свого берега. I ти мiг би нарештi привести до якогось берега свою героїню роману... Тут конче необхiдне примирення характерiв. - Нi! Не до примирення! Мої герої пiдуть до кiнця своїми шляхами. Я схиляюся перед талантом Толстого, але iншi iдеали вкладаю в свiй роман. Хочу повести свою героїню до усвiдомлення месницьких настроїв, до сподiванок на прийдешнi часи, коли правда остаточно переможе кривду. - Краще б ти без цих iдеалiв закiнчував роман. Твоя Христя вже багато вистраждала. Приведи її до спокою, до примирення, до тихого берега. Читачi дякуватимуть. - Нiколи! - Панас Якович звiвся з стiльця i почав ходити по кiмнатi. - Наша дiйснiсть ставить iншi вимоги. Iншими шляхами треба вести героїв... - Куди? - Куди? - Панас Якович зупинився серед кiмнати. В глибинi очей наче iскра промайнула i згасла. - Куди? Саме це не дає менi спокою. - Василю Петровичу! Ви наступили на найболючiший Панасiв палець. Тепер вiн не спатиме всю нiч, - втрутилась Олександра Михайлiвна. - Запрошую до чаю... А я зiграю улюблену Панасову сонату... - Здаюся! Корюся! - Горленко поцiлував руку Олександрi Михайлiвнi. - Завтра їду до Петербурга i ладен виконати перше-лiпше доручення в столицi. - Прошу придбати для мене рукавички, в яких дами з'являються на бал, - Олександра Михайлiвна, посмiхаючись, звернулась до Панаса: - Ти не заперечуєш? - Не заперечую... Але у мене є iнше прохання. Прошу довiдатись, коли має намiр Володимир Галактiонович Короленко прибути до Полтави. Є такi чутки... Олександра Михайлiвна не помилилася. Цiєї ночi довго Панас Якович писав. У збуджених думках вiн зустрiвся з героїнею роману "Повiя", наче чув її голос: "Свiте мiй, квiте мiй, який ти красний! Ще б ти краснiший був, коли б тебе лихi люди не мутили!" Якими шляхами повести безталанну жiнку? Не до примирення стелеться її шлях, а до помсти. Разом з нею письменник знаходить цей шлях i занотовує видiння пожежi: "Палає палац вiд гори i до низу, курiє садок, укритий жовтим димом... а внизу люди гомонять, чується їх регiт великий..." Коли вже засiрiло надворi, в кiмнату ввiйшла Олександра Михайлiвна. - Чую, що перо твоє весь час шурхотить по паперi. Не наважувалася турбувати... Тихий ранок сизою голубкою воркував у вiкно, проганяючи втому з думного чола. * * * В адресованому з Петербурга листi Горленко сповiщав, що вiн довiдався про намiр Володимира Короленка оселитися постiйно в Полтавi. Про цю новину Мирний розповiв своїм друзям i лагодився зустрiти Володимира Галактiоновича в першi ж днi його прибуття до мiста. Але занадто ускладнились обставини в життi й дiяльностi письменника. Довелося переселитися на Третю Кобищанську вулицю у придбаний будинок, який нагадував собою старосвiтськi садибнi споруди. Стояв вiн у кiнцi вулицi, звiдки починаються кобищанськi схили до надворсклянських лугiв. Поруч - вуличка Чорний Яр виводить у балку. Просторий двiр, порослий травою. З протилежного боку - дерев'яна веранда. У кiнцi саду - дуби на березi прозорого ставка. Тут знаходив Панас Якович тихий перепочинок. Садиба нагадувала хутiр. Бiля двору збиралися вечорами парубки й дiвчата. У будинку шiсть кiмнат. У просторiй вiтальнi поставили пiанiно, етажерку. По стiнах розвiшано картини, малюнки, портрети. На столi - книги. З вiтальнi дверi ведуть у їдальню, опочивальню й кабiнет. Кабiнет невеличкий. Найбiльше мiсця займає письмовий стiл. Канапка для вiдпочинку, застелена картатою плахтою. Вiкно з кабiнету виходить у двiр, пiд ним - кущi бузку. Тут довгими вечорами свiтився вогник, а бiля столу хилив своє натруджене чоло письменник. Коли приходили друзi, приймав їх у вiтальнi або на верандi, де вiдбувалися найсердечнiшi й найвiдвертiшi розмови. А розмовляти було про що, коли подiї за подiями збурювали тихi простори Полтавщини. Вилились вони у селянськi повстання, що спалахнули взимку 1901-1902-х рокiв. Запалали помiщицькi маєтки, загравами освiтлювали степовi простори, злиднями i нуждою повитi. Лютували каральнi експедицiї. Часто темними вечорами спостерiгав тi заграви. Вони провiщали прихiд буремних подiй. Хотiлося вiдхилити завiсу прийдешнiх днiв. Тепер, як нiколи, конче треба зустрiтися з Володимиром Короленком. Така нагода трапилась. Це було пiд час вистави п'єси Льва Толстого "Власть тьмы", що вiдбулася в новому примiщеннi Будинку iменi Миколи Гоголя. Прибули сюди з Василенком. Перед виставою у фойє випадково зустрiлися з Володимиром Галактiоновичем. Побачивши Василенка, вiн посмiхнувся. - Як вашi музейнi справи, Вiкторе Iвановичу? - Короленко простяг руку, вiтаючись. - Добре, Володимире Галактiоновичу. Нарештi дiстали нове примiщення. Маємо два просвiтнi будинки iменi Гоголя. В цьому - театр, а поруч - музей. - Радий, - Короленко перевiв погляд на Мирного. - Це мiй друг Панас Якович... Український письменник. - То, може, ви i є Панас Мирний, про якого не раз чув, але портрета нiде не зустрiчав. - Я