Панас Мирний. День на пастiвнику
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
- Грицьку про-о-оклятий! Грицьку ка-а-аторж-ний! Гри-и-ицьку! - гукав
одного лiтнього погожого ранку невеличкий хлопчик лiт дев'яти, стоячи на
високiй буртi, кругом укритiй молодою i зеленою, як рута, травою.
Сонце пiднялось вже височенько i, гаряче, iскристе, обливало i бурту, i
хлопчика, i кругом широке поле своїм огнистим свiтом; горiла молода трава
на буртi зеленим огнем; неопавша роса свiтила i вiдбивала дорогим
самоцвiтним камiнням. Одежа хлопчика - лихi вибiйчанi штанцi, засуканi аж
до колiн, латана сорочка i на головi з передраним козирком картуз - пiд
тим свiтом теряли свою злиденнiсть, неохайнiсть,- i латки i дiрки
вiдбивали так красиво, дивились так мило, мов маляр намалював ту картину,
а не жива вона стояла перед очима.
Картина була справдi чудовна: з бурти, мов з високої гори, видно було
на праву руч мiсто. Церкви пiдняли високо угору свої круглi голови, сяли у
прозорому повiтрi золотими банями, зеленiли їх залiзнi покрiвлi, моз
травою вкритi, бiлiли бiлi боки, мов з крейди виструганi; помiж церквами
хати, людськi огороди тонули в гущавинi темно-зелених садкiв. Он i рiчка
блищала, звиваючись змiєю по жовтому пiсочку i пускаючи легенький димок
туману з себе, а через рiчку перекинувся мiст - тонкий, узорчатий, мов з
волосенi виплетений. Тута ж, недалеко вiд бурти, мов крiпость перед
мiстом, висока кам'яна стiна обвивала кругом великий розкiшний садок,
здоровенную пустку-будинок - Ратiєвщину. А на лiву руч вiд бурти
розiслався степ, рiвний, як долоня, широкий i довгий-безкраїй, тонув у
своїй просторiй просторостi, у своїй зеленiй травi, спершу аж
темно-зелений, а чим далi - блiдiший, голубiший, поки не сходився з краєм
блакитного неба, де, здавалось, вiн загнувся угору i пiшов уже попiд
небом. Серед його хвилi хвилями золотого сонячного свiту так i ходять, так
i переливаються, то здiймаючись угору, то опадаючи униз; над ними сотнi
срiбноголосих жайворонкiв непримiтне в'ються, i їх весела i радiсна пiсня
дзвенить, розходиться, розсипається, здається, сизо-прозоре повiтря само
бринить-спiває... А на темно-синьому полi неба огненне коло сонця грає,
прище свiтом, стрiляє довгим промiнням, сипле непримiтними iскорками
жару,- невiдомий коваль невiдомим мiхом роздув те величне та чудовне
огнище свiту! Гарно усюди, красиво так,- не надивився б, не налюбувався!
Та не дивуватися, не любуватися вилiз хлопчик на самий вершок високої
бурти, по боках котрої, щиплючи травицю, ходило десятеро овечат i двоє
телят,- байдуже йому було i про їх. Вiн вилiз, щоб з високостi пiдглядiти,
де заховалися Грицько та Василь,- його рiдний i двоюрiдний брати, з
котрими вiн ще до сходу сонця вигнав ту худiбчину пастись. Хлоп'ята,
поснiдавши i щоб чим-то згаяти, то згаяти час, задумали гратись у
пiжмурки. Першому випало жмуритись Грицьковi,- старшому вiд його братовi.
Бистроокий, вiн зразу пiдглядiв Iвася, що приткнувся за буртою у балочцi
пiд широкою лопушиною.
- Вилазь, вилазь, Iвасю! Знайшов, бач, глухий куток, лопушину! - кричав
на його з бурти Грицько, регочучись.
Прийшлось Iвасевi жмуритись. Не вспiв вiн очi закрити, як Грицько
крикнув: "Уже!" Iвась кинувсь шукати. Оббiг кругом бурти, спустивсь у
балочку, обдививсь, обшарив усi бур'яни - нема Грицька! Не думаючи швидко
знайти брата, Iвась кинувсь за Василем. Вiн бачив, ще як Грицько жмурився,
Василь похилив прямо до Ратiєвщини.
- Я знаю, вiн у ровi мiж шипшиною засiв,- промовив сам до себе Iвась i
ударився туди.
Шукав по бур'янах, заглядав у рiв, свистав, гукав,- i тiльки його
дзвiнкий голос лунав мiж гущавиною високих берестiв та пахучих лип, що
спускали свої широкi гiлки по бiлiй стiнi у рiв, мов подавали кому руку
або намiрялись досягти до шипшини, що, так красно цвiтучи, поросла по
окопу,- Василь не окликався, не одгукувався. Досада розбирала Iвася, як
його так зразу наглядiли, а вiн аж ухоркався, шукаючи, а й досi нiкого не
знайшов.
Повернув вiн знову до бурти. Дорогою, мов з-пiд землi, донеслося до
його Грицькове "ку-ку!". Вiн разiв з п'ять оббiг кругом неї - нема нiгде.
А його голос вiн чув. I так виразно гукнув "ку-ку!.." Ось знову гукає.
- Ага! ти у балочцi,- радiсно скрикнув Iвась i побiг трохи не вдесяте у
балочку. Шукав, лазив, кожен кущик обдивлявся - немає. Ще бiльша досада
його проймає, аж сльози розбирали.
- Нехай вам бiс! - промовив вiн i вилiз на шпелень бурти.- Звiдти так
видно кругом,- уже хтось десь та виткнеться.- I от вiн дивиться,
розглядає, чи не поворухнеться де бур'янина, чи не зашелестить травиця,
може, де замаячить постать або Грицькова, або Василева... Теля бекнуло, i
слiдом за його беканням почулося втретє Грицькове "ку-ку!".
- Грицьку проклятий! Грицьку каторжний! Грицьку! - зарепетував ото
Iвась, теряючи надiю знайти брата.
Йому не так досадно було на Василя,- той далеко пiшов ховатись,- а
Грицько - Грицько тут десь,- вiн тiльки закрив очi, а той i гукає: "Уже!",
а от не знайде нiяк. Нiгде б так i затулитись, немає таких потайних
захистiв, а ото не знайде!
- Хай же вам iрод,- рiшив Iвась i, забачивши на травi проти сонця
червоненьку комашину, присiв до неї. Комашина, почувши на собi чужий
погляд, заворушилася, поморгала невеличкими усиками i затихла. Зразу Iвась
забув i свою досаду, i свої жмурки.
- Iч, хитра яка! - промовив вiн, ухопивши комашину у руки, i, положивши
на долоню, почав дратувати її травиною.
Комашина не заворушилася, задравши угору чорнi нiжки, вона лежала, мов
нежива. Що не робив їй Iвась - i перекидав, i ворочав,- нежива та й годi.
- Пiдожди ж! - промовив вiн, лiг на буртi, одставив геть вiд себе руку
i терпляче дожидав, коли комашина заворушиться.
Час не стояв; сонце пiдпливало все вище та вище, не грiло вже, а почало
допiкати. Жайворонки затихли у степу; з Ратiєвщини тiльки доносилися птичi
голоси,кропив'янки розкидали своє цьомкання у кущах, iволги з лип щось
белькотали на увесь садок, горлицi жалiбно туркотали у бузку, сороки
скреготали, стрибаючи по стiнi i махаючи своїми чорними хвостами, а там,
серед самого саду, у зеленiй гущавинi непролазних кущiв розлягалися
соловейки. Скiльки їх! i як вони голосно щебетали!
Iвасевi про все те було байдуже; вiн не тiльки не дослухався до того,
вiн не примiчав i того, як немилосердно сонце пекло-палило. У його своя
iграшка, своя забава,- ця хитра червона комашина хоч би усиками моргнула,
нiжкою повела,- хоч убий!
- Бач, ти граєшся, а не шукаєш! - роздався ззаду його голос. То був
Грицько.
Хто б не глянув на його - зразу одгадав, що то рiдний брат стоїть перед
Iвасем: однакове чорне волосся, однаковий з горбочком нiс, чорнi, як
терен, очi, загорiле довгобразе лице. Тiльки вищий Грицько, бо двома
роками старший вiд брата.
- Що ти тут робиш? - спитав вiн, присiдаючи на травi.
- Бач, комашина! - вiдказав той, простягаючи руку.
-То сонечко! - угадав Грицько.
-Сонечко? - скрикнув Iвась i почав вигукувати:
Сонечко, сонечко!
Виглянь у вiконечко,
Бо татари iдуть,
Тебе зарiжуть,
Твоїх дiток заберуть!
Грицько пiддержав брата, i обидва закричали, Грицько товще, Iвась
тонше:
- Сонечко, сонечко!..
Овечата, зачувши голоси своїх пастушкiв, задеренчали ; руденьке телятко
бекнуло; чорненький бiлоголовий бичок задрочився: задравши хвiст угору i
опустивши голову униз, вiн пiшов вподовж поля вистрибом-вистрибом!
- Дивись, дивись, що бичок робить! - скрикнув Грицько. Iвась озирнувся,
i обидва зареготались.
Бичок, мов образившись вiд їх реготу, як вiтер, попер вподовж поля.
- Бицю, бицю! - гукнув Грицько, схопившись, i майнув навздогiн. Iвась,
стуливши руку, щоб комашина не випала, собi, як опечений, подрав
навперейми.
Той бичок, з-пiд Чорнушки, корови, був любимець Iвасiв. Вiн його сам
доглядав, напував, чистив, а часом, одiрвавши вiд свого рота шматок хлiба,
давав йому. Як тiльки знайшовся вiн, мати припоручила його Iвасевi. "Це ж
уже твiй бичок буде",сказала вона. Iвась тодi з радощiв аж пiдстрибнув i
так коло його ходив, що нiкого i близько не пiдпускав. Недаром вiн i
тепер, як опечений, схопився. Не дай, господи, забiжить вiн до Пилипенка в
траву! Не дай, господи, його спiймають там!
- Переймай, переймай,- чимдуж кричав Iвась на брата, а сам - землi пiд
ногами не чув, як той вiтер, мчавсь.
Грицько таки забiг вперед. Бичок став i, мотаючи головою, грiзно
дививсь на його.
- Бицю! бицю! - кликав той.
Бичок товсто загув, мов сердито гримнув: не лiзь! - i наставив молодi
рiжки.
- Бицю! - роздався коло бичка голос Iвасiв.
Бичок повернув голову.
- Бицю, бичушка! - розлягався Iвась i вхопив за нашийник з каблучки.-
Чого ти, дурню, тiкав? Тебе вкусило що? Укусило мого бичка? -допитувавсь
Iвась, гладячи його i по мордi, i по спинi, i пiд черевом. Бичок покiрно
стояв, струшуючи шкурою, i знай поривався лизнути Iвасеву руку.
- Бе-е-е! - зично скрикнув, пiдокравшись ззаду, Грицько.
Як стрiль стрiльнула,- бичок зiрвавсь з мiсця...
Гаразд ще, що Iвась не випустив каблучки з рук а то б тiльки й бачили
бичка. Тепер вони разом бiгли: бичок, вистрибуючи, уперед, Iвась,
задержуючи його,- за ним. Ззаду Грицько розлягався з реготу.
Насилу Iвась спинив бичка i зараз почав лаяти брата.
- Регочеться! Гарно, не бiйсь! Тiлько вiзьму та на твоєму баранi верхи
i сяду! - грозивсь Iвась, червонiючи.
- Ану поїдь! - казав Грицько.
- А що ти менi зробиш? Вiзьму - сяду та й поїду! - i намiрявся вже
кинути бичка.
- Всю морду тобi поб'ю,- перебiгаючи навперейми, гукнув у свою чергу
Грицько.
- А я батьковi похвалюся.
- Хвались! А я все-таки тобi морду поб'ю.
- Морду? Який голiнний до морди! Я ж тебе не займав?
- А я тебе займаю? - питав Грицько.
- Так бичка займав.
- Ти б дякував, дурню, що я його перейняв, а то б якраз був у Пилипенка
в травi,виправлявся Грицько.
Iван замовчав i, зайшовши у тiнь бурти, лiг; вiн сердився на брата.
"Як йому, не бiйсь, усе можна! - думав вiн,- заходився бичка лякать -
iграшки знайшов! Он десь через його i комашину згубив".
Грицько, повернувши на степ i посвистуючи, почав збивати цурупалком то
вершки високої чорнобилi, то червонi головки будякiв.
Довгенько хлопцi були собi нарiзно. Iвася досада давила, i, лежачи у
тiнi на травицi, вiн пригадував, як би його братовi вiддячити! Думки у
невеличкiй головi бiгли, як хмари у бурю, нiгде не зостановлюючись, нi об
вiщо довго не зачеплюючись. Небагато треба, щоб уражене дитяче серце
переболiло, замовкло. Iвасевому помiг бичок, з-за котрого i схопилася
недавня спiрка. Передрочившись, вiн пiдiйшов до Iвася i, як вiрна собака,
почав лизати своїм шорстким язиком ноги. Iвась дригав ними, а бичок
наставляв круто лоб, хотiв, видно, битись.
Iвась угамував бичка любими словами. Вiн звав його i бицею, i бичушкою,
i славним бицунею. Бичок, награвшись, лiг бiля Iвася, положивши на його
голову. Така дружба, таке товариство пiшло мiж бузiвком i невеличким
хлоп'ям.
- Iвасю! Iвасю! - трохи перегодом гукав Грицько, несучись полем до
бурти.
- Чого? - одгукнувся Iвась, забуваючи про недавню спiрку.
- Ох! - передихав Грицько,- ти, мабуть, зроду-вiку не бачив такого.
- Якого?
- Збиваю будяки,- важко дишучи, почав Грицько.-Тiлько по однiй
будячинi... Аж ген туди до води... Дивлюся, щось блищить проти сонця, як
золото горить... А само так i в'ється, так i в'ється. Я пiдходжу... Аж,
брат,- отакенна гадючище! Оповила кругом будячину, голову наставила проти
сонця та й сичить.
- Ну? Їй-богу?
- От побий мене хрест святий! - скрикнув Грицько, махнувши поперед себе
рукою.
- Що ж ти не вдарив її?
- Який розумний! Щоб укусила. Пiди, коли хоч, займи!
- А ти запримiтив мiсце? Покажи.
- Нехай їй всячина, i вести не хочу.
- Ходiм-бо, я хоч подивлюся,- прохав Iвась.
- Не хочу, боюся.
- Чого ж ти боїшся? Хiба вже вона так i вкусить?
- Авжеж укусить.
- А ми палiччя наберемо та її палiччям! Ходiм-бо,- прохав Iвась,
пiднiмаючись з мiсця.
Грицьковi того тiльки й треба. Вiн нiгде нiчого не бачив, а знав, що
брат сердиться, i, щоб скорiше помиритись, бо надолужило самому швендяти
по полю i збивати будяки,вiн i вигадав ту гадюку.
Iвась нiколи не бачив її, не знав, яка вона; вiн тiльки наслухався про
неї всякої страховини, i як вона кусається, i як сичить, i яка
страшна-страшна, довга та чорна, а голова, як жар, червона. Йому так
хотiлося бачити того страшного ворога i людського i товарячого,- скiльки
вiд його пропало скоту в городi! Там, чутка була, дитину вкусила, там -
днiй жiнцi уп'ялась у груди, та поти ссала її, поки та й не вмерла, так
разом з гадюкою i в домовину положили... Страшно, ух, як страшно! А
кортить бачити, от так мов за поли тягне... Iвась почав прохати брата, щоб
повiв; Грицько не згоджувавсь, боявся; Iвась намагавсь, казав, що вiн
набере i груддя у пазуху, i цегли в кишенi, i ломаччя у руки... Нехай
тiльки нападе! А коли не одiб'ємось, то невже не втечемо? Невже вона така
прудка?.. Насилу уломив брата згодитись i, радий, кинувся зразу за
груддям, пiдбирав по дорозi усякi камiнцi, палiччя.
Незабаром два брати, назброївшись, потягли степом на страшного ворога.
Iвась пiшов уперед i хвалився, що хай тiльки її забачить,- так i зацiдить
у голову кирпичиною! Грицько плiвся позаду, одставав, боявся мов, а про
себе пригадував, як би його викрутитись так, щоб Iвась не дiзнавсь, що вiн
його обдурює.
- Де ж ти її бачив? - допитувався Iвась.
- Пiдожди. Он там - недалеко вiд саги, на тому бугорцi,- i Грицько
показав рукою.
Перед ними вiдкрилося невелике озеро, густо заросле болотяною травою,
оситнягом, явором; тiльки на серединi лелiло чисте плесо, до котрого вела
згружена стежка, то її згрузили ноги скотини, простуючи до водопою. По
деяких ямках тiї стежки блищала водиця, другi були сухi, порепалися, тута
ж валявсь пом'ятий явiр, збита рiзучка-трава, осока, через неї плигали
здоровеннi чорнi жаби; у водi вони кумкали; по тiм боцi в осоцi щось
свистало.
- Що воно свище? - питавсь Iвась.
- Черепаха,одказав Грицько.
- Проклята, як здорово,- i Iвась почав до неї собi свистiти.
- Та де ж ти бачив гадюку? - допитувався вiн, коли йому надолужило
дражнити черепаху.
- Та кажу ж, он там. Тiльки я не пiду.
Iвась покрався сам. Бистро його очi бiгали по травi, по будяках, вiн
шарив ними i все подавався уперед.
- Та де ж?! - нетерпляче одгукнувсь, не знаходячи на тому мiсцi, де
вказував Грицько, нiчого.
- Та кажу ж, там.
- Тут нема нiчого.
- Їй-богу? - здивувавсь Грицько.
- То вже ж би я не стояв, коли б було що! - гукнув Iвась.
Грицько пiдтюпцем побiг до брата. Хвилина була крута для Грицька,-
Iвась так i впився у його очима, а його смiх-регiт розбирає.
- Еге-е,затяг вiн,- значить, утекла, проклята! Отут, отут, на оцiй
самiй будячинi,- бач, i головка збита,- отут вона сидiла, отут її голова
лежала червона та люта,розказував Грицько.
Iвась подививсь на будячину, зелена, нерозцвiчена квiтка її лежала
свiжо збита долi,подивився в очi брата, чи не бреше лиш,- нi, Грицько так
смiло дивився на його.
- Так, так, утекла! - промовив вiн, i досада ущипнула за серце.- От раз
приходилось побачити,- узяла i втекла, проклята! Куди ж би їй тiкати?
- Куди? у болото! - одказав Грицько.
Iвась задумавсь i пiшов уперед. Разiв з двадцять окрутнувсь вiн коло
того мiсця, проходив його i вздовж i впоперек, додивлявся, чи немає де
ямки, прогортав траву,- нiгде немає гадюки, i слiду нiякого не видно.
- Хай їй бiс! Ходiм назад,- рiшив вiн.
Вертаючись, хлопцi почали шпурляти груддям i цеглинням на озеро;
милувалися, як вони, падаючи, здiймали угору стовп зеленої, аж чорної,
води; накидалися на жаб, i - боже! - який радий був Iвась, коли йому
довелось одну розчавучити здоровенною цеглиною.
- Ото б було i гадюцi! - скрикнув вiн...
- Де то се наш Василь? - спитав Грицько, опускаючись на землю, коли
вони дiйшли до бурти.
- Та вiн i не вертався з того часу, як пiшов ховатись,- одказав Iвась,
сiдаючи коло брата.
- Дума, що шукають? Чудний! - рiшив Грицько i повернувсь на травi лицем
до неба. Глибоке i широке, круглим шатром спускалося воно над землею, на
йому нi хмарочки, нi плямочки, нi об вiщо очам зачепитись по його аж синiй
блакитi.
- А ти знаєш, його мати з ким не стрiнеться, то все розказує, який вiн
у неї розумний,перекидаючись на живiт, знову почав Грицько. Iвась лiг на
бiк i пiдпер голову рукою.
- Оце, каже, у дяка вивчу та ще i в школу вiддам. I батько, каже, пише
з полку: вiддай безпремiнно Василя у школу.
- То що, як у школу вiддасть? - якось призро спитав Iвась.- Щоб
навчитися сестру дужче бити.
- Вивчу, каже, та й одiшлю до батька,- батько, кажуть, полковим
писарем, чи що,- так до батька ото й вiдiшле, а не то, каже, по духовному
поведу, у паламарi або в дяки.
- Буде горобцiв на дзвiницi лякати! - додав Iвась.
- Пiди ж ти! А он як розказує та розписує, коли лучилося раз апостола у
церквi прочитати,так читав, так читав, як по-писаному! А дяк хвалився
батьковi: попомучився, каже, з ним, поки того апостола витвердив, щось з
мiсяць усе учив, та й то разiв скiльки у церквi помилявсь. I що б вiн не
зробив - то все гаразд, усе до ладу, а от Галя що зробить - то все не
так,- помовчавши, додав Грицько.
Iван нiчого не одказав, тiлько глибоко зiтхнув.
- Якби i в нашого батька були такi достатки, Грицьку, як у його, хiба б
нас не вчили...- не швидко обiзвавсь Iвась.
- Якби ж то! - зразу одказав Грицько та й схопився.-Ти думаєш, i в
Василевого батька багато їх? То тiлько вона слебезує всюди, що вiн сотню
рублiв у рiк получа. Получа, а де вони? Додому ж нiколи нiчогiсiнько не
шле. То вона тiльки таку ману пуска та витiва i грамоти, i школу. Дума, як
з ратiєвської дворнi, так i велика панi. Прищиться куди як! А про Василя
вже того - i такий, i он який, трохи не зорi з неба знiма. А батько каже,
що Василь її нi к бiсу нiкчемний, отак по бур'янах ховатись, мов вовцюга,
та цiлi днi вилежуватись - йому дай. От i тепер, що хоч дам, тiлько ходiмо
шукати,- то десь у бур'янi i знайдемо.
Iван зареготавсь.
- Ану ходiмо, справдi.
- Ходiмо.
Брати разом посхоплювались i кинулись iти.
- Ти бачив, куди вiн iшов? - спитав Грицько.
- Вiн туди, на Ратiєвщину подався.
- Ну, так i є. Десь у ровi або спить, або лежить.
- Васси-и-лю! - гуконув Iвась своїм чистим i тонким голосом, аж луна
роздалася.
- Пiдожди, не гукай. Ми його i так десь у ровi або в бур'янi набредемо.
Ти йди туди, а я - сюди.- I брати розiйшлися, похиливши в обхiд
Ратiєвщини.
Кругом високої кам'яної стiни, колись бiлої, а тепер полупаної, пролiг
не так глибокий, як широкий рiв. Окiп порiс чорнобиллю, шипшиною, увився
березкою, хмелем, а дно рову укрилося широколистою лопушиною, зеленою
бугилою. Вiд того, що сонце нiколи не заглядало у се тiнисте мiсце, дощова
вода нiкуди не стiкала, тут завжди було вогко, аж холодно. На днi рову пiд
лопухами копицями гнiздились жаби, чорнi, здоровi, окатi, а на окопi знай
бiгали сiрi та зеленi ящiрки. Тута ж iнодi i дохла собака або кiшка
дотлiвали; мурав'я здоровенна, як пучка, метушилась, павуки снували
павутиння, комарi дзижчали, мошка хмарами носилась. Дике i пустельне
мiсце! I нащо цей рiв здався коло такої високої кам'яної стiни? Вiд
татарви лихої? Вiд злодiїв, розбишак лютих? - Нi.
Покiйний князь Ратiєв, як заходився будувати собi дворище, велiв той
рiв викопати. Сотнi крiпакiв мiсяцiв зо два тiлько й знали, що рили сиру
землю. Вирили баюру страшенну; в деяких мiсцях i до води докопалися, а то
воду спускали аж iз озера,- тодi i озеро не таке, як тепер, гниле та
миршаве, а глибоке та водяне було,- кругом двору, наче рiчка текла,
облягав його водяний рiв; тiлько коли глухої залiзної брами перекинули
залiзний мiсток, та й той часто-густо приймався. I нiяким побитом тодi не
можна було добратися до двору. Як крiпость та, стояло те дворище у степу
проти мiста i грiзно дивилося на його своїми високими бiйницями, у широких
пробоях тих бiйниць тирчали горлатi жерла пушок, з котрих у великi свята,
от як на рiздво або на паску, стрiляли. Дворище займало десятин з десять
поля; багато там люду було поселено, i нiхто не знав, як там живуть вони,
ото хiба тiльки пушки давали ознаку, що ратiєвцi святкують свято... Чудний
той був князь Ратiєв,- низенький, окадкуватий, оброслий волоссям, як звiр,
воно у його не тiльки на щоках i пiд очима поп'ялося, а й на самому кiнцi
носа, мов бородавка, чорнiв кущик; а очi у його? страшнi-страшнi, як у
кроля, червонi, i угору вiн ними нiколи не дивиться, все у землю; коли ж
зводив їх на кого - то недаром! Грiзний вiн був, палючий, як порох,
упертий, як камiнь, i вередливий, як дитина. Сказав що робити - роби. Оце
висила крiпакiв ловити живих зайцiв i напускати у садок... Чуєш гвалт
собачий, гук людський, топiт, бiганину, а рушницi одно i знай - палять,
гукають,- ото Ратiєв полює зайцiв у садку. Або загада човни стругати.
Нароблять човнiв; в темну-темну нiч спустять їх у рiв на воду, ще й
позв'язують; i не тiльки на човнах, а й на стiнi понатикають свiчок...
огню-огню кругом, мов пожежа. I здалека видно, як огненна в'язка човнiв
тихо пливе по чорному дну рову, музика тне, люди, як не порозриваються,
спiвають,ото Ратiєв загадав покататися. И нiкого вiн до себе не приймав,
нiхто в його нiколи не бував, все те сам i з своєю двiрнею витiває.
Городяни спершу боялись, а то i привикли, та так привикли, що коли зачують
- Ратiєв оте загадав зробити,трохи не усе мiсто виходило дивитися на ту
чудну i дивну затiю.
I як умер старий, то довго жалкували, що не буде вже нiколи для їх
нiякої забавки. Справдi, з старим умерла i його Ратiєвщина: люди, що там
жили, один по одному розтеклися-розбрелися, розносячи по всiх усюдинах
кревнi сльози та гiркi жалiбницi,- чого їм стоїли пановi затiї, що вони
там терпiли, як бiдували. Зостався один сторож Грицько, старий-старий, аж
зiгнувся, борода бiла, як молоко, по колiна. Та й того вряди-годи побачиш:
удень його зовсiм не видно, хiба уночi почуєш, як старий немощною рукою
глухо дзвонить у чавунну дошку, вiщуючи про давню славу свого двору, про
колишнюю розкiш-багатство. Старий i досi не стеряв вiри, що та слава знову
вернеться, знову настане, от тiльки приїде молодий панич з столицi. Роки
минали, панича не було. Широкий рiв без пiддержки сам собою
засипався-осувався, вода висихала, i от тепер, де колись човни плавали,
там лопушина розпустила свої широкi листи, i хiба тiльки уночi кумкання
жаб нагадувало, що там колись була вода.
З приїзду стiна трiснула, сипалася, бiйницi попадали i пушок не видно,-
сховалися пiд своїми руїнами; мiцнi залiзнi штаби, що держали глуху браму,
iржа проїла, зламалися, брама лежала долi, нiхто її не пiднiмав, i в
роззявленi завжди ворота видно було, як колись чистий двiр зарiс бур'яном,
як самий палац опустився. Дверi його були наглухо забитi: шибки у вiкнах,
та й то з половини, поцвiли, заплiснявiли - i жалiбно вiтер свистав у їх
чорнi пробоїни; колись зелена залiзна покрiвля злущилася, iржею, мов
кров'ю, покрилася, бурею задрало один рiг угору, нiкому було те
полагодити, вiльно вiтер гуляв по всiй оселi, дощ лив у дiрку: стiна
трiснула, розiйшлася, балки пiдгнивали-падали, димарi наполовину
стримiли,- мов калiка-старець, визирав той палац з-за бур'яну. А вiд
кухонь, вiд сараїв, вiд людських хат,- мало чого було видно; i дерево, i
глина, i цегла позлазилися вкупу i виглядали страшною руїною.
Одна тiльки каплиця, пiд котрою сховали пана, веселенько визирала своєю
гострою головою, на невеликiй баньцi її блищав невеличкий золотий хрестик;
у сонячний день вiн свiтив серед руїн двору, мов зоря серед чорних хмар...
Та ще садок на волi розрiсся, мов лiс. Колись невеличкi замлiлi дубки,
кленки, бересточки, липи тепер визирали такими здоровенними, такими
пишними велетнями, гордо, аж пiд хмарами, похитуючи своїми чубатими
головами; помiж ними пустилося молоднику - як конопель, на доброму
пiдметi. То було не в родючiй половинi саду, а в родючiй... дивнi
заморськi яблунi, кримськi грушi повимерзали, повсихали, замiсть їх
пустилися такi цвьохкi, такi розхилястi дички! Кущова рослина: порiчки,
агрус - розпросторилася, розширилася, мiшаючись з глухою i жалкою
кропивою; сизий бузок, котрим обсадженi були стежки, перелiз на їх
гладеньке мiсце i вiльно рiс собi там, де ходили людськi ноги; хмiль,
березка чiплялись за його тонкi гiлки, лiзли угору, спускалися униз,
уростали у землю i знову пiднiмалися вгору,- непролазною сiткою оповивали
його. Бузина, котру так не любив старий князь i велiв з корнем
викорчувати, де й набралася,- висока та розкiшна поросла. Все казало, що
тут не доглядувалося людське око, не ходила чоловiка рука; все, почувши
волю, i росло на волi. Улiтку стiльки було тут птицi i якої тiлько не
було? Солов'ї сотнями щебетали, зозулi, iволги, ракшi, горлицi, а
горобцiв? Тi i зимою, коли над сим глухим, пустельним мiсцем жалiбно гула
одна буря, крутячи страшного веремiя i закидаючи усе снiгом,- тi i зимою
хмарами носилися i несамовито цвiрiнькали... Та-ка-то стала тепер ся
Ратiєвщина!
Брати пiшли в обхiд понад ровом. Iвась на лiву руч, Грицько - на праву.
Швидкий Iвась, нетерплячий, не забарився дiйти до кiнця, звiдки рiв круто
повертав поза стiною. Зайшовши за неї,- зразу терялась з очей бурта. Iвась
подумав, що як вiн скриється за стiною, а бичка, бува, знову нападе
дроковиця,- якраз забiжить у Пилипенкову траву.
- Не йду далi! - рiшив вiн, вилiз на окiп, подивився вподовж рову й
повернув назад. Та й добре зробив, бо з противного краю Грицько махав на
його рукою. Сюди мов, сюди мерщiй бiжи!
Iвась, як вiтер, понiсся назад.
- Цить... На окопi он там сидить, спустивши ноги у рiв; у чомусь
довбається...-I тихо, мов тi котята, рачки покрались хлопцi.
З-за густої чорнобилi справдi замаячила спина. Хлопцi, доплазувавши
близенько, стали, зглянулись один з одним i, пiдвiвшись на ноги, в один
голос скрикнули:
- Тю-у-у!
Хоч би тобi стрепенувся Василь! Тiльки повагом повернув голову, якось
призро глянув на хлопцiв, одвернувсь i знову над чимсь пригнувсь.
- Що то ти робиш? - спитав Грицько, забiгаючи уперед.
Перед Василем на травi лежала розпанахана на двоє ящiрка, гидливо
виглядали з-пiд її шкури невеличкi хрящики-кiсточки, скрученi нiжки
одстовбурчились геть i казали, що непокiйна смерть спостигла її. Василь у
лiвiй руцi держав хвостик, а в правiй блищав невеличкий ножик у бiлих
черемушках, який завжди можна бачити в школярiв i на котрий не раз
зарились i Грицько, i Iвась, i другi хлопцi з їх вулицi.
Василева мати купила його за копу з шагом у захожого цiсарця, аби
тiльки добре учився її син. Який то був радiсний час у життi Василевому!
Цiлiсiнький той день бiгав вiн по всiй у лицi i хвалився знайомим i
незнайомим хлоп'ятам, яку-то мати йому обнову купила. Новенький,
бiленький, гострий, як бритва, вiн усiм у дивовижу дався; усi ним не
надивляться, не налюбуються. Як гарно складається, аж цока! а рiже як? а
блищить? Усього тебе, як у дзеркалi, видно. Василь спершу не знав, де його
i подiти; то заховає у кишенi, то подума: а що, як випаде? витягне i
зав'яже у пазусi. Назнарошне для сього i нитку держав i зав'язував аж коло
серця. "Занову ситце на кiлочку!" - казала мати, радiючи синовiй одрадi. I
справдi, пройшов тиждень-другий - блискуча сталь потемнiла, ручка
закалялася, i, хоч другi хлопцi не переставали заритися, Василь уже
придивився, привик до його; уже i в пазусi не ховав, а в кишенi; уже i
вищербив, i в хлiб замазав. Часто, щоб не кусати сухенького окрайця,
Василь рiзав ним хлiб на невеличкi шматочки. Тепер ото i ящiрку поров ним:
слизький жир лиснiв на кiнцi, щось жовтогаряче прилипло до щербини.
- Що се ти робиш? - спитав удруге Грицько.
- Хiба не бач? - одказав понуро Василь i шпигонув ножиком у одрубаний
край хвоста: гострий його кiнчик вамотався-затiпався.
I Грицько, i Iвась разом струснулись, сплюнули.
- Господи! i бадляється... Ящiрку рiже-рiже, а там i хлiб буде рiзати,-
промовив Iвась.
- То що? вiн же витреться,- спокiйно вiдказав Василь.
Хлопцi знову сплюнули.
- А дивись, дивись, якi гарнi хрящики, та як ловко уляглися, мов
квiточки,- казав Василь, довбаючись у хвостику ножем.
Його сiрi очi блищали, у їх свiтилася глибока думка; вона скрашала його
оливкувате лице з широкими скулами, з гулястим носом, з широким ротом,
його круглу попельнасту голову, його постать широку-розвалькувату,
короткошию, мов аж сутулу. I Грицько, i Iвась, стоячи бiля його, виглядали
такими вродливими, тiльки то була врода лиця, краса зоколу, а не та таємна
краса задуманої голови, котра вiддає вiд кожного, у кого нарождаються
глибокi, розумнi думки.
- Ходiмо, Iване, хай йому бiс! - сказав Грицько, ще раз сплюнувши.- Ми
прийшли за ним його кликати їсти, тепер хай вiн до нас i не доторкається,
хай оту ящiрку злопа.
Грицько пiшов, Iвась стояв i боязко дивився на те, що робив Василь.
Кожен раз, як той штрикав ножиком у хвостик, по його лицi пробiгали
уразливi смуги i гидливо кривили рота. Василь робив своє - довбавсь.
- Та покинь, Василю! - сказав Iвась.
- А ти чого пристав? - скрикнув Василь.- Той пiшов, iди i ти за ним! -
Вiн ще на Грицька розсердився, а тут i цей доїда. Його сiрi очi вип'ялись,
мов хотiли вискочити з лоба.
- Не займай його, Iване,- гукнув з-за чорнобилi Грицько,- iди сюди. Ти
ж бачиш, який вiн розумний та письменний,- ящiрок уже рiже. Мати як почує,
то на увесь свiт оповiстить.- I Грицько уїдливо зареготався.
- Грицьку! Я тебе не займаю, не руш i мене,- покiйно i твердо вiдказав
Василь i, кинувши все з рук, повернувся до чорнобилi лицем; воно у його
стало аж муре, однi сiрi очi, як у кота, горiли аж зеленим огнем.
- Чого ви до мене прийшли?- скрикнув вiн.- Кликав я вас? Ви там собi що
не робили - я не йшов пiдглядати, не мiшайтеся i до мене!
Iвась порвався не йти, а бiгти,- такий грiзний та страшний стояв коло
його Василь; за Iвасем, регочучи, побiг i Грицько.
- Хай тобi бiс! Зоставайся з своєю ящiркою. Рiж її i їж, та ще й матерi
на борщ понеси - подякує! - кричав на бiгу Грицько.
Здоровенна грудка землi прошумiла над його головою.
Грицько, прихилившись, подрав чимдуж далi.
- Проклятий москальчук! - жалiвся вiн Iвасевi.- Не одхилися я - мабуть,
убив би: отакою грудомахою попер, повз ухо так i продзижчала. Пiдожди ж ти
менi! - i вiн посварився кулаком.
- Що ти йому зробиш, такому здоровковi? - сказав Iвась.
- Хто здоровий? Вiн? - скрикнув Грицько.- Здоровий, як бугай, а
трусливий, як заєць! Хiба не вiяв його Микита Здоренко? А сам не подужаю,
попросю Педченка,- украду уже в батька тютюну на люльку, як тiльки дам,-
то так накладе йому боки, що тiльки держись!
- Чуєш,помовчавши, почав знову Грицько,- коли будемо гнати до водопою,-
не жени його нi овець, нi телят. Коли ж так,- хай сам, чортiв цвик, гоне,
а то звик панувати...
- Менi, Грицьку, вже їсти хочеться,- сказав Iвась i напрямився до
балочки, де пiд лихою сiрячиною лежала торба з харчю. Iван порився у
торбi, витяг чималий шматок хлiба, невеличку тараньку i, зайшовши у тiнь,
пiд бурту, почав тараню чистити. Грицько пiдiйшов до брата.
- Давай усю тараню поїмо,- сказав Грицько,- йому нiчого не зоставимо.
- Нехай йому з його таранею,- одказав Iвась.
- Ну, так заховаймо де. Їй-богу, давай заховаймо! - Очi у Грицька
весело заграли, вiн мерщiй схопився i побiг переховувати торбу.
Поки Iвась чистив тараню, Грицько носився з торбою, хотiв заховати у
бур'янi - видно, намiрявся занести аж в осоку до озера - та роздумав.
- Годi тобi носиться з нею, iди вже їсти! - гукнув на його Iвась.
Так Грицько i не переховав торби, тiльки кинув на сонцi у травi та й
побiг до брата.
Сонце стояло якраз над головою; не грiло - палило; польовий вiтер такий
сухий, гарячий. Овечата ледве сновигали по травi, шукаючи тiнi, i, не
знаходячи, жалiбно деренчали, голови їх хилилися, боки ходором ходили;
чорний бичок, лупаючи очима, де стояв, там i лiг, руденьке телятко бекало,
мов жалiлося; та й душно ж як! Справдi було душно, аж варко, так душно.
Нiгде було заховатися, нiгде голову приткнути у тiнь, бо й тiнi не було,
сонце стояло якраз над головою. Степ мов палав пiд тим свiтом, зв'ялена
трава хилилася додолу, нiгде нi птичого гласу, нiякого гуку не чутно, хiба
де здалека донесеться, як хававкне перепел, ударить раз-удруге та й
замовкне. I в Ратiєвщинi помовкло птаство; одно поховалося по гнiздах,
друге полетiло за здобиччю, одна тiльки бездомна птиця - зозуля,
перелiтаючи з деревини на деревину, сумно кувала.
Брати, пообiдавши своєю сухою стравою i напоївши овечат i чорного
бичка,- Грицько так-таки i не схотiв гнати до водопою Василевого товару,-
повкладалися прямо на травi, на сонцi, їх запечена шкура казала, що не
первина їм лежати при такiй спецi. Тепер вони тiлько трохи набiк
поодвертали голови, сонце догрiвало найбiльше у спину. Iвась зразу заснув.
Грицьковi ж не спалося; йому хотiлося дiждатися того часу, коли вернеться
Василь i почне їсти: чи справдi вiн буде тим ножиком, що рiзав ящiрку,
рiзати i хлiб. Для сього разу вiн i нове прозвище пригадав Василевi:
ящучур! "I знайомим хлопцям розкажу, щоб i вони так його дражнили,- думав
вiн,- я йому не сим, то другим вiддячу!"
Нi з ким вiн нiколи так не ворогував, як з Василем, i Василь не любив
Грицька; брати двоюрiднi - вони жили гiрше чужих, гризлися, як кiшка з
собакою. Аби що запримiтив Грицько за Василем,- зараз i вибива йому очi,
на глузд пiднiмає. I Василь не мине случаю, щоб чим Грицьковi дозолити;
тiльки все стиха, крадькома, як кiшка, мов i не вiн, то кийок мережаний
поламає, то пужалко цяцьковане закине, то м'яч украде i захарпає, а часом
i боки накладе Грицьковi. Така спiрка, така ворожнеча нiколи мiж ними не
втихає, щодня вони за що-небудь та й погризуться. От i тепер досада їсть
Грицькове серце, i вiн тiльки дожида случаю оддячити, дожида Василя.
Йому не довго довелося дожидати. Широка розвалькувата постать Василева
замаячила, чимчикуючи вiд Ратiєвщини прямо до бурти. Здоровенна голова,
мов гарбуз, мiцно сидiла на короткiй шиї, кругле, широке лице лиснiло вiд
поту; сiрi очi бистро бiгали. Ось вiн уже наближається до того мiсця, де
лежить Грицько. Ступiнь-другий... i високо стрибає через його.
- Тобi не можна обiйти! - обiзвавсь Грицько, пiднявши голову.
- Чого ж ти лiг на дорозi? - вiдказав Василь i прямо почвалав до торби.
Тута ж коло неї опустився вiн на траву, витяг хлiб, тараню i почав
трощити. Вiн не чистив таранi, як Iвась, а з цiлої кусав шматки,
випльовуючи луску з рота.
- Iч, проклятi! Положили торбу якраз на сонцi - хлiб на сухар зiсохся!
- сказав вiн, витяг ножик з кишенi i, як штрикав ящiрку, почав штрикати та
колоти хлiб.
Грицько крадькома поглядав на його i про себе реготавсь. "Хоч би
подавився, ящучур!" - подумав.
Василь, поколовши хлiб, глитав його, як iндик зерно.
- Чи вже напували?- спитав вiн, попоївши i вмощуючись на торбi лягати.
- Своїх напували,- повагом одказав Грицько.
- А моїх? - скочивши, мов ужалений, скрикнув Василь.
- Сам де був? Ящiрок поров? - уїдливо спитав Грицько.
Хвилину Василь постояв, це зразу - прискочив до Йвася, що,
розплатавшись на травi проти сонця, спав, як убитий, i штовхнув його у бiк
ногою.
- Iване! Чому ти не напував товару? - скрикнув вiн.
Iвась спросоння не розiбрав нiчого, пiдвiвся, сiв i, лупаючи, дивився
на Василя сонними та мутними очима.
- Навiщо ти його будиш? Нащо займаєш? - скрикнув Грицько, схопившись з
мiсця й пiдбiгаючи до Василя.
- А твоє яке дiло? Ти спрос?
- Дуля тобi в нос! - скрикнув Грицько.- Тiльки менi його займи - то
дивись! - вiн показав йому кулака.
Iвась, полупавши очима i поскрiбши у потилицi, знову лiг i зразу
заснув.
- Не дуже лиш носися з своїми кулаками, бо поодбиваю! - сказав,
одходячи, Василь.
- Хто, ти? - кричить Грицько.
- Я! - одрубав Василь.
Грицько погнався, Василь потяг навдьори. Грицько став, плюнув i,
вернувшись на мiсце, лiг. Вiн удовольнився,- Василь утiк вiд його,
злякався! Шкода, що Iвась спить, не бачив. I Грицько радий закрив очi.
Василь, походивши манiвцями, одлучив своїх овечат, зайняв руденьке
телятко i погнав до водопою.
Вiн довго не вертався; уже i Грицько заснув, i Iвась прокинувся, а його
все не було. Сонце повернуло з полудня; його косе промiння зробилось ще
пекучiще, ще гарячiше; вiтер зовсiм затих: сухе, жовте, аж червоне,
повiтря вiддавало горiлим, i в полi здавалось мов серед печi. Iвась,
прокинувшись, довго сидiв, чухався, утирався вiд поту, поки трохи
прочумавсь. Що йому зразу почулось - це якесь чудне деренчання, мов хто на
дудцi грав. Що воно? де воно? Вiн озирнувся, розглядав. Грицько он лежить,
спить; овечата розбрелися, скубуть травицю. Чого ж їх так мало? I
руденького теляти немає... Де се воно подiвалося? Iвась кинувсь до
Грицька.
- Грицьку, Грицьку! Чого не всi вiвцi? Де руденьке телятко?
- Василь погнав до водопою,- промовив Грицько, лупнувши очима i
позiхаючи.
Iвась постояв над ним.
- Грицьку! годi вже спати, пiзно. Ось устань; щось десь грає, та ловко
так.
Грицько пiдвiвся. Хрипле деренчання хвилею промчалось над ними.
- Чув? Що воно? - питав Iвась.- А ходiм подивимося.
Грицько встав, потягаючись.
- Воно щось бiля озера грає,- сказав, дослухаючись, Iвась.
- Поженiм напувати, то й подивимося.
- Завертай,сказав Грицько.
Iвась побiг збирати овечат до гурту. Незабаром брати погнали їх до
озера.
Сонце якраз свiтило їм у вiчi: променястi стяги стрибали перед ними по
травi, бiгали, грали, аж дивитися було боляче. А як спустилися вони у
балку, промiння перестало стрибати, дробитись, а рiвненько i гладенько
тяглося вподовж озера: чисте плесо, мов розтоплене золото, палало-горiло;
стоптана стежка, вонючi багна, оситняг, явiр - все те покрилося мов
золотим серпанком. По той бiк очерет стояв чорною стiною, стиха похитуючи
червонуватою куницею, злегка шелестячи пожовклим листям. З правого боку
озера, обложившись зеленим очеретом, сидiв Василь i щосили дудiв у зелену
дудку; дудка ревла-хрипiла.
- Бач, то Василь грає! - скрикнув Iвась i перший побiг до його.
- Це ти сам зробив? - спитав Василя.
- Сам.
- Та ну?
- А хто б же?
Iвась помовчав.
- Ану я, чи заграю?
Василь дав дудку Iвасевi. Iвась страх зрадiв, коли дудка i в його
заграла.
- Грицьку! Ось iди сюди! Бач - грає! - радiючи, гукав вiн до брата.
Грицько помалу наближавсь; його здержувала недавня лайка з Василем.
"Певно, вiн i досi дметься",- думав Грицько i не помиливсь. Василь
неласкаве подививсь на його, хоч нiчого не сказав.
- Ось на, заграй! - тиче Iвась Грицьковi дудку.
Грицько узяв i почав роздивлятись.
- Це ти, Василю, зробив? - спитався вiн, щоб зав'язати розмову.
- Авжеж, тебе не питав,- неласкаво одказав Василь.
Грицько помовчав, обдивився ще раз дудку, потiм тихенько подув,- товсто
i хрипло загула дудка. Iвась зареготавсь.
- А ловко! - сказав Грицько.- Ще якби отут дiрочки попрорiзувати, тодi
б можна, як на сопiлцi, i пальцями перебирати.
- Ану, давай,- радiсно обiзвавсь Василь, забуваючи про свiй гнiв, i
почав збоку прорiзувати дiрочки. Пiсля сього голос дудки не так деренчав i
грати стало зручнiше.
- Дай i менi, Василю, ножика, я й собi зроблю,- прохав Iвась.
- Возьми.
Довго мусувавсь Iвась i все нiчого не вдiє, то, дивись, денце зовсiм
одрiже, то дiрку пiд колiнцем велику зробить,- не грає дудка!
- Давай я,сказав Грицько i почав робити. Iвась дививсь. Дудка вийшла
тонша голосом вiд Василевої.
- Тепер же i я знаю! - закричав, граючи очима, Iвась i знов принявся за
роботу.
За сим разом дудка заграла - i таким тонким та рiзучим голосом, що аж
усi здивувались.
- А давай усi разом заграємо! - казав Грицько.
- Давай! давай! - одказали трохи не разом i Василь, i Iвась i
постановилися в коло.
- Разї два! триї Починай! - скрикнув Грицько.
Разом три дудки ускочили в хлоп'ячi роти, роздулися широко щоки, мов
хто туди кулаки попiдкладав, вип'ялися очi, i три голоси, пискучий, тонкий
i товщий, зично пронеслися у вогкому повiтрi над озером. То була не
мистецька гра майстрiв-музик, а певне, i їй не зрадiли б так хлопцi, як
своєму незумiлому гранню. Вони нiчого не грали та й не вмiли що-небудь
грати, а так дудили, деренчали, той - своє, а той - своє. Отже, як їм мило
було так дудити, як близько доходило до серця те хрипле деренчання; очi
радiстю грали, пальцi бiгали по дiрочках, а щоки одно роздимались, аж
червонiли. Iвась, граючи, притупцьовував, Грицько розхитувався на всi
боки, на що Василь, завжди непривiтний, i той поводжував плечима. Про
спiрку, про змагання де i споминка дiлася, все забулося, все те було з
кимсь iншим, а не мiж ними; вони тепер рiднi, брати, бiльше нiж рiднi й
брати,- вони майстри одного любого їм дiла!
Непримiтне час минав, непримiтне сонце пливло до спокою; воно вже так
низенько осiло; понад самою землею стоїть його iскристе коло, розстилаючи
аж червоний свiт по травi.
Ось уже довга тiнь вiд очерету простяглася вподовж озера, добирається
до бугорка, де грають хлопцi.
- Годi! Нехай йому! - скрикнув перший Василь.- Он уже сонце сiдає, а я
ще й не полуднував.- I, недовго думаючи, опустився коло торби i почав
жувати хлiб. Тараню вiн з'їв за обiдом, зостався один хлiб, та й той зсох
на сухар.
Грицько та Iвась теж почали полуднувати. У їх зосталася ще одна
таранька, мати дала по однiй кожному. Вони, ще збираючись на пастiвник,
порахувалися одну з'їсти у обiд, другу за полуднем. Тепер ото, глянувши,
як давиться Василь черствим хлiбом, раз по раз поблимуючи сiрими очима на
те, як чистить Iвась тараню,роздiлили її не надвоє, а натроє. Василевi
дали вiд голови, Грицько узяв серединку, а Iвасевi достався хвостик.
Сонце западало, у повiтрi робилося свiжiше; роса виступала на травi, де
пройшла вечiрня тiнь: овечата, бички щиро прийнялися щипати вогку траву,
за день вони так вижарилися на тому сонцi,- де вже його по такiй спецi
пастись,- що надвечiр прийшлося нагонити утеряне за день, i вони ген
порозтiкались понад усiм озером. Хлопцi, сидячи на бугорцi, полуднували;
вони сидiли лицем до Ратiєвщини. Густа тiнь чорнiла мiж гiлками
здоровенного садка, прикритого зверху сонячним сяєвом; з тiї темної
гущавини доносилося нестямне щебетання соловейкiв.
- Та й солов'ї у Ратiєвщинi як свищуть. I скiлько то їх? - обiзвавсь
Iвась.
- А вже до гаспида! - додав Грицько...
- Чого там тiльки немає! - зiтхнувши, промовив Василь.
- Там, кажуть, й райськi яблучка є? - спитав Iвась.
- Мати розказує,- одказав Василь,- що не тiльки райськi яблучка, а й
агрус, порiчки, виноград,- отакими кетягами так i висить! А груш тих, а
ягiд усяких, а яблук?
- Брат ти мiй! - скрикнув Грицько.- Що, коли б я там був? - i його очi
загорiлися.
- А що, якби тобi, Грицьку, узяв та й вiддав усе оте дворище? Що б ти
робив? - спитав трохи перегодом Iвась.
- Я б тодi паном дiло зажив. Та де б тобi,- бiльше б пана був, до царя
рiвнявся. Усе б у садку i сидiв та овоч їв.
- А я не так би зробив,- одказав Iвась.- Я б перевiв туди i батька, i
матiр, тебе, узяв би Василя i Галю узяв би. Жили б ми там укупi,
розкошували разом.
- А ти, Василю, що зробив би? - спитав Грицько.
Василь мовчав i дивився на Ратiєвщину; вiн упинався очима у неї, як
кiшка упинається у мишу; як кiбець у горобця. Посеред їх, у зелених
зрачках, горить-тлiє огонь заздростi,- так би i вхопив, так би i
проглинув, коли б сила!
- Чи правда, Василю, не розказувала тобi мати,- не дождавши одказу,
почав знову Грицько,там, кажуть, за старого князя людей живцем у землю
ховали, i тепер тi люди у глуху нiч устають, блукають по садку, по двору,
все шукають могили покiйного пана?
Василь мовчав.
- Нащо ж її шукати, коли вiн там же пiд каплицею похований,- одказав
Iвась.
- То ж то й є, що пiд каплицею. Через те вони i не найдуть; у каплицю
їм не можна увiйти, а знадвору не досягнуть.
- А якби досягли? - спитав Iвась.
- То б рознесли на шматочки!
У Iвася мороз поза спиною пробiг, в очах боязнь засвiтила. Грицько
замовчав, вiн ждав одказу вiд Василя, а той, лежачи животом на землi i
пiдперши голову руками,- i не змельне - все дивиться на Ратiєвщину.
- Василю! - обiзвав його Грицько.
- Га?
- Ти не чув? - i вiн знову його перепитав.
- Нi, не розказувала,- одказав понуро Василь.
- Може, воно й брехня, а чого люди не накажуть,- почав знову Грицько.-
Розказують, що покiйний пан дiтей не любив. Люди ховалися з дiтьми по
льохах та по погребах, бо, як побачить або зачує голос, зараз i велить
собакам вiддати.
- Як, живе? - скрикнув Iвась.
- Нi, зварять у казанi з кашею та й вiддадуть.
Iвась аж затрусився, так йому стало страшно.
- У його не такi, як у нас, собаки були, а хорти. А то, кажуть, не
хорти, а справжнi куцьки. Там для їх i комори здоровеннi були вiдбудованi.
У тих коморах вони й жили. Ото для їх i їсти варили, i все тiльки на нiч.
Щовечора отакi казани кашi наварять та й поставлять, а до свiта вони й
порожнi.
- Так вiн i з чортами знався? - спитав Iвась.
- Авжеж. Де б вiн того й багатства набрав? Спершу вiн, кажуть, був
бiдний, а то зразу розжився. Не як i розжився, як вони нанесли йому за те,
що душу свою їм одписав. Розказують, що на паску, саме як люди у утренi
стоять, то вони аж дмуться та пруть цiлими тачками грошi,- однi золотi,
другi срiбнi, третi мiднi. Отакi ворохи понасипають! Грошi тi лежали,
либонь, у льохах пiд будинком. I як умер старий та пiшли шукати, аж там
замiсть грошей в одному кутку цегла, у другому - череп'я, а в третьому -
кiнськi кiзяки. А як несли ховати тiло, то пiднявся такий страшний вiтер,
що люди не змогли i нести, постановили труну на землi. I як постановили,-
як лусне щось, мов з гармати випалило, а з труни так вихор i пiднявся
стовпом угору, як сажа, чорний. I як пройшов той вихор та обдивилися люди,
аж у пана так живiт i репнув. Ото, кажуть, чорти його душу брали до себе.
Грицько замовк, i всi мовчали. Сонце все нижче та нижче спускалося,
пронизуючи червоним свiтом тихе повiтря, понад землею простяглася довга
тiнь. Ратiєвщина, наче в золото окутана,- горiла-сiяла.
- Ох-хо-хо! - не скоро, не скоро промовив Iвась,- що то колись тут
було, а тепер,- пустка пустинею.
- Воно отак уже довiку буде,- одказав Грицько.- Це мiсце закляв старий
князь, i нiхто його посiсти не зможе, а хiба тiльки оддасть чортовi душу,
то тодi посяде. I тодi, кажуть, усе знову вернеться, як i було, i цегелля
тi, i череп'я, i кiзяки так й обернуться знову у грошi...
Грицько замовк; у Iвася мороз ходив поза спиною, i вiн боязко
струшувався, а Василь аж дух затаїв, та все дивиться на Ратiєвщину.
Свiт закрутився, заiскрився i зразу згас,- то сонце посунуло за гору.
Темна тiнь знялася, розiслалася над землею; Ратiєвщина з зеленої зробилася
чорна, однi верхiв'я високого дерева ще горiли; то послiднє сонячне
промiння iскрило поверх його. Ось i воно знялося угору; всюди зробилося
темно, тiлько небо, де сiло сонце, мов далека пожежа, горiло-палало. З
мiста доносився глухий клекiт, над озером уставав легенький туман; дужче
закумкали жаби в болотi, засвистали черепахи у сазi, а солов'ї - як не
розiрвуться в Ратiєвщинi.
- Сонце сiло - час додому,- сказав Грицько.- Iване! Завертай овечат.
Iвась, у котрого голова ще горiла i серце так дуже кидалось вiд
страшних Грицькових переказiв, тихо почав пiдводитись. Грицько мусувавсь
коло торби, а Василь - одно лежав, одно дивився на Ратiєвщину.
- Василю! А ти доки будеш лежати? Пора додому! - сказав Грицько.
Василь глибоко зiтхнув.
- Ох! Хiба уже я не доживу до того...- промовив.
- До чого? - спитав Грицько.
- А Ратiєвщина моя буде! - аж скрикнув вiн.
Iвась глянув на Василя - задуманий, суворий, аж чорний, а Грицько,
усмiхаючись, промовив: "Доживав-ай!"
Хутко хлопцi зiбралися в дорогу. Iвась i Грицько iшли по боках i
доглядали овечат, щоб не розбiгались. Попереду повагом виступали телята, а
позаду ледве ноги волiк Василь. Задумана голова його важко схилилася на
груди, лиха сiрячина нерiвно лежала на плечах, один край її волiкся по
травi. Василь того не примiчав, вiн нерадiсно волiкся за отарою, немов
загубив що або iшов на кару.
Ось уже кiнчилась i толока; сiрiла курявом широка проїжджа дорога,
овечата, зiйшовши на неї, зняли хмарою кiптягу, кашляли, мекали. Василь,
все похнюпившись, волiкся.
Ось уже завиднiли i їх дворища на краю мiста, на Довгоселiвцi. Василь,
забачивши їх, повернувся назад, подивився на Ратiєвщину,- чорною
непроглядною стiною чорнiла вона у сiрому мороцi вечора; ззаду неї горiло
i червонiло небо, вiд чого вона здавалася ще чорнiша. Василь прикро
подивився, важко i глибоко зiтхнув, повернувся i сердитий, лаючись, почав
одрiзняти своїх овечат.
[1878]
Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT