ся. Коли Уот мав рухатися, скажiмо на схiд, вiн спрямовував тулуб якомога ближче до пiвночi i водночас вiдкидав праву ногу якомога ближче до пiвдня, вiдтак розвертав тулуб якомога ближче до пiвдня i водночас вiдкидав лiву ногу якомога ближче до пiвночi, тодi знову спрямовував тулуб якомога ближче до пiвночi, вiдкидав праву ногу якомога ближче до пiвдня, вiдтак знову спрямовував тулуб якомога ближче до пiвдня i вiдкидав лiву ногу якомога ближче до пiвночi, i так далi, знову i знову, безлiч разiв, доки не дiставався до мети подорожi, щоб хоч трохи посидiти. Отаким робом, стоячи спершу на однiй нозi, а тодi на другiй, повiльно, але головою вперед вiн пересувався уздовж прямої лiнiї. Колiна його при цьому не гнулися. А могли б. Але не гнулися. 3 погляду гнучкостi кращих колiн, нiж у Уота, годi шукати, бо вони, що б там кому не ввижалося, вмiли, коли треба, згинатися на всi боки. Але у процесi ходiння вони з невiдомих причин не гнулися. Разом з тим ноги його виписували дивовижнi траєкторiї, пласко, всiма пiдошвами i з неприхованою огидою то ступали на землю, то залишали її. Руки ж його радiли з того, що їм дали спокiй, i телiпалися на всi боки. Ледi Мак Кен, яка йшла слiдом за ним, вирiшила, що вона нiколи не бачила на проїжджiй частинi дороги подiбних рухiв, а з усього жiноцтва мало хто знався на дорогах лiпше за ледi Мак Кен. Цей дивак, судячи з регулярностi i наполегливостi його рухiв, не був алкоголiком. Нi, перед нею був линвохода. Але бiльш, нiж ногами, ледi Мак Кен була вражена Уотовою головою. Бо таке ногодригання могло бути зумовлене кiлькома причинами. І, замислившись над тим, чим же саме зумовленi цi рухи, вона пригадала старий анекдот ще часiв її дiвування, старий анекдот про студентiв-медикiв та добродiя, котрий цибав попереду них, не згинаючи колiн та широко розставляючи свої на позiр дерев'янi ноги. Даруйте, сер, звернувся до нього один iз студентiв, коли вони порiвнялися, i здiйняв свiй кашкет, даруйте, але мiй друг твердить, що це -- геморой, а я гадаю, що гонорея. Виходить, ми всi помилялися, вiдповiв добродiй, бо я ж був певен, що це все у мене вiд газiв. Отже ледi Мак Кен здивували не стiльки ноги, як голова, мiцно посаджена на тверду шию й прикрита твердим капелюхом, що при кожному кроцi оберталась не менш, як на дев'яносто градусiв. І де це вона читала, що ведмедi отак iз боку на бiк мордою крутять, коли їх цькують собаками? Не iнакше, як у мiстера Уолпола. Ледi Мак Кен не була прудконогою, а все, либонь, через давню звичку робити будь-що неквапливо, i через ноги, не менш давнi й недужi, але зараз вона з кожним кроком бачила всi цi рухи дедалi яснiше. Бо як ледi Мак Кен, так i Уот рухалися в один бiк. Ледi Мак Кен, вiрна дочка своїх войовничих католицьких предкiв, була не з лякливих, але вона обачно спинилася i, опершися на парасольку, чекала, поки вiдстань мiж ними збiльшиться. І отак, то зупиняючись, то просуваючись уперед, вона йшла на безпечнiй вiдстанi вiд цього дивного, цибатого опудала, поки не дiйшла до ворiт свого дому. Тут, вiрна духовi своїх давнiх предкiв лицарiв, вона пiдняла каменюку i з усiєї сили, яка у хвилини гнiву ставала безмежною, пожбурила її в Уота. Очевидно, Господь що завжди був поблажливий до мiсцевих Мак Кенiв, i зараз водив її рукою, бо камiнь таки поцiлив у капелюх Уота i, перш нiж упав на землю, завдав йому неабиякої шкоди. Тут, безумовно, не обiйшлося без провидiння, бо варто було каменюцi влучити в його вухо або у потилицю (це зовсiм близько), тодi б вiн мав вiдкриту рану, яка нiколи-нiколи б не закрилася, бо Уотова шкiра зле загоювалася через нестачу якихось речовин у кровi. Минуло п'ять-шiсть рокiв, а з його правого боку все ще виднiлася гноївка травматичного походження, дарма що вiн день i нiч бинтував її перед люстром. Якщо не рахувати того, що вiн зразу ж поставив свої валiзи на землю, пiдняв капелюх, нап'яв його собi на голову взявся знов за валiзи i пiсля кiлькох фальстартiв пошкандибав далi, Уот, вiрний своїм принципам, сприйняв цей вияв агресiї так, наче то було стихiйне лихо. Ото найлiпше, упевнився вiн, якщо вже таке дiло, непомiтно витерти кров червоним носовичком, який вiн завжди мав у кишенi, пiдняти те, що випало, i якомога скорiше чесати далi дорогою або потягом. З ким, мовляв, не буває. Але вихвалятися тут нема чим. Бо подiбний пiдхiд вiд постiйного вжитку став частиною його натури i геть витiснив з неї почуття образи, тому, примiром, коли йому плювали в очi, то вiн обурювався не бiльше, нiж якби луснула лiва пiдтяжка або якби фугасний снаряд влучив Йому у заднiй прохiд. Але не встиг вiн одiйти далеко, як, вiдчувши слабкiсть, зiйшов зi шляху i сiв на бiчну стежку, яка вела на горб, що рясно порiс бур'яном. При цьому вiн знав, що пiдвестися буде ой як нелегко, хоча й необхiдно, щоби йти далi, що теж украй необхiдно. Але кволiсть, що так допiру його виссала, все не спадала, i вiн, не маючи змоги їй опиратися, кинув валiзи, вмостився край стежки, пiдiбгав колiна, поклав на них руки, поверх рук -- голову, а капелюх тим часом з'їхав на саме вухо. В такi моменти рiзнi частини тiла раптом добрiшають одна до одної. Втiм, ця постава в умовах нiчної свiжостi не була здатна довго його задовольняти, i вiн незабаром простягнувся так, що одна його половина перебувала на стежцi, а друга сягала дороги. Своєю потилицею i аж бозна-де розкинутими долонями вiн вiдчував прохолоду вологого придорожнього зiлля. Так вiн лежав деякий час, прислухався до нiчних звукiв, що линули з живоплоту позад нього та з iншого, ще дальшого живоплоту, i тiшився з цих та подiбних їм звукiв. Цi звуки серед ясної ночi утворювали собаки, напинаючи свої цепи, видобували їх кажани своїми крильцятами, i дебеле денне птаство, умощуючись на ночiвлю, i листя, що так i не знає спокою, доки його не зiрве вiтер i не пожбурить на холодну землю гнити, i всяке дихання, котре не знає спокою взагалi. Але й цю поставу Уот через деякий час мусив таки змiнити, через те, зокрема, що вiдчув, як мiсяць став лити на нього своє блiде свiтло, немов то був не Уот, а бур'яни якiсь. Рiч у тiм, що iз двох речей, якi Уот недолюблював, першою був мiсяць, а другою -- сонце. І от, насунувши на самi вуха свого капелюха, вiн потягнувся за валiзами, але скотився в баюру, розлiгся там долiлиць i щез там серед гiнких, самосiйних трав -- наперстянок, iсопа, красунi-кропиви, цибатого i сердитого болиголова та iнших квiтучих приканавних бур'янiв. І саме до нього, отак розпростертого по землi, раптом ясно й чисто прилинули здалека, десь iззовнi, так, не iнакше, як саме iззовнi, рiвно-дзвiнкi голоси єдиного мiшаного хору[3]. Пiсля цiєї пiснi почулася iнша: Об каток чи об цiпок Обламався мiй зубок, Обламався мiй зубок, З печi випав пирiжок, Жовтобокий пирiжок, Для чоловiка пирiжок, Для його жiнки пирiжок, Для його батька пирiжок, І для доньки пирiжок, Опецюнчик-пирiжок, Всiм дiстанеться шматок, Обламався мiй зубок, Обламався мiй зубок, Хай лиш прийде їхнiй строк, Кожен матиме куток, Хрест, могилу i вiнок Потiм пiсня скiнчилася. З цих двох вiршiв Уот подумав i вибрав перший. "Пирiжок" - таке сумне слово, правда ж? А "чоловiк" чим краще? Але Уоту на той час уже набридла баюра, i вiн би її давно покинув, якби його не затримали голоси. А однiєю з причин того, що йому набридла баюра, була, скорiше за все, земля, справжнi обриси якої i особливий запах були попервах непомiтнi i невiдчутнi серед рясної рослинностi, але зараз, як слiд принюхавшись, вiн добре вiдчув важкий дух, який валував вiд землi, вiд цiєї голої, темної та смердючої землi. А iз двох речей, якi Уот ненавидiв, першою була земля, а другою -- небо. Отже вiн виповз iз канави, не забувши прихопити свої валiзи, i продовжив мандрiвку з почуттям неабиякої полегкостi, де й подiлися труднощi, яких вiн так боявся, коли змушений був зупинитися внаслiдок повної кволостi. Кволiсть ця вийшла з Уота разом iз вечерею -- козячим молоком та кепсько засмаженою трiскою -- i залишилася у баюрi. Тепер вiн упевнено крокував серединою дороги, впевнено i водночас iз трепетом, бо, нарештi, у свiтлi мiсяця забовванiли димарi на будинку мiстера Нота. Свiтла всерединi не було. Пересвiдчившися, що головнi вхiднi дверi зачиненi, Уот подався до заднiх. Вiн не мiг як слiд нi подзвонити, нi постукати, бо свiтла всерединi не було. Пересвiдчившися, що й заднi дверi зачиненi, Уот повернувся до головного входу. Пересвiдчившися, що й головнi дверi все ще зачиненi, Уот повернувся до заднiх. Пересвiдчившися, що на цей раз дверi вiдчиненi, не те, щоб навстiж, а, так би мовити, на клямку, Уот одержав змогу зайти до будинку. Уот здивувався, побачивши щойно зачиненi заднi дверi вiдчиненими. І йому на думку прийшло два пояснення. Перше полягало в тому, що його знання про зачиненi дверi, знання перевiренi й майже вичерпнi, у цьому випадку дали пробоїну, i заднi дверi, якi, як засвiдчила перевiрка, буцiмто були зачиненi, насправдi були вiдчиненi. Друге ж, навпаки, полягало в тому, що заднi дверi, у той момент, коли вiн їх перевiряв, таки були зачиненими, але згодом їх вiдчинили, зсередини чи знадвору, хтось пiдiйшов i зробив це, поки Уот вештався туди-сюди вiд заднiх дверей до головного входу i вiд головного входу до заднiх дверей. Із цих двох пояснень Уот, розмiркувавши, вибрав останнє, як симпатичнiше. Бо, якщо хтось вiдчинив дверi, зсередини чи знадвору, то невже б Уот не побачив свiтла або не почув звуку? Чи, може, дверi вiдчинив хтось iзсередини, в темрявi, хтось добре обiзнаний з будинком, взутий у м'якi пантофлi або у панчохи? Чи то пiдiйшов хтось знадвору, якийсь спортсмен, що має добре тренованi ноги i вмiє ступати беззвучно? А що, як i звук був, i свiтло на мить спалахнуло, але Уот так нiчого й не вчув i не вгледiв? У результатi Уот так нiколи й не дiзнався, як вiн потрапив до будинку мiстера Нота. Вiн знав, що зайшов туди через заднi дверi, але вiн нiколи не дiзнався, нiколи, нiколи не дiзнався, як i чому заднi дверi виявилися вiдчиненими. А якби заднi дверi не вiдчинилися, а так i лишалися зачиненими, то хто знає, може, Уот не потрапив би до будинку мiстера Нота, а розвернувся й пiшов би назад до станцiї i першим же поїздом подався б до мiста. Або залiз би всередину через вiкно. Як тiльки Уот перетнув порiг будинку, вiн побачив, що там було не так уже й темно, бо в кухнi горiв вогонь. Уот пiдiйшов до вогню i сiв на стiльцi. Вiн поставив валiзи додолу на чудову червону пiдлогу, зняв капелюха, позаяк вiн уже досяг своєї мети, почухав свою рiденьку руду чупринку i поклав капелюх на стiл. Вийшов прегарний натюрморт -- Уотова лисина, де-не-де поросла сiро-рудими кущиками, i яскрава, блискуча пiдлога пiд ним. Уот побачив у камiнi за гратами купу сiрого попелу. Але варто було йому затулити лампу капелюхом, як попiл на очах рожевiв, а камiн майже зникав у темрявi, майже, але не повнiстю. Зi споду з тихим органним гудiнням у бiк димаря здiймалися сухi билинки та iскри i весело пурхали вгору, до димаря. Уот деякий час займався тим, що то насовував на лампу свiй капелюх, то знiмав, то трохи бiльше, то ледь менше i стежив, як у камiнi попiл сiрiшає, червонiє, сiрiшає, червонiє, попiл, камiнний попiл. Уот так захопився сованням капелюха уздовж лампи, що не чув i не бачив як вiдчинилися дверi й до кухнi зайшов якийсь чоловiк. Отже його здивуванню, коли вiн покинув гратися i пiдвiв очi, не було меж. Тим бiльше, що то була лише гра, невинна забавка з метою згаяти час. У цьому було щось таке, чого Уотовi, знову ж таки, не збагнути нiколи, якби вiн пильно не стежив за тим, що робиться довкола нього. І рiч не в тiм, що подiбне знання могло стати йому у пригодi або зашкодити, або втiшити, або боляче вразити, нiчого подiбного. Все ж йому робилося нiяково, коли вiн мiзкував про всi цi маленькi змiни у декорацiях, про дрiбнi набутки i втрати, про те, що з'явилося i що зникло, про свiтло, яке то дають, то забирають, про всi цi марнi й короткочаснi дари, нiяково й дуже дивно мiркувати про всю ту дрiбноту, яка супроводжує всякi людськi появи, перебування, виходи, дивно i нiяково, та й проживи вiн хоч двiстi рокiв, все 'дно не збагнув би нi крихти з того, що воно все таке єсть-означає, як i коли з'являється, що вiд того мiняється, скiльки воно триває, як поводиться, як виглядає порiвняно з iншими, як i коли тi iншi з'явилися, як виглядали порiвняно з тим, що було до того, до того, як усi вони прийшли до того, як усi вони пiшли. На чоловiковi був гарно пошитий довгий фартух зеленого сукна. Уоту здалося, що вiн зроду не бачив гарнiшого фартуха. Спереду була глибока кишеня, в якiй чоловiк ховав свої руки. Уот бачив, як там щось рухалося, набухало, випиналося i западало, у тих, очевидно, мiсцях, де сiпалися вказiвний i великий палець, котрi стискалися, мов кусачки. Чоловiк ретельно обдивився Уота i вийшов, нiчого не пояснивши. Тодi Уот, щоб не сидiти без дiла, повернувся до своєї забавки з лампою. Але зразу ж покинув цю гру. Тому, очевидно, що всi жаринки, якi були в камiнi, згасли i не червонiли, не жеврiли навiть у темрявi. Залишившись на самотi i без певного дiла, Уот полiз пальцем у нiс спочатку в одну нiздрю, тодi в другу. Але цiєї ночi вiн не знайшов там нiчого. Невдовзi знову зайшов той чоловiк i став перед Уотом. Вiн був одягнений так, наче зiбрався в дорогу, i тримав палицю. На головi його, разом з тим не було капелюха, а в руцi не було валiзи. ' Перш, нiж пiти, вiн виголосив таку маленьку промову: Е-ге-ге! Пригадую, як же, усе пригадую. Той самий погляд! В очах -- порожнеча, пiдозра, втома! Новенький прибув! Скiнчилася нiчна подорож, перейшла усередину, довгий шлях у пiтьмi, тепер весь вiн -- у його головi, там, де поперек, там, де руки й ноги, поки вiн тут сидить у червоному свiтлi, у носi длубається, на свiтанок чекає. Свiтанок! Сонце! Свiтло! Е-ге-ге! Довгi блакитнi днi для його голови, його попереку, i маленькi стежки для його нiг, i все свiтло свiту, ось воно, тут, торкайся, збирай. Порослi мохом стежки розтинають траву, на них, мов кiстки, валяються висохлi корiнцi, пагони пнуться у стовбур, тягнуться вгору квiти, плоди звисають, весь Божий день бiлi виснаженi метелики i пташки сновигають, щомитi мiняючи траєкторiю, поспiшають до своїх схованок. І всi цi звуки, якi нiчого не означають. Потiм нiчний вiдпочинок у затишнiй хатi, нi дорiг тобi, нi вулиць, лежиш, розчахнув вiкно i дивишся, це -- твiй притулок, тихi звуки сюди долiтають, але вони не вимагають нiчого й нiчого не визначають, нiчого не пояснюють, не пропонують нiчого, i нiч, така коротенька, але необхiдна, невдовзi кiнчається, небо знову блакитнiшає над усiма потайними мiсцинками, де нiхто не ходить, потайними мiсцинками, що на очах мiняються але завше лишаються дуже простими й байдужими, так собi, мiсця, як мiсця, де щось вiдбувається, незалежно вiд того, є ми там чи нас там немає, а воно там собi вiдбувається, є, iснує, щось настiльки легке, свiтло-прозоре та вiльне, що здається, нiби його немає Але я вiдчуваю його знову i знову, хоча стiльки часу минуло, тут i отут, в руках моїх, у моїх очах, наче хтось пiдвiв обличчя й дарує його тобi, щира довiра, невиннiсть, одвертiсть, i, разом з тим, офiрує тобi i землю стару твою, острахи й немiч, для тою щоб зняти їх з тебе i все простити. Е-ге-ге! А ранiше хiба я цього не вiдчував? Так, але на пiдставi чого? Мене вже нiчого не здивує. Все простили i все загоїлося. Назавжди. Але ось минає секунда. Надходить завтра. І ще шiсть, п'ять, чотири години, i знову та сама стара темрява, старий вантаж, який легшає, легшає. І ось уже вiн прийшов, щоб залишитися. Е-ге-ге! Все до цього вело, усi давнi шляхи, всi цi старi крученi сходи, де ти спотикався на кожному поворотi, хапався за перила, рахував сходинки, гарячково шукав, де б зрiзати кут, щоб проскочити небо, яке накрило тебе своїми повiками, потiм блукання по байраках, де поруч з тобою мертвяки крадуться, шурхiт чорної гальки, обертання i ще один, прощальний погляд на мiстечко, вiдбутi побачення i побачення, на якi не прийшов, приємне рiзноманiття мiських та сiльських краєвидiв, усi цi виходи i повернення, все воно зачинилося i скiнчилося. Все до цього вело, до цього присмерку, серед якого сидить, трясе своїм хавальником чоловiк середнього вiку, що визирає, коли вже займеться перший його свiтанок. Бо вiн, безумовно, ще не дослiдив примiщення. Вiн сидить, дивується й довго ще дивуватиметься, що от як же це так вiн узяв i знайшов потрiбну мiсцевiсть i потрiбнi ворота, а знайшовши ворота, знайшов i дверi, а знайшовши дверi, узяв i зайшов у них. Все 'дно вiн задоволений. Нi. Не будемо перебiльшувати. Йому досить приємно. Бо вiн знає, знає, нарештi, що це й є те саме мiсце. Крiм того, вiн знає, нарештi, що i є тим самим чоловiком. В iншому мiсцi вiн не був би тим самим чоловiком, i для iншого чоловiка, авжеж, для iншого чоловiка це мiсце було б чужим. Але позаяк саме вiн став тим самим чоловiком i мiсце це стало тим самим мiсцем, то все, значить, збiглося достеменно. І вiн це знає. Нi. Не будемо гарячкувати. Вiн вiдчуває це. Перед нами -- неспростовнi ознаки передчуття гармонiї, яка ось-ось гуркне-торохне, розверзнеться, i все, що iснує поза ним, стане часткою його самого, довколишнi квiти зацвiтуть у ньому самому, небо над ним пересунеться усередину, всi земнi стежки-дороги стануть часткою єдиного шляху до себе, а всi звуки -- музикою. Тобто тодi вiн опиниться, так би мовити, усерединi, пiсля стiлькох рокiв тупцяння десь на задвiр'ї. Цi першi враження далися йому нелегко, але якими солодкими вони були! Яке вiдчуття безпеки! Та й хто б не повiрив цим враженням, хiба природа не дивує нас своєю безмежною лагiднiстю? А людина, чим вона гiрша за природу? Нiчим. А як у новому, яскравому свiтлi iстини перед нами вилискують нашi колишнi грiхи та страждання i ми починаємо розумiти, що то все були необхiднi, перехiднi етапи, без яких нам не вiдкрилася б уся правда! Е-ге-ге! За все заплачено, навiть з лишком. Бо осьо вiн прийшов. Вiн навiть позбувся лихих передчуттiв, наважився скинути капелюха й поставити на пiдлогу валiзи. Уявiть собi! Знiмає свiй капелюх, забуває про лихi передчуття, розстiбає гудзики пiджака i весь розкривається, щоб щиросердно, довго й радiсно бути самим собою, немов тазок, який пiдсовують до п'яницi дбайливi руки. І все це не задля того, звичайно, щоб байдикувати. Роботи тут вистачає. У тому. то й вся пiкантнiсть Протинявшися весь свiй вiк i зазнавши як муки тепленького байдикування, так i тягар пiд'яремної працi, вiн, нарештi опиняється в ситуацiї, коли повне неробство вважається справою вельми моральною i важливою. Ну то й що ж вiдбувається? Вперше, вiдколи вiн з мукою i огидою ссав свою мати, йому даються конкретнi, простi й розумнi завдання. Чого ще бажати? Все 'дно нi обурення анi смуток нiколи не гнiтять його бiльше трьох-чотирьох мiсяцiв. Чому воно так? Тому, що цього вимагає характер роботи, яку вiн має виконати, роботи на диво безплiдної й марної, i тому, що тепер йому ясно: вiн тут працює не особисто на пана Нота чи на його господарство, а разом з тим, i в першу чергу, на себе самого i може ще довго тут перебувати, незважаючи на обставини, так само, як i обставини можуть на нього нiяк не зважати, як воно i є насправдi. Його затвердiлий смуток, безпорадний перед такими аргументами, зрештою, почав танути i м'яко зiйшов нанiвець, ставши черговим доказом славнозвiсної аксiоми, згiдно з якою добре все, що десь робиться, або, принаймнi, все воно робиться на краще. Те ж саме вiдбувається i з його обуренням, i от уже, задоволений та спокiйний, вiн чесно порається на кухнi, спокiйно i задоволено чистить картоплю, вичищає нiчний горщик, задоволено i спокiйно позирає на все, i на нього всi позирають. До певного часу. Бо ось настає такий день, коли вiн каже, а може, я трохи якийсь не такий сьогоднi? Рiч не в тiм, що вiн себе почуває якось не так, навпаки, вiн проти звичайного почувається винятково нормально. Е-ге-ге! Вiн почуває себе нормальнiше нiж будь-коли, i питає себе, чи бува, вiн трохи не занедужав? Дурило! Але ж день який жахливий (якщо озирнутися на минуле) той самий день, коли чорна тiнь вiд того, що скоїлося штовхає його до люстра, примушує висолоплювати язика вдивлятися у його рожеву поверхню, принюхуватися до власного запашного дихання. Сталося це у вiвторок, удень, у жовтнi мiсяцi, посеред гарної жовтневої днини. Я був надворi, сидiв на ганку, дивився на стiну, освiтлену сонцем. Сидiв я тодi на осоннi i стiна була на осоннi. І я (хiба це не ясно) теж був сонцем стiною, ганком, подвiр'ям i осiнню, й дниною, попри все iнше, звичайно. Сидiти отак, сам по собi, сам у собi, коли всi обставини збiглися так сприятливо, це, я гадаю, багато хто зi мною погодиться, є не найгiрший, а, може й кращий спосiб згаяти час. Отак попихкуючи своєю широкою i пласкою носогрiйкою-я вiдчував як мої груди набухають, а сам я роздуваюся, мов пелiкан. Вiд радостi? Ба нi, не обов'язково. Вiд перемiни, про яку мови тут ще не було. Вiн, той предмет, який мав от-от змiнитися, був, лежав, не клятий, не м'ятий, немов дiвоча перетинка, десь посерединi мiж мною i призабутими жахами радостi. Але годi про мої груди. Подивiться на них зараз -- ет! розтрисучi гудзики! не пiддаються! -- пласкi -- ну, нарештi! -- пласкi та порожнi, мов бубон. Бачили? Чули? Нi? Не має значення. Так про що це я? Змiна. В чому ж вона полягала? Так одразу не визначиш. Щось наче зрушило. От я був собi, теплий, яскравий, палив люльку, дивився на теплу, яскраву стiну, аж раптом десь щось таке маленьке, таке манiпусеньке -- шасть! -- i зрушило. Ш -- Ш -- ШУСТЬ -- i край! Я ясно висловлююся? Уявiть собi височенну гору пiску, сто метрiв заввишки, яка бовванiє мiж соснами i океаном, тепер уявiть собi теплу, темну нiч, i нiхто не дивиться, нiхто не слухає, а маленькi мiшечки по два-три мiльйони пiщинок у кожному вирушають гуртом, мабуть, вервечками, тодi стоп! -- зупиняються, всi гуртом, без жодного винятку, от i все на цю нiч, а, може, й назавжди, бо зранку, як вийде сонце, з моря повiє вiтрець, розкидає їх у рiзнi боки, а то й перехожий, який рознесе їх ногами, хоча це малоймовiрно. Подiбне зрушення я й вiдчув серед бiлого дня, того вiвторка, коли мiльйони дрiбних речовинок знялися гуртом зi свого старого мiсця i перебралися на нове, поруч, нишком, наче їм було не вiльно робити таке. І я абсолютно певен, що, крiм мене, жодна жива душа про тi речовинки i гадки не має. Але робити з того висновок, що вся ця подiя мала походження суто внутрiшнє, я гадаю, не можна. Бо моя, так би мовити, персональна система була на той час такою безмежною, що провести межу мiж свiтом внутрiшнiм i свiтом зовнiшнiм дуже й дуже складно. Все, що там вiдбувалося, вiдбувалося усерединi i, водночас, назовнi. Я ясно висловлююся? Я, гадаю це й так зрозумiло, не бачив того, що вiдбувалося, i не чув, а сприймав усе за допомогою вiдчуття настiльки естетично-витонченого, що порiвняно з ним те, що зазнав чоловiк пiд час вiкопомного лiсабонського землетрусу, коли його завалило живцем пiд уламками, здасться нам грубою, штучною i недолугою схемою пiзнання дiйсностi. Сонце, яке свiтило на стiну, бо в ту мить я дивився саме на освiтлену сонцем стiну, зазнало миттєвої i, не побоюся цього слова, радикальної змiни. Це були те саме сонце i та сама стiна, але не настiльки, щоб не можна було ту рiзницю вiдкинути i, разом з тим їх наче хто пiдмiнив, через що я й вiдчув, нiби мене якось непомiтно турнули на якесь iнше подвiр'я, у iншу пору року, до невiдомого краю. У той самий час моя добра стара люлька, бо не банан же я смоктав, раптом здалася менi шматком якоїсь бридоти, i я витягнув її з рота, щоб перевiрити, чи не термометр це, бува, чи не кляп гамiвний для епiлептика. А мої груди, з яких мало що не пiр'я росло, не гiрше, нiж у тих, що лiтають, груди мої запали й угнулися, i, якби їх побачив мiй любий географ, то вiн порiвняв би їх iз западиною у Кресi. Рiч у тiм, що моя грудина завжди торкалася хребта. Але в чому саме полягала та змiна? Що змiнилося i яким чином? А те, якщо я не помиляюся, що виникло вiдчуття змiни, змiни аж нiяк не кiлькiсної. Йшлося про саме iснування драбини: Не лiсь по трапинi, Айфоре, я саправ її. Вiдбулася, i я радий про це сповiстити, зворотна метаморфоза. Лавр перетворився на Дафну. Звiдки взялося, туди й повернулося. Так само, як i чоловiк, що знайшов те, чого прагнув (шукав жiнку, примiром, або друга), втрачає їх або усвiдомлює вартiсть свого надбання. І все ж безглуздо не прагнути, не шукати, бо, коли припиняються пошуки, починаються знахiдки, а коли мерхне бажання, життя починає натоптувати вас своїми дарами, доки вас не знудить, потiм блювотою, доки ви її не виблюєте, а тодi й щойно виблюваним, аж поки ви все це та й возлюбите. Ненажера без шеляга у кишенi, п'яниця, закинутий до пустелi, бахур, що скнiє в тюрмi -- їм усiм пощастило. Вперед за голодом, спрагою, хiттю, знову i знову, щодня, i завжди даремно, навздогiн за недоспожитою жрачкою, недопитим бухлом, недоцiлованими хвойдами -- ось вам, маєте, а ближче цього нам не пiдступитися нi до щастя, нi до входу у iнше життя, нi до саду. І це є натяк, тепер ви знаєте, чого воно все варто. Але звiдки взялося вiдчуття того, що змiна ця є аж нiяк не кiлькiсною? З чим, iз якою реальнiстю все це пов'язано? І якi такi сили спричинили цю змiну? Ось вам питання, вiдштовхуючись од яких, розважливий розум зможе перейти до наступних i таким робом, то спускаючись долi, то пiднiмаючись вгору, зi щабля на щабель, ми зможемо перебути цю нiч. На жаль, перш нiж податися геть, я маю повiдати вам i дещо суто практичне, зробити кiлька речей, наприклад, сплатити борг або порахуватися де з ким. Отже я просто засвiдчу, не прискiпуючись, звiдки воно взялося i де подiлося, лише засвiдчу, що, на мою думку, присутнiсть того, чого не було, а саме мою присутнiсть назовнi, всерединi i помiж ними, не можна вважати iлюзiєю, хоча хай мене трахнуть, якщо я уявляю, як воно могло бути iнакше. Але все це, разом з усiм iншим, е-ге-ге! з усiм iншим доведеться вирiшувати вам самим, коли прийде час, хоча, скорiше за все, ви махнете на це рукою. Так менi видається, коли я на вас дивлюся. Бо ви ж, я гадаю, не думаєте, що я от зараз вiзьмуся вас научати i оголошу те, що зi мною сталося i вiдбувається зараз, те саме буде i з вами, або навпаки те, що з вами коїться або скоїться, зазнав i я. Навiть, якщо це все так i є, я ж однаково не зiзнаюся Якщо хочете знати правду, то подiбнi речi трапляються з усiма, хто бував у таких ситуацiях. Треба лише не затуляти очi, а чесно це визнати. Що там високо та мляво, Низом стрiмко, вкупi й соло Цiлий день горить яскраво, Хоч давно вже охололо? А, так це ж Індуська качка, Стародавня Бiгун-Качка Розляглась на килимку Дуже волохатому, Вельми стародавньому, Тьмяна ясносяйна качка. З Індустану и Гiндукушу Линуть зойки, а назустрiч Хащi криком сповiщають Про небачене майбутнє, Про пiсок та про звитяги І вовкiв нiчнi ватаги Палаючи вiд нетерпiння, вона, ця маленька негiдниця, заповзла i сiла на килимок. Подивiться, як вона клацає своїм оранжевим дзьобом, точнiсiнько, як i її хазяїн. А як виграють її чорнi очi на жовто-коричневiм тлi. Але Ви Нiчого Не Чули, крякче вона своєю качиною мовою, ми вже маємо йти. Як i Земляна Груша, вона походить iз Ньютаун-Маунт Кеннедi, ледве пересувається, але є справжньою Бiгун-Качкою. Вона є вiнцем селекцiйної думки i живиться тiльки свинними недоїдками, горохом, вареними волячими легенями, вареними овечими потрошками, маленькими порцiями пiску та жорстви, добре пропастеризованими вкупi з вишкварками вишкребками i кишками. Гадаю що всi цi риси характеру вона успадкувала у своєї бабусi. Жив я тодi, якщо не помиляюся, у мiстечку Кiнець-Свiту. І нi на мить не розлучався зi своєю Бiгун-Качкою. Де я -- туди i вона, я десь iду -- i вона слiдом. Кожен iз нас несе щось з собою. Ти тягнеш свої валiзи, я -- качечку. Головне -- щоб не з порожнiми руками. Рiдна Нуала! Ну який чоловiк може мрiяти про кращу дружину! Щонедiлi на снiданок вона зносить менi яєчко. Довге зелене яйце І я його трiскаю. Але я куди гiрший за пана Еша, з яким я колись, бувало, вiтався. Одного вечора я зiткнувся з ним на Вестмiнстерському мостi. Було дуже вiтряно. І хмарою валив снiг. Я розмахнувся i дуже низько кивнув йому головою. Не бачить. Аж тут вiн вхопився за мене однiєю рукою, зубами стягнув з другої двi рукавички, одна поверх другої, розмотав свiй товстий вовняний шарф, замашним рухом вiдкинув края свого сiрого пальта, розстiбнув пiджак, двi камiзельки, сорочку, теплу бiлизну, бавовняну майку, видобув з замшового капшука, що висiв на шиї разом iз розп'яттям, важкого сталевого годинника, натиснув на кнопку так, що вона аж пiдскочила, притулив годинник до ока (сутенiло), повторив у зворотному напрямку всi попереднi рухи, сказав: рiвно сiмнадцять хвилин по шостiй, Господь тому свiдок, передавайте вiтання своїй дружинi (а я ж нiколи не був одружений), вiдпустив мою руку, пiдняв капелюха i подибав собi геть. Через мить Бiг Бен (чи як воно там зветься) пробив шосту. І це, запевняю вас, типовий випадок. Тому, якщо вам потрiбен камiнь -- просiть пирiжок, а якщо пирiжка закортiло -- просiть пудинг з родзинками. Цей Еш був тим що й тепер зветься Адмiралтейським Канцеляристом другого класу, iстотою без плями i докору. Такi покидьки скрiзь водяться. Через тиждень пiсля того вiн помер вiд передчасного виснаження, встиг причаститися, був помазаний i заповiв свiй сталевий годинник знайомому водопровiднику. Я особисто шкодую за всiм, немає такого слова, дiла, думки, потреби, смутку, радостi, дiвчини, хлопця, сумнiву, довiри, зневаги, хтивостi, надiї, остраху, усмiшки, сльози, iменi, обличчя, часу i мiсця, за якими б я не шкодував, i досить щиро. Все -- лайно, од початку до кiнця. Але от коли я сидiв i готувався до вступу у наукову спiлку, то якби не та чирка на заду... а все iнше -- лайно, гнiй i послiд. У вiвторок злоба, у середу гнiв, у четвер лайка, у п'ятницю виття, у суботу хропiння, у недiлю позiхання, у понедiлок смуток. Бiйки, завивання, зойки, верещання, шмаганина, виски, чубанина, лайки, штрикання, молитви, брикання, бритви, вихиляси й помордаси. І бiдна стара шолудива земля. Моя земля й батькова, й материна, й батька мого батька, матерi моєї матерi, й батькової матерi, й материного батька, i батька матерi мого батька, i матерi батька моєї матерi, й батька матерi моєї матерi, й матерi батька мого батька, й батька батька моєї матерi, й матерi матерi мого батька, й батька батька мого батька, i матерi матерi моєї матерi, батькiв i матерiв iнших людей, i батькiв iнших батькiв, i матерiв iнших матерiв, i батькiв iнших матерiв, i матерiв їхнiх батькiв, i батькiв матерiв їхнiх батькiв, i матерiв матерiв їхнiх батькiв, i батькiв матерiв матерiв, матерiв батькiв їхнiх батькiв, i батькiв батькiв їхнiх матерiв, i матерiв матерiв їхнiх батькiв, i батькiв батькiв їхнiх батькiв, i матерiв матерiв їхнiх матерiв. Все -- екскременти. Пролiски i фiалки, якi зеленiють щороку ранiше за всi iншi квiти, i пасовиська, вкритi червоною овечою плацентою, i довгi лiтнi днi, i щойно скошене сiно, i горлиця на свiтанку, i зозуля вдень, i деркач на заходi, i оси довкола варення, i запах дроку, i сам дрок, i стиглi яблука, й дiтлахи, якi граються серед куп жовтого листя, i фiалки, що в'януть першими, i падiння каштанiв, i завивання вiтру, i море, коли воно б'ється об пiрс, i першi вогнi на обрiї, i слiди копит на дорозi, i хворий на сухоти поштар, що висвистує на ходу популярний мотив, i гасова лампа-торшер, i, звичайно, снiг, i свята, безумовно, i ви подивiться, лишень, грязючка, i на високоснi роки скресання рiчок у лютому, i нескiнченнi квiтневi дощi, i пролiски, а тодi знову та сама пiсня з самого початку. Срань. І якби я мiг розпочати все знов, знаючи те, що я вже знаю, то результат був би той самий. І якби я i втретє мiг розпочати все, знаючи ще бiльш, то i тодi результат був той самий, i якби мiг розпочати все всоте, знаючи кожен раз бiльше, нiж у попереднi рази, то результат був би той самий, соте життя немов перше i всi сто життiв, мов одне життя. Котяче гiвенце. Якщо так пiде i далi, то ми тут пробудемо усю нiч. Ми тут пробудемо усю нiч. Тут усю нiч ми пробудемо. Всю ми пробудемо нiч тут. Пробудемо ми нiч тут усю. Одну тьму тишу и одне зiтхання, Нiч тут ми тут ми нiч, Одна гонитва у бiк спокою, Спокiй один пiд час перельоту. Еге-ге! Чули? Прекрасно. Еге-ге! Бiс iз ним! Еге-ге! Так от Еге-ге! Еге-ге! Еге-ге! Мiй смiх, мiстере ..? Я перепрошую. Подобається? Еге-ге! Мiй смiх, мiстере Уот. Ім'я забув. Так. 3 усiх типiв смiху, котрi, якщо роздивитися, не є смiхом, а лише способами завивання, лише три, на мою думку, вартi нашої уваги. Я маю на увазi гiркий смiх, нещирий та смiх безрадiсний. Такий розподiл вiдповiдає етапам послiдовного, так би мовити, послiдовного... Послi...довного розлущення людського усвiдомлення того чи iншого явища, i перехiд вiд одного типу смiху до iншого є, по сутi переходом вiд меншого до бiльшого, вiд нижчого до вищого, вiд зовнiшнього до внутрiшнього, вiд необробленого до витонченого, вiд субстанцiї до форми. Смiх, який нинi зветься безрадiсним, був колись нещирим, а ще до того -- гiрким. А гiркий смiх чим був? Сльозами, мiстере Уот, сльозами. Але годi про це, мiстере Уот, не будемо гаяти наш час. Не будемо. Так про що ми..? Гiркий, нещирий i цей -- еге-ге! Еге-ге! -- безрадiсний. Гiркий смiх смiється з того, що не є добрим, то є смiх етичний. Нещирий смiх смiється з того, що не є правдивим, то є смiх iнтелектуальний. Недобре! Неправдиве! Ну-ну. А безрадiсний смiх то є смiх дiаноетичний,, з замахом i в саму пику -- еге- ге - отак. То усiм смiхам смiх, смiх, що смiється зi смiху, акт споглядання i визнання жарту найвищого гатунку, одне слово, смiх, що смiється - всi чують? -- з людського нещастя. Я особисто шкодую за всiм. Геть за всiм на свiтi. Немає такого слова чи... Але я вже, здається, про це казав. Казав чи нi? Тодi дозвольте розповiсти вам про своє теперiшнє почуття, що так близько нагадує почуття суму, так близько, що я їх не розрiзняю. Не розрiзняю. Варто менi подумати, що от i прийшла моя остання земна година в будинку мiстера Нота, де я провiв так багато годин, так багато щасливих годин, так багато нещасних годин i -- що найголовнiше -- так багато годин, якi не були нi щасливими, нi нещасливими i що, перше нiж пiвень запiє або не пiзнiше, як вiн запiє i змовкне, мої стомленi нiжки мусять напружитися i понести мене, мiй добряче стомлений тулуб i неймовiрно стомлену, виснажену до знемоги голову геть, далеко вiд цiєї держави, цiєї мiсцевостi, де так довго буяли мої сподiвання, понести притьмом, якомога швидше мiй пухкенький задик i гладеньке черевце, мої запалi груди, мою маленьку, лисувату, м'ясисту голiвку, яка телiпається, неначе ось-ось вiдiрветься, все хутчiш i хутчiш розтинаючи сiре повiтря, асе далi та далi у будь-якому з трьохсот шiстдесяти напрямкiв, якими може податися будь-який вiдчайдушний, не дуже спритний, але ще при здоров'ї чоловiк, от у таку хвилину я обертаюся, а сльози ллються з очей, еге-ге! Хоча на кар'єру це не впливає (нiчого не дається нам легко), скорiше за все, я палаю бажанням перетворитися на кам'яний стовп чи на постамент, який височить посеред поля або на горi на радiсть усiм прийдешнiм поколiнням, для того, щоб конi, корови, вiвцi та кози могли пiдiйти i почухатися, щоб собакам i людям було де вилити трошки зайвої рiдини, щоб розумники мали про що мiркувати, щоб невдахам було де шкрябати полiтичнi гасла i нецензурнi слова, щоб закоханi викарбовували там серця i свої iмена, i дату, i щоб вряди-годи чоловiк самотнiй, такий як я, прийшов би сюди, посидiв, оперся спиною на постамент i закуняв на осоннi, якщо тодi буде сонячно. Ось через що я й вiдчуваю щось вельми схоже на смуток, на тугу за тим, що було, є i буде зi мною, бо дрiбнi клопоти i халепи iнших людей у даний промiжок часу не турбують мою голову, котра чується так, нiби ось-ось впаде i покотиться, а людина iнтелектуальна, тобто мого -- еге-ге! -- замiсу сприймає подiбне чуття дуже болiсно, так само, як i сибарит, коли йому здається, нiби його генiталiї падають i десь котяться, i так далi, для рiзних типiв чоловiкiв знайдуться рiзнi приклади. Так сукупнiсть подiбних моментiв змiнює час, так, сукупнiсть ваших моментiв i моїх моментiв мiняє настiльки, що ми, колишнi, тих часiв, коли цi моменти лише -- тiк-так! Тiк-так! Починалися, i нинiшнi, то є зовсiм рiзнi люди. Все це ми усвiдомлюємо, як i те, в чому саме полягає рiзниця, в тому, що ви помудрiшали, але не посмутнiшали, а от я посмутнiшав, але не помудрiшав, бо мудрiсть iде вкупi з суттєвою особистою скрутою, ну а смуток це є те, що впродовж усього життя крапає i накопичується в тобi, мов поштовi марки в альбомi колекцiонера, що їм не роби, хiба ж нi? І коли якийсь чоловiк стає замiсть iншого, то цьому, новенькому, очевидно годилося б знати дещо про того, кого вiн збирається замiнити, хоча водночас не викликає сумнiву i те, що, з iншого боку, всесвiт не обов'язково є чимось правдивим, чи вiрним, чи справедливим, я натякаю на те, що тому, старенькому, чиє мiсце займає новенький, скорiше за все байдуже, хто буде пiсля нього. Це цiкаве спiввiдношення, на превеликий жаль, витiкає iз попередньої загальновизнаної домовленостi. Вiзьмемо, для прикладу, випадок iз заповзаючими та витуреними хатнiми покоївками (я тут згадую хатнiх покоївок, але ж ви, я гадаю, розумiєте, на що я натякаю), одну iз яких витурили, перш нiж друга встигла заповзти, для того, щоб вони не мали нiякої змоги здибатися нi в транспортi, нi на шляху до чи вiд трамвайної чи автобусної зупинки, залiзничної станцiї, зупинки таксi, в барi або вздовж каналу. Припустимо, першу iз цих двох жiнок звали Мерi, а другу -- Енн, або ще краще, першу -- Енн, другу - Мерi, i хай там буде третя особа, хазяйка або хазяїн, бо без якоїсь вищої iстоти сам факт iснування хатньої покоївки по дорозi до хати чи до покоїв або по дорозi з покоїв чи з хати, або її нерухоме перебування посеред хати, альбо покоїв, просто не вкладається в голову. І оця третя особа, вiд iснування якої залежить iснування Енн та Мерi, i чиє iснування, у свою чергу, у певному значеннi, якщо хочете знати, теж залежить вiд iснування Енн та Мерi, звертається до Мерi, нi, звертається до Енн, бо на цей час Мерi вже є десь далеко, в трамваї, автобусi, поїздi, таксi, барi або на каналi, звертається до Енн i каже, Джейн, зранку, коли Мерi впоралася iз цiєю справою, немов хтось колись бачив, щоб Мерi iз чимось упоралася, та розпочала iншу, а саме прибрала зранку напiввертикальну поставу, вмостилася так, що порозкладала перед собою роботу i тихо й спокiйно заходилася їсти цибулю та м'ятнi льодяники, все по порядку, себто спершу iде цибулина, тодi льодяники, тодi знов цибулина, i знов льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один м'ятний льодяник i так далi, доки мета її перебування у цiй господi не вислизнула з й голови, а слiдом за метою на свiтанку подалися i всi її пiдсвiдомi вигадки, мрiї та порухи, так, разом iз га