ще не заслужив, щоб з мене малювали портрети, - добродушно всмiхнувся Мирний. - Але про вас далеко йде слава. Знаєте, де я про Мирного чув? У Лондонi... їдучи в Америку, зупинився там i зустрiвся з Степняком-Кравчинським. Вiн перекладав англiйською мовою мого "Слепого музыканта". Цiкава людина... Тодi й почув, що в Полтавi живе Панас Мирний, який написав чудовий роман "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" Навiть розповiв iсторiю видання роману в Женевi Драгомановим, з яким тодi був у близькому знайомствi. Вашi твори читають i за океаном. У цьому я пересвiдчився. - Спасибi за таку увагу. - А взагалi нам треба в iншiй обстановцi зустрiтися, поговорити, - Короленко вклонився. До нього пiдiйшла дама. - До побачення! Почалася вистава. Мирний i Василенко зайняли мiсця в другому ярусi. Зал був переповнений. На гальорцi тiснилася молодь, робiтники. Всi цiкавились виставою Толстого, якого рiк тому синод вiдлучив вiд церкви як боговiдступника. Не випадково зiйшлося так багато люду. В одному з антрактiв з гальорки почулися голоси: - Хай живе вiдлучений вiд церкви Толстой! - Хай живе свобода! Слiдом за цим закружляли в повiтрi прокламацiї з написом "Геть царське самодержавство!" На прокламацiях красувалися великi лiтери: "РСДРП". - Це новина для Полтави, - зауважив Василенко. - Але нiчого несподiваного нема, - тихо вiдповiв Мирний - Адже по руках ходить "Искра" соцiал-демократична. - Читав? - Не раз... А де ж Короленко? У театрi зчинився галас. На сцену вийшов жандармський офiцер, оголосив, що далi вистава не вiдбуватиметься. Оголошення було зустрiнуте свистом i вигуками. Панас Якович i Василенко хотiли ще побачитися з Короленком, але така пiшла веремiя, що було не до того. Жандарми кинулися шукати крамольникiв, перехвачували прокламацiї з такою люттю, наче хотiли приборкати якусь нескориму силу. * * * У наступнi днi мiсто запрудили козацькi каральнi сотнi. А розпатлане небо ще яскравiше освiтлювали заграви. Наслiдуючи свого попередника Татiщева, новий генерал-губернатор Бєльгард виїздив у села з каральними загонами. Пiсля таких "благодiйних" експедицiй влаштовував бенкети з танцями у губернаторському домi. На бенкети змушенi були з'являтися нагородженi орденами чиновники зi своїми дружинами. Потрапив на такий бенкет i Панас Якович. Впору пригодилися Олександрi Михайлiвнi рукавички, надiсланi Горленком iз столицi. Вони добре пасували її чепурному одяговi i розкiшнiй зачiсцi. На неї звернув увагу генерал-губернатор. Причиною цього, очевидно, був не тiльки привабливий вигляд Олександри Михайлiвни, а й деякi iншi обставини. Перед тим Бєльгард "наводив порядки" у Костянтиноградському повiтi i побував у домi Шейдеманiв. Коли гостi ставали до танцю, генерал-губернатор запросив Олександру Михайлiвну на кадриль. Вiн тримав себе поважно i впевнено, як людина, що навчилася вимагати беззаперечного виконання своїх наказiв i вимог, незважаючи на те, що зовнiшнiсть не мала нiяких ознак мужностi й волi. Низький лоб, продовжений передчасною лисиною, гостряки рiдковолосих вусiв, вузькi очицi надавали йому миршавого i злого вигляду. Вiн належав до самолюбiв, що свою iнтелектуальну невиразнiсть прикрашують манiрнiстю та позуванням. Горе тим, хто потрапляє пiд владу подiбних вельмож. У безмовнiй покiрностi пiдлеглих вони знаходять утiху, а будь-якi непослухи кидають їх у гнiв. А iнколи можуть впадати в несподiвану добрiсть, щоб показати свою благодiйнiсть. Ласкава увага генерал-губернатора зворушила Олександру Михайлiвну. Танцюючи, вона зашарiлася, широко розкритi очi щедро ронили блиски. Пригадала, як в iнститутi вважалася неперевершеною в танцях. Тепер нiби хотiла повернути свiй давнiй хист, i це їй удавалось. Генерал-губернатор не сподiвався такої партнерки. Гостi звернули увагу на його захоплення й чекали фiналу танцiв, бо знали, що вiд настрою генерал-губернатора на подiбних бенкетах залежить i вирiшення ним державних справ. Панас Якович спостерiгав грацiйнi рухи дружини, що пожвавiшала, нiби скинула з себе чимало рокiв. Радiв за дружину. Вирiшив також скористатися нагодою, пiдiйти до губернатора та поговорити про дозвiл на вiдкриття пам'ятника Котляревському. Але губернатор затримався в танцi, вiддаючи шанобу вправнiй партнерцi. В цей час з'явився ад'ютант. Коли закiнчився танець, Панас Якович швидко пiдiйшов до Бєльгарда, який, передаючи йому Олександру Михайлiвну, привiтно посмiхнувся. Та ад'ютант вручив губернатору телеграму. Читаючи її, вiн нахмурив брови, брижi збулися на лобi i виступили краплинки поту. - Панове! - звернувся вiн до гостей. - Прошу пробачення перед дамами. Мужчин негайно запрошую до себе! - попрямував до вiтальнi. Тi пiшли за ним, чекали якогось несподiваного повiдомлення. Губернатор, тримаючи в руцi телеграму, пронизливим, аж тремтливим голосом повiдомив: - Панове! Одержано сумну звiстку. Мiнiстра