Пантелеймон Кулiш. Маруся Богуславка

Оцените этот текст:
Пантелеймон Кулiш. Маруся Богуславка

------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------

Староруська поема

(1620-1621)

"Нет царства, которое не разорилось бы,
будучи в обладании клириков".
Иоанн Грозный

"Ой, бородачи!.. Многому злу корень -
старцы и попы!"
Петр Великий

ПРИСВЯТ

Тобi... О! Де ж те слово гарне, чисте,
Блискуче, як срiбло, розтоплене в горнилi,
Щоб свiту возвiстить про свято урочисте
Твоєї похвали, мiй духу свiтлокрилий?

Нi, не землi, не нам тебе благословляти,
Пречисту в помислах, у задумах величну!
Не знаєм, як тебе, яким iм'ям назвати,
На пам'ять мiж, людьми, на шану вiковiчну.

Там, де, мечта душi, витають херувими,
Дадуть iм'я тобi, зорi новорожденнiй...
Як перло мiж перел, мiж душами святими
Сiятимеш в своїй красi благословеннiй.

Сiяй i проливай в серця людськi вiдраду;
Нехай твою тропу, спасенну стежку знають,
Нехай над свiт увесь возлюблять щиру правду,
Про неї родяться, за неї помирають.

А я, коли твоя божественна природа
Вселилась у мiй дух i я твоїм диханнєм
Повiну на серця, як райська прохолода,
Як жизнi вiчний хiр, весни благоуханнє.

Се не моя хвала, твоя се буде слава,
Твоя се iсповiдь, твоє сердечне слово,
Посланнице небес, Мадонно величава,
Натхненне праведне високого й святого!

ПIСНЯ ПЕРВА

ДУМА ПЕРВА

Музо, правди староруської вовiк жива богине,
Серця чистого i розуму свободного святине!

Ми покинули з тобою шлях широкий суєвiрства,
Вiдцурались вiзантiйського i римського попiвства.

Занедбали й тi перекази, тi споминки кривавi,
Що дiди вважали за вiнець своєї честi й слави.

Ми пуття собi в козацькому завзяттi не шукаєм,
Щастя й долi в єзуїтському лукавствi не вбачаєм.

Дай же нам, богине, тiльки щирiй правдi поклонятись
I в iм'я твоє святе дiтьми терпимостi озватись.

Нехай iнший хто в казки письмацькi давнi поринає,
Хитромовну їх iмлу, мов чисту правду, прославляє.

Ми про давнi давна без гнiву й лукавства спогадаймо,
Про безладдє наших бiдолашних предкiв заспiваймо.

Заспiваймо ж перш усього про попа, попiв окрасу,
Дивовижу свого темного розбiйницького часу:

Як вiн чесно духом бодрим проти кривди подвизався,
Хоч наслiдним суєвiрством понад iншими й не знявся.

* * *

Був сей пiп колiна панського, з Пiдгiр'я Ярославець,
А на прiзвище, по спомину й переказу, Державець '

Бо його шляхетнi предки за велику мали славу,
Що з давен давнезних заслужили в короля державу.

I було незгiрш панам Державцям на Пiдгiр'ї жити,
Поки в Русь не поналазили гадюки єзуїти.

Був Державець русин з огняною щирою душею:
Не поладив вiн з тiєю злою, в'їдливою тлею.

Кинув на поталу єзуїтам рiд свiй i родину,
Заволiкся пiшки на козацьку вольну Україну.

Не злякавсь шляхiв татарських i пустинь тих українських,
Рятував i серце, й розум од пiдходiв єзуїтських.

Волив лучче всяку нужду i тяжку бiду приймати,
Нiж з ляхами по науцi єзуїтськiй панувати,

З русинiв ляхву та недоляшкiв штучно виробляти,
Правду-матiр, честь, i волю, й душу Риму продавати.

Приблудивсь до рiчки Росi єзуїтський ненавидник,
Пiдступної проповiдi польсько-римської противник.

Приблудивсь до узграничного мiстечка Богуслава 2,
Де козак не знав i не питав, чия воно держава.

Уродливий, молодий, моторний, хоч i небагатий,
Приймаком пристав до вдовиної нужденної хати.

Ущасливив бiдолашну вбогу вдiвоньку козачку,
Як поняв у неї безприданку дочку-одиначку.

Жили-пробували у старiй оселi хоч не вельми пишно,
Та хвалити Бога i Святу Покрову 3 що було затишно.

ДУМА ДРУГА

Уподобали на нашому Пороссi Ярославля,
З-над Днiстра, iз руського Пiдгiр'я шляхтича Державця.

Був-бо вiн мистець великий по верхах з книжок читати,
Алiлую, кондаки, iрмоси й тропарi спiвати,

I пани його й усi мiщане вельми полюбили,
Напiдпитку й по тверезу одинаково хвалили,

Що попа, приблудного волоха 4, в хибах поправляє,
I дяка гучним Апостолом за пояс затикає.

I зiбралась у них у недiлю рано чорна рада, 5
Врадила на чорнiй радi однословно вся громада:

Iз нетяг зiбрать по денежцi, а з дукiв - по пiвкопи,
I тим скарбом висвятить його в Печерському 6 на попи.

А волошина-приблуду з Богуславщини прогнати,
Бо не вмiв старий гаразд нi служби править, нi спiвати.

Вихваляло все Поросся нового попа - й миряне,
I пани, i крамарi, i всi цеховики-мiщане.

"Хоч у нас, - мовляли, - церква шатами не знакомита,
Да поповим розумом, мов золотом, кругом окрита".

Тiльки козакам Державець був не так-то до вподоби:
Бо не мав до них прихильностi, поваги, нi шаноби.

На бенкети сутi в куренi до них не поспiшався,
Горiлок їх добрих i медiв п'яних немов цурався.

А найбiльше тим козацтву пiп сей був не до любовi,
Що казав, як думав, щиру правду козаковi.

Вiн картав у церквi козакiв докiрними словами,
Соромив їх дукiв хижими, кривавими дiлами.

I полковника козацького, й обозного 7, й гетьмана 8

Поважав не вельми бiльш, як нехриста i бусурмана.

"Бо вони, - рече, - Днiпром на море випливали,
Та й купецьким суднам християнським пiльги не давали;

Християн-купцiв, як i невiрних туркiв, плiндрували,
А награбивши турецького немов добра, гуляли.

В погулянках славились морським походом та хвалились,
Що за вiру б то благочестиву християнську бились.

I п'яне кобзарство, шинкове нищунство, пiдкупляли,
Щоб у кобзу про лицарство їх розбiйницьке бряжчали.

А пропившись
I, мов крем'ях той, оббившись,

Свою рiдну Україну плiндрували,
Милосердного грiхами прогнiвляли;

Божий бич, татар, на села накликали,
Много християнських душ занапащали"...

На попа за се козацтво нарiкало,
I на часточку йому не подавало;

По чужих церквах акафiсти наймало,
Рокiвщиною його нiже не обмисляло.

Не пiзнав розкошiв богуславський чесний пiп-тiмаха,
На попiвствi жив мов гречкосiй-доматор сiромаха.

Проста хата в нього сяла тiльки гарними богами,
Та пахущими на божниках квiтками й рушниками,

Та хорошою, як Божий рай, вродливою дочкою,
Що всiм брала очi дивною якоюсь красотою.

Байдуже було старому про багатство:

"Не вiд сього, - рече, - миру наше царство"...

I на те з старою не вважали,
Що попи їх iз попадями минали,

Iнде попасу веселого собi шукали,
Вiд убогої гостини потай утiкали.

Один тiльки й пан прихильний обiбрався,
Товстогубим мiж козаками звався.

Не любив також i сей бенкетувати,
А любив з попом у Бiблiї 9 читати.

До попа частенько став сей пан ходити,
I без чарки про спасенне говорити.

Хто казав: любив вiн попадю старую,
Хто казав: ще й бiльш попiвну молодую.

Замолоду вiн якось не оженився,
I в лiта, ляхи мовляли, panski вбився:

Дак лизав старий до молодої губки,
Буркотав, як сивий голуб до голубки.

ДУМА ТРЕТЯ

"I не кажи менi,
I не турчи менi:
Не хочу слухать-знати,
Щоб за нелюбого
Да товстогубого
Марусеньку вiддати". -

"I не проси мене,
I не гризи мене:
Шкода про се й казати,
Щоб iз злиденником
Та безземельником
Марусеньку звiнчати.

III

I батько, й дiд його,
I рiд, i плiд його
Се все було ледащо:
Бо козакуючи,
Статки гайнуючи,
Позводились нiнащо".

Так старенький iз старою
День у день сварився,
А козак iз їх дочкою
Тайкома любився.

Була гарна вбога панна,
Краля-королиця:
Як ясна зоря, рум'яна,
Як снiг, бiлолиця.

Народила мати доню -
Мов намалювала;
Надала їй щастє-долю,
Щоб бiди не знала.

А бiда не за горами,
Ходить промiж нами...
Очi з чорними бровами
Миготять сльозами.

Миготять, мов блискавицi,
З-пiд густої тучi,
Як стоїть коло криницi,
Свою долю ждучи.

"Не ходи вже, доле й воле,
Вранцi до криницi:
Продають мене за поле,
За важкi червiнцi". -

"Нi, покiль на небi зорi
Мiсяця стрiчають,
Покiль на безкраїм морi
З вiтром хвилi грають,

Товстогубу не придбати
Чорних брiв дiвочих!
Завтра будемо єднати
Козакiв охочих,

I полинемо з вiтрами
На безкрає море,
I поробимось панами,
I забудем горе.

Побудуєм собi пишнi
Хати на помостi,
I вчащатимуть велишнi
До нас дуки в гостi.

Оксамити, златоглави
Будемо носити,
Килимами крити лави,
Меди-вина пити.

Бо мене старшим обрали
Над всiма старими,
Щоб на море я човнами
Вилiтав, мов крильми.

А у мене - як заграє
Моречко з вiтрами,
Менi духа пiдiймає
Вгору, мов руками.

Грають, грають-примовляють
Кобзарi великi:
Будуть грати-примовляти
По всi вiчнi вiки.

О, се дивна кобза - море!
Дивнi в кобзи й струни!
Як заграє, вiдчиняє
Предковiчнi труни.

I виходить з них лицарство,
Що на морi билось,
Бiльшою, нiж пишне панство,
Славою покрилось.

I я, Маню, буду славен
Промiж лицарями,
Промiж дуками-панами,
Промiж кобзарями.

Будуть Левка Кочубея
По Вкраїнi знати,
I пiд струни про Мурея,
Що вiн бив, спiвати 10.

Будуть Левка Кочубея
Знати й за морями,
Споминати, мов Енея 11,
Перед королями.

Бо Левко твiй до султана
Знайде шлях-дорогу
I всю шатами зодягне
Україну вбогу.

Бо Левко твiй бесурмена
Сплiндрує-зруйнує
I самого королевi
В'язнем подарує".

ДУМА ЧЕТВЕРТА

I весела, i щаслива
Мрiями коханка,
I яснiша уродлива
Весняного ранка.

Як на свiтi любо жити,
Милого любити,
З його мислями навiки
Душу й серце злити!

"Чи ти чуєш, паньматусю,
Що Левко говорить?
До твоєї вiн Марусi
Мов у дзвона дзвонить.

Каже милий, є десь море,
Гонище безкрає,
Що, мов житом добре поле,
Золотом сiяє.

Каже милий, що здобуде
Здобич нам велику;
Златоглав носити буде,
Покiль його й вiку.

Каже милий, що ми будем
Жити-панувати,
I величнi з нами дуки
Знай бенкетувати". -

"Моє щастє, моя доня,
Радуюсь вiд серця,
Що менi на старiсть доля
Молода всмiхнеться.

Буде мати в вас сидiти
Хоч коло порогу
Та на вас обох гледiти,
Дякуючи Богу.

Буде хоч щодня помости
Шарувати-мити,
Аби в панськiй високостi
З вами й їй пожити". -

"Нi, до тебе ще й над нього,
Мамо, прихилюся,
Що з козаченьком ззирнуся,
До тебе всмiхнуся.

Будеш павою, матусю,
В парчах походжати
I в шовки свою Марусю,
В жемчуги вбирати".

ДУМА П'ЯТА

Старосвiтська кров козацька
В ветхих жилах врала:
Попадя поклони клала,
Всiх святих благала:

Козаковi помагати
Турка воювати,
Кораблi його проклятi
На пожар пускати.

"Ти ж, владичице небесна, -

Слiзно промовляла, -

Що на полi i на морi
Нашим помагала!

Покривай твоїм покровом
Байдаки козацькi,
Розбивай небесним громом
Судна бусурманськi,

А з них зброю, срiбнi кубки,
Сукна, златоглави
Козакам подай у руки
Для своєї слави!"

Старосвiтська кров шляхетська
В ветхих жилах врала,
I в попа противнi думки
З серця викликала.

Бо не з шаблi, з плуга жити
Його предки вчили,
Рiдну землю боронити
Щоснаги, щосили.

За козацтво вiн частенько
З жiнкою сварився,
А погримавши, журився
Та богам молився.

Вiд сладчайшого Iсуса
До Кузьми святого
З-пiд його густого вуса
Буркотiло слово.

Звав i вiн богiв iз неба
Против азiатства,
Та цурався, мов Ереба 12,
Бурлiїв-козацтва.

На коханнє ж залицяннє,
На слова Левковi
Дав iз жiнкою в розмовi
Присуд козаковi:

"I не турбуй мене,
I не дратуй мене
Ти мрiями своїми!
Сi безземельники -

Чорти-пекельники;

Пропадемо ми з ними.

З моря вертаються,
Знов пропиваються,
Знов ходять без сорочки.
Хай їх цураються,
З ними не знаються
Отецькi чеснi дочки.

III

Бо за п'янюгами
Та волоцюгами
Орда сюди вганяє,
I не одно у нас
(Скажемо в добрий час)
Село вiд них палає".

"Я довiдався, чого се,
Козаки охочi
Пропивають у шинкарки
Нащадки жiночi,

I дзижчать, мов злющi оси,
I гудуть шершнями,
Будять нас посеред ночi
Гуком та пiснями.

Знай, моя голубко, лихо
Та й велике сталось:
На Цоцорi безголов'є и
Над панами склалось.

Кликав пан гетьман коронний
За Днiстро й охочих, -

Обiзвалась купа сивих
Та пiдпарубочих;

А середнi загукали,
Мов базар жiноцький:
"Нехай знає-пам'ятає

Ясний пан Жовковський 14

Як пани нам на Вiльшанцi
Леєстри писали 15,
Козакiв старих до плуга,
До коси вертали"...

"Як же, злющi, одiбрали
Iз Цоцори вiстi,
Миттю до коша зiбрали
Тисячу i двiстi". -

"Якi ж вiстi, мiй панотче"? -

"Дикi, жено мила!
Розметала нас, мов клоччє,
Бесурменська сила.

Стяте голову з гетьмана
Великорозумну,
Що всю Русь обороняла
Та й Ляхву безумну.

Стято й подано гостинця
У Стамбул страшного,
I висить вона в воротях
У царя гнiвного". -

"Ох, мiй Боже"! -
"Не лякайся:
Се не все ще горе,
А ось лихо, що зiбрались
Козаки на море!

Будуть море плiндрувати,
Пити да гуляти,
А нас клятi азiати
У полон займати.

Будуть пити, в кобзи грати,
Здобич прославляти,
А ми - той Стамбул завзятий
Бранцями сповняти!

Вирвавсь я iз рук єхидних,
В хижих єзуїтiв,
Та й попавсь в кривавi лапи
Наших людоїдiв.

Як тi душi погубляють,
Так сi людське тiло,
Та ще й дякуй, мов за добре,
За спасенне дiло!

Подивись, он над ворiтьми
Значка-комишина:
Се заслужена попiвська
Плата-рокiвщина.

Повтикають комишини,
Ратища по дворах
Та й шукають на горiлку
Жита по коморах.

Човнове се в них зоветься...
Хто не йде на море,
Приймай мовчки вiд гультяйства
I наругу, й горе!

Ой ви, праведники Божi!
Де ж шукати правди?
Всюди кривда, лжа, тiснота,
Всюди повно зради".

I оглянув пiп, зiтхнувши,
Божники з богами:
Мрiють мовчки чудотворцi
Попiд рушниками.

"Знаєш що, моя Палазю?
Тяжко нам тут жити,
Харцизякам, мов болячцi,
Без пуття годити.

Є Москва, народ заможний,
Кажуть, i правдивий...
Править нею цар побожний
I благочестивий.

Haшi предки проти хана
Їй допомагали,
Козаки ж царю з ляхами
Тяжко допiкали.

Чув я, в Києвi говiвши,
Дехто з України
До Москви втiкати хоче
При лихiй годинi.

Бо докучили вже нашим
Ницi єзуїти,
А до гурту їх пристали
Ще й вовки-унiти.

Хоч i топлять запорожцi
Клятих супостатiв,
Та аби в них по коморах
Скринi жакувати.

Хочуть нашi займанщини
У царя просити,
Щоб козацтва й жидовини
В села не впустити [a].

Позбуваймо всю скотину
I стару хатину,
Та втiкаймо, покiль цiлi,
У царську країну,

Бо я бачу, не бувати
Правдi тут мiж. нами,
Покiль буде панувати
Жидова з ляхами.

А козацтво, хоч з ордою
Б'ється i воює,
Її оком позирає,
Її серцем чує.

Як дознавсь я про Цоцору,
Сон менi приснився:
Що Днiпро пiд зимню пору
Широко розлився.

Ох, розлився не водою,
Кров'ю вiн людською,
I козацтво наше плавле
По кровi з ордою.

О святiї чудотворцi!
Умолiте Бога,
Щоб ся кров не покропила
Нашого порога".

ДУМА ШОСТА

Не вернувсь Левко з човнами
На лиман iз моря,
А вже люде дознавали
На Вкраїнi горя.

Вже кругом палають села,
Гонять скот, отари...
Людський плач i голосiннє -

Пiд самiї хмари.

Кинувсь пiп з дяком у церкву,
Слiзно Бога просять,
А пiддячi не спiвають,
Голосно голосять.

Зачинивсь Господь на небi
З усiма святими:
Мабуть, люде прогнiвили
Вчинками лихими.

Налетiла з Криму буря
На село щасливе:
Гумна палять, хати граблять,
Ясирять, що живе.

I по-нашому говорять,
Хвалячи Аллаха,
Що ясир сей їм дарує
Лицар-сiромаха[b].

"Не схотiв, - мовляють, - з панством
Вийти на Цоцору,
А метнувся на купецтво
Проти договору.

I Аллах, защитник правди,
Покарав невiрних:
Оддав їх новi осади
В руки правовiрних.

I Аллах, гонитель зради,
Подав з неба голос:
Попалив огнем осади
Ще й на нивах колос.

I Аллах, помститель кривди,
Простер з неба руку,
I пiйшли гуртом єхиди
У ясирну муку.

Через лютих людоморiв
I благих карає:
На Цонорi, мов на морi,
Хляби одверзає.

Позирнувши в тi безоднi,
Слiпнуть вашi очi,
Обiймає i хоробрих
Пополох жiночий.

I Зулуш, кому в лицарствi
Рiвного немає,
Головою наше царство,
Порту 17 прославляє..." [c]

ДУМА СЬОМА

I чує се немов крiзь сон старенька,
I трусяться у неї руки й ноги.
Тремтить, як лист, Маруся молоденька,
Поблiдли щоки й губи у небоги.
"Аллах! Велик єси в твоїй щедротi, -

Промовив бородатий татарюга, -

Тепер ходитиму я ввесь у злотi:
Се падишаху Роксолана друга 18, Гаремне божество, вiдрада у турботi".

Спасибi, кобзарi, вам за спiваннє
Про дивну красоту, якої звiку,
Мовляли, бачити i без коханнє
Не снилось-бо й ввi снi ще чоловiку!
Я серцем вiщим чув, що тiльки в нашiй
Спiвочiй серед слiз гiрких пустинi
Так народиться, чого ще очi
Людськi не бачили на Українi. I серце привело мене д' оселi очей.

III

Попаде! З радощiв тобi признаюсь"
Що я - твiй брат Iвась. Мене вхопили
Сiчовики в ясир, i я збираюсь
Давно побачить сей куточок милий,
Сю старосвiтську низькорослу хату,
Де ти мене, маленького, учила,
Як слухать матерi, коритись тату,
Де мати няньчила мене, пестила, I спатки на руках односила в кiмнату".
-

"Iвасю! Братику!.. Про що ж лякаєш
Словами нас ти хижими й звичаєм?
Хiба ж не бачиш лиха i не знаєш,
Що й так уже душi в собi не маєш?
О! Як же се Господь iз рук поганських
Тебе ослобонив? А ненька з горя..." -

"Поганських, навiсна? Нi, з християнських!
Бо не орда була то iз-над моря Набiгла, а свої у башликах татарських".
-

"Як? Що?.. Кажи-бо! Я мов зо сну чую",-
"Кажу тобi, попаде; повбиралось
Татарами козацтво. Гната Шую
Я й знав: бо вже не раз менi траплялось
Сидiти в нього на конi i в поле
З ним iз села летiть по-запорозьки,
"Гала! Гала!" - кричать, а я, на горе
Нещаснiй матерi, прибiг i "коськи"
Прошусь. Вiн i продав мене в ясир за море". -

"Як! Що ти кажеш? Вiн? Та вiн же в ченцi
Збирався цiлий вiк!" -

"Воно й не шкодить,

Як битi талярi бряжчать в кишеньцi:
Такий-то й монастир скорiш знаходить". -

"Так ти оце з неволi вже втiкаєш"? -

"Нi, там-то й воля: там моя домiвка." -

"О, що ти кажеш! Нащо нас лякаєш?
Хiба ж бо з турчином, з ордою накладаєш?!" -

VII

"Не накладаю, нi! Бо я мiж ними
Немов на свiт удруге народився
I думками про божество святими,
I правдою без хиби просвiтився.
Аллах один; нема у нього роду.
Всесилен вiн, не требує пiдмоги;
Цурається мерзенного народу,
Що оббиває у царiв пороги I вносить прах земний в небеснiї чертоги". -

VIII

"Коли ти думками святими справдi
Там просвiтивсь, то дай же нам зашиту
Вiд татарви у нашiй рiднiй хатi,
Щоб не сплiндровано нас, не побито". -

"О, нi! Нехай джавур горить-палає
Iз iдольством своїм гидким, мiзерним;
Нехай огонь зрадливих пожирає,
Що роблять кривди праведним, спасенним I правовiрникам серця
возвеселяє"! -

"Мiй братику!.." -

"Попаде! Нас навiки
Роздiлено з тобою. Ся хатина
Менi сестра й рiдня; а ви, калiки
Умом, чужi менi, немов скотина". -

"Так хоч хатину пощади святую,
Де вмерла мати, по тобi журившись"! -

"Нi, я по-свойому її вшаную:
Мов дух, перед Аллахом засвiтившись, Нехай перелетить в обитель
неземную!

Там сльози матерi, як Божi зорi,
Засяють у мене перед очима,
Як серцем потону в блаженствi, в морi
Серед утiх, достойних серафима.
А на землi - земне...
Моя царице!
Сiдай зо мною на коня-бахмата,
Полинемо в Стамбул удвох, як птиця.
Нехай горить стара, мiзерна хата:
Ти матимеш таке, про що тобi й не сниться".

У попадi в очу позеленiло...
Дочка, татарин, божники з богами,
Усе пiшло кругом i зашумiло,
Мов гай густий пiд бурею-вiтрами...
Кудись вона бiжить чи завiрюха
Її на дикi крила пiдхопила
I мчить крiзь полом'є та дим, i духа
У грудях бiдолашних захопило I серце, й пам'ять, мов у морi, потопило.

ПIСНЯ ДРУГА

ДУМА ПЕРВА

Смерте, бабо-сповитухо,
Лiкарю людський останнiй!
Ти одна нам гоїш духа
В нашiй долi безталаннiй.

Утомившись закривати
В Богуславi людям очi,
Димом сховища сповняти
I душити крик жiночий.

Понагачувала трупу
Повнi сiни коло хати
Та й пiйшла живого лупу *

В дикiм полi доглядати.

I забула про едину
Непридушену людину,
Мов у полi на роздоллi
Про нескошену билину.

Не билина в чистiм полi
З-пiд коси твоєї встала:
Сирота стара в недолi
Пам'ять-розум утеряла.

Пiдвелась i по пустинi
Диким поглядом блукала...
Опинившись на могилi,
Серед степу промовляла:

"Де се я, i що се з нами
Сталось-приключилось?
Нi свiтлицi, нi кiмнати...
Се менi приснилось.

Се я сплю... О, як же серце
Тяжко замирає!..
Степ, могила... i криваве
Сонечко сiдає.

У димах сiдає сонце
Чи в кров поринає?
Вiтер з полом'єм по полю,
Мов по морю, грає.

Нi села кругом, нi духа...
Скрiзь галки лiтають,
I собаки, мов на звiра,
Скиглять-завивають.

Що ж се за пожежа сталась
Серед України?
Потонуло все, почезло...
Нiгде нi хатини!

О, невже б то се татаре
Наших позаймали,
Села й ниви попаливши,
У полон погнали?

Нi! Пiд дзвоном королiвським
Сплю я на могилi...
Чи то ж люде, як горiли,
В дзвона б не дзвонили?

Задзвоню, чи не прокинусь..." -

Встала й задзвонила.
Затремтiло ветхе тiло;
Серденько занило.

I озвалося до дзвона
Скигленнє собаче, -

Мов душа в пекельних муках
Пiд землею плаче...

О, мовчи, страшенний дзвоне!
Збудиш хирне серце...
Як проснеться-стрепенеться,
Кров'ю розiллється.

Я забула, як заснула,
Чим була, живучи...
Темна темрява бгорнула
Мiзок мiй болючий.

Нiби я когось любила,
Гарна, молоденька;
Нiби нас благословила,
Радуючись, ненька.

Чи дочка була се в мене,
Чи се я, Маруся?
По кому се я так плачу,
По кому журюся?

А, згадала!... Я з'єднала
Доню за султана,
За всесвiтнього гетьмана,
Злющого тирана.

Таж вiн хлепче кров людськую,
Мов собака воду, -

I за потвар сю лихую
Видать пишну вроду!

За нелюба-товстогуба
Утопить дитину,
Що робила Божим раєм
Нам стару хатину!

Мов за змiя-людожера
Дочок оддавали 19,
Що ченцi там у печерах
Страшно змалювали...

От чого я так журюся,
Чого ревно плачу,
Мов береза, слiзьми ллюся,
Свiтонька не бачу.

От чого я так журюся,
Аж у землю б'юся...
Полечу до неї в пекло
Та хоч подивлюся!

О, коли б її побачить,
Глянути й умерти!
Викупила б та хвилина
Муки жизнi й смерти...

Я знайду в турецьку вiру
Кучман, шлях Татарський 20:
Як везли, вона все дерла
Подарунки панськi, -

Подарунки тi кривавi,
Що татарин клятий
Заслiпив голубцi очi,
Щоб її пiймати.

Вiн кармазин златоглавий,
Гаптуваннєм шитий,
Розiслав у нас по лавi,
Щоб її зловити.

Загорiлась тогдi церква,
Дзвони задзвонили,
Китайки да блаватаси
Всю свiтлицю вкрили.

Дери, доню, ту огиду,
Парчi й оксамити
Да по Кучману розкидуй
Неньцi для примiти.

Буду в руки златоглави
Проклятi хапати
I знаки твої кривавi
Слiзьми обливати.

А пожар собi пiд ноги
Слати-пiдгортати,
В золотi твої чертоги
Путь гiрку верстати.

Бачу, як вони зiяють.
Вирлами дракона,
На Вкраїну позирають,
Мов безодня чорна,

Не боюсь вас, клятi вирла,
Кров'яна пучино!
Нам поможе Божа сила
Проти них, дитино.

Вже вона менi стихенька
Свiтить свiчку-зорю
I веде мене ясненька
На страшну Цоцору.

Там, я чула, пан Жовковський
Згинув од шаблюки,
I досталось його тiло
Татарюзi в руки.

А велика головище
Котиться по полю...
Я пiймаю та й сховаю
Диво пiд полою.

За се диво буду пиво,
Меди-вина пити,
В златоглавах да в блаватах
Павою ходити.

Бо повiсить цар-невiра
Диво те пiд зорi,
Щоб i Польща, й Україна
Потонули в горi.

Прикує його невiра,
Ланцюгом узявши,
Щоб його проклята вiра
Побивала наших.

"Хто менi, - рече, - те диво
Знайде на Цоцорi,
Той у мене засiяє
Високо, як зорi.

Буде первим чоловiком
По царi-султанi
I блищатиме, як сонце,
В золотiм жупанi"...

Ой чого ж се побiлiла,
Чорная долина?
Бо вся Польща обомлiла
I вся Україна.

Побiлiла ти, долино,
Панським бiлим трупом:
Збагатила вражу силу
Жакуваннєм-лупом.

Побiлiла трупом панським
Поруч iз козацьким,
I вквiтчався труп не маком,
Порубом лицарським.

Я по мертвих не ридаю.
Голошу-спiваю,
З сiроманцями-вовками
Квилю-проквиляю.

Годi, вовцi-сiроманцi,
Труп лицарський рвати:
Я живе вам кину серце,
Бiдолашна мати.

Ухопiте, розiрвiте,
Бо воно голосить,
I в глухих богiв рятунку
Вiд ординця просить.

Погорiли всi свiтлицi
I церкви з богами,
Залягло пiд попелами
Поле облогами.

Сiймо-сiймо здуру сльози
По степу-облозi:
Анi правди, нi вiдради,
Нi надiї в Бозi".

Не мара вночi блукає,
Щоб людей лякати:
За дочкою уганяє
Божевiльна мати.

То ридає, то спiває,
То з печалi рветься,
То на Бога нарiкає,
В землю грудьми б'ється.

I, не знаючи дороги,
До Днiстра простує...
Мов крилатi в неї ноги,
Пузирiв не чує.

Старосвiтська кров козацька
В ветхих жилах врала;
В тiлi мученiм юнацька
Сила воскресала.

Ясувала бiдна мати
Бiдної Марусi -

Дух потужний i завзятий
Нужденної Русi.

I мов давнього варязтва,
Невгавуща сила,
Мов скажений дух козацтва,
Бурею летiла.

Довгий, мов бунчук гетьманський,
Волос розвивався;
Сам собою шлях татарський
Їй пiд ноги слався.

ДУМА ДРУГА I

О Днiстре, знаний промiж лицарями,
Порогу руської землi кривавий!
Колись давно ми з Струсями-братами 21
Поза тобою здобували слави:
Волощину 22, мов щит, iз рук турецьких
Ми довго рвали вкупi з поляками,
За приводом Серп'яг 23 та Вишневеньких 24

Блукали в полi вовчими слiдами, Шуганнєм по свiтах рiвнялись iз орлами.

Тепер ти, Днiстре, став гнилим потоком
Гидоти всякої, що назбиралась
У посварках Заходу iз Востоком,
I лютостю обох їх провонялась.
О Музо! Одверни вiд неї очi:
Нехай ляхи гризуться з русинами,
Втiкай iз їх кубла голодна й боса,
Як бiгла бiдна мати манiвцями, Обдерта по тернах, блiда, простоволоса.

III

Обдерта по тернах... Зима упала
На голову злиденнiй за годину.
Тепер її й Маруся б не впiзнала,
Коли б вернулась звiдти на Вкраїну,
Де "чотирма концями свiту" править
Той цар, що величають тiнню Бога,
Той, що й Москву, й ляхву, i нiмця давить,
I Риму гордого втирає рога, Дарма, що королi там товпляться в порога.

О серце матiрне! Ти б не злякалось
I Люцифера у його потузi,
Бо в тебе вже нiчого не зiсталось,
Нiчого у твоїй важеннiй тузi...
Дивується волошин, стрiвши бабу,
Як се Днiстро перебрела старенькаї
I, смiючись, говорить, буркулабу *:

"Води їй по колiно: бо п'яненька, Дарма, що зморщилась i зсохлась, як
опенька." -

"Не смiйся, - каже той, перехрестившись, -

Се вiдьма з Лисої гори 26 втiкає.
Мов середа на п'ятницю скривившись,
Дивись, як сльози кулаком втирає.
Не зупиняй, нехай її лукавий
Несе вiд нас на Буджаки татарськi.
Там Кантемир, мовляли. Мiч Кривавий 27
Прости нас, Господи, пророк султанський, Сю вiдьму верне знов до
чортової лави."

Глузує буркулаб. Вертавсь додому
Зi Львова саме, вiд попiв побожних.
Подав на шату Юровi Святому 28
Срiбла вiд землякiв, бояр вельможних;
Так мислi вже благочестивi в нього
На язицi веселому вертiлись
I гладив живота свого товстого,
Жартуючи з очей, що не дивились На Божий свiт од слiз i в чорну землю
врились.

VII

Не дивляться на Божий свiт, а знають,
Як манiвцями втрапить до Царграда 29,
Звiдкiль їм зорi-оченята сяють
Iз обмурованого мiцно саду.
Високий мур! Вона про нього чула...
Хто не чував про нього на Вкраїнi?
Страшнi будинки клятого Стамбула
Ввижались матерi й малiй дитинi.
Кобзарська пам'ять їх i досi не забула.

VIII

Коли б добитись їй туди живою,
Вона б зумiла крiзь той мур пробитись...
Вона б його розбила головою
Жовковського, - аби їй подивитись,
Аби заглянути в тi очi-зорi
I, не спитавши нi про що, втонути
У несказанному блаженствi-морi,
I до страшного суду 30 так заснути, I про все горенько, про всю бiду
забути.

IХ

"Ось-ось вона! Ось, котиться по полю
Розумна голова, що рятувала
Всю Польщу й Русь! Я пiд полою
Її сховаю, i, як розбивала
Вона страшного ката-супостата,
Так розiб'ю той мур страшенний нею"
О доню, утiкай сюди вiд ката;
Сховайся пiд намiткою моєю, - Я в Київ проведу тебе попiд землею.,

Святi ченцi там ходи покопали
Аж до самiсiнького Русалима 31,
Щоб люде вiд невiр туди втiкали,
Ховались iз добутками своїми.
Там на Великдень 32 стиха дзвони дзвонять,
I люде гомонять, i щось спiває.
Нема на свiтi людям оборони, -

Сира земля їх од бiди ховає, I суду Божого страшного дожидає.

Як тато вернеться з Москви, ми будем
В московськiй займанщинi тихо жити
I горюваннєчко своє забудем...
О, якби тiльки до тебе добiгти!...
Вже недалечке. Ось бiлiють мури,
По мурах кров гаряча червонiє...
Сади кругом у воду потонули...
О, визирни ж iз них, моя надiє! Се ж iз твоїх садiв так любо вiтер
вiє!..

ХII

Чого ж ти, земле, так заколихалась?
Чого ти, небо, зразу почорнiло?..
Iмла перед очима розiслалась,
I серце, мов той камiнь, занiмiло...
Хитається земля... Iде кругом... Не встою".
Де ж мури пiд садами поховались?
Се я крiзь землю йду... О доню, доню!"
I падає, i по землi послались Тi патли сивi, що вiдьомськими здавались.

ДУМА ТРЕТЯ

"Аллах! - рече над нею татарюга,
Високий, огрядний i бородатий, -

Се милосердiю твойму наруга,
Щоб людям без войни так погибати.
Ахмете! Подивись, яке обдерте
I закривавлене стареньке тiло.
Мабуть же не з добра, а з страху смертi,
Воно через степи й терни летiло. Так поховать його спасенне буде дiло.

Махай до юрту, бравий мiй козаче,
Звели сюди приїхати гарбою:
Бо он, дивись, вже чорний ворон кряче
Над бiлою старою головою.
Нам сто тринадцять раз повелiває
Святий Коран 33 на вбогих i нещасних
Дивитись так, як з неба позирає
Аллах на нас, козявок бiдолашних,
I милосердiя єлей в серця вливає".

III

Помчавсь Ахмет i курявою вкрився,
Зсiв iз коня татарин бородатий
I вухом странницi до серця нахилився...
"Нi, ще злиденної своєї хати
Душа не кинула!.." I здобуває
Бальзам з сакiв ловецьких i тростинку
В смажнi i мертвi вже уста вправляв,
I стиха влив лiкарства капелинку. "Благословен Аллах однинi i довiку"!

Сим словом iскру жизнi вiн вiтає.
Стара прокинулась i гострим зглядом
У вiчi, мов ножем, йому штирхає.
Морщини, мов гадюки, в'ються адом.
"Де, коршаку, ти дiв мою голубку?" -

Промовила, i знов погасли очi.
Татарин, iз сакiв доставши губку,
Холодною водою з дзбанка мочить I, витерши їй вид, ознаки жизнi сочить.

"О, знаю, знаю! - каже стиха. - Шкода,
Що я збудив тебе! Нехай би згасла
Остання iскорка... Про що природа
Знов улила у твiй каганчик масла?
Я бачу образ матерi моєї...
Так на землi без пам'ятi лежала,
Як вирвано дитину з рук у неї,
А ваша хата полом'єм палала I навкруги земля, мов пекло, гоготала."

Скрипить гарба в степу... Ахмет вернувся,
I милосердний батько сина посилає,
Щоб сiна де на добрий в'юк здобувся.
З ним лойтрака вiн гарно вистилає;
Кладуть стару на сiно i тихенько
Везуть у балище на водопiйло.
Спускалося вже сонечко низенько,
Промiннєм степ червоним золотило, I, мов дрiмаючи, на небеса гледiло.

VII

Над водопiйлом в балищi кочують
Татаре з кiньми, з вiвцями й волами...
Кругом їх юрта, по горбах чатують
Їх сторожi з луками й сайдаками.
Земля чужа та длань мiцна Аллаха
Незримо скрiзь простерта над хоробрим.
Не вiдає жiночого вiн страха;
З своїм мечем, кинджалом, луком добрим Лякає ворога, мов степового
птаха.

VIII

Втiкай, волошине, важкий, бокатий,
Iз займища свого на тихих водах
Од степової на колесах хати:
Се попасається орда на переходах!
Ввесь тук твоїх долин i згiр'я злачнi
Оддав Аллах пiд табуни татарам...
А ви, купцi, джавури необачнi,
Платiть за чату добре яничарам, Щоб не згубити вам лiчби своїм товарам!

IХ

Дурних невiр за їх грiхи великi,
За iдольство їх i обман народу
Вiддав Аллах своїм синам навiки
З восходу сонця до його заходу.
I повелiв їх землю назирати
З її добутками i всiм багатством,
Як назирає з хмар орел крилатий
Дрiбне, дурне i полохливе птаство, Щоб животворний тук з їх займанщини
ссати.

Так сина сей самарянин 34 навчає,
Бистрого, як легка стрiла, Ахмета,
I милосерде вiн, i злiсть являє
В iм'я свого пророка Магомета.
Сусiд страшний для Польщi й України!
Бог та пророк; не хоче бiльш вiн знати
Нiякої священної доктрини...
Свiт, правда, честь - оце його догмати: Свiт у Коранi, честь i правда у
булатi.

"Мечем Кривавим я зовусь, мiй сину,
В iм'я Того, хто милосерд без мiри,
Хто заповiдав нам мету єдину -

Всю землю покорити правiй вiрi.
Тяжкi грiхи впинили предкiв наших
Од наступу на землi християнськi:
За брехнi наших гетьманiв найстарших
Аллах вернув їх пiд царiв поганських, I, мов об скелю, ми б'ємось об
мури лядськi.

XII

Колись давно, мiй сину, на Заходi,
Де небо нахилилось над землею,
I море-океан гуляє на свободi,
Облiгши свiт безоднею своєю, -

Ми всi царства були завоювали,
Розкiшне Бiле море*, мов руками,
З Заходу i Востоку обiймали,
Пiд гордий Рим ходили байдаками,
Iз пишних базилик престоли срiбнi брали.

XIII

Тепер у тих царствах сидять погане,
I королi їх лижуть папi ноги,
А правовiрнi нашi мусульмане
I вiд козацтва дознають тривоги.
Но прийде час, що, мов на морi хвилi,
Ми встанемо страшнi перед джавуром.
Не обороняться поганцi нечестивi
Нi шаблею, нi порохом, нi муром... На пожарищi в них ми станемо авулом.

XIV

Осман 35, високий учень мiй в лицарствi,
В кого я душу влив полом'яную,
Тепер сидить, як божество, на царствi
I наготовив їм войну страшную.
Про се ж то ми й рушаєм до Дунаю...
Я матiр повезу до роду в гостi,
А ти з Добруджi 36 та з лiсного краю
Отабориш воювникiв при мостi. Сю працю я тобi з братами поручаю.

Вже наш ясир дiйшов до Цареграда,
А всi добутки, певно, за Дунаєм...
Жде вiд Османа щедра нас награда,
Та й по базарах грошей назбираєм...
Простуй, Ахмете, в юрт, щоб зараз мати
Вiдхаяла сю бiдолашну жiнку,
А я проїду повiз нашi чати,
I буду в юртi за малу хвилинку. Всiх мурз iз їх кошiв вечеряти позвати.

XVI

Сьогоднi по вечерi буде рада
Про все, як нам дорогу сю верстати.
Кликни по чабану до нас iз стада...
Та щоб вiдхаяла сю бабу мати.
Нам сто й тринадцять раз повелiває
Святий Коран на вбогих i нещасних
Дивитись так, як з неба позирає
Аллах на нас, козявок бiдолашних: Вiн милосердiєм нам душу надихає".

ПIСНЯ ТРЕТЯ

ДУМА ПЕРВА

Над степами сонце сяє,
Вiтер подихає,
Подихає, мов у кобзу
Тихострунну грає.

Поначiплювано густо
Струни золотiї
На степи, балки з рiчками,
Байраки крутiї.

Сяє сонце, вiтер вiє,
Тирсу нахиляє,
До струни струна на кобзi
Стиха промовляє.

Бачиш оком, чуєш ухом,
Серцем розумiєш,
А сказати-заспiвати
Голосно не вмiєш.

Несказанно, невимовне
Кобза промовляє,
I святими почуттями
Серце надихає,

I возносить серце вгору
Вiд земного лона,
Мов крилатi духи-конi
Бога Аполлона 37

Щоб споглянуло з-пiд неба
На се жизнi море,
Де, мов хвиля гонить хвилю,
Вiра вiру боре;

I широкої набралось
Правди та свободи,
Що насильство витiсняє
З людської природи;

I поезiї спасенним
Надихом сповнилось,
До всiх вiр i всiх язикiв
Рiвно прихилилось.

I поезiї, й братерства
Праведним натхненнєм
До всiх кротких духом кротким
I благоволеннєм.

ДУМА ДРУГА

Рушив табiр, i в концертi
Скрип колiс гарбових
Злився з копотом i ржаннєм
Коней табунових

I, мов стадо голубине
Замигтiло крильми,
Крутять в полi веремiя
Делiбашi кiньми.

Кругом табору танцюють
Той танець татарський,
Що не раз крутив-морочив
Голови лицарськi.

На юнакiв-делiбашiв
Старцi позирають,
Про свою юнацьку славу
Любо споминають.

I холодне в грудях серце
Грiє кров гаряча,
I завзятiсть оживає
У душi козача.

На юнакiв-делiбашiв
Дивляться дiвчата,
I мов iскрами стрiляють
Зорi-оченята.

Познають своїх летучих,
Що, мов блискавиця,
В степових пилах, у тучах
Зникне й загориться.

Про юнакiв-делiбашiв
Кобзарi спiвають,
Дзвонять в струни, невмиракiв
Хвалять-прославляють.

Обгорнула юрт молодiж,
Мов густiї тучi,
Що вiтрами гонить-крутить
Гуррикан летючий.

Серед юрту гарби-будки
Стиха коливають;
Бiлi поли, мов лебiддє,
Крила надимають.

I кричать колеса в будках
Серед спiву й дзвону,
Як колись в нас на Посуллi 38
Заволоки з Дону. *

Се доспiвувалась пiсня,
Що дiди Бояни 39
Древнiм русичам, нам рiдним,
Голосно спiвали.

Пiд перстами в них живiї
Струни промовляли
I хоробрим золотiї
Славу рокотали.

I, мов стадо лебедине,
Спiви розлiтались,
Не в однiй вони людинi
Любо вiдзивались.

I лицарське на Вкраїнi
Серце залунало
I луну iз серця в серце
Аж до нас дослало.

I ясним, незлобним оком
Свiт ми обiймаєм,
Мiж Заходом i Востоком
Бучi споминаєм.

I вбачаємо в тих бучах
Спiльну жизнь єдину:
Про Гординщину 40 сумуєм
I про Україну.

Лях, москаль, татарин, турчин
Промiж себе браттє:
Розлучило їх попiвське
Нависне завзяттє,

Як любовi й правди Бога
Без попа познаєм, -
Всiх братiв ми до одного
Серцем привiтаєм.

Як туман попiвський зникне
В сяєвi науки,
Мiлiонам по всiм свiтi
Буде менше муки.

ДУМА ТРЕТЯ

Коло своєї на колесах хати
Кривавий їхав Мiч з людьми близькими,
I поруч нього жiнка. Два бахмати,
Гривастi ступаки, iшли пiд ними.
Бунчук червоний вiяв-розвивався
Над головою в нього: стяг понурий!
I голосом потужним заливався
Кобзар iззаду, рокотав i в струни, Та до пiсень його гетьман не
дослухався.

"Моя Заїро! Ти моя єдина,
Так як душа у тiлi, серце в грудях...
Нехай паруються, мов та скотина,
Перелюбком: гидка гидота в людях!
Той, хто нам дав Коран, сього не вводив
(Жiнок мiж нас поганський вiк намножив).
Нiколи вiн iз рук не переходив
У другi руки на святому ложi: Бо проповiдував закони чистi Божi".

III

Так Мiч Кривавий мовив до дружини,
Що золотим волоссєм i очима
Являла тип найкращий України.
Той кроткий тип, що серце херувима
Занiс до нас iз Тiгра до Євфрата 41, -
Не той, що у жалю ваги не знає,
Що, мов козацька кров лиха, завзята
В любовi вре, в ненавистi палає I цiлий Божий свiт нi за що не вважає.

"Ти божество моїм очам являєш, -

Рече Заїра, мiж людьми людина, -

Бо блискавками на войнi метаєш,
А. дома, мов до матерi дитина,
До мене голову на лоно хилиш,
Палкому серцю жаждеш прохолоди,
Всiм таборянам добродiйства чиниш
I нагороджуєш походнi шкоди I всi кривавої войни труда й пригоди". -

"О, де ж би я знайшов спочивок любий
Пiсля лiтання дикими полями,
Приятелiв i слуг безцiнних згуби
Та боротьби за жизнь iз ворогами?
В саду в "сестри", що, мов стебло, кадила,
Що, мов лелiя, вознеслась iз праха,
[I раєм нам земну юдоль зробила,]
По благостi до нас, людцiв. Аллаха, - В твоїм саду, моя любов i сестро
мила!..

Пророче Божий! Ти Мечем Кривавим
Звелiв твойму слузi iменуватись,
Щоб на землi твоєї правди й слави
Войною та ясиром допевнятись;
I, мов той гуррикан ширококрилий,
Я мчусь, куди мiй дух повелiває...
Дає менi твоє натхненне сили
Губить лихе, що правду зневажає...
Не мiй. Аллахiв мiч, невiрних погубляє."

VII

I чистий снiг-завивала схилився
Над чорною, як ворон, бородою;
I вид його ясний затуманився
Якоюсь погаданкою тяжкою.
"О нене! - стиха, мов мала дитина,
Промовив Кантемир. - Про що ти,
Свята, пречиста, ангельська людино.
Погибла вiд козацької голоти?
Невже ж се за грiхи твого палкого сина?

VIII

Нiхто не рятував тебе вiд смерти,
Як я з мечем кривавим на джавурiв,
Мов Божа помста, ринувся, щоб стерти
З лиця землi невiрних гайдабурiв...
Тепер знов образ твiй менi з'явився
У тiм обличчi, як печаль, гiркому...
Про що?.. Невже ж за тебе не помстився
Твiй син плачущий на цiм кодлi злому, На ворозi сьому, в завзятостi
страшному?

IХ

А ти, про що ж i ти з'явився, брате,
Менi ввi снi вже воїном дорослим?..
Ти кажеш, се у тебе друга мати?
Вона тобi сосудом богоносним
Зробилась... Дивне в тебе слово!
Побачимось, речеш, i Бога в серцi
Я покажу тобi мого святого...
Ним я живу, ним серце в мене б'єтся...
О, сне! Ти показав менi мене самого...

Невже ж ти жив, мiй брате, iскро свiту,
Що з матернього серця засвiтилась,
I се було угодно Магомету,
Щоб жiнка та, мов тiнь, менi явилась,
Та тiнь свята, що i в юдолi смерти
Свого синка, зiтхаючи, шукає?
О, не даваймо їй, Заїро, вмерти!
Нехай розкаже нам про все, що знає,
Яких близьких людей там на Вкраїнi має". -

"Як посадили, брате, в сонну воду
Сю справдi тiнь живої ще людини,
Вона пробовкнула щось про пригоду,
Про втрату бiдолашної дитини;
Та сон-вода все горе потушила,
Тепер старенька любо спочиває.
У довгiм снi воскресне жизнi сила,
Прокинеться вiд сну аж над Дунаєм:
Тодi про все життє в гiркої розпитаєм".-

XII

"Мiй сон менi, сеструню, не доснився...
Я кинувсь братнє видмо обiймати,
Дивлюсь - чавуш до мене нахилився
Вiд беклербека посланець крилатий:
"Хвала Аллаховi! На Чорнiм морi,

Коло Кiлiї42 славної, джавурiв
Побито, i Редшид-баша в Босфорi
До падишахових блискучих мурiв
Галерами пригнав з човнами гайдабурiв".

ХIII

Заїро, спогадай тепер про Бушу
Про договор святий i ляцьку зраду...
Я на Цоцорi голову Зулушу
Вiдтяв моїм мечем за їх неправду.
Редшид же повтинав тепер їм руки,
Що Лехистан зрадливий боронили.
О, завдамо ж лихим невiрам муки,
Покрушимо одним походом сили,
Що правовiрну кров iз року в рiк точили.

XIV

Зовуть мене Османовим пророком...
Так, сам пророк на те мене поставив,
Щоб гидував перелюбним пороком
I учня на святий закон наставив.
I дасть йому Аллах орловi крила,
Щоб знявся вiн над усiма царями,
Щоб iдольство борола наша сила,
Щоб Мiч Кривавий мстивсь над ворогами
I перед ним тремтiв козак i лях-невiра!

Кобзарю! Задзвони в гучнiї струни,
Щоб i громи тебе не заглушали...
Нехай покинуть мовчазнiї труни
Всi, що з Мечем Кривавим воювали,
I славою святою засiяють,
Мов над степами путеводнi зорi,
I духа нам пiд хмари пiдiймають,
Як гуррикан страшний тифона в морi,
I трепетом серця недовiркам сповняють!

XVI

Гей, пiдведiть до мене бойового!
Повчу я молодих орлят лiтання...
Не вдержу в грудях серця огняного,
Не вдержу в серцi полом'я-палання!"
I на баскому скоком опинився,
Такий же, як i кiнь, палкий, зиркатий.
Заржавши, огир над землею звився,
Огонь жерущий, аквiлон крилатий, -

I блискавкам його в степу не перегнати.

XVII

Заграли в труби, загули в тимпани,
Кобзар потужним голосом залився,
I струни нiби громом рокотали:
То пiнявий Босфор у скелi бився,
Душа в старих мов крила розпускала,
За Кантемиром по полю носилась.
Велично навкруги Заїра позирала,
Її обличчє сяєвом окрилось,
I сльози капали, i серце веселилось.

ДУМА ЧЕТВЕРТА

Невмируща iскра жизнi
Жеврiє помалу
В тiлi, що тяжким досталось
Мукам на поталу.

По переказу, з давнезних
Аравiйських давен 44
Лiками рiд Кантемирiв
Широко був славен.

З купелю саджали в купiль,
Як малу дитину,
Полумертву, невладущу,
Нетямну людину.

I помалу, поволеньки
Стала володати
I руками, i ногами
Безталанна мати.

I вернувсь до неї розум,
Скрушений бiдою,
I мов зо сну розмовляла
Голосно з собою:

"Се вже на тому я свiтi,
Та нi рай, нi пекло...
Мов у пеклi, темнувато;
Мов у раї, тепло.

Тепло й тихо, тiльки чути
Щось у кобзу грає
I до струн живих неначе
Голос промовляє.

Се, мабуть, тайник-печера,
Що йде пiд землею,
Де сховались нашi предки,
Та й живуть сiм'єю.

Надо мною склеп неначе...
Звiдки ж вiтер дише
I стiною земляною,
Мов рядном, колише?

Коло мене щось мов ходить...
Чи тiнь, чи людина?
Може, се моя Маруся,
Кругла сиротина?

Може, вмерла, як i мати,
Вiд журби тяжкої.
I впросилась доглядати
Неньки неживої.

Бо не чути, як ступає
По землi се видмо,
I його людське обличчє
Ледве-ледве видно.

Нi печалi, нi зiтхання...
Бачу, се ж бо й правда:
Бо немов i я журюся,
Немов трохи й рада". -

"Рада, нене, що вернулась
Божа iскра в тiло.
Над тобою совершилось
Благодатне дiло". -

Сi слова промовив стиха
Дуже дивний голос...
В бiдолашної бабусi
Зiв'яв бiлий волос.

"Чи се й ти вже пiд землею,
Синку мiй, королю,
Що один дух був з моєю
Бiдною дочкою?" -

"Нi, паньматко, - вiдказав їй, -

Ще ти мiж живими,
Хоч тобi людьми чужими,
Може, ще й страшними.

Вiдчепи, Заїро, полу,
Хай засяє сонце,
I до нас, як Боже око,
Зазирне в вiконце".

I розлився по намету
Свiт благословенний,
Що цiну йому зложити
Тiльки в ямi темнiй.

Килимами вся долiвка
Вислана багато,
I блищить ординська хата,
Мов царська палата.

Пишна зброя, кубки, тацi,
Намиста сiяють;
Сутозолотi жупани
З сонцем в жмурки грають.

Да не дивиться небога,
Чим орда пишалась,
Через що за Сян дорога
Золотою звалась 45.

I знялась на лiкоть з ложа
На м'якiй долiвцi,
I влiпила в Кантемира
Зляканi зiрницi.

"Якi Левко? - насилу шепче, -

Обрiс бородою?..
Обвив голову габою?..
Знається з ордою?" -

"Ой, Заїро! Не гаразд ми,
Не гаразд вчинили,
Що яркого свiту сонця
Зразу напустили". -

"Не втiкай же бо, Левусю!
Дай хоч подивлюся...
Може, знаєш, де шукати...
Де моя Маруся".

I за полу Кантемира
Безталанна ловить,
I тремтить, i за дрiбними
Слова не промовить.

"Що тобi здалось, голубко?
З нами чиста сила!
Не лякайсь-бо, сiра утко,
Гоголице бiла! -

До старенької Заїра
Стиха промовляє
Голоском лагiдним, любим,
Мов сопiлка грає. -

Се мiй муж, мiй рай цвiтущий,
Радощi й утiхи:
На войнi вiн лев жерущий,
Дома - голуб тихий". -

"Як! Левко твiй муж? Чи справдi?
I протерла очi,
Чи се вдень їй увижалось,
Чи посеред ночi? -

Ти ж до неї залицявся,
Орле мiй, королю!
I покинув? I спiзнався?..
I живеш з ордою?" -

"Паньматусю!" -
"Нi, Заїро,

Сон мiй був пророчий...

Дивнi речi, невимовнi
Бачать людськi очi". -

"Нене! Говори порядно,

Хто ти, i кого ти
Звеш Левком так недоладно,
Тремтячи з турботи?

Вiн кохавсь, як ти мовляла,
Десь там iз дочкою,
I якась пригода сталась
З ними i з тобою?.." -

"Дак се не Левко? Се мрiя?

Нi! Його се голос:
То гримить, то наче вiє
Вiтерець мiж колос...

Вiн гримiв про воюваннє,
Вiяв про коханнє,
Про щасливе пануваннє
I розкошуваннє.

Серед хвиль морських ревучих,
Галасу та крику
Чуло голос той все вiйсько,
Мов трубу велику.

I за те старшим обрали
Над всiми човнами,
Над старими старшинами,
Над отаманами.

I, як сокiл в чистiм полi
Голуби ганяє,
Так вiн на турецькi в морi
Судна налiтає.

Налiтає - турка боре,
Здобич здобуває
I про наше люте горе,
Про бiду не знає".

Сумно Кантемир споглянув:
"Так, се вiн, Заїро!

Тепер всю пригоду знаю
Вашу, бiдна вiро...

Ти Марусi Богуславки,
Мабуть, мати рiдна?.."
Затремтiла, се почувши,
Мов листочок, бiдна.

"Не питай, звiдкiль се знаю,

А скажи, де взявся
Сей козак, i де жив, поки
З вами запiзнався?" -

"Де його зродила мати,

В нас про се не знають,
А що батько був завзятий,
Добре пам'ятають.

Був татарського вiн роду,
Кочубеєм звався;
Та невiрного народу
Здавна вiдцурався.

I водив козацтво наше
Пiд орду в улуси,
I в кровi купавсь, мовляли,
По самiї вуси.

I з'охотивсь вiн пiд старiсть
Богу роботати,
У чернечiй рясi душу
Вiд грiхiв спасати.

А iз Сiчi вислав сина
На свою господу,
I вподобався вiн дуже
Нашому народу,

Бо навчив його човнами
По морю гуляти,
Вразькi судна плiндрувати,
Слави здобувати..." -

"Так, се вiн! Бо Кочубеєм
Звав чавуш гетьмана,
Що Редшид його човнами
Звеселив Османа".

I Кривавий Мiч обличчєм
В землю похилився
I, до килима припавши,
Тяжко зажурився.

"Нене! - каже. - Знаю певно,
Де твоя Маруся,
Та що плакать будеш ревно,
Виректи боюся.

А побачити побачиш:
Ось тобi порука -

Моя жiнка, люба любка,
Тихая голубка". -

"Справдi я її побачу?" -

"Так, як Бог на небi,
I живе вона не в пеклi,
Не в страшнiм Еребi".

Повалилась йому в ноги
Мучениця мати
I, солодкими облившись,
Стала промовляти:

"Чоловiче! Чи ти турчин,
Чи хто ти, не знаю...
До твоїх нiг руки хирнi
Ревно простягаю.

Дай, обнявши, поцiлую
Добрi, любi ноги,
Що приймають странню немiч
У свої пороги!" -

"Не менi, матусю, дякуй,
Боговi святому,
Що привiв тебе в нещастi
До тихого дому". -

"Що за нiжне в тебе слово!
Якої ж ти вiри?
Хiба ж так, як ми, говорять
I турки невiри?" -

"В мене мати, люба нене,
Була християнка,
Iз Гусятина 46, з Пiдгiр'я,
Бранка-полонянка.

Над колискою моєю,
Так, як ви, спiвала,
I по-вашому про Бога
З хлопцем розмовляла.

А пророк наш побратався
З розп'ятим Пророком,
Як огнем святим займався
Над усiм Востоком.

Вiн Марiїного Сина
Мав за путеводню 47
Ясну зорю, як спускався
У грiхiв безодню.

А цуравсь тих душ мерзенних,
Що з його науки,
3 його правди наробили
Всiм народам муки,

Передвiчного сiм'єю,
Родом надiлили
I лукавством та брехнею
Небеса затьмили...

I моя Заїра - бранка,
I її на крила
Наша буря-негаданка
З-над Сули вхопила.

I як Бог сестру Адаму 48
Вилiпив iз глини,
Менi з неї тато-мама
Подругу зробили.

Освiтили її розум
Чистим словом правди -

У нещастi до вiдради,
В щастi до поради.

I твоя дочка, вповаю,
Зрозумiє Бога,
I високого достойна
Зробиться порога". -

"Вона Бога розумiє, -
Прорекла старенька, -
Бо молитись, було, вмiє
В мене ще й маленька.

Знає змалку рушниками
Божники вкривати
I пахущими квiтками
Всi боги квiтчати". -

"Всi боги? Мовчи, бабусю,
Про боги мiж нами;
Бо єдин той, хто вкриває
Землю небесами". -

"Нi, добродiю, мовчати
Не в силах про вiру,
Хоч би й шию менi класти
Кату пiд сокиру". -

"Так! - понуро усмiхнувся

Кантемир. - Сокира

Не страшна - хто не здобувся
Бiльш як на кумира.

Слухай, бабо. Русь я знаю
Не десяток рокiв...
Де спiткаю, всiх стинаю
Ваших лжепророкiв.

I тебе, попаде, стяв би
Зе безбожну душу,
Та впиняє мене мати...
Милувати мушу.

Моя мати так дитину,
Як i ти, втеряла,
I твоє вона обличчє,
I твiй погляд мала.

Не зневаж її, Заїро,
Не гордуй старою:
Бо безумство з неї здiймеш
Тiльки з головою.

У тих розум, в сих безумство,
Так попи зробили,
Що царства ввели в безпутство
I передрочили.

Та не ся, ще гiрша думка
Менi серце крушить,
Кров самумом i гаркуром
Без сушила сушить.

Чого брат менi приснився
З дивними речами,
Як до мене нахилився
Вiстовець з листами?

О Заїро, сестро! Чую,
Лихо невимовне,
Що та iскра потухає,
Що та кров холоне.

Iскра Божа, кров пречиста
З праведного серця...
I погасне, захолоне,
З Богом не зiллється.

Люба сестро i дружино!
Мусимо не кiньми
До Стамбула ми летiти,
А бистрими крильми".

ПIСНЯ ЧЕТВЕРТА

ДУМА ПЕРВА

Стамбул... Яке страшне, потужне слово!
Європо! Ти була його злякалась,
I пустота життя твого лихого
В тривозi деспотiв твоїх озвалась...
Два рази вже ти правду на Босфорi
Безумством християн твоїх гасила,
Аж ось на Бiлому й на Чорнiм морi
Ще раз нова запанувала сила
I давню боротьбу з лукавством поновила.

Як згасло свiтло, що з гори Сiнаю
Вiд громового слова засвiтилось,
I вiстю кроткою, благою з раю
Мiж галiлейських рибакiв явилось 49, -
Тодi душа пророка Магомета
Серед омани правди возжадала,
Огонь її диханiєм поета
У темрявi поганства роздувала
I чоловiчество вiд кривди рятувала.

Ill

I сила правди, чистоти, свободи
Базар-Єрусалим опанувала
I лжею отуманенi народи
Культурою новою осiяла.
Обман i лжа вказали їй дорогу
В четвертую столицю християнства,
Де всi храми невидимому Богу
Сповнились темним iдольством поганства,
Затулою грiхiв, покровом тунеядства.

Стамбул... Перед сим iменем потужним
Народи Западу возтрепетали
I, правду борючи кагалом дружним,
Свої царства вiд пагуби спасали
У Римi новорожденим поганством...
їх деспоти магометан псували,
I, грошi сиплячи мiж мусульманством,
Потужний дух розкошами всипляли,
Кругом султана честь i правду потребляли.

"Великолiпного", як мур, пiдмили *,
I похиливсь колос, i яничари
Та спаги навкруги його могили,
Мов дикi низовцi, забунтували.
I бореться iслам з єхидним Римом,
I шарпає його лихе козацтво,
I затуманює пожежi димом
Жадне кровi й руїни гайдамацтво.
Стамбуле! Де ж твоє прославлене лицарство?

У бебехи буйними головами
Твої вождi преславнi повривались,
Танцями бранок, винами, медами,
Перелюбством паскудним повпивались.
А буй-тури, котрих вони водили
На християнство, соромили Бога,
Гiрких вдовиць, сирiт, нетяг душили"
Постали злиднi, гвалт, журба, тривога.
Коло султанського високого порога.

VII

Редшиде й Кантемире! На Востоцi
Ви зорями новими заблищали.
Iсточник жизнi обрели в пророцi,
Iсламу славою i честю стали.
Од вашого меча недавно на Цоцорi
Лiг трупом безголовим лях олживий,
А на тiм руськiм невпокiйнiм морi
Втеряв свiй пишний цвiт козак зрадливий,
I полом'єм взялись його поселки й ниви.

VIII

Як поле в них буяє бодяками,
Так забуяли серед Цареграда
Невольницькi базари козаками:
Очам одрада, воїнам награда!
I, мов грядки в садах цвiтуть маками,
Гареми мусульманськi забринiли
Дiвчатами вродливими й жiнками,
А руськi дiти весело обсiли
З пилавом мисочки, мов голуб'ята бiлi.

Султанськими дiтьми вони зовуться...
Чи раб, чи пан був батько нечестивий,
На всiх їх рiвно милостi поллються.
Тут не орудують пани лестивi
Людьми, як бидлом. Правда i одвага
Дорогу стелять кожному однако.
За правду й вiру шана i повага
Жде i тебе, козаче-гайдамако,
Гультяю без ума, без совiстi бурлако!

Проспись, п'янице, й розумом мiзерним
Урозумiй, кому ти поклонявся!
Яким обманщикам, сiпакам скверним
З душею й тiлом у полон оддався!
Не для того ми грека звоювали,
Щоб кров гарячу iз людей точити,
А щоб єдиного Всевишнього познали;
Батькiв безумних необачнi дiти
I мертвим iдолам покинули служити.

Дивись, ледащо, як у нас гуляє
Народ веселий у святiй свободi.
А в вас раює i достаток має
Хiба паливода, харцизник, злодiй...
Чи чуєш? Се слiпi старцi спiвають
Про ваших лицарiв i в кобзи дзвонять.
У нас невiри вольностi вживають
Бiльш, нiж у вас тi, що мерцi хоронять .
I в пекло до чортяк стадами душi гонять.

XII

Споглянь: у нас батьки iз матiрками,
Прибувши з Лехистану, з України,
Розпитують собi мiж козаками,
Де їм шукать у полонi дитини.
I нi один iз нас нi бранця не потаїть,
Нi бранки: бо в Коранi золотими
Словами нам прописано, щоб навiть
До ворогiв були ми милостивi,
Не вимагаючи великої поживи.

XIII

Споглянь на сих туркень, що по базарах,
В покривала закутанi стидливо
При спагах, муфтiях i яничарах
Розпитують землячку нещасливу,
Яке життє i горе на Вкраїнi?
Чи довго ще вона держатись буде? *
I чом не кинуть при лихiй годинi
Гiрких тих займищ бiдолашнi люде
Та не оселяться в якiй чужiй країнi?

XIV

Споглянь: он козакам-вовкам туркеня
Червiнцi роздає в iм'я пророка...*
Не оскудiє милостива жменя
Прибутками з Заходу i з Востока.
На голову - хто нам шукає згуби -

Ми сиплем жар своїм запомаганнєм;
А ви про милость трубите у труби,
Самi ж обманами та вимаганнєм
Щодня багатитесь, ненаситнi стяжаннєм.

ДУМА ДРУГА

I се ти чуєш, бiдолашна мати
Марусi Богуславки, по базарах, -

По тих, де мусять матiрки шукати
Своїх дiтей, мов ярок по отарах.
Тебе веде по городу Заїра,
Голубка тиха, що у золотому
Сидить в гнiздi в страшного Кантемира,
Мов у ковчезi Ноєвiм святому 50,
I не завидує на всiй землi нiкому.

Страшним iм'ям його дiтей лякають
В багатiй Польщi i на Русi вбогiй.
Кривавого Меча на Вiслi знають;
Ревуть про нього Днiпровi пороги...
I лев сей лютий, сей дракон крилатий
Найкращим дiлом в пишнiм Цареградi
Вважав собi джавурку проводжати
В будинок, що втонув у вертоградi,
В так названi тепер Царицинi Палати.

III

Ув оксамит стареньку нарядили,
У золотом гаптованi патинки,
I до вподоби у всьому годили,
Як госпожi вельможнiй i великiй.
Корилась мовчки мати нещаслива:
Байдуже їй про позолоту суту,
Ждала одного: щоб, покiль жива,
Побачити дочку хоч на минуту,
А що їй казано, приймала, як отруту.

Попереду каваси виступали,
Цяцькованi, страшнi, як уголь чорнi...
Зуздрiвши їх, дорогу всi давали,
Вiрмене, греки i жиди проворнi.
А ззаду йшли пiд бунчуком червоним
Татаре гурмом, степовi орлята,
Що загнiздились понад морем Чорним, -

Орда легка, на грошi небагата,
Багата волею, незнаниєм потентата.

"Чи бачиш, нене, мури сi кривавi,
Що перед нами неба досягають?
Вони за предкiв наробили слави;
Про них багацько кобзарi спiвають". ,
Стара здригнулась: бо крiвця червона
Стiкала з муру, де гаки стирчали.
На них голодна крякала ворона,
А долi пси у шматтє трупа рвали
I, страшно гризучись, гарчали i вищали.

"Се шибениця в нас, Мосток Мертвецький...
На нiй, за гак залiзний зачепившись,
Висiв ваш Байда, Митрик Вишневенький 51,
На зрадницькiм учинковi вловившись.
Служив султановi, та мов скаженний
Утiк вiд нього i здобувся ласки
У ворога його, в Москвi мерзеннiй,
Мов качка на ставку гнилому ряски,
Да й став нас воювать сей пинда навiжений.

VII

I на Мосток Мертвецький пхнули
Його з високих пiднебесних мурiв,
Щоб мук його страшенних не забули
Зрадливi вашi козаки-джавури,
Бо не схотiв признати за пророка
Посланника Аллаха, Магомета,
I не спасла його рука висока
Iсуса вашого iз Назарета,
I полетiла в ад його душа жорстока". -

VIII

"Нi, певно, в рай!" - промовила старенька,
Не боячись турецької потуги. -

"Коли б мене не зупиняла ненька, -

Рече той глухо, - я б не чув наруги.
О божевiльна Русь! Який би з тебе
Великий свiт постав серед народiв...
Коли б у темнiй темрявi у тебе
Слiпорожденний пiп не верховодив
I розуму твойму єхидно не зашкодив!..

Стара яго! В мою глибоку дуту
Ти серцем матерi чуйним прозрiла,
Що слова я свого додержать мушу,
Хоч би, мов лютий ад, у мене кров кипiла".
"Невiро! - знов рекла нещасна мати, -

Щоб знав єси, що в нас Iсус наш значить
I з ним сосуд пречистий благодати,
То дай менi дочку мою побачить,
Тодi готова й я вiд тебе смерть прийняти". -

"О роде лютий, роде нещасливий! -

Промовив Кантемир, з гнiву поблiдши, -

Нехай тебе тиран немилостивий
У руки вiзьме, у залiзнi клiщi!
Живи, як пес у нього на приковi,
Вищи та скигли, потваре пекельна!
Не мавши волi i в людському словi
Бiснуйся, мов за гратами гiєна,
I мук твоїх нехай жахається вселеннаї

Заїро, сонце любе, райське, тихе!
Пожалься над дурною попадею:
Вона зробила дiло в нас велике
З Марусею вродливою своєю.
Увесь парадний шмат своїх гаремниць
Порозсилав Осман, куди схотiли;
Зоставив тiльки тридцятьох служебниць,
Щоб їй у вiчi, мов тi пси, гледiли
I виповняти все, що повелить, летiли.

XII

Хасеки-Хуррем 52 се нова в нас буде;
Новi звичаї пiйдуть у сералi;
Новi засядуть у диванi люде;
Новi порядки заведуться в краї.
Одна бiда: ся друга Роксоляна
Х а с е к и - Х у р р е м назвою гордує *,
Без ласки позирає на Османа,
їсть нехотя i знай сумує;
Но сумом тим ще бiльш високий дух чарує.

XIII

При нiй вiн, кажуть, мов дитина смирна,
До неї доторкнутися не смiє,
I, мов убога, боязка людина,
Перед царицею потужною нiмiє.
Коли б ти бачила, як звеселився,
Як став мене прилюдно обiймати,
Довiдавшись (Редшид менi хвалився),
Що у мене Хасеки-Хуррем мати... -

"Вези її, вези в Царицинi Палати!"

XIV

I, мов за покликом гучним Османа,
Галера золота пiд бунчуками
Назустрiч припливла i привiтала
З гармат гетьмана iз двома жiнками.
"Одна яса гетьману та гетьманшi,
А друга - рiднiй матерi Хасеки,
Великої й могущої султаншi". -

Так донесли галернi греки,
Хибкi потурнаки, в iсламi недопеки.

Босфорськi води, мов срiбло, кипiли
Пiд веслами галери золотої,
I очi очарованi гледiли
На город Софiї, колись святої 53,
Тепер служебки грiшної пророка,
Покутницi за лжу на арiанство 54,
На ту звiзду туманного Востока,
Та за гоненнє на несторiанство ,
Котрим спасти свiй ум хотiло християнство.

XVI

"Заїро! На всьому широкiм свiтi
Нема й не буде другого Стамбула.
Мов золотi Аллах розвiшав сiтi
Вподовж свого квiтчастого авула.
Крiзь золото сади благоухають.
Понад снiгами мурiв зеленiють,
I мiнарети, мiсяцем вiнчаннi,
На горах райських, благодатних мрiють!"
А води дзеркалом прозирчастим лелiють!" -

XVII

"Благословен Аллах! - рече Заїра, -

Вiнець землi вiддав вiн правовiрним.
Хранителям правдивостi i мира,
Служителям своїм нелицемiрним". -

"Так, мiч наш правду й мир обороняє;
Жезлом желiзним пасемо народи,
I покiль вiн в руках у нас сiяє,
Не хлинуть iз небес потопнi води
I за людськi грiхи не знiвечать природи.

XVIII

Коли ж пiдiймуться джавури з праху
Та завдадуть Османлисам зневагу
Мечем i правдою, тогдi Аллаху
Зiстанеться оддать їм перевагу.
I скаламутиться Дунай широкий
Вiд нашого безчесного втiкання...
I Порти пишної порiг високий
Страшенного дознає поругания...
Аллаху! Не впиняй твого меча-карання!

XIX

Нехай над свiтом той господарює,
В кого душа мiцна в мiцному тiлi,
Хто правду серцем чистим, чесним чує,
Хто в словi вiрен, непохибен в дiлi.
А ви, фальшивi мiдяки-червiнцi,
П'яницi, бабiї та лежебоки,
Блуднi з паршивої отари вiвцi,
Занепаду Османлисiв пророки!
Да буде ваш удiл кривавий i жорстокий!" -

"Не говори так страшно про недолю,
Мiй соколе, мiй орле сизокрилий!
Не зуповняй даремною журбою
Душi твоєї вiрної Заїри.
Дивись, якi картини перед нами
Над водами небесно-голубими!
Як у водi висять доми з садами,
З пiддашшями, з терасами своїми,
А бiлi голуби, немов снiги над ними!

XXI

Дивись, якi мечетi мармуровi!
Якi легкi кiоски та стрiльницi!
Мов парчами окутанi дiброви,
З них золотi летять угору шпицi.
Над ними хмари тихим раєм сяють
На небi чистому, як дух пророка:
То херувими з неба визирають,
Промiнне Божого благого ока,
Едемськi сторожi спасенного Востока!"

ДУМА ТРЕТЯ

Тим часом, як Заїра любовалась
Священної природи малюваннєм,
Душа, примучена недолею, озвалась
Новим страданием на чуже страданнє.
Не золотом галера величалась,
Не довгими хвалилась бунчуками:
Вона цвiла, пишалась i втiшалась
До поясницi голими гребцями,
Здобутими в бою рабами, козаками.

Кругом срiбло i золото блищало,
I сонцем рай iз неба осмiхався,
А в хирнiм тiлi сонце замирало,
Що так язик iз язика знущався.
Стара не знала й не хотiла знати,
Що козаки на морi виробляли
I чим би стались мечетi й палати,
Коли б вони Стамбул опанували
Та свiй закон невiрам показали.

III

В тiй церковцi, в тому бабинцi-раю,
В куточку тiм небесного жилища,
Де чоловiк її, по давньому звичаю,
Благословляв рiзню та пожарища,
Аби чужа була, не наша вiра,
Аби не наш язик звав Бога правди, -
В тiй церковцi запекла злiсть кипiла
В серцях завзятих темної громади,
Що адом дихала на пишнi царегради.

До пояса нагi, плечистi чуприндири,
Леви Порогiв, лицарi Лиману,
Сидiли в ряд, без волi i без сили
Метнутись на грiзного бусурмана.
Залiзнi кайдани їм повпивались,
Мов зуби Цербера 56, у голi ноги;
Гребли всi влад, аж потом обливались,
Бо потурнак ходив мiж ними строгий
I карбачем крутим їм додавав пiдмоги.

"О чоловiче, - прорекла старенька, -

Невже ти в серце Господа не чуєш?
В нас i на скот помахують злегенька,
А ти сих в'язникiв, мов кат, катуєш!
Дивись, якi страшнi, кривавi смуги
На плечах, мов вужi, понабрякали!
Такої безсердечної наруги
Ще людськi очi звiку не видали.
Вони ж на весла й так щосил понадягали". -

"Вельможна панi, - каже той по-лядськи. -

Шкода тобi над ними вболiвати:
Бо падло се, сi трупи гайдамацькi
Однаково собаки будуть рвати.
Менi ще й ксьондз казав, щоб козаковi
У присяганнi вiри не дiймати,
А як сидiтиме вже на приковi,
Дак жалощiв до злющого не мати:
"Бо, - каже, - на розбiй його рождає й мати". -

VII

"Яка ж тогдi се буде в тебе вiра,
Щоб, як на падло, на людей дивитись
I, переваживши нiмого звiра,
Своїм запеклим варварством хвалитись?
Нi пiп, нi ксьондз нас на таку науку,
На звiрство нас таке не наставляє,
Щоб чоловiку завдавати муку,
Коли своє вiн дiло виповняє.
За се ж тебе Господь судом своїм скарає". -

VIII

"Аллах тепер суддя мiй, мосцiпанi!
Покинув я ваш присуд християнський.
Тепер моя наука вже в Коранi:
Я турчин i слуга райза султанський".
I смуги знов по спинах простяглися,
Новi рубцi кривавi набрякали.
Котилися горохом i лилися
Гiркi по щоках, да не утирали, -

Робити веслами бiдахи пильнували.

Iх

Поглянула з плачем на Кантемира
Старенька попадя i промовляє:
"А ти ж менi казав, що ваша вiра

Вам милосердiє повелiває!" -

"Повелiває, нене, навiть i до злюки,
Та не до зрадника, котрий здiймає
На нас хижацькi, розбишацькi руки:
Таких наш суд без милостi карає
I вiддає новим потурнакам на муки.

Сей з тих ляхiв, що острах на Цоцорi
Вiддав менi у руки, мов отару,
А козаки, з тих, що на Чорнiм морi
Редшид загнав пiд шаблю яничару...
Немилостивий кат! Бо тяжко мститься,
Що козаки панiв ляхiв не люблять.
Нехай катує: дух наш веселиться,
Як вороги один одного гублять
I про свою вражду мiж мусульманством трублять.

Попи й ксьондзи се двi нечистi сили,
Що пiднялися душi всiм спасати
I миром вашим так заколотили,
Що будете вовiки рабувати...
Ти кривишся, тобi се гiрко чути:
Дак знай же, що й менi гiрка ся чаша, -

Така гiрка, мов випив я отрути.
Однакова з тобою доля наша.
Той Кочубей - мiй брат єдиний. Ти вжахнулась?

XII

I є тобi чого жахатись, нене.
Я був у нього в тiй страшнiй хурдизi,
I син моєї матерi вiд мене
Так одвернувсь, мов був я син тигрицi.
Аллах дав нам обом свiй образ чистий,
Вложив обом у груди щире серце, -

I насмiявсь iз Бога дух нечистий,
Що духом тьми, отцем олжи зоветься:
Душi моєї цвiт у тьму кромiшню пнеться.

XIII

Вiн хоче вмерти в тiй поганiй вiрi,
Що iдольством назвав пророк великий,
Що нею дурнiв дурять лицемiри,
Сповняючи їх кров'ю море й рiки.
Вiн хоче голодом себе убити,
Мов той орел, що крильми не владає:
Не хоче голови пiд нас хилити,
I смертi, як верблюд води, жадає, -

Готов хоч на гаках страшенних тих висiти.

XIV

Сьогоднi вранцi на Мосток Мертвецький
Козацького зiпхнули осавула,
I вiн повис, як Митрик Вишневенький,
I до чортяк душа його шугнула.
Левко ж на люту смерть байде дивився,
Мов на яку мальовану картину,
За душу праведну, мовляв, хрестився
I прославляв щасливу ту годину,
Що ляже й сам в таку ж криваву домоiину". -

"О душе бiдної дочки моєї! -

Простерши руки, попадя сказала. -

Не знаючи ще доленьки своєї,
Достойне серце ти собi iзбрала...
О, не на те, Марусенько, уздрiти
Тебе бажаю, щоб тi златоглави,
Одежу пишну на тобi хвалити,
Дiвоцької огиду чести й слави,
I встряти у твої розкошi та забави!

XVI

Нi, серце рiдне, духу мiй небесний,
Моя молитво рання i вечiрня!
Мiй образе святий, мiй вiку чесний,
Моя надiє райськая надзiрня!
Навчу тебе багатством гордувати,
Як прахом тим, що топчемо ногами,
В убожествi та в муках умирати,
Гнушаючись Господнiми врагами,
Як непрощенними пекельними грiхами!"

XVII

Мов та струна тонка тремтить на лiрi,
Вiд голосу сумного Азраїла,
Так затремтiло серце у Заїри,
Душа таємним горем заболiла...
"Попаде! - каже Кантемир. - Не знаю,
Чи злобою кипiть, чи плакать мушу,
Бо на Заїрi сльози помiчаю...
Росою Божою кипучу душу
Сi сльози холодять, i я твiй жаль прощаю".

XVIII

Попи, се все попи таке в вас коять,
Що рiдний брат не хоче знати брата,
Що люде людям смертi в Бога молять
I дивляться на нього, як на ката".
Оце блищать Царицинi Палати,
Дивись, у воду мармуром ступають,
Мов дорогi пишнобарвистi шати
Вiд пороху земного обмивають.
I пахощi кругом, i щастє розливають.

XIX

А он твiй брат назустрiч нам виходить.
В великiй ласцi вiн тепер в султана.
Увесь у золотi, як бачиш, ходить:
Нема в нас бiльшого над нього пана.
Твоєї се дочки будинок власний,
I зветься вiн Царицинi Палати...
Iди; а я - туди, де брат нещасний
На свiт широкий дивиться крiзь грати,
Мов пугач степовий, рарогiв брат крилатий".

На мармур i порфир стара ступає
В передвiрку царських палат Марусi
I до землi чалмою припадає
Той брат Iвась, що з рук у паньматусi
Сестра маленького на ручки брала,
Саджала в купiль з маку й материнки,
Обмивши гарно, у кiмнатi клала
На пуховi бiлесенькi перинки
I пiсеньок, покiль засне, йому спiвала.

XXI

"Геть, Каїне, антихристе вiд мене, -

Промовила, i очi одвернула. -

Амiнь! Щезай, чудовище пекельне!"
I, мов голубка, мимо полинула.
Летить, а перед нею пишнi дверi
Немов рука незрима вiдчиняє...
її Маруся, мов едемська перi,
Летить назустрiч, вся, мов рай, сiяє,
I до колiн своїй матусi припадає.

ПIСНЯ П'ЯТА

ДУМА ПЕРВА

Тихий ангел вибирає
Душу голубину,
Крильми стиха осiняє
Мовчазну людину.

I всi вiри тiй людинi
Приступнi здаються:
Теплi сльози милосердя
В неї з серця ллються.

Нi словами не сказати,
Нi в псалтир заграти,
Як дитину обiймала
Бiдолашна мати.

Тiльки ангел тихий знає
Ту святу хвилину,
Що небесний виростає
Цвiт з земного крину.

Знає i несе до Бога
Серця цвiт живого
I вiтає цвiтом жизнi
Тричi Трисвятого:

"Веселися, Боже правди,
Праведним созданием,
Як лилiї чистим цвiтом
I благоуханнєм!

Як гармонiя поету
Серце звеселяє,
Вiд Твого святого свiту
Дух його сiяє:

Так iм'я Твоє велике
Мiж людьми святиться,
Що любов пречиста в серцi
Без конця таїться.

I хвалитимуть вовiки
Всi земнi язики
I стiкаються вiд Тебе
Благодатнi рiки".

Не струна д'струнi на кобзi
Стиха промовляла,
Не псалтир свята се слово
Псальмою спiвала:

Свiтлий ангел легкокрилий,
Чистий дух любови,
В серцi тихому в Заїри
Слово се промовив.

Не спускала любка ока
У царських палатах
З матерi, що нила-млiла
В оксамитних шатах.

Як зустрiлось око з оком,
Рученьки з руками
I вуста смажнi з пухкими,
Свiжими вустами,

I в один дух, в одно серце
Двi душi злилося,
I все горе на часинку
Забуттєм взялося. -

За колону заступила
Любка Кантемира,
Золотоволоса фея,
Знахарка Заїра.

Повна ласки й благостини
Невидима стала,
Божих святощiв хвилини
Конця дожидала.

ДУМА ДРУГА

Привела Маруся матiр
У царськi палати...
Затрусилась, заридала,
Озирнувшись, мати.

"Дак оце тi, серце доню,
Хати на помостi,
Що вчащатимуть на бенкет
Санувитi гостi?

Де ж той стiл попiд богами,
Що з гостьми сидiти,
За солодкими речами
Меди-вина пити?

Де ж твоє коханнє любе?
Покажи невiру!
Я готова простягнути
Шию пiд сокиру". -

"Тут коханого не маю, -

Прорекла Маруся, -

В самотинi пробуваю,
Боговi молюся". -

"Боговi? О серце доню!
Як йому молитись,
Коли мусиш на турецьке
Iдольство дивитись?" -

"Хай спокоїться матуся!
Ось ходiм в кiмнату...
Має там чужа Маруся
Християнську хату.

Там з лiванської кедрини
Божники з богами,
Як у нас на Українi
Попiд рушниками.

Я пахущими квiтками
їх щодня вбираю
I, вбираючи, сльозами
Мию-обливаю.

Згадую матусю й тата...
Де ж татусь наш, мамо?
Де вiн дiвся-опинився?
Що його спiткало?" -

"Не питай: боюся, доню,
Думати i знати...
I язик нiмiє в мене,
Щоб кого спитати.

Я, мабуть, на Божих крилах
За Днiстро летiла,
Нi тернини, нi байракiв
Темних не гледiла.

Божi крила, доню мила,
Мчали, як листочок,
Щоб умерти, як почую
Знов твiй голосочок". -

"Нi, мамуню, будем жити,
Господа хвалити
Та у землю християнську
Визволу просити.

I в Туреччинi, матусю,
Є спасеннi люде.
Поживем тут i побачим,
Що то далi буде!

До мене священик сербський
Рано й вечiр ходить..." -

"Чи йому ж се в бесурмена,
Доню, не зашкодить?" -

"Нi, сам цар повелiває..." -

"Як! Отой невiра?" -

"Нi, матусю, в нього наша
У повазi вiра.

Вiн, коли ти хочеш знати,
Змалку в злiй напастi,
Крився хлопцем мiж ордою,
Вiвцi мусив пасти.

Кантемир його спровадив
У якiсь Нагаї57...
Там знайшов вiн нашу мову,
Вiру i звичаї.

Дак по-нашому й молився, -

(Сам се каже), - Богу,
I носив свитину нашу
Латану та вбогу". -

"Дак з тобою i говорить,
Кажеш, як людина?..
О бодай його побила
Пагубна година!" -

"Не кажи-бо так, мамуню!
Куди ж Божа воля
Кочубея швиргонула..?
Чи смерть, чи неволя?" -

"Ох!.. Про ту лиху годину
Я нiже не знаю
I тепер вже про дитину
Тiльки рiдну дбаю". -

"О рятуй його, Пречиста!
Коли ж розлучила
Нас сира земля, чи море,
Чи ворожа сила,

За його лицарську душу
Я щодня молюся
I гiркими перед Богом,
Як береза, ллюся.

Слухай, нене, ясна зоре,
Щастє, доле, втiхо!
Чи з сього добро, чи горе...
I велике лихо?" -

"Що ж таке?" -
"Шепну на вухо.
Цар - людина справдi..." -

"Як, щоб ти з царем укупi
Потонула в адi?" -

"Не потонемо: бо хоче

Потай охреститись
I моїм богам зо мною
День у день молитись". -

"Да воскресне Бог! - гукнула,

Хрест кладучи, мати. -

Лучче б я в Днiстрi втонула,
Нiж сього дождати!

Се ж диявольська спокуса...
Доню! Слава Богу,
Що вiн iншу нам з тобою
Показав дорогу!

Ось яку... Ходiмо, доню,
В образну кiмнату...
Хоч побачу й там з тобою
Пагубу багату...

Пагуба - чертог багатий.
Знаймо се. Ходiмо
I богiв нас рятувати
З пекла умолiмо".

ДУМА ТРЕТЯ

Увiходять у кiмнату,
В християнську хату.
Там пригашено окрасу,
Мов той жар, багату.

Нiби в Київських печерах,
Темнувато в хатi.
Против лампи в злато-срiблах
Образ пребагатий.

То була Пречиста Дiва;
На руках дитина:
До конця в високих спiвах
Люба нам картина, -

До конця ж бо ми вповаєм
На любов святую,
Що чудовним робить раєм
Нашу жизнь земную.

Поза нею з божниками
Всi боги й богинi,
Пiд квiтками й рушниками,
Ледве-ледве мрiли.

Темнота печерна розум
Хмарою вкривала
I про щось недовiдоме
Серцю промовляла.

Аромат квiток травчатих
З миррою зливався,
I куточок сей в палатах
Церквою здавався.

I, мов їм обом небеснi
Святощi засяли,
Доня й неня безсловеснi
На колiна впали.

Образ чистоти земної
Мовчки їм говорить,
Що вiн справдi чудотворнi
Речi в серцi творить.

"О Пречиста Дiво - Нене! -

Прорекла Маруся, -

Се зробила Ти, що в мене
У гостях матуся.

Принеси ж iще одного
Гостя дорогого,
Панотця мого благого,
Чесного, святого!

I коли Левку судила
Всемогуща воля,
Щоб спочила дивна сила
В глибокостях моря.

I його козакуваннє,
Дивне всiм лицарство,
Не лякало плiндруваннєм
Темряве поганство;

Коли Ти менi судила
В сих чертогах жити
I тому, що всяка вiра
Кориться, годити, -

Дай менi з Твоєї ласки,
Свiт йому вiдкрити,
Тихий мир у християнських
Землях водворити!

Нехай вiру перестане
Побивати вiра
I в оманi не сконає
Дивний сей невiра!"

Як струна д' струнi на кобзi
Стиха промовляє,
Так молитву чисту донi
Мати доповняє:

"О небесная царице!
Ти ще й не родилась,
Як звiзда твоя на грiшних
Iз небес дивилась,

I хоч материнськi муки
Ще в зачаттi знала,
Та до нас пречистi руки
З неба простирала.

I звiзда твоя на землю
Сяєвом спустилась
I на всю людську вселенну
Сонцем засвiтилась.

Ти сiяла, та й страдала,
I тепер сiяєш:
Милосердєм благодатним
З неба позираєш.

Подивися ж оком чистим
В материну душу:
Що терпiла я, терпiти
Наново не мушу!

Не життє, молю, не втiху,
Смерть пошли нам тиху,
Дай замовкнути навiки
В труднiм серцi лиху!"

ДУМА ЧЕТВЕРТА

На се слово хтось захлипав,
Здержуючи голос...
Зтуманiли тут обидвi,
Ув обох зв'яв волос.

I яснiшим свiтом наче
Лампа засвiтила...
Озирнуться - ревно плаче
Коло них Заїра.

В гарнi руки головою
Русою схилилась,
I сльозина за сльозою
Перлами котилась.

Як побачила старенька
Сльози ревнi, тихi,
Сповнилось гiрке серденько
Над все зле утiхи.

Обняла її, як мати,
Стала цiлувати
I до лона, мов дитину
Рiдну, пригортати.

"О моя ж ти добра! Се ти
Матерi Пречистiй
Вкупi з нами присвятила
Дар шаноби чистий?" -

"Так, голубонько моя ти!
Мене мати вчила
I навколiшках стояти,
I богiв благати.

Я люблю вас, християне:
Мов траву росою,
Ви нам скроплюєте рани
Щирою любов'ю.

I небесную Царицю,
I святих шаную,
Бо вiд них одраду в серцi
Невимовну чую". -

"Доню! - прорекла старенька. -
Щира ся людина
Так мене, мов друга ненька,
Наново зродила.

Я лежала, доню мила,
Мертвою марою
I Заїра воскресила
Мене сон-травою". -

"Дай, - рече тогдi Заїра, -

Чесно привiтати
Ту, кому над цiлим миром
Дано царювати".

До чола вона й до серця
Руку прикладає
I, вклонившись в саму землю,
Оддалiк вiтає:

"О щаслива iз щасливих,

Пишна квiтко вроди!
Да обiйме твоя сила
Всi царства й народи!

Чиста сила милосердя,
Царственостi перла,
Некрушимого вовiки
Праведного берла!" -

"Я нещасна iз нещасних, -

Прорекла Маруся, -

Царювання й благ дочасних
Боязно боюся.

Сестро! Дай себе обняти
I розцiлувати,
Що воскресло в тебе в хатi
Серце моє, мати!"

Но при словi цiм Заїра
Мовчки вiдступила
I покривалом широким
Вид собi закрила.

Бо завiса проти неї
На шнурах розкрилась
I кiмната свiтом денним
Зразу освiтилась.

З-пiд завiси хтось у пишних
Шатах появився,
Сумовитий i велишний
На жiнок дивився.

Перед ним вона, тремтюща,
Низько поклонилась
I, мов тiнь легка, мовчуща
Iз божницi скрилась.

ДУМА П'ЯТА

"Мамо, цар!" - рече Маруся,
I тихеньким словом
Стрепенулась паньматуся
Мов нежданним громом.

Обiзветься стиха гласом
Кротко сумовитим
Той, кого стара вважала
Звiром ядовитим.

"Не про вас я цар... Прийшов я
Гiстю привiтати
I тобi, кохана, слово
Радiсне сказати:

Патрiарх сьогоднi служить
Всiм своїм собором
В Сербськiй церквi, i спiвати
Будуть гарним хором.

Вас обох туди галера
Повезе молитись
I на службу християнську,
На народ дивитись". -

"Царю! - прорекла старенька. -

Тi галернi муки
Гiрко бачить, мов сама я
Впала кату в руки". -

"Та галера, панiматко,
Зветься трiумфова:
Наготовлена к трiумфу
Славного героя.

Не годилось би царицi
На таке дивитись,
Iдучи до церкви Богу
Руському молитись". -

"А кому ж воно годиться?" -

"Бiдному народу,

Що терпить од гайдамацтва
Незчисленну шкоду,

Да тому, хто настигає
Хижакiв у полi,
Розбиває-потопляє,

Їх чайки на морi.

Се йому хвала в народi,
Що козак проклятий
На галерi, мов у пеклi,
Мусить погибати.

Про сю славу нашi кобзи
Дзвонять по базарах,
Мов громи гримлять на небi
У блискучих хмарах.

Бо ще й досi в нас у Кафi
Головешки тлiють 58,
А в Синопi й Трапезонтi
Попели бiлiють 59.

I крiвцею над Босфором
Червонiють мури,
Що рiчками розливали
Хижi гайдабури". -

"Ми мстимось за кривди, царю,
За ясир, пожари,
Що Вкраїну розоряють
Турки да татаре". -

"Ваш закон велить не мститесь:
Бо на небi Мститель;
Коли ж неба вам не треба,
То й прав розоритель.

Наш закон велить нам правде
Пiд мечем шукати:
Поки правди не докажем,
Поти воювати.

Ви мститесь, а ми караєм
Волею святою,
Що дає нам царювати
Сили правотою.

А над нами i над вами
Той самий Создатель,
Всiх народiв цар верховний
I законодатель.

Коли Вiн за вас не мститься,
Дак не вам би й мститись:
Перед присудом небесним
Лучче б вам смиритись.

Греки, серби, i болгаре,
I жиди, й вiрмене,
I албанцi, й молдаване
Хиляться пiд мене.

А ви що? Ви з Сагайдашним 60
I на християнство
Так по-вовчому рветеся,
Як на мусульманство.

I нема мiж вами правди
Анi щастя-долi,
Опрiч п'янства, да гультяйства,
Та дурної волi.

Ви мститесь, говориш, нене, -

I повiк так буде?..
О запеклi, безсердечнi
I безумнi люде!

Не повiк вам плiндрувати
Кафи та Синопи,
Трапезонтом прославляти
Козака в Європi.

Мов той вiтер попiд небом
Чорнi хмари гонить,
Так про вашу марну славу
Темна кобза дзвонить.

Поти дикими полями
Будете скитатись,
Покiль козаки хижацтвом
Будуть величатись,

Вже бунчук царський у мене
Має за ворiтьми:
Двину з усiма башами,
Як орел iз дiтьми.

Рушимо в козацьку землю
Пiд покровом Божим
I кiнець паскудним вашим
Подвигам положим!"

Слухає старенька мати,
I язик нiмiє;
Кров палка у ветхих жилах
Гусне, холодiє.

Затрусились руки й ноги...
"Не лякайсь, матусю, -

Каже цар, - i не турбуйся
За свою Марусю.

Я не горе їй готую,
Вiчну славу й шану,
Що вона любов святую
Принесла Осману;

Що вона йому небесним
Свiтом засвiтила,
Його духа, мов на чистi
Крила пiдхопила.

Тим i хоче вiн здобути
Вашу Україну,
Що таку вродила дивну,
Неземну людину".

Iз ясних очей в царицi
Iскрами сипнуло,
I лице палким рум'янцем,
Як огнем, спахнуло.

Мов кинджал, вона в Османа
Погляд затопила,
До потужного султана
Так заговорила:

"I се, царю милостивий,
Зветься в вас любов'ю,
Щоб мої степи та ниви
Позливати кров'ю;

Щоб мiй рiдний край коханий
Скрiзь повоювати,
Попалити вбогi хати,
I церкви, й палати?" -

"Нi, сього не бiйсь вiд мене,
Днiпрова Царице,
Зоре осяйна, червона,
Сонце бiлолице!

Вирушу я так потужно,
Що безумством буде
Проти мене воювати...
Схаменуться люде.

I поникнуть головою
Всi передо мною.
Я на Кам'янець, на Київ
Наступлю п'ятою.

На Днiпрi-Славутi й Рос"
Помурую башти,
Щоб з Москви вам анi з Польщi
Не було напасти.

Обгородимо Вкраїну,
Зробим Божим раєм,
Вiру вiрою покинем
I звичай звичаєм.

I сей рай вiд супостата
Буде ваш, султана,
Рiдного по Бозi брата
I слуги. Османа.

Я тобi й ту оборону,
Башти подарую,
Мов на голову корону
Пишну, дорогую.

I блищатимеш ти з родом
Над своїм народом,
Як веселка мiж восходом
Сонця i заходом.

I не буде вже козацтво
Бурею лiтати
Та моє впокiйне царство
Дерти-руйнувати.

А засяде по левадах,
По садах спiвочих,
Беручи поживу з стада
Та з волiв робочих.

Не сумуй, моя лилiє,
Про войну ворожу;
Уповай на слово щире
Та на милость Божу.

А тепер iдiть, молiтесь
Богу предкiв ваших,
Да прихилить до нас душi
Ненавидцiв наших!"

I злегенька до Марусi
Турчин уклонився,
Приложив до серця руку,
Стиха вiддалився.

ДУМА ШОСТА

Мати мов нiма стояла,
Вельми дивувалась:
Не таким вона султана
Бачити лякалась:

"I тебе вiн не займає
I не обiймає?" -

"Нi, матусю: коло мене
Навiть не сiдає.

Вiн царює, верховодить
За моїм порогом:
Тут постоїть, поговорить
I вiдiйде з Богом.

Їдьмо, мамо, помолiмось
За сю тиху душу,
Що й подумати про кривду
Вiд її не мушу". -

"О! Молiмося, дитино,
Ще за двох до Бога...
Коли ж серце се покине
Мука да тривога?"

I, схилившись на Марусю,
Мати заридала...
А чого Левко здобувся,
Нiже не сказала.

ПIСНЯ ШОСТА

ДУМА ПЕРВА

"Чого ти, паньматусю, так зiтхнула,
Мов радощi згадала молодiї
Або в той край душею позирнула,
Де зникли в нас надiї дорогiї?
Чого очицi так позападали
I голосочок твiй перемiнився?
Чи пiдданки що бовтнули-сказали,
Чи, може, сон страшний тобi приснився? Iз чим вiд мене ти, матусенько,
таїшся?" -

"Моя ти зоре в туманi густому!
Моя ти квiтко пишна на морозi,
Гiрка сльозина в кубку золотому,
Тиха надiє в праведному Бозi!
Так, я лiта згадала молодiї
I в край сумний душею позирнула,
Де тлiють кiсточки його святiї,
До нього б я i в пекло полинула... О, лучче б я про се не знала i не
чула!"

III

"Про що ж ти чула, серденятко бiдне,
Мiй дорогий, розколений кришталю,
Моє ти щастє, несказанно бiдне,
Гiрка потiхо i солодкий жалю!
Про що дозналась? Вже ж ми в домовинi,
I нi печалi нам, нi воздихання!
Там, у земному раї на Вкраїнi,
Про нас нi чутки, анi споминання! Не плач, матусенько, моя ти росо
рання!" -

"Про татуся я, доню, перечула..." -

"О мамо!.." -
"Так, нема його на свiтi...
Нема вже сонця; хмара обгорнула
Ввесь свiт. Пора й менi туди летiти". -

"Умер?" -
"Згорiв iз церквою святою...
Сьогоднi Товстогуба я зустрiла...
Пiймавсь i вiн татарам у неволю..." -

I не скiнчила речi, обомлiла, I очi заплили холодною сльозою.

То не роса з очей, гiрка отрута,
Мов та смола з проклятого анчару,
Що нею жаль слiпий i помста люта
Намазують кинджала яничару.
Вже не тече сльоза, нi! Капле тихо,
Як мертва кров холодна, почорнiла.
Не дознає вiд неї пiльги лихо:
Бо серце сукроватою 'бкипiло I в болiстях своїх зотлiло й занiмiло.

Обнявшись, лiто плакало з зимою;
Мiшалися гарячi з льодяними...
Якою ж ти здавалася сумною,
Царська палато, iз гостьми своїми!
О, не про те великi будiвничi
Твої цяцьки на мармурах тесали,
Щоб у тобi вiд серця щирi речi
Не винами - сльозами запивали, I "пам'ять вiчную" замiсть пiсень
спiвали!

VII

"Сьогоднi я була на тiм базарi,
Де кобзарi по-нашому спiвають...
I бачила, як двох вели у парi...
О, не питай, куди!.. Вони й не знають,
Хто дивиться на них! На голiм тiлi
Пошарпанi жупани. Бородатi
Обидва, мов ченцi, i бiлi-бiлi,
Як вiск: бо, видно, все сидiли в хатi З вiконечком малим, в хурдизi тiй
проклятiй"...

VIII

"Матусю, хто ж то був?" -

"Ох, Товстогубий!"
"Мiй Боже! Дак се вiн i був?" -

"Як чуєш...
А другий... Другий був... Козак твiй любий...
Що ж ти мовчиш? Чом дивом не дивуєш?..
Ой, Боже! Хилиться! Рятуйте! Пробi!"
На крик страшний збiгаються туркенi,
Грекинi, ляхiвки i, як особi
Великiй, служать бiдолашнiй ненi, Сераля пишного невольницi мiзернi.

ДУМА ДРУГА

Нездужає Хасеки-Хуррем, i султана
Два рiзанцi безвусi сповiщають.
Серальськi лiкарi iз Лехистана
Книжки лiкарськi, суплячись, гортають.
Iде султан, покинувши в диванi
Башей та вiзирiв широкомовних,
I до Марусиної почивальнi
Шле наперед рабинь своїх безмовних, А сам стоїть сумний, хмурний, як у
туманi.

Його не хоче бачити Маруся
I лiкарiв до себе не пускає.
Над нею молитви святi матуся
Немовби вже над мертвою читає.
Священик сербський править одходную.
Вона лежить, як цвiт лелiї пишний,
Косою скошений. Печаль нiмую
Свiт ув очах виявлює огнистий Та вираз на лицi понуро-урочистий.

III

Велить Осман покликать Кантемира
I, зачинившись, радиться з ним довго.
На другий день галерою Заїра
Пливе з Скутар 61 до Рогу Золотого 62.
До мармурiв причалює барвистих...
Iде переддвiрком... її стрiчає
Новий баша у шатах позлотистих
I на її питаннє об'являє, Що вже Абаз-баша десь iнде пробував.

Донесено про нього падишаху,
Що вiн очам царициним нелюбий,
I зараз фiрманом його, тiмаху,
Вiдставлено вiд осяйної служби:
"Як з неба й грiм гримить, i сонце сяє,
Так гнiв i милость в оцi у царицi.
До неї вся вселенна притiкає,
Мов караван в пустинi до криницi". Щасливить поглядом i поглядом
карає".

Перед царициним блискучим лiжком
Навколiшки Заїра припадає,
Недужнiй щось на вухо шепче нишком...
Рум'янець на лицi в царицi грає.
Обнявши лiкарку, в уста цiлує,
Зове матусю, плаче i смiється:
"Вiн жив, - рече, - i вiще серце чує,
Що жизнь його, як нитка, не порветься... О мамо, зiронько! Як любо
серце б'ється!" -

"Так, жив, i я не з тим явилась,
Щоб тiльки вас про се оповiстити,
Нi, в нас тепер страшна труса зробилась...
Ви мусите велике щось вчинити,
Велике i страшне, коли з неволi
Своїх братiв вам любо рятувати,
Коли вам любо, щоб у чистiм полi
Вони могли, мов соколи, гуляти, По морю Чорному чайками знов лiтати". -

VII

"Заїре! - прорекла тогдi Маруся. -

Нема нiчого так менi страшного,
Щоб я сама i дорога матуся...
Кажи, Заїро, просто... Я готова
Скiкнути зараз на Мосток Мертвецький,
I на гаку залiзному висiти,
I мучитись, як Байда Вишневецький,
I пси голоднi тiлом накормити, I в морi потопать, i на огнi горiти!"

VIII

Заїра по покою позирнула,
Послухала з минуту пiд дверима,
Вiд серця сумовитого зiтхнула,
I стелю, й стiни обвела очима.
"Чи пiп у вас сьогоднi був?" - спитала.
"Був". -
"Слухайте ж: при нiм нi слова!
Щоб i крилом, i вiтром не торкала
Сiєї речi перед ним розмова: Попiвський-бо язик всiм злам земним
основа",-

IХ

"Заїро! Не клепли на Бога правди! -

Марусина про се озвалась мати. -

Стидись таке казати, щоб нам зради
Найперш усього у попа шукати". -

"О, не гнiвись на мне, паньматусю!
Я не своє промовила вам слово; :
Мiй муж звелiв остерегти Марусю,
Царицю нашу вiд попа лихого: Бо вiн, - рече, - продасть i Господа
самого.

Попи, - рече, - запродали Пророка,
Того, що возсiяв iз Назарета
Ще перше, нiж ясну звiзду Востока
Аллах явив народу Магомета.
I навiть козаки не довiряють
Нi язику попiвському, нi оку:
Нiколи ж бо попа не допускають
В кошi до себе, мов джуму жорстоку, I молитви, - рече, - самi собi
читають". -

"Заїро, годi вже про чоловiка.
Кажи про дiло. Не йому се знати:
Бо вiн - невiра, розумом калiка". -

"Калiка сей вас буде рятувати,
I розуму в рятунку стiльки явить,
Що возвеличить ваш народ нiкчемний
I серед вас iм'я своє прославить
Не тим, чим мотлох славиться корчемний, Безощадний палiй, кровоточитель
темний". -

ХII

"Не розумiємо тебе, Заїро". -

"Мiй муж iз Кочубеєм рiдне браттє.
Ваш Кочубей Левко - брат Кантемира.
Одно у них обличчє i завзяттє,
Одна на свiт їх мати породила".
Маруся дивиться на матiр...
"Доню, -
Промовила старенька, - се Заїра
Говорить щиру правду. Ми з тобою
Не знали, що Левкiв отець та був невiра.

ХIII

Його малим ухоплено в Нагаях,
I за Порогами у християнствi
Згодовано i в рицарських звичаях". -

"Дак мiй Левко родивсь у мусульманствi?..
О, хто б не був отець його i мати,
За кожну iскру жизнi дорогої
I за одно словце його вiддати
Готова я царськi мої палати I жизнi сотню лiт щасливої земної!" -

XIV

"Коли готова, то й вiддай, царице,
Як оддала б i я за Кантемира!
На небесах твiй дух возвеселиться", -

Рече поважним голосом Заїра.
"Готова, о, готова, сестро!.. Боже!
Ти чуєш з неба... О Пречиста Мати!
Нехай твоя свята рука поможе
Менi Левка з неволi рятувати!" I, знявшись, почала солодкими ридати.

"Моя царице! - каже їй Заїра. -

Година дорога. Я сповiстити
Про все негайно мушу Кантемира,
Щоб дiло починав своє робити.
Учора вiн просив, благав султана
Подарувати жизнь йому Левкову,
Та не вблагав запеклого Османа.
Звелiв собi на блюдi козакову Прислати голову у баню мармурову.

XVI

Та не блiдiй, не зцiплюй рук, царице.
Вiн пiйде в баню ще аж завтра вранцi,
А ввечерi, як Геспер 63 загориться,
На волi вже з Левком всi будуть бранцi.
їх сорок душ самого отамання
Сидить у Чорнiй баштi над водою,
Ждучи свого страшенного карання.
Попливемо туди удвох з тобою, I будеш ти сама Левковою судьбою". -

XVII

"Як се, Заїро? Я не розумiю". -

"Ось як. Iсторiя се вже давняшня,
Та розказати добре не зумiю.
Розмова мужа iз царем вчорашня
Йому вiдкрила на Османа очi:
Що вiн у нього не гетьман великий,
А парубок малий, пiдпарубочий.
I ганьбою було б йому навiки -
Про туркiв розливать кровi людської рiки.

XVIII

Не хоче бiльш Османовi служити,
А ввiйде в мир i лад iз козаками
I вкупi будуть москаля душити,
Ляха й волоха бити й плiндрувати". -

"Як! - прорекла на се старенька мати, -

Сього вовiк не може бути-статись,
Щоб нам на християн iз вами встати
I вкупi у людськiй кровi купатись!.. То чим же нам тогдi, яким народом
зватись?" -

XIX

"А станеться, - вiдказує Заїра, -

Бо не дадуть ляхи самим вам знятись
I без орди страшної Кантемира
Од ворогiв своїх оборонятись". -

"Марусю! Вибирай, моя дитино:
Чи в Києвi царицею назватись
I рiдну ущасливити країну,
Чи од вiнця царського вiдказатись I християнськую прийняти тут
кончину?" -

"Я вибрала, матусю, ясна зоре!
Не знаю, що з того братерства буде:
Чи людям щастє, чи велике горе,
Чи славитимуть, чи клястимуть люде
Мого Левка i з ним невiру-брата:
Я знаю тiльки те, що жизнь i волю
Йому даю, обороню вiд ката,
I вiн помститься за свою неволю, Про те ж не думаю, що станеться зо
мною". -

XXI

"О серце пресвяте! - рече Заїра. -

На диво Бог явив тебе народу...
Не для одного, бачу, Кантемира
Вiн дав таку в печалях осолоду.
О сестро рiдна! Нi, ти не цариця:
Ти, сестро, вища всiх цариць великих!
Iм'я твоє на небесах святиться,
I ангельськi тебе прославлять лики... Покинь сей грiшний мир, сумний,
кривавий, дикий!"

XXII

I сльози добрi, перла многоцiннi,
Живущою, зцiлющою водою
Лились, природи дар святий, безцiнний,
I обiймалася сестра з сестрою...
"Покину, о, покину, як терновий
Вiнок, i там, на небi, панотцевi
Скажу: "Ти був премудр i свят у словi.
Бери мене на ручки, i Отцевi Небесному хвались: "Ось мiй вiнець
лавровий!"

XXIII

А ти, матусю, ти, мов голубиця,
Мов дух святий, на небо вознесешся,
I возсiяєш, i возвеселишся,
I смiхом херувимським возсмiєшся:
Бо породила душу чесну, чисту,
Що не схотiла грiшно царювати...
Побачу там я i Христа, й Пречисту
I припаду їй до подолу шати: "Ти, Ти мене любить навчила i страдатиi" -

XXIV

"О раю! Де ти? Що ти? Як ти сяєш? -

Промовила зтатарена русинка. - -
Коли ти так цвiтами процвiтаєш,
Як на землi любов'ю вiрна жiнка, -

Воiстину ти диво невимовне,
Ти - добростi Господньої пучина!
I, як стебло кадила благовонне,
До тебе лине ся свята людина...
Се чисту дань дає Аллаховi Вкраїна".

ПIСНЯ СЬОМА

ДУМА ПЕРВА

Дивна чутка по Стамбулу,
Дивна вiсть лiтає:
Падишах своїй царицi
Берло довiряє!

Берло, жизнi знак i смертi,
Властi над вiйськами,
Над галерами, скарбами,
Землями й морями.

I не море на Босфорi
Вре та в берег плеще:
Вiд тополi до тополi
Чадра чадрi шепче...

I не вiтер по дiбровах
Чинарi гойдає:
До чалми чалму розмова
Тиха нахиляє.

"Мабуть, вже кончина свiту,
Що султан великий
Догоджає без завiту
Норовам русинки.

Повелiла - i знак смертi,
Жизнi, ба й потуги
У руках блищить у неї,
Турку для наруги.

На колiна (о пророку!)
Став перед блiдою,
I назвав (о стид Востоку!)
Дiвою святою.

I своє наслiдне берло
(О сини й унуки!),
Мов жiноче веретено,
їй подав у руки".

ДУМА ДРУГА

Вiє вiтер, повiває,
Синє море грає;
Золотом його з заходу
Сонце заливає.

Та нi золота на морi,
Нi на небi сонця
Не вбачає бiдний бранець
Iз свого вiконця.

Угорi над головою,
Мов каганчик, сяє,
Мутним свiтом кострубатi
Мури обливає.

Бо не дармо Чорною та башта зветься
Чорно, темно, сумно, гiрко там живеться.

О, яке ж воно й життє у домовинi!
Серце ниє у неволi на чужинi;
Думка вороном лiтає по Вкраїнi,
Кряче-плаче, покланяється родинi,
Та нема рятунку при лихiй годинi.

Сорок їх сидить у баштi без одного,
Що коня в степу сiдлали вороного,
Не питаючись, не боячись нiкого, -

Тих, що бурею на море налiтали,
На лиман, мов стадо лебедiв, спадали,
Кого стрiли, жакували-плiндрували,
Супротивного у полi трупом клали,
В Чорне море каменем нiмим метали.
Не одну галеру на пожар пускали,
Попелами берег не один вкривали,

На невольницькi базари налiтали,
Козакiв-братiв з неволi визволяли,
По Вкраїнi рiднiй славою сiяли,
Мов квiтки в городi, пишно процвiтали.

* * *

I понуро мовчать молодцi низовi чуприндири...
Без одного сидить їх у баштi десяткiв чотири...

Вже вiд нужи облазили в хирних обiрванцiв гирi,
I в кулак, як мовляв той кобзар, з голоднечi трубили.

ДУМА ТРЕТЯ

У вiконечко їм милосердна рука подавала
Трохи хлiба святого, а часом кришеник i сала.

А про борщ в'язники, вже який в нiм i смак, забували,
Сировцем да потапцями душу гiркую питали.

Повпивались кайдани бiдахам i в ноги, i в руки;
Дознають на приковi короткiм страшенної муки.

На соломi гнилiй, мов той пес-волоцюга, лягають,
Полягавши, сльозами один одного обливають,
Україну простору та вольну, свiй рай, споминають:

"Ой ти, краю, наш раю! Ти сяєш степами-полями,
Повбиравши степи та поля, мов стрiчками, рiчками.

Ой ти, Днiпре-Славуто, наш давнiй ти шляху козацький!
Iзжили на тобi ми свiй вiк молодецький-юнацький.

Нашi предки в твоїх водах чистих святих охрестились,
А дiди у твоїх покаянних печерах молились,
А батьки на тобi за козацькiї вольностi бились.

Ой ти, Росе, пораднице наша! Ти, втiхо Росаво!
Честе наша й поваго, велика козацькая славо!

Ти, Суло наша, Сулице! Полем далеко гуляєш,
Iз Ромна та в Черкаси з тугенького лука стрiляєш,
Ненавидникiв наших лихих хоч не б'єш, то лякаєш.

I ти, Ворскло, бабусенько люба; старенька, тихенька,
Як щаслива дитина ясненька, як рай веселенька!

I ти, Доне, наш брате, товаришу вiрний в недолi,
Пристановище певне старої козацької водiї

Воздихання та сльози гiркi ми до вас посилаєм,
Як батькiв, матiрок, як сестриць-жалiбниць, вас вiтаєм:
Ми щодня, щогодини й хвилини про вас пам'ятаєм.

А ти, Мати козацька! Ти, Батьку козацький Великий!
Процвiтайте мiж людьми хвалою вовiки i вiки,
Щоб хилились до вас помiчницi Днiпровi, всi рiки,
Посилаючи борошно вам i з бочками горiлки!

Нам не їсти вже хлiба у вас, горiлок тих не пити,
Споминаючи вас, тiльки плакати гiрко, тужити".

* * *

Так мовляли старi козаки, сiчовi козарлюги,
Молодi ж пiдiймали гуртом плач невольницький другий;

"Ой чого нам було в козаки сi охочi ходити!
Чи не лучче б нам хлiб святий в полi на волi робити?

Чи не лучче б нам волики, йдучи шляхом, поганяти,
Поганяючи, спiвами степ або гай звеселяти?

Сидимо, гинемо тут, нi будня, нi свята не знаєм,
I про Бога, про образ його пресвятий забуваєм.

Хоч би дав нам Господь увi снi святу церкву уздрiти
I в диму тiм кадильному свiчку йому засвiтити,

I забути, заснувши, сей смород страшенний, сю нужу,
В головах ковтяхи, у ногах повсякденну калюжу.

Нi, не сниться вам церква свята, образи з корогвами,
I на сонечку дим золотий та пахущий клубками,

I спiваннє спасенне церковне з попiвським читаннєм,
I причастє велике, сумне i страшне з упованнєм.

Сниться нам i вночi ланцюгiв та кайдан брязкотаннє,
Мов пекельний той плач i страшенне зубiв скреготаннє.

Сняться нам на залiзних гаках безконечнiї муки
Та погибельний крик i жаданнє з душею розлуки.

Завтра ти, наш гетьмане хоробрий, наш соколе, кажеш,
Вiд меча беззаконного тут перед нами поляжеш.

А ми будем щодня поодинцю над морем висiти,
А зiрвемся з гака, пси нас будуть терзати да їсти.

О, тяжким ми грiхом, миле браттє, в чомусь провинили,
Чи не тим, що в кабак охотнiщ, нiж до церкви, ходили?

Чи не тим, що попу на молебень шагом скуповали,
А в шинку й таляра, мов шага, на медах пропивали?

Чи не тим, що недiлi святої в походах не штили
I по п'ятницях бубни, цимбали по ринках водили?

Може, тим, що отця, матiр, сестер, братiв зневажали,
Проти церкви шапок через пинду дурну не здiймали
I святого хреста на себе мимоходом не клали?

Може, й тим, що сусiд хлiба-солi й худоби збавляли
Старих жен i сивеньких дiдiв в груди стрем'ям штовхали,
Немовляток-дiтей серед гулицi кiньми топтали
I з пiском чисту кров неповинну, мов з жарту, мiшали?

Або й тим, либонь, браттє кохане, коли провинили,
Що дiвчат молодих та вродливих до себе манили,

Заманивши, в ясир та в гареми ордi продавали,
Їх дiвоцькою кров'ю слiпих кобзарiв наповзли,
По базарах пiд кобзи, пiд бубни й баси танцювали,
Не горiлку, ту кров неповинну лили-проливали,
В горiлчаних калюжах, в грязi гопака вибивали,
Дорогi златоглави, саєти iз жарту каляли.

За те Бог милосердний тепер нас в неволi карає,
Вiд грiхiв нашу душу великих, тяжких очищає,
Тихий рай безпечальний за муки страшнi вiдчиняє".

ДУМА ЧЕТВЕРТА

Обiзветься на се тихим гласом Левко: "Гей, панове!
Ви - козацтво хоробре й палке, та, шкода, безголове.

Вас попи та дяки напiдпитку малого навчають,
А великого вчити й на путь наставлять забувають.

Мене Бог сподобив без попа й без дяка просвiтитись
I звичаїв козацьких без пляшки та чарки навчитись.

Непитущого ви за гетьмана собi обiбрали,
Через п'янство ж своє у неволю погибельну впали.

То я ваших грiхiв на свiй пай не беру й не приймаю:
Через ваше безбожництво славу лицарську теряю.

Коли б ви горiлок у човнах од мене не таїли,
По домiвках тепер би в добрi та в шанобi сидiли.

Не так гiрко менi з молодими лiтами прощатись,
Як в Петра Сагайдашного пентюхом з вами назватись.

Вже нiхто з вас не вернеться в Сiч i на славну Вкраїну
I не скаже: "За те Кочубей у неволi загинув,

Що не кидав п'яниць iз чайок у безодню морськую:
Через зраду гультяйську втеряв корогов золотую.

I не кожен по стратi в обитель Господню полине:
Вiдопхне беззаконника Бог, в преiсподню закине.

Дак нехай вiн i в пеклi з'ясує, що в словi i дiлi
Був я честен, статечен, i плями не маю на тiлi.

Бо не знавсь iз жiноцтвом дурним; полюбивши ж Марусю,
Шанував її матiр так, як би й рiдненьку матусю, -

Шанував так, як Сiч: бо я роду мiж вами не маю...
Кантемира ж невiру за брата собi не вважаю

I не хочу з фурдиги й кайданiв один слобонитись:
З вами славен я був, з вами буду i смертю дiлитись.

Шанував я Марусину матiр, панове, святую,
То й не зводив з ума, не туманив дочку молодую.

Я нi разу, панове, й за рученьки з нею не взявся:
Мов зорею ясною на небi з землi любовався.

До криницi, панове, ходив я щоранку свiточком
I втiкав потай миру вишневим садочком.

Перечувши ж тепер, що вона вже велика цариця,
Моє серце страшенно болить, а душа веселиться.

Бо течуть iз царициних рук милосердiя рiки,
I Господь її душу за се не оставить вовiки.

Я й на небi її не бажаю за рученьки брати,
I в уста благодатнi, зцiлющi святi цiлувати.

Оддалiк там на неї любовно я буду дивитись
I коханнєм її перед Господом жизнi хвалитись".

ДУМА П'ЯТА

По сiй мовi замки пудовi у дверей забряжчали,
I засови у кунах залiзнi, важкi завищали.

I двi поли широких дубових дверей розчинились,
На порозi два янголи з неба в сiяннi з'явились.

Бо сiяло у дверях, мов рай, по Босфору садами,
Пречудовними баштами, золотом, склом, мармурами.

Червонiло на заходi сонце... Маруся й Заїра,
Ся голубка в любовi тиха, ся душа свiтлокрила,

На козацьку бiду та на нужду страшенну дивились
I, вжахнувшись, одна до 'днiєї плечем притулились.

"Ой ви, бiднi невольники! Як се ви й живi зостались,
Що в таку превелику бiду та в неволю попались?

Я прийшла вам диханнє здорове та й очi вiддати,
Божий свiт в благовоннiй красi й чистотi показати". -

Так промовила, ронючи сльози, як жемчуг, Маруся.
"О! Тепер я, - рече, - нi царiв, нi катiв не боюся". -

"Хто ж єси ти, чудовна людино? Звiдкiль ти взялася,
Що нам сонцем, i свiтом, i раєм небесним здалася?"

"Я Маруся, - рече, - Богуславка, коли ви чували,
Що татаре в ясир, у полон, у неволю забрали".

Затрусились невольники бiднi з журби та з печалi
I вiд туги тяжкої лицем до землi припадали.

"О, бодай же, Марусю, ти щастя та долi не мала,
Що ти нам царюваннє своє осяйне показала!" -

"Нi, не лайте мене, земляки, не кленiть, не корiте,
А за душу мою милосердного Бога молiте.

Дарував менi цар цiле царство, та я не схотiла,
У темницю до вас непорочними крильми летiла.

Се у мене в руцi царське берло, дивiтесь, сiяє:
Всiх людей пiд моє повелiннє воно нахиляє.

Бо поїхав далеко на влови султан iз башами,
I до ранку владичиця я над землею й морями.

Трiумфову галеру тобi, мiй Левко, я дарую,
Киндяки, златоглави, i утвар, i снасть дорогую.

I невольникiв тих порозковуєш сам ти на морi,
I звiрюку ляха зоставляю на всiй твоїй волi.

У галеру червiнцiв я безлiч iз скарбу набрала,
Поставами без мiри кармазину й сукон наклала,

I габою турецькою добре звелiла прикрити,
Щоб не вельми стамбульцям завидливi очi дражнити.

Випливай, мiй лебедику, з вiтром попутним тихеньким,
Уклонись там од мене всiм людям поклоном низеньким".

I волшебним жезлом, царським берлом, Маруся махнула
I кайдани залiзнi з Левка, мов солому, струснула.

Вiд кайдан Кочубей, мов приснилось йому, слобонився.
На Марусин вiн лик, мов на образ чудовий, дивився.

"Духу мiй! - прорекла вона, зблiдлiй i зцiпивши руки. -
Наступила хвилина гiркої земної розлуки...

Знай, нiколи тебе, о! Нiколи я так не любила,
Як у нуждi страшеннiй, в багнi та в кайданах уздрiла,

Приступи, щоб у нас по Вкраїнi та слава постала,
Що велика цариця в уста козака цiлувала!"

Приступив та й упав на колiна, i серце замерло...
Покотилось iз рук у Марусi Османове берло.

"З твоїх уст я п'ю смерть, - прорекла вона, - добре се знаю,
I кончину мою поцiлунком солодким вiтах".

I закрилась полою своєї царської порфiри,
I побiгла, покинувши берло в руках у Заїри.

"О, спасибi ж тобi, похвало України велика,
Що ти нас слобонила з сього бесурменського лиxa!"

Козаки, стрепенувшись, як мурi ведмедi, казали
I хрести величезнi на себе, ридаючи, клали.

"Хоть потурчилась ти ради лакомства й панства, небого,
Та пiсень по шинках, молитов по церквах буде много.

Спасемо вiд грiхiв ми гуртом твою душу убогу,
А до турчина знайдемо луччу, тверезу дорогу".

Обiзветься Левко Кочубей, i гуде його голос,
Мов той дзвiн великоднiй, i зв'яв у комишникiв волос.

"О слiпе ви бурлацтво! Не вам її душу спасати:
Її жде на небi Пречиста Iсусова Мати.

Ось галера блищить золота перед нами: рушаймо.
I Марусину славу iз роду та в рiд передаймо".

ДУМА ШОСТА

Дивна чутка по Стамбулу,
Дивна вiсть лiтає:
Кантемир галеру в море
Сам випроводжає!

Трiумфову проводжає
Пинду правовiрних,
I на нiй iз вiтром грає
Корогов невiрних!

I не хвиля на Босфорi
Мармури змиває,
Чадра чадру зустрiчає,
За руки хапає.

I не вiтер крутить хвилю,
В кучерi звиває:
До чалми чалма белькоче,
Стиха промовляє:

"Кiнець свiту наступає:
Серце-бо жiноче
Всiм Стамбулом повертав,
Як само захоче.

У руках в джавурiв клятих
Шабельки блискають.
На наругу нам з гармати,
Пливучи, гримають.

I несе їх вiтер буйний,
Мов стрiлу по морю,
I спiвають гайдабури
Про козацьку волю.

Нi, не нам, не туркам править
Свiтом сим широким:
Переважила русинка
Нас умом глибоким".

Як народиться мiж ними
Цар її удачi,
Наш Восток не раз гiркими
На морi заплаче.

Як народиться ж цариця
З розумом Марусi,
Не одна тогдi присниться
Нам бiда й на сушi".

ПIСНЯ ВОСЬМА

ДУМА ПЕРВА

Горить лампада ярко, аж палає,
Неугасима жертва, дар любовi,
Що й турчиновi душу просвiщає.
Дає високi мислi й козаковi...
Се чисте серце так горить-сiяє
У мороцi глибокiм iзувiрства,
Що з Бога правди людям виробляє
Чудовище ненавистi да звiрства.
Ума й науки бич, корону суєвiрства.

Постила цiлий день старенька мати,
Крижем перед Пречистою лежала,
Щоб непорочну трисвяту вблагати,
Немов якого турка-яничара,
Послать її дочцi тиху кончину.
"А на мене, стару, - рече, - всi муки,
Що мали впасти на мою дитину,
Перенеси - аж до душi розлуки...
Нехай за доччину вину страшенно гину!

III

Нехай до Бога я, мов дим од жертви
Кривавої, здiймусь i преблагого
Умилосерджу, щоб сi костi мертвi
Воскресли для блаженства неземного,
I вкупi з ним, вовiки незабутим,
I бiдною Марусею моєю
В Твоїм чертозi святопресловутiм
Жили й цвiли щасливою сiм'єю...
О Боже! Не карай нас помстою твоєю!

Се, може, нас бiда за те постигла,
Що я дочку в коханнi покривала,
її любов, мов немовля, пестила
I рiдним сином бесурменця звала.
Чи, може, я Тобi не догодила,
Що i в недiлю дещицю робила, -

Не кожну п'ятiнку постом постила,
Не кожне свято приносами штила...
Ой, чи не тим же я дочку мою згубила!"

I, впавши ниць, хрестом стара лежала,
Стогнала стиха, мов уже кiнчилась,
I, як листок осiннiй, трепетала:
Бо їй Пречиста в омряцi з'явилась.
Мережаний божник зробивсь престолом;
Божниця темна зорями окрилась,
I янголи, злетiвшись там собором,
Спiвали, нiби архирейський крилас;
А серед них якась людина засвiтилась.

О Боже! Се ж сiяв небесним свiтом
Той, хто явив їй образ Твiй пречистий.
Як сонце праведне барвистим лiтом,
Блищить на нiм одежа снiгом чистим.
Возносить вiн молитву, мов кадило,
I воздiянiє руку своєю творить...
Ущухло все кругом i занiмiло:
Бо Пресвята, мов стиха грiм, говорить:
Тим, як листок, тремтить запостуване тiло.

ДУМА ДРУГА

"Матусю, зiронько! - рече Маруся,
До матерi припавши головою. -

Чого ви тремтите? Я не боюся
Тепер i пекла, й сатани самого". -

"О доню!.. - I встає мов з мертвих мати. -
Я бачила святе, предивне диво...
Не маю слова, щоб оповiдати...
Боюсь промовити що-небудь криво
Про те, що прорекла Цариця милостива". -

"Яка цариця?" -
"Пресвята, пречиста

I поки свiту преблагословенна.
Тепер уже в квiтках тропа терниста;
Тепер блищить, мов рай, темниця темна.
Я бачила й його в вiнцi святому,
Кому нема в мене iменування, -

Отця твойого у життi земному...
Сподобивсь вiн на небi царствування.
О доню! Вже нема печалi й воздихання". -

III

"I не повинно бути!" -

Чий се голос?
Чи з-пiд землi, чи з неба?..
Стуманiли

Обидвi, i заворушився волос
В обох на головi, i понiмiли...

I незримою рукою
Занавiс одкрилась;
Мов зорею огняною
Хата освiтилась.

Сонечко, мов жар, горiло,
Жеврiло над морем,
Як надiя в серцi тихiм
Над бездонним горем.

Освiтило теплим свiтом
Божники з богами,
Що стояли пiд квiтками
Та пiд рушниками.

А Пречиста в ту хвилину
Як жива стояла,
I дитину, мов картину,
На руках держала, -

Вiрної любовi й жизнi
Символ благодатнiй...
Його й простий розумiє
Серцем розум хатнiй.

I в тiм свiтi теплiм, тихiм,
Що мов з неба лився,
Вiсник мира i утiхи
Ангелом явився.

Став i до Марусi руки
Простирав, мов крила,
I мовчав: сама за нього
Постать говорила.

I немовби їй молився,
I немов журився:
Бо до неї якось любо
Стиха похилився...

Се був той, хто дав їй берло
Властi над вiйськами,
Над галерами, скарбами,
Землями й морями, -

Берло, жизнi знак i смертi,
Ключ, що вiдмикає
Всi в'язницi i на волю
В'язнiв випускає.

I взяла той ключ Маруся,
I поцiлувала,
I з плачем царевi в ноги
Мовчазна упала.

Мовчазна, бо повна дяки
За можбу велику,
У неволi повертати
Волю чоловiку...

"Встань, свята, небесна дiво! -

Прорече вiн тихо. -

Встань, сердець великих диво,
Чистих душ утiхо!

Я у тебе сей знак властi
I можби зоставлю,
I себе, мов той преславний
Аль-Рашид 64, прославлю.

Положи його, кохана,
У ногах в богинi,
Що твiй розум осiяла,
На чужiй чужинi.

I нехай дива вiн творить,
Тюрми вiдчиняє,
Про мiй дух тобi говорить
I напоминає". -

"О грозо i каро миру! -

П рорекла Маруся. -
Я тобi сказати тиру
Правду не боюся.

Смерть мою я, царю, знала,
Знала, що робила:
Я його поцiлувала,
Бо й люблю, й любила.

I люблю, й любити буду
Над усяку душу:
Покiль серце б'ється в грудях,
Перестать не мушу!"

Осмiхнеться цар: "Кохана!
Ти мене не знаєш,
I к о з а ц ь к о ю султана
Лютостю сповняєш.

Тiльки помисли вiд мене
У серцях закритi:
Я все добре i мерзенне
Знаю скрiзь по свiтi.

Щирого й єхиду знаю,
Друга й супостата
I на всяку кривду маю
I суддю, i ката.

Се ж не кривду ти вчинила".
О ти наш великий!
Дай нам правдою Твоєю
Дихати вовiки!

Ти його тогдi любила,
Як мене й не взрiла...
За його любов ти царства
Взяти не схотiла.

Чи менi ж тебе карате,
Ясноока зоре,
Дiво, повна благодатi,
Правди й честi море!

Дай менi на тебе серцем
Праведним дивитись,
Образом твоїм небесним,
Тiльки веселитись!"

Ще царевi не дiймає
Українка вiри,
Думку думкою впиняє,
Каже до невiри:

"Я в галеру трiумфову
Золота поклала
I йому, мов ту полову,
Все подарувала". -

"Коли б ти в моєму домi
Всi скарби забрала
I на спомин козаковi
їх подарувала;

Коли б царство все забрала
З землями, морями,
I Стамбул попаювала
Промiж козаками,

А зо мною стала жити
У мужичiй хатi, -

Не схотiв би я й гледiти
На царськi палати.

Моя зоре, моя доле!
Вiдай щиру правду:
Ми держали з Кантемиром
Таємничу раду,

I звелiв я в таємничiй
Радi Кантемиру,
Щоб вiн, так як ти б хотiла,
Обманив Заїру.

Заслужив козак твiй смертi,
Но його скарати
Се було б найкраще в свiтi
Серце розтерзати.

Нi, Осман твоїм великим
Саном не жартує:
П о л о в и н у властi й сили

Вiн тобi дарує.

Ти чинила, що хотiла,
Як верховна сила,
I менi дарами тими
Духа веселила". -

"Знай же й ти, великий царю,
Щиру й повну правду...
Не прийми сього за зраду
Нi в тяжку досаду:

Коли б хто менi корони,
I царськiї трони,
I всi берла, i всi перла,
I всi мiлiони,

Мiлiони мiлiонiв
Дав iз рук у руки, -

Не взяла б я пiд умову
З любленим розлуки.

У гiркiй, мiзернiй долi
З ним волiла б жити,
Нiж на пишному престолi
Над царми сидiти". -

"Ой, мiй царю, ти правдивий! -
Прорече тут мати. -

Нехай свiтить Божа правда
На твої палати!

I нехай тебе наставить,
Як у свiтi жити:
Що любовi нi купити,
Анi заслужити.

Бо за грошi - всi розкошi,
За труда - награда,
А любов... Iз нею й жити,
I вмирать одрада.

Ся велика Божа тайна
Цiлим свiтом править
I турецького султана
Рiвно з нами славить.

Зрозумiй сю тайну, царю,
Серця глибинею:
Розлучися, не лицяйся
З донею моєю.

Нехай любить непорочна,
Кого серце каже,
З ким її рука Господня
Без примусу в'яже!" -

"Щира правда! Ти сердечна
I розумна мати:
Мова в тебе чоловiчна,
Повна благодати.

Знай же: волею моєю
Править iнша воля.
I з дочкою в нас твоєю
Нероздiльна доля.

В людськi душi ще за предкiв
Два духа вселились
I владиками сердець їх
Тайними вчинились:

Дух любовi i дух злоби,
Правди i неправди,
Дух прихильностi благої
I дух ниций зради.

Один хоче по всiх землях
Свiтло засвiтити,
Всi народи, нiби сiм'ї,
Рiдними зробити.

Другий хоче мраком ночi
Божий свiт окрити,
Послiпити людям очi,
Душi показити.

I бере дух злоби дикий \
Гору над любов'ю,
I ввесь Божий свiт великий
Заливає кров'ю.

I воює, i руйнує
Всюди духа правди,
I нема людському серцю
Мiж людьми вiдради.

Я одну вiдраду маю,
Що меча стискаю, ,
Свiт широкий озираю
I за лжу караю.

Сим мечем я покарати
Хочу в Римi папу,
Що криваву простягати
Звик по свiту лапу.

I найперш усього вдарю
В передмур'є церкви,
Баламутницi народiв,
За живих i мертвих, -

В передмур'є, де руками
Русь ляховi служить"
З єзуїтами ксьондзами
Накладає-дружить.

Ми чотири вже столицi
Взяли в християнства,
В ницого сього ублюдка
Древнього поганства,

Що своїм кощунством в Римi
Вiрi в Бога шкодить
I гарем в Єрусалимi
Для прочан заводить *.

Гроб замученого Бога 65
Кров'ю обливає,
Чистоту його чертога
Торгом оскверняє.

А я п'яту завоюю,
Як ляха зруйную,
I тобi, царице люба,
Київ подарую.

Слухай же, моя надiє,
Правди чисте око!
Зазирни Осману в душу
Розумом глибоко.

Зваж обох нас духом щирим,
Серцем дивом дивним:
Вiд кого добра постане
Бiльше нещасливим, -

Тим, що в тьмi сидять i в сiнi
Смертнiй погибають,
Нi впокою на Вкраїнi,
Нi пуття не мають.

Я в твоїх руках престольну
Цеху зоставляю:
I тебе, царицю вольну,
Чтить повелiваю.

Вже одна в нас Роксоляна
Розумом свiтила,
Мого предка Солимана 66
Над усе любила.

Полюби мене за душу,
Що жадає правди:
В тебе я шукати мушу
Щирої поради.

Я з усiх до тебе земель
Буду посилати
На поклон посли з їх почтом
У твої палати.

Розпитайте в них обидвi,
Де якi звичаї,
Де такi видали злиднi,
Як у вашiм краї.

Де таке видали п'янство,
Дике грубiянство,
Всегубительне козацпво,
Люте гайдамацтво?

Ти людей мiж ними знайдеш,
Що свiт облiтали,
Навкруги землi дорогу
По морю верстали.

Може, й iнше станеш мислить
Про свою країну
I не рай побачиш дома,
А страшну руїну.

Може, так як я, побачиш,
Хто ваш край плiндрує
I татарськими руками
Рiк у рiк руйнує,

Бо пiснями хижу здобич
Славить-вихваляє,
По старих новi нещастя
В селах засiває.

Ще ти по свiту, серденько,
Оком не ширяла,
У вiконечко маленьке
З хати визирала.

За вiконечком же свiту
Крильми не злiтати,
Мислями не перемiрять,
В книгах не списати.

Ще не вповнi сад розвився
У твоїй оградi,
I не все благоухає
В пишнiм вертоградi.

Пасучи щасливi очi,
Будем лiта ждати,
Як на сонечку закаплють
З нарду аромати.

А тим часом, о царице!
Глянь на Україну,
Спогадай свою останню
В тiй землi годину.

Побiч серця золотого,
З розумом високим
Ти не вдiяла б нiчого
В тiм багнi глибокiм,

Де одно одного топить,
Одно 'дного давить,
Собi славу з того робить,
Чим себе безславить.

Тут живеш ти в упокої,
Панi повна дому,
Не пiдвладна в нiм нiкому
I менi самому.

А щоб жити й не тужити
По тiй Українi,
Ти собi знаходиш пiльгу
В щедрiй милостинi.

Панiматко! Я й до тебе
Рiч мою 'бертаю:
Вас обох до дiл спасенних
Добрих призиваю.

Серце чисте, милостиве -

Дар найкращий Бога:
Найповнiша, найпростiша
До небес дорога.

Ти з Письма Святого знаєш,
Що сини Адама
Прийдуть од восток i запад
В рай до Авраама 67

I возляжуть опочити
На святому лонi,
У якому б не родились
Темному законi.

Серце чисте, без лукавства -

Дар найкращий Бога,
До небесного нам царства
Всiм одна дорога".

Тут Осман мiй до Марусi
Стиха похилився,
Приложивши к серцю руку,
Тихо вiддалився.

ДУМА ТРЕТЯ

"Мамо, зiронько! Пречиста
Нас обороняє:
Люте серце азiатське
Кротостю сповняє". -

Так промовила небога,
I обидвi впали,
I, мов дiти, до нiмого
Лику промовляли:

"Чудотворная святине,
Божа благостине,
Нам прибiжище в невiрнiй
Сторонi єдине!

Сохрани нас, заслони вас,
Благодатна Мати!
Дай нам чудеса, мов крилас,
Дивнi воспiвати!

О Пречиста! Ти все можеш:
Можеш скелi-гори
Розкопати i дорогу
Проложити в морi;

Кам'яне, несите кров'ю
Серце обернути
I небесною любов'ю
До людей натхнути.

Ти вже чудо сотворила
Мiж чудес велике:
Несподiвано зробила
Кротким серце дике.

Сотвори ж, да спасемося
3-мiж сього поганства,
В рiдний перенесемося
Край до християнства!

Дай крилi нам. Божа Мати,
Крилi голубинi,
Як витали, знов витати
В рiднiй Українi!

I нехай твiй лик явленний
В край наш завiтає
I народ благословенний
Навкруги збирає!

Нехай людськi очищає
Душi там од скверни
I вiд Росi одвертає
Нарiд сей мерзенний.

I нехай усi трудящi,
Всi обремененнi
Веселяться, мов гулящi,
О Твоїм спасеннi!

I, забувши всi тривоги,
В молитвах зiллються,
I в божественнi чертоги
Духом вознесуться!

Ти, свята, всепiта Мати,
Повна благодати;
Дай нам рiдний край вбачати,
Бога прославляти!"

ПIСНЯ ДЕВ'ЯТА

ДУМА ПЕРВА
I

О Києве, оманна просторiк святине,
Безодне мiдякiв дурних мозольних!
В тобi останнiй глузд народу гине
По капищах безумно-богомольних...
По капищах твоїх многопрестольних
Теряють розум вкупi з мiдяками
Тi, що в своїх роботах потогонних
Бiдують-б'ються по рiллях з волами I хлiбом дiляться з попами-туманами.

О Києве! Ти iдеали вiри
Старої нам в дiлах нових являєш,
Що поночi снували суєвiри,
Ти повидну утоком затикаєш:
Основину, що древнi iзувiри
Тобi, мов дику мрiю, завiшали, -

Ту, що ченцi й попи понапрядали,
Мережиш зрадами безпутного козацтва I безощадностю лихого гайдамацтва.

III

Що поп'яну тобi в шинках спiвалось,
Ти по-тверезу книжним складом пишеш
I, щоб лихе знов тлiло та займалось,
На попели руїнним духом дишеш.
Нам з Музою тепер одно зiсталось:
Твоїм слiпим письменством гордувати
Твою наслiдню мрiю зневажати,
I зло, що ти хотiв би вихваляти, Таким, яким воно бувало, змалювати.

Спiвай же. Музо, про ту лжу велику,
Що вагонить над Сходом i Заходом,
Збиває письмакiв iз пантелику
I туманом лягає мiж народом.
Нехай з святiйшим тим, мовляв, синодом
Та з папою безгрiшним верховодять
I свiй кукiль всiвають год за годом:
Твої посiви всi колись посходять: Письмацькi куколi пшеницi не
зашкодять.

ДУМА ДРУГА

Не чорна хмара суне-наступає
На темно-сиву непроглядну хмару:
Чабан добуткiв папських придуває
У патрiаршу київську отару.
Отари стережуть бровки кудлатi,
Гавкущi, злющi, хоть i не голоднi:
Ченцi, жерцi ротатi та пузатi,
Умом сухi, мов тi степи безводнi, -
Блукаючi огнi болотної безоднi.

Сi пастирi кладуть за вiвцi душi,
Та не свої чернечi, а козацькi:
Бо, починаючи вiд договору в Бушi,
Благословляють купи гайдамацькi;
Пiдучують за православну вiру
Стояти крiпко, сирiч плiндрувати
Ксьондза-унiта i ляха-невiру,
А жиду пiльги й спуску не давати: Бо вiн од Господа i вiд людей
проклятий.

III

Релiгiя любвi тут обернулась
В релiгiю ненавистi гидкої,
I в темнiм богомiльствi злiсть проснулась
Варязької старовини страшної,
Як ми Болгарiю в кровi топили 68,
На кiллє полонян своїх стромляли,
А з наших черепiв ковшi робили
I на костях кривавих пирували-
Герої, що себе тиранством прославляли.

Чабан добуткiв папських Оборницький 69,
Гладенький, чисто голений, блискучий,
Iзвивстий отаман єзуїтський,
Пiд язиком ховає яд гадючий
I крадеться до сонної отари
У загородь, у Лавру чудотворну,
Де нашi предки сотнi лiт куняли
Пiд гук iрмосiв, кондакiв, трезвону, Знайшовши в них собi вiд пекла
оборону.

Тихенько крадеться отаман єзуїтський,
Мов чоботом промiж яєць ступає,
Дарма, що з ним вельможний пан Брольницький
Як пiвень, вгору носа задирає,
Як хижий рарiг, зиркає очима,
Сап'янцями скрипить, в пiдкови креше,
Пишається широкими плечима,
Перснями бороду-лопату чеше I про свiй древнiй рiд за кожним словом
бреше.

I риба немала сей пан Брольницький:
За ним шляхетний почет виступає
Вiн, каштелян i райця королiвський,
Послом ченцям себе тут об'являє.
Ведуть посла в трапезу i медами,
Ще з Туровських пивниць, гостей шанують *
Бо, хоть Потiя вигнали киями 70,
А королевi все-таки голдують I хочуть знати, що вiд речника почують.

VII

"Се, мабуть, Рутському 71, так як Потiю,
Дає король чуже добро й надбаннє...
Та є в нас чим його турнути в шию
I низове купити отаманнє.
Святi отцi печорськi та Успеннє 72,
Наш древнiй образ, темний, чудотворний,
Не презрять нашого до них молення,
Коли б iзнов на нас прийшов день чорний... Втiкатимеш од нас, вужако ти
проворний!"

VIII

Так пошептом ченцi ксьондза вiтають,
Що справдi, мов той вуж, мiж ними в'ється...
До нього повнi кубки вихиляють.
Вiн, мов срiблом дзвенить, смiється...
"Се мiй речник, - промовив пан Брольницький, -

Бо я посольських прав не розумiю.
Я каштелян i райця королiвський,
Но раяти в обозi тiльки вмiю, А в справах потайних туманом туманiю.

IХ

Хоч мiй отець на Полоцькiм владицтвi
Давно менi нагрiв був мiсце тепле,
Та нi, нехай в церковному дiдицтвi
Кунцевич 73 в дзвони дзвонить, в било клепле;
А я мечем волю собi дзвонити,
Як славнi пращури мої дзвонили,
Що замок наш, Брольник Великий,
Вiд Батия 74 над морем боронили I флот його з гармат розбили й
потопили". -

"Оце ж то й горе, що мiсця в вас грiють
На всi владицтва та й архiмандритства
I всобицi мiж Руссю й Руссю сiють
По хижому наказу єзуїтства", -

Так вiдказав пословi Плетенецысий 75,
Колись юркий маршалок повiтовий,
Тепер святий архiмандрит Печорський,
До бою за своє добро готовий, Як се показує й покiй його столовий.

Скрiзь по стiнах Трапезної свiтлицi
Пiд склепом старосвiтської будiвлi
Пищалi семип'яднi, гакiвницi,
Луки, сагайдаки, шаблi висiли.
Бо й Тур-архiмандрит 76 ходив войною
З козацтвом грошовим в Литву шукати
Печорського надбання, i святою
Пiдмогою Пречиста Божа Мати Дала йому добро своє в ляхiв одняти.

XII

А Плетенецький Єлисей потужно
Успенiя святого "хлiб духовний"
Хранив i боронив. Стояли дружно
Ченцi та козаки за чин церковний,
За ту благочестиву древню вiру,
Котра нiчого бiльш не вимагає,
Як плiндрувати всякого невiру
I кожного, хто лишнi грошi має, Та з єзуїтами й ляхами накладає.

XIII

Поглядує на нього Оборницький
З-за кубка срiбного, мов лис хвостатий,
Не знає, що сказати пан Брольницький,
Посел, на розум дуже небагатий.
"Вельможний пане мiй архiмандрите! -

Озвавсь речник. - Не час про те гадати,
Як нам "хлiби духовнi" подiлити, i
По правдi "столицi" пороздавати I надбане з мирян добро попаювати.

XIV

Не час i не пора: бо з-за Дунаю
Погрожує, мов Божий суд, руїна
I нашому, i Днiпровому краю...
Заллється полом'єм вся Україна,
Почезнуть села й городи з церквами,
В монастирях медiв не будуть пити,
I там, де ми бесiдуємо з вами,
По пустках сови тiльки будуть вити Промiж нiмих могил свої пiснi
квилити". -

"Сiль на язик тобi! Печина в зуби! -

Гукне старий чернець, рудий i сивий,
Обтерши чорною полою губи. -

Що се нам лях провадить нечестивий?"
I, мов дрiмучий бiр, заколихались
Чернечi голови пiд намiтками,
У пеклi тканими. Ченцi шептались
Один з одним, немов дуби з дубами Або розпатланi вночi вiдьми з
вiдьмами.

XVI

Ворожий дух мiж Руссю i ляхами,
"Лукавий" дар гнилої Вiзантiї *,
Владикував над ницими умами
I в душах покрiпляв iнстинкти злiї.
За кубками солодкими сидiли,
А д' серця кров недобра приливала,
I, мов вовки, iз-за пенькiв гледiли...
Гостей така ж ненависть розбирала, А шляхта молода аж шабельки
стискала.

XVII

Один речник, як мiсяць понад хмари,
Угору над темнотою здiймався.
Достав з кишенi срiбнi окуляри,
Надiв, блиснув i мовчки осмiхався.
Йому Брольницький подає цидулу,
Iнструкцiю рекому королiвську,
Читає вiн, почавши з артикулу
Про ту спасенно-мудру власть попiвську, Що вмiє козака гнуздати
мацапуру.

XVIII

"Вiд оних давнiх лiт, як прилучилась
З Литвою Русь до польської корони,
Печорська лавра славою покрилась 77...
Течуть людей до неї мiлiони,
Щоб там мощам подвижницьким молитись,
Дарами штити всечесне Успеннє,
Святими молитвами просвiтитись,
Прийняти вiд грiхiв душi спасенне, А тiла з тяжких недугiв iсцiленнє.

XIX

Вважаючи ж на жизнь благочестиву
Печорських iнокiв, ми простирали
З престолу нашу руку милостиву
I їм хлiби духовнi подавали.
Яко ж i в дальших часах обiцяєм
У нашiй ласцi братiю держати
I на Успенiє, старим звичаєм,
Церковнi добра щедро надавати, А чесна братiя нас мусить послухати.

ХХ

...................................................

XXI

Ченцi осклабились i зуби скалять,
Мов перед лубкою ведмiдь кудлатий...
Велику милость королiвську хвалять,
Готовi їй усяк допомагати.
Питають: що ж чинити з козаками,
Як прийдуть у печери сповiдатись?
Якими посилати їх шляхами,
Щоб здобичi та слави набиратись, I вповнi, мов бджола, у монастир
вертатись?

XXII

Киплять меди по кубках джереластих.
Премудрi надписи ченцi читають...
Iз-за борiд, мов кущ лози, метластих,
Раз по раз кубкiв служки доливають...
За короля i за його наданнє ,
Хлiбiв духовних iнокам смиренним,
Iде гучне поза столом вiтаннє
I розлягається пiд склепом темним, Як гомiн мертвих душ у тартарi
пiдземнiм.

XXIII

I, мов "козацьке сонце" серед ночi,
Що свiтить низовцям у гайдамацтвi,
Блищали хижi єзуїтськi очi
У темнiм з роду в рiд чернечiм царствi.
"Панове! Я скажу вам щиру правду, -

До грецьких ницакiв рече латинський, -

У таємничу королiвську раду
Зiбрались бiскупи i нунцiй римський: Бо пише патрiарх до них
єрусалимський,

XXIV

Що християнству вже кiнець приходить.
Уся земля понад трьома морями,
Котрою цар турецький верховодить,
Здвигнулась, нiби води пiд вiтрами.
Ввесь мусульманський свiт заколихався,
Як океан колишеться ревучий:
Народ невiрний на войну пiднявся,
Гогоче, мов та бездна бездну звучи, Рикає, наче лев ногами землю
рвучи". -

XXV

"Воiстину, - рекли ченцi, - се дiло
Не людське, сатанинське, люте, дике!..
I грецьке християнство допустило
Таке насильство вiри превелике?" -

"Се буде не над греками творитись:
Вони вже й так у турка пiд ногами.
Солома силi мусить покоритись...
А розпiчнеться ся бiда над вами, -
Над чудотворними печорськими мощами". -

XXVI

"Не дiжде плiд Агари навiсної 78, -

Загомонiли бороди-лопати, -

Коснутись вiри нашої святої!
Заступить нас чудовна Божа Мати.
Вона й од хижого Менгли-Гiрея 79
Серед мощей нетлiнних притаїлась
I знов на вопль юроди Досифея 80
У шатi новокованiй явилась, I Лавра знов її дивами збагатилась". -

XXVII

"Так, так! - рече понуро Оборницький
Серед ченцiв, мов у густому гаї,
I запиває жаль свiй єзуїтський
На схизматицьку вiру 81 i звичаї. -
Но, чуда iще, бачте, рiд лукавий,
Прелюбодiйiний рiд, гласить Писание:
Тим нас Господь задля своєї слави
Пiдводить часто i пiд iспитаннє... Тут от яке зайшло мiж нас питание:

XXVIII

Чи мислите сидiти все за муром,
Покiль Осман з потугами надiйде,
Розправиться по-свiйськи iз джавуром
I потоптом по Українi пiйде:
Чи нашим робом против азiата,
Прийнявши мiч i щит святої вiри,
Ще за Днiстром стрiчати супостата,
Хрестом йому загородити дверi I внiвець обернуть усi його химери?

XXIX

Бо знайте, що на вас Осман прямує,
Не в Польщу йде, а в вашу Україну,
I, як Подiльський Кам'янець зруйнує,
Тогдi йому нiгде не буде впину.
Тим скликать мусите ви все козацтво:
Нехай воно здобичну путь покине,
Нехай покине хиже гайдамацтво
I до Днiстра всiма полками двине: Бо зникне так, як дим, як iскра, в
полi згине". -

XXX

"Не наше дiло козакiв скликати:
Рої козацькi широко лiтають.
Як в табори їх та в кошi збирати,
Про се громадськi тiльки мужi знають.
Нас призвано на те, щоб молитвами
Пречисту да святих угонобляти,
Щоб не давать нечистому грiхами,
Мов повiддю, всi душi заливати I в морi огнянiм навiки потопляти".

XXXI

Так, скинувшись по слову, чесна браття
Понурилась у мед благочестиво.
Цураючись латинською завзяття,
На єзуїта iншi позирали скрива.
"Гаразд говориш, ксьондзе пане-брате,
А в серцi в тебе препогана думка! -

Чернецтво стиха мимрить волохате
I випиває все до каплi з кубка. -
Нi, не знайти тобi мiж нами недоумка!

XXXII

Ти - полом'є, ми - дим: нас не пiдпалиш;
Не пiдойти з тобою нам пiд пару.
Ти на землi себе мiж людьми славиш,
Ми линемо на небеса, за хмару".
Озветься знов голяк до бородатих:
"Панове! Час настав страшний, великий:
На нас iдуть потужно азiяти,
Що доповняють кров'ю море й рiки I хилять, мов траву, пiд себе всi
язики". -

XXXIII

"Се не лякає нас. Не раз ми вже стояли,
Як смоква та Iонина в пустинi 82.
До кореня нас бурi сокрушали,
Живими нас ховали в домовинi,
Но ризою Успенiє своєю
Монастирище наше прикривало,
Хранило нас чудовно пiд землею,
Мов Лазаря iз гробу викликало 83, I паки туком стад i медом насищало".
-

XXXIV

"Коли б не страшно вам, мої панове,
Як одинока смоквина в пустинi,
Як воїнство воiстину Христове,
Стояти серед бурi на Вкраїнi:
Дак спогадайте князя Костянтина 84,
Що пам'ять по собi святу зоставив,
Що побивав татар i москвитина,
Мiцну границю вiд Москви поставив I тридцять три бої побiдами
прославив.

XXXV

Сей Костянтин, хоробрий князь Острозький,
Iз руськими охочими полками,
Воiстину був предок запорозький,
Хоч i не звав їх спроста козаками.
Ще й сотнi лiт нема, як ви вiтали
Його трiумфом за поход татарський,
Як у Великiй церквi воздвигали
Йому преславний пам'ятник лицарський; З усiх вождiв се був найбiльший
вождь козацький.

XXXVI

Придивимся ж, панове, оком пильним,
Як на войнi вiн з Руссю обертався,
I що робило дух його всесильним,
I через що вiн дивом свiту стався.
Memoria всiх saeculorum princeps
Dignissimus *, ходив вiн у походи

Так, як з незазнаних времен привикли
Чинити в християнствi всi народи I як чинитимуть у всi грядущi роди.

XXXVII

Брав iз собою образи чудовнi,
I мощi, i ченцiв старих, побожних,
I ризи, й антиминси напрестольнi,
Як лiки проти помислiв тривожних.
I два кошi, слов'янський i латинський,
Усяк по-свойому Всевишнього благали:
"Те Deum" *, - хiр гримiв у полi римський,

"Тебе, ми Бога хвалим", - ви спiвали, А спiльнi вороги сумiли й
трепетали..." -

XXXVIII

"Отим-то й ба! - озвався тут старенький
Чернець, строитель "царственної" Лаври.
Вже впоравсь коло кубка, був п'яненький,
Не добачав гаразд i в окуляри. -

Те Deum ваше нас переспiвало:

Було воно, мабуть, аж геть ротате,
Що всю Острожчину мов поковтало, -

Усi хлiби духовнi, всi палати, А нам зоставило мужичi тiльки хати.

XXXIX

Колись з Острога 85, з Дубного 86, з Заслава 87

До Лаври панськi їздили ридвани,
I се була їй i користь, i слава,
Що йшли возiв за ними каравани.
Колись ченцям червiнцями платили
За панахиди та сороковусти,
Що над мощами шляхтичам служили.
Тепер панiв чортма; печери пустi: Одна мужва сопе, налопавшись капусти.

А козаки ховаються з грошима,
Акафiстiв не вельми-то бажають.
Їм не сверблять грiхи їх за вушима:
Своє й чуже байдужно пропивають.
Про церкву рiдко хто з них спогадає
Пiсля музик, танцiв та погулянки,
Да й сей до нас на прощу прибуває,
Однiсши грiш останнiй до шинкарки... Не з розкошi козак i шляхту
обдирає.

XLI

Це все Те Deum ваше наробило,
Пекельне слово, мов огонь жеруще...
Iз Русi щедрої воно нам породило
Перевертнiв запеклих кодло злюще.
Воно й пiд князя Василя наклало *
Чужих яєць, мов пiд дурну сiдуху,
В його синiв i дочок надихало
Латинського ненавидного духу, Труїло бiдну Русь, як необачну муху.

XLII

З Заслава й Острога зробило дверi,
Щоб ними провести до нас латинство,
Гидкi, безбожнi, iдольськi химери
I пiдгорнути Русь пiд єзуїтство.
Один ще тiльки хлiб зiставсь духовний, -
Ви хочете й його в ченцiв одняти,
Щоб в унiї диявольськiй церковнiй
Одступникам стольцi пороздавати I серед Лаври в нас Те Deum заспiвати!"

XLIII

Погладив голi щоки Оборницький:
Се був умовлений знак. Догадався
Гербований попихач єзуїтський
I, кубком стукнувши, за шаблю взявся.
Рече: "Вельможний пане ПлетенецькийI
Се королевi ганьба i всiй шляхтi,
Що так перед послом язик чернецький
Розляпавсь у твоїй чеснiй палатi, Мов перед хлопами у простiй хлопськiй
хатi. -

XLIV

I вдаривши себе в пацернi груди, -

Клянусь моїми предками, мiй пане,
Котрим нiхто не завдавав огуди,
Се привiтаннє в вас гостей погане!
Коли б його не ряса закривала,
Сього ченця старого i п'яного,
Моя б шляхетська шабля так скарала,
Що i до суду б не забув суда страшного... Чи в вас в монастирi таких
буякiв много?" -

XLV

"Чуднi у тебе, пане брате, речi, -

Озвавсь до нього спроста Плетенецький, -

Спитай, чи много козакiв у Сiчi;
Козацький звичай там, а тут - чернечий.
Коли б ми не були такi буяни,
Давно б у Лаврi в дзвони в нас дзвонили
Короткохвостi римськi обiзяни,
А голяки такi, як ти, служили I православний мир антихристом дурили". -

XLVI

"Бунт! Зрада! Гвалт! - гукне тут Оборницький,
Покинувши ходу тиху кошечу
I всi свої звичаї єзуїтськi, -

Чернець розбудоражив кров чернечу. -

Антихристом!.. О, роде суєвiрний!
Невiжества Содоме 88 окаянний!
Kлeвeт паскудних мотлоху невiрний!
Слiпого безувiрства слуго п'яний! Да снидуть на тебе всi бурi й
гуррикани!.."

ДУМА ТРЕТЯ

I справдi, навкруги мов буря зашумiла,
Мов вихор-гуррикан в монастирi пiднявся...
Якийсь непевний гук многоголосий щався...
Злякалась братiя i мов потверезiла.
Та се був гуррикан веселостi святої:
Вiтали новину велику благодатну,
Що з запорозької фортецi низової
Принесено ченцям, мов жертву ароматну.
Святе Успенiє знов чудо сотворило:
Козацьку старшину з неволi слобонило.

Iде п'ять козакiв, чуприндирiв усатих,
Блищать оддалеки в турецьких златоглавах,
В кармазинах рясних, при пiрначах-булавах,
У хутряних шликах, препишних, пребагатих...
Покидали шлики на землю i булави,
До нiг iгумену смиренно припадають
I для великої монастиревi слави
Чубами сивими долiвку замiтають.
Стоять навколiшках, ченцям цiлують руки
I оповiдують свої пригоди й муки.

III

"П'яних нас мов п'яна хуртовина носила
Та й занесла була в те пекло бесурменське,
У те владичество безбожницьке турецьке,
Котрим орудує сама пекельна сила.
Сидiли, братiя свята, ми на приковi,
У смородi, в багнi, в тiснотi многолюдно,
I довелось таке там знати козаковi,
Що в Божому дому i вимовити трудно.
Щодня по одному нас на гаки водили,
На Байдинi гаки, i страшно там губили.

I, гинучи ми так, щоденно сповiдались
В своїх переступах чесному отаманню
I нужди, голоду, тяжкому безталанню
Спасенного конця вiд Бога сподiвались.
Нас п'ятеро було полковникiв старинних,
Таких, що про дива великi пам'ятали,
Якi, бувало, нам ченцi на богомiллi
З книжок своїх святих читали й товкували.
I що молодшi там про себе не казали,
Ми знай Успенiє на помiч призивали.

I се... О Господи! Чудовна в тебе сила!..
Отверзлись дверi в нас дубовi у хурдизi...
Явилась Пресвята у свiтозарнiй ризi
I сяєвом своїм нам очi послiпила;
Попадали ми ниць i чули чудотворний
Небесний глас її, мов янгольське спiваннє,
I смород, i багно, i мрак вертепний чорний -

Почезло все, мов сон; i чесне отаманнє
З приковiв i кайдан, мов з смiття, отрусилось,
I, наче на степу, на морi опинилось.

Не скажем доладу, як чудо совершилось:
Бо ми всi п'ятеро без пам'ятi лежали,
Козацьких голосiв i лиць не впiзнавали:
Усе запомином i нетямом окрилось.
Аж чуєм, вiтерець над нами подихає...
Поглянемо - кругом на морi хвиля грає...
Над морем сонце, мов броварна пiч, палає
I хмари золотить, немов пожар лунає;
А той страшний Стамбул над синьою водою
Увесь почервонiв, немов облився кров'ю.

VII

Перехрестились ми i зараз обiцяли
Два тижнi на святе Успення роботати.
Про се ми пiд свої здобичнi пишнi шати
Полатанi свитки тепер понадавали..."
I тут же почали "оброчники" скидати
Кармазини ряснi, саєти, златоглави,
I все, мов прах земний, ногами попирати,
Ченцям на шану й честь, Успенiю для слави.
I, обернувшись так iз дукiв у голоту,
Просили одвести їх зараз на роботу.

VIII

Тим часом як ченцi iз служками своїми
Кругом полковникiв, мов гай густий, стояли,
Їх гостi з-за стола тихенько повставали
I зникли, як мара, з трапези поза ними.
Побачив єзуїт, що тут i без науки
Незгiрша у ченцiв давно ведеться муштра,
Що добре кудлаї забрали Русь у руки,
I сам собi шептав: "Нi, папо, frustra! *
Тут схизма глибоко в козацтво вкоренилась,
Його розбоями в велику славу вбилась.

Нi-нi! Тут, Риме, ти з роботою спiзнився...
Даремно тратити розумнi з ними речi.
Хоч би й порозбивав макiтри сi чернечi,
Нiчого путнього вiд них би не добився.
Тут ангел тьми врата мiцнi спорудив аду:
Сих врат намiснику Христа не одолiти,
На радiсть сатанi, а папi на досаду
Впотужнились навiк дияволовi дiти.
Єдиний пастир душ, єдине стадо вiрних
Противнi розуму ченцiв сих безувiрних.

Нi, Риме, нi! Шкода про се вже й говорити...
Коли б ти хоч на рiк воскреснув, Торквемадо 89,
Грозо єретикiв, спасенних душ одрадо,
Та попiд Лаврою почав костри палити,
То б, може, тим огнем сi душi просвiтились,
Ся тьма кромiшня, се геєнство православне, -

Намiснику Христа смиренно поклонились,
Покинули своє верзяканнє безславне
Про чудеса мощей печерських, про Успеннє
I вибрали собi Лойолу на хваленнє".

ПIСНЯ ДЕСЯТА

ДУМА ПЕРВА
I

Далеко вiд трапезної палати,
В яру, промiж мохнатими дубами,
Де голову людського не чувати,
Де тихими святими молитвами,
Мов чистими незримими крилами,
Душа в чертоги горнi возлiтає, -

Схилившись пiд важенними лiтами,
Анахорет мовчущий пробуває I грiшну плоть свою постами умерщвляє.

Лiта вже перейшли за трудну пору,
Котру Псальмист 91 призначив нашим силам...
"Труд i болiзнь" взяли над ними гору...
Ровесники давно вже по могилам,
I вже розмотано по мотовилам
Ту пряжу, що вони понапрядали;
Шумує кров їх по новим барилам,
Новi там зверхники понаставали, Де мiж дрiбнотою вони колись буяли.

Ill

Сто двадцять лiт живе чернець мовчущий,
I звуть його Мовчальником спасенним,
Та вiн в своїй молитвi невгавущий:
На поученнє прибiжанам темним,
Знай, мимрить голосом глухим, пiдземним:
"О Господи, о Господи, помилуй!" -

I покрiпляє рiч зiтханнєм ревним.
Давно старий зiйшов би вже в могилу, Та сi слова дають йому живущу
силу.

Мов чарiвник могущий чорну хмару
Наодмаш рукавами розмаває,
Так сей чернець святий од Бога кару
Заслужену в чернецтвi вiдхиляє,
Тим всяк його боїться й поважає,
I навiть сам вельможний Плетенецький
Перед Мовчальником главу схиляє
I вислуховує обичаєм чернецьким, Як п'янством той його да сном корить
мертвецьким.

З великого колiна вiн походив,
Що панувало по Деснi й Сулою 92,
I рiд його панами верховодив,
Стягав їх пiд свiй славний стяг до бою,
А вiн давно смиривсь перед судьбою,
Презрiв багатство й суєту мирськую,
Душею в Бозi возжадав покою
I промiняв пиху i вдасть земную На жизнь мовчальника i тишину святую.

Судьба ж була така, що вiн в походi
Танця татарського перелякався
I, стидячись ганьби собi в народi,
Пiд рясою в монастирi сховався.
Тут за чернецтво дуже цупко взявся,
Дарма, що був молодиком безвусим.
Нiхто з його молитви не смiявся:
Бо серед братiї в своїм навуссi русiм В стояннi був рiвен монахам
довговусим.

VII

Вистоював афонськi лiтургiї,
Єрусалимськi всеночнi без краю
I виповняв усi пости святiї
По древньому чернечому звичаю;
Найбiльше ж тим дослужувався раю,
Що знай шептав: "О Господи, помилуй"
Сим одганяв всi помисли лихiї,
Сим побiждав дияволову силу I чудотворною зробив свою могилу.

VIII

В могилi-бо сто лiт уже спасався,
У ямi, що сам викопав руками.
Без заступа в цiй працi подвизався:
Копав самими тiльки пазурами
I сили додавав собi словами:
"О Господи, помилуй!" - i дорився

До тих печер, що йдуть попiд морями
В Єрусалим, i чуда сподобився: Бо поночi з його могили свiт свiтився.

Князь Лико вiн колись у мирi звався:
Доводивсь правнуком Семену Лику 93
Що у Великiй церквi спати вклався ,
Мечем собi здобувши честь велику.
Сього легкодуха i недорiку
Господь превище прадiда поставив,
Сподобивши його такого вiку,
Яким немногих праведних прославив I вiд усiх грiхiв за живота iзбавив.

Святий подвижник сей не появлявся
На Божий свiт уже давно з могили.
Шептали iноки, що вже давно скончався,
Да приступить к його мощам не смiли,
А тiльки, мелючись, кругом ходили
I обоняли запах благовонний.
Бо янголи незримо їм кадили
Там, де почив отшельник богомольний, За грiшну братiю молитвенник
безмовний.

ДУМА ДРУГА

Де труп зотлiв про всiх людей розумних
I млява жизнь в палку переродилась,
Там про ченцiв, о Господi безумних,
Вона небесним свiтом засвiтилась.
Перед природою незнаною змирилась
Душа чернеча, в богомiльствi сонна,
I в темрявi бездоннiй утопилась,
Як думка князя тьми, в оманi чорна, У вiрi безвiрна, в законi
беззаконна.

Сю душу мертвенну гальванiзує
Великий гук i стук в Святi ворота.
Про себе так завзято не ясує
Козацька чернь i цехова голота.
Се, мабуть, завiтав сам воєвода
Або ж гетьман козацький Сагандашний,
Котрого знає i сiльська простота,
I мiський мотлох дикий, необачний, Що дивиться на свiт, як на гаман
ясачний.

III

Вiн, вiн! Його за ворiтьми се голос,
Гетьманське знане й iнокам гуканнє...
Хоч побiлiв на козаковi волос,
Та знявсь вiн високо над отаманнє.
Орлине чути здалеку клектаннє...
Кричить-клектить, орлят на бенкет звучи,
На людожерне в полi пируваннє,
I кидається на долину з кручi, Мов той Зевесiв грiм 95 iз дощової тучi.

Чернече серце затремтiло в грудях,
Як вовче на призив орлиний в полi:
Красна йому й бiда, i смерть на людях,
Вiн рад пригодi так, як хлiбу-солi...
Чи козаки опиняться в неволi,
Чи полягають пiд мечами трупом,
Чи збагатяться здобиччю на морi,
Чи повкриваються злиденним струпом, -
Чернець поживиться своїм з усiх їх лупом.

Святi Ворота вiдчиняють настiж".
Готовi ниць перед великим паном
I воїном каптуроносцi впасти, -

Тих козакiв-руїнникiв гетьманом,
Що, насмiявшись над страшним султаном,
На царство православницьке Московське
З ляхами налетiли гурриканом,
Прославили рiзнею панство польське I шарпаниною - козацтво запорозьке.

"Увесь у золотi повинен бути
I моря, i землi страх, Сагайдашний...
Не вгаймо, братiє, нiже минути!
Се час воiстину при нас ясачний!
Син Конаша, козако-необачний,
Все те на церкву Божу накладає,
Чого у нього значний i не значний
На сутих бенкетах не потребляє... Достатку вiн свого нiколи й сам не
знав.

VII

Козацтво просте й значне сего ради
Його, як батька, серцем возлюбили,
I зельно руйнували весi й гради,
I деже на вразi пiд ним ходили", -

Так пузанi мiж себе говорили,
Обтерши пiну медову на вусах.
Держались на ногах з усеї сили
I веселились у чернечих душах, Що Конашевича до себе залучили.

VIII

Врата отверзлись... О предивне диво!
Не зрять вони того перед собою,
Хто грав конем так бучно-горделиво,
З гетьманською златою булавою.
Над бiловласою його главою
Пернатий пишний шлик не красувався;
А за собою вiн не мав конвою
Гетьманського, що почтом панським звався
I кiньми гордими, й рондами величався.

Перед ними босий старець...
Костур сучковатий;
Ветхе рiззє обтрiпалось,
I на латках лати.
За плечима у прояви
Латана торбина;
Пiд торбиною дугою
Гнеться в дiда спина.
Де гетьманська дiлась постать,
Де орлине око,
Що з Синопу аж до Москви *
Зиркало широко,
В християн собi i в туркiв
Здобичi шукало,
Про козацький хлiб насущний
Всюди пантрувало.
Тiльки зик зiставсь потужний,
Що скликав дружини,
Мов дзвiнкий щит харалужний,
До боїв-руїни.
Iз-пiд рам'я зиком-криком
Босий дiд гукає
I чернече мляве серце
Голосом лякає:
"Вiдчиняйте да впускайте
Грiшника страшного,
Що до пекла вже негайно
Пiде огняного!
Вiдчиняйте: бо ворота
Костуром пiдважу,
Потрощу затулу вашу,
Мов ту брону вражу!
Вiдчинiте-вiдомкнiте

Церкву ту Велику,
Що спасатиме нас, грiшних,
Довiку i вiку!
Вiдомкнiте да впустiте,
Щоб я не набрався
Знов грiха, та ще у глибше
Пекло не попався.
Нехай грiшник на чудовне
Позирне Успеннє,
На прибiжище грiховне,
Вiд чортяк спасенне.
Та й вiддасть Успению клятий
Здобич тяжко-грiшну:
З образiв московських шати,
Срiбну утвар пишну,
I червiнцi, що складали
Люде православнi
По церквах, як набiгали
Ми, криваво славнi, -

Набiгали та й не знали,
Що в грiхи впадали:
Бо Русь Руссю руйнували,
Москву в пень рубали!"
I до церкви санувитий
Дiдуган простує,
I чернечий дух неситий
Здобич добру чує.
Брязкотять ключi церковнi,
Дiд у дверi преться,
I чернече хиже серце
З радощiв смiється.
"Чудотворне ти Успеннє! -
Промовляє сивий. -

Сотвори нам во спасеннє
Благодатне диво:
Щоб я вкупi не судився
З клятими ляхами,
Що в Московщинi глумився
З ними над церквами.
Щоб мене несите серце,
Очi завидющi
I на луп у чужоземця
Руки загребущi
Не втопили у глибокiм
Пеклi, як Iуду! 96
О! Рятуй! Тобi оброки
Вiчно винен буду". -

"Не сумнись!" - озветься голос
З-за iконостаса...
I в гетьмана в'яне волос,
Мов у свинопаса.
I лежить вiн, i Успеннє
Диво показало:
Пiд його тихе моленнє
Приносу не стало.
Так! Богининому дому
Був угоден принос,
I Успенiю святому
Реве славу крилос.

ДУМА ТРЕТЯ
I

Ревуть баси кондак, неначе з бочки,
I труситься в старого гайдабури
На голiм тiлi риззє без сорочки,
Як дикi струни на п'янiй бандурi,
П'яний вiн без горiлки, по натурi,
Палкий, завзятий, люто-вихрюватий,
Мов пiд сьома печатьми демон бурi
Ненавистi дракон огнекрилатий,
Жадiбний день у день палити й руйновати.

Сам бог пекельний, вiн боїться Бога,
Лютiйшого й потужного над нього.
В душi й надiя в нього, i тривога...
Жадає раю тихого, святого,
Боїться пекла, печища страшного,
Де жизнi черв нiколи не вмирає,
Де огнь сiрчаний вiчно не вгасає,
Де Всеблагий вовiки не прощає
I сатана людей о Господi терзає.

III

"Так, не сумнись! - рече архiмандрита
Чудовного Успення Плетенецький. -

Тепер нам воля Вишнього вiдкрита:
За те, що ти пустошив край турецький,
Що плiндрував народ невiрний шведський,
До тебе глас Успення промовляє:
Не снидеш в пекло, де тiла мертвецькi
I грiшнi душi сатана терзає,
Як суд Всевишнього благий опредiляє.

Теци ще й ко Мовчальнику святому,
Одкрий йому грiхи твої смиренно
I приобщися свiту неземному
В обителi його благословенной.
Во благостi своєй неiзреченной
Успенiє тебе землi дарами,
Срiблом i златом угобзить презельно.
I паки возликуєш купно з нами,
Всечудотвiрного Успенiя рабами".

I грiшник босоногий притiкає
До сховища Мовчальника святого
I, ниць повергнувшись над ним, вiщає,
Благаючи тепер уже нiмого:
"Угодниче Творця землi благого!
Ти, що своє замучив мовчки тiло
Для вiчного блаженства неземного!
Тепер воно, як сонце, просвiтлiло
I вiрним чудеса премногi сотворило.

До тебе притiкаю з упованиєм:
Рятуй мене вiд прокляття страшного,
Що я своїм безумним воюваннєм
Од патрiарха заслужив святого.
Набравшись в Сiчi духу огняного,
Москву рубав я в пень, мов лях невiрнi;
Не раз попа в огонь метав живого,
Паливши церкву, наче безувiрний
Татарин, турчина-поганця раб покiрний.

VII

Накинь на мене яку хоч покуту:
Бо патрiарха, з Москви повернувши,
Рече до мене в привiтну минуту,
На мене якось дивно позирнувши:
"Петро-гетьмане! Християнськi душi
На тебе вопiють за кров безвинну,
Що проливав єси, на все забувши:
На православну землю Україну
I на Московську Русь, по праотцях родину.

VIII

Се на тобi, - рече, - печать я виджу
Того владики, що смиренним духом
Однаково страшусь i ненавиджу...
Iсполнь, - рече, - земля про тебе слухом,
Но внемлю славi сiй смущенним ухом:
За не..." Тут слово праведне порвалось.
Мене мов по головi хто обухом
Заїхав. Все кругом заколихалось
I сам не тямлю, що тогдi зо мною сталось.

"Рятуй!" -
I глас iз глибини печери,
Небесний глас таїнственно-понурий
Воззвав, i мовби прочинились дверi
У тихий рай для серца гайдабури:

"О гетьмане наш преславний,
Воїне великий!
Да восхвалить православний
Мир тебе вовiки!
Ти грiхи з себе московськi
Здiймеш мов рукою,
Як потуги запорозькi
Поведеш до бою.
З агарянами лихими,
З демоном Османом,
Що задумав над святими
Землями буть паном.
I на Днiстер наступає
Лютим фараоном,
Православний мир лякає
Демонським законом.
Проливав єси рiчками
В Москвi кров безвинну:
Розливай тепер морями
Пасоку невiрну.
Як Днiпро зачервонiє
Рiвен з берегами,
З раю на тебе повiє
Дух святий крилами.
Як на морi пiна кров'ю
Зашумить-заграє,
Узриш, як тебе рукою
Божий Син вiтає.
Як заплачуть над Босфором
Старцi, жени й дiти,
Бог Отець з небесним хором
Славу буде пити.
I вся Тройця цiлих три днi
Буде ликувати,
Як зiллєш в Стамбулi слiзьми
I хати, й палати".

Тут, мов по манiю волхва, заграли
Пiд ворiтьми святими жоломiйки,
Козацькi конi голосно заржали,
Заголосили сурмовi сопiлки.
Перед гетьманом козаки з'явились,
Гетьманськi шати у руках свiтились.
На старцевi блавати вже сiяють,
Турецька шаль аж трийчi стан обходить;
Штани широкi жаром червонiють,
Немов козак в кровi по пояс бродить,
Пiдкова срiбна об пiдкову б'ється;
По шапцi пiр'є страусове в'ється.
На плечах лук з сагайдаком; при боцi
Дамаський мiч молодиком сiяє,
Червона стьонжка в габовiй сорочцi
З-пiд бороди, з-пiд снiгу визирає.
Драконом кiнь пiд ним гривастий в'ється.
Крилатим дiдуган тепер здається.
Шугнув з вертепу хитрощiв чернечих;
За ним шугнули козаки орлами,
Мов демони з диявольської печi,
З печери мороку, олжи, омани.
Баби й дiди з дiтворою, ховайтесь,
Пiд кiнськi копити не попадайтесь!

ПIСНЯ ОДИНАДЦЯТА

ДУМА ПЕРВА

Шумить-гуде наш град первопрестольний,
Свята руїна Русi i Москви,
Принада Польщi, старець богомольний
Заможної Волинi i Литви,
Гiркий п'яниця, гайдамака вольний,
Чудовищна мара без голови,
Завзяття дикого нечиста сила,
Що пишний край руїною зробила.

Шумить-гуде, мов Днiпровi пороги 97...
Вигукують чубатi козаки,
Буяючи, мов тури круторогi,
Варязькi княженецькiї бики.
Танцюють по майданах босоногi,
Закладують останнi кажанки.
I похваляються пожакувати
Крамнi комори, i шинки, й палати.

III

"Нi, не жакуймо нi мiщан заможних,
Нi пiдступних вiрмен i жидови,
Нi господарства по панах вельможних,
Що набираються ума в ляхви.
Зоставмо се про гайдамак безбожних,
Що плодяться мiж темної мужви:
Нас кличе Конашевич воювати
Татар i туркiв разом плiндрувати".

Так осавули по шинках гукають,
Що Сагайдашний скрiзь порозсилав,
П'яниць дурне завзяттє зупиняють,
Мов гребля навеснi широкий став...
"Шкода! - п'яницi згорда промовляють. -
Вiн торбу золота ченцям оддав:
Нехай же каптурi з ним козакують,
А козаки без грошей не воюють.

Тепер Бородовка 98 вже гетьманує:
Бо вивiз в Борщагiвку 99 сто бочок
Горiлки доброї i всiх частує,
Хто про сей бенкет має корячок.
I зброю, кажуть, про таких готує,
Що пропились в шинках до сорочок.
Його грошима надiлив Брольницький,
Посел i старший ранця королiвський.

Сей не патякає про гайдамацтво
Та про безбожних, п'яних мужикiв,
А затяга голоту у козацтво,
Щоб добре перебрати всiх панкiв:
Бо позаводили, мов та ляхва, пахарство,
Понастявляли всюди вiтрякiв,
Нас, козакiв, руїнниками лають
В свої о с а д и й в о л i не приймають".

VII

Тогдi рекли їм осавули: "Необачнi!
Забули, хто водив вас пiд Синоп,
I чим здававсь вам лицар Сагандашний,
Як шарпали ви Кафу й Трапезонт.
До нього й значний купивсь i незначний:
Великий, пишний, славний хороводi
З ним i в Москвi ви здобичi набрали:
На осяйну його звiзду вповали". -

VIII

"Оце ж на ту звiзду вповає й шляхта, -

Вiдказували гучно козаки, -

Зробила з нього не суддю, а ката,
Щоб ї й ми зоставляли кадуки *.
У козака стоїть невкрита хата,
А в панства по шляхах новi шинки,
I бiдолаха тре в них голу спину,
Не дбаючи про жiнку й про дитину.

Були зiбрались нашi на Вiльшанцi
Подякувати гарно всiм ляхам,
Що й сала в козака чортма в ковганцi,
А панський скот ганяють по шляхам
У Венгри, в Шльонське 100 жидова-поганцi
I живляться з панами пополам
Од нiмцiв грiшми, винами ситними,
Корiннєм i товарами крамними.

Хотiлось, не вдалось. По-лядськи грався
З козацтвом ваш вельможний пан гетьман:
Вiн поти прав од панства допевнявся,
Поки набив дукатами гаман.
Тодi з ляхвою пiд Москву загнався 101,
Мов з яничарами татарський хан,
I чим на лупах добре поживився,
Тим од грiхiв у Лаврi вiдкупився.

Тепер святий: нехай же йде до неба.
Ми будемо й без нього воювать.
Нам грiшного, як ми, гетьмана треба,
Щоб з ним i в пеклi разом бiдувать"... -

"I вам Бородовка, той недотепа,
Що вмiє тiльки жида обiдрать,
Тепер любiший став, нiж Сагайдашний?
О роде темний! Роде необачний!"

XII

Так осавули козакам казали
I словом докоряли їм гiрким:
"Давно б уже ляхи вас осiдлали,
Коли б не Конаша премудрий син.
Не раз його й до короля ви слали,
Щоб лагодив те розумом своїм,
Чого накоїте було мiщанам,
Осадчим, дiдичам i всяким станам.

XIII

Гаман червiнцiв... О, брехня мерзенна!
Нiхто сього на свiтi не видав,
Щоб Конашевич, ся душа спасенна,
З козацтвом здобичi не прогуляв.
Тепер же чернь i старшина письменна
Вбачає добре, що про вас вiн дбав,
Як патрiарсi у всьому пiддався,
Латинцiв i унiтiв не злякався.

XIV

Стольцi церковнi й титули владичнi
Вiддав без короля ченцям своїм
I благочестiє на вiки вiчнi
Вiд Потiїв да Рутських охранив". -

"Байдуже нам про се. Ми г р i ш н i, -
Нам нiчого робити з ним, с в я т и м", -
Козацтво напiдпитку гомонiло,
Про Конаша вже й слухать не хотiло.

"Коли такi ви, що душi спасенне
I вам, i дiткам вашим, i жiнкам
Байдужня рiч у вас i прославленнє
Святої вiри не потрiбне вам,
I патрiархове благословенне
Пригiдне на щось тiльки гетьманам:
Дак вас Петро i ми всi покидаєм
I до царя на службу вiд'їжджаєм.

XVI

Вже i Косинського добром московським
Цар обсилав 102, а в грамотах своїх
Титулувавсь Черкаським, Запорозьким
I благодiтелем церков святих.
Да покумались ви з козацтвом польським
Задля Димитрiїв тих пiдставних 103.
Тепер звелiв святий нам патрiарха
Шукати на Москвi собi монарха". -

XVII

"Шукайте. Ми ж благочестиву вiру
Зумiємо й без вас оборонять,
I не попустим турку-безувiру
Монастирi козацькi руйновать,
А для науки людям i примiру
У Бiлiй Церквi хочем жида драть.
Там Остророгiв жид, рандар багатий,
Почав Святого Спаса зневажати.

XVIII

Повиколуповав iз лоба очi
Для глуму безувiрного й смiху
I до долiвки гвiздєм серед ночi
Прибив його в орандi у льоху.
Та нагодивсь на це пiдпарубочий
I батюшцi вiдкрився на духу,
Що в Спаса сам на грудях бачив рану,
Пробитi руцi й нозi для догану"...

ДУМА ДРУГА

Тут земля загоготiла,
Наче суд настав останнiй...
Чутка дивна пролетiла
По руїнi православнiй.
Не було такого дива
I за пращурiв великих:
Козакам Пречиста Дiва
Помогла на туркiв диких,
Що не знають Бога в Тройцi
З Богоматiр'ю й святими
I в безвiрному пророцi
Чтять олжу серцями злими.
Золоту галеру, повну
Оксамиту й златоглаву,
Нашi привезли додому
Богородицi на славу.
Безлiч їм Пречиста злата
В бесурмен лихих накрала,
Ослiпивши супостата,
Талярiв налапувала.

"Поки сонця, поки свiту,
Буде людям за що пити -

Не вклонятимемось жиду,
Дукiв будемо лупити!"
I безрозумна темнота
До Днiпра прожогом рине,
Заморочена голота
Прославляє диво дивне.
I ввесь Київ iздригнувся,
Всi мiщане й пiдзамчане;
Тiльки ти чогось надувся,
Конашевичу-гетьмане!

Спогадав єси про Байду,
Незабутнього вовiки,
Про тяжку його досаду
I про жаль його великий.
Не один вiн з козаками
Показав тобi дорогу
Придонецькими шляхами
Iд' московському порогу.
Спогадав ти й про Остапа 104,
Запорозького гетьмана,
Як його скарбова лапа
У Московську Русь погнала.
I самого Наливая,
Що царем зовуть п'яницi 105,
Спогадав єси, як злая
Доля мчала тi гряницi,
"Там, - речеш ти, - центре жизнi
Староруської зробилось,
А в моїй дурнiй отчизнi
Гайдамацтво загнiздилось.
I гнiздитиметься, поки
Пожари та шарпанина,
Голод, мiр, кровi потоки
I повсюдная руїна
Навчать нас в Москву втiкати
Вiд братiв своїх коханих,
Рiдним батьком величати,
Кого дерли гiрш поганих..."

Сидить один. Вся старшина майнула
Назустрiч молодому Кочубею.
Його промiннєм слава обгорнула
I зорявою ризою своєю.
"Се цар новий сердець низькопоклонних.
Тепер нiщо Петро в них Сагайдашний.
Однiс ченцям двi тисячi червоних,
Козак, в своїй щедротi необачний.
Левко сто тисячей червоних має,
I всiх киян до себе привертає.

А мiлiони, що козацтво здавна
За приводом Петра наплiндрувало,
В Синопi й Трапезонтi здобич славна
I в Кафi - се пиши тепер пропало!
Що Кафа? Забавка нiкчемна, марна,
Козацтво з жарту руки в Кафi грiло.
Велике огнище там про гетьмана,
Не про козацькi череси горiло.
Тепер Петро не п'є, не бенкетує:
Вiн душу на Господень суд готує.

III

Тепер козацтво вже його не любить:
Бо не частує зграї горiлками.
Тепер Бородовка їм в труби трубить,
Що "свiт увесь тремтить пред козаками" *,
I байдуже їм, що для патрiарха
Зробив я те, чого вони не смiли:
Новi постали в Русi iєрархи,
I на стольцях апостольських посiли,
I Русi Русь простерла братнi руки,
Щоб не було мiж ними вже розлуки.

Мiзерне смiттє! Темнi гайдамаки!
Покiль вас мав чим добре трактувати,
Ви лащились до мене, як собаки:
Тепер - хвостом до iншого махати!
Махайте; я пiду Москвi служити,
Грiхи свої мечем покутувати,
Царевi благовiрному годити
I високо наш руський стяг держати.
Знайду й без вас дорогу до Османа:
Султан царського знатиме гетьмана!"

ДУМА ТРЕТЯ

Знов земля загоготiла,
Мов Днiпро прогнав пороги,
Наче буря налетiла
На гетьманський кiш убогий, -

На будинок, що був красен
Не углами, пирогами,
Де козацтво ситих брашен
Наїдалось за столами.
Наїдалось-напивалось

Досхочу, аж до знемоги,
I танцями вгоноблялось,
I пiснями про пороги;
I про Кафу, про "пучину
Християнських слiз i кровi",
Що зробили там руїну,
Вiчну славу козаковi;
I про те, як море врало
Мов ревучими левами
I безоднi розверзало
Пiд козацькими човнами;
I як Юр Святий по хмарах
Грав конем над ними бiлим,
Слiпив очi яничарам,
Додавав козацтву сили *,
Як "оброки" й обiтницi
Козаки на себе клали
I в небесної царицi
У Печорськiм роботали...

Не буря, гомiн, спiви голоснiї!
Кругом коша-будинку розлягались:
То Кочубею похвали новiї
Безкраїм морем гучно хвилювались.
Iде трiумфом лицар мiж лицарством;
За ним везуть галеру золотую,
Везуть, танцюють. Навкруги з кобзарством
Ченцi спiвають гурмом трисвятую.
Волiв дванадцять пар, всi пiд стрiчками,
їх роги вквiтчанi, як май, квiтками.

"Стiй" - крикне Кочубей.
"Чого стояти? -
Рекли ченцi. - Гей, друзi, до Успення!
Галери жде Пречиста Божа Мати,
Як дару за козацьке визволеннє". -

"Нi, се вiд мене буде дар герою,
Що вчив мене, мов сокола, лiтати
Через пороги по Днiпру й по морю
I на турецькi ринки набiгати". -

"О святотатство!.. Вас освободила
Пречиста, преблагословенна Дiва,

А ви, в духовнiй вашiй тьмi, готовi
Дари її щедрот i благодати
Приносити у принос козаковi
I смертного над вiчну поскладати!" -

"Пречиста, непорочна Дiва... Правда,
Такої чистоти й не знають люде...
I се, в її iм'я святе, награда
Тому мiж нами велетневi буде,
Що вмiє силу демонську крушити
I турчина в його кровi топити..."

"Нi, дяка не награда! -

Загукали
Ченцi, терзаючи з досади ряси. -

Такого ще кощунства не чували
Не тiльки козаки, та й свинопаси,
Щоб непорочною когось назвати,
Якусь мiзерну, бренную людину,
Що "во гресях родила грiшна мати!" 106 -
"Шкода теряти дорогу годину:
До меду ложки вам у нас не буде! -

Вiдрiзав їм Левко. -
Гей! Стiймо, добрi люде!"

ДУМА ЧЕТВЕРТА

Розчинились у гетьмана
Рундуковi дверi
Проти тої золотої
Пишної галери.
На рундук, мов голуб, вийшов
Сивий, волохатий.
Се не голуб волохатий -

Велетень крилатий.
Перед ним Левко лицарське
Приклонив колiно:
Так хороброму юнацьке
Серце повелiло.
"Батьку! Привiтай малого
Чуру низового,
Що, було, тобi сiдлає
"Лева" вороного *.
Привiтай, крилатий орле,
Козака-понуру *,
Що, було, тобi на морi
Грає у бандуру.
Пiд твоїм палким натхненнєм
Я спiвати вчився,
За твоїм благословеннєм
З бесурменом бився.
Речi несказанно дивнi
Сталися зо мною;
Бо пiд батькiвськими крильми
Я з'учивсь до бою.
I твоя звiзда щаслива
Козакам свiтила,
Бо не людська. Божа сила
їх човни водила,
Духом сили пресвятої
Й та душа горiла,
Що з турецької неволi
Нас ослобонила.
Се в о н а тобi галеру
З чужини прислала,
Щоб рука твоя невiру
Тяжко покарала.
Ми ж, стратенцi бесурменськi,
Обреклись оброком
Нищити краї турецькi
Пiд орловим оком.
Тридцять нас братiв спряглося
Превеликим горем,
В побратимствi поклялося
Перед Чорним морем. -

Потiль плавати й лiтати
По морю й по полю,
Покiль нас орел крилатий
Водить за собою.
По десятку ми до себе
Невмирак з'єднали *,
Щоб гетьмана опрiч тебе
На войнi не знали.
Маєш нас таких три сотнi
Як одну людину,
Що клялись i в преiсподню
Лiзти до загину.
Заточи гармату, тату,
На скалу крутую:
Вергай азiату-кату
Нас у пельку злую.
Ми перервемо диханнє
Демону Осману,
Над усяке дивованнє
Лютому тирану".
I рарогом одинокий
Старець стрепенувся,
Очi грають, стан високий
Стрiмко розiгнувся.
Навкруг нього повiз хату
Старшина постала.
Корогов над ним хрещату
I бунчук держала.
Озирнувся, усмiхнувся,
Мовив: "Добре, сину!
Ти до мене пригорнувся
У саму годину.
Гей, коня! Рушати вiйську!
Порохи й гармати
На дорогу Борщагiвську
Зараз виряджати!"
"Не турбуйсь, гетьмане-батьку!
Старшина озвалась, -

Вже Бородавчина зграя
У степи загналась.
В Бiлiй Церквi в Остророга
Корчму сплiндрувала,
Вбила рандара старого,
Дочок згвалтувала.
Вбила й пса його, й якогось
Нiмця-землемiра
I всiх трьох перед порогом
Рядом почепила
Та ще й надпись положила:
"Жид, лях i собака -

Все дияволова жила,
Вiра все однака". -

"Кочубею, синку! Горе!
О гiрка година!
Бач, яке гультяйство плодить
Мати Україна?
Козаки! Ми бачим, як ви
Всi попропивались:
Ледве де в кого халяви
Да штани зостались.
Гайда, воле, в Дике Поле 107,
Воле звiрювата!
Покiль знайдем понад морем,
По заслузi ката.
Вже ваш карб i жида сушить,
Стоя на пристiнку:
Позакладували й душi
Чорту за горiлку...
Геть вiд мене! Я не хочу
Бiльш гетьманувати...
З трьома сотнями охочих
Буду воювати.
I коли Господь поможе
Довше в свiтi жити,
Проти турка буду, може,
Ще й царю служити.
Буду в нього, мов на чатi,
Вiд ляха стояти,
Татарву в степах жахати,
Дону пильнувати...
Геть вiд мене!" - Заридали
Голi чуприндирi
I чубами землю вслали
Гирi-макотирi.
"Батьку! Не карай нас грiзно
Пiд таку годину:
Не засмучуй нашу рiдну
Матiр Україну!
Ми Бородовку-поганця
У степах пiймаєм
I мечем твоїм, як ланця
Хижого, скараєм.
Тiльки б ти обмислив штаньми
Нуждену голоту,
Воюватимеш iз нами
У свою охоту.
Чи на вiтряному морi,
Чи на суходолi
Накладати головою
Радi в твоїй волi.
I картай нас, i карай нас:
Ти - наш батько рiдний,
Ти суддя у нас єдиний,
В судi непохибний". -

"Так i бути, - промовляє
Сагайдашний стиха. -

Бiльш копи не буде з вами
У походi лиха.
Чури, гов! Порозпрягайте
Волики квiтчастi:
Бiльш не будете рогатих
По долинах пасти.
Мiй Левко таку не з жарту
Жертву нам приносить,
Всiх киян - мiщан i шляхту -

На трапезу просить.
Просить їсти хлiба-солi
З тридцятьма братами,
Що спасенний шлюб на морi
Побратимський брали.
I в тiм шлюбi перед морем
Руським поклялися,
Що на смерть великим горем
Бойову спряглися.
Будемо ж бенкетувати,
В кобзи вигравати,
I пiснями понад хмари
Духа пiдiймати.
Ой, нехай же кобзи грають,
Нехай дзвонить слава,
Нехай чують нас i знають
I Москва, й Варшава!"
Уклонивсь Левко з братами
За хороше слово
I, зiтхнувши, до гетьманських
Так гостей промовив:
"Бенкетуйте, любi гостi,
Я з братами мушу
Пожуритись-помолитись

За велику душу.
Що з неволi престрашної
Нас повизволяла
I на турчинi помститись
Нам завiтувала.
За сей бенкет вона злюцi
Жизню заплатила
I навiки мене в тузi,
У жалю втопила".

ПIСНЯ ДВАНАДЦЯТА

ДУМА ПЕРВА

Навiки, так, навiки утопила
Вона тебе, козаченьку, в жалю, -

Не смертю, нi! А тим, що поновила
На чужинi любов i жизнь свою.
За матiр'ю всепiтую молила
Вселити їх у рiдному раю,
А за царем скрiзь по свiтах лiтала
I мислями квiтки ума зривала.

Не знай про се... Сумуй, молись богам,
Лежи крижем, розп'явшись, серед церкви
I надихай в серця своїм братам
Невиданi заупокiйнi жертви.
Задай таку роботу козакам,
Щоб кидались у домовинах мертвi.
Молись, лютуй i помстою кипи,
Турещину в людськiй кровi топи.

III

Не знай... Коли ж дознаєшся, козаче,
То бурний дух твiй полом'єм ригне,
Гарматою твоє палке-гаряче
Розiрветься, всю землю струсоне,
I сатана у тартарi заплаче,
Як про твою кончину спом'яне:
Бо мусить з три десятки рокiв ждати,
Щоб виявивсь такий козак завзятий.

IV - Х

- - - - - - - - - - - - - -

ДУМА ДРУГА

Над Босфором нiч солодким
Ароматом дише;
По садах не вiє вiтром,
Листєм не колише.
I не дише, й не колише
Листочка злегенька,
Бо заслухалась темненька
Спiвiв соловейка.
Зазирає в тихi води
Божими очами
Небо, сповнене огнями,
Дивними дивами.
На небеснi дивнi твори
Очi задивились,
Думки в глибоченнiм [морi]
Тихих зiр втопились.
Пахощi солодкi й спiви
Серце д' серцю клонять, -

Не словами, цiлуваннєм
Любощi говорять;
А дiвочi чистi очi,
Тихi, одинокi,
Задивились серед ночi
На дива високi.
Обiзветься з свого ложа
До дочки матуся:
"Що ти робиш, серце доню?" -
"Боговi молюся". -

"Як! Без образа й поклона,
Без хреста святого?" -

"Я з балкона, як з амбона,
Бачу, мамо. Бога,
I в храму моїм сердечнiм
Перед ним хилюся
Безначальнiм, безконечнiм", -

Прорекла Маруся.
"Доню, серце! Ти говориш
Мов не християнка:
Ти якогось Бога твориш,
Наче, - тьфу! - поганка". -
"Не творю: передо мною
Всемогущий сяє,
Серце й розум пресвятою
Думкою сповняє.
Тiльки берег океану
Зорявого бачу, -

I щаслива, i мов тану,
I в восторзi плачу.
I молилась би й не вмiю..." -

"Чудотворний лику! i
Одверни вiд неї мрiю
Бесурменську дику!" -

"О, не вмiю!.. Коли б гуслi
З моря й гiр зробити
I на них не струни, думи
Серця почепити,
I зефiровими 108 крильми
В них зарокотати, -

Може, й я б тогдi зумiла
Глас до Бога зняти...
Молючись, тепер нiмую..." -

"З нами хресна сила!" -

"Тiльки тихим серцем чую
Херувимськi крила,
Що на мене нiби з раю
Пахощами вiють...
Вгору руки простираю
А уста нiмiють". -

"Бачу, доню! Це все роблять
Iз царем розмови
На тiй баштi безголовiй,
Що хiба орловi
Iз-за хмар туди спускатись
Та совi з пiвночi
Звiдти хижi витрiщати
Невсипущi очi.
Я казала: "Не дивися,
Доню, в мiднi труби;
Не дивися, доню, бiйся
Розумовi згуби". -

"То не зорi, людськi душi
Попiд небом сяють,
I котру Господь потушить -

На землi згасають.
Зорi тi не нам лiчити,
Як i засвiтити,
То шкода того й вчитись
Господа гнiвити.
Бо й за те (сама се знаєш)
Всеблагий накаже,
Як хто пучкою на мiсяць
Чи на зорю вкаже.
Се все цар-невiра робить,
Вiн тебе вiд Бога!
Одвертає, вiд закону
Нашого святого". -

"Нi, матусю! Вiн до Бога
Душу привертає:
Просторою" його чертога
Розуму являє.
Я слiпа була, не знала,
Що за храм великий
Без конця i без начала
В мiрiяд владики.
I глуха: не чула хору
Сфер небесних вiчних,
Горньої музики твору
Мислей передвiчних.
Бог тепер менi вiдкрився,
Бо розпалась луда
На очах, i вiн явився
В невимовних чудах.
Бачу, мамо, чом те серце
Лютостi не знає,
Що в нас азiятом зветься, -

Любить i прощає.
Розумiю, мамо, й диво
Над дива чудовне,
Що в гнiву менi явило
Всепрощеннє повне.
Що, кохаючи, коханнє
Давнє зрозумiло
I, ревнуючи, прощаннє
Козаку простило". -

"Доню, доню! Що ти кажеш?
Чи твої се речi?" -

"О, мої! Се вже не марнi
Видумки чернечi.
Се той свiт, що на Сiнаї
Людям засвiтився,
В галiлейськiм тихiм краї
Рибалкам одкрився,
Вiд пророка до пророка
Вiчно переходить:
Ним одна душа висока
Другу душу водить...
Ним i я воджуся, мамо, -

Духом жизнi чистим;
Тихий свiт од свiту править
Серцем норовистим.
Я пiд ноги козаковi
Деспота послала,
Ворогу його любовi
Знак подарувала;
В деспотi тепер вбачаю
Знов звiзду Востока
I душею в нiм вiтаю
Нового пророка."
Устає з постелi мати,
Нiби з домовини,
I страшна, мов дух проклятий,
Суне до дитини.
"Дочко! Се ж менi не сниться,
Се я справдi чую
Вiд тебе хулу на Бога!
О! В годину злую
Я гадюку породила,
I благословила,
I хрещеннєм первородний
Грiх iз тебе змила!" -

"Мамо! Зоре ясна!.." -

"Нi, вже
Годi нам яснiти!
Погасаймо, дочко, гиньмо
В темрявi кромiшнiй!"
Проклинає тебе мати,
Лежа в домовинi...
О, як гiрко помирати
На чужiй чужинi!
Та не дiждеш парубоцький
Чесний вiк скаляти,
Рутвяний вiнок дiвоцький
Турчину вiддати!
Нi, сього не буде, доню!
Непорочна згаснеш:
Об камiннє головою
Розiб'єшся й заснеш...
Падай!.." -

I ножака блиснув
Проти зiр, i очi,
Вiд ножа лютiшi, свiтять
В сутемрявi ночi.
"Се я, доню, на безвiр'ї
Про случай купила,
Коли б розум твiй згубила
Демонова сила.
Чуло серце... Падай, доню!
Я тобi казала,
Щоб ти демонському кодлу
Вiри не дiймала;
Щоб ти злого католицтва,
Арiан проклятих,
Лютерського єретицтва 109
I кальвiн завзятих 110
Не пускала в тi покої,
Де святiї лики
Свiтом iстини святої
Гонять морок дикий".
I гадюками-очима
Доню скаменила:
Матерньої злоби сила -
Найлютiша сила.
Та не важиться рукою
Рiдну кров пролити:
Об камiннє головою
Хоче доню вбити.
Та ножака, як змiюка,
Серця сам шукає
I концем холодним в груди
Мов жолом торкає.
"Падай! Не христись! Пречиста
Чула злющi речi:
Вiра про ввесь свiт єдина -

Видумки чернечi..."
Ще хвилинка, i страшенне б
Дiло совершилось,
Та дiвчат i баб на лемент
Iз пiвсотнi збiглось.
Ухопили, мов сковали
Костянiї руки;
Тiльки патли дибки стали,
Мов живi гадюки;
А Медузи 111 злющi очi
В пiдлоб'ї склепились,
В судоргах пекельних щоки
I вуста скривились.
Обомлiла й занiмiла,
Нерухома стала...
Як над мертвою, над нею
Сирота ридала.

ДУМА ТРЕТЯ

Знов тихо-тихенько на пишнiм Босфорi...
Спiвають щось дивне в садах солов'ї,
Щось дивне говорять, жахтiючи, зорi
I сльози сирiтськi, Марусю, твої.
Говорять сирiтськi про жизнь безконечну:
Не вбити живущу анi задушить
Вселенського твору частину предвiчну,
Що сяє й палає, горить i кипить.
Говорять про образ царя i пророка,
Такого, як славнi Давид 112, Соломон,
Що в темнiм лукавствi слiпого Востока
Зробили свiтилом сердечним Сiон.
"Гирлигою пас ти з нагаями вiвцi,
Пасеш нинi берлом народи й царi:
Татаре, й слав'яне, i кельти, i нiмцi,
Се все в тебе слуги, пiдданi твої.
В темнотi лукавi, в слiпотi кривавi,
Гризуться завзято, мов пси за маслак
Од них народився, в їх вiру хрестився
Народiв бич лютий, сiпака козак"...

I порвались думи-суми
Про свiй край коханий,
Де козак людей юртує,
Темний, хижий, п'яний.
Iншi думи, iншi спiви
В серцi заспiвали, -

Тi, що серце їй щасливе
Потай чарували.
Як вона в царськiй свiтлицi,
Названiй всесвiтнiй,
Слухала, як слiд царицi,
Гiмни тi завiтнi, -

Що з Давида славних часiв,
З часiв Соломона
Пронеслись по всiй вселеннiй
З вiщого Сiона...
I се в середеньку озвалось,
Мов струна тихенька,
Що гарнiш усiх спiвала
Бранка молоденька:

"Чую-чую любий голос:
Ой се ж в i н бiжить по горах,
В i н се скаче по узгiр'ях!

Милий мiй - мов олень в полi,
Мов сугак на вольнiй волi 113..."
Справдi ж бо хтось пiд балконом,
Пiд величним тим амбоном,
Тупотiв, мов олень в полi,
Мов сугак на вольнiй волi.
Се був в i н, що в серцi в нього

Те ж саме тогдi спiвалось,
I подав їй голос словом,
Що колись їй сподобалось,
I в тiм словi, в любiй мовi
Невимовне виявлялось:
"Що се, що серед пустинi

Димовим стеблом знялося,
Миррою кругом вiнуло,
Пахощами розлилося?"

Пiсень до неї пiсня обiзвалась 114
З холодного камiння, де б валялась
Вона, цвiт жизнi, трупом бездиханним,
Коли б своїм царським чолом, вiнчанням
Наукою, не дбав вiн повсякденно
Про неї... Знав-бо добре, як злиденно
В землi кривавiй Бога розумiють,
Як люде там коснiють, туманiють...

I носив у серцi мовчки
День у день тривогу
Та молився духом бодрим
Просвiщення Богу,
Щоб хранив йому велику
Душу на пiдмогу.

Ендеру-ага, придворний
Комендант, зробився
За дбайливiсть трьохбунчужним,
Високо пiдбився
Вгору мiсяцем, мов сонце
Золотом облився.

III

Як почув вiд нього в тайнi
Що Хасеки жива,
Наробив Осман риданнєм
У сералi дива,
I була тогдi година
Про всiх слуг щаслива.

Як летить до струм'я олень,
Як сугак на волю,
Полетiв Осман, мов крильми,
Iз своїх покоїв
I припав аж до камiння
Бiлою чалмою.

Нiколи ще чалма калiфа не схилялась *
У ноги женщинi, нiколи голова
Царя, що всiй землi закон його слова,
I перед звiздами небес не принижалась.
Так, вiн тебе в свiдителi зове,
О свiте любої звiзди Альдебарана 115 !
Що тiльки милою i дише, i живе
Пiсля святих словес небесного Корана.
I радощi, й печаль з одної чашi п'є:
Смiється серцем вiн, очима сльози ллє.

I мов ангельськая сила
Понад ним сяйнула,
I чутку природу дивно,
Як струну здвигнула.
Гляне - чиста райська пери
Перед ним сiяє,
Мов од лютої химери
З неба охраняє.
Простягла з небес на землю
Чистi руки-крила
I мовчала: бо за неї
Постать говорила.
Нiмували. Око в око
Зорями дивилось;
Тихо, тихо i високо
В грудях серце билось.
I рече Маруся: "Царю!
Я одна пiд небом
Мiж двома противностями -

Раєм i еребом.
Ти мiй рай, едем пресвiтлий,
Праведная сило!
Сяєво твоє спасенне
Iнший свiт затмило.
Царю! Я твоя навiки,
Нехай знають люде,
I твiй Бог, творець великий,
Моїм Богом буде.
I коли б уся вселенна
З зорями-свiтами
Опинилась, як пiднiжок,
В мене пiд ногами, -

За твоє одно диханнє
Я вiддам вселенну,
I на вiчне бiдуваннє
Нiзийду в геєну.
Нарiзно не знаю раю,
Господа не маю,
До колiн твоїх рабою
Низько припадаю".

Не схиливсь Осман до неї;
Тихою рукою
Дав їй знак, як цар всесвiтнiй
З висоти престолу:
"Ти, раба, - рече, - й Османа
Вище всiх возносиш
Земнородних: бо не рабство,
Рай йому приносиш.
Я вступлю в моє владицтво
Мудрим Соломоном:
Не дозволю перi жити
З матiр'ю-драконом.
Вже її несуть носилки
До попа в гостину:
Нехай молитвами лiчить
Бiса, не людину.
Охраняти свiтло жизнi
Бiльше ока мушу:
Бо ножака погубив би
Твою й мою душу".
I схилився по сiм словi,
Мов дуб до берези,
I в розмовi, i в любовi
Пламенно тверезий.

Не свiтiте, яснi зорi!
Солов'ї, нiмуйте!
Душ блаженно-чистi хори,
В небесах ликуйте!

ПIСНЯ ТРИНАДЦЯТА

ДУМА ПЕРВА

Премудрiсть в нужденнiй, убогiй долi
Промiж людьми рiдка: се диво з див;
Ще ж рiдша боротьба своєї волi
Промiж земних, мовляв, богiв-царiв.
Ся боротьба в душi в царя Османа
Робила з нього то раба, то пана:
На царствi бо т и м був, чим i в ордi:

Знав i покору, i тяжкi труди.

Потомок Магомета, що питався
Ввесь вiк фiнiками та молоком,
На тронi вiн розкошам не вiддався,
Не туманив ума свого вином;
Його рука за всяку працю бралась,
Душа - в великих задумах кохалась.
Не забавлявся царственним жезлом,
Алкав наук ненаситним умом.

Ill

Щасливий, хто, як наш Петро Великий 116,
I вмерши, над тим царством царював,
Де варварства старого мотлох дикий
На нього, мов на ворога, вставав, -

Хто, як Велика наша Катерина * 117,
Царської мудростi жива картина,
Своїм талантом надихає людей
Про нужду i бiду грядущих дней.

Не мав Осман создательної сили,
Як той, хто в царство дух новий вдихав
I древню славу, як мерця з могили,
В серцях свого народу воскрешав.
Йому юрма потужна не корилась,
Дарма, що низько перед ним хилилась.
Серед гаремникiв стояв один,
Як дерево живе серед руїн.

Мов гади, вороги в клубок звилися,
Позлазившись iз темрявих куткiв,
Тихцем труїти царство завзялися,
Мов серце, повне втаєних грiхiв...
Прилiз i до попа мулла серальський,
Так званий в свiтi духовник султансысий, -
До сербина, жерця слiпих слов'ян,
Пiд християнським iменем поган.

Пiп жив на одшибi, немов авулом;
Мав темний, бо густий, мов гай, садок,
Обведений кругом високим муром.
Туди пробравсь, у змовi з ним, пророк
Страшного всiм "безбожникам" Аллаха,
Небесного й земного падишаха,
Що правовiрним їх в ярмо вiддав,
Як Магомет в Медину ще втiкав 118.

VII

Та мусив на той час мулла забути,
Як тяжко вiн "поганцiв" проклинав:
Призначеної тайкома минути
Нетерпеливим серцем дожидав
I, як побачив попадю стареньку,
Невiрної Хасеки рiдну неньку,
В розмовi тихiй iз її попом
Оддав їй честь рукою i чолом.

VIII

Рече: "Паньматко! Ти ножа купила
Про безувiрку, про свою дочку.
Тебе Всевишнього натхнула сила,
Безвiрство ї х i нам не до смаку:

I нашу, й вашу вiру в д в о х руйнують,
Iз нами й вами рiвно ворогують,
Умом i серцем в один дух злились,
Нечистому служити завзялись".

Стара за бiлi пакоси вхопилась,
Що з-пiд очiпка вибились, мов снiг,
На жмут волосся вирваний дивилась,
З плачем у неї лився злющий смiх.
"О! Дайте пiд сi пазурi султана,
Кривавого на християн тирана!
Я в серце десятьма йому ввоп'юсь"
Сама - до тху отрутою вiзьмусь!"

Мулла з попом на неї позирали,
I серце радощами в них росло,
Що з божевiльної її печалi
Таке страшенне виростало зло.
"Ся не злякається, - шептали стиха, -
Найгiршого з-мiж лих нелюдських лиха.
Хоч на хрестi скаженну розпинай,
Хоч на гаку залiзному чiпляй". -

"Ножа купила, - знов той до старої, -

Но се знаряддє у твоїй руцi
Пошкодило всiм русинкам з тобою,
А волi не дало твоїй дочцi". -

"їй воля тiльки смерть! - рече завзята. -

Смерть, тiльки смерть спасе її вiд ката,
Що очi золотом їй заслiпив,
Обiцянками серце пiдкупив.

XII

Всезнание обiцяв диявол Євi,
Як замутив їй розум у раю 119
Звиваючись на тiм запретнiм древi:
Всезнанием сей вловив дочку мою". -

"Так, нене, - пiп собi промовив стиха, -

Всезнаннє - се почин i корiнь лиха,
Що всю вселенну древле обняло,
Грiх, i проклiн, i смерть нам принесло". -

XIII

"Бог дав нам свiт, - озвавсь тодi сповiдник
Султанський, - а диявол дав нам тьму.
Оце ж i шепче з пекла проповiдник
Про Божий свiт мiзерному уму;
А наш мiзерний ум, немов та риба,
Хапає вудку за кришеник хлiба,
За ту принаду... Так Сатанаїл 120
Вловляє грiшнi душi в Бога сил!

XIV

Вловив лукавий i мого Османа.
Тепер йому байдуже про всiх мул,
Про всiх iмамiв з Мекки й Туркестана:
Нас повернув у мотлох, ув огул.
Боговiдступнi лютри да латинцi,
Оце його i гостi, й побратимцi,
Що забувають Бога для наук,
Смiються й з раю, й з безконечних мук.

Iде войною проти Лехистана,
А в нього, нене, на умi не те:
Його морочить думка окаянна -

I в нас, i в вас зневажити святе:
"З кайданiв мушу розум розкувати
I кожнiй вiрi право рiвне дати.
Нема ж бо й Бога, тiльки розум єсть:
У розумi i слава наша й честь".

XVI

Рятуймо ж, нене, предкiвщину любу,
Як турчин, сербин, так i сам козак!
Одна дорога нам через цю згубу,
Один про всiх спасенний, славний шлях!
Нехай iде народи воювати,
З неволi їх, мовляли, визволяти,
А ми зробiмо, щоб вiн там полiг,
Щоб зникнув, як iз гiр весною снiг!"

XVII

"Зробiмо, - миркнула, - та як зробити?"
"Ось слухай, нене: ми вже знаєм як.
Вiд Цареграду шлях до вас не битий,
Та й не короткий, кажуть люде, шлях.
На довгiй нивi й на вiку буває
Всього з людиною. Нехай вповає
Наш безувiр на долю, що йому
Всмiхається, прегордому уму.

XVIII

Ми ж iз попом-письменником смиренно,
Як повелiв закон i вам, i нам,
Сю змiркували рiч, i повсякденно
Мольби возносим к Божим небесам,
Щоб свiт був свiтом, тьма зiсталась тьмою,
I щоб такою клятою войною
Безбожник нас пiд нозi не подав
Тому, хто й древле проти свiту встав.

XIX

Мольби мольбами, нене... Ти се знаєш
I на собi, що лоба натовкла
Поклонами доземними, та й чаєш
Вiд рук л ю д с ь к и х рятунку i добра...

Мольби мольбами, а рука рукою.
Зорудуєм против обох войною,
Против обох обернемо той мiч,
Що хоче з дня зробити темну нiч..." *

ПОСПIВ

Так Муза хуторна, в розлуцi з рiдним краєм,
Iз думок, мов з перел, намистечко низала:
Тиняючись одна понад чужим Дунаєм,
Забутими себе пiснями розважала.
Втiшалася вона своїм сердечним раєм,
Коханим споминкам вiнки густi звивала,
I, звивши запашний, пускала по Дунаю:
Пливи, вiночку мiй, пливи з чужого краю!

Прямуй до руського прославленого моря,
Де славнi подвиги неславою нам стали,
Де завдавали ми тяжкого людям горя,
I грекiв, i болгар, як туркiв плiндрували.
Скажи всiм ягодам свого й чужого поля,
Що ми передсуди давняшнi занедбали,
Що дивимось на свiт, як нам велить природа
I серця правота, i розуму свобода.

III

Народи славились великими мужами
Войни й полiтики, науки i iскуства,
А ми пишаємось дiвчатами й жiнками,
Вiнцями красоти, скарбiвницями чувства.
Розкiшне живучи раями-хуторами,
Столичного вони не знають душогубства,
Мов зорi, в чистотi круг жизнi совершають,
Пiснями вiчними серця нам просвiщають.

Нi пинда багачiв, нi дика злiсть голоти,
Нi баламутного попiвства темна сила,
Нi без путя вiйна, наслiдниця тiсноти,
Нi школа духу в них живого не вгасила.
Дознавши мук гiрких, недолi i турботи,
Душа їх в небеса в самiй собi зробила;
Мов райське божество, на нас вони взирають
I серцем матернiм всi провини прощають.

Поезiя й любов з колиски до могили
Серед безпутицi на путь їх наставляли,
їх душi привiтнi вiд лютостi хранили,
I нам їх чистими, без плями, завiшали.
Гуляв-буяв козак, - вони його любили,
Мов жертву iдольську, квiтками зукрашали,
Сльозами вiд грязi обмивши i вiд кровi,
Вiкам новим несли благую вiсть любовi.

I се вже почали помалу вимирати
Слiпi проводирi слiпого гайдамацтва:
Перестають войну хижацьку прославляти,
Хвалитись дикостю i зрадою, козацтва.
I гасить, мов пожар, культура дух завзятий,
Наслiддє темного i злого азiатства;
Пророчицi любви нову нам жизнь вiщують,
До iнших подвигiв i слави нас готують.

VII

Настане час колись ясний, благословенний,
Що нашi зiроньки все небо осiяють
I жизнi iдеал, свободи дар спасенний,
Умом поезiї i серцем привiтають.
I зникне, мов туман, навiки морок темний,
Що блазнi славою та честю величають,
I, приобщаючись релiгiї науки,
До всiх народiв ми простягнем братнi руки.

ПIСНЯ ОДИНАДЦЯТА

ДУМА ПЕРВА

III

VII

VIII

"Оце ж на ту звiзду вповає й шляхта, -

Вiдказували гучно козаки, -

XII

XIII

XIV

XVI

XVII

XVIII

ДУМА ДРУГА

"Поки сонця, поки свiту,
Буде людям за що пити -

III

ДУМА ТРЕТЯ

Знов земля загоготiла,
Мов Днiпро прогнав пороги,
Наче буря налетiла
На гетьманський кiш убогий, -

"О святотатство!.. Вас освободила
Пречиста, преблагословенна Дiва,

"Нi, дяка не награда! -

Загукали
Ченцi, терзаючи з досади ряси. -

Вiдрiзав їм Левко. -
Гей! Стiймо, добрi люде!"

ДУМА ЧЕТВЕРТА

Все дияволова жила,
Вiра все однака". -

"Так i бути, - промовляє
Сагайдашний стиха. -

ПIСНЯ ДВАНАДЦЯТА

ДУМА ПЕРВА

Навiки, так, навiки утопила
Вона тебе, козаченьку, в жалю, -

III

IV - Х

- - - - - - - - - - - - - -

ДУМА ДРУГА

"Як! Без образа й поклона,
Без хреста святого?" -

"Я з балкона, як з амбона,
Бачу, мамо. Бога,
I в храму моїм сердечнiм
Перед ним хилюся
Безначальнiм, безконечнiм", -

I щаслива, i мов тану,
I в восторзi плачу.
I молилась би й не вмiю..." -

"Чудотворний лику! i
Одверни вiд неї мрiю
Бесурменську дику!" -

Може, й я б тогдi зумiла
Глас до Бога зняти...
Молючись, тепер нiмую..." -

"З нами хресна сила!" -

"То не зорi, людськi душi
Попiд небом сяють,
I котру Господь потушить -

"Доню, доню! Що ти кажеш?
Чи твої се речi?" -

"Мамо! Зоре ясна!.." -

ДУМА ТРЕТЯ

"Чую-чую любий голос:
Ой се ж в i н бiжить по горах,
В i н се скаче по узгiр'ях!

Димовим стеблом знялося,
Миррою кругом вiнуло,
Пахощами розлилося?"

III

Не свiтiте, яснi зорi!
Солов'ї, нiмуйте!
Душ блаженно-чистi хори,
В небесах ликуйте!

ПIСНЯ ТРИНАДЦЯТА

ДУМА ПЕРВА

Знав i покору, i тяжкi труди.

Ill

VII

VIII

"Ножа купила, - знов той до старої, -

Но се знаряддє у твоїй руцi
Пошкодило всiм русинкам з тобою,
А волi не дало твоїй дочцi". -

"їй воля тiльки смерть! - рече завзята. -

Смерть, тiльки смерть спасе її вiд ката,
Що очi золотом їй заслiпив,
Обiцянками серце пiдкупив.

XII

"Так, нене, - пiп собi промовив стиха, -

Всезнаннє - се почин i корiнь лиха,
Що всю вселенну древле обняло,
Грiх, i проклiн, i смерть нам принесло". -

XIII

XIV

Iде войною проти Лехистана,
А в нього, нене, на умi не те:
Його морочить думка окаянна -

XVI

XVII

XVIII

XIX

ПОСПIВ

III

VII

ПРИМIТКИ

1 Державець - феодал у Великому князiвствi Литовському, Польщi i
пiдвладних їм українських землях у XV-XVIII ст. Мав право довiчно або
протягом певного часу користуватись державними земельними маєтностями,
однак не мiг цi маєтностi продати, подарувати, заповiдати, закладати пiд
борги.
2 Богуслав - тепер мiсто в Київськiй областi. Вiдоме з 1195 p. У 1981
p. збудовано пам'ятник Марусi Богуславцi.
3 Покрова - свято православної церкви, яке вiдзначається 1 жовтня за
ст. ст.; встановлене на пам'ять про подiю в Константинополi в серединi Х
ст. Пiд час вiйни з сарацинами 1 жовтня юродивий Андрiй i його учень
Єпiфанiй побачили в повiтрi Матiр Божу, яка молилася за мир, розпростерши
свою покрову (омофор) над християнами. Греки того ж дня перемогли. Тому
церковному богослужiнню в цей дань було надано особливої величностi. На
честь Покрови Божої Матерi є акафiст (стоячий молебень).
4 Волохи -загальна назва середньовiчного населення Придунайських
князiвств i Трансiльванiї, з якого сформувалися румунська i молдавська
нацiї.
5 ...на чорнiй радi... - Мається на увазi загальнокозацька i
загальнонародна рада, в якiй брали участь i представники селянства, мiщан
та iнших верств населення, тобто "чернi". Одна iз найвiдомiших "чорних
рад" влiтку 1663 p. бiля Нiжина описана П. Кулiшем у романi "Чорна рада.
Хронiка 1663 року".
6 ...в Печерському... - Тобто в Києво-Печерськiй лаврi, православному
чоловiчому монастирi, заснованому у 1051 p. Антонiєм Печерським. У XI ст.
став центром поширення й утвердження християнства в Київськiй Русi. В XII
ст. дiстав назву лаври, яка вiдiграла значну роль у розвитку освiти, науки
i культури. В XVI-XVII ст. була центром антиунiатської боротьби.
7 Обозний - одна з найвищих виборних адмiнiстративно-вiйськових посад
на Українi в XVII-XVIII ст. Були генеральнi i полковi обознi. Керували
артилерiєю, вiдали органiзацiєю вiйська.
8 Гетьман - на Українi в XVI - першiй половинi XVII ст. воєначальник
козацького вiйська на Запорiжжi, глава реєстрових козакiв. З 1648 p.
гетьман Б. Хмельницький став правителем України. Пiсля його смертi
гетьмана обирала генеральна вiйськова рада iз наступним затвердженням
царським урядом (а часом i чорна рада). Згодом були гетьмани Правобережної
(до 1704 p.) i Лiвобережної України (до 1722 i з 1750 до 1764 pp.). З 1708
p. гетьман призначався царем. У Польщi (XV-XVIII ст.) i Литвi (XVI- XVIII
ст.) - вищий воєначальник.
9 Бiблiя - стародавня пам'ятка писемностi, зiбрання рiзних за формою та
змiстом релiгiйних i свiтських книг. Творилася з II ст. до н. е. до II ст.
н. е. Складається з Старого (Ветхого) i Нового Заповiтiв. Якщо
християнська релiгiя визнає усю Бiблiю за Святе Письмо, то iудаїзм тiльки
Старий Заповiт.
10 I пiд струни про мурея, Що вiн бив, спiвати.- "Гайдамаки, як хочуть,
бувало, нагнати холоду гречкосiям-доматорам, дак бiжить конем з пiстолем
та й гукне: "У хату, мурею (турчине), а то запалю!" То чоловiк схилиться
попiд лiсою да в хату! (Так менi оповiдували старезнi люде.)" - примiтка
П. Кулiша у рукописi iншої редакцiї (ЦНБ, ф. I, од. зб. 28365).
11 Споминати, мов Енея... - Йдеться про мiсiю Енея (сина царя Анхiза i
богинi Афродiти), який пiсля падiння Трої перебрався до Лацiуму (Iталiя),
де його нащадки заснували Рим.
12 Ереб-у античнiй мiфологiї одне iз начал всесвiту: вiчний морок,
породження Хаосу; Ереб - батько Ефiра i Гемери, яких народила богиня ночi
Нiкс; пiдземне царство мороку, через яке душi померлих проходять в Аїд.
13 На Цоцорi безголов'є... - Йдеться про битву пiд селом Цецорою
поблизу Ясс у 1620 р. пiд час Хотинської вiйни 1620-1621 pp. В цiй битвi
польськi вiйська С. Жолкевського зазнали розгрому.
14 Жовковський (Жолкевський) Станiслав (1547-1620) - польський
державний i вiйськовий дiяч. З 1588 p. коронний польний гетьман, з 1613 p.
- великий коронний гетьман, з 1617 p.- канцлер. Командував польським
вiйськом пiд час повстання С. Наливайка у 1594-1596 pp. Загинув у битвi
пiд Цецорою.
15 Як пани нам на Вiльшанцi Леєстри писали... - Йдеться про Вiльшанську
угоду 1617 р., укладену мiж П. Сагайдачним i С. Жолкевським в урочищi Суха
Вiльшанка на Київщинi. Угода передбачала скорочення козацького реєстру,
повернення нереєстрових козакiв у пiдданство шляхти i пiдпорядкування
Запорозької Сiчi Польщi. Нереєстрове козацтво не визнало цiєї угоди, i
вона так i не була втiлена в життя.
16-17 Порта - вживана в європейськiй лiтературi i дипломатичних
документах назва уряду Османської iмперiї, а часом i самої iмперiї.
18 ...Роксолана друга... - Йдеться про дружину турецького султана
Османа II (1605-1622) Милiкiю, яку П. Кулiш вважав Марусею Богуславкою.
Бiльш-менш вiрогiдних iсторичних даних про Марусю Богуславку нема.
Роксоланою називалась Настя Лiсовська (1505-1561) - українка з Рогатина
(тепер Iвано-Франкiвської областi), дружина турецького султана Сулеймана
II. У 1520 р. потрапила у татарський полон i була продана у султанський
гарем. Вiдiгравала значну роль у полiтицi Османської iмперiї. З її iм'ям
пов'язано спорудження ряду архiтектурних пам'яток у Стамбулi i його
околицях. У текстi однiєї iз попереднiх редакцiй поеми Кулiш зробив такий
коментар: "Хто не знає чи забув про Роксолану, попiвну-бранку з
Червоноруського Рогатина, що зробилась можновладною iмператрицею в султана
Солимана I, нехай читає про неї в ХХХ-й главi моєї "Истории воссоединения
Руси".
19 Мов за змiя-людожера Дочок оддавали... - Можливо, Кулiш має на увазi
вiдомий мотив боротьби Кирила Кожум'яки (а також i Георгiя-зброєносця) iз
змiєм, в якiй Кожум'яка перемiг i визволив доньку князя. Легенду про
Кирила Кожум'яку Кулiш опублiкував у "Записках о Южной Руси" (Спб., 1857.-
Т. 2.- С. 27-ЗО), зазначивши при цьому, що ця легенда походить iз далекої
старовини.
20 Кучман, шлях Татарський... - Тобто Кучманський шлях. Одне iз
вiдгалужень Чорного шляху (починався в Перекопi, перетинав пониззя Днiпра,
проходив мiж верхiв'ями Iнгульця, Тясмнну i Росi в напрямi Уманi,
Тернополя), яким татари ходили у свої походи в XVI-XVIII ст. на Подiлля i
Захiдну Україну. Поблизу Тернополя з'єднувався iз Чорним шляхом.
21 Колись давно ми з Струсями -братами... - Очевидно, йдеться про
братiв Щасного i Юрика Струсiв, героїв "Пiснi про смерть братiв Струсiв"
(1506). Як зазначає I. Франко, ця пiсня не дiйшла до нас, i тому вiн
наводить, зокрема, таке свiдчення про братiв: "Того самого часу (1506) два
Струсi, молодi брати i хоробрi войовники, погибли в битвi з волохами. Про
них iще й досi спiвають жалiбнi пiснi, що в русинiв звуться думами..."
Далi I. Франко пише, що у битвi "Щасний вiдразу був убитий, але Юрик (...]
бився з волохами доти, доки його кiнь пострiляний не впав пiд ним" (Франка
I. Зiбр. творiв: У 50 т.- К., 1984.- Т. 42.- С. 456, 458).
22 Волощина - Волоська земля: назва Молдавського князiвства в
староукраїнських пам'ятках, народнопоетичнiй творчостi та мовнiй практицi
українцiв у минулому.
23 Серп'яга (Iван Пiдкова; ?-1578) - один iз керiвникiв спiльної
боротьби українцiв i молдаван проти туркiв. У 1577-1578 pp. був
молдавським господарем. За наказом Стефана Баторiя страчений у Львовi.
24 Вишневецькi - український дворянський рiд. Найвiдомiшi з них:1)
Дмитро Iванович (?-1563), який у 1554-1555 pp. на островi Мала Хортиця
збудував замок, перебував на службi в Росiї. У боротьбi за молдавський
престол зазнав невдачi i був страчений у Стамбулi. П. Кулiш та iншi
iсторики саме його вважали Байдою; 2) Ярема (Єремiя; 1612-1651) -
вiдзначився у вiйнi 1648-1654 pp. на боцi Польщi.
25 Люцифер - назва вранiшньої зiрки (Венери). В християнськiй традицiї
одно iз позначень сатани. Воно йде вiд ветхозавiтного пророцтва про
загибель Вавiлона (див.: Книга пророка Iсаiї.- 14, 12-15).
26 Лиса гора - iсторична мiсцевiсть на Печорську в Києвi, на пiвденний
захiд вiд Видубичiв. Назва пов'язана iз старовинними легендами про шабашi
вiдьом i перевертнiв на цiй горi.
27 ...Кантемир, мовляли, Мiч Кривавий... - У працi "Отпадение
Малороссии от Польши" (М., 1888.- Т. 1.- С. 156-157) Кулiш пише про нього
як ватажка буджацьких татар. Уже пiсля означених автором у поемi
iсторичних подiй Кантемир в 1624 р. був розбитий козацькими загонами С.
Хмелецького.
28 ...Юровi святому... - Георгiю Побiдоносцю. В християнських i
мусульманських переказах це воїн-мученик, з iменем якого пов'язаний мотив
драконоборства. Зображується, як правило, на конi. Вступив у битву iз
змiєм-людоїдом i, перемiгши його, визволив дiвчину.
29 Царград - давньоруська назва мiста Константинополя.
30 ... до страшного суду... - у християнствi кiнець свiту, суд Iсуса
Христа, який вдруге прийде на землю, над усiма людьми, якi коли-небудь
жили на свiтi. Для цього всi люди воскреснуть i дiстануть за вироком
Христа або вiчне блаженство в раю, або вiчну кару в пеклi.
31 Русалим (Єрусалим) - мiсто на пiвднi Захiдної Азiї, розташоване на
р. Кедронi поблизу Мертвого моря. Мiсце паломництва християн, iудеїв та
мусульман. Поблизу Єрусалима на горi Голгофi був розп'ятий Iсус Христос i
згодом похований у гробi в скелi.
32 Великдень - одне iз головних свят у християнствi, пов'язане iз
смертю та воскресiнням Iсуса Христа.
33 Святий Коран - основна книга мусульманської релiгiї. Складається з
релiгiйних мiфiв, у яких Мухаммед висловлював своє нове осмислення
навколишнього свiту i людського буття. В основному склався в серединi VII
ст. Має 114 сур (частин), подiлених на 90 мекканських i 24 мединських.
34 Самарянин - житель Самарiї, спершу бiблiйного мiста, а згодом
областi в Палестинi
35 Осман.Йдеться про Османа II (1605-1622), турецького султана з 1618
р. За його правлiння турецькi вiйська зазнали поразки у Хотинськiй вiйнi
1620-1621 pp. Уклав у 1621 р. Хотинський мир. Згодом був убитий яничарами.
36 Добруджа - iсторична область мiж нижньою течiєю Дунаю й узбережжям
Чорного моря. Пiвденна Добруджа тепер перебуває у складi Болгарiї,
Пiвнiчна - Румунiї.
37 Аполлон - у давньогрецькiй мiфологiї син Зевса i Лето, брат
Артемiди. Був богом музики, проводирем муз. Згодом набув дару насилати
хвороби й вилiковувати їх, провiщати майбутнє.
38 ...на Посуллi... - Мiсцевiсть навколо рiки Сули, лiвої притоки
Днiпра (тепер у Сумськiй i Полтавськiй областях).
39 ...дiди Бояни... - Боян - славетний давньоруський спiвець-гусляр
другої половини XI - початку XII ст. Згадується у "Словi о полку
Iгоревiм". Тут Боян вживається у загальному значеннi: спiвець, гусляр,
кобзар.
40 Гординщина. - Очевидно, йдеться про ординщину: перiод
монголо-татарського iга - традицiйну назву системи експлуатацiї руських
земель, встановлену пiсля нашестя орд Батия в серединi XIII ст. Остаточно
скасовано у 1480 р.
41 ...iз Тигра до Євфрата... - Рiки в Пiвденно-Схiднiй Азiї в
Туреччинi, Сiрiї та Iраку. Долина рiк - давнiй центр цивiлiзацiї.
42 Кiлiя - мiсто на лiвому березi Кiлiйського гирла Дунаю (тепер
Одеської областi). Вiдоме з XIV ст. У другiй половинi XVI - на початку
XVII ст. козаки здiйснили ряд походiв на Кiлiю. Найбiльш значними з них
керували С. Наливайко i Г. Лобода в 1594-1595 pp. Кiлiiмське поле
згадується в багатьох народних думах (див., наприклад, "Думу про козака
Голоту").
43 Буша - мiсто-фортеця Брацлавського полку (тепер - село Ямпiльського
району на Вiнниччинi). В 1617 р. коронний гетьман С. Жолкевський
зобов'язувався не допускати козацьких походiв у Туреччину, але не змiг
цього виконати.
44 ...з давнезних Аравiйських давен... - Тобто з часiв далеких,
дохристиянських, старозавiтних.
45 ...за Сян дорога Золотою звалась.- Сян (Сан) - рiка в Польщi на її
кордонi з Україною, права притока Вiсли. П. Кулiш виводить цю назву через
сутозолотi жупани, в якi одягалися ординцi, йдучи на Україну та в Польщу.
46 Гусятин - тепер мiсто в Тернопiльськiй областi на р. Збруч. Вiдомий
з 1559 р.
47 Вiн Марiїного Сина Мав за путеводню... - Вiдомо, що мусульманство
складалося пiд значним впливом християнства та iудаїзму, а сам Мухаммед
часто вживав вирази iз християнського вчення. В той же час така подiбнiсть
пояснюється i спiльнiстю джерел культурних традицiй арабiв i євреїв.
48 I як Бог сестру Адаму... - Йдеться про Єву, дружину Адама, першу
жiнку i праматiр роду людського: "I вчинив Господь Бог, що на Адама спав
мiцний сон i заснув вiн. I Вiн узяв одне iз ребер його, i тiлом закрив
його мiсце. I перетворив Господь Бог те ребро, що взяв iз Адама, на жiнку,
i привiв її до Адама" (Буття, 2, 21-22).
49 ...свiтло, що з гори Сiнаю... засвiтилось, I вiстю кроткою, благою з
раю Мiж галiлейських рибакiв явилось... - Тобто голос i сила впливу Божого
слова. На горi Сiпай Бог з'явився Мойсею i євреям, яких вiн вивiв з
Єгипту, у виглядi вогню i проголосив десять своїх заповiдей та комплекс
морально-етичних основ подальшого життя народу. Гора Сiнай "димувала через
те, що Господь зiйшов на неї в огнi" (Вихiд, 19, 18). Далi йдеться про
проповiдування Iсуса Христа у Галiлеї, зокрема його чудо на
Генiсарейському озерi (див.: Євангелiє вiд св. Луки, 5, 1-11).
50 ...у ковчезi Ноєвiм святому... - У Ветхому Заповiтi Ной - нащадок
Адама в дев'ятому поколiннi, правнук Єноха, син Ламеха. Персонаж
повiствування про всесвiтнiй потоп, влаштований Богом як помста людям за
їх грiхи. Своїм праведним життям Ной заслужив прощення, i Бог наказав йому
збудувати ковчег, узяти туди свою дружину i синiв з невiстками, а також
"птаства за родом його, iз худоби за родом її, iз усiх плазунiв землi за
родом їх, - по двоє з усього увiйдуть до тебе, щоб їх зберегти живими"
(Буття, 7, 20). Його сини Сим, Хам i Яфет стали родоначальниками людських
рас.
51 Висiв ваш Байда, Митрик Вишневецький... - Згiдно iз українською
народною пiснею "В Цареградi на риночку" ("Пiсня про Байду"), Байда був
пiдвiшений на залiзнi гаки у Стамбулi. Кулiш ототожнює Байду iз князем
Дмитром Вишневецьким (див. драму П. Кулiша "Байда, князь Вишневенький").
52 Хасеки-Хуррем. - Так називали Роксолану, дружину султана Сулеймана
II. Див. примiтку П. Кулiша у текстi нашого видання.
53 ...город Софiї, колись святої... - Йдеться про Константинополь,
захоплений у 1453 р. турками i перейменований ними у Стамбул. У 532-537
pp. за вказiвкою iмператора Юстинiана I (бл. 482-565) був споруджений храм
Софiї. Вважався святинею християнської церкви до 1453 р. Згодом турки
перетворили храм Софiї на мечеть, а у XVI-XVIII ст. добудували чотири
мiнарети.
54 Арiанство - течiя в християнствi, засновником якої був
александрiйський священик Арiй (кiнець III ст.- 336). Арiани заперечували,
зокрема, єдиносутнiсть Бога-отця i Бога-сина (тобто Iсуса Христа).
Вселенськi собори 325 i 381 pp. засудили арiанство як єресь. У дещо
змiненому виглядi арiанство (як соцiнiанство) було вiдоме у Польщi, а
також на Українi i Бiлоруси в XVI-XVII ст.
55 Несторiанство - християнська єретична секта, заснована
константинопольським патрiархом Несторiєм у першiй половинi V ст.
56 Цербер - у старогрецькiй мiфологiї триголовий злий пес з хвостом i
гривою з гадюк, який охороняв вхiд у пiдземне царство.
57 Нагаї.Тобто Бiлгородська орда, чи Буджацька орда, чи Орда Малих
нагаїв, чи Добруджська орда - одна iз ногайських орд (феодально-державне
утворення кочовикiв (ногайцiв) на територiї вiд Пiвнiчного Прикаспiю i
Приаралля до Тури i Ками i вiд Волги до Iртиша). Видiлилася iз Золотої
орди i остаточно сформувалася у серединi XV ст. У другiй половиш XVI ст.
розпалася на Велику Ногайську, Алтннську i Малу Ногайську орду. Була у
залежностi вiд Кримського ханства i Туреччини. Кочувала мiж гирлами
Днiстра i Дунаю. Проти неї у XV-XVIII ст. вели боротьбу козаки. В 1770 p.
перейшла пiд протекторат Росiї. Незабаром була лiквiдована.
58 ...у Кафi Головешки тлiють... - Кафа - середньовiчна назва мiста
Феодосiї. У XVI-XVII ст. була головним невiльницьким ринком в Криму. Тут
йдеться про штурм мiста козаками в 1616 p., який супроводжувався великим
розбоєм i руйнуванням. Тодi було визволено багато невiльникiв.
59 А в Синопi й Трапезонтi Попели бiлiють.- Синоп i Трапезонт
(Трапезунд, Трабзон) - мiста в Туреччинi. Козаки у 1614 p. здiйснювали
походи на цi мiста. Як стверджують iсторики, до Трапезунда не доходив
нiхто з того часу, як турки оволодiли Малою Азiєю. Згодом козаки здобули
Синоп, спалили арсенал i всi кораблi в гаванi. Темi штурму мiста
Трапезунда присвячена "комедiо-опера" К. Гейнча "Поворот запорожцiв з
Трапезунда" (1842).
60 Сагайдачний Петро Кононович (?-1622) - гетьман українських
реєстрових козакiв. Здiйснив ряд успiшних походiв до Криму i Туреччини,
очолював козацьке вiйсько у Хотинськiй вiйнi 1620-1621 pp., де був
смертельно поранений. Дбав про розвиток української культури, з усiм кошем
вступив до Київського братства.
61 Скутар -передмiстя Стамбула, розташоване на малоазiйському березi
Босфору.
62 Золотий Рiг - бухта бiля виходу з Босфорської протоки у Мармурове
море.
63 Геспер - у давньогрецькiй мiфологiї божество вечiрньої зiрки -
найпрекраснiшої iз зiрок. Геспер греки називали планету Венеру як вечiрню
зiрку.
64 ...мов той преславний Аль-Рашид... - Халiф Гарун аль-Рашид правив у
786-809 pp., один iз персонажiв "Тисяча i однiєї ночi". Вiдомий своєю
любов'ю до розкошiв, науки, поезiї i музики.
65 Гроб замученого Бога... - Тобто грiб розiп'ятого на горi Голгофi
поблизу Єрусалима Iсуса Христа. Тепер мiсце паломництва християн. З кiнця
XI ст. до другої половини ХIII ст. вiдомо вiсiм хрестових походiв у
Єрусалим пiд гаслом визволення гробу Iсуса Христа вiд мусульман.
66 Солиман. - Тобто Сулейман I Канунi (Сулейман Пишний; 1495- 1566) -
турецький султан з 1520 до 1566 р. За його володарювання Османська iмперiя
досягла найвищої могутностi i найбiльших розмiрiв.
67 Ти з Письма Святого знаєш. Що сини Адама Прийдуть од восток i запад
В рай до Авраама... - Авраам як "отець вiрних" усиновляє по смертi
кожного, хто увiрував в iстинного Бога, пригортаючи до свого лона. Див.,
наприклад, притчу про багатого й Лазаря (Євангелiє вiд св. Луки, 16,
19-31).
68 Як ми Болгарiю в кровi топили... - Очевидно, йдеться про похiд
козакiв у Болгарiю в 1606 р., коли вони, зокрема, взяли Варну.
69 Оборницький. - Пiд цим прiзвищем в iсторiї України вiдомий польський
ксьондз, очевидець подiй 20-х рокiв XVII ст. на Українi. Пiд враженням
маси озброєного "хлопства" гетьмана Бородавки i бурхливої атмосфери
козацької ради, вiн писав: "Треба боятись, якби не дiйшло до повстання, до
селянської вiйни. Дуже вже вони розiйшлися тут, побачивши себе в такiм
зборi й силi. [...] Боронь, Боже, тутешнiх католикiв |панiв] [...] їм
нiкуди буде тiкати... Все живе пiднялося в козацтво" (Iсторiя Української
РСР: У 8 т.- К., 1979.- Т. 1.- Кн. 2.- С. 247).
70 ...Потiя вигнали киями... - Iпатiй Потiй (1541-1613)- унiатський
митрополит (1600-1613), один iз засновникiв греко-католицької (унiатської)
церкви на Українi, активний учасник Брестського собору 1596 р. У 1595 р.
разом iз луцьким єпископом К. Терлецьким при пiдтримцi ряду iнших
iсторичних осiб почав переговори з польським королем Сигiзмундом III i
папою про унiю православної церкви з католицькою. Автор ряду полемiчних
творiв, спрямованих проти православної церкви i протестантства. Заснував
греко-каталицьку колегiю у Вiльнi й греко-католицьку школу в Брестi В
даному випадку йдеться про призначення королем у 1599 р. Потiя
архiмандритом Києво-Печерської лаври, куди вiн не був допущений мiщанами й
козаками.
71 Рутський Венiамiн (Йосип) (1574-1637) - київський унiатський
митрополит з 1613 до 1637 pp. У 1628 p. провiв реформу василiян,
установивши центральну управу чину.
72 Успеннє. - Тобто Успення Божої Матерi. Пiсля вознесения на небо
Iсуса Христа його мати постiйно перебувала у постi i молитвi з надiєю
побачити сина. День її смертi був призначений самим Богом. Її тiло
поховали поблизу Єрусалима в Гефсиманiї. На третiй день, коли апостол Хома
пiдiйшов до гробу, тiла її вже там не було. Церква вiрить, що Матiр Божу
взято на небо. Саме свято Успення вiдоме з часiв раннього християнства.
Святкується 15 серпня за ст. ст. Йому передує двотижневий успенський пiст.
73 Кунцевич Йосафат (Iван) (1580 - 1623) - релiгiйний дiяч, активний
захисник i прихильник унiї. Ставши в 1618 р. архiєпископом полоцьким,
домiгся пiдпорядкування своїй владi всiх православних церков i монастирiв.
У листопадi 1623 р. православнi жителi Вiтебська напали на його будинок i
убили Кунцевича, а труп кинули в Двiну. Похований в Полоцьку. Папа Пiй IХ
у 1867 р. зарахував Кунцевича до святих, проголосивши його патроном для
Русi i Польщi.
74 Батий (Бату, Саїн-хан; 1208-1255) - монгольський хан i полководець,
онук Чiнгiзхана. В 1236-1243 pp. здiйснив похiд до Схiдної та Центральної
Європи. В 1239 p. зруйнував Переяслав i Чернiгiв, 1240 p.- Київ. З 1243 р.
хан Золотої Орди.
75 Плетенецький Єлисей Михайлович (1554 - 1624) - український церковний
культурний i громадський дiяч. З 1599 p. архiмандрит Києво-Печерської
лаври, повернув лаврi земельнi володiння, вiдiбранi польською владою.
Вiдкрив Києво-Печерську друкарню (1615) i надрукував 11 видань. Брав
участь у церковному соборi 1596 p. у Брестi, де виступав проти унїї.
76 Тур Никифор (?-1599) - архiмандрит Києво-Печерської лаври з 1593 p.
Один iз активних противникiв Брестської унiї в 1596 p.
77 Печерська лавра славою покрилась... - У XVI-XVII ст. Києво-Печерська
лавра була одним iз центрiв науки i культури на Українi. Протистояла унiї.
В 1615 p. було вiдкрито друкарню, а 1631 p.- школу. У цих закладах
працювали П. Беринда, А. Кальнофойський (автор працi "Тератургима" з
додатком плану Києва i Лаври) та iн.
78 ...плiд Агари навiсної... - У Ветхому Заповiтi єгиптянка, рабиня
Сари i наложниця Авраама. Бездiтна Сара вiдповiдно до тодiшнiх звичаїв
пропонує, щоб її чоловiк "увiйшов" до Агари з тим, щоб усиновити майбутню
дитину. Пiсля суперечок з Сарою Агара втiкає. Згодом у неї народжується
войовничий син Iзмаїл.
79 Менгли-Гiрей (Менгли-Герай; ?-1515) - кримський хан (1468-1515) - з
династй Гiреїв. За його правлiння Кримське ханство вело вiйни з Великою
ордою, Польщею, Литвою, брало участь у вiйнi Туреччини проти Молдавiї. Пiд
кiнець життя Менгли-Гiрея його сини здiйснили кiлька походiв на Росiю. В
1482 р. орда напала на Україну, захопила i зруйнувала Київ.
80 ...вопль юроди Досифея... - Мається на увазi самаритянський
претендент на сан месiї, який виступив по смертi Христа. Широко
застосовував мiсячну символiку: ЗО його вибраних учнiв представляли днi
мiсяця, а Олена - фiнiкiйська блудниця, за аналогiєю свого iменi з iменем
Селени, - сам мiсяць. Згодом маг Симон (Симон-волох) вiдiбрав у Досифея i
сан, i Олену.
81 Схизматицька вiра - схизма: розкол у християнськiй церквi (тепер
вживається термiн "роздiлення церков") у 1054 р. на римсько-католицьку i
православну. На Українi в XVI-XV1I1 ст. католики називали православних
схизматами (схизматиками).
82 Як смоква та Iонина в пустинi. - Iона - ветхозавiтний пророк. Пiсля
виконання повторного наказу Бога Яхве iде в столицю Ассiрїї Нiневiю
провiстити її знищення (через 40 рокiв). Жителi Нiневiї розкаюються у
своїх злочинах, i Бог їх прощає. Через те що його пророцтво не збулося,
Iона просить у Бога смертi i йде в пустиню. Однак той змушує швидко
вирости над головою пророка дерево, тiнь якого радує Iона. Водночас Бог
посилає черв'яка, який пiдточує дерево, i воно гине.
83 Мов Лазаря iз гробу викликало... - Лазар - житель Вiфанiї (бiля
Єрусалима), брат Марiї i Марфи, якi колись пригостили Христа. Його
воскресив Христос на четвертий день пiсля поховання (див.: Євангелiє вiд
св. Iвана, 11).
84 Острозький Костянтин Iванович (бл. 1460-1530) - брацлавський i
вiнницький староста, великий гетьман литовський. Вславився як полководець.
Воював проти татар i Росiї. Похований, як зазначає П. Кулiш, в Успенськiй
церквi Києво-Печерської лаври.
85 Острог - мiсто в Рiвненськiй областi на р. Вiлiї, вiдоме з 1100 р.,
значний нацiонально-культурний центр.
86 Дубно-мiсто в Рiвненськiй областi на р. Iквi, вiдоме з 1100 р.
87 Заслав - мiсто на Волинi на р. Горинi. Колись називався Iзяславлем,
вiдоме з 1127 р.
88 Содом-у Ветхому Заповiтi- одне iз двох мiст (iнше Гоморра), жителi
яких були дуже розпуснi i за це їх Бог знищив вогнем iз неба. Бiблiя
зазначає, що Содом i Гоморра знаходились у долинi Сiлим, де тепер Солоне
море (Буття, 10, 19; 14, 2-24).
89 Торквемада Томас (бл. 1420 - 1498) - домiнiканський монах, керiвник
iспанської iнквiзицiї. Вiдзначався винятковою жорстокiстю. Головним у
дiяльностi Торквемади було об'єднання Iспанiї, для чого вiн реорганiзував
i розширив дiяльнiсть єзуїтiв. У 1492 р. домiгся вигнання з Iспанiї євреїв
i маврiв.
90 Лойола Iгнатiй (бл. 1491-1556) - iспанський теолог, засновник у 1534
р. ордену єзуїтiв - католицького чернечого ордену "Товариства Iсуса" для
боротьби проти Реформацiї i за змiцнення папської влади. Його девiз: "Мета
виправдовує засоби".
91 Псальмист. - Йдеться про царя Давида, якого вважають автором
"Псалтиря" або "Книги псалмiв" (Старшi Заповiт). У той же час ряд псалмiв
явно пiзнiшого походження.
92 ...по Деснi й Супою... - Десна - рiчка на Українi i в Росiї, лiва
притока Днiпра. Супiй - рiчка у Київськiй i Черкаськiй областях, лiва
притока Днiпра.
93 Лико Семен (Симеон) - похований в Успенськiй церквi Києво-Печерської
лаври. Єпiтафiя йому датована 1621 р., надрукована А. Кальнофойським у
його книжцi "Feratourgema" (1638), с. 43-44.
94 ...у Великiй церквi спати вклався... - Йдеться про Успенський собор,
найвiдомiшу будiвлю Києво-Печерської лаври, її головний храм. Збудований у
1073-1078 pp., реставрований у 1723-1729 pp. Був мiсцем поховання
визначних людей. Знищений в 1941 р.
95 ...Зевесiв грiм...- У давньогрецькiй мiфологiї Зевс звався також
Громовержцем.
96 ...втопили у глибокiм Пеклi, як Iуду! - Пiсля вiдомої зради Iсуса
Христа Iуда Iскарiот, один iз апостолiв, повiсився. Вiн був проклятий
Богом, як i кожен, хто повiсився на деревi
97 Днiпровi пороги - виходи гранiтiв, гнейсiв та iнших порiд
українського кристалiчного щита мiж мiстами Днiпропетровськом i
Запорiжжям. Свого часу було дев'ять порогiв: Кодацький, Сурський,
Лоханський, Дзвонецький, Ненаситець (Ревучий), Вовницький, Будило, Лишнiй
i Вiльний. У Днiпровських плавнях нижче порогiв на початку XVI ст. виникла
Запорозька Сiч.
98 Бородавка (Бородовка, Неродич) Якiв (?-1621)-гетьман запорiзького
козацтва, обраний наприкiнцi 1619 р. виписними i нереєстровими козаками. В
1620 р. Бородавку було позбавлено гетьманства, а гетьманом став П.
Сагайдачний. В 1621 р. командував сорокатисячннм козацьким вiйськом пiд
час Хотинської вiйни. Закутого в кайдани Бородавку невдовзi було страчено
пiд Хотином. У лiтописах зазначено, що це була кара за напади на панськi
маєтки.
99 Борщагiвка - тепер село Погребищенського району Вiнницької областi,
розташоване на притоцi р. Росi р. Орiховатцi.
100 Шльонськ - Сiлезiя. Iсторична слов'янська область у верхнiй та
середнiй течiї р. Одри (Одер). З 1526 р. переважну частину Сiлезiї
захопила Австрiя, пiсля 1740-1748 pp.- Пруссiя. Тепер частина Сiлезiї
належить Польщi, частина Чехо-Словаччинi.
101 ...з ляхвою пiд Москву загнався... - Йдеться про похiд запорозьких
козакiв пiд проводом П. Сагайдачного i польської армiї королевича
Владислава в Росiю (1618 р.).
102 ...Косинського добром московським Цар обсилав...- Кулiш має на
увазi стосунки ватажка повсталих козакiв К. Косинського (? - 1593) iз
росiйським царем Федором Iвановичем у 1593 р.
103 Задля Димитрiїв тих пiдставних. - Пiд iменем Дмитрiя Iвановича
(1582-1591), сина царя Iвана IV Васильовича, який загадково загинув в
Угличi, дiяли самозванцi Лжедмитрiй I (? - 1606) i Лжедмитрiй II (? -
1610). Лжедмитрiй I протягом 1605-1606 pp. був росiйським царем. Убитий
пiд час повстання в Москвi. Лжедмитрiй II видавав себе за росiйського
царя, який нiбито врятувався пiд час повстання 1606 р. В 1608 р. окупував
с. Тушино, звiдки робив спроби захопити Москву. Наприкiнцi 1609 в. втiк до
Калуги, де невдовзi був убитий.
104 Спогадав ти й про Остапа... - Очевидно, йдеться про київського i
черкаського старосту Остапа (Євстахiя) Дашкевича (? - 1535). Разом з
кримськими татарами органiзував два походи на землi Росiйської держави.
Iсторична традицiя хибно вважала його першим козацьким гетьманом.
105 I самого Наливая, Що царем зовуть п'яницi... - Як пише I. Франко,
"при кiнцi XVI ст. [...] в уявi польської шляхти явився претендент на
українську корону в особi хороброго вояка та козацького ватажка Семена
Наливайка. До його смертi [...] розiйшла серед польської шляхти легенда,
де вiн за життя велiв звати себе "царем Наливаєм" i що його перед смертю
посаджено на розпаленого залiзного коня, а на голову вложено розпалену
залiзну корону (по iншiй версiї пiсля такої коронацiї спалено в мiдянiм
бицi)" (Франко I. Зiбр. творiв: У 50 т.- К., 1984.- Т. 42.- С. 176). Там
же Франко говорить про наявнiсть уже в Наливайка iдеї самостiйної
Української держави. В той же час Франко справедливо висловлює сумнiв щодо
справжностi таких пiсень про Наливайка, пов'язуючи це iз явно лiтературним
походженням ряду пiсень у зiбраннi Срезневського. Як зазначає упорядник
тому творiв I. Франка М. Яценко, про С. Наливайка все ж були складенi
народнi пiснi i посилається на "Запорожскую старину" I. Срезневського
(Див.: Там же.- С. 520).
106 ..."во гресях родила грiшна мати!" - Вислiв iз п'ятдесятого псалма
(Книга псалмiв), християнської щоденної молитви.
107 Дике Поле - iсторична територiя мiж Доном, верхньою Окою та лiвими
притоками Десни i Днiпра. Назва виникла у XVI ст., коли селяни почали
переселятися в пониззя Днiпра i на Дон, де оголошували себе вiльними
козаками, впроваджували власне самоуправлiння, будували укрiпленi лiнiї.
108 Зефiр - у давньогрецькiй мiфологiї син Астрея й Еос, брат Борея й
Нота, бог захiдного вiтру.
109 Лютерського єретицтва... - Мартiн Лютер (1483-1546) - дiяч
Реформацiї в Нiмеччинi, основоположник лютеранства Виступив проти торгiвлi
iндульгенцiями. Основним догматом лютеранства є положення про спасiння
душi через особисту вiру (без посередництва духовенства). Лютерани
об'єднуються в нацiональнi євангелiстськi церкви, якi входять до складу
Всесвiтньої лютеранської федерацiї (з 1947 р.).
110 I кальвiн завзятих... - Маються на увазi учнi i послiдовники Жана
Кальвiна (1509-1564),-дiяча Реформацiї, засновника кальвiнiзму. Кальвiн
вiдзначався фанатичною нетерпимiстю до противникiв свого вчення. Його
дiяльнiсть сприяла поширенню протестантизму. В основi кальвiнiзму лежить
догмат про "абсолютне напередвизначення" Богом людської долi ще до
створення свiту. Iснує в трьох формах: реформатство, пресвiтерiанство,
конгрегацiоналiзм. Поширений головним чином в англомовних країнах.
111 Медуза - у давньогрецькiй мiфологiї найжахливiша з трьох горгон
(крилатих жiнок-страховищ), погляд яких усе живе обертав у камiнь. Серед
них лише Медуза була смертною: Персей вiдрубав їй голову i вiддав Афiнi. З
кровi (чи тулуба) Медузи народився крилатий кiнь Пегас.
112 Давид - цар Iзраїльсько-Iудейської держави в Х ст. до н. е.
Надiлений рисами епiчного героя. Виходець iз мiста Вiфлеєма, молодший син
Iєсея (iз колiна Iуди), пастух. У бою перемiг великана-фiлiстимляна iз
Гата (Гефа) Голiафа. Батько Соломона.
113 Мов сугак на вольнiй волi... - Тут i через строфу цитата iз
вiдповiдно другого i третього днiв "древнего брачного торжества" iз твору
П. Кулiша "Хуторянка, або Спiвана хвала молодої перед весiльними гостьми".
114 Пiсень до неї пiсня обiзвалась... - Кулiш має на увазi "Пiсню
пiсень" ("Пiсню над пiснями") - одну iз книг Старого Заповiту.
115 Альдебаран - зiрка першої величини в сузiр'ї Бика, має ясно-червоне
свiтло. Араби називали Альдебаран Абенезра, греки - Лампадiас чи
Гiпохирос. Вважають, що ця зiрка тотожна iз духом Таштер в iндусiв, вiд
якого залежить весняне рiвнодення.
116 Петро Великий (1672-1725)-росiйський цар з 1682 р., iмператор з
1721 р. Почав царювання як молодший цар разом з Iваном V Олексiйовичем i
спiвправителькою Софiєю Олексiївною. Поступово зосередив усю владу. Ряд
енергiйних заходiв полiтики Петра I сприяв утвердженню абсолютизму в
Росiї. Придiляв увагу розвитку науки i культури.
117 ...Велика наша Катерина... - Тобто Катерина II Олексiївна
(1729-1796) - росiйська iмператриця з 1762 р. За час її правлiння були
оформленi становi привiлеї дворянства, посилилось гноблення селян.
Приєднала до Росiї ряд земель. Лiквiдувала гетьманство (1764), зруйнувала
Запорозьку Сiч (1775). 1783 р. на Лiвобережжi i Слобожанщинi юридичне
оформила крiпосне право. Кулiш загалом позитивно оцiнював її правлiння. До
наведеного Кулiшем у текстi автографа свого коментаря у першодруцi в ЛНВ
(1901.- Кн. 3.- С. 258) Франко подав своє розумiння полiтики Катерини II:
"З тим "великим свiтом" Кулiш багато носився ще й у "Хуторнiй поезiї",
забуваючи, що слова "великий свiт" зовсiм не оригiнальний український
ковцепт, а давня московська титулятура царiв, i що вжитi вони в
українськiй (хто знає ще, чи народнiй, чи бiльше книжнiй) пiснi не в
значiнню похвали, а в зв'язку з докором за те, що Катерина послухала графа
Рум'янцова i занапастила козацькi вольности. Таке-то було все з Кулiшем:
загалом вiн вiдмовляв кобзарським пiсням i думам усякої iсторичної
стiйности, але там, де в тих творах знаходив щось таке, що бодай здалека,
вирване зi зв'язку, пiдпирало його хоробливо-пристраснi погляди, давав тим
словам вагу i вартiсть бiльшу вiд яких хочете документальних свiдоцтв.
Таке було, прим [iром], з тим куплетом народної пiснi, де буцiмто
українськi жiнки проклинають Хмельницького: "Бодай Хмеля Хмельницького
перва куля не минула!" Се прокляття Кулiш на всi лади повторяв i в своїх
українських i в росiйських памфлетах, не дбаючи зовсiм про те, що пiсня
говорить про "Хмеля-Хмельниченка", отже, по всiй правдоподiбностя про
Юрася, а не про Богдана. Характерний приклад неоправданої заїлостi Кулiша
против Хмельницького вказаний мною в працi "Хмельнищина 1648-1649 рокiв у
сучасних вiршах", стор. 42-43".
118 Як Магомет в Медину ще втiкав. - Медина - друге священне мiсто
(пiсля Мекки) у мусульман. Мухаммед, не визнаний жителями Мекки, знайшов
пiдтримку в Мединi, де i похований. Переселення Мухаммеда до Медини набуло
в мусульманськiй традицiї типових рис втечi пророка, як i в Бiблiї.
119 Всезнание обiцяв диявол Євi, Як замутив їй розум у раю...- Живучи у
раю, Єва i Адам могли все їсти, крiм плодiв з дерева iз середини саду.
Змiй, спокусивши Єву, змусив їх обох з'їсти цей плiд, обiцяючи, що "вашi
очi розкриються, i станете ви, немов Боги, знаючи добро й зло" (Буття, 3,
5).
120 Сатанаїл-середньовiчнi богомоли (єресь на християнському грунтi,
типологiчна манихейству) говорили про Сатанаїла (Сатана плюс el, "Бог") як
сина Бога i брата Iсуса Христа.

[a] Як зайняв цар Олексiй Михайлович за Хмельниччини Бiлу Русь, дак
визволенi з-пiд ляхiв мiщане перш усього просили в царя такого присуду,
щоб у городах не жили в них нi жиди, нi козаки. (Читай про се, охочий, в
друкованих актах.)

[b] Що татаре по-нашому насмiхались iз нашого люду, про се писав ще в
XVI столiттi знакомитий колонiзатор Фастова, воювник i полiтик, бiскуп
київський Юзеф Верещинський.

[c] Преславний коронний гетьман Жовковський зветься в турецьких
лiтописях Зулуш. Голову його, стяту на Цоцорi, повiшено в Стамбулi пiд
тими ворiтьми, що по ним турецьке царство прозвало себе Високою Портою,
Блискучою Портою i Щасливими Ворiтьми.

* У автографi - трупу. Це очевидна описка: у попереднiй редакцiї маємо
лупу. - Ред.

* Буркулаб - сановник волоський, губернатор i комендант.

* Бiлим морем звали турки море Средиземне з його Iонiкою.

* Кричать телюги полунощи, рци, лебези розпущени ("Слово о полку
Iгореве").

* Солиман II Великолiпний царював од 1520 до 1566 рoку.

* Стiлько полонян, бранцiв i бранок приводили татари в Крим раз по раз,
що жид митник у Перекопi, дивуючись, питав: "Чи надовго ще стане люду на
Вкраїнi? Чи й досi, - мовляв, - не спустiла вона? (Про се читай, охочий, у
Михалона Литвина, що писав учневi свойму, королевичевi
Сигiзмундовi-Августовi фактове оповiдання про Київщину i iншi руськi
землi.)

* Навiть по тюрмах, по фурдигах значнi туркенi ходили з милостинею.
Читай оповiдання коронного польового гетьмана Конєцпольського, що впав у
неволю на Цоцорi ж таки (Pamietniki о Koniecpolskich, przez Przyleckego.)
"Пам'ятники про Конєцпольських, укладенi Пшилецьким" (польськ.). - Ред.

* Слова сi по-нашому будуть т в о р я щ а р а д о щ i.

* Сей гарем существовав пiд кришею так названого Храму Господня,
спорожнено його недавно, вже за нашого часу. (Читай вояжуваннє в Палестну
француза Габрiеля Шарма.).

* Тур був козакуватий архiмандрита Печерської лаври: не попустив її
унiтовi-митрополитовi Потiєвi.

* "Суть-бо Греци лукви до сего дня" (Нестерова лiтопись).

* Слова Кромера: "Princeps omnium saeculorum memoria dignissimus"
(князь, найдостойнiший пам'ятi всiх вiкiв.)

* Католицький церковний спiв, що виконується як вдячний Боговi;
молебень (лат.). - Ред.

* Князем Василем звано Костянтина Василя Костянтиновича Острозького.

* Даремно (лат.). - Ред.

* У нас i досi говорять: поїхав до Москви.

* Виморочнi маєтностi.

* Оборницький писав до короля: "Brodawka in oratione sua, in consilio
sua dixit hoc in caetera: Przed wojskiem Zaporozkim drzy Ziemia Polska,
Turecka i wszystek swiat". Вiн же доносив королевi i про бiлоцерковського
жида. (Бородавка в своїй промовi у радi зокрема сказав: (лат.). - Ред.
"Перед вiйськом запорозьким тремтить земля Польська, Турецька i весь свiт"
(польськ.). - Ред.)

* Козацтво наше, як i Гомеровi Данаї, вбачало своїх богiв i богинь про
тихiй годинi, оповiдувало про дива ченцям, а тi вписували в "Тератургиму"
i в таке iнше.

* У Сагайдашного конi звались то Левами, то Барсами, то Турами.

* Нiхто з новичкiв на Низу не звався тим iм'ям, що в городах.

* Невмираками звались такi козарлюги, що в бою до дев'яти раз оживали
битись.

* Турецький султан - те саме на Востоцi, що римський папа на Заходi той
- намiсник пророка Магомета, а сей - намiсник Iсуса Хреста.

* Лiберальна нiби преса новоруська не хоче признати за Катериною Другою
титула В е л и к а. Ми ж, староруси, совершали їй хвалу iз уст її ворогiв,
славлених останнiм кобзарем козацьким. Як зруйнувала вона Сiч (се була не
найменша з її заслуг перед потомством), самi зруйнованi проложили їй
пiсню:
В е л и к и й с в i т наша мати
Напуст напустила:
Славне вiйсько запорозьке
Та й занапастила.

* Кiнець поеми згорiв пiд хуторну пожежу.

* Виморочнi маєтностi.

* У Сагайдашного конi звались то Левами, то Барсами, то Турами.

* Нiхто з новичкiв на Низу не звався тим iм'ям, що в городах.

* Невмираками звались такi козарлюги, що в бою до дев'яти раз оживали
битись.

* Лiберальна нiби преса новоруська не хоче признати за Катериною Другою
титула В е л и к а. Ми ж, староруси, совершали їй хвалу iз уст її ворогiв,
славлених останнiм кобзарем козацьким. Як зруйнувала вона Сiч (се була не
найменша з її заслуг перед потомством), самi зруйнованi проложили їй
пiсню:
Великий свiт наша мати
Напуст напустила:
Славне вiйсько запорозьке
Та й занапастила.

* Кiнець поеми згорiв пiд хуторну пожежу.
Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT
Оцените этот текст: