колись i про це. Я не герой, не смiливець, не мужня людина, але коли б випав такий фатальний вибiр, жити менi або котромусь iз синiв, я, не вагаючись, iз страхом i мукою пожертвував би для них своїм життям. Але я почуваюся прив'язаним не тiльки до своїх рiдних. Я несу в серцi любов, i гнiв, i вiдповiдальнiсть не лише до них i за них. Я це знаю. Так, я лiкар, i несу вiдповiдальнiсть за хворих. Яку вiдповiдальнiсть? Службову? Неправда. Точнiше, не зовсiм правда. Я почуваюся... ну не те що вiдповiдальнiшим, не те що зобов'язаним, якось так... що не можу виразити й словами, бiля хворих простих, нещасних, згорьованих, менi чомусь соромно перед ними, що я живу щасливим життям, що я здоровий, i ось повернуся додому, жартуватиму з дiтьми, пiду в кiно або на iменини до приятеля, а вони лежатимуть всю нiч, втупивши очi в бiлу стелю, наодинцi зi своїми болями. Цi люди iнодi мене й нервують, виводять iз рiвноваги своею неслухнянiстю, примхами, i я часом гримаю на них, але ще дужче мене дратують деякi мої колеги, навiть товаришi. Як, скажiмо, Iгор, який, коли я бiгав iз списками на затвердження квартир, шепотiв менi на вухо: "Ти напиши клопотання па мене окремо. Одного пробити легше". Мабуть, я не зовсiм принципова людина, бо не викреслив його зi списку, та й iншi горлопани отримали бiльше за скромних, бо тi не обридають, а цi не дають нам жити, i, щоб вiдчепитися вiд них, забезпечити собi спокiй, вiддаємо їм найкращi шматки. Я давiто зрозумiв: у нашому серцi йде пекельний, нещадний бiй, i тривав вiн все життя. Тисячi зваб хилять нас то в той, то в iнший бiк, тисяча адвокатiв, найнятих нами ж, опраидовують усi пашi вчинки, а прокурор здебiльшого буває тiльки один, i не завжди вiн непiдкупний. Хiба iю примелькуються нам, лiкарям, за життя людськi болячки, людськi страждання, хiба можемо ми помирати за кожним хворим, хiба може вистачити в серцi того ярого запалу, з яким проголошуємо в юностi клятву Гiппократа! Навiть про власних дiтей закрадається думка: чи варто вiддавати їм усього себе без решти? Он виростив уже одного, й ким вiн став - посереднiстю, а в тебе вже лишився по такий i великий шмат життя, i ти ще можеш за цей час щось зробити... Це знову ж шепоче адвокат. Не слухати адвокатiв примушувати себе чеспо викопувати обов'язки - оце i все, на що я здатний, на що трачу чимало сил. Менi хочеться думати, що в свiтi є iншi люди, чия душа вiдторгує все чуже, погане, живе законами добра та iстини, вона просто корчиться вiд неправди, й через те людина не зпав розладiв з сумлiнням. То - безгрiшнi люди. Живуть вони важко, але щасливо своїм внутрiшнiм спокоєм. Здебiльшого такими є всiлякi диваки, люди екзальтованi або тi, якi офiрували своє життя великiй пристрастi - боротьбi, мистецтву, науцi. Вони тримають на своїх плечах свiт. Менi не спиться. Чую, що й Едик перевертається на своїй розкiшнiй постелi. - Ми рано полягали спати, - каже вiн. - Я увiмкну свiтло, почитаю. - Не треба забивати голову читанням. - Гаразд, - легко згоджується вiн, i далi - зовсiм по-дитячому:- Давай у щось пограємо. - У що? - Ну, наприклад, хто назве бiльше бензоколонок у нашiй областi. Я посмiхнувся. Я певний, що назву бiльше, адже часто їжджу у вiдрядження на машинi. - Давай. Але Едик називає вдвiчi бiльше. - Звiдки ти їх знаєш? - дивуюся я. - А я колись дивився по картi. - О, в тебе чудова пам'ять. Це добре. Лiкаревi потрiбна добра пам'ять. А тепер спробуй перерахувати всi, якi знаєш у нашiй областi, музеї. - Рахую. Едик i тут обiграв мене. Щоправда, лише па одну одиницю. Ми довго лежимо мовчки. - Та... - окликає мене сип.- Про що ти думаєш? Ось зараз, перед сном? Його запитання звучить так наївно, так по-дитячому, що менi хочеться розсмiятися. I я таки смiюся, а потiм одкашлююся. Не можу ж я сказати Едиковi, що й зараз дуже часто думаю перед сном про дiвчат. Ну тобто про жiнок. Це не якiсь конкретнi думки, а швидше фантазiї та варiацiї на вiльнi теми. I ще й досi закохую в себе Iнну - неприступну суперкрасуню нашого iнституту, про яку й помрiяти не мiг, iнших знайомих красунь i незнайомих, вигаданих, для яких я роблю всiлякi штукенцiї. Навiть стаю королем якогось тропiчного острова й веду своїх смаглявих пiдданцiв вiйною на iнших смаглявих пiдданцiв та одвойовую свою красуню, яка потрапила до них у полон. Але я мимрю щось невиразне. - Якi там думки на старiсть. Щось завжди болить. Думаю про клiнiку... Хочемо побудувати хiрургiчний корпус. Щоб його iзолювати й щоб там була свiтла операцiйна. - I поспiшаю вiдповiсти контрзапитанням. - А ти про що думаєш? - Я? Ну, в мене думки фантастичнi. Наприклад, я часто стаю невидимкою. - Для чого? Красти грошi? Едик посмiхається. Менi, звичайно, того не видно, але синову посмiшку бачу виразно. Вона у нього якась особлива, її важко розгадати, вона надто багатозначна. Найчастiше Едикова посмiшка здається менi таємничою i не завжди гармонує з очима. Я дуже люблю усмiхненого Едика, хоч iнодi й побоююся того усмiху. - Ех ти. Що з тих грошей? Я ходжу з магнiтофоном i пiдслуховую розмови усiляких великих людей. Мiнiстрiв, прем'єрiв, президентiв. I тодi - вони в моїх руках. Що хочу, те й вимагаю вiд них. Менi гарно од того, що Един так довiрливо розповiдає про свої фантазiї-мрiї, але чомусь його фантастичний сюжет менi не зовсiм подобається. - Або я туди запускаю робота, - каже Едик. - Вiн теж з магнiтофоном. А коли потрiбно - то й з вибухiвкою. Я мовчу. Замовкає i Едик. Вiн повертається на праiшii бiк, обличчям до мене (ночуваю це навiть у пiтьмi), ii рантом каже: - Тату, чого ти став лiкарем? Запитання захоплюс мене зненацька. Навiть не зпаю, що вiдновiсти. Звичайно ж, по про поламанi курячi нiжки та про нариви на телячiй спiтпi маю казати. Синовi треба виповiсти правду. Всю правду, а вона така, як струп пiд биптамiї. Якщо казати правду, то треба розповiсти про то, як ми тяжко жiтлiї в тi роки, як намагалися вирватися iз злиднiв - драпих чобiт, нудотно-солодкої од мерзлої картоплi юшки па снiданок, обiд та вечерю, солом'яної стрiхи, яка притiкає, i там, де капає вода, - попiдставлювапi вiдра, чавунцi, ночви, важкi краплi падають у них, i це дуже сумпа музика, яка iнколи будить i вночi; ще я мав би розказати, що ми багато читали, хоч i ходили у дiрявих штанях, багато знали, спрагло мрiяли. Нi, ми не мрiяли про затишнi квартири, ранкову каву та м'яку канапу, про таке навiть не думалося; ми просто до чогось рвалися - до свiтла, до знань, до усталеностi, але зовсiм не до ситостi та ошатностi. А хто в нас у солi найохайнiше одягався? На кого не одважувалися гримнути голова та бригадир? Хто мав найкращу бiблiотеку, книги з якої було менi дозволено брати? Лiкар. Наше життя тодi було хистке й ненадiйне. Окрiм того, я повинен розказати й про себе. Є люди, якi живуть чеканням катастрофи, їм весь час здається, що з ними ось-ось щось станеться, в душi у таких людей завжди тривожно й хистко. Ще хлопчиком я часто думав про смерть, i тодi серце завмирало, я знав, що iншi хлопчаки так не думають. Смерть, як навiчне щезання з цього прекрасного свiту, як згорання в тузi по чомусь не-звершспому, незвiданому, чого не судилося звiдати нiкому. Лiтнiй досвiдчений лiкар, я навiть зараз трохи по-iпшому сприймаю смерть в лiкарнi й поза її стiнами. Сьогоднi вранцi, повертаючись iз базару, я купив розкiшний альбом "Київ" i погортав його. Мою увагу не стiльки зупиняли старi стiни, пам'ятники, ланцюговий мiст, готель "Контиiiопталь", скiльки вiзники, що сидять на передках бричок бiля готелю, курсистка в довгiй сукнi йде через площу, ферт у цилiндрi розчепiрив циркулем ноги i дивиться вслiд курсистцi, двi тiтки з корзинами, якi щось їдять... Все це зникло, щезло - з бричками, корзинами, брукiвкою, палицею ферта, неначе й не було його. Все тодiшнє життя, весь його стрiй з надиханою атмосферою, галасом студентiв, випарами з шинкiв i спiвом оперної актриси. Лишилося наново нередихане повiтря, колись вже пропущене через iншi легенi, вода, в якiй купалися i яка випарувалася та випала повими дощами; земля, в яку вони нiшли. Вся земля - це одпо велетенське кладовище, ио якому ходять живi. Менi здавалося, що з допомогою лiкарського фаху я подолаю те своє вiдчуття, я навчуся дивитися на смерть просто, спокiйно, як дивлюся на спопелiле полiпо чи розвiяну хмарку, що я дiзнаюся про якусь таємницю, яка звiльнить мої думки вiд смертної оболонки, а тiло вiд страху. Я не був боягузом i часто вступав у бiйки, били мене, бив i я, я шалено гасав па конях i лiтав на топких, небезпечних гойдалках, якi iнодi робили повний оберт, "сонце", але про ту смерть я не думав. Я думав тiльки про сам факт людського щезання. Звичайно, з роками я дiзнався: лiкарський бiль втрати трохи не такий, як iнших людей. I пе те щоб у наших очах знецiнювалося людське життя, просто пас уже не може приголомшити сам факт смертi, немає отiєї мiстичностi, яку вона несе в собi. Ми змушенi холодно й розважливо аналiзувати роботу серця, мозку, кровотворних органiв, в ту мить абстрагуємося од конкретної людини. Проте, на жаль, є серед нашого брата й такi, для яких людина й справдi лише кишковий тракт, печiнка, нирки, а не високий iнтелект, не закоханий, батько, мати. Можливо, син но повiрить, але рухало мене й почуття зробити щось корисне людям, прислужитися їм, звичайно, це почуття по було таким загальним, як я його висловив нодумки нинi, просто я мрiяв, як когось рятую, найчастiше це була красива дiвчина, й вона потiм виходила за мене замiж, але це також був хворий на якусь невiдому хворобу, яка сушила його впродовж рокiв,- найкращий сiльський шахiст дядько Павло, його так i називали Хворим, i моя тiтка Ольга, котра копала вiд туберкульозу. Все те дужо складпо переплелося, й одне не можна вiдокремити вiд iншого. Я розповiдав про все це Едиковi, вiдчуваючи, що розповiдаю не так, i подумав: про все це й пе можна розповiсти, бо я нiколи не зумiю переселити Едика з оцiєї кiмнати готелю, з нашої квартири в стару хату з чорпою, в зелених грудках моху стрiхою, за два кроки вiд якої притулився ще нужденнiший солом'яний погрiбник, а за погрiбником лiсяний хлiв, бiля нього - купа гною, на якiй гребуться три зозулястi i двi рябi курки. Вiн пе зрозумiє, яка ти радiсть пiзно восени вiдшукати па городi по ледь помiтному листочку самосiйну морквину, притягнути додому з шляху зламану вiтром гiлляку, холодного осiннього вечора залiзти на пiч та сховати в гаряче просо або тепле пiдiпрiле жито ноги. Я не можу бодай на мить приклепати до його долопь важкi мiднi п'ятаки мозолiв вiд заступа або засiяти на його стрункi йоги порепи-ципки, якi щемлять вiд ранкової роси. Нещодавно я прочитав у одного поета про те, що вiн дуже любить, приїхавши до матерi в село, походити босим по ранковiй росi. Щоб ти сказився, подумав я, чи ти нiколи по пiй не ходив, чи ти забув: ранкова роса навiть улiтку холодна до кольок, ну, вже якщо розходишся, ноги затерпнуть, задерев'янiють, то мовби не почуваєш холоду, а трапа од тiєї роси сива й здається присипана iнеєм. У неї страшно ступити, до неї страшно дiткнутися думкою. - А чому хочеш стати лiкарем ти? - запитую я, домучивши розповiдь. - Ну, я... послужив прикладом ти,- майже не задумуючись, вiдповiв Едик. Менi солодко потеплiло в серцi. Я розумiю, що його вiдповiдь не повна, навiть якоюсь мiрою не переконлива, але її вистачав для того, щоб почуватися щасливим i навiть... гордим. - Та!.. - знову по довгiй хвилi обзивається Едик. - А в тебе були важкi випадки? Такi, що хотiлося помiняти професiю? Тенор уже вiдповiдаю без довгих роздумiв: - Важких випадкiв було чимало. Навiть зовсiм недавно... Минулого мiсяця. Лежав у нас у терапiї iнвалiд вiйни з виразкою шлунка. У моїй терапiї, ти ж зпаєш, я повинен практикувати, аби пе втратити фах. Виразка - од кульової рани. Iнвалiд був страшенно виснажений. Важив сорок сiм кiлограмiв. А такий бадьорий... Правив апекдоти, жартував, сестер зачiпав. I лаявся якось так, що не розбереш: матюк воно чи не матюк. Я його сварив за це. Ну, так, по насправжки, для профiлактики. I от... Продивився. Прогавив. Прорив! Прободiння. На лiкарнянiй койцi. Рятували в хiрургiї. Ледве врятували. Нiхто не вiрив, що виживе. А вiн вижив. Ще й боготворить мене. А йому хлiбною шкуринкою заткнуло дiрку-рапку, дуже мало їжi вийшло з шлунка. Не прожував як слiд шкуринку, й на пiй затрималося його життя. А вiн - дякує... Менi б, звичайно, не було нiчого... по службовiй лiнiї. Ну, скiльки б вже я пережив i що б передумав!.. Вiн ще молодий, порiвняно, звичайно, п'ятдесят вiсiм. Розказував, як двiчi падала бiля нiг мiна й не розривалася. Мав чоловiк на вiйнi щастя. А тут... Тепер ось добиваюся йому пенсiї, бо вiн молодим вiдмоiiиися од неї. А тепер виявилося, що її дуже важко вернути. Клятi бюрократи. Та я верну, вже майже вернув. Всякого траплялося... Але мiняти професiю пе збирався нiколи. Я у неї врiс, вона - це я. Ну, як би тобi... Хiба можна помiняти своє життя? Жити по-iншому можна, але думки, душу свою помiняти не можпа. Скажи, ти пам'ятаєш оту жiнку з орденськими планками, вона все ходила мимо нашого двору? Товста така. Пам'ятаєш? Един но вiдповiв, я прислухався. Син дихав рiвно та глибоко, як дихають увi снi всi молодi, здоровi люди. День четвертий Ранковий чай принiс Едик. Нiс його жартiвливо-урочисто, чергова чи покоївка дала йому квiтчасту тацю, й вiн її тримав на трьох пальцях, як вишколений офiцiапт. Чай, а також порiзаний на кружечки лимон на блюдечку. Дарунки Едиковi за його молодiсть. Але, мабуть, не тiльки за молодiсть. Вiн розмовляє з готельним персоналом якось дуже впевнено й легко та просто, навiть коли чимось не-вдоволений, на нього пе сердяться. А менi здається, що на мене сердяться завжди. Щоб не ходити до чергової по той копiйчаний чай, я додумався купити кип'ятильник i готувати його у померi. Дiдька лисого у мене вистачило б на цо кебети! На цю думку мене наштовхнув напис пiд розеткою: "Користуватися кип'ятильником заборонено!" Аби якось розкутурхати Едика, настроїти на оптимiстичний лад, а також урiзноманiтнити наш навчальний процес, я розпочинаю його тоном старорежимного буркiтливого професора: - Ну-с, молодий чоловiче, так що в нас на сьогоднi? Лантаноїди? Але, менi здається, ви тут - повний нуль. Коли я вам про них ровповiдав, ви дивилися в стелю й думали про речi значно романтичнiшi, а мiсця поруч з ними бiдним лантаноїдам не залишилося. Едик одразу втягується у гру. - Помиляєтесь, шановний професоре. В своїх пiдозрах, ви, мабуть, опираєтеся на власний легковажний юнацький досвiд. Але ви безнадiйно вiдстали. Нипi вiк технiчної революцiї, великих швидкостей i точних наук. На справи романтичнi ми жертвуємо дуже мало часу. А от щодо лантаноїдiв, про якi, до речi, свого часу ви й не чулiї, а визубрили їх кiлька днiв тому, то вони... З невеликими перерiваии працювали до обiду. Едик знову не хоче йти до їдальнi, наш ресторан обслуговує тiльки iноземцiв, та й немає часу у нас на ресторан. Я загорнув у газету склянку й спустився в ресторан, попросив офiцiанта покласти у склянку пiвдесятка порцiй iкри та стiльки ж норцiй масла. Сам я переобiдаю хлiбом та помiдорами, а Едиковi потрiбне калорiйне харчування. Вiдсьогоднi вiн обов'язково повинен з'їдати щонайменше двi порцiї iкри. Так радила мопi й Люба. О сьомiй годинi л закриваю пiдручники. - Все. Кiнець. Шабаш. Крапка. Я й так вiдступився вiд правил. Пам'ятай: по них провчився всi п'ять рокiв. Перед екзаменом потрiбно кiнчати зубрiння ранiше. Дати вiдпочити мiзкам, нервам. Розвiятися. Забути про все. Те, що потрiбно, спливе на екзаменi. А зараз вечеряти й - на вулицю. Гуляти, гуляти, гуляти. I пе думати про екзамени. Їх не iснує, немає в принципi. Я тримаюся мовби бадьоро, насправдi ж думка про завтрашнiй екзамен не залишає мене й на мить. Вона то напливає, то вiдпливає, як гiркий туман. Коли вона напливає, остуджує мене до п'ят, в мене зимцо стає на серцi й в животi. До чого я дожився, дiдько вiзьми! Ну, не поступить. Пiде в армiю. А може, й не пiде. Може, його не вiзьмуть. У нього прослуховується аритмiя. Сама по собi вона мене не лякає - вiкове, пройде. Влаштується па роботу, житиме вдома... Ну, Люба, звичайно, продовбає менi в головi дiрку. Та й самому... Сусiди... Неначе я гiрший за iнших. Не гiрший, але й не кращий. Я струшую тi думки, мов липке баговиння. Й таки звiльняюся од них надовго. Ми з Едиком iдемо оновленим пiсля пiвторатисячолiтнього ювiлею Києвом, який пiби помолодiв, а може, гарно вмився, причесався. Я веду Едика одним iз своїх давнiх маршрутiв, яким (прочитав у газетах) перед нами дружними лавами пройшли реставратори, будiвельники, садiвники, квiтникарi. Золотi ворота, пiд якими бився живий i билинний Альоша Попович; Софiя, якщо заплющити очi, то можна почути дз'вiн печенiзьких мечiв, саме на цьому мiсцi їх розгромив хоробрий Ярослав i наказав збудувати собор; Старокиївська гора з капищем, Андрiївський узвiз. Я чую цокiт копит по брукiвцi, рiзко пахне кiнським потом, осiдаючи на заднi ноги, узвозом спускаються на Подiл гнiдi, воронi, сiрi в яблуках, сивi конi, несуть на своїх напружених спинах звитяжних Палiєвих козакiв. О, як менi хочеться, щоб цей цокiт почув i мiй син, щоб вiн лупав у його пам'ятi, у його серцi все життя. Тiльки тодi вiн буде справжнiм моїм сицом, тiльки тодi сповнить свое iiризначеппя жити й працювати на цiй землi. Бо дехто вже забув! Ти чуєш, сину! З вузеньких вiкон чепурненьких будинкiв пiд копита козачих коней падають пiвонiї i мальви. Едик нагинається й пiднiмає одну пiвонiю. Нюхає й пiдводить догори свої голубi очi. Я пiдводжу вслiд за ним. Гарненьке кирпатеньке личко зпикає у вiкнi. Ми простуємо Андрiївським узвозом далi вниз. Боже, як людно на вулицях! Колись, за моєї молодостi, вулицi були майже пустельнi. Навiть у недiлю. Щоправда, люди тодi й працювали без вихiдних, i не знали, що то вiдпочивати, бездумно швендяти вулицями. Нинi вони якiсь мовби прив'ялi, притомленi - другий день вiдпочинку, завтра робота; ця думка вже пастроює на певний серйозний ритм, але радостi все що багато, хмiльної, несправжньої. Зауважую, що дуже поменшало рiдної мови. Вузькими сходами, подiбними на фортечнi, пiднiмаємося вгору, виходимо па майданчик. Це - оглядовий майданчик, звiдси видно Подiл, i Володимирську гiрку, й частину Старокиївської гори. Але сходи беруться вище, й ми дряпасмося но них. I опиняємося ще вище, на iншому оглядовому майданчику, що нiби повис над Подолом, який топо в сизуватiй iмлi, а в нiй палахкотять мiрiади топазiв, алмазiв, iзумрудiв - електричних вогнiв. Ще видно темно-сизу стрiчку Днiпра, й новий, схожий па велетенського спрута, iцо став дибки, мiст, i новий житловий масив - Оболонь, i всi три древнi гори: Старокиївську, Щекавицю, Хоре'ву. Отут воiги сидiли, три брати, перегукувалися: "Аго-е-ой, Щеку! Позич решето!" - "Не дам, Хориве, твоя Хоривиха вчора перебила погу моєму пiвневi".- "Так вiн же грiбся в моєму просi!" Нi, вони, мабуть, були добрими братами, iнакше б не збудували таке гарне мiсто. "Агей, Кию, приходь до мене в гостi, в мене закипiв кулiш. Бери пiвлiтру "Старокиївської" й приходь"."Спасибi, Щоку, натомився вельми. А завтра знову рано вставати, добудовувати мiсто. Та й непитущий я". Ми з Едином стоїмо на маленькому виступi. Позаду гомонить натовп, внизу пливуть людськi голови, але менi в цю мить здається, що ми - самi. Самi у вечiрнiй iмлi, нам вистачає одне одного, й люди нам байдужi. Чомусь менi пригадується один лiтнiй вечiр у Ялтi на набережнiй: набережну переповнив натовп лiнивих, обсмажених па сонцi курортникiв, а море штормить, недалеко вiд берега стрибає па хвилях прип'ята на якорi красива яхта. її потроху зносить до берега. А може, й не зносить, може, то тiльки здається, але така небезпека - реальна. Хтозна, чи не набере сили шторм. Тодi яхту рознесе в друзки па камiннiй твердi молу. На яхтi - двоє хлопцiв. Кiлька разiв вони намагаються пiдняти вiтрило, їм потрiбгю вийти в море, пошукати затишнiшого, чи принаймнi похилого берега, але вiтрило їм пе пiдвладне. Й тодi вопи, втомленi, полишають його. Мабуть, то безнадiйна справа. Вони сидять, а може, лежать, їх не видно, в iмлi жеврiють тiльки вогники їхнiх цигарок. Вогники тi - спокiйнi, по нервовi, мабуть, хлопцi вирiшили чокати райку. А яхту кидає, як трiску, а яхту гойдає, бiлi буруни хвиль жадiбно й хижо лижуть борти. Роззяви стовпились на молу, дивляться на яхту. Певно, хлопцi б могли закричати, й хтось побiг би в порт, який звiдси за два чи три кiлометри, й звiдти, очевидно, прислали б катер та вiдвели яхту в затишок, але хлопцi мовчать. Вони не хочуть того, пе хо чуть завдавати комусь клопоту, показувати перед цим пересиченим натовпом страх, просити в нього допомоги. Щось подiбне почуваю i я в цю мить. Чи хочу почувати. Стоїмо вдвох на уступi, за нами i пiд нами вирує натовп, вiд туристiв повiває зап'ахом поту i парфумiв, пливуть над нами неспокiйнi хмари, а ми вкипiли монолiтом у тисячолiтнiй камiнь, я i Едик, нiхто нам бiльше по потрiбний, ми з ним вистоїмо, переборемо все, що б там не сталося. Спускаємося вниз, йдемо узвозом, який круто вигинається то в один, то в другий бiк, обабiч стоять старенькi, але чепурнi будиночки, в одному з них жив Михайло Булгаков, якого я шаную за талант i не шаную за те, що пе любив, не розумiв, не спробував зрозумiти людей, чий хлiб їв, а зiтхав по бiлiй кiсточцi, яка шмагала батогом чорпi хребтистi спини гречкосiїв, виходимо на площу. Поткнулися в кафе, бiля якого сидiли два бронзовi запорожцi, але там - пiде голцi впасти, пiшли далi. Показав Едику Сковороду, показав бiлi сумнi стiни старої Академiї, за якими, схилившись над книгами, сидiли Сагайдачний, Хмельницький, Палiй та безлiч iнших звитяжцiв, лицарiв мушкета i шаблi, розказав, що вони не тiльки вмiли з'їсти казан кашi, пiдняти па плечах бичка та розрубати шаблею вiд голови до сiдла ординця - так їх уявляють за фiльмами i книгами деяких сучасних авторiв деякi безтурботнi нащадки, - а з не меншою вправнiстю ширмувалп словесними шаблями з iноземними дипломатами та книжними мудрецями. Скажiмо, той-таки закоржавiлий, просмердiлий з голови до нiг димом i кiнським потом Семен Палiй розмовляв з пройдисвiтом у французькому жабо, вiдомим при всiх європейських дворах дипломатом Паткулем чотирма мовами. Зрозумiла рiч, привiв я сюди Едика та туркотiв про Академiю не випадково - всi тi славнi книжпики-войовники мали догартувати його до завтрашнього подвигу. Не знаю, чи вистачить у них сили. Й наостанку пас окропив свяченою водою святий Самсон, добувши її з пащеки лева. Отак само потрiбно добувати святi знання iстини! За чверть десяту ми пiднялися з Подолу на гору. Я навмисне вибрав такий маршрут, щоб пройти повз телефонну станцiю, й зiграв наївного, здивованого простака - ти ж поглянь, мiжмiськi переговорнi автомати, грiх не зайти та не побажати мамi Любi спокiйної ночi. - Ти ж вчора дзвонив, - здивувався Едик. - У нас немає нiяких новин. Чого даремно турбувати, тратити копiйки? - Ну, ти як хочеш, а я подзвоню, - сказав. Я просто мав би за грiх не подзвонити їй такого вечора: адже стоїмо перед нашим студентським рубiконом. Я мушу заспокоїти її, почути її голос i оте тривожне, вiчне, як свiт: "Нi пуху нi пера". Черги не було, - тiльки один чоловiк, поки вiн розмовляв, я видивився код свого мiста й правила користування апаратом. Три цифри коду, два нулi й наш домашнiй телефон. Вiн обiзвався одразу. О, тi телефоннi гудки. Знайомi до моторошної вiдрази, до нервового дрожу. Скiльки разiв вони будили мене серед ночi, зривали iз постелi, кидали сонного в нiч, у дощ, у снiговицю. Скiльки вони забрали у мене вихiдних, годин вiдпочинку, фiльмiв i книжок. Але я жодного разу не дозволив собi його вiдключити. Навiть якось запросив майстра i той поставив спецiальну розетку, але я не скористався нею жодного разу. Тепер ось дослухаюся до цих гудкiв зовсiм iнакше. Зараз вони лунають трохи загадково i мовби порожньо. Я уявив нашу квартиру, телефон у коридорi на тумбочцi, вiтальню, торшер, i пiд торшером на канапi Любу, яка квапливо вдягає капцi, й менi солодко замлiло в серцi. Менi здалося, ось зараз, ще до того, як вона пiднiме трубку, я почую ляпання капцiв. Я не почув нi ляпання капцiв, нi Любиного голосу. Ще двiчi набирав помер, гудки лунали сумно й трпгожпо. Я повiсив трубку i пiшов до готелю. Едик вже лежав у постелi. Не розмовляли. Кожен думав своє. Кожен намагався заснути. Мабуть, я заснув перший, хоч менi здалося, що зовсiм не спав, а лише якийсь мiраж проплив повз очi, i я почав кудись опускатися. По якихось сходах, що круто повертали в глибiнь i тонули в темрявi. Мене звiдти пiдпяв голос Едика: "Тату, не хропи". Я перекинувся на правий бiк. Щосили намагався не спати. Аж зцiпив зуби. Зцiпив, стиснув, дивлюся тiльки в одну точку, в морок, який чомусь поплив менi назустрiч, а з мороку випливли два жовтi вогнi, схожi на протитуманнi фари. "Тату, ти знову хропеш". Кат його иiзьми, чого так хочеться спати?! I з якої радостi я хропу? Ранiше не хропiв, а тепер, якщо патомлюся або вип'ю чималеньку чарку, починаю пiдсвистувати носом i пiдхропувати. Так каже Люба. Я її попросив, щоб купила ноти й повiсила менi над головою, тодi хропiтиму мелодiйно, по потах. Але Едиковi потрiбно виспатися. Вiн повинен прийти на екзамен iз свiжою головою. Я згрiб подушку, ковдру, простирадло й подався до вiтальнi, причинивши за собою дверi. Дивана у вiтальнi немає, я згорнув удвоє килим, заслав його простирадлом, лiг. Мабуть, я став великим вередiєм i, як писав Iван Вишенський, м'якоспалом. Вже за годину боки болiли, неначе на них зiграли дубцем марш. День п'ятий Обвал. Землетрус. Вулканiчний вибух. Але десь там, всерединi, пiд шельфом. А зовнi - спокiй, витримка, зосередженiсть. "Не поспiшай. Обдумай запитання. Склади на папiрцi плап вiдповiдi. Лишиться час - розширюй вiдповiдь". Це вже - по доро'зi до iнституту. Вузького алейкою, обсадженою декоративними ялинками, йдуть, поспiшають абiтурiєнти. Всi вони рiзнi, ало па всi обличчя лiг якийсь один карб, який, мабуть, незмога передати нi словами, нi фарбами. Вiн чимось схожий на той, з яким людина стрибає в холодну воду. Але й не зовсiм такий, бо, крiм того, всi вони задивленi в себе, щось там виважують, щось обдумують. Ще їх можна порiвняти з табунцем горобцiв, яких прогнали з проса. Й теж не зовсiм вдале порiвняння. Бо на просо можна вернутися. - Я чекатиму на тiй он лавицi. Нi пуху нi пера. - К чорту. - Слова сказанi механiчно. Едик мене не бачить. Менi стає до болю шкода його. На лавицi сидiв якийсь хлопець у сiрих штанях та клiтчастiй сорочцi, пасмо бiлого, вигорiлого па сонцi волосся звисло йому па смагляве чоло, на його колiнах лежав чорний дешевий "дипломат", а на "дипломатi" - розгорнута книга. Хлопець швидко бiгав по рядках очима, вказiвний палець його правої руки нетерпляче загортав крайок наступної сторiнки. Занурений у читання, вiн не звертав на мене нiякої уваги. Я покрадьки поглянув на нього. Худе, дуже худе обличчя, тонкi й довгi, як палицi, руки, тонкi ноги в жовтих шкарпетках, коричневих черевиках, розкуйовджене волосся, вiн трохи схожий на Едика, але Едик якийсь не такий - доглянутiший, чи що (слово "пещений" я рiшуче вiдкинув), меланхолiйнiший, впевненiший, нi, жодне з цих слiв не пiдходило. Вочевидь було одне: хлопець трохи старший за Едика, й робочий, вiн десь працює. Мiй погляд упав на книжку, я упiзнав пiдручник з хiмiї, той самий пiдручник, який ми з Едиком гризли всi цi днi, навiть той роздiл, який так важко давався моєму сиповi. - Цього вивчити по можна. Треба просто зазубрювати, - обережно сказав я. Хлопець подивився па мене, не пiдводячи голо'ви. - Я знаю. Заплющу очi й бачу всю таблицю. Можу переказати навiть ззаду наперед. - Навiщо ж ви тодi... забиваєте собi памороки? Не рекомендується перед екзаменами перевантажувати голову якимось одним матерiалом. Пробачте, ви теж абiтурiєнт? - Абiтурiєнт. Не знати навiщо, я запитував далi: - I в якiй ви групi складаєте екзамени? - У восьмiй. Восьма - Едикова група. - Ваша група вже пiшла на екзамени. Хлопець сполохано подивився на мене. - Ви звiдки знаєте? - Мiй син також у цiй групi. - Сип? Як його прiзвище? Я усмiхпуися. - Хiба ви знаєте прiзвища всiх абiтурiєнтiв групи? Ну... Прiзвище - Кириченко. Едик. Едуард. А ваше? - Дiгтяр. Олексiй Дiгтяр. Я поступаю втрете. Так, втретє, - пiдвiв вiн голову, неначе я заперечував чи не вiрив йому. - На це само вiддiлення. I я поступлю. Стопроцентово поступлю. Але я двiчi ходив на хiмiю першим. Ну, так би мовити, в перших лавах. I обидва рази - трiйка. Вони запитують иа свiжу голову, доскiпуються до всього. I лихi, як тигри. Бо ще ж стiльки субчикiв пiд дверима. А в кiнцi вони вже не слухають. Я скебетяв це аж тепер. - Якщо ви знаєте предмет, нащо ж iти в кiнцi. Якщо десь спiткнулися, па початку легше виправитися. Навiть можна попросити, щоб занитували... давали бiльшо додаткових запитань... - Е, нi, - аж смикнувся Олексiй. - Додатковими запитаннями вони валять. Запитують таке, чого, мабуть, i самi не знають. Минулого року я їм так i сказав. Попросили написати реакцiю, яка б довела присутнiсть в новокаїнi первiсної амiногрупи. - Хто ви? Ким працюєте? - запитав я. - Працюю електрозварником у колгоспi, в майстернi. Ви не вiрите, що в колгоспi є електрозварники? - Чому ж по вiрю. - В майстернi. А прийдуть жнива, у лiтучку, i - з ранку до вечора по полях. Не тiльки зварюю якiсь там вузли. Гайки, болти, клавiшi - все мое. - Хлопець подивився на мене. - Розумiєте, я не люблю технiки. Не по менi ця робота. Платять там бiльше... Я буду лiкарем. У вас яка лiкарня? Ви ж лiкар? - Широкого профiлю. - Я буду рентгенологом. У нас у солi є рентген. Я прочитав книжку... I лiкар менi пояснював. У моєї матерi... рак легенiв. Не змогли розпiзнати. Мене струснув дрiж. Перед очима спалахнула пляма на знiмку. Я тiльки вдавав, що не надаю тому знiмковi нiякiсiнького значення, що забув про нього. Я пам'ятав. Вiн висiв, мол камiнь над стежкою, як градова хмара на овидi, подорожнiй поспiшає до села, вiн навiть мугиче пiсеньку, вiн не оглядається, вдає, що не бачить хмари, намагається думати про iнше, але щось у ньому весь час пам'ятає про неї. Я вiдчув якось особливо спiвчуття до Олексiя, i вiп, мабуть, вибрав його з моїх очей, бо раптом тихо й довiрливо запитав: - А правда, що тепер так просто не поступають? Я ни змiг витримати його погляду й вiдиiп ичi: - Не знаю... Думаю, що неправда. А сам i далi дивився вбiк, i в моїй головi вертiлося дивне колесо, схоже на поламану карусель з рiзнокольоровими вогнями: Правда. Неправда. Правда. Неправда. "Неправда", - раптом подумки вигукнув я. Обличчя Олексiя засвiтилося надiєю. - Я теж так думаю. Поступлю. Цього року поступлю. - Вiн пiдвiвся. - Ну, пiду... Там деякi дiвчата непритомнiють... Бувайте. - Бажаю тобi удачi. Ну, ну, не соромся, посилай к чорту. Олексiй щось прошелестiв сухими губами й пiшов, широко розкидаючи ноги. Менi вiн здався зiбраним з металевого конструктора. А потiм майнула думка, чи щиро я бажаю йому поступити до iнституту? Адже вiн - Едикiв конкурент. Але чому не щиро? Мiсць там багато. Мiсць там багато. На кожне - дванадцять чоловiк. Час плинув повiльно. Край, крап, крап - як рiдина з крапельницi. Або як кров з погано забинтованої рани. Розгорнув Маркеса - не читалося, гортав газети, спочатку прибiг спортивiнi новини, далi - полiтичну iнформацiю, потроху забувся, занурився в складну мiжнародну статтю, заплутався, задумався. Здавалося, нащо менi всi отi новини, Сальвадори i Фолклендськi острови, Iрани i Iраки? Газети виходять сотнi рокiв, подiї мiняються ка-лейдоскопiчно, тiльки найбiльшi вiдiб'ються одним рядком в iсторiї, ще й той рядок мiнятиметься кiлька разiв, й що воно дало всiм отим людям, якi, сидячи в Києвi або Софiї, переживали за нiколи не бачених ними бурiв, гарiбальдiйцiв чи болiварцiв. Але так вже влаштований сiiiт, так щепленi всi ми мiж собою, що нас тривожать долi подiбних нам двоногих iстот на далеких i близьких континентах. Свiт з його дипломатичними хитрощами, ракетами, золотими копальнями Намiбiї i полпотiвськими бандами давно втягнув мене в свою круговерть, i я вже й загину в нiй, як муха у молочнiй лiйцi. I ось зараз я сам веду дипломатичнi перемови з iранцями та iракцями, якi, мовоii на догоду дiдьковi, знищують однi одних, влаштовую протиповiтрянi оборони остронiв, i розглядаю в трофейний бiнокль з гори, з бананової гущавини колону окупацiйних машин на вузькiй дорозi. Непроханi чи проханi зграєю змовникiв, що видають себе за конституцiйний, народний уряд, втелющилися па чужу землю i гвалтують її колесами танкiв. "По окупантах- вогонь!" А тим часом я не забуваю, що дiється зараз отам, за обкладеними бiлою плиткою стiнами. Маленький розчерк на аркушику з написом "Екзаменацiйний листок" зараз менi важливiший, нiж доля того далекого острова i усiх нафтових запасiв Iрану та Iраку разом узятих. Горять мiльйоннотоннi сховища, а ще дужче горить моє серце. Якийсь час я кручуся довкола лавицi, виходжу на вулицю й вертаюся назад. Мабуть, треба було менi кудись поїхати й вернутися сюди години чоре:i пiвтори. Але тепер - пiзно. Центральною алеєю груикамп й поодинцi проходять студенти. Групами - то, мабуть, старшокурсники - їдуть на практику або приїхали з практики; вони й виглядом вiдрiзняються од абiтурiєнтiв, розмовляють впевнено, вимахують руками, смiються. Врештi моє око помiчає на сходах знайому високу постать з бiлявими кучерями. Тенькає серце. Едик iде не швидко й не повiльно, i по його обличчю не можна нiчого вiдгадати. По Едикових губах блукав незрозумiла усмiшка. Я пориваюся поглядом уперед, в моїх очах стоїть нiме запитання, й вiн пiднiмає до рiвня свого обличчя лiву руку й показує чотири пальцi. Четвiрка. - Що ж, не погано, - кажу.- Я сподiвався гiршого. Менi гiрчить па душi. Од власного удаваного оптимiзму, вiд брехнi. Я сподiвався на п'ятiрку. Втрачено один бал! Я не запитую Едика, чого вiн не знав, сподiваюся, розповiсть про те пiзнiше. Хоч, зрештою, яке це має значення? Втомленi, чвалаємо до зупинки тролейбуса. В номерi Едик просто в черевиках падає на лiжко й лежить, заклавши руки за голову. Це його улюблена поза. Вiн мовчить, а я мовби почуваюся в чомусь винуватим. Приношу з кулiнарiї смажених шнiцелiв, сирникiв, їмо їх уже холодними. I холодно в мене на душi. Я запиваю сирникн молоком, Едик молочних страв не любить. Потому Едик засипає, я теж лягаю на лiжко, розкриваю Маркеса, але прочитую тiльки одну сторiнку. В лiжку м'яко та гарно, сон зборює мене за кiлька хвилин - далася безсонна пiч. Прокидаюся вiд телефонної трiскотняви. Дзвонить Аркадiй Васильович. - Ну як? Як настрiй? Нiчого, нiчого. Йдемо вгору. Набирайтесь терпiння. Дорога довга. Пройшли пiдгiр'я. I непогано пройшли. Чималенько альпiнiстiв вернулося. Зрiзалося i вiдстало чимало. - Але є такi, що попереду,- обережно кажу я. - Є. Не дуже багато. - Й раптом його голос мiняється. - Та ви що, справдi, розкисли? То я зараз прийду. - Нi, нi, - поспiшливо белькочу я. Менi зараз пе хочеться, щоб приїздив навiть Аркадiй Васильович з його доброю усмiшкою i спокiйними глибокими очима. - Починаємо готуватися до наступного переходу. - Готуйтеся. Прогляньте шанцевий iнструмент. Той, який ми вам залишили. - Дякую. Менi иеприєм'на ця розмова змовникiв. Але я повинен бути тiльки вдячний за неї. Безмежно вдячний. Проте Едик сьогоднi не має на задачi сили. Може, й правильно, я сам у день здачi екзамену не робив нiчого. Нехай дивиться телевiзор, вiдпочиває. А я прогуляюся до телефонної станцiї. Цього разу менi довелося довгенько чекати в черзi. До того ж не додивився й першою поставив ювiлейну монету, автомат проковтнув її, гавкнув i знову загудiв. Потiм не набирався помер. Нарештi пролунали довгi гудки. Вони здалися менi чимось схожими на вiтальнi гудки пароплава. Наш червоний телефон дзеленчав, луна гасала по квартирi в пошуках своєї хазяйки й не знаходила її. У розпачi билася в шибки, в дверi, менi стало її шкода, i я поклав трубку на важiль. Якби таке сталося колись, я дзвонив би знайомим, сусiдам, переполохав би всiх, i зрештою... виставив би в смiшному свiтi себе та Любу. Разiв зо два таке й траплялося, i Люба круто вiдчитувала мене. Менi прикро, що її немає вдома, але я вже не думаю про те, що з нею сталося нещастя. Завтра вранцi вона подзвонить сама. А я дзвонити бiльше не буду. Повiльно брiв освiтленою лiхтарями денного свiтла вулицею. Довкола вирував, сплескував смiхом, гомонiв людський натовп. Я знову дивувався, що буденного дня, пiзньої дощової пори на вулицях так людно. Прислухався до смiху, вглядався в обличчя, шукав у них якогось вiдгомону своїм думкам, своєму настрою й пе знаходив. Я плив, мов крапля олiї па водi. Вiн був менi чужий, незрозумiлий, цей натопи. Я здивувався, й аж трохи розгубився. Раптом я мовби пiрнув кудись, в якийсь iнший, вiддзеркалений свiт, силою волi затримався там i побачик цю вулицю з iще молодими каштанами, й себе без лисини та зморщок. Себе й iнших хлопцiв - у широких штанях i довгих пiджаках, бобках-естонках i клiтчастих кашкетах, дiвчат у довгих сукнях i чобiтках-румунках. Моя свiдомiсть немовби роздвоїлася, вона була там, зi мною колишнiм, але й контролювалася мною ж з вiдстанi у двадцять шiсть рокiв. То був мiй натовп, i я був його. Я був його живою часткою, належав до нього, почувався злитним з чимось великим, цiлим, безсмертним. Я чогось хотiв вiд нього: любовi, визнання, дружби. Я не мiг уявити себе поза ним, бо, здавалося менi, вiн не зможе проiснувати без мене й дня, а тепер ось спробував уявити себе з цим новим натовпом, i не можу. Я для нього чужий i зайвий навiки, пiду, як i прийшов, i пiхто не помiтить мого приходу та зникнення. Хiба мало приїжджих дивакiв блукає по цих вулицях! Я розумiю: вся справа в менi самому, в моїй уявi, в моєму настрої, тодi мене теж нiхто не знав, але тодi я мiг пiдiйти до будь-кого й заговорити з будь-ким, одержати згоду або вiдмову, але те й iнше означало, що я свiй i мною захоплюються, як своїм, i зневажають, як свого ж. Я прийшов додому. Едик позiхав у крiслi перед телевiзором. На килимi бiля нього валялася купа качанiв вiд яблук, кiсточок абрикосiв та черешень. Вдома на таке свинство я обов'язково обурююся, а тут мовчки зiбрав у газету качани та кiсточки й вiднiс у кошик для смiття. Менi захотiлося пити. Вийняв iз холодильника пляшку мiнеральної води, почав вiдкривати, i в цю мить задзвонив телефон. Пiдняв трубку. Молодий дiвчачий голос попросив Едика. Здогадався - дзвонила Катя. Вона дзвонить Едику кожного вечора. Едик розмовляв лiниво, сонно. На якесь її запитання вiдповiв: п'ять. Мабуть, вона запитала, як вiн склав хiмiю. Фарба нiяковостi залила менi обличчя, хоч я й подумав: перед дiвчиною, яку кохають, хочеться похвастатися; але, менi здається, i в такому випадку краще сказати правду. Я знову спав у вiтальнi, але цього разу пiдiслав поролоновий матрац. День шостий Ох i обрид менi цей готель. А ще ж тiльки шостий день. Я взагалi iстота домашня й не люблю чужих займищ i пасовшц. Я не люблю людського тирла, тимчасовостi, поспiху, хоч гам буваю поспiшливий, петерилячий i нпвiть вибуховий. Мене пригнiчує готельна, перемацана тисячами рук розкiш, оця висока, не сучасна, з пикатими, пузатими яiгголятами (у небесних магазинах було вдосталь м'яса i ковбаси) стеля, надутi адмiнiстратори й офiцiанти, непривiтнi покоївки. Мене нудить од запаху поганої мастики, ресторанного борщу, що просмоктується навiть у номер, чужих чемоданiв. Сьогоднi ними заставлено весь вестибюль. Великi, важкi, iмпозантнi, вони здаються менi непроханими i нахабними. Як i люди, котрi їх пакували, а тепер товпляться бiля столика адмiнiстратора та бiля сувенiрного кiоска.