Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   I

   Учитель ладинської школи Євген Корецький, прокинувшися в  своїй  камерi
18-го листопада 1905-го року, зараз згадав, що сьогоднi якраз виходить два
мiсяцi, вiдколи вiн попавсь у неволю. Вiн поїхав до Києва,  потрапив  туди
саме тодi, як вийшов манiфест 6-го серпня про Державну Думу. Всi розумiли,
що пiсля всього того, що було - пiсля кривавої вiйни  в  Маньчжурiї,  року
напруженої боротьби дома, пiсля всiх тих вiч, страйкiв, бунтацiй, пожежi й
кровi, несамовитих погромiв i народних бунтiв, - пiсля всього того це було
занадто мало, занадто блiдо. Кожен розумiв, бачив, що це  не  може  нiкого
задовольнити, що всi країни, всi народи  величезної  держави,  стисненi  й
досi в старих  путах,  не  заспокоюються  цим  малим  здобутком  i  справа
вiдбуватиметься й далi...  Люди  з  запалом  читали  прокламацiї,  в  яких
пояснялося, через що реформа не може, i не повинна нiкого задовольнити...
   З такою прокламацiєю в кишенi, з купкою нових книжок на полiтичнi  теми
та з папером, олiвцями й пiдручниками, купленими в школу, їхав Корецький з
Києва; i як вийшов з вагону на вокзал у своєму невеличкому городi, - зараз
же його арештовано.
   На допитах йому казано:
   -  А,  вы  там  конституционные   приговоры   составляете!..   Народные
избранники!.. Школа украинская!.. Контроль над бюрократиею!.. Ну-с, -  так
обождите немного: вы очень поторопились!..
   Вiдома  рiч,  що  й  арештовано  його  найбiльше  через  ту  справу   з
"конституционным приговором".  Звiсно,  справник  уже  давно  намагався  в
шкiльнiй радi, щоб Корецького скинуто  з  учителювання...  Але  все  ж  ця
справа наробила тодi великого шелесту в їх невеличкому городi. Корецьким i
його селом зацiкавилися поступовi люди з мiсцевої  iнтелiгенцiї....  Пiшла
справа навiть у пресу, - ну, звiсно, що все це  взято  було  до  уваги,  i
Корецький мусив "обождать немного" та й дожидає вже два мiсяцi...
   За цi два мiсяцi йому тiльки раз дозволено побачитися  з  жiнкою  -  на
десять хвилин при жандармi... Навiть дiтей не пустили, хоч Таля взяла була
обох... Тодi ще її не прогнали з школи, де вона була  в  його  помiчницею;
але тiльки через те, що за неї в  шкiльнiй  радi  оступився  Моловський...
Другого разу його може не бути, i тодi... З чого ж тодi вони  житимуть?  А
може вже й тепер треба про це питатися? Хiба вiн знає?  Скiльки  вже  часу
нiяких звiсток з волi! Спершу вiн мав деякi, бо приходили  до  тюрми  новi
арештованi. Знав, що з Японiєю вже замирили, знав про всякi розрухи... Але
от уже три тижнi нiкого нового не приводять, забрали й тих,  що  сидiли  з
ним у камерi, - нi газет, нi людей: нiчого не знає,  що  дiється  за  цими
мурами.
   Знає тiльки, що там життя кипить, люди борються, добиваються...  Горiла
його душа, пориваючися й собi туди ж... Хотiлося робити й боротися i  було
страшно жалко за своїм селом. Дев'ять рокiв вибув вiн там у школi.  Багато
його школярiв єсть таких, що купчаться коло його й Талi, як  одна  духовна
сiм'я. Скiльки книг з їми прочитано, скiльки розмов було!..  Трохи  знання
таки дано їм... Вiн з Талею передали їм частину свого власного я, вони мов
уже рiднi їм зробилися - як же не жалко їх покидати? А надто  тепер,  коли
ввесь народ зворушився, рветься до кращого життя, коли їм усiм  так  треба
допомоги - словом i дiлом... Звiсно, -

   Раз добром налите серце
   Вiк не прохолоне! -

   нiщо не зможе знищити зовсiм ту нацiональну й полiтичну свiдомiсть, яку
дали вони вдвох своїм учням,  але  все  ж  народ  живе  в  такiй  страшнiй
темрявi, що серед неї легко зблукатися навiть тому, хто, здається, нiби  й
знає дорогу!.. I так би хотiлося їх  усiх  бачити...  Найбiльше  Петра  та
Якова.
   Та де там їх  побачиш,  коли  й  Талi  до  його  не  пускають...  дiтей
навiть!.. Чого ж уже дiтей не пустили? Що тiї дiти могли вдiяти? I де вони
тепер усi троє? Чи  здоровi?  Ще  нiколи  не  було  йому  так  сумно,  так
жалiсно-болюче без їх... без тихих Талiних очей,  без  веселого  щебетання
дитячого...
   Хоч би на хвилину, на одну хвилину побачити!..
   Сiрi бруднi мури - загидженi, запляманi, холоднi - стискали його з усiх
бокiв. Тiльки там, крiзь грати невеличкого  вiкна,  високо,  мало  не  пiд
стелею, видко було клаптик блакитно-ясного неба з кiнчиком  бiлої  хмарки,
по краях прозорої, як серпанок. Осiннiй день  удався  теплий,  сонячний  i
здавався Корецькому тут, серед цiєї брудної темрявої камери, не осiннiм, а
весняним.  Думка  несамохiть  нагадувала  обсипанi  бiлим  цвiтом   вишнi,
запашнi, блискучi листочки на березах  i  довгi  срiблястi  вiти  вербовi,
похиленi над молодими гомiнливими хвилями веселої рiчки, що повилась серед
широкої зеленої луки з розкиданими по їй плямами жовтих  квiток.  Яке  все
було гарне, безмiрно-прекрасне, весняне... Як же без його жити? Хiба ж  це
можна? Хiба ж риба може без води жити? О, як вiн тепер розумiв,  як  добре
розумiв тих нещасливих!.. Непереможною силою тягло їх з тюремних мурiв,  i
вони йшли нi на що не зважаючи -  iшли  пiд  кулi  вартових,  на  голод  i
блуканину в сибiрськiй тайзi, не спинялись перед смертю  своєю  чи  чужою,
щоби тiльки  побачити  над  собою  широку  блакить  небесну,  щоби  почути
повiвання вiльного вiтру, щоби припасти намученими грудьми до матерi-землi
й цiлувати її, цiлувати божевiльними поцiлунками, ховаючи лице  в  пахучiй
молодiй травi!.. О, за один такий день можна йти на все, зробити все!..
   Брязнули  ключi  коло  дверей,  грюкнув  засув.   Принесено   звичайний
уранiшнiй чай.
   - Горяченького! - промовив солдат-доглядач, ставлячи на  стiл  жестяний
чайник i кладучи франзолю.
   Корецький нiчого не вiдказав йому. Машинально, не думаючи  про  те,  що
робить, став поратися з чаєм, потiм швиденько випив його, мов роблячи  те,
чого не мiг не зробити з повинностi, лiг на лiжко, заплющив  очi  i  знову
почав мрiяти.
   А що, якби справдi спробувати? Не всi ж утечi кiнчаються нещасливо.  Бо
доки його тут держатимуть, це невiдомо.  Може  навiть  зашлють  кудись  на
пiвнiч або на Сибiр... кудись мiж якути... Хiба  там  менше  небезпечностi
смертi? Аби грубий деспот-тюремник виявив свою грубiсть  трохи  в  бiльшiй
мiрi, а невiльник запротестував проти цього,  -  от  уже  й  готова  якась
якутська трагедiя... А якби зараз вирватися туди -  на  зеленi  луки,  пiд
сонячне небо! О!..
   Вiн зiрвався з лiжка i обiйшов камеру попiд  мурами,  озираючи  їх.  О,
дуже мiцнi! Вiн спинився перед вiкном, подумав... Звичайно, коли перепиляв
би грати та мотуза путящого, то можна бути внизу... Але ж унизу пiд вiкном
буде двiр, а треба бути за двором. Ну, то як же?
   Корецький почав пригадувати собi, що вiн саме бачив, проходячи  двором,
уявляв план його, та нiяк не мiг дорозумуватися, де саме вiн  опинився  б,
коли б iзлiз мотузом з вiкна у двiр. Здається, це вiкно з  причiлку.  Коли
так, то тодi, ставши на землi, вiн повинен пройти до рогу будiвлi, перейти
двором до середньої брами, нею вступити в другий двiр, тодi знову брама  й
аж тодi воля.
   Так. Але ж саме в його пiд вiкном ходить вартовий,  бiля  першої  брами
другий, а брама замкнена i ключ у воротаря... так само й з другою  брамою.
Нарештi там, за останньою брамою, знову вартовий...
   Що ж вiн з ними з усiма робитиме? Поперед усього свiй вартовий, той, що
пiд вiкном... Корецький устав i пiдiйшов до вiкна... Ось чути  його  ходу.
Вiн обходить частину будинку: проходить проз вiкно, завертає за рiг,  тодi
знову назад проз вiкно й завертає за  другий  рiг,  стрiваючися  з  другим
вартовим. Ну, то треба...
   А що це за галас такий там, на волi? Мов який  ярмарок  чи  базар.  Але
тут, - вiн добре знає, - нiколи не буває  нi  ярмаркiв,  нi  базарiв...  А
такий галас, мов величезне стовпище людей гомонить i  вигукує...  Нi,  вже
затихло.
   Дак треба скористуватися з того часу, як вартовий завертає за рiг тюрми
й не може бачити його вiкна. Чи можна встигнути?
   Але галас на волi не  втихає.  Чути  якiсь  окремi  вигуки,  тiльки  не
розбереш що... А! догадавсь: це певне не на волi, а в дворi:  привели  або
виводять  великий  гурт  рештантiв,  вони  стовпились  у  дворi  й  чогось
галасують... Може сваряться промiж себе...  може  з  начальством  лаються,
"неповиновенiє оказують", як каже доглядач, а може так просто галасують...
   Ану, порахує ще вiн,  скiльки  часу  вартовий  буває  за  рогом  тюрми.
Пiдождав, поки вартовий, здавалося йому, пiдiйшов до рогу будiвлi й  почав
рахувати. Раз, два, три... нарахував усього сто тридцять один... То  треба
держати вiрьовку напоготовi, прив'язану... За яких 15 -  20  секунд  можна
бути вже внизу, долi - саме тодi, як вартовий  буде  за  заднiм  рогом,  i
пробiгти до брами...
   - Щоб набiгти на другого вартового, що стоїть на тiй брамi, -  пiдказав
вiн сам собi. - Нi, це дурниця, з цього нiчогiсiнько не буде.
   То це ввесь його план руйнується й нема нiякого способу?
   Але що це?.. Знов крик iще дужчий...
   - Урра-а-а!..
   Чого тi рештанти радiють? Не розумiє!... Якась дурниця!..
   Хiба пiдкопатися? Ще б пак, - з другого  поверху!..  Пробити  помiст  i
пролiзти в перший поверх... там сидять "уголовнi"...  треба,  щоб  i  вони
згодилися тiкати... Ну, але з їми  справа  небезпечна:  коли  б  навiть  i
згодилися, то в їх завсiгди так трапляється, що вони когось задавлять  або
зарiжуть... якогось вартовника, або що... ну, а вiн  -  убивати  людину...
Нi-нi, - з ними треба облишити!..
   Ну, а якi ж iншi способи? Просто коридором?..
   Але все ж брами з вартовим не минеш! - знову сам себе перепинив. - Яким
би способом не вийти, - завсiгди вийдеш у двiр, а з двору брама з вартовим
неминуча... Неминуча, - пiдкреслив вiн слово думкою.
   Безнадiя вже впивалась йому в душу, всмоктувалась у неї, мов  п'явка  в
тiло... Лiг на лiжку, закинув руки  за  голову,  заплющив  очi.  Не  хотiв
думати, не хотiв почувати... Але почував - її, ту п'явку, що всмокталась у
душу...
   Скiльки ще буде тут? Мiсяць? Пiвроку? Рiк? Поки впаде режим?
   Поки впаде!
   Вiрив, що це буде, що неминуча це рiч, але коли вона здiється?.. Всьому
є кiнець, але коли вiн буде?
   А гинути тут, або там, - серед сибiрських  тундр,  далеко  вiд  рiдного
краю!..
   Коло дверей забрязкало замком, грюкнув,  одсуваючися,  засув.  Чого  це
вони знову пруться? Звичайно ж у такий час не ходять, а сьогоднi спокою не
дають!
   Не ворухнувся i навiть не розплющив очей, як хтось увiйшов до камери.
   - Вас требують у контору, - почувся голос.
   Корецький розплющив очi, - перед ним стояв один з доглядачiв.
   - Чого?
   - Не могу знать... требують... i щоб немедлено...
   - Може жандарський офiцер приїхав?
   - Не могу знать...
   Корецький лiниво, нехотя пiдвiвся, взяв бриля й пiшов попереду, а за їм
слiдком  доглядач.  Перейшли  коридором,  зiйшли  вниз  у  двiр.  Вiн  був
порожнiй. А де ж тi рештанти, що галасували?
   - Що тут у дворi за крик був? Рештанти чи що кричали? - запитався вiн у
доглядача.
   - Не могу знать... -  одказав  той  звичайною  фразою,  а  тодi,  трохи
помовчавши, додав: - То не в дворi... там, на вулицi, значить, крик...
   - Чого ж?..
   Той стиснув плечами.
   - Без понятiя народ... Вольнєнiя...
   Може б вiн казав ще що, але в цю мить до їх пiдiйшов старший  доглядач,
i вiн замовк. Пiшли  втрьох  по  схiдцях  нагору,  i  незабаром  Корецький
опинивсь у конторi, - в невеликiй бруднiй хатинцi.
   Вгорi на стiнах два старi царськi портрети, якiсь iнструкцiї в  рямцях,
- їх так позасиджували мухи,  що  вже  мабуть  i  не  дочитаєшся,  що  там
написано. Пiводчинена шафа з паперами... два  столи,  позастилуванi  синiм
папером, обляпанi чорнилом... на столах купи паперiв... За бiльшим  сидить
начальник тюрми, - товстий, брезклий  чоловiк  з  заспаним  обличчям.  Вiн
зиркнув на Корецького.
   - Тут нащот вас  бумага...  -  Витяг  папiрець  i  глянув  на  його.  -
Освобождаетесь...
   - Як? - спитався Корецький, не ймучи вiри.
   - Освобождаетесь, говорю...  Распишитесь  в  получении  ваших  денег  и
часов...
   Вiн  штовхнув  до  Корецького  якусь  книгу.  Корецький,  не   читаючи,
розписався  тремтячою  рукою,  упхнув  до  кишенi,  не   рахуючи,   грошi,
годинника...
   - Отведи их - пусть соберутся, - звелiв начальник старшому доглядачевi.
- Тогда освободить, - могут идти...
   Вернувшися до камери, Корецький не поскладав, жужмом  покидав  у  кошик
свої речi й ледве мiг дiждатися, поки солдат iзв'язав їх. Тодi не пiшов, а
бiльше побiг коридором i вниз по схiдцях, - ледве солдат з кошиком  за  їм
поспiвав.
   Тiльки вони вийшли в другий двiр, зараз Корецький почув, що  за  брамою
на вулицi якийсь гомiн. Та вiн про це не  думав.  Пас  нетерплячими  очима
руки забарного воротаря, що, не поспiшаючись,  методично  стромляв  своїми
товстими пальцями ключ у замок,  повертав  його  там,  одмикав...  Нарештi
вiдiмкнув, витяг замок, грюкнув, одсуваючи, засувом... Корецький нахилився
тим часом, узяв з землi кошик за вiрьовку i ступив в одчинену  хвiртку  на
вулицю.
   I враз опинився серед стовпища:  юрма  людей  стояла  коло  самiсiнької
брами - мужчини, панночки... З несподiванки  вiн  спинився,  дивлячись  на
людей.
   - Корецький! - кинув хтось серед стовпища.
   - Урра-а-а!.. Корецький!.. Урра-а-а!..
   I враз хтось вихопив у його з рук кошика, його самого  пiдхопили  чиїсь
руки, багато рук, i вiн заколихався над  головами  великого  стовпища,  що
залило  ввесь  майданчик  перед  тюрмою.  Просто  перед   Корецьким   маяв
величезний бiлий прапор з написом  червоними  лiтерами:  "Амнiстiя".  Далi
червонiло ще кiлька прапорiв - менших.
   - Урра! - загремiло ще дужче. - Урра, Корецький! Хай живе свобода!..
   - Панове, що ви робите?  Не  терзайте  ви  так  чоловiка!..  -  почувся
знайомий Корецькому голос. - Треба на звожчика!..
   - Звожчика!.. Давай звожчика!.. - загукало кiлька  голосiв.  Корецького
спустили додолу.
   Стовпище розступилося, покидаючи прохiд,  i  на  кiнцi  його  Корецький
побачив фаетон.
   - Прошу вас, Євгене Петровичу, - промовив  той  же  знайомий  голос,  i
Корецького взяв пiд руку чоловiк з чорною бородою, - добре  знайомий  йому
адвокат Яковенко. Мiж двома  лавами  людей  -  панiв,  робiтникiв,  панiй,
панночок - вони пройшли до фаетону. Корецький сiв у його, з ним  Яковенко,
а  навпроти  ще  двоє  людей,  -  всi  троє  стискали   руку   Корецькому,
здоровкалися  з  ним,  поздоровляли  "з  визволенням",  але  Корецький  не
розумiв, хто тi двоє, i не розбирав, що з ним дiється.
   - Рушай до думи!.. - звелiв Яковенко. - Швидше! Конi  рушили.  Але  все
стовпище посунуло за фаетоном, обступило його, i вiн мусив їхати ходою.
   - Ну, хвала боговi, -  таки  добилися!  -  казав  Яковенко.  -  Знаєте:
прокурор i жандарми нiяк не хотiли вас випускати. А  я  кажу...  я  був  у
депутацiї од мiтингу... я кажу: для самої  властi  краще,  коли  випустите
його, нiж коли доведете до нещастя... Адже перед тюрмою  стоїть  стовпище,
готове  щомить  розбивати  браму...  Ну,  вони   й   сами   помiркували...
Згодились... Тепер ми просто на мiтинг... Всi вимагають, щоб ви там  були,
хочуть вас бачити...
   - Який мiтинг? - ледве мiг спитатися Корецький. - З якого приводу?
   - Як з якого? - здивувався Яковенко. - Ах! то ви, бiдолашний, нiчого не
знаєте!.. Ви не читали телеграми... Панове! - гукнув вiн у стовпище. - Вiн
не читав телеграми... Дайте телеграму!.. Швидше!..
   - Телеграму! Телеграму!.. - розкотилося мiж народом,  i  кiлька  рук  з
великими аркушами простяглося до  фаетону.  Яковенко  взяв  один  i  подав
Корецькому.
   - Ось читайте: "Височайший манифест..." Конституцiя!..
   Тремтячи як у пропасницi, почав Корецький  читати.  Очi  не  слухались,
якось перескакували по словах, якийсь туман застилав лiтери...
   - Читайте голосно!.. - Голосно хай хтось читає!.. - Почулося гукання. -
Знову хай читають!..
   Яковенко взяв у когось iз рук ще один аркуш, устав у фаетонi, що  ледве
посувався серед стовпища, i, держачись однiєю  рукою  за  передок,  другою
пiднявши вгору бiлий аркуш, почав читати манiфест:
   - "...даровать  населению  незыблемые  основы  гражданской  свободы  на
началах  действительной  неприкосновенности   личности,   свободы   слова,
собраний и союзов", - одбивалося в вухах у Корецького голосне читання, але
зараз же його покрили ще голоснiшi вигуки:
   - Урра-а!.. Да здравствует свобода!.. Да здравствует конституция!..
   - "...Установить, как незыблемое правило, чтобы никакой  закон  не  мог
восприять силу без одобрения Государственной Думы"...
   - Ура!.. Да здравствует Государственная Дума!.. А  Яковенко  читав  уже
iншу телеграму. Уривки долiтали до вуха Корецькому:
   - "Известие о подписании конституции распространилось  в  Петербурге...
Едва они собрались, как принесли со станка оттиски манифеста... Предложили
почтить народ, мужественно завоевавший свободу".
   -  Ура!..  Хай  живе  народ!..  Хай  живе  свобода!..   Геть   тюрми!..
Амнiстiя!.. Амнiстiя!..
   Корецькому стиснуло горло, вiн  почував,  що  коли  не  вдержиться,  то
зараз, зараз у його ринуть з очей сльози. Вiн заплющив очi i зцiпив зуби.
   Процесiя помалу посувалася, i Яковенко тим часом розказував:
   - Уночi ми получили манiфеста в редакцiї... Зараз же  рiшили  випустити
його окремим плакатом... У десять годин вiн уже по всьому городу  гуляв...
Народ висипав на вулицi, - ну, звiсно, мiтинг... Стали говорити.  Амнiстiя
- перше слово... Панове, - каже доктор Лавренко, - поки дадуть амнiстiю  з
Петербургу, - не забувайте, що в нашiй  тюрмi  сидить  борець  за  волю  -
Корецький. Добиваймось, щоб його випущено!.. Ну, звiсно,  в  такi  хвилини
юрба не мiркує довго... Так i шугнули до тюрми, -  хотiли  силомiць...  Та
вже ми  вмовили  взятися  до  легального  способу...  Ну,  ото  й  вибрали
депутацiю з нас трьох: я, доктор Юрковський та Павло Семенович... - i  вiн
показує на тих двох, що сидять навпроти  Корецького,  i  тодi  тiльки  вiн
пiзнає їх.
   А Яковенко все говорить. Вiн швидко, поспiшаючись,  уривками  переказує
Корецькому подiї  двох  останнiх  мiсяцiв:  з'їзд  земських  i  городських
дiячiв,  повсюднi  мiтинги,  розрухи  по  городах  i  селах  i,   нарештi,
величезний  страйк  залiзничникiв  та   iнших   робiтникiв,   що   спинив,
спаралiзував економiчний рух усiєї величезної держави... Все це  Корецький
чує, але спершу розумiє  тiльки  частину  казаного,  уривки...  Та  помалу
починає призвичаюватися до всього того, що тут iз  їм  трапилося,  починає
розумiти його i своє становище серед цих нових подiй. I невимовна  радiсть
обнiмає  його,  аж  iз  глибу  душi  починає  рости  щось  велике,  гарне,
непереможне... I воно хоче вирватися на волю, виявитися чимсь - криком,  -
чим-небудь, аби тiльки виявитися.
   - Стiй! Стiй!
   Фаетон спиняється, й Корецький помiчає, що стовпище побiльшало.
   - Виходьмо... приїхали, - каже йому Яковенко.
   Вiн виходить. Яковенко бере його за руку й починає протискуватися крiзь
натовп.
   - Пропустiть... пустiть, панове! - говорить адвокат. - Дайте пройти  до
помосту, - дуже пильна справа.
   Люди нехотя поступаються i пропускають у вузький прохiд  -  щiлину,  що
зараз же знову затуляється за їми.
   Корецький з Яковенком довго протискуються тим проходом, аж поки нарештi
ноги їх намацують щось нiби схiдцi.
   - Обережнiше... обережнiше... не  впадiть!..  Отут  схiдець...  -  каже
Яковенко й тягне за руку Корецького вгору, все серед того ж натовпу.
   Корецький силкується не впасти, намацує ногами серед  чужих  нiг  якiсь
нiби дошки i сходить усе вище й вище, увесь час дивлячися вниз i пильнуючи
своїх рухiв.
   - Ну, прийшли! - говорить Яковенко.
   Корецький пiдводить голову i бачить перед собою  стiл,  поставлений  на
якомусь помостi, а за столом  якогось  добродiя...  Вiн  зараз  же  пiзнає
доктора Лавренка й розумiє, що це голова мiтингу. Бiля його за  столом  ще
двоє: один  сидить,  а  другий,  зовсiм  незнайомий  Корецькому,  молодий,
чорнявий чоловiк з худим обличчям, говорить промову.
   I враз спершу стиха, а далi все голоснiше й голоснiше чується навкруги:
   -  Корецький!..  Корецького  привезено!..   Випустили!..   Визволено!..
Корецький!.. Корецький!..
   Голова мiтингу Лавренко повертається й бачить  Корецького.  Вiн  швидко
встає i стискає йому руку.
   - Який я радий... - але голос уривається йому,  а  навкруги  змагається
все дужчий i дужчий крик:
   - Корецький!.. Корецький!..
   Чорнявий промовник замовкає. Лавренко махає  обома  руками  на  натовп,
просячи мовчання. Як трохи притихає, вiн голосно, на ввесь майдан, гукає:
   -   Громадяни!   Воля   справдi   наступила...   Перший   день   нашого
конституцiйного життя вже зазначився: перед нами вже не в тюрмi, а на волi
один з борцiв за його, за щастя народне, - Євген Петрович Корецький.
   - Ура, Корецький!.. Ура!.. Хай живе воля!.. Ура, Корецький!..
   Корецький бачить перед собою море голiв, а над ним  -  геть  скрiзь  по
майдану  -  купаючись  у  золотому  сяйвi,  в'ються,  то  згортаючись,  то
розгортаючись, червонi прапори з якимись написами... А он один бiлий -  це
той, що написано: "Амнiстiя"... i  чорний...  Прапори  мають,  море  голiв
хвилюється, руки знiмаються вгору - махають брилями, бiлими хустками...  I
навкруги з будинкiв - у вiкнах,  на  ганках  i  навiть  на  покрiвлях  теж
товпляться люди, махають хустками, прапорцями, i могучий голос визволеного
народу гремить аж до осяйного, радiсного, щасливого неба:
   - Хай живе воля!..
   Помалу крики втихають, руки з брилями й  хустками  втомляються  махати.
Корецького садовлять тут же за стiл. Чорнявий  оратор  може  кiнчати  свою
промову. Корецький дивиться на стовпище. Воно залило ввесь майдан i ближчi
частини вулиць, що сходяться до  його.  Студентськi  кашкети,  робiтницькi
брилi, жiночi брилики,  дорогi  панськi  брилi,  навiть  цилiндри,  -  все
змiшалося в одну величезну  мiшанину...  Он  кiлька  селянських  шапок,  -
мабуть селяни з ближчих сiл... Он три бiлих хусточки  сестер  з  Червоного
Хреста... I скрiзь, скрiзь червонi стрiчки -  в  петельках,  на  брилях  i
бриликах... Он якийсь  хлопчик  без  шапки.  Злiз  на  лiхтарний  стовп  i
обв'язує його смужкою червоної китайки. А он два офiцерськi мундири... нi,
то вiйськовi  лiкарi...  i  в  тих  навiть  червонi  стрiчки  в  петельках
пальта... Поки Корецький роздивляється, чорнявий  промовник  говорить  про
важнiсть моменту, про велику  справу  визволення  пролетарiату,  та  його,
видимо, не дуже слухають i ледве вiн змовкає,  -  зараз  зривається  новий
крик:
   - Корецького... просимо Корецького сказати!.. Хай Корецький каже!..
   Лавренко повертається до Корецького.
   - Мусите говорити.
   Корецький блiдне i, не змагаючись, устає. Про що вiн говоритиме, -  сам
не знає, але почуває, що те велике й гарне, що наростало й наросло у  його
в душi, зараз вихопиться на  волю.  Вiн  простягає  руку  i  ввесь  майдан
стихає.
   - Громадяни! - починає вiн. - Не вам мушу я розказувати, якими  святими
сльозами, якою благородною кров'ю змочено шлях визволення... I нiколи  цих
слiз i кровi не пролилося стiльки,  як  тепер,  та  зате  ж  i  нiколи  не
добувалися ми такої вiдповiдi, як тепер. Це вперше  почули  ми  слово,  що
нагадує те, чого ми хочемо. Поки що - це тiльки слово, на паперi написане,
але вiд нас залежить, щоб воно сталося дiлом... I на це ми  повиннi  тепер
оддати усю свою силу, ввесь свiй розум, всю свою любов до волi.
   Вiн говорить i враз помiчає там, серед стовпища, просто  помосту,  щось
знайоме... Блакитна вуалька на простенькому бриликовi, а пiд ним...  Невже
це вона? Невже це Таля?.. Так-так, - вона,  запевне  вона!..  Дивиться  на
його, смiється, киває йому... Безмiрна радiсть обнiмає  його  всього,  вiн
усмiхається широким щасливим усмiхом i слова самi рвуться йому з уст:
   - Тут, у нашому городi,  може  на  цьому  саме  майданi,  де  ми  тепер
зiбралися  вiдсвяткувати  зорю  нового  життя  нашого,  сходилася   колись
козацька рада, рада вiльного, рада визволеного українського народу. Тяжкою
боротьбою добув собi народ волю, визволився з пут, щоб справдити в рiдному
краї iдеали громадської волi, рiвностi... Правда, ми програли  тодi,  сили
темряви й неволi, сили похмурого деспотизму  були  дужчi  за  нашу  молоду
новонарождену волю, - вони зламали її... Але тi iдеали, за якi  наш  народ
боровся, не жалiючи свого життя, - тi iдеали не могли в душi його  зламати
нiякий деспотизм, нiяка темрява. I та велика перемiна, яка тепер робиться,
- не чужа вона нам: ми ждали її, виглядали її в темнiй неволi крiпацтва, в
тяжкому поневiряннi пiсля крiпацького життя, боролися за неї, - i ось вона
прийшла, сподiвана й рiдна нам! I коли був час, що народ наш порiзнився  з
iнтелiгенцiєю, то тепер цей час минувся: народ вирiс, народ  зробився  вже
свiдомим творцем свого власного щастя i  та  свiдомiсть  об'єднує  його  з
iнтелiгенцiєю в одну  велику  сiм'ю.  I  ця  сiм'я  борцiв  iде  назустрiч
золотому сонцевi визволення робочих мас, визволення рiдного народу i  всiх
народiв з iржавих пут старої неволi... Воно горить,  сяє  вже,  це  золоте
сонце, i кличе нас:  вперед!  вище!  до  високостiв  щасливого,  вiльного,
могучого робiтницького життя!..
   Буря оплескiв, крикiв: "браво! слава!" громом гремить серед  майдану  i
знову мають хустки й прапорцi, i сяють радiснi очi з-пiд брилика з  синьою
вуалькою...

   II

   Вже було надвечiр, як Корецький їхав удвох iз жiнкою додому. Вони  були
на майданi, аж поки скiнчилося вiче, потiм, укупi з Яковенко'м,  опинилися
в редакцiї газети - Корецький трохи працював у їй,  даючи  туди  дописи  й
невеликi  статейки,  а  тепер  пiшов  на   збiрку   спiвробiтникiв:   мали
обмiркувати справу, як далi держатися. Поставлено було:  стати  цiлком  на
той грунт, що  манiфестом  17-го  листопада  заведено  волю  слова,  й  не
посилати  газети  на  попередню  цензуру.  Корецький   узявся   перекласти
по-вкраїнському  й  пояснити  манiфест,  щоб  завтра  ж  можна  було  його
видрукувати й розiслати пiслязавтра вкупi з газетою та й так  пустити  мiж
люди. Яковенко ручився за друкарню, що  вона  не  зречеться  друкувати  на
пiдставi манiфесту, - вiн навiть  уже  забiгав  туди  по  дорозi  i  трохи
поговорив там про це. Видимо було, що  пресi  належатиме  у  всiх  дальших
подiях величезна роль, ще бiльша, нiж досi... Корецький дуже добре розумiв
усе те й залюбки згодився пристати до роботи. Певний був, що трохи  згодом
вернеться знову до своїх школярiв i цього йому дуже хотiлося, але поки  що
- газета була справою перворядної ваги. Вiн мав у  їй  говорити  переважно
для села i вимовив собi право писати по-українському.
   Пiсля цього Корецького закликали ще на одну збiрку, але хоч  i  кортiло
там бути, - дужче хотiлося додому. I тепер вони їхали  вдвох.  Поштарський
возик торохтiв шляхом, малий хлопець поштарiв то ляскав батогом,  то  щось
мугикав собi пiд нiс. Таля оповiдала про те, що дiялося в  їх  дома  й  на
селi, поки вiн був у неволi. Дiти  були  здоровi,  вона  також...  Другого
вчителя в школу досi не прислали й вона,  як  могла,  сама  справлялася  з
усiєю роботою. Це було й добре: коли б прислано вчителя, труднiше  було  б
Корецькому вернутися на стару свою посаду. Ну, але завтра вiн школярiв  не
побачить: довiдавшися вже опiвднi про манiфест, вона зараз  пустила  дiтей
додому, зробивши їм задля такої подiї на завтра свято,  а  сама  мерщiй  у
город... Як ставилися дiти до арешту свого вчителя? О, дуже добре! Вiн  не
може собi уявити, як дуже  поширилася  тепер  свiдомiсть  у  їх  на  селi.
Пам'ятає, як перед двома роками зроблено трус у лiкаревого сина-студента й
арештовано його? Тодi темнота сiльська казала, що вiн  "хвальшивi  бумажки
робив". Тепер же, як його арештовано, то по  селу  скрiзь  так  i  казано:
"забрано, бо за мужицьку волю оступавсь". Дiти ж це чують... ну, та й дуже
вони його, Євгена, люблять... Це, що вiн вертається,  наробить  їм  багато
радощiв, - от вiн побачить...
   Як їх органiзацiя? О, дух у  їй  чудовий!  Було  кiлька  збiрок.  Тричi
збиралися в лiсi на Петровiй пасiцi. Вона не на всiх збiрках була, але  це
дарма; там тепер усiм порядкує Петро. Такий, як i попереду, бiльш думає, а
мало говорить, та кожне слово до дiла. О, вiн знає, як треба  порядкувати,
- вiн ще дужче їх згуртував!..
   I Якiв... Такий талановитий хлопець, дотепний, тiльки. часто гострий  i
нетактовний.  Дарма,  -  Петро  все  залагоджує.   Вiн   найсвiдомiший   i
найнепохитнiший за всiх буде.
   - Знаєш, Якова та Йвана, Петренкового Йвана... їх кликано на допит - за
тебе  питалися...  Чому  саме  їх,  а  не  кого  iншого,  -  ми  не  могли
зрозумiти... Вони прегарно там поводилися i тепер  тiльки  пiдсмiюються  з
тих...
   - А взагалi селяни як? -  питався  Корецький,  нахиляючися  до  Талi  i
пригортаючи її до себе близько, близько...
   - Слухай, поштар же... - шепотiла вона, пручаючись.
   - Вiн куняє, - смiючись одказав Корецький, цiлуючи її в очi. -  Ну,  то
як же взагалi селяни?
   - О, в тому ж то й сила!.. Наша органiзацiя... трьох десяткiв душ у  їй
ще нема... а зумiла пригорнути до себе все село... Тiльки  такi  багатирi,
як Семенюта,  Старостенко,  Карпенко,  -  тiльки  тi  держаться  окремо  й
вороже... вся бiднота пiшла за нашими... У громадi - куди нашi, туди й уся
громада... Бач, я ж iще й не сказала!.. Яка я  роззява!..  Недавно  ж  уся
громада постановила: вимагати, щоб тебе  випущено  й  вернено  в  школу...
Списали постанову й послали... Багатирi та їхнi полигачi -  черносотенники
- хотiли були протестувати, та громада так на їх загукала!.. Урвалася  вже
їм ниточка!.. Нашi гору взяли... Ах, Геню!..
   Голос у Талi радiсно тремтiв, як вона швидко про все це розказувала, її
справдi обнiмала безмiрна радiсть - i того, що Євген вернувся, i того,  що
конституцiя, i того, що в їх на селi так гарно!..
   - Ах, Геню!.. Розумiєш ти? Тепер уже зовсiм не те!.. Зовсiм!..
   I  вона  сiпала  Євгена  за  руку  i  все  розказувала  й  розказувала,
переливаючи своє почування i в його, примушуючи й його  тремтiти  радiсним
тремтiнням. I враз серед оповiдання засмiялася, сама себе перепинивши:
   - Нi, ти не знаєш... Просто  диво!..  Степан  Валюшний...  ну,  отой  -
Стукачiв   зять...   Розумiєш,    приходить    колись...    "Дайте    менi
соцiал-демократичеську  прокламацiю".  -  "Нема,  -   кажу,   -   в   мене
соцiал-демократичеської прокламацiї!" "Дуже погано, - каже, -  треба,  щоб
була, бо наша партiя за демократичеську республiку стоїть". "А яка ж  ваша
партiя?" - питаю. "Як то  -  яка?  Наша  соцiал-демократичеська  росiйська
партiя... До нас агiтатор приїздив i завiв у  нас  партiю..."  Думала,  що
побрiхує, як звичайно... Розпиталася - аж нi. Служив вiн щось  мiсяцiв  зо
два чи зо три в городi... чи на заводi,  чи  дворником  десь,  -  не  знаю
доладу... Вернувся на село вже з книжечками, а  тодi  й  справдi  за  його
слiдом приїздив аж двiчi агiтатор, органiзував їх... На другiй збiрцi було
там кiлька й наших... та вони не пристали.
   Таля глянула  на  хлопця-поштаря,  що  дрiмав  на  передку,  i,  зовсiм
притулившись на груди до чоловiка, заговорила тихше:
   - Був i в мене... той агiтатор... Умовляв, щоб i ми до їх... Звiсно,  я
кажу, що нi... А вiн усе впевняє: ввесь народ  вже  свiдомо  горнеться  до
соцiал-демократизму i незабаром, каже,  ви  опинитесь  з  своєю  маленькою
купкою зовсiм самотнiми "за бортом..." Саме воно! - думаю собi...
   - Багато ж там людей? - спитався Корецький.
   - Вони кажуть, що бiльш як сто... Але Петро довiдався певне, що  тiльки
сорок сiм.
   - Все ж досить багато за такий короткий час.
   - О, вони дуже рухливий народ! Бiгають, метушаться,  раз  у  раз  у  їх
збiрки, лiтератури багато...
   - Не знаєш, хто там у їх? Таля назвала декого.
   - Так собi люди, - промовив Корецький. - Ну, та все ж  добре,  що  вони
ворушать людську думку.
   - Та це добре... погано  тiльки,  що  трохи  задираються  з  нами...  А
завзятий народ. Валюшний,  дак  той  навiть  таке  каже:  "Знаємо  ми  ваш
парламентаризм!" -  "Та  що  ж  ти  знаєш?"  -  питає  Петро.  "Господство
буржуазiї, - каже, - а вас ми розкасируємо!"
   Євген  i  Таля  обоє  засмiялися,  уявляючи  собi  Валюшного   з   його
витрiшкуватими очима, з його наївною вiрою, що над скарбами горять  свiчки
вночi  й  через  те  вiн  таки  найде  колись  скарб,  i  з  фразами   про
"парламентаризм" i "господство буржуазiї".
   Вже  смеркалося.  Вони  їхали  в  темрявi  м'якою  накоченою   дорогою,
близенько пригорнувшись одне до одного. Хлопець-поштар давно  вже  дрiмав,
похитуючись на передку, i конi самi собi бiгли добре знайомим шляхом.  Ось
уже замигтiли перед ними вогники в вiкнах ладинських хат, i незабаром вони
в'їхали в село. Поштар прокинувся, свиснув на  коней,  ляснув  батогом,  i
конi побiгли швидше.
   Дарма, що буденний день, а на  вулицi  було  чимало  народу,  найбiльше
чоловiкiв, i всi про вiщось жваво розмовляли. Корецький зрозумiв, що це  -
вiдгук сьогоднiшньої подiї. Вiн би залюбки спинився поговорити з ними,  та
додому тягло ще дужче. I вони швидко минали людей, здоровкаючися  з  ними.
Дехто пiзнав Корецького, i в темрявi чулися голоси:
   - Дивись: учитель!.. Вернувся!.. Вже випустили... Ось нарештi й  школа.
Та половина, де клас, темна, а друга, де їх  квартира,  дивиться  великими
освiченими вiкнами, їх дожидають.
   Конi спинилися перед  рундуком.  Корецький  перший  збiг  на  схiдцi  й
кинувся в  хату.  Спинився  на  мить,  заслiплений  свiтом...  Було  повно
людей... Стiл серед хати... самовар парує на столi...
   - Євген Петрович приїхали!.. - скрикнула, сплеснувши руками,  наймичка,
баба Химка.
   -  Татоцко  приїхав!..  Татоцко  приїхав...  -   задрiботiла   маленька
бiлоголова Лiда, в'ючися коло колiн у батька.
   Корецький ухопив її на руки та й почав цiлувати їй  щоки,  великi  сiрi
очi, ручки...
   Тодi спустив її додолу, натрапив на  бабу  Химку,  поцiлувався  з  нею,
потiм побачив  перед  себе  сивобороде  обличчя  шкiльного  сторожа,  дiда
Терешка, i з ним почав цiлуватися... Враз почув поважний дитячий голос:
   - Як це ти, татку, з усiма здоровкаєшся, а мене не помiчаєш?
   Шестилiтнiй чорноголовий Володько заявляв претензiю за  неуважнiсть  до
його особи. Серед смiху покривджений вмить опинивсь  у  батька  на  руках,
обняв його за шию... Держачи його на однiй руцi, другою Корецький  стискав
руки Петровi й Якову i цiлувався з ними, а Володько вже пручавсь:
   - Ну, тепер пусти: я ж не маленький, щоб на руках сидiти.
   Знову смiх...
   - Ми вас тут уже давно дожидаємо, - казали гостi.
   - А ви ж як довiдалися, що я приїду? - спитався Корецький.
   - Дак ми ж у городi на мiтингу були, -  вiдказав  Якiв.  -  Ще  й  Iван
Петренко з нами... Тiльки вiн ще в городi зостався, а ми  зараз  вернулися
додому пiсля мiтингу... Та вже все село знає, що вас випущено...
   Ледве посiдали за стiл, - почулася тупотнява в сiнях i ввiйшло ще  троє
товаришiв: один, так само, як Петро з Яковом, колишнiй школяр  Корецького,
тепер уже молодий батько, а двоє - старших хазяїнiв з тих,  що  ходили  на
читання  до  вчителя  й  потiм  пристали  до  громадки.   Знову   почулися
привiтання. Таки посiдали,  заходилися  пити  чай...  Говорили,  уриваючи,
перескакуючи вiд одного до одного, поспiшаючись про все сказати... Петровi
й Якову страшенно сподобався мiтинг.
   - От якби й у нас, у Ладинцi, зiбрати  такий  мiтинг!  -  казав  палкий
Якiв, i очi в його так i блищали iскрами енергiї й радощiв.  -  Як  би  це
добре було - розказати про все людям!
   А Петро, завсiгди мовчазний, так i сяв  увесь  своїм  нечепурним  тихим
обличчям з глибокими сiрими  очима.  Як  звичайно,  трохи  горблячися  над
столом своїм мiцним тiлом, вiн казав:
   - Треба!.. Дуже треба!.. Люди цiкавляться... Дехто як вернувся з базару
з города та як привiз звiстку про манiфест, то  зараз  деякi  кинулись  до
попа питатись: який там манiфест про волю вийшов.
   - А що ж пiп казав? - спиталася Таля, наливаючи чай.
   - Не знаю.
   - А я знаю, - озвався Панас, один з старших хазяїнiв, високий чоловiк з
пiдстриженою бородою. - Двоє йшло - Демид та Корнiй...
   - А, Демид! - перепинив Корецький. - А як його порубана рука? Загоїлася
вже зовсiм? Бо я тодi не вспiв догоїти...
   - Загоїлася  -  вже  робить.  Каже,  що  ви  його  знову  на  хазяйство
настановили...
   - А на читаннях буває?
   - Нi, пiсля вас нi разу не був.
   - Шкода... Ну, то що ж пiп?
   - Ну, то вони ото пiшли, дак i я з їми: ану, думаю,  послухаю,  що  пiп
казатиме. Каже: все те брехня, нiякого манiфесту нема.
   - От такої! - здивувався Корецький. - Та невже?
   - Та хiба ж ви не знаєте, який вiн у нас?
   - Та знаю; але щоб уже й манiфесту не признавав, то цього вiд  його  не
сподiвався.
   - I багатирi нашi, - казав далi Панас, - не признають манiфесту; кажуть
- то пани та "демократи" вигадали. По хатi озвався смiх.
   - Вигадали!.. Ну, вони дуже скоро побачать, що це не вигадка!..
   Корецький почув, що щось дряпається до його на колiна. Це була  Лiда  -
лiзла з своєю найулюбленiшою лялькою. Батько посадив її на колiна.
   Знову загомонiли, але дiвча все вовтузилось i штовхало батька.
   - Що тобi, Лiдо? Нащо ти менi ляльку даєш?
   - Соб татоцко грався...
   В хатi засмiялися, але Таля поважно пояснила:
   - Вона рада, що татко приїхав, i дає йому свою ляльку.
   Батько дякував дочцi й обiцявся конче погуляти з нею i  з  її  лялькою,
тiльки трохи згодом. А Володько, стоячи навпроти, прихилившись  спиною  до
шафи, поважно i трохи погордливо промовив:
   - Татко не може гратися лялькою... Мужчини в ляльки не  гуляються...  Я
татковi намалював книжку.
   - Яку книжку? - спитався Корецький.
   - Книжку  зробив  i  всю  малюнками  змалював,  щоб  тобi  було  на  що
дивитися... Я завтра  тобi  подарую,  бо  сьогоднi  тобi  нiколи...  А  не
ляльку... - I потiм  додав,  поглядаючи  на  Лiду:  -  Страшенно  маленькi
дiвчата люблять лазити на колiна.
   - Ну, ти, великий, - засмiявся Корецький, - iди краще  й  ти  сюди,  до
мене.
   Великий спершу завагався, але  не  вдержавсь  i  собi  полiз  на  друге
колiно.
   Баба Химка принесла вдруге нагрiтий самовар i як вона його становила на
стiл, - щось завовтузилось у Корецького бiля нiг.
   - Катай, Катай прийшов! - закричав Володько, скакуючи з колiн.
   - Собака вскочив: це ж я дверi кинула! - скрикнула баба Химка.
   Величезний чорний пес радiсно виляв хвостом,  штовхав  носом  у  колiна
Корецькому i клав на їх свої товстi лапи.
   - Не займайте його, не займайте! - кричав  Володько  Химцi,  що  хотiла
виганяти Катая. - Вiн прийшов поздоровкаться з  татком!..  Мамусiчко,  дай
йому булки... Адже сьогоднi татко вернувся, - треба й йому булки!..
   - I скибоцку... i скибоцку ковбаси! - жебонiла Лiда. Зчинився  гамiр  i
метушня. Нарештi Катая зоставили  в  хатi,  дали  йому  булки  i  скибочку
ковбаси, i вiн розлiгся бiля нiг у Корецького, пораючись iз своєю вечерею.
   Одчинилися дверi i ввiйшов Iван Петренко ще з двома товаришами.
   -  Знаєте,  що  в  городi  робиться?  -  попитав  вiн,  ледве   вспiвши
привiтатися.
   - А що?
   - Ходять по городу якiсь хулiгани та  й  розказують,  що  це  фальшивий
манiфест, - "демократи" вигадали... А вигадали на те, що хочуть землю  щоб
не мужикам, а щоб жидам досталася... бо всi демократи - то або жиди, або з
жидами полигалися...
   - Ну, та й дурниця! - вигукнув Якiв.
   - Он,  кажуть,  у  "домократичеських"  бумажках  написано  "равноправие
евреев", а землю щоб усiм, - ну, значить i жидам... А ви  знаєте,  скiльки
жидiв? То це тепер мужиковi вдвоє менше припаде землi  через  жидiв...  Це
вони нашим же селянам, що в базарi були, розказують. Бач, - кажуть, -  якi
жиди плодющi, а як дати їм землi,  то  й  удвоє  плодитися  будуть;  i  не
схаменеться мужик, як усю землю  посядуть...  а  мужик  тодi  в  найми  до
жида... Цар хотiв, щоб усю землю мужикам оддати, а демократи - щоб пополам
iз жидами... Це так селянам... А городським кажуть, що жиди  вам  торговлю
перебивають та дурять вас, та  десь  за  городом  начебто  в  iкону  та  в
царський  портрет  стрiляли...  I  полiцейськi,  чи  що,  якiсь  iз   тими
хулiганами: так, кажуть, так...
   - Оце вигадали чорт вiть що!
   - Треба, - кажуть хулiгани, - "жидiв" i  всiх  "демократiв"  бити...  i
всiх тих, що за демократiв та за манiфест... погром треба зробити...
   - Ну, нi, - погрому ми їм не попустимо зробити, - промовив Корецький. -
Нам справдi неминуче треба  зiбрати  в  Ладинцi  мiтинг  i  все  це  людям
вияснити.
   Почали радитися, коли збирати. Завтра була  середа,  буденний  день,  -
народ за дiлом... Краще б у недiлю... Одначе, щоб якого лиха  чорносотенцi
тим часом не наробили... Ну, гаразд  -  спробувати  завтра  пiсля  обiд...
Корецький уранцi швиденько сходить на часину в редакцiю, а Петро з  Яковом
оповiстять про мiтинг тим  часом.  Стали  обмiрковувати,  як  упорядкувати
вiче, хто й що там говоритиме... Було вже пiзно, як порозходилися гостi.
   Корецький зостався сам у своїй  свiтлицi.  Лампа  привiтно  осявала  зо
столу всю цю захисну хатку, полицi з книжками... портрети письменникiв  на
стiнах... велику гравюру в рямцях: Рафаелева мадонна в крiслi з Христом на
руках... бiлий Шевченкiв бюст на столi... .
   Корецький переступив у другу хату. Там  стiл  уже  був  порожнiй,  дiти
спали й тiльки бiляву та чорняву голiвки видно було з-пiд  лiжникiв.  Талi
не було.
   Вiн вийшов у садок i пiшов стежкою. Нiч була  свiжа,  але  не  холодна.
Далекi зорi мигтiли привiтним промiнням. Корецький  пройшов  аж  до  кiнця
стежки,  туди,  пiд  великi  дерева,  де  був  ослiнчик.  Там,   на   тому
ослiнчиковi, вiн побачив темну постать.
   - Ти, Талю? - спитав вiн, пiдходячи.
   Це була вона, але не вiдказала нiчого. Сiв бiля неї i взяв її за  руки.
Враз почув, що вона хлипає.
   - Талю! - злякався вiн. - Що тобi, серце? Ти плачеш ?
   Таля припала йому на груди i заплакала ще дужче.
   - Талю, моє дороге серденько! Скажи, чого ти?
   - Господи, невже ж таки справдi... справдi?..  -  шепотiла  вона  крiзь
сльози.
   - Що? Пiп справдi? - питався Корецький, не розумiючи.
   - Невже ж таки справдi нiчого цього не буде?
   - Чого?
   -  Цього  всього...  Цих   тюрем...   засланцiв...   неволi...   мук...
шибениць... кровi... I люди будуть жити вiльно - як люди, не як раби...  i
як брати... i нiколи воно не вернеться?.. Нiколи?..  Невже  ми  дожили  до
цього?
   I вона знову вся затремтiла з ридання. А вiн  пригорнув  її,  гладив  i
цiлував їй голову i, не почуваючи, як його власнi сльози  капали  Талi  на
обличчя, казав:
   - Не буде, серце, не буде неволi!..  Скiнчилося  її  панування...  Буде
нове життя... вiльне... братерське життя... щасливе...
   I вони  плакали  вдвох  сльозами  великого  щастя,  сльозами  намучених
неволею i визволених невольникiв...
   А вгорi над ними  мигтiли  зорi  привiтним  сяєвом  i  теж,  здавалося,
казали:
   - Не буде... не буде неволi!..

   III

   Другого дня, тiльки вставши, Корецький вийшов у шкiльний  сад.  Громада
дала до школи величенький двiр - десятини з пiвтори, i  за  дев'ять  рокiв
пробування в цiй школi Корецький, працюючи то сам, то вкупi  з  школярами,
зробив з того двору путящий садок. Молодi яблунi, грушi й вишнi вже третiй
рiк добре родили i щороку на спаса  Корецький  робив  своїм  школярам,  що
працювали в саду, маленьке свято, надiляючи їх садовиною.
   Вiн пройшов стежкою, помiж берегами зеленої росяної трави, аж  до  краю
садка. Там кiлька старих дубiв та липа, що росли тут ще  з  давнiх  давен,
робили гарний холодок, - тут вiн укопав столик з ослоном. Вiн  згадав,  як
учора знайшов тут плачущу Талю, i ввесь  учорашнiй  день  ожив  перед  ним
одразу. Як казка, чарiвний i дивний був той день... така казка,  що  перед
нею блiдли найфантастичнiшi з усiх казок, якi вiн знав. Убогий парубок, що
заходив у город, шукаючи роботи, i несподiвано ставав там  царем,  не  мiг
почувати й половини того, що почував вiн, Корецький, вийшовши  несподiвано
з тюрми, щоб промовляти на вiчу до визволеного народу!..
   Вiн пiдiйшов до краю саду, до тину. Зараз там починався яр,  а  по  той
бiк його, просто саду, стояли пiвзруйнованi  будiвлi  старої  цегельнi.  В
однiй з тих халабуд торiк вони ховалися - вiн з Талею й дiтьми,  -  як  їх
зненацька захопив дощ. Iшли вiд Петра, й дощ ударив такий, що  треба  було
зараз же ховатися. Забилися в найдальший куток, де  не  протiкало,  i  там
сидiли, смiючися, на купцi старої соломи. Яр тут робив колiно попiд селом,
попiд городами, i перiя хат, видна вiдцiля  ззаду,  теж  робила  колiно  i
здавалась величезною дугою, один кiнець якої був школа, а  другий,  просто
проти неї, геть далеченько - Петрова хата, з якої видко було  сюди  тiльки
покрiвлю. Корецький стояв i дивився на село, потiм знову пiшов садом. Було
тепло. Вiн позирнув угору на  синє  небо,  на  сонце,  що  вже  височенько
пiдбилося, i несамохiть почав проказувати:

   Висне небо синє,
   Синє, та не те;
   Сяє, та не грiє
   Сонце золоте.

   - Нi, ще грiє! - подумав вiн, усмiхаючись i залюбки почуваючи на своєму
тiлi його тепло. - Та й як би ж воно не грiло -  тепер,  коли  невольникам
засяла воля? - додав вiн i сам собi радiсно засмiявся.  -  Хоч  природа  й
байдужна до наших радощiв i мук, але тепер мусить же й вона радiти!
   I,  все  ще  всмiхаючися,  вiн  широко  дихнув  запашним   холоднуватим
повiтрям.
   "Дышется легше, в три четверти груди..." -  вихопився  йому  з  пам'ятi
вiрш Некрасова про закордоннi вiльнi краї.
   - А ми хочемо й будемо дихати на всi груди! - сказав вiн  сам  до  себе
вголос i знову засмiявся.
   Почув галас i гавкотню. Озирнувся до школи й побачив, що стежкою  бiгло
троє: поперед усiх величезний чорний Катай; вчепившися йому в спину однiєю
рукою, поспiшався за ним Володько, а  трохи  далi  швидко-швидко  лопотiла
коротенькими нiжками бiлоголова Лiда. Катай з великої втiхи  гавкав,  дiти
верещали i всi втрьох бiгли просто на Корецького.
   - Чаю пити мама кличе!.. - силкувався перегукнути Катая Володько.
   - Цаю, мама!.. цаю, мама!.. - пищала й собi Лiда.
   - Гав-гав-гав! - додавав своє Катай.
   Катай плигнув Корецькому аж на груди i вимазав його лапами, дiти  опали
батька. Втихомиривши їх усiх, Корецький пiшов  додому.  Назустрiч  їм  уже
йшла Таля, - її худеньке личко було все рожеве,  вона  трохи  щулилась  од
сонця, що било їй просто в вiчi, а бiляве волосся  здава  лося  золотим  у
сонячному промiннi.
   Сiвши в хатi за стiл,  Корецький  знайшов  на  своєму  мiсцi  зшиток  з
написом на першому боцi друкованими лiтерами: "Дарую татковi  Корецькому!"
Це був зшиток Володькових малюнкiв: там були - все з пiдписами - i "татко,
як вiн у школу йде", i "мамуся Лiду веде", i сам Володько, i баба Химка  з
дiдом Терешком, i Катай - усi страшенно  похожi  один  на  одного,  тiльки
Катай  трохи  одрiзнявсь  од  iнших.   Усi   були   вертикальнi,   а   вiн
горизонтальний. Корецький залюбки  зостався  б  розглядати  цi  малюнки  й
базiкати з дiтьми, але вже був час iти в город у редакцiю.  Нехотя  взявся
за шапку. Але на порозi зустрiв його Петро, зблiдлий i затурбований.
   - Що тобi таке, Петре? - здивувався Корецький.
   - Ви нiчого не чули, Євгене Петровичу?
   - Нiчого... А що?
   - В городi жидiв б'ють...
   - Та нi!..
   - Я оце тiльки з городу... Ходять  хулiгани  з  дрючками,  з  ломами...
Розбивають крамницi, все, що там є, розтягають  або  трощать  на  гамуз...
Жидiв, якi попадуться, б'ють без жалю... Я сам одного вбитого бачив...
   - А що ж полiцiя?
   - Полiцiя... По городу кажуть,  що  вийшов  дозвiл  на  три  днi  жидiв
бити... Полiцiя ходить слiдком та дивиться... та смiється.
   Корецький споважнiв... Видима провокацiя...
   - Та тут ще й у нас не без лиха, -  казав  далi  Петро.  -  Вже  з  тих
хулiганiв кiлька душ i до нас прибiгло... Зiбралися в Семенюти... Там  уже
з ними i Карпенко, i Старостенко, i Валюшний...
   - Як? Валюшний?.. Та вiн же...
   - Еге, минулося!.. Тепер уже  кричать  усi  гуртом:  "Домократи  хочуть
землю в нас одiбрать та жидам оддать, -  не  попустимо!"  Ходять  улицями,
бiлий хлак собi почепили... Приїхав  становий  та  їм  назустрiч:  "А  што
реб'ята, какая сотня гору  бере:  красная  чи  чорная?"  -  "Чорная,  ваше
благородiє!" "Хто у  вас  тут  первий  зачинщик?"  Вони  всi:  -  "Учитель
Корецький!" "Ви його провчiть, реб'ята!"  -  "Провчимо,  ваше  благородiє,
так, що не буде й рясту топтать!" "Нет, зачем так, - штоб чего плохого  не
вышло: ви его только потрепайте хорошенько!" - "Та ми  вже  знаєм  як:  не
буде бiльш не то на мiтингах, а й нiяк говорити!" "Ну, как знаєте!  Крепко
держiтесь... Ура!" - Тодi всi: ура! Вiн поїхав, а вони пiшли пiд монополiю
та й стали там пити... Треба поспiшатися, Євгене Петровичу, а то щоб скоро
й тут вони не були...
   - Євгене, що ж це?.. - почувся тремтячий  голос,  i  Корецький  побачив
перед себе зблiдле Талiне обличчя з широко розкритими очима.
   Корецькому теж забило на мить дух, але вiн перемiгся. Трохи помовчав  i
промовив:
   - Талю, тобi треба забрати дiтей i пiти звiдси.
   - А ти, Євгене?.. А ти?..
   - Я зостануся тут.
   - Але ж подумай, Євгене: вони ж тебе вб'ють!..
   -  Не  вб'ють...  Я  повинен  бути  тут,  щоб  спинити   їх,   умовити,
втихомирити... школу зберегти... А ти йди!..
   - Нi, в такому разi i я повинна тут бути, i я зостануся!
   - А про дiти й забула, Талю? Вони ж можуть так їх перелякати, що на все
життя зостанеться... - промовив Корецький, показуючи на Лiду, що  спокiйно
гралася з собакою, та на Володька, що вже прислухався до розмови.
   Таля глянула на дiтей i похилила голову...
   - Але ж ти!.. Ходiм i ти з нами!.. - говорила вона,  вхопивши  його  за
руку.
   - Не можу, моє серденько, - тихо вiдказав Корецький, помалу  визволяючи
в неї свою руку. - Не барися, - пожалiй дiтей!.. Iди до Петра... Вiзьми  з
собою Химку, хай вона понесе Лiду... А Петро проведе вас...
   - Треба сповiстити наших, - казав Петро. - Я вже до  декого  по  дорозi
забiгав, та як на злiсть тiльки Якова та Панаса дома й застав... Василь та
Дмитро в городi, Iван десь пiшов... Треба ще до декого...
   - Але поперед усього одведи їх... Дiти вже були готовi,  -  можна  було
йти. Але Таля знов спинилася.
   - Євгене! що з тобою буде?
   - Нiчого не буде... Я їх умовлю... Iдiть!
   Вiн поцiлував жiнку, дiтей, що нiчого не розумiли, i повiв їх з хати  в
садок. Пiшли не вулицею, а через яр. Корецький стояв на хвiртцi i  дивився
їм услiд. Пiдождав, поки яр перейшли раз, удруге i покрились за вербами на
городах, - тодi завернувся додому.
   Дома нiкого не було, бо й дiд Терешко одпросився ще зранку задля  свого
дiла додому. Корецький пройшов у клас, обiйшов його мовчки, вернувся назад
у свою свiтлицю, пройшов i по їй, поторкав полицi з  книжками...  перейшов
до Талiної хати, поглянув на дитячi лiжка, поторкав засув на  вiкнах...  i
схаменувся: чого це вiн ходе? Треба не ходити та дивитися, а подумати,  що
робити.
   Вернувся до своєї хати, сiв бiля столу. Вiн заспокоював Талю,  але  сам
не був спокiйний. Надiявся, що вмовить їх, але...
   Якби були товаришi з громадки, його учнi, - можна було б од погромникiв
одбитися: певне їх уже не так багато... Але їх нема...  та  й  оборонитися
нiчим - з голими руками не оборонишся... Нi, коли  вiн  чим  переможе,  то
словом... не словом власне, а всiм своїм попереднiм життям, усiм,  що  вiн
тут робив i зробив... Адже громада не раз йому дякувала... Так, громада...
Але вiн матиме тут дiло не з громадою, а з  погромниками  -  з  звичайними
хулiганами або з людьми, доведеними до  хулiганства  брехнею  про  вiддану
жидам землю...
   Ще й з п'яними... Що таким людям уся його попередня  робота,  все  його
життя?
   Одначе не можна ж так зоставатися, треба ж щось  робити,  приготуватися
до боротьби!..
   Приготуватися до боротьби... проти кого?  Проти  того  народу,  з  яким
укупi хотiв стати за його право жити людським життям?
   Нi, це не може бути!.. Щоб тi самi люди, з якими вiн дев'ять рокiв жив,
як свiй, працював, якi знають усе його життя i всю  його  прихильнiсть  до
їх, щоб цi самi люди прийшли його розбивати?!.. Це  щось  нелюдське,  щось
таке, що не мiститься у його в головi, чого вiн зрозумiти не може.  Це  не
може бути!
   А в душi почував, що це бути може, певний був, що це наближається...
   З улицi почувся гомiн... Спершу тихий, потiм усе дужчий та дужчий...
   Устав, пiдiйшов до вiкна... Гомiн побiльшав, чути було багато  голосiв,
але нiкого не було видко за завороткою.
   Корецький вийшов на рундук i  вiдразу  побачив,  ступнiв  п'ятдесят  од
себе, стовпище.
   Попереду, галасуючи, без шапки, розхристаний i  видимо  п'яний,  швидко
йшов високий худий чоловiк з розкудланою бiлявою  бородою.  Вiн  вимахував
руками i раз у раз вигукував:
   - Рiшу!.. рiшу!..
   Це був Гаврило, - Корецький пiзнав його. Зараз бiля його йшов  здоровий
парубок у пiджаку, з картузом на потилицi - Михайло-старшиненко, розбишака
й п'яниця. Далi сунула купка старiших i молодших чоловiкiв, теж видимо  не
тверезих - чоловiка з десяток. В руках у декого були ломаки, а  вгорi  над
ними телiпався на дрючку бiлий хлак з  написом,  якого  Корецький  не  мiг
розiбрати. За ними, трохи вiддалiк, ще душ двадцять, а ще далi i по  боках
-  дитинчата,  зацiкавленi  надзвичайною  подiєю.  Вся  юрба   галасувала,
ворушилася i швидко наближалася до школи. Корецький  зiйшов  з  рундука  i
став на землi.
   - Он вiн!.. Он вiн стоїть!.. - почулися голоси. Стовпище пiшло тихше  i
спинилося за кiлька ступнiв од Корецького. Галас стих.
   - Здоровi були, люди добрi!  -  промовив  Корецький.  -  А  що  скажете
доброго?
   Всi мовчали, - нiхто не зважувався вiдповiдати... Враз почувся голос iз
середини:
   - А те скажемо, що не бунтуйсь!..
   - Не бунтуйсь!.. Рiшу!.. - крикнув Гаврило i протяг  обидва  кулаки  до
Корецького.
   - Хто ж бунтується? - спитав Корецький. - Я  стою  собi  спокiйно  коло
своєї хати, а  ви  прийшли  до  мене  з  кулаками,  з  ломаками...  Хто  ж
бунтується?..
   Стовпище знов замовкло, а Корецький говорив далi:
   - Може я покривдив кого? -  так  скажiть,  люди  добрi!  Кожен  чоловiк
помиляється: може й я яку кривду  кому  зробив,  -  нехай  скаже.  От  ви,
Демиде, - озвався вiн до молодого  ще  чоловiка  з  темною  борiдкою  i  з
ломакою в руцi, - може ви що скажете? А як ваша рука? Чи не болить  тепер?
Добре робите нею?
   Демид почервонiв i нiяково заговорив:
   - Та нi... спасибi вам... як ви вигоїли, то тепер  усе  добре  роблю...
Дай, боже, вам здоров'я!
   - Хвалити бога!.. А з вас, Семене, вже не править Семенюта тi пiвсотнi?
   - Нi, я  нiчого...  Спасибi,  що  поклопотались  тодi  в  городi  -  не
править...
   - Кажiть же, люди добрi, кому й яку кривду я зробив?  -  питався  знову
Корецький.
   - Та нi... Кривди од вас не  знали...  спасибi  вам!..  Запомагали  нас
завсiгди... То вже дякуємо... - загомонiли серед стовпища окремi голоси.
   - Може  дiти  не  так  учив?  Може  навчав  їх  красти,  пити,  батькiв
зневажати?..
   - Нi, за дiтей спасибi... Дiти нiчого... Гарнi дiти виходили од вас...
   - Та що ви його слухаєте? - скрикнув налазячи Гаврило, але  його  зараз
же спинили:
   - Стривай, не репетуй!.. Дай чоловiковi сказати!..  Ще  поспiємо,  коли
що...
   - Та що казать! - скрикнув сердито Семен. - Яка  там  кривда!..  Нiякої
кривди од вас не було!.. Це нас збили та й годi... Манiфестом отим!..
   - Манiфестом? - перепинив  Корецький.  -  Гарний  манiфест  цар  дав  i
сьогоднi не треба нам нi гнiватися, нi битися, а  брататися  треба.  Такий
манiфест, щоб не було знущання з людей, щоб виборнi з народу  люди  кращий
лад завели...
   - А землю?!.. А  жидам  землю  мужицьку  оддати,  то  не  ви,  проклятi
демократи, вигадали?! - заверещав чийсь голос, i Корецький  побачив  перед
себе перекривлене зо злостi обличчя Валюшного.
   - Жидам землю! Землю жидам!.. - репетував Гаврило, соваючи кулаки.
   - Люди добрi!.. - почав був Корецький.
   - Бий його, брехуна! - скрикнув старшиненко Михайло i, розмахнувшись  з
усiєї сили, вдарив Корецького в висок.
   Корецький схитнувся, але вдержавсь, ухопившися за. штахетки.
   Але ту ж мить кулаки посипались йому на голову, на обличчя, на плечi.
   Вiн пiдняв був руки, щоб захистити голову, i враз  побачив  перед  себе
по-звiрячому злобне обличчя  Демидове,  а  в  його  руках  високо  пiдняту
ломаку.
   Корецький бачив, як вона мелькнула в повiтрi, як упала йому на  голову,
- i враз утратив притомнiсть.

   IV

   Сонце дуже пекло в голову й вiн прокинувся.
   Але сонця над їм не було, тiльки голова горiла, мов її припiкало  лiтнє
сонце. Хотiв доторкнутися до неї i почув, що руцi боляче ворушитися.  Таки
звiв руку, доторкнувсь, - щось мокре й липке  застигло  в  його  на  лобi.
Глянув - i побачив на руцi кров.
   Силкувався зрозумiти - де вiн i що з ним.
   Вгорi було  небо,  заслане  сiрими  хмарами.  Помалу  пересувалися,  то
купчилися, то розлазилися - нуднi й огиднi. Дивився на їх i  не  розбирав,
де вони взялися. Нарештi зрозумiв, що вiн не в хатi,  а  на  дворi.  Збоку
бiля себе побачив штахети, торкнувся рукою внизу, - лежав долi. Здивований
хотiв швидко пiдвестися, але в голову стукнуло так, що впав назад i  мусив
кiлька часу полежати. Тодi помалу пiдвiвся й сiв, зiпершись на штахети.
   Глянув на школу й побачив  побитi  шибки.  Вiдразу  згадав  усе:  п'яне
стовпище, кулаки, ломаку в Демидовiй руцi... потому, мабуть, був погром...
   Сидiв якийсь час, потiм посилкувався i встав. У  голову  стукало,  свiт
туманiв у очах. Помалу, спираючися на бильця, зiйшов по схiдцях на  рундук
i ввiйшов через сiни в свою свiтлицю.
   Просто перед порогом  лежали  черепки  а  кинутої  об  помiст  лампи  i
смердiла калюжа керосину. Розламана на шматки полиця валялася серед  хати,
а  замiсть  книжок  скрiзь  було  накидано  купи  роздертого,   пом'ятого,
потоптаного ногами паперу. Стiл жалiбно похилився додолу, держачись тiльки
на однiй нозi, а все, що було на йому - папери, каламар, рямцi, бюст - усе
в друзках лежало долi; i бiлi грудочки гiпсового Шевченка втоптано було  в
чорну калюжу з каламаря. Вся хата була закидана якоюсь  мiшаниною  шматкiв
дерева, клаптiв паперу,  склянок,  лика  з  роздертого  матрацу  i  чогось
такого, що його вже Корецький не мiг i пiзнати, чим воно було - таке  воно
було побите,  знiвечене,  потоптане.  Здавалося,  нiби  якийсь  величезний
страшний цiп залiзний помолотив усю хату на гамуз. Дуже щиро понищено було
книжки - Корецький не мiг побачити нi однiєї  цiлої  -  тiльки  клаптi  та
порожнi поламанi оправи. По всiй хатi лежали великi картки з iлюстрованого
Данта, а на купi  побитих  пляшечок  з  шкiльної  аптечки  лежала  частина
"Iсторiї культури", - вiн пiзнав її по малюнках. Переступаючи через  увесь
цей мотлох, пiдiйшов до дверей у другу свiтлицю i саме на  порозi  побачив
рамцi з великої Рафаелевої Мадонни: зiрвано її зо стiни,  кинуто  так,  що
вона одним кiнцем зiперлася на порiг, а потiм продавлено наскрiзь чоботом.
Чобiт оддавив голову дитинi й Мадоннi  i  позоставалися  тiльки  скалiченi
безголовi тiла. Корецький пiдняв малюнок, подивився й нащось положив  його
на купу потовченого мотлоху.
   Тодi переступив у другу свiтлицю...
   Здалося,  що  то  снiг.  Придивившися,  побачив,  що  то  пух  бiлий  з
розiрваної подушки. Вiн укривав увесь помiст i  купу  уламкiв,  що  лежали
долi. Два дитячих лiжечка залiзних, поламанi й  покрученi,  скорчилися  як
двi калiчки, посеред хати, а шматки порубаних сокирою матрасикiв розкидано
було скрiзь. На одному з шматкiв та сама лялька, що вчора  приносила  йому
Лiда, лежала впоперек, розкинувши руки, але  без  голови;  черепки  з  неї
валялися бiля стiни: певне хтось розбив її голову об стiну, а тодi  кинув.
Комод лежав, вивернувши пробиту чимсь стiну, а  шухляди  з  його  валялися
зовсiм порожнi. Порожня була й одежна шафа з вирваними дверками, але трохи
пороздираної одежi де-не-де валялося по хатi.
   У кухню тiльки глянув, проходячи проз неї  -  там  була  купа  побитого
череп'я. Вийшов у сад.
   Зараз од вiкон тяглися бiлi смуги пущеного на вiтер пiр'я. Далi...
   Далi не було зовсiм саду. Квiтчанi грядки витоптано  -  чорнiла  порита
земля. Сила молодих дерев лежала викручена з землi, жалiбно виставивши пiд
холод осiннього неба нiжнi  обiрванi  корiнцi,  перемiшанi  з  землею.  Од
бiльших дерев стояли самi стовбури з пучком гiлок угорi, а знизу все  було
обламане, оббите ломаками, i купи гiлок  то  з  зеленим,  то  з  пожовклим
листом умирали коло кожного дерева долi. Тiльки великi дуби й липа  стояли
незайманi; але вiд столика пiд їми зостався тiльки стовпчик, а  ослiн  був
переломлений надвоє. Той самий ослiн, на якому вчора, пiд  зоряним  небом.
Таля й вiн плакали з  радощiв,  що  вже  не  буде  бiльше  неволi  й  мук,
насильства й кровi...
   Пройшов далi i вийшов у хвiртку. Стежка вiд неї збiгала  вниз,  в'ючися
по кручуватих ребрах яру. Корецький пiшов нею, помалу ступаючи. Побачив на
стежцi нiж  з  виделкою;  трохи  нижче  блищав  долi  загублений  грант  з
самовару.
   - Певне несли сюди... - подумав Корецький.
   Аж на днi в яру знайшов ще  одну  загублену  рiч:  блакитненьку  Талiну
хусточку.  Цю  вже  вiн  пiдняв,  спинився  i,  дивлячись  на  неї,  почав
згадувати...
   Таля... Що саме вiн мусить зробити... щось до Талi...  Але  що  саме?..
Торкнувся рукою до лоба, знову почув кров i спустив руку...
   Таля... Таля...
   Ах, так!.. Треба довiдатися, що з Талею, з дiтьми...
   Пiшов швидко-швидко деручися кручуватою стежкою вгору. Видрався скоро i
стояв уже бiля цегельнi, але в голову  знову  застукало,  почала  обнiмати
млость. Боявся, що впаде, не хотiв лежати тут  i  ввiйшов  у  темну  шопу.
Хитаючися, пройшов аж до краю її, аж туди, де колись ховався з дiтьми  вiд
дощу, i впав там на солому, втративши притомнiсть.
   Два знайомих голоси:
   - Та нема його тут, - казав один; i Корецький добре пiзнав Валюшного.
   - А, бiс його батьковi!.. - Дали ми, брат ти мой,  зiвка!  -  одповiдав
другий, i це був старшинин Михайло. - Утьок уже! Треба було тодi вернуться
до його та глянуть, чи тьоплий, чи вже захолов.
   - Ну, так треба ж було додому поодносить, - одказав Валюшний.
   - Набрались бебехiв тягти, а дiло забули... Я взяв часи - i довольно  з
мене: буду я всяку дрянь таскать.
   - А Захарко!.. Захарко!.. - зареготався Валюшний.
   - Хо-хо-хо! - додав свого Михайло.  -  I  знам'я  своє  покинув  та  за
самовар!..
   - Та горо... ха-ха-ха!.. городами!.. - не вгавав Валюшний. - А  вода  з
його дзюрить!..
   - Ну, брат ти мой, -  дали  чосу!..  Хоч  i  не  добили,  а  дали...  I
попользувались нашi... На мене пiджак - як улип... А в тебе шапка як?..
   - Прийшлась, - одказав Валюшний.
   - Добра шапка, - похвалив Михайло, - на десять год стане...  Чорт  його
знає - хтось грошi виняв з партаманєту...  Партаманєт  знайшов,  а  деньги
якийсь сукин син уже витяг... А  в  учителя,  должно,  були...  Ну,  брат,
пайдьом дальше!.. Пошукаємо ще...  Ех,  єслi  б  найтiть:  вже  б  я  його
догладив по головцi оцiєю залiзячкою.
   - Добрий шворiнь...
   - Пайдьом дальше!..
   Вийшли. Помалу затихала хода...
   Корецький зрозумiв: вони шукали його. Але вже не  було  нi  страху,  нi
бажання втiкати чи боронитись. Якась байдужiсть  страшенна...  i  втома...
Сон налягав на очi... Заплющив їх i зразу ж заснув.
   Прокинувся, як уже було зовсiм  темно.  Вдивляючися  в  темряву,  ледве
помiтив трохи яснiший клаптик хмарного неба, видний крiзь дверi в  другому
кiнцi шопи. Пiдвiвся i встав, - почував у собi силу. Голова не болiла  вже
так. Мiг iти. Куди?
   Вiдразу все згадав. Не знає, де Таля й дiти i що з  ними.  Страх  обняв
його. Кинувся з шопи й вибiг пiд небо.
   Глянув через яр на школу: нi одно вiкно не свiтилося. Дома нема  її,  -
мусить бути в Петра. Позирнув туди, де уявляв собi Петрову хату, але й там
було темно. Невже вiн так довго спав, i  це  вже  була  глупа  нiч?  Хотiв
глянути на годинник, але не знайшов його. Згадав, що Михайло хвалився його
годинником.  А,  он  що:  його  шукають,  можуть   убити...   треба   бути
обережним... Та все ж мусить зараз пiти до Петра, довiдатися  про  Талю  й
дiтей.
   Враз помiтив по той бiк яру,  коло  школи  щось...  щось,  мов  чоловiк
верхи... Вiн об'їздив сад, повертав конем туди й сюди. Потiм десь узявся й
другий такий, з'їхалися й тодi повернули назад та й покрились у темрявi.
   Силкувався зрозумiти, що воно таке, та нiяк не мiг догадатися.  I  враз
його думки перепинив якийсь згук - жалiбний,  безнадiйний...  Вiн  перебив
тишу й потягся в повiтрi довгою-довгою  ниткою...  Там,  у  темрявi,  бiля
школи...
   - Гаву-у-у-у!.. гаву-у-у!..
   Було стiльки суму й одчаю,  стiльки  болю  в  тому  виттi,  що  ставало
моторошно. Корецький пiзнав голос: це був Катай. Покинутий, самотнiй,  вiн
плакав на зруйнованому дворищi...
   Вiн плакав... йому було жалко... А тi... а тим, що руйнували...
   Але де ж Таля? Катай побiг тодi з нею...
   Швидко пiшов, простуючи до  Петрової  хати.  Пройшов  до  яру,  де  вiн
завертає, зiйшов наниз i знову видерся просто до Петрового городу. Перелiз
через тин i, плутаючись у якомусь посохлому бадиллi, пройшов до току, а  з
току фiрткою в двiр. У хатi не свiтилося. Гавкнув був собака й кинувся  до
Корецького, але, пiзнавши його, зараз стих i почав лащитися.
   - А хто  там  ходить?  -  почувся  тихо  Петрiв  голос,  i  з-пiд  хати
одрiзнилася темна постать i пiшла назустрiч Корецькому.
   - Це я, Петре...
   Петро кинувся до його, вхопив за руку i,  не  кажучи  нi  слова,  повiв
назад на тiк у клуню. Ввiйшли в середину. Петро причинив  дверi  й  мовчки
повiв його серед темряви аж у найдальший куток.
   - Сiдайте тут! - промовив  пошепки  Петро  й  сiпнув  Корецького  вниз.
Обидва посiдали на снопи. Тодi, схилившися йому до вуха, Петро зашепотiв:
   - Прислано вас арештувати. Селом їздять козаки в шукають вас  скрiзь...
Були вже в мене, в  Якова,  в  Панаса...  Кажуть:  попадемо  -  живого  не
випустимо...
   Корецький зрозумiв тепер, що то за їздцi були бiля школи.
   - А Наталя Миколаївна, дiти - де?
   - Не турбуйтесь... Вони живi й здоровi...
   - Та де вони?
   - Одвiз я... в Гайки...
   Гайки - то був хутiр  Талиного  батька,  заможного  козака,  сумежно  з
великим селом Грабiвкою.
   - Ми так думали, - шепотiв далi Петро, - що хоч Наталю Миколаївну тут i
не займають, та все ж краще їм бути поки що, далi вiд Ладинки. Вони спершу
не хотiли їхати, - все за  вас  журилися...  хотiли  вас  шукати...  Та  я
вмовив... Вони б шукали, а за їми слiдком  козаки  їздили  б...  Та  трохи
таки, признатися, й прибрехав: сказав, що вас зовсiм не занято... що ви  в
лiсi тепер... Вони повiрили...
   Написали до вас записку... То це недавно тiльки вернувся, одвiзши...
   - Спасибi, Петре!.. А дiти не дуже налякалися козакiв ?
   - Нi, нiчого... Лiда не зрозумiла,  чого  вони,  а  Володько,  як  вони
поїхали, сказав: "Ну, я ж їм покажу, як виросту..."
   - Наталi Миколаївни нiяк вони не займали?
   - Нiяк... Вони, мабуть, i не догадалися, що то вона...  i  не  питались
нiчого... Дуже вас побито, Євгене Петровичу?
   - Трохи... Тiльки по головi дуже вдарено... Одначе  -  нiчого...  Що  в
школi?
   - Усе погромлено... Поки я вранцi одвiв Наталю Миколаївну та кинувся по
товаришах... поки туди та сюди, - прибiгаємо, аж тут уже перейшла  орда...
Тiльки дiд Терешко ходить по хатах та плаче...  Кинулись  вас,  -  нема...
Почали шукати вас, а тут i погромники шукають... Силкуємося так,  щоб  нас
не помiчали, щоб знайти вас та переховати,  або  може  до  лiкаря...  Нiде
нема... Де ви були?
   - У цегельнi... в малiй шопi...
   - Чи ти ба!.. А ми побачили, що Михайло з Валюшним вийшли  звiдтiля,  -
ну, думаємо, там вас нема... та й не пiшли туди... У  школi  я  познаходив
деякi папери, - оддав Наталi Миколаївнi...
   - Де лист од неї?
   - Ось... тiльки свiтити тут не рука, щоб не побачили  козаки:  вулицями
їздять...
   - Правда...
   - Вам треба з Ладинки кудись iнде податися, Євгене Петровичу.
   Корецький замислився...
   - Нiкуди, тiльки до Києва... Бо там  найкраще  можу  притулитися...  Чи
тепер пiзно?
   - Пiвнiч скоро.
   - Поїзд уже пiшов. - Та вам тепер у город i не можна...
   - Авжеж!.. Треба пройти на Горобейку,  там  сiсти...  Верстов  двадцять
буде туди од нас?
   - Та буде... Може трохи й бiльш... Дiйдете?
   - Дiйду.
   - Бо їхати воно помiтнiше...
   - Авжеж... Я й на вранiшнiй поїзд не хочу, бо дуже помiтно буде...
   - Пiдождете до вечiрнього?
   - Еге. Тiльки не тут... Краще я пiду в лiс на пасiку твою.
   - Еге, там безпечнiше...
   - Переночую в куренi й день перебуду, а ввечерi йна машину.
   - Зараз хочете йти?
   - Та зараз... Тiльки ти, Петре, дай хоч  свого  картуза,  а  то  я  без
нiчого...
   - Я зараз...
   Петро пiшов, а Корецький остався дожидатися в темнiй клунi. Певна рiч -
на пасiцi буде йому найкраще. Бджоли Петро вiдтiля вже перевiз, нiхто туди
тепер не прийде, а коли що, то й у лiсi заховатися можна... Од  пасiки  до
станцiї Горобейки буде навiть ближче верстов на три...
   Прийшов Петро, принiс картуза й  свою  чумарку.  Чумарка  прийшлась  на
Корецького саме добре, а картуза надiти було трудненько, бо голова болiла.
   - А це попоїсти... Їжте!..
   - Нi, це згодом... уже на пасiцi... та й iдучи можна...  А  тепер  нема
чого баритися: краще я швидше пiду.
   - Ходiть - i я з вами.
   - А тобi чого?
   - Е, нi, - щоб я вже знав, що ви безпечно до  катраги  добилися...  Там
уже не так страшно, а по дорозi то хто його зна, як буде...
   - То щоб i тобi впало,цього хочеш?
   - Та нiчого не впаде... Пiду!..
   - Ну, гаразд, - охiтнiше менi буде. Яром?
   - Яром не так помiтно...
   Вийшли з клунi, роззирнулись, - нiде нiкого не було видко. Пiшли  знову
городом, тодi вниз i побралися яром.
   Петро йшов попереду, несучи вузлик, Корецький за їм,  iшли  мовчки,  бо
було  небезпечно  подавати  голос.  Вгорi  було  хмарно,  тiльки  де-не-де
проблискували клаптики чистого неба i на їх  сумно  мигтiли  зiрки.  Чорнi
боки яру здiймались високо, i внизу було зовсiм темно. Згори трудно було б
їх  добачити.  Силкувалися  тiльки  йти  якомога  тихше,   обережнiше,   -
посувалися помалу. I враз Корецький здригнувся.
   - Гаву-у-у!.. гаву-у-у!.. - знову розкотилося серед темряви.
   I весь час, поки вони йшли яром, важко й сумно пливли в повiтрi  заводи
собачого плачу, i вiд  їх  ставало  так  безнадiйно,  що  хотiлося  самому
плакати, вити, як Катай...
   З пiвгодини йшли яром. Дедалi вiн ставав усе менше  й  менше  глибокий,
боки в його  нижчали  i,  нарештi,  вибiгали  в  поле  вузеньким  ярочком.
Озирнулися полем. Корецький спершу нiчого не побачив,  але  Петро  торкнув
його рукою й мовчки показав праворуч.
   Там, геть далi, бованiла  в  темрявi  могила.  При  блiдому  свiтi  вiд
кiлькох зiрок, довше вдивившися, Корецький побачив на могилi щось високе.
   - Козак верхи, - прошепотiв Петро.
   Так! Ловлять його i вночi.
   Треба вертатися назад.
   Завернулися i знову пiрнули в темряву глибокого яру.
   - До верб, - шепнув Петро.
   Корецький знав цю дорогу. Яр викидав од себе гiлку так  само  на  поле,
але там росли купками верби й так усякий чагарничок розкиданий був верстви
на пiвтори, - отже легше було сховатися i зайти далi вiд села, а тодi  вже
iншим шляхом завернутися до лiсу.
   Знову пiшли тихо, обережно, мовчки. Дiйшли до гiлки; завернули нею. Тут
iти було гiрше, бо стежка була мало протоптана  i  раз  у  раз  траплялися
кущi. Доводилось iти дуже помалу, щоб не було шелесту  й  тупотiння.  Вони
доходили вже до краю, коли це враз почули над собою розмову. Двоє  козакiв
їхало понад яром, наближаючися  до  їх.  Поприпадали  до  землi  й  лежали
мовчки, нерухомо.
   - Долго еще будем ездить? - почувся голос просто над їми.
   - Да чорт его знает... Должно удрал уж он...
   - Проехать разве оврагом?
   - Ну его к чорту!.. Ноги лошади поломаешь... Дай-ка огоньку, брат!
   Чиркнув угорi сiрник, блиснув свiт, засмердiло тютюном...
   Далi затупали знову конi,  йдучи  помалу,  ходою.  Корецькии  з  Петром
лежали, прислухаючись, як тупотнява й голоси  затихали  i  нарештi  зовсiм
стихли. Пiдождали, ще з чверть години, тодi Петро торкнув Корецького.
   - Лежiть тут!
   I тихо-тихо полiз угору. Корецький бачив, як його темне тiло посувалося
кручею i як, нарештi, його голова стала над  берегом  яру.  Довго  дивився
там, - тодi вернувся так само обережно.
   - Не видко вже нiкого, - рушайте швидше!
   I все ж силкуючися робити якомога менше шелесту, вони вийшли  з  яру  в
поле. Корецький глянув навкруги - нiкого не видко було  нiде.  Хiба  хтось
сховався. Нахиляючися i припадаючи часом до  землi,  пiшли  помiж  купками
чагарнику й верб i йшли так з верству - аж поки вибились на вiльне поле.
   Нiчим не можна було ручитися, що й тут, на дорозi до вони  не  стрiнуть
козакiв, але iншого способу добитися до лiсу в їх не було.
   Пiшли швидко-швидко полем...
   А навздогiн за їми лунав далекий собачий плач, мов  тужiння  на  руїнах
розбитої школи...

   V

   Дерева шумiли сумно й  понуро,  як  налiтав  на  їх  вiтер,  i  а  тодi
затихали, шепочучи жалiбно, мов на кого нарiкаючи.  Вiтер  часами  хлюскав
дощем у тонку горожену стiнку, а як вiн затихав, дощ ляпотiв по листю й по
катразi одноманiтним i докучним ляпотiнням i здавалося, що йому не буде  й
кiнця.  Зобгавшися  на  соломi,  Корецький  дивився  в  темряву,  слухаючи
одностайний плюскiт настирного  осiннього  дощу.  Було  холодно,  вогко  й
безнадiйно сумно. Так безнадiйно, що  не  хотiлося  вже  нi  жалiтися,  нi
навiть кричати з болю, хотiлося тiльки зiбгатися ще дужче,  скулитися,  як
старий, хворий собака пiд отаким дощем, заплющити  очi,  щоб  уже  нiчого,
нiчого не бачити, - i вмерти.
   Дев'ять лiт працi!.. Працi щирої, повсякчасної, такої, що всi її радощi
й болi стали їх особистими радощами й болями. Навiть кохання їх,  подружнi
справи - так тiсно злучилися, переплелися з тiєю працею, що все те творило
одно цiле - часом гiрке й тяжке, але разом з тим  таке  гарне,  позолочене
сяєвом радiсних надiй!..
   I все загинуло!..
   Спершу сам, тодi  вдвох  -  вони  викохали  кiлька  поколiнь  молодiжi,
осяяної хоч невеликим свiтом знання й громадянської  самосвiдомостi.  Вони
власним своїм прикладом, своїм життям завсiгди силкувалися  не  рiзнити  з
тим, чого навчали людей; iшли завсiгди, де тiльки могли,  на  помiч  усiм,
кому того треба було, iшли не через те тiльки, що  так  велiла  їм  iдейна
повиннiсть,  але  й  того,  що  їм  любо  було  пiрнати  в  народне  море,
заспокоювати болi; того, що вони любили  цих  темних,  пригнiчених  тяжкою
долею, людей i силкувалися виявити ту любов, як могли...
   Може недобре? Мало?
   Хто знає... Але з усiєї сили -  скiльки  змогли...  I  здавалося  -  не
по-дурному. Здавалося, вже творили круг себе ясне коло  людей,  що  живуть
новим, кращим i вищим життям... Здавалося, що й ширша громада вже розумiла
їх i виявляла свою прихильнiсть... навiть недавно, вже як вiн у тюрмi був,
постановлено добиватися, щоб його випущено й вернено в школу.
   I ось - досить було нiсенiтницi, видимої дурницi про те, що хтось  хоче
мужицькi землi вiддати жидам, щоб одразу все вiдмiнилося,  щоб  цей  страх
мужицький - не впустити з рук землю - затуманив зовсiм голови, забив  усiм
памороки. I той самий Семен або Демид, що може двадцять разiв зазнавав  од
його запомоги щирої братерської - словом i дiлом - цей  Демид  пiдняв  над
його головою ломаку тiєю самою рукою, що вiн, Корецький, вигоїв  йому  для
чесної роботи!..
   Чи може що бути страшнiше, безнадiйнiше?
   I хiба це з ним тiльки? Он уже є звiстки, - Петро казав, - про  погроми
в Києвi й по iнших городах. Скiльки мук, скiльки тяжкої титанiчної працi й
боротьби, нечуваних жертв во iм'я любовi до волi й народу i ось  -  тiльки
блиснув перший промiнь волi й надiї на краще життя, той  самий  народ,  во
iм'я якого вiдбувалася  та  дивна  боротьба,  вiдповiдає  на  цей  промiнь
погромами, убиваючи своїх оборонцiв i прихильникiв та  слухняно  йдучи  на
налигачi за тими, що завсiгди водили його в тяжкому ярмi.
   Вiл пiд'яремний, тепер вiн  виразно  показує,  що  вiн  раб  не  тiльки
споконвiчний, але й довiчний, безнадiйний.

   I сонце встане
   I осквернену землю спалить -

   згадалося йому. Тiльки тодi, коли могуче сонце спалило б цю  осквернену
землю, винищило б кодло вiчно похилених рабiв i дало  б  життя  новiй,  не
рабськiй породi - тiльки тодi можна було б чогось сподiватися.  Але  воно,
сонце - воно не прийде i не спалить, i все буде, як було: буде раб i  пан,
кров i погроми i кайдани!..
   Якби нiчого цього не було, якби вiн зостався в тюрмi або навiть заслано
його на Сибiр, хоч би й на каторгу, - i тодi б йому було легше, нiж тепер.
I коли б вiн умирав там, - i тодi мiг би вiрити, що над його  трупом  таки
засяє колись сонце волi й щасливого людського життя!..
   А тепер - як вiн може тепер вiрити?
   Умерти, тiльки вмерти, щоб не знати, не почувати цього!..
   Дощ одноманiтно, докучно хлюскав по катразi, дерева  жалiбно  нарiкали,
мов хлипаючи стиха, i чорна безпросвiтня нiч налягала на  душу.  Зобгався,
скулився  ще  дужче  й  занiмiв  у  невпинному,   безмiрному,   тупому   й
безнадiйному болi...
   Не спав, хоча й не був притомний. Як опритомнiв, сiрий  свiт  похмурого
ранку вже зазирав крiзь щiлини в дверях.  Устав  i,  хитаючись,  вийшов  з
катраги. Дощу вже не було, але земля, лiс, небо - все  було  мокре,  сiре,
повите хмарами й туманами.
   Тремтiв, бо було йому холодно.
   Десь далеко, в серединi щось болiло тупо й гидко,  але  вiн  уже  знав,
чого той бiль; голова теж болiла, була тяжка i не хотiла нiчого  розумiти.
Сiв на пеньку бiля катраги, сидiв тремтячи.
   Помалу холод вертав йому свiдомiсть.  Пiшов  до  кринички  вмитися.  На
головi, з лiвого боку, волосся запеклося в кровi й зашкарубло,  мов  кора.
Позмивав кров, де можна, трохи причепуривсь. Вернувся до катраги  й  надiв
Петрову чумарку, щоб зiгрiтися, але не мiг.
   Згадав за Талiного листа й витяг, щоб ще раз прочитати. Писала, що вона
й дiти цiлi й здоровi, прохала не турбуватися за їх  i  не  одвiдувати  їх
зараз, а їхати просто до Києва: певне й за нею є догляд, i його  можуть  у
неї забрати. Через те саме й вона приїде  аж  у  Київ  -  там  легше  буде
побачитися й не навести на його слiд...  Радiла,  що  його  погромники  не
заняли (це їй Петро сказав), пiдбадьорювала його, силкувалася впевнити, що
трохи згодом усе повернеться на краще...
   - На краще!.. - гiрко  всмiхнувся  Корецький.  -  Де  вона  цiєї  надiї
набирається?.. Коли становище таке безнадiйне!..  Краще!  А  вiн  не  може
навiть ручитися, що не прийдуть погромники й до її батька, не погромлять i
його i. не порозбивають ломаками голови Талi й дiтям.
   А вiн... вiн нiчого не може зробити, бо коли б навiть вiн  пiшов  туди,
до їх i боронив їх збройною рукою, то й це було б їм тiльки на гiрше...
   Застогнав з душевного болю, заскимлив, як Катай  -  там,  на  руїнах...
готовий був рвати на собi тiло... хотiлося вдаритися головою об  дуб,  щоб
розбити її вже до краю, щоб перестала вона розумiти, щоб  не  стало  серце
почувати...
   Залiз знов у катрагу, туди, в куток на солому, скулився й лежав...
   Побачив, що надворi пояснiшало. Вийшов.  На  сходi  почало  пробиватися
крiзь  хмари  сонце.  Спершу  зазначилося  блiдим  матовим  кружалом,   то
меншаючи, то розпливаючись, а далi блиснуло раз... удруге...  сховалося  i
знову блиснуло й засяло на чистому клаптиковi блакитi.
   Сiв проти сонця й почав грiтися. Помалу входило в тiло тепло, а  з  ним
потроху верталася й сила.
   Вже було опiвднi, як почув ходу - трiщали сухi гiлочки пiд ногами.  Вже
наближалося; можна  вже  було  розiбрати,  що  йде  тiльки  один  чоловiк.
Нарештi, на прогайльовину вийшла людина з вузликом у  руках,  i  Корецький
пiзнав Якова.
   Парубок спершу не побачив учителя, бо той сидiв за  катрагою  збоку,  i
покликав стиха:
   - Євгене Петровичу!
   - Я тут, - озвався Корецький. Якiв уже бачив його.
   - Принiс вам обiд...
   - Спасибi!.. Сiдай!..
   Якiв положив вузлик пiд катрагу, а сам сiв зараз же бiля Корецького  на
купi мокрої соломи. Учитель  пильнiше  глянув  на  його  блiде  обличчя  й
помiтив, що губи в його почали нервово тiпатися  i  враз  буйнi  краплистi
сльози одна за одною покотилися в парубка по обличчю.
   - Якове, чого ти? - спитався Корецький. - Що ще сталося?
   - Нi, нiчого, - одповiдав, ледве вимовляючи, Якiв. Нiчого...
   - Чого ж ти плачеш?
   - Був у школi.
   I,  зiпершися  лiктями  в  колiна,  вiн  обхопив  лоб  руками  i,   так
похилившися, тихо, мовчки плакав...
   I Корецький почув, як i в його щось  пiдкотилося  до  горла,  так  само
почали тремтiти губи й перша пекуча сльоза скотилася по обличчю на холодну
землю.
   Сидiли вдвох, ученик i вчитель, i мовчки плакали...
   Затихли. Обом стало  мов  трохи  нiяково  несподiваних  слiз  i  обидва
мовчали якийсь час.
   Перший загомонiв Якiв - розказував, що тепер дiється в Ладинцi.
   Погромники вчора величалися,  пиячили  й  репетували  ввесь  день,  але
сьогоднi якось притихли й не вилазять iз своїх дворiв. Вiн стрiв Валюшного
на вулицi, - той одвернувся, похнюпившись, i швидко проскочив далi:  сором
було в вiчi дивитися.
   Уже є звiстки про погроми й по iнших селах.  У  Солтиковi  погромили  й
зарубали  сокирою  лiкаря  за  те,  що  вiн  "демократ",  трохи  не  вбили
вчительки, а тодi  пiшли  й  погромили  пана;  хотiли  й  його  вбити,  та
заздалегiдь утiк. Тодi солтикiвцi пiшли до  своїх  сусiд  у  Горобейку  та
разом з тими погромили й горобейського пана. Кажуть: "усi пани проти царя:
виб'ємо їх до  ноги,  тодi  вся  земля  наша  буде".  А  пани  побiгли  до
губернатора, щоб посилав до їх козакiв.
   А в їх з Ладинки козаки вже поїхали. Петро чув, як вони гомонiли промiж
себе на вулицi, що вчитель, мабуть, уже втiк поїздом. Може їх погнали  вже
туди, де панiв громлять; а може згодом i знов наскочать,  але  все  ж  хоч
пару день можна дихнути без їх.
   Усе товариство тяжко засмучене.  Сьогоднi  збираються  прийти  сюди,  -
хочуть усi бачити свого вчителя...
   А Корецький слухав його й од того щирого голосу ставало  мов  легше  на
серцi, мов присипляла тая розмова огидний безперестанний бiль у душi.
   - Я вам принiс обiдати, - нагадав Якiв, показуючи на вузлик.
   - У мене ще й те цiле, що  Петро  дав,  -  сказав,  ледве  всмiхаючися,
Корецький.
   - То ви нiчого не їли? Вже другий день? Та ви ж охлянете!
   - Не хотiлося...
   - Давайте зараз обiдати, бо й я не обiдав, а на полудень нам принесуть.
   Вiн заходився хазяйнувати: розiслав рушник, порозкидав на  йому  їжу...
Корецький почув, що й йому хочеться їсти, i справдi став обiдати...
   Пообiдали. Якiв допитувався, чи болить рана на  головi  й  радив  лягти
вiдпочити: адже вночi вiн не спав i знов нiч у  вагонi  їхати.  Корецького
справдi хиляла знемога. Лiг на солому i швидко заснув  твердим,  спокiйним
сном...
   Прокинувся, глянув на небо крiзь дверi, - було вже нерано.
   - Якове! - гукнув.
   - Ми тут! - озвався той збоку.
   Корецький вийшов i побачив з Яковом Петра й Панаса.
   Вони  прийшли  недавно  i  дожидалися,  що  скоро   й   iншi   товаришi
понадходять. Справдi - трохи згодом прийшов Iван Петренко, навiть з жiнкою
-  веселою  бiлявою  молодичкою,  колишньою  школяркою.  Сидiли  гуртом  i
переказували,  що  знали,  про  вчорашнi  подiї  на  селi,   а   Корецький
розказував, що було з ним у школi.  Новi  приходили  по  одному,  по-двоє:
треба було берегтися,  щоб  не  помiтили  погромники  цих  сходин.  Помалу
посходилися... Не прийшло шестеро: двох зовсiм не було на той час у  селi,
одного забули сповiстити, а троє... не знати чого не прийшли... Та про  їх
не хотiли зараз думати...
   Сидiли купкою й стояли, гуртуючися коло Корецького -  все  молодi  щирi
обличчя; старiших з бородами було тiльки п'ятеро, а серед їх Панас, один з
найприхильнiших...
   Петро говорив до  Корецького,  i  його  поважне,  трохи  старе  обличчя
ставало мов ще старiше вiд смутку, що й на його налягав.
   - Оце ви, Євгене  Петровичу,  їдете  од  нас,  а  ми  зостаємося...  Як
сироти... Самi виннi: не доглядiли вас як треба, не дали вам помочi... Так
сталося, що й не схаменулися, а вже лихо набiгло... Не гнiвайтеся  на  нас
за те, Євгене Петровичу!..
   - Не гнiваюсь, - тихо й щиро промовив Корецький, - бачу,  що  не  можна
було iнакше...
   - Та воно б може й можна було, - одказав Якiв, - якби ми були кращi...
   - Та вже не вернеш!.. - зiтхнув Панас. - Тiльки вже не думайте,  Євгену
Петровичу, що як воно так трапилось, то це через те, що  ми  перемiнилися,
не тi стали... Нi, як уже ви нам показали стежку, то нехай хоч  i  колесом
нас переїде, то ми свого не покинемо, будемо таки добиватися...
   - Тiльки ви навчiть нас, - казав далi Петро, - як нам без вас бути,  як
купи вдержатися й що робити...
   -  Все  розкажiть,  що  робити!..  Як  з  чорною  сотнею  воювати!..  -
загомонiли товаришi...
   - I де ви будете, скажiть, щоб ми знали, як до вас добитися, коли треба
буде...
   I тодi почалася довга розмова про те, що та як треба робити.  Держатися
купи, нi в якому разi не рiзнити, а дружно йти  тим  самим  шляхом,  що  й
досi... Не давати себе збити з того шляху нiкому - пам'ятаючи, що поки  не
буде справжньої волi, доти нiчого не можна зробити для добра  народного...
Скрiзь ширити такi думки, свiдомiсть... Погромний чад оцей, - вiн мине, як
i всякий чад... А як чад  розвiється,  визволенi  вiд  його  голови  знову
могтимуть розумiти добре слово. Корецький поясняв  права,  якi  списано  в
манiфестi, розказував, як добиватися,  щоб  усе  те  заведено  в  життя...
Навчав, як знайти його самого в Києвi...
   Тiсно  купчилися  коло  його,  пильно  слухали,  ловлячи  кожне  слово.
Почували себе винними перед ним i хотiлося  спокутувати  свою  провину  ще
бiльшою, щирiшою працею коло того дiла, про яке вiн  їм  казав.  Вiрили  в
його; i огнем великого жалю, вiри й  надiї  сяли  очi  цим  двом  десяткам
людей, зiбраним коло свого гоненого вчителя - нишком, серед лiсу...
   Смеркалося, як почали розходитися... Цiлувалися на прощання, не знаючи,
коли побачаться з учителем та чи й побачаться... Розходилися по одному, по
двоє, щоб не помiтили ворожi очi...
   Мовчки дивився їм услiд Корецький, як покривалися вони помiж  деревами,
i старе почування надiї i сили вже  починало  грiти  його  своїми  теплими
хвилями...
   Тiльки Якiв зостався з ним, - мали вдвох iти на станцiю. Запалили трохи
хмизу i при його свiтi написав Корецький кiлька слiв до Талi. Радив жити в
батька, - поки проживе. Має в себе з сотню карбованцiв, - поки що стане...
Коли б перемiнилося так. Що зоставлять її на вчительськiй посадi,  i  вона
певна буде, що безпечно вернутися в  Ладинку,  -  то  може  буде  й  краще
вернутися. Цiлував її й  дiтей,  казав  щирi  й  нiжнi  слова,  силкуючися
вернути їй вiру на краще життя...
   Хмиз догорiв i погас. Оддав  лист  Якову,  -  рушили  в  дорогу...  Сiм
верстов пройшли лiсом i  полями  без  нiяких  перешкод.  А  ось  замигтiла
вогнями серед темряви й станцiя. Корецький зостався стояти трохи вiддалiк,
а Якiв пiшов купувати бiлета. Ледве вернувся з ним, -  почувся  гугiт:  то
надходив поїзд. Вже здалека пробивали темряву два його великi вогнянi ока:
вони ближчали, насували i враз  довгий  змiй,  пихкаючи  вогнем  i  димом,
вирвався з темряви i, грюкочучи й стогнучи, спинився перед станцiєю.
   Стиснув Якову руку i, минаючи  станцiю,  скочив  Корецький  у  останнiй
вагон. Зараз же в куточку за дверима, коло  вiкна  було  мiсце.  Корецький
визирнув у вiкно i трохи далi в темрявi побачив самотню постать,-  то  був
Якiв. Поїзд свиснув i рушив. Перед Корецьким мелькнула парубкова  постать,
огнi станцiї, i поїзд кинувся в темряву осiнньої ночi.
   - Але вiн винесе мене на ясний день... на ясний день здiйснених  надiй,
- думав Корецький.
   I вже не почував у собi того тупого безнадiйного болю гидкого. Все,  що
трапилося, здавалося тiльки одним моментом з великого дiла, а кiнець  його
мiг бути тiльки один... I хоч який болючий цей момент, - мусять пережити й
його, щоб загартуватися до краю...
   А поїзд линув могучим ходом, пробиваючи темряву...

   1907. VIII 18. Святошин пiд Києвом.

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT

Оцените этот текст: