ки до Дiброви. Якщо люди гомонять, то так воно й мусить бути, марно язиками не плескатимуть. Коло глибокого яру кiнь раптом перестав гупати, й Людота здогадався, що дiдо зсiв iз коня. Довелося йти обережно, надзвичайно пильнувати. Й Людота скрадався, мов тать розбiйний. Єдиним знаком у пiтьмi було форкання - кiнь здимав iз трави росу, й коваль iшов на тi згуки, тримаючись трохи обiч. I раптом мало не крикнув од переляку. Зовсiм поряд обiзвався чийсь голос: - Стяти голову такому! - Кревний менi, - заперечив iнший, i Людота впiзнав дiда городиського Славуту. - То коли кревний? Маємо ж однаково щось дiяти. Людота знав, що говорять про нього, й лякавсь одного - щоб старцi не вчули його. Виходить, тут їхня схованка. Як же дiждатися ранку? Й чи той другий так i стерегтиме тут i день, i нiч? Але згодом у темрявi зашарудiло, хтось кректав, пiдводячись. Людота пождав, поки шарудiння втихне. Наважився ступити крок тiльки тодi, коли в лiсi почулося гупання двох коней. Вiн почав обережно скрадатися до того мiсця, де, на його думку, допiру сидiли старцi. Руки наткнулися на товстезний стовбур дуба. Людота помацки обiйшов його. Десь тут має бути схорон. Але де? Дупло або ще щось. Дуб видавався неосяжним, i кожний дотик вiдлунювавсь у Людотi морозом поза спиною. Але на висотi випростаної руки вiн i справдi налапав дiрку, дупло. Серце шалено закалатало. Людота спробував засилити в дупло руку, та не мiг дотягтись. Вiн почав облапувати шерхку стовбуряку, - може, сук де є, чи гiлка, чи каменюка пiд ногами. Й тiльки знайшов собi виступень, як мара посiла його ззаду й накинула на голову щось волохате й тепле. Людота зопалу крикнув, мов несамовитий, бо то мiг бути тiльки лiсовик, а вiн забув, не мав часу створити йому требу, входячи в його володiння. Та почувся хрипкий старечий голос, i коваль упiзнав дiда Славуту: - Ах ти, невiголосе!.. Обiйми в дiда були цупкi. Може, iншим разом Людота й випручався б, напевно-таки б випручавсь, але зараз на нього напала дивна слабiсть. Голова й плечi в нього були заповитi м'якою довгополою гунею. Людота чув, як дiдо сповиває йому руки круг тулуба цупким мотузом, i нiчого не мiг зробити, щоб якось вiдтрутити старого. Вiн знав, що то силу йому випив лiсовик, i тiльки винив себе, й ганив за необачнiсть, i майже добровiльно давав себе скручувати. Й коли верва[37] мiцно сповила гуню на головi його й на руках i дiдо заходився крутити її далi, до нiг i пiд колiна, Людота, лежачи на землi, раптом почав задихатись. Вiн засiпався в смертельному жаху, засудомивсь од браку повiтря, ноги зiгнулись у колiнах i щосили випростались. Людота метався й качався по травi, сапаючи й задихаючись, i хрипко стогнав. I навiть не помiтив, коли верва розмоталася, бо вже був майже непритомний. Очумався вiд гострого, сливiнь лютого повiтря, що пiдступило йому до серця. Все тiло сiпалося й колотилось, а груди працювали, мов продертi ковальськi мiхи, й у головi стугонiло, наче великим молотом били в порожнє кувадло. Нарештi Людота звiвся на лiктi й нестямно роззирнувсь. Докруги було темно, й тiльки пiд чорним стовбуром дуба ледь вирiзнялася свiтлiша пляма. Коваль звiвсь на неслухнянi ноги й пiшов туди. Дiдо Славута лежав нерухомо. Певно, Людота, сiпнувшись у передсмертнiй тiпаницi, так штовхнув його, що той одлетiв аж до дерева. Голова дiдова й справдi була вся в слизькiй кровi. Простоявши над ним, Людота раптом кинувся втiкати. Невидима в темрявi гiлка пружно вiдкинула його назад, i вiн боляче забив праву руку, вiдлетiвши майже до лежачого. Тодi коваль нахиливсь i притулив йому до грудей вухо. Серце не билося. Людота встав i почав обмацувати залiзний стовбур дуба. Вiн обiйшов лiсового велета раз, i вдруге, й утретє й насилу знайшов той круглий отвiр. Але дупло здавалося ще вище, нiж тодi, й коваль довго й уперто лiз на гiлляку. Нарештi здерся й зашилив руку в дупло. Зашилив глибоко, й ледве дiстав рукою те, що мав там дiстати. Вiн i не подивився на довгий важкий предмет, загорнений у цупку полотнину. Скоса блимнувши на сiру пляму нава, Людота чимдуж дременув геть. Бiг довго, роздираючи обличчя й руки гострим гiллям. I тiльки на взлiссi став. Ноги самi привели його в берег. А може, й страх, бо Людота знав, що за ним женуться всi лiсовi чорти й перевертнi, й дiдова ще тепла душа лопотить у молодому весняному листi... Коли дiстався Городища, ворота вже були вiдчиненi. Людота, не дивлячись на приворiтника, дерев'яними ногами пройшов усередину й подався до своєї хижi. Славка стурбовано звела на нього чорнi брови. Певно, чатувала коло хвiртки цiлу нiч, але коваль, нiчого не сказавши їй, подався до хати, взяв пiд полом свiй останнiй меч, загорнув i його разом iз щойно добутим i вийшов, одтрутивши Славку. Тодi таки глянув їй у вiчi. Певно, мав досить страшний вигляд, бо жона дивилася на нього, наче на мерця. Вiн потер брудною долонею обличчя, вернувся до хижi, взяв у пазуху чималий окраєць хлiба сiрого й знову ступив до дверей. - Здобув єси?.. Людота кивнув i лише промимрив: - Я... не жди... Пiсля сього майже два мiсяцi, день крiзь день, iшов у тому напрямку, де заходило сонце, проминув багато країн i чужих язикiв, побував у Галлiї й на тих ланах, де сталася велика битва, й нарештi, пiсля багатьох поневiрянь, здогнав рать князя київського Богдана Гатила аж у землi авзонськiй. I скiльки лиха людського, й скiльки голоду й холоду зазнав у дорозi, й скiльки разiв мусив дiставати з ганчiрки свiй любовно поцяцькований, загартований у рижiєвiй олiї меч, аби здобути шматок хлiба чи оборонити себе вiд ворога о двох та чотирьох ногах, - про се знав тiльки вiн сам... Двома днями потому, як меч Юрiв таким несподiваним чином опинився в його дiсницi. Гатило, скликав своїх ратеводiв й оголосив їм, що вранцi вирушають у путь. Серед князiв та боляр запанувало радiсне пожвавлення. Нарештi Гатило вiдмовивсь од незрозумiлої впертостi Все воїнство знало про меч, бо такої новини до княжої полотки не припнеш навiть за найбiльшого бажання. Отже, попереду стольниця городiв стольних, i кожен уже бачив себе в Римi, й кожен мрiяв про нього й нетерпляче виглядав того далекого ранку, до якого були ще цiлий вечiр i цiла нiч. Тодi Гатило звелiв покликати собi високого сла римського й несподiвано для всiх сказав Левовi Першому: - Я йду на Русь yсп'ять. То було страшенною несподiванкою не тiльки для русичiв, а й для папи Лева, й вiн не змiг навiть слова мовити на таку заяву, лише стояв i клiпав старечими очима. - Бич Божий оминає Вавiлон, - сказав Гатило. - Я не хочу брати його. Я не зрину до основ хороми вашi, й лiнгварiуми[38], й марморянi пам'ятi цiсарям вашим, i вiдунам, i ратеводам. Хай се чинять инчi. Рим-город має доволi ворогiв, i ти, соле, сам вiдаєш, хто то є. Вони брали вже вас, а я не пiду. Але стережiться мене! - Голос його здiйнявсь угору, й аж наче полотка Вишатина хитнулась: - Речу: стережiться. В моїй дiсницi тепер лежить меч Юра Всепобiдника, якого ви кличете Ареєм. Пильнуйте, бо я знову можу вернутись yсп'ять - i тодi не буде Вавiлоновi спасу вiд меча того. Де ступить нога коня мойого, там трава не рости-йме! Гатило вийшов з намету сам, а в наметi ще довго панувала тиша. Сонце схилилося над верхами Альпiв, порослими буком i полудневими борами. На лiвому ложi великокняжої полотки сидiв княжич Юрко. Син сьогоднi вперше сiв, i то було добрим знаком i полiчбою. Гатило пiдiйшов до Юрка й ласкаво ляснув його по зарожевiлiй щоцi, тодi зробив п'ять крокiв i стомлено лiг на свою постелю. Навкруги гомонiв табiр, а тут, поблизу, люди розмовляли пошепки. Новина приголомшила всiх. Богдан, уявивши собi вираз облич їхнiх, усмiхнувся, й важкий сон так i здолав його з тим усмiхом... - Княже!.. Та княже ж, речу!.. Гатило ледве розплющив обважнiлi повiки. В наметi було поночi, та вiн таки впiзнав старого кравчого князя Годоя. - Що є стало? Ось вийди... Гатило здивовано пiдвiвся. Годой не хотiв казати чогось такого, що бентежило його, й Великий князь київський скосував на хворого сина. Той, певно, не спав. Уже надворi Годой пошепки звiрився: - Жона... - Яка? - Ота латинка. Сидить у Вишатинiй полотцi. Речу їй: князь опочиває, але вона й не слухається... Богдан Гатило, стенувши плечима, подався туди, де чорнiв гострий верх Вишатиної полотки. Там свiтилося двоє горiлець. На м'якому ложi сидiла римлянка, iмператорова сестра Юста-Грата Гонорiя. Гатило вперше почув про доньку захiднього римського iмператора, нинi вже небiжчика Констанцiя, давно - ще коли князь Годой ходив слом до Теодосiя, а безвусий Хрисафiй намовляв київського сла отруїти свого володаря. Юста-Грата Гонорiя змалку жила в царi-городi Константинополi разом iз братом, а коли брат водiнням Пульхерiї сiв на стiл у Римi, то забрав iз собою й сестру Юсту. Та стiл римський вельми хиткий, i, щоб усидiти на ньому, треба мати неабияку спритнiсть, а Юста росла й гарнiшала з кожним лiтом. Коли її виповнилося шiстнадцять, iмператорiв двiрець на Палатинi став скописьком жонихiв. Чи мала собi Юста любого мiж них - те Валентинiана зовсiм не обходило, в родинi iмператорiв злюб - справа iнша. Та кожен, кому дiсталася б рука доньки iмператора Констанцiя й рiдної сестри iмператора Валентинiана Третього, став би в Римi другою людиною, а друга людина завжди має хiть стати першою. Звичайно, все було в волi Валентинiановiй, i вiн мiг би старанно добрати можа своїй сестрi. Недолугих i геть дурненьких патрицiїв у Римi жило багато, навiть серед громадян найвищого титулу. Таких суперникiв молодий iмператор не боявся, але де гаранцiя, що Юста не народить йому небожат можеської плотi? А дiти ростуть вельми швидко. Та хiба ж не бувало, що й немовлят саджано на стiл? Скiлько завгодно, й у сьому сам Валентинiан був уже свiдком, коли в Константинополi став iмператором його двоюрiдний брат Теодосiй Другий, який тодi ще ледве спинався на нiжки, а на золотий стiл його пiдсаджувала лисиця Пульхерiя. Так минали мiсяцi й лiта, Валентинiан усяко зволiкав iз сестриним замiжжям, але привид ще не народженого небожа-суперника дедалi наполегливiше переслiдував його й снивсь уночi. Вбити сестру Валентинiан не мiг - вiн любив її, по-своєму, але любив, їх зблизило важке спiльне дитинство. Й Валентинiан одваживсь на iнше. Коли Юстi сповнилося двадцять, вона раптом зачинилась од усього свiту в своєму хоромi. Для Рима то було громовицею з ясного неба: Юста-Грата Гонорiя дала обiтню дiвства?! Та палка й жагуча Юста, в яку молодi патрицiї залюблювались iз одного погляду, Юста, з якої аж променилася любов! Але iмператорова сестра сама заявила про свою обiтницю, й лише Валентинiан знав, як йому пощастило сього домогтись. Так минуло три лiта, й Рим почав забувати про Юсту, та в лiто четверте вона зненацька втекла. Втекла, бо жила в хоромi вiльно й мала достатньо срiбла i золота, її впiймали дуже швидко - не встигла дiстатися й Сiцiлїї. Тодi брат просто замкнув Юсту. Вiдтепер вона замешкала в хоромi з десятьма євнухами й не могла виходити за порiг, бо й порогiв не було: Валентинiан оточив її хором високими мурами й поставив неприступну сторожу з євнухiв-ефiопiв. I знову потяглися лiта за лiтами, й усi спроби Юсти-Грати Гонорiї вирватися на волю лишались марними. Гатило знав про долю сестри захiднього iмператора - вiн мусив знати все про всiх значних володарiв. Минулого ж лiта до городу Києвого прибився гонець. Вiн мав лише двох супровiдникiв i жодної учти, але назвався слом вiд Риму. Гатило наказав котромусь незначному боляриновi прийняти його, та сол, безвусий євнух, домагався до "гунського iмператора" й передав йому важкий золотий перстень iз дванадцятьма камiнцями-кривавцями. То була печатка Валентинiанової сестри. Словами ж євнух переказав таке: - Свiтла царiвна Юста-Грата Гонорiя сле тобi сей перстень i свою мольбу визволити її й узяти собi жоною. А вiно вона принесе тобi добре: всю провiнцiю Галлiю вкупi з готами аквiтанськими й усiма язиками, що в Галлiї сидять вiддавен i вiднедавен. Перстень Богдан Гатило лишив, але слова жодного не велiв переказувати Валентинiановiй сестрi. Тепер же вона сама прийшла до нього, й сидiла в його полотцi, й розгублено зорила на нього... - Яку маєш надобу? - непривiтно спитав Гатило, й царiвна встала. Вона з твердим латинським виголосом проказала грецькою мовою, бо грецькою звернувся до неї й вiн: - Прийшла-м до тебе... - Виджу. Пощо? - Заженись на менi. Гатило ще не встиг до пуття стрясти з себе лишки важкого сну й тiльки хмикнув, стоячи в отворi входу. Та вона чекала вiдповiдi, й князь мусив щось одповiсти. Вiн сказав перше-лiпше, що спало йому на думку, й то були слова давно колись читаної грецької книги, званої Святим письмом: - Есфiр стала жоною цiсаря Артаксеркса, щоб порятувати Мордохая? Юста заворушилася, й вiн докинув: - Пощо вiддаєш себе в жертву? Артаксеркс повертає меч свiй у другий бiк. Чи не вiдаєш того? - Чого?.. - Я не пiду на твiй Рим, дiво. Марно прийшла єси. Артаксерксовi непотрiбна жертва ся. Вона говорила схвильовано, але твердо, певно, давно вже обдумала те, що казала: - Поведи мене в город свiй. - Маю жону собi... Й не їдну. - Дарма. - Але ж ти єси християнка! - Дарма. Заженися на менi. Я давно тебе думаю. Слала-м тобi й перстень, i серце дарувала... - Перстень... - Гатило навiть не вiдав, де той перстень зараз. - То Валентинiан опростив тебе? Дав тобi волю? Очi в Юсти спалахнули хижим чорним блиском, i Гатило подивувався: невже можна так ненавидiти рiдного родака? Їй же вiд згадки про брата мов зацiпило, й вона лише руку пiдняла. Рука випорснула з просторої одежини, й Богдан тiльки тепер помiтив, яка ся дiва гарна й випещена. - Ти втекла-с вiд нього? Юста-Грата Гонорiя проказала: - Коли Рим облягають варвари, вiн одпускає своїх робiв на волю. Гатило приступив до неї ближче й спробував побачити в очах, що вона думає. Вiчi тепер дивилися просто, великi й виразистi, й раптове почуття заполонило його, й вiн ледве стримався, щоб не торкнутися сiєї дiви руками. Зiницi в неї аж горiли, й вiн одвiв погляд убiк. Юста пiдiйшла ближче й заговорила, повiльно добираючи важкi грецькi слова: - Тодi присилала-м до тебе євнуха свого, а тепер папу Леона, й ти рiк єси папi, що Рим хоче вiдкупитись од тебе. Тепер ти вертаєшся всп'ять од Рима, й Есфiр може спокiйно сидiти вдома. Але я-м прийшла сама, доброхiть. Про тебе пiють пiснi в Римi, що єси звiр i душогуб, що поруйнував єси многi городи римськi, й грецькi, й скрiзь, де минаєш, палахкотять вогнi... Гатило слухав i думав, що цiсарiвна каже не те, бо вiн i руйнував, i палив, i вбивав лише там, де палили й розпинали на хрестах його воїв i його людей, так вимагає покон руський, зуб за зуб й око за вийняте ворогом око, та стояв i слухав, i дивився кудись убiк, де вiд липневого вiтру тихо ворушилося сукно полотки. - Тепер я-м увидiла тебе, й почула мови твоєї, й можiв твоїх увидiла-м i... - Вона загнулася й спробувала заглянути Гатиловi в обличчя. Князь подивився на Юсту. Римлянка майже крикнула: - Якщо жона приходить до твоєї полотки сама, мусиш бути можем! А чи боїшся мене? Я вiдаю, греки мали жадання зотруїти тебе... Мислиш, i я також?.. Боїшся? Вiзьми мене - повези з собою, а там як хочеш. Я-м собi мислила, що єси схожий на китайця, бо так усi речуть у Римi про тебе. - Вона млосно засмiялась. - Але тепер сама-м увидiла... Боїшся? Буду жоною, робою, налiжницею - чим хочеш! Не вертай мене всп'ять! Не вертай... Гатило вiд часу заратiння з Римом i готами не знав анi жодної жони, бо то теж, був покон землi Руської й ратi руської, й тепер таки боявся, та не її, а себе, й зробив останнє зусилля, щоб не торкнутися сiєї жони. Вiн одступив крок до виходу, але цiсарiвна, теж утративши рештки волi, пiдбiгла й пригорнула його за всiма вiтрами печену шию. Гатила всього сповили тонкi пахощi її молодого, натертого всхiднiми олiями тiла й узяло йому розум. I тiльки в останню мить вiн люто схопив її в обiйми, й кинув на м'яке шовкове ложе, й вибiг з полотки, мов утiкаючи вiд самої чуми. В ЛIТО 452-е мiсяця стичня Великий князь київський Богдан Гатило вже давно не виїздив зi свого стольного городу Києвого, якщо не вважати полювання в ближнiх землях Деревськiй та Сiврськiй по жовтому падолистi та по першому молодому снiгу. Все йшло чудово, й вiн почувався так добре, як, може, не почував себе нiколи досi. Його могутня, найбiльша в свiтi держава простяглася вiд островiв у Полунiчнiм океанi до моря Хвалинського, й моря Руського Понтiйського, й до високих мiж ними гiр Гурартських, i до гiр Гемських по той бiк Дунаю-рiчки, й до моря Латинського, й до гiр Альпових, i до другої рiчки - Райни. Готи всхiднi Ардарiковi, й Видимировi, Велiмировi та Тодомировi в Паннонiї й Сiврському пiвостровi, званому Ютланд, були робами його слухняними, всi землi по той бiк Райни схилялися перед ним, усi землi за горами Пiренеями, й в Африцi, й на островах, що пiд рукою великого жупана Гейза, дякували київському князевi за вспомiч братню та порятунок, гордий Рим i могутнiй цар-город Константинополь були данниками його, тобто теж робами, й влада Гатилова не мала нi краю нi межi. Навiть стольний город Київ став тепер не той, яким був донедавна. Тепер його зусiбiч оточували глибокi рови й високi стрiмкi вали за ровами. Над валом же здiймалися небаченi в сих землях, анi в Римi, анi в Константинополi-городi стiни з мiцних, мов залiзо, дубових клiтей, натрамбованих жовтою глиною. Крiм двох давнiшнiх ворiт, Полудневих та Палунiчних, з'явилися й третi - Всхiднi, що виводили на верхнi токи й до Хрещатого Яру. На головнiй вулицi, що вела з Полудневих ворiт до Полунiчних, роздiляючи Київ город на двi нерiвнi частини, перед княжим двором, який зайняв усю гору з боку Дитинки, на невисокому пагорбi[39] стояли руськi кумири. Бог, i Дана, й Дажбог, i Перун, i Волос, i Юр Побiдник стояли, як i споконвiку, лицем до схiдсонця, але новi й свiтлi, мов умитi росою. В княжому дворi теж сталися змiни. Бiля самих ворiт вирiс новий хором княжий - з пiдклiтями, повершим та "горою". Вiн був удвiчi бiльший за старий, вздовж усього хорому тяглися вiдкритi сiни, над "горою" ж здiймалися двi високi чотиристiннi вежi, гарно рубленi з тесаних обаполiв i ще краще вирiзьбленi київськими теслярами. В порiвняннi з ним старий хором тепер здавався клiттю, й там замешкали тивуни Великого князя. Мiж ним i новим хоромом Гатило звелiв закласти чималий садок, i ввесь двiр набув зовсiм святкового вигляду. Навпроти хоромiв рiвненьким рядом виросли чотири будiвлi, де сидiли постiйно можi Гатиловi. В трьох iнших бiля ворiт мешкали сотники й десяцькi, а також ночували нарочитi можi та незначнi сли, яких у дворi Великого князя київського бувало щодня багато. Додалося й стаєнь, i волiвниць, i кошар на вiвцi та кози, й клiтей та зимникiв для зрослого господарства. Й серед просторого вiльного дворища заглядав у глибочезний i широкий колодязь iз суцiльним зрубом одноногий журавель. Усiм тут повелiвав, як i ранiше, княжий домажирич грек Адамiс на чолi двох молодших домажиричiв, огнищан, пiвтора десятка тивунiв та мало не трьох сотень челядникiв рiзноличних. Гатило пильно стежив за справами мiжськими свого двору. Жоночими ж вiдала Гримiльда, бо стара княгиня Рада померла минулого лiта, коли Богдан воював з римлянами й готами. Гримiльда вся поринула в своє велике господарство. Вранцi, щойно благословлялось на свiт, вона збирала в себе домажиричiв, й огнищан, i тивунiв, скликала ключниць i давала наказ, що, й як, i де сьогоднi робити в дворi, й у полi, й у зимниках, i се займало в неї не тiльки ранок, а й пообiд, а ввечерi вона була стомлена й радiсна й до самих облягань бавилася зi своїм сином Яролюбом, Яренем. Чотирирiчний хлоп'як був мiцним, удавшись у батька, й не розлучався з маленьким бурим ведмежам, яке йому привiз Гатило з осiннього полювання в Деревах. Княгиня Гримiльда стежила, як двоє малюкiв борюкаються на слизькiй дощатiй пiдлозi й щиро смiялася. - Яреню! Вкусе! - Не вку-уше, - запевняв хлоп'як i нахвалявсь: - Ошь я його шам кушну!.. Вiн i справдi кусав ведмедика за вухо чи за чорний поросячий писок, ображений Бурко скавулiв i ховався пiд широке ложе. Ярень лiз i туди, й вони вже вдвох викочувалися з-пiд ложа, примиренi й однаково ненаситнi до iгор, i Гримiльда ще дужче реготала з них. Тодi княгиня вкладала Яреня спати й iшла теж в опочивальну свiтлицю, й з нетерпiнням коханої й закоханої жони чекала на свого можа. Та зненацька наставав ранок, коли вона прокидалася з пiдпухлими вiд несну повiками й тупим болем у головi. Той бiль не проходив нi до вечора, нi наступного дня, й Гримiльда ставала зосiм iнша. Вона знала причину того й ховалася з ним, як могла, та Гатило теж усе помiчав, i мiж ними зависала невидима й холодна тiнь. Се тривало вже шостий рiк, i Гримiльда помалу привчилася тамувати себе, але нi бiль у головi, нi безсоннi ночi не зникали, й у душi застигав твердий камiнь, який рiс i рiс i якого вона не могла позбутися. В кiнцi стичня мiсяця, коли Богдан пiсля втомливої поїздки до Витичева вже випростався в ложу, Гримiльда, дивлячись на свiтлий чотирикутник вiкна, сказала: - Вже-м шесту зиму тут, у Києвому гродi. Гатило прислухавсь. - А не спитав єси анi раз, як жиється менi тутки. Князь не вiдповiдав. Знову якiсь жiночi вереди, отже, вляжеться. Вiн думав про ту розмову вчорашнього вечора з витичiвським посадником. Велiй болярин Ждан, якому вже минуло сiмдесят, повернувся допiру з далекого князiвства Гурарту. Князь гарменiв просить о помiч руського князя супротиву персiв. Гатило з Витичева таки послав до нього ще одного нарочитця. Тi землi межували iз волостю його старшого сина Давка, й лишати сю справу так не можна було, бо хто володiтиме горами Гурартськими, той матиме гору й над усiма язиками, що населяють степи мiж Хвалинським та Руським морями, й над широкою рiчкою Iтиль, де сидять зараз войовничi племена булгар. Вони визнають руку свого зверхника князя косарського Данка, та коли в горах Гурартських з'явиться пiдступний перський цар, невiдомо, як поведуть себе булгарськi хани й чи не зоголять всхiднi гряницi землi Руської або й вiдложаться, перескочать до персiв. Хан Крум, якого булгари визнають помiж себе старiйшим, клявся Гатиловi на священних псах, але береженого й кумири бережуть, i се стара iстина. Гатило знову прислухався до того, що казала жона. Гримiльда впiвголосу провадила: - Соромно менi жити в городi твоєму, нiби я-м безрiдна сирота. То мама таки вмерла, вiтця ж я-м i не видiла нiколи, але ж... братiв маю. Брата мого молодшого Огняна взяв єси талем та й завiз аж у козарську волость... - То яку хiть маєш? - спитав Гатило. - Посли гiнця до братiв моїх. - Пощо? - Хтiла би-м видiти їх. Маю сина твого, Яромира, нехай же й внуки побачать небожа свого. Засумувала-м тут. Гатило .вiдвернувсь i мовив: - Зараз нiколи менi... Маю клопоти нагальнiшi... Та Гримiльда не скiнчила розмову. Наступного вечора вона вдруге нагадала: - Тобi добре тутки... Маєш усих родакiв кревних, а я-м неначе роба якась... Пощо не заслеш гiнця чи гайдаря в Новий Луг до братiв? I Гатило подумав: а чому й справдi не гукнути шурякiв до городу Києвого? Й Гримiльдi буде приємно. Чи не ся гризота сушить їй душу вже стiльки лiт i не дає впокоїтися? Вiн сказав: - Речи Войславовi, нехай сле гайдарiв. До рiчки Райни за холоду можна дiстатись, а назад повернуться вже навеснi. Гримiльда не вiдповiла жодним словом, немов заснула, хоч Гатило знав, що не спить. Вiн лежав i думав про свою жону. Стiльки лiт i зим одтодi минуло, як привiз її сюди, в свiй город вiчний i в свiй дiм, а так до краю й не змiг зрозумiти сiєї жони. Рано-вранцi Гримiльда, доручивши всi справи Адамiсовi, послала старого тивуна гота Iнгельда до велiйого болярина Войслава, який замешкав у всхiдньому кутi городу Києвого, збудувавши собi добрий терем i перевiзши сюди всю свою родину з краю турицького. Тепер, по смертi Вишати Огнянича, Гатило зробив його старим конюшим, пославши в боляринову волость свого посадника малого болярина дарницького Судка. Войслав не забарився, й Гримiльда наказала йому: - Сли сюди ябедника. - Нащо? - Писати-ймемо ябеду братам моїм - Гановi й Горватовi. - Костана в Києвому городi нема, - подумавши, сказав старий конюший. - Сли котрогось инчого. - Тi по-готському не знають. - Давай абиякого. Мої брати читати не знають нi по якому. - Русич є. Княгиня махнула рукою. Русич - то й Русич. Вона була збуджена й квапилась, нiби Гатило мiг роздумати й зламати своє слово. Ябедник i тлумач Русич прийшов iз усiм причандаллям: в однiй руцi нiс високе писалище на бронзових нiжках, у другiй - згорнений трубочкою рiвно вирiзаний шмат вовчої сирицi. Каламар же з добре заткненою шийкою та тонким очеретяним писалом висiли йому на жовтiм опоясi. Вiн прилаштувався коло вiкна, потер писальце об скошену дошку писалища й умочив у тетрамен. Гримiльда не знала, як йому пiдказувати, й Русич попросив княгиню розповiсти, що вона хоче. Гримiльда довго пояснювала йому, нарештi ябедник спитав: - По-грецькому чи по-руському? Вона подумала. - Черти по-руському. Коли ябедник закiнчив короткого листа, в якому Гримiльда запрошувала старших братiв у гостi вiд свого й Гатилового ймення, Русич помахав пергаментом, доки висохне шкiра, змережена кучерявими четними рiзами, й глянув на княгиню: - А печать яку? Гримiльда, повагавшись, зняла з руки свiй, ще матiр'ю подарований, золотий перстень iз голубим камiнцем i простягла ябедниковi. Русич загорнув перстень у пергамен i скрутив його сирового ниткою хрест-навхрест. Вiсть можна було послати й узавтра, бо ж понедiлок день важкий, але княгиня квапилася й вирядила двох гайдарiв негайно, давши їм на дорогу по коневi й по жменi грецьких срiбних нумизм на харч. - Як вернетеся, дам ще, - сказала вона. - Чим швидше - тим бiльше. Гайдарi були в нових баранячих гунях i не лякалися морозу, вiд якого аж нiздрi липли. Й тiльки важкий день понедiлок трохи бентежив їх. Вони сiли верхи, закинули свої гайди за спину й рушили з княжого двору в далеку путь. Гатило, довiдавшись од Войслава, що княгиня послала гайдарiв так несподiвано швидко, теж здивувався: - В понедiлок? Але iншi клопоти вiдвернули його, й вiн одразу ж забув ту прикрiсть. Гатило гукнув старого челядника Мааса, схожого на вирячкуватого цигана. - В гридницях приворiтних сидить Людота, городиський коваль. Знаєш його? - Зна-аю, - лiнькуватим голосом протяг Маас. - Бiжи й речи, хай прийде до мене. - Бiжу-у... - промовив так само челядник i спроквола потягся до дверей. Вiн усе робив повiльно, як i говорив, i те тягучке iм'я цiлком вiдповiдало його лiнькуватiй вдачi: Ма-ас... Богдана завше дратувала Маасова неквапливiсть, але вiн чомусь любив сього добродушного чоловiка ще з дитинства, коли той був робом батька його. Людота прийшов нескоро, й Гатило сидiв коло вiкна й дививсь у каламутну прозорiнь слюдяних шибочок, убiльшки з дитячу долоню. За слюдою, що, мов бджолиний стiльник, хистила свiтлицю вiд надвiрньої студiнi, все розпливалось i втрачало свої риси. Люди були схожi на цибатих примар, а конi незграбно переставляли ноги й теж здавалися несправжнiми, й Гатиловi подумалось, що й у життi буває таке: робиш одне, а глянеш на нього збоку, - нiби чужими очима, - й бачиш геть iнше... Невже ж i жона його Гримiльда довiдалася про ту вродливу латинку, що приходила до нього серед ночi? Мав би розповiсти їй все те, але тодi не розповiв, а тепер уже не знаходив приводу. Богдан Гатило вирiшив одвернутись вiд тих дурних думок i почав обмiрковувати, що скаже ковалевi. Коли б вiн погодився взяти з нього найдорожчу виру за меч, князь би не катувавсь отак його долею, а тепер не мiг i знову й знову сушив собi голову, як допомогти ковалевi. Про нього розповiли йому гончар Велко та мiж Лосько, новий десятник у приворiтнiх гридницях i тепер Гатило знав усi Людотинi поневiряння. Вiддавши тодi Гатиловi меч у таборi пiд стiнами городу кам'яного Медiоланума, що ще тому лiт кiлькадесят був стольницею Захiдньої iмперiї, Людота переплив човником на той берег рiчки Мiнцiуму й долиною глибокого Паду пiшов на всхiд. Iшов швидко, його ввесь час пiдганяло тривожне передчуття, яке й справдилось. Додому Людота прибився на цiлих двi сiдмицi ранiше вiд ратi Гатилової. Й нiкого не застав у хижi своїй. Вона стояла пусткою, й коли Людота ввiйшов усередину, звiдти притьмом, мало не в обличчя йому, вискочило троє здичавiлих котiв. Речей теж не було, й ковалевi болiсно стислося серце. Вiн подавсь до ворiт. Старий сусiда, який куняв там i не помiтив спершу Людоти, тепер схопився, мов ужалений змiєю, й замахав на нього руками: - Тiкай, ковалику! Тiкай, бо Славутинi сини й онуки зживуть!.. - А де мої? Славка, дiти... - Славка... Шукай її в вiтця, в стольному городi. Втiкай, речу, бо... Не дай менi грiха взяти на душу. Я-м у третьому колiнi роду Славутиного. Людота поплентав дорогою в бiк городу Києвого. На рудому току смерди городиськi верекли жито чи пшеницю. Вгледiвши здаля самотнього путця, вони покидали цiпи й заходились дивитися, приставляючи руки до брiв. Коваль кiлька разiв озирнувся на них i ввiйшов у густий лiщинник. Колишнiй роб Гатилiв, а його тесть Велко, був уже старий, мешкав на Горнчарному кутку, що починавсь од Полунiчних ворiт i попiд новою високою стiною тягся до самого повороту, де було тепер дворище старого конюшого Войслава. Тесть займався горнчарством i мав коло хижi невелику пiч. Городець його за хатою був маленький, на кiлька грядок, як i в бiльшостi киян, i Людота знайшов свою жону на вгородчику з рискалем. Вона обкопувала єдину батькову яблуньку, а найменший син Людоти Ясько ловив за роги припнуту до пакола дiдову рябу козу й намагався посмоктати її за дiйку. Тварина тяглася й трiпала рогами, але малюка не била, й вiн знову починав ловити її за вим'я. Славка перелякано втупилась у можа свого й повела до батька в горнчарню. Старий Велко сказав: - Ховайся, бо вже двiчi приходили дiдовi онуки правити тобi помсту. Людота байдуже махнув рукою й лишився ночувати в тестя. Але по других пiвнях насилу здолав перелiзти в чужi завгороди, бо Славутинi кревнi, бачивши його, коли вiн минав Рудий тiк пiд Городищем, не забарились прийти. Наступного вечора все повторилося, певно, сторожа вiльно пропускала городищан у стольницю, бо кревна мста - рiч серйозна й законна. Тодi старий горнчар Велко, дивлячись на доччинi сльози, наважився пiти до Великого князя й розповiв йому все. Гатило негайно дав Людотi гарну хижу в своєму просторому дворi й вирiшив наставити його старим ковалем. То не була вира[40] за Юрiв меч, а чесна робота, й коваль погодивсь. Але третьої ж ночi месники з'явилися знову, Людота, вiдбиваючись од них, котрогось убив, i все ще дужче вскладнилося. Тепер помста мала вiдбутися подвiйна. Гатило наказав соцькому своєї стольної дружини Воротиловi стерегти Людоту в дворi. Та чи ж довго могло так тривати?.. Нарештi Маас привiв Людоту в княжий терем. Коваль став коло дверей, мнучи в руках сиву смушеву шапку. Волосся його, теж пойняте сивиною, давно не бачило ножиць i кошлатiло круг макотера довгими баранцями. Вiн був худезний i чорний, i Гатило знав, що то не з доброго дива й не вiд доброго життя. Ся людина зробила йому стiльки, скiльки не робив нiхто, вири ж не брала, й не було надiї, що будь-коли вiзьме. Людота не погодився б i старим, ба навiть молодим ковалем сiсти в княжому дворi, коли б не його страхи за жону та найменшого сина. - Невiльний єсмь нiчого зробити месникам твоїм, Людото. Руський закон так велить... - сказав Гатило, й Людота тiльки похмуро дивився в заслюджене вiкно. Навiть не на князя, а в вiкно, та се не ображало господаря. Вiн був у боргу перед ковалем i мусив щось учинити для нього. З Людотиних постолiв збiгла додолу чорна калюжка розталого снiгу. Князь мовив: - Увечерi сiдай на мажару й їдь у Володарiв город, брата мого молодшого вiтчину. Забирай жону й отрока свого, й месники вляжуться. Людота вперше глянув на Гатила. Думка полишити рiднi краї була прикра, та лiпшого навряд чи хто здатний вигадати. - По сiмох же лiтах вертайся, коли мати-ймеш хiть. Кревна помста пiсля семи рокiв утрачала вагу, й Людота се теж знав. Переступивши з ноги на ногу й розтоптавши калюжку постолами, вiн кинув: - Поїду. Й смерком, коли над Києвим городом кружляла завiрюха й усе зцiпила студiнь, самотня мажара, поставлена вдень на полозки й запряжена парою княжих коней, у супроводi двох вершникiв стольної дружини подалася на полудень, щоб, дiставшись Родня-городу, звернути понад лiвим берегом рiчки Росi круто на захiд. У мажарi сидiло четверо - погонич i городиський коваль iз жоною та сином, а в задку лежало два мiхи з житом i пшеницею для Людотиної родини та мiх iз вiвсом для коней. Мiсяця травного Коли гайдарi прибули до Ворницi[41], городу стольного в Новому Лузi, реченому Нови Лунг, або ж Бургундiя, почали танути снiги. Король новолунгський Гунтер узяв од них увосьмеро складений пергамен, почав розмотувати зав'язку й нiяк не мiг розв'язати. - Дай сюди, - сказав середульший брат Горват-Гернот. Потому кивнув до руських гайдарiв, яких прислала їхня сестра Гримiльда: - Йдiть у столову свiтлицю, вас там нагодують. I коли гайдарi, вклонившись, вийшли, Горват сказав: - Не до вподоби менi те, що ябеду склали, мов ганчiрку, а не згорнули дудою. А де ж печать? Печатi не було. Коли Горват розплутав зав'язку, з пергамену випав золотий перстень. Король Гано пiдняв його й подивився до свiтла: - Матерi нашої перстень виджу, брате. Впiзнаєш? - Упiзнаю, - вiдповiв Горват. Вони розгорнули шкiряний аркуш. Пергамен був увесь iзмережаний чорними письменами, не схожими нi на латину, нi на грецький скоропис. Горват покликав свого ябедника, та старий розвiв руками: - Не втямлю прочитати письма сього. То суть руськi четнi рiзи. Iншого ябедника в королевому дворi не було, бо Гано мав справу тiльки з римлянами та готами, якi теж послуговувалися латиною, й король та брат його не знали, як прочитати сестриного листа. Неясна тривога зогортала Горвата, коли вiн дивився на химернi рiзки та кружальця, й вiн урештi сказав: - А може, тi гiнцi втямлять письмен руських? Вiн одразу ж послав челядника по них. Незабаром прийшов старiший - сивовусий гайдар. - Я тямлю письмен руських, - сказав вiн i заходився четати послання княгинi Гримiльди. В листi нiчого страшного не було, тiльки побажання довгих лiт життя й запросини вiдвiдати стольний город Київ, i брати впокоїлись. Король сiв на дубовiй лавицi пiд вiкном i знову зiтхнув. Горват спитав його: - Що-с намислив робити? - Не зле навiдати сестру нашу, й Огняна... - Гагнi не є в городi Києвому. Його послано в далеку землю козарську, до короля Данка. - Тодi хоч сестру. Мусимо держати руку Гатилову, бо... Торiсмунд. Iм'я нового конунга вiзiготського Торiсмунда нагадало Горватовi про те, що належить озиратися й на той бiк, i в темнiй свiтлицi запала тиша. Й вже згодом, коли роба внесла свiчку й поставила серед довгого столу, середульший брат озвався: - Ти не забув. Гано, куди смо вирядили Сiкурда? Король насупив брови. - Се колись, - вiв далi Горват, - мiг нагадати нам Сватоплук, але тепер його немає, спить на Каталаунах, у Галлiї Полунiчнiй. - I що? - не втямив король. - А те, що в усiй Київськiй землi є лиш одна людина, яка може нам нагадати се. Й та людина - сестра наша. Гано довго мовчав, тодi махнув рукою: - Рiдна сестра? - Авжеж. По довгому часi, зиркнувши, чи в дверях нiкого немає, король Гано пошепки сказав: - Дурницi. Сiкурд - одне, а ми смо инче. Ми смо їй рiднi братове. - Братове... - глузливо повторив Горват. - А й кревна мста вже вмерла... Дев'ять лiт одтодi, й нiхто не схоче проливати кров, коли минули сiм лiт. А вже дев'ять... Се якось переконало Горвата, й вiн потроху заспокоївся. Навiть спитав: - Давай попоїмо? Двоє челядникiв принесли їм вечерю просто сюди, й вони, запиваючи мiцним пивом, говорили про геть стороннi речi, мов i не було нi сестри, нi Сiкурда, нi сього послання з далекого Київ-городу. Й вже коли сидiли й мирно колупались у зубах, бо яловичина була старенька, Горват раптом ляснув себе по лобi й схопив пергамен, який лежав на рiжку столу. Вiн довго роздивлявся його до свiтла й навiть нюхав. Тодi гукнув у сiни: - Ще двi свiчi! Й коли служниця Мiлада принесла те, що вiн вимагав, i в свiтлицi стало добре видно, Горват простяг шкiряного листа братовi. Король уже давно дивився на Горвата й трохи вагливо взяв пергамен до рук. - Що то є? - Де? - У руках твоїх. - Скора, - вiдповiв Гано. - Яка? Чия скора? Король подивився на нього й присунув собi свiчник. - Мабути, вовча... - Вовча й є! - гукнув середульший брат i блимнув на дверi. Тодi пiшов причинив їх i, повернувшись до брата, сказав: - Сестра не хоче правити мсту нам. Але ж дивись... Вовча скора, а в нiй усерединi отой перстень. Нашої матерiї Перстень у вовчiй скорi, ябеда не руркою, як по всiх людях, а жужма. Вовк хоче ковтнути нас, бо то наш перстень! А ще й поперев'язувано мотузом... Коли ми приїдемо, нас позв'язують, а тодi Гатило ковтне обох. Тепер менi ясно, що хтiла ректи сими письменами сестра наша. Горват ходив по кiмнатi й чiплявся то за лави, то за стiл i люто блимав кудись на всхiд, наче Гатило мiг побачити його. - Й руськими письменами написала нам свою ябеду, щоб ми не могли прочетати. Бо то написано тiльки про людське око - Гатило сам писав, а вона вклала в скору вовчу перстень свiй! Король Гано-Гунтер був ладен погодитися з братом, та коли вранцi зустрiлись у столовiй свiтлицi, думка здавалася нiкчемною й дурною, й навiть Горват погодився з сим. Король Гано-Гунтер сказав: - Поїдемо до Києвого? Але в Горвата ще не зовсiм випарувалися вчорашнi пiдозри, й вiн завважив: - Тiльки мусимо взяти воїв добру дружину. Се була цiлком прийнятна думка. Король у супроводi великої учти важить бiльше, нiж сам-один. Навiть господар буде радий побачити свого шуряка з таким ваговитим супроводом i лагiднiше розмовлятиме з володарем но-волунгським. А поговорити Гано-Гунтер мав про що з Гатилом. Хоча б таки про того Торiсмунда... По трьох сiдмицях, коли геть зiйшла крига з Райни-рiки й снiг лишився тiльки на найвищих верхах, на протилежному, вже Гатиловому березi, Гано-Гунтер повiв дружину комонникiв у гостi до своєї сестри та могутнього зятя. Тисячу дружинникiв брати з собою вiн одмовився - то таки дурощi Горватовi, але двi сотнi взяв. У Ворницi лишився намiсником його старший син та жона Брунгiльда, й Гано їхав зi спокiйним серцем: королева триматиме ввесь двiр у залiзних рукавицях ревної готки, син же не раз виявляв себе в боях i сутичках смiливим можем. За мiсяць добре вкоченим Залозним шляхом вони дiсталися серця землi Руської - городу Києвого. Княгиня Гримiльда вже сiдмицю виряджала на високi гостроверхi вежi бiля Полудневих та Полунiчних ворiт трьох робiв, i роби, затулившись од сонця, виглядали з-за Глибочицi, де схрещувалися два давнi шляхи - Соляний i Залозний, давно сподiваних гостей. А їх не було й не було. Восьмого дня вона сама зiбралася на вежу над Полунiчними ворiтьми. Стояла довго, не вiдчуваючи втоми, лише пiдсвiдомий острах млоїв її змучене серце - бува побояться й не приїдуть. По обiдi вирiшила трохи спочити, та тiльки злiзла стрiмкою драбиною додолу, як роб Лул закричав: - Княгине-е! Їдуть! Гримiльда з завмиранням у серцi побралася знову вгору. - Осе! - гукнув Лул, показуючи рукою вдалину. Княгиня вчепилась у дубове забороло, де стояв на сторожi сутулий мiж. З-поза стрiмкої Щекавицi аж до кри