х тiльки волосся". Тобто стрижка. Скiфами називає їх i Птолемей. Аммiан же дає не тiльки соцiальний, а й етнiчний опис; вiн називає аланiв гарними людьми iз свiтлим волоссям, вони високi на зрiст, швидкi й стрiмкi, але мають грiзний вигляд, який лякає iнших, бо в поглядi в них похмурiсть i затамована лють. Алани майже нiчим не вiдрiзняються вiд гунiв, може, хiба трохи стриманiшi. Традицiя "волинi" через форми всiх вiдомих "бродникiв", якi iснували в часи Київської Русi, передалася пiзнiше й славному нашому козацтву (дехто виводить це слово з тюркських мов, де воно нiбито означає "вiльна людина". Та хiба не могло бути навпаки: що нашi постiйнi кочовi сусiди-тюрки - печенiги, половцi, берендеї, чорнi клобуки та iншi - перейняли таку назву вiд постiйних мешканцiв краю? Бо дiйсно правдивiшими видаються гiпотези походження назви "козак" вiд нашого слова: людина, яка присвятила себе збройному служiнню батькiвщинi й на честь цього вчинила над собою священний обряд постригання, лишаючи на тiм'ї одну кiску, пiзнiше названу "оселедцем"; звiдси - косар, косак i козак). Є й iнша версiя: козарами й козаками називав себе в тотемiчнi часи, в IV - III тисячолiттi до нової ери, народ, головним божеством якого був Мiсяць, а атрибутом цього бога - Коза (варiанти - козуля, сарна, лань, олень). Той народ виводив своє походження вiд Священної Кози, що збереглося до наших днiв у циклi новорiчнорiздвяних свят. Палким прибiчником такої гiпотези був нинi вже покiйний Олександр Павлович Знойко, чия головна праця щойно побачила свiт. Ну, а для прибiчникiв касти косакiв-воїнiв одним з найголовнiших доказiв буде цитата з вiзантiйського iсторика Льва Диякона, який писав у Х сторiччi, що Великий князь київський Святослав голив бороду та голову, носив тiльки вуса й довгу косу на тiм'ї, "а це було ознакою високого роду". Царi та вождi в давнi часи справдi належали до касти воїнiв своїх племен. Згадаймо Єгипет, Ассiрiю тощо. Ми не випадково пов'язали всi цi слова в один ланцюг: косак-козак-гусар-улан-алан-волинянин, бо щось подiбне знаходимо й у Римi. Чи то була стародавня традицiя, принесена в Рим i античну Iталiю тими, хто асимiлював етрускiв, чи ж згодом слов'яни перейняли цей звичай вiд римлян. Бо в римському суспiльствi теж був привiлейований стан вершникiв, до якого приймали так само з урочистим ритуалом "обручання", як i в козаки. Про це дуже переконливо написано в книзi О. Вельтмана. Нiдерле твердить, що "постриг" - давньослов'янський обряд. I хоча в Аммiана аланами називаються всi племена й народи, якi живуть на схiд вiд Днiстра, однак Аммiан називав аланами й неврiв, i будинiв, i гелонiв, i козарiв, а це щось та означає. Тож нiчого дивного в тому нема, що в IV столiттi аланiв знаходимо в Захiднiй Європi. Рамки цього дослiдження не дозволяють придiлити повнiшої уваги таким землям, як Галлiя або Iспанiя. А тут же безлiч топонiмiв, якi свiдчать про довготривале перебування в цих краях слов'ян i, на нашу думку, iсторикам варто звернутися до крайнього заходу континенту. Описуючи землi по цей бiк Ельби, Тацiт каже, що сiтони - такi самi, як i лужичi ("лугiї"), лише управляють ними жiнки. Ця давня iсторiя, яка почалася ще з Геродота, мусила йти вiд помилки Геродотових переписувачiв та продовжувачiв або навiть вiд самого оригiналу, де амазони та їхнi близькi сусiди алазони трактуються зовсiм по-iншому. На своїй картi Птолемей садовить. алазонiв уже зовсiм не там, де ми їх бачимо в Геродота, - тобто не бiля Днiпра, а над Волгою. На мiсцi ж Геродотових амазонок бачимо амадокiв та амаксозiїв. Це дуже цiкаво, хоча дехто з-помiж iсторикiв, серед них i М. С. Грушевський, не погоджувалися з Птолемеєм та його картою. Цiкаво з двох мiркувань. По-перше: Амадокiя розташована саме там, де стоїть Київ. Найближчi сусiди амадокiв - амаксовiї. Коли ж заглянути до давньогрецького словника, то знайдемо переклад: амакса, амаксея - вiз, хура, а похiдне вiд них амаксеiс (амаксей) - перевiзник, фурман. Отже, Птолемеєвi амаксовiї - перевiзники. Ось чому варто пригадати собi слова Нестора Лiтописця, який переказує легенду, нiбито засновник Києва також був перевiзником" Несторовi здавалося, що це принижує гiднiсть монарха - бути перевiзником, вiн каже, що таке могли вигадати лище люди необiзнанi, бо Кия, мовляв, дуже шанував сам вiзантiйський iмператор. Тим часом дехто вважає див. статтi в українських часописах орiєнталiста С. I. Наливайка), що в ту давню давнину князь, який був одночасно й верховним жерцем свого народу, мусив ревно виконувати не тiльки свої державнi, а й первосвященницькi функцiї. До цих, останнiх функцiй, належав обов'язок, а може - право перевозити одноплемiнцiв човном на другий берег рiчки. Отже, роль перевiзника була найпочеснiшою прерогативою державної влади. Згаданий Нестором факт сам по собi дуже красномовний. Тим паче що в деяких дiалектах української мови й досi збереглися, певно, дуже старi дiєслова "кийлювати", "кийляти" й "кияти", якi означають переправлятися через рiчку, вiдштовхуючись києм, на плотi або поромi. Мабуть, найстарiша пам'ять про це стародавнє поняття збереглася в топонiмах принаймнi двох сiл на Днiпрi неподалiк вiд, Києва та в мiстi на Дунаї, яке колись називалося Києвець, а тепер - Килiя. Й чи не тут належить шукати розгадку вкраїнської столицi? Але це не заперечує й iснування власного iменi з таким самим коренем. 1988 року, наприклад, вiдомий київський вчений професор Г. К. Василенко сказав на сторiнках газети "Радянська Україна", що Аттiла й Кий - це одне й те саме. В своєму романi "Меч Арея" я назвав Аттiлу Гатилом. Думаю, мiж словами "кий" та "гатило" можна поставити знак рiвняння; принаймнi вони належать до одного синонiмiчного гнiзда: кий, гатило, довбня тощо. Напевно, Кий можливiше не як iм'я, а як прiзвище чи прiзвисько, адже їх у давнину давали й за фах людини. Коли повернутися до карти Птолемея, то його "амадоки" в перекладi з давньогрецької означають "колоди, скрiпленi докупи", тобто плiт. Припустимо, що амадоками греки називали людей, якi плавали через рiчки плотами, а це те саме, що й поромники-перевiзники, найближчi родичi амаксовiям-фурманам - чумакам. Чумак - слово, що виникло в нас пiзнiше; за княжих часiв уживалося слово "товариш" - вiд "товар", тобто валка возiв. З такими валками мандрували київськi купцi "у варяги", "в греки", "в хозари", "в булгари" тощо. Як бачимо, професiя "амаксовiїв" була в давнину популярна у наших краях. З другого боку карта Птолемея вабить нас iще й тим, що вже тодi разом iз згадуваними амадоками та амаксовiями тут мешкали й iншi цiкавi нам племена. "Мiж бастарнами (в межирiччi Пруту - Дунаю) та роксоланами (на берегах Днiпра, Дону й Азовського моря) живуть хуни", - читаємо в "Посiбнику з географiї"). Пiзнiше це рiзночитання на картах Птолемея й Геродота було ще дужче поглиблено Йорданом та наступними iсториками, якi послуговувалися готською мовою. Слова kwanen, konae, chonae, що означають "кияни", плуталися за близькими звучанням словами kuna, kuena, quena, kwana й chona, якi означають "жiнка". Просто Йордан i його послiдовники намагалися виправдати Геродотове твердження, нiби на Днiпрi був народ, яким управляли жiнки, й у такий спосiб помилка потроху канонiзувалася, перейшовши в норму. Киян-град, мiсто киян-перевiзникiв, стало Куенугардом, Кiенуборгом - тобто Мiстом жiнок або й просто Гунагардом - Мiстом гунiв. Або згадаймо з цього приводу слова Марцiана Гераклiйського про те, що обабiч Днiпра, вiдразу ж за аланами, живуть так званi хоани. Всi погоджуються з тим, що хоани - це гуни, так само як стосовно Птолемеєвих хунiв. Але ж коли врахувати, що в латинськiй, а ще частiше - в давньогрецькiй мовах "к" та "х" писались одне замiсть одного, то коїни й хоани - це не що iнше, як кияни, тобто перевiзники. Отже, якщо кияни так давно вiдомi iсторикам, то й столиця їхня, отой Метрополiс Птолемея та головне мiсто Геродотової Басiлеї - це теж не що iнше, як "мати городiв руських" - Київ. Любор Нiдерле також припускає, що згадуваний Птолемеєм Метрополiс (III, 5, 14) був там же, де й Київ). Але пригляньмося пильнiше до "батька iсторiї". Справдi-бо, все, що говориться в нього про ту Басiлею, не може не стосуватися Києва й Київщини. На перехрестi таких важливих дорiг з пiвдня на пiвнiч i з заходу на схiд мусив виникнути якийсь центр хоча б у ролi мiжнародної торгової перевалки, в ролi складу багатих товарiв. Та й стратегiчне розташування Києва - найкраще в усiх вiдношеннях: такої думки дотримували й iсторики вiйськової справи. А тепер зiставимо всi цi вiдомостi перших столiть нової ери та пiзнiших часiв iз тими, якi залишив нам Геродот. Насамперед слiд з'ясувати, кого має на увазi iсторик пiд словами "царськi скiфи", "скiфи-орачi", "скiфи-хлiбороби" та "скiфи-кочовики". Може скластися враження, нiби панiвний народ Великої Скiфiї мешкав у кочовищах понад Чорним морем, отi ж "орачi" та "хлiбороби" були пiдвладними колонiями "царських скiфiв". I все було б зрозумiло й ясно, й можна було б легко погодитися, що миролюбнi, важкi на пiдйом осiлi хлiборобськi племена пiдпали в залежнiсть од войовничих кочовикiв, що не раз траплялося впродовж iсторiї. Хлiбороби орють землю й забезпечують зерном своїх, загарбникiв, а загарбники стрижуть вайлуватих рабiв i царствують у кибитках. Та ось помирає черговий скiфський цар, i така струнка на перший погляд теорiя починає хитатися й падати. Геродот у своїй "Iсторiї" каже: "Некрополi царiв скiфських розташованi в Геррах..." Отже, царськi некрополi-кладовища не в причорноморськiй Гiлеї, де кочують живi царi, а зовсiм iнде, куди "40 днiв плавання". Де ж маємо шукати тi Герри? Iсторик вiдповiдає: "В тому самому мiсцi, до якого Борисфен вiдомий". Але читаймо далi: "Коли в них помирає цар, то... очистивши його тiло вiд нутрощiв i намастивши запашними олiями..., його возом везуть у Герри". Де ж мусимо шукати ту землю? Геродот каже про це трохи ранiше: виявляється, в країнi, яка носить однойменну з рiчкою назву. Рiчка Герр витiкає з Борисфену там, звiдки вiн уже вiдомий; ця рiчка одержала назву вiд країни, на яку кажуть Герри". Далi читаємо, певно, переписувачами попсованi рядки: Герр витiкає з Борисфену (Днiпра!) i впадає в... Гiпакiрiс (Сiверський Донець!). Абсурд, бо днiпровсько-донецький вододiл, як свiдчать топографи й гiдрологи, не дозволив би жодному рукавовi, який би витiкав з Днiпра "на 40 днiв плавання вiд гирла", впадати в рiчку зовсiм iншої системи. Отже, Герр не витiкав з Днiпра, а впадав у нього в областi Герри, а за сорок днiв од моря Днiпром можна допливти приблизно до Десни (згадаймо, скiльки на Подесеннi, побiля Прип'ятi, Тетерева та Iрпеня давнiх могил-курганiв!). I Геродот дає уточнення - де саме розташована царська вотчина: "За рiчкою Герром мiститься ота сама Басiлея й живуть найхоробрiшi й численнi дуже скiфи, якi вважають усiх iнших скiфiв своїми пiдданцями". Таким чином, центр Геродотової Скiфiї перемiщується з Причорноморських степiв у землi "орачiв" та "хлiборобiв", а це вже щось iнше - кардинально вiдмiнне. А тепер пройдiмо шлях вiд Днiпрового гирла до тої Басiлеї, де скiфи ховали своїх царiв. Усе нормально: коли вирушимо на веслах або пiд вiтрилами з Лиману, то за сорок днiв, хоч би там що, опинимося в районi Києва, долаючи в день по двадцять-тридцять кiлометрiв. Отже, цiлком вiрогiдно, що коли за часiв Геродота вже був центр "усiх скiфiв" Басiлея, то це там, де Птолемеєва "мати городiв" - Метрополiс, тобто Київ. Тим бiльше вiрогiдно, коли зважити, що так званi амаксовiї - вiдомi нам з київських лiтописiв перевiзники-кияни. Говорячи про землi, пiдвладнi скiфам, Геродот каже - головних племен тут чотири: скiфи царськi, скiфи-орачi, скiфи-хлiбороби та скiфи-скотарi (або номади, пастухи, кочовики). Можливо, кожне плем'я по-рiзному себе й називало. Але ж як? I що за самим словом "скiфи"? Загляньмо до словника вже згадуваного київського еллiнiста Поспiшiля. Там усi слова, що мають у собi корiнь "скiф-", означають дуже близькi поняття: "скiф-ропос" - похмурий, сердитий; "скiфрадзо" - бути похмурим, сердитим, сумним; "скiфропадзо" - дивитися сердито, похмуро чи сумно. Та коли перекласти цi слова грецькою мовою взворот, одержимо геть незрозумiле. Iнший словник, "Русско-греческий словарь" Е.Чорного (М., 1885) дає одинадцять перекладiв слова "похмурий": стiгнос, халепос, склерос i т. д., й лише на одинадцятому мiсцi отой синонiм "скiфропос", а слово "похмурий" з вiдтiнком "страшний" взагалi - скiлерос. I коли вчитаєшся в усi тi переклади й контрпереклади, раптом спадає на думку: а хiба слово "суворий" не лягає в одне синонiмiчне гнiздо зi словами "похмурий", "сердитий", "страшний" i "сумний"? Лягає, ще й дуже добре! Воно мовби якесь середнє арифметичне всiх отих понять. А коли так, то з ним асоцiюється назва пiвнiчних українських племен, якi жили в суворiй лiсовiй та болотистiй землi й самi були людьми суворої вдачi. Латинською мовою слово "суворi" перекладається "северi", корiнь iз цих трьох звукiв "с-в-р" на ознаку тiєї самої якостi зустрiчається в багатьох iндоєвропейських мовах, а майже в усiх слов'ян "север" став ознакою пiвночi - традицiя, що тягнеться ще з докиївської Русi. Отже, _севери, сiверяни_. Це - можлива самоназва скiфiв, i Геродот, вiрний традицiям своїх попередникiв (Платон свiдчить, що греки ще до Солона мали звичку перекладати чужинськi власнi iмена), схоже, перекладає й назву цього народу: _скiфи_. Й тодi кожна згадка Геродотова стає нiби зрозумiлiшою, й народ-привид набуває реальнiших рис й етнiчної конкретностi. Царство скiфiв було царством северiв, яких ми за правилами сучасної фонетики тепер звемо _сiверянами_? Сiверяни тримали своє вiйсько на пiвденних кордонах країни - на схiд вiд гирла Днiпра, бо все лiвобережжя було споконвiку сiверською землею - аж до татарської навали. Це вiйсько, точнiше - вiйськовий стан (сословие) - зветься в Геродота "царськими скiфами". Коли ж цар помирав, його везли на вотчину - в Подесення (чи на Прип'ять?), у так званi Герри. Що то - вотчина, про це свiдчить сам Геродот, а наш вiдомий фiлолог Iларiон Огоновський пiдтверджує його свiдчення в своєму словнику: в часи Троянської вiйни "герас" означало "королiвство" ("Словар до Гомерової Одиссеї i Iлiяди", Львiв, 1900). Та чи тiльки на Лiвобережжi слiд шукати наших славетних пращурiв? Чи тiльки суворi сiверяни були тим племенем, яке греки називали скiфами? Так, ми розшукували їх за 40 днiв плавання вiд гирла Днiпра. Так, за сорок днiв справдi можна допливти, на веслах чи пiд вiтрилами, до Києва та Десни. Але майже навпроти деснянського гирла впадає в Днiпро вiдразу три значнi притоки: Iрпiнь, Тетерiв i Прип'ять. Чи не казав Геродот про котрусь iз них? Щоправда, жодна з тих рiчок не має в своїй назвi й натяку на той Геродотiв Герр. А може, пам'ять народна зберегла цю назву в назвi мiсцевостi, краю? Щось, пов'язане з поняттям "старий", "давнiй"... Ну, як же: маємо таку область - Древлянська земля! Нестор Лiтописець казав - тамтешнi люди живуть "у деревах", тобто в лiсах, через те й прозвали себе древлянами, як ото поляни - полянами, бо живуть у полi. Навряд чи це саме так. Видатний радянський iсторик В. В. Мавродiн запевняє, що назва "поляни" походить не вiд слова "поле", так само, як i назва "древляни" - не вiд слова "дерева". Назва _Древлянська земля_ походить вiд слова "_древнiй_", "_древня_". А це те саме, що "_старий_", те саме, що "_Герри_". Але ж Геродот, говорячи про Герри, згадує й однойменну рiчку. Що то за рiчка? Iрпiнь? Тетерiв? Прип'ять? А може, Здвиж або Горинь? Не виключено, що двi з половиною тисячi рокiв тому всi цi рiчки звались по-iншому, хоча гiдронiми - рiч дуже живуча. На Українському Полiссi, що в давнину звалося Древлянщиною, нинi рiчки з такою назвою справдi нема, зате лишилася згадка про iснування там принаймнi двох рiчок з дуже цiкавими для нас назвами. Рiчка Деревна протiкала в давнину неподалiк Житомира. Її згадано в Iпатiвському лiтописовi пiд роком 1150-м. Друга рiчка дожила майже до наших днiв, її пам'ятають ще нинi живi люди. Рiчка впадала в Уж i звалася Древлянка. Це задокументовано в Житомирському томi "Iсторiї мiст i сiл України". Отак поступово ми й наблизилися до вотчини не всує згадуваних "царських скiфiв" - панiвного племенi найстародавнiшої праслов'янської держави. Не даремно край ще за Київської Русi називався Древлянiя. Але для вточнення координат Геррiв-Древлянiї слiд урахувати й ще одну важливу подробицю. Коли ми шукали рiчку Герр на Сiверянщинi, ми проминули найбiльшу праву притоку Десни - _Снов_. Тим часом це дуже цiкава рiчка. Давно-давно в басейнi Десни жили балто-литовськi племена - найближчi мовнi родичi племен слов'янських. Ми не знаємо, яким дiалектом розмовляли тi з них, що селились на берегах Снову, але сучасною литовською мовою "сеновiс" означає "старий". Може, саме цю рiчку мав на увазi й Геродот, говорячи про Герр? I ще одна дрiбничка: колись Древлянiя володiла не тiльки Полiссям на правому березi Днiпра, а й нинiшньою територiєю Києва та значною частиною Лiвобережжя, можливо, всiм Подесенням. У такому разi не дивуймося, що на територiї нашої найдавнiшої держави дуже популярнi були рiчки з назвою Древня. Адже ж маємо кiлька Трубежiв, кiлька Десен, кiлька Ужiв та Бугiв. То хто ж тодi скiфи й хто - гуни? Безперечно, лише рiзнi назви одного й того самого народу на рiзних етапах iсторичного поступу. Чому ж археологи й досi не пiдтвердили цiєї гiпотези, яка народилася не сьогоднi? Нам здається, тому, що вони не шукали пiдтверджень. Якщо вiрити наслiдкам розкопок, гуни просто "випарувались", пропали, яко тi таємничi обри. Й це тiльки тому, що усталилася застарiла думка, нiбито гуни - пiвнiчнокитайськi племена. Археологи й шукають на гунських шляхах монголiв або принаймнi тюркiв, а коли й знаходять там, де мали бути тюрки, слов'янськi поховання, речi слов'янської зброї та побуту, це зовсiм не асоцiюється в них iз поняттям азiйцiв i не вiдповiдає наперед загаданому. Iз скiфами вийшло навпаки. Знехтувавши висновки сучасникiв-самовидцiв, археологи шукають у Причорномор'ї слiдiв кочових народiв i знаходять їх, навiть дуже часто. Розкопано вже чимало скiфських могил з багатим умiстом релiквiй кочовикiв. У них шукачi вбачають пiдтвердження теж наперед запрограмованої гiпотези, забуваючи при цьому слова Геродота, що "скiфи ховали своїх царiв у Басiлеї", а не в Причорномор'ї. Знаходячи в деяких могилах цiлi золотi скарби, археологи оголошують поховання "царськими". Але той дороговказ Геродота не може не тиснути на свiдомiсть, i тодi вченi намагаються якось узгодити свої висновки з його застереженнями: визначають мiсце Басiлеї та Геррiв за рiчкою Конкою, назвавши її Герром. Але ж до того Герру 40 днiв плавання, а до Конки - не бiльш як 10. Отже, всi знайденi на Пiвднi України скарби не царськi, а якщо й царськi - то не скiфськi. Ми знаємо про перебування в Причорноморських степах численних тюркських i навiть окремих iранських племен, i це факт, який не викликає сумнiвiв. I нiчого дивного в тому немає, коли ми в могилах "скiфського часу" знаходимо поховання їхнiх воєначальникiв i вождiв. Та й чи тiльки їхнiх? Скажiмо, антропологiчний аналiз зображень скiфiв на Куль-Обськiй вазi може призвести до твердження, що то люди не слов'янської подоби: характерний профiль, розрiз очей, одяг тощо викликають асоцiацiї з аварами-обрами, i з черкесами, i з чорними клобуками, i з представниками якого завгодно тюркського чи iранського племенi, i навiть iз греками. Натомiсть конопаси з Нiкопольського скарбу, особливо ж той, що приборкує жеребця, виказує характернi риси типового слов'янина. Й робити скидку на якусь традицiю чи школу в мистецтвi стародавнiх карбувальникiв не доводиться, бо зображення на Нiкопольськiй вазi свiдчать про портретну правдоподiбнiсть зображених на нiй фiгур, чого не скажеш про вазу Куль-Обську: там усi на одне лице. Прислужуються нам i подальшi знахiдки археологiв. Згадаймо, наприклад, чудовий скарб, знайдений на розкопках "скiфського некрополя" поблизу с. Балки Запорiзької областi, знахiдку, яку видобула експедицiя Iнституту археологiї АН УРСР пiд керiвництвом В. I. Бiдзiлi. Багато вчених, у тому числi й академiк Б. О. Рибаков, сказали, що цю знахiдку важко переоцiнити. Але вдивiмося пильнiше в чiтку портретну характеристику зображених на вазi скiфiв. Усi прийшли до висновку, що майстер IV вiку старої ери викарбував на металi портрети конкретних осiб, а цi особи зовсiм не схожi нi на iранцiв, нi на тюркiв, а на наших дядькiв, яких сотнями знайдеш у кожнiм українськiм селi. Не менш цiкавим видається також багатющий скарб золотих виробiв Товстої могили на Днiпропетровщинi, знайдений археологом i поетом Борисом Мозолевським 1971 року. Коли взяти до уваги все це, а так само й факт, що в генезi українського народу брали участь тюркськi та iншi неслов'янськi племена, то мимоволi виникає вже певною мiрою риторичне запитання: так хто ж були скiфи? Й хоч професор В. П. Петров не встиг дати ствердної вiдповiдi, але вiн рiшуче заперечив: скiфи не були iранцями. Це, на його думку, був iндоєвропейський народ, спорiднений iз балто-слов'янами. Згадаймо вислiв Костянтина Багрянородного про наших предкiв, на яких греки казали скiфи та гуни, хоча самi звалися русами. За пiвтори тисячi рокiв до цього iмператора-iсторика майже тими самими словами схарактеризував їх Геродот: "Скiфи всiх племен звуть себе "cколотами", тобто "царськими". Еллiни ж називають їх скiфами". Отже, маємо й самоназву скiфiв: сколоти. Цим iменем себе називали заснованi трьома братами-царевичами Лiпоксаєм, Гарпоксаєм та Колаксаєм племена авхати, траспiї, катiари та паралати. Але ж, крiм "царських" племен, були ще й племена скiфiв-кочовикiв, скiфiв-орачiв та скiфiв-хлiборобiв. Видатний радянський iсторик Б. В. Рибаков твердить: сколоти - це праслов'яни. Але хто ж тодi отi таємничi скiфи-хлiбороби та скiфи-орачi? Адже вони споконвiку жили на територiї Правобережної України, вирощували хлiб не тiльки для себе, а й на потребу Еллади та iнших країн, розвивали ремесла та мистецтва, про якi сучаснi їм греки й не мрiяли. Коли отi чотири племенi зараховано до слов'янських, то скiфи-орачi та скiфи-хлiбороби й поготiв були слов'яни. Ну, а Л. Нiдерле зараховує до слов'янських ще й скiфське плем'я будинiв . Якщо на територiї України жило колись iранське плем'я, то це були отi згаданi Геродотом "скiфи-кочовики". Геродот лишив нам неоцiненний документ - зафiксував на папiрусi чи пергаментi кiлька "скiфських" слiв. Пiсля старанного аналiзу далеко не всi вони виявилися справдi скiфськими, один з небагатьох виняткiв - оте вже кiлька разiв згадуване слово "сколоти". Колись i менi вчувалися в ньому давнi еллiнськi звуки: "ско-лопс" - дерево або "сколiоо - кривий, лукавий тощо. Та потiм я подумав: а навiщо тут вишукувати вiддалену схожiсть iз словами iншої мови, якщо слово звучить чисто по-нашому? "Сколоти" - це просто сколоти, як ото були ще поляни, древляни чи бiлi хорвати, й цiлковиту рацiю має академiк Б. О. Рибаков, називаючи сколотiв праслов'янами. До речi, слова з цим коренем i досi активно поширенi в сучаснiй українськiй мовi. Борис Грiнченко, наприклад, перекладає слово "сколотити" росiйською мовою так: возмутить, встревожить. У виданому ж 1977 року в Москвi романi сучасного росiйського письменника В. В. Лiчутiна "Долгий отдых", творi про подiї та людей початку минулого сторiччя, слово "сколотный" нинi перекладається як "незаконний". Або вiзьмiмо ще одне Геродотове слово: Пората. Вiн свiдчить, що так "скiфи" називали своєю мовою рiчку Прут. Чи можна знайти аналоги цьому слову нинi? Можна, хоча вже й небагато: поратися, працювати, прати, праник, перти... Та розгорнiмо знову роман В. Лiчутiна - й на сторiнцi 19 прочитаємо: "Девка порато работящая", тобто "Дiвка дуже працьовита". Виходить, Прут (рiчка Дужа, Сильна) за часiв Геродота мав слов'янську назву, яку зберегли до наших днiв корiннi жителi росiйської Пiвночi (герої роману "Долгий отдых" - споконвiчнi помори, та й сам Лiчутiн - помор. А ось iнший приклад: Геродот називає одне з племен, що жило на пiвнiч вiд Скiфiї: андрофагiв. Андрофаги - слово, безперечно, грецьке й перекладається "людоїди". Невже в тi часи ще iснував канiбалiзм? Та погортаймо Лаврентiївський лiтопис - розповiдь про Київську Русь, i пiд роком 1096 справдi натрапимо на слово "самоядь", яке в пiзнiших документах перетворюється на "самоїдiв". Так з давнiх давен у наших краях називали далекi звiдси сомадiйськi племена (ненцiв та iнших), а Геродот старанно переклав це слово своєю мовою. Хiба й це не ще одне свiдчення того, що скiфи - слов'яни? Це факт, i хай нас не бентежать отi дивнi, залишенi нам Геродотом та iншими iсториками слова, якi не мають нiчого спiльного зi слов'янськими. Останнiм часом В. Абаєв та деякi iншi войовничi iранiсти зробили багато спроб довести, нiбито скiфи були людьми iранського походження. Не дивуюся з осетина Абаєва - дивуюся з наших українцiв, якi силкуються будь-що пiдрубати й так добряче порубане iсторичне корiння рiдного народу, аби всупереч здоровому глуздовi довести, буцiмто 2 - З тисячi рокiв тому цього нещасного народу й на свiтi не було, бо, виходить, не було йому мiсця на планетi. Київський професор В. П. Петров спростував багаторiчнi силкування В. I. Абаєва "осетинiзувати" скiфiв, тепер уже одностайний хор iранiстiв зазнав серйозного дисонансу й збою. В. П. Петров рiшуче заявив: скiфи - не iранцi. На жаль, вiн так i не встиг довести їхню етнiчну приналежнiсть, бо на справжню природу таких слiв, як "сколоти" або "Пората", не звернув уваги, а решту "скiфських" лексем намагався розшифрувати з допомогою фракiйської (теж, до речi, не набагато вiдомiшої) та балтских мов. Тим часом бiльшiсть полишених нам Геродотом "скiфських" слiв та iмен виявились або чисто грецькими, або спотвореними грецькими. Ось кiлька грецьких слiв, якi ми досi вважали "скiфськими": Люк - "Вовк" (скiфський цар). Савлiй - "Той, що ходить манiрно" (скiфський цар). Паралати - "Тi, що живуть за кочовиками" (скiфське плем'я). Тюрас - "Каламутний" (р. Днiстер). Або - Папей... Скiльки чорнила згайновано на цього "головного скiфського бога", якого Геродот ототожнював iз Зевсом! I всi дослiдники, слухняно йдучи за В. Абаєвим, в один голос твердили й про нiбито iранську "нацiональнiсть" того бога, й про його роль у пантеонi богiв iранських племен та народiв, i про таке колоритне та соковите iранське ж звучання самого слова, вибудуваного за суворими нормами iранської морфологiї й фонетики. Тим часом жодному довiрливому прихильниковi Абаєва й на думку не спало пiддати творчому сумнiву "iранськiсть" головного скiфського божества. Нiкому з "iранiстiв" не спадало на думку й iнше: що Геродот, який у кожному разi неодмiнно пiдкреслював мовну спорiдненiсть тих або тих племен, жодним словом не натякнув про бодай вiддаленi кревнi чи мовнi зв'язки скiфiв iз персами. Усi iранськi мови й тепер, через двi з половиною тисячi рокiв, дуже схожi одна на одну. Таджицький поет i мовознавець Бозор Собiр мене запевняв, що таджик, iранець, осетин, курд чи пуштун чудово розумiють однi одних без перекладача. А двi з половиною тисячi рокiв тому, коли iранськi мови були ще ближчими й, напевно, взагалi не потребували в своєму середовищi перекладачiв! То невже ж би Геродот не сказав, що скiфи й перси, мiж якими спалахнула така жорстока вiйна, розмовляли близькими мовами? Нашим iсторикам це не спадало на думку, та їх i звинувачувати в цьому грiх, бо якась добра душа давно колись вирiшила, що радянським ученим цiлком досить знати росiйську мову. Ну, а якби комусь раптом спало на думку завагатись у безпомильностi Абаєва й уважнiше прочитати бодай Геродота, очам вiдкрилося б невiрогiдне. Ось той уривок про богiв: "Скiфською мовою Гестiя зветься Табiтi, Зевс (i, як на мене, то цiлком правильно), - Папей". Звернiм особливу увагу на слова в дужках. Невже Геродот знав скiфську мову, що так само-впевнено схвалював правильнiсть iменi чужинського бога? Батько iсторiї не знав жодної мови, крiм рiдної. Як же тодi розумiти оте його зауваження? Звернiмося спершу до словника - "Древнегреческо-русского словаря", укладеного Й. X. Дворецьким за редакцiєю члена-кореспондента АН СРСР С. I. Соболевського й виданого в Москвi 1958 року. Кращого видання в нас поки що немає. За браком грецького шрифта в друкарнях пишу грецьке слово латинськими лiтерами: Pappaios. Iз закiнчення видно, що це - одна з форм давньогрецького присвiйного прикметника. Але чи з грецького кореня утворений сам прикметник? Так, iз кореня слова pappos, що означає "дiд", "прадiд", "пращур". Є й паралельна форма вiдiменних чи присвiйних прикметникiв: iз закiнченням -oos. Наприклад pappoos. I pappaios, i pappoos перекладаються однаково: дiдiвський, прадiдiвський, установлений пращурами. Тепер лише стає зрозумiлим, чому Геродот так схвально поставився до iменi чужого, скiфського божества. Те вже цитоване речення про богiв скiфських належить читати так: "Скiфською мовою Гестiя зветься Табiтi, Зевс (i, як на мене, цiлком правильно) - Прадiдiвським". Просто перекладачi механiчно сприйняли грецьке слово за не грецьке й не стали його перекладати. За цим принципом утворювалися всi давньогрецькi присвiйнi прикметники: Nilos (Нiл) - Nilaios, Niloos (Нiльський). koitos (постiль) - koitaios, koitoos (постiльний), filos (друг) - filaios, filoos (дружнiй). pappos (дiд, прадiд, пращур) - pappaios, pappoos (дiдiвський, прадiдiвський, установлений пращурами). Поступово стає зрозумiлiшим, хто були отi скiфи та по-якому вони розмовляли. Й хто були гуни, яких давнi й пiзнiшi iсторики називали теж скiфами. Мимоволi хочеться ще раз нагадати слова вiзантiйського iмператора Костянтина Багрянородного про народ, який сам себе величав русами, хоча iншi народи продовжували вперто називати його скiфами та гунами. Й на згадку само собою спадає, що сучаснi монголи не вiдмовляються нi вiд Чiнгiсхана, нi вiд Батия, нi вiд того, що колись призвело до розпаду могутньої Київської держави. Монголи були, й слiв iз пiснi не викинеш. Нiхто нiяких полiтичних конструкцiй не будує на вироках давноминулих часiв. Монголи не претендують на землi, якi на певний час були потрапили в залежнiсть до їхнiх пращурiв, так само як греки не збираються вимагати назад Константинополя, який п'ять сторiч тому став турецьким мiстом Стамбулом. I кожен народ зокрема, й усi народи разом свято бережуть пам'ять про своє минуле, хоч би яким здавалося воно з висоти сьогоднiшнього дня й сьогоднiшньої моралi. Бо iсторiя, як сказав один вiдомий вчений, схожа на багатоповерхову споруду, в якiй ми посiдаємо найвищий поверх. Кожне поколiння будує своє житло все вище й вище, й споруда то мiцнiша, що мiцнiшi її пiдвалини. Ми повиннi знати кожен камiнь свого фундаменту й кожну цеглинку поверхiв, якi лишилися пiд нами, щоб при зведеннi верхнього, нашого ярусу врахувати все до дрiбничок: i мiцну гранiтну кладку, й зотлiлi пiдпори, не соромлячись казати собi правду й правильно оцiнювати. А соромитися гунiв i скiфiв нам таки й нема чого. Навпаки: коли чуйним скальпелем зiшкребти з полотна давнiх подiй не завжди вмiле й не щоразу чесне малювання пiзнiших епох та iсторикiв, то перед очима нам раптом постане яскрава панорама героїчних битв i гiрких поразок, генiальних полководцiв та мислителiв i не менш генiальних пройдисвiтiв, панорама величних епох злету й перiодiв незбагненного карколомного спаду. Й усе те наше, й усе то - ми, бо ми вспадкували кров наших далеких i прадавнiх пращурiв, а разом з кров'ю - й пам'ять тих часiв, i ця iстина вже не потребує жодних доказiв. Слова "гуни" й "вандалiзм" ми сприйняли з чужих вуст, наче аксiому, в якiй мовби не личить i сумнiватись. Тепер це звучить як осуд, як вособлення слiпої лютi варварiв, що зруйнували Рим i стiльки сала залили за шкуру готам. Рим був осередком свiтової культури й свiтової фiлософської думки, це так, це - iстина, але iстина й те, що Рим був також i жандармом античного й ранньосередньовiчного свiту, фортецею, за чиїми гранiтними мурами зiбралися торговцi, наглядачi й власники рабiв i залiзними легiонами намагались накинути рабство й усiм тим народам свiту, котрi ще не зазнали їхнiх кайданiв i нашийникiв. Рим був нездоланною цитаделлю, яка, проте, давно вже виявилась пiдточена тотальною корупцiєю й давно перестала створювати матерiальнi й духовнi вартостi. Й треба було сили не менш потужної й жорстокої, яка завалила б ту незрушну тисячолiтню фортецю. Й такою силою стали слов'яни на сходi, слов'яни й германцi на захiдних краях континенту. Що ж, нема чого й казати, борня була жорстока - на життя чи смерть. Але згадаймо варварськi розправи й з боку римлян, коли вони часом брали гору над "варварами": рiки кровi й багатомильнi "алеї" розiп'ятих на хрестах, поголовний грабунок та знищення вогнем i мечем усього того, що насмiлювалося пiднятись проти Священної Iмперiї та її новим богом помазаних володарiв. Згадаймо все це - й жорстока лють "варварiв" у жодне порiвняння не стане з витонченим вандалiзмом римських просвiщенних карателiв. Тим часом "вандалами" й "гунами" лишились в iсторiї тi, хто ще не вмiв у пишних трактатах i хронiках описати справжнiй хiд подiй i справжню вартiсть вождiв та народiв. Тому ми повиннi з потрiйною пильнiстю ставитися до кожного слова, мовленого про нас, i тому потрiйної цiни набуває кожне об'єктивне речення, написане iсториками в поривi великодушностi чи з якихось iнших, не вiдомих нам мiркувань, бо тi, хто тримав у руках перо чи рiзець, не щоразу, далеко не завжди були великодушнi й прямi в своїх судженнях, заполоненi шовiнiзмом або обплутанi павутиною багатоярусної залежностi вiд володарiв, класiв та епох; адже в усi часи iдеологiя була й лишається партiйною, а iсторiографiя, як жодна з наук, - найменш об'єктивним важелем у системi iдеологiй. Так, Аттiла був "варвар", якого iсторики ворожого табору намагалися змалювати найчорнiшими фарбами, особливо, коли бралися за видимий портрет. Але якого, спитаймо себе, великого дiяча давньоруської iсторiї змальовувано красенем? З-пiд писала римських та грецьких iсторикiв усi вони виходили кривими, похмурими й звiроподiбними. Та коли вiдсiяти зерно вiд суб'єктивної полови, то часом може вималюватися зовсiм iнший портрет. Адже сам Прiск переказує нам слова Аттiлиних ворогiв про "царя гунiв". Римський сановник Ромул мовить у Прiскових щоденниках: "Нiхто з-помiж царiв, що володарювали в Скiфiї чи в будь-якiй iншiй країнi, в такий короткий час не здiйснив стiльки великих справ, як Аттiла". В германському епосi "Бiтерольф i Дiтлiб" мудрiсть Аттiли порiвнюють iз Соломоновою. Але Соломон, як свiдчить епос, при всiй його величностi не мав поряд себе стiлькох витязiв, скiльки їх бачив Бiтерольф при дворi могутнього Аттiли. Та й сам Йордан каже: "Аттiла, володар усiх гунiв i можновладець - небачений у свiтi - племен чи не цiлої Скiфiї, достойний подиву в його неймовiрнiй славi серед усiх варварiв... Любитель вiйни, сам вiн був людиною помiркованою й витриманою, вiдзначався свiтлим розумом, був приступний для тих, що потребували допомоги, й прихильний до кожного, в кого раз повiрив". Людиною виняткової справедливостi змальовує його й Прiск, бо простий люд горнувся до Аттiли. Грек Адамiс, який жив у столицi гунiв, сказав Прiсковi - й правдивий iсторик не втаїв його висловлювання: "Я люблю скiфськi звичаї... Ми часто воюємо, зате в мирний перiод утiшаємося досконалим спокоєм i не боїмося втратити свого кревного майна. На моїй колишнiй батькiвщинi, в Римськiй iмперiї, володарюють тирани, а малодушнi раби не зважуються навiть боронитися вiд них. Там нема нi правосуддя, нi рiвностi в державних податках, а сильнiший душить слабшого". Ось якi слова про великого полководця й державного дiяча знаходимо в Прiска та Йордана: "Великий цар-великого народу, господар досi нечуваної могутностi, царств Скiфiї та Германiї самодержець... тримаючи в жаху Рим Схiдний i Рим Захiдний..., незлiченнi пiдкоренi мiста не пiддавав пограбуванню, а ласкаво обкладав їх щорiчною даниною". За портретом цього "варвара", "бича божого" вимальовується постава справдi мудрого, гуманного й прекрасного душею русина. Десь-то недаремно навiть Карамзiн, який загалом повторює вигадки необ'єктивних ворогiв Аттiли, каже пiсля цитування Прiска: "Ми звикли зображувати гунiв чудиськами; певно, Аттiла був не дуже потворний, бо Гонорiя, сестра iмператора Валентинiвна, пропонувала йому руку свою". Та хiба ж не точно таким самiсiньким азiатом малював i Святослава Лев Диякон: голе тiм'я, маленькi оченята, плескатий нiс?...4 В статтi, благословленiй до друку академiком Б. О. Рибаковим та академiком М. Т. Рильським, яка була надрукована в ч. 1 журналу "Народна творчiсть та етнографiя" за 1962 рiк, говориться: "Протягом довгої героїчної iсторiї Русь переживала перiоди розквiту, коли греки й римляни запозичали в неї мiфологiю, що була важливим елементом античної культури, метали, хлiборобство. Могутня Київська держава IX - XIII ст. була тiльки одним з пiзнiших фактiв iсторiї Русi, стародавня ж iсторiя й культура її ще чекають на широкi дослiдження". Й одним з таких перiодiв, на наше глибоке переконання, був перiод Велiмира - Аттiли, й настав час повернутися до них обличчям, скинувши з них ганебний ярлик, пришитий готами. Що ж, готiв можна зрозумiти. Слов'яни були тим валом на їхньому шляху до поглинення Європи, який вони мусили гризти зубами, й кожна жменя землi того валу давалася їм з кров'ю. В їхньому уявленнi гуни - напiвзвiрi, бо люто боронили свою прадiдами заповiдану землю. Але згадаймо часи готської експансiї на європейському материку - й усi уявлення помiняються мiсцями, й кров захолоне в жилах. Конунг Вiнiтар, подолавши 376 року одного iз слов'янських володарiв - Буса, розiп'яв i його, i його синiв, i сiмдесят найзначнiших бояр на хрестах. Конунг Фродо III, перемiгши в битвi захiдних слов'ян (венедiв-вандалiв), прикинувшись, нiби збирається вести вiйну з якимось там спiльним ворогом, скликав усiх слов'янських князiв-васалiв разом з їхнiм найдобiрнiшим вiйськом i по-зрадницькому перерiзав, передавив та перевiшав усiх, у такий спосiб позбавивши слов'ян можливостi опору й назвавшись пiсля цього конунгом датським i вандальським. То чи треба ж так слiпо сприймати й готське твердження про "вандалiзм" слов'ян? Далебi, нi, хоч похмура епоха гото-слов'янської боротьби була й справдi жорстокою й у нiй панував основний закон "зуб за зуб i око за око". То бiльше, що слов'яни обороняли свою землю й мали всi права на жорстокiсть до зайд-асимiляторiв. Так, русини перших столiть нової ери були великим i висококультурним народом, i применшення цього - то вiдрижка ще далеко не вмерлої теорiї норманiзму. Адже така могутня iмперiя, як Київська Русь, що протягом пiвтисячолiття пiдтримувала статус-кво в Європi - та й у цiлому свiтi, - не могла виникнути з надр напiвдиких племен, якi нiбито перебували мало не на стадiї родово-общинного ладу, з примiтивною економiкою й ремеслами, не кажучи вже про нерозвиненiсть класового суспiльства. Нi, Європа розвивалася рiвномiрно в усiх своїх ланках. На одному боцi був Рим з його рабовласницькою системою, на другому боцi - так званi "варвари", якi протиставили Римовi новi, прогресивнiшi форми продуктивних сил та виробничих взаємин: усi "варвари", в тому числi германцi та