олкан наш, то б i не знайшли ворiт... - Не згадуй, бо хiба я кажу, що кум поганий чоловiк? Кажу я так? Кажу? - Нi. - Музолi у серцi од любовi й досади. Хто ми, кум i я? Хто? Хлопчики-пiйонерчики, що наввипередки побiгли, чи до гробу вже пiдходимо?.. (По паузi). Вiн буде по наркомосах усяких бiгати, до Вецека скакатиме, а я буду останнiх поросят продавати, щоб його завертати додому?.. Годi! Додому! - Я не поїду, хрещений. - Що? - Я сам шукатиму. Знайду, приведу - щастя, не знайду... - Загинеш! - Не знайду - загину... Сама собi смерть заподiю. - А як твоя мамонька, а моя кума, хрещенице, та вже хвора лежить i навiть помирає... од тифу? - Мамонька, як благословляли мене в дорогу, да руки менi цiлували, сльозами поливали, просили, молили, кляли, щоб я без папоньки не верталась. - А як твої сестри Вiруня й Надюня i собi лежать, на малярiю заслабли, нiхто води не подасть i нiкому компреса на нещасний лоб накласти? - Не можу! Тодi ще, як у церкву заскочила та молилась, тодi ще вiдчула, що доля нас розлучить. - А як там без тебе всi квiти на вiкнах посохли i в палiсаднику посохли? - Сон менi щоночi, хрещений: одна я немов, один на степу плету вiнок з василькiв та нагiдок, а вони сухi немов, сухi - як ото мертвому в голови кладуть... Доля вiщує, її не обiйдеш, хрещений. - I курчата без води заливаються, а квочка не зна, що далi робити, де води шукати. -Хрещений!.. - I пiсля цього не йдеш? - Нi! - Ага! Так ти хочеш показати, що в тебе папонькина характер... Дак знай же, знай, що й я ве абищо i маю характер, твердiшую втричi за кумову й твою. Прощавай! (Одiйшов. Посварився). Одумайся! Загинеш! (Л ю б у н я мовчала. К у м насунув капелюха). Загинеш, кажу! ЧЕТВЕРТА ДIЯ _ Здивувались робiтники на заводi "Серп i молот", як побачили, що через мур до них перелазив якийсь чоловiчок у брилi. П е р ш и й - Ти дивись - перелазить хтось... Гей гражданине! Д р у г и й - Цс-с-с... Це, мабуть, шпигун або злодiй до нас хоче вдертися... П е р ш и й - Так заарештувати треба!.. Т р е т i й (поважно, спокiйно) - Путнє тепер до нас через мур не полiзе - це факт, проте не гарячiться, хлопцi... П е р ш и й мовчок та пара очок краще за язичок - отак i вивiдаємо, хто воно й яке на масть. Припали до роботи, не звертаючи на гостя особливої уваги: лiзе, мовляв, нехай лiзе. М а л а х i й (з муру) - Вiтаю гегемонiв! (Робiтники мовчки й скупо поздоровкались. М а л а х i й це помiтив, ущипливо_). Вiтаю i разом питаю: невже i гегемонiв загороджено мурами, та ще якими? (Показав на заводськi мури). Тодi, будь ласка, скажiть, що рiзнить вас з тими, що сидять по бупрах та по божевiльнях? Там мури i тут мури... Т р е т i й - Там вони обмежують, тут вони захищають права, бо кругом ворогiв ще багато. М а л а х i й - Розгородитись пора, гегемони, зруйнувати мури оцi треба негайно, бо вона заступають дорогу до вас... Т р е т i й - Кому? М а л а х i й - Друзям вашим, о гегемони, - скажу я. Т р е т i й (до своїх) - Для друзiв, здається, у нас є ворота i дверi... М а л а х i й - Мене не пустили в ворота. Т р е т i й - Не розпiзнали, чи як? М а л а х i й - Не розпiзнали й не визнали, дарма що я показав ознаки й клейноди свої, що про них оповiстив у першiм декретi i що по них мене мусить впiзнати всяк сущий на Українi (показав на цiпочок, на бриль, подививсь на робiтникiв)^ Невже i ви не розпiзнали? (Пов'язавсь через лiве плече червоною стрiчкою). I тепер не впiзнаєте? От що виходить, коли не читають декретiв. Слухайте ще раз: з ласки великої матерi нашої революцiї, нас помазано народним наркомом Малахiєм... Д р у г и й - Ну й що з того? П е р ш и й (до третього) - Вiн п'яний. Т р е т i й - Нi, нi. П е р ш и й - Та як же нi? Дивись... Хай би до зеленого змiя, а то ж до наркома допився... Т р е т i й - Уважнiше слухай! М а л а х i й (тим часом злiз з муру. Пiдiйшов до робiтникiв) - Що це ви робите? Т р е т i й - Хiба не бачите?.. Форми. М а л а х i й - А я прийшов до вас робити реформи. Т р е т i й - Якi? М а л а х i й - Голубi. Бiльш точно - негайну реформу людини, бо сьогоднi, знаєте, до чого вже дiйшло? Згвалтовано двох старих бабiв - газетярi кричать, кричать... П е р ш и й - То ж охота на когось напала. М а л а х i й (не зрозумiв iронiї) - I це напередоднi соцiалiзму, в країнi, де про кохання народ утворив найкращу в свiтi пiсню про зелений барвiнок, про зорю з мiсяцем, червону калину, де нарештi сам народний нарком стереже вночi голубiї мрiї, - згвалтовано двох старих бабiв, о люди, люди! За муром почувся дзвiнкий, бадьорий хлопчачий голос: - Р-р-радiо! Ужасноє iзнасiлованiє двох нещасних старух, которая старшая шестьдесят сєм лет iмеєт. М а л а х i й - Чуєте? П е р ш и й (iронiчно) - Поласували бабусi. М а л а х i й - Я певен, що коли б роздати увечерi на вулицях людям анкети - метелики з одним запитанням, хто про що тодi думає, то як ви гадаєте, про що здебiльшого були б думки? Т р е т i й - Не скажу. Всячина бредеться в голову людям. М а л а х i й - А я скажу. Т р е т i й - Ану? М а л а х i й - Не про голубi реформи, а про форми жiночих нiг думають i мрiють, зовсiм не звертаючи уваги на те, що внаслiдок таким мрiям любов обмежується ногами, в очах не цвiте, в серцi не спiває, - отож i згвалтовано двох старих бабiв... Нi, далi я ждати не можу. Пора починати (засурмив в кулак, немов у сурму, вiйськовий сигнал "вставай"). Тру-тру-ту-ру-ру-ту-ру-ру, тро-тро-то-то-то-то-тро-то-то-то, тру-ту. Ревуть сирени по заводах, гудуть гудки й дроти, спiва Україна за могилами в долинi, та сурма золота народного наркома над усе: про даль голубу та про голубi мрiї сурмить вона вам, гегемони... _ 2_ Поприходили ще робiтники: - Хто цей оратор? Од кого? Про що? - Од наркомiв до нас... - Та нi!.. Сам наркомом назвався. - По-моєму, клоун з цирку прийшов... - Попав пальцемi.. Це артист з української трупи. П е р ш и й (до третього) - Бачу-таки, - помiшав горiлку з пивом. Т р е т i й - Ти думаєш? П е р ш и й -Факт! Т р е т i й (усмiхнувся) - Уважнiше слухай, кажу! М а л а х i й - Негайну реформу людини прийшов я робити до вас, гегемони. Слухайте мене, а бiльш нiкого... Хтось свиснув. Хто там свистить на промову народного наркома. Хто заважа нам, питаю? Х т о с ь - А хто вам заважає в роботi? М а л а х i й - I так багато свисту на Українi: свистять вiтри-суховiї, свистять юнаки на дiвчат, свистить мiлiцiя внощi, на вулицях мочаться, згвалтовано бабiв... Негайну реформу людини прийшов я зробити i в першу чергу реформу українського роду, бо в станi дядькiв та перекладачiв... Гомiн пiшов помiж робiтникiв: - Це божевiльний... - Прикидається. - До адмiнiстрацiї йогої - Хай старий виголоситься. Т р е т i й (спокiйно) - Уважнiше слухайте, товаришi М а л а х i й - Слухайте мене, гегемони, i я виведу вас з цих закурених мурiв. Провулками, закавулками повз заводи й фабрики, межами та стежками, ген-ген за могили, у голубу даль поведу. Тру-ту, тру-ту! Уставайте, люди, бо несу на вас реформу, не форму, а реформуi Тру-ту, труту! Збирайтеся до нової Фавор-гори дванадцятого серпня, по-старому - шостого, несiть мак червоний, нагiдки, а найбiльш приносьте голубеньких мрiй. Там будемо святитися, святитися - повитися... Заодно приносьте й мову українську. Чи знаєте, мiж iншим, чого наша мова у порога вiки вистояла? Бог про неї забув, як мiшав язики на вавiлонськiй баштi. Крiм того, дух святий зiйшов на апостоли всiма мовами, забув тiльки про нашу українську. На це РНК звернув уже свою увагу, та тiльки без мене навряд, щоб що вийшло... Т р е т i й (голосно, могутньо) - Виходить, i вийде!!! Товаришi... (Виступив наперед до Малахiя). Ви селянин? М ал а х i й -Нi. Т р е т i й (навпорно) - I не робiтник? М а л а х i й - Я народний М а л а х i й. Т р е т i й - Iз проулкiв та заулкiв, крученими стежечками, навiть через мури оцi пролазять до нас отакiї Малахiї. А хто вони? Ще добре, як просто собi меланхоли-мрiйники, бо таких чимало i помiж нашим братом, на превеликий жаль, водиться - очi, як в iсусiв, голубий дим в головi, грiхи все збирають та на тому й їздять - добре, кажу, як ще такi iсусики на осликах... М а л а х i й - Осанна їм! Вони чистять свiт. Т р е т i й - Хочеш чистити, пересядь з ослика... Х т о с ь (втулив збоку) - На асенiзацiйну бочку. Вибухнув смiх. Т р е т i й - А хоча б i на бочку, бо лучче бути бочкарем, нiж таким iсусиком, як цей. То добре, кажу, коли ще iсуси-ки вони, бо це ще пiвлиха. А от коли вчуваєш в їхнiх благеньких проповiдях десь в одному, в двох словах зовсiм другу музику... М а л а х i й - Голубую музику... Т р е т i й - Не нашої кляси музику, тодi нам треба сказати - товаришi! За голубими їхнiми словами ховаються буржуазнi шовiнiстичнi жальця. За голубим отим туманом чигають на нас супротивники, в голубих реформах закутано їхнi мiрочки i форми - стережiться! М а л а х i й - Негайну реформу людини виголошую я, гегемони, i беруся зробити її. Т р е т i й (пальцем покивав) - Ой, зробив, дядя, на себе глядя - знаємо вас... Нi, зробимо її краще ми, по образу й по подобiю пролетарському. М а л а х i й - Тру-ту... А реформу українського роду ви зробите?.. Ген-ген сидить бiля вiконця в хатi, морщить постоли та вигляда, чи не везе йому старий бозя дощу на пшеницю, чи не видно синiв iз солдатiв, iз наймiв дочок. I день iде, i нiч iде, бозi нема - i дощ не йде, б'ють пороги, мiсяць сходить, як i перше сходив, нема Сiчi... Очерети у Днiпра питають... Вихопились голоси_ - Стара пiсня. М а л а х i й - Де-то нашi дiти дiлись, де вони гуляють? Т р е т i й - Завтра там, де б'ють пороги, вже не мiсяць зiйде. Завтра зiйдуть електричнi, можна сказать, сонця i засяють на весь степ козачий, на всю нашу Україну, аж до моря... М а л а х i й - Запитання: до якого моря? Т р е т i й - Завтра там, де скиглила чайка лiтаючи, заспiвають сирени, можна сказать, морських пароплавiв, залунають гудки нових фабрик, заводiв. Вже сьогоднi Днiпрельстан розбива динамо-моторами очеретяний той сум i дике, хай воно сказиться, тужiння порогiв, бо чув я його на екскурсiї... М а л а х i й - Киньте ваш Днiпрельстан! Тут ось, чуєте, кричать - iзнасiлованiє двох старух, о гегемони! Не поможе! Т р е т i й - Поможе! Отам починаєм ми нашу реформу всього українського роду, отам, i тут, i скрiзь, де тiльки е рука робiтника... _ З_ Пiдбiг р о б i т н и к , мокрий весь од поту: - Готовi форми? Робiтники напружились: - Готовi! Мокрий р о б i т н и к - Випускаємо чавун!.. (Крикнув туди, де знiмалися заграва_). Готово!.. Дайош!.. Полилася рiвчаками та жолобами огненна рiдина, освiтила огняно-червоним, аж гарячим, свiтлом увесь цех ливарний, загравами подихнула, одсвiтилась на обличчях i в очах у кожного. Знявся рух. Перескакуючи через рiвчаки, припадаючи до форм, повели робiтники за собою лопатами огняну лаву у форми. Несли у ковшах. Гукали на Малахiя: - З дороги, старик! - Бережись там, гей! - Станьте осторонь, гей, як вас!.. М а л а х i й!.. - Та покажiть йому, куди вийти, бо ще розтопиться. А вiн в димi та в загравi метався мiж огненних рiчечок, аж поки хтось не вивiв його до дверей, сказавши: - Клопiт з такими реформаторами... Отямившись, вiн глянув на огнi, на дим, на заграви i сказав: - У них свої, червонi мрiї. Яка трагедiяi Закрив очi й пiшов. Услiд йому гримiла симфонiя труда. П'ЯТА ДIЯ Турбувалась мадам А п о л i н а р а, щоб, бува, не накрила їi установу мiлiцiя, а найбiльше вночi побивалась: - Гляди, Агапiє, часом наскочить мiлiцiя, кажи: це мої онуки Оленька i Любонька, допiру приїхали... говiти абощо. А г а п i я (на все годилася) - А Господи! Так i скажу, аби тiльки подорожну ви менi до Єрусалиму виклопотали... - Виклопочу! - Чи скоро ж?.. - Завжди! - Коли ж мiсяць жду... (Шепотiла). Нi грошей, нi Єрусалиму. I як на зло Аполiнарi в цю нiч десь недалеко зривались тривожнi свистки. 2_ Вискочив з якогось чуланчика знервований гiсть. Г i с т ь - Свистять!.. Ах, мадам Аполiнаро, скiльки я вам радив знайти безпечнiшу квартиру, щоб подалi - далi од Радянської влади... (Докiрливо, сердито глянув на мадам Аполiнару i побiг по схiдцях через заднi дверi. Забув застебнути пiдтяжки). А п о л i н а р а (йому вслiд заломила руки) - Ах, знаю, що мука, та що ж поробиш - ми тепер нелегальнi! Iз того ж чуланчика вийшла Л ю б у ня: - Нудно... Хай грають. А п о л i н а р а - Не треба, Миронько! Чуєш - свистки? Л ю б у н я - Втечу! А п о л i н а р а (до музики) - Ну, грайте! Тiльки, благаю, - пiяно, пiяно... Л ю б у н я (пiдiйшла до Агапiї) - А що, як папонька вдома? А г а п i я - То Бог святий один знає... Л ю б у н я - Я оце подумала, i весь свiт менi почорнiв. А що, як папонька вдома, а я тут!.. (На музику). Голоснiше! 4_ Увiйшли, по схiдцях захиталися двi дiвчини з гостями й М а т и л ь д а. - Ось... Прийшли. П е р ш а - Котики, ви не пожалiєте. Г i с т ь - "Не жалєю, не заву, не плачу, всьо пройдьот, как с белих яблонь дим..." Д р у г а - Браво! Г i с т ь - "Ув'яданья золотом охвачений..." М а д а м А п о л i н а р а (до дiвчат) - Прийшли, мої дiтунi... А Оля ж де? М а т и л ь д а - Вина! А тодi про Олю... Д р у г а (до гостя) - Можна грушу? Г i с т ь - Будь ласка... "Я не буду больше молодим..." Чого душенька ваша хоче, те й берiть!.. Д i в ч а т а - Ой, який добренький! Г i с т ь (злякався своєї доброти) - Тiльки з умовою. Д i в ч а т а - З якою? - На вибiр дається пiвхвилини (вийняв годинника). Пiвхвилини що завгодно. Пiвхвилини! Раз, два!.. Д i в ч а т а - Шоколади! Вина! Пундикiв! Г i с т ь - Якої саме шоколади? Якого вина? Д i в ч а т а - Червоного солодкого! Нi, бiлого! Г i с т ь - Та якого ж, кажiть? Д р у г а д i в ч и н а - Цукерок! Рахат-лукуму! Г i с т ь - Що бiльш вам до смаку? Д р у г а - Цукерки! Г i с т ь - Сто грам? Двiстi грам? Триста грам? Пiвхвилини минуло. П е р ш а - Так скоро? Г i с т ь "Жiзнь моя, iль ти приснiлась мне..." П е р ш а - Я ж шоколади хотiла. Г i с т ь "Точно я весеннєй гулкой ранью проскакал на розо-вом коне..." Нi, годi (сiв на стiл). Д р у г а - Постривайте ж1 Ми вам теж скажемо: що завгодно, тiльки пiвхвилинки... Ха-ха-ха. Уявляю! Пiвхвилинки... А п о л i н а р а - Ах, Мусю, Мусю! Хiба ж так можна жартувати. Гостi й справдi подумають - пiвхвилиноньки... Розлила вино по чарках. Гостi взялись частувати дiвчат. А г а п i я (до Любунi) - От якби тобi, доню, папоньку знайти, а менi дорогу. Може, голубонько, ти знала Вакулиху?.. - Не знаю. Не з ваших країв я, бабуню. - Я й забула, що ти десь iз степiв... Коли ж на всю околицю одна Вакулиха була в Єрусалимi... - Болить, бабуню, серце, подобно я умру... - А вона як гарно вмерла - Вакулиха! Прийшла а Єрусалиму i на т р е т i й день померла... Д i в ч а т а (схопились з-за столу) - Мадам Аполiнаро! Мамочко! Гостi просять потанцювати. Можна? А п о л i н а р а - Тiльки благаю вас, дiвоньки, пiяно! Пiянiсимо! Музика заграв фокстрота. Майнули тiнi по стiнах, по стелi - гостi й дiвчата пiшли у танок._ Л ю б у н я - Ось грають, танцюють, а менi млини чогось ввижаються, що край нашого мiстечка. А що, як папонька до млинiв уже доходять, а я тут? А г а п i я - Немов заснула: лице таке ясне та бiле, їй-бо, не брешу. А в труну їй стружок, що од гробу Господнього принесла, пахущих поклали i кипарисовий хрестик... Дай, Боже, тобi, доню, менi й усякому так умерти, як вмерла Вакулиха. (Л ю б у н я пiшла в чуланчик. А г а п i я доказувала своє}. Хiба прошення написати? Товаришi, отак i отак Вакулиха вмерла, то хочу й я так. Тож не повiрите, товаришi, аж сниться вже. Iду, немов пливу в повiтрi повз море тепле, i стежечка в червоних квiтах, а десь за морем сяйво до неба, як ото зоря улiтку бува... А знаєте, товаришi, як не вдасться до Єрусалиму, так я вже... (Закуняла). _ 5_ О л я привела М а л а х i я. Ще з порога гукнула: - I я з гостем, та ще з яким!.. Дiвчата й гостi привiтали Олю оплесками, вигуками "ура". Музика вдарив туш._ М а л а х i й (ставши на сходах)_ - Аж ось де визнали!.. (Велично вклонився). Вiтаємо наших вiрноподаних!.. А п о л i н а р а (до Олi) - Це, здається, Мирин, Любчин... О л я - Батько. А п о л i н а р а - Навiщо, Олю!.. Щоб розтривожити сердешне дитя!.. Навiщо драма! О л я - Де вона? А п о л i н а р а - Ша! Їй голова заболiла. Спить. О л я (заглянула в кабiнетик) - Миро, ти спиш?.. Спить! (Пiдiйшла до Малахiя). Що дорожче, наркоме, батько чи сон? М а л а х i й - Сон, якщо вiн по роботi. О л я (криво всмiхнулась) - Ну да ж, по роботi. Вибачте, я пiду передягнуся, а то змокла (до всiх). Дощ надворi. 6_ З розгону ввiйшов iще гiсть: - Здорово, контрреволюцiє! А п о л i н а р а (зрадiла i разом занепокоїлась) - Боже мiй! Дiвоньки! Дивiться, хто прийшов... Дiвчата (до нового гостя) - А-а! О-о!.. Наше "нiколи" прийшло. Г i с т ь (подивився на годинника) - Ото! П'ятнадцять за першу. Поїзд о другiй. Ще треба телеграму вдарити... Так! Пляшку пива менi, двi пляшки вина i цукерок дiвчаткам - мерщiй! А п о л i н а р а - Може б, повечеряли б, милий... Г i с т ь - Нiколи! Нiколи! Де Мира? Д i в ч а т а - Миро! Миро! До тебе "нiколи" прийшов. А п о л i н а р а (ще гiрш занепокоїлась) - Ша! Пiяно, дiвоньки... (До гостя благально). Може б, ви сьогоднi другу собi подруженьку вибрали. Г i с т ь - Нiколи, контрреволюцiє! Я на п'ять хвилин. А п о л i н а р а - Вона хвора. - На що саме? - Їй голова болить. - Дурницi! А п о л i н а р а - Милий, драма буде... Г i с т ь - Нiколи!.. Миро! Можна? (Пiшов у чуланчик). М а л а х i й (до Аполiнари) - Хто вiн такий? А п о л i н а р а - Знакомий наш... Що веселий, а добрий... М а л а х i й - До кого пiшов? А п о л i н а р а - Я й сама не знаю... Бачте, я харчую їх, себто - приходять їсти, тут i спочивають, а котора, то й з гостем... Хiба вглядиш? Клопоту з ними та клопоту... Може, горiлоньки з дощу або пива? М а л а х i й - Я вам забороняю продавати любов у коробках! - Яку любов? - У коробках, кажу! Хiба не бачу - нагородили коробок на кохання, немов клозетикiв. Де мiсяць? Де зорi, питаю? Де квiти? (Вийняв з кишенi якусь саморобну дудку, задудiв). Всiм, всiм, всiм декретi Однинi забороняємо купувати й продавати законсервовану в дерев'яних, тим паче у фанерних коробках любов... Нi, не так. Щоб не зламати принципiв нашої економполiтики, тимчасово дозволяємо купувати й продавати любов, тiльки не в коробках, не законсервовану, а при мiсяцю, при зорях вночi, на травi, на квiтах. Коли ж закортить кому вдень, то здебiльшого там, де дзвонить у розгонах сонце i гудуть золотi бджiлки, вдак: дз-з-з... Нармахнар. (Подумав). Перший. 7_ Убiгла Л ю б у н я._ За нею гiсть_ Г i с т ь - Куди ти? Менi ж нiколи. Мирко! Л ю б у н я - Папонькин голосi Пустiть!.. Папонька милий мiй, любий, дорогий, золотий!.. (Поцiлувала йому руки). Насилу, насилу я вас знайшла. 8_ Ускочила О л я, набiгли дiвчата, пiдiйшли. хитаючись, гостi. О л я - Це а тобi його знайшла. А г а п i я - А менi приснилось: ангол у сопiлку золотую грає... Коли гульк - аж це Любонькин батенько. Д i в ч а т а - Справдi, батько? - Миро! Це твiй батько? М а л а х i й - Я не батько. Я народний М а л а х i й. Та невже ж не читали першого декрету? Зрiкся родинного стану... Гiсть подивився на годинника, махнув рукою й побiг. Л ю б у н я - Папонька любий! Ви не дивiться, що я така, що я в таких нарядах... М а л а х i й - Зрiкся родинного стану, кажу. - Простiть мене, папонько! Це я не навсправжки. Це я, щоб одшукати вас, копiйку заробляла... А г а п i я - Простiть її за блуд, i Бог вам ще не такi грiхи вiдпустить... Оля не спускала з Малахiя очей. Л ю б у н я - Зараз приїде Ванько, ми сядемо, папонько, i до вокзалу... У мене є грошi, аж п'ятдесят три рублi. Квитки я куплю з плацкартами, ситра в дорогу, пома-ранчiв. Ви ляжете, папонько, спочинете, любий мiй, а вже сивенький... М а л а х i й (одiйшовши) - Кажу, нема папоньки!.. I кума нема! Є народний М а л а х i й нарком! Нармахнар! П е р ш и й! Л ю б у н я - Що ж менi тепер? О л я (до Малахiя) - Що ж вона тепер робитиме, гей лихо ви, пеня народна! М а л а х i й - Запалюйте огнища унiверсального кохання на вулицях ваших городiв, грiйте потомлених: в голубих моїх країнах вам за це спорудять пам'ятники... Л ю б у н я - Як же менi тепер? О л я - Попросимо, щоб вiн iще одну голубу брехеньку розказав, i знаєш про кого?.. Про милих, що вернуться до нас зимою вночi. Ха-ха-ха. Скiльки їх, милих, вже зо мною спало, що ж як доведеться приймати та грiти з походу, то ще задавлять... Музико! Колечко! Любуня, як хвора, поточилася в чуланчик. Дiвчата й гостi пiдхопили Олю: - Браво! Браво! - Колечко! - Оля колечко спiва. О л я (в супроводi музики заспiвала) Потеряла я колечко, потеряла я любов, через етоє колечко буду плакать день i ночь. Мiл уєхал, меня бросiл, ще й малютку на руках, як згляну я на малютку, так сльозами i заллюсь - через тебя, моя малютка, пойду в море утоплюсь. М а л а х i й (зiйшов на схiдцi) - Алло, алло!.. Перекажiть радiом всiм, всiм, всiм на Українi сущим - людям, тополям, вербам нашим, степам, i ярам, i зорям на небi. О л я Довго русою косою Трепетала по волнє, Правой рученькой махала: Прощай, миленький, прощай! М а л а х i й (самотньо) - Перекажiть, що народний М а л а х i й вже сумує, i срiбна сльоза повзе з сивого уса та й капа в голубе море. Як це трагiчно: на голубих мрiях сумує... Його оточили дiвчата i гостi. Смiялися. Танцювали. I от в цей момент крикнула А г а п i я:_ - Любина завiсилась! А п о л i н а р а - Завiсилась! Д i в ч а т а (заглянули в чуланчик) - Завiсилась! - Завiсилась!.. Мирка!.. Їй-богу! Знялась тривога. Гостi, дiвчата кинулись врозтiч. схiдцями в дверi. А г а п i я (до Малахiя) - Ваша донечка завiсилась! М а л а х i й - Не тривожтесь, вiрноподанко, вона не завiсилась, а потонула в морi... Бiльш точно - в голубому морi... 9_ Оля (вийшла з чуланчика) - Зняла... Вона вже мертва... (До Малахiя). Чуєтеї Це ж ви її довели... до смертi! М а л а х i й - Он краще ловiть молодика, бо вiн мочиться у море. О л я - Вiн остаточно збожеволiв... Куди ж тепер, пiсля голубих мрiй? (Сама собi одповiла переконливо). Чого ж iще думаєш!.. Туди!.. Назад. На службу! (Дов'язалось хусткою й пiшла, твердо ступаючи_). 10_ Ускочила А п о л i н а р а_ з невеличкою скринькою, в яку запихала намисто, золотi обручки, шматок шовку тощо._ А п о л i н а р а - Я вже яка, але ж не така, як оцей... (плюнула на Малахiя й побiгла). М а л а х i й - I плювали, i били його по ланитах. Тому вiн, узявши сурму золотую, подув у ню... (вийняв дудку) i заграв всесвiтньої голубої симфонiї (заграв на дудку). Я - всесвiтнiй пастух. Пасу череди мої. Пасу, пасу та й заграю... А г а п i я засвiтил свiчечку. М а л а х i й грав. Йому здавалося, що вiн справдi творить якусь прекрасну голубу симфонiю, не вважаючи на те, що дудка гугнявила i лунала диким дисонансом. Завiса ** ПАТЕТИЧНА СОНАТА ** ДРАМА Микола Кулiш довго виношував задум написати роман про нещасне кохання поета до панночки Марини. За тло мали правити грандiознi подiї першої свiтової вiйни й революцiї. Та реалiзувати задум письменниковi вдалося в формi п'єси. Iз спогадiв мого романтичного нинi покiйного друга й поета Iлька Юги на Жовтневих роковинах у клубi ЛКСМУ про свiй незавидний, як сказав вiн, проте повчальний революцiйний маршрут. I_ 1_ -_ Уявiть собi, друзi, - так почав вiн, - перше - вулицю старого провiнцiйного мiста; друге - двоповерховий будинок з табличкою: "Дiм генерал-майора Пероцького"; третє - революцiйну весну; четверте - Великодню нiч. Початок дiї: я пишу. Напiвгорище в будинку. Квадратове вiконце запнуте зоряним небом. Свiтить гасова лампочка. В кутку мiдяним удавом виблискує гелiкон. _ 2__ Поруч за дерев'яним простiнком живе безробiтна модистка З i н ь к а. Вона чеше косу. Пiд дверима г о с т i. П е р ш и й г i с т ь (читає напис крейдою на дверях)._ "З нагоди Великодня вiзитерiв не приймаю". (Пауза. З досадою)._ Хе-хе! Оригiнально! Д р у г и й г i с т ь (ревниво, баса)._ Чого ж ви стали? П е р ш и й г i с т ь. А куди менi тепер iти? Д р у г и й г i с т ь. На Великдень у кожної господинi дверi гостям одчинено. П е р ш и й г i с т ь. То я пiду до вашої. Добре? _ З__ З i н ь к а смiється. Гостi, ощирившись, розходяться. Я пишу. Пiдо мною в генераловiй квартирi дзвонять куранти, немов з далечi вiкiв: мiрно, журно, елегiйно. А ще нижче, на першому поверсi, живе вона. Немов зараз бачу: одчинене вiкно, вiтрилом напнулась серпанкова завiса. Пiд нею немов пливе освiтлений кут кiмнати: пiанiно, погруддя Шевченкове й квiти. Вона вивчає Бетховенову "Патетичну сонату". Грає в повторює вступ, оте повне зоряного пафосу, глибоке й могутнє вгауе. (Тодi я не знав ще нi назви, нi автора). 4__ До мене в дверi стукотить 3 i н ь к а:_ - Можна? (Увiходить)._ Скажiть, сусiдо, вiдгадайте, коли до дiвчини ходить удостач мужчин, а їй раптом хочеться бiгти од них до мужчини ж, то що це значить? Я. Не знаю. З i н ь к а. А коли всi збираються розговлятися, а їй хочеться заговiти, то ви теж не знаєте, що воно значить? Я. Теж не скажу. З i н ь к а. Невже не знаєте? I не вгадаєте? Та ну-бо! Це ж така зрозумiла рiч. Це значить, що прийшла... Думаєте, любов? Великодня нiчi I все. А вам подумалось? Я одхитую головою._ Прийшла Великодня нiч, а за нею в гостi мадам журба преться. Слухайте, сусiдо. Я голубе платтячко, бачте, надiла дiвоцьке, косу по-скромному заплела - заговiла, а ви такий бiдний та самiтний, що й сьогоднi не розговiєтеся. То, може, пiшли б удвох, га?.. Я (одхитую головою)._ Бачте... З i н ь к а. Ха-ха! До церкви, наприклад. А вам подумалось?.. (Пiдморгнула)._ Не бiйтесь! Ви не поскоромитесь од мене. Я. Я й не боюсь. Я, бачте, не маю часу. Я пишу листа. З i н ь к а. Ви пишете. Вибачте, пишiть. Я б оце сама написала листа абощо. Написала б: року двадцять третього життя, числа в календарi червоного, у серцi ж - чорного. Ой казали менi люди, що як прийде свобода, то вона, як мама: не журися, мовляв, дiвко, - вискочиш iз ями... Буде свiт тодi, як цвiт, ще й милий, як сонечко. Свобода прийшла. То оце я й пишу: дорогий мiй, милий! Хоч кажуть, я така, що й за п'ятака, а проте не все ще спродала, зоставила дещо про милого, що прийде ж, думалось, до мене хоч на день, на мiй Великдень. Свiчку засвiтила, платтячко надiла голубе, дiвоцьке, а вiн щось не iде... Пишiть! На добранiч. Грошей часом нема у вас позичити - сiм карбованцiв? За квартирю, бачте, вимагають. Я оддам. Одержу за свою (пiдморгнула)_ квартирку - i оддам. Нема? Пишiть, пишiть. __ 5_ З першого поверху кам'янi приступцi униз, у темний пiдвальний закут. Двоє сортують лiтературу. Осторонь ж i н к а прасує бiлизну. Iз стелi зрiдка, але методично вперто й дзвiнко капає у вiдро вода. Л i т н i й (одкладаючи листiвки)._ На Вадонiв завод. Тепер портовим майстерням: брошурок "Коли скiнчиться вiйна" - одна, двi, три, чотири, п'ять (крапля: дзень! Обернувся, глянув на стелю, на вiдро i знов),_ сiм, вiсiм, дев'ять, десять (крапля: дзень! Нахмурився)._ Отак у вас завжди капає зi стелi? Ж i н к а. Третiй рiк. Ще як брали на вiйну Оврама, мужа мого, - почало. З того часу жду й рахую. Сорочку перу я за сiмдесят крапель, прасую за десять. А за цiлий день, знаєте, скiльки їх випадає? Аж чотириста тридцять два по сто. Скiльки це, по-вашому? Л i т н i й. Сорок три тисячi двiстi. Ж i н к а. Жду й рахую. Голова - як решето. Все життя - як решето: все подовбали цi краплi. Пам'ятаю, почала щитати, як вернулась з проводiв. (Рахуючи краплi)._ Одна, двi. Проводжаючи, питала: ти ж котляр, Овраме, на заводi став глухий, недочуваєш, а тебе беруть. А вiн менi... Три. "Через те нас i беруть, що глухi ми i слiпi ще". Та й пiшов. Туман стояв, ворiт було не видно. Я за ним: Овраме! Вiн не обернувсь... Чотири... Коли ж тебе тепер ждати? Не обернувся. Але бiля заводу став. Добiгла. Саме тодi... П'ять... Iшло на шосту, i заревли гудки. Нiколи не плакав, а то дивлюсь - слухає й плаче... Шiсть. А скажiть, яке найбiльше число в свiтi? Л i т н i й. Квадрильйон, здається. Ж i н к а. Квадрильйон. Якби менi хто сказав, що, як упаде квадрильйонна крапля, тодi вийде вiйнi кiнець, тодi вернеться мiй Оврам, я б перещитала. Я б кожну крапельку обчислила, не пропустила б! (Жагуче, пристрасно, аж сльози проступили)._ Як намистечко б, зiбрала та на пам'ять нанизувала крапельку до краплi. Отак. (Ставши. як на молитву, рахує краплi)._ Сiм. Вiсiм. Дев'ять. П а р у б о к. Сестро, ти знову... Ж i н к а. Вiсiм. Дев'ять. Десять... П а р у б о к. Ну от... (До лiтнього)._ Що робити? Л i т н i й (суворо)._ Що? Нести лiтературу! Органiзовувати! Агiтувати! Треба увесь свiт пiдпалити нашими лозунгами: вимагаємо зробити з тайних договорiв плакати - раз, iз вiйни негайний мир народам - два, iз дванадцяти годин роботи вiсiм - три, маємо чотири руки - чотири, а пакункiв п'ять - п'ять, що робити з п'ятим - шiсть. П а р у б о к. У мене є тут товариш один. Покликати? Л i т н i й. Хто? П а р у б о к. Студент. Л i т н i й (мiна)._ Хм... П а р у б о к. Та не справжнiй, iз селян. З унiверситету на дому. Екстерн. Прибивсь у город iз села вчитися. Батько десь за пастуха. Хлопець трошки мрiйний, проте певний, свiй... Л i т н i й. Сiм! Клич! _ 6__ I приходить до мене мiй перший друг, мiй побратим Л у к а: - Iлько, здрастуй! Ти що робиш? Я (патетично)._ Пишу до неї листа! Л у к а. Це сто тридцять першого? Я. Не смiйся. Луко! Л у к а. Скоро порвеш? Я. Не смiйся! Ти чуєш, який у мене настрiй? (Я чую знизу акорди grave)._ Високий, зоряний, як небо! Перше (жест на гелiкон),_ бачиш цю штуку? Гелiкон зветься. Коли взяти forte,_ можна загасити лампу. Але я навчуся грати так, що зорi на небi гаситиму. Л у к а (iронiчно)._ Навiщо? Я. Щоб... щоб мати роботу. Л у к а. Роботу, бачу, матимеш, а от заробiток?.. Я. I заробiток теж. Це ж гелiкон з оркестру, що грає влiтку на бульварах, восени на весiллях, узимку на похоронах - з оркестру гуманiзму. Є гелiконiсти, що добиваються од цього удава такої, що вiн не просто грає, а дзвонить, як срiбний дзвiн. Отак: бом, бом... Пiдо мною немов нарочито дзвонять куранти. I я навчусь! Обов'язково! Третє, i це головне, я пишу до неї листа. (Знизу я чую, як услiд за уаие напливає_ перша хвиля свiтло-ярого _allegro_ _molto_ _e_ _con_ _brio_)._ Слухай! (Читаю й фантазую),_ "Можливо, що й цього порву, але пишу й писатиму, бо вiрю в Петрарку i в вiчну любов. У вiчну любов. Мiж iншим, од золотих фiгур в iсторiї чорнi тiнi, од чернечої ж Петрарчиної золота й ясна - свiтiнь вiчної любовi. Вiрю i пишу. Ви граєте сьогоднi щось нове, що саме - не знаю, але ця музика, напевно ж, про юнака, що мчить конем степами, шукає країни вiчного кохання. Там, у голубих вiкнах, дiвчина самiтна: лiву брову трошки ломить, як усмiхнеться, очi голубi. Скажiть, вiтри, або ви, зорi, чи вийде дiвчина йому назустрiч, чи одчине дверi, прекраснi ворiтця в країну вiчного кохання!" (Крiзь сльози й посмiх)._ Ану, вгадай. Луко... Л у к а. На те у дiвчат i ворiтця, щоб їх одчиняти. Я. Та нi! Пошлю от я цього листа чи нi? Л у к а. Як сто тридцять попереднiх. Я (тодi врочисто, категорично)._ Сьогоднi. Сам однесу! Л у к а. Сьогоднi треба нести лiтературу, i ти мусиш помогти. Ходiмо! Я. Завтра однесем. Л у к а. Ти хочеш справу соцiальної революцiї одкласти на завтра! Я. Анi подобини! Але знай. Луко: над свiтом полощеться в кровi прапор боротьби. Для чого? Щоб завтра замаяв над нами прапор вiльного труда. Та тiльки тодi, як над свiтом замає прапор вiчної любовi... Л у к а. К чорту твою вiчну любов! Сьогоднi нам на цехових зборах петроградський товариш сказав: "Мусимо, - каже, - припустити поїзд революцiї повним гоном до соцiалiзму". А ти його хочеш спинити на станцiї... (Передражнив)._ Вiчна любов! Я (з досади й образи, вслiд йому)._ Тiльки тодi, як Петраркою стане той, хто сьогоднi б'є жiнку, - наступить всесвiтня соцiальна весна. А ти її к чорту! Цiлу проблему! 7_ Я майже iду услiд за Лукою. Несу листа. Так. За iншої ситуацiї я б його порвав, як порвав сто тридцять попереднiх. Але ж тепер я змушений його однести. I я несу. Сходами, вниз, де живе вона. Але як його передати? Iду далi вниз. Бачу, як з пiдвальчика виходить лiтнiй робiтник, обважений пакунками лiтератури. На ним Л у к а. Н а с т я суне йому кусок паски, крашанки. Шепотить: - Нате. У дорогу. Л у к а. Ну от... (До лiтнього, жест на крашанки). Брати, товаришу Гамар? Релiгiю? Л i т н i й (сердито). Бери! Все одно з'їмо! Щоб не здибатися з Лукою, я повертаю нагору. Бiля дверей Пероцького чую - дзвонять куранти. По тому дзвiнок електричний. Г о л о с П е р о ц ь к о г о (до економки). Телеграма од А н д р е з фронту: "Здобув вiдпустку. Першого приїду, номером шостим". За пiвгодини вiн буде. Ванну i постiль, Анет. А менi, будь ласка, сьогоднiшнi витрати. Не ображайтесь, Анет. Я вам вiрив i вiритиму, але коли йде революцiя, треба щохвилини писати рахунки. Спасибi, Анет. (Читає). "За три замки до дверей одинадцять карбованцiв сiмдесят три копiйки". А за розбиту росiйську корону, Анет! Запишiть. На карб революцiонерам. I за страйк на моєму млинi - робiтникам. "За бром". Кому? Нам чи їм? Не смiйте купувати! Де пахне бром, там скоро смердiтимуть трупи. Не смiйте!.. Прибутки!.. Вiд Ступай-Ступаненка за квартиру десять карбованцiв п'ятдесят копiйок. I все? А за мезонiн? За пiдвал?.. Виселити! Я не боюся їхньої революцiї. Одного лише боюся, щоб не розпаляли фундаменту, на якому стояла Росiя, - єдностi й неподiльностi її. А не розваляють Ступай-Ступаненки - Росiя вистоїть i перестоїть яку завгодно революцiю. Росiя! Земля руськая! Русь! Де це так прекрасно грають? Анет, люба моя! Дiстаньте з гардероба мою унiформу. Я пiду до церкви, Анет! Пам'ятаєте Великоднiй ранок тисяча дев'ятсот тринадцятого року, Анет, берiзку за вiкном i зорю? Тодi Росiя пахла, Анет, а нинi!.. Смирно! Це я на свої мислi, Анет!.. Який хаос! Зменшiть витрати, Анет!.. Церемонiальним маршем! Мої мислi! Повзводно! Тихо. Певно, пiшов, бо чую другий голос. Син Пероцького - Ж о р ж и к: - Анет, дорогая! Ну? А н е т. Жорже! Папа приказав зменшити витрати. Ж о р ж. Я оддам! Слово майбутнього офiцера, оддам! А н е т. Жорже, зрозумiйте, грошей нема. Ж о р ж. Слово честi, оддам! Знайте: за мiсяць-два нас, старший клас кадетiв, попрямують у прапорщики. Ух, пiду я на вiйну! На бiльшовикiв! Вдарю, вдарю чобiтками, брязну, дзенькну острогами, гляну в дзеркало, а там (зафантазував)_ молоденький офiцерик, у погончиках блискучих, чорнi вусики... А н е т. Мiй хлопчику-мрiйнику! Ж о р ж. Хлопчику?.. (Навмисне брутально i все ж стаки наївно). Молоденький офiцерик, п'ять кондонiв у кишенi; ахм, - красуню! А н е т. (певно, очi великi, аж зблiдла). Жорже! Ж о р ж. Еntre nous soit dit! Ви, Анет, як Богоматiр, будете страждати, виряджаючи вашого хлопчика на вiйну. Розстебнете менi кiтель, начепите дукатика золотого i заплачете, як колись покiйна мамочка. А н е т, очевидячки, зворушена й розстiба ридикюля. За вiкном буде вечiр, як чернець смутний, i зоря, яко лампадник. Папа покличе. Знявши з носа окУ л яри, скаже вiн: "Ну, Жорже, будь слуга царевi щирий..." - I не мовить бiльше слова. А н е т, очевидно, виймає асигнацiю. До вокзалу рисаком. Ви зо мною. Папа ззаду. У салон-вагон ввiйду я, аж там жiнка незнайома, молода, прекрасна, ну як ви, Анет. (Цiлує). Лiктi в неї круглi, бiлi, груди, як у вас, Анет! Буде нiч, буде дорога, i розмови, i пригоди. (Ярливо цiлує, як жiнку). А н е т. (очевидно, жах i задоволення). Жорже!.. Я папу покличу! Ж о р ж (одсапавшись). Тяжко зiтхне паровоз у ту сторону, де вiйна. Свисне: на вiйну - вiйну-ну!.. Iмператор - Росiя - ура! Я поїхав на вiйну! _ 8__ Вихором пробiгає повз мене. До Зiньки. Стукотить. З i н ь к а. Хто? Ж о р ж. Це я! Можна до тебе? З i н ь к а (виглянувши). До "тебе"? Ж о р ж. До вас. З i н ь к а. Чого? Ж о р ж. Я прийшов... Хiба ти... Хiба ви не знаєте? З i н ь к а. Мами шукаєш чи, може, заблудив? Ж о р ж. Я прийшов... Папа мене прислав! Грошi одiбрати! Тi, що за квартиру нам. Папа сказав - виселить тебе, якщо не заплатиш сьогоднi. З i н ь к а (перемоглася). Ну що ж... Заходь, хазяїне. _ 9__ Сливе навшпиньках пiдходжу до заповiтних дверей. Стою. Перша хвиля свiтло-ярого а_lltgro_ _molto_ _e_ _con_ _brio_ спадає. Вона грає далi - свiтлий роздум бунтарного духу, вiчний спiв кохання. Раптом перестає:_ - А-а, мiй таток: пощипанi українськi вуса, сивенький чубок! Б а т ь к о (врочисто читає). "Учителя малювання та чистописання, українця запорозької кровi Iвана Степановича Ступай-Ступаненка лi-то-пис". В о н а (з гумором). Ой! Б а т ь к о. "Березня сьомого, року на Українi тисяча дев'ятсот сiмнадцятого. Мiсяць тому вночi не спалось - думалось: нiч така велика, як Росiя, а Росiя, як нiч, - не видно й не чути нашої України. А нинi читаю вiдозву нашої Центральної ради: народе український, народе селян, робiтникiв, трудящого люду... мiсяць минув, а яка одмiна! Благословляю революцiю!" В о н а. I я! (В тон). Благословляю! Б а т ь к о. "Березня двадцять сьомого. Читав, як у недiлю в Києвi вiдбулось велике .українське вiче. Сотнi, тисячi, десятки тисяч українцiв заприсяглися образом Шевченка не складати рук, аж доки не вiдбудована буде вiльна наша Україна. Присягаюсь i я! В о н а. I я! Не тiльки Шевченком, - тобою, твоїми вусами, твоїм сивеньким, таток, чубком. Б а т ь к о. "Тридцятого. Приснився пресвiтлої пам'ятi гетьман всiєї України Iван Степанович Мазепа". В о н а. I менi! Немов їхав автомобiлем, так? А за ним запорожцiв сила та все на велосипедах. Б а т ь к о. "Тридцять першого. Бiльшовики пишуть, що державних меж взагалi не треба. Вони за Iнтернацiонал. Це значить, i Україна без меж? Та як їм не соромно!" В о н а. Ой як їм не соромно! Б а т ь к о. Р. S. Треба розтлумачити їм, в чiм справа i що таке Україна. (Дописує). Обов'язково! (Читає). "Першого. Завтра Великдень. Думаю, чи потрiбен тепер Українi Бог? Думаю, що коли й потрiбен, то тiльки свiй, український. Iнакший зрадить або обдурить. Маринка грає цiлий вечiр якусь прекрасну рiч. Певно, українську, бо менi вчувається: сивоусi лицарi-запорожцi мчать кiньми вiчним степом по щастя-долю для своєї України". Особливо, де ти, Маринко, граєш скоро, да отак (наспiвує): цоки-цоки-цок-цок! Тру-ту-туї (Цiлує її). От заграй! Вона грає. Знову здiймається вгору з бунтарних глибин до зоряних просторiв хвиля свiтло-ярливого пафосу. За нею, здається, пливе пiд напнутим вiтрилом завiси освiтлений покут кiмнати: погруддя Шевченкове, квiти, вона над клавiром, батько з лiтописом i я за дверима. Ми пливемо над життям на кораблi "Арго" до вiчно прекрасних країн, кожний по своє золоте руно. Б а т ь к о. Соната? М а р и н а . Патетична. Б а т ь