Юрiй Мушкетик. На брата брат (Скорочено) ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ [Рiднi брати Матвiй та Супрун служили козаками у вiйську Б. Хмельницького, брали участь у битвах та походах перiоду Визвольної вiйни. Матвiй зобов'язаний життям своєму рiдному братовi, який врятував його пiд час переправи через днiпровi пороги. Пiсля смертi Б. Хмельницького Матвiй служить в канцелярiї новообраного гетьмана I. Виговського, а Супрун пiдтримує полтавського полковника Мартина Пушкаря, який, спираючись на допомогу Москви, намагається усунути вiд влади I. Виговського. Матвiй став досить заможним козаком, має красуню-дружину Федору. Пiд час одного з походiв вiн пiдiбрав Сидора - хлопчика-сироту, якого хотiли забрати в полон татари, i виховує його в своїй родинi. Але Сидiр вирiс невдячним, вiн постiйно заздрить Матвiю, намагається зробити йому зло.] VI Мiсячної осiнньої ночi у глибокому яру пiд Суботовим Виговський викопував захований з Хмельницьким скарб. Матвiй удостоївся високої честi тримати шкiряного мiшка, у який кидали маленькi шкiрянi мiшечки з дукатами, польськими злотими, битими талярами. Поспiшали - мiсячне колесо вже черкало ободом по кручi, з заходу напливали хмарки. У сусiдньому байрацi випробовували голоси ярчуки, майнула сова, неначе хотiла й собi вхопити золотого з напiвструхлої скринi. Гетьман стояв збоку, палив люльку, його немолоде чепурне обличчя в мiсячному сяйвi здавалося ви лiпленим з темного осiннього воску, був байдужим, чи вдавав байдужiсть. А Матвiй хвилювався вельми - вiд виявленої довiри, й ще бозна вiд чого (хто не хвилюється при копаннi скарбу); хоч i стояла зокiл охорона, тремка моторошнiсть огорнула його плечi. Матвiєвi, пiд наглядом суддi та писаря, було доручено складати лiчбу грошам, одначе всiєї лiчби не знали - рахувало по частках троє довiрених козакiв у трьох кутках великої свiтлицi, казали, що було тих грошей близько мiльйона. Гетьман заплатив вiйськовi й, вiдправивши Юрiя Хмельницького до Києва на навчання, майже тиждень бенкетував, бенкетувала вся старшина й усi чигиринськi козаки. Виговський горiлки не любив, одначе цього разу чаркував i з старшиною, i з простими козаками - по корчмах i просто на вулицi, не вiдтручав тих, якi лiзли цiлуватися (вже який бридкий та поганий козак Заткало - щербатий i слюнявий, а й вiн обслинив гетьмана), вдавав з себе хмiльного, вдавав козака простого, компанiйського. Знав-бо, то - найпевнiша слава для гетьмана. Насправдi таким не був, його душа плетена з тонкої шляхетської мережки, любив гарнi речi, дорогi iкони, кохався в книгах - надто в латинських, грецьких, любив мудрi бесiди з мандрiвними монахами й не любив п'яної перезви, хмiльних балачок, брагарства. Одначе переступив через той бридливий пруг у власнiй душi, пиячив, i веселився, i стрiляв з козаками з лука у пiзнi, котрi випадково затрималися на яблунi, яблука, а одного разу навiть погойдався через колоду з козаками на кладцi в переваги-ваги. А може, вiн не тiльки братався з козаками, а й перечiкував, вiдсовував градовi хмари, якi ходили по овиду його життя, його гетьманства, змигували далекими зiрницями. Гетьман - надзвичайно мiцний i чiпкий чоловiк. Чимало людей не помiчали тiєї мiцностi, схованої за стриманiстю, розважливiстю, й гiрко помилялися. Хмiль був мiцний по-своєму: гарячий, невтримний, гордий, скажений, непоступливий, швидкий на думку i розправу, Виговський - по-своєму. Так, i стриманий, i розважливий - думку виважував, а виваживши, стояв на нiй до кiнця, за що й подобався Хмельницькому, рiшень не мiняв, нiкому не лестив i нi перед ким не запобiгав ласки. Ще й розумiв, що на широкiй i далекiй дорозi, в кiнечному рахунку те шкодить. А ще був оддавна спрямований на далекий обрiй, на найбiльшу, наймiцнiшу фортецю; честолюбний (умiв ховати честолюбство), вiн нiколи не сподiвався взяти фортецю з розбiгу, приступом, волiв покорити її облогою. Вiн ступав до мети непомiтно для iнших, але впевнено, неухильно. Прожити життя в затiнку, не першою осо бою -те просто мучило його. Але й ясних, видимих стежок до вершини не було. Вдовольнявся високим писарським урядом i карався ним. Бачив увесь огром гетьманської влади, вiн страшив його, але, якби те сповнилося, сподiвався впоратися за допомогою виваженостi, стiйкостi, чiпкостi. Й не робити помилок, якi робив Богдан. (Про можливi свої не здогадується нiхто). А ще Iван Остапович був порядний. Та поряднiсть, либонь, i не лежала золотим розсипом у його душi, вiн скорше вiдчував, вiдгадував, на яку половиню ступити варто, на яку нi. На його урядi будь-який обман потягнеться за ним вiдьомським хвостом на все життя, i врештi хвоста прищимлять. Та й просто бридився легковажними жiнками i дармiвщиною. У нього були добрi батько та мати, мати давно померла, а батько й нинi живе в Гоголевi пiд Києвом, вони вдовольнилися малим, нiколи не важилися на велике, й помислити не могли, яка дума вироїлася в головi сина. Й невiдь-звiдки вона взялася: прийшла з грецьких та латинських книг, у яких розповiдалося про Александра Македонського та Юлiя Цезаря, скромний юний судовий канцелярист мовби й помрiяти про щось подiбне не мiг, а проте мрiялося. Те було неначе казка. Хоч, звичайно, на високий уряд вiн пiднiсся б будь-де. Те було трибом його душi, його сутнiстю... Перший учень у школi, найвправнiший канцелярист. Найкращий стрiлець iз лука (нащо те було йому, але канцеляристи високого i низького чину вправлялися в стрiльбi в саду, й там була своя честолюбна драбина). Iнакше б вiн не змiг жити. От тодi, либонь, виродився б у скрипуна, заздрiсника, дрiбного шкодника. Нi, на те не йшлося. Доступно бачився уряд повiтового маршалка, а потiм депутата сейму. Й зненацька отака круговерть - полон, викуп, широка долоня Хмеля. Вiн цiнував її потиск, жодного разу не змалiв у очах валечного гетьмана. Долаючи гострий пруг у душi, дивився йому тiльки в очi i казав правду. Покiйному гетьману завдячує всiм, але й Хмiль завдячує йому немало. Скiльки разiв стримував його вiд нерозважливих крокiв, скiльки тонких хiдникiв пiдказав. Вiн не пiдлагоджувався пiд гетьмана, не потурав йому. Не напивався з ним до страти розуму, не кидався у вир гульбищ. Вiн розповiдав йому про Аннiбала, iмператорiв Августа, Нерона, Карла Великого, про Валенштейна. Гетьман любив слухати те... Розповiдав про знаменитi битви, великi удачi й згубливi програшi. Iнодi протистояти гетьману було дуже важко. I страшно. А то й просто стояти й дивитися в його напiвбожевiльнi очi. Але вiн знав: похитнеться один раз, i втратить все назавжди. Хмiль iнодi кпив над його чистюйством, над його шляхетнiстю, гречнiстю, але вiн лише усмiхався й звичок не мiняв. Любив ошатну одiж, любив гарнi речi, але не як коштовностi, жадоба багатства не пойняла серця, iнша жадоба заповнила його. I за це Хмiль любив свого генерального писаря. Друг, порадник покiйного великого гетьмана, його права рука, його канцлер, як називали всi iноземнi посли, обмираючи в душi, мрiяв, що пiде далi за Хмельницького. Був одним iз тих, хто спонукав гетьмана до злуки з Москвою, вiв вiд його iменi та вiд усього вiйська Запорозького з нею перетрактацiї, плекав надiю, що вдасться скинути з плеча важку московську руку, яка з першого дня почала облягати плечi та шию все тугiше, все важче, нецеремоннiше, прибирала пiд себе все, пiдгинала до рабської покори й навiть на людське честолюбство та гiднiсть не зважала. "Iвашки, Пет рушки, нiжайшиї раби." Й було страшно. Москва, котру зненавидiв од перших днiв гетьманування за невизнання гетьманом його, Iвана Виговського, за хитрування (на цьому знався й сам), за некоректнiсть, нахабство, нахрапистiсть... Боявся Польщi, мстивої, гоноровитої, непрощенської, пiдступної. На перших кроках доведеться залагоджувати з усiма. Поволi набирати розгiн проти Москви, одначе й убезпечити себе вiд удару в спину - повести хитру гру, нiчого не обiцяючи, але й не допускаючи до вiйни, до пограничних утарчок i конфлiктiв, з яких може розгорiтися велика пожежа. ...Вiд'їхав з Чигирина польський посол Беневський i одразу вигулькнув новий - Воронич, крутився довкола гетьмана, приїхав посол вiд хана, незрушно сидiв шведський посол, i кожен намагався вбити в голову гетьмана свого патика, упевнити в своїй правдi. Гетьман вислуховував усiх i про всiх доповiдав у Москву, з Москви ж налягали за Старий Бихiв i Литву, визволенi українськими полками; пiсля замирення з поляками в Биховi лишився наказним Нечай, який писав у козацькi реєстри тамтешнiй люд, а московськi воєводи тих людей з реєстрiв виключали, били киями їх i сотникiв їхнiх та осавулiв - воєводи казали, що цi люди мусять платити податки, а Нечай доводив: не сьогоднi-завтра гримне вiйна з поляками, козакiв буде треба багато й писав царевi: "Воєводи вiдiймають у нас села, з яких могли б мати хлiб, козакiв силомiць виганяють з дому, правлять з них податки, вiдрiзують їм чуп рини та грабують". Лiсницький також писав iз Миргорода: "Були ми в пiдданствi у його царської величностi на своїх волях по смерть Богдана Хмельницького, а тепер iдуть до нас воєводи Трубецькой i Ромодановський з вiйськом, i ви будете повиннi давати їм харч i всяку живнiсть, по наших городах хочуть посадити царських воєвод; i вiйська у нас буде тiльки десять тисяч..." Затурбувалися й iншi козаки, особливо за Днiпром, посилали на лiвий бiк унiверсали: "Ми, козаки заднiпрянськi, звикли до неволi й нам не треба її. А коли ви пiдклонитеся царевi, ми на вас будемо бити. Великий цар не додержав попередньої умови, ми своєю волею не поступимося, не хочемо воєвод царських. Бо ж цар з Москвою хочуть нас у шори убрати, позаводять "кабаки", не всякому можна буде меди та горiлку курити, накажуть ходити в чорних чоботях й жупанiв сукня них не носити, понасилають своїх попiв i митрополита в Києвi свого настановлять, почнуть у Московщину гнати, а тi, що лишаться, муситимуть пiд капiтанами служити". Водночас пiднiмався вiтер, який вiяв у бiк московський; з Нiжина, з Лубен i з самого Запорожжя полетiли в Москву гiнцi, оповiщаючи: "Ми всi радi, коли будуть царськi бояри i ратнi люди, i мiщани, i посполитi. Скоро дочули ми, що прийде сюди князь Олексiй Трубецькой з товариством сей край на царя праведного вiдбирати та властi царськi настановляти, то всi меншi стали дуже радi й уся чернь зрадiла, щоб мали ми єдиного царя й до нього могли удаватися; правда, трохи .бояться, щоб воєводи не зламали тутешнiх звичаїв i правил, як церковного, так i громадського ладу, але ж ми запевняємо, що цар i великий князь нiчого того не хоче. Зволь же, твоя милiсть, царська величнiсть, неодмiнно прислати воєвод та взяти пiд себе всi нашi городи". Україна розколювалася, кришилася, як лiд у повiнь. Iнодi тi розколини проходили через один полк, одну сотню, а то й одну родину. I в Матвiя пройшла розколина попiд серцем. Канцеляристи й писарi розпечатували листи, вони першi довiдувалися про всi новини, переповiдали їх один одному, топлячи скруху на днi чарок i пивних кухлiв. Все, що дiялося довкола, спонукало не до працi, а до чарки та сумної пiснi. I посеред усього того кришива, посеред скреслої рiки - вiн, гетьман український, Iван Виговський. Декому здається: найважче - допастися до булави, i мало хто розумiє, як важко ту булаву втримати, навести лад, погасити пристрастi. Надто, коли кожен вважає себе правим, свою думку єдино правдивою, не хоче поменшити свою погорду, свою злобу, хочби й тисяча гукало, що це - бiле, вiн один репетує: чорне. I хоч ти йому кiлка на головi теши, не поступиться нi на цалу. Найдужче вар'ював i колотився проти гетьмана Мартин Пушкар, полковник полтавський. Вийшов з Богданом Хмельницьким увесь його тернистий шлях, прокiптюжився димами усiх битв, вже тодi не мiг спокiйно дивитися на гетьманську булаву, снилася вона йому, влипла в думки, неначе болячка, ятрила славолюбиве серце, одначе смiховинним i небезпечним було виповiсти свою мрiю навiть найближчим друзям. Могутнiй гетьман виполов би мрiю разом з головою. I ось тепер... Не кричали його на радi в Чигиринi, й на радi в Корсунi, лiта ж його плинуть за водою, ще рiк-два й згинуть за далеким закрутом срiбнi подзвони молодостi, скинуть його з рахунку, з мислi навiть найвiрнiшi йому козаки. Все там, в далекому туманi: кривавi сiчi, буйнi пиятики, жiнки, побратимство. Лишилася жадоба влади - терпка, як терен з горiлки. Отож: тепер або нiколи; шукав спiльникiв, пiдбурю вав козакiв свого полку, запорожцiв; з сiчовиками, з кошовим Барабашем ввiйшов у мiцну дружбу, Барабаш i сам мав на мислi гетьманську булаву, але ту думку приховував на саме дно - поки що йому та зiрка не свiтила, потнуть один одного Виговський з Пушкарем, похлинеться московською кров'ю Лiсницький... А поки що - вiн Пушкарiв друг i приятель. Пушкар аж зчорнiв вiд тих думок. Високий, сутулий, з довгими, опущеними руками, штовхався серед козакiв на майданi, помiж брагарникiв, челядникiв, ходив у старому кунтушi й посоюжених чоботях, вдавав iз себе прихильника сiроми, кревного захисника всiх бiдних та покривджених. Всi надiї покладав на люд чорний, простий, який нинi розшаленiв i роз'ятрився, вимагав перемiн, передiлу займанщини. Запорожцi вимагали грошей, гетьман дав їм не багато, а цар обiцяв дати багато; через своїх посланцiв, котрi здебiльшого справляли й вивiдну, пiд'юджувальну службу, обiцяв звiльнити вiд чиншу, урiвняти в правах з значними козаками. Стряпчий Рогозiн, присланий буцiмто сповiстити гетьмана про царську радiсть: послав Бог доньку Софiю, - таємно вивiдував, що думають i гомонять простi люди про гетьмана, яким духом дише старшина, яким козаки та посполитi, чи має гетьман потайнi зносини з сусiднiми державами. Рогозiновi людцi не шкодували грошей, пили з козаками по шинках та корчмах у Чигиринi, заникували в Переяслав i Полтаву. Мартин Пушкар скликав раду, й вона, розiгрiта горiлкою та запальними словами полковника, вергала прокляття гетьмановi й оповiстила, що не коритиметься його волi, й приїхало до Полтави шiстсот запорожцiв з кошовим Яковом Барабашем, разом iз запорожцями полтавський полковник вiдправив до Москви отамана Стрижку з товариством, i вони повезли зашитi в шапки доноснi листи на гетьмана. Полковник розiслав пiдмовнi листи по сотнях свого полку, кинув клича по сусiднiх полках, i на той клич збiгалися пастухи, челядники, шинковi наймити, просто гультяї, - кiлькалiтня вiйна, руїни виплодили незлiченну кiлькiсть вiдвиклого од працi, ледачого люду, котрий мрiяв розбагатiти в одночасся, захопивши маєтностi заможних хазяїнiв. На радному майданi трiпотiла Пушкарева корогва, й пiд нею од ранку до вечора галасував, ворохобився, погрожував кулаками у бiк Чигирина рiзномасний обдертий люд - кепсько одягнений, без зброї, без коней, без шеляга в кишенi, зате затятий i вiдчайдушний i завжди п'яний. Незабаром їх назбиралося на пiший полк, понад двадцять тисяч, їх називали дейнеками, самi ж себе вони називали козаками, заворушилися Гадяч, Зiнькiв, Ромни, Миргород - звiдусiль на Пушкарiв поклик плинули товпи обiрваного люду. Жадали перемiн, i то негайних. У Чигиринi було тихо, тривога ходила в глибинi. Всi розумiли, що добром те полтавське ворохобство не скiнчиться, що, либонь, знову вiд православного меча потече православна крiвця. Лишалася надiя на Москву, гетьман просив її уговтати Пушкаря, але Москва мовчала. Невiдомо, що думав гетьман, в яку сторону хилився, одначе не хотiв кровопролиття, не хотiв на власному полi сiчi, яка надломить i його сили, вiдрядив до Полтави намiсника гадяцького Тимоша й просив ласкаво, аж принизливо, аби Пушкар розпустив дейнекiв, випив з ним мирову чару. Обiцяв прощення, обiцяв нагороди, уряд генеральний. Пушкар вiдказав коротко: "Не дiжде", й наказав забити Тимоша в залiза та вiдправити в Камiнне до свого приятеля, московського воєводи Колонтаєва. Матвiй сидiв за столом, схиливши за звичкою голову на лiве плече, перебiловував листа до миргородського полковника, в якому гетьман суворо застерiгав полковника вiд якшання з Пушкарем та пушкарiвцями, коли зненацька йому на плече лягла рука. Оглянувся, хотiв схопитися на ноги, але Виговський натиснув на плече: - Сиди, сиди. Сумним пером доводиться писати... Гетьман приязнив Матвiєвi, отi кiлька слiв "гетьман на той час", сказанi на радi вельми до мiсця i вельми вчасно, лягли мiж ними мiцною кладкою. - Грiзний лист... - Грiзний - посвист шаблi. Я все зробив, аби не витягати її з надiлкiв. Iншої ради нема. Йдеться до волейної потреби, - мовив довiрчо. - Потнемо ми їх. Ох, тяжко менi... А що робити? - й дивився Матвiєвi в очi чорнющими очима. Той погляд проник Матвiєвi в душу, й там аж зашкварчало. Матвiй злякався, йому здалося, що Виговський ось-ось почує калатання його серця й вивiдає його мислi. Може, вiн вже прочитує їх? Всi днi вiн думав про полтавську колотнечу, про дейнекiв, про Супруна. Впала йому випадкова звiстка, що бачили Супруна з дейнеками, надто той ворохобиться, бунтується, й злякався, що добунтується до лиха. Розум, досвiд пiдказували: таке не минається, не закiнчується нiчим, прийде час, i молодшого Журавку покличуть до вiдповiдi. А тепер i гетьман пiдтвердив тi його здогади, побоювання, й Матвiй розтривожився вкрай. Виговський же подумав, що Матвiй так перейнявся його клопотами, й ще дужче затеплiв до писаря ласкою, розчулено потис плече. Гетьман пiшов, а Матвiй сидiв i думав, що йому робити. Треба якось попередити Супруна, розраяти, розупевнити, зупинити. Але як? Майнула думка про Сидора, й звiяв її: що може сказати Супруновi Сидiр, та Супрун лише поглумиться над ним, або й по гамалику заїде. Лихо... Справжнiсiньке лихо. Брат рiдний... Одна кров. Двоє їх у цiлому свiтi... Думки пурхали, як горобцi в зачиненiй клунi. Та зненацька дорога в Полтаву сама прослалася йому до нiг. VII ...Над байраком лiтала вiдьма, знiмала з неба звiзди, клала їх пiд перекинуту догори дном бочку, а мiсяць загнала в хмари, й осавул Шуляк, який iшов додому з хрестин, збився з путi, забрiв у болото й трохи не втопився. Вiдьму Коржиху бачив у небi сам. Коли ж її взяли до тюремного в'язання, знайшлися iншiї свiдки, якi показали, що Вуцька Коржиха часто в хмари дивиться, i в її в димар залазить кiт чорний, а по тому з димаря вилiтає сова, а Семен Осика посвiдчив, що вiдьма в нього коней поурочила, й вони пошалiли, роз били воза, а сам вiн, Семен, побився вельми, найвищим свiдченням було, що вона, Коржиха, вiдьма, буцiмто дала вiд пристрiту дiвцi Гнiдишинiй костi, взятi на могилi Гордiй i на водi опiвнiчнiй настоянi, вiд чого та дiвка й померла. Й двiчi вона ворожила сотнику полтавському, й обидва рази поворожила неправильно, вiд чого пан сотник мав збитки великi. Коржиха вчиняла одказ, одначе дати о собi слушної справи не могла, i городський суд вкрив її декретом судовим та постановив дати Коржиху на пробу синiм залiзом, тричi їй вчиняли пробу, й кожного разу вона втрачала свiдомiсть, бо ж чарами володiла, таким чином уникала болю, й суд учинив її винуватою i вказав, що оная вiдьма на горло вскарана бути має через вогонь, присуд виконати по закiнченнi храмового свята Миколи, спалити вiдьму в дуплi верби, обклавши те дупло сiном. Вуцьчин брат Грицько загнав коня, примчав у Чигирин, просив генеральний суд вiдмiнити жахливий присуд. Генеральний суддя Богданович-Зарудний пiшов порадитися з гетьманом, той саме обiдав - смаженою козою з капустою та сливами, - вислухавши суддю, витер рота чистим рушником i сказав одне-єдине слово: "Суєвiр'я", й знову заходився бiля смаженини, а Богданович-Зарудний вирiшив вiдправити когось iз пiдсудкiв до Полтави. В супровiд суддi Iллi Царгородському мав їхати хтось iз писарiв, Матвiй набився в пiдпомiчники сам. ...Два тижнi як упали снiги, а звечора ще й трусила пороша, притрусила накочену дорогу, здавалося, конi боялися порушити неторканiсть снiгу, високо пiдкидали кованi копита, кидали снiговi кiм'яхи далеко в поле, залубнi перекреслювали хвацькi заячi, обережнi лисячi, кiгтистi вовчi слiди, вони часто йшли в затоки й доводилося триматися, аби не випасти в снiг, зривалися бiгти навперейми осокори та дуби, й, збагнувши марнiсть тих своїх замiрiв, зупинялися. В придорожну дерезу понамiтало снiгу, й звiдти стримiли тiльки колючi патички, молоденькi сосонки пiд вагою снiгу зронили вiття на саму землю, червоними грудками шугнули снiгурi й зникли в байрацi, а за байраком кудись гнав снiгами одинокий вершник. На приметенiй снiгом рiчцi рибалки ставили зимовi єзi. Зимова дорога мовби й небагата на кольори, зате нiщо не може сховатися вiд людського зору. Неторкана бiлiсть снiгiв лягає на душу нiжнiстю, можна б милуватися, думати про домiвку, про дружину, про дiтей, та на серцi неспокiйно й тривожать недобрi передчуття. На лихо, вони справдилися. В Полтавi було гамiрно, люду туди напелешкалося доволi, й здебiльшого все то люд гультяйський, неробочий: бродили гуртами вiд двору до двору, димiли люльками бiля зборнi, галасували в шинках, скрiзь по повiтках стояли конi, часто непоранi, чимало було людей збройних, лунали пострiли - то там, то там випробовували булдимку чи самопала, або стрiляли на спiр, що ранiше в мiстi суворо заборонялося. По вулицях та завулках блукали свитки, кожухи, сiряки, чумарки, каптани, помiж ними виднiлися синi жупани та зеленi кунтушi козакiв полтавської сотнi, а також iнших сотень полку, а ще - жупани й кунтушi деяких iнших полкiв. У полковiй канцелярiї їм сказали, що кару вже вчинено, верба не загорiлася - мабуть, Вуцька Коржиха її заворожила - але вiдьма задушилася в дуплi вiд диму. Iлля Царгородський чухав потилицю, вiн таки хотiв для заспокоєння совiстi поговорити з суддею, якого на той час не було, а Матвiй пiшов до далекого родича Максима Драба розпитати про Супруна. Максим Драб, патлатий, бровастий, схожий на ведмедя чоловiк сказав Матвiєвi, що Супрун iнодi ночує вдома, в Жуках, iнодi пiдночовує в нього, всенький день вiн у мiстi, нинi козаки збираються чи то бiля Спаської, чи то бiля Сретенської церкви. Бiля Сретенської церкви не було нiкого, а бiля Спаської роїлися оружнi й неоружнi люди: броварники, лазнярi, прокiптявiлi грубники, шинковi наймити - їх не важко було розпiзнати з одягу, поведенцiї, мелькали й козацькi кунтушi. Трохи оддалiк стояли гуртами полтавськi парубки та дiвчата, лузькали насiння, перемовлялися - спостерiгали дармову iнтермедiю, смикала з повiшеного на дишель пихтiра сiно, губила його пiд ноги паровиця гнiдих, на санях верещало у мiшку порося, хазяїн, опутаний поверх кожуха у кирею, сидiв у передку, звiсивши ноги - завернув просто з базару, щоб послухати юрмище й розказати вдома сусiдам; трохи далi пiд тином гризлися два пси -великий чорний i малий, рудий - старий, досвiдчений та хитрий, вiн кусав чорного за литки, а той тiльки бив роззявленою пащею рудого в бiк. На нижнiй сходинцi церковних сходiв стояв голомозий i босий iдiот, крутив круглою головою та вирячав очi, на самiй папертi над натовпом завис довгов'язий зизоокий чоловiк i гукав щосили: - Хлiба нема? - Iстинно - нема, - охкав на вiдповiдь натовп. -- Соли нема? - Нема! - 3 ротiв струменiла пара. - А в кого є? - аж падав на натовп зизоокий. - У лукiв, у старшини! - гукали дейнеки. - Посiли хутори, i пасiки, i перелоги, й луки!.. - Поб'ємо старшину i все стане наше, - жахкав понад головами кулаком зизоокий, вiн розпашiв, розхристався, й з-пiд сiрого каптанця виглядала чорна, як сопуха, сорочка та ще якась шматина. Й горiли, жахтiли очi дейнекiв, Матвiй подумав, що той вогонь дикий i небезпечний, ним легко запалити чужi стрiхи. Вiн пробирався помiж натовпом, шукаючи Супруна, й врештi знайшов його з лiвого боку вiд папертi, Супрун здивовано зиркнув на брата, але нiчого не сказав, слухав наступного балакуна, маленького носатого чоловiчка в козацькiй шапцi та синьому кунтушику. Цей чоловiчок не кричав, говорив тихим голосом, i враз запала тиша. - Ми всi разом з нашим батьком Хмелем прогнали шляхту, - сказав вiн. - I всi маємо бути вписанi в козаки. Шляхта втекла i землю покинула, i от тепер хто справнiший та хитрiший покопав межi та наставив свої кляки й всiвся на тих грунтах. А ми мусимо на тих землях гарувати найми тами. Старшина i гетьман установили реєстр козацький, повписували туди себе й гребуть пiд себе. Гребуть i запродують Україну... Вона їм не дорога, їм дорогi грунти та обори. Ще вчора декотрi з них були злиднями, а сьогоднi понатягали на себе кабаргу та адамашки, їхнi малжонки, їхня бiла челядь величаються в парчi та штофi, а наша - в полотнi та рогожi. - Чоловiчок говорив складно, його слухали. - Ще й чинш беруть з сiряка, а цар обiцяє чиншу з простих людей не брати, права i вольностi нашi захистити... Матвiй навiть не пам'ятав, чи привiталися вони з Супруном, вiн також слухав носатого чоловiчка, й тепер нахилився до брата: - Хмельницький укладав реєстри. I з Москвою погодив. Виговський тiльки потвердив їх. Москва й нинi вимагає пильно дотримуватися реєстрiв, i чинш у них беруть так само, як i в нас, або ще й гiрше. Супруновi очi блищали злостиво-збуджено, вiн микульнув ними й стиснув Матвiєву руку вище лiктя, прошепотiв у саме вухо: - Ти тут не кажи, що з Чигирина й що писарюєш у гетьмана... - Може, не казати, що й брат твiй? - прискалив око Матвiй. Супрун ледь почервонiв. - Захистимо нашi права i вольностi, не дамо одягнути на нашi душi кайдани! - зiрвався в кiнцi на крик носатий чоловiчок i пiдняв таку дужу хвилю галасу, що з церковної банi знялися голуби й полетiли в бiк Ворскли. Над головами злетiло: - Кошарного в отамани, Кошарного! Гарно балакає. В отамани обирали тих, хто найдужче гукав з папертi або говорив складно. По тому на паперть збiгали iншi промовцi, посполитi й козаки, i деякi старшини, цi здебiльшого говорили про права та вольностi, закликали боронити Україну вiд супостата, але не казали вiд якого, цi, либонь, також сподiвалися високих урядiв, якщо їхня сторона вiзьме гору. "Тепер у нас кожен голова, кожен може порядкувати сам i уряд справляти". "I через те молодшi не слухають старших, слiпцi показують дорогу глухим, а глухi вчать їх спiвати псалми, жiнки п'ють горiлку нарiвнi з чоловiками, рядовi козаки вiддають велiння сотникам i полковникам i нi до кого немає пошанiвку", - подумав Матвiй. Промовляли й сiчовики, цi особливо чорно лаяли Виговського, казали, що вибрано його не по правдi, - запорожцi на радi не були, намовляли не коритися гетьману. Товпа то принишкала, то знову вибухала ревом та галасом, товпа нiколи не мислить, не розмiрковує, їй не важливi глибокi аргументи, iстини, вона живе радiстю або ненавистю. Частiше ненавистю, злобою та ярiстю. Очi в усiх жахтiли, й Матвiй вдруге подумав: "який страшний се вогонь". Злоба, нетерплячка, сподiвання помсти злютували людей у такий корж, в таку цеглину, якою можна було вбити будь-кого. Тут нiхто не дивився в себе, тут не було власних думок, слiв, бажань, всiма володiла чиясь одна воля, чиєсь одне бажання, якому пiдкорялися всi. Тут пахло кров'ю. - Поб'ємо старшину. Пiшли шарпати Дрiмайла, нашевкав добра, кровi напився. Хтось вже зводив рахунки, але шарпати Дрiмайла поки що не поспiшали - вiдклали на потiм. Бо - ще чогось чекали. Вже всi добряче потомилися, коли з церкви вийшов Мартин Пушкар -причащався - у гороховому жупанi, в малиновому, старенькому кунтушi наопак, зупинився на папертi, розправив сутулi плечi, - вже старий, намагався молодитися, виглядати хвацько - зорив поверх голiв кудись у далечiнь. Матвiй подумав: "Не може бути, що його не змагають сумнiви, заварив таку круту кулешу, а хто знає, кому її доведеться з'їсти? Можна й похлинутися нею..." Не схоже було, що та кулеша вичахне. Полковника змагало непомiрне честолюбство, честолюбство непогамоване, а що життя до бiгало краю, довше чекати не мiг. Здебiльшого старiсть обережна, бо ж скiльки разiв чоловiк обманюється за життя, скiльки разiв наражається на небезпеки з власної гарячковостi, а ще ж його обдурюють i пiдманюють сухозлотицею, старiсть знає, що придбати щось важко, а втратити можна в одночасся, що майже всi людськi вчинки лихi та пiдступнi й що найбiльший ворог людинi вона сама, але ж вона й надто спокуслива до слави, надто честолюбна, жорстока й водночас може розчулитись до сльозливостi, хвастовита. Молодiсть може з одрубу кинутись на смерть за права та офiрувати себе комусь iншому, повiрити безоглядно та щиро, через те вона так часто вiддає себе разом зi зброєю в руки всiляким пройдисвiтам, авантюристам, котрi водять її по нетрищах, а в скрутнi хвилини залишають напризволяще. Переднi кинулися до полковника, щось його запитували, i вiн прорiк з папертi: - Всi будете козаками, всi будете панами. Москва нам знак подає, цар обстоює бiдних людей i обiцяє поважати нашi права та вольностi. Вiн був утомлений, не схильний до довгих промов i зiйшов з папертi. - Це ж неправда, - казав по дорозi до Драбового двору Супруновi Матвiй. - Хiба не знаєте, не бачите, що з Московщини на Україну товпами пруть панськi холопи. Од добра втiкають? Їх там гнуть у три погибелi. В Московщинi давно немає жодного вiльного лапотного чоловiка. Холопи там усi. На панiв сутужать. За цей недовгий час вiд царя надiйшло два укази, щоб тих втiкачiв виловлювали i назад до своїх панiв у залiзах повертали. Навiть бояри там пишуться холопами... - Може, воно й так, а може, й нi. Як би то не було, але в нас сього не буде. Цар обiцяє всiм посполитим рiвнi з козаками права i вольностi, i маєтностi подiлити помiж усiма порiвну. - Так є маєтностi, нажитi батьками, дiдами... - Й подумав про спалену луку, його поривало запитати про те Супруна, одначе не знав як i боявся, що по тому мiж ними може розладнатися не тiльки розмова, а будь-яка злагода. - Все одно - порiвну... - I як ти їх роздiлиш? - Знайдемо спосiб... - В голосi переконанiсть i ярiсть. Добалакували ту балачку за столом у Максима Драба. Матвiй прихопив у корчмi по дорозi двi карафи доброї горiлки й двоє кiлець ковбаси, в'язку таранi, й розмову було чим засмачити. Похмурий з вигляду, але добрий i полохливий Драб або мовчав, або згоджувався з обома спiврозмовниками, й вони, зрештою, перестали звертати на нього увагу. Тiльки один раз, пожувавши шматочок таранi, закинув до примирення: - Читали нам гетьманiв унiверсал. Вiн пише: пождiть, хлопцi, трохи, вийде полегша всiм... - А так, - пiдтримав Матвiй. - Треба зачекати, настане мир, налагодиться життя... - Всi можновладцi брешуть: пождiть, щастя для вас потiм. А самi не ждуть... - Еге ж, всi хочуть добре жити зараз, - невпопад докинув Драб. - Щоб i борщ з хляками, i карасi в сметанi... - Кажу ж, собi гребуть... - Чому? - запитав Драб. - Бо... не вiрять у Бога, - сказав Супрун. - Не вiрять у Бога? Що ти кажеш, - вимахнув ложкою Драб. - Ну... Вiрять. Але так... Нiби Бог їх не бачить. - А Пушкар що, вiд себе одгрiбає? - мовив Матвiй. - Пушкар хоче, щоб для всiх... - Те ж саме... Потiм, як москаль ухоркає... В холопи... У вас уряди позахоплювали горлопани, стало краще? Отож бо... - Й старi всi при дiлi... На тепленьких мiсцях... - обережно мовив Драб. - У торгiвлi, в канцелярiях, у конторах провiантних... - Як же так? - А хто зна, - знизав плечима Драб. Блимала в рудому - забивало в осiннi негоди, затекло - кутку лампада, стрiляли живицею на свiчадi - пiд витяжною трубою - в "бабi" - глинянiй грудцi з дiрками - сосновi скiпки, якi Драбиха мiняла одну по однiй, а тодi перестала, бо й начадiло в хатi, та й зрозумiла, що свiтло гостям нi до чого - чарка та ложка рота не минають, i слова вух також, i вони сидiли в жовтуватому пiвмороцi. -...А хiба в ляхiв не хлопи? Хiба твого батька й тебе самого осавули не ганяли в поле нагаями? - вернувся до попередньої розмови Супрун. Се була правда, Матвiй не знав, що вiдказати. - Там холопи, а там хлопи... Однаково. Ми чужi москалям... Взують усiх у постоли, як власних мужикiв... - Якщо всiх у постоли - нехай. Лiпше, нiж злизувати порох з лядських чобiт. - До чого тут ляхи? Гетьман хоче, щоб ми нiкому не були пiд шапку, жили самi по собi. - Хто се тобi сказав? - глузливо скривив вузькi смажнi губи Супрун, i його тонкий вус засмикався. - Сам чув, - збрехав Матвiй. Бо чув не вiн, а покойовий, i розповiв йому. "По радi Чигиринськiй прийшов до гетьмана Богун. I отако, прямо - ти ж знаєш Богуна: "В який, гетьмане, бiк хилишся?" А гетьман йому: "Нi в який, Iване. Стоятимемо самi по собi. Сотворимо на руїновищi Польщi вiльну Україну. Дасть бiг сили... А розуму вистачить власного. Хмiль почав, та в кiнцi звернув з дороги. Я не зверну". "Дивися, не зверни, гетьмане", - Богун йому. Ще й по тому поцiлувалися. Богун однаково ненавидить i Москву, i Варшаву". - Богун, то так... Вiтровiйний тiльки вiн. - Ну! Богун вiтровiйний!.. - Авжеж. Але й чесний. Не крутiй. А гетьману я не вiрю. Шляхтич, вiн i є шляхтич... Матвiй образився. - Не шляхтич, а шляхетний. - I шляхетнiсть його дiрява. Потягне вiн таки нас пiд ляха. - Жовта тiнь вiд кiбцюватого Супрунового обличчя на стiнi була схожа на тiнь птаха. - У Москвi цар... Самодержець, тверда рука. А ляхи тiльки що: "Не позволям". Що шляхтi забандюриться, ,те король i робить. А цар - дзуськи. Над усiма. - Дурний ти, - кинув спересердя Матвiй i похопився на свою грубiсть. - Не ображайся... Це я так... У полякiв Конституцiя i сейм... Вiн пильнує, щоб король не надуживав владою. В Польщi кожен шляхетний чоловiк у шанi, не "раб нiжайший", як у Москвi, пiднiжка нiкчемна, а вiльний. То правлiння вище... - Однi вiльнi, iншi - тричi невiльнi. А в Москвi - порядок. Цар над усiма. - I в усiх ребра трiщать. - Добре, що хоч у всiх. - У панiв, у бояр не трiщать. - Але пострах перед царем мають... Матвiй почував, що йому туманiє в головi. Захопився суперечкою, й хиляв врiвень з Супруном та Драбом, який не проминав жодної дурничкової чарки, але й не п'янiв, був як лут. А Матвiй уже добряче захмелiв, його поймала досада, майже вiдчай, що не може нi в чому переконати молодшого брата, що не вдається його застерегти, вiдтрутити вiд вогню, вiд небезпеки, а їхав саме задля цього. - Не знаю, чого ти вхопився за тих ляхiв, хто вам усiм наклепав на гетьмана. Таж вiн царевi склав присягу... - А в лядський бiк дивиться... - Хто тобi таке сказав? Гетьман вимагає, щоб Москва дотримувалася пунктiв, укладених з Хмельницьким. А вона хоче поставити вiйсько по всiх мiстах українських, i Москвi, i Польщi - хто бiльше обiцяє, той дужче й подобається. Нi тi, нi тi нам добра не зичать. I нiколи не будуть зичити. В Москвi закони й звичаї азiятичнi... - Бачу, ти сам за ляшками руку тягнеш. - Чом би мав за ними тягти руку? - А перед очима знову чомусь постали червонi купайла стогiв i червоний вогонь зблиснув йому в очах. - Не знаю... Шiсть лiт я шаткував з Хмелем лядську капусту... Рубав посторонки лядськi... Присягав Хмелевi, а вiн - Москвi. Матвiй хотiв сказати, що наприкiнцi свого життя Хмiль гiрко розкаювався в своїй помилцi, метався на смертнiй постелi, посилав послiв i в Польщу, з якою сподiвався укласти федерацiю, i в Литву, i в Семигород, i до шведiв. З Литвою, Семигородом та Швецiєю вже був зовсiм погодив пункти договору, але супроти Швецiї виступила Данiя, на допомогу Польщi посунула своє вiйсько Австрiя, й договiр не вдалося завершити. Одначе не сказав. Либонь, всього того Супрун i знати не хоче, його нiчим не перекабатиш. Йому затремтiло пiд серцем, сказав тихо, проникливе, i в його голосi забринiла сльоза: - Ну що тобi, брате, дали Москва i Хмiль? Що? Ти ж за Хмеля не потрапив у реєстри... - Чужими викрутнями i пiдступами. - Ти ж он... Стiльки разiв рубаний i стрiляний... Пари пiдошов не привiз у тороках з тiєї вiйни. - Хмiль за правду стояв... - Стояв... За чию тiльки? За свою... - Стережися! - грiзно гукнув Супрун. - Не лякай. Лицар вiн великий i гетьман валечний... Може, напочатку й хотiв добра всiм, але потiм... Свiй афект погамував, стратив сили й... не додумав усього до кiнця... - Та ти маєш свiй розум вищим за Хмелiв? - аж роз губився Супрун. - Просто, зоддалiк виднiше. Хмельницький теж людина... Я кажу про те, що нi тобi, нi таким, як ти, вiн не дав нiчого. - Вiн дав, iншi одiбрали. Матвiй зрозумiв, що з Супруном сперечатися марно. Своєю правдою чужу макiтру не наллєш. Найкращi роки Супрунового життя вiдданi Хмельниччинi, вони запеклися кров'ю на шаблi, на мiднiй луцi сiдла, впечатанi кiнськими копитами в землю, розвiялися з гарматним димом по бойовищах. Цей невеликий гачконосий чоловiк до ката смiливий i запеклий, i ту запеклiсть вже не перебороти. Боже, вбережи його вiд лиха, зупини на рокованiй межi! Тiльки на тебе єдина надiя. Прости його, як прощаю я за заподiяний грiх... Якщо, звичайно, заподiяв його вiн. Матвiй вже не слухав Супруна, який смачно розповiдав, як вони стирали - скопували границю займанщини за Рибцями, волочили осадчого, били й вiшали за ноги на старiй границi, щоб пам'ятав, де вона. Несподiвано Супрунову розповiдь перебив Драб: - Слухаю оце вас... Виговцi, пушкарiвцi... Не на добро це все. По менi - подали б одне одному руку... - Та ти що?! - аж скрикнув Супрун i його вус звинувся вище носа. - Нiколи в свiтi! Та ми... - I ви, i вони, - спокiйно провадив Драб, - можете опинитися в однiй ямi. Московськiй або лядськiй. Матвiй здивувався, не сподiвався од Драба таких мислей, вважав, що той бачить не далi волового дишла. А вiн бачив далi вiд них обох. Драб дивився розумними i печальними очима. - Вони погинуть першi, - кип'ятився Супрун. - Може, й так, а може, й iнак, - налив у чарки Драб. - Яка рiзниця. Погинете, тримаючи одне одного за чуба. А Україна? - Що Україна! Що? При чому тут... - Та при тому. Як та кропива, що глушить пiд собою траву й городину, так запеклiсть, лютiсть глушила розважливi думки. Драб безнадiйно махнув рукою. Втомленi, хмiльнi, невдоволенi один одним Журавки обляглися на розперiзаному кулевi соломи, кожен вкрився своєю киреєю. I не згадалося їм, як лежали у виямцi пiд кручею бiля Ненаситця, вкрившись одним кожухом, як грiли одне одного молодими тiлами, як порiвну, на два тiла роздiлилося все тепло, i кров, здавалося, шугала з серця в серце, й гаряче почуття любовi заповнювало обох по вiнця, й думка була одна на двох, i сон також. Тепер же на двох було тiльки цвiркуневе сюрчання з-пiд печi. [Вiд гетьмана Виговського Матвiй дiзнається про те, що проти бунтiвного полковника Пушкаря планується вiйськовий похiд. За його наказом Сидiр iде до Полтави i повiдомляє про це Супруна: Матвiй прагне врятувати життя свого брата. Але про намiри Виговського дiзнається i Пушкар, який розгромив вiйсько гетьмана.] IX Пiсля легкої й афектної перемоги Пушкар рушив вiд Полтави, й дейнеки розполохували залоги маленьких мiст та сiл, його вiйсько зростало вiд дня на день, вже чимало й миргородцiв, лубенчан i гадячцiв перебiгли пiд Пушкареву корогву. Ворохобного й незгiдливого полковника спробував погамувати новий митрополит Балабан, таки обраний без московського благословення, вiн погрожував Пушкаревi прокляттям, але той вiдписав, що Виговського гетьманом не визнає i не визнає, доможеться нової - чорної - ради, й порадив єпископовi сховати своє прокляття до кишенi. У Москвi сидiв Барабашiв посланець i бив чолом вiд Барабаша та Пушкаря на Виговськ