внутрiшнiх справ, його свiтлiсть Сипягiна вбито... - генерал-губернатор не знав, що казати далi. Блаженний вигляд його очей, яким вiн щедро нагороджував перед тим учасникiв бенкету, раптово змiнився на зловiсно-роздратований. Наче двi акули виринули з його орбiт. У голосi задзвенiли ноти хижої лютi. - Шибениць мало! Не дамо похитнути трон великої iмперiї! - iстеричним голосом затяг: Боже, царя храни! Пiдхопили iншi. Але царський гiмн не набував потрiбного звучання, хоч губернатор i намагався перекричати всiх словами: "На страх врагам!" Виручили спiвакiв прибулi у вiтальню лакеї. - Прошу, панове, розходитись! Бенкет на цьому закiнчено, - генерал-губернатор стояв нерухомо, збираючись з думками. Гостi розходились. У великiй залi понуро стояв лакей бiля накритого столу. Його зiр був прикований до великого торта, розмальованого в кольори державного прапора зi словами: Царствуй, сильний, державний. Не знаючи, що робити з тортом, лакей непорушне стояв, чекаючи вищого розпорядження. Повертаючись додому, Панас Якович вiдчував схвильованiсть дружини, її збуджений вигляд його непокоїв. Розумiв, що їй пригадалося аристократичне дiвоцтво з пишними танцями. - Мабуть, дiти нашi вже поснули? - тихо запитав дружину. - Може, - голос Олександри Михайлiвни прозвучав спадаючою хвилею пiсля шторму. - Хотiла б, щоб ти, Панасе, теж вiдзначав бенкетами свої нагороди i звання. - Тiсно в нашiй хатi на Кобищанах. Я запрошу кобищанську молодь. Це краще за великосвiтський бенкет з манiрними танцями. - А твої гостi зрозумiють Бетховена, коли я гратиму на фортепiано? - Зрозумiють. * * * Подiї розгорталися. Спалахували пожежi кожної ночi. Наростала тривога, наче передгрозовi хмари котилися над Землею i невiдомо де мали впасти громовицями. У мiсто вступали в повному озброєннi, як у походi, частини кiнноти, наводячи на обивателiв страх. Слiдом прибув новий мiнiстр внутрiшнiх справ, шеф жандармiв Плеве. Вiн розкинув свою величезну флегматичну генеральську тушу в екiпажi, супроводжуваному, як галиччю, жандармськими вершниками. На обличчi генерала написано стiльки грубезного зухвальства, що можна було читати його думки: "Приборкати треба цю розгнуздану губернiю!" Прибув у Полтаву i новий губернатор, князь Урусов. Форма цивiльного генерала, кашкет з червоною облямiвкою, великий блискучий козирок, що низько прикривав лоба, надавали йому вигляду хижого яструба. Сам губернатор не поїхав на села катувати селян. Для цiєї "чорної" роботи вiн привiз iз Гродно радника Фiлонова, що набув спецiальностi в придушеннi селянських повстань В той час як князь Урусов читав романи i сам захоплювався романiчними пригодами, його перший радник правив губернiєю, а молебствiями допомагав йому старий єпископ Iларiон, що вже за життя причислився до сонму святих. Тримав губернатор поруч себе Фiлонова i в день спецiального прийому вiдповiдальних чиновникiв мiста. Начальник казенної палати, вважаючи небезпечним iти на прийом у такий непевний час, оголосив себе хворим i доручив Панасу Яковичу заступити його в цьому дiлi. Зважаючи на велику кiлькiсть прибулих на прийом чиновникiв, губернатор навiть не запрошував їх сiдати, викликав, як школярiв, i ставив перед ними рiзнi парадоксальнi своїм змiстом запитання. Дiйшла черга до Панаса Яковича. Князь Урусов сидячи в крiслi, невiдомо куди томливо дивився своїми круглими очима. Довгообразе обличчя прикрашували рижуватi пiдстриженi вусики i невисоке волосся на головi. Можна було здогадатися, що князь намагався своєю зовнiшнiстю нагадувати iмператора. Вiд високого, обшитого галунами комiра i до пояса всi груди та живiт князя були прикрашенi численними нагородами. Тому його мундир виглядав панциром, на якому переливалися золотi та срiбнi лати. Панасу Яковичу ввижалося, що вiн стоїть не перед живою людиною, а перед iдолом, що символiзує собою непорушну вседержавну тупiсть, аби затьмарювати розум i почуття. До цього iдола сходилися чини меншого калiбру, благоговiючи перед ним, щоб заповнити порожнечу полохливої душi великопiдданськими огризками славослов'я, що звалися благословенним патрiотизмом. Аж ось цей iдол заговорив. Його однозвучнi слова наче висипалися з порожньої розсохлої дiжки. - На вiйськовiй службi були? - запитав князь, не зводячи очей. Здавалося, вiн передоручив Фiлонову розглядати вiдвiдувачiв та вивчати їхнi повадки. - Нi, не проходив, ваше сiятельство. - Ви начальник казенної палати? - Нi, заступник, ваше сiятельство. - Конкретно, що ви виконуєте в своїй установi? - Все, що належить по посадi. - А скiльки вхiдних i вихiдних паперiв пропускає за рiк казенна палата? - П'ять тисяч шiстсот шiстдесят шiсть вхiдних i шiсть тисяч шiстдесят шiсть з половиною вихiдних, ваше сiятельство! - Чому з половиною? - Тiльки один випадок був, коли вихiдну було написано не на повному аркушi, а на половинi, ваше сiятельство! Генерал-губернатор невиразно посмiхнувся i звiв на Панаса Яковича очi. - Наказую збiльшити вдвiчi вхiднi i вихiднi! - Слухаю, ваше сiятельство! Збiльшити вдвiчi! Можна йти? - Можна! - губернатор глянув на Фiлонова i прочитав на його обличчi невдоволення. - Нi... Стривайте. Чому носите мундир, наче не на себе шитий, та й шпага висить, як позичена на вiдробiток? - Прошу пробачення, ваше сiятельство! За клопотами цього не добачив. - Мундир тугiше треба пiдтягати, пане статський раднику! Знаєте устави? - губернатор поглянув на Фiлонова, обличчя якого застигло в невдоволенiй усмiшцi. Мовчанка... Перед владними чиновниками стояв не замiсник начальника казенної палати Панас Рудченко, а незламний народолюбець Панас Мирний. Вiн стиснув вуста, але не затамував думки: "Мерзеннi ви гнобителi людських помислiв... Не знаєте, що слово правди гострiше за вашi шпаги... Що iстина сяйнiша за вашi ордени на мундирах... А чи знаєте ви, що пiд вашими стiльцями вже хитається й полум'янiє земля?" У хвилиннiй мовчанцi вiдбувалася дуель. Зустрiлися двi непримиреннi сили. Панасу Яковичу навiть хотiлося, щоб ця дуель продовжувалась. Вiн не схилить свою голову перед цими двома державними страхопудами. За стiнами цiєї установи є прихильники, що цiнують волелюбне слово. Його iменi не знають цi замурованi орденами убогi душi. А може, вже чули вiд донощикiв, та не знають, що носiй його стоїть перед ними, смiливо дивиться крiзь темно-синi окуляри. Автор "крамольних" творiв. - Можна йти? - обiрвав дуель Панас Якович. - Iдiть! - губернатор зневажливо махнув рукою i глянув запитливо на Фiлонова, який своїм гострим поглядом хотiв пройняти наскрiзь дуелянта. Його коротко пiдстриженi рижуватi вусики iнодi ледь-ледь нервово посiпувались, коли мружив очi, приховуючи в них налиту вщерть самовпевненiсть вишколеного жандарма. Суворий i бундючний, вiн скидався на закам'янiлу статую, що уособлює в собi непорушнiсть монархiчної державностi з усiма її атрибутами сваволi, безглуздя й гноблення. Вийшовши з губернаторської управи, Панас Якович ще довго вiдчував на собi його погляд, наче дотик чогось холодного й колючого. Хотiлося одiрвати вiд себе той дотик, кинувши його в придорожну твань. Дома зустрiла Олександра Михайлiвна запитаннями про прийом у губернатора. - Чи не запрошував новий губернатор на бенкет? - Нi. Цей, мабуть, обходиться без танцiв. У нього є надiйний помiчник, якому вiн передоручає i танцi, i чортиханцi. - Шкода. Тiльки увечерi, коли завiтав Василенко, поволi розвiялися неприємнi враження вiд прийому в губернатора. Розповiв Вiктору Iвановичу всi деталi зустрiчi. - Мав, друже, нагоду побачити зблизька прославленого радника Фiлонова? - запитав Василенко. - Не помiтити таку гидоту не можна. - То ж додатковi очi, ушi й руки губернатора... Ти витримав неабиякий iспит. - Витримав... * * * Випадок, що трапився пiд час вистави "Власть тьмы", та подiї останнiх тижнiв не сходили з думки. Хотiлося знову зустрiтися з побратимами-залiзничниками, щиро порозмовляти з Гнатом, дещо розповiсти, довiдатись про робiтниче життя. Адже кiлькiсть робiтникiв залiзничних майстерень збiльшувалась у зв'язку з вiдкриттям нової колiї Полтава - Київ через Миргород, Ромодан, Лубни. Люднiшою стала Куракiнська вулиця, що вела до недавно збудованого Київського вокзалу. Тут споруджувалися великi паровi млини, миловарня та iншi пiдприємства. Значно зросла й кiлькiсть ремiсникiв у мiстi. Переобтяженiсть службою, щоденнi турботи, зустрiчi з друзями, поїздки по губернiї не давали змоги здiйснити обiцянку провiдати Гната. Та ось трапилась нагода. Повертаючись з ревiзiйної поїздки, Панас Якович зустрiв його на Пiвденному вокзалi. Дуже зрадiв, побачивши давнього приятеля. У виразi Гнатового обличчя читав щось нове, невiдоме. - Зустрiчаю агiтаторiв... З самого Харкова прибули, - таємничо повiдомив Гнат. - В недiлю зiйдуться побратими в старому барацi. Читатиме агiтатор... Приходьте... До побачення, - заклопотано поспiшав на перон... На збори побратимiв Панас Якович одяг просте вбрання, що мало чим рiзнилося вiд одягу майстрової людини. Та й на руках помiтнi мозолi, бо часто вистругував щось по господарству, орудував рубанком, сокирою, пилкою, молотком. Цього разу збори були люднiшими, нiж ранiше. Прибув агiтатор, середнiх рокiв чоловiк з запалими щоками, кучмою чорного волосся на головi, з iскристими очима. Його обсiли робiтники, слухали полiтичнi новини. Агiтатор закликав пiдтримувати селянськi заколоти, допомагати заколотникам, впливати на бiльшу органiзованiсть селянських виступiв. З великим iнтересом сприймали повiдомлення про розвиток страйкового руху, а далi агiтатор витяг з кишенi газету "Искра" i зачитав статтю Ленiна "Проект нового закону про страйки". Робiтники уважно слухали. За пропозицiєю агiтатора побратими обрали страйковий комiтет, куди увiйшов Гнат i кiлька молодих робiтникiв. Можна було спостерегти, що тепер побратими набагато змiнилися у своїй поведiнцi й розмовах. Панас Якович читав у їхнiх обличчях серйозну задумливiсть, витримку. Чулися голоси: - Робочий люд не поставлять на колiна! - Звiсно, якщо ми клас, то значить сила... - Капiталiсти й помiщики заодно проти робiтникiв i селянської бiдноти! - Дiждемося, що й пани губитимуть штани. - Єднатися треба. - Взялися за дiло, будемо стояти смiло. Панас Якович вiдчув, як росте нова сила, нова робiтнича свiдомiсть. - Товариство! - почав вiн тиху, лагiдну розмову. - Не перший раз я виступаю перед вами. Багато цiкавого розповiв вам агiтатор, а про те, що робиться зараз на селах скривавленої Полтавщини, ви самi знаєте. Я хочу повiдомити, що в Полтавi вже понад два роки живе письменник Володимир Короленко... Гласнi мiської управи порушили питання про привiтання в нашому мiстi письменника, який вiдбував багато рокiв заслання. Голова управи Трегубов звернувся за дозволом до губернатора, а той заборонив вiтати крамольного. Є така думка, щоб послати когось з робiтникiв до Володимира Галактiоновича. - Якщо чоловiк стоїть за правду, то треба... - Пошлiмо! - загомонiли робiтники. - Чесному хай буде честь. Обрали Гната i ще одного лiтнього сивовусого залiзничника. Розходилися поодинцi. Панаса Яковича Гнат провiв аж на гору, до собору. Тут ще стояли, розмовляли. Мирний повiдомив, що, нарештi, має бути здiйснене вiдкриття в Полтавi пам'ятника Котляревському. - Шкода тiльки, що не на цiй горi буде красуватися пам'ятник, а на Протопопiвськiй вулицi. - Повiдомте, коли буде вiдкриття. Нашi прийдуть на свято. Вже добре стемнiло, коли прощалися земляки. Далеко на пiвднi спалахнула розшаленiла пожежа. - Добре горить, - урочисто мовив Гнат. - Хай горить, - задумливо вiдповiв Панас Якович, читаючи в тiй загравi щось нове, тривожне. Видно було, як виривалися iскри, проймали темiнь, братаючись з тихими зорями збентеженої ночi. Незабаром зацокотiли по вулицi копитами сотнi коней. Верхiвцi мчали на пiвдень, їх супроводжувало тужливе виття собак та розпачливий галас сполоханого гайвороння. * * * На запрошення групи лiтераторiв узяти участь у збiрнику "На вiчну пам'ять Котляревському" Мирний вирiшив подати свiй переклад кiлькох пiсень про Гайавату Лонгфелло. Знаючи, що Короленко володiє англiйською мовою та сподiваючись вiд нього поради, вiн завiтав до Володимира Галактiоновича на Малосадову вулицю разом з Василенком. Короленко прийняв гостей у свiтлiй, просторiй вiтальнi, заставленiй книжковими шафами. Панас Якович подарував йому збiрку своїх творiв з написом: "Славному писателю земли русской, Владимиру Галактионовичу Короленко, в знак искренней благодарности и глубокого уважения. Полтава. 1903 года". Зворушений подарунком, Володимир Галактiонович дiстав iз шафи свою повiсть "Без языка" i написав на нiй: "Панасу Мирному от искреннего доброжелателя. В. Короленко. 1903 г. Полтава". - Як справа з вiдкриттям пам'ятника Котляревському? - звернувся вiн до Василенка. - Дозволено... Але не все гаразд. - Знову перешкоди? - Сам шеф жандармiв Плеве розглядав проект. Викреслив головний напис, запроектований на пам'ятнику: "Рiдний край своєму першому поетовi Iвановi Котляревському". Написи з "Наталки Полтавки" та шевченкiвського послання "На вiчну пам'ять Котляревському" залишив, при умовi, щоб у них було "сохранено общерусское правописание". - Дивно! - обурено вигукнув Короленко. - Це ще не все. Мiнiстр внутрiшнiх справ наказав полтавському губернатору не дозволяти виступiв i привiтань пiд час вiдкриття мовою народу, що його прославив Котляревський. А князь Урусов виїхав за кордон, доручивши вiце-губернатору Фонвiзiну та єпискому Iларiону виконувати вказiвки Плеве. - Без князя Урусова теж може вiдбутися свято. Але вiдкривати пам'ятник пiд безпосереднiм контролем шефа жандармiв - це ганьба свiтового значення. Треба протестувати. Кричати на повний голос! Заборонити рiдною мовою прославляти iм'я свого народного поета?! - Короленко схвильовано звiвся, почав ходити. - Це можливе лише в державi, де все пiдпорядковане законам гноблення, де вiд обраного за лакейську убогодухiсть академiка до чиновничка найнижчого рангу прославляється тиранiя й недоумство. - Зупинився, тоскно дивлячись у вiкно на кобищанськi краєвиди з обвiтреними хижами та кособокими курятниками. - Все, все може витримати i терпiти цей багатострадний народ, iсторична доля якого так i проситься на оспiвування в героїчних поемах i романах. Мене хвилюють українськi народнi думи. Їхнi невiльницькi мотиви викарбуванi й у характерi людей. - Цi мотиви, - обiзвався Мирний, - рiднять нашу поезiю з пiснями iнших поневолених народiв. Я так уявляю й пiснi Лонгфелло... - Так... Коли я був у Америцi, мене вразила популярнiсть пiсень Лонгфелло, в яких заплямовується американське рабство. Капiталiстам байдуже до духовного життя пiвнiчноамериканських iндiанцiв. - Здається, найкраще розповiв про це життя Лонгфелло в "Пiснi про Гайавату"? - запитав Панас Якович. - Безперечно... Твiр пройнято загальнолюдським гуманiзмом. - Хотiлося б зберегти цей дух гуманiзму i в українському перекладi, - Панас Якович розгорнув теку i поклав на стiл рукопис. Короленко почав читати. Далi дiстав англiйський текст, звiряв з українським перекладом. - Чудово, Панасе Яковичу! Лише окремi слова треба, на мiй погляд, замiнити, щоб вiдповiдали оригiналовi. - За поради спасибi... - Де ви маєте друкувати переклад? - У збiрнику, присвяченому пам'ятi Котляревського. - Кращого нiчого й вигадати не можна! Iменно в збiрнику пам'ятi українського нацiонального поета. Хай звучить свiтовий перегук великих гуманiстiв! Прошу залишити рукопис. Я гаразд його перегляну. Велике дiло ви робите... - Не вперше ми, наступники Котляревського, простягаємо через океан руку братерства поневоленим народам. Нещодавно Борис Грiнченко в поемi "Матильда Аграманте" прославив героїчну дочку кубинського народу, що вiддала своє життя в боротьбi проти колонiзаторiв. - Приклад гiдний уваги iсторикiв, - Володимир Галактiонович, труснувши своєю буйною шевелюрою, на мить замислився. - Ваше вiдвiдування принесло менi багато приємностi. Хочеться разом з вами подiляти хвилювання, що тривожать усiх нас. Отже, про час вiкриття пам'ятника Котляревському сповiстiть мене. Вiзьму участь у святi. - Наше завдання полягає в тому, щоб вiдкриття пам'ятника вилилось у всенародне свято. Не можна погодитися з деякими особами, що радi були б перетворити цю знаменну подiю в урядовий акт благодiйства, подiбного на те, коли ситi кидають iз свого столу крихти голодним, а самi злорадно потiшаються. - Ваша правда... Так було, так є... - Але так не повинно бути... Святкування, на мiй погляд, покаже нам непримиреннiсть двох таборiв у суспiльствi i серед лiтераторiв також. - Я приєднуюсь до того табору, в якому будете ви, Панасе Яковичу, - по-приятельськи потисли один одному руки. * * * У повенi подiй "i день iде, i нiч iде", i човен вистражданих мрiй гойдає люта хвиля, а вiн пливе до берегiв осяяних надай... З наближенням свята вiдкриття пам'ятника Котляревському Панас Якович розсилав листи своїм друзям i знайомим, запрошував прибути в Полтаву 30 серпня 1903 року. До Заньковецької вiн писав: "Ясна Зоре нашого кону, Славетна панi-добродiйко, Марiє Костянтинiвно! Городяни запрошують Вас прийняти участь у виставi "Наталки Полтавки" пiд час святкування постанови пам'ятника нашому славетному письменниковi Котляревському. До їх запросин ударяюсь i вiд себе до Вас, наша ясна Зоре, з низьким уклоном: допоможiть нам вiдбути наше святкування, як воно годиться задля такого значного для усього краю свята. Ми певнi, що Ваша завжди прихильна до слави рiдного краю душа не обдiле нас своєю ласкою, а Ваше чуле серце не обмине теплою прихильнiстю до нашого благання i жаги - бачити рядом з такими талановитими виставниками "Наталки Полтавки", як Кропивницький, Саксаганський, Садовський i Затиркевичка, i Вас, наша ясна Зоре! Кропивницький i брати Тобiлевичi з великою охотою згодилися на нашi запросини, а славетний наш музика - Микола Вiталiйович Лисенко пообiцяв прибути i виставити разом з "Наталкою Полтавкою" написану ним задля такого значного свята Кантату на вiчну пам'ять Котляревському... Жiнка моя гаряче обiйма Вас i запрошує до своєї власної хати, що хоч i далеченько вiд города (на 3-й Кобищанськiй вулицi), зате серед саду зеленого, на пiдгiр'ї пишному примостилася i рада-радiсiнька прикрити Вас i вiд спеки сонячної, i вiд гаму та кiптяви городянської. Приїздiть, будь ласка! До Вас усiм серцем i душею прихильний П. Рудченко" Дав прочитати лист Олександрi Михайлiвнi. - Дуже добре, - зауважила вона. - Але чому твiй лист звучить не тiльки нотами запрошення, а й благанням прибути до Полтави нашiй милiй подрузi? - Бо менi вiдомi деякi обставини дiяльностi Заньковецької. Прикрi недомовленостi виникають у неї з Миколою Садовським. Може статися так, що цього разу доведеться слухати Наталку у виконаннi не Заньковецької, а Лiницької. - Приєднуюсь до твого, Панасе, листа, бо дуже хочу бачити Марiю Костянтинiвну в нашому домi, - неспокiй бринiв у словах Олександри Михайлiвни. - Крiм усього, менi необхiдно зустрiти Марiю Костянтинiвну в творчих справах. Адже вона добре змогла мотивувати розв'язку драми "Лимерiвна". То хотiв би порадитись про закiнчення роману "Повiя", який я пишу вже багато рокiв. Марiя Костянтинiвна чуло розбирається в колiзiях жiночої душi. - Це необхiдно? - споважнiло запитала Олександра Михайлiвна. - Так... Її поради вагомi для психологiчних мотивацiй. Недарма сонячний промiнь, торкаючись землi, розпорошується барвами веселки. Такими я уявляю гру й товариське слово одержимої великим талантом акторки, їй дано силу проникати в найпотаємнiшi куточки людської душi, особливо жiночої. * * * Готуванням до свята заповнювалось усе дозвiлля Панаса Яковича. Розумiючи його iсторичну вагу, вiн збирався використати зустрiч для узгодження i координацiї багатьох заходiв у культурному життi. Раз у раз надходили звiдомлення про намiри багатьох дiячiв прибути до Полтави. Все це мало вилитися в демонстрацiю i згуртування розпорошених демократичних сил української iнтелiгенцiї, що несла просвiток народним масам. Напередоднi свята пожвавився рух у мiстi. Прибув переповнений пасажирами київський поїзд. Ще ранiше приїхали гостi з Галичини та Буковини. На квартирi повiреного Миколи Андрiйовича Дмитрiєва вiдбувалася нарада членiв комiсiї по улаштуванню свята. В нiй взяли участь прибулi представники з iнших мiст. Панас Якович приховував своє хвилювання. Але збентеженiсть його гостi читали у виразi проникливих очей, прикритих синяво-прозорими окулярами. Рухливий, енергiйний Борис Грiнченко, що прибув з Києва, гаряче говорив: - Ми повиннi протестувати проти заборони рiдної мови. Протестувати! Всiма засобами протестувати! - Але як? - запитував Микола Андрiйович. - Можна не пiти на офiцiйну частину. А згодом з'явитися з вiнками i влаштувати народне свято, - обiзвався Василенко. - Нi! - знову гарячився Грiнченко. - Треба протестувати саме в ту мить, коли голова зборiв заборонить комусь промовляти. Демонстративно маємо скласти свiй протест! Учасники наради завагалися. - Я пiдтримую Бориса Дмитровича, - обiзвався Панас Якович. - На свято прибудуть i нашi друзi, i тi, що намагаються надати всiй подiї казенно-офiцiйного змiсту. Спостерiгаючи всi перипетiї в готуваннi до свята, я зрозумiв, що тут вiдбувається зiткнення двох тенденцiй... Я б сказав, зiткнення двох протилежних сил. - Правильно, Панасе Яковичу! Нам треба бути передбачливими й рiшучими, - вдумливо й сердечне заговорив Михайло Коцюбинський. - Наше, прибуле сюди, чернiгiвське драматичне товариство настроєне радикально. - А може, нам досягти б якоїсь згоди? - обiзвався представник "Нового времени" Горленко. - Шкода, що тут нема посла вiденського парламенту Романчука. Менi вiдомо, що вiн за згоду, за примирення обох тенденцiй. Адже й Котляревський говорив: "Де згода в сiмействi..." - Не про ту згоду йдеться в "Наталцi Полтавцi", - Коцюбинський, посмiхнувшись, переглянувся з Панасом Яковичем. - Отже, товариство, будемо рiшучими... Нас пiдтримає молодь! - вiв далi Грiнченко. - На свято прибула й Леся Українка. Вона непримиренна. З нею чернiгiвська приятелька Андрiєвська. До них прислухається радикально настроєна молодь. - Витримаємо iспит... - Не вiддамо на поталу нашого Котляревського... У пiднесеному настрої розходилися учасники наради... Ще зрання 30 серпня на вулицях купчилися люди, насторожено походжали полiцаї. Мiщани збиралися до кладовищенської церкви. Тут дряхлий єпископ Iларiон вiдправив панахиду. А тим часом бiля могили Котляревського скупчилася сила-силенна люду. Пiсля того служiння учасники молебства на чолi з єпископом рушили до пам'ятника на Протопопiвськiй вулицi. Сюди прибув вiце-губернатор Фонвiзiн з урядовими особами. Як тiльки Iларiон обiйшов з кропилом пам'ятник, вiце-губернатор з головою управи Трегубовим взялися за бинду, щоб стягти покривало з пам'ятника. У вiце-губернатора був такий урочисто-самовпевнений вигляд, нiби вiн хотiв пiдкреслити, що недарма якийсь iз його прадiдiв написав комедiю "Недоросль". Покривало впало... Закрасувався бронзовий бюст поета, а на постаментi горельєфи: троянцi-запорожцi на чолi з Енеєм човнами вiдпливають у мандри, сцена з "Москаля-чарiвника", постать Наталки з вiдрами на коромислi i бiля неї пан возний. Запанувала урочиста тиша. Вiце-губернатор i голова управи стояли, нiби переможцi, що виграли баталiю... Але такий урочистий спокiй тривав лише кiлька хвилин. Делегати рiзних груп вiнками оточили пам'ятник. На постамент зiйшов Борис Грiнченко i голосно зачитував напис на кожному вiнку: - Вiд письменникiв Києва: "Ти до нового всесвiтнього життя збудив рiдне слово"... Вiд Українсько-руського наукового товариства у Львовi... Вiд Одеського лiтературно-артистичного товариства: "Батьковi нової української лiтератури, славетному автору "Наталки Полтавки"... Вiд львiвського товариства "Просвiта": "Народному просвiтителевi"... Вiд академiчної громади в Галичинi: "Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди, поки сонце з неба сяє, тебе не забудуть"... Вiд товариства українських дiвчат у Львовi... Покладення кожного вiнка супроводилося гучним "Слава!". Тисячнi голоси лунали на вулицi. Нарештi всi вони злились у неугавне, урочисте й грiзне "Сла-а-а-ва-а!". Вiце-губернатор, єпископ, урядовi особи десь зникли. Перемогло народне свято... Почалось урочисте засiдання мiської думи в театральному залi гоголiвського будинку. Засiдання вiдкрив мiський голова Трегубов. У президiї зайняли мiсця й члени управи губернiального земства з головою Лизогубом Федором Андрiйовичем. Губернаторську ложу заповнили найзначнiшi офiцiйнi особи, серед яких - єпископ, вiце-губернатор i неодмiнний радник Фiлонов. Театр переповнений. На гальорку пробралися й Панасовi побратими. Серед них вiн пiзнав непримиренного Гната. Вiдкривши засiдання, Трегубов зачитав пишномовну привiтальну телеграму губернатора Урусова: "З берегiв Леману, оспiваного Вольтером, Руссо i Байроном, моя думка переноситься до любимої вiтчизни, i, приєднуючись до святкування вiдкриття пам'ятника народному поету Котляревському, славетному синовi нашої дорогої Полтави, я прошу прийняти i передати мiському громадському управлiнню моє поздоровлення". Ще тiльки дочитував голова привiтання князя Урусова, як на гальорцi хтось роблено кахикнув. Панас Якович пiзнав - так кахикав залiзничник Гнат, коли хотiв висловити своє заперечення. З прихованою усмiшкою в очах поглянув на Василенка. Раптово почулися аплодисменти з губернаторської ложi, їх пiдхопила президiя i дехто в залi. Пiсля запитання телеграми губернатора єпископ Iларiон залишив ложу. В його блiдому, засохлому обличчi можна було бачити задоволення з того, що, мовляв, недарма я кропилом орудував сьогоднi, щоб свято проходило з усiєю офiцiйною чемнiстю. В ложi залишився вiце-губернатор з своїми пiдручними. Не криючи своєї тривоги, туди поглядав Трегубов. Вiн надав слово для довiдки про iсторiю побудови пам'ятника книгаревi української книгарнi Маркевичу. Наступнi виступи жiнок - Олени Пчiлки та Єфiменкової - викликали пожвавлення в театрi. "На сторожi коло їх поставлю слово!" - останнi слова Єфiменкової злилися з овацiєю. Вiд губернiальної земської управи привiтання виголосив голова Лизогуб Федiр Андрiйович. Вiн говорив з таким незаперечним пафосом, нiби давав управителям вказiвки в якомусь iз своїх маєткiв. Слухаючи його, Панас Якович похитав головою. - Чого ти, Панасе? - запитав Василенко. - Сумно стало... Пригадав його брата Дмитра Лизогуба... Той загинув на ешафотi, а цей нiби грiхи його замовляє своїм лiберальним вiрнопiдданством. По-iншому говорив би сьогоднi наш друг, член таємної "Унiї" Дмитро... - Можна пишатися добiрною промовою земського пустобреха. На трибунi львiвський делегат, член австрiйського парламенту Романчук, потрясаючи своєю сивою чуприною, вишколено сипав цiлими жмутками урочисто-патрiотичних слiв. Першим зааплодував йому в ложi вiце-губернатор, а на гальорцi знову хтось дошкульно кахикнув. Трегубов посадив Романчука в президiї поруч з головою губернiальної земської управи. Панас Якович не аплодував промовцю, нахилив голову. - Це ж той, - тихо звернувся до нього Василенко, - про якого Франко сказав: "Ти, брате, любиш Русь, як хлiб i кусень сала". Iнакше була сприйнята скромна, але зворушлива, сердечна промова Василя Стефаника. Нiби представленi тут двi Галичини - одна в особi Романчука, а iнша, демократична, в особi Стефаника. Красиво й переконливо вiтав галичанин Студинський, закiнчуючи промову: - Вiн пiдняв нас до сонця правди, сонця науки, сонця братолюбства! Ще виступали галичани, буковинцi. Вiд чеської громади вiтав Коварджик... Професор Харкiвського унiверситету Сумцов говорив повiльно, нiби викладав свої iсторико-фiлологiчнi дослiдження з висновками: - Не бiдний той народний грунт, на якому могли вирости такi спостережливi й чулi письменники, як Iван Петрович Котляревський. Тiльки ступив на трибуну представник Чернiгiвського драматичного товариства Михайло Коцюбинський, як голова захвилювався, зустрiвся поглядом з вiце-губернатором, що неспокiйно засовався в крiслi. Фонвiзiн не зводив очей з голови зборiв. Трегубов читав загрозу в тому поглядi. Його чотирикутна постать нiби наїжачилась i набубнявiла. - З того часу, - лилася чистим джерелом промова Коцюбинського, - забуте й закинуте пiд сiльську покрiвлю слово, наче фенiкс з попелу, воскресло знову i в устах батька нашої української лiтератури Iвана Котляревського гучно зазвучало по всьому свiту!.. Трегубов не переставав позирати то на промовця, то на вiце-губернатора, який чимдалi бiльше хмурив брови, пускаючи загрозливi стрiли на голову зборiв. Пронеслись бурею оплески. А на трибуну виходить Андрiєвська вiд Чернiгiвського драматичного гуртка. На головi в неї солом'яний капелюшок. Свiтле волосся, блакитнi великi очi й чарiвна усмiшка - дiвчина швидко привернула увагу слухачiв. Вона, позираючи на Лесю Українку, яка вiдповiдала їй схвальним поглядом, почала: - Шановнi панове! Тут сталася несподiванка. Трегубов, зустрiвши нищiвний погляд Фонвiзiна, почав дзвонити. Але дiвчина продовжувала. Голова дзвонить, не даючи промовляти. Вiце-губернатор пiдiймається з крiсла, ще раз кидає грiзний погляд головi i виходить з ложi. Радник Фiлонов залишається. Вiн зводиться, тримаючись за ефес шаблi, наче збирається придушувати чергове повстання. Зблiдлий Трегубов продовжує дзвонити. Вловлюючи хв