания", 1910, Полтава. За цiєю монографiєю наведено текст вiтальної телеграми губернатора Урусова та вмiщено данi про офiцiйну частину вiдкриття пам'ятника i черговiсть виступiв на урочистому засiданнi. * * * Художня частина свята вiдбулася 31 серпня у гоголiвському музейному примiщеннi поряд з будинком театру. Зал було прикрашено малюнками одного з перших iлюстраторiв "Енеїди" художника Порфирiя Мартиновича, який виконав їх у студентськi роки, навчаючись разом з вiдомим Сергiєм Василькiвським у Петербурзькiй художнiй академiї. Тодi студента Мартиновича палко пiдтримував у цьому один з фундаторiв Товариства передвижникiв Iван Крамськой. Тепер, живучи в Костянтиноградському повiтi, престарiлий Мартинович привiз дарунки свого таланту на свято, де його зустрiли з великою повагою учасники влаштованого художнього ранку. Через проекцiйний лiхтар iлюстрували дiапозитиви малюнкiв. Панас Якович не мiг не висловити свого прихильного ставлення до художника - не тiльки iлюстратора, а й талановитого побутописця. Та й своїм життям Мартинович нагадував багатьох бездольцiв, до яких виявляв особливий iнтерес i спiвчуття письменник-реалiст. Лiтературно-художнiй ранок, присвячений пам'ятi Котляревського, вiдбувався без представникiв адмiнiстративної влади, що покладалась у цьому разi на пильнування таємної служби полiцейського управлiння. Вiдкрив збори Микола Садовський декламацiєю: Сонце грiє, вiтер вiє З поля на долину, Над водою гне з вербою Червону калину; На калинi одиноке Гнiздечко гойдає, - А де ж дiвся соловейко? Увесь пафос артистичного таланту Микола Садовський вкладав у Шевченковi слова вiрша "На вiчну пам'ять Котляревському". Уривки "Енеїди" читає Михайло Старицький. Довгi сивi вуса, острiшки гострих дорiдних брiв, пломiнь старечих, наповнених юнацьким вогнем очей - як той мандрiвник з Енеєвої ватаги... У перервi Панас Якович зустрiв Володимира Галактiоновича. Вiн тримав розгорнуту газету "Полтавский вестник", наповнену з початку до кiнця статтями, повiдомленнями про Котляревського та вiдкриття пам'ятника. Газета вiдкривалася статтею Бориса Грiнченка. - Газету не можна обвинувачувати у вiдсутностi лiбералiзму, - посмiхався Короленко. - Ще нема й року, як почала жити в Полтавi перша приватна газета, а успiхи наявнi... - То завдяки енергiї Дмитра Iваненка. Вiн охоче вмiщає й мої етнографiчнi нариси, - додав Василенко, що пiдiйшов до приятелiв. - Будете тут? - запитав Короленко, показуючи на повiдомлення в газетi: "31 серпня в ресторанi "Монголiя" вiдбудеться обiд для шановних гостей, прибулих на вiдкриття..." - Завiтаю. - Зустрiнемося там... Пiсля перерви - концерт. Диригує Микола Лисенко. На завершення - вистава "Наталки Полтавки" з участю славетних братiв Карпенка-Карого, Саксаганського, Садовського... Сталося так, як i припускав Панас Якович, - роль Наталки у ювiлейнiй виставi виконувала акторка Любов Лiницька. В ресторан "Монголiя" Панас Якович лише завiтав, бо поспiшав до себе на Кобищани, куди мали прибути приятелi. Разом з ним поїхав i Василь Стефаник, який шукав нагоди порозмовляти в серйозних справах, виконуючи доручення Iвана Франка. Така розмова вiдбулась у домашньому кабiнетi Мирного. - Маю особисте прохання до вас вiд Iвана Яковича Франка i звертання нашої Українсько-руської радикальної партiї, - почав Стефаник. - Я схиляюсь перед Iваном Яковичем i радий виконувати його прохання. - Прохання взяти на себе тяжку ношу... Репрезентувати тут, у Полтавi, нашу радикальну партiю, як партiю переважно селянської демократiї. - Демократичнi й соцiалiстичнi iдеали радикалiв менi дорогi... Але партiя радикалiв - це своєрiдне явище для Галичини... У нас розкриваються ширшi демократично-революцiйнi обрiї. - Так, Панасе Яковичу. Вашими горизонтами я теж захоплююсь, їдучи сюди, мав намiр обов'язково побувати в Петербурзi i зустрiтися з Максимом Горьким, почути його живе слово. Радив менi Франко зустрiтися з ним i передати низький уклiн. Довiдався, що Горький десь виїхав. Шкодую, що не вiдбудеться сподiваної зустрiчi. - Передайте Iвановi Франковi, що його прохання виконуватиму, - повернувся Мирний до попередньої розмови. - По можливостi об'єднаю групу прихильникiв. - Це добре. Iнформуватиму Франка про наслiдки нашої розмови... У вiтальнi вже сходилися гостi, їх приязно приймала Олександра Михайлiвна, знайомила з своїми дiтьми. - Це наш найстарший - Вiтя - одинадцять рокiв має... Навчається в гiмназiї. I Мишко незабаром поступить туди. А Льоня лише починає буквар гортати й малюнки вирiзує... - Нi, не вирiзую... Татко заборонив, - засоромився хлопчик i закрив обличчя материною спiдницею. - Бачите, який, - смiялась Олександра Михайлiвна. Забрала дiтей, вiдвела в дитячу кiмнату. Повернувшись, сiла за фортепiано. Полилися мелодiйнi звуки. Гостi невимушено вторили: Ой що ж бо то та за ворон, Що по морi крякає? Ой що ж бо то за бурлака, Що всiх бурлак збирає? - От i зiбралися бурлаки пiд твою покрiвлю, Панасе, в твоє кобищанське гнiздо, - Олена Пчiлка обняла Олександру Михайлiвну. - Дякую, друзi, за увагу... Прошу до столу. - Почекай, Панасе! До столу ми ще встигнемо, - заперечив Микола Дмитрiїв. - Оце ми розмовляли з Ольгою Петрiвною... Є така думка, щоб органiзувати видання в Полтавi журналу i дати йому назву "Рiдний край". - Хороша думка. Я пристаю на таке дiло, - пiдтримав Михайло Старицький. - Коли про це зайшла мова в моїй хатi, то менi належить гаряче привiтати друзiв. - I стати на чолi редакцiї журналу! - додав Василенко. - Нi... З багатьох мiркувань належало б очолити журнал Миколi Андрiйовичу як повiреному. Та й без Ольги Петрiвни не обiйтися. - Згода! - вiдповiла Олена Пчiлка. - Тяжка справа... Мине не один рiк, поки доб'ємося дозволу. - Не впадай, мамо, у свої вагання! - обiзвалася Леся Українка. - Подiї розгортаються... Може, околiє скоро отой шеф жандармiв... - Лесю, ти занадто оптимiстична й радикальна. Не так воно все дiється, - застерiгала мати. - Мамо, завжди я не мирюся з тобою. Треба дивитися на хiд подiй з високих гiр, а не з тихої долини... Запрошую все наше товариство до себе, в "Зелений гай", пiд Гадячем. Там я прочитаю свої новi вiршi, поеми. - Та й на Драгоманову гору завiтаємо, - додала Олена Пчiлка. - Про таку подорож я давно мрiю, - погодився Мирний. Леся заграла на фортепiано, приспiвуючи: Смiливо, друзi... - Завжди вона щось вигадає, - хитала головою мати. Ще дужче Леся вдарила по клавiшах. До неї пiдiйшов Панас Якович, тепло, по-батькiвському поклав їй руку на плече. Стояв, зачаровано слухаючи приспiв. На верхiв'я широкого ясновидства пiдiймала його нова сила. * * * Хата на Драгомановiй горi за тридцять лiт вiдтодi, коли зустрiчався тут Панас Якович з друзями, похилилася, вгрузла в землю, мов стара бабуся пiд ношею часу. Покошлана вiтрами солом'яна покрiвля почорнiла, мiсцями взявшись зеленкуватим мохом. Навколо вересень розсипав позолоту, забираючи її в сонця та вкорочуючи його лiтню орбiту. Застиглi в таємничих передчуттях сади випромiнювали щедроти землi пахощами переповнених щiльникiв та достиглих плодiв. Задумливо оглядали птицi спустiлi вiд пташенят гнiзда; лише безжурно юрмилися горобцi, розсипаючи дрiбнодзвонне цвiркотiння по городах, тинах i деревах. Стоячи на однiй нозi, лелека мудро вимiрював простори далекого лету. Олена Пчiлка сiла на призьбi пiд навислою стрiхою. - Тут я, - мовила, - ще дiвчинкою колись ранками вигрiвалася проти сонця... Примощуйтесь, друзi, де хто може. - Недаром тебе брат Михайло прозвав Пчiлкою. Можеш i на карнизi присiсти, - Панас прилiг бiля призьби на зiв'ялiй травi. Гостi розташувались коло столика, чепурно застеленого вишиваною скатертиною. - Пригадую цю скатертину дуже давно, - поважно обiзвався Михайло Старицький, сiдаючи на трухлявий пеньок. Бiля нього знайшов собi мiсце i Микола Лисенко. - Мамо, то ж бабуся для Михайла Петровича вишивала. А вiн поїхав у чужi краї, залишивши скатертину в цiй хатi. Згадка про Михайла Драгоманова розчулила Старицького. - Пригадую, як ми на цьому подвiр'ї зустрiчалися. Скiльки тодi райдужних надiй плекалося в наших молодих серцяхi Принiс оце сюди я своє пошарпане серце, що вже наче мохом у грудях поросло, - крiзь iмлисту поволоку карих очей Старицького запитливо пробивалось хвилювання, наче вiн намагався виглянути з минувшини в майбуття. - Михайле Петровичу! Голос серця передається поколiнням. Пригадуєте, як ви закликали колись нашу молодь до працi... "На вас, завзятцi-юнаки... кладу найкращi гадки", - Леся обняла Старицького. - Спасибi, доню, що не забуваєш доброго. Але пiдтято нашi крила. Несем стражденницький вiнець. - Несем, Михайле... Несем. А хто прийме його? - Мамо! Є кому перейняти вогонь сердець. Вiн незгасний, як iскра Прометея, - Леся випросталась, мов розквiтла мальва. - Тобi все здається таким, Лесю, як у казцi. А ми дивимося на свiт очима достиглими й бачимо глибше. - Розквiтнуть троянди червонi колись там, де тепер ставлять шибеницi... - Доки розквiтнуть, то доведеться багатьом погойдатися на них, - Олена Пчiлка сумовито дивилася на Лесю. - Iсторiя поведе на шибеницю тиранiв, гнобителiв думки вiльної, честi i правди. Вiтер революцiї змете шибеницi! - Лесю, страшить мене той вiтер революцiї. - Вiтер... То наш вiтер. Вiн розвiє тумани. Хай собi вiє! Тверда рука напинає вiтрила! - Ти невгомонна, як той рвучкий вiтер. - Так. Його Михайло Петрович називає боревiєм... "Смiло глянемо в вiчi боревiю та змiркуємо усе розумом"... Так, здається, сказано у вашому вiршi, Михайле Петровичу? О, скiльки бiд, розрад i катування На тiм шляху тернистiм я дiстав - За серця жар, за вибухи змагання, За сiянку моїх питомих мрiй, Сподiванку народного пробудка! Не раз мене всипав наклепiв рiй... - Старицький опустив на груди голову. - Я подiляю, друже, твоє хвилювання. Разом несли ми, як ти говориш, отой "стражденницький вiнець". Ти в поезiї, а я в музицi. - Микола Вiталiйович замовк, збираючись з думками. - Породженi струнами звуки - вiчнi. Вони нескоримi, бунтiвливi. Коли хочете знати, то музика є найреволюцiйнiшим виявом людського духу. Музика може покоряти серця i вести людей на звитяги. Народ, що втiлив себе в музицi, безсмертний. Як ти думаєш, Панасе? Знаю тебе, як поклонника Бетховена. Вiн у музицi проголосив визволення людини вiд приниження її, поширив горизонти вiльної художньої мислi... Що ж ти мовчиш, Панасе? Про щось мариш? - Дивлюся, як виблискує проти сонця хвиля на Пслi. Тече вiн... Тече... I хлопцем був я, тiк... I тепер з посивiлою головою прийшов сюди, а вiн усе тече, вiдмiряючи час своїм невпинним плином. - Хочеться полинути за тим плином у невiдомi, незнанi свiти! - вкинула Леся. - Ти велика мрiйнице, Лесю! Все тобi кудись линути, забиратися на високi гори... А менi здається, що й з цiєї Драгоманової гори далеко можна сягти зором. Подивися, Лесю, на пишноти нашого краю! - хвилювалась Ольга Петрiвна. - Тут Михайло Драгоманов плекав свої найкращi мрiї. - I понiс їх у далекий свiт... Я шаную свого дядька... Але те, що плекав вiн у своїх мрiях, є пройденим шляхом. Зараз новi часи... Новi сили дiють у суспiльствi! Я на гору круту крем'яную Буду камiнь важкий пiдiймать I, несучи вагу ту страшную, Буду пiсню веселу спiвать. - Боюсь, дочко, щоб з тим каменем не зiрвалася в провалля. - Не бiйтеся, мамо! Один смiливець розiб'ється, а його вчинок породить тисячi ще завзятiших мандрiвникiв на високi гори вселюдського прогресу!.. Схиляюся перед тими, що на своїх знаменах написали гасло: "Пролетарi всiх країн, єднайтеся!" Панас Якович пригадав збори залiзничникiв, коли агiтатор зачитував їм ленiнську "Искру". - Вогонь твоїх речей, Лесю, зiгрiває моє серце. Приходять новi поколiння, приносять з собою молоду силу, новi iдеали. Iде той час, що про нього мрiяв Шевченко: I день iде, i нiч iде, I, голову схопивши в руки, Дивуєшся, чому не йде Апостол правди i науки? - Хай гряде! До дна вип'ємо наповнений келих, - Старицького не залишав давнiй артистичний хист. | - Краще даваймо пити чай, - перевела на iнше Оленi Пчiлка. Гостi розташовувалися пiд розлогими вербами. Пожовтiлими стернями стеляться лани. По них сонячнi плями котяться, вириваючись з обiймiв хмар. А думки линуть у сизопере безмежжя, де небо i земля злилися в неосяжнiй повенi просторiв. * * * Принiс сюди найсвятiшi поривання душi. Пройшовши крiзь грозовi буревiї днiв, зупинився тут, на цiй рiднiй горi, де залишив юнь i мереживо весняних марень. Наче пiлiгрим пiсля тяжкої подорожi, зупинився на межi, до якої привела уява в шуканнях дивної країни заповiтних мрiй i видiнь. Зiв'ялий ромен стелився по стежцi, шурхотiв пiд ногами, обдаючи давно знайомими пахощами степового роздолля. Впивав їх, тамуючи жагу. Як i колись, шастали з-пiд нiг коники-стрибунцi, наче вiтали прибуття гостя до берегiв кришталевоводого Псла. У замрiянiм забуттi простував зарослою стежкою, якою не раз ходив у молодi роки. Тихо присмерками обволiкався Псьол. Ще щiльнiше горнулася до нього Грунь. У таку пору, бувало, простував до гiллястої яблунi. Пiшов i тепер. Вiддаля пiзнав постарiле дерево. Ще пишнiше воно розпустило гiлля, вкрите вересневою позолотою. Червоно лягало сонце, фарбуючи кривавим промiнням обвiтрену хатину бiля яру. Здавалося, от-от з неї вийде дiвчина з коромислом на плечi. Чекав, наче вiрив, що трапиться чудо. Хотiв вiрити. Хотiв на мить повернути давнi роки i вiддати їм незгаслий трепет свого серця. Нiби зачарований, пiдходив ближче. Вiд хати повiяло пусткою, з-пiд стрiхи випурхнули кажани, жалiбно заскiмлили. За причiлком щось, наче ведмiдь, заволохатилось. Пiдiйшов ближче i побачив, що то сидiв старий скоцюрблений дiд. Привiтався, запитав... - Гай-гай, чоловiче добрий, - сплеснув руками дiд. - Давно хата пусткою стоїть, наче заклята. Люди обходять... А менi байдуже... Пасу ото овечат, то треба ж десь i присiсти, хоч у поганенькому затишку. А що сичi водяться в пустцi, то до того звик. Вони, як малi дiти, плачуть. Все-таки обзивається щось живе. Плачуть вiдтодi, як прибилась сюди, до колишньої материної хати, безталанна вродливиця... Здається, Галею звали... Прибилася пiсля довгих блукань. Не застала живою матерi... Було це лютої зими. Тут i околiла, замерзла пiд рiдною хатою. Хрещений люд зiйшовся... Поховали бездомницю... Вiтер i могилку розвiяв. Там, пiд яблунею... - Дiдусю! Не говорiть бiльше, не говорiть!... - Якщо не говорити, то й не буду... - Дiд погнав овечат. - Бришки, бришки до двору, куцохвостi!.. Стояв, як очманiлий. Якась невидима сила нiби заворожила на цьому мiсцi. Де поруч яблунi красувався колись широким листом кучерявий клен, тепер чорнiв пеньок. Сiв на нього... Темiнь поволi кутала околицi, занурювалась у густi вiти. Тихо ронився на землю шелест разом з падаючим зрiдка листом. Мiсяць сходив, як i колись. Лише тепер його промiння сiяло холодну луску по землi. Зорi одна за одною запалювались у бездонному небi, посилаючи приязну усмiшку й тихi сльози... Сидiв, нiби чекав когось... Та хiба можна повернути минуле? Хiба трухлявий пеньок вiд клена вiзьметься знову зеленими кучерями? Пiтьма ночi трепетно голубила в своїх обiймах землю. Полином пропахлий вiтерець шепотiв нескiнченну казку. В срiбному маревi гойдалися тумани, колихаючи пiсню... Стелися, барвiнку, низенько... Хто спiває її? Чий голос в'ється над цими зачарованими просторами? Яка вродливиця вторить недоспiвану колись пiсню? Це ж її улюблена пiсня. Яка дiвчина тепер голубить її своїм звабливим голосом? I куди, якими шляхами чи роздорiжжями понесе вона цю пiсню, щоб вiдiрвати вiд серця i кинути в невiдомi свiти? Зринали у спогадах болi, як каламуть. Перекликалися пiвнi... Так само, як i колись. Лише тодi викликали жаль за вкороченням ночi, а тепер нiч здавалася нездвижною, завороженою. Тепер i сичi плачуть, як осиротiлi бездольцi... Стривай! То вони розповiдають билицю... Про що вона марила в останньому снi? Яку тривогу принесла до рiдної хати? В думках зринали фрагменти для останньої частини роману "Повiя". "Сон колише її, наганяє ще бiльше забуття. Це зразу наче що по зашийку її трiснуло, аж кинулась вона, посипали iскри з очей - i... диво... перед нею лiто. Гаряче iскристе сонце котиться по високому небу, золотом горять зеленi поля пiд тим сонячним свiтом, пташки спiвають, летючi метелики в'ються перед очима, у повiтрi пахощi. Вона ходить по полю, по котрому поросло буйне жито, пшениця. Лани без мiри, без краю, вiтер гойда молодий та довгий колос, хвилею мчиться вiд лану до лану. "Чиє се поле?" - пита вона прохожого шляхом чоловiка. "Твоє поле", - каже той, скидаючи перед нею шапку... I от з усiх сторiн, з усiх країв, з-за густої пшеницi i високого жита почали витикатися дiвочi i жiночi голови, гладенько причесанi, гарно заквiтчанi. Личка у їх рум'янi, очi яснi та тихi... I всi кинулися до неї. "Ось наша мати! Ось наша мати! Пiдтомилася, бiдна. Вiзьмемо її та донесемо до хати". I, пiднявши на руки, молодi та дужi, понесли її полем. Широким шатром розстилається над нею небо синє, по йому нi плямочки, нi хмарочки, хiба де чорною точкою тремтить жайворонок, сиплючи свою пiсню на землю..." Нiби вiдбулася ще раз зустрiч з незабутньою людиною. Здавалося, виконав свiй обов'язок... * * * На прощання знову зiйшлися бiля хати, завжди радої гостям. Микола Вiталiйович зняв кобзу з верби. - Хто може тримати закутою в нiмотi гармонiю, що її породжують життя i мрiї? Якщо людська рука не торкатиметься до цих струн, то вiтер бринiтиме ними, розбуджуючи сплячих i заскнiлих! Не знаю, який бог змайстрував багатострунну лiру. Але вiрю, що той бог був сином самого сонця. - I почав перебирати струни. Звуки обiймалися з гнучким рясновiттям, гойдаючись у сонячнiй позолотi. Сонце горнулося до задумливого обрiю, єднаючи свої промiння з достиглими пахощами вересневого надвечiр'я. Уронили з пiднебесся ледве чутний клич дикi гуси. Старицький звiвся, простягаючи благальне їм услiд руки. - Гуси! Гуси! Повернiться! Не вiдносьте на своїх крилах у безвiсть наших рокiв. Вернiться з ними разом. Хай ще раз упадуть на нашi плечi пережитi негоди. Вернiться! Благаю вас, гуси! - Вiн нагадував древнього сивого вiщуна, що закляк у заклинальнiй позi. - Гуси! Гуси! Не зважаєте? То летiть на вiльнi простори! Несiть у майбуття нашi печалi, нашу тривогу й мрiї. Несiть щастя для тих, хто народжується. Хай зустрiчає вас надхмарне сонце, вiтайте його вiд нашого поколiння, вiд нашої землi! Замовкнувши, вiн ще стояв нерухомо, нiби чекав чогось, ще неопiзнаного в життi. Здавалося, древня сила пiдiймала його на височiнь того лету, щоб оглянути далi. Наче вiки розкривали свої дверi, з яких виходили тiнi, що увiнчали безсмертям цi простори. Оглядаючи їх, стояв колись на горi древнiй князь, своєю сивою мудрiстю зважуючи пересторогу вiд половецьких руйнiвних набiгiв. Виходив на цю гору козацький лiтописець Грабянка, щоб далi окинути зором землю й увiчнити її своїми думами. Минають днi, минають ночi, стираючи гранi столiть, i сходяться сюди дiти сонця й громовиць, щоб нести дари свого серця й щедрої душi... Вiками потомлене сонце лягло на вiдпочинок. Синьою киреєю земля постелила йому постiль i сама готувалася до сновидiнь. Далеко за Пслом раптово спалахнула пожежа, наче хто присвiчував, щоб не заблудитися в пiтьмi далеких дорiг. - Горить там, де й колись, пригадую, горiло, - роздумливо мовив Панас Якович. - Знову горить? Який жах! - Ольга Петрiвна злякано дивилась, як темними звоями стелився дим. - Знову горить, мамо! Яка краса, пробудження! То вогонь гнiву! - Леся випросталась. - Продовжуйте грати, Миколо Вiталiйовичу! - Я граю, коли наструнюється моя душа. - Хай бринять натягнутi струни! В музицi ви продовжуєте сторiнки мого "Вавiлонського полону". Старицький все ще стояв у благальнiй застиглiй позi, наче в бронзi литий. На його розкосмачених вусах повисли росистi краплинки, виграючи переливами рожевого перламутру. Микола Вiталiйович гучнiше вдарив по струнах. Звуки покотилися по гнучкому срiблолистю верби, викрешуючи iскри, що стелилися по зiв'ялiй травi. * * * Не квапився повертатися до Полтави. Службовi справи затримували в Гадячi... Як завжди, перебуваючи тут, заглянув i до колись рiдної оселi Рудченкiв. Та батько вже помер, а стара мати перебувала десь у родичiв. Коли ж виїхав уже з мiста, то думками ще не розставався з ним. Просив фурмана не гнати швидко коней, оглядав давно знайомi гаї, байраки та плеса. Краєвиди викликали милi спогади. Нiби знову поверталися забутi пригоди, щоб наповнити серце тривогою скороминучої юностi. Та поволi виривалася думка з обiймiв минулого й ластiвкою закружляла над рiдною оселею. Старшi сини десь уже в школi. А менший - з Олександрою, дома. Але чому вона була такою засмученою, коли випроводжала в дорогу, нiби крила якiсь таємницi. I ранiше помiчав нервування дружини, але не мiг дати ради. За останнiй час, особливо пiсля губернаторського бенкету, вона виявляла розгубленiсть, часом впадала в мовчанку. Тодi прозорi очi вкривалися серпанком смутку. Перестала грати на фортепiано. Але кого винити в цьому? Може, справдi вiн винен у її нервуваннi? Iнодi бачив її заплаканою. На запитання не вiдповiдала або обмежувалася стислим "так", "минеться". А праця по службi весь час збiльшувалася, до того ж творчi задуми забирали все дозвiлля. Iншi чиновники справдi бiльше вiддавали часу своїм дружинам. Картав себе i забiгав думкою до кобищанського будинку, хотiв цього разу найтеплiше зустрiти дружину. Везе їй вишиванi червоним та чорним подарунки. Хочеться побачити в її мрiйних очах тиху радiсть i послухати гру на фортепiано. Роздумами скорочувався нудний шлях... Ось i Полтава. Сутiнками крилися вулицi, коли прибув до власного дому. На порозi зустрiла няня. З виду побачив - щось сталося. - Олександра Михайлiвна де? - тривожно, запитав. - Поїхали... - Куди? - Сказали, що в Карлiвку до Шейдеманiв. - До Шейдеманiв?! Вибiгли дiти, обiймали батька. - Мама поїхала... Мами нема дома, - розпачливо повторювали. Сiли вечеряти. Панас Якович намагався не виявляти своєї схвильованостi, розважав дiтей. А коли мимохiдь поглядав на стiлець за столом, де завжди сидiла Олександра, то дiти, вловлюючи неспокiй батька, переглядалися мiж собою. Коли всi поснули, Панас Якович пiдiйшов до фортепiано. Воно було розкрите, ноти не прибранi Ще довго сидiв у кабiнетi. А поруч бюст Шевченка. Наче чув слова: Минають днi, минають ночi, Шелестить пожовкле листя. За вiкном справдi тоскно шелестiло листя, а над верхiв'ями дубiв незрадливо сяяли зорi. Не дай спати ходячому, Серцем замирати I гнилою колодою По свiту валятись... Благальне звучали слова Кобзаря, наповнюючи болем невсипучi думки. * * * Лагодився виїхати в Карлiвку, щоб вiдшукати Олександру. Але з кожним днем обтяжували службовi справи. Якась лихоманка потрясала урядовi кола, приносячи недобрi вiстi з Далекого Сходу. В Полтавi лютував Фiлонов, а iм'я мiнiстра внутрiшнiх справ генерала Плеве звучало з кожним днем погрозливiше. Чиновники ладнi були молитися шефу жандармiв. Ширилися чутки: "Плеве заборонив", "Плеве попередив", "Плеве дав наказ". Були такi, що мовчали при згадцi високої особи або хмурили чоло. Чимало знаходилось i тих, у кого гнiвом наповнювалися очi, коли заходила розмова про всеросiйського сатрапа. Плеве до того наводнив мiсто жандармами, справниками, що їх стало бiльше, нiж книжок у книгарнях. Не минула ласкавої уваги шефа жандармiв демонстрацiя пiд час вiдкриття пам'ятника Котляревському. Над Полтавою, як i над усiєю країною, нависали зловiснi хмари. Це помiчав Панас Якович i по роботi в казеннiй палатi, i по запроваджуваному цензурному режиму. Генерал-губернатор Урусов пiдозрiлiше й суворiше потав ставитися до робот службовцiв у державних установах, вбачаючи всюди крамолу, навiть у дiяльностi земства. Вiн запроваджував суворий нагляд за службовими особами. З цiєю метою давав необмеженi повноваження Фiлонову, вокладаючись на його тверду руку й жандармську вправнiсть. З дня на день чекав Панас Якович прийому в губернатора. Пiсля перебування в Полтавi мiнiстра Плеве князь Урусов став жорстокiшим i роздратованiшим. Повертаючись пiзно з роботи, Панас Якович знаходив утiху в зустрiчах з своїми друзями. Найчастiше заходив до нього Василенко. З ним зустрiчав i рiздвянi свята. Вперше довелося святкувати без дружини. Олександра Михайлiвна не поверталася з Карлiвки. - Вiкторе Iвановичу, - звертався до друга, - роздiли мою самотнiсть на свята. Разом поколядуємо. - Добре. Я можу запросити таких колядникiв, що й земля пiд ними загуде. Вдаримо, як циган рядном, лихом об землю. А тим часом все перетовчеться та перемелеться... Ще нiколи в Панасову хату на Кобищанах не сходилося стiльки колядникiв, як цього року. Стiл у вiтальнi було густо заставлено їжею та напоями. Колядували у дворi, пiд вiкнами й у вiтальнi. Славили в колядках господаря, бажали щастя всьому роду. Завiтала разом з колядкою в хату немеркнуча краса, в якiй єдналися дарована землею родючiсть з вродою й честю людини. Вiктор Iванович органiзував з колядникiв добiрний хор ї сам керував ним. Усю вiтальню заповнили спiваки. Вiд дотепiв, смiху аж трусився весь будинок. Змагалися спiвами дiвчата з парубками. Прославлялася врода, хоробрiсть у козацьких походах, висловлювалися сподiванки щасливих зустрiчей. Ой добрий вечiр, пане господарю! Радуйся, ой радуйся, земле! Вимiтай двори, застилай столи! Клади калачi з ярої пшеницi!.. Буде до тебе три гостi разом. Привiтання гостей розчулило Панаса Яковича, ї вiн уважно вловлював слова колядки, як тривожну передвiстку. Що то перший гiсть - тепле сонечко, А другий же гiсть- ясний мiсяченько, А ще й третiй гiсть - зоря ясная... Саме в цей час розкрилися дверi вiтальнi, й ввiйшла вся заснiжена Олександра Михайлiвна. Вона здивовано зупинилась. Колядники продовжували: Ой добрий вечiр, добрий вечiр... - Мамо! Мамо! - кинулися до матерi дiти. - До нас коляда прийшла! Наче зачарована несподiваним сном, Олександра стояла, не рухаючись з мiсця. - Прибула? - тамуючи докором радiсть, обiзвався Панас Якович i почав здiймати з неї заснiжений кожушок. Колядники продовжували спiви. Хвилину слухала Олександра, а потiм сiла за фортепiано i взялась добирати мелодiю колядки. Тодi ще злагодженiше зазвучали голоси. Панас Якович не вiдривав свого погляду вiд дружини. Збуджене пiсля морозу лице пашiло, як колись, коли вперше слухав її гру. Пiдiйшов, нiжно поклав руку на плече. Колом обступили дiти, зазираючи в обличчя матерi. Нова радiсть стала, Як на небi хвала... - Нова радiсть... Пiзнаю її, - тихо, як молитву, шепотiла Олександра. * * * Кожен день нового року приносив тривожнi вiстi. Нарештi мала вiдбутися зустрiч Панаса Яковича з генерал-губернатором. Всеросiйський жандарм Плеве лютував. Частiшали арешти, ув'язнення без суду. Кожного дня Панас Якович переглядав оголошення й офiцiйнi повiдомлення в "Киевлянине", звертаючи увагу на загострення взаємин з Японiєю. Газета за 29 сiчня 1904 року привернула увагу оголошенням про виступи в Києвi трупи Саксаганського й Садовського. Сповiщалося про вистави .п'єс "По ревiзiї", "Запорожець за Дунаєм" та про черговий бенефiс Карпенка-Карого в комедiї "Хазяїн". Радiв за свого побратима. Перегорнувши сторiнку "Киевлянина", прочитав: "ВЬIСОЧАЙШИЙ МАНИФЕСТ..." У ньому сповiщалося про початок вiйни з Японiєю. Тяжкi думи облягли, розтривожили Панаса. Нiчого не сказавши дружинi, поспiшив на службу. Тепер робота в казеннiй палатi стала ще напруженiшою. Прийом у генерал-губернатора було вiдкладено. Увагу князя цiлковито полонили невiдкладнi справи мобiлiзацiї та воєнних поставок. З кожним днем ширилися чутки про поразки росiйського флоту, про загибель "Варяга", про блокаду Порт-Артура. Газети стримано повiдомляли про фронтовi подiї, якi глибоко хвилювали кожного громадянина. В мiському парку вечорами зазвучали тужнi звуки вальса "На сопках Маньчжурiї", що супроводився iнодi приспiвом: I плаче народ, проклинає вiйну. Прокляття вiйнi, прокляття вiйнi." У цих звуках хрипiла, захлинаючись, вся миколаївська iмперiя i стогнали поневоленi народи. Тривожно минали першi мiсяцi вiйни, всюди точилися розмови про Порт-Артур. Почали прибувати ешелони з пораненими, а з ними ширились прокляття. Арештантськi роти на Сiннiй площi переповнювалися людьми в сiрих халатах. Розливалися плеса Ворскли, а над ними стелились риданнями дiвочi веснянки. Ринула повноплинно вода, миючи корiння дубiв та зiтхаючи серед урвищ. На раннiх зорях уставали люди, чекаючи нових повiдомлень, а вечорами прислухалися до веснянок, бо найправдивiший голос криється в пiснi. Про це не раз Василенко говорив Панасу Яковичу. Разом вони сумували, коли одержали звiстку про наглу смерть Михайла Старицького 27 квiтня 1904 року. Поїхав хоронити побратима Вiктор Iванович, а Панас не змiг з ним подорожувати, бо вiдповiдальнiй службовiй особi виїздити можна лише за дозволом генерал-губернатора. Князь Урусов тримав на мiсцях усiх чиновникiв губернiї. Що робити? Виїхати нелегально, на кiлька днiв залишивши роботу? Тодi посипляться доноси таємних агентiв, i справа дiйде до самого невблаганного й жорстокого блюстителя порядкiв iмперiї мiнiстра Плеве. А це ж його приїзду разом з iмператором Миколою чекав з дня на день губернатор. Вся явна i таємна жандармерiя готувалася до цiєї подiї, Кiлька днiв Панас Якович ходив засмучений пiд враженням звiстки про смерть друга i побратима. Минув лише рiк, як зустрiчався з ним на вiдкриттi пам'ятника Котляревському. Журбою повилося серце. Пригадувались слова написаного Михайлом того ж року вiрша: Ох, тяжко! Пiд гнiтом пошарпане серце холоне, Здається, що я, i брати, i все рiдне у морi кривавому тоне, А зверху ще давить якась невмiркована сила. Невже пiд ногами у мене чорнiє розкрита могила?! Пiсля служби блукав навмання вулицями. Зустрiв молоду жiнку в жалобi. Очi заплаканi. Навiть зупинився. Але жiнка тоскно пройшла повз нього, понесла свою журбу за рiдним, що загинув десь на сопках Маньчжурiї. А в парковi ридально звучав мотив вальсу: Прокляття вiйнi, прокляття вiйнi... Стелилося те прокляття вiдгомоном аж на плеса, перегукуючись з ледве чутним квилiнням журавлiв... Повернувшись додому, усамiтнився в кабiнетi. Не давали покою думки, заповнюючись мотивами реквiєму на смерть друга. Писав: "Не стало невсипущого трудiвника на нашiй лiтературнiй нивi, котру вiн немало збагатив своїми коштовними перекладами i самостiйними талановитими творами. Не стало щирого робiтника задля розвою нашого кону, що допомагав пiднести його високо угору не тiльки своїми мистецькими працями, а й ще своїм хистом вишукати дотепних людей до того дiла, зводити їх до гурту, обминути деякi припони та заборони. Не стало гарячого поборника за добро та поспiх свого народу, за його мову та пiсню, за всi тi вiками нажитi духовнi ознаки... Великий жаль проймає наше серце, що неминуча смерть вирвала мiж. нас таку значну задля всього нашого краю силу i зяє на нас своєю чорною домовиною" *. Заадресовував листа шанувальникам пам'ятi Старицького. * Панас Мирний. Зiбр. творiв: У 7 т. - К., 1971. - Т. 7. - С. 509. 549 * * * Розмови про подiї на Далекому Сходi ширились у мiстi й знаходили вiдгуки на селах. Навiть повiтря наснажувалося задухою передгроззя. На початку травня на Полтавщину прибув сам iмператор, щоб пiднести пiдупалий дух вiрнопiдданства. Iмператора супроводжував великий князь Олександр Михайлович та неодмiнний супутник у "небезпечних" поїздках його величностi шеф жандармiв Плеве. За iмператором всюди слiдував генерал-губернатор Урусов. При нагодi вiн протягував уперед голову, щоб виказати свою вiрнопiдданiсть зачiскою та вусами, пiдстриженими на iмператорський кшталт. А великий живiт туго затягав блискучим поясом, бо в його утробу могли б вмiститися три iмператори. Невiдступне прямував за ним i Фiлонов, не вiдходячи вiд свого шефа та намагаючись уловити його настрої в кожному русi пухкої руки чи у виразi гарбузоподiбного обличчя. Насамперед iмператор вiдбув у Козельщанський монастир, взявши там участь у молебствi за дарування перемоги. У полтавському соборi вiн теж молився. Старому єпископу Iларiону не пощастило дожити до цього дня. Незадовго перед тим вiн послав свою блаженну душу до лику святих. Недарма ж прислужував йому в свiй час "ясновидець" Гришка Распутiн. Тепер iмператорську службу правив єпископ Гедеон - вдатний на священнi промови та проголошення анафем. Пiсля цього молiння iмператор Микола забажав зробити огляд Єлецького та Орловського полкiв, що стояли в Полтавi. Огляд вiдбувався на Сiннiй площi, поруч якої жовтою високою громадою вишкiрилися залiзними гратами арештантськi роти. Тут були виставленi посиленi наряди вартових, арештантам заборонили виглядати у вiкна. Найурочистiшою частиною торжества було iмператорське вручення офiцерам iконок Козельської божої матерi. Офiцери в супроводi оркестру спiвали "Боже, царя храни". Тiльки обiрвалися звуки гiмну, як iз-за грат арештантських рот докотилися вигуки: - Iконками, iконками воюйте проти японцiв! - Бiльше тюрем муруйте! Цi слова, очевидно, вловило "недрiмливе" вухо шефа жандармiв, бо вiн насупив свої кошлатi брови i з острахом глянув на iмператора... Фiлонов ухопився за ефес шаблi. Ця подiя стала предметом розмов у мiстi. Сподiвалися, що Плеве не подарує такого скандалу. Голова губернiальної земської управи Федiр Андрiйович Лизогуб пишався тим, що за часiв його дiяльностi було побудовано земський палац на Петровськiй площi, до якої сходились полтавськi шляхи. Пишатися належало б вправним майстрам - умiльцям, що приклали свої руки до величної архiтектурної споруди. Голова земської управи при нагодi хотiв похизуватися, запрошуючи на огляд будинку вiдомих осiб. Потрапив на огляд i Панас Якович разом з Короленком i Василенком. Iдучи на Петровську площу, приятелi обмiнювалися думками про недавнє вiдвiдання мiста високопоставленими особами. Володимир Галактiонович аж тряс своєю кудлатою головою при згадцi iменi Плеве. - Коли хочете знати, Панасе Яковичу, - з притиском на словах говорив Короленко, - то iсторiя свiдчить, що здебiльшого товстозадi державнi мужi були обмеженi на розум. - Менi здається, що Плеве товстим задом може позмагатися з любим державним дiячем. - Невесело в країнi, де державна мудрiсть вимiрюється не глибиною розуму, а товщиною задiв... Тим часом до спiвбесiдникiв пiдiйшов Василенко. Вiн був заклопотаний пiдготовкою до вiдкриття будинку губернiального земства, бо в ньому вiдведено просторi зали для iсторико-етнографiчного вiддiлення Полтавського музею. Василенко, як любитель-етнограф, давав поради i архiтектору Кричевському, i художнику Василькiвському. Мирного. Короленка i Василенка зустрiв у вестибюлi голова губернiального земства i повiв оглядати чудовi зали. Колони, рiзьба, кольоровi полив'янi стiни з українськими вiзерунками справляли велике враження. - Барокко! Українське барокко! Яка краса! - вигукнув Короленко. - Дивiться, яка динамiчна композицiя, декоративна пишнiсть, контрасти об'ємiв, пластика колон, ефектнiсть кольорiв... Українське барокко! - Т