олода, потискували плечима, переповiдали чутки, як смiшнi анекдоти. Чутки проходять натовп швидше, нiж найдрiбнiшi частки свинцевi товщi. Вони докочувалися й до Холода: щирим смiхом друзiв, шепiтком за спиною, двозначним натяком. Звiдки випурхували, чи була в них хоч крихiтка правди, а чи всi вони суспiль брехня - не знав нiхто, але що другою хiрургiєю цiкавилось мiнiстерство та iншi установи, знали всi. Шелестiли папiрцi, вiдклацували статистичнi вiдомостi "мерседеси", пунктуальнi канцеляристи витрушували пилюку iз старих iсторiй хвороб, доповiдей, протоколiв. Прокiп Гордiйович догадувався, звiдки випурхували чутки про полон, про жiнок. В мiстi, в двоюрiдної тiтки, оселилась Ольга. Вона розпочала обстрiл з далеких позицiй. Але хто тче плiтки про клiнiку?.. Невже?.. Нi, Олександр так не вчинить. Вiн би вiч-на-вiч, не криючись. Але щось дряпало по душi настирно й боляче. Думка про Олександра стискала тривогою Холодове серце. Стiльки рокiв дiлили по-сусiдськи хлiб-сiль, стiльки вiддали одне одному розрад, сердечної приязнi. Скiльки грядок переполото обопiльними розмовами? Як же жити, не дiткаю-тась плечем плеча людини, котрiй можна виповiсти все, що на серцi. Людина зiткана так, що їй часом i поскаржитись хочеться. Нi, це таки справдi - пострiл в спину довiрi. Хоч вона вже й так - як решето. Врештi Холодовi настирилися паперове шарудiння й шепiт, i вiн пiшов до секретаря партiйного бюро. Маленький сухенький чоловiк в потертiм старiм костюмi слухав професора, а сам микуляв очима, шукав якоїсь притичини, щоб втекти вiд нього. Прокiп Гордiйович здогадувався - секретар боїться i його, i його справи. Чоловiк вiн не лихий, навiть добрий, але безвольний i тому зовсiм не вiдповiдає своїй посадi. Вiн акуратно складав списки оргiв, сам бiгав до клубу й випускав у зошит чорнi галочки по кiлькостi агiтаторiв, коли вони йшли на семiнар, першим вискакував з залу i випускав галочок знову - чи всi агiтатори тут, чи нiхто не втiк. А сам весь вiк втiкав i не мiг втекти вiд сварок i штурханiв своєї жiнки. Прокiп Гордiйович мало покладався на нього. Професор просто прохав його поставити на обговорення наступних партiйних зборiв роботу другої хiрургiї. Але той клiпнув повiками, переступивши з ноги на ногу, поправив на носi велетенськi окуляри. - Я... тобто... Ще не було директиви. - I, загледiвши високу, рум'янолицю санiтарку, котра кокетувала бiля клубу з молодим ординатором, покликав: - Левицька, йдiть сюди. Та, розрум'янiла вiд соромiцьких комплiментiв, пiдiйшла, похитуючи крутими стернами. Секретар вийняв з кишенi блокнота, послинивши пальця, перегорнув кiлька сторiнок. - Левицька. Ви на минулому семiнарi не знали про становище в Лаосi. I взагалi про цю країну... Так я вам вiдшукав статтю в журналi, тiльки глядiть, журнал з бiблiотеки, єдиний примiрник... Прокiп Гордiйович з жалем подивився на секретаря, хотiв пiти мовчки, та таки не втримався: - Вам не шкода?.. Вона його загубить у кущах. Дiвчина пирснула смiхом, однак всiм своїм видом ствердила: мабуть, так-таки воно й станеться. Секретар провiв Холода недоброзичливим поглядом. * * * Прокiп Гордiйович трохи кривив перед собою. Адже мав кому вилити жалi з серця. Щоправда, вiн би швидше роздушив його, анiж дав пролитися жалям. З тим чоловiком вони сходились не часто i бiльше сварилися або кепкували обопiльне. В такий спосiб ховали свою приязнь, свої почуття. Дружба ж їхня в'язалася мiцно, на нiй червонiли краплини кровi. Тимофiй Шах - сторож лiкарнi, а влiтку ще й садiвник. Химерний i правдивий чоловiк. Химерно i дивно склалося його життя. До вiйни вiн пас колгоспнi вiвцi в селi Куца Балка на Херсонщинi. Сiмнадцять рокiв стрiчав i проводжав ранкову зорю в степу, пiд дощами i сонцем, вiд котрих ховала його лише стара парасолька. Латана-перелатана, мала вона по селу великий посмiх. Старi дiди казали, що пiд такою ж парасолькою, якщо не пiд цiєю самою, до революцiї водила на шовковiм ретязi цуцика володарка економiї графиня Липецька. Вона затуляла парасолькою вiд сонця i себе й цуцика. Тимофiй Шах свої вiвцi парасолькою не прикривав. Але доглядав їх, либонь, лiпше, нiж панi цуцика. Вони в нього котилися i врунилися кучеряве на всю Херсонщину. В труднiй роботi, в безсоннi випас собi Тимофiй Шах на ранкових росах орден. А що на той час в селi не стало горiлки, мав вiн з своєї нагороди не тiльки шану, а й користь. Кому весiлля, родини - поспiшали до Шаха. Вваживши на прохання, вiвчар надiвав пiджака з "Знаком Пошани" i йшов легкою пастухiвською ходою до станцiйної крамницi, а повертаючись звiдти, притримував руками кишенi пiджака. Опрiч вiвчарства мав Шах ще й iнше ремесло. Майже все своє життя робив на портрети рамки. Тимофiй Шах пам'ятав керiвникiв краще за самого секретаря райкому. Якщо хтось губив у пам'ятi, в якому роцi було обрано чи звiльнено когось, - бiгли до Шаха. Вiн тодi для чогось заглядав собi в покраяну глибокими рисками, пошрамовану долоню, поворушивши хвилину беззвучно губами, казав уголос: "Так... На нього я робив велику дубову раму... Нi, пробачте, брешу на словi. Згодилася стара. Дубову, це на..." I знову заглядав у долоню. I хоч нiчого цього туди не було вписано, життя вкарбувало в Шаховi долонi немало своїх повiстей. Пастушою гирлигою, прикладом гвинтiвки, заступилном, цiпилном, грабилном - всiма сiльськими i мiськими найтяжчими "илнами". Кiлька знакiв вписало воно йому в вiйну санiтарними ношами. На тiй путi доля й звела його з Холодом. Вони тримали з рiзних кiнцiв однi й тi ж величезнi фронтовi ношi. Разом потрапили до полону, разом втiкали, разом ходили в лютi штрафнi атаки, їх поранило одним снарядом, i вони попали до одного госпiталю. А далi Холод вже не захотiв вiдпускати Шаха. В один день i демобiлiзувалися. Холод поїхав до Києва, а Тимофiй у свою Куцу Балку. Був вiн рядовим, а вiд рядових жiнки за чужi помилки не вiдступаються. Однак лишаговата пляма полоненого чорнiла й на ньому. її бачили здалеку i поспiшали звернути з Тимофiєвого шляху вбiк. Тодi саме скiнчилась вiйна. Всi колишнi Шаховi замовцi горiлки, кого обминула на вiйнi куля, ходили по селу попiд руки, в орденах, в погонах, спiвали пiсень, тiльки вiн сидiв на порозi землянки, самотньо тесав для клубу нову велику раму. Йому навiть не доручили овечок. А єдиний Тимофiїв довоєнний орден згорiв у вогнi разом з хатою. I така вхопила Шаха за серце образа, така туга, що вiн вперше за своє життя гiрко напився, почепив на груди двi низки медальйонiв i брошок, - єдиний трофей, який принiс з вiйни на забавку дiтям, - i пiшов на шлях. Медальйони тонко дзвенiли, позаду бiгла табунцем дiтвора, завбачливо звертали з шляху дорослi. А другого дня, похмелившись, Тимофiй спакував у мiшки нехитрi хатнi пожитки, найняв у iндуса коня i, посадовивши на воза жiнку та дiтей, пiдпалив стрiху землянки. - Нехай все старе пiде прахом, - сказав за ворiтьми. - А ти не скигли, дурепо. Все одно на рамках я тепер на всiх вас не зароблю. Бiльше року Шах жив у Києвi, в Холода. Потерпав цнотливою селянською душею, ночував з жiнкою в сторожцi, вiддаючи лише дiтей у хатнє тепло, а на другий рiк Прокiп Гордiйович виклопотав йому кiмнату в пiдвалi. Тепер Шах мешкав у тому ж будинку, що й Холод, на першому поверсi. Для Прокопа Гордiйовича Тимофiй Шах - книга, яку вiн найповнiше прочитав. Та водночас в тiй книзi не вистачало одного роздiлу. З неї було вирвано кiльканадцять сторiнок внутрiшнього монолога. Все життя Тимофiй Шах щось думав. Та так нiчого й не сказав. I не вчитавши тих сторiнок. Холод не мiг достеменно вiдгадати: чи скаже? Шах сидiв на маленькому стiльчику бiля кухонного столика, довбав щось стамескою. Холод, вiддавши добридень жартiвливим "скрипиш?", пiдсунув i собi ослона, але Тимофiй похапливо змiв з колiн стружки. - Чого ж тут? Неначе хати немає. - Може, ти там самогон вариш, боїшся впустити. А це ж на якого портрета?-вказав на свiжоструганi планки. - Клуб замовив? - Клубам тепер постачають майстернi, оптом, а це, як отой казав, на просту людину - на свою бабу... А чого це ви, Гордiйовичу, - постерiг вiн Холодiв сумовитий настрiй, - насичувались. Про що думаєте? - Про смерть. - Хiба вже пора? Вони перейшли до свiтлички. Квартира в Шаха невелика: двi маленькi кiмнатки, чуланчик. Чуланчик сторож теж переобладнав пiд житло, там колись жила старша дочка. А що дочка й син роз'їхались кожне шукати свою долю, то старi впустили собi квартиранта - Євгена Мазура. Мабуть, це легковага, i Холодовi самому смiшно з цього, але йому кортить подивитись Мазурове житло. Вiн знав цього хлопця й ранiше, проте зараз чомусь не мiг поєднати того, що уклалося в уявi, з тим, що розповiдали в лiкарнi. Либонь, випустив щось, не розгледiв. Впiймавши зацiкавлений Холодiв погляд. Шах прочинив дверi комiрчини. - Постояльця немає. А дверей вiн не замикає. Тiльки виварку. В неї не дає заглядати нiкому. - В голосi легка iронiя. Але так вiн розповiдає про всiх. Здебiльшого ще й зображає тих, про кого розказує. Але зараз разом з iронiєю здивований Холод ловить i шанобливi нотки. - Хочете - погляньте. Холод пiдiйшов до прочинених дверей, пересягнув поглядом порiг. В тiснiй комiрчинi - лiжко, плетена етажерка з книжками, стiл, два стiльцi. На пiдвiконнi - колба i штатив з пробiрками. В кутку, за лiжком - на саморобнiм ослонi, - великий цинковий бачок. Звичайний бачок, якi ставлять в шкiльних коридорах та сiльрадах, тiльки накришка до нього примкнута величезними замками за приваренi металевi вуха. - Оце вiн у нiй, - чомусь стишив голос Шах, - варить на плитi зiлля. А потiм вносить сюди. Три днi лiкарство настоюється, i вже тодi роздає. - Всiм роздає? - Всiм. Отакий чоловiк. Бачили - на дверях написано, коли приймає. - Оглядає вiн хворих, вислуховує? - Нi, бере пляшки i наливає. Всiм-всiм. Як Iсус Христос. Ще дає папiрцi, в котрих сказано, який харч вживати хворому. На машинцi папiрцi вистукує. Якби вiн захотiв, давно б озолотився. Але ж жодної копiєчки... I то даремне прокуратура до нього сiкається. Викликають, пiдсилають своїх з пляшечками... А це ж, либонь, i вiн, - прислухався до далеких крокiв. Справдi, клацнув замок, грюкнули дверi. Євген ще довго стукотiв, шарудiв у коридорi - роздягався. Вiдтак вступив до вiтальнi. Мокрий, стрижений, - подарунок собi на день iменин, - зiм'ятий, стомлений. На носi, на випнутих вперед вилицях - крапельки дощу. Видно, вiн не почував їх. Пiд вузькими, зжмуреними очима - нервознi тiнi. Здавалося, Мазур щойно вибрався з вуличної аварiї. - Євгене, - не приховав свого спостереження Холод, - менi видається, вас винiс шторм. Човен розбився на рифах, а ви вистрибнули на сходи ось цього будинку. Євген облизав смажнi вуста, стер рукавом з смаглявого обличчя дощовi краплi. - Не шторм - прорубали днище. - Воно ж, мабуть, броньоване. Хто зважився? - Хто? Ваш... - Мазур кинув хмурого косяка, проковтнув слово. Яке - неважко було здогадатися. - Мене звiльнено з роботи. Тепер вже Холод розкрив очi в подивi. - За вiщо ж? - Привiд можна знайти завжди, коли його пошукати. Запiзнення на роботу... Невиконання планової теми... Не досить низький уклiн, зрештою, - в очах його жахтiла злiсть. - Вам лiпше знати... Мазур не вельми цiнував свою службову посаду. Але вона йому давала грошi на прожиття, давала мiсце для роботи, посуд i хiмiкати для дослiдiв. Тепер же на нього, оярiч тавра шахрая, ще налiпили й тавро лiнтюха, невдатного працiвника. Злiсть i образа клекотiли йому в грудях, готовi пролитися будь на кого. Вiя це почував i тому хотiв сховатися до комiрчини. Проте його зупинив Шах. В сторожових очах поблискували затаєнi вогники. Холод їх ловив, Євген - не помiчав. - Чого втiкаєш? Сядь, посидь. Я люблю розмовляти з тими, кого звiльнили з роботи. Вельми душевнi, правдивi люди. - Я не душевний, я - лютий, - осiдлав стiльця Євген. - Але я можу вдарити лише по ньому, - i справдi грюкнув кулаком по спинцi стiльця, аж луна стрибнула пiд стелю. - Ну, не з дiдька лиха, знайдеться iнша робота, - спробував розважити Шах. - А чого ж. Пiду препаратом, санiтаром... До них, зрештою, - вказав вiн на вiкно. - Бiльше - куди ж. Професор i сторож мимоволi перевели погляди за його рукою. За вiкном вiтряно. Сумно розгойдувались дерева, хльоскали голим вiттям по небу. Над дахами, над димарями важко клубочили осiннi хмари. Вони видавалися схожими на хижих птахiв. Наскакували одна на одну, перекидалися, били крильми, струшуючи з них скiснi струменi. Тi струменi загнали в пiд'їзд зграйку одягнених по-сiльському дiвчат з лопатами в руках. - Ви зараз скажете, що копати канави - теж корисна й потрiбна робота, - правив своє Мазур, - i я наперед пристаю на вашi слова. Хоч менi здається, скоро нiкому буде садовити огiрки i качати з города гарбузи... Та вони й непотрiбнi, хлопцiв на селi мало, пiдносити їх нема кому. Коли б на мене, я заборонив би виїздити з села, не давав би паспортiв. - Тодi це був би феодалiзм, - заперечив Холод, пильно приглядаючись до Євгена великими, але водночас гострими, темно-сiрими очима. Його не дивувало, що Мазур стрибає думкою, говорить з такою злiстю. Вiн розглядав його зараз, мов пацiєнта, вивiряв, чи далеко зайшла хвороба, розмiрковував, до яких вдатися лiкiв. А може, пацiєнт сам вже лiкує себе? Таке теж трапляється. А може?.. Часто людинi взагалi треба понести напочатку невдачу. Вана вигартує душу, викує її для борнi. Вхопивши лиха, поборовши бурю, людина по-справжньому складає цiну тишi. Однак не кожен здатен пережити бурю. Допiру Євген прийняв на себе один шквал. I в човнi його плеска вода. Прокiп Гордiйович вже давно уклав свою думку про Євгена. Мазур - породження вiку, його стрiмкого невпинного бiгу. Вiн дивиться примруженими очима на свiт не тому, що знає про нього мало, а тому, що знає багато. Нi, це не одiж нiгiлiста, "механiка", покроєна примiтивним кравцем - модою. Євген вiддав своє жарке, плазматичної температури серце формулi i математичному розрахунку. Євгенова душа нiби стулена з двох половинок. З старої, прикопченої димом вiйни, i нової, викуваної механiчним молотом i презирством до тої тiнi. Ця, друга, кувалася в прокляттi першої, але вона не переплавила її в собi. Євген переконав себе, що iржа роз'їдає душу швидше, нiж механiзм. Нi, у його власнiй душi струни не поржавiли. I сум, i радiсть торкаються їх, але вiн затискає їх, щоб утихли. Людина не має права давати вiльно лунати їхнiм акордам. Вона може помилитись. Тi струни, на яких найчастiше грає пристрасть, вже й так привели її, людину, до фатальної межi, за котрою - морок, порожнеча, небуття. Яка ж вона велика, коли могла прийти до такого? Свiтом мусить володiти розум, розрахований точно, майже математично. Вiн, а не настрої. Професор знає - так мислить не один Євген. Цi люди - шукачi, котрi збилися з дороги. Так, життя й треба прожити в горiннi. I щоб не пережити себе, не побоятися заперечити того, що зроблено в молодостi, страхатися попсувати те хороше, що знайдено iншими, - не переорати чужi рiвнi борозни, прилягти своєю до них. Тiльки гуртом можна виорати велике поле. Євген же намiрився орати його сам. Не бачить вiн i женцiв, якi мають прийти на його лан. Отак орати навчив його Бiлан. I їм двом стало тiсно на безкрайому полi. - Ну, ще ж не все... Подай на профспiлку, - порадив Шах. - Ет, - махнув рукою Євген. - А може... Згарячу це Олександр Кiндратович, - вщипнув коротко пiдстриженого рудого вуса сторож. - Переходить, одiйде серцем... - Цей чоловiк пiде по живих людських серцях. I ступатиме по них не просто так, а в iм'я чогось. Громадських iнтересiв насамперед. Громадським чоботом легко розтоптати особисте. - Ви так про громадське й особисте... - А як же, - не дав договорити Холодовi до кiнця Мазур. - В свiтi все особисте. Навiть лихо. Все, що ми називаємо громадським, доступне людинi тiльки тодi, коли стає часточкою її душi. - Але ж людина сама будує життя. - Не вона його, а воно її. Сучасна жива iстота - складний механiзм, але таким його зробила природа. Вiд нас залежить небагато. Ми просто дуримо самi себе, возвеличуємо, прагнучи в такий спосiб увiнчати науку про себе ж. Сучасна жива iстота... - Сучасна жива iстота... - цього разу перепинив Холод. - Я не хочу вдаватись до конструктивних схем. Я просто знаю, вона неодмiнно повинна зупинитися на спiв соловейка, заплакати вiд нез'ясненої, не пiдрахованої нiякою кiбернетичною машиною туги, побити пику iншiй iстотi, якщо та повела третю iстоту в театр. Ви, мабуть, i самi могли б навести якийсь свiженький приклад, - примружив хитре око. Євген почервонiв, опустив погляд. "Звiдки вiн?.. - подумав. - Мабуть, був у театрi, бачив нас з Лiлею". На мить це iм'я витiснило з Євгенової голови все. Євген пригадав, що в театрi вони розсварилися з Лiлею. Тепер вже остаточно. Вона пiшла, не досидiвши третьої дiї. її повiв до виходу якийсь знайомий офiцер. Всi цi днi Євген ходив, немов у отруйнiм диму. Мабуть, тому й наразився на сварку з Лiлиним батьком. Євген ледве подавив зiтхання, однак сказав уперто: - От тому вона й iстота. Машина не помиляється. Вона не сумнiвається. Шах ще якийсь час слухав їхню розмову, та потiм пiдвiвся, почовгав до старенького, поточеного шашелем буфета. Пiдняв проти свiтла одну пляшку, другу - порожнi. I вийшов за дверi. Нi Холод, нi Мазур не помiтили того. - Ви не дали менi викiнчити думки, - заперечив Прокiп Гордiйович. - Людина не може мислити кiбернетичне, коли в неї щось трапляється в життi. Ви зрозумiли? А цим вона й велика, цим i красива. Велика в сумнiвах, у ваганнях. У добротi й гнiвi. Людина не може пiдкорити собi любов, ненависть. Не може пiзнати жагу життя. Бо тодi б не було її. Не було б життя. Ми знаємо, як збудована машина. За допомогою її ми вiдгадуємо таємницi неживої матерiї. Але чому мислить людина? Це - невiдомо. I що бiльше вiдмикає людина дверей, то бiльше бачить замкiв попереду. Вона велика не польотом у космос i не вченням Енштейна. I те й те - просто схiдцi на шляху людства. А дерзанням, прагненням. - В цьому я трiшки згоден з вами. Вчення Енштейна - найвище на рiвнi наших знань i наших уявлень. Але воно, мабуть, безглузде з точки зору iншої, третьої площини. Воно теж умовне. Наука мусить складатися не з думок, а з фактiв. За думкою завжди стоїть авторитет. Ми раби своїх винаходiв. - А може, нас веде щось бiльше? Наш свiт весь час розвивається. А в ньому й ми. - Розвивається вiчно. I куди ж? До того. Оце "до" - вже дурниця. А ми яка форма? Ви говорите про людську досконалiсть i красу, про гармонiю свiту. Але ми взагалi не можемо судити про це, бо не знаємо iнших свiтiв. - Нi, я так не казав, - заперечив Холод. - Я казав про призначення. Ми прагнемо пiзнати свiт. I пiзнаємо по частинах. От тут нам i стають на службу машини, нами ж винайденi. Супутники, ракети... - Так. Але... Холод видивився пильним, довгим поглядом у Євгеновi очi, мовив тихо: - А я, коли б мiг, босий побiг би по зiрках. - Щасливої дороги. Тiльки не попечiть пiдошви. В цiй iронiї була своя логiка. Але вiн не може пристати на неї. Професор нiби вiдчував - це не остання їхня розмова. Йому ще доведеться розбивати немало Євгенових переконань. А сперечатися з ним не легко. Його слова - тi ж цвяхи, їх не вхопити голими руками. Мазур сприймає правду, та не до кiнця виважує її. Пiд оцим, пiд яким щойно зштовхнулися вони словами, кутом зiйшлися зараз два найбiльшi полюси свiту. I коли Холод вчора побачив, як у сусiднiм родильнiм корпусi приймали на латане простирадло немовля, вiн у ту хвилину подумав так, як зараз Мазур. Майбутнє свiту на полотнянiй латцi. Крiзь дiрку в пелюшцi дитя бачить i небо, i зорi. А може, саме воно пiде взутими в металевi черевики ногами по зiрках. Може, саме це й є вищою людською метою. Ступити на планети. Може... Йому, Холодовi, цi питання теж крають душу. Людство, мабуть, навмисне втiкає вiд них, не дає вiдповiдi. Воно згорнуло їх у звичайний, мiцний фiлософський клубок i не хоче перемотувати його. Навiщо? Щоб потiм перемотати ще раз? Прокiп Гордiйович розумiє це i не поспiшає вхопитися за випадковi кiнчики. Хоч кiнчикiв тих щодень виглядає бiльше. Ми їх просто зв'язуємо, зсукуємо, запихаємо досередини. Знав вiн i те, що йому нiчого сказати Євгеновi. Дивився на Євгена, i думка його двоїлась. Бачив не будеяну людину, напхану знаннями, але видючу й слiпу водночас, її шматують сумнiви. I сумнiви лячнi. Це вже не вагання творення. Не тривога за будучину. Коли людина сумнiвається в своїй працi, тодi вона кожного разу починає з новим поривом. Але в Євгена iншi вагання. Певнiше, вiдсутнiсть будь-якої вiри. Професоровi дивно це. "А може, ти й справдi обманюєш себе? Все твоє життя - в невдачах, в борнi. З чимось, за щось. Ти мав у ньому кривди i радощi. Радiсть творiння, радiсть працi. Може, це й не найвища радiсть, але висока. Вона наповнила всi твої днi змiстом, а душу - певнiстю й силою". Ох, яку почуває в собi силу! Вiн прикро пiдiйшов до того, до чого боявся колись доторкнутися мрiєю. Що, вважав, призначено iншим. I ось тепер осягнув - не лише iншим. Йому теж. Вони такi ж, як i вiн. Холод усвiдомлював - вiн не звершив своєї мрiї. А чи можна звершити її? Адже чи не найбiльше це розчарування - звершена мрiя. Здiйснена мрiя - вiдiбрана мрiя. Щастя людини в тому, що мрiя росте разом з нею, що попереду завше зорiє нова, незвершена мрiя. Прокiп Гордiйович окида мисленим зором свiй путь i бачить - весь вiн у вибалках, байраках, колючiм тернi. А поруч iншi шляхи. Немов у тiй казцi: "Пiдеш лiворуч... Пiдеш праворуч..." I все-таки, коли б знову спинився на роздорiжжi, пiшов би цим самим. Тяжким, нерiвним. Вiн виходив його без нарiкань, без каяття, без заздростi. Пройшов, мабуть, i тому, що нiс з собою вiру. М'яту, топтану, але нiс. Вiру в людей, в їхнi новi, великi iдеали. Скiльки переступив на своєму шляху порад, - мудрих, звабливих на перший погляд, але за ними стояли виготованi каркаси, в котрi заганялися людськi душi. Каркаси - мiцнi i красивi, але людським душам в них тiсно i холодно. Євген побачив цi каркаси. Але, вжахнувшись їх, несвiдомо будує свiй, одмiнний, сталевий. - Що ж веде, що кличе Євгена? Куди простелилася його путь? Чи ж далеко сягає своїм зором наперед? Прокiп Гордiйович розмовляє з Мазуром, а його натоптана спогадами пам'ять видобуває з товстого стосу iншу стрiчу, iншi суперечки. Доля привела до нього ту людину, вже покалiчену душею i тiлом. Хоч зi всього було видно, що ще недавно то був мiцний чоловiк. Звали його Жоржi. Негр Жоржi - один з революцiйних вождiв чорного континенту. Вiн захворiв у поїздi, його зняли в Києвi i поклали до Прокопа Гордiйовича. Цей африканець був першим, хто видобув вогонь для революцiйного багаття. На тому кострищi згорiли чужi фальшивi iдеї i гасла, а вiдтак, в невмiло роздмуханiм полум'ї, i iдеї тих, хто його розпалював. На цьому ж вогнищi вигорiла душа Жоржi. В порожнє дупло вселилися зневiра, прокляття i зненависть. Прокiп Гордiйович навiдував свого пацiєнта щодня. Бо тут доводилося лiкувати не лише хвору нирку, а й покалiчену душу. Душа ж у негра велика, й зневiра в нiй вмiстилася теж величезна. Зневiра до всього свiту. Вiн ненавидiв усiх. Слова кидав з пристрастю, рвав їх з самого серця. Прокiп Гордiйович i зараз пам'ятає його, схожi на промови, розповiдi. "Люди безсилi. Вони нiбито зробили страшенно багато, але насправдi - мiзерно мало. Вони все ще не можуть змiркувати, як подiлити порiвну шматок хлiба на всiх. Вони не можуть спiльно користати безмежний зелений простiр. Не можуть i не зможуть, бо дiлити треба доброту i пiдлоту, хитрiсть i щирiсть, а це неможливо. Не хочуть навiть зрозумiти - чим живе людина, з чого треба будувати життя. Розумнi, але наївнi люди-утопiсти гадали - будiвництво нового життя треба розпочинати з театру. Колонiзатори були переконанi: основа добробуту й порядку - тюрма. Тюрма i мiсiонерська школа. Остання мусить прищепити зколонiзованим людям чужi звички i мову. Вони добре знають, що чужа мова на рiднiй землi - це весiльна музика на похоронi. Насправдi ж у свiтi все значно простiше. Людям потрiбне житло. Хата, в яку нiхто не має права зайти без стуку. Ви, мабуть, не згоднi?" Холод не згоджувався, хоч i розумiв, що йому нi в чому не вдасться переконати африканця. Професор у суперечках просто ставив iншу мету: вивести хворого з тяжкої, гнiтючої рiвноваги. Щоб кипiв злiстю, щоб повернувся до боротьби, а значить, i до життя. Жоржi приїхав до нас, вiн побачить нашi небуденнi в буденностi днi, i вони одволожать його душу. Вiн знає багато, але далеко не все. Пiд кiнець лiкування негр вже не тiльки охоче вступав до розмови з професором, а навiть намагався жартувати. А нещодавно надiслав розважливого листа. Холод ставить в думцi поруч африканця i Євгена, ловить у них велику спiльнiсть. "Мабуть, i лiки їм потрiбнi тi ж самi", - подумав. Йому й шкода Євгена i трiшки гiрко за нього. Євген фарбує чорно вiд власного невдоволення. Вiн ладен звинуватити в своїх невдачах весь свiт. Отак воно часто трапляється в життi... Ми бачимо плями в душах iнших, але дуже мало клопочемось власною досконалiстю. I все ж у Євгеновi є щось таке, що йому подобається. Пружина, якої, як йому видається, не вистачає в Олега. Такий, як Мазур, прийде до мети. Йтиме до неї i в хурiю, i в дощ, i в спеку. Прийде, знайшовши людину. Людей. їхню суперечку обiрвало веселе побрязкування чарок. Шах покраяв ковбасу, розкоркував пляшку. - Ну ж бо - по першiй. Холод охоче взяв чарку. Вiльно йому i просто почувається в Шаха. I вiн знає - чому. Тимофiй не сковував його принизливою шанобою, запобiгливою гостиннiстю: "Не погребуйте... Ми люди простi", як декотрi, вже не так-то й простi знайомi. - За ваше здоров'я, - перехилив чарку Шах. - За моє здоров'я вже випито стiльки горiлки, - перехилив за ним i Холод. - Як воно й тримається? - Слухав я вас, i такi ви розумнi, аж менi страшно, - мовив далi без усякого зв'язку Шах. - I весь люд зараз чи то порозумнiшав, чи то налякався. Куди не пiдеш, скрiзь про ракети, супутники, якiсь розумнi машини. - Роботи, - пiдказав Євген. - Еге ж, роботи. А скажiть менi, а тi роботи п'ють горiлку чи нi? - Поки що нi, - посмiхнувся Євген. - Хiба не вистачає? - Нi. А тiльки чого горiлка погiршала? - Рецептура не та, або вхiдний продукт... - Хiба... Забули що? - А чого, як ви гадаєте? - запитав Холод. Вiн знав, що за Шаховими словами щось ховається, але поки що не мiг вiдгадати що. - Ну... На горiлцi важче... Я на чомусь iншому. От, скажiмо, на кожусi. Шив менi колись на селi кравець. Пiсля того вiн щодня зустрiчався з ним, з моїм кожухом. Здоровкався, випитував мовчки: "Ну, як, не розшиваєшся? Не жмеш пiд руками? Не рiжеш? Добре. А ковнiр чого ззаду вiдстовбурчився? Рахуба! Треба хоч цього, що зараз, ушити до ладу". Холод весело смiявся на ту розповiдь. Своїм прикладом Шах обiйняв усю стандартизацiю життя. В Шаховiй головi заховано в десять разiв бiльше, нiж написано на простакуватiм обличчi. В легкiй жартiвливiй бесiдi непомiтно сплинув час. Старенький годинник на стiнi прохрипiв десяту годину, коли Холод став збиратись додому. Євген ще ранiше пiшов до своєї комiрчини. Попрощавшись з Шахом, Холод постукав у дверi. - Мазур, - покликав вiн. I коли той прочинив дверi: - Переступiть порiг, а то посваримось. Я ось що хотiв вам сказати. Завтра виходьте на роботу. В наше, друге вiддiлення. З директором лiкарнi я поговорю сам. - Може, ви думаєте, що я облишу свої дослiди? - Тодi б я помилився в вас. * * * Прохолодна осiння нiч наслала студений ранок. Холод iшов, сховавши руки глибоко до кишень плаща, мерзлякувато зсутуливши плечi. Довкола Прокопа Гордiйовича - живий вир. З кошиками, клунками, сiтками поспiшали на базар люди. Але вони не заважали йому думати. I мiдний передзвiн прибитого морозом листя над головою, i гудiння перемерзлих за нiч стовпiв теж не вiдлякували його думок. Гамiр будив у ньому думку, мов водопад луну в горах. Йому взагалi найлiпше думалось у ходi, а працювалося в свята, в недiлi. Коли на вулицi - гомiн, коли за стiною-музика. Може, це був виклик? Мабуть, так. Виклик собi. Десь ойкнула сирена, страх струснув вулицю. Той звук пробудив i його, повернув думки до сьогоднiшнього дня, до роботи. Вiн саме порiвнявся з ворiтьми базару. I тут зупинився. Так, ще сьогоднi ранком нагадував собi - не забути зайти сюди. Вчора ввечерi востаннє оглянув Iгорь-ка. Сьогоднi хлопчик має виписатись. "Прижилося паця. До кабiнету, як у власну кiмнату". Але професоровi чомусь сумно. Вiн ходив по базару, шукав мiцних, червонобоких яблук. Таких, щоб хрумтiли, щоб бризкали соком, щоб пахли п'янко-п'янко. Щоб... запам'яталися. Здається, оце вони. - Що коштують вашi яблука? Недоказане питання вмерло на губах. Прокiп Гордiйович дивився на продавця, i в його очах загорiвся неспокiй. Дядько стояв, обiпершись животом на базарняний стiл, важким поглядом дивився поперед себе. Обличчя його - немов розрiзане яблуко, на цiй неприроднiй блiдостi, неначе причепленi, - вуса. Лiвою рукою тримався за груди. Холод перегнувся, взяв продавця за руку. Той клiпнув повiками, в його очах ледь засвiтилось здивування. - Ви... що це? Я зараз... на ваги... - Сiм, вiсiм, дев'ять... - рахував у думцi Прокiп Гордiйович. -Чоловiче, чому це ви виїхали на базар? - Жiнка казала - не їдь, - видавив дядько винувату посмiшку. - А я думав - пройде. Завсiгди минало. Коли б сiсти... Може б, i ниньки... - Вам треба до лiкарнi. I - не гаючись. Прокiп Гордiйович, вже не запитуючи згоди, зсипав у мiшок яблука, покликавши покупця, котрий саме пiдiйшов до сусiднього столика. - Допоможiть занести в камеру схорони яблука i здати ваги. Людина захворiла. Дядько ледве заперечував, - було видно, що йому байдуже все. За хвилину Прокiп Гордiйович вiв його пiд руку до зупинки таксi. - Маєте клопiт... Даремно ви, - шелестiв хворий. - Вже менi не бришкати... Я це знав. Жiнцi не казав... Щоб не лякати. Минулого лiта я в себе в районi лежав. Три мiсяцi. Кажуть, один тiльки у Києвi прохвесор вмiє такi операцiї... Та й то коли як випаде. - А я вас i веду до того професора, - сказав Прокiп Гордiйович. Приїхавши в лiкарню, вiн припоручив хворого лiкарям з прийомного вiддiлення, а сам пiшов нагору. Хотiв тiльки роздягтися, вiддати необхiднi розпорядження i вернутися назад. Але повернутися довелось не скоро. Бiля дверей кабiнету його зустрiв помiчник завiдуючого, найстарiший у вiддiленнi, глухуватий лiкар, прошепотiв на саме вухо, але так, що чули й на сходах: - У нас комiсiя. Вас чекають. Завiдуюча вiддiленням Варвара Iванiвна сидiла перед головою комiсiї, на всю свою силу вдавала байдужiсть. Але тiльки вдавала. Вiдчувала, як всю її пронизують невидимi струми, печуть, висотують сили. Подумала, що, мабуть, отак почувають себе люди на отiм страшнiм електричнiм стiльцi. Ой, лiпше вже, коли б пiд нею був отой стiлець. Вона б сама ввiмкнула струм. Одна мить - i кiнець мукам. - Хочемо знати вашу думку про професора Холода. Який вiн?.. Вона вже не чула, що допитували далi. "Який вiн?.. Який вiн?.." Коли б ви знали, який вiн... Коли б ви знали, як шалено, гаряче кохає його. Кохає багато лiт. Ох, як це тяжко - любити в безнадiї. Коли б хоч раз глянув на неї так, як просить її серце. Один-єдиний раз... Нехай би стиснув, щоб вона криком ввiйшла в його душу. Жила в ньому смутком, журною мелодiєю, спогадом, бiллю. А вiн... Нi, вiн лихий. Жорстокий. Адже знає, що тримає в руках чуже серце. Ласкавий зi всiма i холодний з нею. Вiн для всiх, тiльки не для неї. То нехай же... Нехай i йому вiд неї мука. Нехай спiзнає хоч краплю того, що спiзнала вона. - Так, я мушу розказати правду. Говорила, обпiкалася власними словами. Жаль звивався на серцi, страх рвав душу. Розумiла, що топить дорогу людину, що вже втрачає її до кiнця, їй було гидко себе, було страшно. - ...Нещодавно покрив самострiла. Так, так, не дивуйте - самострiла. Чи саморуба. До нас приходять i такi. Вiн не встиг за вiдпустку перебудувати хату, а щоб виписатись на бюлетень - вiдрубав собi пальця. Кiнчика, останню фалангу... Почалося нагноєння... Холод три днi тримав його в лiкарнi, а тодi вiдправив на завод, на роботу. Але нiчого не написав туди. I в iсторiї хвороби записав - випадкове поранення. Перевiрте самi. Професор взагалi самоуправствує. Приймає людей, якi йому до вподоби. Приводить їх навiть з вулицi. Он i сьогоднi привiв якогось дядька. Земляка, мабуть, або родича. Без документiв, без довiдок... Вiн нi з ким не рахується... Вiн... Камiнна, егоїстична людина, здатна... здатна... Варвара Iванiвна заплакала. Члени комiсiї похитували головами, переглядалися. Отак стероризувати людину, досвiдченого, спокiйного лiкаря! Довести, щоб виплакувала правду, мов безпомiчне дiвча! РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ Тяжко проростає дерево на новiм грунтi. Та ще коли має мiлке корiння, незвичне пробивати камiннi товщi, та ще коли вiтри розхитують стовбур. Гаразд, якщо стає для корiння простору, а поруч цього дерева брунькуються iншi, напинають вiтри в свої крони. Люди - не дерева, мусять самi зчiплюватись кронами. У бригадi в Кузьми Сидоровича двадцять вiсiм чоловiк. Працюють вони в чотири змiни. Весь заробiток приносять в одному кашкетi, дiлять на двадцять вiсiм часток. Нiхто тут нi за ким не наглядає, не вiдмiрює шнурками i тоннами чужої роботи. Тi метри i тонни на всiх. Але хiба зважиться хтось сiсти сам на перепочинок - перекласти частку своєї ваги на iншi плечi? Хiба пiде, не пiдготувавши мiсце до працi своєму товаришевi, котрий завтра чи позавтра готуватиме мiсце йому? Май душу черствiшу за кварцовий пласт, i її пробуравить совiсть. Колись незрозумiлий, казенний, як видавалось Олеговi, лозунг колективної працi вiдчутно постукав йому в серце. Може, то з прохання Кузьми Сидоровича, а може, й самi, але в першi днi хлопцi намагалися вiдтиснути Олега до легшої роботи. Його i Андрiя. Та обоє волiли б за лiпше розсипатись порохом, нiж погодитись на таке. В Олеговiй головi нiби переплуталось все. Дивився на товаришiв i дивувався, як красиво, як просто переплiталися вони в один ланцюг працею, мрiями, дружбою. Вiн був певен, що це добрий випадок зiбрав докупи оцих людей, злютував у один пласт. Навiть уявою не мiг змалювати цей пласт помережаним розколинами, пощерблений лизунами, - цих людей - сердитими, знервованими. Вiн би не повiрив, коли б хтось йому сказав, що колись вони брали один одного за барки, що бригада недовиконувала норм, що єднало їх одне - чарка. Але коли б так, то стримати їх мiг тiльки мiцний ретязь, а натягати його - мiцна рука. Їхнiй бригадир, Кузьма Сидорович, руку мав маленьку, теплу, - здоровкаючись, вiн ледве потискував Олеговi пальцi, - i сам був комплекцiї непоказної. Хоч, переповiдали, в молодостi славився борцiвською силою: по двi години без вiддиху буравив електросвердлом породу, тримаючи в зубах акумулятора в три кiлограми вагою. Та то - колись. Бо потiм вирвався на волю лютий вибуховий пломiнь, пiдiм'яв його пiд себе, кинув i нанизав на потрощеного стояка. Кузьма Сидорович на тiм стояковi залишив свою силу. Вибух пожер її. Бiльше року пролежав у палатi хiрургiчного вiддiлення i вже не спромiгся зiбрати докупи й половини її. Вiн зараз харчувався тiльки дiєтичними стравами, часто кволився. Але, мабуть, мав Кузьма Сидорович iншу силу. Силу налитого добротою серця. Хлопцi в його бригадi - молодi, майже кожен переступив якусь невдачу. Називав їх синочками, а лаяв горобцями. Вiн нiколи не сварив за недоладно виконану роботу. Сам брав у руки сокиру, лопату, свердло, - iнструмент промовляв за нього. Вiн вчив хлопцiв iншої науки: як вiдрiзнити несправжню покрiвлю вiд справжньої, як розпiзнати загрозливий кумпол, як визначити без газомiра концентрацiю газу, як швидше вибрати вугiлля. Хлопцi зважали на всi поради бригадира. Опрiч одної - поради щодо безпеки. А може, то час пiдтискував їх так прикро до неї. Вiн добувся й сюди, пiд землю, лунко бив у вуха втраченими хвилинами, манячив перед очима нормами, котрi втiкали вiд них, мов марева в пустелi. Ледве пiдривник скiнчував обвалення, вони вже кидалися в розжаренi газовi вихри, в порох, в спеку. Та все те, либонь, знав i Кузьма Сидорович. Вiн i сам не чекав, коли до кiнця вляжеться пiд водяним струменем вихор. В оцих вихрах, в робочому гуркотi й гартувалась Олегова душа. Поволi звикав до рiзночасового сну, до гуртожитку, до товариства. I вже йому колишнє життя здавалося примарним i нiби аж несправжнiм. Справжнi в ньому тiльки Лiля, батько. Кiлька разiв сiдав писати Лiлi листа i шматував, шматував папiр, шматував свої чуття. Вiн все частiше бачив, як вертається в мiсто, як пройде повз Бiланiв палiсадник, повз неї, пройде незалежним, дужим шахтарем, ще й, може, заслуженим, з значком або й орденом, i його праця набувала свого змiсту й мети. Так, тепер йому було задля чого жити. I все ж щось потьмарилось у його спогадах про Лiлю. Отут, далеко-далеко вiд Лiлi, йому нiби вiдкрилося щось у нiй. Пересiвав сказанi нею слова i бачив, якi вони легкi. Лiля гралася його любов'ю, мов кицька паперовим жмутиком. Вона навiть тут, в споминi, втiкала вiд нього. А вiн... Вiн не мiг забути її. Як не можуть забути коштовної, хоч i небезпечної iграшки. Якось Олег пригадав, що в нього вдома, в столику, залишилась фiнка. її привiз з Iталiї Олеговi в подарунок один батькiв знайомий. Красива, з рiзьбленою, слонової костi колодочкою, блискуча, гостра. Нею приємно бавитись, хоч i небезпечно. Легко можна порiзатись. Але до чого тут фiнка? Вiн аж посмiхнувся такому спiв-ставленню. Вiд споминiв про батька думка його втiкала сама. I тiльки втомлена, збагнувши марнiсть втечi, побитим псом верталась до батькового порога i влягалася там. Закрайками душi Олег ловив якусь невизначенiсть, якусь провину перед батьком i ховався вiд неї. Вiн знав, що Андрiй - єдино кому признався про батька - написав у Київ листа, але вдав, нiби не знає нiчого. А в його життя йшли iншi люди, iншi турботи. Якось Олег повертався з шахти з Кузьмою Сидоровичем. Хлопець наздогнав бригадира на бульварi. Кузьма Сидорович iшов неквапливо, далеко вбiк вiдставивши руку з великим, перев'язаним кольоровою стрiчкою пакунком. - О, ти! - радо потеребив вiн вуса, побачивши Олега. - Додому? Завези оцього пакунка. - Вiн знову скубнув вуса, але тепер нiби нiяково. - Припоручила менi дочка. Щось їй тут перешивали... А менi ще в клуб, на збори... Мiй дiм за гуртожитком, на Привiтнiй, сьомий номер... Коли б це був не пакунок, а ковадло, то й тодi Олег радо завдав би його собi на плечi. Його вiн внiс до трамвая на долонi, над людськi голови, щоб не зiм'яли. За всю дорогу навiть не вiдважився помацати за рiжок. Хоч кортiло. Трамвай весело мчав повз осiннi садки на околицю. Там, за двома рядами гуртожиткiв, - старий шахтарський виселок, оснований ще в часи Юза. Привiтна - нова вулиця, вибудувана вже пiсля вiйни. Стандартнi будиночки, маленькi хлiвцi, високi огорожi. Майже в кожнiм дворi на ланцюзi пес. Гавкiт супроводжує перехожого вздовж всiєї вулицi, сигналiзує про чужинця. В цьому дворi пса не було. Та був iнший сторож. Великий бiлий гусак низько пригнув голову, потупотiв з шипiнням навперейми хлопцевi. Олег бокаса, щоб таки не вчепився в холошу, вiдступив до сiней i, обкрутившись, шарпнув дверi. I враз... Далi вiн ледве що й пам'ятав з переляку. Просто на нього падало щось бiле, велике, разiв у десять бiльше за гусака. Воно боляче дзьобнуло його по лобi, накрило з головою, повалило на колiна. Олег борсався на землi, задкував до ворiт, волочачи на собi якусь потвору. Врештi, те бiле спало йому з очей, Олеговi провиднiлось. Вiн побачив, що волочить драбину, що ногами топче простирадло i що пiд призьбою стрибає на однiй нозi, вхопившись руками за другу, дiвчина. Олег ди