Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------

   Нiхто бiльшої любови не мав над ту, як
   хто власне життя покладе за друзiв своїх.
   НОВИЙ ЗАПОВIТ, Євангелiя вiд св. Iоанна,
   г. 15, 13

   "Хлопцi ж бо то хлопцi,
   як соколи!.."
   З стрiлецької пiснi

   I

   Снилось, що землю їв на вулицi рiдного мiста... Вирiзав тiєї землi  двi
плитi з стiл завширшки й з чверть завтовшки... Потiм  побачив,  що  це  не
просто земля, а торф, з чорними i бiлими шарами, на смак як  вафля  пiсна,
нi, трохи  смачнiша.  А  потiм  нiс  тi  брили  пiд  пахвою.  Згодом  вони
обернулися в оберемок лепехи, що гостро пахла троєцькими святами  й  сагою
луговою... На вулицi дерева якiсь височеннi  та  волохатi,  чорно-зеленого
кольору, темнi такi та ряснi, широколистi,- осики й дуби. А листя  на  них
немов повирiзуване з бляхи, тяжке, нерухоме. А один дуб мав  листя  дубове
вперемiшку з  осиковим...  Вiд  дерев  тих  могутнiх  i  страшних  подихає
древнiстю, апокалiптичнiстю, тишею грозовою. Вони  стоять,  млiючи,  немов
перед очiкуваними громами другого пришестя... Замiсть  хат  i  парканiв  -
руїни. А на руїнах тих вже хтось будується  наново...  Життя  пробивається
крiзь жах, жорству i попiл, бентежне й вже злякане...
   Потiм все якось змiнилося. Та сама вулиця, але вигляд зовсiм iнший. Все
нiби ожило, затрепетало. Ожуги дерев клубочаться синюватим чадом, млiють i
трiскають, опаленi вогнями. Опалове небо. Пилюка з сажею й димом  затемнює
сонце, й воно виглядає  крiзь  опалову  мряку  жовтогарячим  покотьолом...
Стовбури дерев розщепленi гарматними  набоями  та  авiабомбами...  Двiр  з
розбитою бiлокорою тополею й лапатим кленом, листя якого вкрите пилюкою  й
"потом"... Хата з забитими вiконницями. Пiд хатою при стiнi стоїть стiл, а
на столi лежить юна-юна жiнка, убита...  Вона  щойно  убита,  ще  кров  не
засохла на розбитих скронях i  на  опуклих  оголених  грудях,  виступає  з
соскiв i стiкає помалу-помалу великими масними  краплями.  До  тих  грудей
прикладене рожеве немовлятко, теж убите, воно  обхопило  обома  рученятами
грудину її нiби  спить...  теж  забризкане  кров'ю.  Обоє  як  живi,  нiби
сплять,смерть була безсила спотворити зовсiм божеську  красу  цiєї  земної
Мадонни й цього дитяти... Люди ходять навшпиньки. Невiдомо чого бояться  -
чи смерти на столi, чи смерти, що десь лiтає  вгорi  в  опаловому  небi...
Придивився й раптом упiзнав - це ж Ата! I - з малим дитям!  Чому  з  малим
дитям?!.
   Ридаючи, йшов десь пустирищами, нiс свiй  божевiльний  розпач  руїнами,
щоб нiхто не бачив... Раптом  удар  через  пiврозбитий  паркан  чимось  по
головi - це ударив хтось рiдний i страшно закляв знайомим  голосом  -  очi
заслiпила кров, багато калиново-червоної,  пiнистої  кровi  на  одежi,  на
руках, якими затуляв мiсце удару... Голос кляв, вiддаляючись, чийсь рiдний
голос... В серцi пiднялася буря не то пекучого гнiву, не то пекучих  слiз,
тяжких слiз вiдчаю i розгубленостi,  i  гiркого  жалю,  i  образи,-  хотiв
раптом закричати щось навздогiн тому голосовi,  щось  несамовите,  щось  з
самої глибини розчавленого серця... I проснувся.

   З  опритомненням  погас  рух,  умер  вiдчай,  i  вмерла  думка.   Лежав
обважнiлий, тупий, байдужий, як брила. Навколо темрява, мовби смола,- така
чорна й така їдуча. Темрява рухлива,  неначе  та  розтоплена  смола  тече,
гойдається, сходить  випарами...  Задушливий  сморiд  диму  й  пiроксилiну
заливає все - уривки снiв, безголосий крик, порухи душi, все  йде  гарячою
хвилею,  палить  обличчя,  чадить...  Здається,  щось  десь  горить.  Десь
близько. Але байдуже. Нехай. Обезволiле  тiло,  розбите  утомою  й  болем,
палене пекельним вогнем зсередини, зовсiм не реагує на мляву думку про те,
що десь щось горить. Нехай горить. Нехай. Нехай  увесь  свiт  горить.  Так
йому й треба. На мiзок настирливо навалюється  непереможний  тягар  утоми,
все  той  самий  тягар  утоми  й  тупого  запаморочення,  йому  не   можна
протистояти, i душа, утiкаючи вiд того тягаря, знову поринає в сон, утiкає
в якийсь iнший свiт - в маячiння.
   Сон приходить, муркочучи, лагiдний, рiдний, нiжний сон - як визволення.
Чад i сморiд, утома й бiль лишаються самi по собi, а душа  сама  по  собi.
Тепер її охопило iнше почуття - хвилююче почуття радости, вiдроджене  десь
з глибини, нiкому не висловлюване, але таке, що колись  було.  Воно  було.
Почуття радости, що витискає сльози  зворушення.  Лише  те  почуття  тепер
приправлене гiркотою й iронiєю...
   От вони машерують. А навколо - квiти... квiти... квiти...
   Сонячний  Львiв.  Величезнi  юрбища.  Люди  на  бальконах  i  в  вiкнах
будинкiв. Рiднi й нерiднi,  близькi  й  далекi,  але  все  свої  -  Друзi,
товаришi, матерi, батьки, сестри... Безлiч їх! А  вони  -  вiйсько,  щойно
нарекрутоване, юне, сповнене надiй, сповнене жадоби небувалого подвигу  за
них, за всiх  отих,  що  обсипають  квiтами"  мерехтять  до  них  сльозами
радости, обсипають благословеннями.  Квiти...  квiти...  квiти...  Веремiя
квiтiв. Квiти летять з усiх бокiв i падають,  падають,  як  весняний  дощ,
перетканий веселкою. А разом з ними - теж немов квiти -  дiвочi  усмiхненi
обличчя, пломенiючi очi, очi, очi - безлiч їх, вони  товпляться  обабiч...
I, збiльшуючи мерехкотняву водоспаду квiтiв,  мають,  немов  би  пелюстки,
руки, безлiч пiднесених рук мають привiтно...  А  крiзь  той  дощ  квiтiв,
крiзь ту мерехкотяву  рук  машерують  вони.  Це  вони  машерують  вулицями
гордого, древнього й славного українського мiста, що  до  болю,  до  крику
прагне знову волi й блеску... Воно про те снило у всi тяжкi години плачу й
горя всенародного, протягом десятилiть,  столiть,  з  давен-давен,  в  час
масових шибениць, мордiв i розстрiлiв, в час найбiльшого вiдчаю...  I  ось
неначе вдарив десь сонячний  промiнь  i  позолотив  надiєю  темнi  мури  й
жалоби... I це тому стiльки урочистостей, стiльки мерехтiння очей, стiльки
наївного шалу. Це тому мешканцi цього древнього, змученого мiста закидають
їх квiтами. Квiтами надiй, квiтами воскреслих сподiвань,  квiтами  вiри  у
чудо...
   Це не сон. Це - спогад.
   Їхня дивiзiя  машерує  вулицями  Львова.  Майбутня  дивiзiя,  майбутнiй
пострах  ворога,  майбутнiй  носiй  немеркнучої  слави,  зародок   великих
героїчних  армiй...  А  поки  що  дивiзiя  буйної  молодости.   Вишикувана
по-вiйськовому, молодiсть пружно вiдбиває крок.
   Це все молодь, зелен-зеленiсiнька, цвiт землi галицької й  негалицької,
цвiт землi української... Мiж тiєю молоддю є зовсiм майже дiти,  i  в  них
тремтять уста вiд хвилювання... А на них сиплеться  дощ  пелюсткiв,  немов
благословення  матерi,  що  отут  десь   стоїть   заплакана,   згорьована,
осамiтнена, але виряджає дiтей на великий подвиг...
   I тредеще серце вiд зворушення.
   Це його Батькiвщина! Її тепло вiн вiдчував всiм своїм єством, назустрiч
тому тепловi вiн випивав свої молодечi груди пружно i юно...
   Вони виходять на головну площу. В  сонячнiм  сяйвi  вдаряє  оркестра...
Барабан так гагахнув, що в вухах луснули перетинки й задзвенiли...
   Проклятий барабан!.. Сон не добiг того мiсця, як то на  трибунi  стояв,
приймаючи параду,  "губернатор"  Вехтер,  полковник  Бiзанц,  а  бiля  них
низький панок в окулярах, в поштивiй позi - не перед нарадою, нi, а  перед
"губернатором" Вехтером, i такi ж поштивi  перед  тим  Вехтером  ще  деякi
панки,  стовпи  мiста  Львова  й  усiєї  землi  славного   Данила,   князя
Галицького...
   Скинувся вiд шаленого струсу. Схопився й сiв. Проклятий барабан!..
   То не барабан. Згори сиплеться щось на голову, а повiтря ще двигтить  i
рухається у всi боки вiд вибуху, що тiль-тiль стався. Несе вогнем i чадом.
В  темрявi  десь  з  диму  пробивається  полум'я,  як  пелюстки  казкової,
вогненної квiтки папоротi... Земля гойдається, як чардак корабля...  Це  ж
його хата горить, його пристановище, розщеплене бомбою чи гарматнем.
   Зорiєнтувавшись нарештi, як тiльки мiг, швидко звiвся. Поранена  голова
(ще вчора, а може, й хтозна-коли вже поранена)  розсiдається  вiд  болю  й
гарячки. Де ж товаришi? Тут же були товаришi! Товаришi нещастя!  Вони  тут
перепочивали разом, цiлою групою в цiй покинутiй, в цiй єдинiй уцiлiлiй на
цiлу околицю хатi. В українськiй хатi, в єдинiй, мабуть, уцiлiлiй на увесь
свiт українськiй хатi! Де ж всi?

   Порожнеча. Дим. Задуха.
   Його покинули.
   Бач, його скинули з рахунку. Мабуть, уважали, що вiн  доходить  вже,  i
залишили конати на соломi. Це думка вiдзначила автоматично,  але  не  було
жалю. Який же тут може бути жаль? I до кого жаль? I що значить жаль?  Вони
не були якоюсь спаяною частиною чи групою, чи вiддiлом, i навiть  не  були
близькими товаришами,-  вони  були  випадково  зiгнатою  гураганом  купкою
листу, обiрваного  з  рiжних  дерев.  Листу  поторощевого,  пошматованого,
пожмаканого, виваляного в болотi, в брудi, в кровi. Гураган  дмухнув  -  i
лист покотився далi, погнав несамовито, хто куди потрапив, наослiп. А  вiн
зачепився, але й його от подув гурагану зриває знову, вiддирає вiд  землi,
щоб котити далi, такого ас поторощеного й пожмаканого, зшарпаного.

   З темряви, з буро-сивої димової iмли почувся стогiн а чи хрип.

   О, хтось є!
   - Галло!..
   Мовчанка. Заточуючись, ступнув туди. Думав, що то далеко, але  зразу  ж
тицьнувся в уламок стiни, в купу брухту. А бiля того брухту лежить ще один
такий, як i вiн. Власне,  рештки  такого...  При  вiдсвiтах  не  так  тiєї
вогненної квiтки-папоротi, як  невiдомо  чого,  побачив  людину,  перебиту
навпiл,- половина з головою лежить перед ним, половина трохи далi.  Голова
пускав ротом кривавi, чорнi бульби й  дивиться  вгору  викоченими  бiлками
очей... Це видно так чiтко-чiтко.

   По обличчю трiпотить, немов павутиння, трiпотить, завмираючи, корч,  то
життя утiкає швиденько, вириваючись з пошматованих решток... Це  ж  звiдси
було чути стогiн i хрип. Це ж вiн зiтхнув востаннє.
   В рештках людини Петро впiзнав юнака, що його  товаришi  принесли  були
разом на руках в цю хату, бо вiн був тяжко поранений в  живiт,  i  поклали
отут на долiвцi. Смерть удруге знайшла його тут...
   Петро дивився на рештки товариша, одягненого так, як i вiн, в  блакитну
одежу, i поволi до нього прокрадався страх,- вiн дивувався, чого  це  йому
так добре видно обличчя й всi деталi цих решток. Так  нiби  хтось  зумисне
освiтив їх йому якимось таємничим, потойбiчним свiтлом, щоб вiн бачив, щоб
вiн роздивився й запам'ятав усе до дрiбниць та й щоб знав, яка  доля,  яка
перспектива чекає й його. Це ж є й його доля! I  це  грiзне  попередження!
Тiльки ж навiщо йому зайвi попередження! Скiльки можна? Було їх  багато  i
тепер вже вони нi до чого при його повнiм презирствi до смерти. А  обличчя
застигло, павутинка життя, тонка i тремтлива, злетiла геть,  щезла-Постояв
хвилинку над застиглим обличчям. Потiм опустився на колiна, закрив  мертвi
очi, вiдсунув  пасемко  русявого  чуба  з  юнакового  чола  i  -  нагнувся
низько-низько та й поцiлував те пасемко... Вiн зробив це машинально.  Нiби
з рiдним батьком прощався,- йому здалося, що оце їх тiльки двоє лишилося в
усьому свiтi  й  вже  один  з  них  мертвий...  Поцiлувавши,  некваплячись
звiвся... Обличчя заворушилося - по  ньому  пiшли  свiтлянi  блiки.  Петро
пiдвiв голову вгору й зрозумiв нарештi, що то за мiстика  й  звiдки  вона:
стеля й цiлий рiг хати винесенi геть недавнiм вибухом, i  там,  у  чорному
небi, стоїть слiпуче "паникадило" - гроно освiтлюваних ракет на  парашутi.
"Паникадило" помаленьку пливе й обертається, зношене рухом  повiтря.  Десь
гуготить земля й стоїть море клекоту...
   Петро постояв ще якусь мить над товаришем. Потiм поправив  ганчiр'я  на
своїй головi, намотане й зашкарубле,  вернувся  на  мiсце,  знайшов  свого
панцерфавста й "МПi", подумав... Хотiв панцерфавста лишити,  але  в  мiзку
гостро зринув мотив, чому саме вiн взяв його - до "МПi"  забракло  набоїв,
лишилося всього з пiв-"магазина",  тодi  вiн  прихватив  панцерфавста,  бо
збирався дорого продавати своє життя. Вiн не з  тих,  що  йдуть  назустрiч
загибелi з голими руками, пасивнi й безбороннi. Вiн з  тих,  що  їх  надiя
грiє й живить аж до останньої iскри, тому вiн не збирався складати  зброї,
не збирався здаватися живцем. I вiн не мiг здатися живцем, скласти зброю -
до таких, як вiн, ворог не має милосердя. Вiн  теж  не  має  милосердя  до
ворога. Все в порядку.
   Подумавши хвилинку, звалив панцерфавста на плече й ступнув у  проломину
стiни. Похитуючись, вийшов а диму й чаду в дику, громохку нiч.

II


   Слiпуче "паникадило" пливе над землею в  чорному  морi  ночi.  Пливе  й
роняє пелюстки, й тягне тонюнькi  смужки  диму,  як  серпантину.  I  всюди
вогненнi пелюстки. Цiла веремiя. Нiби  продовження  того  феєричного  сну,
тiєї паради у Львовi, в древньому i  славному  мiстi,  сонцем  осяяному  й
громом литавр озвученому, лише вамiсть литавр тут гуркiт землетрусу з усiх
країв - на пiвнiч i на пiвдень, на захiд i на схiд...
   Пройшовши кiлька крокiв, Петро зупинився, не знаючи куди  йти.  Занадто
багато вогню всюди i  занадто  багато  темряви,  яку  й  пекельний  вогонь
перемогти не може, i  занадто  багато  грому  -  грiм  двигтить  суцiльним
кiльцем, в якому немає жодного просмику.

   Куди йти?
   Вiн зупинився на пагорбi, над крутим схилом. Таке вiдчуття, що  це  вiн
стоїть на високiй горi. За  спиною  горить  хата  (власне,  не  горить,  а
чадить),   вимальовуючись   розвернутими   й   розметаними   кроквами   та
розчахнутими стiнами на тлi далекої заграви,- єдина хата, що лишилася була
вiд якогось села,  збомбленого  й  спаленого  ранiше,  а  тепер  її  ворог
спробував пiдпалити, щоб правила за орiєнтир для артилерiї, так либонь. За
пагорбом десь далеко рвуться набої тяжких гармат, пролiтаючи з виттям  над
головою. А попереду, й праворуч, i лiворуч, а  також  у  небi  понад  усiм
невидимим  обрiєм  море  вогню,  рухливого,  грайливого,  нiби  спепiяльно
влаштована пишна, святкова  iлюмiнацiя  -  з  феєрверками,  з  квiтами,  з
барабанами...

   Вгорi пливе "паникадило",  а  ген  унизу  хвилюються  череди  вогненних
язикiв, там мандрує по землi полум'я. Незчисленнi язики пiдлизують морок i
бiжать, як хвильки морського прибою. То горить  земля,  збита  "катюшами".
Язики  полум'я  гойдаються  i  йдуть  розстрiльнями,  нiби  то  гойдаються
вогненнi пилки, покладенi зубцями вгору, а чи росте й гойдається вогненний
комиш...
   Праворуч, позначаючи обрiй, порскають iскрами вогненнi  острiвки  -  то
горять селища, а мiж тими острiвками то там, то там, раз по раз спалахують
вогненнi i ейзери - то б'ють туди гармати й падають бомби. А мiж усiм  тим
простягаються в небо разки  вогненного  намиста  -  то  вогненнi  стежечки
трасуючих куль, що шукають в непрогляднiм, чорнiм  океанi  неба  прокляту,
живу, рухливу мiшень, шукають летючу смерть. Часом в тiм мiсцi  на  землi,
звiдки виходить  вогненна  стежечка,  вибухає  гейзер  вогню,  тодi  разок
намиста уривається, щезає, але на його мiсце з'являється враз багато нових
в iнших мiсцях...
   А  попереду,  ген-ген  в  чорнiм  безмежжi,   з-за   невидимого   обрiю
пiдiймається й мерехкотить  велетенський  вогненний  водограй:  тонюсiнькi
струменi вогню порскають з усiх бокiв безперервно  й  безугавно,  згинають
параболi, схрещуються в усiх напрямках, творять вогнянi арки, а з них цiле
густе мереживо... То десь над Бродами трiюмфуючий ворог з тисяч  автоматiв
i рушниць борознить небо безлiччю трасуючих, свiтляних  куль.  I  безлiччю
ракет. Звукiв не чути, бо дуже далеко, лише видно мовчазний вогненний шал.
Це найгрiзнiша частина обрiю, бо найтаємничiша, бо мовчазна. Отака вогняна
пантомiма. Пантомiма трiюмфу ворога, що не знає нi жалю, нi пощади. Куди ж
iти?
   Втома пригинає тiло до землi, але треба б кудись iти. Куди ж iти?

   Ззаду, за пагорбом, рвуться гарматнi стрiльна, пролiтаючи  над  головою
цiлими чередами, вилетiвши десь з невiдомої точки, не  то  справа,  не  то
злiва. Груповi розриви сколихують землю. А ще далi за тими розривами  чути
далекий клекiт моторiв - то ревище й скрегiт танкiв, сталевих всетолочащих
бронтозаврiв, що десь там безугавно сунуться табунами... А може,  то  десь
переформовуються моторизованi частини... Чиї? Звичайно, "його", бо "наших"
чорт має взагалi...

   I всюди стоїть такий клекiт. Вiн заповнює усi iнтервали межи  вибухами,
межи глухими рекетами грому. Разом  з  ними  вiн  творить  звуковi  обрiї,
зiйшовся велетенським колом, i те коло таке щiльне, що  не  вичувається  в
ньому жадної пустоти, жадної прогалини, якою би можна  було  вийти.  Єдина
звукова пустота там, де цвiте водограй трасуючих куль i ракет над Бродами.
Там, на сходi.

   Петро кладе  на  землю  панцерфавста  й  сiдає  сам  поруч,  апатичний,
байдужий, охоплений фаталiстичним настроєм  вiд  усього  й  вiд  безмежної
утоми та гарячки. Намацує флягу при  боцi,  випиває  з  неї  рештки  води,
теплої, нудної, i так сидить.

   "Паникадило" в небi погасло, i вiд того темрява раптом згусла, а в  нiй
заграви  пожеж,  далекi  череди  язикiв  полум'я  з   горючої,   запаленої
"катюшами" землi, спалахи  вибухiв  та  мерехтiння  трасуючих  куль  стали
яскравiшi, творячи велетенське  вогненне  коло.  Дiяметр  його  -  десятки
кiлометрiв.
   Всерединi те коло тепер залите густою темрявою, димом, мрякою. Де-не-де
в темрявi раптом зрине лускiтнява автоматiв, i знову тихо.
   Ба, це  ж  там  всерединi  вся  їхня  дивiзiя...  i  увесь  тринадцятий
корпус!..  -  думка  зринула,  як  порада,  як  потiха.  I  справдi  -  це
заспокоїло. Вiн тут не сам! О, вiн тут не  сам!  Тут  десь  їх  дванадцять
тисяч...  Приречених...  Так,  дванадцять  тисяч  самих  тiльки  тих,   що
машерували Львовом так недавно, обкидуванi  квiтами,молодих  i  зелених...
Таких, що ще й пороху не нюхали... Тепер вони замкненi в цьому  вогненному
перстенi. А ще ж скiльки iнших!...
   Вiд цього стає легше. В гуртi все легше. Вiн поривається йти  туди,  до
гурту, шукати їх. Шукати! Там вони. Всi! До своїх. Але...
   А може, там вже нiкого й немає? Може, всi щезли, зникли,  вилетiли,  як
камфора, а увесь той простiр  заповнив  ворог,  i  то  вiн  там  причаївся
грiзно, а з усiєї дивiзiї, з усього корпусу лишився вiн тiльки сам у цьому
перстенi.

   Нашорошившись, Петро слухає якийсь час. Але потiм нашорошенiсть слабне,
вертається апатiя. Петро шукає, на що би спертися  спиною  й  так  сидiти.
Треба  дочекатися  ранку.  Вже,  мабуть,  не  далеко.   Але   темрява   не
розходиться, а ще бiльше гусне. Боже, з якою ж мукою повзе час. Де ж  вiн,
той ранок!.. Збоку в темрявi нiби бовванiє якийсь пеньок чи  стовп.  Петро
пiдсувається,- так, це пеньок  розщепленого  дерева,-  вiв  спирається  на
нього спиною й так сидить, дивлячись у темряву просто себе.  Гарматнi  над
головою перестали вити. Стало нiби тихiше.
   Нiч тепла, аж душна, липнева.
   Петро сидить i чекає, чекає, слухав дзвiн у вухах,-  то  бiжить  час  i
ритм його вiдбиває пульс у скронях..,  В  темрявi  пролiтають  повз  нього
яскравi вогненнi цяточки - це свiтлячки (чи "святоiванiвськi хробачки", як
кажуть у цих мiсцях), це значить, тут близько  лiс  чи  сад,  але  Петровi
здається, що тi вогненнi цяточки вiдiрвалися вiд того проклятого  водограю
над Бродами i замчали аж сюди.

   Петро заплющує очi. I з  надзвичайною  яскравiстю,  помимо  його  волi,
зринаючи з глибини позасвiдомостi, з найдальших  куткiв  мiзку,  проходить
перед гарячковим внутрiшнiм його зором, немовби на екранi, все, що сталося
за такий короткий, але такий несамовитий подiями час...

III


   Парада у Львовi - то було давно, здається, вже тисячу рокiв. Потiм була
тяжка проза, тяжкi солдатськi буднi... Власне -  потiм  був  Ромцьо,  його
товариш, юний i веселий його друг Роман Пелех з  Дрогобича,-  непереможний
оптимiст. Всi його називали Ромцьом, лише вiн один  називав  Романом.  Цей
юнак заступав тодi для Петра все, вiн був як прапор, що трепетав  бентежно
й життєрадiсно на понурому, хмарному тлi, пориваючись  в  синє  небо,  яке
безперечно було, напевно десь за  тими  олив'яними  тяжкими  хмарами.  Вiн
затуляв собою прикру дiйснiсть для Петра...  В  тяжкiй  прозi  солдатських
буднiв  вишкiльної  каторги  Нойгаммера,  Оснабрюка,  Бенешова,  де   вони
побували разом, в мряцi моральної депресiї вiд приниження, нудьги й тяжкої
зневiри. Роман горiв як радiсна свiчка  надiї  й  безмежної  вiри  в  їхнє
велике, героїчне призначення, ради якого можна терпiти все. Все терпiти, i
навiть приниження, навiть образливе, гiрке становище "унтерменша".  Аж  не
вiрилося, який великий заряд життьового оптимiзму, шаленої вiтальної сили,
кришталево чистої вiри в свою правду й полум'яної любови до  покривдженого
народу свого було закладено в цю людину, в цю майже дитину, в цього  юного
романтика з  блакитними  очима,  що  одяг  страшну  вiйськову  унiформу  з
вiдзнаками "СС",  сталевий  тяжкий  шолом  i  мусiв  цiлi  днi  гупати  на
полiгонах солдатськими чобiтками. Тi кованi чоботи натирали на  його  юних
ногах мозолi й водянi пухирi, так  само,  як  i  вся  солдатчина  натирала
болючi пухирi на його юнiй душi, так само,  як  натирала  пухирi  на  душi
тяжка й ганебна доля "унтерменша"... Але вiн терпiв. Вiн промiнився надiєю
й радiстю. Наперекiр всьому. Навiть тодi, коли  вже  всiм  було  ясно,  що
перспектива,  яка  їх  чекає,  дуже  й  дуже  кепська.  Вiйна  увiйшла   в
найжорстокiшу фазу, для них не витворюється  жадної  сприятливої  ситуацiї
для виконання  iсторичної  мiсiї,  навпаки,  ставало  ясно,  що  та  вiйна
немилосердно змеле десь їх на порох, i пропадуть вони нi за понюх  табаки,
щезнуть десь отак, мiж iншим, i нiхто навiть не знатиме, де їхнi костi.  I
головне - пропадуть вони за чужi iнтереси, хоч як вони за тi чужi iнтереси
не мали й не мають охоти воювати, хоч яку вони  плекали  й  плекають  мрiю
боротися за iнтереси свої, власнi. I головне - той чи тi, за чиї  iнтереси
їх  буде  змелено  на  порох,  трактують  їх  як  бидло,  як  худобу,   як
"унтерменшiв". Постiйно й незмiнно. їхнi iнтереси розходяться,  й  про  це
вибранцi прекрасно знають. Вони напевно про це  знають,  бо  це  ясно  без
роз'яснень, бо це закономiрнiсть, бо так завжди  було.  I  тому  вони  без
пояснень брутальнi, твердi, без жадних сентиментiв,- бо вони стремлять  до
своєї мети: наївнi розрахунки цих "хлопцiв",  як  вони  вже  навчилися  їх
називати, пiдпорядкувати собi. I тому вони їх так нещадно муштрують.  Вони
готують  усiх  їх,  отаких  блакитнооких  Ромцiв,   на   гарматне   м'ясо,
"унтерменшiвське" м'ясо, i тiльки... З усвiдомленням  цього  не  одному  з
них, з тих "хлопцiв", гiрко було на серцi й на душi. Гiрко було  й  за  тi
паради, за тi квiти, що ними їх обкидувано, виряджаючи на цей "подвиг", за
тi помахи рук, якими їх благословляли матерi, за тi "повiтрянi" поцiлунки,
якими їх дiвчата нагороджували як лицарiв... Нащо вже  Петро  був  твердої
вдачi й завжди, зробивши якесь рiшення, якусь обравши мету,  йшов  до  неї
через усi  труднощi  й  не  зневiрявся,  але  тут  i  вiн  посiрiв  душею.
Усвiдомлення трагiзму їхнього  становища,  усвiдомлення  якоїсь  загальної
великої помилки душило його, але ще бiльше душило усвiдомлення  безвихiддя
їхнього взагалi, безвихiддя не тiльки  їх,  а  взагалi.  I  на  тлi  цього
великого безвихiддя їхня трагедiя - це не помилка. Це не їхня помилка!  Це
вислiд безвихiддя. Вислiд трагiчного безвихiддя!..
   В такiй ситуацiї, при такому  моральному  станi  юний  Ромцьо,  рядовий
стрiлець, а пiзнiше зв'язковий з сотнi зв'язку, приходив увечорi до  Петра
в гостi, сiдав на лiжко, скидав запиленого шолома, витирав спiтнiле чоло й
посмiхався. Вiн приходив, як брат до брата, напевно  вiдчуваючи,  що  його
поява, сяйво його очей неодмiнно приносять щастя й радiсть.  I  це  так  i
було. Вiдбувши тяжкий i довгий день муштри i чергову порцiю  моральної  (а
часом i  фiзичної,  у  виглядi  ляпаса  чи  штурхана)  зневаги  вiд  свого
начальника, нiмецького капрала, вiн посмiхався! I говорив замрiяно:
   - Ну-ну, нiчого... Знаменито, дiдько  його  бери!  -  i  далi  викладав
енергiйно, з глибоким переконанням все ту ж, хоч кожен раз на  новий  лад,
свою мрiю:

   "Нiчого. Терпи, козаче! Але  нехай-но  Ромцьо  скiнчить  вишкiл!..  Але
нехай-но тисячi нас скiнчать вишкiл! Але  нехай-но  Ромцьо  i  тисячi  нас
навчаться володiти технiкою!.. Тодi ми побачимо, хто з нас "унтерменш"!"
   I вiн розвивав свої думки, розгортав широку картину, радiсну,  героїчну
перспективу, про яку думали й тi, що обкидали  їх  квiтами,  i  за  яку  й
обкидали їх квiтами їхнi брати  й  сестри,  батьки  й  матерi...  Це  цiла
оптимiстична концепцiя. Поки вони - тисячi їх - вишколюються, оволодiвають
наймодернiшою технiкою, беручи  її  хоч  i  з  рук  ворога,  тим  часом  в
жорстокому ходi вiйни, в  останньому  корчi  напруження  всiх  сил  обидва
вороги впадуть знесиленi й вичерпанi, впившись один одному в горлянку... I
ось тут тодi  вийдуть  вони  -  юнi,  свiжi,  сталево  зорганiзованi  й  з
дисциплiнованi, i розгорнуться  на  всю  силу  -  дивiзiя  розгорнеться  в
корпуси, корпуси в армiї... Вони пройдуть по  землi  трiюмфальним  маршем,
вони докiнчать справу: i слiд заскородять по обох ворогах i  принесуть  на
вiстрi меча свободу своєму народовi та й поставлять  той  меч  на  сторожi
тiєї свободи, на вiки вiчнi.
   Намалювавши таку картину, пломенiючи своїми  очима  i  всiм  надхненним
лицем, Роман, рядовий стрiлець, зiтхав з готовнiстю на всi жертви:
   "За це варто терпiти,  навiть  коли  проклятий  той  ковбасник  б'є  по
щелепах. Нехай б'є, вже недовго".
   Пiсля таких вiзит Петровi було легко i радiсно на душi. Те, що  говорив
Роман,- це ж, власне, те, що думав i вiн завжди тут i перед цим. I це  те,
що думали й всi. Це ж, власне, та пружина, що рухала  всiма,  привiвши  їх
сюди. Це думки й настрої всiх. Тiльки в  одних  вони  починали  пригасати,
заливанi тяжкими буднями й отрутою зневiри, i бiльшим життьовим  досвiдом,
i життьовою утомою, з якої завжди родиться скепсис.
   Ромцьо ж нiчого того не мав, нiякої зневiри й  скепсису,-  вiн  був  на
стартi свого життя, сповненого безмежної вiри в те, в що  раз  повiрив.  А
тому вiн сам не  пригасав  i  не  давав  пригасати  своїм  ближнiм,  своїм
товаришам. Особливо ж вiн не дав пригасати йому, Петровi, тягар на  плечах
якого,  покладений  життям,  був  уже,  здавалося,  непосильним.  Нiмецька
касарня, а в нiй явне упослiдження й фальшивiсть їхнього становища  почали
його убивати зовсiм, гасити його мрiї; вiн взагалi не переносив касарнi, а
ця була особлива. Та тут приходив цей хлопчисько до нього, наївний такий i
такий опромiнений безмежною вiрою i непогамовною  молодiстю,  i  не  давав
його мрiям умерти.
   Вiн їх розворушував, немов жар  у  печi,  докидав  туди  своє  полiнце,
здмухував  попiл  утоми  й  зневiри,  й  тi  мрiї  палахкотiли  знову,   i
палахкотiла знову пiдсилена, безмежна  вiра  в  свою  (їхню)  правоту.  Це
давало сили переносити таку тяжку дiйснiсть...
   Вiн часом наївний i смiшний цей Роман, але ж i всi вони для  чужого,  а
надто ворожого, ока наївнi i  смiшнi.  Вони  -  романтики.  Вони  в  своїй
свiдомостi безвихiддя, але при непереможному  бажаннi  доконати  неможливе
зорiєнтованi  на  чудо.  I  нiчого  немає  дивного  в  тiм,  що  вони   не
достосувалися як слiд до цiєї зовсiи не романтичної дiйсностi.
   До романтикiв не належало лише  їхнє  вище  й  середнє  начальство,  що
складалося виключно з нiмцiв. Лиш серед молодших командирiв  де-не-де  був
свiй чоловiк.

   Сам Роман називав їхню дивiзiю "дивiзiєю унтерменшiв".  I  це,  мабуть,
вiрно. Надзвичайно вiрно, бо мав  вiн  на  увазi  -  "упослiджених".  Хоча
фактично вона була дивiзiєю романтикiв. Але те й друге не виключають  одне
одного, як двi сторони однiєї медалi,- упослiдженi в боротьбi  за  волю  в
ситуацiї безвихiддя стають романтиками, а часом навiть фантастами,  що  не
зменшує шляхетностi й величi їхнiх поривань...
   Хлиснули вони кривди, тi романтики. Ого-го! Надто ж нахлистався її вiн,
Петро. При його гордому й крутому характерi це був великий iспит. Але  вiн
його витримував стоїчно, в iм'я Романової мрiї. В iм'я тiєї Романової мрiї
вiн глитав тую гiрку, нестерпну кривду, аж захлинався, але глитав.
   Але й це теж було вже давно. I дуже коротко. Чашу  терпiння,  яку  вони
пили так стоїчно, їм не довелося  допити  навiть  до  половини.  Тобто  не
довелося їм хоч i такою дорогою цiною, але здобути бажану науку,  не  було
вже на те часу.

   Хмари все густiшали.  Небо  все  чорнiло.  Його  все  бiльше  й  бiльше
затягало димом вiд тисяч лiтакiв альянтських повiтряних  сил,  що  йшли  в
пiднебессi зграями, тягнучи за собою  бiлi  димовi  шлейфи,  а  ще  бiльше
затягало його димом вiд пожеж на збомбленiй землi. Димом i сажею несло  по
всiй Нiмеччинi.
   На  Заходi  створився  другий  фронт  -  американськi,   англiйськi   й
канадiйськi вiйська висадилися в  Нормандiї,  зламавши  опiр  i  розвiявши
легенду  про   "непереможний"   "Атлянтiйський   Вал"...   Вал   поломано,
одчайдушний спротив нiмецьких вiйськ не врятував ситуацiї. Й не  врятує...
Казкова "Фауайнс" теж не рятує ситуацiї. Даремно цi д'явольськi  повiтрянi
торпеди  гуготять  в  стратосферi,  загинаючи   параболi   над   половиною
Європи,програвши полiтичне, не можна тепер справи направити навiть  такими
страхiттями. А справу програно полiтичне на сходi, i то саме  на  Українi,
це починають усi усвiдомлювати. Тiльки те усвiдомлення  щось  туго  йде...
"Як нежить у жирафи", мовляв Роман. Жартуни, бач, кажуть, що  коли  жирафа
промочить ноги в понедiлок, то нежить у неї буде тiльки аж у суботу - така
довга вiдстань вiд п'ят до носа. Але  в  Гiтлера  справа  ще  гiрше,-  вiн
дурниць наробив з самого початку вiйни, а до розуму йому це ще й  досi  не
дiйшло, бо, виявляється, вiдстань у нього вiд "п'ят" до  розуму  страшенно
велика...

   Третiй Рейх перехняблювався, загрожуючи нагло впасти й всiх  привалити.
Передчасно впасти й передчасно привалити.
   Всi Петровi колеги, а особливо всi нiмцi, були пригнiченi, понурi. Один
Роман був, як нiколи, веселий i часом, немов школяр, пустотливий. Хоч його
веселiсть скидалася на шибеничний гумор.
   Тепер вiн узяв собi за звичку пiд час  одвiдин,  вiдсалютувавши,  конче
вигукнути:

   - "Гайль, зiг!" - i, вирячивши очi, "їсти" ними "начальство".

   В очах бiгали бiсики. Вiн чимсь насолоджувався. Вiн насолоджувався тим,
що мiг у загальноприйнятi боєвi  кличi  й  гасла  безкарно  вкладати  свiй
змiст. Це його веселило. Коли жарт його видавався самому занадто прозорим,
вiн прикладав пальця до вуст i  говорив  повчально,  повторюючи  поширений
плякат:
   - "Пст! Файнд гирт мiт!" (Тихо! Ворог пiдслуховує!)
   Так само вiн використовував всi iншi кличi й гасла доби. Тими кличами й
гаслами було посписуване й пооблiплюване все навколо. Вони  красувалися  у
мiстi на вiтринах крамниць, на  афiшних  тумбах,  на  дверях  їдалень,  на
станцiях, на парканах, всюди. Де не  ступнеш  -  неодмiнно  зустрiнешся  з
чорним суб'єктом, намальованим чорною сильветою на  парканi  чи  на  мурi.
Чорний суб'єкт когось пiдслуховує. Пiд ним пересторога: "Пст!  Файнд  гирт
мiт!"
   I де не ступнеш, можеш зустрiтися з кличами про "перемогу або  смерть",
про колеса, що мусять крутитися тiльки для перемоги, тощо.
   Формально Романова пристрасть до боєвих гасел доби та  до  їх  грiзного
повторювання з'явилася пiсля того, як вiн раз, вiдбуваючи кару,  стояв  на
вартi бiля брами. А кару дiстав вiн за те, що  випадково  потрапив  не  до
своєї  їдальнi,  а  до  тiєї,  де  харчувалися   нiмцi,   i   пообiдав   з
юберменшiвського  казанка...  Було,  бач,  так,  що  українськi  вояки   й
пiдстаршини харчувалися  з  одного  кiтла,  а  нiмцi  з  iншого,  кращого.
Романовi  не  те  що  заманулося  покуштувати  їжi  надлюдей  ("хай   вона
скисне!"), а просто вiн по своїй замрiяности не  туди  втрапив.  Обiд  вiн
дiстав, але потiм був викритий i покараний. На щастя, покараний  легко,  а
мiг би бути й розстрiляний, чому нi. "Хлоп  мав  щастя"  й  дiстав  кiлька
нарядiв поза чергою, стояти на вартi бiля амунiцiйного пакгавза,  а  потiм
бiля брами.

   I от,  стоячи  бiля  брами,  понурий,  з  мiцно  нацупленим  шоломом  i
пiдтягнутим попiд Пiдборiддям ремiнцем, щоб його не так вже  й  впiзнавала
друзi Роман бачив як на мурi насупроти прилiплювало плякат:
   "Зiг одер тод!"
   Гасло  Романовi  страшенно  сподобалося.  I  вiдтодi  воно  його   нiби
приворожило. Де треба й не треба Роман  його  неодмiнно  лiпив  у  рiшучiй
задумi:
   "Зiг одер тод!"
   За це його нiмецьке начальство навiть починало  любити,  як  зразкового
оборонця Майбутнього великого Райху, сповненого  таким  героїчним,  боєвим
духом.

   "Зiг одер тод!" "Гайль зiг!"
   Раз якось Роман прийшов до Петра в гостi в нових, дебелих чоботях.

   "Гайль зiг!"
   - Добрi колеса,- похвалив Петро обновку.
   - Що ти сказав?
   - Колеса... Так називається ця штука в Одесi, цебто чоботи.
   Це Романовi припало до серця. Найбiльше сподобалося тому, що потрапляло
в найголовнiше гасло доби. I  коли  вони  згодом  iшли  по  бруковi  чiтко
вiдбиваючи крок,  межи  людською  товкотнявої  роман  засмiявся,  згадавши
одеську назву чобiт, та до Петра:
   - Ану лиш давай! Мiцнiше крок!
   - А то для чого?
   - Не питай! Анум!
   Вони вдарили кованими обцасами й зашагали як на парадi.
   - "Редер мюссен роллен фюр ден зiг!" - виголосив Роман, карбуючи  крок,
виголосив досить патетично (Колеса мусять крутитися для перемоги!).
   Петро збив ходу.
   - Ну, брат..! Досить  тобi  дурiти.  Твоя  демонстративна  iронiя  може
кiнець кiнцем нам дорого коштувати. Кинь бавитись! Це ж так прозора,
   - Я зовсiм не бавлюсь, я серйозно.
   - Тим гiрше, твоя серйозна iронiя твiй глум...
   - А чому ти думаєш, що це глум? А може, це радiсть?
   - Нема-бо чого раiти...
   Роман протяжно свиснув.
   - Ти думаєш? Таж все йде шкереберть, до чорта в роги?  Га?!  Тим  самим
наш "слушний час" наближається. Чому ж не радiти?
   - А того не радiти, що один iде шкереберть,  та  тiльки  ж  другий  iти
шкереберть не збирається. Щось не видко.
   - Нiчого. Поки ми закiнчимо вишкiл - буде саме якраз, i другий пiде вже
шкереберть. I тодi й буде наше: "Зiг одер тодi"  Тодi  буде  наш  "слушний
час". Пiшли!
   - "Редер мюссен роллен!.."
   Нi, з цим Романом сперечатися неможливо.
   Чим бiльше перехняблювався  Гiтлерiв  райх,  чим  гарячiше  ставало  на
заходi, загрожуючи пришестям звiдти великої бурi,  тим  радiснiший  ставав
Роман, ходив мов на пружинах. На  його  думку,  все  йшло  як  пописаному.
Наспiв удар з заходу. А удар з заходу - це пришестя великої бурi, що  несе
їм визволення й здiйснення мрiй. Удар з заходу - це не тiльки  кiнець  для
одного ворога й того третього райху, а це  й  початок  кiнця  для  другого
ворога, що сплюндрував їхнiй край зi сходу. I о! тодi-то  й  прийде  їхнiй
"слушний час". "Коли б тiлькн  до  того  часу  опанувати  всю  премудрiсть
воєнну, а головне - вцiлiти".
   Але їхнiй "слушний час" прийшов ранiше. Бо не тiльки  вони  думали  про
себе, а ще хтось iнший думав про них, хто розпоряджав їхньою долею.
   Розбитi на сходi нiмецькi армiї котилися на захiд, вони  вже  не  могли
прийти до пам'ятi  i  вiдкочувалися  невпинно.  "Той"  зi  сходу  виявився
хитрiший i сильнiший, i спритнiший - вiн пiслав до бою, волею  й  неволею,
все, що мав у своєму розпорядженнi, все, що тiльки мiг пiслатi нa  смерть.
Нiмецькi армiї не витримали iспиту до кiнця,- розбитi на Волзi, вони ж  не
могли оговтатись i летiли на "зломання карку", вiдступали панiчно. За ними
гналися незчисленнi полчища противника,  а  насамиеред,  у  першiй  лiнiї,
гналися нещаднi й безмилосерднi формацiї з українського  люду,  голодного,
необмундированого й  неозброєного,  старого  й  малого,  гнаного  в  спину
автоматами та кулеметами... Але їх i  не  треба  було  пiдганяти:  безодня
гнiву й злоби за  заподiяну  кривду  "визволителями",  будiвниками  "Нової
Європи" була така велика й така пекельна, що не треба було їх пiдганяти. I
їхнього наступу не можна було зупинити...
   I ось тут i  було  вирiшено  долю  дивiзiї.  Комусь  прийшов  у  голову
диявольський жарт. Вирiшено було зупинити шалений наступ зi  сходу  кров'ю
цих  юнакiв.  Вишкiл  було  враз  закiнчено.  Готово.  Наказом   "Головної
Квартири"  дивiзiю  було  кинуто  на  фронт.   На   схiд.   Недовишколену,
недосформовану, неекiпiровану  як  слiд...  фактично  це  було  кинуто  не
дивiзiю  в  повному  розумiннi   того   слова,   а   кiльканадцять   тисяч
невишколеної,. недосвiдченої, незаправленої в боях молодi... Скидається на
те, що їх було кинуто сюди зумисне, спецiально щоби  винищити,  щоби  їхнi
мрiї утопити у їхнiй власнiй кровi. Нiби  тi  мрiї  було  розгадано  та  й
допущено  до  їх  здiйснення...  I  нiхто   цього   не   мiг   перерiшити.
Органiзовувати дивiзiю було кому,  але  вiдстояти  її  вiд  глуму  та  вiд
запланованої, злочинної вiддачi на масакру не було кому...
   Так от i прийшов "слушний час". Так прийшов трагiчний  iспит.  Довелося
йти на подвиг не так, як мрiялося, а так, як випало з примхи злої долi.
   Дивiзiю зiрвали з усiх  вишкiльних  таборiв  i  шаленим  темпом  почали
транспортувати на схiд...
   Вiдтодi вони з Романом вже й не бачилися... Розгубилися, бувши в рiзних
частинах. Де то вiн тепер? I як там тепер з його оптимiзмом?
   "Агов,  друже!  Чи  ти  ще  живий  десь?  Романтику  ти  безнадiйний  i
непоправний!"


IV


   Перекидати дивiзiю на фронт почали 28 червня (а сьогоднi 18  липня...).
Перекидали її прискорено,  по  кiлька  ешелонiв  у  день.  Нiхто  не  знав
докладно, куди саме їх везуть, як нiхто не оборонив  їх  перед  тiєю  злою
"Головною Квартирою", перед таким її рiшенням,  що  рiвнозначне  смертному
вироковi на всi цi тисячi молодi.

   Вирушалося тiй молодi з тяжким серцем, бо невiдомо було  куди.  Якже  ж
усi взнали нарештi, що їх перекидають на Україну, на рiдну землю, в  район
Бродiв, i що вони будуть боронити  пiдступи  до  Львова,-  того  древнього
мiста,  де  їх  обкидувано  квiтами,  й  де  матерi  благословляли  їх  на
подвиг,настрiй змiнився на радiсне збудження. Вони будуть  боронити  бодай
рештки української землi вiд навали зi сходу! I вони будуть не самi,  вони
будуть пiдтриманi всiма силами... Вони, бач, вiрили,  що  це  вони  будуть
тепер боронити, а їх тепер будуть пiдтримувати тi, що  нарештi  зрозумiли,
що їм треба оборонити цю землю, цей нарiд вiд заглади, iнакше буде горе...
Вони мусять це зрозумiти, пора ж уже!
   В Петровому ешелонi воскрес i витав дух оптимiста  Романа,  хоч  самого
його й не було тут. Надiя на великий перелом в ставленнi до них нiмецького
командування  (адже  ж  їх  кинуто  боронити   Львiв!)   пiдносила   всiх,
окрилювала, примушуючи навiть забувати, що  їх  недовишколено.  Свiт  став
малюватися в рожевих тонах. А щодо вишколу - дрiбниця.
   Не один сподiвався, що їм ще доля  придiлила  багато  часу  i  вони  на
рiднiй землi встигнуть довишколитися й остаточно  сформуватися  в  могутню
бойову одиницю.

   Про це сказав нiби й сам генерал Фрайтаг, командир їхньої дивiзiї.

   Їхали на схiд з пiснями, нiби на якесь  свято.  Принаймнi  в  Петровому
ешелонi пiснi гримiли увесь час, незважаючи навiть на  те,  що  часом  (це
коли вони їхали нiмецькою  та  чеською  територiєю)  небо  вкривали  хмари
англiйських та американських  лiтакiв,  що  мерехтiли  безлiччю  блискучих
цяток у зенiтi i тягли за собою  довгi  борозни  бiлого  диму,  загрожуючи
раптом розсипатися жахливим градом i всей ешелон обернути в пил.
   Найулюбленiшою  й  найгримливiшою  пiснею  була  знаменита  тая,  давня
стрiлецька:

   Ой видно село, широке село пiд горою...

   Села нiякого не було  видно,  бо  мимо  поїзда,  наїжаченого  зенiтками
миготiли лише  нiмецькi  дорфи,  а  потiм  чеськi  мiстечка  та  черепичнi
покрiвлi фiльваркiв та розбомбленi станцiї. Але вони - спiваки - бачили за
тим усiм таки село. Широке село. Українське село.  Рiдне.  їхнє!  Квiтуче.
Зворушливо гарне...


   ...Широке село пiд горою.
   Ой там iдуть стрiльцi, сiчовiї стрiльцi до бою!

   Ради такої нагоди навiть не грiх би було в старiй пiснi перемiняти одно
слово, вставити нове, щоб дужче пасувало до нової дiйсности:
   "Молодiї  стрiльцi  до  бою!"  -  як  то  хтось  пробував   робити   за
непогамовним бажанням включити таки себе в цю пiсню. Осучаснити її в такий
спосiб. Це ж пiсня про них.

   I село те їм увижається. Видно його.
   Вони його бачили теє широке село...
   I називалося воно Броди...
   Петровi теж це невiдоме й незнайоме мiстечко десь  там,  бiля  Почаєва,
нiби  увижалося  отим  оспiваним  "широким  селом",  де  йдуть   з   таким
романтизмом "стрiльцi до бою". Iдуть i iнших поривають.

   Iде, iде вiйсько крiзь широке поле.
   Хлопцi ж бо то хлопцi,
   як соколи!

   Де ж той Роман?! Той синьоокий мрiйник! Мабуть, теж десь отак спiває.

   Пiд  Броди  дивiзiя  прибула  в  перших  числах  липня,  i  тут   зразу
вияснилося, що нiякого часу для вишколення та для завершення формування їм
не дано. Вони з мiсця мали  зайняти  вiдтинок  фронту  довжиною  понад  30
кiлометрiв пiд самiсiнькими Бродами в складi XIII  корпусу  i  розбудувати
швидким темпом другу оборонну лiнiю. Назустрiч частинам дивiзiї,  що  йшли
на схiд, до фронту займати  позицiї,  рухалися  частини  вермахту,  що  тi
позицiї опустили й чимчикували на захiд. Вигляд у тих частин вермахту  був
панiчний, повна розхлябанiсть, i переляк, i здемобiлiзованiсть.  Скрiзь  i
всюди можна було бачити, як цi вiдступаючi вермахтiвцi тягли свою  мунiцiю
на вiзочках, вручну. В очах  їхнiх  був  жах  або  вiдчай,  або  порожнеча
душевної прострацiї. I мимоволi спадало  на  думку:  якщо  цi  загартованi
солдати нiмецького райху, що пройшли з боями шлях до Сталiнграда, а  потiм
з таким героїзмом стримували натиск ворога, вiдступаючи п'ядь за п'яддю  з
боями назад, якщо вони зараз майже бiжать панiчне, покинувши  позицiї,  то
що  ж  тут  може  зробити   оця   зелена   молодь,   напiввимуштрована   й
напiвозброєна?! Що вона може тут зробити навiть при всiм її романтизмi!  I
що ж це за такий приклад: вермахт вiдступає! Не вiдступає, утiкає!
   Тiльки що привезенi з вишкiльних таборiв, з глибокого запiлля  юнаки  в
сталевих шоломах i в  чистих,  ще  не  закурених  димом  i  порохом  вiйни
унiформах, проводжали  здивованими  очима  вермахтiвцiв,  i  вже  паволока
розгублености й невисловленої туги застилала їм свiт. Хто  був  на  вiйнi,
той знає, яке самопочуття у  тих"  що  вперше  йдуть  назустрiч  громам  i
спалахам  вiйни,  назустрiч  смерти.   У   вiдповiдь   на   далекi   громи
артилерiйської канонади десь за обрiями серце завмирає  й  одриваеться  зi
свого мiсця, ниє i скiмлить душа, а жадоба  жити  криком  кричить  з  усiх
клiтин людського єства,- цiла людина пригнiчена страшними передчуттями  та
непроханими видивами власної загибелi. I нiяка вiдвага тут не приходить  i
не допомагає, коли людина не хоче собi брехати,  коли  хоче  бути  сама  з
собою щирою, вона озирається, як зацькований звiрок,  i  рада  шурхнути  в
першу-лiпшу нiрку i там щезнути, причаїтися, розпливтися клубочком пари  -
нема. Але вона з усiєї сили,  зцiпивши  зуби,  зi  скiмлячим  вiд  тривоги
серцем, тримається,- бо вона не сама, бо з нею товаришi,. а їх усiх  в'яже
спiльна приреченiсть, спiльна доля.

   Особливо ж кепське почуття в людини, коли вона зовсiм юна, коли вона не
жила ще на свiтi. Ще як вiд тiєї вiйни далеко, тодi вона тримається браво,
навiть бойових вiйськових пiсень спiває,  але  коли  вона  до  тiєї  вiйни
наближається, коли вона йде не на кiнофiльм вiйськовий, а до фронту,  коли
раптом починає на собi вiдчувати подих тiєї вiйни, близькiсть того фронту,
коли вона вже вiдчуває тремтiння землi й клекiт на обрiях,  тодi  їй  стає
тоскно, вона робиться зосереджена, мовчазна,  нашорошена.  Та  вже  зовсiм
кепське почуття  в  людини,  коли  вона  вперше  йде  "нюхати  пороху",  а
назустрiч їй чимчикують  справжнi  солдати,  закуренi  димом  i  замурзанi
потом, явно утiкаючи, з усiма прикметами панiки на собi, напiврозамунiченi
й напiврозпряженi з дисциплiни, як в данiм випадку...

   Погана, погана це прикмета, якщо вермахтiвцi так панiчно чимчикують  на
захiд,  i  погана  це  психiчна  зарядка  для  молодикiв.  А   вермахтiвцi
чимчикують та ще й посмiхаються понуро й презирливо, мовляв: диви!  Тю  на
вас! Куди  це  ви?!  Вернiться!  Такi  зеленi  й  наївнi,  такi  жовторотi
чимчикують на схiд, не знаючи, куди ж це  вони  чимчикують  i  що  їх  там
чекає!.. Iдуть от немов на  параду,  в  новеньких  шоломах,  з  новенькими
рушничками й пiстолетиками її  "машiненгеверами",  з  парою  мiнометiв,  з
одним танком-"тигриком", з кiлькома батарейками, i куди?! Куди ви?!  Проти
такої сили-силищi?! Вернiться! Утiкайте з нами...
   Але цього їм нiхто не говорив, це тiльки так увижалося й вчувалося,  це
так можна би було зрозумiти отi погляди замурзаних потом, пилом i  порохом
вiйни, вимучених i розтерзаних вермахтiвцiв, що чимдуж  тюпали  на  захiд,
апатичнi й з усього зрезигнованi...

   * * * _

   Петрiв ешелон  був  одним  iз  останнiх,  а  може,  й  самий  останнiй.
Вивантажувався ешелон  на  станцiї  Ожидiв.  Як  командир  батареї  тяжкої
артилерiї Петро мав багато клопоту i, вивантажуючись, кляв когось на  чому
свiт стоїть. Звичайно, кляв у душi, мовчки, понуро. I як  тут  не  клясти!
Нiби на смiх i глум,  в  наш  час,  час  наймодернiшої  технiки,  особливо
вiйськової,  його  батарея  пересувалася  кiнною  тягою.  Воно,  звичайно,
романтично, навiть поетично, i  до  того  ж  несло  вiд  того  старовинною
козацькою - конi ж! "Ой, коники воронiї!.." Але будь воно  прокляте,  таке
дiло. Пiсля того, як вiн командував батареєю, руханою тягачами - сталевими
ХТЗ (Харкiвського тракторного  заводу),  та  гарматами-самоходами,  раптом
конi... Жах! Вiчна його мука. Ще коли б вiн не мав людського серця, але  ж
вiн мав людське серце, що мало свої примхи, а  серед  тих  примх,  на  тлi
невеликого-то жалю до людей був у тiм серцi великий жаль  до  iнших  живих
iстот. I от цi конi... Йому шкода цих коней - бiдолашнi тварини! Вони були
неспокiйнi вiд iнстинктивного вiдчуття  загибелi.  Стиналися  вiд  шаленої
напруги. Били копитами й шарпалися, пряли вухами, чуючи  тими  вухами  рев
лiтакiв i не дуже-то далекi вибухи бомб, нервувалися, а деякi  без  причин
жалiбно iржали, позираючи  навколо,-  вони  без  сумнiву  угадували  своїм
iнстинктом близьку  смерть.  Вiд  цього  командировi  закрадався  в  серце
неспокiй, не тiльки жаль до тварин, а ще й неспокiй за дальше: це  ж  вони
тiльки вивантажуються! Та ще й не пiд вогнем ворога. А далi? Що буде далi?
Ну як йому воювати на цих кониках, коли тепер навiть залiзнi машини стають
цапки й не хочуть iти вперед?! Але пiд охороною зенiток гармашi та  їздовi
запрягали по чотири пари коней до кожної гармати й по чотири до ляфету,  а
так само  запрягали  паровицi  до  возiв  з  зарядними  скринями  i  вчвал
скочувалися вiд залiзничної колiї геть пiд гору. Петро,  пiдтягти  мiцнiше
ремiнець шолому пiд пiдборiддям, курив понуро й зрiдка кидав короткi фрази
розпоряджень своїм людям...
   Коли вивантажувався ешелон, прибув машиною на станцiю  командир  їхньої
дивiзiї, генерал Фрайтаг, Вiн приїхав  новеньким  вiйськовим  "опелем".  I
Петро мав тут нагоду його бачити. I мусiв собi признатися  тодi  (i  увесь
час потiм це враження його переслiдувало) - враження вiд командира дивiзiї
було досить таки кепське, погане. А  це  багато  значить  для  вояка,  яке
враження на нього справляв найстарший командир. З давен-давен ведеться, що
для вояка командир тiльки тодi командир, якщо вiн собою  заступає  батька.
Недаремно в старовину (та й пiзнiше) до титулу найстаршого воєначальника в
Українi вояки додавали ще  додатковий  титул  -  "батько".  А  це  що?  Це
батько?..
   Серед перону стоїть досить добре вичищений i виголений, але непоказний,
лише дуже набундючений нiмець з хлистиком у руцi. Генеральський кашкет  на
ньому стоїть  розтрубом,  як  корона  на  павичевi.  Це  Фрайтаг.  Фрайтаг
розмовляє з майором П., що стоїть перед ним на-струнко. Майор П.  високий,
кремезний, генерал проти нього досить миршавий, але кутики уст у  генерала
при тiй розмовi презирливо опущенi. Це презирство  вiдчуває  майор  П.,  i
через те вiн червоний, як рак,  вiд  розгублености  чи  вiд  образи.  Десь
високо воркотить , ворожий лiтак, i видно, що  генерал  стоїть,  немов  на
шпильках, ледве утримується, щоб раптом не чкурнути й не утекти  десь  пiд
прикриття, одначе кутики його уст презирливо опущенi, i опущенi вони не  з
презирства до того лiтака, не з презирства до смерти, а  з  iнших  причин:
вiн, бач, розмовляє не тiльки з нижчим чином, а  ще  й  з  людиною  нижчої
раси, з "унтерменшем", з українцем, що є азiятом... Це так i  написано  на
виду в генерала.
   Петровi тодi серце тьохнуло,  стиснуте  поганим  передчуттям,  шарпнуте
думкою, що з таким командиром вони далеко  не  заїдуть.  Е,  нi,  з  таким
"батьком" їм швидко "жаба цицьки  дасть".  Нiби  на  пiдтвердження  цього,
розмова Фрайтага з майором П. раптом скiнчилася такою сценкою.
   Фрайтаг тримався-тримався хоробро, та й  не  витримав  фасону,  смикнув
лицем угору, де нагло завили скиненi з  зенiту  бомби,  втягнув  голову  в
плечi, а далi кинувся до машини, до свого "опеля", та й був такий... Бомби
впали далеко десь за станцiєю, але якже ж швидко вони здмухнули генерала!
   Майор П. лишився сам на перонi, здивований i огiрчений, покинутий нагло
своїм командиром, що навiть недоговорив якихось там вказiвок.  Подивившись
якийсь час в той бiк, де зник Фрайтаг, майор П. витер долонею пiт з  чола,
зiдхнув i махнув невиразно рукою.
   Ця сценка чомусь особливо чiтко вiдкарбувалася в Петровiй  пам'ятi.  Ех
ти, бiда яка! Отакий от  у  них  "батько!"  Отакий  от  у  них  найстарший
командирi Отакий у них отаман!
   Петрова батарея, що входила в склад дивiзiону тяжкої  артилерiї,  стала
на позицiї з самого краю  правого  флангу  дивiзiї  "Галичина"  i  з  краю
оборонної лiнiї XIII корпусу. Ця її позицiя  була  поблизу  Ясенiв.  Решта
батарей дивiзiону розташувалася вiд нього на пiвнiч,  в  кiлькох  пунктах.
Було  сонячно  й  тихо,  й  зрештою  весело,  бо  яскраве  синє   небо   й
яскраво-жовтi лани, де-не-де заквiтчанi  червоним  маком,  нагадували  про
безмежну їхню, сонячну Батькiвщину,  про  їхнiх  войовничих  предкiв,  про
чудесну романтику степову, вичитану з Кащенка, про красу i велич  змагання
за людське щастя. Природа голубила їх i наповняла серця великими  надiями,
великою вiрою в щасливий кiнець усiх побоєвищ на цiй їхнiй землi.  А  самi
побоєвища не видавалися такими вже  страшними,  коли  таке  замрiяне  небо
вгорi й такi золотi лани внизу, перед ними, i такi нiжнi  безжурнi  голоси
польових цикад звiдусiль.
   Пiд таким розмрiяним, лагiдним небом навiть забувалося про прикрi першi
вражiння вiд того вермахту, що утiкав на захiд. Тут вони його  не  бачили.
Пiд  фронт  Петрова  батарея  пiдходила  в  надвечiр'я  глухими  польовими
дорогами, малов'їждженими, помежи ланами пшеницi, гречок, кукурудзи.  Копi
тягли важкi гармати майже по  цiлинi  кудись  на  невiдомi  позицiї,  йшли
поволi, помахували гривами й куцими, пiдстриженими хвостами,  вiдганяючись
вiд  ледачих  надвечiрнiх  мух,  порскали  соковите  й   голосно,   хапали
вряди-годи жмут налитого колосся а чи кукурудзиння збоку, й нi  одному  не
вiрилося, що їх чекають якiсь страхiття завтра, а може, навiть i сьогоднi.
Гармашi наривали червоних макiв повнi жменi, часом дарували їх  зустрiчним
дiвчатам i дiтям i тiшилися самi, як  дiти,  на  лонi  рiдної,  прекрасної
природи. Таж на такiй землi, пiд таким небом i головою накласти не страшно
i не жалко! Вермахтовi це все байдуже, для нього ця земля холодна й  чужа,
а для них... Нi, за цю землю й головою накласти  не  шкода.  Кров  зацвiте
червоними маками, життя проросте ланами золотого колосся,-  їх  голубитиме
сонце i вiтер, дiвчата, й дiти, й матерi...
   З отакими от настроями, крiзь  золотi  хвилi  ланiв,  осяяних  вечiрнiм
промiнням, а потiм крiзь лiричнi сутiнки вечоровi, озвученi гомоном  цикад
i криком перепiлок, котилася батарея  тяжких  гармат  i  безкiнечний  обоз
постачання,  погрюкуючи   колесами,   подзвонюючи   кiнськими   зумбелами,
розливаючись iнодi смiхом  юних  гармашiв...  У  самого  Петра  було  таке
вражiння i такий настрiй, що це вони їдуть не на вiйну, а їдуть  на  лiтнi
маневри десь там пiд Чугуєвом, i що це їхня власна, нi вiд кого не залежна
армiя. А вiйна та чи буде колись, а чи, може, її й взагалi не буде...
   Так  Петрова  батарея  прибула  пiд   Ясенiв.   Тут   вони   окопалися,
пристосувалися. Та згодом батарея висунулася ще  далi  на  пiвдень,  такий
поступив наказ.

V

   Першi днi було зовсiм спокiйно i досить мирно (а таких днiв було  три).
Зв'язок у них був налагоджений дуже добре, й через те на Петровiй  батареї
було вiдомо все, що робиться на всiм вiдтинку, зайнятiм їхньою дивiзiєю.
   На всiм вiдтинку кипiла робота -  всi  полки  дивiзiї  укрiплювалися  й
розбудовували позицiї, копали рови,  будували  блiндажi.  В  основному  цi
позицiї, зайнятi дивiзiєю, були нiбито колись вже раз використовуванi,  за
першої свiтової вiйни, тепер їх обрано якимось дивом наново й  розбудовано
тут укрiплення. Укрiплення, звичайно, примiтивнi, робленi, як  то  кажуть,
на живу нитку, похапцем. В досвiдченого вояка виникав острах i  здивовання
- хто й як це тут збирається спинити ворога?
   Але над тим нiхто не думав з  начальства.  Десь  там  угорi  вже  давно
забракло  голови.  А  тут  люди  копалися,  як  комашня,   довбали   землю
лопаточками, нiбито вони мирно картоплю садять...
   На фронтi стояло затишшя. Ворог зупинився й не подавав знаку. Може, вiн
i взагалi вже не буде настулати. Десь вiн там по той бiк Бродiв застряг...

   Ходило пророцтво якоїсь Настi Стигматички про те, що десь там,  по  той
бiк Бродiв вiн, той ворог, i "пощезне". Сам пощезне.
   Прийде якась змора на  нього,  на  ворога,  не  то  чума,  не  то  язва
сибiрська, чи щось подiбне, i вигине  вiн,  як  сарана,  i  на  тому  буде
кiнець. Нiколи вiн не дiйде до Львова... Чи не гарно! Ну, зовсiм так, як i
в гiмнi нацiональнiм тiм спiвається:


   Згинуть нашi ворiженьки, як роса на сонцi!

   Може саме тому в пророцтво Настi Стигматички всi вiрили.  Тобто  вiрили
тому, бо воно було таким зручним, таким бажаним розв'язанням всiєї  мороки
за рецептом рiдного таки  нацiонального  гiмну.  Прийде  змора,  i  вигине
ворог, "як роса на сонцi", i нiколи  не  дiйде  до  Львова.  Нiколи-нiколи
навiть не вступить на його околицi... Велика рiч,- людська вiра вона  може
створити психоз жаху i вона ж може створити зворушливу  iлюзiю  небувалого
чуда.
   Як то завжди буває, люди найкраще вiрять в те, чого й самi хочуть.  Так
i тут. Люди хотiли саме того, що пророкувала Настя Стигматичка, i вiрили в
це. I всi знаки нiби почали показувати, що так воно, мабуть, i буде. Ворог
не виявляв нiякої активности, так нiби його взагалi не було там,  не  було
нiяких  тих  мiльйонiв,  нiяких  незчисленних  армiй,   танкiв,   "катюш",
незчисленної артилерiї, авiяцiї... Аж дивно,  чого  той  вермахт  так  бiг
панiчно! Ворог  провадив  лише  мляву  розвiдувальну  акцiю  з  повiтря  -
коли-не-коли з'являвся на шаленiй височинi розвiдувальний лiтак, двокрилий
ляпотун, прозваний в цiй вiйнi "кукурудзником", а  взагалi,  як  i  всякий
совєтський лiтак, званий нiмцями "Iваном", воркотiв  над  осяяними  сонцем
просторами, над мирними, убогими, але опромiненими надiєю  селами,бiленькi
хатки яких так добре правили за орiєнтири на  землi,-  воркотiв  безобидно
над тим усим копанням та метушнею вояцтва дивiзiї, а поворкотiвши,  щезав.
I все те  копання  та  вовтузiння  тривало  далi  й  виглядало,  як  мирне
будiвництво.
   Петровi гармашi спiвали пiсень, лежачи пiд кущами, їздовi  попасали  та
чепурили коней в  гущавинi,  зв'язковi-телефонiсти  та  радисти  займалися
мирними розмовами з своїми колегами, па всiм  вiдтинку  фронту  iснуючими,
полювали за новинами та фронтовими плiтками... Хто не чергував - ходили на
село залицятися до дiвчат.  На  спостережних  пунктах  люди  томилися  вiд
нудьги. Але нiхто не нарiкав - так було добре.
   По фронту пролетiла "качка", сплоджена,  звичайно,  якимсь  неспокiйним
радистом, що не мiг  жити  без  новин,-  "качка"  про  те,  що  большевики
зупинилися тому, мовляв, бо взнали, що на фронт прийшла українська дивiзiя
"Галичина" i тепер вони не знають що робити. В панiцi. Радяться.
   А слiдом за цiєю - друга "качка". "...Взнавши, що на  фронт  пiд  Броди
прийшла українська дивiзiя "Галичина", Сталiн виробляє спецiяльний плян  у
Москвi, як би ту дивiзiю забрати всю живцем, з гамузом. I поки  вiн  цього
не надумає, доти не буде нiякої вiйни".
   I третя "качка". Сталiн запропонував  Гiтлеровi  укласти  мир  за  таку
цiну: нехай Гiтлер вiддасть Сталiновi усих  цих  хлопцiв  на  розправу.  I
Гiтлер нiбито над тим думає  оце  тепер.  А  Сталiн  чекає.  Тому  й  таке
затишшя.
   Це все гумор шибеничний, чи гумор солдатський, що однакове. Одначе десь
у нiм була гiрка правда, доля гiркої правди.
   Логiка говорила за те, що, мабуть, таки  по  той  бiк  Бродiв,  за  тим
"широким селом" хтось дуже ламає голову  навколо  цих  стрiльцiв,  навколо
цiєї дивiзiї,  хтось  особливо  прикував  свою  увагу  до  цих  "хлопцiв",
обдумуючи крiпко, як же ж вивершити їхню долю. Бо я? для ворога ця дивiзiя
в сто разiв небезпечнiша, анiж цiлi корпуси iнших воякiв, вона небезпечна,
як приклад для  всього  населення  української  землi,  як  наочний  доказ
iснування волi до боротьби за свободу й органiзованого орудування зброєю в
iм'я тiєї свободи. А такий приклад може бути заразливий. Убити його  -  Це
невiдклична потреба, це надзвичайно важливе  завдання.  Знищити  за  всяку
цiну.
   Мабуть, над цим i ламають голову по той бiк Бродiв.

   * * * _

   16-го була недiля. День був сонячний, радiсний, тихий. В близькому селi
вiдбувалася в церквi служба Божа. Петро теж побував там, мiж людьми.  Його
дуже вразив, зворушив настрiй селян. Всi  -  старики,  жiнки,  пiдлiтки  -
настроєнi оптимiстично, очi у всiх свiтяться  радiстю,  надiєю  великою...
Може, це вплив церкви?

   Нi, це вплив їх, "хлопцiв-соколiв" у блискучих вiйськових одностроях  i
сталевих шоломах, вплив "власного вiйська". Старики, й бабусi,  й  матерi,
дiвчата, пiдлiтки вiрили в те, що вiйна не  зачепить  вже  їхнiх  хат,  не
тiльки тому, що так напророкувала Настя Стигматичка десь, а тому, що  вони
на власнi очi бачать рiдних своїх обранцiв,- тепер "нашi хлопцi"  поженуть
большевикiв геть... Вийшовши з церкви, люди не розходилися, стояли юрбами,
групами,  оточивши  воякiв,  розмовляли  статечно,  запрошували  в  гостi,
обiцяли частувати медом, i горiлкою, i добрим обiдом,- для  таких  дорогих
гостей, для своїх рiдних воякiв, для своїх оборонцiв їм нiчого  не  шкода,
слава Богу, бджола в пасiках дала взятку, а в  полi  збiжжя  вродило,  аби
тiльки дав Бог зiбрати... Та вже за такими соколами вони, як за муром!..
   Петро дивився в усмiхненi,  опромiненi  надiєю  обличчя  селян,  слухав
сердечну  гутiрку,  бачив  радiснi  погляди,  зверненi  на  них,   як   на
захисникiв, пригадував, як утiкав той вермахт, i  йому  хотiлося  плакати.
Йому,  дорослому,  загартованому  в  боях  i  поневiряннях,  не  вистачало
душевної сили й рiвноваги спокiйно дивитися на тi радiснi  обличчя,  в  тi
опромiненi надiєю очi... Те саме творилося й  з  iншими  вояками,  хто  не
втратив ясности думки, й  почуття  вiдповiдальности,  й  почуття  трагiзму
всiєї ситуацiї...
   Може, пiд впливом цих настроїв,  пiзнiше,  але  того  ж  дня,  мало  не
розiгралася кривава баталiя мiж його  дивiзiонерами  й  вермахтiвцями.  На
дорозi й так  по  городах,  по  кукурудзi  з'явилися  знову  групи  воякiв
вермахту, що  простували  на  захiд,-  вони  зiрвалися  з  правого  флангу
головної оборонної лiнiї i вiдступали  без  бою,  без  натиску  ворога,  з
невiдомої причини. Серед груп вермахту були й есесiвцi, що вiдступали  так
само панiчно й понуро. А вiдступаючи,  солдати  Третього  райху  на  шляху
вiдступу наводили свiй лад: вони забирали у селян худобу -  корiв,  коней,
овець, свиней i  навiть  птицю...  Одним  словом,  очищали  територiю  вiд
усього, що можна з'їсти, а чи на чому можна їхати та везти свої гевери  та
туго набитi наплечники (повнi "трофеїв", либонь!). За  реквiзовану  худобу
нiмцi видавали якiсь там папiрчики. Мовляв, це по закону, це згiдно наказу
головного командування. Справдi, такий наказ головного  командування  був,
хоч не вiдомо, чи вiн стосувався й курей, i навiть кроликiв... Ентузiасти.
виконання того "наказу" реквiзували (тобто грабували) геть все!  Селяни  з
лементом прибiгли до своїх  прохати  захисту.  Свої  вступилися.  Особливо
проявили себе Петровi гармашi та й сам Петро. Йому було  через  край  того
людського горя, вiн зi своїми хлопцями налетiв на групу таких грабiжникiв,
як рябець. А ця група - це були ще й не вермахтiвцi, а есесiвцi  з  якоїсь
розбитої частини, з труп'ячими голiвками на шоломах i на рукавах. Було  би
побоевище, але, на щастя чи на бiду, десь узявся й  надзвичайно  енергiйно
втрутився якийсь український старшина, що говорив блискуче по-нiмецьки,  i
увесь конфлiкт скiнчився тим,  що  хлопцi  тiльки  вiдiбрали  в  есесiвцiв
худобу та й повернули її селянам, а грабiжникiв потурили геть, добре  таки
їх налякавши своїм грiзним втручанням.
   "Оце так союзники!"
   Селяни бiдкалися в розпачi: "Що ж це таке?! Тi грабують, i цi грабують!
Боже ж ти наш, Боже!" I дякували  своїм  воякам.  Пригода  окрилила  селян
надiєю, як наочний приклад i доказ, що "нашi" мають силу, й  то  неабияку,
коли їх i нiмцi бояться.

   "Спасибi ж вам, дiтки!  На  вас  уся  надiя...  Ви  наш  рятунок!..  Ви
заступники й хоронителi нашi!"
   Святковий настрiй пропав.
   Боже, яких би тут треба нервiв людинi, щоби не втратити рiвноваги! Один
молодий гармаш пiсля того iнциденту, послухавши отак розпачливе голосiння,
а потiм i благословення якоїсь старенької матусi, не витримав, закрив лице
руками i раптом заплакав, як дитина. Як же ж  їх,  цих  бiдолашних  людей,
захистити?!. Одвернувся та й побiг  геть,  щоб  нiхто  не  бачив...  Це  ж
грабують, а там же ще йдуть не такi  грабiжники!  Пригода  ця  була  перед
полуднем.  А  в  полудень  прийшла  на  батарею  вiстка,   що   на   змiну
вермахтiвцям, якi покинули правий фланг головної лiнiї  оборони,  почалось
перекидання на передову лiнiю 29-го й 30-го  полкiв  української  дивизiї.
Одночасно з цiєю вiсткою Петро теж дiстав наказ пересунути батарею ще далi
на пiвденний схiд, зайняти позицiї, опущенi вермахтом. Названо точку...

   Крига зрушила.
   Подiї почали розвиватися швидко.
   Слiдом за  наказом  почали  налiтати  малими  з'єднаннями  большовицькi
лiтаки,  нiби  роблячи  вправи,  вони  з'являлися  несподiвано  й  бомбили
хаотично, що при-йшлося, таке вражiння,  що  це  були  малi  пригравки  до
наступного великого концерту. Але й цi налети припинили будь-який  рух  до
вечора та нанесли деякi втрати - перша кров юнацька зросила  землю  тут  i
там.
   Як  завечорiло,  рух  вiдновився:  вермахт  побiг  на  захiд,  сотнi  й
батальйони української дивiзiї на схiд. Таки на схiд!
   Петро зняв свою батарею й у сутiнках взявся  перетягати  її  на  кiлька
кiлометрiв управо. Яка то несамовита морока мiняти  позицiю  й  перетягати
таку громiздку махину, як батарея тяжких гармат з усiма  її  причандалами,
мунiцiйними обозами та всiма допомiжними частинами, та  ще  рухану  кiнною
тягою! Але нема ради. Батарея знялась i погримотiла у вечiрнiй присмерк, у
нiч, поспiшаючи, але не можучи погнати  учвал.  Де  там  учвал!  I  дороги
поганi, i все запруджене вiйськом,- як би не почавити  людей,  здебiльшого
своїх.
   Довгий час вони йшли в густiй колонi якоїсь частини їхньої дивiзiї.  Це
була пiхотна частина.  Тут,  втесавшись  в  саму  гущу,  Петро  мав  змогу
спостерiгати, вiдчути настрiй воякiв. Настрiй був  поганий.  Серед  воякiв
були помiтнi симптоми заломання психiчного. Гнiтючi вражiння вiд вермахту,
що вiдступав увесь час, вiдколи ця  молодь  прибула  сюди,  на  фронт  пiд
Броди,  не  пройшли   марно.   Особливо   вражiння   сьогоднiшнього   дня.
Починалася... не панiка, нi. Панiка лише вставала маривом, як неминучiсть,
як невiдкличний вислiд уже  пороблених  -  не  ними  -  рiжних  дурниць  i
непоправних помилок. Зараз поки що почалися  нарiкання,  що  завжди  йдуть
перед панiкою, якщо вони стають масовим явищем.  Нарiкання  чулися  тут  i
там, i серце Петровi стискалося бентежно. Цi нарiкання -  це  зараза.  Ех,
Романа би сюди! Де вiн, де його дух мрiйника й оптимiста!
   Хтось у темрявi квилив, як сич на вмируще:
   "Як же це? Що ж ми?.. Куди ж це ми?.. Що  ж  ми  самi?..  Якщо  вермахт
утiкає, то що ж ми?.."
   Мовчанка. Вояки сопуть, тяжко тупотять  i  човгають  чобiтьми,  тягнучи
свої тяжкi наплечники й зброю.
   Раптом:

   "Вермахт для того, щоб грабувати! А  ми  для  того,  щоб  захищати!"  -
прорiк хтось у темрявi повуро й громогласно, а потiм гримнув зi  злобою  й
глумом; "Гей там! Которий там соплi розвiшав?  Завертай  на  пiч!  Доганяй
вермахт!"
   Регiт.

   Петро теж  засмiявся,  почувши  нарiкання,  реплiку  й  смiх,  надто  ж
засмiявся тому, що цей голос зринув нiби зумисне у вiдповiдь на його думку
про Романа, лише це не був Роман, це був тiльки його дух,  трохи,  правда,
злобний. А той самий голос додав, промурмотiв уже крiзь зцiпленi зуби:
   "Худобу до Гiтлера гнатимеш!"
   Ще  бiльший  смiх.  Смiх  з  дотепу,  смiх  -  як   рятiвниче   радiсне
виборсування з-пiд смертельної млостi. А, крiм того, смiх ще й тому, що  в
їхнiй колонi цiй iдуть нiмцi, яко старшi командири, вони ж бо начальники в
дивiзiї, i це ж вони чують! Не бiйсь, терпко! Свербить, мабуть.
   Але з нiмцiв нiхто не зреагував. Деякi з них унтерменшiвську мову ще не
настiльки знали, щоб зрозумiти змiст "дискусiї", але  жоден  не  пустив  i
пари з уст, мовби їх i не було зовсiм.
   Хоч вони були. Ще поки йшли увечерi на схiд, на вермахтiвськi  покинутi
позицiї, нiмецькi старшини були на мiсцях, з вояками.
   А як отаборилися й уранцi вояки озирнулися - жодного  нiмця  вже  серед
них не було.


   VI _

   Як саме почалося те пекло, тяжко тепер вiдновити за порядком. На  їхнiй
батареї почалося, мабуть, з того, що їхнiй четвероногий камрад, приблудний
пес, на-пiвздичавiлий вiвчур з вiддiлу зв'язку нi з того нi з сього сiв на
хвiст i завив тоскно, надривно, аж  комашки  Петровi  пiшли  поза  шкiрою.
Завив, як вовкулака, напiвлюдським моторошним воплем.  До  нього  озвалися
всi пси недалекого села Гута Пеняцька. I слiдом за тим  на  них  посунувся
рокiт з полудневого сходу. Рокiт котився, як  морський  шквал,  наростаючи
все швидше й швидше,- то йшла хмара ворожих тяжких  бомбардувальникiв.  За
нею з-за  обрiю  випливала  друга...  Тяжкi  бомбовози  йшли  клинами,  як
журавлi, а мiж ними вилися бистрi маленькi срiбнокрилi винищувачi, роблячи
мертвi петлi, облiтаючи важку, навантажену  динамiтом  ескадриллю  з  усiх
бокiв навколо, охороняючи її вiд авiяцiї противника...  Але  тiєї  авiяцiї
противника не було, й нiкому  було  нападати,  i  нi  вiд  кого  було  тим
винищувачам своє добро охороняти... Також нiкому було  юнацькi  сотнi,  що
зарилися в землю внизу, боронити... Перший  клин  порiвнявся  з  позицiями
пiхоти,  що  їх  видно  було  Петровi  з  його  обсервацiнного  пункту,  з
позицiями, зайнятими частинами  дивiзiї  "Галичина",  та  й  сипонув  свiй
вантаж... I почалася вакханалiя.  Небо  померкло  вiд  диму,  вiд  смерчiв
землi,  вiд  божевiльного  грохоту.  Бомби  сипалися  безперервно.  Довге,
вiбруюче виття скинених бомб вимотувало душу, бо так i  видавалося,  що  з
кожною  такою  звуковою  смугою  насувається  точне  попадання  розпеченої
потвори, i - крах. Кiнець усьому. Люди тулилися до землi у всiх щiлинах  i
ямках, тислися лицем униз,  намагалися  влiзти  в  землю  живцем...  Земля
двиготiла, як пiд час землетрусу, чварахкала смерчами  в  небо  i  спадала
хмарами згори, присипаючи людей... I сипалося залiзо, завиваючи  на  лету,
розiрване на череп'я...
   Петро лежав у вузькiй викопанiй щiлинi, мiцно тиснувся до її дна. Пiсля
кожного близького розриву,  пiсля  того,  як  переставала  сипатися  згори
земля, Петро пiдiймав голову й бистро оглядався навколо  -  що  є  з  його
товаришами й близькими (поблизу розташованими) вояками? Все, що вiн бачив,
було спаралiзоване жахом у першi ж хвилини тяжкого  бомбардування.  Навiть
на загартованi нерви старих фронтовикiв цього було би забагато, а  тут  же
зовсiм не старi фронтовики, а новаки. Бiднi хлопцi. Вони повзали в ямках i
борознах, липли до землi й звивалися, намагаючись зiбгатися в  манюсiнький
непомiтний кiм'яшок, i  благали  небо  про  порятунок.  Петро  бачив  цiле
передпiлля гострим своїм вояцьким оком. В блискавицях розривiв вiн  бачив,
як деякi, стерявшись, схоплювалися з криком i бiгли -  i  падали,  скошенi
гураганом залiза. Нащо вже мiцний такий i, здавалося, спокiйний  вояк,  як
Петрiв  найближчий  помiчник  на  батареї  Кирило  Дiброва,  i  той   упав
навколiшки в ровi поблизу, забув навiть, що на нього дивиться командир,  i
склав молитовно руки, уже прощаючись з життям, а потiм поривався  бiгти...
Петро мусiв рiшуче пригрозити йому автоматом, а потiм, оскiльки грозьба не
подiяла, миттю стрибнути в його рiв, збити його з  нiг  i  притиснутiї  до
землi,. кричучи йому в лице, щоб той тримався берега й не  вносив  панiки.
Коли б цього Петро не зробив, то могло би бути дуже погано,  могло  би  за
Дiбровиним  божевiльним  прикладом  зiрватися  все,  що  було  навколо,  i
пропасти нi за цапову душу. А так все лишилося на мiсцi, влипаючи ще дужче
в землю.
   Коли хвиля бомбових розривiв вiддалялася,  Петро  висунувся  з  рову  й
оглядав у бiнокль мiсцевiсть на всi боки. Було нiби все в  порядку,  тобто
не помiчалося нiякої панiчної метушнi. Чи то всiх вибило, а  чи  то  страх
смерти перемiг панiку. Там, де були позицiї їхнiх частин, було  пустельне.
Розриви бомб затягли все димом, але  вiйська  з  нор  не  викурювали.  Лиш
де-не-де   з   димової   мряки,   розкремсанi   вогненними    блискавками,
вихоплювалися  поодинокi  фiгурки  й,  пробiгши  трохи,  падали,   скошенi
невидимою косою. Наближалася нова ланка бомбовозiв, i Петро падав ниць...
   Так вiдбомбила перша хмара й, розвантажена, погуготiла на пiвнiч. На її
мiсце заходила на бомбардування друга хмара, клин  за  клином...  Господи,
якщо так потриває ще трохи, то на  тому  їхня  вiйна  й  скiнчиться,  люди
побожеволiють або побiжать, не  витримавши  психiчної  напруги,  i  будуть
перебитi, немов курчата. Або будуть похованi живцем пiд тяжкими обвалами й
завiрюхами землi. Вже й так здається, що вся земля переорана грунтовно,  i
вже нiкого немає живого, всiх пригорнуло землею й присипало залiзом.
   Ще двома хвилями  налiтали  ворожi  лiтаки,  бомбили  вже  збомблене  й
обстрiлювали землю з бортової зброї. А потiм бомбардування припинилося. Та
не встигли люди, котрi вцiлiли, зiдхнути з радости, що лишилися  живi,  як
почала бити ворожа артилерiя...
   Тут  прибiг,  вiрнiше  приповз  на  вогневу  позицiю  Петрової  батареї
зв'язковий (бо кабель десь пошкодило, i телефонний  зв'язок  не  дiяв),  i
передав наказ вiдкрити вогонь на схiд по наступаючому  вороговi,  а  також
передав повiдомлення: ворог прорвав фронт на пiвденному крилi XIII корпусу
i могутнiм клином жене на захiд, оточуючи дивiзiю "Галичина" й разом увесь
XIII корпус. Безлiч танкiв, авiяцiї, артилерiї.  Такий  же  прорив  нiбито
зробив ворог на  пiвночi  i  жене  вглиб  шалено,  замикаючи  велетенський
перстень. Зв'язковий тремтiв  увесь  вiд  збудження  й  хвилювання  й  був
надмiру говiркий. Це був досить iнтелiгентний хлопець  i  потрапив  швидко
зробити цiле бойове зведення. Картина, що вiн її намалював двома  мазками,
була жахлива й заморожувала кров у жилах...
   Сталося. От i прийшла та хвиля нарештi, що про неї в пiснi спiвається.


   Ой там iдуть стрiльцi, сiчовiї стрiльцi до бою...

   Вони мусять iти. До бою. Або загинути так, без бою. Це ж бо тепер стало
питання руба - бути їм чи не бути.
   Петрова батарея перша вiдкрила вогонь по темних масах, що з'явилися  на
обрiї. Очима стереотруби було  добре  видно,  як  мчали  танки  на  захiд,
обходячи їхнi позицiї стороною, i вогонь батареї було перенесено на них.
   Петровi гармашi працювали з надхненням, гарячкове, але  чiтко.  Батарея
била без угаву.

   Лiворуч теж загримотiли  сальви  їхньої  артилерiї  по  всьому  фронту.
Ворожа артилерiя посилила у вiдповiдь свiй вогонь - i почалося пекло.
   Почався нерiвний шалений бiй.
   Петро думав було, що пiсля бомбардування з їхньої пiхоти  й  взагалi  з
усього їхнього вiйська на цiм вiдтинку не залишилося  нiкого  в  живих,  а
воно он як заговорила земля автоматами, й кулеметами, й гранатами! А  воно
он скiльки їх пiдiймається з землi й перебiгає розстрiльнями вперед!..
   Одчайдушними  зусиллями  їхнi  частини  намагалися  затягти  проломину,
злiквiдувати прорив, спинити ворога. Спинити! Бо ж на картi  стоїть  життя
тисяч товаришiв, горе i сльози тисяч їхнiх матерiв, щастя й цiлiсть  всiєї
землi їхньої, отих бiдолашних селян, що ще вчора благалп їх про  порятунок
та про захист...

   Дивно! Просто дивно!.. Нi,  це  дух  того  синьоокого  романтика,  того
мрiйника, того Романа, запаленого невгасимою  вiрою  в  свою  правду  i  в
перемогу над злом... Юнаки билися, як справжнi лицарi,  як  герої.  В  бою
виявилося, що вони таки дiстали досить добрий вишкiл, вiрнiше, той вишкiл,
що вони дiстали, був тепер  помножений  трагiзмом  ситуацiї  на  вiдчай  i
вiдвагу приречених, а це велике помноження! Немалу ролю грав тут i гнiв на
своїх "вчителiв" i "союзникiв", що  так  безпардонно  зрадили  їх,  лишили
напризволяще, повтiкали. Перед самiсiньким боєм з  ворогом  виявилося,  що
вони фактично лишилися без  старших  командирiв.  Тодi  команду  перебрали
свої, молодшi старшини замiсть тих нiмецьких начальникiв, що  вночi  щезли
десь, i з цими  командирами  своїми  вони  крiпко  стояли  проти  набагато
сильнiшого ворога.
   В серединi бою розкотилася чутка, що 30-й полк  зрадив  i  перейшов  до
ворога.  Це  було  як  лиховiсний  грiм  над  нещасними  душами.   Пiзнiше
виявилося, що все неправда, але зразу це подiяло  убивчо.  Хто  пустив  ту
чутку, невiдомо, але вона пройшла по всiх позицiях, пригноблююча й страшна
своїм спрямуванням - спрямуванням на психiчне заломання людей. Тiльки ж  у
багатьох вiдчай викликав зворотну реакцiю - посилив спротив.
   Пекло тривало довго.
   Петрова батарея була розбита в тартарари. Особливо трагiчно скiнчили тi
бiдолашнi конi. Коли батарея потрапила пiд iнтенсивний обстрiл i коли, щоб
її вихопити з вогню й перенести на iншi позицiї, користаючись з  невеликої
павзи, пiдлетiли їздовi на  конях,  раптом  упало  вiдразу  кiлька  тяжких
стрiлен - i все  геть  потонуло  в  гураганi  вогню...  Загинула  половина
їздових, загинули всi конi, поковеркало  двi  гармати,  розбило  скринi  з
амунiцiєю... Треба ж статися такому нещастю, треба ж  було  тим  стрiльнам
упасти в таку  хвилину!  Страшне  спустошення!..  Одначе  тi  гармашi,  що
лишилися живi, повели далi обстрiл з  двох  уцiлiлих  гармат,  дострiлюючи
решту набоїв... Кирило Дiброва показував  дива,  де  в  нього  та  й  сила
бралася - вiн сам працював за кiлькох.
   З тих коротких хвилин один кадр врiзався Петровi в  мiзок:  це  кiнь  з
їхньої батареї, що йому перебило кряж,- вiн несамовито iржав i бiг на двох
переднiх  ногах,  власне,  намагався  бiгти,  високо   задерши   морду   з
закривавленими нiздрями та очима, повними жаху, й тягнучи  перебитий  зад;
вiн швидко бив копитами, трусився увесь, як у лихоманцi,  й  iржав  комусь
навздогiн, нiби  доганяв  своїх  товаришiв...  Ця  картина  зринула,  коли
розвiявся дим i пил пiсля вибухiв.

   Батарея була розбита, але вони не вiдступили; розстрiлявши всi набої по
ворожих танках, Петровi гармашi  зiрвали  гармати,  а  самi  разом  з  ним
приєдналися до якоїсь групи, що зайняла оборону тут же, поруч. Вони  мiцно
трималися в укрiпленнях i билися гранатами i панцерфавстами та  кулеметами
проти ворожих танкiв i танкеток, билися проти вдесятеро сильнiшого ворога.
Власне, самого ворога в людськiй  подобi  не  видно  було,  лише  скажене,
скрегочуче залiзо,  десятки  тонн  залiза,  що  пашiло  й  ригало  вогнем.
Поцiленi з гармат панцерфавстiв або пiдiрванi на мiнах  танки  й  танкетки
корчилися, мов  дивовижнi  плазуни,  розкручуючи  луску  своїх  ланцюгових
пасiв, гублячи їх, занурюючись шкереберть в землю. Деякi з них, поцiленi в
бак з пальним, горiли, мов костриця, позначаючи чорним  димом  i  смородом
паленої гуми й м'яса передпiлля позицiй одчайдухих оборонцiв,  на  радiсть
їм, наснажуючи їх дерзкою вiдвагою,  надiєю,  зухвальством.  Ворога  можна
бити! Можна!.. Але обличчя ворога не  видно  було,  який  вiн.  Який  вiн?
Глянути йому в очi би! Який вiн?

   Петра це бажання опанувало цiлком.  Немов  тому  вмирущому  глянути  на
живих востаннє, так  йому  кортiло  глянути  в  обличчя  ворога,-  в  живе
обличля, в його очi,- який вiн?

   I от, нiби зумисне для того, щоб зробити Петровi приємнiсть, вже  тодi,
коли здавалося,  що  ворог  змiнял  напрямок  танкового  маршу  на  захiд,
перенiсши його пiвденнiше, раптом на шляху з'явилася група  тяжких  танкiв
Т-34 - шiсть штук - i, звернувши з шляху, помчала просто на той  вiдтинок,
де був Петро з своїми недобитками. Це  було  кущувате  й  добре  укрiплене
узвишшя, що панувало над шляхом, замикаючи його  вогневою  заслоною.  Шлях
був захаращений розбитими машинами, возами й укритий  чорними  вирвами  та
горами свiжої землi, як кротовинами. Петро лежав з Дiбровою в ровi в самiм
центрi вiдтинку.
   Побачивши, як iдуть танки просто на них, Петровi похололо на  душi.  Не
тому, що це танки. Це не першi танки,  що  вiн  їх  бачив,  але  цi  йдуть
спецiяльно на них. I то тодi, коли  його  батарею  розбито  й  вiн  мусить
боронитися з не властивою для нього зброєю! Та й  тiєї  обмаль!  А  танки,
кваплячись, повзли з грохотом, то поринали в заглибини землi, в лощинки, в
зустрiчнi ями, то пiдносилися знову вгору довжелезними хоботами гармат. Тi
гармати раз  по  раз  ригали  полум'ям  просто  себе.  Поруч  з  гарматами
нестримно гаркотiли  кулемети,  засiваючи  все  навколо  свистом  i  шумом
залiза. Вiд того свисту й вiд того реву аж вiтер пiднявся, так  здавалося.
За танками летiла геть трава й  груддя  землi,  як  з-пiд  лап  вогнедихих
драконiв, що тую землю дерли  пазурями  й  метали  на  всi  боки.  В  мiру
наближення танкiв усе живе все бiльше прилипало до землi в своїх  ровах  i
ямах.  Петро  глянув  на  Кирила  Дiброву  -  бiдолашний  хлопчина   зблiд
смертельно й безтямно дивився  просто  себе  в  землю  витрiщеними  очима.
Навряд чи вiн щось бачив. Вiн тiльки слухав рев, слухав,  як  наближається
вiрна смерть, i тратив панування над собою з кожною  секундою.  Петро  теж
вiдчував, як нерви йому вiдмовляють в послуховi. Багато разiв вiн  дивився
смерти у вiчi, але бути живцем похованому, притоптаному такою потворою, ще
й прискородженому,- це страшна перспектива, гiрша  вiд  усiх  можливих.  I
рятунку немає. Гармати мовчать, бо їх, либонь,  на  цiлiм  їхнiм  вiдтинку
фронту вже немає. Утiкати? Не можливо. Битися? Чим? Хтось лiворуч вiд  них
з жахливим криком вихопився з ями й  кинувся  навтьоки,  але  тут  же  був
посiчений з кулеметiв i впав навзнак головою назад,  у  яму,  з  якої  був
вистрибнув. Кирило Дiброва, спаралiзований жахом, стояв навколiшках у ровi
бiля Петра, стояв зсутулений i  без  жадного  зв'язку  шепотiв  молитви...
Молитви, яких вiн нiколи не знав, нiколи не вчив... Вiн  навiть  не  бачив
Петра. Вухами слухав залiзний  рев,  викоченими  очима  дивився  просто  в
грудку землi й напевне тiєї грудки не бачив, а посинiлими губами  вимовляв
благальнi слова до Вищої  сили  без  всякого  ладу.  Кадик  йому  шарпався
спазматичне,- чи вiн ковтав сльози,  чи  ковтав  слину,  якої  у  ротi  не
було... Йому, мабуть, так як i Петровi,  пересохло  в  ротi  й  язик  став
колодою,  i  вiн  ковтав,  та  нiчого  проковтнути  не  мiг...   А   танки
наближалися. Вони вже зовсiм близько. Один iде просто на них...

   Петро шарпнувся, до болю зцiпив зуби, щоби  якось  прийти  до  пам'яти.
Треба ж щось зробити!.. Щось зробити!.. Нерви виривалися  з-пiд  контролю,
з-пiд панування.

   Боже, яка то жаска рiч  страх!  Страх,  що  паралiзує  волю,  паралiзує
розум!

   Нiби осяяне слiпучим прожектором зринуло дитинство, чiтко-чiтко, й жах,
пережитий у дитинствi,- переляк вiд  уроєної  вiдьми.  Жах,  що  заморозив
кров, одерев'янив жили, зупинив серце... А потвора вже дихає ось тут...
   В дитинствi Петро вхопив сокиру й без пам'яти жбурнув її  в  дверi,  де
стояла вiдьма,- сокира так глибоко зав'язла в дубових  дошках,  що  батько
потiм дивувався, звiдки в дитини взялося стiльки сили... В  такому  самому
безпам'ятствi Петро вихопив у Дiброви в'язку гранат, що збирався сам  себе
пiдiрвати, зсмикнув забезпечника й, схопившись  у  ровi  на  повен  зрiст.
шпурнув в'язку гранат наперед, в чорну рухливу масу, а сам повалився в рiв
на дно. Вiн знає, що вiн  схлипнув  як  дитина,  прощаючись  з  усiм,  нi,
схлипнув тому, що  не  мiг  уже  панувати  над  нервами,  чекаючи  смерти,
чекаючи, як посунеться на нього земля...

   Земля посунулася, але не привалила.
   Петро навiть не почув вибуху. Вiн тiльки почув, як  шелестiли  грудочки
землi, скочуючись на дно. Але це  вiн  почув  уже  потiм,  як  прийшов  до
пам'яти. Власне, вiн не знепритомнiв, бо вiн не панночка, але сталося щось
на зразок того, нiби вiн раптом умер.  А  потiм  воскрес.  Це  був  провал
пам'яти. Прийшовши до свiдомостi, Петро побачив Кирила Дiброву, що сидiв i
смiявся, такий радiсний, опромiнений. В їхнiм ровi було повно диму. Далебi
Дiброва збожеволiв. Але нi.

   - Гляньте! - промовив Дiброва, киваючи туди, нагору.
   Замiсть нагору, Петро подивився на Дiброву з-пiд лоба  й  опустив  очi,
вiн ладен був провалитися крiзь землю, пригадавши, якi то вони були допiру
герої.

   - М-да-а...- промурмотiв Петро понуро.- Теж менi герої! Я  один!  А  ти
другий!

   Дiброва  зовсiм  не  образився,  сидiв  i  блаженно  посмiхався,  немов
немовля, щойно вийняте з купелi. А посмiхаючись, квапив:
   - Нi, ви тiльки гляньте!..
   Петро визирнув з рова. Перед ними, кiлька метрiв усього, горiла сталева
потвора. Далi ще така сама, охоплена полум'ям.  Лiворуч  метрiв  сто  одна
лежить боком... А там ще одна й ще... Всi шiсть танкiв було знищено якоюсь
страшною  силою...  Диви,  диви!  Таке  вражiння,  що  "одним  махом  всiх
побивахом", зовсiм як у тiй казцi. Лiворуч  i  праворуч  стояв  пiднесений
гомiн по ямах i щiлинах, перегукування, веселi  реплiки...  Виявилося,  що
якась їхня протитанкова гармата розстрiляла усторч три танки, одного збила
їхня таки артилерiя, вiдкривши вогонь злiва, один пiдiрвався на  мiнах,  а
одного хлопцi самi  закидали  гранатами  з  усiх  бокiв,-  це  оцього,  що
загнався найдалi, що  горiв  перед  Петром,  так  що  невiдомо,  хто  саме
заподiяв йому смерть.
   Оглянувши таку панораму, Петро опустився иа дно рову, простягнув ноги i
з нервового вiдпруження глибоко  зiдхнув,  а  тодi  глянув  на  Дiброву  й
засмiявся. "Чудасiя!" - Дiброва смiявся не перестаючи. Тепер вони смiялися
удвох. Закурили, жадiбно затяглася димом i смiялися.
   Чудасiя! Отакi вони вояки! "Герої" отакi "липовi!"
   А тим часом танки все ж немов лизень злизав! Факт.  I  вони  залишилися
живi. Живi!

   Передано було звiдкiлясь вiд уст до уст, що ворожi танковi колони пiшли
пiвденнiше, прориваючись на захiд.
   Можливо. Але тут бiй не припинився.
   Надходив вечiр, а бiй не вщухав.  Навпаки,  ворожий  обстрiл  нiби  все
посилювався. Ворог зосередив потужний вогонь своєї артилерiї на  невеличкi
дiльницi, що її займала горстка безумцiв i  не  давала  вороговi  поширити
проломину... Ба, вже нiхто з тих безумцiв не  думав  про  проломину,  лише
кожен думав про те, як би дорожче продати своє життя, бо ж було всiм ясно,
так усiм видавалося, що їх -  оцi  їхнi  частини,  якi  опинилися  на  цiм
пiвденнiм крилi,- оточено з усiх бокiв... Мовби на доказ  цього,  надвечiр
почали бити "катюшi", посилаючи серiями свої  чортячi  набої,  i  що  було
жахливим - "катюшi" били вже не спереду, а звiдкiлясь збоку  чи  ззаду,  у
спину... Думалося ранiше, що все, що вiдбувалося за день, то  було  пекло.
Нi,  ось  щойно  тепер  зробилося  пекло.  Вiд  розривiв  стрiлен  "катюш"
загорялася земля... Вона зразу спалахувала в кiлькох мiсцях, i той  вогонь
розливався, розповзався все ширше й ширше,  наводячи  на  людей  панiчний,
безумний жах. Люди вистрибували з вогню й надали в ями  й  вирви,  шукаючи
прикриття, шукаючи рятунку, i билися... Вiдбивалися вiд навколишнього жаху
всiм, чим могли.
   Не один того дня збожеволiв. Не  один  того  дня  сам  застрiлився  або
тяжкопоранений бувши  й  не  бачивши  рятунку,  а  вороговi  здаватись  не
бажаючи, або вiд  психiчної  перенаснаги,  не  в  силi  всього  перенести.
Пострiлялося цiлий ряд старшин i  рядових  стрiльцiв,  у  кого  "нерви  не
витримали". А ще бiльше було вбито нещадним вогнем ворога  або  витолочено
танками.
   Петро був  поранений  у  голову.  Але  не  вийшов  з  бою,  не  залишив
товаришiв. Вiн не був героєм, але й не був боягузом, а вже зовсiм  не  був
тим, хто сам собi життя укорочує, бо чого нiбито квапитись, як  для  того,
щоби життя укорочувати, є ворог. Вiн не вийшов з бою тому,  що,  по-перше,
раненому все одно нема куди подiтися - жадних санiтарiв, жадних рятункових
засобiв, жадних польових шпиталiв чи перев'язочних пунктiв,-  лише  смерть
вiд нещадного ворога. По-друге, тому, що бiльше  всього  на  свiтi  боявся
полону,- для кого, для кого, а для нього полон означав би  щось  жахливiше
за бiблiйне пекло. По-третє, тому, що  мав  волю  битися  до  останку,  до
останнього зiдхання. Вiн  не  був  один  такий.  Таких  було  багато,  що,
опинившись перед ось таким бiдним вибором, вибирали боротьбу до останку, i
лише тяжкопораненi дострiлювали самi себе.  Легко  пораненi  тримали  далi
закривавлену зброю в руках, якщо Їм не зраджували нерви.
   Петро був поранений порiвняно легко, як на  цi  умови,-  десь  зачепило
трохи голову кулею чи уламком бомби, вибивши на якийсь  час  пам'ять.  Але
потiм  одурiння  минуло,  й  вiн  мiцно  тримався  на  ногах.  Стрiлець  i
кулеметник (а недавнiй артилерист) Кирило Дiброва (а може, й iнший  хтось)
забандажував йому поранену голову, скориставшись з iндивiдуального  пакету
котрогось убитого, бо свого не було. Кров заливала  очi,  й  Петро  гаразд
навiть не роздивився, хто ж це саме сповивав йому голову, мов  та  "рiдная
мати"...
   Як вже вечорiло, рештки людей  виходили  з  суцiльного  вогню  й  диму.
Петровi кров утамувалась, i вiн бачив свiт. Свiт  був  опаловий,  кривавий
вiд заграв i вечiрнього сонця, що закочувалося за червоно-чорний обрiй.  I
такий той був свiт грiмливий, що розсiдалася голова. Дим iшов  хмарами,  й
iшов морем вогонь по землi...
   Пiд прикриттям диму й  кривавого  смеркання  рештки  їх  виривалися  на
пiвнiчний  захiд,  туди  десь,  до  своїх.   Пiдтримували   один   одного,
спiткалися, падали, але йшли, йшли, йшли... Виривалися з вогню.
   З Петрової батареї загинули всi, вцiлiв лише  вiн  та  Кирило  Дiброва.
Петро пам'ятає, що, виходячи з вогню й бiжучи  повз  старi  їхнi  позицiї,
заваленi трупами його людей i трупами розбитої батареї, вiн дострiлив того
коня... Того коня, що бiг на двох  переднiх  ногах,  випорскував  нiздрями
кров i iржав так жалiбно,  так  тоскно,  так  божевiльне  -  зi  стогоном,
боючися лишатися сам...

   "Це ж вiн, той кiнь, думав, що його товаришi побiгли  ген  по  радiснiй
сонячнiй землi, по шовковiй травi, а вiн лишився сам, у пеклi!.."
   Ще пам'ятає Петро, що в короткiм зударi з ворогом, що  був  перетяв  їм
шлях до своїх, упав Кирило Дiброва, останнiй його товариш з батареї, i вiн
тепер лишився зовсiм сам, без найближчих друзiв. Але хiба вони не є  тепер
всi найближчими друзями?!.

   А ще пам'ятає Петро, що вiн цупив панцерфавста. Вчепився в нього  й  не
хотiв  пустити.  Чомусь  йому  видалося,  що  це  страшенно  важливо,  цей
панцерфавст. Нiби в ньому була захована  його  доля.  Нiби  якби  не  було
панцерфавста, то вiн би вже вмер...
   Потiм їх пiдхопила якась машина й вони їхали  -  не  їхали,  пливли  по
морю, страшенно гойдаючись, як то буває на кораблi...
   Потiм машина налетiла на мiну й  з  них  мало  хто  вцiлiв.  Але  серед
уцiлiлих був i Петро. Вцiлiв якимось дивом i його панцерфавст. Дивно, чого
вiн, цей кийок  або  "макогон",  як  називали  iншi,  до  нього  вчепився!
Пiдiйшли ще якiсь хлопцi,  й  вони  пiшли  далi.  Навпростець,  бур'янами,
тернами, якимись ровами... Петро не покинув свого "макогона",  й  цупив  з
собою, хоч самого його вели попiд  руки  незнайомi,  обсмаленi  й  обдертi
вояки. А ще когось несли на плащ-палатцi. Вони всi дуже  поспiшали.  Майже
бiгли. Той, кого несли, був дуже юний i дуже подiбний до  Ромця,  до  того
синьоокого романтика, але це не був вiн, це не був Гоман.

   Нарештi вони, знесиленi, змученi до краю, десь зупинилися.  В  темрявi.
Вони зупинилися в якiйсь уцiлiлiй хатинi, мабуть, єдинiй  на  цiлий  свiт,
серед якогось пожарища. Та тепер увесь свiт - пожарище. Крiм хати  на  тiм
пожарищi, де-не-де стирчали комини, обвугленi росохи, стовпи, лежали  купи
цегли...
   ...Обсмаленi дерева, купи  грузу,  розбомбленi  вулицi,  опалове  небо.
Хата. Його рiдна хата в рiдному мiстi... Пiд стiною хати в дворi стiл.  На
столi лежить Вона, Ата, мертва, а на грудях у неї немовлятко... Ах, це пак
уже був сон. Сон. Десь раптовий крик i стрiлянина. Це дiйснiсть.
   Петро зiдхає й швидко розплющує очi. Йому  трохи  холодно.  На  обличчя
капає роса з галузки, що вцiлiла на розщепленому  деревi  (кленовi).  Роса
насiдала на простягненi далеко вперед чоботи.  Перед  очима  туман.  Чи  у
вiччю туман? Чи у свiтi туман? По тiлу пробiгають дрижаки...
   "Гм... Але проти чого ж був той сон, га? Той сон  з  убитою  Атою  й  з
немовлям на її грудях! Проти чого? I що означає те немовля? Чому  немовля?
Звiдки немовля?!. А що ж то за сон, що вiн  їв  рiдну  землю?  Проти  чого
це?.."
   Петро поводить зiмлiлою шиєю, крутить головою, щоб прийти до пам'яти.

   "Гм, треба шукати штаб!.. Треба конче знайтиг штаб. Штаб дивiзiї..."

   Туман з очей розходиться, але лишається  туман  в.  свiтi.  Власне,  не
туман, а  легенька  мряка,  блiде  свiтло  свiтанку.  "Треба  знайти  штаб
дивiзiї!"

   Ген там, де вночi був вогненний водограй,  над  Бродами  рожевiє  небо.
Праворуч виплив о туману лiс. А просто попереду, ген унизу, якась  метушня
й клекiт... Нiбито там люди топляться в морi... Топляться.  Кричать.  Вони
по шию, по пояс, по колiна в водi, так  само  до  половини  в  водi  конi,
машини, танкетки, мотоцикли... По тiй водi бредуть телеграфнi стовпи...
   Петро тре очi,- що за мана. Ба!..
   То землю в низинi застелив туман, а в тiм  туманi...  Га!  Га!..  Серце
Петровi забилося радiсно, закалатало: свої! То там  свої!  Нашi!  Тож  двi
колони їхнього вiйська!..
   Двi колони їхнього вiйська стовпилися на шляху, одна проти  одної,  двi
довжелезнi колони... Одна йде на захiд, друга на схiд. Це ж вони,  мабуть,
збилися з напрямку вночi, напоролися одна на одну, зачепилися одна за одну
i тепер галасують, не  можуть  розминутися.  Одна  колона  поривається  на
захiд, а її не пускає та, що поривається на схiд.
   Петро миттю звiвся, почепив  "МПi"  на  шию,  пiдхопив  панцерфавста  й
пошкандибав униз до шляху, чiпляючись за кущi,  спiткаючися  по  вирвах  i
вибоїнах.


VII


   Петрiв здогад виявився вiрним. Хоч i не  зовсiм.  На  захiд  поривалася
колона... не колона, лявина нiмецьких солдат  з  рiжних  частин  вермахту,
хаотична,. скорше подiбна на збiговисько якихсь  банд,  анiж  на  нiмецьке
вiйсько,- а назустрiч їй iшла на  схiд  таки  органiзована  колона,  якась
частина дивiзiї "ГАЛИЧИНА".

   Вранiшнiй туман розходився, небо ставало все яснiше, й  яснiше  ставало
навколо, й, наближаючись, Петро вже добре бачив, що там вiдбувається.  Вiн
бачив таку картину... Власне, спершу добре  вслухався  в  клекiт  i  почув
зудар двох мов, лайку на двох мовах, шаленi вигуки двох рас. А  потiм  уже
побачив таку картину.

   Спинена потужною хвилею нiмецьких солдат i офiцерiв, колона українських
воякiв стояла, а її проходили наскрiзь  нiмцi,  подробивши  її  на  окремi
групи.

   В однiм мiсцi якийсь нiмецький високий чин  кричав  iстерично  щось  на
двох українських старшин, що стояли перед вищим начальством  наструнко.  В
другому мiсцi стояв галас бiля гармати...  Там  нiмцi  розпрягають  коней,
свiжих,  дебелих  i  хочуть  їх  замiнити   своїми   шкапами,   маленькими
коненятами, реквiзованими десь в українських селян, безмежно вимученими, з
побитими копитами, з позбиваними холками... Гармашi не дають  перепрягати,
але їх вiдпихають  i  кричать  на  них  з  брутальнiстю,  характерною  для
солдафонських надлюдей, i таки перепрягають... I в iншому мiсцi те саме  -
випрягають коней з двоколки... Надлюди хотять мати добрих коней  утiкаючи,
щоб везти свої пожитки та й самим їхати.  Якийсь  старшина  з  української
дивiзiї, теж нiмець, розривається вiд гнiву й обурення  на  своїх  власних
землякiв. А тi йому радять "заткнути писок". Нiякої  їхньої  "української"
дивiзiї немає. Капут. Всьому капут. Є тiльки проблема, кому належать лiпшi
конi, нiмецькi конi. Герен фольк є герен фольк. Його солдати  мають  право
їхати. А цi хлопцi звикли й нехай iдуть так. Та й якi з них солдати?! Пхе!
Вони "йдуть у бiй"!?. Ха-ха-ха! Який бiй? Всi бої вже вiдбуто! Який  тепер
бiй? Гiтлера вбито - вiйнi кiнець!
   Українськi старшини були явно спантеличенi всiм  i  не  знали,  на  яку
ступити, як тут бути, чи йти далi на фронт, битися  з  большевиками  а  чи
починати вже тут битися з ось цими. Якщо Гiтлера вбито... Але ж  нi,  всiм
же вiдомо, що замах був невдалий! Це вже розклад, це певнi ознаки розкладу
пiд впливом страшного розгрому на всiх фронтах. Це симптоми розкладу.  Але
подумати тiльки -  така  зразкова  армiя,  як  нiмецька,  i  -  заторкнута
розкладовим маразмом!..
   Старшина, нiмець з української  дивiзiї,  вимахував  револьвером  перед
носом тих, з числа яких хтось крикнув про смерть Гiтлера,  хотiв  покарати
провокатора. Але його заспокоїли нiмцi ж, земляки. "То  був  жарт!  Тiльки
жарт". А взагалi - не вiдомо, хто ж це крикнув.
   Українськi старшини спостерiгали все, бачили ознаки розкладу i  глум  з
них... Одначе їм вже добре защеплено почуття дисциплiни, те почуття ще  не
розгальмувалося, й вони ще не здiбнi стати на шлях бунту й анархiї,- через
те вони стоять такi чемнi, розгубленi, огiрченi.
   А може, справдi вбито Гiтлера? Бо iнакше чим  пояснити  всi  цi  прояви
анархiї й деморалiзацiї? Невже це тiльки вислiди поразок на фронтах?

   "Так, це напевне вислiди поразок, бо занадто вже тi  поразки  тяжкi  на
сходi й заходi. Надто поразки на заходi, катастрофа з  тим  "Атлянтiйським
валом", це, мабуть, найголовнiша причина психiчного  заломання  нiмецького
прославленого  своєю  здистиплiнованiстю  вояка..."   Так   думав   Петро,
спостерiгаючи те, що вiдбувалося, поки йшов уздовж цього ярмарку.
   Приглядаючись до того, що дiялося, Петро сам розгубився й не  знав,  на
яку ступити. По правдi, його таки дуже здивувало й  огiрчило  те,  що  вiн
бачив. Щоб нiмецькi солдати, хай i переляканi ворожим скаженим тиском, хай
i до якоїсь  мiри  здеморалiзованi,  але  щоб  вони,  утiкаючи  з  фронту,
перепрягали коней у тих, що йдуть на фронт! Це щось, що не лiзе в  голову.
Та ж цi "хлопцi" як-не-як iдуть боронити  їх  же,  їхнiй  "фатерлянд"  вiд
величезної бiди, вiд загибелi! Але  факт  -  ось  бiля  ляфету  українськi
гармашi й нiмецькi вiдворотцi мало не б'ються.
   Зразу думав було розшукати коменданта цiєї колони українських воякiв  i
зголоситися до нього. Але подивився на все й на  тих  молодих  старшин,  а
далi згадав правило, що комендантами подiбних колон були завжди нiмцi, тож
i тепер напевно комендант нiмець, i в нього пропала  охота  зголошуватись.
Та й чого? "Нi, вже краще  я  зголошуся  в  штабi  дивiзiї!"  Петровi,  як
здисциплiнованому вояковi, йшлося про тверде й законне призначення його на
нову ролю, яка б там вона не була.

   Проте справу зголошення перерiшив несподiваний iнцидент, що  розiгрався
перед Петровими очима. Химерний iнцидент i ще химернiшi його вислiди.
   Якийсь юнак, замурзаний i  розхристаний,  без  шолома,  пер  мотоциклом
назустрiч нiмецькiй лявинi, покрикував гостро на нiмцiв, щоб  йому  давали
дорогу, обминав ярмарок бiчною гривкою. Вiн прогуркотiв повз Петра й  гнав
далi, спихаючи нiмцiв зi свого шляху. Вiн гнав на схiд. Вiн  вже  вiд'їхав
яких метрiв з сорок наперед, минувши Петра, як раптом дорогу йому заступив
якийсь чин нiмецької польової жандармерiї з ланцюгом на  шиї.  Вiн  звелiв
юнаковi злiзти, вiдбираючи мотоцикль, щоб їхати самому, i не на схiд, а на
захiд. Юнак  замiсть  .послухати  натис  на  педаль  i  "газонув",  мовчки
пориваючись уперед. Тодi жандарм схопив юнака, зтяг його з мотоцикля  й  з
усiєї сили вдарив в лице... Мотоцикль загнув зигзаг влiво, юнак вправо,  i
обоє знову зустрiлися та й упали в пил. Жандарм  ступнув  до  юнака,  звiв
його за петельки й ударив знову в вухо. "Ду, русiше швайн!" Юнак схлипнув,
захлинувшись кров'ю з розбитих уст i захищаючись лiктями,  упав  знову,  а
жандарм занiс знову свiй кулак... Петро вже був  бiля  них.  Почувши  "Ду,
русiше швайн!", вiн дуже здивувався, що це за така "русiше  швайн"?  Може,
большевик? Диверсант?.. Лишивши панцерфавста в ровi, з  цiкавiстю  ступнув
ближче. Раптом помiтив "левика" з розчепiреними лапами на юнаковому раменi
- й у вiччю  йому  потемнiло.  Немов  пiдкинений  пружиною,  пiдскочив  до
жандарма i, не здаючи собi справи з власного вчинку,  схопив  жандарма  за
ковнiр, повернув лицем до себе й з усiєї сили  вдарив  його  кулачищем  по
вуху. Жандарм упав. Схопився. Шарпнув за кабур  з  пiстолем...  Але  Петро
миттю скинув з шиї свiй "МПi" i рiшуче наставив його в груди:

   - Ферфлюхтер!..- вiн хотiв сказати "дезертир",. але вiд  клекоту  гнiву
не мiг добрати слова, та це було й так зрозумiло. Мить би  ще,  й  вiн  би
його  зрешетив,.  якби  не  солдати-нiмцi,  що   оточували   їх.   Солдати
моментально схопили жандарма за руки й за плечi, стримали його й заступили
i в той же час стримали Петра, дивлячись на нього здивованими,  поширеними
очима. Вони були чимсь враженi. Жандармовi очi  теж  вилупилися  по  хвилi
здивовано й розгублено. Петро думав, що то вплив старшинських  вiдзнак  на
його ковнiрi а чи вплив нiмецької мови... Але, глянувши мимоволi  на  свої
груди й згадавшiї про поранену голову, зрозумiв - груди  його  були  щедро
залитi зашкарублою кров'ю, навiть штани заляпанi, а ще ж на головi "чалма"
теж напевно такого самого кольору...
   - Камерад!.. Камерад!.. Льос!..  Льос!  -  загукали  нiмецькi  солдати,
махаючи руками на захiд, думаючи,  напевне,  що  Петро  шукає  шпиталь  чи
санiтарний пункт.

   Петро вiдмахнувся рукою,  мовляв,  "дякую,  але  вiдчепiться",  помацав
"чалму" на головi й ступнув до юнака, що сидiв у пилюцi бiля  мотоциклю  й
однiєю рукою розмазував по  обличчi  кров,  намагаючись  протерти  очi,  а
другою тримаючи мотоцикль за колесо.

   I яке ж було Петрове здивування, коли вiн у цьому  замурзаному  юнаковi
упiзнав свого друга Романа. Це ж синьоокий романтик Ромцьо! Роман Пелех!

   - Здоров, Романе! Як ся маєш?
   - Доннерветтер!..
   Роман  схопився  приголомшений,  упiзнавши  голос,  але  нiяк  не   мiг
упiзнати, хто ж це говорить. Нарештi впiзнав:
   - Петре!
   I  вони  кинулися  одне  одному  в  обiйми...  Солдатськi,  братерськi,
пiвсерйознi, пiвiронiчнi  обiйми,  з  поляпуванням  по  спинi,  з  грубими
словечками, щоб прикрити ними те глибоке й щире сердечне  зворушення,  яке
буває тiльки у воякiв, у друзiв, приречених на смерть, про  що  вони  (про
приречення) добре знають.

   - Доннерветтер!..
   - Чого ж ти лаєшся? Ой-йой, як же ж ти й понiмечився!
   - Хiба тут не понiмечишся...- мурмотить  Роман,  витираючи  скривавленi
уста.

   Боже! Як вiн змужнiв, цей Роман!..
   Нiмецькi солдати спостерiгали всю цю  сценку  й  були  дуже  зворушенi,
подавали жартiвливi  й  спiвчутливi  реплiки  й  на  всяк  випадок  пильно
обступили жандарма, щоби вiн не зiпсував хлопцям зустрiчi. Але  жандарм  i
не думав псувати, вiн зовсiм стушувався, стояв нi в  сих  нi  в  тих  i  з
дурним виглядом тер свое вухо, зрозумiвши, що вiн тут програв i  не  треба
рипатися. На нiмцiв рiшучiсть i сила впливають якнайкраще.
   - Куди  ти?  -  запитав  Петро  Романа,  допомагаючи  швиденько  звести
мотоцикль.

   - Частину свою шукаю.
   - А де ж вона?
   - А лихий її знає... Може, вже вся в Бога в раю...
   - А шолом, шолом же твiй де?
   - Теж, мабуть, там!.. Там,- махнув Роман рукою в тiм  напрямку,  звiдки
щойно прийшов Петро. Потiм подивився на Петрову голову: - Ба, мабуть, там,
де й твiй.

   - Як?! То ти там був?
   - Я був бiля Пенякiв. Потiм бiля Майдану. Учора.
   А ти?
   - Овва, Романе! То ми з тобою були разом на христинах. А де ж ти  будеш
шукати частину свою?
   - Їду до штабу. До штабу дивiзiї. До самого Фрайтага.
   - Знаменито! Нам по дорозi. Сiдай...-  i  Петро  заволодiв  мотоциклем,
попробував його, чи функцiонує! Функцiонує! - Сiдай! Стривай-но! Потримай!
Я зараз... Я вiзьму свiй панцерфавст.
   - Та кинь до чорта той "макогон"! Нащо вiн тобi?
   - Е, Романе! Менi щось здається,  що  цей  "макогон"  менi  буде  конче
потрiбен, конче. Менi щось  здається,  що  цей  "макогон"  вiдiграє  якусь
головну, найголовнiшу ролю  в  моєму  життi.  Якась  чортяка  про  це-менi
нашiптує й нашiптує... й нашiптує...

   - Кинь, кажу! Таких "макогонiв" ти знайдеш сотнi в кожному  ровi,  геть
всюди, де тiльки ступнеш... Погубили нашi дружочки... Як буде треба,  тодi
й вибереш...

   - Але ж чортяка менi нашiптує...
   - Таж слухай лиш! Та якщо чортяка тобi нашiптує  щось  там  про  отакий
"макогон", то цей "макогон" сам тебе знайде. Подивишся. Чортяка тобi  його
своєчасно доручить, сам всучить пiд самий нiс!
   - I то правда... Знаєш, Романе, тепер навiть  твої  найлiпшi  друзi  не
зважаться тебе називати Ромцьом, такий ти став  серйозний  i  поважний.  I
мудрий.

   Роман зiдхнув, сьорбаючи розбитим носом.
   - Наука, брате.
   Петро лишив панцерфавста й сiв до стерна.
   - Ану, держись, Романе! Поїдем до нашого "батька" Фрайтага в гостi. Хай
живе П'ятниця!.. Знаєш, це як у тiй байцi про Робiнзона  Крузо.  Хiба  нi?
Га?

   - Та таке ж...
   - Ти його бачив коли-небудь?
   - Кого?
   - Та "батька" ж.
   - Нi. А ти?
   - Бачив.
   - Який вiн?
   - А от поїдемо, подивимося в натурi...
   Мотоцикль зачахкав, заторохтiв, солдати розступилися, даючи  дорогу,  i
двоє маньякiв, без шоломiв, замурзанi й  закривавленi,  помчали  на  схiд.
Один маяв чубом на вiтрi, як запорожець,- чуб той ставав дуба й  трiпотiв,
немов прапiрка.

   Солдати посунули далi на захiд, а з ними разом i  побитий  високий  чин
польової жандармерiї.
   "Феррiкте меншен!" - пiдбив пiдсумок котрийсь.
   - Романе! Як буде якась скотина переймати - стрiляй!
   - Так є! Стрiлятиму. Прошу твою батерею пiдтримати!
   - Єсть пiдтримати!

VIII

   Але стрiляти їм не довелося. Нiхто їх уже  не  переймав.  На  шляхах  i
дорогах, якi вони переїздили, видно було слiди  подiбного  пекла,  такого,
яке вони пережили вчора. Всюди вирви, трупи коней, розметанi рештки возiв,
потрощенi машини, покидана зброя й амунiцiя, поваленi телеграфнi стовпи...
Ого! Тут теж "давали прикурить"! В  деяких  мiсцях  ще  димить  земля  або
звалища якихось матерiялiв, розбитi хати, потрощенi стодоли...  Помiж  тим
усiм швидким темпом посуваються блiдi, вимученi недосипанням i недоїданням
та безконечними походами й жахами люди. Деякi масами посуваються на захiд.
Деякi на пiвдень, iншi на пiвнiч,  iншi  знову  на  схiд.  Щось  твориться
незрозумiле й безглузде з людьми. I всi тi люди - то солдати, нiмецькi  та
мадьярськi  солдати,  але  всi   якiсь   спантеличенi,   пущенi   самопас,
розладженi, вибитi з солдатської колiї, з тих мiцних  рамок  дисциплiни  й
послуху та залiзної органiзацiї, в якi їх було  колись  вправлено  сильною
рукою. I так само в рiжнi  боки  посуваються  машини,  здебiльша  вантажнi
авта, часом особовi, дуже рiдко тягачi до механiзованої артилерiї, iнодi з
гарматами. Всi поспiшають i всi панiчно поглядають вгору...
   Петровi це видовище нагадує  першi  днi  вiйни  й  масове  "переселення
народiв", як то називали саркастично його друзi масове пересування людей з
торбами, так званих  "торбешникiв",  тобто  людей,  вигнаних  советами  на
фронт, щоб "шукали свої частини", "здобували зброю у ворога"  й  билися  з
тим ворогом не на життя, а на смерть, захищали "груддю"  "партiю,  уряд  i
родiну", а озброєнi  тi  люди  були  лише  самими  торбами.  Нiхто  з  тих
"торбешникiв" захищати цих благ  не  хотiв,  кожен  "вставляв  устiлки"  й
утiкав, куди мiг... Був хаос i "стовпотворiння вавiлонське". Щось  подiбне
вiдбувається й  тепер...  Хоч  цi  люди,  опанованi  см'ятiнням,  не  були
"торбешниками".
   В кiлькох мiсцях хлопцi бачили частини їхньої дивiзiї, розташованi то в
лiску, то в садках, то межи  клунями,  повiтками  й  iншими  забудованнями
селянських садиб. Люди стояли твердо на мiсцi, але  теж  тоскно  поглядали
вгору. Нi, до цього, мабуть,  не  можна  звикнути,-  до  тих  диявольських
одвiдин посланцiв пекла з небес, не можна не позирати вгору  тоскно  й  не
втягати голову в  плечi.  Все  було  замасковане  -  замаскованi  гiляччям
гармати, замаскованi масновками  вояки,  замаскованi  клечiнням  мiномети,
вантажнi авта,  вози,  конi,  валки  постачання,  шпитальнi  авта,  рацiї,
кухнi... Людський розум багато попрацював  над  тим,  як  увести  в  оману
вороже око з неба, як його обдурити, як замаскувати матерiяльнi речi.  Але
нiхто не попрацював над тим, як замаскувати людськi душi перед  жахом,  як
той жах увести в оману, щоб вiн не  дуже-то  приставав  до  тих  душ.  Жах
напирав, i людськi душi де могли протистояти йому як слiд. Про це говорили
сiрi людськi обличчя, запущенi, неголенi й невмитi, про це говорили тоскнi
їхнi погляди, мовчазна зосередженiсть...
   Хлопцi питали, як їм знайти штаб дивiзiї, i такi ж хлопцi  у  вiдповiдь
стискали плечима байдуже,  навiть  недочувши  про  що  мова,  недослухавши
запитання до кiнця, або махали руками в неозначеному напрямку,  кудись  на
пiвнiчний схiд, навiть не розпитуючи, хто й до чого  й  що  та  для  чого.
Смертельна нудьга наповняла людськi душi.
   В який вони бiк iдуть? Хтозна. Чи, може, це їхнi позицiї?  Хтозна.  Про
це не питається, й  на  це  з  правила  не  вiдповiдається,  особливо  пiд
фронтом. В кожнiм разi вражiння таке, що вони  не  йдуть.  Вони  стоять  в
лiсах та перелiсках твердо й нiби  спокiйно,  зберiгаючiї  ще  всi  ознаки
здисциплiнованого вiйська. Хоч хлопцям здається, що от-от  вони  побiжать,
не встоявши проти загальної психози розкладу й утечi,  за  прикладом  усiх
тих чужинецьких недобиткiв, що мечуться по шляхах i що вони їх  увесь  час
мають щастя спостерiгати.
   В який вони бiк нацiленi своїм нутром, своїм серцем  тi  всi  вiйськовi
з'єднання, тяжко збагнути, але  було  ясно,  що  вони  всi  з  завмиранням
душевним чекають бомбардування, чекають тих несамовитих i нещадних налетiв
чисельної ворожої авiяцiї, яка ото так  збила  шляхи  й  дороги,  А  також
чекають ще чогось...

   Ба, це вони чекають того, що Петро з  Романом  вже  бачили  й  пережили
вчора,- вони чекають бою, до якого вони рано чи пiзно мусять таки  пiти...
Того бою, що про  нього  у  пiснi  тiй  спiвається  й  що  вони  до  нього
готувалися змалку, як до великого якогось свята. Той  момент  мусить  таки
настати, той бiй мусить таки нарештi вiдбутися, бо навiщо ж вони тую пiсню
все життя спiвали, того бою чекали. Тепер мрiя здiйснюється,- до того  бою
лишилися численi хвилини. Вiн може статися кожну мить...
   А чекаючи того бою, юнi дивiзiйники  зi  здивуванням  проводжають  двох
мотоциклiстiв, таких покривавлених, що пруть на схiд, пруть назустрiч тому
боєвi вiдкритими дорогами.
   Мотоциклiсти  поспiшали,  як  тiльки  могли,   переїхати   цi   жахливi
шляхи-дороги й знайти штаб, поки не  почалося  бомбардування.  Але  їм  не
пощастило так просто проскочити, вчасно прослизнути. Шляхи були  такi,  що
на них дуже-то не розженешся. Доводилося петляти помежи бомбовими вирвами,
трупами коней,  людей,  машинами,  обминати  поваленi  стовпи  телеграфнi,
поторощенi вози, а часом навiть неекспльодованi бомби, що то там,  то  там
лежали немов поросята, зарившись рилами в землю. I поки вони так  петляли,
почалися налети ворожої  авiяцiї.  Задвигтiла  земля,  застогнала.  Грохiт
повстав у свiтi скажений. Одначе хлопцi посувалися все  вперед.  Почекавши
десь у вирвi чи в рову, поки перелiтала над  ними  чергова  хвиля  ворожих
машин,  хлопцi  вихоплювалися  й  мчали  далi.  Вони  запаслись  сталевими
шоломами, пiдiбравши їх на дорозi, на всяк випадок,-  ану  ж  цi  покришки
убережуть  їх  вiд  смерти  згори.  У  Петра  шолом  кепсько  тримався  на
забандажованiй головi, хоч вiн i вибрав  шолом  найбiльшого  розмiру,  але
тягар цього сталевого казанка причиняв шалений бiль, товчучи  в  поранений
череп, через те вiн тримав його на мотузку  за  спиною,  як  та  кокетлива
панночка свiй бриль, i надягав на голову лише тодi, як вони ховалися в яму
чи в вирву перед лiтаками й сидiли смирно...
   - Глянь, глянь! - прошепотiв Роман чомусь притишеним голосом  (хоч  тут
можна було кричати на всi легенi), коли пiсля  чергового  вклякання  перед
ворожими  лiтаками  пiд  якимсь  груддям  вони  пiднесли  голови.  Лiтаки,
пострiлявши з бортової зброї, полетiли далi, а Романовi корч схопив  горло
й через те вiн прошепотiв, а не закричав,  хоч  з  грудей  йому  видирався
крик... Перед ними була "фiгура", одна з тих чисельних "фiгур", що  стоять
над шляхами й дорогами,  i  це  вони  бiля  неї  були  вклякнули,  шукаючи
захисту. Це мала би бути Божа  Мати,  але  на  постаментi  її  не  було...
Постамент був подзьобаний бомбовим череп'ям, за постаментом стирчала стара
груша, геть розщеплена бомбою на кiлька частин,  з  обчухраним  гiллям,  з
пов'ялим листям на обламаних раменах, а на тiй грушi висiло ганчiр'я чи  й
ще щось, закинене туди вибухом... "Глянь!.." - взяв Роман тремтячою  рукою
Петра за плече. Петро повернув голову й теж здригнув: трохи оддалiк  перед
ними на окопi, на чорнiй, розритiй землi лежала горiлиць снiжно-бiла  Божа
Мати. З дитям на  грудях.  Вона  була  снiжно-бiла...  Нi,  вона  була  би
снiжно-бiла, якби не була закривавлена... Вона була  закривавлена.  Краплi
крови червонiлiї  на  нiй  яскраво-яскраво,  на  грудях,  на  обличчi,  на
раменах. Краплi крови червонiли й на немовлятi, на пухлих його  рученятах,
i ноженятах, на нiжному його обличчi...

   Петро здригнув увесь вiд макiвки до п'ят услiд  за  Романом.  Але  вони
затремтiли по-рiжному, з рiжних  причин,  вiрнiше,  з  рiжної  реакцiї  на
бачене. Роман тремтячою рукою зтяг шолома й перехристився. Й прошепотiв:

   - Бачиш? Божа Мати! Що... що це  тобi  каже?  Що  це  тобi  нагадує  ця
символiка?.. Це ж символiка!!.
   Так, це символiка. Це символiка їхньої Вiтчизни, якщо би виповнювати її
великим змiстом.  Але  Петра  схвилював  до  самої  глибини  змiст  малий,
простiший. Вiн знав, що це стояла от над шляхом фiгура Божої Матерi, хтось
бiля неї сховався, шукаючи  рятунку,  пiд  час  налету  бомбардувальникiв,
впала бомба, убила того чи тих, хто  сховався  тут,  i  забризкала  кров'ю
снiжно-бiлу Марiю з Дитям, ще й скинула її з постаменту. I тепер  от  Божа
Мати лежить горiлиць i дивиться в синє небо скорбними  очима.  Нiби  перед
тим вона була жива, а тепер убита... I дитя теж, що так припало до грудей,
нiби було живе, а тепер от вбите... Все дуже просто. Але Петра це видовище
струсонуло до самих глибин його душi  з  iншої  причини.  Вiн  зтяг  свого
шолома геть... В свiдомостi раптом чiтко-чiтко зринув той жахливий сон, що
вiн його  бачив  уночi.  Яка  точна,  точнiсiнька  копiя!..  Убита  Ата  з
закривавленим дитям на грудях. Краплi крови ворушаться й  стiкають  великi
та маснi, сяють i промiняться, як рубiни... Але  чому  з  дитям?!  Чому  з
дитям?!

   Свiт пливе шкереберть вiд такого точнiсiнького жалю й розпачу, як  той,
що обхопив його був тодi,  увi  снi.  Вiд  розпачу,  що  душить  залiзними
лещатами.

   - Що з тобою, агов!! - смикнув Роман Петра за лiкоть злякано.

   Петро схаменувся. Протер очi, стрiпнув злегка головою,  нiби  струшуючи
болючий сон, а насправдi  вiдпекуючись  вiд  дiйсностi,  швидко  звiвся  й
кинувся до мотоцикля.

   - Вперед, Романе!
   Нiби утiкав вiд баченого. Квапився так, як тодi у  снi.  Вони  сiли  на
мотоцикль i погуркотiли. Божа Мати лишилася лежати на окопi,  на  розритiй
чорнiй землi, дивлячись широко вiдкритими, скорбними очима  в  сине  небо.
Снiжно-бiла, лише людською кров'ю облита.
   Чим далi вони посувалися на схiд, тим бiльше бачили  хаосу  й  метушнi.
Тим бiльше безладдя.
   Так пiд бомбардуванням хлонцi нарештi добралися  до  мети,-  вони  таки
прибули до штабу дивiзiї, до постою командира дивiзiї  генерала  Фрайтага.
Це було десь бiля Переволочної.
   I тут, власне, вони побачили справжню й найбiльшу причину їхнього лиха,
тут вони побачили центр справжньої панiки, що вже  почала  розгоратися  як
пожежа...

   Вони прибули, щоб дати  звiт  i  дiстати  твердий  наказ,  призначення,
керiвництво, розпорядження їхньою солдатською долею, а тим часом натрапили
на найтяжчий  фрагмент  трагедiї,  а  може,  на  головну  причину  дальшої
трагедiї.

   Генерал Фрайтаг вiдмовився вiд командування дивiзiєю. Покинув її.
   Це було як  грiм  з  найяснiшого  неба,  страшнiший  за  ворожi  бомби.
Командир вiдмовився вiд них! Лишив їх "без  керма  i  без  вiтрил"!  Утiк!
Здезертирував!..

   Частина  цього  "героїчного"  епiзоду  розiгралася  на  їхнiх  очах.  В
атмосферi безладдя й панiки, що панувала в самому штабi й  навколо  нього,
вони зайшли до начальника штабу... До речi, був це добрий Петрiв  знайомий
з тих кращих i порядних  нiмцiв,  яким  расистський  дурман  не  вдарив  у
голову...  Вони  зайшли,  й  Петро  вiдрапортував,  що  вони   прибули   з
найпiвденнiшого вiдтинку оборонної лiнiї  XIII  корпусу  за  вказiвками  й
призначеннями. Вони також  хотять  бачити  командира  дивiзiї  й  особисто
поiнформувати його, як "рiдного батька", про все, що  там  вiдбулося,  про
героїчний спротив i про жахливий розгром...

   Начальник штабу навiть не дослухав i махнув рукою з на  диво  гiркою  й
розгубленою мiною... Вiн був чимсь  безмежно  стурбований  i  пригнiчений,
вибитий з колiї. Махнув начальник рукою та й ошелешив їх - немає вже у них
нiякого "батьк а", немає вже у  них  нiякого  командира  дивiзiї.  Зрiкся.
Тiльки що. Подзвонив по телефону до штабу XIII корпусу й склав iз себе усi
повновластi, зрiкся командування дивiзiєю "Галичина"... I вiд'їжджає геть.
   I гiрко-гiрко, видно, було тому начальниковi штабу, чесному  солдатовi.
Хлопцiв це ошелешило, немов довбнею по черепу. Не може бути! Як же це?! Аж
не вiрилось. Щоби справжнiй вояк, щоби справжнiй командир, якому  доручено
багато тисяч вояцьких доль, вояцьких голiв, раптом пiд час боїв зрiкся  їх
i покинув напризволяще!.. Господи! Та не може бути! Якi б не  були  з  них
вояки, але ж... Господи! Нехай вони  вояки  молодi,  недосвiдченi,  зеленi
юнаки, то тим бiльше не смiв вiн їх зрiкатися, якщо вiн  солдат,  не  смiв
вiн їх вiддавати на поталу, якщо вiн солдат!..
   Петро вже думав, що це начальникiв жарт. Але не встиг ще вiн цiєї думки
як слiд обернути в головi, як вiдчинилися  з  хряскотом  дверi  з  кiмнати
поруч i з них вибiг генерал Фрайтаг... Хлопцi схопились наструнко, але той
на них не звернув уваги... Фрайтаг був блiдий, з'їритований,  якось  дивно
наїжачений. Одягаючи вiйськовий маскувальний плащ на ходу,  вiн  мурмотiв:
"Досить! Досить!! К чорту!.." I швидко промчав повз них, навiть не  глянув
на двох воякiв в плямах зашкарублої крови, командувати якими  належало  би
до чести найлiпшого генерала. Промчав Фрайтаг  i  вискочив  з  помешкання.
Затупотiв по схiдцях.

   "Шнель! Шнель! Шнель!" - загукав на шофера, що вартував з його  машиною
бiля штабу.

   Машина гуркнула й  помчала.  Все.  Генерал,  "батько"  їхнiй,  командир
їхньої дивiзiї вiд'їхав...

IX

   - Поголимось, Романе!.. Поголимося й умиємося... Вови примостилися  пiд
рясними, ще вцiлiлими бiлими акацiями на стоптанiй,  мiсцями  присмаленiй,
забрудженiй травi, на штабному подвiр'ї й почали голитися...  Спершу  вони
вiдсапалися, а тодi вже почали голитися з виразом фаталiстичного спокою  й
байдужости до всього... Петром опанувала  смертельна  апатiя,  нiби  якась
сонливiсть i резигнацiя з  усього...  Так  iнедi  буває  з  людиною,  коли
трагiзм ситуацiї й нервова перенаснага переходять межi,-  людина  перестає
квапитися; саме  тодi,  коли  треба  найбiльше  квапитися,  вона  перестає
квапитися, її опановує спокiй. Спокiй байдужости. Те саме й з  Петром.  Те
саме й з Романом. Можливо, Романовi передався Петрiв настрiй. Либонь, саме
з такого настрою, з таких джерел  зродилося  оте  достославно  нацiональне
"якось то воно буде".
   "Якось то воно буде". Вийшовши, вiрнiше, вичовгавши  зi  штабу,  хлопцi
було хотiли сiсти на мотоцикль та й десь їхати, бо тут годi було тепер  на
щось сподiватися, нi в кого  було  брати  розпорядження,  нiкого  слухати.
Хаос. Але сiсти на мотоцикля їм  перешкодила  апатiя.  Постояли  на  латцi
сiрого гравiю перед ганком, де допiру  стояла  машина  генерала,  вiдхнули
обидва, немов на команду, а один з них прорiк розгублено й роздумливо:
   - М-да-а...
   Пiсля того Петрiв погляд упав на  щось  ляковано-блиснуче  пiд  кущиком
травички. Показав Романовi, й той  пiдняв.  Це  був  маленький  несесер  з
приладдям до голiння.  Там  був  навiть  шматок  запашного  мила...  Петро
повертiв знахiдку в руках, понюхав мило машинально... Це  напевно  загубив
генерал, на пам'ять їм... Потiм Петро байдуже  подивився  вгору,  де  гули
лiтаки, й промовив мелянхолiйно:
   - Ну, що ж... Поголимось, Романе!  Вони  попростували  пiд  ряснi  бiлi
акацiї в кутку двору й там отаборилися. Роман знайшов вiдро м принiс води.

   - Поголимося й умиємося...
   I вони заходилися голитися.  Хтось  десь  метушився,  хтось  десь  щось
гiстерично кричав, десь  гуготiла  канонада,  а  вони  сидiли  й  спокiйно
голилися. Обидва добре намилилися запашним милом, а потiм Роман держав  на
колiнях несесер з вiдкритою лядкою, де  було  вклеєне  люстерко,  а  Петро
голився, нацiлявся в люстерко оком i  гарною,  мабуть-таки,  генеральскою,
безпечною бритвою, "разiєр апаратом" зшкрiбав з себе верству бiлої пiни, а
з нею й чорну свою брудну щетину, й на очах у  Романа  перероджувався,-  з
страшного, наїжаченого фронтовика перетворювався в чепурного  юнака.  Лише
настрою  Петро  нiяк  не  мiг  зголити,  а  навпаки,  чим   пильнiше   вiн
виголювався, тим чiткiше виступав той  жахливий  настрiй,-  фаталiстичний,
байдужий,- настрiй вiдрiшености вiд усього. Стиснутi щелепи, задуманi очi,
довгi риски печалi й страшної утоми бiля уст, саркастично роздутi  крильця
нiздрiв вiд глуму над усiм i над самим собою... Люди, що метушилися, може,
бачили їх, але минали, а може,  й  не  бачили.  Лише  один  був  пiдбiг  i
закричав несвоїм голосом, гiстерично, непритомно:
   - Що ви робите, iдiйоти?! Смерть на носi,  а  ви  голитесь!  Смерть  на
носi!!

   - От саме тому ми й голимось,- байдуже  прорiк  Петро.-  Вмирати  треба
чистому, дурню!
   Той, що кричав, був молоденький старшина й спробував показати силу:

   - Встати! Й марш!.. Iдiйоти!! Тiкати треба... Петро  розiгнув  спину  й
так,  випроставшись,  подивився  довгим  поглядом   на   молодика...   Той
знiяковiв, вiн помiтив вищi вiдзнаки  на  ковнiрi  в  Петра  й  розгубився
зовсiм.

   - Вибачте!.. Але ж треба тiкати!.. Панове!!!
   - Тiкати зовсiм не треба,- вимовив спокiйно  Петро,  зшкрiбаючи  рештки
мила й обполiскуючи бритву.- Треба з  боєм  вмирати,  органiзовуватись  i,
боронячись, вiдступати. Сiдайте сперш та поголимось...
   Де,  старшина  не  мiг  устояти  на  мiсцi.  Вiн  аж  мiнився  увесь  з
хвилювання.

   - Боже!.. Таж ви не знаєте, що робиться! Генерал  Фрайтаг  зрiкся  нас,
зрiкся дивiзiї, утiкi
   - Ну?
   - Утiк! Зрадив! I тепер все пiшло шкереберть. Кожен робить, що хоче! Бо
немає керма!.. А ворог пре!.. Чуєте? Як б'є, як гримить чуєте? Боже,  який
хаос повстав!.. Киньте до лиха вашу бритву  й  дурне  те  мило  та  бiжiть
геть!..

   Роман засмiявся, весело, задьористо, на зло, беручись тепер до голiння:

   - А чи ви знаєте, чия це бритва й чиє мило?
   - Ах, киньте жарти! Чи ви знаєте,  що  твориться?  Чи  ви  здаєте  собi
справу? Вiстка про зречення Фрайтага тепер облетiла  всi  нашi  частини  й
тепер iде загальний вiдворот... Все бiжить...
   - Ви так думаєте? - спитав Петро дуже  чемно  й  iронiчно.-  Ви  хочете
сказати, що нас ви не враховуєте? А ми от i не бiжимо...
   Хлопцями опанував шибеничний настрiй. "А ми от i не бiжимо!" А юнак  не
чув iронiї. Вiн поглядам на всi боки, кудись поривався  бiгти,  але  бiгти
тепер не мiг, бо перед ним був вищий чин i треба  було  дозволу,  щоб  так
просто лишити розмову й бiгти. Напитав собi бiди. А той вищий чин з  такою
забандажованою й  закривавленою  головою  дозволу  не  давав.  Вiн  тримав
люстерко перед Романовою намиленою фiзiономiєю й апатично цiдив:
   - Ну, й далi що?
   -  Все  десь  летить  на  зломання  карку!..  А  ви  голитесь!..   Така
ситуацiя!..

   - Спокiйно. Яка ж ситуацiя?
   - Як?! Генерал зрiкся нас! Командуючий дивiзiї "Галичина" покинув  нас!
Боже,  небувала  рiч  в  цiлiй  iсторiї  полководження  -  командир  перед
вирiшальним боєм зрiкся своїх воякiв, зрадив їх! Покинув  їх  без  жадного
попередження! Навiть нiкого не призначив на своє мiсце! От яка ситуацiя! А
ви голитесь!.. Генерал зрадив! I це в яких умовах! В яких умовах!!
   - Мд-а...- протяг Петро задумливо.
   - А ви голитесь!.. I це в яких умовах!
   - Хлiб маєш? - раптом запитав Петро, перейшовши просто на ти.

   - Маю.
   - Подiлись...
   Юнак миттю полiз у свiй  "бротбойтель"  i  дiстав  пiвбуханки  хлiба  й
простяг його Петровi:
   - Будь ласка.
   - Дякую... Можеш йти. Ми ще здибаємось у цiм проклятiм казанку.

   Молоденький старшина крутнувся й щез, як метеор.
   - "Генерал зрадив! I це в яких умовах!.. В яких  умовах!!"  -  повторив
Петро машинально недавно сказанi слова старшини, як рефрен.
   Хлопцi поголилися. Повмивалися. Потiм Роман принiс  чистої  води.  Вони
переломили хлiб надвоє, на рiвнi  два  шматки  й  почали  їсти,  запиваючи
холодною водою просто з вiдра, їли й спостерiгали за тим, що твориться.
   Метушня була неймовiрна. До штабу пiд'їхала вантажна  машина,  й  якiсь
стрiльцi почали на неї кидати штабове майно, скидали все гамузом. Хтось на
когось з виляском кричав,  хтось  огризався,  все  це  нiмецькою  мовою...
Спостерiгаючи, як вантажили майно, Роман щось  згадав,  схопився  миттю  й
подався до штабу... По  короткому  часi  вiн  повернувся  назад,  з  двома
листами. Вiн дiстав свою пошту якимось дивом! Пошта пiбито була для  всiєї
його сотнi, але сотнi вже  не  iснувало  в  природi,  й  тому  вiн  тiльки
вiдшукав свої два листи... Це був  один  лист  вiд  милої,  а  другий  вiд
сестри...
   Петро не пiшов по листи. Бо йому нi вiд кого було отримувати їх.  Нiхто
йому не написав i досi жодного листа. I не мiг написати. Бо вiд тих, хто й
хотiв би написати йому словечко, жоден лист сюди не змiг би залетiти...
   Схвильований i замрiяний Роман тiльки-но хотiв розпечатувати листа  вiд
милої, як налетiли лiтаки й  почалося  бомбардування.  Бомбардування  було
хаотичне,  але  воно  видмухнуло  хлопцiв  з-пiд  акацiй,  так  само,   як
видмухнуло  й  усiх  зi  штабного  примiщення  та  з  усiх  прибудiвок   i
розпорошило по норах i  щiлинах.  Хлопцi  опинилися  в  якомусь  подвiр'ї,
здовбаному протиповiтряними ровами, й тут залiзли разом з iншими вояками в
землю. Серед тих воякiв було й кiлька нiмецьких СС-сiв...
   Рiв, у якому опинилися хлопцi, знаходився насупроти кам'яного  погребу.
А бiля того погреба сидiло двоє полонених, зовсiм не криючись вiд  бомб  й
тим дивуючи всiх. Вартовi вклякнули в пригребицi,  за  кам'яним  муром,  а
полоненi сидiли  так.  Вони  буди  навiть  без  шапок,  голови  їхнi  були
обстриженi коротко, на совєтський солдатський кшталт, пiд машинку, i  вони
тих голiв навiть не втягували в плечi.  Вони  були  в  бруднiй,  вивалянiй
одежi. Сидiли на травичцi, простягши ноги й похиливши голови на  тоненьких
худющих шиях, i мелянхолiйно, тихенько спiвали... Два дiвочих голоси:

   Ой ти, земелько,
   Ти моя ненько,
   Пришiи до себе
   Моє серденько..

   Це була популярна старовинна дiвоча пiсня.  Пiсня  про  нещасне  дiвоче
кохання, про нещасну сирiтську дiвочу долю... Петро зразу розгубився -  що
за мана! Два солдати спiвають по-дiвочому!..
   Коли перебомбило,  група  солдат  i  Петро  з  Романом  наблизилися  до
полонених, розглядаючи їх, як неабияке диво.
   Це були двi дiвчинi. Стриженi. В солдатськiй одежi. З сивцями пiд очима
й скрiзь на обличчях. Вони були неймовiрно бруднi й неймовiрно не  подiбнi
до дiвчат. Побитi й немовби рiк не вмиванi.  Сидiли,  посхилявши  печально
голови, очi їм попiдпухали, як у китайцiв, вопи дивилися  на  свої  бруднi
штани чи на репанi, аж чорнi вiд бруду й крови руки, докладенi на  колiна,
й мугикали пiсню... Українську пiсню на добрiй, степовiй мовi.

   Ой ти, земелько, ти моя ненько!..

   Хтось iз присутнiх не витримав i вигукнув, не то  з  глумом,  не  то  з
щирим зворушенням:

   - Диви!.. Товаришi!..
   Тодi одна з дiвчат пiдвела пухле обличчя глянула на  того,  шо  сказав,
побачила нiмецьку унiформу i раптом блиснула несамовито очима:
   - Ич ти! Знайшовся товариш!.. Шкура!.. - i раптом  аж  затряслася  вся,
завищала, захлинаючись вiд сказу: - Шку-у-ра!!  Фашистська  ти  шку-у-ра!!
Своло-оч!..

   Хтось за плечима брязнув замком i нагло розрядив  автомат...  Нiхто  не
встиг  перешкодити.  Дiвчат  у  бруднiй  солдатськiй  одежi   нiби   косою
зiтнуло...

   Хто розрядив автомат?! Хто розрядив автомат! Нiмець чи  свiй?..  Але  в
загальнiй метушнi й панiцi нiколи було вникати в суть справи.
   Автомат розрядив з-за  спини  хтось  "третiй",  якийсь  вищий  чин,  що
говорив на трьох мовах...
   Що то за дiвчата? Чого? Як?..
   "Жидо-большевички"...Одне паристе слово. Коротке й вичерпне пояснення.
   - Ну, що ж, таких не жаль,- сплюнув хтось.- Таких  не  жаль.  Таких  не
жаль...

   Але хiба це ворог? Хiба такий ворог? Хiба це вiд них утiкає  вермахт  i
есеси з труп'ячими голiвками? Ха! Смiшно. Нi, це не вiн, це не  ворог.  Це
просто дiвчата. Кажуть, що вони парашутистки?..
   Можливо...

   Коли хлопцi повернулися до штабу, в штабi вже  нiкого  не  було,  дверi
були  пороззяплюванi,  всюди  валялися  папiрцi,  якесь  шмаття,  поламанi
меблi... Не було машини, що вантажилася. Не було й їхнього мотоцикля.
   Хлопцям було шкода мотоцикля, але що ж, якщо вiн щез, то, значить,  так
треба. Значить, так хоче вища сила, що ввергла їх в цей  пекельний  казан,
як тих юнакiв в пiч вогненну, для  великого  iспиту.  Вони  мусять  випити
гiрку чашу до дна разом з усiма. Що ж, нехай...
   Дивний фатальний настрiй не покидав їх, стан душевної прострацiї.  Вони
бачили в усьому волю вищої сили, якусь вищу приреченiсть i опустили  руки.
Для чого змагатися, якщо їм згори призначено бути зiтертими з лиця  землi!
Це, мабуть, вiд безмежної психiчної  i  фiзичної  утоми.  А  може,  й  вiд
свiдомости, що всi проти них, проти цiлого народу їхнього.
   Ситуацiя їхня була безнадiйна. Цiлком. Вiд рiжних людей,  що  прибiгали
до штабу з рiжних кiнцiв,  так  як  i  вони  недавно,  за  вказiвками,  за
порятунком, а iншi переконатися, чи правда, що генерал зрадив їх, покинув,
вони мали вичерпнi iнформацiї про все, що вiдбувається скрiзь.
   Iм'я тому, що вiдбувалося скрiзь, на всьому просторi, займаному недавно
дивiзiєю, панiка. Жахлива панiка.
   Їхню дивiзiю, власне, рештки дивiзiї, оточено - вже оточено! - стальним
перстенем i приречено на знищення.  Вони  й  ранiше  знали,  що  до  цього
йдеться, але одне дiло знати, а iнше - бачити, як утiк генерал,  покидаючи
приречену  дивiзiю.  Те,  що  було  примарою,  тепер   сталося.   Перстень
замкнувся. Оточено й решту частини XIII корпусу, але найгiрша  перспектива
чекає воякiв української дивiзiї. Скрiзь кружляє уперта  чутка,  що  метою
оточення, метою замкнення перстеня в якраз знищення їх. I це  логiчно.  На
цьому вороговi залежить. I нiхто  з  них  не  може  сподiватися  на  жадну
милiсть, на нiяку пощаду. Всi iншi  можуть,  зрештою,  пiти  до  полону  й
лишатися цiлi, лише для них така перспектива виключена.

   А найтрагiчнiше те, що головнiшi частини вермахту вже опустили фронт  i
майже всi вихопилися за перстень ще до того, як вiн замкнувся, й лишили їх
напризволяще.

   Ворог прорвався колосальними силами на пiвночi й на пiвднi,  загнав  тi
клини далеко вглиб, зiмкнув їх i вiдрiзав усi шляхи до вiдступу...
   Така картина.
   Як же бути й що ж їм робити?
   Петро махнув рукою. Ним володiло непереможне бажання лягти  й  заснути.
Голова йому  нестерпно  болiла,  гула,  розсiдалася.  Роман  кiлька  разiв
товкнув його пiд бiк, тягнучи за кожним разом запитливе:
   - Ну?..
   Петро подивився на Романа довгим поглядом i поляпав рукою по  держаковi
"МПi", поляпав значуще, заспокiйливо, мовляв: не хвилюйся,  останнє  слово
щодо нашої долi буде за нами. А словами промовив мляво:
   - Утекти вiд ворога ми завжди утечем. Але хiба в цiм суть?..

   По тих словах пiшов пiд акацiї й лiг на траву горiлиць. Вiн нiяк не мiг
протистояти непереможному бажанню заснути мертвецьким сном, i нехай все як
знає.

   Роман сiв поруч.
   - А в чiм же суть?
   Петро не вiдповiв. Можливо, суть в тiм, що перед ними в  цiй  критичнiй
ситуацiї поставала проблема, куди їм бiгти, в який бiк,  куди  вириватися,
де шукати рятунку, вiрнiше - в чому шукати рятунку. Бо не тiльки  металося
тiло,  металася  й  душа.  Бiдолашна,  засмикана,  змучена   душа.   Часом
здавалося, що вона або розчахнеться навпiл, або людина мусить збожеволiти,
а це значить розчахнутися вже не навпiл, а на сто часток.
   Не дочекавшись вiдповiдi, Роман зiдхнув, дiстав листи й  почав  читати,
кваплячись, боячись, щоб  i  цей  раз  щось  не  перешкодило.  Така,  бач,
дiйснiсть, що людина не певна, чи  вона  встигне  розпечатати  конверта  з
листом вiд коханої... Роман читав листа, бiг по паперi очима, а губи  йому
починали тремтiти. Дужче. Нарештi вiн  не  витримав  i  застогнав,  рипнув
зубами.
   - Що? - запитав Петро. Вiн не спав, вiн борюкався зi сном i щось думав,
i почув Романiв стогiн.
   - Що? - запитав, не розплющуючи очей.
   - На ось, подивись! - ткнув йому Роман листа. Але Петро не поворухнувся
i не розплющив очей.
   - Розкажи так...
   - Недавно... Пiд час пацифiкацiї...  нiмцi  розстрiляли  мого  брата...
Чуєш?.. Мовчанка.
   - А весною... в мiстечку Н. нiмцi  повiсили  групу  юнакiв,  серед  них
кiлька товаришiв... Чуєш?
   Мовчанка. Бiдолашний Роман аж стинався весь вiд розпачу.
   - Т-та-ак...- процiдив Петро по довгiй мовчанцi.- Ось в цiм i суть!

   Йому  самому  пригадався  шерег  повiшених  понад  мостом  на  вербових
гiлляках його товаришiв i друзiв у рiдному мiстi. Згадавши, розплющив очi.
Сон йому втiк. Вiн дивився на  Романа  й  морщив  чоло,  ворушив  бровами.
Недобравши слова, яким би потiшити друга, запитав будь-що.
   - Хто пе пише?
   - Це... лист вiд дiвчини...
   - Гм... А що ж це вона прямо так i пише в листi...
   - Так. Вона прямо так i пише, лише пише, що  це  не  нiмцi  зробили,  а
"ворожi партизани".
   - Розумна дiвчина! А що сестра пише?
   -  Теж  пише  про   смерть   багатьох   знайомих...   На   шибеницях...
Порозбивалися на гойдалках"...
   - Т-та-ак... Ось в цiм i суть,- зiдхнув Петро.- Ось в цiм i суть.

   Мовчанка. Петро дивився широко розплющеними очима на  вiти  акацiї  над
собою. Потiм заговорив з мукою, тягучим хриплим голосом:
   - Я от дивлюся на них... Ти знаєш, я бачу їх... От їх тисячi гойдаються
на гiлляках, на спепiяльних шибеницях, на брамах, на  стовпах...  Стiльки,
як отих листочкiв, i отак тремтять!.. Тисячi їх лежать горами в  шолухових
ямах  на  державному  млинi,  пострiляних,  закривавлених   i   присипаних
шолухою... Тисячi їх вигинуло в  таборах  остарбайтерiв  пiд  канчуками...
Ось, брате, у чiм суть! Здавалося би, ясно?..- Павза. Петро  вiдсапнувся.А
воно зовсiм i не ясно. Бо знаєш ще, в чiм суть? Ти це  знаєш,  ти  сам  це
знаєш, але я мушу це сказати, бо вони от їдуть через мою  душу...  Десятки
тисяч, сотнi тисяч їх день i нiч їдуть... Все на захiд, все на захiд. День
i нiч. Пiд бомбами, пiд артилерiйським обстрiлом, через фронти  -  босi  й
голi поспiшають. Я бачив їх... Ти бачив їх... Довжелезнi ешелони  утiкачiв
зi сходу на захiд... З маленькими дiтками... З старенькими бабусями... Але
поки вони всiли в ешелони, вони бiгли  пiшки,  босонiж  сотнi  кiлометрiв,
тримаючи маленьких дiток за ручки,  на  захiд,  на  захiд,  рятуючись  вiд
пекла, вiд загибелi, вiд  мук,  обриваючи  одежу  й  шкiру  межи  тернами,
гублячи дiток на дорогах непогребенними. Вони утiкають... Знаєш  вiд  чого
вони утiкають? Ти знаєш. Але ти не бачив, а я бачив  на  власнi  очi,  вiд
чого вони утiкають... Ах, Боже! I куди вони утiкають!.. Твоя мила пише, що
повiсили твоїх друзiв... А моя мила не пише, бо... бо її  саму  вiшали  тi
самi, що вiшали твоїх друзiв, але вона утекла, щоб її вiшали iншi, тi,  що
загубили  її  батька...  Ми  бачили  з  тобою  ешелони  на  всiх  станцiях
Чехо-Словаччини, Нiмеччини, Мадярщини, Польщi... А  скiльки  ж  ми  ще  не
бачили!..
   - Сестра пише, що у Львовi, по всiх мiстах  Галичини  повно-повнiсiнько
бiженцiв зi сходу. Убогих таких i голодних...  А  тепер  вони  мечуться  в
панiцi, поспiшають утiкати далi...- це Роман.
   - От бачиш. Вони бiжать не  вiд  добра,  вони  бiжать  вiд  лиха.  Вони
рятуються, але... Вони потрапляють "з вогню та в полум'я",  як  то  кажуть
нашi сусiди. Але де бiльший вогонь?! Ось питання! Тепер це питання.
   Павза.

   - Ти бачиш їх? Нi, ти не бачиш їх. Мiльйони черепiв, що ними напакована
вся земля там, от  мерехтять  передi  мною...  Пострiляних,  помордованих,
розкуркулених, вимерлих вiд голоду... їх бiльше, анiж  отих  листочкiв  на
деревi. Я бачив їх на шляхах i дорогах  Далекої  Пiвночi,  я  бачив  їх  у
Вiнницi, але скiльки я ще не бачив, а скiльки їх є  там!  А  скiльки  слiз
материнських i дитячих!.. Ось через  те  вони  утiкають,  тi  сотнi  тисяч
нещасних людей. Вони їдуть i їдуть... Ось в цiм i суть!..
   Петро урвав мову. Зiдхнув глибоко. Лежав мовчки.
   По довгiй павзi Петро  враз  рiшуче  звiвся.  Обтрусився,  похитуючись.
Пiдняв i почепив на шию свiй "МПi".
   - Ходiм. Будемо битися, Романе! Ми  мусимо  битися...  До  решти...  До
останнього зiдхання.
   I вони пiшли.
   Пiшли шукати якусь уцiлiлу ще частину, до якої можна би пристати  та  й
битися до останку. Вони вiрили, що таких, як вони, є багато й буде  з  ким
їм iти плече в плече.

   Х _

   Як виявилося, їхнiй командир дивiзiї, генерал  Фрайтаг  зрiкся  дивiзiї
якраз тодi, коли надiйшов  наказ  з  штабу  корпусу  про  те,  що  дивiзiя
"Галичина" має зайняти найвiдповiдальнiший вiдтинок  фронту  й  стримувати
ворога, незважаючи нi на що,  нi  на  якi  жертви,-  вона  має  прикривати
вiдступ всiх нiмецьких частин, щоби дати їм змогу врятуватися, видертися з
оточення. Разом з  дивiзiєю  "Галичина"  мала  таке  ж  завдання  ще  одна
нiмецька дивiзiя...
   Мотиви зречення Фрайтага - офiцiйно не вiдомi. А неофiцiйно - невiра  в
боєздатнiсть дивiзiї та презирство до її людського складу. Фактично ж,  як
поговорювали всюди, боягузтво цього  генерала  й  расистський  дурман,  що
пiдсилив те боягузтво, страх за власну шкiру... Але як  би  там  не  було,
генерал зрiкся дивiзiї, зрадив  її,  зрадив  кiльканадцять  тисяч  солдат,
кинувши їх в найкритичнiший момент напризволяще. Зразу по втечi  Фрайтага,
разом з чуткою про його  зречення  розкотилася  й  чутка  й  облетiла  всi
українськi частини про те, що та нiмецька дивiзiя, яку призначено разом  з
дивiзiєю "Галичина" стримувати ворога й прикривати вiдступ, теж знялася  з
позицiй. Знялася й пiшла на вилiм з котла десь  на  пiвденний  захiд,  пiд
командою генерала Лiндеманна... Таким чином, лишилась  тiльки  ця  юнацька
дивiзiя вiч-на-вiч з в стократ сильнiшим ворогом  стримувати  його,  i  то
дивiзiя тiльки номiнальне, бо здесяткована вже боями на пiвднi. А тепер  й
без командира.
   Почалася фактично анархiя, яку тяжко стримати. Деякi частини самовiльно
кинулися за вiдступаючими нiмецькими групами, щоб виломитися разом з  ними
з оточення й врятуватися. Деякi  намагалися  утриматися  й  виконати  своє
призначення, велiння вже не начальства, нi, а велiння своєї совiсти.
   Над усiма частинами приреченої дивiзiї, власне, над рештками її  повiяв
подих смерти. Бо в анархiї нема рятунку.
   Жах  струсонув  багатьма,  особливо  ж  тими,  що  мали  слабi   нерви.
Надзвичайно поширювали панiку чутки про  самогубство  багатьох  старшин  з
їхньої дивiзiї  в  жорстоких  боях  минулого  дня  й  ночi  пiд  Пеняками,
Майданом, Ясенiвом тощо, а також про загибель багатьох вiд  зброї  ворога.
Бiгла чутка про самогубство сотника П., хорунжого  Рудакевича  i  iнших  в
невимовно трагiчних обставинах... А тепер... Тепер приходить  їхня  черга!
Було кожному ясно, що починався головний акт великої трагедiї.
   Найвiдважнiшi, найсильнiшi духом билися над тим,  щоб  вправити  все  в
рямцi вiйськової дисциплiни й органiзованостi й тим, щоби  врятувати  все,
або хоч максимум людей, вiд неминучого масового загину... То було змагання
мiж психозом жаху i почуттям обов'язку й вiдповiдальностi, мiж егоїзмом  i
жертвеннiстю, мiж тваринячим i людським...
   А навколо пишалися стиглим збiжжям поля,-  вклонялися  налитим  колосом
жита й пшеницi, доцвiтали гречки, а по  гречках  гули  бджоли,  незважаючи
зовсiм на те, що дiється з бiдолашними людьми, незважаючи й на те, що  так
несамовито гримить, а не дощить. Лиловiли на обрiях в маревi спеки гайки й
лiсочки, манячи лагiдною прохолодою  прийти  туди  й  покласти  голову  на
шовкову траву, вiддихнути змученими грудьми. Лиловiли пагорби... I  навiть
не вiрилося, що тi всi замрiянi  пагорби  й  гайки,  й  лiсочки  обсаджено
артилерiєю, покрито кулеметними й мiнометними гнiздами, а попiд  квiтучими
ланами гречки земля здовбана ровами й окопами, а найбiльше все те здовбане
бомбами й  гарматнями  й  засiяне  залiзом...  А  ще  найгiрше  -  все  те
покроплене людською кров'ю, засiяне рештками  розiрваних  i  розшматованих
людських тiл...
   По пшеницях i по житах ходить вiтер, гонить золотi хвилi туди та  сюди,
пестить тi  жита  й  пшеницi,  потiшає  їх,  мовляв,  почекайте,  ось  все
перегримить, перетарахкотить, все уляжеться, i тодi прийде господар, а  не
господар, то хтось на його мiсце, i облегчить стеблинам  муку  тримати  на
собi тяжкий колос... Хтось  прийде,  згромадить  буйний  урожай  в  золотi
полукiпки й скирти, а землю  зоре,  скропить  її  потом,  засiє  зерном  i
надiями наново... I все буде по-старому.

   Ген-ген полями ходить нiжне марево вiд спеки i грiм артилерiї на обрiях
i за обрiями видається на справжнiй грiм - ось-ось звiдти насунуть грозовi
хмари, розсипляться блискавками й буйними теплими дощами, зливами  напоять
землю, життєдатною вологою й пiдуть десь  далi,  далi,  а  на  небi  стане
слiпуча й тиха веселка, як кiнець громам i бурям...
   А тi громи  облягали  небо  все  дужче  й  дужче.  Вони  стягали  обрiї
велетенським колом все щiльнiше й щiльнiше. I вже грiм  iшов  безперервною
ланцюговою розрядкою, як то буває з морготiнням блискавок горобиної  ночi,
тiльки це вдень...


   Розклад окремих частин, що лишилися в оточеннi,  було  припинено.  Взяв
гору не  психоз  жаху,  а  свiдомiсть  великого  обов'язку.  Хтось  мусить
протистояти вороговi. Хтось мусить тримати фронт... Бодай для  того,  щоби
панiкери, слабi духом i нервами, могли видертися й урятуватися. А ще  ж  є
святий обов'язок перед друзями й товаришами, а особливо перед раненими. I,
нарештi, є здоровий глузд i здоровий егоїзм, який твердить, що вiд  панiки
тiльки  загибель,  що  рятунок  в  органiзованiй  дiї.  Якщо  їх  покинуто
напризволяще, то вони мусять рятуватися самi, i мусять вирятуватися.
   Таким чином, вiдважнi й мiцнi духом, яких знайшлося немало серед решток
приречених на тяжкий iспит, не пiддавшись панiцi й  не  втративши  почуття
вiдповiдальностi!, вправили хаос в якiсь рямцi. Почали стягати до  купи  й
переформовувати розбитi чи  розкладенi  частини,  зводити  їхнi  рештки  в
окрему  ударну  групу,  щоб  протистояти  вороговi,  а  протистоячи  йому,
пробиватися з оточення й  вивести  всiх  ранених,  всi  незчисленнi  обози
дивiзiї, санiтарнi валки, частини обслуги й  господарчi  частини,  люди  в
яких навiть не володiли зброєю, тощо...

   Хто конкретно керував усiм, яка сила  направляла  всю  акцiю,  кого  би
треба за iменем пiдiймати на щит - нiхто не знав  докладно.  Та  й  це  не
важно. Кожен думав, що то  вiн.  I  це  найбiльш  важно.  Почуття  великої
вiдповiдальности  єднало  усiх  їх,  приречених,  всi  цi  рештки,  киненi
напризволяще, в єдину, внутрiшньо спаяну, цiлеспрямовану силу.

   Петро  з  Романом   зголосилися   до   зiбраного   з   рiзних   уламкiв
артилерiйського дивiзiону. Петро знову обiйняв команду батареєю, а  Романа
взяв до себе на вiддiл зв'язку, щоби бути їм укупi.
   Новосформована група пiшла на фронт, пiд Пiдгiрцi...
   Ця Петрова  батарея  теж  рухалася  кiнною  тягою...  Знову  конi!  Ах,
бiдолашнi конi! Петро любiив запрягати цi iстоти тiльки в пiснi.

   Запрягайте конi в шори,
   Конi воронiї,
   Та й поїдем здоганяти
   Лiта молодiї...

   Але, Боже! Як це подiбне при всiй неподiбности! Здоганяти...
   Лиш кого тепер здоганяти? Життя?  Мрiї?  Частини  генерала  Лiндеманна?
Волю?.. Честь?.. Материнський розпач?.. Кохання милої?..
   Все зразу!
   Що то було за видовище, що за похiд!
   ..."Конi  воронiї",  кваплячись,  нiби  розумiючи   трагiзм   ситуацiї,
вибивалися iз сил, тягли тяжкi гармати вузькими сiльськими  дорiжками  або
полями навпростець, або луками пiд грохiт канонад i пiд одчайдушний лемент
ворожих  кулеметiв,-  мало  не  десятитоннi   потворища-гармати   вгрузали
колесами по самiсiнькi осi в м'яку землю, а конi шарпалися, вивертали ноги
й горбатилися, напинали хребти, вириваючи гармати  для  того,  щоба  через
кiлька крокiв зав'язнути знову

   А в небi, як тiльки вони вийшли з укрить i посунулися вперед, з'явилися
ворожi лiтаки, як орли-стерв'ятники, й почали їх клювати...

   Над однiєю братською  могилою,  зробленою  в  бомбовiй  вирвi,  Петровi
випало промовляти. Тяжко йому було промовляти, але щоб пiдбадьорити  живих
вiн мусив щось сказати про мертвих. Вiн говорив просто спокiйно i  мужньо,
а сам був змучений i печальний. Вiн  не  мудрствував,  не  подавав  нiкому
лицемiрних надiй,  говорив  терпку,  оголену  правду  -  правду  про  їхню
загибель, але й про їхню славу. Вiн говорив так, нiби це була вже  остання
їхня братська могила, нiби в  тiй  братськiй  могилi  вже  лежить  i  вiн.
Говорив тихо, але слова його западали  в  саме  серце  почорнiлим  у  боях
друзям...

XI


   - Майбутнi iсторики нiмецькi напишуть, що тут  до  останку,  до  загину
стояли нiмецькi солдати, але то не буде  правда...  Доказом  цього  є  оця
братська могила, одна з незчисленних, що були й що ще будуть тут, по  нас.
Гураган її зрiвняє з землею. Нащадки її забудуть або й не  знатимуть.  Але
це нiчого не мiняе. Тут лежатимуть костi  як  доказ,  що  до  останку,  до
загину тут стояли Ми. I ця правда колись устане  на  увесь  зрiст  i  буде
записана на скрижалях iсторiї. Кожен цаль  цiєї  землi  тут  полили  своєю
кров'ю Ми. Українськi вояки. Та навiть коли би лишався тут останнiм тiльки
один український вояк, український юнак, то це би означало,  що  цю  землю
захищав до останнього подиху вiд навали зi сходу вiн, український  солдат,
український  невiдомий,  безiменний   солдат,   український   самовiдданий
романтик. Але ж тут нас лишилося не  один!  Нас  тут  лишилося  ще  кiлька
тисяч. Поставили чоло вороговi  в  цiлком  безвигляднiй  ситуацiї.  Це  Ми
поставили чоло  вороговi  в  цiлком  безвигляднiй  ситуацiї!  Ми  боротьбу
програємо, але нашi костi в цiй землi довго нагадуватимуть нащадкам, що ми
боролись. Це Ми боролись! Це НАШI костi, друзi мої!
   Те, що ми божеволiли вiд жаху, то наша справа. Так, ми  божеволiли  вiд
жаху й кричали тваринячими голосами, розчавлюванi танками,  живцем  печенi
"катюшами", дiрявленi  на  решета  ворожими  автоматами  та  кулеметами  й
кромсанi сталевим череп'ям гарматнiв, але  наш  крик,  наш  переляк,  нашi
воплi простить нам оця наша земля. Нашу панiчну часом розгубленiсть i нашi
безпам'ятнi передсмертнi благання та  прокльони  вiд  нестерпних  мук  нам
простить наша земля, оця наша сира земля. Ми не були героями. Усi  "герої"
були деiнде й лишились живими. Нi, ми були простими юнаками, якi нiколи  в
своєму життi нiкого не вбивали i не вмiли вбивати,  але  якi  любили  свою
землю палкою любов'ю й ради неї стекли власною кров'ю в жорстокiй нерiвнiй
боротьбi. Ми не були героями, нас убивав ворог,  як  кроликiв,  але  й  ми
вбивали ворога нещадно. Ворог убивав нас, не  знаючи  милосердя,  ми  його
убивали теж, не знаючи милосердя
   Нас переможено, але це не є правда. Нас  вибито  Нас  вимордувано.  Нас
витолочено, це так. Але нас не переможено. Бо ми не здались. Ми де здались
вороговi й не пiднесли руки догори.
   Минуть роки, минуть десятилiття, минуть столiття, про нас  говоритимуть
рiзнi речi, про нас говоритимуть, може, навiть зi смiхом, як лро  тих,  що
панiчно ридали вiд жаху, але нiхто нiколи не скаже, не посмiє сказати,  що
ми пiднесли руки догори й здалися. Нi. Нiхто цього не посмiє  сказати!  Бо
це буде неправда. А хто не здався,  той  ще  не  в  переможений.  Поляглий
навiть в нерiвнiм бою не є  переможений  до  кiнця.  Вiн  лише  в  фiзично
вбитий,  але  вороговi  нема  з  чого  трiюмфувати.  Неупокорений  мертвий
воскресає завжди.
   Минуть десятилiття, i ми воскреснемо в народнiй пам'ятi... Нас тут  так
багато лягло, а ще немало ляже кiстьми, що цей шматок землi української  i
цi  днi,  затягнутi  димом  i  нашими  воплями,  лишається  вi  вiках,  як
українськi ще однi Термопiли...


XII


   "На фронт"... Смiшне поняття! Фронт скрiзь.  Бої  почалися  з  мiсця  й
тривали потiм безперервно.
   Тяжкий бiй кипiв пiд Пiдгiрцями. Потiм пересунувся
   пiд Олеське... Потiм пiд Гавареччину...
   За  замок  i  село  Пiдгiрцi  бiй  був  особливо  лютий.  В  Пiдгiрцях,
натискаючи зi сходу, з нами зударилась якась  ворожа  частина,  сформована
нiбито з комсомольцiв, одчайдушних i таких, що нiбито не здаються в полон.
Спочатку ворог вiдтиснув частини  дивiзiї  геть  i  зайняв  Пiдгiрцi.  Але
одчайдушним  ударом  частини  дивiзiї  вiдкинули  ворога  назад,  завдавши
великих втрат. Та пiдiйшли бiльшi ворожi  сили  й  вiдтиснули  хлопцiв  на
захiд, пiд Олеське. Вони вiдступила  з  боями,  як  то  кажуть,  задкуючи,
уступаючи кожний цаль рiдної землi з великим опором i густо скроплюючи  її
своєю й ворожою кров'ю...
   Петра й Романа смерть  уперто  минала,  i  Роман  був  у  надзвичайному
пiднесеннi, розпалений i несамовитий. Вiд якогось,  аж  наче  гiстеричного
пiднесення несамовитий. Замурзаний потом i кiптявою  вiн,  Роман,  говорив
Петровi (забуваючи, що це саме вiн уже сказав принаймнi разiв з десять):
   - От якби билися  отак  усi,  всi!  I  з  самого  початку!  Ми  б  того
проклятого "ворiженька" давно загнали на пiч...
   Лишалося тiльки невиясненим, хто саме  "всi-всi!"  та  вiд  якого  саме
"самого початку".


   У короткi, украденi в смерти хвилини, Роман перечитував листа вiд милої
й нишком цiлував його. Бо там, крiм страхiть, були  ще  понаписуванi  такi
речi, вiд яких хлопцевi заверталася голова й млiло серце. I поки  вiн  був
ще живий, вiн хотiв упитися тiєю млостю, тiєю радiстю вiд дiвочих признань
в листi, скропленому дiвочими сльозами. Слiди слiз  ще  були  виднi,  хоч.
який той лист був пожмаканий i пропотiлий, хований на юнацьких грудях.
   Раз  пiд  час  такого  перечитування  навернувся  Петро,  якого  Роман,
заглиблений в переживання, вчасно не помiтив. Хлопчина  буйно  почервонiв,
бо був застуканий саме на тому мiсцi, як вiн цiлував листа... Петро зробив
вигляд, що нiчого не бачив, що йому, зрештою, нi до чого немає дiла, хоч у
самого серце стислося вiд жалю й ще вiд чогось. Роман  знав,  що  той  все
бачив, лиш удає. Згортаючи листа й ховаючи тремтячою рукою в бiчнiй кишенi
на грудях, Роман пробубонiв, якось вовкувате поглядаючи спiдлоба:
   - Ну, чого скиришся?!
   Петро помовчав. Сiв поруч. Пожував травинку.
   Й зiдхнув з щирим тихим жалем:
   - Я зовсiм не скирюсь, дурню... Вiд того тону Роман  знiяковiв  зовсiм.
Глянув на товариша, й аж сльози йому виступили на очах.
   - Ну, не злосться... Ти бачиш же, що я зовсiм дурiю...
   - Я теж дурiю,- промовив Петро тим самим тоном.
   - Як?..
   - Та от так...
   Роман присунувся  близько  й  глянув  у  самi  очi,  замерехтiв  у  них
зволоженим своїм зором:

   - Так? Скажи... Ти мав кохану?
   - Так, я мав кохану...
   - А-а-а...
   Мовчанка.

   - I де ж вона? - запитав нарештi Роман зовсiм тихенько.
   Петро поворушив бровами й примружився, дивлячись удалину:
   - Я ж вже тобi говорив... Вона втекла з-пiд шибеницi i щезла.  I  нема,
брат...

   Роман схвильовано витяг листа з кишенi на грудях i  простяг  Петровi  з
щирою довiрою, нiби тим хотiв зробити товаришевi  приємнiсть,  порадити  в
його горi.

   - На ось почитай... Що вона пише...
   Петро посмiхнувся й одвiв Романову руку з листом:
   Смiшний ти, наївний ти, хлопче! Заховай. Це твiй  лист,  твоє  щастя...
Мiй лист, моє щастя теж прийде. Вiн прийде колись...

   Пiд Олеськом хтось з дивiзiйникiв розповiдав, як то  вони  заскочили  в
Пiдгiрцях кiлькох ворожих кулеметникiв-юнакiв. Розстрiлявши  всi  набої  з
кулемета i  не  схотiвши  здаватися  в  полон  живцем,  тi  "теж  хлопцi",
пiдiрвали себе гранатами. Самi себе... Гранатами... Лишилась каша...
   I цiкавим було Петровi та Романовi чути, що й  оповiдач  i  слухачi  не
мали особливої злоби до "тих",- мабуть i на злобу вже не вистачало духу.
   - Бач,- сказав котрийсь мляво й понуро.- Не тiльки ми коцаємось...

   - Еге ж,- докiнчив iнший так  само  мляво,  апатично.-  Вони  теж  такi
бiдаки... Як немає вже виходу, тодi власна куля або  граната...  Але  ж  i
завзятi, чортовi сини!

   З цього всього випливала тiльки одна тяжка мораль  -  якщо  "там"  такi
настрої, то немає чого будь-кому сподiватися на пощаду й милiсть.
   I нiхто на пощаду й милiсть не розраховував i навiть не думав про те.

   Не бачачи для себе iншого рятунку, як лише битися й якщо загинути, то в
запалi бою, люди, "хлопцi", що в пеклi поробилися суворими,  загартованими
мужами, билися героїчно.
   Там, де вони пройшли, немало лежатиме їхнiх i  ворожих  кiсток,  немало
черепiв, присипаних пилом i тоннами землi, збурепої в небо, лежатиме  там,
i немало тих черепiв колись виоре дядько, український селянин, батько  цих
хлопцiв, орючи лани свої. Однi з тих черепiв лежатимуть зiницями на захiд,
а ще бiльше їх лежатиме  тут  зiницями  на  схiд  -  це  все  будуть  їхнi
черепи...

   "О жовтi черепи, зiницями на схiд !"
   Химернi думки лiзуть в стомлену, гарячу вiд болю й безсоння голову.

   "О жовтi черепи, зiницями на схiд!.." - звiдки це?  Ах,  так,  це  ж  з
одного поета, отого що там, по той бiк...  З  його  знаменитого  "СЛОВА  О
ПОЛКУ",  з  його  надзвичайної  поеми  про  український  ПОЛК,  про   його
безвиглядну,  але  героїчну,  нiким  не  оспiвану   боротьбу,   про   його
трагедiю... Боже, що ж то за така фатальна, вiчна iсторiя! I там теж  отак
конi тягнуть батареї, вгрузаючи по колiна в чорнозем... Ось  такi  вони  -
пiтнi, мокрi, блискучi, в моргулях божевiльне напнятих м'яз. Бач! Це ж про
їхнiй "полк", про оцей "полк", про оце...

   Тяжущi гармати вгрузають по самi станини в глевкий чорнозем, а гривастi
конi, напружуючи рештки сил, виривають їх i знову  грузнуть,  виривають  i
грузнуть -  тягнуть  з  хропiнням,  з  колосальною  напругою,  побрязкуючи
зумбелами   й   ланцюгами   посторонок,   викручуючи   ноги,   засiкаючись
пiдковами... Над ними опалове небо, й грiм, i димний сажний туман, а  вони
тягнуть... А їм допомагають гармашi, такi ж пiтнi,  змученi,  але  затятi.
Все вперед i вперед! Вперед!
   I сунуть вони, гримотять, гримотять. За ними гримотять ляфети,  заряднi
скринi, обози... В цiлому - це ж i е вони, отi: "тяжкi потвори батарей"  з
Бажанового "СЛОВА О ПОЛКУ".
   За батареями йде пiхота... Iдуть мiнометники... Гренадери...  Над  ними
клекотить небо, меркне блакить вiд бомб, а потiм  розчахуються  обрiї  вiд
їхньої власної канонади... I знову виривають конi тяжкi гармати й ляфети з
чорноземлi i знову гримотять, обливаючись потом...
   Там, де пройшов цей "полк", лишається поле, здовбане й укрите  вирвами,
мов  кратерами  вулканiв,  залите  кров'ю,  засiяне  черепами   -   їхнiми
власними...

   "О жовтi черепи, зiницями на схiд!"
   Так. Неодмiнно.
   Вони падають... Вони всi падають лицем туди,  куди  поривалися  серцем,
вони падають зiницями на схiд.
   I лежатимуть так до судного дня.

   XIII _

   Але дедалi люди все бiльше нервове й  фiзичво  вичерпувалися  й  навiть
найтвердiшi вже починала впадати в розпач, психiчно заломлюватися.
   Найкраще Петро спостерiгав це на Романовi.
   Запал Романiв танув. Вивiтрювався геть. Його заступав вiдчай.  Та  який
вiдчай! Бiдолашний хлопчина не те що вимучився фiзично, не те цо  потерпав
вiд страху, нi, вiн вичерпався  душевно,  бо  переживав  велику  внутрiшню
кризу.

   В одну з коротких хвилин перепочинку  Петро  кинувся  шукати  Романа  й
знайшов його лежачим У кущах. Хлопець лежав лицем в  землю  й  плакав,  що
видно було по його плечах. Петро посояв над хлопцем,  а  тодi  сiв  мовчки
поруч. По якiйсь хвилинi взяв своєю кострубатою рукою  за  хлопцiв  чуб  i
повернув ро себе. Роман вирвався й знову уткнувся в  землю,  але  перестав
плакати. Полежав так, а потiм повернувся навзнак i,  схлипнувши  востаннє,
промовив до Петра:
   - Вибачай... Збабiв, брат...
   - Нiчого, буває...
   - Буває!.. Та не з усiма... Ти навiть не уявляєш, з якої це  я  причини
так розсипав кислицi. Ти думаєш, що я боягуз?
   - Нi, я не думаю, що ти боягуз.
   - Гм... Я, може, й боягуз,  але  не  настiльки,  щоби  плакати.  Я  вiд
iншого. Я тому, що бачу, яке ми нiщо!.. I не тому  ми  нiщо,  що  ми  отут
нiщо. Нi, ми вмiємо часом навiть ефектно вмирати, часом потрапимо утнути й
параду, та яку! Але що з того?.. Ах, якi ми бiднiї
   - Та чого?
   - А  того...  Нi,  ти  цього  не  збагнеш.  Занадто  в  тебе  вiдмiнна,
простолiнiйна, грубо витесана души й груба шкiра...  Хоч  нам,  власне,  й
треба б таких чортiв, як ти...

   - А може б я таки збагнув? -  тонюсiнька-тонюсiнька  нотка  товариських
кпинiв.

   - Де!. От була в мене гарненька хатка в душi. Така гарна-гарна хатка! I
от розвалилася. Збомбило її до чорта! I тепер там порожньо стало, ух!,.  А
яка ж то була гарненька хатка! Хатка, що її менi  збудували  змалку  рiжнi
вишиванi "дядьки"... Знаєш, хатка  з  "козаченькiв",  з  "ворiженькiв",  а
шароварiв  широких  як  Чорне  море,  з  "гакiвниць",   з   "оселедцiв"...
"Ворiженьки" таки були милi й безобиднi, а  вiйни,  власне,  нiякої  й  не
було, був тiльки "герць",  така  парада,  гулянка.  "Козаченьки"  йшли  на
"герць погуляти" з "ворiженьками".

   Хтось  збоку  засмiявся.  То  сидiли  поблизу  стрiльцi,   спинами   до
розмовцiв, стомленi, байдужi,  але  вони  безперечно  слухали,  хоч  i  не
подавали зовсiм виду. На їхнiх вухах i на їхнiх спинах було  написано,  що
вони слухають, i смiх той стосувався Романових слiв.
   Нехай.

   - Еге ж,-  продовжував  Роман  до  Петра  саркастично,  нiби  сам  себе
тортурував: - "Козаченьки" йшли на "герць погуляти"  з  "ворiженьками".  А
тим часом... Бач! Господи, як далеке оце все вiд того,  чим  нас  напихали
змалку рiжнi вишиванi дядьки  та  панiї!  Тим  часом  дiють  не  цукерковi
"ворiженьки" й не цукеркових "козаченькiв" тут треба, i не цукеркових душ,
напханих розвезеним  нашим,  солоденьким,  розмрiяним  примiтивiзмом,  тут
треба! - Бiдний Роман аж мiнився, так вiн глибоко переживав  усе.-  Iншого
тут треба! Бо не "ворiженьки" дiють  проти  нас,  а  дiє  математика!  Дiє
ворог, озброєний математикою! Еге ж! А математики нас якраз i не вчили.
   Петро був, як уже не раз  перед  тим,  страшенно  здивований  Романовою
мовою, що прозраджувала i неабиякий розумовий  багаж  в  цього  хлопця,  а
головне, що ця русява голова вмiє думати  й  багато,  видно,  думала.  Щоб
розвiяти гiркоту Романових слiв, Петро зауважив з легкою iронiєю:
   - Це ти сам до всього додумався, чи десь вичитав?
   - Вичитав, брат! Ось вже кiлька днiв вичитую, все вичитую! Вичитую!  Аж
шкiра лускає! I бачу, що  головного  нас  не  вчили...  Бож-же,  Бож-же!..
Замiсць вчитися модерним наукам, отiєї "математики", як  треба  перемагати
ворога, ми чортiй-вiдколи спiвали про симпатичних "ворiженькiв",  що  самi
щезнуть, "як роса на сонцi"... Ой, Боже, Боже! Жди!..
   Знову смiх i чиясь реплiка, нiби  сказано  окремо,  в  окремiй  розмовi
помежи тими, що сидiли збоку спинами до Петра й Романа:
   - А навiщо хлоповi наука?.. Один "дядько" навiть дописався до того,  що
хлоповi наука шкодить, що хлоповi не  треба  науки,  а  мусить  вiн  свинi
пасти, згiдно нацiональної традицiї нашої...
   Регiт крiзь стисненi щелепи, люте спльовування, лайка, ще чиясь уїдлива
реплiка:

   - А глянь на тих, що пруть та й на нiмцiв! Хто ж це пре,  як  не  хлоп!
Такий, брат, час. Але там хлопа вчили не кадилом махати й не тiльки  вiвцi
пасти...- i урвав мову.
   Здивований Роман почекав якийсь час на продовження, але продовження  не
було, реплiки погасли.
   - От,  бач,-  зiдхнув  Роман  до  Петра.-  Ще  комусь  гарненьку  хатку
зруйновано. Та й хiба тут не зруйнується? Ти дивись, як  нас  "ворiженьки"
чешуть! Пил летить, стовпами до самого неба стоїть!.. Це поки  ми  спiвали
свої чаклування про те, що вони згинуть, "як роса на сонцi",  вони  робили
що iншого, i от маєш!.. Вони зовсiм не хочуть "гинути, як роса"... I тепер
ми  проти  них,  як  щурi,  як  комашки-горопашки.  Отакi   собi   "славнi
козаченьки",  що  "засвистали"  та  й  пiшли  "на   герць   погуляти".   I
"свищуть"... Гуляємо на "герцi". От гуляємо!.. А, бий тебе сила божа!  Ну,
хiба тут чоловiк не зареве зi злости безсилої! Га?  У  них  танки!  У  них
лiтаки! У них командири!..- i зiдхнув та  й  вимовив  зовсiм  iншим,  нiби
байдужим уже голосом: - Зрештою, навiщо нам танки й навiщо нам лiтаки,  як
у вас є вишиванi  "дядьки"  з  мальованими  "шаблюками",  нашi  чаклуни  й
характерники!.. Лiтакiв  i  танкiв  не  намалюєш  так  просто,  а  шаблюку
намалюєш, та ще й як легко! - I потiшив сам себе, витираючи не  то  забуту
сльозину, не то пилюку в оцi.- Ну,  нiчого...  Не  навчили  нас  свої,  то
навчать нас "ворiженьки"...

   - Не хвилюйся, Романе,- заспокоїв зумисне голосно Петро, намагаючись  i
для тих хлопцiв, що сидiли спиною до них, стушувати  прикре  враження  вiд
цiєї зовсiм недоречної, непотрiбної розмови.- Не хвилюйся. За битого  двох
небитих дають.

   - Я сумнiваюся, щоби за цих "битих", костi яких розносить на всi чотири
сторони, хтось взагалi щось давав.
   - Говорю в збiрному розумiннi... I не  нарiкай  на  тих  "дядькiв",  на
свiтi все розумно, може ж, i вони  для  чогось  потрiбнi.  Якщо  не  зараз
потрiбнi, то принаймнi будуть колись.
   - Вони зараз, саме зараз потрiбнi! Хотiв би я бачити їх тут,  ось  тут!
Ось тут!

   - Не нарiкай. Будь справедливим. Кожен робить те, що вмiє, до чого  вiн
покликаний... Не могли ж тебе тiї "дядьки" навчати "математики",  бо,  щоб
її навчати, треба знати її самому. Будь вдячний, що  тебе  взагалi  чомусь
вчили, бодай тiй iстинi, що тебе "зовсiм не треба вчити", iнакше б ти  був
i зовсiм неук.
   - Я й є неук!
   - Форзiхт! Гей, стережись, фiлософе! Кiнчай дискусiю! Ворiженьки йдуть!

   Це раптом Петро вигукнув до всiх, як  команду.  Понад  лiском,  шляхом,
iшла колона танкiв. Всi схопилися. Роман перший. Але бiдолашний  хлопчина,
одержимий нападом оригiнальної "самокритики", нiяк не мiг  заспокоїтись  i
ще бубонiв, одягаючи шолом та пiдтягаючи пояс з важкими гранатами:
   - Кажуть,  Хмельницький  пiд  Жовтими  Водами  чи  десь  там  (десь  на
нашiй-таки землi) взяв свого ворога лютого, якогось там польського короля,
в полон та й... Та й що б же ви думали?! Пустив геть живим! Ну,  не  диво?
Отут тобi й вся собака закопана... Бо то був "ворiженько"... А нас от нашi
"ворiженьки" нiколи не випускали живими i не випустять... Ех,  бiда  наша!
Простота наша!.. Спадкова бiда нашая...
   - Ну от, бачиш! А ти нарiкаєш на "дядькiв", чого й що.
   Бiй за Олесько був ще тяжчий, нiж за Пiдгiрнi.
   Ворог натискав зi сходу й з пiвночi, й не було сили його зупинити.

   Багато тут полягло смертю героїв. Стримуючи ворожий наступ,  одчайдушне
билися хлопцi, але з великими втратами мусiли знову вiдступити... Зрештою,
вони виконують свiй обов'язок - прикривають шлях утечi iншим, в тому числi
й своїм товаришам...

   З Петрової батареї лишилося тiльки двi гармати й половина обслуги.  Але
тi, що лишалися живi, билися далi завзято.
   Ще коли тривав бiй пiд Олеськом, чути було гураганний  вогонь  десь  на
пiвднi. З свiдчень утiкачiв, що  панiчно  бiгли  звiдти  на  пiвнiч,  було
встановлено, що то йде жорстокий бiй за Бiлий Камiнь.  Ворог  там  перетяв
шлях якiйсь їхнiй частинi - й Бiлий Камiнь пiдпливав червоною кров'ю.
   З-пiд  Одеська  змученi  вiддiли  ще  не  зовсiм   розгромленої   групи
вiдступили з боєм в напрямку Гавареччини.
   Тут вони побачили видовище, вiд якого терпне все й нерви вiдмовляють  в
послуховi... I тут, власне, їх було розбито дощенту...
   До  Гавареччини  кiлькома  дорогами  й  так  навпростець,  пiд  бомбами
стiкалися звiдусiль велетенськi обози цiлої дивiзiї, киненi напризволяще,-
санiтарнi  валки,  господарчi  вiддiли,  боєпостачання,  машини  Червоного
Хреста, пiдводи з раненими... Вони збилися пiд лiсом, наповнили увесь  лiс
i все навколо i ще йшли й iшли, плавом пливли... Бiдолашнi,  беззбройнi  й
безбороннi люди, стерявшись вiд жаху, перiщили коней, квапилися вихопитися
якось з котла смерти, урятуватися.. I от налетiв на них ворог...  Спочатку
нагрянули з'єднання авiяцiї i з  сатанинським  кихкотiнням  падаючих  бомб
чорнi бомбовози закружляли танок смерти; їм  допомагали  винищувачi,  вони
знизилися до самої землi i зi скаженим виттям стригли низом, кружляли,  як
навiженi, й сiкли все з кулеметiв... А потiм вихопилися  звiдкiлясь  танки
i, женучи по дорогах,  чавили  все  на  своїм  шляху,  звертали  з  дорiг,
ганялися за пiдводами й за людьми,  розстрiлювали  все  з  кулеметiв  i  з
гармат усторч... Бiдолашнi люди Пiдiймали руки, благаючи пощади, але то не
допомагало,цей ворог не знає пощади... Люди з  пiднесеними  руками  щезали
пiд тоннами грохочущего залiза велетенських "Т-34"...
   Того не можна переповiсти словами, що вiдбувалося на  невеликiм  клаптi
землi та на дорогах пiд Гавареччнною ..
   У такiй ситуацiї група оборонцiв, що  пiдiйшла  вiд  Одеська,  прийняла
бiй.

   Вони швидко зайняли позицiї попiд лiсом  "Гавареччина"  й  попiд  селом
тiєї ж назви, окопалися похапцем, як могли, а бiльшiсть так, не прикритi й
неокопапi, лежачи по ямках, по  межах,  по  обнiжках,  по  вирвах,  повели
бiй... Артилерiя розстрiлювала ворожi  танки  й  машини  прямою  наводкою.
Протипанцернi гармати, й кулемети, й  мiномети  захлиналися  вiд  власного
вогню. . Стрiльцi билися гранатами й панцерфавстами...  Особливо  героїчно
билася одна протитанкова, бронебiйна гарматка  поблизу  Петрової  батареї,
стоячiї на вiдкритому мiсцi, поки її не накрила серiя  ворожих  стрiлен  i
вона замовкла навiки.
   Добре билися хлопцi. Але  ж  "сила  i  камiнь  ломить".  Та  й  як  тут
змагатися,- занадто нерiвний "герць" помiж "ворiженьками".
   Село i лiс Гавареччина ще ранiше були спаленi й збомбленi, а  тепер  їх
допалювано й перевертано догори корiнням.
   Налiт авiяцiї зробив своє, а несподiваний обстрiл  з  "катюш"  довершив
справу,- спротив групи вiдчайдухих було зломлено, групу геть  розпорошено,
батареї їхнi змiшано з землею, все поторощено.
   Повна катастрофа.
   Одначе розпорошенi вiддiли, вiдступаючи, ще  билися  розрiзнено,  кожен
по-своєму маневруючи перед ворогом.
   Та багато лишало зброю й кидалося панiчно  рятуватися  втечею  наослiп.
Серед таких повстало велике смятiння.  Хлопцi  здирали  з  себе  вiдзнаки,
дерли документи, викидали шоломи, палили  листи  вiд  матерiв  i  коханих,
здирали й викидали унiформи.
   Петро й Роман, втративши  цiлком  батарею  й  усю  амунiцiю,  з  своїми
товаришами не розпорошилися, а далi трималися купи, вiдступали на захiд  з
боєм. Вони не палили документiв i не здирали вiдзнак, i не зривали  з  шиї
материнське благословення. Вони збиралися битися до остаточного  розгрому,
до крапки,
   "До останнього зiдхання",- мовляв Роман.
   А на землi, навколо них усюди творився жах. Колони  втiкачiв  -  обознi
валки, окремi вояки, юрби людей  напiввiйськових,  напiвцивiльних,  лявини
пiдвiд - одчайдушне гримотiли через трупи й вирви,  однi  на  пiвдень,  на
Бiлий Камiнь, iншi на захiд, на Красне.., На заходi було нiби тихо.
   На заходi було тихо.
   Та ось з заходу раптом загримотiло утiкачам назустрiч.
   Ранiше був наступ ворога зi сходу, з пiвночi i з  пiвдня.  А  це  почав
ворог бити й з заходу, вiд Бузька та iнших точок з-над рiчки  Бугу.  Ворог
загнався в запiлля й тепер бив звiдти. I це сталося тодi, коли нiхто  того
не сподiвався. Досi говорилося й кричалося про оточення, але кожен мав  на
увазi ще  вихiд  на  захiд,  нiхто  не  припускав,  що  коло  отак-таки  й
замкнулося, цiлком щiльно,- нi, мусив iснувати вихiд на захiд. I раптом  з
заходу почали бити  "катюшi",  з-за  Бугу.  Вони  били  з  кiлькох  точок,
встигнувши посiсти велику смугу, одрiзавши  цiлком  шляхи  вiдступу  сюди.
Вони  засипали  грядом  диявольських  стрiлен   все   поблизу,   в   смузi
кiльканадцяти кiлометрiв, обстрiлюючи валки втiкачiв. Стрiльна розривалися
по кiлька разiв i заливали все страшним, всеспалюючим вогнем -  загорялася
земля й камiння, й залiзо, все горiло й не можна  було  того  погасити,  й
нiхто того не гасив i не збирався... Навiть  на  нiмцiв,  на  випробуваних
фронтовикiв, з числа тих, що не встигли своєчасно вiдступити  з  своїми  i
тепер металися з  приреченими  в  цьому  жахливому  колi,  вогонь  "катюш"
нагонив мiстичний переляк. Летiли не тiльки стрiльна, летiла попереду  них
ще жаска легенда про тi "катюшi",  витворена  в  ходi  вiйни  на  нещадних
схiдних побоєвищах.
   Вiдступаючи, хаотичнi колони було вже досягли Бугу, й нещаснi люди, хто
вцiлiв досi, з полегкiстю вже зiдхали, думаючи, що вони видерлися  геть  з
пащi смерти, що вони вихопилися з перстеня, як над ними розверзлося небо i
впало на них грядом залiза й морем вогню. Все змiшалося. Товпища ударилися
об вогненну стiну, що раптом  пiднеслася  перед  ними,  i  побiгли  назад.
Побiгли панiчно на схiд. Заметалися безтямно на вже пройдених  шляхах,  по
здовбаних лапах, по шматковi землi, спаленому вогнем i  зораному  залiзом.
Люди шукали прикриття й не мали його. Люди шукали  пощади  вiд  всюдисущої
смерти й не мали її. Люди на своїй власнiй землi згоряли живцем, бо горiла
й сама сира земля. Язики полум'я вихоплювалися з  неї  й  iшли  товпищами,
коливаючись, обертаючи все  на  попiл  i  сажу.  Жорстокий,  лютий  ворог,
переповнений одвiчної злоби i зненависти, знав, на кого напосiвся i вергав
на них, на їхнi голови й на їхнi душi усе, що мав. I душив  їх,  чим  мiг.
Залiзнi вогнепащi потворяща, немов живi, лютi дракони, ганялися за  людьми
по шляхах i по полях,  чавили  їх,  смалили  вогнем  i  чадом,  сiкли  їх,
пригортали їх землею, загрiбаючи її своїми розчепiреними лапами.
   Петро й Роман цупко трималися один одного в цьому чадному  пеклi.  Вони
тiльки тепер  побачили,  що  то  таке  панiка,  коли  все  перемiшалося  з
напiвцивiльними. Все пустилося берега, й не  було  вже  жодних  стримуючих
начал, щоби могли тут щось зарадити. Як i не було сили, яка  би  припинила
нещадний ворожий вогонь, зливу ненаситимої ворожої злоби.
   Маса доведених до одчаю людей котилася в усi боки.
   У них не було вже вiри, для них не було авторитету, для них вже не було
логiки, у них те, що було в душi, як стрижень, рухнуло геть, як та "хатка"
в  Романа,  й  вже  тепер  нiчого  не  направиш.  Межа  їхнього   терпiння
перейдена... I те сказати  -  межа  їхнього  терпiння  була  висока,  дуже
висока, на подив висока, куди вища, анiж у тих прославлених  "завойовникiв
свiту". Але тепер межа перейдена й у душах неподiльно запанував сумеречний
дух загину, дух катастрофи.

   Все котилося геть у прiрву.
   Лиш де-не-де окремi групки, як Романова з Петром, одчайдушне билися, не
складаючи зброї, але й їх розпорошувано, геть вибивано до пня.

   XIV _

   Очi немовби насипанi пiском, вони  горять  i  сходять  всiма  кольорами
веселки. А в головi стоїть шум...
   Скрип пiдвiд, немов ячiння журавлине, жалiбне, без кiнця  й  краю...  У
мряцi ночi, вiдтiненiй далекими загравами, те ячiння  стоїть  над  землею.
Тисячi пiдвiд тягнуться безкiнечними валками, борсаючись у баюрах розбитих
шляхiв, потопаючи у них часом по  кiнськi  хомути...  Крик  i  нокання  та
тпрукання, прокльони й одчайдушна, розпучлива матюкня клекотять у  темрявi
й разом зi скрипiнням пiдвiд та  хропiнням  коней,  а  зрiдка  й  кiнським
жалiбним iгiгiканням творять той лемент, що, мабуть, стояв над українською
землею в часи пересування диких орд Батия... Це так  пересувалися  червонi
частини до фронту, на захiд, на захiд, тодi, коли вiн  їх  спостерiгав  на
власнi очi... Розквашена  земля,  перемiшана  з  талим  снiгом,  затоплена
весняними водами, тремтить вiд далекої лихоманки... Нi, вона тремтить  вiд
тих вибухiв, що тiль-тiль тут одгримiлп i що будуть гримiти, хай-но  ворог
побачить це шаленство людей i коней i почує цей доiсторичний лемент,-  всi
шляхи й поля  над  ними  вкритi  вирвами,  нiби  дiрами  на  мiсцi  жаских
чирякiв... Тисячi коней,  запряжепих  в  тисячi  возiв  i  саней,  всумiш,
хропуть  i  сходять  потом,  парують  i  лускотять  м'язами,   засiкаються
розкованими копитами у хлипкiй темрявi... Пiдводи  навантаженi  амунiцiєю,
кулеметами,  мiнометами,   скринями,   харчами,   рушницями,   бензиновими
бiдонами,  хлiбом,  мiшками  борошна  й  фуражем,  медикаментами,  людьми,
мотоциклями й усiляким вiйськовим спорядженням,  рухаються  на  захiд,  на
захiд безкiнечним потоком i таким же погоком рухаються  пiдводи  на  схiд,
навантаженi  раненими,  навантаженi  людським  стогоном.   Конi   згинають
тремтячi хребти дугою, не витримують шаленої напруги й падають  у  калюжi,
захлинаються, їх розпрягають i кидають загибати, а вози тягнуть люди,  щоб
десь припрягти якусь конячину, а як нi,  то  кинути  тi  вози  на  дорозi,
посеред багор i вибоїн.
   Шлях цього походу позначений трупами коней i поламаних пiдвiд.
   Це на веснi. А коли дороги просохли - той самий скрип  пiдвiд  i  тупiт
кiнських копит та людських нiг уночi збивав таку куряву, що не можна  було
дихнути. I все той лемент, немов лемент Батиєвих орд,  котився  на  захiд.
Рипiли пiдвода, немовби то крукали все тi ж ключi журавлинi...  Вся  земля
вкрита ними, тими кiнськими валками й лементом, немов  потоками  людського
жалю i вiдчаю, скарг i прокльонiв... О, скiльки їх  було!  Якi  вони  були
незчисленнi кiлькiсно! I якi ж вони були  трагiчнi,  немощнi  якiсно!  Але
вони повзли, як хмари  туману,  стелячись  по  землi,  все  на  захiд,  на
захiд...
   Петро стрiпує  головою.  Над  землею  стоїть  пекельний  рев  танкiв  i
гармат-самоходiв, i безлiч машин... Дивно! Це ж вони, тi самi  нескiнченнi
валки пiдвiд! Але яким чином вони перетворилися в потоки  сталевих  машин!
Яким чином крик i плач журавлиний перетворився на ревище тигрiв i  скрегiт
мастодонтiв!.. Так, так,  це,  бач,  вони  прийшли  сюди  з  чужих  країв,
потоптали тих усiх коней i всю ту древню хомутяну технiку  й  тепер  пруть
iншими потоками на захiд, сталевими потоками. Увесь свiт зайшов з  другого
боку й суне на них... На них! Ще б з кiнськими валками  вони:  дали  якось
раду! Ще б того ворога близького вони якось укоськали! Але цього...

   XV _
   _
   Огненнi кола плавають у вiччю. Все, здається, звузилося до  розпеченого
сталевого обруча на головi, що стискає череп, стискає мiзок... Ще  трiшки,
ще... I тодi, нарештi, прийде межа, за  якою  вже  настане  тиша,  настане
спокiй, настане блаженство забуття, настане крах i  вiчна  тьма.  Це  буде
межа терпiння...

   А поки що i сонце стало  ненависним,  стало  ворожим.  Воно  кружляє  в
зенiтi вогненним колом, прообразом тiєї вогненної сковороди,  на  яку  оце
вкинуто їх i з якої немає рятунку. Петра опановує безвiдчитна лють, i йому
хочеться стрiляти в сонце, стрiляти в ту вогненну  прокляту  сковорiдку  й
розбити її на скалки... Але в неї не треба стрiляти, вона сама рветься  на
череп'я. Ба, то не сонце, i не сковорiдка, то жахливий ворожий  гарматень,
то стрiльне з якоїсь сатанинської "катюшi"  -  воно  кружляє  в  зенiтi  й
рветься, рветься безлiч разiв, обсипаючи вогненним череп'ям немилосердно i
безугавно, б'є, б'є й б'є... I нема вiд нього рятунку. Воно їх переслiдує.
Воно безжалiсно сипле приском, пече й смалить. I воно ж освiтлює  їх,  мов
ракета, не дає їм змоги сховатися, укритися темрявою вiд ворога.
   Свiт не сприймається вже в реальнiй цiлости. Бо його немає  в  реальнiй
цiлости.  Вiн  розщеплений,  розмонтований.  Вiн  розламаний  на   скалки,
роздертий па шмаття. Небо поколоте, як побите люстро.  Все  побите  i  все
двиготить. Рух. Дим. Мряка судного дня. Хаос  Содома  i  Гоморри.  Але  ж,
Боже!! Пощо ж на них Содом i Гоморра?!

   Свiт нагадує збомблений музей, бачений якось. З хаосу, з диму й кiптяви
вихоплюються то там, то там окремi, уцiлiлi образки, окремi  шкiци,химерна
мозаїка румовища, мозаїка руйнованого свiту. I тенер цей свiт лишається  в
гарячковiй пам'яти, як химерна мозаїка, як окремi  кадри,  вихопленi  оком
блискавично з хаосу й зафiксованi в  клiтинах  мiзку  навiки.  Фантастична
мозаїка.
   Ось юнак, рокiв 18-ти. Зовсiм, зовсiм молоденький, ще з дитячими рисами
обличчя. Вiн стоїть, закам'янiвши, бiля стовпа, очi його  заплющенi,  зуби
зцiпленi, чуб на ньому присмалений, лице почорнiло. Час вiд часу очi  його
вiдкриваються широко-широко  й  знову  закриваються.  Вiн  стоїть  мовчки,
нерухомо. Вiн спаралiзований жахом.  Це  тяжкий  психiчний  шок.  А  може,
божевiлля. Вiн живий, але вiн уже загинув.  Може,  вiн  застрiлиться  сам.
Може, його розчавить танк. Може, його  зрешетить  з  "фiнки"  або  проколе
багнетом ворог. Може, вiн згорить в вогнi експльозiї набою "катюшi"... Але
то вже все дрiбниця,-  вiн  вже  загинув.  Тiльки  очi  його  безтямно  ще
вiдкриваються й закриваються...
   Таким вiн стоїть Петровi у вiччю. I чомусь  неодмiнно  бiля  нього,  за
ним, над ним швидко-швидко бiжить той кiнь з перебитим хребтом, бiжить  на
двох  переднiх  ногах,  трясе  високо  задертою  головою  й  iрже  тоскно,
признано:

   "Пiдождiть!.. Пiдождiть!.."
   Ось б'є зенiтка. Не замаскована, не захищена нiчим, вона  стоїть  серед
шляху, серед побитих возiв i машин,  там,  де  її  захопив  валет  ворожих
лiтакiв, на вiдкритому мiсцi, i гарячкове вiдстрiлюється -  б'є  в  зенiт.
Поцiлений лiтак iде "штопором" униз. Другий береться полум'ям i летить, як
торпеда, по похилiй лiнiї,  тягнучи  довжелезний  шлейф  чорного  диму.  А
зенiтка б'є й б'є, гарячкове, надхненно,обслуга метушиться жваво бiля неї,
зовсiм не криючись пiд бомбами, бо нема  де  критися.  Над  нею  кружляють
кiлька   бомбовозiв,   заходячи   на   бомбардування...   Бомбардувальники
розвернулися й скинули свiй жахливий вантаж, обслуга зенiтки  припадає  до
станини, до люфа, завмирає й витрiщеними очима дивиться  просто  смерти  у
вiчi... Удар! Хмари землi й диму...  Коли  розвiюється  дим  i  пил,  коли
осiдають тонни землi й череп'я, на мiсцi  зенiтки  -  порожнеча,  там  вже
нiкого й нiчого  немає.  Лише  оддалiк,  закинена  геть  на  поле,  димить
поковеркана станина - все, що лишилося вiд тiєї протилетунської гармати.
   А тi, що були бiля неї, щезли. Навiть не скрикнув нiхто. Так,  нiби  їх
зовсiм i не було на свiтi.
   Ось людина бiжить, охоплена полум'ям. На  нiй  горить  одежа  й  горить
волосся, i горить наплечник... Людина  хоче  вiдстебнути  наплечник  i  не
може. Хоче погасити волосся й не може...  Вона  реве,  падає  на  землю  й
качається, й скавулить вiд жаху та болю - упирається  головою  в  землю  й
крутиться на однiм мiсцi, вона хоче заритися в землю живцем... i копає.  I
кричить вже почорнiлими, спеченими устами:

   -Мамо!.. Ой, мамо ж рiдная!.. О-о-о-о!..
   Мова та жалiбна, тоскна, голос дзвiнкий, тонюнький.
   - Мамо!.. Ой, мамо ж!..- Цей крик-вопль ще стоїть у повiтрi, а  хлопець
вже  готовий,  вiн  замовк,  захлинувся  й  вже  лежить,  мов   скарьожена
головешка.

   Повз нього йде вогонь, хилитаються язики полум'я,  мов  вогненнi  кобри
повзуть, пiдiймаючи голови з зеленої ще трави й бур'янищ,  сичать.  А  пiд
тими кобрами чорнiє й димить земля.

   Ось вояк iз випеченими очима. Хвилини його почисленi. Свiт йому померк,
i померк розсудок, але вiн бачить життя  внутрiшнiм  зором.  Вiн  маячить,
лежачи  на  травi,  й  оточений  близькими  друзями...  Вiн  бачить   своє
дитинство. Вiн розмовляє з батьком. Вiн пропонує батьковi  погасити  воду,
що чомусь загорiлася, та й сiдати обiдати.  Вiн  тягне  тихим,  благальним
голосом:
   - Може б, ми вже обiдали, тату?!
   Тягуча павза. Товаришi хмуряться,  безпораднi,  розгубленi,  а  хлопець
зiдхає хрипко й знову благальне, уперто канючить:
   - Може б... Може б, ми вже обiдали, тату?.. Хлопцi мають тягти жеребки,
хто мусить його дострiлити. Коли наломано вже сiрникiв i вкинуто в хустку,
а  ту  хустку  затиснуто  в  жменях,  лишаючи  лише  вузьку  щiлину,   щоб
простромити пальцi й узяти жереб, узяти вирок  фортуни,-  виявляється,  що
жеребкiв уже тягти нiкому. Нiхто не хоче ризикувати, бавитися з фортуною в
пiжмурки.
   А вояк з випеченими очима навiть не знає про муки своїх товаришiв,  про
тiї жеребки, вiн взагалi нiкого не впiзнає, реальний свiт вже для нього не
iснує. Вiн увесь в iншому свiтi.
   Може б, ми вже обiдали, тату?

   Ось сiльська церковця...
   Вона стоїть на пагорбi й горить, як  смолоскип,  пiднявши  в  небо  два
стовпи диму,- один  стовп  бiлий,  а  один  чорний.  Бiлий  стовп  диму  з
дзвiницi, а чорний з даху самої церкви. Обидва стовпи клубочаться  в  синє
небо, не змiшуючись, кожен сам по собi. Церква горить самотньо,  нiхто  її
не гасить, бо в навколишньому селi, либонь, жадної живої душi... Раптом  з
небес злiтають бомби з  несамовитим,  сатанинським  виттям,  падають  -  i
церковцю всю пiдносить в повiтря...  Вона  злiтає  вгору,  немов  лялькова
коробочка, розломлюеться вгорi й валиться назад. Вибухи  бомб  пiдхоплюють
її знову й тепер уже летять високо вгору обаполи дошки,  стовпи,  камiння,
трiски, шмаття полум'я й хмари пiску та диму...
   Згодом виявилося, що в тiй  церковцi  було  повно  дiтей,  i  жiнок,  i
старикiв. Вони вклякнули й так стояли навколiшках, молитовне згорбившись i
склавши руки. Вони шукали рятунку, захисту. I вони вiрили в  заступництво,
вони вiрили в неспалимiсть цього мiсця. I та їхня вiра була  така  велика,
така безмежна, що коли навiть почала церква наповнюватися димом,  люди  не
кинулися  навтьоки.  Вони  вiрили  в   недоторканiсть,   вони   вiрили   в
неможливiсть, щоб смерть i поругання перемогли святиню. А ще вони  вiрили,
що нiхто не дерзне посягти на святе мiсце, що навiть найлютiший  ворог  не
допустить блюзнiрства. Тим бiльше, що ворог знає,  що  в  вiйнi  церква  є
притулком беззахисних i беззбройних.
   Ворог дерзнув...
   Коли пiдоспiли вояки, на мiсцi церкви була лише велика димляча  могила,
звалище трiсок, обсмалених пiдвалин, поломаних образiв, рiзного череп'я  i
поко-верканих людських тiл.
   Якась бабуся, що лишилась жива, стояла  навколюшки,  простигши  руки  в
небо, розхристана, простоволоса... Вона, здавалося, втратила мову й тiльки
потрясала  простягненими  костлявими  руками  й  пасмами  сивого  волосся,
побиваючись над загиблими.

   Побачивши воякiв,  бабуся  скинулася  вся,  простягла  руки  до  них  i
видихнула з самого серця в нестямi:
   Дiтки! Ой, де ж ви барилися, що й не захистили нас... Дiтки!

   Ось двоє розмовляють про дiм, про шкiльнi часи, про  радiснi  зустрiчi,
про сонячнi Карпати, про пластунськi пригоди їхнi,  про  мiсячнi  ночi  на
Стрию, про своїх подруг, про суницi, про черешнi, про спiвочих пташок, про
все, аби тiльки не думати про неї, не згадувати. Забути. Вiдвернутися  вiд
неї бiдолашним серцем. Забути про ворога. Перекреслити його.  Нема!  Бодай
на хвилину забути про страхiття. Так вони  мирно  розмовляють,  сидячи  на
купi землi... Раптом один звизкує несамовито,  б'є  кулаками  й  ногами  в
землю й кричить:

   - А будь же ти проклятий!! Будь ти проклятий!!
   I що то за диявольська мана!!  А  бий  тебе  грiм  з  неба!..  Будь  ти
проклятий!!

   Це про ворога. Виявляється, що вiн уже заступив усе,-  i  дитинство,  i
шкiльнi часи, i юнацькi пригоди, i мiсячнi ночi - все.  I  вже  людина  не
може, не в силi одвернутися думкою вiд нього, як зачарована. Вона в полонi
мiстичного жаху i в той же час в полонi пекельного гнiву й здивування.
   - I що  ж  то  за  прокляття,  га?!  Його  б'ють,  його  товчуть,  його
кромсають, а воно лiзе, лiзе й лiзе...  як  туман,  як  дим,  як  чад,  як
холера! Га?! Смерти не боїться й нiчого не боїться! I немає йому числа!  I
немає йому кiпця!.. I з чого в нього душа тая?! I чи є в ньому душа,  га?!
Чортяча, пекельна, диявольська сила!! Якiсь чорти!  Якiсь  манiяки!  Якась
звiрина, сатаною сплоджена!.. А бий тебе сила Божа!..
   Один так клене, а другий сидить мовчки. Похнюплено. Сидить байдужий,  i
тiльки нерв у нього на щоцi смикається в такт лютим прокльонам друга.
   Ось вiдтинок фронту, зритий  окопами  та  ровами  i  вкритий  скелетами
рiжних машин  -  жужелицею  недавнiх  боїв.  На  нього  вмаширувала  свiжа
частина; "хлопцiв", пара сот людей,- вони ще не  пiдняли  зброї,  вони  ще
роззираються.   Телефонiсти   тягнуть   дрiт,   артилеристи   встановлюють
гармати... Раптом з ясного неба починають сипати сотнi  стрiлен,  покривши
все поле,. там, де розташувались тi хлопцi. А водночас  налетiла  авiяцiя.
Земля закипає. Все поле  перетворилося  в  суцiльний  киплячий  казан.  Не
лишилося там жодного цаля, не збуреного й не прошитого вогнем  i  залiзом.
Здавалося, що все там загинуло в першу ж мить.  Одначе  з  того  киплячого
пекла починають вистрибувати люди й  бiгти  без  оглядки,  бiгти,  скiльки
духу, затулившись руками... Хто  на  двох  ногах,  а  хто  й  на  однiй...
Падають, повзуть, схоплюються й знову бiжать... i  деякi  розбиваються  об
поковеркан! рештки ворожих танкiв, панцерних авт, гармат, що стирчать  тут
i там. Побожеволiлi, заслiпленi вогнем, оглушенi грохотом люди  нiчого  не
бачать, не чують, не розумiють..


   Маленькi  дiтки  напувають  пораненого  коня.  На  дорозi.  Кiнь  такий
маленький, селянський, гнiдої масти. Вони думають,  що  вiн  встане.  Вони
йому носять зеленої, соковитої трави, жмути налитої пшеницi й вiвса  разом
з червоними маками... Вони пiдтягають коневу  голову  за  уздечку  та  все
пiдсовують до рота принесену їжу й воду, й пiдганяють, i нукають,  просять
його зi сльозами в голосi... Кiнь хропе,  тяжко  зiдхає  й  безсило  роняе
голову знову на землю. З розбитих губiв йому стiкає  кривава  пiна...  Вiн
усiма покинутий, тяжко поранений в груди, такий одинокий.

   Замурзанi, босоногi й розпатланi дитинчата за всяку  цiну  хочуть  його
вирятувати.  Вони  не  жалiють  рученят,  обмазуючи  їх  у  криваву  пiну,
пiдтягаючи тяжку, безсилу коневу голову за слизькi ременi  уздечки,  i  не
жалiють голосiв. Пiдганяють, i просять,  i  заохочують,  i  докоряють,  їм
здається, що це ж так просто, тiльки скинути головою  вгору  -  i  вже  на
бистрих ногах, треба тiльки захотiти. Але кiнь не  хоче,  ледачий...  Вони
його стьобають прутиком. Та  кiнь  не  реагує  на  стьобання,  вiн  тiльки
приплющае очi, поводить головою по землi,  в  пилюцi  й  видихав  з  шумом
повiтря, роблячи з  пилюки  маленьку  хмарку.  Так,  нiби  йому  з  грудей
виходить крiзь нiздрi дим а чи морозяна пара.
   Тодi дiти розкладають перед  коневим  ротом  всi  приваби  -  траву,  i
пшеницю, i овес з червоними  маками  -  розкладають  пiвколом  i  чекають,
посiдавши пiвколом навпочiпки й поклавши голови па колiна,- вони  сповненi
глибокої вiри, що кiнь  встане,  неодмiнно  встане...  Ось  тiльки  трiшки
полеже... Вiра та промiниться в чистих, наївних дитячих очах...
   I цей кадр, як i iншi, розсипається на порох. Розлiтається  на  скалки.
Розчиняється в веремiї.
   Шляхом посувається валка санiтарних авт i пiдвiд з раненими.  То  їдуть
щасливi, бо вони не вмерли i тепер  уже  не  вмруть,  тепер  вiйна  їх  не
зачепить, бо на сторонi їх стоїть мiжнародний закон, що  забороняє  чiпати
все,  що  позначене  широким  червоним  хрестом;  на  сторожi  їх   тепер,
понiвечених i скалiчених, стоїть гуманнiсть i чоловiколюбство... Десь  там
у запiллi, далеко вiд клекотiв бою, лiкарi їм  одiтнуть  кому  руку,  кому
ногу, але лишать жити й дивитися на божий свiт,  зустрiчатися  з  рiдними,
працювати, думати, любити... Агож, любити, бо брак руки чи ноги нiколи  не
робив неможливим щастя кохати й бути коханим. Вони їдуть в запiлля, геть з
цього пекла туди, де немає вiйни, i при всьому тому вони  не  дизертири  -
вони тiльки щасливi, бо вiдкупилися вiд смерти й од  вiйни  своєю  кров'ю,
своїми руками чи ногами... Але на  шлях  вириваються  з-за  лiсу  танки  -
багато великих, ревучих потвор,- ригаючи вогнем, вони доганяють  санiтарну
валку  й  чавлять  все  геть  своїми  гусеницями,   вдавлюють   в   землю,
розторощують i розмелюють, розламують на трiски,  бiжать  вперед  i  знову
завертають та й ще раз пробiгають по  рештках,  ще  раз,  ще  раз  -  вони
гарцюють жорстокий,  нещадний  танок,  вони  його  танцюють,  i  виють,  i
грохотять з насолодою... Вони обертаються на однiм мiсцi, немов дракони на
черевi, зарiвнюючи й  землю  там,  де  допiру  їхала  валка  з  пораненими
юнаками...  О,  скiльки  злоби!  О,  скiльки  людської  нещадної,  слiпої,
ненаситимої злоби!

   Не вимiряти її й не обчислити, й нiчим її не зрiвноважити!

   Дiвчата - селянськi босоногi, засмаглi на сонцi дiвчата  -  вибiгли  на
шлях i стовбичать купкою, несмiливi i в той же час  надзвичайно  вiдважнi.
Вони винесли  трохи  харчiв  у  пеленах...  Вони  прибiгли  з  недалекого,
розбомбленого  й  напiвспаленого  села  й  принесли  вареної  картоплi  "в
мундирах", хлiба,  огiркiв,  помiдорiв,  щоб  роздати  хлопцям,  що  отакi
вимученi й вистражданi машерують в хмарах пилу. Вони чужi й незнайомi, але
рiднi. Це ж, може, тi самi, що недавно обороняли  їх  i  їхню  худобу  вiд
нiмецького грабунку, вiд наруги, вiд глуму...
   Вони нiчого не кажуть, вони  тiльки  простягають  руки  з  дарунками  й
дивляться очима, повними слiз, на кожного. I їм нiхто нiчого не каже.  Цей
шалений час не потребує слiв, женучи все скаженим темпом.
   Хлопцi мовчки беруть харчi, iншi цiлують дiвочi руки й машерують  далi.
Вони такi закуренi, що на них не видно лиця, тiльки бiлiють зуби  й  бiлки
очей. Хлопцi махають руками на прощання, а дiвчата стоять i плачуть.
   Їх раптом здмухує вогненний гураган... Немовби за кару за те,  що  вони
дали цим приреченим риску хлiба й краплю  спiвчуття  -  краплинку  дiвочих
сестриних слiз.

   Вояки сидять пiд лiском на травi, витирають пiт i кров  з  облич  та  з
подряпаних рук, зiпають вiд утоми й одчаю i вголос мiркують про  ворога  -
вставляють мляво слова помiж тяжкими вiддихами. Розмова  снується  навколо
питання: який вiн? Що то за сатана i як вона виглядить в дiйсностi?  Кожен
хотiв би взяти й помацати його за горло.
   - Який же вiн? - питає бiлявий  хлопчина,  з  акценту,  видать,  лемко,
тоскно позираючи вгору, в задимлене, вiбруюче вiд гудiння сталевих джмелiв
небо бажаючи на власнi очi  побачити  того,  що  сидить  в  тих  пекельних
машинах.- У, дияволяка! (Крiзь сльози безсилої лютi). Який же ж вiн?
   -А чорт його знає,- вiдповiдає йому втомлено  якийсь  степовик  i  далi
цiдить глумливо, саркастично: - Може, там якась Гризодубова  лiтає...  Его
ж...

   - Або Йосипенкова,- вставляє iнший байдужим тоном.
   - А вона ж умерла! - заперечує iнший.
   - А мало їх там е?!
   - I то правда... Сволота!
   - Авжеж (чиясь гiрка-гiрка iронiя, жаль, глум, тремтiння в голосi).

   "Дiйсно,думає Петро, чуючи цю химерну розмову. Вони  з  Романом  сидять
осторонь i теж зiпають вiд утоми.- Дiйсно,- думає Петро,-  б'ють  нас  без
жалю й без пощади, вмираємо ми тисячами, а мало хто бачив ворога живого  у
вiчi. А хто й бачив - не роздивився. Глянути б! Глянути б в  чортячi  його
очi. Хоч перед смертю. Отак зблизька. Спитати в нього, доки вiн  буде  нас
мучити, та й пальнути б йому в  тi  його  проклятi  очi,  випустити  увесь
магазин з автомата!"
   - Що ти на це скажеш, Романе? - питає Петро вголос, машинально.

   - Та що ж... - зiдхав Роман, думаючи свое.- Може, й Гризодубова.
   Ось група  вермахтiвцiв  сидить  i  чекає,  щоб  здатися  в  полон.  На
неголених, замурзаних обличчях повна байдужiсть i...  спокiй.  Вони  ждуть
полону, як  щастя.  Ще  недавно  цi  солдати  скаженого  фюрера  не  смiли
розраховувати на жодну милiсть, не смiли  й  не  могли  думати  про  полон
iнакше, як про пiдлу зраду, приниження чести, вони не  думали  про  жодний
полон.  Де!  Вони  так  героїчно  машерували  вперед.  Вони  так  героїчно
окупували  й  тероризували  безборонне  населення,  здобували  безборонних
дiвчат.. Нарештi, вони так героїчно вiшали  й  розстрiлювали  молодь  (оцю
саму українську молодь)  по  всiй  Українi,  а  останнiй  час  особливо  в
Галичинi... Ну, може, не вони персонально, але їхнiм iменем  i  за  їхньою
мовчазною згодою. Вони - як цiлiсть. Вони  її  вiшали  по  всiх  площах  i
перехрестях...  Вони  так   героїчно   паци-фiкували   Волинь,   Галичину,
Закарпаття... Вони так героїчно гнали  в  рабство  до  свого  райху  сотнi
тисяч, де, мiльйони української отакої молодi... Вони це робили в багатьох
випадках i персонально, а взагалi, у всiх  випадках  вони  це  толерували,
покривали.
   А тепер от вони сидять i ждуть полону. Полону, як щастя. Як рятунку вiд
кари, рятунку вiд смерти.
   Дивпо...

   Бiля них поруч сидить група українських воякiв. I мiж тими  вояками  та
нiмецькими солдатами вiдбувається химерна, пророчиста своїм змiстом, хоч i
зовсiм млява розмова. Нiмцi пропонують юнакам здаватися в полон i самi ж з
того смiються, показуючи рухом руки навколо шиї ту  перспективу,  яка  цих
юнакiв у полонi чекає, "петля". I пiддають жару сентенцiями, що  українцiв
свої ж брати повiшають, i так їм i треба,- їх чекає доля зрадникiв.
   Українцi - зрадники. Ха!
   I недоговорювали справжнє  пiдрунтя  того  "ха".  Але  це  було  й  так
зрозумiле, а саме:  "Та  ж  хiба  вiд  унтерменшiв  можна  чогось  кращого
сподiватися!!!" Iнша справа - вони, вони нiкого не зрадили. А крiм того  -
вони солдати i на сторожi  їхнього  життя  стоїть  мiжнародний  закон  про
полонених... Вони пiдуть до полону та й скоро будуть дома...  Страхiття  ж
про. большевикiв - то байка.
   Хтось не витримав та:
   - Ех, ви, куролови! Чого ж ви поспiшаєте до полону?  Ви  ще  нiчого  не
втратили, ви ще  тiльки  здаєте  награбоване.  Ваша  батькiвщина  ще  десь
далеко, й  щойно  тепер  приходить  потреба  її  захищати.  Досi  ви  свiт
завойовували, а тепер приходить потреба власну батькiвщину захищати!
   - Еге ж,- додає iнший.- Ваша ж земля ще  не  починалася.  Ви  ще  маєте
щастя її бачити...
   На це один iз нiмцiв вiдповiдає досить злорадливо й уїдливо:
   - Так, наша земля ще не починається. I вона не  почнеться  для  руїн  i
горя. Ми її врятуємо вiд заглади тут, здавшись генде гох i  тим  скiнчивши
вiйну. Ваша ж земля скiнчилася, й вся вона обернена на попiл...
   I вам немає рятунку, хлопцi, немає, зовсiм немає!..
   - Так, так,- закивали його комради схвально.- Немає рятунку. Ваша земля
скiнчилася, хлопцi...
   - Почнеться й ваша та й теж скiнчиться,- вставляє хтось  iз  досадою  й
ноткою вiдчаю.- I вона теж буде обернена на попiл. На попiл i на сажу!..

   - А так,- згодився якийсь старий вояк, закивав з гiркою мiною,- А  так.
Вiд "тих" не можна захиститися, байка, "квач"!  Вони  голi  й  босi,  вони
голоднi, вони їдять варену пшеницю або  сиру  кукурудзу  замiсть  хлiба  й
чоколяди, i пруть все вперед, i б'ються, як чорти... Як чорти!!
   I був у тiм голосi страх, але була й нотка захоплення.
   - Еге ж... Їдять пшеницю й кукурудзу й б'ються як чорти!
   - Но, но... Це так... Але вiйнi кiнець. Ми пiдiймаємо генде  гох.  Наша
земля вцiлiє, i ми її ще колись побачимо... -  це  перший  злостивий,  вiн
говорить уперто, а далi презирливо цiдить  помалу:  -  Наша  земля  ще  не
починалася, хлопцi! А ваша земля вже скiнчилася, вона обернена на гнiй,  i
вам немає рятунку, хлопцi!..

XVI


   - Так. Кiнчилася наша земля. Ти чуєш, Романе? Ти чуєш?
   - Чую, брат! Ой чую, бодай позакладало. I видю...
   Тягуча понура мовчанка. Петро зiдхає й потiшає свого друга:
   - Але й ми кiнчаємось, друже мiй, Романе! I мабуть, нам вже тiєї  землi
й не треба... Якраз вистачило з нас на наш вiк... Якраз дiйшли до риски.

   Роман мовчить, звiсивши голову  на  груди.  Гаи-гаи,  де  ж  ти  дiвся,
романтику ти синьоокий?! Мрiйнику ти .непоправний! По довгiй  павзi  Роман
зiдхає i цiдить тягуче, з мукою, з хрипотою:
   - Та-ак... I ми кiнчаємось... I землi вистачило...
   - А знаєш, менi недавно снилося, що я землю їв,  сиру  землю...  Смачна
була...

   - А-а... Ну, то правдивий був сон... А-й-є... Га... I де ж ти її їв?

   - У рiдному мiстi... На рiднiй вулицi...
   - А... Ну, тo все одно... їстимеш i цю. Однаково наша... Рiдна.

   - Рiдна...
   Роман тягуче зiдхає:
   - Мале лишилося. Але нiчого... Щоб наїстися, не багато й треба.

   - Вистачить...
   Мовчанка. Потiм Роман стрiнув головою уперто:
   - Неправда!
   - Що неправда?
   - Неправда, що  земля  скiнчилася,  цебто  наша  батькiвщина.  Це  вона
скiнчилася, як iти в один бiк, як тiкати. А як iти навпаки -  ой-ой-йо-йо!
- i покрутив головою.- Як утiкати - то вже нi цаля. А якби оце наступати -
ого-го!

   Петро посмiхається. Жує прутик i дивиться десь на схiд. А Роман зломано
зiдхає, з хрипом:
   - Тiльки от ми самi  кiнчаємось,  це  бiда...  Петро  рiшуче  випльовує
прутика й говорить таким самим голосом, як Роман недавно:
   - Неправда!
   - Що неправда?
   - Ми не кiнчаємось! Ану, лиш вставай!
   - Чого?
   - Будем прориватися...
   - Гм... З ким?
   - Ходiм пошукаємо.
   Роман безнадiйно  звiсив  голову.  Мовчить.  А  далi  видихає  те  саме
скептичне, гiрке:

   - З ким?
   Петро встає, а тодi нахиляється над Романом  i  говорить  йому  в  саме
лице, в заплющенi утомою й резигнацiєю очi, говорить твердо,  вольово,  як
гiпнотизер, що хоче вдихнути вiру в свого сонного безвольного пацiєнта:
   - Ходiм! Ану ж нам пощастить...  I  ану  ж  нам  ще  доведеться  колись
помiряти її й навпаки. Га?
   Роман розплющує очi. Дивиться па Петра. Посмiхається. А  потiм  крутить
головою уперто, скептично:
   - З ким?
   - Пошукаємо, кажу, ходiм! - аж визвiрився Петро раптом, i перекривив: -
"З ким, з ким". Зi мною! Вставай!
   - А, з тобою... Ну, з тобою я завжди готовий... Дай руку...
   Петро  допомiг  своєму  друговi,  своєму  розбитому  вщент   мрiйниковi
звестися, й вони пiшли.
   Кiльце оточення було щiльне й мiцне, i  пробити  його  не  так  просто.
Удвох його не проломиш. Для цього треба бiльшої сили, великої сили. Версiя
про те, що ззовнi  прийде  рятункова  акцiя  в  формi  нiмецьких  потужних
панцерних частин i авiацiї, лишилася байкою. Казкою для дурнiв. Немає  їх,
тих частин. I не буде. Бо їх взагалi у нiмцiв немає. Та й наївним було  би
думати, що нiмецьке командування, речник геренфольку, в цей критичний  для
їхнього райху час стало би ризикувати рештками своїх сил i  кидати  їх  на
рятування  якихось  там  "хлопцiв",  якихось  там  унтерменшiв,   однаково
приречених  на  погнiй.  Тим  бiльше,  що  тi  "хлопцi"   елемент   зовсiм
ненадiйний, здiбний повернути багнети в найнесподiванiший  момент  супроти
геренфольку. Хiба симптомiв цього було не досить?
   Нi, нiхто не  буде  їх  рятувати.  Вони,  всi  цi  рештки  розгромленої
дивiзiї, зданi на самих себе. Хай виломлюються.
   З того, як одчайдушне металися окремi групи,  кидаючись  на  всi  боки,
мечучись по всiх шляхах i дорiжках, по полях i лiсах, з  того,  як  бiльшi
групи роздробилися на меншi, розпорошилися, переходячи на принцип - "кожен
сам за себе" та "ану ж я сам якось проскочу i врятуюся", а  рiвно  ж  i  з
того, що випадки самогубства воякiв стали масовим, звичайним явищем, видно
було,  що  проломити  перстень  нiде  не  вдавалося.  Перстень   той   все
звужувався, удушуючи все, що в ньому є.
   Петро й Роман стали на перехрестi  кiлькох  дорiг  i  чекали.  Десь  на
пiвднi, в багатьох мiсцях, досить близько на пiвденному сходi, на  заходi,
а також на пiвнiчному  заходi,  била  тяжка  ворожа  артилерiя,  клекотали
мiномети й татакали станковi кулемети, а їм у вiдповiдь де-не-де  трагiчно
лопотiли ручнi автомати та поодинокi гвинтiвочнi пострiли. З тiєї звукової
картини можна було зрозумiти, що вiдбувається на оточенiй територiї.  Нiде
не чути справжнiх  проломних  боїв,  не  чути  наступу,  лише  методичний,
загороджувальний вогонь переможця, що не хотiв нiкого випустити  живцем  i
не шкодував амунiцiї, обстрiлюючи всi шляхи, дороги,  лiси  й  лiсочки  та
недопаленi села.
   На схiд, десь близько, в двох мiсцях вирував клекiт танкiв i  автомашин
- то, видно, переформовувалися ворожi частини,  бо  клекiт  стояв  все  на
одному мiсцi.

   Петро розiклав мапу  на  колiнях  i  при  вечiрньому  свiтлi  намагався
зорiєнтуватися. Так, то, напевно, ревуть танки й автомашини в Одеську та в
Сасовi, цiлком  залитих  ворогом.  На  пiвднi  спалахнув  потужний  вогонь
автоматiв i ще потужнiший вогонь гранат, кулеметiв i мiнометiв,-  можливо,
там проривається якась органiзована група. Там  залiзниця  й  села  Княже,
Почапи, Ясенiвцi, Вороняки, а далi починаються лiси, й лiси, й  узгiр'я...
Так, прориватися треба би в тiм напрямку!..
   Управо вiд них Красне,  улiво  -  Золочiв,  Все  опановане  ворогом.  З
Золочiва й Красного б'є кудись тяжка ворожа артилерiя.
   Стояли хлопцi на перехрестi, намагаючись зiбрати з рiжних недобиткiв, з
окремих розпорошених людей пробоєву групу, щоб iти на прорив,  але  марно.
Нiкого приєднати їм до себе не вдавалося. Окремi люди й невеличкi групки -
по три, чотири чоловiка - моталися дорогами, але побачивши  на  перехрестi
двох безумцiв, що, напевно, були начальниками й  чигали  на  них,  зминали
геть  i  чимчикували  стороною...  Роман   спльовував   i   рипiв   зубами
нiвпритомний:
   - Йолопи! Щурi чортовi!!
   - А може ж, то большевики й лякають нас,- посмiхався Петро.
   - Все одно йолопи! - настоював на своєму Роман.- Чого  ж  вони  минають
нас, хочу бачити їх у вочi! - i стискав автомата.
   Одна група з шести обiдраних, переляканих, захеканих  людей  вийшла  на
них. Всi в унiформi їхньої дивiзiї, але без вiдзнак, i  без  "левикiв",  i
без зброї, i без шоломiв. Побачили Петра й Романа й хотiли  було  кинутися
навтьоки, їх зупинив Роман:
   - Здорово, молодцi! - гаркнув вiн на московський солдатський манiр, але
з явним глумом i жовчю, та й його галицька вимова говорила сама  за  себе,
поминаючи те, що вiн i Петро не спороли в себе анi  "левикiв",  анi  iнших
вiдзнак.- Ге! Та ви, я бачу, герої! А де ж це вашi вiдзнаки, хлопцi?.. Чи,
може, в полон нацiлились?

   - Та нi, та ми... та той... - Затикалися декотрi.  Iншi  мовчали.-  Ми,
знаєш, про случай, ану ж на нас наскочить ворог...
   - Стрiляти ворога треба, гад!  -  аж  затрепетав  Роман.-  Чув,  чортiв
сину!?
   - Ну, ну, чого репетуєш!.. Пiшли, хлопцi, далi...
   - Стiй,- промовив Петро  спокiйно  й  примирливо,  й  з  ноткою  гiркої
усмiшки: - Стiй. Куди ви, хлопцi?
   - Туди, куди й ви.
   - Ну, то давайте разом... На прорив.
   - Е, не вийде... Треба тишком-нишком, непомiтно... Петро засмiявся.

   - А послухай лиш! -  i  повiв  рукою  по  обрiях  що  клекотали  густим
клекотом в усiх сторонах.- Миша не пробiжить.
   - Пробiжить... - i це "пробiжить" було сказане таким  голосом,  що  вiд
нього оскома повставала, як вiд кислої кислицi.
   - Нi,- сказав Петро.- Погана ваша тактика, хлопцi.  Треба  пробиватися.
Треба разом, треба не мишею бiгти, треба боєм iти.
   -  Годi!  Досить  ваших  боїв!  Нахлистались!   -   загомонiли   хлопцi
гiстеричними  голосами.-  Тепер  ми  самi,  ми  без   вас...   Ми   мишею,
шасть-шасть... Зрештою, ми мирнi люди, ми беззбройнi...
   - А-а-а,- протяг Роман.- Вони сучi сини  повикидали  зброю.  Бач!  Вони
"мирнi люди"! Хай iдуть до чорта! -  I  одвернувся  з  сльозами  безсилого
гнiву а чи вiдчаю на очах.
   Петро мовчки уступив з дороги,  i  група  швидко  шаснула  повз  нього,
подалася на захiд пiдтюпцем i канула в присмерку.
   - Щасливої дороги, браття!
   Зiдхнувши, Петро безсило опустився на землю. Помацав голову. Щось  вона
дуже йому болiла. Рана гноїлась, зудiла немилосердно, гнiй стiкав  потрохи
з-пiд марлi поза вухо й на праве око. Добре, як не буде зараження крови. А
втiм  аллах  iз  ним.  Петро  махнув  рукою  байдуже.  I  промовив  уголос
саркастично, при чiм сам не  впiзнав  свого  голосу,  так  вiн  басив  вiд
гарячки:
   - Мабуть, не буде дiла... Сiдай, Романе, сiдай,  мрiйнику  мiй,  сiдай,
мiй дурнику синьоокий, закуримо.

XVII


   Вони закурили, вишкрябавши з кишень всi рештки  тютюну,  не  тютюну,  а
потертi разом з смiттям.
   Швидко сутенiло. В мiру того, як спадала темрява, почали проступати все
дужче сполохи заграв у всiх кiнцях. Замерехтiли разки трасуючих  куль,  то
там, то там. Запалахкотiли освiтлювальнi ракети на  пiвднi  й  на  заходi.
Забили вогненнi водограї управо - десь, мабуть, над Бузьком  i  влiво  над
Золочiвом. Заморгали мовчазнi  блискавицi  вiд  далеких  розривiв  бомб  i
гарматнiв у рiжних кiнцях. I так само, як спалахи вогню, почав  з  темряви
проступати, наростати людський притишений гомiн i тупiт нiг, то  пустилися
бiгти людськi товпища з усiх  сторiн,  повихоплювавшись  зi  своїх  денних
сховищ. Вони бiгли бiльше навпростець, без дорiг i стежок, по  витолочених
житах i пшеницях, попiд гайками й перелiсками, ярками й  переярками...  Як
дикi iстоти. Пiди налови з них боєву групу!

   З мови безпомилково можна було  зробити  висновок,  що  то  псе  рештки
їхньої дивiзiї. Лише зрiдка чулася нiмецька мова з iмли.
   Нi, видно, не  судилося  Петровi  й  Романовi  зорганiзувати  вiддiл  i
вирватися з цiєї пастки. У можливiсть вирватися ноодинцi вони не вiрили. I
через те вони не квапилися. Якщо  судилося  вмирати,  то  для  них  велике
питання, де краще їсти тую землю, тут чи трохи далi. Яка ж  рiжпиця,  якщо
вмирати.
   Одначе вони встали й теж пiшли. Але пiшли не на пiвдень, i не на захiд,
а так, навскоси, пiшли помалу, все надiючись надибати  якусь  органiзовану
групу. А вже як зневiра остаточно опанувала їх, вони  несподiвано  знайшли
те, чого шукали. В темрявi почувся  гомiн  i  смiх  -  бадьорий,  веселий,
безтурботний смiх. Хлопцi нашорошились  i  взяли  автомати  на  поготiвлю.
Постояли, дослухаючись... Над шляхом сидiла група людей, вони курили й про
щось гомонiли. З мови видавалося, що то нiби свої, а в той же час  нiби  й
не свої, забагато росiйських словечок,  вродi  "да",  "канєшно",  "дайош".
Петро й Роман помалу посувалися вперед. Аж поки не пiдiйшли щiльно до тих,
що гомонiли, а  пiдiйшовши,  сiли  з  ними  поруч  на  канавi  i  аж  самi
здивувалися, що на них нiхто не  звернув  уваги.  Якийсь  хлопчина  поволi
розтягуючи слова з насолодою, як фаховий, закоханий у свiй  власний  голос
оповiдач,  розповiдав  про  Броди,  де  вiн  "собственною  персоною"  був.
Розповiдав доброю ядерною українською мовою, лише iнодi  ввертав  iронiчно
поковерканi росiйськi або нiмецькi словечка,  як-от  "шпрехав"  "трiпкав",
"гози", з чого нашi хлопцi зробили  вже  твердий  висновок,  що  це  свої,
дивiзiйники, i вiдiдхнули вiдпружено. А оповiдач розгортав картину нiчного
бою в Бродах. Вiн говорив  про  жаскi  речi  спокiйно-спокiйно,  нiби  про
оранку на зяб, але саме тому його оповiдання й було цiкавим, епiчним... їх
туди було кинуто на допомогу, їхню кулеметну сотню, i от вони були  в  тiм
бою, i вiн теж. I видерся. I от тепер оповiдає... Вiн подавав репортаж, як
стороннiй безстороннiй звiтодавець, що все спокiйно i старанно  зафiксував
у своїй пам'ятi. Як iшли до бою "тi" - гвинтовочки й фiнки на  мотузочках,
в кишенях сухий горох  i  варена  пшениця  (харчi!)  всумiш  з  патронами,
ганчiрянi шапочки-вошоловки набакир,- iдуть, жують пшеничку  й  смалять  з
"фiнок" у кожен стовп, в кожен рiг, у бiлий свiт, в нiч. Печуть свiтляними
кулями в небо... I кричать, кричать, самi себе пiдбадьорюють,  нiби  гучки
на полюваннi, на мисливськiй облавi...  I  падають,  падають,  як  зрiзане
колосся...
   Як боронилися "цi", цебто вони, "то єсть ми".  Панiка.  Ярмис.  Пальба.
Пальба не в людей, а в їхнiй крик, бо людей  тяжко  було  дочекатися,  щоб
угледiти як слiд,головне, за страхом нiчого не видно, жижки не витримують.
Командири розбiглися ранiше, з самого початку, найпершi; спершу розбiглися
командири нiмцi, потiм нашi, лишилася сама "махорка", "то єсть наш брат",-
кожен став сам собi генерал.

   Почувши про "махорку", хлопцi захвилювалися, затурбувалися. "Хто  це?!"
З дивiзiйникiв нiхто так  не  мiг  говорити,  такого  епiтету  вживати!  А
оповiдач вiв далi про бiдолашну "махорку"...
   Лишилася "махорка"!
   Але та "махорка" все-таки добре  воювала:  вiдступали  по  згарищу,  по
черепках, по попелу... А тут як налетiла авiацiя!..
   Далi йшов опис того, як налетiла авiацiя. Хоч всi  тих  палетiв  бачили
самi немало, але так нiби оце  вперше  чули.  Оповiдач  намалював  картину
нiчного  бомбардування  Бродiв.  Спершу  "вiн",  "Iван",   "наш"   навiшав
паникадил у небi й зробив видно, як удень.
   А тодi як налетiло їх сила-силенна тих чортових Iванiв, може,  з  сотню
або й двi, та як почали "давати прикурити"! Так били, що аж "паникадила  в
небi носило сюди та туди". Земля хиталася...
   Пiсля загального опису оповiдач спиняється на однiй  деталi,  яка  йому
найбiльше запала в око, "навiки стоятиме у душi кiлком", така  страшна.  В
самий розпал  бомбардування  з  пекла,  в  яке  обернулися  Броди,  раптом
вискочила легкова машина, нiмецька, з  якимсь  начальником,  з  генералом,
"може, й з нашим". Вискочила та й мчить шляхом, це вже на околицi.  Машина
вiдкрита i видно, як той  начальник  у  нiй  поклони  б'є  й  дивиться  на
паникадило... Аж тут як не "рипне" якась пiвтонова  просто  попереду.  Тую
машину вхопило i понесло геть у небо, та й кинуло геть метрiв за сорок.  А
генерал з неї вилетiв та й ще полетiв метрiв з двадцять, та й  упав  перед
нами посеред шляху. О!
   Мовчанка. Тиша. Всi враженi малюнком. У тiй тишi хтось плямкає  губами,
прикурюючи цигарку, та крiзь плямкання, спокiйним-спокiйним голосом:
   - Ну, й що ж вiн розказував?
   Регiт.

   Петро з Романом теж засмiялись. "Е,- подумав Петро,- з цими хлопцями  й
умирати весело!" Засмiявшись,  Петро  промовив,  нiби  сам  до  себе,  але
голосно:

   - Земляк...
   - Напевно, земляк,- вiдповiв оповiдач.- А  ти  хто  й  звiдки  пiдiйшов
такий тихенький i непомiтний? Думаєш, я не бачив? Ану, давай сюди!
   Петро встав i пiдiйшов до того, що був у Бродах "собственною персоною".
Пiдiйшов i Роман. В цей час хтось  нiби  ненароком,  прикурюючи,  засвiтив
запальничку.

   - Погаси,- сказав Петро,- а то,  щоб  не  було  i  з  нами,  як  з  тим
генералом.

   Смiх. Запальничку було погашено, але  тiєї  коротенької  хвилини,  коли
вона блимала, досить було,  щоб  обидвi  сторони  роздивилися  на  взаємну
втiху.

   Група веселих шибайголов побачила  перед  собою  здоровенного  вояка  з
забинтованою головою, з автоматом на шиї i гранатами бiля  пояса  -  вояка
української дивiзiї. I другого меншого за його спиною, теж при зброї  й  в
сталевому шоломi.

   Хлопцi ж побачили перед собою зразу вiдзнаку "УВВ" на ременi  оповiдача
("А-а! Он воно що!"), що звiвся їм назустрiч, а разом з тим побачили i всю
компанiю, що розташувалася на канавi  -  це  була  група  стрiльцiв  тяжко
озброєних, "до зубiв", з наплечниками, в шоломах; були там  дивiзiйники  з
"левиками" i були хлопцi з "УВВ". Зiбралися,  бач!  Це  не  був  так  собi
уламок розбитої  частини,  не  здеморалiзована  купка  утiкачiв,  а  боєва
одиниця. Безперечно! Здисциплiнована, сильна духом, цiла тiлом... Од Петра
й Романа, мабуть, теж було не кепське враження.
   - Гм,- пiдсумував оповiдач свої спостереження з добрим  гумором,Нiчого.
Трохи тiльки потовкло тебе, браток, нiби й ти лiтав, як той генерал.  Куди
йдете?

   - На прорив.
   - О! А ми шукаємо компанiї! Так нам по дорозi ж! Здорово!
   - Здорово... - повторив i Петро радiсно й  обернувся  до  Романа.-  От,
бач, а ти казав... От i знайшли!
   Роман засмiявся задоволений. Бо було чого. Вони знайшли те. що шукали.

   Швидко договорились.  Петра  хлопцi  одностайно  обрали  на  командира,
сподобався вiн їм, та й насправдi вiн командир, єдиний серед них. Ухвалили
йти на пiвдень, на прорив. А перед тим пабрати побiльше таких, як i  самi,
охочих iти разом. Деяких назбирати, а деяких i наловити та  й  утовкмачити
їм у голови, що це єдиний шлях до порятунку.
   Так договорившись, вони розставилися на бiчних дорогах,  зайняли  шлях,
що вiв до Бугу, до переправи...
   До  свiтанку  у  них  була  група  чоловiк  iз  сотню.  Досить   ручної
автоматичної зброї та гранат, кiлька  панцерфавстiв,  кiлька  кулеметiв...
Головне ж - у них був добрий настрiй, рiшучий, бойовий. До них приєдналася
ще група нiмецьких солдат, 8 чоловiк при трьох  конях,  запряжених  у  два
вози. Ця група нiмецьких солдат посувалася на захiд, очевидно,  з  намiром
прослизнути десь непомiтно, у якусь  щiлину,  так,  як  i  тi  хлопцi,  що
говорили про свою хитру мишачу тактику. Ну, а якби  не  вдалося,  то  вони
знову-таки приготованi й на це, на здачу в полон.  Для  цього  вони  їдуть
порожнiми   возами,   без   зброї,   немов   не   вояки,   а   якiсь   там
"гiльфсарбайтери", "мирнi  люди".  Вiдзнаки  вони  повiдривали,  документи
подерли. Вони думали, що вони останнi в оточеннi.  Але  коли  зустрiли  цю
штурмову групу, дуже зрадiли й рiшення своє змiнили. Вирiшили  пробиватися
разом оружно. Пошепотiли мiж собою й троє з  них  однiєю  пiдводою  швидко
мотнулись назад... Десь вони там на шляху викинули зброю.  Скоро  посланцi
повернулися й притарабанили з собою два мiномети й цiлу  купу  мунiцiї  до
них. Виявилося, що всi вони були вiддiлом  мiнометної  сотнi  вермахту,  з
XIII корпусу. Були цi вояки дуже симпатичнi, знали, що це за такi  солдати
з "левиками", знали долю їхньої дивiзiї,  а  також  знали  їхню  долю  пiд
большевиками та що їх чекає, коли б потрапили до рук ворога. Самi вони теж
не належали до тих, що конче хочуть здаватися в полон, вони  солдати,  але
вони люблять свою батькiвщину й ще хочуть її бачити. А  в  милiсть  ворога
вони зовсiм не вiрять. Тая милiсть - то, по їхньому  розумiнню,  куля  або
мотузка. I не за їхню провину, а за Гiтлерову. З Гiтлером, на їхню  думку,
нiчого  не  станеться,  бо  цiлувалися  ж  всi  тi  сталiнови-молотови   з
гiтлеровими рiбептропами ще перед  самим  початком  вiйни,  то  можуть  ще
цiлуватися й пiсля вiйни. Не будуть  тiльки  вони  цiлуватися  з  простими
Гансами та Фрiцами, бо з того малий навар...
   Час наглив. Нiч добiгала кiнця, а треба би ще потемну  форсувати  рiчку
Буг, якщо вони  хочуть  успiшно  пробиватися  з  оточення.  I  тому  вони,
закiнчившiї формування своєї пробоєвої  групи,  швидким  маршем  пiшли  на
пiвдень, до переправи. Назустрiч їм трапилися люди, вояки їхньої  дивiзiї,
що чимчикували назад. Виявилося, що це тi самi, яких бачили Петро й  Роман
недавно й не могли загiтувати пробиватися боєм  разом  з  оточення.  Тепер
вони панiчно чимчикували назад. Вони розповiли, що  через  Буг  проскочити
неможливо,  лiвий  берег   його   обсаджений   большевиками,   укрiплений,
обставлений кулеметами, подекуди артилерiєю та танками.
   - То куди ж ви чимчикуєте?! Чи не думаєте ви прорватися на схiд?

   - Ми не знаємо... Немає виходу... Ми загинули...
   - То пiшли з нами!
   Таким чином група їхня збiльшилася. Не було в останнiх зброї, але Петро
зробив так, як роблять большевики,- порадив хлопцям здобувати зброю в бою,
в першому ж бою, у ворога. Iншої немає ради.
   Зустрiли вопи й того молоденького старшину, що бiля штабу квапив їх  та
що подiлився з ними хлiбом. Як вiн зрадiв  цiй  зустрiчi!  Вiн  витягнувся
перед Петром в тонюсiнький прутик, так як,  мабуть,  не  витягався  нiколи
перед Фрайтагом, ударив обцасами й зголосився до послуху...

XVIII


   Над  ранок  вони  форсували  Буг.  Несподiваним  i  одчайдушним  ударом
розiгнали большевицьку заставу по тiм боцi,  в  якомусь  сiльцi,  що  була
заскочена зненацька, та й, видно, була певна, що на них нiхто вже пе вийде
й не нападе з того котла, бо все там  винищене,  а  що  живе,  те  розбите
паралiчем жаху, дезорганiзоване, не придатне нi до чого. I тому всi спали,
упившись перемогою й горiлкою. Розбудив їх гуркiт бою. У  великiй  пригодi
стали мiнометники - вони своїм влучним i бистрим вогнем пiдпалили  село  в
кiлькох мiсцях, зруйнували кулеметнi гнiзда над самим Бугом на узгiр'ї.
   Увесь бiй не тривав i тридцяти хвилин. Група обiйшла село  з  заходу  й
повернула на пiвдень, не втративши нi одного  стрiльця.  Тим  часом  ворог
думав, що напасники зайняли село й отаборились в ньому. По короткому  часi
почала бити звiдкiлясь ворожа артилерiя, обстрiлюючи село. Але то  хлопцям
було тiльки  для  пiднесення  настрою.  Вони  не  тiльки  розiгнали  якусь
большевицьку частину, вони ще й наробили панiки та замiшання серед ворога!
Значить, щастя товаришить їм. Щасливий початок їхнього рейду  окрилив  їх,
надихнув надiєю й вiрою в щасливий вихiд з цього проклятого  кола  смерти.
Цей настрiй тримайся мiцно увесь час, протягом дальшого рейду,  незважаючи
на те, що за цим першим боєм пiшла череда їх, таких боїв. Буквально  кожен
цаль їм доводилось брати з  бою.  Але  вони  йшли  все  вперед  i  вперед.
Лавiрували то вправо, то влiво, то  робили  обходи  на  пiвнiч,  обминаючи
окремi небезпечнi  мiсця,  де  їм  ставати  до  бою  було  би  ризиковане.
Територiю перстеня поволi опановували  ворожi  винищувальнi  вiддiли,  але
сильних з'єднань  не  було  -  головнi  сили  тримали  десь  мiцне  кiльце
оточення, а найпередовiшi, ударнi частини. пiшли далi, па Львiв, на захiд.
   Група посувалася поволi, з великим  трудом,  але  все  на  пiвдень.  За
орiєнтир для їхнього маршу правила канонада й сильна кулеметна  стрiлянина
в пiвденнiм напрямку - там, згiдно мапи, починалися густi лiси й  узгiр'я,
там була лiсиста, пересiчена мiсцевiсть,  i  то  безперечно  там  клекотав
грохiт бою - билися тi, що йшли на прорив. Це десь кiлометрiв за 20. Хтось
сильний виривається з оточення, а ще сильнiший не пускає. Туди поспiшав  i
Петро та Роман з своїми товаришами - пiдсилити наступ!  В  цьому  запорука
їхнього успiху й успiху тих, що б'ються там. В цьому їхнiй рятунок.
   Швидше! Швидше!
   Вони поспiшали, а поспiшаючи, кидалися в бiй з усiм, що  траплялося  на
перешкодi,- й тому марш їхнiй хоч був гарячковий, але був повiльний.
   Сонце зiйшло для них пiд  час  бою  при  якомусь  сiльцi,  либонь,  пiд
Почапами. Село вже було  спалене  попереднiми  боями  за  нього  -  зовсiм
недавнiми боями - i в ньому  лише  димiли  руїни  та  стирчали  ожуги,  та
де-не-де скелети розбомблених хат. Село займав  ворог.  Бiй  тривав  понад
годину, i в результатi ворога. що засiв в  недопалених  хатах  та  хлiвах,
було вибито геть з села i розпорошено.

   Хлопцi перемарширували  через  село  як  переможцi.  Але  те,  що  вони
побачили в селi на вулицях i по дворах та городах, дуже засмутило їх.
   По вулицях попiд тинами, по дворах попiд ожередами,  попiд  хлiвцями  й
так просто на межах лежало багато побитих воякiв  -  головно  українцiв  i
лише де-не-де нiмцiв. Видно, тут точилися (зовсiм недавно!)  жорстокi  бої
за кожний метр шляху вперед, до волi, до життя.
   А ще їх  засмутила  вiдсутнiсть  мiсцевих  людей  взагалi,  вiдсутнiсть
населення. Де воно? Чи розбiглося? Чи взяте в полон ворогом i виселене  на
схiд, мовляв, подалi вiд смерти, вiд фронту? Чи вибите?
   В однiм дворi  Петро  почув  плач  дитяти.  Пiшов  на  той  плач.  Плач
просочувався десь з-пiд землi. Ледве знайшов Петро  пiд  руїною  дверi  до
погреба. Розгорнув груз. Вiдчинив (пiдняв) дверi  -  в  лице  йому  вдарив
тяжкий сопух i вибухнуло ревище дiтей та жiнок... їх  було  повнiсiнько  в
погребi, там, в темрявi, немов живцем погребенних. Це  ж  вони  поховалися
вiд смерти й вiд ворога.

   - Ну, ну,- заспокоїв Петро той одчайдушний лемент.- Свiй! Сидiть  тихо.
Скоро вже все скiнчиться, й тодi  вилiзите.  Всi  ви  будете  живi.  Живi!
Чуєте?.. - i закрив ляду та й пiшов, заточуючись, геть.  Вiн  хотiв,  щоби
вони всi залишилися живi. Зрештою, його брали  завидки  до  тих  крикунiв.
Безперечно вони лишаться всi живi. Трохи наберуться страху,  але  для  них
той страх вже кiнчається. Зрештою, то дiти, для них життя ще не жите, їхня
порцiя страждань ще  впередi,  а  за  це,  що  було  й  що  дiється,  вони
одвiтчики. Як шкода, що вiн не маленький отакий цвiркун, що вiн не  сидить
отак в погребi й не кричить отак голосно й до смiшного несамовито.

   Пiсля сходу сонця стало для них  погано,  зовсiм  погано.  Вони  мусили
рухатися все на виду. Сонце вiдiбрало  у  них  один  дуже  цiнний  шанс  -
несподiванiсть нападу й невидимiсть їхньої кiлькостi i взагалi невидимiсть
їх. Крiм того, з денним свiтлом почала дiяти ворожа авiяцiя.
   Але для них не було вибору. Вони не могли засiсти десь, заховатися та й
чекати ночi. Для цього вже їм не  дано  часу.  їм  дано  рахованi  короткi
хвилини, й вони мусили з них скористатися, незважаючи нi на що.
   Швидкiсть, швидкiсть i ще раз швидкiсть! Тепер це їхнiй шанс.
   Гуркiт бою на пiвднi тривав далi, то притухаючи, то розгоряючись знову.
Група чимдуж квапилась  туди.  Коли  гуркiт  бою  затихав,  усiх  огортала
тривога, а то й розпач - значить, або тих, що  там  проривалися,  розбито,
або ж вони прорвалися й вiдiрвалися вiд ворога й вiд них теж i тепер, живi
й радiснi, прямують без перепон до волi, до життя. В  обох  випадках  їхня
власна перспектива погiршувалась.
   Коли ж гуркiт бою вибухав знову, з ще бiльшою силою, тодi всiх огортала
радiсть. Значить, нашi ще тут i їм  судилося,  може,  з'єднатися  й  разом
пробитися.

   Тим часом до того гуркоту було далеко. Ой, як далеко!
   I не так тому далеко, що багато кiлометрiв,  як  тому  далеко,  що  всi
шляхи їм перетятi, що всюди,  куди  не  повернись,  ворог,  з  яким  треба
битися... А з повiтря полюють залiзнi стерв'ятники...
   Помалу падали люди. Там один, там два. А там  загинуло  зразу  десятеро
вiд несподiваного ворожого вогню з добре укритої засiдки.
   Одначе група посувалася все вперед.
   Найгiрше було з пораненими. Вони плакали, вони  благали  не  кидати  їх
вороговi на муки й наругу. Якщо не можна їх забрати з собою, то лiпше  хай
хтось дострелить. Вони просили того дострiлювання, як милости. Але в  кого
ж пiднiметься рука дострелити товариша, свого друга? I раненi або лишалися
конати, або дострiлювалися самi.

   Спочатку їх забирали з собою й везли на пiдводах, що звiльнилися  пiсля
того, як довелося викинути мiномети через брак мiн до них. Але згодом двох
коней було вбито, лишився один i не можна було їхати  возами,  бо  й  вози
потрощено. Для цiлого загону це було  певне  щастя,  бо  наявнiсть  пiдвiд
обтяжувала його, зменшувала маневренiсть, бо не потягнеш же тi пiдводи  на
вузенькi стежки, на манiвцi через броди, через ярки й вибалки.  Тим  часом
вiдсутнiсть такої обузи, як пiдводи,  збiльшувала  повороткiсть  загону  в
рiжнiй мiсцевости. Проте брак пiдвiд теж був злом. Ну, де ж ти  дiнеш  тих
ранених!? Та втрутилася доля, поламала вози й побила коней  -  i  проблема
була розв'язана. "На все воля Божа!" На тому конi, що вцiлiв,  їхав  охляп
знесилений Роман. Вiн був поранений у лiву руку, дуже зiйшов  кров'ю,  але
не хотiв дострiлюватися, як не хотiв i лишатися.
   "Коли ти маєш ще цiлу праву руку й можеш нею стрiляти, а особливо, коли
є так багато охочих тебе вбити з-за кожного куща  й.  з  ясного  неба,  не
поспiшай убивати себе сам!" Так розважав уголос  Роман,  сидячи  охляп  на
конi, гарячкуючи, нiби з високої трибуни повчав товаришiв набутою за  таку
дорогу цiну мудрiстю.

   Утома, спрага й голод допiкали хлопцiв не згiрше за ворога.
   Похмарило. Небо затягло  сiрою  суцiльною  ковдрою,  вiрнiше,  безлiччю
ковдр, згромаджених одна на одну. Збиралося на дощ.
   Це  було  гарною  прикметою,  само  небо  допомагає  їм.  Стало  легше.
Принаймнi щезла небезпека з повiтря. Хмари йшли низько, нiби захищаючи цих
вимучених, стерзаних, зацькованих, обшарпаних i  вже  деяких  босих  людей
(деякi побили свої черевики й чоботи а в деяких вони лишилися в  мулуватих
потiчках та в торфовищах).

   Група вийшла на шлях Красне - Золочiв. Це не був просто собi шлях -  це
був своєрiдний запис великої трагедiї, на кiлька вiдмiн. Обабiч шляху поле
захаращене кiстяками спалених машин,  розбитими  танками  кiлькох  систем,
побитими возами. В багатьох мiсцях димилася спалена земля, так нiбито  пiд
землею щось горiло й дим пробивався на поверхню... Посерединi й скрiзь, де
оком кинеш, зяяли величезнi вирви й малi "лiєчки"  вiд  дрiбнiших  бомб...
Багато трупiв, розкиданих в рiжних позах... Проте шляхом легше йти.
   Одначе зi шляху їх скоро зiгнали танки, з'явившись ген з пiвночi...  Та
їм i так треба було звертати вправо. Хлопцi зiйшли зi шляху у  вибалок,  а
далi в лiс i подались навпростець, орiєнтуючись на рокiт бою.
   I от .як вони вже були зовсiм близько, грiм бою  ущух.  Урвався  нагло.
Затих. Тиша. Де-не-де пакне поодинокий пострiл чи коротка серiя з  ручного
автомата, i бiльш нiчого. Таке враження, що хтось хотiв знову пiдпалити ту
веремiю, яка так гарно шумiла, але це йому не вдавалося. Веремiя вщухла.
   Що це означає? Чи  всiх  перебито?  Чи  всiх  узято  в  полон?  Чи  всi
врятувалися, розпорошивши ворога?
   Назустрiч трапилася пiдвода, що просувалася попiд  лiском.  На  пiдводi
лежав  поранений  юнак,  а  конем  правила  молода  дiвчина,  заплакана  й
перелякана, вона озиралася на сторони й квапила коня чимдуж. Юнак виявився
їхнiм    товаришем,    дивiзiйником,    а    дiвчина    -     добровiльною
сестрою-жалiбницею, що взялася вирятувати юнака  вiд  смерти,-  вона  його
везла десь в глушину, до якихось родичiв, чи що.

   Юнак, поранений в ногу, був при пам'яти й дуже зрадiв товаришам i в той
же час злякався, за них злякався. "Швидше, швидше! - загукав  вiн.-  Може,
ще встигнете!"

   Так нiби  йшлося  про  вiдчиненi  ворота  до  раю,  якi  ось-ось  мають
зачинитися.

   "Швидше!"

   Його обступили. Почали швидко розпитувати, що то був за бiй, хто бився,
як скiнчилось, куди їм краще йти?..
   Йти треба прямо. Билися  ж  нiмецькi  частини  Лiндеманна,  проломували
перстень. Аж три лiнiї перстеня  -  бiля  Княжого,  пiд  Ясенiвцями  й  за
Ясенiвцями. Серед тих частин багато українцiв, що приєдналися на шляху  до
прориву. Бiй тривав цiлу нiч i увесь ранок. Перстень проломано ще опiвночi
i всю нiч iшли вермахтiвськi частини та обози, йшли просто на  пiвдень,  в
лiси, в яри, в кручi,- йшли з боями, бо ворог їх переслiдував i  намагався
вiдтяти шляхи... На мiсцi пролому навалено таких трупiв, поломано  стiльки
машин i танкiв - большевицьких i нiмецьких, побито стiльки гармат, що й не
приведи!.. Але майже  всi  вийшли  в  проломину...  Спiшiть,  може,  й  ви
встигнете! Ви маєте зброю, ви маєте здоровi й цiлi ноги!.. А  генерал,  що
командував проривом, загинув разом з усiм своїм штабом в  селi  Хильчицях.
Загинув також майор Палiєнко. Вiн був тяжко поранений i застрiлився сам.
   Дiвчина хльоснула коня, й розмова на тому урвалася. Вiз поторохкотiв на
пiвнiч, вiддiл пiшов швидким маршем на пiвдень. Хлопцi  побажали  раненому
товаришевi щастя.

   "До побачення, друже! До побачення!.."
   "Прощавай, брат!"

   Чи  знайшов  щастя  той  юнак  з  своїм  янголом-хоронителем,  з   тiєю
заплаканою дiвчиною, невiдомо. Але вiд хлопцiв щастя втекло. Зрадило їх.
   Доки вони дiйшли до мiсця пролому, до Княжого, шлях їм до волi був  уже
закритий. Большевики швидко залатали проломину, затягли її свiжими силами,
замкнули. I  коли  хлопцi  наблизилися  кiлькома  розстрiльнями,  на  всяк
випадок розгорнувшись так  по  житах  i  картоплях,  на  них  вiд  Княжого
полоснуло шаленим кулеметним, а потiм i мiнометним  вогнем.  Заговорило  з
Княжого, заговорило з Хильчиць i iз Скваряви...
   То вже був безнадiйний бiй.
   Кiлька разiв розстрiльнi пiдiймалися й кидалися на приступ  у  промiжок
мiж Княжим i Хильчицями i кожен раз були вiдкиданi з великими втратами.

   Тут можна здурiти з одчаю. Петро зовсiм посiрiв i вибився  з  сил.  Вiн
бачив  усю  безнадiйнiсть  операцiї,  безнадiйнiсть  їхнього  становища  й
одчайдушно кидався перший вперед, але, побачивши, як падають товаришi й як
вони вiдступають, вертався назад, мало не плачучи. Вiн би  ладен  уже  був
умерти, але кулi його чомусь не брали, оминали, нiби вiн заговорений...
   Дорого коштував цей бiй.
   Група їхня дуже порiдiла. Багато загинуло з  тих,  що  вночi  так  щиро
смiялися з оповiдання про Броди й так  щиро  зголосилися  йти  на  прорив.
Загинув i сам веселий оповiдач - його розiрвало мiною. Загинула й половина
нiмцiв. Але живi не нарiкали, билися хоробро й затято.
   Тiльки ж, гай-гай! Спiзнилися вони. А батогом обуха не переб'єш.  Треба
шукати iншого, слабшого мiсця.
   Скориставшись з того, що знялася буря, загримiло й  линув  буйний  дощ,
загiн вiдступив. Петро ледве знайшов Романа. Коли б не дощ, то, може, й не
знайшов би. Кiнь тинявся по житi, а Романа не  було.  Бо  Роман  лежав  на
землi непритомний, вiн пiшов був зразу з розстрiльнею  до  бою,  та  скоро
звалився безсило. Дощ опритомнив Романа,  вiн  очуняв  i  застогнав.  Саме
вчасно. Петро почув голос, пiдбiг, звалив Романа на свою  широку  спину  й
подався слiдом за товаришами в дощову мряку... Коня вони покинули, бо  вiн
уже їм не потрiбен, вiн тiльки зраджує їхню присутнiсть.

   Кiнець. Уже їм не видертися з цiєї пастки, з  цього  котла  смерти.  Це
тепер ясно. Вiд тiєї думки, власне, вiд того  болiсного  переконання  душа
Петрова заячiла тужно, як на смерть розкремсаний птах. Але вiн зцiпив уста
й мовчав.
   Рештки загону вiдiйшли далеко вiд мiсця бою й залягли в житах. Попадали
змученi на землю й так лежали. Нiхто нi на що не скаржився, нiхто нi на що
не нарiкав. Не нарiкав нiхто й на Петра. Що ж, значить, така їхня доля. їх
давно вже покинено напризволяще, на самих себе. А яка з них сила?! Супроти
такого ворога!

   Петро зцiпив зуби й думав, думав. Не вiдчував навiть власної  рани.  Не
вiдчував утоми. Вiдчував тiльки вiдчай, метався  серцем  i  душею  за  цих
людей, шукав думкою виходу й не знаходив його. Передумував,  чи  не  винен
вiн у бiдi цих людей. Нi, вiн не винен у бiдi цих людей. Вiн не винен  анi
в Романовiй долi, анi в долi цих нiмцiв, що виявилися такими симпатичними,
такими щирими товаришами, анi в долi iнших.
   Порадилися й вирiшили: перепочивши, йти на обхiд  тих  обсаджених  сiл.
Нi, ранiше дочекатися ночi, а тодi йти на обхiд тих сiл, пошукати слабшого
мiсця i в темрявi спробувати ще щастя, досягти вночi того, що  не  вдалося
вдень.

   Але здiйснити цей намiр їм уже не судилося.
   Якась вища сила розпорядилась  по-своєму  їхньою  долею.  Як  пiшло  на
кiнець, то вiдповiднi  подiї  почали  розвиватися  швидким  темпом  їм  на
погибель.

   Спершу  прояснилося  небо,  вiдiйшла  гроза  далеко  на  пiвдень,  нiби
проломила перстень  i  погнала  полчища  своїх  хмар  навтьоки,  услiд  за
частинами генерала Лiндеманна. Слiпуче сонце залило свiт. I  воно  свiтило
так яскраво, що тяжко було на той свiт дивитися,  нiби  не  перед  добром.
Нiби сонце хотiло сказати всiм, що от нате, надивляйтеся на мене,  на  моє
радiсне, золоте, життєдайне сяйво - востаннє, а я вам посвiчу й засяю так,
як ще нiколи в вашому життi...
   Потiм у слiпучiй синявi зарокотали мотори. Всi дивилися пильно й  зразу
не побачили нiчого. Петро мав гостре око, але теж не  мiг  щось  угледiти,
хоч мотори ревли досить низько. Нарештi розгледiв -  в  блакитi  над  ними
рухалися теж блакитнi вiд повiтря мiж ними  й  землею  великi  машини,  на
крилах   у   них   чiтко    вимальовувались    чорнi    хрести.    Ескадра
бомбардувальникiв, штук iз двадцять. Нiмецькi. Побачили гостей  i  iншi  й
зiдхнули з полегшенням - цi не будуть їх бомбити. I лежали мирно, обличчям
вгору, дивились на бомбовозiв i  дивувалися,  що  вони  такi  великi,  так
низько летять, а майже непомiтно їх з землi... Тим часом бомбовози  робили
дугу, звертаючи назад... Хлопцi дивилися  на  них  з  цiкавiстю,  спокiйно
мiркуючи, що це вони звертають на Княже,  заходять  на  бомбардування.  Це
добре буде, допоможуть прорватися. Першi лiтаки доходили до того мiсця, де
вони (рештки загону) лежать горiлиць... Раптом лiтаки з виттям пiшли вниз,
пiкiруючи... Схоплюватись i ховатись було вже пiзно... Гряд бомб укрив їх,
лежачих горiлиць на вiдкритому мiсцi, бо ж вбоге жито не може прикрити вiд
ока згори... За першими лiтаками скинули свiй вантаж iншi,  вони  долiтали
до об'єкту й iшли в  пiке,  виючи  й  стрiляючи  з  бортових  гарматок  та
скидаючи бомби... Хтось закричав крiзь пекельний грохiт, хтось схопився  й
побiг...
   Петро з Романом Лежали поруч i  ждали  своєї  черги  -  влучить  чи  не
влучить.

   - А вiн же,  сучий  син,  бачить,  хто  ми  такi!..  -  промовив  Роман
назустрiч нiмецьким бомбам, заїкаючись не так вiд жаху, як вiд досади, вiд
злости, вiд  жалю.-  А  вiн  же,  сучий  син,  знає,  хто  тут  лишився  в
оточеннi!..
   Петро мовчав. У його головi за цi хвилини перебiгло бiльше  думок,  нiж
за цiлi роки, i вiн зрозумiв деякi речi яснiше й глибше, анiж за все  своє
життя.. I мабуть, за цi хвилини вiн остаточно посивiв.
   I на цей раз Петра й Романа минула смерть. Хоч не  минула  бiльшости  з
їхньої групи.

   Коли закiнчилось бомбардування й блакитнокрилi машини вiдлетiли й  коли
розвiявся дим i пил, очам живих вiдкрилося жаске видовище.
   Земля навколо них вивернута наверх золотого жита, поховала  пiд  чорним
шаром столочене гураганом золоте колосся, взялася велетенськими  кротовими
на-гребками, вкрилася димлячими кратерами й їдучим смородом тротилу. Помiж
тим усiм лемент, стогiн, прокльони  й  благання  поранених  про  допомогу.
Покалiченi тiла товаришiв звивалися тут i  там...  Загинули  майже  всi...
Лишилося чоловiк з десять, що разом з Петром i Романом зiрвалися на  ноги.
Серед уцiлiлих було  й  троє  нiмцiв...  Живi  побiгли  помежи  кратерами,
оглядаючи моторошну картину спустошення. Раненi кричали  до  них,  благали
дострiлити...  Боже,  як  вони  кричали,  як  вони  благали,  тi  люди   з
повириваними  животами,  з  попереломлюваними  хребтами,  з  повiдриваними
ногами й руками!.. А один здалеку, боючись, що його  не  помiтять,  високо
пiдняв голову, звiвся на руки й повз, тягнучи перебитi  стегна  за  собою,
повз швидко й кричав щось нечленоподiльне... Петро  глянув  i  стрепенувся
увесь, мов ударений струмом:

   "Знову той кiнь! З перебитим хребтом!.. Бiжить на переднiх ногах  i  не
може, й iрже жалiбно, тоскно!.."

   Юнак, що стояв поруч, великоокий, без шолома, з присмаленим чубом, зняв
тремтячими руками свiй автомат з шиї й простяг його нiмцевi, такому ж як i
сам молодому розгубленому солдатовi:
   - На... Ти нiмець, тобi не жаль... Дострiль!.. Дострiль їх  усiх...  Ти
нiмець, тобi не жаль... На! На!
   Нiмець  вiдсахнувся,  подивився  на  простягнений  автомат,   подивився
навколо, подивився тоскно  угору  -  i  опустився  на  землю...  I  раптом
заплакав. А потiм зiдхнув i пiд поглядами всiх присутнiх,  звертаючись  до
них, твердо промовив:

   - Добре... Я нiмець... Я покажу приклад.
   По тих словах вийняв пiстоля й швидко вистрiлив собi в скроню.

   Юнак, що подавав автомат, вражений, хотiв миттю зробити  те  саме,  але
Петро вхопив за автомат рукою.
   - Стривай!.. На те є ворог, щоби нас убивати! Ти чув, як про  це  казав
Роман?

   А лемент ранених не вщухав...
   Боже, цього не можна витримати! Але як же  ж  бути?  Найлегше  би  було
утекти. Але як утекти?! Як же ж покинути цих нещасних отак мучитися?!
   Час наглив, вони не мали у себе  в  запасi  жодних  зайвих  хвилин,  бо
кожної митi мiг їх викрити ворог, оточити  й  винищити,  одначе  не  могли
залишити цього мiсця, їх в'язало  почуття  товариської  солiдарностi,  оте
саме, що змусило нiмецького солдата застрiлитися самому,  якщо  вiн  не  в
станi був прикоротити мук товаришiв, а тим бiльше не мiг їм допомогти.
   Але чим їм можна  допомогти?  Нiчим.  Вони  вже  нiчим  не  зможуть  їм
допомогти. I нiхто в цiлому свiтi не зможе їм допомогти!
   Тяжкi секунди повзли для кожного довго, як на тортурах.  Треба  негайно
рушати! Але хто вiзьме на себе вiдвагу подати команду рушати, покинути все
так...

   Деякi з поранених уже сконали самi, але бiльшiсть були живi  й  кричали
про допомогу... От людина без рук, без нiг, вона кричить про допомогу, або
про смерть, як про милосердя. Про смерть  з  товариської  руки!  А  той  з
перебитими стегнами, заплутавшись у столоченому гураганом житi, уже не мiг
повзти, звивався й квилив, квилив щось нечленоподiльне - вiн благав;  крiм
того, що йому було перебито стегна, вiн був поранений  у  груди...  Петро,
обливаючись потом, запитував себе,  чи  це  справдi  милосердя:  не  могти
людинi допомогти й допускати, щоби вона так тяжко мучилася. Воскове  блiде
обличчя того нещасного трепетало корчами й було вкрите  буйним  потом,  що
стiкав струмочками, на закривавлену землю, а голос усе квилив i  квилив..,
Петро дивився на той пiт, слухав  квилiння  й  стискав  рукiв'я  автомата,
вiдчуваючи, що вiн перестає володiти собою... Але  хтось  ранiше  перестав
володiти собою, тим вирятувавши  Петра  вiд  необхiдностi!  братiї  зайвий
тягар на свою совiсть. Поки тривала боротьба в  Петровiй  душi,  вояк,  що
стояв збоку, перехрестився, тяжко зiдхнув i ступнув наперед, пiшов  помежи
вирвами... Низка коротких пострiлiв - i лемент ущух. Настала тиша...  Вояк
вернувся назад, до живих товаришiв, i став осторонь,  окремо,  продмухуючи
пiстоля. Вiн стояв, повернувшись спиною до друзiв, i  млявими,  спокiйними
рухами намагався вправити магазинок у  пiстоль,  а  руки  йому  несамовито
тремтiли...
   Без команди всi постягали шоломи й похилили голови. Раптовий тягар,  що
навалився на душу, пригнув тi голови до землi... Нiхто не сказав нi  слова
над цiєю незаритою братською могилою, всi тiльки тяжко дихали й  витирали,
розмазували пiт на обличчях... Лише той, що стрiляв,  пiшов,  i  пiшов,  i
пiшов житами помалу, зсутулений.
   Постоявши хвилинку, всi кинулися слiдом. Вони утiкали вiд цього  мiсця,
як вiд мiсця ганебного, як вiд мiсця довершеного тяжкого грiха. Хоч вони в
тому й не виннi! Нi, вони в тому не виннi! Але чи їм матерi  це  вибачать?
Отi, що будуть чекати  своїх  синiв,  чи  вони  вибачать!  I  чи  вони  це
простять?! I чи вони це зрозумiють?!!
   Вони бiгли, спiткаючись, геть.
   Вони подалися так швидко, як тiльки могли, скiльки мали ще сили. I  вiд
братської крови  втiкали  i  поспiшали  видертися,  щоб  розказати  бiдним
матерям, де ж лежать костi їхнiх синiв, i як тi сини та й за  що  умирали.
Вони подалися шукати собi рятунку, шукати щастя.

XIX


   Щастя їх покинуло остаточно.
   Навколо поле, жодного лiска нiде, жодного прикриття, з якого  можна  би
було скористатися.

   Вони бiгли - не бiгли,  пленталися  житами,  шпеницями.  Товаришi  вели
Романа, що вибився з сил зовсiм поранений. Роман просив  уклiнно  залишити
його, покинути й рятуватися самим, бо вiн уже "все одно пропащий" i  "нiщо
вже мене не врятує".

   Але товаришi його не кидали. Особливо цупко тримав  його  при  компанiї
Петро, бо й сам вiн душею тримався за цього свого синьоокого друга. Це  ж,
власне, єдина близька душа в нього на увесь свiт, що ще  лишилася  з  ним.
Сам Петро мучився, може, бiльше  всiх,  виснажений  походом,  i  боями,  i
власною раною до решти, але вiн мав надзвичайну силу волi i  не  здавався.
Навiть в такiй цiлком безнадiйнiй ситуацiї.

   Вони  намiрялися  обiйти  обсаджене  значними  ворожими  силами   мiсце
недавнього вилому частин генерала Лiндеманна мiж Княжим  i  Скварявою,  де
так не пощастило їхньому вiддiловi,  i  спробувати  пробитися  на  пiвдень
захiднiше Скваряви. Може, ж їм удасться.
   Вони квапилися...
   I тут їх нагербали знову лiтаки. На цеп раз це були совєтськi лiтаки  -
три легкi бомбардувальники  й  два  "ястребки".  Вони,  видно,  виконували
пошукувальну  службу  за  рештками  розгромлених  частин  в  оточеннi  для
знищення їх - iшли низом, швидким летом. Вони доганяли групу, помiтивши її
в житах. А група не помiтила  небезпеки  завчасно,  бо  всi  були  надмiру
вимученi, до того ж над землею на обрiях стояв усюди грохiт канонади, а по
шляхах рев моторiв... Хлопцi помiтили лiтаки лише тодi, як вони  були  вже
близько.
   Прокляття!! Отак за ними полюють!.. Це ж за ними полюють! О, прокляття,
прокляття!.. Вибухи безнадiйної лютi, прокльони, вiдчай... У вiдповiдь  на
це гряд куль i стрiлен з  бортових  кулеметiв  i  скорострiльних  гарматок
рясно обсипав їх. А слiдом за тим упав гряд  бомб  дрiбного  й  середнього
калiбру...
   Раптовий, швидкий гураган вогню промчався, як смерч.
   Коли перегримiло, Петро, що був звалений  шквалом  повiтря  й  звуковим
ударом та ударом хмари землi, схопився... "Все! Тепер все! О, Боже!  Тепер
уже все! Тепер вже кiнець... Лишився один. Сам-один!"
   Побiг помежи димлячими вирвами.
   "Сам!"

   Всi  загинули.Всi,  що  були  з  ним,  загинули.  Не  лишилося  нiкого.
Анiкогiсiнько.

   Поторощенi, дострiлянi, посiченi гураганом  череп'я  залiзних  уламкiв,
його друзi (власне, рештки друзiв) лежали розкиданi помежи вирвами.  Деякi
щезли взагалi - а чи рознесенi на пил, а чи присипанi землею.
   "Господи! А де ж Роман?!" - рiзонуло" як блискавкою.
   Охоплений раптовим жахом (справжнiм жахом уперше за  весь  час  боїв  у
брiдському котлi) Петро  кинувся  шукати  свого  вiрного  товариша,  свого
найвiрнiшого супутника в усiй  цiй  трагедiї,  що  почалася  так  давно...
Свiдка всiх своїх страждань  i  останню  свою  моральну  пiдпору,  останню
соломинку, за яку  тримався,  щоб  не  пуститися  берега  й  не  впасти  в
божевiлля, як то скiнчили багато-багато їхнiх друзiв.
   Петро знайшов Романа пiд тiлами його колег, тих,  що  вели  його  попiд
руки. Вiн був ще живий. Йому перебито обидвi ноги, але вiн був  ще  живий,
лише непритомний, товаришi ж були мертвi.
   Петро схопив Романа на оберемок i побiг, сам  не  здаючи  собi  справи,
куди вiн бiжить i чого. Побiг просто, нiчого не бачучи  перед  собою.  Очi
йому застеляв туман - туман жалю, туман болю.  А  може,  й  туман  слiз...
Гарячих, мужеських слiз, яких нiхто не бачить i не мусить бачити. А  може,
й туман божевiлля вiд вибуху вiдчаю...
   Петро спiткався, плутався в житах i бур'янах i  бiг,  бiг,-  нiс  свого
товариша, рятуючи його вiд смерти.
   Ах, друже мiй! Останнiй мiй друже!..
   На увесь свiт вони лишилися удвох, але один з них скоро  вже  "наїсться
землi". I тодi другий лишиться зовсiм сам. Один. I нiхто не  бачитиме,  що
станеться з ним.

   Довго бiг Петро. I ще бiг би та й бiг, до останку,  доки  не  впав  би,
коли б Роман не опритомнiв. Роман опритомнiв i почав кричати.  Тодi  Петро
схаменувся. Глянув на себе - рукави, штани  й  чоботи  були  в  кровi,  що
цебенiла з перебитих Романових нiг. Тi ноги телiпалися в штанах безвольнi,
чiпляючись за кущi будякiв та за юрби житнього колосся  над  обнiжком,  по
якому Петро бiг, вiд того Роман i кричав.
   Схаменувшись,  Петро  поклав  Романа  на  землю  й  сiв   бiля   нього,
безпорадний, охоплений вiдчаєм,але вже iншим вiдчаєм, таким, що витвережує
голову, приводить людину до пам'яти.

   Що ж робити? Ах, що ж робити?! Ну, що ж робити, коли товариш останнiй i
єдиний i найвiрнiший у  цiй  безвихiднiй  трагедiї,  такий  от  поламаний,
побитий i вмирає?! I нiчим не можна врятувати, нiчим не можна допомогти.
   Роман  затих,  перестав  кричати.  Лежав  мовчазний,  безживний.  Лежав
нерухомо, лицем угору.
   Коли Петро глянув у те лице - побачив, що Роман цiлком  притомний,  очi
Романовi дивляться на нього спокiйно, пильно.
   - Поклади мене зручнiше,- промовив Роман чiтко, хоч  i  тихо.-  Поклади
головою на обнiжок... Так...  Спасибi...  А  сам...  будь  спокiйний.  Все
добре.
   Лице його було блiде-блiде вiд упливу крови, покрите  шкляним  холодним
потом, але погляд притомний, розумний.
   - Вiдстебни мою флягу, там є вода,-  звелiв  Роман  все  тим  же  тихим
голосом.

   Петро швидко одстебнув флягу, там дiйсно було трохи води.
   Ковтнувши з  фляги,  Роман  перевiв  дух,  заплющив  очi  й  так  лежав
нерухомий. Нарештi зiбрався з силами, розплющив очi (Петровi  видно  було,
як вiн напружувався,  розплющаючи  очi,  нiби  так  вже  йому  було  тяжко
пiдiймати повiки), розплющив i довго дивився  на  Петра,  водив  по  ньому
очима, зупинився на обличчi й чигав на щось, нiби намагався щось  вичитати
на тому обличчi, якусь вiдповiдь на якесь своє болюче,  ще  не  висловлене
запитання.
   Утомився вiд споглядання й знову закрив очi. Думав щось з мукою.  Гiрка
посмiшка зажеврiла на безкровних устах, вiн поворушив ними й  ледве  чутно
промовив:

   - От... Ну, от... Знаєш, я думаю... колись люди в  Українi...  матимуть
приказку - "загинув, як пiд Бродами!.."

   Павза.

   - Цебто, замiсть отого... "як сiрко в ярмарку". Павза.
   - Значить... нi за нюх табаки... Коли Роман говорив, вiн помежи словами
рипiв зубами вiд болю й стогнав.
   Петро бачив, що бiдолаха говорить зовсiм  не  те,  що  думає.  То  його
довгий i тоскний погляд, яким  вiн  перед  тим  дивився  йому  в  обличчя,
говорив про щось iнше.

   - Твоя  правда,  -  сказав  Роман,  вичитавши  в  поглядi  свого  друга
недовiру.- Я мелю... зовсiм... не те...- i  повернув  зручнiше  голову,  а
повертаючи, страшно застогнав i ще дужче зблiд. Заплющив очi. Пiт по  його
чолi i по щоках стiкав i капав з мочки вуха на сiру суху землю, роблячи її
мокрою й чорною. Роман розплющив очi i впився ними,  замлоїними  мукою,  в
очi Петровi. А тодi промовив, перемагаючи бiль i жаский змiст своїх думок:
   - Скажи... Скажи менi... Чи ти вiрний мiй друг? Чи такий, як i я  тобi?
Скажи?..

   - Так... Я вiрний твiй друг, Романе.
   Роман облизав шерхлi, пересмаглi уста та:
   - А тепер скажи... Чи ти... Чи ти виконаєш мою волю? Скажи!..

   Петровi  тьохнуло  серце,  вiн  зрозумiв,  чого  хоче  вiд  нього  його
приятель,  що  вiн  говоритиме,   про   що   вiн   проситиме,   благатиме,
наказуватиме. Але як вiн на це вiдповiсть? Як вiн на це вiдповiсть, коли з
усiх клiтин його єства пiдiймається  протест.  Вiн  цього  не  зможе!  Вiн
нiколи-нiколи цього не зможе! Ах, Боже!..

   Петро дивився на патьоки поту на Романовому обличчi, на те, як той  пiт
скапував з мочки вуха на землю, й метався душею, що ж йому сказати, ну. що
ж йому сказати?! Нарештi  зiбрався  з  духом  i  промовив  якнайбайдужiшим
голосом:

   - Гм... Залежить що... Що?
   Роман скривив уста болiсно, прикусив губу з досадою, з  жалем.  Мовляв,
що ж ти питаєш, що ж ти час гаєш, коли й так усе ясно,  все  ж  ясно!  Але
вголос серйозно й спокiйно, й терпеливо пояснив,  нiби  справдi  Петро  не
розумiв:

   - Ми той... Ми ще  трохи  поговоримо...  А  потiм...  той...  Потiм  ти
виконаєш мою волю... Ти мене пристрелиш... I рятуйся сам. Чуєш!
   Петро мовчить.
   - Я прошу тебе!
   Боже! Ну що ж Петровi сказати на це таке жалiбне прохання, на  прохання
друга! Вiн сидiв мовчки посiрiлий, стис щелепи, звiв брови. Нiколи в життi
вiн так не думав, так шалено, з такою мукою. I нiколи в життi вiн  не  мав
такого безвихiдного становища. Уста йому, так як i  Романовi,  пересмагли,
пошерхли, голос пропав,- вiн кiлька разiв пробував заговорити, але  голосу
не було. Нарештi вiдкашлянув i прохрипiв:

   - Е-е... Скажи ж i ти менi... Скажи, Романе, чи ти  вiрниii  мiй  друг?
Га?

   - Так,- тихо прошепотiв Роман i заплющив очi, звiв брови, вже знаючи до
чого йде.Так. А Петро так само хрипко, як i перше:
   - А тепер скажи... чи ти застрiлив  би  мене?  Мовчанка.  Роман  лежав,
заплющивши очi й звiвши брови та тяжко-претяжко дихаючи.  Мовчав  довго  й
нарештi зiдхнув:

   - Н... н... не знаю.
   I з цього "не знаю" видно було, що вiн нiколи  би  не  застрiлив  свого
друга, навiть, коли б це мав бути акт великого милосердя.
   Петро зiдхнув з полегшенням. Це  до  певної  мiри  звiльняло  його  вiд
страшного, хоч i товариського,  обов'язку.  Дивився  на  патьоки  поту  на
смертельно блiдому. безкровному обличчi й згадував того юнака, з перебитим
хребтом, що повз, а потiм отак сходив потом, конаючи, та  все  благав  про
товариську кулю, як про милосердя; згадав свiй вiдрух  зробити  товариську
прислугу й тепер вслухався в своє нутро, чигаючи на  такий  самий  вiдрух.
Але вiдрух такий не приходив i прийти не мiг. Але як же ж бути?!
   - Не знаю,- зiдхнув шепотом Роман  у  напiвмаячiннi,  вiдповiдаючи  без
сумнiву на  запитання,  чи  застрiлив  би  вiн  Петра,  свого  друга.-  Не
знаю.Помовчав. Потiм розкрив очi й прошепотiв твердо:
   - Я тебе не застрiлив би, бо...  Бо  життя  менi  не  поставило  такого
iспиту... Чуєш? Не поставило!.. Бо ти здоровий...  А  мене...  А  мене  ти
пристрелиш!..  Мусиш!  Мусиш!..-  розхвилювався  та  й  забився  в  нападi
пекельного, нестерпного болю. Вiн стратив свiдомiсть i так  страшно  рипiв
зубами, що Петра вкрив холодний пiт вiд душевної муки  й  вiд  внутрiшньої
боротьби: боротьби мiж спiвчуттям, раптовою готовнiстю пiднести автомат  i
вчинити акт милосердя, та мiн; жахом взяти на свою совiсть життя товариша,
а головне - втратити його навiки зi своєї  вини,  а  тим  часом  -  ану  ж
вдасться його вирятувати! Може ж!..
   Хоч видно було, що товариш конає.
   Петро думав, що це вже остання хвилина й що його товариш вiдходить,  що
милосердя до нього  прийшло  само  собою.  Вiн  нахилився,  вдивляючись  в
передсмертнi корчi на обличчi друга... Але милосердя не  приходило.  Роман
знову прийшов до пам'яти  i  вхопив  здоровою  рукою  за  Петрову  руку  й
проговорив швидко, швидко крiзь спазму в горлi:
   - Ах, Боже! Як це все страшно!..
   Помовчав, перемагаючи бiль. А потiм повiв помутнiлим поглядом навколо й
прошепотiв помалу-помалу, розтягуючи слова:
   - Так ти... кажеш... снилось тобi... що ти рiдну землю їв?
   Петро мовчить.
   - Ах, Боже, Боже! Як це все страшно!.. Помовчав, переводячи дух. А далi
хапливо:

   - Але це ще не все... Не все... Чуєш? Це ще не все...- I  стиснув  руку
панiчно:- Ще ж нас нашi нащадки й прокленуть... (павза) - Де нащадки!  Нас
прокленуть  нашi  сучасники!..  (павза)  -  Нас  прокленуть  тi,  що   нас
посилали... Бо ми... Бо ми не здобули їм волi... (павза, маяття)... Так...
Прокленуть... I вiдмежуються вiд нас... I скажуть... будуть кричати:
   Розпни, розпни їх!.. I мертвих розпни!! (павза) - I власний, рiдний кат
розпне, а власний наш, хитрий з бiса Пилат умиє руки...  Отой  хитрий  наш
Пилат... Умиє... Вiд нас, вiд тисячiв  нас  i  вiд  матерiв,  що  породили
нас...

   (Павза. Зiдхання крiзь клекiт у грудях).
   - Але нiчого. Ми умрем, i Бог нас спитає, хто винен  за  цюю  неповинну
кров... I  ми  скажемо,  що  ми  самi  виннi...  Ми  -  "хлопцi"...  Ми  -
романтики...  I  Боговi  збрешемо,  захищаючи  тих  усiх  наших...  Бо  ми
солдати... Ми хотiли добра...  Та...  ми  солдати...-  останнє  прошепотiв
ледве чутно i, закiнчивши, зiдхнув так само ледве чутно:- Е-ех-х...
   I замовк. Лежав нерухомо. Стиснув мiцно Петрову руку  й  мовчав.  Важко
дихав. Вiн мав високу гарячку i його кидало то в жар, то в холод.  Час  од
часу цокотiв зубами й говорив щось  незрозумiле.  А  далi  затих  i  лежав
спокiйно, постогнуючiї. Лежав так довго. Нарештi повернув голову й показав
Петровi очима кудись у бур'ян, посмiхнувся блiдо:

   - Ось... Я ж казав... Чорт тобi посилає панцерфавста! Вiзьми!

   Дiйсно, пiд обнiжком, в густому бур'янцi лежав  панцерфавст,  справний,
наладований. Але Петровi було не до панцерфавста, хоч серце йому неприємно
стиснулося. Вiн не був мiстиком, але з тим проклятим панцерфавстом справдi
було таки щось вiд мiстики. Одвернувся. Гарячкове перебирав у  головi,  як
би i чим би ж допомогти Романовi.  Анiякої  лiкарської  допомоги  бути  не
може. Анiяких медикаментiв у нього самого. Та й що ж тут медикаменти й якi
медикаменти тут допоможуть, хiба цiянкалiй (посмiхнувся гiрко). Ще б могли
врятувати хiрурги, якби вони були,  або  якби  ворог  був  милосердний  до
скалiчених,  та  й  то  якби  хопилися  зразу.  А  так...  Ворог  -  то  є
немилосердний ворог, та й пiхто в нього не стане просити анi  пощади,  анi
милости. Що ж до медикаментiв - то пiзно. Тепер пiзно.
   А Роман все бiльше мучився. Все тяжче йому було. Вiн вже не говорив, як
перше, вiн тiльки стогнав, качав головою по обнiжку,  що  вкрився  болотом
пiд тiєю головою, бо буйний пiт розмочив землю, перекладав голову з  лiвої
щоки на праву, з правої на лiву... Уста йому покрилися  кривавою  пiною  -
вiн покусав собi всi губи, стримуючи стогiн, стримуючи  шалений  крик,  що
видирався з грудей. Вiн не просив Петра словами, бо  був  уже  не  здiбний
говорити, вiн тiльки просив його поглядом, молив його, благав...  I  Петро
мучився не менше за Романа, вiн кiлька разiв уже брався  за  автомат,  але
опускав руку в безсиллi... Не може! Вiн не може цього!..

   Дивно - вiн же солдат i  убивав  людей  i,  мабуть,  сотнями  зi  своїх
гармат, а тут - не може...
   Роман зрозумiв товариша без слiв i вже не просив навiть  поглядом.  Вiн
заплющив очi й звивався в муках. Але не вмирав. I видно було, що  вiн  так
просто i так скоро не вмре, що муки тi його будуть довгi, ой якi  довгi  й
пекельнi.

   Так, то впадаючи в безпам'ятство, то  зринаючи  з  нього,  Роман  довго
маявся. Нарештi, роздер здоровою рукою зiтлiлу вiд поту сорочку на  грудях
i видихнув у сине небо немовби всю свою муку й всю свою душу:
   - Не можу!! Я вже не можу!.. А тодi, перемагаючи корчi,  змобiлiзувавши
всi рештки ще не погаслої волi, попросив:
   - Пiстоля!.. Петро хотiв подати автомат, але  перевiрив  -  в  автоматi
жодного патрона. Тодi Петро  кинув  автомат  у  жито  й  вийняв  з  кабура
тремтячою рукою свого пiстоля... Прикусивши губу, вклав  його  в  Романову
гарячу руку... А сам вiдвернувся.
   - Нi,- промовив Роман спокiйно i в  той  же  час  жалiбно:-  Дивись  на
мене... Я хочу тебе бачити... Дивись на мене...
   Петро обернувся.
   - Так... Перекажеш матерi... як  зустрiнеш...  що  я  живий-здоровий...
Колись вернуся... I поцiлуєш...
   I змовк, задихаючись. Спробував посмiхнутись  ясною,  щирою  посмiшкою,
пiдбадьорливою, тiєю давньою, оптимiстичною. Не вийшло.
   I, знаючи, що це в нього не вийшло,  Роман  раптом  узяв  у  зуби  люфу
пiстоля й вистрiлив... Нiби спересердя...
   Риси обличчя затрепетали-затрепетали... По них поповзла  глибока  тiнь.
Склепила їх. Зупинила трепет. Зробила обличчя сiрим i мовчазним, як земля.

   Все.

   Засклiлi очi наставилися в синє небо.

   XX _

   Петро довго сидiв над товаришем. Йому здавалося, що той ще щось скаже.

   У головi Петровi помутилося. I вiд жалю. I вiд гiркоти на душi.  I  вiд
болю власної рани, вiд гарячки, яку вiн мав теж, але якiй досi  протистояв
силою волi, напружуючи її до останку. Досi вiн не втрачав  ясности  думки.
Тепер вiн її втратив, бо напруження ослабло, воля його танула,  вислизала,
як дим, як вода з прорваної греблi. В душу ломився вiдчай  крiзь  ту  саму
проломину...

   Кiнець...

   Все.

   Десь спалахнула канонада й шалена кулеметна  та  мiнометна  стрiлянина,
десь не дуже й далеко, але Петровi було байдуже, вiн навiть того  не  чув.
Для нього все скiнчилося.
   I тепер от приходить на порядок дня той сон про рiдне мiсто, про  рiдну
вулицю... "Правдивий сон, як означив його Роман. Еге ж, правдивий сон.  Як
пак?.. Вiн землю їв на вулицi рiдного мiста. Вирiзав вiн  тiєї  землi  двi
плитi з стiл завбiльшки й їв жадiбно її.  I  яка  ж  вона  була  та  земля
смачна! Рiдна земля! Його рiдна земля!.. "Але то все одно, ця теж  наша...
рiдна!" - це сказав Роман. Справдi".

   Петро глипнув очима, немов зi сну. Сонце палило немилосердно. Небо було
опалове, почервонiле,  закурене  димом  i  пилом,  i  сажею.  Сонце  давно
перевалило за полудень, але ще стояло високо. Господи, який  довгий  день!
Хоч би швидше приходила нiч! Сонце палить в обличчя,  в  склянi  синi  очi
Романови. Хоч би вже нiч. Стривай!
   Петровi очi впали на панцерфавст, що лежав у бур'янi пiд обнiжком.

   - Бач!
   Петро протер очi, потер чоло з напругою.
   - Бач! Ще ж не все. Ще ж цей панцерфавст.  Нi,  ще  не  все.  Вiн,  цей
"макогiн" мав якесь призначення в його життi. Так, так.
   А Роман дивився байдуже в небо й нiби говорив до  Петра:  "Ось...  Чорт
тобi подає панцерфавста! Вiзьми його!"
   Значить, ще не все.
   I Петро звiвся, похитуючись.
   ...Не все. Келих ще не допитий i вiн його мусить допити до дна. До дна.
До самого дна.

   Вийняв хустинку з своєї кишенi, червону, бо закривавлену, й накрив  нею
синi очi, наставленi в небо, нехай не пече в них сонце. Нехай  не  слiпить
їх пил. I нехай Вiн не бачить, як буде хитатися Петро, iдучи геть. Як  вiн
собi йтиме геть...

   По тому Петро пiдняв панцерфавста, звалив його собi на плече  й  пiшов,
не озираючись. Пiшов п'яною, розбитою ходою. Останнiй з усiх,  з  ким  вiн
був  у  цьому  проклятому  колi  смерти.  Останнiй  розбитий,  але  ще  не
подоланий.


XXI


   Петро йшов, як у кривавому туманi.
   Опалове небо... Стовпи й ожуги... Далекий сон i близька дiйснiсть.

   Навколо кипить бiй. Нi, це не уява, це не гуд у  головi,  це  справжнiй
клекiт бою. Власне, клекiт боїв навколо. Вся земля  двигтить  вiд  гуркоту
гармат i грохоту танкiв.

   Петро лишився сам в оточеннi, в пеклi. I вiн хоче з  нього  вийти.  Але
вийти не може. На захiд, на пiвнiч i пiвдень - всюди ворог, всюди вогонь i
грохiт залiза. Вiн кидається (якщо це можна назвати  "кидається"),  але  з
оточення вийти не може...
   Йому здається, що вiн iде довго, може, вже й кiлька днiв, хоч це був ще
той самий день, в який загинув Роман, в  який  загинуло  так  багато  його
друзiв.

   Поблизу  десь  справдi  кипить  шалений   бiй,   то   десь   одчайдушне
виломлюються ще якiсь рештки з оточення. Петро  дослухався  й  iшов  туди,
iшов, напружуючи рештки сили... I на душi йому було тяжко невимовно,-  ах,
як йому тяжко покидати останнiй клаптик рiдної землi!
   Вiн бачить, як вона горить, його земля,  як  бродять  зграї  полум'яних
язикiв, як повзуть вогненнi кобри по  нiй...  Вiн  чує,  як  вона  сходить
чадом, спалена вогнем страшної, ненаситної помсти... Вiн бачить, як  сонце
обернулося в паникадило в чорному, сажному зенiтi й присвiчує боговi руїни
й всезнищення, що вергає  з  того  зенiту,  з  чадного  неба  тисячi  тонн
гарячого металу...
   Намагаючись вгамувати нестерпний  бiль  пораненої  голови,  Петро  здер
стару, загноєну пов'язку й iде так... Йому  так  легше,  вiтерець  обвиває
голову, освiжає її... З рани спливає кров, але то байдуже,  та  вiн  i  не
бачить, лише вiдчуває лоскiт на шиї. Нехай... Лиш би якось перейти все  це
i вийти з цього велетенського кладовища до волi й до рiдних, до  друзiв...
Так, ще б хоч раз побачити старих давнiх друзiв, хто лишиться в живих.
   Так, стiкаючи кров'ю, вiн iде все вперед, туди, де пiшли десь товаришi.

   Вiн iде... Вiн несе панцерфавста, як кийок, що його пiдсунув чорт  саме
тодi, коли в нього не лишилося вже iншої,  бiльш  практичної  й  потрiбної
зброї... Вiн несе панцерфавста, може, для того,  щоби  в  останню  хвилину
зiрвати своє життя, як вже не буде нiякого виходу й не лишатиметься зовсiм
сили.
   Свiт йому увесь почервонiв i почорнiв, бо у вiччю плавають огненнi кола
i чорнiє провалля безоднi. В цiм  стоять  "паникадила",  як  серед  темної
ночi...

   I от його настигла смерть...

XXII


   I от його настигла смерть.
   Вiн сидiв над якоюсь глухою дорогою, слухав грохiт бою з  усiх  сторiн,
слухав свiй власний бiль в душi i в серцi, отаке  якесь  скiмлiння,  немов
плач немовляти, намагався його вгамувати... Думав над  тим,  що  ж  то  за
такий ворог, що так нещадно напосiвся, що має стiльки злоби й жорстокости,
й смертельних засобiв у своєму розпорядженнi, якi вiн вергає  немилосердно
i безугавно, але який вiн сам? Який вiн сам? Яке його обличчя? Ось скiльки
часу триває це пекло, але вiн так i не бачив ворога в  обличчя,  не  бачив
його зблизька. Не дивився йому в очi. Якi в  нього  очi?  Що  в  тих  очах
написано?.. Як би в тi очi перед  смертю  глянути!  Як  би  його  побачити
зблизька,  подивитися  на   нього   нещадного   i   немилосердного!   Отак
вiч-на-вiч...
   Ось над цим думав Петро мляво, сидючи осторонь вiд дороги на купi землi
бiля глибокої бомбової вирви, як раптом  почувся  грохiт,  що  наростав  i
котився на нього. Петро пiдвiв голову й побачив велику сталеву  потвору  -
сiрий, совєтський танк "Т-34". Танк з ревом котився по дорозi, виринувши з
долини...

   "Ось вiн, ворог!!"
   Напевно,  побачивши  Петра  на  пагорбку,  танк  шалено  i  трiюмфально
заревiв, як жива iстота, i попер навпростець, з  намiром  розчавити  цього
солдата  в  пошматованiй,  безбарвнiй,  але  такiй  характернiй  унiформi.
Погнав, як хижак на свою жертву...

   Петро без хвилювання подивився якийсь час на страховище,  потiм  помалу
сповз за пагорбок... Так, танк iде на нього. Ось  це  i  є  вона,  Смерть!
Наладувавши панцерфавста, Петро почекав якусь хвилину, спокiйно  (так,  як
колись чекав пiд час облав на вовка)... Потiм швидко вихопився й вистрiлив
- пустив "кулак" усторч в потвору, а сам упав навзнак i покотився униз,  у
бомбовий кратер. Розлягся пекельний вибух... Лязг i скрегiт...  I  потвора
раптом стала цапки  над  самою  вирвою,  тяжко  зiдхнула  димом  i  чадом,
повернулася боком  i  поповзла  по  iнерцiї  до  вирви,  накриваючи  її  й
накриваючи Петра, що лежав на самiсiнькому днi.  Але  до  дна  потвора  не
дiстала, бо розвернулася упоперек...

   Якийсь час потвора пойорзала в передсмертних корчах, осипаючи землю  на
людину, що лежала внизу горiлиць, нiби її загрiбаючи. Пойорзала,  поки  не
заглух мотор. А як мотор заглух, потвора перестала здригатися...
   Петро лежав пiд сталевим  драконом  на  днi  вирви  й  чекав,  що  буде
далi,вiн чекав смерти. Ось вискочать люди -  вискочить  ворог,  якого  вiн
нарештi побачить, гляне йому в очi перед смертю,  i  все  скiнчиться.  Але
люди не вискакували, не чути було жодної душi, лише одну мить здалося,  що
хтось протяжно й глухо застогнав.  Одначе  стогiн  не  повторювався.  Тодi
Петро вигрiбся, виповз нагору.

   Перед  ним  був  велетень-танк...  Башта  в  нього  геть  розвернута  й
крутиться, ляда люку скарьожена й вiдчинена навстяж та так i стоїть,  нiби
вiдзяплена щелепа в пащi апокалiптичної потвори, пораженої  блискавкою.  З
середини пащi виходить дим i  б'є  нестерпний  сморiд  паленої  гуми,  але
полум'я немає. Танк чомусь не спалахнув, як звичайно, може, тому, що бак з
пальним зостався неушкоджений... їдучий дим пробивається з люку й  з  усiх
щiлин - можливо, там горить всерединi... А може, то з танка виходить дим i
газ, нагнатий туди шаленим вибухом панцерфавстової гранати... Петро  стояв
i зовсiм спокiйно мiркував про це i так само спокiйно дослухався до  нутра
танка. Всерединi анiякiсiнької ознаки життя.

   - Галло! - сказав Петро голосно.- Ану, виходь! Хто там?!
   Мовчанка. Тодi Петровi раптом  чомусь  стало  страшно.  Незрозумiлий  i
якийсь мiстичний жах струсонув ним. Чи  то  вiд  думки,  що  вiн  от  убив
кiлькох людей i вони тут ось, за сталевою стiнкою, у черевi танка  й  їхня
смерть на його сумлiннi, а чи то вiд  тривожного  якогось  передчуття,  що
пройшлося ним, невiдомо-звiдки зринувши, i зродило той жах... Петро  миттю
стрибнув на танк i кинувся до люку... Заглянув...

   Всерединi  темнiли  скорченi  людськi   фiгури,-люди   в   танкiстських
комбiнезонах... Вони лежать, одне навалившись на одне...
   - Галло,- сказав Петро тихо.- Живi?.. Раненi?.. Галло!
   Мовчанка. Анi звуку.
   Тодi Петро полiз у люк... Вiн хотiв бачити ворога.  Вiн  хотiв  глянути
йому в обличчя.

   I вiн глянув. Те, що вiн побачив, струсонуло ним  до  решти,  до  мiзку
костей...

   Двi фiгури, скрюченi на пiдлозi, не можна  було  впiзнати,  бо  обличчя
були опаленi газом i заюшенi чорною закипiлою кров'ю.
   Третя ж фiгура припала до стерна, схилилась на нього та так i заклякла,
поклавши голову на керунок,  нiби  вiд  утоми.  I  риси  обличчя  її  були
чистi...

   I було те обличчя дiвоче...
   I було те обличчя знайоме...
   ...Ата!

   Обличчя сiро-блiде, лише з вуха через  краєчок,  з-пiд  шолома,  стiкає
смужка густої червонi крови i застигає на шиї...
   Петро думав, що це галюцинацiя, що це вiльне  маячiння...  Але  нi.  Це
Ата!

   Перевiв дикий погляд  на  фiгури,  скрюченi  на  пiдлозi,  й  аж  тепер
побачив, що то теж дiвчата... Дiвчата-танкiсти...
   У кутку, за керiвницею, стоїть казаночок з вареною  пшеницею  всумiш  з
квасолею... "Це їхнi харчi!" Казаночок перехнябився, й "харчi"  наполовину
вилились геть на якесь ганчiр'я.
   Знову перевiв погляд на обличчя, покладене на керунок танка. Не  здаючи
собi справи, простяг руку й стягнув танкiстський шолом з дiвочої голови...
Ата!!! З-пiд шолому розсипалося її буйне волосся,  пiдрiзане  по  колишнiй
студентськiй модi,волосся впало на чоло, на вухо, на  щоку,  заворушилося,
як живе, розтiкаючись...

   Петро повiв рукою по нiжному, шовковому волоссi, й його шорсткi  пальцi
заплуталися в тоненьких волосинках...
   - "Ворог"...
   "Так ось вiн, "ворог"!.."
   Обережно  виплутував   пальцi   з   полону   тонюсiньких   волосинок...
Виплутував... А тодi раптом шарпнув i кинувся геть.
   Вилiз з танка i пiшов.
   Йшов тиняючись, помалу, потiм швидше. Швидше.
   Йшов не озираючись.
   Не бачив нiчого перед собою. Майже бiг. Йшов iз  решток  своїх  сил.  В
нiщо. В порожнечу. В чорне провалля...
   Утiкав вiд того, вiд чого не можна втекти.

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT

Оцените этот текст: