Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   ЦИГАН

   (Уривок з казки)

   Був собi колись якийсь-то циган, та такий же то прогiркий п'яниця, що й
не приведи господи! Чи є у його яка копiйчина, так i несе її  у  шинк,  чи
яка жупанина - вiн i її туди ж пре!
   А жiнка з дiтьми, голi й босi, пропадають без хлiба.  Танцюють-танцюють
халяндри, пiшовши у Воронiж (бо вони стояли шатром бiля Воронiжа), так  що
ж бо? Народ не дуже заглядується на їх танцi, бо  вже  вони  нiкому  не  в
дивовижу.
   А батько, я ж кажу, волочиться по шинках та п'є, та гайнує, та  б'ється
навкулачки з мужиками. Поб'ють  йому  усю  пику,  попiдставляють  окуляри,
порозривають на ньому одежу, спакостять нiнащо чоловiка; от тодi вже вiн i
тягне до господи та й лежить пiд шатром, як той кабан у берлозi, поки йому
одлигне там трохи на серцi.
   Такий-то вдався собi навiжений циган!
   Отак раз пiзно iшов вiн з шинку додому. Чи  йшов  вiн,  чи  рачки  лiз,
сього вам не скажу, бо вже давно смерклось,  чути  тiльки  було,  що  дуже
кректав i спотикавсь, далi впав, здихнув разiв зо два та й захрiп  на  усе
поле.
   На той час довелось їхати тим шляхом якомусь  пановi.  Аж  ось  конi  -
хвить набiк, аж трохи воза йому не перекинули.
   - Стiй! Що там таке?
   Роздивились, аж п'яний циган.
   - Узять його з собою! - каже пан свому поганяйловi.
   Узять так i взять,- з панським, кажуть, свого  язика  не  рiвняй:  коли
довгий, то прикоротчають; коли короткий - то витягнуть.
   Машталяр злiз з воза, розштовхав пiд боки цигана та й пiдвiв до воза.
   - Куди оце ти мене цупиш? - питається у його циган.
   - Лiзь, кажуть тобi, на вiз!
   - На вiз? Ну, се ще не велика бiда! - каже  циган.  Сiв  собi  любенько
коло пана та й захрiп знов на усе поле.
   Прокинувшись на другий день, циган як глянув, так i зомлiв!..
   - Де оце я?.. Куди се я забравсь?.. Чи не в шинку? Так  нiт  же  бо:  у
шинку вiкна не такi, та й стiльцiв немає. Ну, не дай боже, та хто  застане
мене у сих будинках! Адже ж на менi й волосся не зоставлють - скажуть,  що
я прийшов красти! Отже, коли прийшло на мою голову лихо!
   Тiльки що се сказав, аж ось дверi рип - i увiйшов якийсь синєкаптанник.
   - Добродiю! - каже до його циган.- Коли я сюди зайшов красти, або  чого
другого, то от чорна земля, щоб я iще почорнiв! Щоб менi  i  руки  й  ноги
повсихали! Щоб я зараз сказився! Щоб свiту божого не побачив, коли я знаю,
де я, i що, i куди оце я зайшов!..
   - Що се ви, пане? - каже добродiй.- Чого се ви так божитесь?
   - Який же я пан? Я не пан, а циган!
   - Господь з вами, пане! Що оце вам приснилось? Чи ви ж таки  на  цигана
походили?
   "Що за мара така?" - думає циган.
   - Чоловiче добрий! Годi тобi глузовать! Виведи тiльки мене iз сих  хат,
так я твого й панства не хочу, та й знайди менi мiй бриль та свитку.
   - Та що-бо оце ви менi кажете, пане? Як би я посмiв над вами глузовати?
Нате лишень одягайтесь, та ось принесу вам чаю.
   "Що за диво? - думає циган.- Справдi вiн до мене так  говорить,  як  до
пана. Надiну вже, так i буть, сей жупан: що буде, то буде!"
   Аж ось несуть йому чаю - вiн п'є; дають люльку - вiн  i  люльку  тягне,
дають поросятини - їсть вiн i поросятину. А потiм знов чаю, а  потiм  знов
ковбас та поросятини, так що аж живiт йому обдуло!
   На другий день, ще вiн не прочинавсь, а тут  йому  уже  й  несуть  чаю,
горiлки, вареникiв, ковбас,  сала  -  так  що  йому  уже  i  в  пельку  не
потовпилось!
   От циган бачить, що всi йому кланяються у пояс та знай величають  паном
- перестав боятись i давай орудувать по-своєму:
   - Горiлки! Музику! - гукнув вiн на прислужникiв.
   I зараз вродилась горiлка й музика.
   Циган дмухнув разом з кварту, покректав, закусив та так  повеселiв,  що
аж пiдскочив:
   - А нуте горлицi!
   Музики загули, а циган так i пiшов кружка по мальованому помосту.
   - А що ж ви не танцюєте, вражi дiти? - гукнув вiн на людей.-  Танцюйте!
Пийте! Їжте! Я не жалую нiчого!
   От i народ давай виступать по одному та  по  двоє  -  i  пiдняли  такий
гвалт, як на весiллi!
   А циган же то вискакує та виспiвує навперейми, кричить, гогоче,  частує
народ i сам п'є - так що й перестаю йому нема. Знай тiльки погукує:
   Гей грай, коли граєш,
   Коли чорнi брови маєш!..
   Вже й вечiр, а циган гвалтує, а циган коїть  лиху  годину!  Да  вже  як
зусiм осмеркло, вiн змiгся та i впав, як снiп, п'яний на помiст.
   От тодi пан звелiв знов одвезти його та й положить на дорозi.
   Так i зробили.
   Хропе циган, неборак, на усе поле - аж вороння  жахається  на  березах!
Вже й свiт, а вiн спить; вже люди й жать iдуть, а вiн  почиває,  як  пiсля
макiвки!
   От стали його будити:
   - Вакуло! Уставай! Уставай!
   - Пiйдiть ви собi к дияволу! - загукав  до  них  Вакула.-  Чаю,  бiсовi
дiти!
   - Тю! Навiсноголовий! Тю! Га! Дурний! - i пiшли реготатись та тюкати на
бiдного Вакулу.
   Циган пiдвiвся i бачить, що се вже щось не по-вчорашньому.
   - А де ж музики? - спитав вiн.
   - Якi музики?
   - Як якi? Аже ж я ваш пан!
   - Тю! Навiжений! Що се тобi приснилось?
   Оторопiв мiй циган, розставив ноги i вирячив на  народ  очi.  "Може,  й
справдi се менi приснилось!" - думає вiн. Та й не став нiкому розказувати,
щоб ще бiльше з його не глузовали та не приложили йому якого iмення.



   ГОРДОВИТА ПАРА

   (Бабусине оповiдання)

   I

   Снiгом вiконечко наше забило... Завiрюха... Як  то  нашим  тепер  серед
шляху? Ростiть скорiйш, хлоп'ята, на пiдмогу татусевi. I матерi нема  щось
довго з рiчки.  Ростiть,  ростiть,  дiвчаточка!  Добре  сидiти  в  теплому
запiчку за старими головами... А як я осталась на свiтi малою сиротиною  -
всякої нужди дознала. Яка то, боже мiй, давня давнина, а  коротенький  час
дiвоцький наче менi вчора змигнувсь... Тепер,  що  нi  почую,  забуваю,  а
крiзь тi молодощi дивлюсь у давнину, наче крiзь воду прозiрну. Так, як оце
ви обсiли мою куделю,- щоб були здоровенькi,- так було й  я  зимою  граюсь
ляльками при своїй бабусi... Дай їй, господи, всi митарства пройти та й не
зупинитись!
   Древня була моя бабуся-покiйничка,- ще то з тих  старосвiтських  людей,
що шведчину й усякi невпокоi козацькi своїми очима бачили. Тодi,  дiточки,
на Вкраїнi велось не по-нашому. Що страшно, то  страшно  було  слухати,  а
серце линуло голубом у ту  старовину  невпокiйну.  Козаки  були  козаками,
дiтоньки - одно слово: скрiзь пахло волею; земля  була  розкiшна;  риби  в
водi, звiря в гаях - аби охота ловити; i трави були буйнiйшi; здається,  й
сонце  сiяло  краще  на  святому  небовi,-   далебi,   дiтки!   Тим-то   й
бабуся-покiйничка було каже: "Не стає, не стає, моя дитино, таких дiвчат i
козакiв на Вкраїнi, як за мого були дiвування".

   II

   Найчастiйш було споминає про Марусю Ковбанiвну, що такої краси, каже, i
свiт настав - не бувало. Я, каже, була  ще  пiдлiтком,  то  менi  її  коло
церкви показували здалеку. До неї й приступити, каже, було  страшно;  така
велична. Кунтуш на їй - самi златоглави, коралi на їй  -  усi  в  дукачах.
Давнього була роду козацького Маруся Ковбанiвна,- то  нiхто  не  вбереться
краще її мiж люде. I козаки-молодики її жахались, не то що. Очима поводить
- наче душу з тебе виймає: все б їй розказав, не потаїв би й  грiха  перед
нею. Владична, справдi, каже, владична була краса в Ковбанiвни.
   Батько її Ковбаня отаманував у Сiчi i все море  сплавав,  поринаючи  на
дно за дорогими тими дукатами й коралями,так-то люде було славлять.  А  то
ще було кажуть, що вiн  по  той  бiк  Днiпра  у  Польщi  якимись  козаками
орудував та й у нашу сторону  якось  прибився.  Неприступний  був  чоловiк
старий Ковбаня,- i жiнка од його не  довiдалась,  хто  вiн  i  що  вiн,  i
звiдкiля вiн, i як вiн.

   III

   Така ж i дочка в  його  викохалась.  Старий  спочив  уже  на  цвинтарi,
молодою дiвчиною покинув свою Марусю. Молоде ж було, а  горде  й  потайне,
крий боже! Було й на улицю мiж дiвчат не вийде, тiльки хiба коло  криницi,
як зустрiне котору, трошки постоїть, словом  ласкавим  перекинеться.  I  в
будень було дукачi носить; стане против сонця - королiвна, та й годi!  Вже
й дiвчата було кажуть, що в неї й вода з  вiдер  наче  срiбло  ллється.  А
козаки ж тодi були не наших  парубкiв  -  войовники,  хоробрi  молодцi,  а
боялись до неї залицятись.
   Така була та Маруся Ковбанiвна. Скине оком - наче до тебе заговорить, а
заговорить - наче заграє. Який би то i козак був, щоб до неї з жартами,  з
прикладками! Такого не було й на всiй Гетьманщинi, здавалось.
   Отак було розказує  менi  бабуся.  Як  ось,  каже,  пiшла  чутка  помiж
дiвчатами, що любиться Маруся з Прохором Осауленком, та й любиться  певне;
i в вишневiм садку їх  бачили  проти  мiсяця,  i  старосвiтську  скиндячку
Марусину пiзнали в Прохора в ковнiрi. Любиться.  А  Прохор  Осауленко  був
козак не з величних; щира душа, себе на смiх не подасть, та й  годi.  Були
козаки на селi против його -  що  волохатi  туркоти  против  голуба.  Отже
порай, укажи дiвоцькому серцю! Покохала Маруся Прохора - i мов та  хмелина
коло його в'ється. Що горда,  то  й  горда,  а  вiн  спогляне  -  i  очицi
спустить; всi вже помiтили, i ото вже хвалились:  "Будемо  ж  добре  та  й
добре гуляти на весiллi! Нехай  господь  парує,  коли  собi  прийшлись  до
пари!"

   IV

   А багатирка була Марусина мати з Дiда-прадiда: у  неї  в  свiтлицi  пiд
столом були закопанi ще якiсь пилявськi грошi, то  сподiвались  гульнi  на
всю Гетьманщину. Прохор був собi так, небагатий козак:  його  панотець  на
осаульствi батькiвщину надполовинив, щоб  то  од  значного  товариства  не
одрiзнятись; так, отже, його Прохорковi пара випадала якраз до поправи. Чи
дивувався ж хто, чи нi, як та  гординя,  Маруся  Ковбанiвна,  хлопця  собi
принадила,- а може, хто й завидував Осауленковi, як то вiн  доступивсь  до
такої кралi, аж тут по селу гряхнула iнша чутка  помiж  молодiжжю:  Прохор
Осауденко до вбогої сироти Оринки Лободiвни горнеться.  Чи  вона  його  як
уразила в серце, та гордiвниця, чи вiн роздумавсь, а вже проводить з юлицi
Оринку до самої хати, i вона на його квiтками з города середу дня кидає.

   V

   Що ж наша Ковбанiвна?.. То була мовчазлива, а то ще  гiрша  стала;  мов
малювання яке пишне, сидить було на лавi в матерi. У недiлю  було  зайдемо
до старої Ковбанихи на отченаш, то й Маруся, вернувшись iз церкви,  увiйде
в свiтлицю та, не скидавши блават своїх i золотого  дiвоцького  кораблика,
так i сяде коло вiконця. Сонечко вдарить по тих дукачах препишних, по тому
брузументi сутозолотому... сяє Маруся -  квiтка  квiткою!  Ще  задумається
трохи; брiвоньки тi якось нiби насупить,-  аж  чогось  сум  бере,  на  неї
дивлячись:  важке  щось  на  думцi  в  неї,  а  краса  її   грiзна   якась
iзробилась...
   А до неї - проч ували ми  глухо  -  залицявсь,  через  свого  осаульця,
сотник, старий Байдак. Удiвець був i бездiтний, а грошей  сила,  то  нехай
би, каже, кому-небудь пiсля мене досталось. Одказала Маруся: "Хiба я зроду
грошей не бачила?"
   Не зважився пан сотник i старости присилати, щоб не скепкувала вродлива
Ковбанiвна. Коли ж чуємо - по селу туркiт,  туркiт.  Сам  сотник  ридваном
курить до вдовиної хати. З ким родичi поважнi  у  ридванi.  Козацтва  купа
комонником - пишно й гучно завiтав пан сотник до Ковбанихи.

   VI

   Тут же ми, каже бабуся, дивуємось тому поїзду, а тут дiвчата як гукнуть
по селу:

   Iшли дружечки у три рядочки,
   Ориночка та й попереду!..

   Дiвич-вечiр збирає вже Орина  Лободiвна:  хустки  подавала  За  Прохора
Осауленка. Так от що воно єсть - той сотницький поїзд:  се  ж  наша  краля
хоче весiлля весiллям заломити, мiсяця  сонцем  загасити!..  Так  i  єсть!
Маруся, мов зоря красна, то в одну, то в другу  хату  до  свого  роду,  до
близьких сусiд i приятелiв - на дiвич-вечiр дружок збирати. Вся в  золотi,
в шовках. Там одна плахта - павине перо - пар двох волiв чумацьких стояла,
а коралям i цiни нема. А сукня ж то з золотими усами!..  Вже  справдi  так
було як спiвають:

   Iшла дiвчина через бiр,
   А на їй сукня в вiсiм пiл.
   Як стала сукня сiяти,
   Стала дiброва палати...

   Народ так i поринув до Ковбанишиної хати. А в Ковбанихи - всi знали - в
льоху стоїть двi бочки старої оковитої, що ще Ковбаня спустив у  льох  про
весiлля любої  донi,  та  двi  бочки  меду,  що  зовуть  п'яне  чоло,  або
спотикач,- такого, що од одного кубка спотикатимешся. Оце ж  уже  козацтво
познiмало з себе пояси i на поясах тi всi бочки витягують  i  ставлять  на
зеленому морiжку, поклавши пiд бочки колодязну  цямрину,  щоб  краще  було
точити. Чутка така пiшла (як  тi  люде  зараз  i  довiдались!),  що  стара
Ковбаниха покине будиночок i дворище своє, до сотника з дочкою  i  з  усею
худобою в хутiр його Пiжмурки  перебереться,  то  всi  трунки  на  весiллi
добрим людям вичастує. А се, бачте, воля така Марусина була, щоб i мати не
жила в нелюбому їй селi.

   VII

   Що ж то за весiлля скоїлось, то й сказати не можна!  Уся  сотня  гуляла
три днi i три  ночi;  самих  порохiв  двi  мiрки  вистреляли.  Гармати  до
вдовиної хати попривозили. Родичi молодої з гармат у воротях  стрiляли,  а
козацтво знов з гарматами та з самопалами молодої добувало. Сотник  верхи,
сивий як голуб, у золотому жупанi, в собольовiй шапцi з оксамитним зеленим
верхом, а кiнь пiд ним сiрий, як рябець, кiнь турецький,- такий кiнь, що й
старий на йому молодим здається. Так через гармату й перескочив.
   А як до вiнця їхали, то - господе мiй! -  вiсьмерик  волiв  З  Пiжмурок
пригнали, таких, що кожна пара незчисленнi грошi коштує. Сотник у чумацтвi
кохався. Та ще привезли якогось нiмецького  воза,  довжелезного,  що  й  у
дворi не змiститься, та того  воза  самими  киндяками  й  вислали,  аж  по
люшнях, по колесах телiпається, на вiйя киндяк лягає, а волам роги, як  те
вiльце, червоними та  блакитними  широченними  стрiчками  ввили,  вiнки  з
дубового листу та з золотих гвоздикiв на шиї волам повiшали. То були пишнi
воли, що вола аж до Землi звисають, а то - наче ввi снi тобi  ввиджується.
Князь iз молодою княгинею сидять високо на тому возi,  а  навкруги  свахи,
дружки, свiтилка з мечем i музики; козацтво  верхи,  i  спереду  i  ззаду.
Простягся поїзд до самої церкви.

   VIII

   I то ж то в церквi було всiм диво, що двi парi разом будуть  вiнчатися:
Маруся Ковбанiвна з сотником Байдаком,  а  Орина  Лободiвна  з  Осауленком
Прохором. Справдi, каже бабуся, як сонце  погасить  мiсяця  на  небi,  так
Маруся погасила i красою, i пихою багатою нелюбу їй пару. Хто бачив  її  в
церквi-не всяке протовпилось, i я, каже бабуся, тiльки коло церкви  стояла
та на тi воли дивилась, та дивом дивувала, що зроду таких волiв  з  такими
пишними рогами  не  бачила...  Так  хто  бачив,  кажу,  Марусю  в  церквi,
вжахалися з її краси дивної. Бiла  якась  вона  зробилась,  тiльки  трошки
краски по щоках розливалось та губоньки алiли; та ще лучча, ще краща,  нiж
було як з Осауленком любиться. Очi сiяють як Зорi,-  справдi,  кажуть,  як
зорi тi очi сiяли. Згорда позирала на Осауленка i на  його  Орину,  сироту
вбогу. Та, як голубка полохлива, до свого подружжя хилилась. I Осауленковi
було якось нiяково. Бог його вже знає, що в його  на  душi  було  тодi,  а
послi об'явилося... Нехай господь  од  такого  боронить  всякого  чоловiка
хрещеного... Бодай би лучче такого й не чувати!

   IX

   Одгуляли весiлля, випроводили молодих у Пiжмурки. Приданки  бiснувались
iще э тиждень, переїжджаючи то до вдови Ковбанихи, то до сотника  Байдака.
Меди й наливки лились у його рiчкою. Далi все затихло. Ковбаниха вибралась
до зятя. Ще, може, минула недiля чи й друга, а там i  виявилось  лихо,  що
пiд те веселе бенкетування наклюнулось. Тяжке, дiтки  мої,  лихо  буває  з
того, як яка людина вродиться горда та пишна!  Нема  чоловiковi  щастя,  в
кого жiнка буде гординя; нема й жiнцi добра, коли в  чоловiка  невгамоване
гордеє серце. Осауленковi, як вiн ще залицявсь до Марусi чи любився З нею,
просто сказати,- здалось, що вона, та Маруся, краса  мальована,  багатирка
пишна, що вона ним гордує, що вона З милостi  нiби  тiльки  до  його  свою
вквiтчану, золотом повиту голову схиляє. Бог їх знає, яке  там  слово  мiж
ними бовкнуло, тiльки вiн засумував тяжко, трохи, кажуть, сам собi  смертi
не заподiяв, а далi - постривай же  -  взяв  та  й  прихиливсь  до  вбогої
сироти, до Орини безталанної! А та собi - постривай же! - та й  переказала
сотниковi: приїзди за рушником. "Бодай вас, мої безталанночки! - каже було
бабуся.- Хоч би ви матiркам своїм одкрилися, хоч би одну  людину  ви  коло
себе з щирим серцем та з добрим розумом  мали!..  Самi  себе  занапастили,
мовчки собi по ямi викопали!.." Ось слухайте, що сталось.

   Х

   Ранком восени, тiльки що сонечко почало по  красному  рiдкому  листячку
сiяти, дивляться люде: по селу йде наша панi сотничка, та в  чому  ж  вона
убрана? Сукнi на їй сукнями, а коса розплетена по вiтру має  i  на  головi
вiнок iз сухих василькiв та чорнобривцiв, що  за  сволоками  по  свiтлицях
затикають. От з того хатнього зiлля вона, бiдолашна, вiнок собi  сплела  i
бiжить, як та рибонька в'ється, до Осауленкової хати. Осауленко наче  ждав
її,- вийшов назустрiч. Побачив - i заридав як мала дитина. Люде  обступили
безталаночку божевiльну, а вона просить Їх на весiлля, кланяється... Що  ж
то були за жалощi! Краса її не змiнилась, личко горить,  очицi  сяють,  та
страшно було на неї дивитись.
   Вийшла й нещаслива Орина з хати, нiчого й не каже, i чоловiка свого  не
впиняє, а той аж у сиру землю  б'ється.  Коли  ж  тут  пан  сотник  iде...
Похилився,- вже не той, що на весiллi був... зрозумiв,  якого  собi  щастя
доскочив. Ласкавим, тихим словом почав  свою  молоду  жiнку  благати,  щоб
додому вернулась. Вона наче й опам'яталась; схилила голову на  бiлi  руки,
личко в долонi втопила,- повiз вiн її додому.

   XI

   Засумував  же  тяжко  наш  Осауленко  пiсля   сього,   занудив   свiтом
несказанно. З лиця спав, аж почорнiв од великої туги, i  все  в  пасiцi  з
Дiдом пасiчником сидить. Воно то й треба було його  помочi,  щоб  на  зиму
бджоли установити, так коли ж вiн i додому не навiдається, там i  ночує  у
куренi, i все - розказував опiсля дiд,- все мовчки плаче, а вночi встане i
навкруги пасiки, мов неприкаяний, блукає. Не довго ж  се  й  проволоклось.
Казали добрi люде: "Бережiть ви сього чоловiка!" Та як його  вберегти?  То
не дитина. Вiн i дiло робить; i нiкому важкого  слова  не  скаже,  i  богу
молиться, тiльки знай мовчить та сумує, та чахне, мов свiчка тане.

   XII

   На самого Наума,- каже бабуся,- що дiтей люде до  дяка  оддають,  iдуть
нашi селяне через греблю до церкви, аж дивляться: на  стрижнi  Осауленкова
шапка плавле. А в його була запорозька кабардинка з кабарди,- йому в  Сiчi
подарована, як горiлку возив у Сiч. Дивуються люде й жахаються: щось  воно
не добре вiщує. Коли ж дiвчата: "Гляньте, гляньте, вiнок з сухих василькiв
та чорнобривцiв!" Справдi, де взявся, виплив iз-за осоки такий само вiнок,
як був на молодiй сотничцi. Почало бистриною шапку крутити, а тут  вiтрець
повiяв... I сплилась шапка докупи з вiночком,  i  попливли  по  стрижню  в
парi.
   "Е, та се ж воно щось є тут негарне,- сказали старi люде. -  А  шукайте
човна, давайте невода!" Закинули невiд.- Так i єсть! Витягли  їх  у  парi.
Обнявшись, вони в водi лежали... Що то страху було на них дивитись, що  то
жалощiв! Прибiг кiньми сотник, i теща  з  ним  приїхала.  Ну,  вже  тут  i
розказати не можна,- говорить було бабуся,- якого було плачу  та  лементу.
Зараз їх i поховали:  здобули  в  когось  готову  простору  домовину.  Над
ставом, помiж вербами й поховали їх у однiй домовинi. Нехай їх уже господь
хоч на тiм свiтi не розлучає!



   ОРИСЯ

   (Iдилiя)

   I

   Спiвають у пiснi, що нема найкращого на вроду, як ясная зоря в  погоду.
Отже, хто бачив дочку покойного сотника Таволги, той би сказав,  може,  що
вона краща й над ясную зорю в погоду, краща  й  над  повний  мiсяць  серед
ночi, краща й над саме сонце, що  звеселяє  й  рибу  в  морi,  i  звiря  в
дубровi, i мак у городi.
   Може, й грiх таке казати: де таки видано, щоб дiв­ча було краще  од
святого сонця й мiсяця? Да вже, мабуть, так нас,  грiшних,  мати  на  свiт
породила, що як споглянеш на дiвоцьку вроду, то здасться тобi, що  вже  нi
на землi, нi на небi нема нiчого кращого.
   Гарна, дуже була гарна сотникiвна! Знали її по всiй Українi; бо  в  нас
на Вкраїнi, скоро було в кого виросте дочка хороша, то вже й знають усюди.
Було, чи треба кому з молодого козацтва, чи не треба чого у Вiйтовцi,  iде
за сто верст, аби тiлько побачить, що там за дочка в сотника  Таволги,  що
iам за Орися, що всюди про неї мов у труби трублять! Да не багато  з  того
ви­ходило  користi.  Якось  не  було  козацтву  приступу  до   неї   з
залицяннєм. Чи батько був дуже гордий, чи дочка дуже пишна, того не  знаю,
а знаю, що було вернеться iнший крутиус iз  Вiйтовець  да  й  ходить,  мов
непри­каяний. Спитає його про Орисю товариш...
   - Шкода,каже,- брате, нашого повабу й залицяння! Не для нас зацвiла  ся
квiтка! Може, хто й застромить її собi за високу шапку, тiлько той буде не
з нашого десятка.
   А товариш похитає мовчки головою да й подумає:
   "Отже, занапастила козака!"

   II

   А Орися була вже не дитина,  вирiвнялась  i  викоха­лась,  як  бiла
тополя в левадi. Подивиться було на її старий  сотник,  подивиться  на  її
пишний зрiст i хорошу вроду, порадується батькiвським серцем, що дождав на
старiсть собi такої дочки, а часом i посумує: "Доспiла єси, моя ясочко, як
повний колос на нивi! Да чи зна­тиме женчик, яку благодать  бере  собi
од господа мило­сердного? Єсть багато людей, i статечних,  i  значних,
що залицяються на тебе, да не хотiлось би менi од­давать тебе  в  руки
сивому дiдовi: зв'ялить тебе, рев­нуючи, як вiтер билину в  полi.  Ой,
не хотiлось би оддавать тебе й за молодого шибайголову, що не  по­живе
довго без степу да коня, поляже в полi буйною головою,  а  тебе  зоставить
горювать з дiтоньками!"
   Так собi думаючи да гадаючи, старий Таволга часом тяжко, тяжко засумує,
аж сльоза покотиться йому з ока.
   А Орися росла собi, як та квiтка в городi. Повна  да  хороша  на  виду,
маяла то сям, то там по господi в старого сотника, походжала, як  по  меду
бджiлка, i всю господу зве'селяла.

   III

   Приснився раз Орисi предивний сон. Здалось, прийшла до неї з того свiту
покойна панiматка, стала над нею в головах да й каже:
   - Дитино моя, Орисю! Не довго вже тобi дiвувати: щодень благаю  господа
милосердного, щоб послав тобi вiрну дружину.
   Встала  Орися  нi  смутна,  нi  весела,  iде  до  панотця  в  свiтлицю,
зачервонiлась, як та квiточка, да й каже:
   - Паноченьку! Позолили мої дiвчата платте. Нехай запряжуть  нам  коней;
поїдемо ми до Трубайла, пiд Турову Кручу: там вода чиста, як скло, рине по
камiнням.
   А панотець рече:
   - Чого ж тобi, Орисю, так далеко їздити?
   - Хiба ж то вже, паноченьку, й далеко?.. На пiвгодини ходи; да  туди  ж
усе їхати лугом да левадами, що й незчуєшся, як вода заблищить i  зашумить
пiд горою. А панотець:
   - О, я вже знаю, що аби чого забажала, то вмiєш  випросить.  Поклич  же
менi старого Гриву!
   Поскочила Орися до дверей, недовго шукала  Гриви,  зараз  привела  його
перед панотця.
   А той Грива був старий, дiдизний чоловiк.  Знав  вiн  пана  сотника  ще
змалечку; випестив його на руках, вивчив i на конi їздить. Потiм виходив з
сотником у походах ледвi не всю Польщу, був з ним i  в  Криму,  був  i  на
Чорному морi, да вже на старiсть не схотiв би й панства,  аби  тiлько  при
йому дожити вiку. Старий уже був дуже дiдуган той Грива; брови на очi йому
понасовувались, i борода сива, до пояса.
   Увiйшов у свiтлицю, вклонився пану сотнику да й каже:
   - Добридень, добродiю! А сотник йому:
   - Здоров, добродiю! - бо вони один одного звикли добродiями величати.
   - Запряжи,каже,- добродiю, пару коней, вiзьми  хоч  той  вiз,  що  було
сухарi в походi воаим, да повези наших прачок до Трубайла.
   А той йому:
   - Добре, добродiю, запряжемо. Чому не запрягти? I ото зараз  iде,  бере
двох хлопцiв, викочує з-пiд повiтки вiз,  довгий  i  широкий,  добре  йому
знакомий, що не раз у лихiй годинi, засiвши за його,  одбивансь  од  ляхiв
або од татарви, не раз прийняв через  його  й  нужди  не  мало,  часом  як
трапиться було утiкать iз ним  по  корчах,  по  болотах,  по  багнах,  щоб
вихопиться мановцем iз залоги. Викочує старий Грива той вiз тепер на iншую
потребу; запрягає пару коней, що вже лiта погасили давно в них той  огонь,
що кипить у серцi, паше з очей i з нiздер, i кидає коня сюди  й  туди,  на
страх жiнкам i дiтям, а доброму козаковi на втiху. Смирнiї тепер  тiї  два
бiлiї коники ходили пiд  рукою  сивого  Гриви,  що_  вже  давно  одвик  од
козацького серця.
   Отже, дiвчата Орисинi несуть сорочки, шитiї рушники, настiлники i всяке
добро; наклали повен вiз, i самi посiдали: усi в с-iьожках да в  квiтках,-
Орися помiж ними,- i як мак у городi всi квiтки закрашає, так вона  сидiла
помiж  своїми  дiвчатами.  Сивий  Грива  сiв  спереду;  хлоп'ята  кинулись
одчиняти ворота. Виглянув у вiкно пан сотник:
   - Не барися ж там, Орисю! А вона:
   - Нi, паноченьку!
   Ляснув погонич пугою; конi заржали, почувши  лугову  пашу;  потюпали  i
зникли з очей i з возом, i з погоничем, i з дiвчатами.

   IV

   От уже й луг перед ними. I сюди зелено, i туди зелено. Було-бо се  саме
навеснi, як ще трава, свiжа да молода,  тiлько  що  вкрив  землю.  Скiлько
вгорi синього неба, стiлько внизу зеленого лугу. I так, як ясна зоря вночi
покотиться, палаючи, по небу, так тая Орися  проїжджала  широким  лугом  з
своїми дiвчатами.
   Аж ось - шумить, реве Трубайло за левадами. Як розступиться  дерево,  а
сонце як заблищить саме в тiм мiсцi, де вода рине через камiння, то  ти  б
сказав, що то не вода, а саме чисте скло, самий дорогий  кришталь  рине  з
гори i б'ється на дрiбнiї склянки об камiння.
   Над рiчкою Трубайлом стоїть висока круча. Вся обросла кучерявим в'язом,
а корiння повисло над самою рiчкою. Дикий хмiль почiплявсь за те корiння i
колишеться кудлатими жмутками. А внизу вода рине да  рине!  Оце  ж  тая  й
Турова Круча.
   Дивляться на неї дiвчата да й питаються  в  старого  Гриви,  чого  вона
прозвалась Туровою.
   - Нащо вам знать? - каже Грива.
   - Аже ж ти нащось знаєш? Так i нам скажи!
   - Ой мої голуб'ята! Сказав би вам, да тiлько бiльш не поїдете  сюди  на
рiчку.
   - Що ж там таке? Скажи-бо  таки  нам,  дiдусю!  Як  узяли  просить,  не
видержав старий, сiв на каменi над рiчкою да й почав глаголати:
   - Колись-то давно, iще до  татарського  лихолiття,  правив  Переяславом
якийсь князь. Да й був собi той князь стрiлець такий, що  аби  зуздрiв  на
око, то вже й його; i кохавсь вiн у польованнi. Отож раз поїхав той  князь
на польованнб да й одбивсь у пущi од своєї челядi. Iде да iде пущею,  коли
ж дивиться, аж на лощинi пасеться стадо турiв.
   - А що ж то, дiдусю, за тури? - спиталася Орися.
   - То, моя кришко, були дикi бики з золотими рогами; тепер уже їх  нiгде
не зуздриш. Бачить князь тих турiв; тiлько  не  дивується  на  їх  золотiї
роги, а дивується, що при них стоїть дiвчина  така,  що  усю  пущу  красою
освiтила. Поскочив вiн до неї; а од неї так сяє, що й приступить не можна.
Забув князь i про свою челядь, i про те, що заблудив у пущi: вхопила  його
за серце тая чудовная краса.
   "Дiвчино! - рече,- будь моєю жоною!" А вона рече:  "Тодi  я  буду  тобi
жоною, як Трубайло назад вернеться". А кiiязь їй знову: "Як не згодишся на
моє проханнє, то я твої тури постреляю","Як постреляєш мої  тури,  то  вже
бiльш нiчого не стрелятимеш". Розсердився князь, взяв лук з плеча i  почав
стрiлять золоторогiї тури. Сунулись  тiї  тури  в  пущу,  так  i  виваляли
дерево; а князь за ними знай пускає  стрiлку  за  стрiлкою.  Прибiгли  над
Трубайло... а Трубайло тодi був не такий узенькии, як тепер,- прибiгли над
високу кручу i всi шубовсть у воду! Да й нi один не переплив, усi  каменем
лягли по дну, аж рiчку загатили. Сплеснула тодi дiвчина  руками:  "Потопив
єси моїх золоторогих турiв, блукай же тепер по пущi по всi вiчнiї роки!.."
От же й блукає, кажуть, той князь до сього часу по пущi i нiяк  не  знайде
свою Переяслава. А Переяслав був  уже  i  в  татарських  руках,  був  i  в
лядських - чого вже не було з тим Переяславом? А вiн не знайде його  та  й
не знайде. А  дiвчининi  тури  лежать  i  досi  камiннями  в  водi,  i  от
прислухайсь: то не вода реве,  а  ревуть  тури  глухо  з-пiд  води.  Отже,
кажуть, буде таке врем'я, що князь приїде на Турову Кручу, повстаюгь  тури
i пiдуть шукати собi диких пущ по Вкраїнi.

   V

   Слухають дiвчата, да аж сумно їм стало; слухає Орися, да вже боїться  й
глянуть на камiння, що простяглось купою через рiчку. Вже їй здається,  що
то справдi не камiння i вода шумить якось не так, як вода...
   Засмутив зовсiм дiвчат старий Грива. Не знають уже, чи прать би то  їм,
чи додому вбиратись; сором тiлько старого Гриви;  поглядає-бо  на  них  да
тiлько всмiхається. То було люблять прать  на  самiй  бистринi,  положивши
кладку з камня на камiнь, а тепер одiйшли дальше од кручi, де вода  ще  не
дiйшла до камiння i пливе тиха да чиста, хоч вигляньсь, як у дзеркало. I,
справдi, мов у дзеркалi, видно в водi i небо, i кручу  з  тими  кудлатими
корiннями, що переплутались iз хмелем, i кучерявiї в'язи, що повибiгали на
самий край i попростягали зеленi лапи над рiчкою.
   Дивиться Орися в воду, аж у водi на кручi щось зачервонiло; хтось  нiби
виїхав iз пущi на сивому конi i  стоїть  помiж  в'язами.  Боїться  глянуть
угору, щоб справдi не було там когось; боїться глянуть i на  камiння:  вже
їй здається, що ось-ось заревуть  i  сунуться  з  рiчки  зачарованi  тури.
Смикнула за рукав одну дiвчину i показала в воду: дивляться дiвчата, аж на
Туровiй Кручi князь на сивому конi. Так i обомлiли. Бо хто ж би сказав, що
то й не князь? Увесь у кармазинi, а з пояса золото аж капає.
   Немало ж, видно, здивовавсь i козак: стоїть на конi нерухомий. Бо хто ж
би й не здивовавсь, опинившись над такою кручею?  Унизу  рине  вода  через
камiнне, а над водою сидить нерухомо сивий дiд на  каменi,  а  там  стоять
нерухомi дiвчата, з прачами, з мокрими полотнищами в  руках.  Чи  дiвчата,
чи, може, русалки повиходили прать сорочки пiдводному царевi,  що  живе  в
кришталевому будинку пiд водою. Оце ж, мабуть, i сам  вiн  вийшов  з  води
погрiть старiї костi на сонцi. Ще раз погляне козак  на  сивого  дiда,  ще
_раз погляне на дiвчат: позасукували по локоть рукава, попiдтикали  плахти
i мережанi заполоччю подоли... Золото не сяє так на дорогих  перстнях,  як
сяють у водi й над водою їх бiлiї ноги.  Задививсь  козак  i  собi  стоїть
нерухомо; коли ж гукне на його старий Грива:
   -  Гей-гей,  козаче!  Чого  се  тебе  занесло  на  кручу?  Хiба   хочеш
пополоскать свої кармазини в Трубайлi?
   I скоро промовив - зараз наче розбив якi чари. Засоромились  дiвчата  i
давай бовтать полотнищами.
   А козак одвiтує дiдовi:
   - Да й за тс слава богу, що хоть на кручу вибрався. Скажи, будь ласкав,
дiдусю, як менi виїхать iк Вiйтов-цям?
   - А чого тобi треба в Вiйтовцях?
   - Через Вiйтовцi,- каже,- лежить моя дорога,
   - А куди ж лежи-iь твоя дорога?
   - Моя дорої а  -  до  чийогось  порога,  моя  стежечка  -  до  чийогось
сердечка.
   - Еге,- каже старий Грива,-  нехай  же  тобi  господь  у  доброму  дiлi
помаїає' Отже, куди тобi виїхать. Берись униз, понад берегом; то там трохи
нижче буде тобi дорiжка; тiєю дорiжкою виїдеш  ти  на  рiчку.  Єсть  через
рiчку й кладочки; возом не проїдеш, а конем добрий козак перехопиться.
   Подякував козак за пораду, повернув коня i сховавсь поза деревом.
   Як сховавсь, тодi-то вже розгулялись нашi дiвчата; розписали козака  як
на паперi: якi й очi, якi й брови, як i говорить,  як  i  всмiхається.  Та
каже:
   - Се твiй суджений!
   А та:
   - Се твiй.
   А одна додала:
   - Не змагайтесь дурно, дiвчата: чи рiвня ж таки вам  пишний  князь!  Се
нашiй панночцi суджений! Почервонiла Орися.
   - Збожеволiла,- каже,- ти, Параско! Хiба не чула, що вiн сказав дiдовi?
   I жаль їй було, сама не знає чом, що вiн їде свататься. М'якше од воску
дiвоче серце. Тане воно од козацьких очей, як од сонця...
   - Що ж,каже Параска,- що їде свататься! Судженої й конем не об'їдеш!

