Iван Франко. Iз секретiв поетичної творчостi
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
I. ВСТУПНI УВАГИ ПРО КРИТИКУ
Певно, не раз тобi доводилося, шановний читачу, вичитувати в критичних
статтях та оцiнках такi осуди, як: отеє мiсце вийшло вельми поетичне, мова
у сього автора вельми мелодiйна, або навпаки: в тих вiршах нема й слiду
поезiї, проза сього автора суха, мертва, рапава, вiрш дерев'яний i т. д. I
коли ти не привик без думки повторяти чужi осуди або хоч бажав виробити
ясне виображення про те, що властиво значать отi критичнi фрази, яким
способом критик дiйшов до свого осуду i як мiг би його виправдати перед
скрупулятним трибуналом, то нема що й казати, твоє бажання було даремне.
Критик не говорив тобi нiчого бiльше, не мотивував свого осуду або в
найлiпшiм разi вдовольнявся тим, що приводив пару вiршiв або пару рядкiв
прози з критикованого автора, додавав вiд себе пару окрикiв вродi: ось як
сей пише або: ну, що сказати про такий уступi - i лишав тобi самому до
волi осудити, як же властиво пише той автор i що справдi сказати про сей
або той уступ. А властиво нi! Вiн не лишав тобi сього до волi, а всiєю
своєю аргументацiєю силкувався згори накинути, сугестувати тобi свою
думку. Не можна робити йому з сього закиду. Очевидно, кождий, хто пише,
чинить се в тiм намiрi, щоби пiддати, сугестувати другим якiсь думки,
чуття, виображення, тiльки що один уживає для сеї цiлi поетичної форми,
другий наукової аргументацiї, третiй - критики. Правда, кошти продукцiї
сугестування на сих трьох шляхах досить не однаковi. Поет для доконання
сугестiї мусить розворушити цiлу свою духову iстоту, зворушити своє чуття,
напружити свою уяву, одним словом, мусить сам не тiльки в дiйсностi, але
ще й другий раз, репродуктивне, в своїй душi пережити все те, що хоче
вилити в поетичнiм творi, пережити якнайповнiше i найiнтенсивнiше, щоби
пережите могло вилитися в слова, якнайбiльше вiдповiднi дiйсному
переживанню; i вкiнцi попрацювати ще над тим, уже зовсiм технiчно, щоби тi
його слова уложилися в форму, яка би не тiльки не затемнювала яркостi того
безпосереднього переживання, але ще й в додатку пiдносила б те переживання
понад рiвень буденної дiйсностi, надавала б йому коли вже не якесь вище,
символiчне значення, то бодай будила в душi читача певнi суголоснi тони як
частi якоїсь ширшої мелодiї, збуджувала би в нiй певнi тривкi вiбрацiї, що
не втихали б i по прочитаннi твору, вводили би в неї хвилювання, згiдне з
її власними споминами, i таким робом чинили би прочитане не тiльки
моментально пережитим, але рiвночасно частиною, вiдгуком чогось давно
пережитого i похороненого в пам'ятi. Його сугестiя мусить, проте,
зворушити так само внутрiшню iстоту читача, вводячи в неї нове зерно
життєвого досвiду, нове пережиття i рiвночасно зцiплюючи те нове з тим
запасом виображень та досвiдiв, якi є активнi або якi дрiмають в душi
читачевi й. Сказавши коротко: поет розширює змiст нашого внутрiшнього "я",
зворушуючи його до бiльшої або меншої глибини.
Учений не сягав так глибоко, а бодай не мусить сягати. Вiн
вiдкликається до розуму. Його мета - розширити обсяг знання, поглибити
розумiння механiзму, яким сплiтаються i докопуються явища. Правда, i тут
його сугестiя звичайно не є чисто розумова, хiба де-небудь у математицi.
Адже ж нашi розумовi засоби пiдлягають тим самим психiчним законам
зцiплення, асоцiацiї образiв i iдей, як усякi iншi; значить, усяке нове
зцiплення, яке до нашої розумової скарбницi вносить вклад ученого, мусить
розривати масу старих зцiплень, якi там були вже давнiше, значить, мусить
зворушити не тiльки чисто розумовi, логiчнi зв'язки, але весь духовий
органiзм, значить, i чуття, що є постiйним i неминучим резонансом всякого,
хоч би й як абстрактно-розумового духового процесу. Та сього не досить.
Адже ж учений, викладаючи нам здобутки науки, мусить послугуватнся мовою,
i то не якоюсь абстрактною, а тою звичайною, витвореною iсторично,
привичною для нас. А се значить, що коли вiн говорить або коли ви читаєте
його виклад, то без огляду на його i на вашу волю самi його слова
викликають у вашiй уявi величезнi ряди образiв, не раз зовсiм вiдмiнних
вiд тих, якi бажав викликати в вас автор. Тi побiчнi образи забирають
значну часть вашої духової енергiї, спроваджують утому, наводять нудьгу;
рiч талановитого писателя викликувати якнайменше таких побiчних
виображень, якнайменше розсiвати увагу читача, концентруючи її на головнiй
течiї аргументацiї. Значить, те, що ми назвали поетичною сугестiєю, є
почасти i в науковiй сугестiї; чим докладнiша, доказнiша має бути наука,
тим сильнiше мусить учений боротися з сею поетичною сугестiєю, отже,
поперед усього з мовою, - вiдси йде, напр., конечнiсть витворювати наукову
термiнологiю, звичайно, дику, варварську в очах фiлолога, або звичай
уживати для такої термiнологiї чужих слiв, вiдiрваних вiд живого зв'язку
тої мови, в яку їх вплетено, - на те, щоби не збуджували нiяких побiчних
образiв в уявi.
А яка ж є сугестiя лiтературного критика? Чи вона поетична? Деякi
сучаснi французькi критики, головно Леметр[1], готовi зупинитися на тiм.
Ось, напр., Леметровi слова про критику, висказанi в його статтi про Поля
Бурже[2]. "Зовсiм очевидно, що, як i всякий iнший писатель, критик мусить
вкладати в свої твори свiй темперамент i свої погляди на життя, бо ж вiн
своїм розумом описує розум iнших... Значить, критика є так само особистою,
так само релятивною i через те (?) так само цiкавою, як i всi iншi роди
лiтератури". Завважте, Леметр подає тi крайнє недокладнi i в значнiй мiрi
невiрнi слова як речi, що розумiються самi собою! А тим часом яка ж тут
логiка? Коли критик вкладає в свої твори свої погляди на життя, то якi се
можуть бути погляди? Або вони будуть - лишимо на боцi догматичне "вiрнi -
невiрнi" - ну, згiднi з поглядами бiльшостi його читачiв, так сказати,
вульгарнi, i в такiм разi критик не буде потребувати мотивувати їх ближче,
- або вони суперечнi з поглядами бiльшостi, в такiм чи iншiм напрямi
революцiйнi, i в такiм разi критик мусить зробитися пропагандистом, мусить
мотивувати свої погляди бiльше або менше науковим способом. Чим бiльше
науковi, спокiйнi, яснi, влучнi будуть його аргументи, тим лiпше для нього
i для його справи. Значить, виходило би, що чим бiльше критик зблизиться
до типу ученого, тим лiпше вiдповiсть своїй задачi. Але нi! По думцi
Леметра, з його слiв виходить, що критика мусить бути особиста! Чому?
Мабуть тому, що, крiм своїх поглядiв (значить, крiм засобу свого знання),
критик вносить у свiй твiр також свiй iемперамент (значить, засiб свого
чуття i навiть хвилевих насiроїв). Так що ж з того? Учений також не може
знiвечити в собi впливiв свого темпераменту, коли пише учений твiр, та
проте вiн раз у раз намагається, i то свiдомо, систематично зменшити в
собi тi впливи; наскiльки се йому вдається, вiд того залежить власне мiра
його критичної здiбностi. А лiтературний критик, по думцi д. Леметра, має
право бути цiлком особистим, т[о] зн[ачить] може зовсiм обiйтися без
критичної здiбностi, може писати, як йому подобається, коли тiльки пншє
цiкаво.
Свiй погляд на критику договорює д. Леметр ось якими характерними
словами: "Критика рiзнородна до безконечностi, вiдповiдно до предмета її
студiй, вiдповiдно до духового складу самого критика i вiдповiдно до
поглядової точки, яку вiн вибере собi. Предметом її можуть бути твори,
люди i iдеї; вона може судити або тiльки дефiнiювати. Бувши зразу
догматичною, вона зробилася з часом iсторичною i науковою; та, здається,
на сьому ще не зупинився процес її розвою. Як доктрина - вона несолiдна,
як наука - не докладна i, мабуть, iде попросту до того, щоби зробитися
штукою, користуватися книжками для збагачення i ублагороднювання своїх
вражень". Коли що-небудь можна зрозумiти в тiй блискучiй галiматьї, так се
хiба те, що д. Леметр прокламує повне банкротство критики - звiсно, такої,
як вiн сам розумiє її. Бо справдi, доли критика (говоримо тут усе про
лiтературну критику, а коли д. Леметр так собi по дорозi притягає сюди за
волосся також критику "людей i iдей" i про все разом висказує свiй дальший
осуд, то чинить се або навмисне для збаламучення читача, або сам не
знаючи, що чинить) не має анi солiдної доктрини, анi доброго наукового
методу, то вона не зробиться навiть, як думає д. Леметр, штукою смакування
книг, а зiйде на пусту, хоч i "артистичну" (т. є. блискучу по формi)
балаканину або, ще ирше, на прислужницю лiтературної моди, що дуже часто
буде рiвнозначущим з прислужництвом зiпсованому смаковi гнилих,
дармоїдських, декадентних та маючих i впливових верств. Читача, котрий би
жадав вiд критики якихось певних вказiвок чи то на полi естетичного смаку,
чи на полi лiтературних iдей або життєвих змагань, ся критика лишить без
вiдповiдi, а недогадливих потягне за собою блиском зверхньої форми,
заставить їх кланятися лiтературним божкам, якi їй подобаюiься i якi не
раз замiсть здорової страви подаватимуть їй отруту. Страшним прикладом
може тут служити власне сучасна французька критика, або
безiдейно-суб'єктивна, як у Леметра, або безiдейно-догматична, як у
Брюнетьєра, в усякiм разi нiбито артистична, т. є. така, що блискучою,
нiби артистичною формою маскує свою ненауковiсть.
Я трохи довше зупинився на словах Леметра головно через те, що вiн, так
сказати, "зробив школу" не тiльки у Францiї, але й геть поза її границями.
Вiзьмiм, напр., видного нiмецького критика Германа Бара[3], що є
керманичем лiтературної частi в вiденськiм тижневику "Die Zeit".
Суб'єктивна, безпринципна i ненаукова критика доведена у нього до того, що
робиться виразом капризу, вибухом лiричного чуття, а не жадним тверезим,
розумно умотивованим осудом. "Зухвальством видавалось би менi, - пише вiн
про Верлена, - моїм дрiбним розумом обняти сього величного Ми повиннi
глибоко хилитися перед ним i дякувати, що вiн був на свiтi". А тим часом в
приватнiй розмовi сей сам Бар признає, що Верлен був нiкчемний чоловiк i
що мiж його вiршами бiльшина - смiття, а тiльки дещо має на собi печать
генiя. Чим же ж буде його "критика", як не надуживанням шумних слiв та
лiричних зворотiв для одурення читача? Або коли вiн пише про Метерлiнка:
"Ми не характеризували його, ми оспiвали його. Ми й не думали описувати
його iстоту; нi, ми тiльки видавали окрики захвату. Так сильно спалахнув
наш ентузiазм, що його постать через се щезла в димi i парi. Ми не могли
нiчого про нього сказати; ми спiвали йому "Али-луя!" Що ввело Бара в такий
захват? Вiн оповiдає се так само лiрично i незрозумiле для здорового
розуму. "За всiми його творами почували ми чоловiка, котрий уперве
розв'язав язик тайнам, якi ми досi боязко берегли в собi. Не те, що вiн
мовив, нi, невисказане i невiдоме, що ми почували при тiм, чарувало нас
так сильно. Вiн мав ту силу, що мiг нам дати почути, що в вiчнiм, якого ми
тiльки смiєм догадуватися, вiн наш брат. Те, що вiн мовив, не мало для нас
нiякого значення; в мовчанцi ми зближувалися до нього". Можу хiба
позавидiти тому, у кого ся ентузiагтична iирада викличе яке-небудь ясне
виображення, а не сам тiльки шум у вухах. Нема що й мовити, що така
критика є в найлiпшiм разi тiльки стилiстичною вправою, але своєї
природної задачi - аналiзу поетичних творiв яким-небудь науковим методом -
не сповнює анi крихiтки.
Значить, критика повинна бути наукова. Та до якої наукової галузi має
вона належати? Яким науковим методом мусить послугуватися, щоби осягнути
свою цiль? I яка взагалi повинна бути її цiль?
Вернемо ще раз до цитованих уже слiв Леметра. По його думцi, критика
була зразу догматичною, потiм зробилася iсторичною i науковою, а вкiнцi
(певно, в особi самого Леметра i його школи) змагає до того, щоби
зробитися артистичною, творчою чи тiльки репродуктивною, штукою смакування
лiтературних творiв. I тут така сама iсторична галiматья, як уперед була
логiчна. Критика була насамперед догматична? Що се значить? Чи
Арiстотель[4], котрого можемо вважати першим лiтературним критиком на
широку скалю, приступав до своєї працi з готовими вже догмами? I якi могли
бути тi догми? Наскiльки знаємо, Арiстотель поступав зовсiм навпаки, т. е.
зi звiсних йому грецьких лiтературних творiв висновував правила, якi
буцiмто кермували поетами при компонуваннi тих творiв. Значить,
Арiстотелева поетика була не догматична, а iндуктивна: до сформулювання
правил критик доходив, простудiювавши багато творiв даної категорiї. Що
пiзнiшi вiки брали Арiстотелевi правила як догми i прикроювали до них
пiзнiшi твори, зложенi серед iнших обставин, се ще не робить Леметрового
висказу правдивiшим.
Другим ступнем розвою критики, по думцi Леметра, було те, що вона
зробилася iсторичною i науковою. Вже з самої стилiзацiї видно, що д.
Леметр не гаразд розумiє, яка може бути наукова критика, i мiшає її з
iсторичною, т. є. з iсторiєю лiтератури. Вiн показує як на примiри
критикiв - на iсторикiв лiтератури Нiзара[5], Тена[6] i iнших, забуваючи,
що задача iсторика лiтератури зовсiм iнша, нiж задача критика бiжучої
лiтературної продукцiї. Бо коли iсторик лiтератури має дану вже самою
суттю речi перспективу, користується багатим матерiалом, зложеним в творах
даного автора, в вiдзивах про нього сучасних, в тiм числi i критикiв, в
мемуарах, листах i iнших чисто iсторичних документах, то звичайний критик
не має майже нiчого такого, мусить сам вироблювати перспективу, вгадувати
значення, вияснювати прикмети даного автора, мусить, що так скажу, орати
цiлину, коли тим часом iсторик лiтератури збирає вже зовсiм достиглi
плоди.
Перемiшавши таким робом наукову критику з iсторiєю лiтератури, Леметр,
мабуть, зрозумiв, що стукнувся лобом у стiну абсурду. Бо коли так, то
критиковi приходилось би ждати, аж критикований автор умре, аж будуть
виданi всi його твори, листи, документи про його життя, спомини його
знайомих i ворогiв. Про початкових, молодих, не звiсних нiкому авторiв
критик не повинен би нiчого говорити. Та, на лихо, д. Леметровi i подiбним
до нього критикам прийшлось би в такiм разi самим поперед усього пошукати
собi iншого хлiба, i ось на рятунок являється теорiя критики несолiдної,
ненаукової, суб'єктивної, "критики свого "я", як характеризує той же
Леметр критику Поля Бурже. "Критикуючи сучасних писателiв, вiн не рисує
нам їх портретiв, не займається їх життєписом, не розбирає їх книг i не
студiює їх артистичних способiв, не вияснює нам, яке враження зробили на
нього їх книги як артистичнi твори. Вiн дбає тiльки про те, щоби
якнайлiпше описати i вияснити тi моральнi принципи i тi iдеї їх, якi вiн
найбiльше присвоїв собi з симпатiї i з нахилу до наслiдування". Може бути,
що писання, зробленi таким способом, будуть мати якусь вагу i значення, та
тiльки ж треба зрозумiти, що з лiтературною критикою вони не мають нiчого
спiльного, бо власне те, що становить предмет лiтературної критики, -
розбiр книг, вияснення артистичних способiв автора i враження, яке робить
його книга, - лишають критики-суб'єктивiсти на боцi або збувають побiжним,
звичайно зовсiм догматичним та немотивованим: "Sic mihi placet"[7].
Надiюсь, що шановний читач не поремствує на мене за тi полемiчнi нiби
вiдскоки вiд простої стежки. Вони все-таки ведуть мене до мети, яку я
назначив собi, поперед усього показуючи, чим не повинна бути лiтературна
критика. Значить, чим же повинна бути вона? Ми, певно, всi згодимося на
те, що вона повинна бути якомога науковою, т. є. основаною на певних
тривких законах - не догмах, а узагальненнях, здобутих науковою iндукцiєю,
досвiдом i аналiзом фактiв. Ми згодимося на те, що лiтературна критика не
те саме, що iсторiя лiтератури, хоча iсторiя лiтератури може i мусить у
великiй мiрi користуватися здобутками лiтературної критики. Значить,
лiтературна критика, по нашiй думцi, не буде наукою iсторичною i
iсторичний метод може мати для неї тiльки пiдрядне значення.
Так само хибним видається менi погляд т. зв. реальних критикiв[8],
сформульований Добролюбовим ось у яких словах: "Для реальної критики
важний поперед усього факт: автор виводить такого чи iншого чоловiка, з
такими поглядами, хибами i т. iн. Ось тут критика розбирає, чи можлива i
дiйсна така людина; а переконавшися, що вона вiрна дiйсностi, критик
переходить до своїх власних мiркувань про причини, що породили таку людину
i т. д. Коли в творi даного автора показано тi причини, то критик
користується ними i дякує автора, коли нi, то чiпається його, як, мовляв,
ти смiв вивести таку людину, не показавши причин її iснування? Реальна
критика поводиться з твором артиста так самiсiнько, як з появою дiйсного
життя; вона студiює його, силкується вказати його власну норму, зiбрати
його основнi прикмети" (Добролюбов. Сочинения, III, 15). Що особливо дивує
нас в тих словах, так се цiлковите знехтування штуки "реальною" критикою.
Для неї твiр штуки має таке саме значення, як явище дiйсного життя, отже,
артистичне оповiдання буде так само цiнне, як газетярська новинка.
Розбираючи артистичний твiр, реальний критик поперед усього буде
докопуватися, чи виведена писателем у його творi людина правдива i можлива
в дiйсностi? Значить, коли писатель змалює портрет дiйсної людини або
подасть її бiографiю, то для реального критика се буде цiннiше вiд повiстi
Гоголя або Гончарова. I що цiкавiше, Добролюбов не подає нам анi натяку на
те, яким способом критик буде справджувати вiрнiсть i дiйснiсть осiб,
описаних у артистичнiм творi, або вiрнiсть i дiйснiсть настроїв,
зображених в лiрицi. Чи надасться йому тут метод статистичний, чи
описовнй, чи який iнший? I чи твiр найвiрнiший пересiчнiй дiйсностi буде
найлiпший? I чи вiльно авторовi малювати явища виїмковi, людей видуманих i
серед бiльш або менш видуманих обставин? На се все "реальна" критика не
дає нiякої вiдповiдi. На дiлi ж, оскiльки вона розвивалась була в Росiї в
50-тих i 60-тих роках, се була переважно пропаганда певних суспiльних та
полiтичних iдей пiд маскою лiтературної критики. Як пропаганда вона мала
своє велике значення; як лiтературна критика вона показалася далеко не на
висотi своєї задачi.
Сi уваги доводять нас i ще до одного ограничения: полiтичнi, соцiальнi,
релiгiйнi iдеї властиво не належать до лiтературної критики; дискутувати
їх треба з спецiальною для кождої науковою пiдготовкою. Вона може бути у
лiтературного критика, та її може й не бути, i коли лiтературний критик
згори вiдсуне вiд себе дискусiю над сими питаннями, наскiльки вони
висказанi в якiмсь лiтературнiм творi, i ограничиться на саму дискусiю
чисто лiтературних i артистичних питань, якi насуває даний твiр, то вiн
вповнi вiдповiсть своїй задачi.
Що ж се за питання, якi насуває нам лiтературний твiр поза обсягом
втiлених в ньому соцiальних, полiтичних та релiгiйних iдей, т. е. поза
обсягом тенденцiї авторової? I Леметр, i Добролюбов мимохiть зачiплюють сi
питання, та не вважають потрiбним зупинитися на них довше. Се питання про
вiдносини штуки до дiйсностi, про причини естетичного вдоволення в душi
людськiй, про способи, як даний автор викликає се естетичне вдоволення в
душi читачiв або слухачiв, про те, чи у автора є талант, чи нема, про
якiсть i силу того таланту, - значить, i про те, чи i наскiльки тенденцiї
авторовi зв'язанi органiчно з виведеними в його творi фактами i випливають
iз них? Буде се задача, може, й скромна, та проте важна, бо, тiльки
зробивши оту роботу, можна знати, чи можна на пiдставi якогось твору
робити якiсь дальшi висновки про соцiальнi, полiтичнi чи релiгiйнi погляди
автора, чи, може, сей твiр як недоладний треба без дальшої дискусiї кинути
мiж макулатуру.
Вже з самого сформулювання тих задач, якi поперед усього, по моїй
думцi, має перед собою лiтературний критик, можна побачити, до якої
наукової галузi мусимо вiдносити його роботу i яким науковим методом вiн
мусить послугуватися. Лiтературна критика мусить бути, по нашiй думцi,
поперед усього естетична, значить, входить в обсяг психологiї i мусить
послугуватися тими методами наукового дослiду, якими послугуєть-ся сучасна
психологiя.
Могло б здаватися, що се така ясна рiч, що властиво не варто було так
довго колесити, щоби дiйти до неї, i нема пощо з таким притиском
виголошувати сю тезу. Адже ж естетика є властиво наука про почування,
спецiально про вiдчування артистичної краси, - значить, є частиною
психологiї. А в такiм разi й основана на нiй критика мусить бути
психологiчною i, тiльки бувши такою, може користуватися й тими науковими
методами дослiду, якi виробила сучасна психологiя, - значить, може
зробитися вповнi науковою, спосiбною до дiйсного розвою, а не залежною вiд
капризiв та моди. I тiльки тодi вона може як публiцi, так i писателям
давати певнi вказiвки, значить, може бути плiдною, по-своєму продуктивною.
Та вже самi нашi дигресiї показали, що вони були далеко не зайвi, що
питання про завдання i метод лiтературної критики далеко не такi яснi i
загальнопринятi, як би того випадало надiятись. В дальших роздiлах нашої
розвiдки побачимо, що й на полi чисто естетичної критики панує не менша
неяснiсть i замiшанина понять.
В своїх увагах, що пiдуть далi, я бажав би познайомити нашу освiчену
громаду з деякими способами i здобутками новiшої психологiї спецiально на
полi естетики, прикладаючи тi методи до нашого поетичного матерiалу.
__
_II. ПСИХОЛОГIЧНI ОСНОВИ_
Поки перейдемо до роздивлювання естетичних основ поезiї, вважаємо
потрiбним згадати коротко про тi загальнопсихологiчнi основи, якi мають
рiшучий вплив на процес поетичної творчостi. Ми роздивимо тут по черзi три
питання, а власне роль свiдомостi в процесi поетичної творчостi, закони
асоцiацiї iдей i прикмети поетичної фантазiї, а в кiнцi доторкнемося
коротко питання про зв'язок поетичної вдачi з душевними хоробами.
1. РОЛЬ СВIДОМОСТI В ПОЕТИЧНIЙ ТВОРЧОСТI
Питання, чи поет творить свiдомо чи несвiдомо, належить до найстарших
та заразом до основних питань лiтературної критики. Вiдколи поезiя
видiлилася з буденної мови i зробилася окремою духовою функцiєю, вiдтодi
люди почали застановляїися над її основою. Сказати по правдi, для тих
первiсних критикiв тут не було нiякого питання. Вони були занадто близькi
того джерела, звiдки плила їх поезiя, занадто рiзко i ярко почували на
собi її вплив, щоб могли вагатися хоч би на хвилю, i вони згiдно
вiдповiдали, що їх поети творять несвiдомо, висказують, - а властиво,
виспiвують - не свої власнi слова, не свої власнi думки i образи, а тiльки
те, що їм пiддає якась вища, божа сила. Поезiя, по думцi старинних
народiв, се боже вiтхнення, inspiratio[9]; поет є тiльки знарядом божого
об'явлення; вiн не є одвiчальний за свої пiснi, бо творить їх в
непритомнiм станi. Сей стан iнколи порiвнюють зi станом п'яного чоловiка.
В староiндiйських книгах "Рiг-Веди"[10] i в староперськiй
"Зенд-Авестi"[11] свята рослина Сома, котрої сок упоює чоловiка,
називається просто "батько гiмнiв" (Spenser. Sociologie, I, 428, 566); у
Гомера вино зоветься "божим" (Одiс[сея], II, 342), а бог вина, Дiонiс, був
заразом богом драматичної поезiї. У зв'язку з тим стоїть заховане у
Павсанiя[12]
(Περιήγησις, I, 21)
оповiдання, що знаменитий трагiк Есхiл був товаришем Дiонiса; сам сей бог
посвятив його на поета, а властиво, спiвав його устами; упоєний вином
Есхiл списував свої траiедiї, сам не тямлячи, що пише.
Далеко частiше, особливо у грекiв, процес поетичної творчостi
приводжено в зв'язок з певного роду божевiльством, з духовою хоробою, що в
тих часах уважалася опануванням людської душi демоном. В Гомеровiй
"Одiссеї" те божество, що опановує спiвака, - раз Муза, то знов Зевес.
"Музо, повiдай менi про бувалого лицаря", - благає сам автор поеми (I, 1);
"Муза спiвцевi звелiла спiвати про лицарську славу", - читаємо в iншiм
мiсцi (VIII, 73). Та найбiльш характерне те мiсце, де Телемах боронить
кобзаря Фемiя проти докорiв своєї матерi (I, 345 - 349);
1. Пенелопi на се Телемах вельми мудрий одвiтив:
"Нене! нащо вборонять кобзаревi наш дух звеселяти
Тим, що спадає на думку? Кобзар нi один тут не винен,
Винен Зевес, що по волi своїй i на кого лиш схоче
З неба високого силу таку надсилає".
Пiзнiше сю силу почали загально приписувати Аполлоновi, боговi свiтла,
спiву, музики i - божевiльства.
Низьке хай бавить юрбу, а менi Аполлон кучерявий
Дасть касталiйське питво, чару, налиту ущерть, -
спiває Овiдiй[13], а в гомерiвськiм гiмнi (ч. XXV) говориться:
"Музи i далекострiльний Аполлон роблять на землi з людей спiвакiв та
музикiв, а Зевес творить королiв. Щасливий, кого люблять музи, солодкi
слова пливуть йому з уст" (Hymni Homerici[14], ed. Baumeister, 75). В
зв'язку з сим вiруванням стоїть оповiдання про фiлософа i поета Пiфагора,
що мав бути улюбленцем та навiть сином Аполлона i отримав вiд нього дар
чути музику небесних сфер (Z е l l е r. Geschichte der griechischen
Philosophic[15], I, 263).
Платон[16] виразно протиставляє поетичне вiтхнення свiдомiй штуцi; по
його думцi, поети Ού σοφίά
ποτίεν α
ποτοιεν άλλά
φΰσετ τίνί χαί
ενουσυσταζου&#
964;ες, себто те, що чинять, не чинять з розмислом, але якимсь
природним поривом, немов маючи в собi якогось iншого духа. В iншiм мiсцi
вiн просто називає сей стан (божевiлля), або боже наслання (Z е l l е r.
Op. cit., I, 498, 511). Цiцерон[17] передає подiбнi слова старшого
фiлософа Демокрiта[18]: "Negat enim sine furore Democritus quernquam
poetam magnum esse posse"[19] (De divinationibus, I, 37). Та й стара
латинська назва carmen, що в лiтературнiй мовi отримала значення "вiрша",
"поема", первiсно значила "закляття", "чарiвницька примова"; вiдгомiн
сього первiсного значення заховався ще й досi в французькiм словi charme
(чари, принада), charmant (принадний, чарiвний).
Певна рiч, в часах переваги рефлексiї над дiйсним вiтхненням i
наслiдуванням дiйсної творчостi люди почали всi отi давнi погляди, поклики
давнiх поетiв до Музи, до Аполлона з просьбою, щоби наслав на них поетичне
божевiлля, вважати пустими риторичними фiгурами. Багато заколоту наробила
тут грецька назва ποίητής(рукодiльник,
ремiсник), що заступила мiсце первiсного
άΟτνσς- спiвак. Маючи назву
ποίητής на означення поета, пiзнiшi
теоретики вимiрковували для неї вiдповiднi дефiнiцiї, не згiднi з самою
основою предмета. Платон виводить сю назву вiд поняття
μόδονς ποτετν-
творити мiфи, - а властиво, коли тi мiфи були вже витворенi народною
фантазiєю, перетворювати тi мiфи вiдповiдно до артистичних вимог. Те
розумiння поезiї, зрештою, не було оригiнальне Платонове; ще Геродот[20]
назвав Гомера i Гесiода[21] тими, що зробили грекам богiв. Вiдповiдно до
сього розумiння дефiнiював також Арiстотель поезiю як свiдоме
перетворювання мiфiв, що є в найширшiм розумiннi слова, споминiв, себто
iдей, отож як артистичну технiку без властивої творчостi. Новiшi дослiди
показують, що тут була помилка давнiх фiлософiв, що слово поет - не
походить вiд грецького - робити, чинити, але вiд того самого кореня пой,
який заховався в старослов'янськiм i теперiшнiм росiйськiм пою, пой -
спiваю, спiвай, i значило, таким робом, те саме, що й гомерiвське (Dr.
Brunnhofer. Vom Pontus bis zum Indus. Leipzig, 1890, стор. 2 - 3).
Довгi сотки лiт панувала отся фальшива i одностороння Арiстотелева
дефiнiцiя; повставали i щезали новi держави, новi релiгiї, новi
свiтогляди; люди ламали пута старих порядкiв i старих понять в полiтицi i
науцi, а Арiстотелевi формулки стояли собi нетиканi. Тiльки пiд кiнець
XVIII вiку захитано їх авторитет; в поезiї повiяло новим духом, що до
нього приложено характеристику "Sturm und Drang"[22]. Його поклик був:
емансипацiя поезiї з конвенцiональних повивачiв в iм'я свобiдної, творчої
iндивiдуальностi, i тут же виринає знов розумiння поетичної творчостi як
божевiлля. Гете розпочинає свого "Вiчного жида" характерними словами:
Urn Mitternacht wohl fang ich an,
Spring aus dem Bette wie ein Toller;
(Nie war mein Busen seelenvoller)
Zu singen den gereisten Mann[23] -
(Goethes Werke[24], V, 153;
Kurchner D. Nat. Litt., 86)
Поетичне вiтхнення називається "holder Wahnsinn"[25], скептик Вiланд у
вступi до свойого "Оберона"[26] вискачав уперве ту характерну дефiнiцию:
Noch einmal sattelt mir den Hippogryphen, ihr Musen,
Zum Ritt ins alte, romantische Land!
Wie lieblich um meinen entfesselten Busen
Der holde Wahnsinn spieltl Wer schlang das magische Band
Um meine Stirne?[27]
(Wielands Werke[28], II, 3; Kurchner, 52.)
Таких цитат можна би в поезiї XIX вiку вибрати дуже багато, особливо з
поетiв т. зв. "романтичної школи", про котрих справедливо сказано, що вони
були "die Entdecker des Unbewussten"[29]. Та ми будемо намножувати їх.
Пригадаємо тiльки, як Мiцкевич[30] у однiй своїй iмпровiзацiї признався
про писання свого "Pana Tadeusza":
Ja rymow nie dobieram, ja zglosek nie sktadam,
Tak wszystko napisatem, jak tu do was gadam.
W piersi tyiko uderze, wnet zdroj stow wytrysnie,
A jesli na tym prqdzie iskra boza btysnie,
Nie wynik to rozumu, ani ptod marzenia,
Od boga ja przyjatem na skrzydtach natchnienia[31].
("Dzieta" Adama Mickiewicza, wyd[anie] H. Biegeleisen, VI, 313).
Ся сама думка, що поетична творчiсть є щось вiдмiнне вiд звичайного
людського "я", вносить до нього щось особливе, проривається не раз i у
Шевченка. Вiн дуже часто обертається до своїх "дум" як до якихсь iстот,
окремих вiд нього, обдарованих власною волею:
Думи мої, думи мої,
Ви мої єдинi,
Не кидайте хоч ви мене
При лихiй годинi.
Прилiтайте, сизокрилi
Мої голуб'ята,
Iз-за Днiпра широкого
У степ погуляти...
(Кобзарь, II, 8)[32].
Таких мiсць у "Кобзарi" чимало; їх можна би взяти за образовi речення,
за конвенцiональнi звороти, якби вони не появлялися надто часто, власна, в
пiзнiшiй добi Шевченкової творчостi, в тих його лiричних творах, де вiн
добував найглибших, найсердечнiших тонiв, де був свобiдний вiд усеї
конвенцiональної фразеологiї. Ще виразнiше бачимо се в вiршi "Муза", котру
поет величає своєю матiр'ю i вчителькою:
Моя порадонько святая!
Моя ти доле молодая!
Не покидай мене. Вночi,
I вдень, i ввечерi, i рано
Витай зо мною i учи,
Учи неложними устами
Сказати правду.
(Кобзарь, II, 73).
Ми зупинилися на сих свiдоцтвах самих поетiв про процес поетичної
творчостi трохи довше головне через те, що кому ж лiпше й тямити в сьому
дiлi, як не самим творцям? Постороння обсервацiя тут майже неможлива;
наука мусить в такiм разi зiбрати поперед усього свiдоцтва першорядних
свiдкiв i, доповнивши їх подекуди по змозi, повинна взятися до вияснення
самого факту.
Поперед усього мусимо сказати: сам факт, що в такiй високiй та
скомплiкованiй психологiчнiй дiяльностi, як поетична творчiсть, несвiдомий
елемент може грати важну чи, може, головну роль, належить до досить нового
наукового надбання. Для фiлософiв-рацiоналiстiв XVIII вiку вiн був зовсiм
неможливим, так само як неможливим був i для фiлософiв-iдеалiстiв першої
половини нашого вiку, що силкувалися звести весь свiт i всi його прояви, а
тим самим i всю психiчну дiяльнiсть до якоїсь одної, по змозi повної i
безсуперечної формули. Тiльки в iдеалiстiв-песимiстiв Шопенгауера[33],
Гартмана[34] сей факт пiднесено з натиском, а то для того, що власне у
Гартмана "несвiдоме" (Das Unbewusste) було зроблене основним елементом
усього його свiтогляду. Та для наукового дослiду сього було замало, бо,
роблячи "несвiдоме" основним елементом, Гартман тим самим зробив його
чимсь незвiсним, таким, що не пiдлягає дальшому аналiзовi.
Тiльки в найновiших часах, коли за почином Фехнера[35] i Вундта[36]
розпочалися в Нiмеччинi, Англiї, Францiї i Iталiї систематичнi дослiди над
психологiєю експериментальним методом, коли давня метафiзична або
емпiрична психологiя перемiнилася на психофiзику або, як її називає Вундт,
фiзiологiчну психологiю, удалося в значнiй мiрi прояснити роль
несвiдомого, мiж iншим, i поетичної творчостi. Вихiдною точкою були студiї
над тим, що називаємо людською свiдомiстю, i ми покористуємось тут
найновiшою працею про сю тему, виданою в минувшiм роцi, - студiєю Макса
Дессуара[37] "Das Doppel-Ich", щоби показати, як сучаснi психологи
вияснюють сю загадкову сторону поетичної творчостi. В своїй студiї
пiдносить Дессуар той факт, що велика сила спостережнь, зiбраних в
остатнiх часах, довела нас до зрозумiння того факту, що кождий чоловiк,
окрiм свого свiдомого "я", мусить мати в своїм нутрi ще якесь друге "я",
котре має свою окрему свiдомiсть i пам'ять, свiй окремий суд, своє
почуття, свiй вибiр, свою застанову i своє дiлапня - одним словом, має всi
прикмети, що становлять психiчну-особу.
"До мене прийшов приятель, - оповiдає Дессуар, - i оповiдає менi якусь
новину, задля котрої я мушу з ним разом iти в одне мiсце. Коли вiн
оповiдає сю цiкаву новину, я лагоджуся до виходу. Припинаю собi новий
ковнiрик, обертаю манжети, запинаю шпiнки, одягаю сурдут, беру в кишеню
ключа вiд брами, заглядаю мимоходом до дзеркала, - i при всiм тiм з
найбiльшою увагаю слухаю оповiдання, перериваючи його часом своїми
запитаннями. Вийшовши на вулицю, починаю нараз сумнiватися, чи не забув
ключа вiд брами в своїм покої, тож бiжу знов нагору, шукаю ключа по всiх
усюдах, та надармо, вкiнцi сягаю до кишенi i переконуюся, що ключ є у
мене. Коли я потiм оповiв се приятелевi, сей вiдповiв менi: "Чого ж ти
менi не сказав уперед, чого бiжиш нагору? Адже я бачив виразно, як ти
вийняв ключ вiд брами з купи iнших ключiв i вложив собi в кишеню. Як же
можна бути таким розтрiпаним"! Прошу зважити, яка скомплiкована була тут
дiяльнiсть, а проте здавалося, що свiдомiсть нiчогiсiнько про неї не
знала. Герой сеї маленької пригоди робить усi приготування до виходу так
систематично i порядно, немовби уперед обдумав їх якнайдокладнiше. З-помiж
купи ключiв вибирає власне той, якого йому треба, переконується в дзеркалi
про повноту свого туалету - всi психiчнi функцiї, для яких конечно треба
свiдомостi особи.
"Ще характернiшi ось якi три примiри. Хтось читає голосно книжку, та
його думки, зверненi чимсь на iнший предмет, займаються тим постороннiм
предметом. Та проте вiн читає добре, вiдповiдно виголошує речення,
перевертає картки, одним словом, виконує дiяльнiсть, майже незрозумiлу без
повної iнтелiгентної свiдомостi. Коректор перечитує статтю, а рiвночасно
розмовляє зi своїм сусiдом; та проте серед живої розмови вiн поправляє
друкарську помилку, поповнює пропуски, значить, мусить при тiм мати
почуття того, де тут зложено вiрно, а де нi. Один член англiйської
"Society for Psychical Research" (Товариство для психологiчних дослiдiв)
через велику вправу дiйшов до того, що може рiвночасно провадити оживлену
дебату i сумувати великi ряди цифр. Всi тi факти доказують, що є в нас не
тiльки якась несвiдома iнтелiгенцiя, але також несвiдома пам'ять або,
краще, вiдомiсть i пригадування поза обсягом нашої свiдомостi. А що оба тi
елементи становлять iстоту психiчної особи, то се значить, що в кождiм
осiбнику є також друге, несвiдоме "я".
Отсю подвiйну свiдомiсть називає Дессуар дуже влучно "верхньою i
нижньою свiдомiстю" (Ober-und Unterbewus-stsein). Те, що в звичайнiм життi
називаємо "свiдомiсть", се, по Дессуаровiй термiнологiї, є верхня
свiдомiсть. Та пiд нею є глибока верства психiчного життя, що звичайно
лежить в тiнi, та проте не менше важне, а для багатьох людей далеко
важнiше, нiж уся, хоч i як багата дiяльнiсть верхньої верстви. Найбiльша
часть того, що чоловiк зазнав в життi, найбiльша часть усiх тих сугестiй,
якi називаємо вихованням i в яких чоловiк вбирає в себе здобутки
многотисячлiтньої культурної працi всього людського роду, перейшовши через
ясну верству верхньої свiдомостi, помалу темнiє, щезає з поверхнi, тоне в
глибокiй криницi нашої душi i лежить там погребана, як золото в пiдземних
жилах. Та й там, хоч неприступне для нашої свiдомостi, все те добро не
перестає жити, раз у раз сильно впливає на нашi суди, на нашу дiяльнiсть i
кермує нею не раз далеко сильнiше вiд усiх контраргументiв нашого розуму.
Отеє е та нижня свiдомiсть, те гнiздо "пересудiв" i "упереджень", неясних
поривiв, симпатiй i антипатiй. Вони для нас неяснi власне для того, що їх
основи скритi вiд нашої свiдомостi.
Та буває й так, що поодинокi моменти з тої нижньої верстви раптом
вискакують на ясне свiтло свiдомостi. Великий закон непропащої сили має i
в психологiї певне значення; що раз напечатано в комiрках нашої мiзкової
матерiї, се лишається нам на цiле життя, тiльки що не все те може чоловiк
пiсля своєї вподоби мати на свої послуги, а не раз треба якихось особливих
обставин, щоби давно затертi враження прикликати знов до життя. Проф.
Бенедикт приводить ось який цiкавий факт[38]: "В початку нашого вiку
захорувала над Рейном стара служниця i почала в гарячцi рецитувати цiлi
уступи з Бiблiї по-гебрейськи i коментарiй до них по-арамейськи.
Розумiється, люди, що привикли вiрити в чудеса, почали й тут бачити чудо i
дякувати богу, що сподобив їх бачити його. Бо вiдки ж би ся зовсiм
неписьменна жiнка могла набратися знання гебрейської мови, якби сам бог не
пiддав їх? Та лiкар почав дошукуватися джерела i вiдкрив, що ся служниця
перед кiлькома роками служила в одного пастора. Сей мав звичай уночi в
своїй кiмнатi читати голосно святе письмо в оригiналi з арамейським
коментарем. Служниця ночувала зараз за стiною в кухнi i чула все, i хоча
не розумiла анi слова, то все-таки тi слова вбились їй у тяму i довгi лiта
лежали в нижнiй свiдомостi, немов виритi на плитi фонографа, поки в
гарячковiй делiрiї не виплили наверх". Розумiється, що тi враження,
засипанi в нижнiй свiдомостi, найлегше виходять наверх тодi, коли верства
верхньої свiдомостi щезне чи то хвилево, у снi, чи назавсiгди, в тяжкiй
хоробi. От тим-то в снах так часто виринають давно забутi подiї з нашої
молодостi, що довгi роки, довгi десятки рокiв дрiмали пiд верствою
пiзнiших вражень, якi тим часом проходили через верхню свiдомiсть i
засипали, покривали їх.
Сказавши по правдi, є се наше велике щастя, коли маємо ту здiбнiсть, що
на якiмсь часi всi нашi враження тонуть у сутiнь забуття. Подумаймо лише,
що всякий бiль, коли б раз у раз стояв на поверхнi нашої свiдомостi,
зробився б вкiнцi таким нестерпним, що довiв би нас до самовбiйства. Та
так само й усяке порядне думання, всяка духова праця була б майже зовсiм
неможливою, коли б всi нашi досвiди i все знання рiвночасно i рiвномiрно
товпилося в нашiй свiдомостi. При душевних хоробах таких, як манiя i
острий шал, ми бачимо, як надмiр вражень робить неможливим усяке органiчне
думання. Ся велика ресорпцiйна сила нижньої свiдомостi має, зрештою, не
тiльки сю негативну користь; вона має також величезне позитивне значення,
бо робить сю нижню свiдомiсть величезним, невичерпаним магазином думок i
почувань, багатим шпихлiром, котрого засiки при корисних обставинах можуть
вiдчинитися i видати з себе скарби, про якi їх щасливий властитель не раз
i сам не знав нiчогiсiнько. Майже кождий чоловiк має в собi величезне
багатство iдей i почувань, хоча мало хто може i вмiє користуватися ними.
Бо все, що чоловiк у своєму життi думав i читав, що ворушилось у його душi
i розбуджувало його чуття, все те не пропадає, а робиться тривким, хоч
звичайно скритим набутком його душi.
Та є люди, котрi мають здiбнiсть видобувати тi глибоко захованi скарби
своєї душi i давати їм вираз у зрозумiлих для кождого словах. Отсi щасливо
обдарованi психологiчнi Крези[39] i копачi захованих скарбiв - се й є нашi
поети. Властиво, вiднаходять i видобувають вони тi скарби не зов-всiм
активно, не зусиллям свобiдної, автономної волi. Бо коли маємо дати вiру
признанням поодиноких поетiв, то їх роль частенько буває чисто пасивна.
Вельми цiкаве є Грiльпарцерове оповiдання про те, як постала його
знаменита трагедiя "Прабабка" ("Die Ahnfrau")[40], написана, як звiсно, у
протягу 16 днiв. "Коли я одного разу лежав у лiжку, перепуталися в моїй
головi випадково двi давнiше прочитанi iсторiї i обi разом утворили основу
драматичної подiї. Та наразi я не взявся до роботи, i треба було аж
кiлькаразових упiмнень мого друга Шрейфогля, щоби пiдбадьорити мою амбiцiю
i спонукати мене до роботи. При однiй припадковiй стрiчi вiн заохочував
мене так гаряче, що я пiд час дальшого походу почав обдумувати першу
сцену, та, невважаючи на всяке зусилля, здужав скомпонувати не бiльше як 8
- 10 перших рядкiв. Вернувши додому, я записав їх на карточцi паперу i
покинув на столi. Та ось уночi почалося в моїй душi якесь дивне
розворушення. Мене вхопила гарячка, безсонний, я перевертався з боку на
бiк, i при всьому тому не було в мене анi думки про розпочату "Прабабку".
На другий день встав я, почуваючи, що на мене надходить якась тяжка
хороба. I ось припадкове мiй зiр упав на той листок паперу, де я вчора
записав початковi вiршi i про котрих вiдтодi зовсiм забув;
Сiдаю при столi i пишу далi, щораз далi; думки i вiршi пливуть самi з
себе; швидше я не мiг би був переписувати з готового".
Ми можемо тут докладно прослiдити психiчний процес в поетовiй душi. В
нижнiй свiдомостi Грiльпарцеровiй нагромаджено було багато страховинних
оповiдань про лицарiв i духiв, що їх чував i бачив на сценi ще замолоду, а
то й сам з братами та сестрами дитинячим звичаєм вiдiгравав дома. В тiй
нижнiй свiдомостi були ще також не менше страховиннi дитячi спомини про т.
зв. "лямус" - величезний пустий будинок обiк його батькiвського дому, його
дитячою уявою заселений страшними розбiйниками, циганами i духами. Додаймо
до сього ще й те, що план "Прабабки" був уже уложений в його головi, та з
часом потонув також в сутiнку його нижньої свiдомостi, то побачимо, що в
нiй були вже згромадженi всi розрiзненi елементи трагедiї. Треба ще було
тiльки одного товчка збоку, щоб усе те пiднести до свiтлої свiдомостi. А
тим товчком було описане тут душевне зворушення. Ще попереднього дня
поетова верхня свiдомiсть надармо мучилася над виконанням драми i
ледво-не-ледво сплодила перших 8 - 10 рядкiв. Аж по тiй психологiчнiй бурi
почала нижня свiдомiсть продукувати автоматично; i тепер поплили думки i
гiршi самi могучими хвилями, а верхня свiдомiсть, так сказати, не мала що
бiльше робити, як сидiти i переписувати - коли вiльно про такi абстрактнi
настрої виражатися такими антропоморфними образами (Dr. I. S a d g е г,
Seelentiefen, в ч. 135 вiденського тижневика "Die Zeit").
Подiбних фактiв можна би назбирати багато, особливо в новочаснiй
iсторiї лiтератури. От i про померлого недавно Альфонса Доде[41] вiдомо,
що вiн цiлими мiсяцями не мiг написати анi одного рядка, в таких часах
блукав по Парижу i по околицi, пiдслухав i записував уривки розмов,
шкiцував види, нотував настрої i враження, а ще бiльше дивився i думав. Та
зате коли найшов на нього творчий настрiй, вiн працював до 18 годин денно,
день i нiч не виходив зi свого кабiнету, руйнував своє здоров'я, поки
новий твiр цiлком не вилився з його душi.
Пiзнання сеї важної ролi не свiдомо, а властиво "нижнiй свiдомостi" в
поетичнiй творчостi є вельми важне не тiльки для психолога, але також для
лiтературного критика. Психолог на пiдставi сього факту мусить поетичну
вдачу признати окремим, психiчним типом. Нам байдуже, чи вiн разом з
Ломброзо[42] назве сей тип хоробливим, чи по давнiй термiнологiї -
генiальним; для науки важне пiзнання його основної прикмети: еруптивностi
його нижньої свiдомостi, т. є. її здiбностi час вiд часу пiднiмати цiлi
комплекси давно погребаних вражень i споминiв, покомбiнованих, не раз
також несвiдомо, однi з одними на денне свiтло верхньої свiдомостi. А
лiтературний критик власне в тiй перевазi несвiдомого при творчiм процесi
має певний критерiйдо оцiнки, за якими творами стоїть правдивий поетичний
талант, правдиве "вiтхнення", а де є холодне, розумове, свiдоме складання,
гола технiка, дилетантизм. Вiдсуваючи набiк твори дилетантiв, котрi,
зрештою, не раз можуть бути i гарнi i цiннi чи то для психолога, чи для
соцiолога, чи для полiтика, критик тiльки на творах правдивих, вроджених
поетiв буде студiювати секрети їх творчостi; бо тiльки тут ся творчiсть
являється елементарною силою головно з огляду на форму, а почасти також з
огляду на змiст i композицiю. Певна рiч, змiст i композицiя поетичного
твору, його, так сказати, скелет в значнiй мiрi мусять бути дiлом розуму,
обдуманi, розваженi i розмiренi, i де сього нема, там i най-генiальнiше
виконання деталiв не окупить браку цiлостi. Повна гармонiя сеї еруптивної
сили вiтхнення з холодною силою розумового обмiркування показується у
найбiльших велетнiв людського слова, таких, як Гомер, Софокл*[43], Данте,
Шекспiр, Гете i небагато iнших.
2. ЗАКОНИ АСОЦIАЦIЇ IДЕЙ I ПОЕТИЧНА ТВОРЧIСТЬ
Духова дiяльнiсть людська полягає головно на двох прикметах психiчного
устрою: на можливостi репродукцiї вражень, якi колись безпосередньо
торкали нашi змисли i тепер являються тiльки психiчними копiями, iдеями, i
на другiй прикметi того устрою, що одна така репродукована iдея викликає
за собою iншу, цiлi ряди iнших iдей, тi знов, коли на них буде звернена
особлива увага, викликають дальшi ряди iдей, i так без кiнця. Чим яснiше i
докладнiше репродукуються iдеї в людськiй душi, тим яснiше мислення; чим
бiльшi i рiзнороднi ряди iдей повстають за даним iмпульсом, тим багатше
духове життя. Яснiсть i прецизiя репродукованих iдей - се перша основа
наукової здiбностi; багатство i рiзнороднiсть їх - головна прикмета
поетичної фантазiї.
Нема сумнiву, що спосiб, як в'яжуться однi з одними iдеї, репродукованi
в певнiм поетичнiм творi, надає тому творовi головну часть його колориту.
От тим-то досвiд над асоцiацiєю iдей у поета може нам докинути дуже важний
причинок до його характеристики.
Чи можна говорити про якусь спецiальну поетичну асоцiацiю iдей?
Признатися, я досi не стрiчав у жаднiй естетицi спецiального дослiду про
сю тему, навiть не тямлю, чи котрий естетик сформулював те питання. А тим
часом менi здається, що се питання вельми важне i вдячне, а в його
розв'язцi лежить ключ до зрозумiння маси iндивiдуальних прикмет рiзних
поетiв, рiзних шкiл i стилiв поетичних, про котрi досi наговорено так
багато шумних та неясних фраз.
Поперед усього до речi буде пригадати тi загальнi закони асоцiацiї
iдей, якi вислiдила сучасна психологiя, а потiм розглянемо, чи i наскiльки
поети держаться тих законiв, чи, може, вибiгають поза їх межi. Вундт
(Physiolo-gische Psychologie, I, Ausgtabel, 788, i дiалiї) бачить тiльки
два такi закони[44], а то 1) закон подiбностi (в найширшiм значеннi сього
слова) i 2) закон привички. Всяка iдея, що повстає в нашiй душi, може
викликати за собою iншу iдею i то або подiбну чим-небудь до неї, або таку,
яку ми привикли зв'язувати з нею чи то задля мiсцевої сумiжностi, чи задля
часової близькостi або перiодичностi. I так ми говоримо про "верби
головатi" для того, що обрубуваний перiодично верх верби нагадує голову,
порослу розчiхра-ним волоссям; говоримо про криваве полум'я, про рiчку, що
в'ється гадюкою, i т. i. I так iдея блискавки мимовiльно викликає в нашiй
душi iдею грому, iдея фiалки - iдею про фiалковий запах, iдея книжки -
згадку про школу, бiблiотеку або читальню i т. i. Вундт не приймає закону
контрасту, а асоцiювання суперечних, контрастових iдей виводить або з
привички, або з утоми нашої уяви, що, знесилившися сполучуванням подiбних
iдей, вкiнцi улягає противному напрямовi i зразу перескакує на iнший ряд
iдей, що й становить контраст з попереднiм.
Се ограничения показалося пiзнiшим психологам занадто тiсним, i
Штейнталь[45] сформулював ось якi три закони асоцiювання iдей:
"1. Душа повертає легше з непривичного стану до звичайного, нiж
противно.
2. Душа йде легше за ходом дiйсного руху, нiж супроти сього ходу, тобто
легше вiд початку до кiнця, нiж вiд кiнця до початку (напр., вiд цегли i
камiння до будинку легше, нiж вiд будинку до цеглини). Дiйшовши до цiлi,
душа заспокоюється i лишається в тiм спокої; iдея знаряду попихає її
репродукувати той рух, якому має служити той знаряд.
3. Самостiйний предмет труднiше репродукує несамостiйний, цiлiсть
труднiше репродукує частину, нiж противно".
Отсi Штейнталевi закони прийняв також Вундт i його школа (гл[яди]:
M.Trautschold. Experimentelle Untersuchungen liber die Associationen der
Vorstellungen в першiм томi Вундтових Psychologische Studien, стор. 222),
i ми попробуємо приложити їх до поетичних творiв.
Коли в нашiй уявi повстане образ пожару, то мимоволi з сим образом
в'яжуться й дальшi образи: крик, метушня людей, голос дзвонiв, гашення
вогню i т. i. Се є звичайна асоцiацiя, i наша думка мимоволi завсiгди
вертає до неї. Аби уявити собi, що люди серед пожару танцюють, бенкетують
та спiвають, на се треба незвичайного напруження нашої уяви, треба працi
або поетичної сугестiї. Тож коли Шевченко в своїх "Гайдамаках" два рази
малює нам бенкети серед пожарiв, у Лисянцi й Уманi, коли спiває, як-то:
...серед базару
В кровi гайдамаки ставили столи.
Дещо запопали, страви нанесли
I сiли вечерять, -
то мусимо сказати, що вiн iде проти того Штейнталевого закону, тягне
нашу уяву вiд звичайного ряду асоцiацiй до незвичайного.
Подiбних прикладiв маємо у Шевченка i загалом у поезiї багато. I так
iдея недiлi викликає в нашiй душi образи спокою, тишi, молитви, святочно
прибраних людей; у Шевченка не те:
У недiлю не гуляла -
На шовк заробляла
Та хустину вишивала...
До таких силомiць зчеплених асоцiацiй у Шевченка треба залiчити чимало
його улюблених зворотiв, як ось: "недоля жартує", "пекло смiється", "нiч
стрепенулась", "лихо смiється", "закрий, серце, очi", "лихо танцювало",
"журба в шинку мед-горiлку поставцем кружала", "шляхта кров'ю упилася" i
т. д. Се, очевидно, не припадкове явище, поет навмисне завдає трудностi
нашiй уявi, щоби розбурхати її, викликати в душi те саме занепокоєння,
напруження, ту саму непевнiсть та тривогу, яка змальована в його вiршах.
Пориваючи нашу уяву вiд звичайних до незвичайних асоцiацiй, вiн осягає
один з наймогутнiших способiв поетичного малювання - контраст. Що чинить
маляр, кладучи на малюнку близько одну коло другої двi плями рiзних
кольорiв, що стоять далеко один вiд одного в шкалi барв, те саме осягає
поет, шарпаючи в вiдповiднiм мiсцi нашу уяву вiд звичайного асоцiацiйного
ряду до незвичайного або просто супротилежного. Се дiється особливо в тих
творах, де темою є мiшанi чуття, драматичнi ситуацiї, сильнi людськi
афекти та пристрастi. Зовсiм iнакше в малюнках iдилiчних, спокiйних,
нескомплiкованих ситуацiй, однорiдних - усе одно, веселих чи сумних
настроїв. Тут поет несвiдомо держиться Штейнталевого правила, тобто
добирає таких асоцiацiй, якi б заспокоювали, заколисували уяву, а радше -
дає вираз тiльки тим асоцiацiям, що самi, без нiякого напруження
напливають в його власнiй успокоєнiй уявi. Чудовий взiрець такого малюнка
дав нам Шевченко в своїм вiршi "Вечiр на Українi"[46]. Вся та вiрша -
немов моментальна фотографiя настрою поетової душi, викликаного образом
тихого весняного українського вечора.
Садок вишневий коло хати,
Хрущi над вишнями гудуть,
Плугатарi з плугами йдуть,
Спiвають iдучи дiвчата,
А матерi вечерять ждуть.
Як бачимо, поет без нiякої особливої прикраси, простими, майже
прозаїчними словами малює образ за образом, та, придивившися ближче,
бачимо також, що тi слова передають власне найлегшi асоцiацiї iдей, так що
наша уява пливе вiд одного образу до другого легко, мовби той птах, що
грацiозними закрутами без маху крил пливе в повiтрi все нижче i нижче. В
тiй легкостi i натуральностi асоцiювання iдей лежить увесь секрет
поетичної принади сеї вiршi.
Друге Штейнталеве правило дуже широке. В ньому мiститься той звiсний
факт, що нам зовсiм легко проговорити "Отченаш" вiд початку до кiнця, але
дуже трудно вiд кiнця до початку. На сьому правилi полягають усякi
мнемотехнiчнi штуки, напр., подавання граматичних виїмкiв, уложених в
вiршi (panis, piscis, crinis, finis i т. д.[47]). Та на ньому полягає й
те, що називаємо поетичною градацiєю. Поет веде нас натуральним шляхом
асоцiацiї iдеї вiд частi до цiлостi, сю цiлiсть показує знов як часть
бiльшої цiлостi i так пiднiмає нас, неначе по ступнях, щораз вище, щоб
показати нашiй уявi широкий кругозiр. Отеє й є секрет сильного впливу,
який роблять на нас початковi вiршi Шевченкового "Заповiту":
Як умру, то поховайте
Мене на могилi,
Серед степу широкого,
На Вкраїнi милiй.
Вже слово "поховайте" будить в нашiй уявi образ гробу; одним замахом
поет показує нам сей грiб як частину бiльшої цiлостi - високої могили;
знов один замах, i ся могила являється одною точкою в бiльшiй цiлостi -
безмежнiм степу; ще один крок, i перед нашим духовим оком уся Україна,
огрiта великою любов'ю поета.
Прикладiв такої градацiї дуже багато у Шевченка i у всiх поетiв, i я не
буду їх тут нагромаджувати. Зате я вкажу приклади iншої градацiї,
доконаної на пiдставi сього самого правила, тiльки в зовсiм противнiм
порядку. Часто, щоб осягнути надзвичайний ефект, збудити напруження нашої
уваги, поет поступає противно, веде нас вiд цiлостi до частi, вiдси до ще
меншої частi i так далi, аж до якоїсь дрiбної точки, в котрiй, власне, чи
природно, чи тiльки переносно лежить уся вага його твору. Є се так
названий з французької пуант (pointe), так сказати, вiстря, яким кiнчиться
твiр. Вживання i надуживання сього ефекту характеризує звичайно поезiю в
добi переситу i перерафiнування, та було б несправедливо заборонювати
поетам взагалi сього риторичного способу. Ми стрiчаємо його в народних
пiснях, хоч рiдко стрiчаємо i в нашого Шевченка, котрому, певно, нiхто не
закине нагiнки за пустими риторичними ефектами. Наведу тут тiльки один
приклад сього роду з Шевченкової поезiї, в вiршi "Хустина" (Кобзарь, I,
179 - 180):
Iде вiйсько, iде й друге,
А за третiм стиха -
Везуть труну мальовану,
Китайкою криту.
А за нею з старшиною
Iде в чорнiй свитi
Сам полковник компанiйський,
Характерник з Сiчi.
За ним iдуть осаули
Та плачуть iдучи.
Несуть пани осаули
Козацькую збрую:
Литий панцир порубаний,
Шаблю золотую,
Три рушницi-гакiвницi
I три самопали...
А на збруї... козацькая
Кров позасихала.
Ведуть коня вороного, -
Розбитi копита...
А на йому сiделечко
Хустиною вкрите.
Будова сього опису напрочуд майстерна. Зразу широчезний горизонт - аж
три вiйська; за третiм жалiбний похiд; труна, полковник, осаули; наша
увага звужується, та разом з тим загострюється, ми добачаємо чимраз меншi
деталi, яких не бачили вперед, обiймаючи оком велику масу. Осаули несуть
збрую, ми бачимо на панцирi слiди рубання, на всiй збруї засохлу кров;
серед того походу йде кiнь без їздця, ми бачимо на ньому порожнє сiдло, а
на тiм сiдлi хустину, дрiбнесеньку рiч, та рiвночасно таку, в котру поет
чарами свого слова вложив усю трагiку сього козака, що лежить у домовинi,
i ще одної живої людини - дiвчини, що вишивала сю хустину, що надiялася
бачити в нiй символ свого щастя, символ шлюбу з любимим козаком, а тепер
бачить символ слави козацької - смертi в оборонi рiдного краю.
Тим самим правилом вияснюється й та легкiсть, з якою наша уява вiд
частин iде до цiлостi. Ось, напр., у чудових вiршах Шевченка:
Готово! Парус розпустили,
Посунули по синiй хвилi
Помiж кугою в Сирдар'ю
Байдару i баркас чималий.
Можна сказати, що поет зовсiм не свiдомо, тiльки завдяки своєму
поетичному чуттю зумiв змалювати тут момент, коли корабель рушає з мiсця,
даючи нам отсю зовсiм натуральну градацiю образiв: команда на кораблi
(готово!), розпущений парус, синi хвилi, вкiнцi байдара i причеплений до
неї баркас.
Третє Штейнталеве правило є, властиво, тiльки iнший вислiв другого.
Згадавши клепку, ми в уявi знехотя доходимо до образу бочки, та, згадавши
бочку, нам не так легко згадати одну її складову частину. Та поет дуже
часто i тут вибирає власне труднiшу дорогу, щоби добратися до нашого
серця. Вiн перед нашими очима розбирає цiлiсть на її частi, як се бачимо,
напр., у Шевченковiй "Чумi":
Весна. Садочки зацвiли,
Неначе полотном укритi,
Росою божою умитi,
Бiлiють. Весело землi:
Цвiте, красується цвiтами,
Садами темними, лугами...
Сей спосiб представлення можна би назвати аналiтичним, i вiн здибається
в поезiї досить рiдко.
Зводячи докупи те, що ми сказали про асоцiацiю iдей i її закони, можемо
сказати, що поети - розумiється, несвiдомо - користуються тими законами на
оба боки: вони з однаковим уподобанням раз ведуть нашу уяву туди, де
вiдбувається найлегша асоцiацiя, в iнший раз туди, де вона труднiша. Обi
дороги однаково добрi, хоча для рiзних цiлей.
8. ПОЕТИЧНА ФАНТАЗIЯ
В 1884 р. Леметр, розробляючи повiсть Золя "L'Oeuvre", висказав знехотя
дуже цiкаву думку: повiстi сього майстра "натуралiзму" роблять на нього
враження кошмару, сонного привиду. Леметр думав, мабуть, що таким осудом
на смерть розбив золiвський натуралiзм, а тим часом вiн знехотя дав
свiдоцтво однiй правдi, що Золя попри всi свої натуралiстичнi доктрини i
дивацтва є таки поет, великий поет, i хоча доктрина зробила його, як каже
Леметр, "невольником одної епохи, одної сiм'ї, одної породи людей i одної
писательської методи", то проте вiн, виповнюючи свiй план, творить так, що
його твiр набирає життя i пластики, пориває i зв'язує душу читачеву,
опановує її подiбно до сонної змори, кошмару.
Порiвняння поетичної фантазiї з сонними привидами, а в дальшiй лiнiї -
з галюцинацiями[48], тобто з привидами на явi, не є пуста забавка. Се
явище одної категорiї; творячи свої постатi, поет в значнiй мiрi чинить те
саме, що природа, викликаючи в людськiй нервовiй системi соннi вiзiї та
галюцинацiї. Значить, кождий чоловiк у снi або в гарячцi є до певної мiри
поет; студiюючи психологiю сонних вiзiй та галюцинацiй, ми будемо мати
важнi причинки до пiзнання поетичної фантазiї i поетичної творчостi.
Я не думаю тут вдаватися в широкi розвiдки, а вiдiшлю цiкавих до
багатої лiтератури про сни. На сни звернена була пильна увага вже у старих
єгиптян, грекiв та римлян. Їм надавано вiще значення, божеське наслання,
так само як i поезiї. Снами займалися у грекiв фiлософи (А р i с т о-т е л
ь. De divinatione) i лiкарi Гiппократ[49], Гален[50]). Для вжитку одних i
других зладив Артемiдор цiлу книгу, де заведено i усистематизовано масу
снiв (Онейрокрiтiкон[51]). Новiша психологiя займається ними також дуже
пильно, почасти з лiкарського погляду, при дiагнозi хороб (гл[яди]: М а с
а г i s. Du sommeil, des reves et du somnambu-lisme dans l'etat de
maladie. Lyon, 1857), а поперед усього - з психологiчного, щоби на них
слiдити iстоту i вдачу духових функцiй (гл[яди]: М a u r у. Le sommeil et
les reves. Paris, 1878; V о l k e l t. Die Traumphantasie; R. V i s с h e
r. Studien iiber den Traum (Beilage zur Allgemeine Zeitung 1876); Schemer.
Das Leben des Traumes, вiдповiднi уступи в Вундтовiй "Physiologische
Psychologie" i Carl du Prel, "Psychologie der Lyrik"). Для нас важно тут
тiльки вказати, в чiм сходиться сонна фантазiя з поетичною, i для сеї цiлi
ми користуємося книжечкою Дю Преля[52].
Поперед усього: як повстають соннi привиди? Щоби се вияснити, вийдiм
вiд звичайних вражень. Як повстають звичайнi враження? Так, що зi
зверхнього свiту доходять до наших замислiв певнi механiчнi чи хiмiчнi
iмпульси (твердi тiла, плини, запахи, тремтiння етеру або електричнi рухи)
i удiляються нашим нервам. Нерви проводять їх до певних мозкових центрiв i
в комiрках нашої мозкової субстанцiї повстає образ того центру, з якого
вийшов даний iмпульс. Та вроджена сила нашого мозку така, що сей образ не
уявляється нашiй свiдомостi там, де вiн справдi є, т. є. в комiрках нашого
мозку, а неначе в проекцiї у зверненiм свiтi, там, вiдки вийшов iмпульс
або вiдки нам здається, що вiн вийшов. Се є джерело i спосiб нашої
смислової перцепцiї (вiдбирання вражень зверхнього свiту) та заразом
джерело наших змислових iлюзiй. Перша часть сього процесу, т. є. натиск
iмпульсiв на наш органiзм i доношення їх до мозку, вiдбувається без нашого
спiвудiлу, зате друга часть - проектування вражень назверх, їх умiщування
в зверхньому свiтi - вiдбувається не без працi нашого розуму, є здобутком
довгого досвiду поколiнь i кождого осiбника, хоч, звичайно, вiдбувається
зовсiм несвiдомо.
В снi вiдбувається зовсiм аналогiчний процес, тiльки з одною важною
змiною. Тi нерви, що приймають враження зi зверхнього свiту (периферичнi),
засипляють, не приймають вражень, а властиво не доносять їх до мозкових
центрiв хiба в виїмкових разах, коли тi враження будуть надто сильнi. Зате
внутрiшнє, вегетабiльне життя органiзму в снi так само сильне або й ще
сильнiше, як на явi, i воно викликає тисячнi рухи, тони, натиски i змiни
внутрi нашого органiзму, на якi ми на явi звичайно не звертаємо уваги та
котрi тепер, при часовiй паралiзi нашої уваги i нефункцiонуваннi
периферичних нервiв, без перешкоди доходять до мозкових центрiв. I тут
дiється чудо. До мозкових центрiв доходять, так сказати, телеграфiчнi
звiстки про якiсь рухи, тони, блискавки i т. i., i тi центри на власну
руку, не контрольованi периферичними нервами, але на пiдставi привички,
витвореної тими нервами, умiщують усi тi телеграфованi звiстки в зверхнiм
свiтi, а що вiн моментально задля нефункцiонування периферичних нервiв не
iснує для нашого органiзму, то мозковi центри самi з власного запасу
творять собi той зверхнiй свiт, т. є. викликають нагромадженi в них образи
зверхнього свiту, вiдповiднi до тих свiжих вражень, якi доходять до них.
Так, напр., молекул кровi натисне на слуховий нерв у головi, - i що ж
дiється? До слухового центру в мозку доходить вiд слухового нерва, так
сказати, слiпий алярм. Центр перцепує се як гук, i в тiй хвилi з-помiж
образiв, нагромаджених у тiм центрi, встає один, чим-небудь схожий з тим
гуком, напр., образ гуку пожарного дзвона. Сей образ на пiдставi закону
про асоцiацiю образiв викликає вiдповiднi образи зору, запаху, дотику - i
наша сонна фантазiя в однiй сотнiй частi секунди сотворила в нашiй уявi
повний, пластичний, живий образ пожару - в тiй хвилi сонний чоловiк
зривається, опанований страхом, i кричить "крiзь сон": "Рятуйте! Горить!"
Вже з сього короткого представлення видно, як багато подiбного е мiж
творчiстю сонної i творчiстю поетичної фантазiї. Поперед усього в обох
разах процес вiдбувається несвiдомо, "мозок функцiонує як чистий продукт
природи, а не як джерело суб'єктивної, рефлективної свiдомостi" (D u Р r е
l. Ор. cit., 19). В обох разах наша душа дiзнає iлюзiї, що витворений
несвiдомою дiяльнiстю мозку свiт образiв є щось реальне, зверхнє, лежить
поза нашим "я". В обох разах результат дуже подiбний - нагляднi, пластичнi
образи. Як знаємо, соннi привиди вiдзначаються такою незрiвняною
пластикою, таким ярким колоритом, яких в дiйсностi звичайно не зазнаємо
або зазнаємо в незвичайно подразненiм станi, в гарячцi, в галюцинацiях.
Сон є, як се видно з попереднього, "пробою нашого мозку вияснити якесь
донесене йому враження". От тим-то бiльша часть наших слiв має, так
сказати, аналiтичний характер: у мене в нозi є терн, у снi почуваю бiль, -
i менi сниться, що мене кусає гадюка або пес. Iз подушки вилiзло перо i
скобоче менi по шиї - менi сниться, що хтось стиха пiдiйшов до мене i
пальцями скобоче мене по шиї. Те, щ о н а д i л i є о д и н м о м е н т а
б о я к и й с ь с т а н, с о н н а ф а н т а з i я у я в л я є я к р у х,
я к ц i л и й д р а м а т и ч н и й п р о ц е с. Але те самiсiньке чинить
i поет. Стан чуми в селi поетична фантазiя малює цiлим рядом страшенно
пластичних образiв:
Чума з лопатою ходила,
Та гробовища рила-рила,
Та трупом-трупом начиняла
I "со святими" не спiвала.
Чи городом, чи то селом
Мете собi, як помелом.
Подивляти тут треба не тiльки пластику поодиноких образiв, але їх
велике багатство i рiзнороднiсть: чума являється i як грабар з лопатою, i
як дяк, що йде за похороном не спiваючи, i як хазяйка, що змiтає помелом
зерно - зовсiм так, як у снi одне i те саме враження, коли воно тривке i
iнтенсивне, викликає за чергою рiзнi образи, що нечутно переливаються один
у один. Я в снi дiстаю биття серця, i в тiй секундi сонна фантазiя
докомпоновує менi його причини: мене гонить медвiдь, я тiкаю, наскакую на
глибокий яр i стрiмголов паду в безодню.
Сонна фантазiя є не тiльки репродуктивна, але й творча: вона потрафить
уявити нам такi образи, такi сцени i ситуацiї, яких ми в життi нiколи не
бачили i не зазнавали. Вона потрафить скомбiнувати все те з величезного
запасу наших звичайних вражень i iдей, послугуючися збiльшеною в снi
легкiстю в асоцiюваннi iдей. Для сонної фантазiї стоять отвором усi таємнi
скритки та схованки нашої нижньої свiдомостi, всi скарби наших давнiх,
забутих i затертих вражень вiд найдавнiших лiт, усе те, що наша свiдомiсть
на явi хiба з трудом може вигребти в пам'ятi або може й зовсiм не
вигребти. I над усiм тим скарбом сонна фантазiя панує безгранично,
всевладне. Легкiсть асоцiювання тих образiв у снi - величезна, власне
задля браку контролю з боку свiдомостi i рефлексiї. В тiм пануваннi над
сферою нашої нижньої свiдомостi i в тiйлегкостi комбiнування лежить увесь
секрет сили i багатства нашої сонної фантазiї, та тут же лежить також
увесь секрет сили i багатства поетичної фантазiї. Ми вже вказували в
попереднiм роздiлi, як часто поет iде буцiмто проти правил звичайної
асоцiацiї iдей, з якою легкiстю вiн зводить докупи, комбiнує такi образи,
якi в звичайнiй уявi тiльки з трудом можна звести докупи, i як при помочi
таких далеких асоцiацiй поет викликає в нашiй душi власне такi враження,
якi бажав викликати, змушує нас до певної мiри переживати те, що
зачарувала перед нами його фантазiя в словах.
Крiм тих снiв, котрих основою є безпосереднє, внутрiшнє чи зверхнє
подразнення нервiв i котрi я назвав би аналiтичними, є ще iнша категорiя
снiв. Звiсно, що наше духове життя в границях свiдомостi складається з
двох категорiй явищ: 1) враження - образи i їх комбiнацiї - думання i 2)
афекти - чуття - пристрастi. Отже ж, коли аналiтичнi сни вiдповiдають
бiльш-менш першi й категорiї, а властиво її двом нижчим ступеням, то
другiй категорiї вiдповiдають сни, котрi можна б назвати символiчни-м й.
Те, що на явi ми називаємо абстракцiйними словами, бачимо не раз у снi в
якiмсь однiм конкретнiм образi, взятiм iнколи зо сфери дуже далекої вiд
даного предмета. I так закоханому дуже часто сняться барвистi, пахучi
квiти; чоловiковi в веселiм, погiднiм настрої духу сниться, що вiн
купається в чистiй водi; в молодостi, коли фiзичнi i духовi сили доходять
доповнi розвою, нам часто сниться, що лiтаємо в повiтрi або перескакуємо
широкi рови чи навiть доми; чоловiковi, що боїться напастi ворогiв або
дiзнав такої напастi, сниться, що його кусають пси; чоловiковi, що
дiзнався про якусь страшну, несподiвану подiю, сниться, що паде в
пропасть, i т. i. Ся символiка сонних привидiв здавен-давна звертала на
себе увагу людей i була головною основою ворожби з снiв (онейромантiї) i
приписування снам вiщого, пророцького значення. Цiкаво, що т а сама
здатнiсть до символiзування є також одною з головних характерних прикмет
поетичної фантазiї.
Поетична так само, як i сонна фантазiя не любить абстрактiв i
загальникiв i залюбки транспонує їх на мову конкретних образiв. Шекспiр
називає смерть "старим дзвонарем" або "лисим паламарем"; Ленау символiзує
ми-нувшiсть ось у яких картинах:
Friedhof der entschlafnen Tage;
Schweigende Vergangenheit.
Du begrabst des Herzens Klage,
Ach, und seine Seligkeit![53]
Особливо багатою символiкою визначається поезiя Шевченкова. У нього
жаль висловлюється картиною: "Серце плаче та болить", смерть являється в
образi косаря, що то
Понад полем iде,
Не покоси кладе,
Не покоси кладе - гори,
Стогне земля, стогне море,
Стогне та гуде.
Його думи - то "сизi голуб'ята", що прилiтають "iз-за Днiпра... у степ
погуляти", проблиск радостi по довгих днях смутку вiн малює ось як:
I стане ясно перед ним
Надiя ангелом святим,
I зоря, молодiсть його
Витає весело над ним.
(II, 14).
Моральний упадок чоловiка вiн малює такими словами:
Ви ж украли,
В багно погане заховали
Алмаз мiй чистий, дорогий,
Мою, колись святую душу.
Мовчанку своїх знайомих в часi його заслання характеризує вельми
пластично:
А їм неначе рот зашито,
Нiхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене.
(II, 15).
Таких символiчних образiв багато майже в кожнiм творi нашого Кобзаря;
їх багатство, натуральнiсть i пластика - се найлiпше свiдоцтво його
великого поетичного таланту. Читаючи їх, ми бачимо наглядно, що вiн не
пiдшукував їх, не мучився, компонуючи їх, що вони самi плнлк йому пiд
перо, бо його поетична фантазiя так само, як сонна фантазiя кождого
чоловi-ка, була самовладною панею величезного скарбу вражень i iдей,
нагромадженого в долiшнiй свiдомостi поетовiй, що вона так просто i без
труду промовляла конкретними образами, як звичайний чоловiк - абстрактами
та логiчними висновками.
_III.__ ЕСТЕТИЧНI ОСНОВИ_
Приступаючи до продовження перерваної торiк розмови про рiзнi елементи
поетичної творчостi, я хотiв би присвятити отсей роздiл її естетичним
основам. Естетика, вiд грецького слова чуття, значить, властиво, науку про
чуття в найширшiм значеннi сього слова (Empfindungslehre), отже, про роль
наших змислiв у принiманнi вражень зверхнього свiту i в репродукуваннi
образiв того свiту назверх. Правда, все iе тепер є доменою властивої
психологiї, а для естетики лишилася тiльки та спецiальна частина, що
вiдноситься до краси чи то в природi, чи то в штуцi. Отже ж, i ми, не
вдаючися в спецiальнi психологiчнi деталi, обмежимося на виказання ролi
поодиноких змислiв i прийнятих ними образiв у поезiї, а також на тiм,
якими способами поезiя, в аналогiї або в суперечностi до iнших штук,
передає своїм слухачам i читачам тi змисловi образи, щоб викликаги в їх
душах саме таке враження, яке в данiй хвилi хоче викликати поет.
1. РОЛЬ ЗМИСЛIВ У ПОЕТИЧНIЙ ТВОРЧОСТI
Все, що ми знаємо, є продуктом наших змислiв - тобто доходить iз
зверхнього свiту до наших мозкових центрiв за посередництвом змислiв. Ми
знаємо зверхнiй свiт не такий, як вiн є на дiлi, а тiльки такий, яким нам
показують його нашi змисли; поза ними ми не маємо нiякого способу
пiзнання, i всi поступи наук i самого пiзнавання полягають на тiм, що ми
вчимося контролювати матерiали, переданi нам одним змислом, матерiалами,
якi передають iншi змисли, а надто в науковiй i поетичнiй лiтературi маємо
зложений безмiрний запас таких же змислових досвiдiв, їх комбiнацiй i
абстракцiй, а також великий запас чуттєвих зворушень найрiзнiших людей i
многих поколiнь.
Але наш органiзм не є самим тiльки рецептивим апаратом: обiк змислiв,
що приносять нам враження зверхнього свiту, у нас є органи власної
внутрiшньої дiяльностi, не зовсiм залежнi вiд змислових iмпульсiв, хоча
нерозривно зв'язанi з самою природою нашого органiзму. Всi об'яви функцiї
тих внутрiшнiх органiв називаємо збiрною назвою "душа". Розрiзняємо кiлька
головних об'явiв душевного життя; п а м ' я т ь, тобто можливiсть
перераховування i репродукування давнiх вражень або взагалi давнiх
iмпульсiв та змiн у нашiм органiзмi, далi - с в i д о м i с т ь, тобто
можнiсть вiдчувати враження, iмпульси i змiни як щось окреме вiд нашого
внутрiшнього "я", ч у т т я, тобто можнiсть реагування на зверхнi або
внутрiшнi iмпульси, ф а н т а з i ю, тобто можнiсть комбiнування i
перетворювання образiв, достарчуваних пам'яттю, i, вкiнцi, в о л ю, тобто
можнiсть звершення наших фiзичних чи духовних сил в якiмсь однiм напрямi.
Коли вдумаємося в кожду з тих функцiй душi, то переконаємося, що всi
вони оперують матерiалом, якого їм достарчують нашi змисли. А що поезiя
являється також результатом тих самих душевних функцiй, то не диво, що i в
нiй змнсловий матерiал мусить бути основою. Се все речi елементарнi.
Далеко глибше в поетичну робiтню провадить нас друге питання: в якiй мiрi
поодинокi змисли проявляють себе в поетичнiй творчостi? В якiй мiрi поети
користають iз вражень, достарчених поодинокими змислами?
Не всi змисли однаково важнi для розвою нашої душi, i вже елементарна
психологiя розрiзнює вищi i нижчi змисли, тобто такi, що мають свої
спецiальнi i високорозвиненi органи (зiр, слух, смак, запах), i такi, що
не мають таких органiв (дотик зверхнiй i внутрiшнiй). З психологiчного
погляду, крiм зору i слуху, найважнiший власне дотик, бо вiн позволяє нам
пiзнавати такi важнi прикмети зверхнього свiту, як об'єм, консистенцiю
(твердiсть, гладкiсть i т. iн.) i вiддалення тiл, тимчасом коли зiр дає
нам поняття простору, свiтла, барв, а слух - поняття тонiв i часу
(наступства явищ одних за одними). Смак i запах, хоч безмiрно важнi для
фiзiологiї нашого тiла, для психологiї мають далеко меншу вагу. Вiдповiдно
до сього i наша мова найбагатша на означення вражень зору, менше багата,
але все-таки досить багата на означення вражень слуху i дотику, а
найбiднiша на означення вражень смаку i запаху. Ся мова дає нам тисячi
способiв на означення далечини, свiтла в його нюансах, цiлої шкали
кольорiв, цiлої шкали тонiв, шумiв i шелестiв, цiлої безлiчi тiл, але вона
досить убога на означення рiзних смакiв, а ще бiднiша на означення
запахiв.
Вiдповiдно до того знаходимо i в поезiї рiзних часiв i народiв зглядно
найменше зображення вражень смакових i запахових, значно бiльше вражень
дотику i слуху, а найбiльше вражень зору. Ми подамо тут, так як i в
попереднiх нарисах, деякi приклади, черпаючи головно з нашої рiдної
поезiї.
На означеннях рiзних запахових вражень має мова дуже мало слiв. "Пахне"
- на приємнi враження, "смердить" - на неприємнi, а коли прийдеться
специфiкувати, то додаємо або спецiально предмет, про котрий мова, або
певнi типовi запахи, що бiльше-менше можуть, бодай у чуткiших осiбникiв,
репродукувати бодай згадку вiднесеного враження. Взагалi треба завважити,
що чим примiтивнiше життя чоловiка, чим примiтивнiша поезiя, тим меншу
роль грає запах, тим бiднiша мова на його означення, тим менше згадують
про нього поети. Можемо се побачити у Гомера, де запаховi враження
зазначаються рiдко, та й то звичайно тiльки прикметниками, тобто частями
мови, найменше здiбними до репродукцiї враження у слухача. Орiєнтальнi
народи, старi єгиптяни, євреї, вавiлоняни, здавна були далеко бiльше
вразливi на запахи, i вони здавна грають бiльшу роль в їх поезiї, нiж у
європейцiв. У староєгипетськiй повiстi про двох братiв запах волосся
молодої жiнки, котрого жмуток ухопив Нiл i занiс до царської пральнi,
передається одежi фараоновiй i розбуджує у фараона непобориме бажання -
знайти властительку сього пахучого волосся.
Дуже iнтересною являється з того погляду старогебрейська "Пiсня
пiсень", де стрiчаємо ось такi порiвняння: "Твоє iм'я є мов пахощi
кадила".
Коли король сидить при столi -
Мiй олiйок розливає пахощi;
Мiй любий є обiк мене,
Мов скляночка, повна мiрри.
Тут стрiчаємо "пахучий виноград"; милий порiвнюється до клубикiв диму в
формi пальми, надиханих запахом мiрри i кадила; його любов - се запах
пахощiв понад усi аромати; у дiвчини запах одежi є мов запах дивану; сама
вона - се садок, засаджений оливками, шафраном, рожами, цинамоном, мiррою
i алоесом i всякими деревами, що дають кадило з найкращим запахом.
Повiй, вiтре, вiд полудня,
Вiй по мойому садочку,
Щоб вiн дихав пахощами! -
кличе молодий коханець.
Тiльки у деяких новочасних поетiв ми стрiчаємо подiбно або ще бiльше
розвинений змисл запаху i його лiтературне визискання. Особливо багате
жниво можна зiбрати на французькiй поетичнiй нивi. Як приклад досить буде
назвати тi правдивi оргiї чи симфонiї рiзнородних запахiв, якi стрiчаємо в
повiстях Золя, прим., запахи рiзних родiв сиру в "Le ventre de Paris",
запахи рiзних цвiтiв, у котрих душиться Альбiна, в "La faute de l'abbe
Mouret".
В нашiй поезiї не стрiчаємо такої гiпертрофiї запахового чмислу. В
народних пiснях запах грає дуже малу роль, а такi звороти, як "коло мене,
молодого, мандрiвочка пахне", занадто ще слабi, щоб викликати у слухачiв
хоч блiду ремiнiсценцiю конкретного враження. У Шевченка не стрiчаємо
образiв, узятих з сього змислу, коли не числити переспiву псалмiв
Давидових; щонайбiльше зазначено у нього неприємнi запаховi враження, як
"маслак смердячий".
Враження смаку далеко частiше попадаються в нашiй поезiї вже хоч би для
того, що абстракцiї тих вражень у нашiй i у многих iнших мовах служать для
вислову приємного i неприємного чуття взагалi. "Солодкий", "гiркий",
"квасний", "солоний", "терпкий" мають рiзнороднi значення. В народних
пiснях i поговiрках раз у раз знаходимо такi епiтети, як "любку мiй
солодкий", "гiрка година", "на дворi кваситься", "солоно продав", "гiрко
заробиш, солодко з'їси". Те саме бачимо i в iнших мовах, i досить буде
нагадати латинське "Dulce et decorum pro patria mori"[54], susser lip
(солодке тiло) у старонiмецьких мiннезiнгерiв, Мiцкевичеве "z ust stodycze
wysysac"[55] ("(Czaty") i т. i. В нашiй коломийцi дiвчина спiває:
Ой солодка капустищ, а гiрке качання;
Ой солодке закохання, гiрке розлучання.
Епiтетами, взятими з обсягу смаку, характеризує свою любов парубок:
Ой дiвчино, дiвчинонько, така-с ми миленька,
Як улiтi на нивоньцi вода студененька,
Як улiтi при роботi води сi на пити,
Так з тобою постояти та й поговорити.
Дiвчина характеризує таким самим способом життя з нелюбом:
Ой волю я, моя мати, гiркий полин їсти,
Анiж маю iз нелюбом обiдати сiсти.
У Шевченка iз сього обсягу стрiчаємо мало образiв; найбiльше пам'ятний
i пластичний є, мабуть, у "Гамалiї", де козацький напад на Скутару
порiвняно до гуртової вечерi:
Не злодiї з Гамалiем
Їдять мовчки сало
Без шашлика!
Контраст мiж свобiдн им i невiльним життям малює Шевченко також
пластично i оригiнальне образами, взятими з обсягу смаку:
А їлась би смачненька каша!
Та каша, бачите, не наша,
А наш несолений кулiш,
Як знаєш, так його i їж!
Iншi Шевченковi образи, взятi з обсягу смаку, як ось: "упитися кров'ю",
"кров i дим їх упоїв" i т. д., не мають такої сили i пластики i являються
бiльше риторичними прикрасами. I у Шашкевича знаходимо гарне означення:
I день йому милий, i солодка нiчка.
Змисл дотику, як ми вже згадали, служить нам до пiзнання не тiльки
форми тiл, їх консистенцiї, поверхнi i температури, але також їх
вiддалення, корегуючи тут ненастанно змисл зору. Вiдси походить те
iнтенсивне явище, що первiснi мiри майже всi взятi з обсягу дотику, мiрою
майже все було людське тiло, наш народ i досi ще вживає таких примiтивних
означень, як: дошка груба на два пальцi, довга на три п'ядi, вода глибока
на два хлопа, вiдси до нього нема i ста крокiв. Зрештою, i загальнiшi
мiри: локоть, стопа, сажень (доти сягне чоловiк) мають явнi слiди мiрення
людським тiлом. Не диво, що сей змисл, такий важний для психiчного розвою
кождої людини, дав нашiй мовi, а тим самим i поезiї багато iнтересних i
важних термiнiв та епiтетiв, котрими послугуємося в найрiзнiших значеннях,
не раз не думаючи про їх первiсне призначення. I так говоримо: то тяжка
справа, легко менi на душi, се пiде гладко, гаряче любити, холодна
розпука, квадратовий дурень, гладка дiвчина, рогата душа, твердий
характер, м'яка вдача, слизька спекуляцiя, гороїжитися i т. iн., i при тiм
в нашiй душi виринають образи рiзного роду, але не дотиковi, хоч певно, ще
несвiдомо примiшуються й вони, даючи тим iншим образам певний окремий
колорит. Нема що мовити, що й поезiя мусить користати з тих образiв,
нагромаджених уже в самiй скарбiвнi мови, тим бiльше що вони вже поетичнi
самi собою. I ось ми бачимо їх живцем у народних пiснях:
Ой не питай, пане брате, чи дiвчина гладка,
Але питай, пане брате, чи метена хатка.
Парубок клене матiр, що не позволяє йому женитися з милою:
Бодай тобi, моя мати, так тяжко конати,
Та як менi, молодому, з конем розмовляти.
Про саму пiсню спiвається:
Ой легонька коломийка, легонька, легонька.
Коли ж ми ся поберемо, рибко солодонька?
Вояк говорить товаришам:
Тяжко менi, тяжко, на серцi сумненько,
Вiдай же я забив свого близенького,
Свого близенького, брата рiдненького.
З того самого обсягу взятi також гарнi образи:
Розсiю я тугу по зеленiм лугу,
Розсиплю я жалi по зеленiй травi.
Коли говоримо "товариський кружок", "широкий круг слухачiв", то хоча
при тiм враження дотику круглої форми й не виринає в нашiй душi, а радше
являється нам враження зорове: кiльканадцять людей, що стоять довкола
якогось одного, - а все-таки зв'язок мiж тими сферами вражень ще не
порвався; коли ж у народнiй веснянцi ми знаходимо рядки:
Вербове колесо, колесо
На дорозi стояло, стояло.
Дивне диво гадало, гадало -
то значення того "вербового колеса", котре стоїть на дорозi i щось
думає, для нас неясне; ми мусимо вислухати решту пiснi:
Ой що ж тото за диво, за диво?
Йшли парубки на пиво, на пиво,
А дiвки сi дивили, дивили,
Що парубки робили, робили, -
мусимо через логiчнi заключения дiйти до того, що верба в веснянках
означає дiвчину, щоб такою околесною дорогою дiйти до того, що "вербове
колесо" - значить "кружок дiвчат". I коли у Шевченка читаємо:
В неволi тяжко, хоча й волi,
Сказать по правдi, не було...
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйнi поховают ь...
Один у другого питаєм,
Нащо нас мати привела!..
Якби кайдани перегризти,
То гриз потроху б... Так не тi,
Не тi їх к о в а л i кували,
Не так залiзо гартували,
Щоб перегризти...
Так любо серце одпочине...
I слово правди i любовi
В степи-вертепи п о н е с л и...
Нехай i такi Не наша мати,
А довелося п о в а ж а т и i т. i.,
то певно, що ми, причарованi простотою i силою тих слiв, не думаємо про
тi первiснi, змисловi а спецiально дотиковi враження, до яких апелює поет
i якими вiн у нашiй нижнiй свiдомостi ворушить таємнi струни, що
викликають у верхнiй свiдомостi саме такi акорди, яких хочеться поетовi.
Певна рiч, i поет, пишучи тi рядки, не думав не раз про первiсне, змислове
значення таких слiв, як "поховати", "понести", "поважати", "чистий",
"праведний" i т. i. Вiн користувався в значнiй мiрi готовою вже поєзiь-ю
мови, готовим запасом абстракцiй i абревiатур, але все-таки треба
признати, що правдивi поети все i всюди з багатого запасу рiдної мови
вмiють вибирати власне такi слова, якi найшвидше i найлегше викликають у
нашiй душi конкретне змислове враження. Але й поза те правдивi поети,
свiдомо чи несвiдомо, б'ють на нашi змисли, творять залюбки образи,
наскрiзь змисловi для виявлення своїх iдей, i в числi таких образiв дуже
часто знаходимо образи, взятi з дотикового змислу. Наведемо лиш пару таких
образiв iз Шевченка. Щоб показати свою змарновану (по його думцi) з вини
деяких знайомих молодiсть, поет обертається до них з докором:
Ви тяжкий камiнь положили
Посеред шляху i розбили
О його, бога боячись,
Моє м а л е є та убоге
Те серце, праведне колись.
Тут майже що слово, то образ iз обсягу дотикового змислу, а всi тi
образи, взятi разом, чинять сцену, повну руху i трагiчної сили; ми
почуваємо i тяжкiсть каменя, доторкаємося ногами шляху, почуваємо об'єм
того малого серця, разом з ним перемiрюємо довгу просту дорогу i разом з
ним почуваємо бiль, коли його б'ють об камiнь. Iнтересно, як не раз поет
якесь велике зорове або слухове враження розбирає на дрiбнi дотиковi
враження i при їх помочi силкується викликати в нашiй душi образ, зовсiм
вiдмiнний вiд тих складникiв. Щоб змалювати понурий пейзаж над Аралом, вiн
показує нам
I небо невмите, iзаспанi хвилi,
I понад берегом геть-геть,
Неначе п'яний, очерет
Без вiтру г н е т ь с я...
Як бачимо, чотири образи первiсне дотиковi! Се процедура, аналогiчна до
процедури тих новочасних малярiв-пуанти-лiстiв, що, щоб викликати в нашiй
душi враження iнтенсивної зеленої барви, кладуть на полотнi обiк себе
точки самої синьої i самої жовтої фарби, значить, викликають бажаний ефект
при помочi елементiв iншої кетегорiї. Таких образiв, узятих iз обсягу
дотикового змислу, знаходимо у Шевченка i у всiх правдивих поетiв багато.
Вiзьмiть хоч би такi рядки: i
Поклони тяжкiї б' ю ч и...
Взяли Петруся молодого
Та в город в путах одвезли.
Його недовго мордували -
В кайдани добре закували,
Переголили про запас;
Перехрестивсь, оттак убраний,
I поволiк Петрусь кайдани, -
i побачите, що кожде слово, пiдчеркнене мною, в грунтi речi апелює до
нашого дотикового змислу, хоча поет не силкується тут компонувати нiяких
незвичайних поетичних образiв, а тiльки оповiдає, бачиться, зовсiм сухо,
попросту. Та власне для того, що його оповiдання має в собi таку силу
змислових образiв i що всi тi образи б'ють у одну точку, власне в змисл
нашого дотику, ми, читаючи його, чуємо якийсь широкий подих, якусь
гармонiю, щось немов тиху, але сильну течiю великої рiки. Далi ми бачимо,
як поет, бажаючи викликати в нашiй душi вiдмiнне почуття, напр., неспокою,
тривоги, гнiву тощо, громадить i кидає поруч образи також змисловi, але
такi, що шарпають нараз рiзнi змисли i не дають увазi спиниться нi на
однiм.
Досi ми роздивляли роль так званих нижчих з естетичного погляду змислiв
у поетичнiй творчостi. Тепер перейдемо до т. зв. вищих змислiв, тобто
таких, що мають i поза поезiєю виробленi спецiальнi для себе вiддiли
штуки: слух - музику, а зiр - малярство. Наша задача тут комплiкується, бо
обiк такого роздивлення ролi даного змислу, як досi, нам прийдеться хоч
трохи зазначити вiдносини спецiальної артистичної творчостi того змислу до
поезiї i навпаки. От тим-то ми присвятимо кождому з тих змислiв окремий
роздiлок своєї працi.
2. ПОЕЗIЯ I МУЗИКА
Роль слуху в нашiм психiчнiм життi безмiрно велика. Свiт тонiв, гукiв,
шелестiв, тишi - безмежний; вiн дає звiрам i людям першу можнiсть
порозумiватися, передавати собi взаїмно враження i бажання. У людей на
його основi виробилася мова, перша i дуже багата, хоч, буквально беручи,
на повiтрi збудована скарбiвня людських досвiдiв, спостережень, поглядiв i
чуття, людської цивiлiзацiї. Змисл слуху, в контрастi до змислу дотику,
дає нам пiзнати цiлi ряди явищ моментальних, невловимих, летючих, цiлi
ряди змiн наглих i сильних, що вражають нашу душу; до поняття твердостi,
постiйностi, форм, мiсця вiн додає поняття перемiни, часу. Не диво, що i в
поезiї сей змисл грає велику роль, що поетовi дуже часто приходиться
апелювати до нього, тим бiльше що поезiя загалом первiсне була призначена
для нього, була спiвом, рецитацiєю, оповiданням, грою.
Та ба! З того самого джерела виплила i на тiй самiй основi розвилася ще
одна артистична дiяльнiсть людського духу - музика. Якi ж взаємини
добачаємо мiж сими двома творчостями? В чiм вони сходяться, чим рiзняться
одна вiд одної?
Ми вже зазначили, що початок обох був спiльний. Тут додамо, що сей
початок значно старший вiд самого iснування чоловiка на землi, бо вже в
звiрячiм свiтi ми знаходимо i початки мови яко способу порозумiння мiж
собою, i початки музики як вислову чуття. У давнiх людей поезiя i музика
довго йшли рука об руку, поезiя була пiснею, переходила з уст до уст не
тiльки в певнiй ритмiчнiй, але також в певнiй невiдлучнiй вiд ритму
музикальнiй формi. Роздiл поезiї вiд музики доконувався звiльна, в мiру
того як чоловiк винаходив рiзнi музикальнi iнструменти, -що позволяли
репродукувати i продукувати тони i мелодiї механiчним способом, незалежно
вiд людського голосу.
Та на тiм спiльнiм походженнi майже й кiнчиться схожiсть мiж поезiєю i
музикою. Нинi поезiя доходить до нашої свiдомостi тiльки в виїмкових
випадках через слух - на концертах та декламацiйних вечерках i т. i.
Переважно ми читаємо поетичнi твори, приймаємо їх при помочi зору. Коли
музика апелює тiльки до нашого слуху, самими чисто слуховими враженнями
силкується розворушити нашу фантазiю i наше чуття, то поезiя властивими їй
способами торкає всi нашi змисли. Коли музика б'є переважно на наш
настрiй, може викликати веселiсть, бадьорiсть, сум, тугу, пригноблення,
отже, переважно грає, так сказати б, на нижчих регiстрах нашого душевного
iнструменту, там, де свiдоме граничить з несвiдомим, то поезiя порушується
переважно на горiшнiх регiстрах, де чуття межує з рефлексiєю, з думкою i
абстракцiєю i не раз замiтно переходить в домену чисто iнтелектуальної
працi. Властиво доменою музики є глибокi та неяснi зворушення, доменою
поезiї є бiльш активний стан душi, воля, афекти, - звiсно, не виключаючи й
моментальних настроїв. Деякi слуховi явища з натури своєї недоступнi для
музикального представлення, напр., враження тишi; музика може
користуватися ним тiльки в дуже обмеженiй мiрi в формi пауз, тобто
моментальних контрастiв; поезiя має змогу репродукувати в нашiй душi i се
враження в довiльнiй довготi i силi. .
Та перейдемо до прикладiв; вони покажуть нам наглядно, як поводиться
поет зi слуховими враженнями i, може, позволять нам провести розпiзнання
границь мiж поезiєю i музикою ще пару крокiв далi. Вiзьмемо хоч би перший
уступ Шевченкової "Причинної", а власне тi рядки, де поет малює словами
рiзнороднi гуки, з яких складається буря:
Реве та стогне Днiпр широкий,
Сердитий вiтер завива...
Ще третi пiвнi не спiвали,
Нiхто нiде не гомонiв,
Сичi в гаю перекликались
Та ясен раз у раз скрипiв.
В першiй i останнiй парi рядкiв зiбрано тут кiлька сильних слухових
образiв - рев великої рiки, свист i виття вiтру, крик сичiв, скрип дерева
- все ефекти чисто музикальнi i доступнi для чисто музикального
трактування. Але середня пара рядкiв? Там також є слова, що апелюють до
нашої слухової пам'ятi: пiвнi спiвають, люди гомонять. Та ба, при однiм i
другiм з тих слiв є, сказати б по-музи-кальному, касiвник, слiвце "не",
котре вказує власне на брак даного враження, немов телефонує до нашої
душi:
"З сим враженням дати спокiй". Пощо запотребилося се поетовi? Пощо ся
"слiпа тривога" - торкнути наш змисл i зараз же сказати йому: нi, нi,
сього не треба? Чи, може, тiльки для заповнення люки? Нi! Се дуже
iнтересний при-мiр, як поет при помочi таких слiпих алярмiв до нашого
слухового змислу викликає в нашiй уявi зовсiм iнший, не слуховий, хоч
первiсне на пiдставi слуху вкрiплений в душi образ - часу, пори, коли
вiдбувається подiя балади. Правда, вiн мiг би зробити се коротше, немов
конвенцiйною монетою, сказати: пiвнiч, та й годi, але вiн волiв покласти
тут нестемпльоване золото поезiї, обiйти абстракт, репродукувати його
змисловими образами. Для музики ся процедура зовсiм недоступна.
В тiй самiй баладi маємо далi знов цiлий ряд слухових образiв, котрими
поет характеризує український ранок:
Защебетав жайворонок,
Угору летючи;
Закувала зозуленька,
На дубу сидючи.
Защебетав соловейко.
Пiшла луна гаєм.
Пiшов шелест по дiбровi,
Шепчуть густi лози...
Тут для мене менше iнтересний контраст мiж тими тонами, якi тепер
викликає поет в нашiй душi, i тими, якi викликав з початку твору; сей
контраст зовсiм натуральний, i його можна би ще значно змiцнити; порiвняй,
напр., отсей опис ранку з тим, який є в Квiтчинiй "Марусi", де,
характеризуючи спiв соловейка, приведено цiлий словник ономатопоетичних
слiв, значить, поет наробив багато шуму, трiскоту, ляскоту, але забув про
найважнiше - про чуття i настрiй нашої душi, для котрого вистарчить одне
слово, так, як у Шевченка, але для котрого цiлий словник має таке
значення: як коновка зимної води, вилита зненацька на голову
сентиментальному парубковi. Щире, глибоке чуття берегло Шевченка вiд
усяких таких вискокiв. Але, як сказано, не те головно iнтересно в тiм
простенькiм описi українського ранку, а те, що поет, зовсiм аналогiчно до
опису-бурливої ночi, i тут до змалювання погiдного, тихого ранку бере
переважно слуховi, музикальнi образи. Шевченко не раз описував ранок в
українськiм селi, але нiде в такiй мiрi не послуговувався музикальними
мотивами, як власне тут. Я певний, що се сталося несвiдомо. Видно, що цiла
балада вилилася у Шевченка з одного iмпульсу, з одного сильного душевного
настрою; слухова пам'ять, розворушена сильними враженнями, зiбраними в
першiм уступi, тепер силою природної, але несвiдомої реакцiї пiддала
поетовi контрастовi, немов суплементарнi, але також переважно музикальнi
образи для змалювання ранку. Поет-дилетант, такий, що творить розумом, був
би вже давно забув про початок i був би тут розсипав перед нами щедрi
колористичнi ефекти, - Шевченко ледве зазначує їх у трьох рядках: "Чорнiє
гай над водою", "червонiє за горою" i "засинiли понад Днiпром високi
могили". Головне тло малюнка - музикальне, так само, як було музикальне
тло першого.
Такими слуховими, музикальними образами оперує Шевченко залюбки в однiй
з найкращих своїх поем - у "Гамалiї", що вся є немов дзвiнким погуком
козацького геройства, вiдваги i енергiї. Тут чуємо козацьку просьбу до
вiтру, щоб "заглушив кайдани", до моря, щоб "заграло пiд байдаками"; тут
бiднi невольники бажають перед смертю "почути козацьку славу", тут
козацькi сльози "домовляють тугу"; рев Днiпра дуже пластично змальовано
словами:
Зареготався дiд наш дужий,
Аж пiна з уса потекла.
Тут "Море вiтер чує", "Босфор клекотить, неначе скажений, то стогне, то
виє". Козацький напад змальовано коротко, але сильно:
Реве гарматами Скутара,
Ревуть, лютують вороги...
Реве, лютує Вiзантiя...
Згадаю далi, як у "Гайдамаках" Шевченко такими ж музикальними образами
малює свої мрiї про Україну:
У моїй хатинi, як в степу безкраїм,
Козацтво гуля є, байрак гомонить,
У моїй хатинi сине море грає,
Могила сумує, тополя шумить,
Тихесенько "Гриця" дiвчина с п i в а є...
Таких уступiв у Шевченковiй поезiї набрав би досить, та ми не будемо
перебирати їх, а приведемо тут тiльки деякi такi, де поет при помочi
спецiально слухових образiв упластичнює iншi, бiльш абстракцiйнi поняття.
Ось, примiром, у "Княжнi" вiн показує при помочi двох слухових образiв
контраст панської розкошi i людського бiдування:
Ревуть палати на помостi,
А голод стогне на селi.
Дальше вiд первiсного значення такi слова, як "слава здорово кричить за
нашi голови", або тi, де поет в пересердi характеризує мовчанку своїх
знайомих:
Нiхто не гавкне, не лайне,
Неначе не було мене.
Або коли малює жалiбний настрiй своєї душi: "спiває i плаче серце", або
коли бажає своїй душi такої сили,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось, -
де комбiнацiя слухового образу з зоровим надає цiлому реченню
незвичайний, яркий колорит. Те саме треба сказати про такi звороти, як
"єлеєм слово потекло", "арена звiром заревла". Сподiваний упадок
суспiльного та полiтичного неладу в Росiї малює поет як упадок старого
дуба:
Аж зареве та загуде,
Козак безверхий упаде,
Розтрощить трон, порве порфиру,
Роздавить вашого кумира.
Вже з тих примiрiв, якi наведено тут, можна побачити рiзницю мiж
поезiєю i музикою. Рiзниця є i в обсягу обох родiв артистичної творчостi,
i в методi поступування. Бо коли музика може малювати тiльки конкретнi
звуковi явища (шум бурi, свист вiтру, рев води, голоси звiрiв) i тiльки
посередньо, сказати б, символiчно рiзнi стани душi: поважний настрiй,
жаль, благання, гнiв, радiсть i т. i., а недоступне для неї є цiле царство
думок i рефлексiї, абстрактiв, крайобразiв, руху i дiлання (з виїмком
таких випадкiв, котрi можна замаркувати якимись характеристичними звуками,
напр., марш вiйська абощо), то для поезiї не тiльки доступнi всi тi явища,
якi доступнi й для музики, але й надто i тi, що недоступнi для неї. Та
тiльки музика малює все те тонами, котрих скаля i рiзно-роднiсть є дуже
обмежена, але котрих зате вона вживає як до потреби, поодиноко або меншими
чи бiльшими гармонiйними в'язками (акордами), викликаючи тим способом в
нашiй душi такi ефекти, яких не може викликати говорене слово. З сього
погляду поезiю можна прирiвняти до барвистої, але поодинокої нитки, а
музику до штучної тканини. Поезiя може в однiм моментi давати тiльки одне
враження i з самої своєї природи не може чергування тих вражень робити
скорiшим, нiж на се позволяють органи мови i органiзм бесiди; натомiсть
музика може давати нам рiвночасно необмежену кiлькiсть вражень i може
мiняти їх далеко швидше. Значить, враження, яке робить на нас музика, є не
тiльки безпосереднє (не в'язане конвенцiональними звуками сеї або тої
мови), але безмiрно багатше, iнтенсивнiше i сильнiше, нiж враження поезiї.
Але, з другого боку, воно бiльше загальне, обхапує, так сказати, всю нашу
iстоту, але не торкає спецiально нiякої духової струни.' властиво ж воно
торкає живiше тiльки деякi нашi органи, побуджує кров до живiшого або
повiльнiшого обiгу, буває причиною легкої дрожi або того, що у нас
"пробiгають мурашки за плечима", але вищi духовi сили звичайно спочивають.
Зовсiм противна поезiя.Хоча її дiлання в кождiм поодинокiм моментi
безмiрно слабше вiд музики, то, проте, промовляючи не тiльки до самого
чуття, але й до iнтелекту, вона розворушує всi нашi вищi духовi сили,
розбурхує чуття, i хоча просочується до душi, так сказати, крапля за
краплею, то, проте, викликає образи безмiрно виразнiшi, яркiшi i лишає
тривкiшi слiди в душi, нiж музика. Певна рiч, i поезiя викликає в нашiм
органiзмi такi самi змiни, як музика, i викликає їх не раз далеко
сильнiше, заставляє нас не тiльки тремтiти i запирати в собi дух, але
також смiятися, плакати, почувати тривогу, вдоволення, ненависть, погорду
i т. i. Та головна рiч тут та, що вона не втихомирює, а розбурхує до
жвавiшого дiлання нашi вищi духовнi функцiї, i се можна би назвати її
характерною прикметою.
Iнтересно буде подивитися, як малює музика певнi стани i зворушення
нашої душi, а як поезiя. Маючи змогу обертатися тiльки до самого слуху,
музика має кiлька категорiй способiв, якими передає свiй настрiй нашiй
душi. Най-вiдповiднiшою, найприроднiшою її доменою є репродукування
звукових явищ природи: бурi, шуму дощу, води або листя, крикiв рiзних
живих сотворiнь.i т. i. Правда, сю найприроднiшу свою домену музика
вiдкрила не дуже давно, i не можна сказати, щоб зробила в нiй великi
поступи. Головнi явища природи в музицi поки що виходять невиразнi, ледве
зазначенi або дуже конвенцiональнi, "стилiзованi", мов цвiти на народних
узорах та тканинах. По моїй думцi, тут власне лежить поле для музики
будущини. Способи, яких уживає музика для сеї цiлi, се добiр iнструментiв
i добiр тонiв, гармонiзацiя в зв'язку зi скрiплюванням або ослаблюванням,
повiльним або наглим перериванням поодиноких тонiв чи цiлих тонiчних
комплексiв.
Друга домена музики, безмiрно старша вiд першої, се символiчна музика,
музика людського чуття i людських настроїв. Первiсне вона була в
нерозривнiм зв'язку з поезiєю (прастарi гiмни, пiснi i т. д.) i, мабуть,
нiколи вповнi не вiддiлиться вiд неї. Щоб змалювати людськi настрої i
чуття i викликати у слухачiв такi самi настрої i чуття, музика, крiм слiв,
послугується здавна двома головними, чисто музикальними способами: темпом
i мелодiєю. Мелодiя - се певне симетричне згрупування музикальних фраз,
котре вже само собою, своїм пов'язанням тонiв викликає в нашiй душi
напруження, зацiкавлення, степенує його i вкiнцi доводить до стану
зглядного спокою i втишення. Темп же додає тiй мелодiї виразу живостi або
поваги; маємо темпи поважнi, сумнi, плачливi, набожнi, радiснi, веселi,
гумористичнi i т. i. Послугуючися всiми тими способами, музика, не
виходячи з границь артизму, не роблячися клоунською еквiлiбристикою, може
панувати над дуже широкою скалею явищ зверхнього i нашого внутрiшнього
свiту.
Поезiя має дуже мало чисто музикальних засобiв. Людська мова вживає
дуже мало чистих тонiв, iнтервал її дуже невеликий, а притiм чистi тони
(самозвуки) пiдмiшанi скомплiкованими шелестами. Вiршова i строфiчна
будова тiльки дуже не докладно може змiнити музикальну ме. лодiю. Та зате
поезiя тим вища вiд музики, що при помочi мови може панувати над цiлим
запасом змислових образiв, якi тiльки є в нашiй душi, може при помочi тих
образiв викликати безмiрно бiльшу кiлькiсть i рiзнороднiсть зворушень, нiж
музика. Вiзьмiм, напримiр, як малює Шевченко тяжку задуму арештанта, у
котрого мiшається i жаль за страченою волею, i докори собi самому, i тиха
резигнацiя:
За думою дума роєм вилiтає,
Одна давить серце, друга роздирає,
А третя тихо-тихесенько плаче
У самому серцi, може й бог не бачить.
Як бачимо, основний мотив чисто музикальний: змалювання такого-то
настрою душi. Музик розiбрав би сей мотив на музикальнi частi: якусь
основну, поважну, мелодiю, до котрої зненацька домiшуються плачливi, аж
крикливi ноти, є там обривок якоїсь радiсної мелодiї, i знов поворот до
основної сумовитостi, i, вкiнцi, безнадiйнiсть зазначив би димiнуендами.
Поет осягає ту цiль, торкаючи один за одним рiзнi нашi змисли. В першiм
рядку вiн показує нам рої якихсь невловимих iстот, що летять в далечiнь; у
другiм рядку вiн торкає наш дотик, у третiм ми чуємо тихий плач i т. д. I
хоча читач, слiдкуючи за поетом, i не мiркує, куди веде його поет, а
тiльки вiдчуває поодинокi iмпульси його слова, то все-таки вiн i не
спостережеться,як, прочитавши тi рядки, почує себе власне в такiм настрої,
в якiм був поет, складаючи їх, або в якiм хотiв мати його поет.
Вiзьмiм iще приклад, де поет пробує вдертися в чисто музикальний обсяг,
в домену неясних почувань, загального душевного занепаду, що не проявляє
себе нiяким фiзичним болем, а проте мучить i знесилює душу мов прочуття
якогось великого лиха. Музика дуже гарно вмiє вiддавати такi настрої i
викликати їх в душi слухачiв; поезiя вже тим самим, що оперує словами, з
котрих кожде має дане значення i бiльшина їх викликає в уявi певнi
конкретнi образи, не надається до малювання таких настроїв, а коли й
пробує робити се, то мусить уживати рiзних способiв. Подивiмось, як робить
се Шевченко:
Я не нездужаю нiвроку,
А щось такеє бачить око
I серце жде чогось, болить,
Болить, i плаче, i не спить,
Мов негодована дитина.
Придивiмося ближче тим чудовим рядкам! У першiм схарактеризовано
фiзичний стан поета, але як? Аж двома негацiями. Ми розумiємо його, але
наша уява не одержала нiякого пластичного образу. В другiм рядку поет
апелює нiби до нашого зору, але знов не дає нiякого образу; зоровий нерв
подразнений, зрачок розширяється, але не бачить нiчого. В третiм рядку
поет так само торкає наше внутрiшнє чуття: серце жде чогось, б'ється
сильнiше, але i тут уява не одержує нiякого пластичного образу. Се
напруження змiцнюється аж до почуття неясного болю. Тiльки один змисл
одержує виразнiший iмпульс - слух. Йому причувається далекий, сумний,
монотонний голос, мов плач голодної дитини вночi. Сей голос сам собою,
навiть без попереднiх приготувань, мiг би викликати в нашiй душi сумний i
важкий настрiй, якби поет мiг нам репродукувати його так виразно i сильно,
як музик. Але власне для того, що вiн не може зробити се безпосередньо,
вiн осягає свою мету посередньо, iншими, своїй штуцi властивими способами,
вiн викликає в нас нервове занепокоєння, розширення зрачкiв, прискорене
биття серця, почуття неясного болю, так що одинокий пластичний образ, який
вiн подає нашiй уявi - голодної плачучої дитини, набирає великої сили,
домiнує, так сказати, над усiма iншими.
Варто придивитися ще однiй процедурi музики i поезiї - малюванню тишi.
Перехiд вiд голосних тонiв до щораз тихiших, степенування тої тихостi аж
до границь, до яких тiльки може наше ухо розрiзняти тон, - се властива
домена музики; поезiя не має таких способiв i дуже слабо може конкурувати
з нею. Ось, напр., таке поетичне димiнуендо вiд вечiрнього гомону до
цiлковитого сонного забуття у К. Ф. Мейєра[56]:
Melde mir die Nachtgerausche, Muse,
Die ans Ohr des Schlummerlosen fluten!
Erst das traute Wachtgebell der Hunde,
Dann das abgezahlte Schlag der Stunde,
Dann ein Fiscber-Zwiegesprach am Uter.
Dann? Nichts weiter, als der ungewisse
Geisterlaut der ungebrochnen Stille;
Wie das Atmen eines jungen Busens,
Wie das Murmein eines tiefen Brunnens,
Wie das Schlagen eines dumpfen Ruders.
Dann der ungehorte Tritt des Schlummers[57].
Вiддаючи повне признання артистичному викiнченню i, так сказати,
музикальному згармонiзуванню сього невеличкого малюнка, ми все-таки мусимо
сказати, що, прим., "der ungewisse Geisterlaut der ungebrochnen
Stille"[58] не є якесь пластичне зображення тої тишi. Образ видасться нам
силуваним, поет хапає iнгредiєнцiї з абстракцiйного свiту, замiсть вести
нас у свiт абстрактiв по кладцi конкретних, близьких явищ. Далеко краще,
живiше малює Шевченко мертву тишу киргизьких степiв над Аралом:
Не говорить,
Мовчить i гнеться, мов жива,
В степу пожовклая трава;
Не хоче правдоньки сказать,
А бiльше нi в кого спитать.
Поет навмисно вкладає в ту траву привид життя, пiдсуває нам враження,
що вона не хоче говорити, щоби таким робом не тiльки викликати в нашiй
уявi враження тишi, але в додатку ще й те важке почуття, яке огортає нас,
коли станемо око в око з кимсь, що не хоче говорити з нами, а нам треба
конче сказати щось, а нема кому. Або ось малюнок безсонної ночi, де поет
не чує нiчого, крiм власної нудьги:
Приходить нiч в смердючу хату,
Осядуть думи, розiб'ють
На стократ серце, i надiю,
I те, що вимовить не вмiю,
I все на свiтi дроженуть,
I спинять нiч; часи лiтами,
Вiками глухо потечуть.
З незрiвнянним, хоч, певно, несвiдомим майстерством, з тим
майстерством, якого не осягне i найвище розвинена iнтелiгенцiя, а яке
дається тiльки могутньому чуттю i генiальнiй iнтуїцiї, показав тут
Шевченко, як малює поезiя такi, на перший погляд, парадоксальнi речi, як
тишу i безсоннiсть. Бо справдi, тиша - се, властиво, брак вражень, то як
же ж малювати її при помочi таких чи iнших образiв? А дивiть на Шевченкiв
малюнок! Вiн дав нам не один образ, а цiлу драму, повну руху: нiч входить
у хату, думи сiдають довкола поетової постелi, розбивають його серце i
надiю, прогонюють усякi бажання, а вкiнцi спиняють бiг часу, i ми чуємо,
як над поетом пливуть безмежнi простори часу "глухо", без шелесту, без
змiни. Поет справдi обсягає свою цiль; вiн не тiльки не передає нам зi
страшенною пластикою враження нiчної тишi i безсонницi, але надто передає
нам своє чуття, стан своєї душi пiд тиском вражень, передає не окремими
словами, але самим колоритом, який вiн надав своєму малюнковi.
Такий ефект для музики неможливий. Pianissimo, котрим музика звичайно
маркує тишу, має те до себе, що рiвночасно малює лагiднi чуття, неяснi
мрiї i нiяк не може малювати таких внутрiшнiх драм тишi, якi часто малює
поезiя. От тим-то музика, що має претензiю малювати людськi думки,
внутрiшню боротьбу рiзних сил нашої душi, навiть рiзних пристрастей, тобто
музика, що силкується вдертися в властиву домену поезiї, наперед засуджена
на невдачу. Так названа "Gedankenmusik"[59] є утопiєю; тони нiколи не
можуть бути еквiвалентом тих таємних рухiв, якi вiдбуваються в наших
нервах.
Та, з другого боку, ясно буде також, яку вартiсть мають проби деяких,
особливо французьких поетiв зробити поезiю чистою музикою, будувати вiршi
зi слiв, дiбраних нь вiдповiдно до їх значення, але вiдповiдно до їх т.
зв. музикальної вартостi. Се поступування зовсiм подiбне до того, про яке
говорить наша приповiдка: церков обiдри, а дзвiницю полатай. Тi поети,
мабуть, не розумiють того, що, ганяючися за фiктивною музикальною вартiстю
слiв, вони тим часом позбуваються тої сили, яку мають слова яко сигнали,
що викликають в нашiй душi враження в обсягу всiх змислiв. Музикальна
вартiсть поодиноких слiв навiть у такiй мелодiйнiй мовi, як французька, є
зглядно дуже мала, i найбiльшi вiртуози версифiкацiї осягають тим способом
дуже нетривкi ефекти - i то коштом далеко важнiшої втрати в пластичностi i
змiстi поезiї. Вiзьмiм один iз найбiльш звiсних примiрiв, Верленову
архiмелодiйну строфу:
Les sanglots long
Des violons
De l'automne
Blessent mon coeur
D'line langueur
Monotone.
"Довгi хлипання скрипки восени ранять моє серце монотонною втомою".
Перекладенi на яку-небудь iншу мову, то значить позбавленi чисто
механiчної, язикової мелодiї, тi слова не говорять нашiй фантазiї анi
нашому чуттю нiчогiсiнько; та й у французькiм треба бути втаємниченим у
спецiальну декадентську мiстику, щоб знати, що те "lо", повторюване в
трьох перших рядках, значить не булькiт горiлки крiзь вузьку шийку пляшки,
а осiнню тугу, а те "оn-in-аn-оn" у дальших рядках - то не голос дзвонiв,
а прим., спомини минувшини або щось подiбне.
Зрештою, не треба забувати, що поезiя вiд давнiх-давен умiла
використовувати тi музикальнi ефекти, якi дає сама мова. Ще в Софокла
знаходимо вiрш:
Тνφλσς τα
τ΄ώτα τσν τε
νοΰν, τα
τ΄μματα εί
(ти слiпий на уха, на розум i на очi), в котрiм так i чується
здавлюваний гнiв i погроза в устах слiпого старця, оте торкотання, що
нiмцi називають Stottern[60]. Ми в однiм iз дальших роздiлiв отсеї
розвiдки поговоримо докладнiше про тi музикальнi ефекти самої мови, про т.
зв. ономатопое-тичнi слова, викрики, алiтерацiї, асонанси i рими. Тут
згадуємо про них тiльки для того, щоб зазначити, що французькi декаденти
не винайшли тут нiчого нового, а тiльки своїм звичаєм i силою реакцiї
довели до абсурду рiч, давно звiсну i природну. Зрештою, проти тої
псевдомузикальної манiї пiднялась уже реакцiя в Нiмеччинi.
Пiд проводом Арно Гольца постала там купка поетiв, котра, знов зводячи
до абсурду певну доктрину, вiдкидає все, що досi називалося поетичною
формою i мелодiєю, отже, не тiльки риму, але й рiвний розмiр вiршiв, i
ставить основним принципом нової поезiї голе слово в його безпосереднiм,
первiснiм, несфальшованiм (?) значеннi. Не маючи пiд рукою вiршiв самого
Арно Гольца, я приведу тут як зразок сеї нової "форми" пародiю О. Е.
Гартлебена[61] на Гольцевi вiршi, держану докладно в його новiм стилi:
Ich
liege auf dem Bauche
und
rauche Tabak -
Brimmer.
Abscheulich!
Ab und zu
spitz' ich die Lippen
und
pfeif auf das ganze Familienleben[62].
Пародiя заховала вiрно форму Гольцових вiршiв, а й до змiсту не додала
анi вiд нього не вiдняла майже нiчого, пiдчеркуючи тiльки деякi нюанси. Ся
нова "школа" робить тепер у Нiмеччинi багато шуму. Взагалi, чим меншi
таланти, тим бiльше роблять шуму - стара iсторiя.
3. ЗМИСЛ ЗОРУ I ЙОГО ЗНАЧЕННЯ В ПОЕЗIЇ
Ми вже сказали, що змисл зору дає найбагатший матерiал для нашого
психiчного життя, а тим самим i для поезiї. Пригадаймо тiльки великi
контрасти свiтла i темноти i безконечну скалю кольорiв, пригадаймо такi
поняття, як високiсть i низькiсть, красота i бридкiсть, форма i рух, такi
образи, як небо, поле, земля, гори, i зрозумiємо, як глибоко сягає в нашу
душу вплив зорового змислу. Гарний приклад великої ролi, якi мають образи,
взятi з обсягу зорового змислу, в народнiй поезiї, дають нам важнi i
характернi epitheta ornamentia[63], якими радо по-слугується народна
пiсня. Користуючися багатою збiркою тих епiтетiв, зладженою Мiклошичем
(Dr. F г. М i k l о s i с h. Die Darstellung im slavischen Epos,
Denkschriften der K. Akademie der Wissenschaften in Wien. Phil. hist.
Classe, Bd. XXXVIII, 1890, 28 - 40), я подаю тут ось який цифровий огляд:
У сербських пiснях епiтетiв прикметникових є 97, а iменникових 25; мiж
першими iз обсягу зору взятих є 35; мiж другими 5; iз обсягу дотику 2+5,
iз обсягу смаку 5, iз обсягу слуху 1.
У болгарських пiснях на 58 постiйних епiтетiв 21 узято з обсягу зору,
16 з обсягу дотику, 2 з обсягу смаку, а один з обсягу слуху. В росiйських
пiснях таких епiтетiв начислив Мiклошич 64, з них зорових є 18, дотикових
13, смаковi 1, слуховi 2. В українсько-руських пiснях епiтетiв 38, з них
зорових 17, дотикових 10, слухових 1. Загалом можна сказати, що в
слов'янських епiчних пiснях на 279 постiйних епiтетiв 173 (62%) взято з
обсягу змислових вражень, а з них 96 (55 1/3%) узято з обсягу зору, 65 (37
- 57%) з обсягу дотику, 7 (4%) з обсягу смаку, а 6 (несповна 3%) з обсягу
слуху. Iнтересно, що у пiвденних слов'ян, у сербiв i болгар, запас
епiтетiв загалом найбагатший, мiж ними найбiльший процент епiтетiв
змислових, а мiж тими знову найбiльше власне зорових. Те саме треба
сказати i про порiвняння. Сербська пiсня порiвнює молодого парубка до
гарної китицi квiток; дiвчина називає любка своїми чорними очима. Поява
героя на обрiї описується ось як:
Бачите ви оттой бовдур мряки,
Бовдур мряки з-пiд чорного лiсу?
Тая мряка - Королевич Марко.
Поїздка юнака на поле - се полiт зiрки по небi:
Пак се ману преко пода равна,
Кано звезда преко ведра неба.
Мiлош виїжджає на поле, "мов яркеє iз-за гори сонце". же гарно малює
iнша пiсня похiд юнакiв:
Ой то суне хмара вiд Котара,
А крiзь хмару блискавки блискочуть;
А як тая хмара пiднялася,
З-пiд копит так курява знялася;
Як крiзь хмару блискавки блискочуть,
Так блискочуть зброї на юнаках.
Ще одна цитата - опис дiвчини-вродливицi, характерний iз многих iнших
причин, а головно тою масою зорових образiв, з яких зложено малюнок:
Гарна вона, краща й буть не може!
Бо що станом - тонка i висока,
А що личком - бiла i рум'яна,
Наче зранку виросла до пiвдня
В тишi проти сонця весняного.
Очi в неї - два щирi клейноти,
А тi брiвки - морськiї веселки,
А рiсницi - ластiв'ячi крила,
Руса коса - шовкове повiсмо,
А устонька - цукровий замочок.
Бiлi зуби - бiсера двi низки,
А рученьки - лебединi крила,
Бiлi груди - два голуби сивi.
Слово мовить, мов голуб воркує,
А всмiхнеться, мов сонечко грiє.
Хто не пригадає наших поетичних образiв, таких як: бiле тiло, рум'яне
личко, чорнi очi, чисте поле, платити по червоному, по золотому, зелений
явiр i т. i.? В щедрiвцi спiвають про дiвчину:
На горi, горi снiги, морози,
А на долинi руженька цвiте.
Жаль прирiвнюється до студеної роси по зеленiй травi. Коломийка
говорить:
Молодицi, як зiрницi, дiвчата, як сонце,
Ой напишу, намалюю, поставлю в вiконце,
або висловлює таке саме порiвняння краси дiвочої з зорею iншим, бiльше
поетичним способом:
Ой упала зоря з неба та й розсипалася,
А дiвчина позбирала та й пiдтикалася.
Дуже iнтересний паралелiзм бачимо в отсiй пiснi, де дiвчину порiвняно
до калини:
"Червона калино, чого в лузi стоїш?
Чи цвiту жалуєш, чи стужi ся боїш?" -
"Цвiту не жалую, стужi ся не бою,
Сама я не знаю, як зацвiсти маю.
Зацвiла би-м бiло - люди не пiзнають,
Зацвiту червоно - гiлля обламають". -
"Молода дiвчино, чого сумна ходиш?
Чи головка больна, чи свiту-сь не вольна?" -
"Головка не больна, i я свiту вольна,
Три ночi не спала, один лист писала
До того жовняра, що-м вiрно кохала".
Ми не можемо тут входити в такi iнтереснi деталi, як напр., символiка
кольорiв у народних вiруваннях i в поезiї, символiка цвiтiв i т. i., що,
властиво, також належить сюди, i подамо ще декiлька примiрiв зорових
образiв у нашiй артистичнiй поезiї, а головно у Шевченка. Кождому, хто
читав Шевченковi поезiї, мусила лишитися в тямцi та маса зорових,
кольористичних образiв, якими вiн любить характеризувати українську
природу, всi отi "карiї оченята i чорнiї брови", "вишневий сад зелений i
темнiї ночi", "синє море", "червону калину", "зеленi байраки", "степ, як
море широке, синiє", "небо блакитне", "чорнi гори", i могили, "що
чорнiють, як гори", i тi хлопцi i дiвчата, що "як мак, процвiтають". Варто
звернути увагу на деякi мальовничi порiвняння. I так в часi нiчного нападу
на Скутару:
Неначе птахи чорнi в гаї,
Козацтво смiливо лiтає.
Загальнозвiсне є порiвняння: "Червоною гадюкою несе Альта вiстi". В
"Катеринi" читаємо:
А без долi бiле личко,
Як квiтка на полi:
Пече сонце, гойда вiтер,
Рве всякий по волi.
Дiвчина у нього часто є рожевим цвiтом. Катерина, "як тополя, стала в
полi при битiй дорозi". Дитина "червонiє, як квiточка вранцi пiд росою".
Розпука "коло серця, як гадина чорна, повернулась". Зима в Московщинi: "Як
те море, бiле поле снiгом покотилось". Взагалi багатство мальовничого
елемента додає "Катеринi" незвичайного повабу.
Дуже часто поет послугується грою кольорiв у природi, щоб
характеризувати змiну людського чуття. Є се звiсна поява, що в добрiм
настрої чоловiковi вся природа видається ясною, всмiхнутою, свiжою i
веселою, а в пригнобленнi - понурою, темною, хорою. Характеризуючи настрiй
українського народу по битвi пiд Берестечком, Шевченко спiває:
Ой чого ти почорнiло,
Зеленеє поле, -
де зелений колiр, очевидно, є символом здоров'я, сили, краси i надiї,
якi були перед битвою, а чорний - символом пригноблення по битвi.
Та не треба забувати, що правдивi поети нiколи не позволяють собi тих
кольористичних оргiй, у яких любуються теперiшнi декаденти та пленеристи
пера i чорнила, їх описи виглядають радше як вказiвки для маляра або як
прейскуранти рiзних вишуканих фарб, анiж як поетичнi креацiї. А погляньте,
як описав Шевченко вечiр в українському селi весною - на що вже мотив
здiбний до якого хочете кольористичного трактування!
Садок вишневий коло хати,
Хрущi над вишнями гудуть,
Плугатарi з плугами йдуть,
Спiвають iдучи дiвчата,
А матерi вечерять ждуть.
I знов бачимо аналогiчну процедуру до тої, яку ми видали попереду:
поет, коли береться малювати, то не чинить се виключно красками, фарбами,
котрi у нього властиво є тiльки словами, зчепленням таких i таких шелестiв
i гукiв, але торкає рiзнi нашi змисли, викликає в душi образи рiзнородних
вражень, але так, щоб вони тут же зливалися в одну органiчну i гармонiйну
цiлiсть. Ось у наведенiм вище куплетi перший рядок торкає змисл зору,
другий - слуху, третiй - зору i дотику, четвертий - зору i слуху, а п'ятий
- знов зору i дотику; спецiально кольористичних акцентiв нема зовсiм, а
проте цiлiсть - український весняний вечiр - встає перед нашою уявою з
усiми своїми кольорами, контурами i гуками як жива. Натомiсть ми бачимо,
як поет уживає кольористичних ефектiв зовсiм не там, де вжив би їх маляр,
а для характеристики психiчного настрою людей. I так вiн характеризує
крiпацтво: "Чорнiше чорної землi блукають люди"; своє життя в неволi:
Каламутними болотами
Мiж бур'янами, за годами
Три годи сумно протекли.
Додаймо сюди ще такi народнi звороти, як "у тебе зелено в головi" (ти
ще молодий та дурний), "у тебе на бородi гречка цвiте" (борода сивiє,
значить ти старiєшся), "чоловiк сорокатої вдачi" (непостiйний), згадаймо
Мiцкевичеве
Zaczerwienit siе od ziosci,
Oblal sig zolcia zazdrosci[64],
i зрозумiємо, який обширний обсяг зорових образiв у поезiї.
4. ПОЕЗIЯ I МАЛЯРСТВО
Так само, як слух, має також i змисл зору, крiм поезiї, свою спецiальну
штуку, а властиво кiлька родiв штуки, що їх разом зовемо "пластичними
штуками" (die bildenden Kunste[65]), з них найважнiшi є малярство i
рiзьба. Лишаючи на боцi рiзьбу, а також такi роди штуки, як архiтектуру,
танець i штуку драматичну, ми повиннi роз-дивити тут вiдносини мiж поезiєю
i малярством як двома найважнiшими паростями людської артистичної
творчостi, такими, що дають для творчого духу найширше поле, найбiльше
багатство форм i способiв. Чим подiбнi, чим рiзнi вони мiж собою?
Як звiсно, малярство силкується при помочi лiнiй i красок, вiдповiдно
уложених на таблицi (полотнi, паперi, деревi, блясi, стiнi i т. i.),
передати нам чи то якусь частину дiйсного свiту (людське лице, сцену,
крайобраз), або якусь думку, виявлену також постатями, взятими бiльше або
менше живцем з природи (рiзнi алегоричнi фiгури, iсторичнi та релiгiйнi
малюнки). Сама природа сеї штуки жадає того, що все, зображене нею, мусить
бути недвижне i незмiнне; свiтло i тiнь держиться все на однiм мiсцi, люди
i звiрi стоять чи лежать все в однiй позицiї, з одним виразом лиця,
кольори лишаються все однаковi, хоч у дiйснiй природi все те пiдлягає
ненастанним змiнам, руховi та обмiну матерiї. Можна сказати, що кождий
образ - се частина природи, вихоплена з невгавного виру життя i закрiплена
на таблицi. Малярство рiзниться вiд дiйсної природи своєюнедвижнiстю.
Та се ще зовсiм не значить, що твори сеї штуки i на нас роблять
враження недвижностi та мертвоти. Певна рiч, вони можуть робити й таке
враження, але можуть робити й зовсiм противне. Власне до найкращих
трiумфiв малярської штуки належить - при помочi способiв, що властиво
вiддають тiльки спокiй i нерухомiсть, викликати в нашiй душi враження
руху. Iнколи ми самi, про це не знаючи, висловлюємо се, коли про добрий
портрет мовимо: здається, живий, от-от промовить. Хто бачив хоч у
репродукцiї образи Репiна, такi як "Запорожцi" або "Iван Грозний, що
вбиває свого сина", той зрозумiє, що значить сказати: "в тiм образi багато
руху", зрозумiє, чому нервовi люди млiли, зирнувши уперве на "Iвана
Грозного", чому дами невiльно i несвiдомо хапають рукою свої сукнi,
опинившися перед малюнком Айвазовського, де зображено одну-однiсiньку
морську хвилю, що немов ось-ось i кинеться на зрителiв. I рiзьба вмiє
також своїми найкращими творами викликати сю iлюзiю руху, i, прим., при
видi Бельведерського Аполлона[66] у нас мимовiльно пiднiмаються груди, а
при видi Лаокоона[67] корчаться мускули, мов з болю i обридження перед
гадюками. Так само перед гарними пейзажами ми почуваємо не раз свiжий
подих холоду, гаряче сонячне промiння, а уява переносить нас чи то в холод
пiд намальованими деревами, чи на запилений шлях, чи на круту стежку, що
в'ється ген далеко по склонi гори; ми самi собою вносимо рух у той куточок
природи, який закрiпив маляр, i власне в тiм лежить головне i всiм
доступне естетичне вдоволення, яке дають нам добрi малюнки. А яка ж мета
поезiї! I вона також властивими собi способами передає якийсь шматок
дiйсностi, закрiплює його в вузькi (порiвняно до дiйсностi) рамцi,
пiднiмає його також понад водоворот дiйсного життя i передає без дальшої
змiни потомностi. I поезiя має таку саму мету - властивими їй способами
репродукувати в душi читача чи слухача тi самi моменти життя (руху,
ситуацiї), якi закрiпив у поетичному творi його автор .'Значить, i вихiдна
точка, i мета обох сих форм артистичної творчостi зовсiм однаковi. Можна
би додати, що потроху однаковий i спосiб, яким вони осягають сю мету. Адже
наша писана чи друкована поезiя також в першiй лiнiї обертається до зору,
оперує цiлою системою кольорових плямок (лiтер), що викликають в нашiй
тямцi вiдповiднi їм слова, а подекуди навiть (при тихiм читаннi) се
посередництво слiв зводиться до minimum[68], i лiтери вiдразу викликають в
нашiй уявi конкретнi образи, вiдповiднi словам, якi творять лiтери,
написанi в книзi. Правда, поезiя поки що менше пiддається такому
"скороченому поступуванню", як проза; поезiя вживає ритму i рими i
рiзнородних способiв, якi дає мелодiйнiсть мови, на те, щоб, окрiм зору,
раз у раз вiдкликатися до слуху. Але найновiший нiмецький напрям,
розпочатий згаданим у попереднiм роздiлi Арно Гольцом, вiдкидаючи всi
мелодiйнi придабашки i оперуючи самими простими словами в їх первiснiм,
конкретнiм значеннi, очевидно йде до того, щоб зробити друковану поезiю
sui generis[69] образковим письмом, де би чоловiк, зирнувши на слово, не
потребував репродукувати собi його слухового еквiвалента, а репродукував
би просто вiдповiдний йому образ конкретного явища.
Та на сьому i кiнчиться подiбнiсть сих двох штук. Бо коли малярство
апелює тiльки до зору i тiльки посередньо, при помочi зорових вражень,
розбуджує в нашiй душi образи, якi найзвичайнiше являються в асоцiацiї з
даним зоровим враженням (напр., бачимо на малюнку дерева з повигинаними в
однiм напрямi гiллями i вершками i догадуємося, що се є вiтер, або бачимо
голi дерева i закутаного, скуленого чоловiка i заключаемо, що йому зимно i
т. i.), то поезiя апелює рiвночасно до зору i до слуху, а далi, при помочi
слiв, i до всiх iнших змислiв i може викликати такi образи в нашiй душi,
яких малярство нiяким чином викликати не може. Та головно, апелюючи
вiдразу до двох головних наших змислiв, до зору i до слуху, поезiя лучить
у собi двi, на перший погляд, суперечнi категорiї: простору i часу. Вона
може показувати нам речi в спокої, розмiщенi однi обiк одних, i в русi, як
однi наступають по одних. Се може декому видатися парадоксальним; ще перед
100 роками Лессiнг у своїм "Лаокоонi" твердив зовсiм не те, вбачаючи
власне головну, бодай чи не одиноку рiзницю мiж поезiєю й малярством в
тiм, що малярство панує виключно в категорiї мiсця, а поезiя в категорiї
часу (die Zeitfolge ist das Gebiet des Dichters,sowie der Raum das Gebiet
des Malers[70]). Але се становище вже давно пережилося i потребує значної
поправки. Досить розмiркувати ось що. Малюнок, хоч би який малий, ми
приймаємо в свою душу не весь вiдразу, а частями, зосереджуючи зiр, хоч би
як коротко, раз на однiй, потiм на другiй, третiй деталi, виконуючи очима
i фантазiєю певний рух поки обiйдемо цiлiсть. I доки ми дивимося на
малюнок, нашi очi все блукають з одної деталi на другу; щоби скупити в
собi враження цiлостi, ми або вiдвертаємося, або прижмурюємо очi, або
вiдступаємо так далеко вiд малюнка, щоб деталi щезали, зливалися в наших
очах. Значить, хоча артист усi тi деталi помiстив одну при другiй перед
нашими очима, немовби виключно в категорiї мiсця, ми перципуємо його твiр
частями, в категорiї часу i руху. Те самiсiньке дiється також з поезiєю.
Адже кождий поетичний твiр, написаний чи надрукований, лежить також у
категорiї мiсця простору; те, що вмiстив у ньому автор, так само незмiнне,
дане раз на все, покладене одне обiк другого, як на малюнку; i перцепцiя
вiдбувається тут так само в категорiї часу, ми йдемо очима з одної деталi,
вiд одного образу до другого, поки не пройдемо цiлiсть. Тiльки що поет дає
нашiй уявi далеко бiльшу задачу, малює їй не одну сцену, не одну постать,
а звичайно цiлi, не раз безмежно широкi панорами, з кольорами, постатями,
з рухом, запахом, смаком, дотиком. Як бачимо, Лессiнгова антитеза поезiї i
малярства не може вважатися вiрною; хоч не в однаковiй мiрi, а все-таки
обi тi галузi штуки простягаються в обох категорiях - простору i часу,
мають у собi спокiй i рух. Ми мусимо вести наш аналiз глибше. щоб
докопатися їх дiйсної, принципiальної рiзницi. Найлiпше зробимо се,
придивляючися якому-небудь поетичному творовi, на такому, що власне робить
найбiльше "живописне" враження. От, примiром, заi альнозвiсна пiсня
Генрiха Гейне[71]
Am fernen Horizonte
Erscheint wie ein Nebelbild
Die Stadt mit ihren Turmen
In Abenddammrung gehullt.
Ein feuchter Windzug klauselt
Die graue Wasserbahn;
Mit traurigem Takte rudert
Der Schiffer in meinem Kahn.
Die Sonne hebt sich noch einmal
Leuchtend vom Boden empor,
Und zeigt mir jene Stelle,
Wo ich das Liebste verlor[72].
Усе, що мiститься в перших двох куплетах, є немов опис малюнка або
немов докладнi вказiвки для маляра, як має намалювати картину. Вихiдна
точка - море, човен. Далеко на краю обрiю, ледве виступаючи з вечiрньої
мли, маячiє мiсто з вежами. Море сiре, злегка поморщене вiд вiтру, весляр
звiльна сiче його веслами. Окрiм сього останнього, чого маляр не може
вiддати докладно, а що може зазначити символiчно (лiнива, сумовита поза
весляра, не дуже високо понад водою пiднесенi весла), все iнше дуже добре
надається для маляра. Нiякiсiньких риторичних прикрас у тих строфах нема,
поет промовляє попросту, майже прозаїчно. Вiн малює словами, не силкуючись
на мальовничi фрази, не додаючи вiд себе нiчого або майже нiчого. I коли б
талановитий маляр пiшов за його вказiвками i намалював нам отсей самий
пейзаж, вiн мiг би самими лiнiями i кольорами осягти такий самий ефект,
який осягає поет у двох перших куплетах своєї пiснi, мiг би не тiльки
показати нам такий i такий шматок природи в такiм i такiм освiтленнi, але
надто навiяти на нас який сумовитий, тужливий настрiй. Але тут була би й
границя його творчостi. А для поета се тiльки початок, так сказати,
декорацiя сцени. В останньому куплетi вiн вiдкриває нам свої секрети,
перескакує на такi стежки, на яких маляр не може бiгти з ним навзаводи.
Вiзьмiм зараз два першi рядки: "Сонце ще раз пiднiмається з землi, сиплючи
промiнням". Що може з сього зробити маляр? Вiн може намалювати нам сонце
або над землею, або пiд землею, але воно буде десь умiщене (наскiльки
маляр взагалi може намалювати його), буде в однiм .мiсцi, недвижне; нiяким
свiтом вiн не передасть нам того враження, яке одержує поет, гойдаючися в
човнi на морських хвилях i бачачи в хвилi пiднесення човна на хребет хвилi
ще раз сонце понад рiвнем землi, раз, на секунду, з усiм його блиском. Се
одне. Але i се ще не є головна рiч. В тiм моментальнiм блиску сонця поет
ще раз бачить мiсто i ще раз бачить у тiм мiстi те мiсце, може, вежу того
дому, де живе його любка, що вiдцуралась його. 1 се поет висловлює
простiсiнькими, зовсiм прозаїчними словами, але в тих словах уже не
малярський мотив, а цiла драма. Тут є i акцент гарячого, молодечого чуття
(das Liebste[73]), i бiль розлуки. Два останнi слова - се шпиль
(pointe[74]) цiлої п'єси, з них кидається певний вiдтiнок, уже не
кольористичний, а життєвий, на цiлу поему. Тепер ми розумiємо, що жене
поета на море, що змушує його озиратися на далеке мiсто на березi, чому
якраз вiн вибрав для свого малюнка момент, коли сонце западає пiд рiвень
землi, чому вiн любується тим сiрим кольором водяного шляху, чому веслує
"сумним тактом". Останнi слова пiснi надають усьому iнший, глибший,
символiчний змисл, додають малярським мотивам музикальностi. Ми починаємо
добачати, що властиво маляр iз поетового малюнка може передати тiльки
незугарну копiю, мертве тiло. Вiн намалює нам мiсто на морськiм березi на
краю обрiю, але те мiсто буде стояти, - у поета воно являється, виринає
перед очима, i сього не передасть маляр. Вiн намалює нам море, пофалдоване
вiтром, але не передасть нам того почуття, як сей вiтер "тягне" i що вiн
"вогкий"; вiн покаже нам весляра з веслами, але щоби такт, з яким падають
тi весла у воду, був сумний, сього вiн нiяк не потрапить передати нам.
Значить, у чiм тут секрет? А в тiм, що поет може в кождiй хвилi з домени
зорового змислу перескочити в домену всякого iншого змислу, а маляр
прив'язаний тiльки до сього одного. Задля сього поет малює iншим способом,
нiж маляр. Бо коли маляровi риси, раз положенi на полотно, лежать на ньому
недвижно i в нашiй уявi лишаються тiльки недвижнi, мов замерзлi образи,
навiть коли тими образами символiзується рух, - то поетовi риси (слова,
вiршi), хоч лежать також недвижно на паперi, але в нашiй уявi репродукують
рух, змiну, величезну рiзнорiднiсть життєвих проявiв. Отеє й є та
поправка, якої потребує рiзка Лессiнгова дистинкцiя. Не те вiдрiзняє
маляра вiд поета, що теми одного лежать виключно в категорiї мiсця, а
другого в категорiї часу, а те, що технiка одної штуки зв'язана нерозривно
тiльки з одним змислом зору, коли тим часом друга дає можливiсть апелювати
до всiх змислiв.
5. ЯК ПОЕЗIЯ МАЛЮЄ МЕРТВУ ПРИРОДУ?
Маляр малює природу при помочi лiнiй i кольорiв. А як малює поет?
Ми вже говорили про способи, якими поет осягає кольористичнi ефекти,
хоча, розумiється, тi ефекти нiколи не можуть бути такi безпосереднi, як у
маляра. Маляр дає нам враження кольорiв, поет викликає тiльки спомини
кольорiв; маляр апелює безпосередньо до змислу, поет до у я в й. Се перша
i дуже важна рiзниця.
Друга, ще важнiша, лежить в тiм, як поет малює лiнiю. Маляр малює її
просто, кладе її перед нашi змисли; поет не може зробити сього, вiн мусить
способами, властивими поезiї, викликати в нашiй уявi образ лiнiї, i тут
виявляється величезна рiзниця мiж поезiєю i малярством. Вiзьмiм для
прикладу приднiпрянський пейзаж: високий берег, яр, село внизу, ще нижче
Днiпро, за Днiпром на березi каплиця. Маляр покаже нам усе те кiлькома
рисами, закрiпить контури на паперi так, як вони являються його оку в
своїй лiнiйнiй недвижностi, в спокої. Поет малює сей пейзаж ось як (Ш е в
ч е н к о. II, 89):
Iз хмари тихо виступають
Обрив високий, гай, байрак;
Хатки бiленькi виглядають,
Мов дiти в бiлих сорочках
У пiжмурки в яру гуляють;
А долi сивий наш козак
Днiпро з лугами виграває...
I Трахтемиров геть горою
Нечипурнi свої хатки
Розкидав з долею лихою...
Навiть лишаючи на боцi порiвняння, ми бачимо, що поет внiс у свiй
малюнок повно руху. Обрив, гай, байрак у нього не стоять перед очима,
виступають; хатки не просто бiлiються, а виглядають; Трахтемиров мов
спересердя розкидав свої хати i т. д. Таку саму процедуру ми бачимо на
кождiм кроцi. Вона почасти лежить уже в мовi i має своє джерело в
стародавнiм, антропоморфiчнiм поглядi на природу, що панував тодi, коли
творилася мова, а почасти в нашiй психологiї i в тiм несвiдомiм
зчiплюваннi образiв, що є в значнiй частi основою нашого думання. Ми
говоримо: сонце заходить, гора пiднiмається високо, шлях спускається круто
вниз, степ стелиться рiвно, яр бiжить викрутасами, вулиця простягається
просто i т. д. Ми вживаємо соток таких зворотiв у мовi, не думаючи про те,
що се звороти наскрiзь поетичнi, що власне се й є спосiб малювання словами
мертвої природи. "Коли я, - пише дю Прель, - стоячи перед горою, поводжу
очима по її контурах, як вона пiднiмається з низу до самого вершка, i не
побачу крутих лiнiй, то скажу: гора звiльна пiдноситься або злегка
пiдноситься. Оба тi вирази дуже iнтереснi, i вони - хоч зрештою взятi
навгад приклади з дуже обширної купи подiбних - вартi ближчого розбору,
тим бiльше що, тiльки вглибляючись в дух мови, ми можемо вияснити собi
процес естетичної уяви i закiнчити безплодну суперечку мiж формалiстичною
i iдеалiстичною естетикою. "Гора пiдноситься звiльна". Вiдки приходить до
сього наша мова, що для означення вiдносин у просторi уживає слiв, що
означають вiдносини в часi? Здається, що на се є тiльки одна вiдповiдь:
коли мiй зiр пробiгає по контурах гори, то мусить власне пiднiматися
звiльна - подiя часова; сю дiяльнiсть ока я переношу на предмет, немовби
сама гора, як яка водяна хвиля, власне перед моїми очима пiднiмається
вверх, i для того говорю: "гора пiднiмається звiльна"[75]. Менi здається,
що, крiм сеї одної причини, є ще й друга - коли не завсiгди, то дуже
часто, а власне згаданий уже вище антропоморфiзм, про котрий будемо
говорити пiзнiше. Тут нам треба тiльки зазначити i добре вiдтiнити, що п о
е т м а л ю є м е р т в у п р и р о д у - о ж и в л ю ю ч и ї ї, м а л ю є
л i н i ї п р и п о м о ч i р у х о в и х о б р а з i в. У Шевченка:
Оттут бувало iз-за тину
Вилась квасоля по тичинi,
немовби ми могли бачити той спiральний рух, який робить квасоля; на
дiлi ми бачимо тiльки його результат. В iншiм мiсцi поет каже:
Ой три шляхи широкiї
Докупи зiйшлися,
i так малює нам образ роздорiжжя серед поля. Або поле пiд млою вiн
описує таким способом:
У недiлю вранцi-рано
Поле вкрилося туманом,
немовби сей процес вiдбувався перед нашими очима. Мертвий киргизький
степ вiн малює так:
Кругом тебе простягнулась
Трупом бездиханним
Помарнiлая пустиня,
Кинутая богом,
де кожде пiдчеркнене слово показує нам лiнiї i контури при помочi
образiв доконаного руху. Так само малює поет степовий пожар:
А з яру
Встає пожар, i диму хмара
Святеє сонце п о к р и в а.
I стала тьма.
Правда, дiйсний образ такого пожару повний руху, але ж маляр мусив би
той рух усунути i схопити з нього тiльки певний характерний момент, якусь
одну лiнiю i закрiпити її на полотнi; поет сим не зв'язаний, вiн той самий
один момент бере, так сказати, in stalu nascendi[76], малює при помочi
рухових, а не недвижно закрiплених образiв. У нього -
виступають
Широкi села
З вишневими садочками.
Захiд сонця, улюблений малярський сюжет, вiн, хоч i сам маляр, рисує
ось яким наскрiзь драматичним способом:
За сонцем хмаронька пливе,
Червонi поли розстилає,
I сонце спатоньки зове
У синє море, покриває
Рожевою пеленою.
У нього "очерет без вiтру гнеться", у нього український пейзаж виглядає
ось як:
Он гай зелений похиливсь,
А он з-за гаю виглядає
Ставок, неначе полотно.
А верби геть понад ставом
Тихесенько собi купають
Зеленi вiти.
Таких прикладiв у самого Шевченка можна би ще назбирати чимало, не
говорячи про iнших великих поетiв. I прошу завважити, що в бiльшинi
приведених ось тут прикладiв ми маємо дiло не з порiвняннями, не з
символiкою, не з навмисними поетичними образами; поет силкується
якнайпростiше передати те, що бачить чи то на дiлi, чи в своїй уявi,
силкується малювати, але малювати способом, властивим поетовi, не малпуючи
маляра. Я наведу ще для характеристики сеї прикмети поетичної творчостi -
малювання лiнiй i контур при помочi рухових образiв - два славнi уступи з
Гомерової "Iлiади" - опис Пандарового лука i Ахiллового щита. Змалювати
лук - для маляра найпростiша рiч, се його домена. Натомiсть для поета,
коли вiн хоче бути пластичним i дати не сам холодний опис i вимiр, а
дiйсний образ, се велика штука. Гляньмо, як доконує сеї штуки батько
грецької епопеї:
Швидко гладеньку стрiльбу вiн ухопив, що точена з рога
Цапа гiрського, якому вiн сам колись груди прострiлив,
Як iз скали скакав; там, у захищенiм мiсцi засiвши,
Стрiлив у груди йому, вiн затрепавсь i впав на камiння.
Роги йому з голови виростали на п'ядей шiстнадцять.
Виточив їх i управив мистець рогового майстерства,
Вигладив гарно усе i придав обручки золотiї.
Замiсть сказати, що був лук iз цапового рога, мав 32 п'ядi вiд кiнця до
кiнця, був точений, гладкий i окований золотими обручками, поет в рядi
пишних образiв, хоч i немногими словами, показує нам, як стрiлець чатує на
цапа, як убиває його, мiряє його роги, як майстер точить, гладить i оковує
лук. Так само радить собi поет i при описi Ахiллового щита; вiн показує
нам, як на просьбу Ахiллової матерi Фетiди Вулкан майструє той щит i
прикрашає його штучними рiзьбами:
Сеє сказав i, лишивши її, повернувся до кузнi,
Мiхи звернув до горна i велiв їм задимать щосили.
Двадцять тих мiхiв вiдразу задимало в печi огнистi,
Подуви рiзнi шлючи у горни огнепального вiтру,
Щоб то раз так, а раз сяк йому буть при роботi до ладу,
Як забажає Гефест для довершення всякого дiла.
Вiн до вогню положив непоборного спiжу у тиглях,
Цину при тiм, i величнеє золото, й срiбло блискуче,
Ковадло потiм упер у колоду i в правую руку
Молот могутнiй узяв, а клiщi взяв у лiву долоню.
Поперед всього вiн щит змайстрував металевий, великий.
Кований штучно зо спiжу, i втроє обвив ще довкола
Ясним його обручем i додав iще ретязi срiбнi.
П'ять було блях у щитi, а на верхнiй фiгурок багато
Повиробляв на зразок велемудрого хисту худоги.
Землю створив вiн на нiй, i розгойдане море, i небо,
Сонце, що вiчно по цiм оббiгає, i мiсяць блискучий,
I всi знаки, що вiнцем облягли небеса: тут Орiон Сильний,
Плеяд увесь рiй, i Гiяди, й Медвiдь, що то дехто
Возом небесним зове, i чатує вiн на Орiона,
I лиш один вiн нiколи не ниряє в глиб Океану.
I далi йде довгий опис (XVIII, 489 - 579), як божеський майстер
представив на тiм щитi цiлу масу побутових образiв, i всi вони описанi
власне як сцени дiйсного життя, повнi руху i шуму, а не як мертвi малюнки
чи скульптури.
6. ЩО ТАКЕ ПОЕТИЧНА КРАСА?
Тут, може, буде пора сказати кiлька слiв про одне питання, котре
вправдi не поведе нас далi в наших дослiдах над технiкою поетичної
творчостi, але повинно прояснити i спростувати деякi хибнi погляди,
закорiненi серед нашої суспiльностi.
Не один, читаючи отсi уваги про "естетичнi основи" поезiї, може й
запитував себе з розчаруванням: як-то естетичнi основи, а про поняття
красоти, про сю головну основу естетики i поетичної творчостi, досi не
сказано анi слова? Адже ж усi естетики, вiд Канта[77] до Гартмана,
вважають головною основою i метою поетичної творчостi красоту i починають
свої естетичнi мiркування дефiнiцiєю, що таке є та краса. Що ж се за нова
естетика, така, що торочить нам про змисли, враження i образи, а про красу
анi слова?
Признаюся читачам, що дискусiя про красу не входила i не входить у
обсяг моїх уваг, i коли я в наголовку отсеї статейки поклав слова
"поетична краса", то вони мають, як побачите зараз, зовсiм окреме,
спецiальне значення. Дискусiя про красу in abstracto[78], якою починають
всi дотеперiшнi естетики, по моїй думцi, є зовсiм аналогiчна дискусiя про
"душу", якою починалися давнiшi психологiї. Одна й друга дискусiя були
зовсiм безплоднi, бо переливали з пустого в порожнє, силкувалися вложити в
слова щось таке, що не має пiд собою нiякої реальної основи, є тiльки
абстракцiєю з тисячiв рiзнородних об'явiв або є догмою, артикулом вiри,
але не предметом дiйсного знання. I як вона, експериментальна психологiя,
замiсть мiркувати in abstracto про душу яко про primum agens[79], починає
з противного кiнця i аналiзує об'яви i умови психiчної дiяльностi вiд
найпримiтивших аж до найбiльше скомплiкованих i силкується таким робом,
аналiтичне i iн-дуктивно, доходячи до зрозумiння, що є основою усiх
психiчних актiв (див., напр., пречудову з методологiчного погляду книгу
Тена "De l'intelligence"), так i нова iндуктивна естетика мусить прийняти
за вихiдну точку не поняття краси, а чуття естетичного уподобання, мусить
при помочi психологiї аналiзувати те чуття i далi мусить в обсягу кожної
поодинокої штуки розбором її технiчних способiв i її взiрцевих творiв
доходити до зрозумiння того, якими способами кожда штука в своїм обсягу
викликає в нашiй душi чуття естетичного уподобання? Дотеперiшня
iдеалiстично-догматична естетика гарцювала на полi аб-страктiв i не довела
анi до якоїсь загальноприйнятої i за-гальновдоволяючої дефiнiцiї краси,
анi до ясної i науково пiдпертої вiдповiдi на питання: що i чому
подобається нам? Вона лишилася тут при старому de gustibus non est
disputandum[80] i не прояснила сумеркiв, якi лежать у самiм поняттi
"gustus"[81]. Одним словом, вона нагадує ту бабу в народнiй фацецiї, що
жила в темнiй хатi i силкувалася внести до неї свiтло, ловлячи сонячне
промiння решетом.
Нова iндуктивна естетика кладе собi скромнiшi завдання. Вона не ловить
невловимого решетом силогiзмiв, не має претензiї на те, щоб з висоти абстр
акцiйного поняття красоти диктувати закони артистичному розвоєвi
людськостi,але стає на становищi далеко нижчiм, та певнiшiм: поперед
усього зрозумiти, а не судити i не приписувати законiв. Вона слiдить, що є
постiйне в змiнних людських густах, аналiзує чуття естетичного уподобання,
послугуючися для сього по змозi докладними експериментальними методами, i
не менше докладно аналiзує кожду поодиноку штуку, щоб вивiдати, в чiм
лежить те уподобання, яке збуджує вона в нашiй душi. Сею дорогою вона не
надiється дiйти до поставлення нiяких законiв анi правил для розвою кождої
поодинокої штуки, бо, навпаки, вона думає, що всякi правила, чи то
диктованi давнiше, чи такi, якi можна б було подиктувати коли-небудь, усе
були i будуть мертвою схоластикою i перешкодою для розвою штуки. Певна
рiч, дослiди сеї нової естетики матимуть не саме iсторичне значення.
Помагаючи широким масам зрозумiти процес i виплоди артистичної творчостi,
вони тим самим оживлять їх зацiкавлення до сих виплодiв, їх любов i пошану
для сеї високої творчої функцiї людського духу, а з другого боку, вони
будуть i для артистiв джерелом поучения, помагаючи їм удосконалювати
артистичну технiку, остерiгаючи перед шкiдливими збоченнями в творчостi,
подаючи ключ до вiдрiзнення правдивих, творчих артистiв вiд дилетантiв i
вiртуозiв форми. Та й теоретично вже тепер, коли ся естетика числить дуже
небагато лiт розвою, вона дала деякi iнтереснi здобутки, а найiнтереснiший
є, мабуть, сей, що помогла iз артистичної естетики зовсiм виелiмiнувати
абстракцiйне поняття краси.
- Як то? - скрикне, може, дехто в святiм обуреннi. - Поняття краси
виелiмiноване з артистичної естетики? Так, значить, краса не є метою
артистичної творчостi? О tempora! O mores![82].
- Так, шановний добродiю! - скажу я на се. - На жаль, чи на лихо, чи на
щастя, краса не є метою артистичної творчостi. I не думайте, що се тiльки
тепер десь на якiмсь конгресi запала така ухвала! Я скажу вам пiд
секретом: вона нiколи й не була такою метою. Нiколи нiякий поет анi артист
не творив на те, щоб показати сучасним чи потомним iдеал краси, а коли якi
й творили з такою метою, то їх твори були виплодом злого смаку, моди, а не
творчого генiя, були мертвим товаром, а не живими творами штуки. I не
артисти виннi тому, що ви, шановний добродiю, жили досi в тiй iлюзiї i не
раз, може, - признайтеся до грiха! - кидали громи на нелюбих вам поетiв
або артистiв за те, що вони, мовляв, "загубили вiдвiчний iдеал краси i
добра, затратили правдиву мету штуки". Нi, артисти i поети не винуватi
тому, бо вони все йшли i йдуть одною дорогою. Винуватi тому панове
естетики, котрi, замiсть студiювати дiйснi твори штуки i з них a
posteriori[83] висновувати думки для зрозумiння штуки (се почав був
робити, тiльки дуже неконсеквентно i неповно перший естетик Арiстотель,
батько многих вiрних, та ще бiльше невiрних i шкiдливих естетичних
поглядiв i формул), кинулися висновувати свої мнимi естетичнi правила з
абстрактного поняття краси, котре на дiлi для артистичної творчостi е
майже зовсiм байдуже. Бо вiзьмiм яку хочете дефiнiцiю краси i прирiвняймо
її до того, що дає нам поезiя. Вiзьмемо, прим., Канта. По його думцi,
краса се тiльки форма. "Formale Aesthetik soil von allem Inhalt absehen
und sich auf blosse Form beschranken"[84] - думка, без сумнiву, глибока i
вiрна, та тiльки, на жаль, не ясна для самого Канта, котрий зараз же
додав, що ся "formale Schonheit ist nur ein sehr untergeordnetes Moment an
der Kunstschonheit, die wesentlich von der Form auf den Inhalt geht"[85].
Значить, артистична краса повинна, по Кантовiй думцi, головно залежати
вiд гарного змiсту; гарна форма має для неї досить пiдрядне значення. В
чiм лежить краса змiсту - Кант пояснює i не може пояснити, бо ж, по його
словам, краса є виключно прикметою форми. А в чiм лежить краса форми? "Die
Form ist nur Schon als unbeabsichtigte, unwillkiirliche Darstellung und
Versinnlichung der Ideen"[86]. I знов блиск дуже мудрої думки в туманi
пустих слiв: зазначено роль несвiдомого в артистичнiй творчостi, та,
приплутавши сюди мiстичнi "iдеї", замiсть конкретних вражень i психiчних
образiв, попсовано всю рiч. I остаточно не сказано нiчогiсiнько, бо не в
тiм рiч, щоб висловляти iдеї чи образи - все одно, свiдомо чи несвiдомо, а
в тiм рiч, як висловлюється їх; анi сам факт висловлювання, анi змiст
висловлюваних iдей не чинить краси; по самiй Кантовiй дефiнiцiї, краси
треба шукати в формi, в тiм, як висловлено, як узмисловлено тi iдеї, а про
се Кант не говорить нiчого ближче. Навпаки, своїм застереженням, що
артистична краса "вiд форми йде до змiсту", Кант i зовсiм загородив собi i
своїм наслiдникам стежку до лiпшого зрозумiння сеї справи, бо заставив їх
шукати краси в змiстi, значить, судити змiст артистичних творiв пiсля
формулой i шаблонiв, придуманих для дефiнiцiї краси. А се значило
бiльше-менше те саме, як коли би хто взявся мiряти воду лiктем, а сукно
квартою.
Вiзьмiм, напр., дефiнiцiю Шлегеля[87]: "Das Schone ist die angenehme
Erscheinung des Guten"[88]. I тут на днi недоладно зчеплених слiв є вiрне
почуття, що краса є щось приємне для нас, але поза тим яке ж баламутство,
яка пуста гра загальниками - означування одного неясного двома неясними. I
що має спiльного так дефiнiйована краса з артистичною красою? Чи штука має
метою подавати нам самi приємнi образи? Зовсiм нi. Вона часто малює нам
муки - фiзичнi i душевнi, вбiйства, розчарування, гнiв, розпуку, - тисячi
неприємних явищ. Чи штука має метою показувати нам самi взiрцi добра i
доброти? Зовсiм нi. Навiть навпаки, поети, котрi би хотiли робити щось
таке, прогрiшилнсь би против одного з найважнiших принципiв штуки, творили
б речi мертвi, нуднi, не артистичнi. Чи метою штуки є показувати нам
красу? Зовсiм нi. Адже ж Терзiт[89], Калiбан[90], Квазiмодо[91] радше
можуть уважатися взiрцями бридкостi, а проте вони - безсмертнi твори
штуки. В улюбленi сюжети грецької пластики - фавни[92], сiлени[93],
кентаври[94] - хiба се красавцi? Та й загалом, хiба Гомер малює Ахiлла на
те, щоб показати в ньому iдеал красоти? Зовсiм нi, його фiзичною красотою
вiн зовсiм не займається, не описує її, хiба найзагальнiшими, шаблоновими
рисами. А духово Ахiлл також є чим собi хочете, а певно не жадним iдеалом.
I се саме можна сказати про кождого героя i кожду героїню всiх справдi
безсмертних творiв. Чи грецькi рiзьбярi, творячи статуї Бельведерського
Аполлона, Мiлоської Венери, Ка-пiтолiнського Зевса, творили їх на те, щоб
показати нам iдеали красоти? Зовсiм нi, вони творили богiв, символiзували
той комплекс релiгiйних понять i почувань, який у душi кождого грека
лучився з iменем даного божества. З сього погляду не видержує проби жадна
iнша дефiнiцiя красоти, не для того, щоб усi тi дефiнiцiї були фальшивi -
в кождiй з них є якесь зерно правди, недаром же мучились над ними мудрi
люди! - але попросту для того, що малювання краси не є метою штуки.
Тi естетики, котрi основуються на догмi, що метою штуки є малювати
красу, при найменшiм зiткненнi з дiйсними творами штуки почувають дуже
докучливий терн у нозi: поняття бридкого. Коли краса є доменою штуки, то
вiдки ж береться те, що в творах штуки малюється так багато некрасивого,
неспокiйного, негармонiйного, прикрого, бридкого? Яке право мають тi
категорiї вриватися в святий храм штуки, присвячений самiй красотi,
гармонiї, здоров'ю i приємностi! Однi естетики, консеквентнi в своїй
доктринi, смiло замикають очi на дiйснi факти i заявляють: не мають права
тi поганi демони! Штука, котра не є культом красоти i гармонiї, перестає
бути штукою, є пародiєю, карикатурою, дегенерацiєю штуки. Забувають,
сердеги, що в такiм разi їм прийдеться покласти хрестик на всю дiйсну
штуку i лишиться при забутих i давно заплiснiлих творах вродi
Рiчардсонової "Памели"[95] або "Paster fido" Гварiнi[96], при творах,
виплоджених власне доктриною, а не дiйсним поетичним вiтхненням, при тiм,
що ми нинi хрестимо назвою псевдокласицизму i фальшивого сентименталiзму.
Iншi естетики силкуються прорубати в тiй доктринi хвiрточку для
дiйсностi i говорять: бридке має настiльки право доступу до штуки,
наскiльки воно потрiбне для змалювання характеристичного. I тут є на днi
пустої фрази вiрне почуття, але сама фраза пуста i не пояснює нiчого, а
навпаки, утруднює справу, бо замiсть одного неясного поняття дає нам два
неяснi. Ми не знаємо, що таке є характеристичне, а властиво можемо
сказати, що краса й сама собою, без домiшки бридкого, може бути
характеристична, а бридке може бути зовсiм не характеристичне, а проте
мати таке саме право доступу до штуки, як i краса. Вiзьмемо деякi класичнi
примiри. У Бельведерського Аполлона характеристичною є вип'ята, чудово
збудована грудь - чи вона бридка? У Одiссея характеристичний є бистрий
практичний розум - що спiльного має вiн з поняттям краси або бридкостi?
Чим i для кого характеристична бридкiсть Терзiта? Здається, тiльки для
нього самого. I пощо взяв Гомер сього бридкого чоловiка до "Iлiади"? Що
вiн схотiв схарактеризувати або вiдтiнити при його помочi? Нiчогiсiнько.
"Aby i tego nie brakowato"[97], - можна б сказати словами одного
шановного педагога, сказаними в вiдповiдь на питання, пощо бог сотворив
вошi, блощицi та мокрицi.
Нi, нiчого не поможе хвiрточка, де цiлий будинок покладений кепсько i
на невiдповiднiм грунтi. Раз назавсiди ми мусимо сказати собi: для поета,
для артиста нема нiчого гарного анi бридкого, прикрого анi приємного,
доброго анi злого, характеристичного анi безхарактерного. Все доступно для
його творчостi, все має право доступу до штуки. Не в тiм, якi речi, явища,
iдеї бере поет чи артист як матерiал для свого твору, а в тiм, як вiн
використає i представить їх, яке враження вiн викличе при їх помочi в
нашiй душi, в тiм однiм лежить секрет артистичної краси. Грецькi фавни i
сатири можуть собi бути якi хочуть бридкi, а проте ми любуємося ними в
скульптурi. Терзiт i Калiбан поганi, бруднi i безхарактернi, а проте ми
говоримо: ах, як же чудово змальованi тi постатi! Гоголiвськi фiгури,
такий Хлестаков, Сквозник-Дмухановський, Ноздрьов, Плюшкiн i т. i., певно,
не взiрцi анi фiзичної, анi моральної краси, а проте вони безсмертнi,
безсмертне гарнi артистичною красою.
Як у релiгiї, по словам Гуцкова, "Nicht was man glaubt, Nur wie man's
glaubt, das giebt allein den Ausschlag"[98], так само i в артистичнiй
творчостi краса лежить не в матерiалi, що служить їй основою, не в
моделях, а в тiм, яке враження робить на нас даний твiр i я к и м и
способами артист зумiв осягнути те враження.
Уяснивши собi те, ми вiдразу виходимо з метафiзичного туману i з пустої
гри абстрактними поняттями i стаємо на полi реальних явищ, доступних для
докладної обсервацiї i експерименту. I що найцiкавiше, вiдси ми без труду
можемо добачити всi зерна вiрної думки в попереднiх естетичних теорiях.
Коли для Канта формальна краса лежить тiльки в формi, без огляду на змiст,
то се тiльки iнший, iдеалiстичний вислiв нашої думки, що артист може
всякий змiст обробити артистично гарно. Коли ж той самий Кант говорить
далi, що в творах штуки сама формальна краса значить небагато, бо "die
Schonheit geht von der Form auf den Inhalt"[99], то се є тiльки
недокладний вислiв Гоголевої думки, що артист, перетворюючи по-своєму
явища дiйсного свiту, надаючи їм артистичну форму, тим самим ублагород-нює
їх, пiдносить їх "в перл создания". Коли Шлегель каже, що краса є приємною
появою добра, то се тiльки метафiзична стилiзацiя того факту, що твори
штуки, навiть витискуючи у нас сльози, справляють нам розкiш. Коли ж той
самий Шлегель говорить далi, що бридкiсть є неприємне явище зла, то в
творах штуки можна б радше сказати, вживаючи сеї самої термiнологiї, що
бридкiсть є приємне явище зла, хоча, звiсно, поняття добра i зла
приплутано туг зовсiм не до ладу. Може, ся невеличка екскурсiя на поле
естетичної метафiзики не буде без пожитку i для нашої громади, котра iнодi
буває також не в пору i не до ладу "естетичною".
[1] Л е м е т р Жюль Франсуа (1853 - 1914) - французький буржуазний
критик i письменник, представник iмпресiонiстичної школи в
лiтературознавствi. Член французької Академiї (з 1896р.).
[2] ... Л е м е т р о в i с л о в а п р о к р и т и к у, в и с к а з а
н i в й о г о с т а т т i п р о П о л я Б у р ж е. - Йдеться про есе
Леметра у збiрнику "Сучасники" (1886 - 1889).
[3] Б а р Герман (1863 - 1934) - австрiйський буржуазний письменник i
лiтературний критик. Один iз теоретикiв експресiонiзму.
"D i e Z е i t" - громадсько-полiтичний i науково-мистецький тижневик
лiберально-буржуазного напряму. Видавався у Вiднi у 1894 - 1904 pp.
[4] А р i с т о т е л ь (384 - 322 до н. е.) - старогрецький фiлософ i
вчений, iдеолог античного рабовласницького суспiльства. У творах розробляв
проблеми фiлософiї, логiки, психологiї, природознавства, iсторiї,
полiтики, етики, естетики.
[5] Н i з а р Дезiре (1806 - 1888) - французький iсторик лiтератури.
Автор "Histoire de la litterature francaise" (1844 - 1861), "Souvenirs"
(1888).
[6] T е н Iполит (1828 - 1893) - французький фiлософ-позитивiст, в
лiтературознавствi - представник культурно-iсторичної школи.
[7] Так менi подобається (лат.). - Ред.
[8] Т а к с а м о х и б н и м в и д а є т ь с я м е н i п о г л я д т.
з в. р е а л ь н и х к р и т и к i в ... - У даному випадку I. Франко
виявив слабку обiзнанiсть з художнiм аналiзом лiтературних творiв у працях
росiйської революцiйно-демократичної критики. Проте в цiй роботi вiн
визнавав полiтичне i соцiальне спрямування статей Добролюбова i
Чернишевського про лiтературу.
[9] Натхнення, навiювання (лат.). - Ред.
[10] "Р i г - В е д и" - пам'ятка давньої iндiйської лiтератури i
релiгiї. Складена не пiзнiше VI ст. до н. е.
[11] "З е н д - А в е с т i а" - збiрка "святих" текстiв мiфологiчного
та релiгiйного змiсту, написаних давньоiранською мовою.
[12] П а в с а н i й (II ст. до н. е.) - давньогрецький iсторик i
митець, автор "Описiв Еллади".
[13] О в i д i й Публiй Назон (43 р. до н. е. - 17 р. н. е.) - римський
поет, автор "Метаморфоз", "Скорботних елегiй", "Героїнь" (Послань).
[14] ... H y m n i H o m e r i c i ... - Йдеться про видання творiв
Гомера: Epigrammata et Batrachomachia. Homero vulgo attributis. Ex
recensione Augusti Baumeister. Lipsiae, 1874.
[15] Z e i l e r. G e s c h i c h t e d e r g r i e c h i s c h e n P h
i l о s о р h i е. - Йдеться про працю нiмецького вченого Едуарда Целлера
"Grundriss der Geschichte der griechischen Philosophic" (1880).
[16] П л а т о н (428 - 348 до н. е.) - грецький фiлософ-iдеалiст, у
творах якого, зокрема в "Дiалогах", естетичнi iдеї посiдають чiльне мiсце.
[17] Ц i ц е р о н Марк Туллiй (106 - 43 pp. до н. е.) - римський
оратор, полiтичний дiяч i письменник.
[18] Д е м о к р i т (бл. 460 - 370 до н. е.) - грецький
фiлософ-матерiалiст, один iз засновникiв атомiстичної теорiї побудови
матерiї. Розробив також деякi питання естетики й мовознавства.
[19] Бо Демокрiт заперечує, що без божевiлля великим не може бути поет
(лат.). - Ред.
[20] Г е р о д о т (бл. 484 - 425 до н. е.) - грецький iсторик. У творi
"Iсторiя греко-перських вiйн" широко використав стародавнi мiфи й легенди.
[21] Г е с i о д (VIII - VII ст. до н. е.) - грецький поет, автор
дидактичних поем "Роботи i днi", "Теогонiя" ("Походження богiв").
[22] "S t u r m u n d D r a n g" ("Буря i натиск") - лiтературний i
суспiльний рух у Нiмеччинi 70 - 80-х рокiв XVIII ст., спрямований проти
абсолютизму та деспотизму монархiї. Назва походить вiд п'єси Ф. Клiнгера
"Буря i натиск" (1776).
[23] Я починаю опiвночi, схоплююсь, як божевiльний, з постелi; нiколи
ще мої груди не були сповненi бiльшого натхнення, щоб оспiвати вiчного
мандрiвника (нiм ). - Ред.
[24] G o e t h e s W e r k e ... - Йдеться про видання: Goethes Werke.
Funfter Teil. Herausgegeben von H. Dflnzer. Berlin und Stuttgart, 0. J.,
що виходило у серiї "Deutsche National-Literatur", яку видавав Йозеф
Кюрхнер. Порядковий номер V тому творiв Гете у цiй серiї - 86.
[25] Миле божевiлля (нiм ). - Ред.
[26] ... В i л а н д у в с т у п i д о с в о й о г о "О б е р о н а"
... - Йдеться про фантастичну поему нiмецького письменника-просвiтителя
Кристофора-Мартiна Вiланда (1733 - 1813).
[27] Ще раз осiдлайте менi, музи, Гiпогрифа для їзди в стару романтичну
крсiїну. Як любо грає в моїх звiльнених грудях миле божевiлля! Хто
пов'язав моє чоло магiчною пов'язкою? (нiм.). - Ред.
[28] W i e l a n d s W e r k e ... - Йдеться про видання: Wielands
Werke. Zweiter Teil. Herausgegeben von H. Prohle. Berlin und Stuttgart, 0.
J., що виходило у серiї "Deutsche National-Literatur".
II том вiдповiдав N 52 цiєї серiї.
[29] Вiдкривачами невiдомого (нiм.). - Ред.
[30] М i ц к е в и ч Адам Бернард (1798 - 1855) - польський поет i дiяч
нацiонально-визвольного руху.
[31] Я не добираю рим, не складаю лiтер, усе написав так, як тут до вас
кажу. Тiльки вдарю себе в груди, i вiдразу вибухає потiк слiв, а якщо в
тiй течiї блисне iскра божа, то вона не наслiдок розуму i не плiд мрiї - я
прийняв її вiд бога на крилах натхнення (польськ.). - Ред.
[32] К о б з а р ь, II, 8. - Йдеться про видання: Кобзарь Тараса
Шевченка, частина друга. Львiв, видання Товариства iменi Т. Шевченка,
1893. Тут i далi I. Франко посилається на це видання.
[33] Ш о п е н г а у е р Артур (1788 - 1860) - нiмецький
фiлософ-iдеалiст. Його вчення пройняте волюнтаризмом, iррацiоналiзмом,
песимiзмом.
[34] Г а р т м а н Едуард (1842 - 1906) - нiмецький фiлософ-iдеалiст,
вважав, що у творчому процесi свiдомiсть не вiдiграє значної ролi.
[35] Ф е х н е р Густав-Теодор (1801 - 1887) - нiмецький вчений,
фiлософ-iдеалiст. Засновник психофiзики, що мала значний вплив на розвиток
експерименiальної психологiї.
[36] В у н д т Вiльгельм (1832 - 1920) - нiмецький фiзiолог, психолог,
фiлософ-iдеалiст, один iз засновникiв експериментальної психологiї.
Використовуючи новi для тогочасної науки данi з праць В. Вундта, а також
Штейнталя, дю Преля, I. Франко пiдпадав iнодi пiд вплив їхньої
iдеалiстичної методологiї.
[37] Д е с с у а р Макс (1867 - 1947) - нiмецький естетик i психолог.
Засновник iдеалiстичної теорiї естетики, що дiстала назву "загальної науки
про мистецтво". Тут I.Франко згадує його книжку "Подвiйне Я" (1896).
[38] П р о ф. Б е н е д и к т п р и в о д и т ь о с ь я к и й ц i к а в
и й ф а к т ... - Йдеться про статтю австрiйського психолога Макса
Бенедикта "Des rapports existant entre La Folie et la Criminalite", текст
якої з помiтками I. Франка зберiгається в його особистiй бiблiотецi (ф. З,
N 1847).
[39] К р е з (бл. 560 - 546 до и. е.) - останнiй цар Лiдiї. Iм'я Креза,
якого вважали найбагатшою людиною свого часу, стало синонiмом дуже
заможної людини.
[40] ... я к п о с т а л а й о г о з н а м е н и т а т р а г е д i я "П
р а б а б к а" (D i e A h n f г a u) ... - Йдеться про статтю
австрiйського прозаїка i драматурга Франца Грiльпарцера (1791 - 1872) iз
циклу його "Додаткiв до автобiографiї", вмiщену у виданнi "F r a n z G r i
l l p a r z e r. Samtliche Werke. Herausgegeben von Albert, Zipper. Bd. 5.
Leipzig, 0. J., c. 270.
[41] Д о д е Альфонс (1840 - 1897) - французький письменник-реалiст.
[42] Л о м б р о з о Чезаре (1835 - 1909) - iталiйський психiатр i
антрополог, один iз основоположникiв антропологiчного напряму в буржуазнiй
кримiналiстицi.
[43] С о ф о к л (бл. 495 - 406 або 405 до н. е.) - давньогрецький
драматург.
[44] В у н д т ... б а ч и т ь т i л ь к и д в а т а к i з а к о н и
... - I. Франко посилається на працю Вундта "Grundzuge der physiologischen
Psychologie. Vierte Auflage", Bd. 1 - 2. Leipzig, 1893.
[45] Ш т е й н т а л ь Герман (1823 - 1899) - нiмецький
вчений-мовознавець, психолог, фiлософ. Один iз основоположникiв так
званого психологiчного напряму в мовознавствi. Тут iдеться про працю Г.
Штейнталя "Einleitung in*die Psychologie und Sprachwis-senschaft" (1871).
[46] ... д а в н а м Ш е в ч е н к о в с в о ї м в i р ш i "В е ч i р н
а У к р а ї н i". - У виданнi "Кобзаря", яким користувався I. Франко, вiрш
"Садок вишневий коло хати" має назву "Вечiр" (див.: "Кобзарь", частина I,
c. 175).
[47] Хлiб, риба, волос, кiнець (лат.). - Ред.
[48] П о р i в н я н н я п о е т и ч н о ї ф а н т а з i ї з с о н н и
м и п р и в и д а м и, а в д а л ь ш i й л i н i ї - з г а л ю ц и н а ц i
я м и ... - Користуючись даними тогочасної iдеалiстичної психологiї, I.
Франко робив помилковi висновки i визнавав зв'язок мiж натхненням i
галюцинацiями.
[49] Г i п п о к р а т (бл. 460 - 377 до н. е.) - видатний
давньогрецький лiкар i природознавець.
[50] Г а л е н Клавдiй (131 - бл. 211) - римський вчений, лiкар i
природознавець, працi якого мали велике значення для розвитку медицини.
[51] .... з л а д и в А р т е м i д о р ц i л у к н и г у ... (О н е й
р о к р i т i к о н), - Артемiдор з Ефеса (II ст. до н. е.) -
давньогрецький письменник. У книжцi "Онейроклiтика" (Сонник в п'яти томах)
подавав тлумачення снiв, наводив вiдомостi про звичаї й традицiї рiзних
народiв.
[52] П р е л ь Карл дю (1839 - 1899) - нiмецький фiлософ-iдеалiст,
письменник. I. Франко використовував його книжку "Psychologie der Lyrik.
Beitrage zur Analyse der dichterischen Phan-tasie". Leipzig, 1880. У
працях "Фiлософiя мiстики", "Мiстичне вчення про душу" Прель намагався
заперечити антагонiзм мiж матерiалiзмом та iдеалiзмом, оголосити
об'єктивнi закони природи i розвитку "суб'єктивними абстракцiями".
[53] Кладовище днiв, якi проминули увi снi, мовчазне минуле, ти ховаєш
тугу серця, ах, i його насолоду (нiм.). - Ред.
[54] Солодко i почесне вмерти за батькiвщину (лат.). - Ред.
[55] 3 вуст виссати солодощi (польськ.). - Ред.
[56] ... д о ц i л к о в и т о г о с о н н о г о з а б у т т я у К. Ф.
М е й є р а ... - I. Франко цитує вiрш "Nachtgerausche":
C o n r a d F e r d i n a n d Meyer. Huttens letzte Tage. Engelberg -
Berlin, 0. J., c. 13 - 14.
[57] Розкрий менi, музо, гомiн нiчних звукiв, що влiтають до вух
безсонного! Спочатку зблизька гавкання сторожових собак, згодом ритмiчнi
удари годинника, опiсля розмова рибалок на березi. А потiм? Нiчого бiльше,
тiльки невиразний голос духiв у непорушнiй тишi, як вiддих молодих грудей,
як дзюркiт глибокої криницi, як глухий удар весла. А далi нечутна хода сну
(нiм.). - Ред.
[58] Невиразний, невловимий голос духiв непорушної тишi (нiм.). - Ред.
[59] Музика думок (нiм.). - Ред.
[60] Заїкання (нiм.). - Ред.
[61] Г а р т л е б е н Отто Ерiх (1864 - 1905) - нiмецький письменник
демократичного, згодом буржуазного напряму.
[62] Я лежу на животi i курю тютюн Брiммер. Жахливо! Час вiд часу я
надуваю губи i свищу на все родинне життя (нiм.). - Ред.
[63] Прикрашуючi епiтети (лат.). - Ред.
[64] Почервонiв зi злостi, заллявся жовчю заздростi (польськ.).
[65] Образотворчi мистецтва (нiм.).
[66] ...п р и в и д i Б е л ь в е д е р с ь к о г о А п о л л о н а ...
- Йдеться про римську копiю статуї Аполлона роботи Леохара, знайдену у
1495 р.
[67] Л а о к о о н - персонаж грецьких мiфiв про Троянську вiйну,
жрець, якого з двома синами задушили велетенськi змiї, послам розгнiваними
богами. Родоськi скульптори Агесандр, Полiдор i Афiнодор створили в I ст.
до н. е. скульптуру пiд назвою "Група Лаокоона", яка зберiгається нинi у
Ватiканському музеї.
[68] Найменшого (лат.). - Ред.
[69] Свого роду (лат.). - Ред.
[70] Часова послiдовнiсть - це дiлянка поета, так як простiр є дiлянкою
маляра (нiм.). - Ред.
[71] ... з а г а л ь н о з в i с н а п i с н я Г е н р i х а Г е й н е
... - I. Франко наводить XVIII поезiю з циклу "Повернення на батькiвщину".
[72] На обрiї далекiм,
Як марево, встає
Крiзь присмерк вечiрнiй мiсто
Забуте мiсто моє.
Вологий вiтер мружить
Сiрi шляхи водянi.
Веслує сумний з обличчя
Човняр у моєму човнi.
Сонце ще раз пiдвелося,
Над обрiєм дивно сiя
Й показує те мiсце,
Де втратив кохану я (нiм.). - Переклад Ол. Ющенка
[73] Найлюбiша (нiм.). - Ред.
[74] Вершина (франц.). - Ред.
[75] D г. К а г l d u P r e l. Psychologie der Lyrik, Beitrage zur
Analyse der dichterischen Phantasie. Leipzig, 1880, стор. 74.
[76] В станi народження (лат.). - Ред.
[77] К а н т Iммануїл (1724 - 1804) - нiмецький фiлософ-iдеалiст.
Заперечував можливiсть об'єктивного пiзнання свiту. Основнi положення
естетики викладенi у його працi "Критика здатностi судження" (1790).
[78] Абстрактно (лат.). - Ред.
[79] Першу рушiйну силу (лат.). - Ред.
[80] Про смаки не сперечаються (лат.). - Ред.
[81] Смак (лат.). - Ред.
[82] О часи! О звичаї! (лат.). - Ред.
[83] Пiзнiше (лат.). - Ред.
[84] Формальна естетика повинна залишити осторонь весь змiст i
обмежитися тiльки самою формою (тм.). - Ред.
[85] Формальна краса є тiльки дуже пiдрядним чинником мистецької краси,
яка, по сутi, йде вiд форми до змiсту (нiм.). - Ред.
[86] Форма гарна тодi, коли вона є несвiдомим, довiльним вiдображенням,
наочним втiленням iдеї (нiм.). - Ред.
[87] Ш л е г е л ь А в г у с т В i л ь г е л ь м (1767 - 1845) -
нiмецький письменник-романтик.
[88] Краса є приємним проявом добра (нiм.). - Ред.
[89] Т е р з i т - за грецькою мiфологiєю, один з учасникiв Троянської
вiйни. Вiдзначався потворною зовнiшнiстю i зухвальством.
[90] К а л i б а н - персонаж п'єси Вiльяма Шекспiра "Буря". Переносно
раб, потворний дикун.
[91] К в а з i м о д о - персонаж роману Вiктора Гюго "Собор Паризької
богоматерi". Iм'я Квазiмодо стало називним i означає потворну людину.
[92] Ф а в н - одне з найдавнiших божеств у римськiй мiфологiї,
покровитель лiсiв, полiв, отар та пастухiв.
[93] С i л е н - у грецькiй мiфологiї демон, син Гермеса, наставник i
вихователь Дiонiса.
[94] К е н т а в р и - мiфологiчнi iстоти, напiвлюди-напiвконi.
[95] ...Р i ч а р д с о н о в о ї "П а м е л и"... - Йдеться про роман
англiйського письменника Семюеля Рiчардсона (1689 - 1761) "Памела, або
Нагороджена доброчеснiсть" (1740).
[96] Г в а р i н i Баттiста (1538 - 1612) - iталiйський письменник,
теоретик лiтератури та мистецтва.
[97] Щоб i цього не бракувало (польськ.) - Ред.
[98] Вирiшальне значення має не те, у що ми вiримо, а тiльки те, як ми
вiримо (нiм.). - Ред.
[99] Краса йде вiд форми до змiсту (нiм.). - Ред.
Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT