ли Великому князевi меч. Коли до перших старцiв лишалося крокiв iз двадцять, Богдан став i торкнувся вiльною рукою землi. - Ходь ближчiй, - махнув до нього маленький старчик у довгiй непiдперезанiй сорочцi. - То є Пошогод, - шепнув Богдановi Ждан. - Наш старiйший старець. Київський князь пiдiйшов i поцiлував старця в руку. Й коли випростався, побачив з-перед себе свого двоюрiдного дiда. Рогволод стояв теж у самiй сорочцi, довгiй, як i в Пошогода, лише пiдперезанiй широким червленим опоясом, з-за якого виглядало яблуко меча. Богдановi пригадалася їхня остання зустрiч отут, у сьому стольному городi, й люта сутичка, й нестямний старечий хрипiт, i вiн густо зашарiвся. - Речи вже, - промовив до Рогволода старець Пошогод i потрутив його трохи вперед. Великий князь аж сiпнувся: - Зараз. Але стояв, i дивився на браточадового сина, й мовчав. Пiсля вчорашнього сходу в душi його зажеврiла нова надiя, вiн сподiвався на гiрше, вийшло ж не зовсiм так, як побоювавсь, i тепер Рогволод подивився праворуч, де стояв його єдиний недолугий син. Єутихiй од напруження й цiкавостi роззявив рота, й у продухвину, де не було жодного зуба, висилився кiнчик язика. Й се, й невеликий бронзовий хрестик, який випав з-за пазухи п'ятдесятирiчного княжича, викликали в Рогволода погнусу до власного сина, й вiн сказав: - Нарiкаю тебе в себе мiсто. Сказав, не дивлячись на Богдана. Суворий старець Пошогод помiтив се й, узявши обох за руки, повернув їх обличчям до народу: - Речи ще. - Нарiкаю тебе в себе мiсто. - Й утретє речи! - Нарiкаю тебе в себе мiстої - вже сердито мовив Рогволод. - А тепер клянися. Великий князь люто зиркнув на впертого старця, рвучко витяг меча й поцiлував його бiля вруччя. - Й на землi клянися, - врочистим голосом проказав старець. Рогволод завпирався: - Єсмь Великий князь, i на мечi клялися мiй брат i мiй отець Велiмир! - Забув єси, - не пiдвищуючи голосу, мовив Пошогод. - Землi ще нiхто не переступав. То є наша мати. Клянися. Рогволод спересердя буркнув, але таки нахилився, взяв з-пiд нiг, бiля самих поробошень, малесеньку грудочку землi й поклав собi в рот. I доки жував землю й доки ковтав її, сiпаючи гострим борлаком на шиї, злий вогник в очах його блякнув i блякнув; Рогволод помiтно згорблювався й нижчав, i те всi бачили й удоволено зашепталися, бо князь перед усiма клявся найстрашнiшою клятвою, переступити яку ще нiхто не наважувавсь. I коли нарештi проковтнув клейку чорну кашу, натовпом розляглося полегшене зiтхання. Великий князь i собi вiдiтхнув, неначе та грудочка зняла з нього всю напругу, й пекучi думки, й вагання. - Тепер ти, - звернувся Пошогод до Богдана Гатила. - Речи: "Покладу голову за Руську україну, й за Сiврську, й за Деревську, й за Луганську". Богдан сказав: - Покладу! - Й за Руську україну, - нагадав Пошогод. - I за Руську україну, - повторив київський князь. - I за Сiврську. - Й за Сiврську. Й за Деревську. - Й за Деревську, й за Луганську, - мовив Богдан. - Речи: "Й хай скарає мене Бог, i Перун своїми стрiлами пронозить, i хай Морана ввiрве менi життє, коли переступлю клятву сю". Речи. - Нехай покарає мене Бог Соварог, i Перун молоннями своїми пронозить, i Морана втне менi життє, якщо переступлю сю клятву. - "Й мене, й чада мої". Речи. - Й мене, й чада мої, - проказав низьким гучним голосом київський князь, i по всьому тiлi йому виступив мороз. Перед очима постало чорняве й синьооке личечко меншого сина, не обох синiв, а чомусь тiльки меншого, Юрка, й князь навiть не задумався про потаємну причину сього. - Тепер на мечi клянися. Богдан поклявся на мечi, так само, як те зробив незадовго перед тим Рогволод. А тодi, перш нiж старiйший старець городу стольного Пошогод устиг нагадати йому, вiн узяв з долу грудочку сухої землi, висмикнув з неї ниточку цупкого корiнця, що заплутавсь у грудочцi, й поклав у рот. - Їж, - сказав старець, коли Богдан уже жував, жував i думав про те, що вiд сьогоднi його життя пiшло зовсiм iншою стегою, й зовсiм iншим буде й свiт, i люди, й думки його та подуми, й вiн сам, хоч усе нiби лишатиметься таким, як було досi, до сiєї митi, коли вiн стояв перед вiчем i в усiх на очах їв рiдну землю. Богдан болiсно ковтав суху потерть, що облiпила йому ввесь рот, i зуби, й язик, i горло, ковтав, i всi, повипинавши в'язи, дивилися йому в рот, а коли врештi ковтнув i лизнув губи, пересохлi й спраглi, сухим чорним язиком, усе вiче закричало, неголосно й недружно: - Слава! Сла-сла-слав-в-ва-а!.. Й Богдановi вдруге за сьогоднiшнiй ранок продерло спину морозом. Од сiєї митi вiн ставав Великим князем, таким, як його дiд, i його прадiд. I як Рогволод. Се, останнє, трохи зняло з Богдана врочитостi, й немовби якийсь черв'ячок заворушився в його серцi. В ЛIТО 431-е Була паки смута велiя й у царi-городi Константиновому, й в Олександрiї єюпетськiй, i в Сiрiї, й в iнших землях грецьких. Ставленець Несторiя-патрiарха Дорофiй проголосив у церквi анафему всiм тим, хто рече на дiву Марiю Богородиця, i сказав: - Речiть Христородиця! Й сполчилися всi супротиву Несторiя-патрiарха - й Пульхерiя, й Хрисафiй, i Кирило, архiєпископ олександрiйський, якому скорявся ввесь Єюпет, i давав Кирило хабарi велiї, називаючи їх благословенням. I прилучилися до котори тiєї чернцi многi, й люд простий, i мiсяця червня в сьомий день мусив скликати iмператор Теодосiй собор Третiй вселенський, i Несторiя вiддано анафемi, хоч на боцi його стояв сам iмператор. Але Несторiй зiбрав своїх сторонцiв окремо й одлучив Кирила вiд церкви. Тодi Кирило вирядив потайного сла до городу царського Константинополя, й повстав народ проти Несторiя та свого iмператора. Й найшов голод великий на Константинополь, бо не слав Єюпет хлiба свого морем, i паки повстали городяни, й кидали камiння в iмператора Теодосiя Другого. Й мусив iмператор зламати волю свою, й заточити Несторiя в Єюпет, i вiддати його, й книги його, й сторонцiв його анафемi, й оголосити несторiанство єрессю. Й тiльки Сiрiя не зреклася Несторiя, й було гонiння велике, й утiкали несторiани в Персiю, й Монголiю, й Китай, i сiяли там смуту супротиву царя-городу Константинового. В ЛIТО 432-е Явся Великий князь Рогволод по дань у готи, явся вдруге, й удали готи дань, i просили замир'я готи всхiднi, й учинив ряд Великий князь iз їхнiми князями Ардариком, i Видимиром, i Велiмиром, i Тодомиром. У те ж лiто мiсяця костричника знялися сiрби луганськi з Лугiв, i повiв їх жупан Сватоплук. I гнався їм услiд Рогволод, i не здогнав. I заратилися лужани, й сiча була велика, й знову не змiг воротити їх Рогволод. В ЛIТО 433-е мiсяця листопада, в останнiй день За всi три з гаком лiта нiчого сутнього не змiнилося в життi Богдана Гатила. Вiн, як i ранiше, лишавсь у своєму Києвому городi; Рогволод жив i не думав про смерть, i сидiв на великокняжому столi, мабуть, ще мiцнiше й упевненiше, нiж до того вiча, раз ходив з дружиною можiв на сакiв, двiчi на готiв аж у далекi землi понад холодним Полунiчним морем i завше вертався з даниною й полоном. Ходив сам, неначе поряд, у Києвому городi й не було спiввладця. Всi країни якось корилися йому, й хоч кожен знав, що то не Рогволодова в тiм заслуга, проте великокняжi справи йшли на добре. Й тiльки Богдановi було вiдомо, що все те до часу, що кожен князь, i кожен велiй, та навiть малий болярин стереже свого проса й за першої ж нагоди покаже Витичеву спину. Й добре, коли тiльки спину, а не меч i сулицю. До городу Києвого з'їздилися гостi-гречники з усiх країн i сходилися всi чутки. Частина лужан, яких кiлька рокiв тому прилучив i засмирив Богдан, подалися за Вислу й ще далi, до великої рiчки Райни, що несе каламутнi хвилi в Полунiчне море. Казали, нiби готи прийняли їх i приголубили й коли то справдi так, належало стерегтися готiв: плем'я хитре, злопам'ятне й здатне на будь-який пiдступ. Але Рогволода те найменш непокоїло, й Богдан, один тiльки раз повiдомивши старого про свої побоювання, бiльше не втручався, бо Великий князь мовив тодi: - Доки-м на столi, паси свої свинi в своєму городi. Так переказував Борислав, якого Богдан ганяв тодi до стольного Витичева. Тепер Богдан майже нiколи не сидiв удома - ходив на влови чи сам, з малою дружиною, чи з Бориславом та Вишатою, ходив у близькi й далекi землi й затримувався в лiсах по кiлька тижнiв. Вiн полював на великого звiра, на якого можна було йти з ножем або сулицею, й оскiльки такий звiр попiд Києвим городом не ходив, доводилося йти за ним у вiдлеглi краї. В перший день передостаннього мiсяця року Богдан вирушив на лося в дiброви аж пiд Чорнобилем, тодi було ще тепло, бабине лiто затрималось, а вертався, коли землю скували раптовi морози й упав глибокий снiг: був останнiй день листопада. Вертався Богдан додому лiвим берегом i був незвикле сам: одного можа вдарив лось, iнший занедужав на рiзачку, а третiй лишився в селi за Десною доглядати їх. На високiй горi вже виднiли засiки городу Києвого й стрiмкий чорний дах княжого терема. Й десь коло болярської вiтчини Дарницi вiн замислився: як же перебратись на той бiк? Рiчку скувало раннiм льодом, та чи витримає лiд коня з комонником? Сiрий яблукатий жеребець був обвiшаний ловецьким добром: i з лiвого, й з правого боку Богдан припасував до сiдла шiсть сирих i важезних лосячих шкур - здобуток мiсячного блукання. Що робити? Переправи вже не було, плоти й човни давно мерзли на тому березi Днiпра. Морозяний вiтер протинав до кiсток, ноги в не дуже сухих поробошнях коцюбли, й Богдан потяг коня за правий повiд. Сiрий потрюхикав униз до берега, та на самому березi став. Комонник пiдострожив його. Жеребець нахилився, понюхав чисту вiд снiгу смужку криги й дуже несмiливо копнув її копитом. Лiд витримав, i комонник смикнув повiд. У цьому мiсцi Днiпро загинав своє рiчище навколо Трухань-коси, щоб навпроти Берестового лiсу, з'єднавшись iз повноводою Почайною, пливти вже попiд самими кручами високого правого берега. Богдан увесь час посмикував за повiддя, бо кiнь, позбивавши пiдкови в лiсах, ступав надто несмiливо. - Пiшов! Пiшов! - заохотив князь, й усе було добре, та десь на кидок сулицi вiд берега кiнь раптом став i позадкував. Щось могло настрахати його - але що? Богдан подивився назад, i, крiм верболозу та далеких стрiх Дарницi, нiчого не побачив. - Ти пощо? - сказав вiн коневi й знову пiдохотив його вперед, але жеребець стояв i сторожко нюшив чисто виметену кригу пiд ногами. - Пiшов! - притис Богдан його шипами острогiв. Кiнь тоскно заiржав, тодi став дибки й затанцював на слизькому. В сей час почувся лункий трiск, а далi ще й ще, лiд увiгнувся, не проломивсь, а таки поволi ввiгнувся, й князь одчув, як осiдає разом iз конем. I тiльки встиг вивiльнити зi стремен одну ногу, як лiд провалився, й вiн iз конем пiшов пiд воду. Блискавка майнула в головi, що мусить вивiльнити зi стременi другу ногу, бо iнакше кiнець. Та стремено зiслизло йому на гомiлку, мало не до самого колiна, й застряло в товстих сукняних навоях. Борсаючись у крижанiй водi разом iз конем i задихаючись, Богдан силкувавсь випручати ногу. Думка працювала чiтко й точно. Вiн уп'явся коневi в бiк обома ногами й, перекидаючись разом iз ним, нап'яв стремено руками. Размокла сириця витяглася й слизла. Вiн уп'явсь iще раз - i таки перервав її й з останнiх сил виборсався на поверхню. З хвилину чи менше тiльки дихав i не мiг надихатися, тодi почав гребти. Коли б у сю мить вiн мiг думати, то страшенно здивувався б, як се вода й досi не затягла його пiд кригу, але тут, певно, причиною був кiнь, який кришив її й головою, й ногами, й тепер Богдан, голосно сапаючи, грiб руками за конем, бо й кiнь, звiльнившись од вершника, теж виринув. Кiнь вирячував налитi кров'ю очi, й Богдан знав, що то сiрому смерть прийшла, та не мiг зарадити нi йому, нi собi. Його збило вламком льоду й мало не понесло, коли б не вхопивсь рукою за край цiлої криги. Вода несла, пальцi коцюбли вiд холоду й сприсали, й Богдан ухопився за гострий край i другою рукою. Се рятувало якось його, та чи надовго? Вiн не мiг тепер гребти. Кiнь теж, допливши до краю проламини, сперся на рубець крижини головою, й рудувато-чорна вода поступово тягла його пiд кригу. Ще мить або двi - й усе, бо кiнська голова розпачливо пнулась угору, круп же майже повнiстю затягло. Богдан одвернувся, щоб не бачити смертi свого улюбленого товарища, й сю мить Богдановi хлюпнуло холодною водою просто в обличчя. - Держися!.. Ще не розумiючи нiчого, Богдан цапнув рукою по водi й ухопився за тверде, мов дерев'яне, змiйовисько линви й почав тягти його до себе однiєю рукою, коли ж натяг, загрiб у той бiк, звiдки вилася линва. - Держись!.. Не греби - держись!.. На кризi мiж берегом i провалиною стояла простоволоса людина в гунi й тягла цупку линву на себе. Богдан доплив до коня, кинув йому зашморг на задерту голову, що вже по самi вуха була в водi. Мотуз нап'явсь, але той, на льоду, не мiг тягти обох разом: i людину, й коня. Вiн крикнув: - Берися сам! Богдан тримавсь правою рукою, лiвою ж грiб i линву з конячої голови не скидав. Жеребець, вiдчувши допомогу, заборсавсь iз останнiх сил - i таки витяг себе з-пiд крижини. Богдан вiдчував, як м'язи дубiють, але, пiдтягтись на мiцно напнутiй линвi, таки вилiз на крижину й заходився ламати її вагою власного тiла. Ламав i пiдтягався далi, й кiнь, обвiшаний сирими скорами й оружжям, плив за ним. Скiльки часу минуло - Богдан не знав i не думав про се, й коли вiдчув пiд ногами пiсок, не мав нi сили, нi бажання рухатися далi. - Ху!.. - сказав хлопець у кожусi - то був молодий отрок, худорлявий i чорнобривий. Богдан тупо глянув на свого рятiвника, тодi повернув голову до коня. Коневi очi були з пристуленими повiками, й ся його несилiсть i приреченiсть вивела комонника зi стану смертельної втоми. Вiн раптом трiпнув головою й усiм тiлом, трiпнув не по-людському, а так, як роблять конi або собаки, обтрушуючи з себе воду, й спитав хлопця: - Хто єси? - Адамiс, - вiдповiв хлопчина. - Роб? Отрок згiдливо кивнув головою. - Грек. А ти сiдай, княже, верхи, сiдай, сiдай! Богдан важко сiв на коня. - Ось! - хлопець скинув свою теплу баранячу гуню й метнув князевi на мокру як хлющ одiж. - А я так, я бiгти-йму. Вiн швиденько змотав линву на руку й потяг коня за собою. Але кiнь i не зрушив, стояв, знесилено повiсивши голову додолу. Тодi Адамiс розмахнувся линвою й уперiщив його по мокрому крупi. Кiнь ступив кiлька крокiв i знову став. Адамiс почав лупцювати його щосили, й тварина потрохи вийшла з оцiпенiння, закивала головою й побiгла пiдтюпцем. Хлопець не вiдставав i, коли кiнь уповiльнював ходу, знову бив його линвою по крупi й по ногах: - Iо!.. Iо!.. Богдана тiпало, й вiн ледве тримався в слизькому сiдлi й нiчого не питав, отрок же гнав коня навпростець луками, й гнав, напевно ж, до Дарницi... Київський князь пролежав у сьому малесенькому городищi два тижнi - пiсля крижаної купелi в нього почалась пропасниця. Коли ж могутня плоть узяла гору над хворобою, Богдан просидiв ще тиждень, не маючи змоги повернутися додому. Дарницький малий болярин Судко доглядав свого зверхника мов рiдного сина, хоча батьком i не годився Богдановi, бо був усього рокiв на десять старший. У красну болярську свiтлицю, куди поклали хворого, тричi на день уносили залiзну жарiвню, повну червоного дубового вугiлля, й се було необхiдно його простудженим легеням. Коли ж Днiпро закувсь i вiдкрилася санна путь, Богдан попрощавсь iз Судком. А вже коло ганку спитав: - Де твiй роб? - Котрий? - здивувався болярин. Богдан вiдповiв просто: - Той. I Судко зрозумiв, про кого йдеться. - Адамiс? А де ж є? В стайнi або десь у клiтi чи в оборах. - Скiльки вiна дав єси за нього? - Скiльки? - Болярина така цiкавiсть починала дивувати, й вiн о всяк випадок накинув цiну: - Десять гривен. - Пощо так дорого? - Бо грек! - не розгубився Судко. - Скiльки лiт сидить у твоєму домi? - Та скiльки? - зам'явся той. - Молодий ще... Богдан махнув рукою, тодi вклонився господаревi за звичаєм i пiшов до саней i до можiв, що приїхали по нього з городу Києвого. Того ж таки вечора вiн прислав нарочитим тивуном у Дарницю десять нових блискучих гривен. - За того роба, що вирятував нашого князя, - сказав тивун Маас. - За грека? - потяг був Судко, та зрештою схаменувся й махнув рукою: продешевив, хоч мiг злупити з київського князя й бiльше, та вже коли Гатило сказав, то так i буде. - Забирай, - мовив вiн тивуновi. - Зараз гукну. Пiзно ввечерi привiз тивун Адамiса до княжого двору й повiдомив про се Богдана. Незабаром юний роб стояв у порозi й м'яв шапку в руках. Одягнений був не в тiй баранячiй гунi, в якiй запам'ятав його князь на березi Днiпра, а в подертiй сiрячинi. Скупий болярин навiть на гуню хлопцеву завидiв. - Одiж маєш? - спитав Богдан. Адамiс поторкав себе за поли: - Маю. - Maace! - гукнув князь, одчинивши дверi. Тивун прийшов. - Дай йому гуню добру. - Дам, - вiдповiв циганкуватий Маас, теж колишнiй роб, i зник за дверима. В нарiжнiй свiтлицi панувала тиша, аж доки Маас повернувся з новою гунею, жовтою, як молоде дубове лико, потороченою червленими лиштвами. - Се хай вiд мене буде, що-с мене порятував. Адамiс уклонився й узяв одежину. - Тепер iди собi. - Куди? - вихопилося в хлопця. - Куди хiть маєш. Адамiс, од натури балакучий, пожартував: - Якби на мою хiть, то подався би-м додому, в греки. - Вiльний єси, - повторив князь. - Вiльний єси йти, куди маєш хiть. Хоч i в греки. Молодий роб стояв i мовчки дивився на нього своїми великими чорними очима, не вiривши в те, що бачив i що сам чув, аж се почало дратувати князя. Вiн раптом запитав: - Хреста маєш? - Кого? - не второпав Адамiс. - Хреста, речу, за пазухою носиш? Адамiс мовчки витяг з-пiд горлянки товсту сирову нитку, на якiй блиснув чималий золотий хрестик. - Пощо питаєш, княже? - Питаю, та й годi... Грек так i стояв, тримаючи в руцi знак своєї вiри, й тiльки коли в сiнях рипнули дверi й зачулися важкi кроки кованого черев'я, вiн укинув хрестик за пазуху, зиркнув назад i проказав тихим голосом: - Хай спасе тебе дiва Марiя, княже. - Га? - здивовано перепитав Богдан. Адамiс пiдiйшов, i князь не встиг i спам'ятатися, як хлопець поцiлував йому колючi поробошнi - спершу один, а тодi й другий. Богдан гидливо вiдступив назад, i в сю мить одчинилися дверi, й до свiтлицi ввiйшов луганський князь Годой. У нього були червонi щоки й червоний нiс, певно, вiд їзди на морозi, вiн спершу потер долонi, тодi торкнувся правицею пiдлоги. Кивнувши в бiк Адамiса, який i досi стояв навколiшки, поспитав: Що то є за отрок? Богдан посмiхнувся й по хвилi сказав: - Речи тому отроковi, що чоломкати поробошнi не до лиця є. - Чого се маю рiкти йому? - здивувався Годой. - Речи сам, коли спiткав єси таку нагоду. - Вiн твоєї вiри, - засмiявся Богдан. - Погомони. - Хто єси? - спитав Адамiса Годой. - Грек? - Грек. - То встань, коли-с грек. На сiй землi ноги не чоломкають. - Вiн - князь, - устаючи, завважив Адамiс i, помулявшись трохи, вийшов, тримаючи нову гуню пiд пахвою. Коли ж дверi по ньому зачинилися, Годой сказав: - Пощо так, княже Богдане? Як я приходжу в гостi, ти мислиш про вiру нашу? - Грецьку, - нагадав Богдан, а тодi ще й поправився: - Юдейську. - Пощо є так? - не звернувши уваги на ту шпильку, повторив Годой. - Не вiдаю. - То й я не вiдаю, але на те виходить... А чи не є то знак? - Чи не маєш хотi, княже Годечане, за мою душу собi святого заробити? Годой пильно подивився на Богдана, не второпавши, чи той жартує, чи каже без посмiху. - Пощо ж мовчиш? Годой сказав: - Ти-с Великий князь витичiвський. - Єсмь князь київський. У Витичевi сидить брат мого дiда. - Чув єси, що рече отрок той? - Чув єсмь, - одповiв Богдан. - Я-м опростив його. За опрощення можна чоломкати й поробошнi. - А ти б чоломкав? - Я? - здивувався Богдан. - Я єсмь князь. - Вiдаю, - замислено проказав Годой. - Отрок сей те саме рiк. - То й що? - Князь є вiд бога, Богдане. Ти єси Великий князь i маєш те чути. Богдан пройшовся свiтлицею туди й назад i знову став коло замороженого вiконця. - Був єси в греках, княже, маєш вiдати. - Русини - то не греки. Годой зневажливо засмiявся: - Дай русинам бога - й вони стануть такими самими. Й скажуть тобi: "Князь - вiд бога". Київський володар пiдiйшов до столу й линув у кухоль меду зi дзбанчика. В нього був добрий настрiй, i розмова якось мовби стороною обминала його. - Того не буде, Годою. Того не схочуть нi русини, нi сiври, нi деревляни. Й твої косаки - такоже. Якщо князь - вiд бога (вашого юдейського бога), то боговi - боже, а кесаревi - кесареве. Я-м не забув ще грецької науки, як видиш. Боговi многого не треба, зате кесаревi дай i димнину, й душнину, й вiд бортiв десятину, й од рала мiру пшеницi... - Дивно менi слухати тебе, княже. Речеш, як той смерд. - Русини того не захочуть. - Як вiдаєш? - Вiдаю. За се старцi в мого прадiда Велiмира меч Юрiв забрали. Лiпше ото випий меду та пiдемо вечеряти. Зодкуду прийшов єси? Годой не вiдповiв. Богдан, сьорбаючи пiнястий мед, думав про Людоту-ковальчука. Пiшов би Людота отак за київським князем, коли б той правив з нього й подушне, й димне, й десяту вiвцю, й десятий мiх жита? Пiшов би, як у ту зиму, полчитися проти степовикiв? Тодi йому згадалося, як тому сiм лiт вiн опростив i Людоту, й його молоду жону Славку, свою обiльну челядницю, робу, - й насмiшкувато зiтхнув. Через сiм лiт усе повторюється, як i в тiй товстезнiй книзi, що її колись Годой умисне забув у сьому теремi. Людота їв землю, а грек Адамiс чоломкався з князевими свинячими поробошнями. А що дужче приницює людину: те чи се? - Христос ваш рече: кесаревi - кесареве. Якщо єси роб кесаревi - то вiд бога й не роптай. Робом умреш, а на тiм свiтi всi роби божi. Таки роби! I тут - i там. Русини такого бога не захочуть, Годоє. Вони ще довго мовчали, й тiльки коли свiчка догорiла й почала трiщати, Богдан пiдвiвся з-за столу й кинув гостевi: - Забув єси в мене книгу свою, Годечане. Забереш? Вона в краснiй свiтлицi лежить. Годой скоса позирив на господаря й вiдповiв: - А чи не забув єси ти, що я не тямлю по-грецькому? - Й без видимого зв'язку спитав про зовсiм iнше: - Можiв же терплять? Богдан зiтхнув. Можiв смерди таки терплять - по одному в оселищi. Терплять - i за те їм хвала. Що б мав робити князь, аби-но смерди вiдмовилися годувати й можiв? - То є вiд мого прадiда Велiмира, - сказав Богдан, коли вони переходили з нарiжної до красної свiтлицi. - Вiдаю. - Мечем вiно те заплатив. А на бiльше руський смерд не пiде. Один мiж на цiле село - то ще нехай... - Кесаревi - кесареве? - засмiявся в темрявi Годой. - Пек його вiдає. Може, й кесаревi, - сказав Богдан, i справдi не знаючи, що то: грецька втiха чи, може, данина юдейським богам. - Пек його вiдає, - повторив вiн i дав собi слово бiльше про те не думати, принаймнi сьогоднi. В ЛIТО 434-е мiсяця березоля в 15 день Три сини княгинi Ясновиди та загиблого роденського князя Вогняна - Гано, Горват й Огнян - їхали густим сосновим лiсом у повному зоружiннi. Гано довершував своє двадцяте лiто, брати ж його були кожен двома лiтами молодший один вiд одного. Старший прокладав дорогу крiзь част i завали, вслiд йому правував коня наймолодший, Огнян, а середульший, Горват, одставав на пiвпоприща вiд братiв. Коли їхнi конi зникали за деревами та буревалом, Горват перегукувався з ними. Поряд iз Горватом їхав верхи ще один юнак. Вiн був сином лужицького жупана, давно зiгнаного з вiтчини готами, звався Сiкуром i мав стiльки ж рокiв, як i Горват. У бору було видно, крiзь верховiття свiтило сонце, й тхнуло грибами, якимось їдким зiллям i гнилим деревом. Трава ще не встигла повитикатись, але в настояному на живицi повiтрi вже витала весна. - Гано-о-о!.. Де сте?.. Переднiх не стало помiтно, й Горват приклав долонi до вуст i знову гукнув: - Гано-о!.. - Ту смо-о... - почулось у вiдповiдь зовсiм близько, й Горват пiдострожив коня. - Як мислиш, Сiкуре, коли сонце стане тако - приїдемо? Сiкур стенув плечима. - Гано лiпше вiдає. Вiн ходив у тотi краї. - Будемо, будемо, - сам себе запевнив Горват. Незабаром лiс почав рiдшати, й четверо хлопцiв почулися вiльнiше. Горват iз Сiкуром наздогнали переднiх. Гано стояв, зiп'явшись у стременах, i вдивлявсь у бiк призахiднього сонця. На обрiї синiв iнший лiс, не можна було тiльки розiбрати, чи то теж бiр, чи дiброва, чи, може, букач. - Тамо єсть, - показав на синю смужку лiсу Гано. - Доскочимо, чи ставати тут на нiч? - Доскочимо! - впевнено вiдповiв середульший брат Горват, його напарник Сiкур байдуже мугикнув, наймолодший же, Огнян, до уваги не брався: отрок стає мунжом тiльки по вiсiмнадцятому лiтi. - Ано! - смикнув свого воронця Гано, й усi четверо побралися вскач до синьої смуги далекого лiсу. Першим знову їхав Гано, по ньому на гнiдiй кобилицi мчав Огнян, а далi, не вiдстаючи, йшли парою однакових чалих коней Горват i Сiкур. Лiс то зникав за пагорбами, то знову виринав перед очима, щоразу ближче й ближче. Й коли вони доскакали пiд першi дерева взлiсся, почало смеркатись. - Не треба до лясу, - почав благати шiстнадцятилiтнiй Огнян. Рештi хлопiв теж ставало моторошно вiд однiєї думки про нiчний таємничий лiс у чужiй землi, й вони охоче пристали на його благання. - Страшишся? - зверхньо всмiхнувся Гано до наймолодшого брата й помисливе махнув рукою. - Hex буде по-твому. Вони стриножили потомлених коней i пустили пастися, тодi розiклали багаття й почали парити в'ялену лосятину. Нiч виходила з близької дiброви й щохвилi дужче сповивала їх темною плащаницею. Пiсля вечерi вони напоїли коней у мiлкому каламутному струмочку й, не поставивши варти, позагорталися в сiрячиння й поснули. Було тихо й зоряно, поблизу спокiйно форкали скакуни. Вiд жарiнi пригаслого вогнища струмувало приємне тепло, й се заколисало виснажених важкою путтю хлопцiв. Тут була вже земля графа Заградського, до якої вони їхали майже тиждень, отже, тепер могли вiдпочити й набратися сил. Ся пригода заполонила Гана вже давно - ще з минулої осенi. Вiдтодi вiн не мав собi нi дня спокою й тiльки думав про сю далеку землю. Мiсяця снiжня вiн навiть пiдбив одного товариша з'їздити сюди, та подорож ся виявилася невдалою - може, кумири не хотiли пустити Гана в землю графа, а може, так було вречено йому, але вже за сiєю самою дiбровою товариша роздер ведмiдь, i Гано мусив повертатися додому, бо то був поганий знак. А Гано тепер мусив зважати на все... Пiвтора лiта тому Гано зазнав неабиякого вдару. Вiн разом iз лужицькими пересельцями спробував ще раз посiсти давно засидженi руськi городи, але Великий князь витичiвський Рогволод завдав лужанам поразки. Лужани вже зарiкалися не чiпати нi землi Руськi, нi Сiврськi, нi Деревськi, та переступили клятву, й се впало їм же на голови. Недобитi валки лужичiв довго блукали мiж Вислою й Одрою, хтось осiдав у ляхах, дехто пiшов з покорою до того ж таки Рогволода, а найбiльша частина, боячись мести, подалася пiд руку готiв. Серед сих останнiх був i Гано зi своїми молодшими братами. Вiзiготський конунг Теодорiк дав лужанам-утiкачам смужку землi, й за те вони мусили стерегти його границю. Велося лужанам на тiй землi не дуже добре, готськi графи їх утискали, примучували до своєї вiри й збирали всiлякi побори: й для себе, й для конунга, й для святої церкви, хоч лужани й далi вiрили не юдейським кумирам готiв, а своїм власним. Вони повставали проти графiв, тодi графи вбивали їхнiх жупанiв i самi перебирали владу над лужанами. Так велося, й нiхто з пересельцiв не бачив виходу - куди податись. Дехто починав говорити, що, мовляв, було б ще тодi, в давнi роки, не пiддаватися готськiй навалi й боронити вiтчинну землю, та то були порожнi балачки, бо минуло багато часу, готськi графи, й маркграфи, й герцоги вже мiцно сидiли на завойованих землях, i вибити їх такими нужденними силами не можна було. Саме тодi й почув Гано про графа Заградського та його доньку Брунгiльду. Заїжджi гостi розповiдали, що в графа iнших дiтей нема й вiн буцiмто пообiцяв разом iз рукою доньки вiддати майбутньому зятевi й свою волость. Але свавiльна Брунгiльда висунула батьковi й свою умову: вона погодиться стати жоною того графа, який переможе її в поєдинку на коп'ях; i чи то вона була така дужа й управна, чи молодi графи виявлялися надто слабкими й недосвiдченими, проте Брунгiльда, як розповiдали, й досi лишалася дiвкою, хоч їй минало вже двадцяте лiто. Перша спроба Ганова закiнчилась невдало. Вiн повернувся додому сам, без товариша, та цiлу зиму вправлявсь у поєдинках копiєм й тепер їхав схрестити оружжя з таємничою Брунгiльдою. Вона навiть снилася йому останнiм часом, i сон повторювався вже третю нiч. Гано безлiч разiв сходивсь у герцi з Брунгiльдою, й щоразу вона втiкала, маючи на вiтрi довгими русявими косами. Спершу Гана непокоїв сей сон, але вiн розповiв його iншим, i Горват, подумавши, сказав: - Утiкає - значить, боїться тебе. То єсть добра полiчба. Й Гано врештi переконався, що знак i справдi гарний. Поснiдавши й осiдлавши конi, хлопцi рушили дiбровою навпростець i незабаром надибали вкочену дорогу. Вона вела саме в той бiк, куди вказував i Гано, й молодi комонники пiдострожили. - Ан-но!.. Ано!.. За якусь годину дiброва кiнчилася, й перед очима розляглась похвильована горбами долина. За вузенькою рiчечкою чорнiв чималий двiр, а може, невелике селище. Оточене було високим гостроколом iз мiцними ворiтьми, за гостроколом виднiлося кiлька довгих будiвель, критих соломою й дранню. - Се й єсть? - трохи розчаровано спитав у найстаршого брата Огнян, i Гано вагливо проказав: - Мабути, се... Инчих тут городiв не виджу. Мабути, тото й єсть Заград їхнiй. Вiн уколов свого воронька острогами й погнав униз, до незнайомого чорного селища, й решта сипонула вслiд йому. Стали тiльки коло замкнених ворiт. Гано приступив ближче й грюкнув у дубовi колоди ратищем сулицi. Нiхто не обзивався. Вiн загрюкав ще дужче - й знову нiякого згуку. Тодi пiд'їхали всi четверо й почали гамселити в ворота сулицями. Нарештi над заборолом гостроколу з'явилася кучмата руда голова й спитала готською мовою: - Кого там принесла нечиста? З-помiж усiх чотирьох прибульцiв тiльки Горват умiв трохи по-готському. Вiн одповiв рудоголовому: - Князь лужицький Гано з братами! Вiдчиняй! Приїхали смо сватати графову доньку! Над заборолом почувся зневажливий регiт: - Де вiн є, той ваш князь? - Я єсмь! - випнувся Гано, коли Горват переклав йому тi слова. - Вiдчиняй! - Ти - князь? Та Брунгiльда тебе ратищем iз сiдла виб'є! - Вiдчиняй! - утратив терпець Горват. - Вiдчиняй, а тодi побачимо! Руда Голова зник, i настала тиша, й скiльки гукали хлопцi, нiхто бiльше не вiдповiдав. Тодi несподiвано ворота рипнули й вiдчинились. Руда Голова, тримаючи сулицю, пропустив їх усередину. Двiр виявився бiльшим, нiж думали хлопцi, з усiх бокiв стояли довгi присадкуватi будiвлi, й не можна було розiбрати, де клiть, i де стайня, й де хором. Руда Голова йшов попереду, й вони їхали за ним, вивчаючи незвичне для їхнього ока городищечко. Найдужче бентежило те, що в дворi не видно було жодної людини. Та вони помилилися. За ними пильно стежили десятки цiкавих очей, стежили в прочиненi дверi, визирали з-поза хлiвiв i клiтей, пантрували крiзь вузенькi щiлини вiконечок. Коли гостi завели до показаної їм стайнi коней i вийшли звiдти, людей був уже повний двiр. - Ото там, мабути, й княжна їхня, - кивнув старшому братовi Горват на купку дiвчат у довжелезних, по самi п'яти спiдницях i в сорочках iз бухлатими рукавами. Гано спробував однайти серед них Брунгiльду, та всi вони були вбранi в однакове й мерехтiли в очах. Руда Голова йшов i йшов, i, коли привiв гостей до якоїсь хижi, яка, певно, була теремом, дiвчата розступилися й пропустили їх у дверi. - Сюди, - буркнув рудоголовий, i всi четверо ввiйшли з сiней у свiтлицю з низеньким одвiрком. Свiтлиця тяглася через усю хату, довга й темна, денне свiтло насилу продиралося крiзь вищiлини вiконечок, i Гано потер очi долонею, щоб якось призвичаїтися до тих присмеркiв, що заповивали помешкання. Й коли глянув удруге, помiтив у кутку, пiд причiлковою стiною, носатого сивого старця в довгiй овечiй милотi. Гано до землi вклонився старцевi й попхнув уперед Горвата. - Хто єсте? - прорипiв дiдуган, i Горват вiдповiв йому своєю коверканою готською мовою. Говорив довго й плутано, перелiчуючи всi достойнi й усi примарнi багатства князя Гана, й старий граф теж вихваляв i себе, й свою доньку, її перемоги над молодими графичами та герцоговичами й мовби геть забув, чого ради прийшли сi четверо юнакiв. Лише коли Горват нагадав йому: - Прибули смо сватати доньку твою. Граф одказав: - Завтра. Й бiльше не обзивався. Хлопи помулялися ще трохи, тодi Горват сягнув рукою дощатої неструганої пiдлоги, решта зробила те саме, й вони зачовгали до виходу. Певно, Руда Голова щось повiдомив людям, бо всi загомонiли й тiсним колом оточили сватiвникiв, а дiви, й дiвки, й дiвчата голосно й зневажливо реготали. Гано косував на них лихим оком. Котра ж Брунгiльда, котра Брунгiльда? Та дiви були звичайнi собi дiви, як i скрiзь, в усiх землях, може, тiльки рудiшi за iнших, i серед них не було якоїсь особливої, котра б вирiзнялася чи то зростом, чи ж чимось iншим, i Гано поступово заспокоївсь. Їх поселили в сусiднiй хижi, ще темнiшiй i похмурiшiй за першу, тут попiд стiнами тяглися довгi важкi ослони, мiж ними височiв дубовий стiл, який займав майже всю свiтлицю, в кутку на потемнiлих колодах висiв помащений у бiле пiвсаженний хрест, а пiд ним блимало тьмяним полум'ячком горiльце. - Хрест! - показав пальцем Огнян, а середульший брат пояснив йому: - Всi готи - хрестатi. - Не всi, - заперечив Сiкур. - Видiв єсмь i нехрестатих. Гано лише мовчав - йому належало мовчати й думати, й не тiльки через те, що був найстарший, а й тому, що взавтра мала вирiшитися його доля. Та той хрест на чорнiй стiнi й його збентежив, i вiн почав пригадувати: був такий знак юдейського кумира в графовiй свiтлицi чи не було. Але пам'ять малювала в уявi лише сиву постать у кутку й нiчого бiльше. - Тут i спати-ймемо? - запитав Огнян, але йому нiхто не вiдповiв. Як на думку старших, вони б волiли переночувати десь у полi чи навiть у лiсi, се похмуре городище гнiтило їх, але коли вже впiймались, то мусять покладатися на своїх кумирiв i терпiти до ранку. В обiд їм принесли до темної свiтлицi печеного твердого м'яса, певно, волячого, й по дерев'яному дзбанчику гiркого пива. На вечерю було те саме, хлопцi попоїли, тодi наважилися вийти до своїх коней. Конi, всi четверо вкупi, сумирно хрупали сiно. Горват знайшов якогось конюха й попросив для коней вiвса, та конюх буркнув: - Завтра. - Й нiчого на те не можна було сказати. Завтра - то й завтра, коли прийшов у гостi, будь радий i з того, що дають, i не проси понад мiру. Хлопцi повернулися до своєї хижi. Там уже горiла груба соснова скалка й освiтлювала помешкання жовтим кiптявим язиком. Скалку було встромлено навкiс у зумисне для того провiрчену дiрочку в стiнi, й ся стiна, й шмат пiдлоги коло неї були яскравi й незвичнi проти всiєї темної хати. - Лягаймо? - спитав Огнян. Але Гано пiшов у куток, де лежали їхнi речi, й сказав: - Оружжя... Оружжя й справдi належало передивитися й перевiрити, особливо його, Ганове. Вони полягали спати на голих ослонах лише тодi, як догорiла боровиця. Збудив їх той-таки рудочубий. Вiн пiдiйшов i кожного поштрикав ратищем сулицi. - Ей! Ауф! Лужичi похапалися й заблимали на гота, не тямлячи, чого вiд них хочуть. Першим очумався Гано - й вiдразу пригадав, що йому снилось. А снилося знову те саме. - Вчетверте-м гнав тоту Брунгiльду, - стурбовано мовив по хвилi вiн, коли Руда Голова нарештi вийшов. - Що то є за ирокоба така? К добру чи ко злу лiчити? - К добру, к добру єсть! - поквапливо запевнив старшого брата середульший, а Сiкур пошкрiб закуйовджену вiд спання потилицю й тiльки проказав: - Учетверте... На його думку, к добру було б тiльки тодi, коли б Гано гнався за нею тричi, але вiн не хотiв урочити товаришевi й змовчав. Незабаром Руда Голова принiс холодної вареної волятини й по дзбанику пива. Горват зiтхнув, подивившись на снiданок: - Сi люди, мабути, не потрафлять нiчого инчого - одне й те саме... Але взявся натягати цупке м'ясиво i запивав гiркотою з клепчастого дзбанка. Гано мовчав, у нього неприємно смоктало попiд ложечкою, й вiн знав, що то не вiд голоду - їсти зовсiм не хотiлось, але мусив братися й собi до холодної варенини, щоб хоч ноги в стременах не тремтiли зi слабостi. У вiконця, затягненi непрозорою плiвкою рожевих кабанячих мiхурiв, линула говiрка. Там стримано розмовляли, й Гано був певен, що балакають не про щось iнше, а про наступний герць їхньої Брунгiльди з нiкому не вiдомим вандальським княжичем. Вiн зiтхнув i тайкома поглянув на хлопцiв. Брати стурбовано дивилися на нього, Сiкур же вдавав, нiби його нiщо не обходить, окрiм холодної волятини. Яка ж хоч вона, та графова донька?.. Оборужившись, вони вийшли й подалися до стаєнь. Руда Голова пояснив, що коней уже нагодовано й напоєно, й навiть допомiг Огняновi сiдлати. Що сталося з похмурим готом - було важко сказати, але, певне, щось та сталось, проте Гано не мав коли думати про се. - Де зратимося? - спитав вiн у середнього брата, який уже встиг кудись iзбiгати й повернутись. - У двiрцi-таки? - На лузi! - збуджено мовив Горват. По тому, ледве стримуючи хвилювання, додав: - Бери готський шолом. - Видiв-си її? - схаменувся старший брат. Горват бадьористо заторохтiв: - Стоїть, стоїть у сiнях. Бери, тобi речу, готський шолом! Сiкур полiз у припасований до Гайового сiдла шкiряний мiх i дiстав звiдти важкий чорний шолом iз широчезним заборолом. Гано скинув з голови руський i натяг сей. Тепер межи круглим козирком i заборолом виднiли тiльки його синi вiчi. Вiн поправив на грудях цупку шкiряну луску рiзницi, взяв сулицю й руський червлений щит i вийшов, зi стайнi. Молодший брат вiв йому вороного коня, вiддавши повiд свого Сiкуровi. Гано хвацьке вихопився в сiдло й пiдняв воронця дибки - просто так, для смiливостi, щоб розiгрiтись. Усi графовi челядники й домочадцi зирили тепер тiльки на нього, й се вже було щось. Коло ворiт стояла на бiлому жеребцi Брунгiльда, тримаючи в правицi довге ратище, а в шуйцi - зелений щит. Обличчя її ховалося пiд заборолом, i Гано, пiд'їхавши, спробував розгледiти його в щiлину. Звiдти блиснули на нього допитливi й холоднi очi. Яка ж хоч вона є, яка вона є, подумав Гано, та в сей час вiд стаєнь привели гнiдого спокiйного коня й коло ганку всадили на нього графа. Старий пiд'їхав i махнув рукою. Всi посунули з ворiт у поле. Попереду, незручно горблячись, виступав граф, за ним, стремено в стремено, Брунгiльда з охочим до її руки або коп'я. Гано косував у бiк дiвчини, вона робила те саме. Коли ще низьке весняне сонце сяйнуло їй у вiчi, Гановi здалося, що повiки в Брунгiльди зневажливо примруженi. Його взяло на шал, вiн би зараз охоче зострожив свого вороного, та попереду виступав граф, i доводилося стримуватись. У лузi бiля рiчечки граф став i показав Гановi рукою: їдь туди. Гано смикнув повiддя й погнав у бiк недалекого лiсу. Брати з Сiкуром теж незабаром прискакали. - Де вона єсть? - поспитав Гано, бо дiвчини на бiлому жеребцi коло графа не було. - В тамтому гайку, - вiдповiв Горват. - Маєте розганятись i сходитись коло дiдугана. Так вiн мовить. Гано придивився. Мiж деревами напроти забiлiв кiнь. Отже, коло рiчечки. Хлопець поправив щит на лiвому лiктi, поважив довге товсте коп'є й став чекат