   VI

   Попрали  дiвчата  сорочки,  зложили  на  вiз,  зеленою  пахучою  травою
прикрили,  посiдали  й  поїхали  додому,  свiжi  да  веселi;  щебечуть  як
ластiвки. Iще далеко не доїхав вiз до сотницького двора,  а  в  дворi  вже
чутно було, що вертаються.
   - Орисю, наша панночко! - крикнули дiвчата, скоро розчинились  ворота.-
Чий же то сивий кiнь у дворi стоїть? Се ж того козака, що ми бачили, се  ж
твого князя, се ж твого судженого!
   Гляне Орися, а в серцi наче жаром запекло. Чи вона злякалась,  чи  вона
зрадiла, сама того не знала.
   Виглянув у вiкно iз свiтлицi молодий козак:  їде  в  двiр  вiз  старими
кiньми, iз старим сивим погоничем; зелена  трава  волочиться  по  боках  i
б'ється по колесах; а iз-за сивої бороди старого Гриви, iз-за  бiлої  зими
червонiє лiто - повен вiз дiвчат у квiтках да в намистi,- Орися, як сонце,
помiж ними! Виглянув, да аж руками сплеснув:
   - Се ж вона, се ж вона! - i ото вже тодi почав на  прямоту  викладувать
свою мову пану сотниковi, i хто вiн такий,  i  чого  приїхав.  Хто  ж  вiн
такий, то се вже пан сотник знав давно: миргородський осауленко, отаман  у
своїй, сотнi, хорошого й багатого роду дитина.  А  чого  приїхав?  Приїхав
подивиться, що там за Орися така, що там за дочка в сотника Таволги на всю
Гетьманщину; а побачивши та й себе показавши, довiдаться, чи  вже  надбала
шитих рушникiв у скриню... Про що журивсь, чого бажав пан сотник, те  йому
як iз неба впало. Не  довго  думавши  позвав  Орисю.  Ввiйшла  в  свiтлицю
червона, як калина.
   - От, Орисю, тобi жених! Чи люб вiн тобi, чи, може, пiдождеш кращого?
   Хоть би тобi слово промовила, хоть  би  тобi  очима  зглянула.  Стоїть,
сердешненька, i головку схилила.
   Бачить панотець, що не дождеться од неї одвiту,-  бо  де  ж  таки,  щоб
дiвчина сказала, що в  її  на  мислi.  Очицi  хiба  скажуть,  а  сама  нi.
Пораховав се панотець да й каже:
   - Де вже такий козак да люб не буде! Обнiмiться ж да поцiлуйтесь, да  й
боже вас благослови!
   Обняв козак Орисю, поцiлував у тiї губоньки,  що  наче  з  самого  меду
злiпленi i вклонились обоє низько, до самого долу, панотцевi.
   Чи багато ж наїхало дружини на весiлля,  чи  бучно  одбули  гостей,  чи
довго гуляли - се вже не наше дiло розказувати.
   Бачив я Орисю саме перед весiллєм; хороша була, як  квiточка.  Бачив  я
знов її через рiк у Миргородi - ще стала краща замужем, i дитина в неї, як
божа зiрочка. Вже я не раз думав собi, на неї дивлячись: "Се божа слава, а
не молодиця! Що, якби хто дотепний змальовав її  так,  як  вона  єсть,  iз
маленькою дитинкою на руках! Що б то- за картина була!"

   Писано 1844, сентября 7, у Ходорковi,
   в Свiдзiнського, прочитавши шесту пiсню "Одiссеї".



   СIЧОВI ГОСТI

   (Споминки старого дiда)

   Еге, добродiю! сидимо оце ми з вами на пасiцi - нi гадки!.. Божа бджола
гуде, кругом гречки бiлiють... а колись гули кругом мене не  такi  бджоли:
козики гули, небожата, да ще не гетьманцi - сама сiчова воля,  добродiю...
Переїв я всякого хлiба: помагав  i  панам  панувати,  помагав  навпослi  i
гайдамакам-братчикам. Ге! вже того не буде, що було, а було ж воно нащось.
Тим-то, нiчого грiха таїти, признаюсь вам, добродiю,  який  я  був  дурний
колись... на свою рiдну браттю ставав до бою! Далебi!..
   Родився я на Подоллi,- то моя рiдна Вкраїна, а се вже менi на  старiсть
чужа сторона рiдною стала,- шибнула доля, куди  схотiла.  Родився  ж  я  в
державах князя  Любомирського,  коли  чули,  пiд  Попонним.  Старосвiтське
мiсто, добродiю. Добували колись його козаки i злили всякий ступiнь  землi
кров'ю жидiвською,- он яке мiсто  Полонне!  Ну,  родившись  у  пiдданствi,
мусив тим робом i ходити. Взяли мене ще хлопцем малим до замку, до  панiв,
звичили мене до коней, до козацького обороту, а далi i в  надвiрнi  козаки
записали, бо зросту був я хорошого, таких у надвiрнi корогви й  пiдбирали.
Величавсь я козацькою зброєю перед хлiборобами, i думки не  було  в  мене,
против кого вона наготовлена... Не хутко менi  очi  одкрились,  а  все  ж,
хвалити бога, одкрились. Нiхто мене не вмовляв: отак i так воно було, отак
воно єсть, отаке буде; сам я почув душею, що воно й як  воно,  i  до  чого
воно... та не так-то хутко досяг самого дна. Глибоке дно й каламутне!  Чую
було ще змалку -  гайдамаки  та  гайдамаки,  нiби  сказати  -  ледарь  яка
невiрна. Пани на їх як на вовкiв полюють; селяне їх жахаються,  а  жид  аж
плюне, як почує. То, було, й сердишся, як хто  гайдамакою  налає.  Який  я
гайдамака?.. А гайдамаки з не з кого й брались, як  з  таких  же  панських
пiдданих. Iнший не вгодить шляхтi на облавi, чи на бенкетi, чи на посилках
чого  не  второпає  -  втiкає  од  батогiв.  Iншого  не  злюблять  панськi
похлiбцi,- од них утiкає. А хто, то й так не схоче по наймах тинятись  або
в панському дворi  довiчним  грубником  пропадати,-  i  сей,  надумавшись,
дмухне на Сiч манiвцями.
   А там тiльки  й  пiджидають  божого  лiта,  щоб  завiтати  в  гостi  до
вельможного панства. Знаєте, вся та Вкраїна, почавши од  Днiпра,  аж  геть
пiд Збараж, пiд Замостя, все те було колись козацьке. Купили всю ту  землю
козаки в ляхiв, не за грошi  купили,  а,  кажуть,  заплатили  самою  щирою
кров'ю козацькою. А ляхи-то, мовляв, люде лукавi  -  умови  не  додержали,
собi iзнов усю Вкраїну аж по саме Днiпро загарбали. Так козаки  й  кажуть:
"Ну, коли ж так, панове, то вже ви тут господарюйте з жидовою, а нам у Сiч
платiть чинш".
   Ото ж, було, й ходять iз Сiчi козаки за чиншем. От їм саме таких було й
треба, що всi входи й виходи по панських державах знають-знають усi стежки
й манiвцi по Вкраїнi. Пригрiє  весняне  сонечко,  шелесне  молодим  листям
дерево,- iзнiмуться роєм небожата, в кого одежа вже наскрiзь  свiтиться  -
пора мiняти на саєти!.. От збереться  їх  докупи  десяткiв  або  й  сотень
скiльки, виберуть собi ватажка, характерника  такого,  що  вже  його  хiба
срiбна куля вiзьме, що козаки за ним i в  огонь,  i  в  воду...  гайда  на
Вкраїну!
   У Гетьманщину вони не ходили, _бо_ там пани  свої,-  хоч  i  пооддавали
iншi чорту душу, да все ж iз жидовою не братались. Ходять, було,  коли  не
понад Днiпром, то понад Богом-рiчкою, да й до Случi добираються за сiчовим
чиншем своїм. Де байрак глухий та глибокий, що тiльки звiр да  птиця  його
знає, де хуторець або пасiка стоїть на  одшибi,  вони  там  переднюють,  а
вночi як смикнуть - вовки вовками по полю рищуть.
   Польщею вся та Вкраїна звалась, тим що поляки нею орудували.  I  стояла
та Польща, як горох при дорозi: лiнивий тiльки й не  скуб.  Роздав  король
усi села своїм панам: користуйтесь ними да й бережiть же своє  добро,  щоб
менi вiйськом про ту Вкраїну не турбуватись. А в короля i в самого гуло  в
кишенi, бо тодi вiк був такий на королiв та на панiв,  що  у  всiх  кишенi
попродирались. Ну, пани ж користуватись зумiли,  а  щоб  до  ладу  вiйсько
спорядити, ту _українську партiю..._ еге! то  в  їх  послiднє  було  дiло.
Спискових  було  багато  паненят,  що  тiльки  величались  ротмiстрами  та
поручниками, а до потреби не так-то було їх густо при полках. Гасали  вони
по панських дворах, до панночок залицялись  або  з  собаками  наввипередки
бiгали. Одбували татар або сiчових гостей самi надвiрнi панськi корогви  -
з нашого ж таки брата, з пiдданства.
   Отож, було, як наїдуть сiчовi гостi, то похазяйствують  у  панiв  та  в
жидiв, як у себе в господi, нав'ючать усяким добром  батовню  коней  та  й
гайда назад! Покажуться i слизнуть так живо, як нiби ввi  снi  приснилось;
тiльки й знаку, що в ляхiв та в жидiв скринi порожнi,  та  ще  хiба  що  в
iншого душi в тiлi немає. Отакi-то були!
   Рiдко, рiдко коли вдавалось жовнiрству застукати їх саме  на  хазяйстi,
хiба зрадою. А то. було, прибiжить корогва гусарнi чи рейтар на чутку,  що
гайдамаки деруть, та полiчить тiльки слiди од пiдкiв на шляху, та з тим  i
вернеться. Та вже, було, як i застукають, то й їм, сердешним, добре, було,
достанеться. Довелось i менi бути разiв зо два у тiй справi, бо я _-_ собi
на лихо - служив у надвiрних, помагав панам панувати. Отож раз  стояли  ми
цiлою корогвою в Попонному замку; князя Любомирського замок був. Жили тодi
пани Любомирськi, як королi, дарма що Хмельницький їх був трохи  пополохав
i ворота к чортовiй матерi винiс, як торохнув iз гармати-сироти.  Отож  ми
там i вартуємо не знать чого, а бiльш для панської  пихи.  Аж  ось  одного
дня, тiльки що взялись за ложки, летить гiнець. Кiнь пiд ним аж хитається,
нiздрi роздуло, як рiжок. Зараз його, так як був у грязi i в  пилу,  перед
князя.
   - Що таке?
   - Гайдамаки на Подоллю. Просить лементар подольський посилку,  бо  самi
нiчого не вдiють.
   - А багацько ж їх?
   - Сто кiльканадцять комiнника.
   - Добре, завтра  сам  з  вiйськом  рушу.  Зараз  йому  другого  коня  i
виправили назад. Заворушився увесь замок: самопали  перечищають,  кульбаки
споряджають, уюки, патронташi пакують. Назавтра,  скоро  свiт,  заграно  в
труби, рушили з замку. Пiхоту i  гармати  везли  пiдводами.  Третього  дня
стали коло Ялтушкiв: там гайдамаки обсiлись у гаю. Ото стали  лавами.  Пан
лементар приїхав, подививсь.
   - Ну, тепер оддихайте та будете готовi на нiч. Треба добре  пильнувати,
а то вискочать з рук, як мило в воду.
   Ото вiдпочивши, як настав вечiр, пильнуємо ми.  Кругом  гаю  поставлено
мужикiв кiлька тисяч iз цiпами, а  декотрi  i  з  рушницями,  а  за  ними,
одступивши ступнiв сто чи й бiльш, стало вiйсько: те, що прийшло  з  самим
лементарем, своїм чередом, а наше своїм чередом; а було всiх тисяч зо двi:
i гусаре, i панцерники, i пiхота - чого там не було! I всi на ту жменю тих
гольтяпак!
   Сидимо, багаття скрiзь розiклали, балакаємо  дещо  стиха,  бо  заказано
було од старшин, щоб, боже борони, якого гвалту, а щоб добре чували. Я  ще
тодi був молодий, не знав ще, що то за гайдамаки, то дивно менi стало,  що
таке вiйсько на них зiбрано. От i питаю у одного старого гусарина, що  вже
йому уси росли-росли та аж за уха закрутились:
   - Що оце, дядьку,- кажу,- за диво таке сi гайдамаки, що ось на них  усi
корогви стляглися?
   - Еге,- каже,- а ти, хлопку, ще не знаєш, що то за звiряки?  Коли  б  у
кожного з нас було по десять  рук,  то  ще  на  їх  мало,  бо  тi  галгани
обороняються, мов скаженi. Знають, що  вже  їм  помилування  не  буде,  то
кидаються на людей, як iроди, i часом проб'ються крiзь цiлий повк;  не  то
втечуть самi, та й здобич умчать. Ось завтра побачиш, якi вони  повбиранi.
Се в нас так спорядились, бо з Сiчi поприходили в одних лоєвих сорочках та
в телячих шароварах.
   - А який же,- кажу,- ватажко тепер їми доводить?
   Каже:
   - Iван Чуприна. П'ятнадцять разiв уже виходить  вiн  на  здобич,  разiв
скiльки пробивався крiзь наших жовнiрiв; та вже тепер, здається,  дамо  ми
йому перцю.
   Отак минула й нiч. Стало на зорю займатись. Коли ж по той бiк лiсу,  де
стояла пiхота, самопали - пук! пук! - перше зрiдка, а далi раз по  раз.  А
тут з гармати - гу! - пiшла грюкотня по лiсу.  Дерево  трiщить  та  падає.
Крик, гам! Гармати ревуть, а гуна по раннiй росi так i розлягається.  Нашi
зараз на коней, а селяне, злякавшись, навтiкача. А ми тiльки що рушили  їх
переймати, аж тут iз лiсу  душ  сорок  гайдамак,  всi  в  кармазинi  та  в
блаватасах, такi гетьмани вискочили, що аж очима на їх не зглянеш; i коней
за собою нав'ючених з двадцятеро ведуть. Вискочили та як ударять iзразу на
чотири корогви волоськi, що стояли спереду, так їх i розiдрали  надвоє.  I
от, як бачиш часом, лискавка з грому впаде на дуба або на густу  та  стару
сосну та як розчахне її од гори до низу, то одно гiлля на сей бiк, а друге
на той бiк важко впаде i затрiщить: отак  тi  гайдамаки  розвалили  велику
купу волохiв, а самi, як весною огонь по сухих очеретах, так  i  понеслись
по полю, аж поле закрасили. А волохи як сунулись на компутових, а тут ще й
селяне побiгли, куди хто втрапив, то все так змiшалось, як  каша,  що  вже
чорт би й знайшов свою лаву: вертишся кругом, як коза у чередi, та й годi!
Опiсля вже декотрi опам'ятались i побiгли за ними, та в пустий слiд -  хоч
тупицею. Гайдамаки вже за селом, а село за ними до неба палає...
   А тим, що були на другiм кiнцi лiсу,  випала  iнша  доля.  Ще,  кажуть,
звечора ватажко Iван Чуприна, грiючись коло багаття, постерiг, що вся нужа
з сорочки зiбралась йому до комiра, та й каже:
   - Отепер же, панове, буде нам лихо з вражими  ляхами:  бачите,  як  уся
нужа зiбралась менi до комiра!
   То вже гайдамаки, почувши сеє, повiсили носи i записали  собi  пропало.
Тiльки ж запорожець не так пропадає,  як  простий  чоловiк.  У  них  вовча
натура: умiє добре шарпати, умiє ж i вмерти, не скиглячи дармо.
   Отаман i каже:
   - Роздiлiмось же, панове,  на  три  батови,  то  кому-небудь  i  поможе
господь вискочити з западнi, а вкупi -  всi  пропадемо.  Чекайте,-  каже,-
мого гасла з пiстоля. А як почуєте гасло, зараз  два  рази  з  янчарок  на
ляхiв грюкнiть, та й з богом напролом!..
   От, як стало займатись на зорю, вiн i полiз рачки  на  край  лiсу,  щоб
подивитись, що ляхи роблять. А за ним порачкувало з  десяток  молодцiв.  I
зачепись один, лiзучи, рушницею  за  гiллячку.  Рушниця  -  бех!  -  а  на
фальшиве гасло по лiсу - торох! трах! - пiшла гуркотня. Пiхота наша  зараз
до лiсу та з самопалiв i затопила. Чуприна лiг, кажуть, од первої кулi,  а
гайдамаки ще не встигли впасти на коней i потрапить до ладу, а  тут  ще  й
ватажка немає. Збились вони зовсiм  з  пантелику.  От  же  жваво  небораки
боронились: убили пiдполковника ляцького, скiлькось  офiцерiв  i  з  сотню
лейтар. Та й їм же добре було: раз те, що грюкова кругом, а тут  з  гармат
що ревнуть, то дерево пополам або i усе в скiпцi розскочиться  i  пада  на
них. Жарко було дуже сiромахам. Вибито їх мало не всiх, а решту  поранених
i пострiляних забрато у полон. Знайшли самого Чуприну  мертвого.  Здоровий
та широкоплечий тати. Лежить, вивернувшись, як бик,  що  довго  рикав  пiд
рiзницькою довбнею та завдавав усiм страху, а далi-таки, хоч  який  дужий,
упав сердешний i землю глибоко вдавив, лежить, як гора, i на  мертвого  ще
страшно дивитись. Отак же й той Чуприна,  великий  та  страшний,  лежав  у
пишних кармазинах рядом iз старим дубом, що звалено гарматою; а бронь  при
ньому i на конi збруя така, що незчисленнi грошi коштує: срiбло та золото,
а робота, робота ж така, що аж очi бере! На обох  руках  у  нього  дорогих
перстнiв, по кишенях золотих дзигаркiв скiльки, а грошей, то i злiчити  не
можна. Та й на всiх гайдамаках, i  коло  самих,  i  коло  коней,  знайдено
срiбла, золота i всяких дорогих суконь на великi тисячi. Усе  те  подiлили
мiж себе жовнiри i лейстровi козаки. Доставсь  i  менi  рiг  з  порохом  у
срiбнiй оправi та ладiвниця пiд срiбною бляхою. Та все те, як прийшло, так
i пiшло: пропало в Уманську руїну.
   Ото, подiливши здобич, поранених одiслали  у  Кам'янець  на  страту,  а
мертвих закопали у Ялтушевському-таки лiсi, над шляхом, i могилу над  ними
насипали високу.
   Ото була перва моя справа з гайдамаками. А знову рокiв через два  пiшла
по Вкраїнi поголоска, що з-за Синюхи-рiчки вийшла добра  купа  гайдамак  з
ватажком Чортовусом та пройшла аж на Подiлля, награбувала срiбла, злота  i
всякого добра, скiльки уюковi конi знесуть, i  повертає  назад  лiсами  та
байраками. Тiльки нiхто не знав, де  саме  вони  тепер  i  в  якому  мiсцi
виткнуться на степи з лiсу. Тривога зробилась усюди  така,  що  боже  твоя
воля! Не було iншої розмови, як про гайдамак. Оце сьогоднi почуєш, що  там
i там спалили пана з панiєю i з дiтками, а завтра - що напали на кляштор i
всiх ченцiв католицьких вирiзали. Той каже, що бачив людей якихсь  чудних,
а той, що в однiм шинку наткнувсь на самого Чортовуса: сидить за столом  в
червонiм жупанi, руки по локоть засуканi, по  кармазинових  рукавах  чорна
кров жидiвська стiкає; кружає вiдром горiлку i нiкого не боїться, бо  вмiє
так зробити, що оце є, а схоче, то й нема.  Що  день,  то  все  страшнiйшi
чутки: сьогоднi оце скажуть, що в нього три сотнi молодцiв, а завтра - три
тисячi. По дорогах, знай, товчеться жидова, з усiм збiжжям утiкають то  до
замочкiв, то до мiстечок. Вислав князь Любомирський з  Попонного  двох  чи
трьох жидiв на розвiдки,  обiщав  велику  плату;  та  жидова  так  боялась
гайдамацьких лап, що повертiлась трохи поза мiстечком та й вернулась нi  з
чим. Тодi призиває князь мене та Ласуна, та Гладкого, та ще Лободу.
   - А що,- каже,- козаки! Чи послужите ви менi по вiрi й по правдi?
   - Послужимо,- кажем,- милостивий князю i батьку.
   - От же,- каже,- вам по десять червiнцiв на дорогу. їдьте та  привезiте
менi певну звiстку, де гайдамаки i скiльки їх.
   Взяли ми, вклонились i поїхали усi четверо рiзними шляхами. Довго бився
я по пущах та бездорiжжях, аж поки прибивсь до одного хутора. Лiс навкруги
густий такий, що тiльки небо та землю видко, а хатинка стоїть одним одна i
набiк уже похилилась i в землю вросла, а солома на їй уся од  моху  та  од
бур'яну аж зазеленiла. Нi дороги, нi стежки до тiї хатки нема; тiльки поуз
самий причiлок тече невеличкий рiвчак.  Думаю  собi:  видно  ж,  тут  нема
нiкого. Коли дивлюсь, аж у пiддашшi  за  хатою  сидить  дiд,  сивий-сивий.
Брови йому понависали аж на очi,  а  борода  до  пояса.  Сидить  i  струже
стругом держално на ратище, а бiля його  пiд  повiткою  стоїть  з  десяток
ратовищ зовсiм готових. От я, злiзши з коня, прийшов до нього, а вiн  мене
й не бачить, що я йду:  струже  собi  та  бурчить  щось.  Я  прийшов  таки
близенько та й став: послухаю, що вiн бурчить. Коли чую, аж то  вiн  пiсню
старосвiцьку хоче спiвати, та вже голос йому дрижить i не  виведе,  тiльки
муркоче:

   Перебийнiс просить немного -
   Сiмсот козакiв з собою.
   Рубає мечем голови з плечей,
   А решту топить водою
   "Ой пийте, ляхи, води калюжi,
   Води калюжi болотянiї,
   А що пивали по тiй Вкраїнi
   Меди та вина ситнiї".

   - Здоров, дiдусю!
   - Здоров,- каже,- здоров, синку!
   Та й не дивиться-таки на мене. Я думаю собi, як би з ним заговорити, та
й мовчу. А вiн тодi пiдняв свої важкi бiлi брови та глядь на мене.
   - Е! - каже.- А ти що за чоловiк?
   - Отак,- кажу,- як бач: чоловiк хрещений, волочусь  по  свiту  та  долi
шукаю.
   - А чи наша вiра?
   - Наша,- кажу.
   - Чого ж тобi, синку, треба?
   - Треба,- кажу,- менi наперед усього попоїсти.
   - Правда,- каже,- синку, правда. Попереду нагодуй чоловiка, а тодi  вже
розпитуй.
   Зараз пiшов, несе менi хлiба, сала, меду, бо  й  пасiчка  в  нього  тут
невеличка загороджена. Попоївши, я кажу йому, що  хотiли  нiби  мене  ляхи
повiсити за те, що я згубив панський дзигарок, а я втiк та хочу пристать у
гайдамаки, тiльки горе моє, що не знаю, де їх  знайти.  Тодi  вiн  менi  й
каже:
   - Добре, синку, їдь же отуди й туди, мимо такого й такого дуба, то  там
їх i знайдеш на урочищi Обозовищi.- А сам сiв та й почав стругати ратище.
   Поїхав я, аж так: у яру попiд густими дубами  конi  ходять  i  де-не-де
жупани червонiють. Приїхав я ближче, аж стоїть пiд дубом козак  з  ратищем
на вартi. Я зараз по-запорозькiй: "Пугу!" А вiн менi: "Пугу!  Пугу!"  А  я
знов: "Козак з Лугу!"
   - А де той козак з Лугу? - крикнув хтось товсто iз лiсу.- А їдь  лишень
сюди!
   Я й їду. Дивлюсь, аж супротив мене їде здоровенний запорожець з  усима,
що я ще й зроду не бачив: чорнi, чорнi та довгi та розкiшнi  такi,  що  аж
вилискуються. Жупан на йому шовковий червоний,  аж  свiтиться,  як  огонь;
шапка червона, похилиста; пояс золотий; за поясом пiстолi; при боку шабля;
кульбаки i стремена - все те в щирiм золотi, аж горить.  А  кiнь  пiд  ним
пречудовної вроди: бiлий, як лебiдь, так i  одбиває  од  зеленого  лiсу  й
трави; ти б сказав, що  й  землi  не  доторкається.  Зняв  я  шапку  та  й
поклонивсь аж до кiнської  гриви;  забув,  що  то  й  гайдамака;  так  би,
здається, взяв та й пiдославсь йому пiд ноги: стою  перед  ним,  як  перед
гетьманом.
   - А що,- каже,- брате? Чи наша вiра?
   - Наша,- кажу,- вельможний пане...
   - А ну, перехрестись.
   Перехрестивсь я, окаянний. Потерло мене трохи, чесна  козацька  кров  у
мене обiзвалась, а проте перехрестивсь.
   - Ну, їдь же,- каже,- собi до курiня.
   Приїхав я, аж той курiнь увесь обсипаний валом. Впущено мене через  рiв
у ворота. Як уїхав я та гляну, то в мене i в очах зарябiло. Повно козакiв,
та все ж то повбиранi так, що й не  розказати:  кармазин  коло  кармазина,
срiбло коло срiбла, золото коло золота. Так як-от  часом  зимою  зайдеш  у
винницю та присядеш коло печi погрiтись та подивитися, що там у  тiй  печi
робиться того жару: i червоне, i жовте, i синє, горить, ходить, мигтить  i
мрiє, аж нiби ворушиться все; так у тiм таборi  ходили  один  поуз  одного
гайдамаки: той у червоному, той у жовтому, той у блакитному, а  золото  на
їх як огонь сяє, що очима не зглянеш. Насилу я трохи освiйчивсь, що вже не
так дико менi мiж ними стало. Поставив я свого коня до ясел. Нiхто мене не
питає, що я за чоловiк. Вештаюсь я помiж ними, як дома. Дивлюсь, аж  Ласун
уже тут: ходить, заклавши  руки  за  пояс,  тiльки  вильотами  помахує;  з
старшими вже запанiбрата, а мене буцiм i не бачить: тiльки погладив уса та
бровою моргнув, подивившись на мене зубоча. А  мене  зносять  такi  думки:
"Викажу їм Ласуна! Признаюсь, хто я такий! Зостанусь мiж запорожцями!" Так
i товариш же Ласун: як товариша зрадити? А  про  те  в  мене  й  думка  не
зворухнулась, що се ж нашi браття?.. Тодi ще я так не змiг рахувати - щиро
послужив шляхтi. А вони ж то, горопахи, менi  радiють,  як  рiдного  брата
вiтають; дорога одежа в  них  купами,-  надiвай  яку  хоч  одежу.  Звiсно,
страшний суд настає; бог знає,  кому  жити,  а  кому  вмирати,  то  нехай,
кажуть, козак хоч перед смертю покрасується, як у городi  рожа,  а  винесе
бог iз огню в дорогих саєтах - нехай користується на здоров'я.
   На другий день приїжджає й Лобода з Гладким. Поприбирались  мужиками  i
привели нiбито коней продавати. Ласун сам i торгував у їх,  i  могорич  iз
ними пив, та нишком i сказав, що  Чортовус  жде,  поки  постягаються  його
чати, бо тепер ще тiльки двi чати зiйшлось, а ще двi  злучаться  з  ним  у
Мазепинiй Могилi, що завтра ми туди рушимо, то щоб  князь  був  готовий  i
держав ногу в стременах, а з нас або Ласун, або я дамо дропака та  князевi
дорогу покажемо. Виправили тих коноводiв,  а  самi  другого  дня  пiшли  у
Мазепину Могилу. А та Мазепина Могила та єсть то острiв, увесь у  бору,  а
кругом таке  грузьке  багно,  що  _щ_  чоловiк,  нi  кiнь,  нi  собака  не
перебреде; а на той острiв через  багно  висипано  три  греблi.  Незабаром
пiдiйшла ще одна чата з великою здобиччю. От,  як  зробивсь  пiд  той  час
галас i крутанина в таборi, то я улучив  щасливу  годину  та  на  коня  та
драла. Прибiг у Полонне  пiд  замок,  пiд  Київську  браму,  стукнув,-  не
пускають мене, бо не пiзнали: жупан на менi  перловий,  гудзики  рубiновi,
пояс литий, шапка соболева,- та насилу вже впустили. Зараз мене до  князя.
"Так i так, милостивий князю, ще тiльки однiї чати дочекаються та й рушать
пiд Костянтинiв, бо чуються на силах. Треба поспiшати, щоб не випустити їх
з того острова".
   Зараз усе вiйсько на коней, а пiхота  на  пiдводи;  забрали  гармати  й
порохи, поїхали. А я конем попереду, дорогу показую. Було то полювання  на
страшного звiра, що й очi, й уха, i чуття добре має, а ще  луччi  -  лапи.
Заказано пiд великою карою, щоб  нiхто  не  гомонiв  i  люльки  не  курив.
Звернули з шляху; потяглись лiсом мовчки, тихо; тiльки коли-не-коли колесо
гарматне чи возове стукне, наїхавши на корiнь, або  трiсне  суха  гiлляка.
Iшли день i нiч з малим одпочивком, а далi влiзли у таку  гущину,  у  такi
нетрi, вертепи та вибої, що ледвi-ледвi витягали вози та  гармати  з  того
ковтуна. А тут нiч темна така, що тiльки  навмання  вгадуєш  дорогу.  Далi
таки, дякувати богу, вийшли без пригоди з тiї багнюки i вибрались у рiдкий
бiр. Я злiз з коня та з радощiв аж землю поцiлував. Про запорожцiв  уже  i
байдуже. Сказано, молодий, хисткий - нiкому було покрiпити... Ото ж  скоро
вже дiйшли i до того пасiчника, що ратища струже. Обскочили його кругом  i
взяли в свої руки. А  вiн  тiльки  подививсь,  пiднявши  вгору  брови,  та
сказав: "От же вражi ляхи таки пронюхали!" - а потiм знов насупивсь  та  й
байдуже: знає вже, що коли не сьогоднi, так завтра  смерть.  Та  такий  же
старий та сивий був пасiчник, що нiхто його не бив  i  не  лаяв.  Посадили
його на вiз, ще й сiна пiдмостили - та й поїхали до Мазепиної Могили.
   Переночувавши в невеличкiм сiльцi, вранцi позганяли мужикiв з околиць з
ралами та з сокирами. Було їх душ, мабуть, з тисячу. Рушили дальш, i вночi
прийшли до якогось урочища. Там, видно, колись  була  таборщина,  бо  лiсу
некiльки гоней вирубано i позоставались рови й вали. Усовiтував  тут  один
козак перегодити, аж поки на небi зайдуть _Козарi._ А небо було чисте,  як
хустка, i скрiзь зорями заiскрене. Та  князь  боявсь,  щоб  гайдамаки  тим
часом не довiдались.
   - Не бiйтесь,- каже,- нiхто сюди не прийде,  бо  кажуть,  що  се  мiсце
закляте: тут, кажуть, по ночах вiдьми та упирi вигравають  свої  штуки;  з
того-то воно й зветься: _Куцого Чорта Слобода._
   От, як переждали годин зо три, то почали зникати з неба зорi, а на небi
червонi плями од багаття, що горiло в гайдамацькому таборi. Рушили ми тихо
i, прийшовши до самих гребель, порозставляли перед кожною греблею по шести
гармат i рови перед гарматами повикопували, а округи гармат пiхота  стала.
Селян з сокирами розставлено кругом попiд соснами, i скоро гукнуть по разу
гармати, зараз щоб рубали сосни. А решту пiхоти порозставляли з  рушницями
понад багном, щоб стрiляти, якщо хто виткнеться з лiсу. Почало вже сiрiти.
Сердешнi гуляки сплять собi, i не сниться їм, що вже їх пiймано в матню.
   Аж ось зараз iз самої бiльшої греблi шiсть гармат - торох! - аз  другої
ув одвiт - гу-гу! - аз третьої знов - гу-у! Затрiщали  i  загули  по  лiсу
сосни; а тут враз застукало тисяча сокир об дерево. Ой не  весело  ж  було
сiчовим молодцям прокидатись пiд такий  гук  i  трiскiт!  Утихли  гармати,
давши по два рази огню;  перестали  й  сокири.  Я  взяв  морську  трубу  i
закричав: "Здавайтесь на ласку панську, бо обгорнутi кругом".
   Жодного одвiту. Тихо; тiльки дим  курить  понад  багнами,  пiдiймаючись
угору. Аж ось на греблi затупотiли  конi  i  крик:  "Гони,  лови!  Постой,
Кирило!" - i поки пiхота випалила, як ось летить  бiсом  щось  на  конi  i
просто промiж гармати. Тодi  тiльки  пiзнали  Ласуна.  Погоня  гайдамацька
завернулась, бо жарко  повiяла  пiхота  з  самопалiв;  чоловiк  з  десяток
покотилося з кульбак.
   От i день розвиднiвсь. Окрикнув я їх тричi, щоб здавались. Аж за третiм
разом гукнули  з  лiсу,  добре  частуючи  й  нас  i  наших  батькiв.  Знов
загуркотiли гармати, затрiщав лiс, застукали сокири. Годин за три поробили
кругом багна засiки, а соснами завалили кругом гайдамацький табор i  самих
надушили гибель. Пробували сердеги одстрiлюватись, повилазивши на сосни, а
наша пiхота собi брала їх на цiль. Та багно було дуже широке, то  небагато
вони Нам шкодили.
   Отак i день цiлий минув. Стук, та грiм, та курява  понад  лiсом.  А  як
стемнiло, усовiтував Ласун поробити тайно  на  греблях  завали  з  гiлляк,
пенькiв,  камiння  й  хворосту,  щоб  кiнно  через  них  не   можна   було
перебратись, бо запевне знав, що гайдамаки пiдуть напролом. Здався нам  на
добре його совiт, бо справдi Чортовус,  роздiливши  свою  ватагу.  на  три
купи, здумав ударити разом трьома греблями i прочистити собi дорогу.
   Чатували ми всю нiч пiд оружжям, прислухались до  всякого  шелесту.  Як
ось опiвночi затупотiли конi, перше глухо, а далi  все  чутнiш,  як  стали
пiдходить до греблi,  а  нарештi  загула  гребля  од  копит,  а  гайдамаки
загукали: "Нуте, братця: _або добути, або дома не бути!" _-  i  припустили
навзаводи. Дано їм зближитись, щоб стягнуть усiх на греблю, а потiм -  гу!
- заревли гармати. Отодi вже зробилося справжнє пекло. Що  хвилина,  то  й
гукнуть гармати, не з того, то з сього  боку.  А  пораненi  кричать,  конi
iржуть та б'ються помiж понавалюваним гiллям,  дерево  скрiзь  трiщить  та
падає, а по бору гуна так i розлягається. А нiч же то темна-темна!  Тiльки
раз по раз сяє красний огонь з гармат: сяйне, окаже кругом  людей,  коней,
блискучу збрую i рудий дим хмарами зверху, та знов i погасне, тiльки  реве
та стогне кругом  у  темрявi.  Правдиве  було  пекло.  Цiлу  нiч  стрiляли
пушкарi, мов зав'язавши очi; тiльки чули, що на греблi ворочається  все  i
кипить, як у казанi. А як  розвиднiло,  тодi  тiльки  побачили,  яке  лихо
сталось  гайдамакам.  Думали  пробитись,  сiромахи,   через   греблю,   та
позабивавшись у завали, пропали  там,  як  бджоли  в  бочцi  пiд  пасiчною
довбешкою... Як бджоли карабкаються, тонуть i в'язнуть у густiй патоцi, як
виверне пасiчнику бочку важкi та повнi забоцнi; так вони, сердеги,  в'язли
помiж гiллям i тонули в багнах. Лежало їх багато. Аж жаль  було  дивитись!
Народ усе здоровий та розкiшний i конi добрi; та все ж то  те  пороздиране
картечами i покривавлене. Лежать, бiдахи, повивертавшись, густо, як  снопи
на хорошiй нивi. Як молотники, вставши  зрання,  стануть  у  два  ряди  на
довгому току i б'ють дубовими цiпами снiп за снопом, аж  поки  розлетиться
увесь соломою, так i їх порозбивано картечами, пороздирано чаунними кулями
на шматки i перемiшано з потрощеними  гiлляками  i  колоддям.  На  великiй
греблi, у завалi, знайшли i самого  Чортовуса  на  колодi.  Навзнак  лежав
сердешний головою на колодi, розкидавши крижем руки, а вуси, мов двi чорнi
гадини, розтяглись по колодi, у кровi всi та й позасихали. Картеча вдарила
сiромаху саме в груди i вискочила в  спину,  розпоровши  пишний  кармазин.
Кров iз рани потекла i по всьому жупановi, i по золотому поясу,  залила  i
дорогого бiлого коня, що лежав пiд ним убитий.  Шаблю  при  Чортовусовi  i
оружжя знайшли пречудовне, та ба: нiхто не схотiв його носити, бо Чортовус
був, кажуть, чарiвник i все те наговорене чарами. Один князь  Любомирський
не боявсь нiяких чар i взяв собi ту шаблю i зброю. Поранених душ  тридцять
забрали i повезли до Попонного на страту, здобич подiлили помiж  вiйськом,
а трупи четвертували i розставляли на палях по селах i  шляхах.  Тiльки  з
того люде ще бiльш набирали собi гайдамацького духу: як покажуться,  було,
де сiчовi гостi,- вони їх криють по пасiках, дають  їм  осторогу,  а  кому
нема життя од економiв та дозорцiв  панських,  тi  й  самi  з  гайдамаками
панськi  будинки  руйнували.  Тiльки  ми,  надвiрнi,  було,  за   панським
приводом, ходимо на гайдамак. Здавалось: куди,  яке  добро  чинимо,  а  ми
тiльки помагали загнуздувати наших братiв.

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT

Оцените этот текст: