Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   ЧАСТИНА ПЕРША

   НА КАТОРЗI

   1

   Каторга - успадковане турками новогрецьке слово,  що  означає  загальну
назву гребного судна з трьома рядами весел. Веслярами на каторги в країнах
Середземномор'я брали рабiв, вiйськових бранцiв та  злочинцiв,  засуджених
до найтяжчих робiт. Усiх цих нещасних приковували до лав або ж  з'єднували
одним суцiльним ланцюгом, пропущеним помiж забитими  в  кайдани  ногами  i
примкнутим до кормової i носової перегородок мiцними хитромудрими замками.
Тут, пiдстьобуванi батогами  наглядачiв,  веслярi  беззмiнне  сидiли  бiля
важких довгих весел, тут iли i спали, тут же часто божеволiли або помирали
вiд виснаження i хвороб.
   Не було страшнiшої неволi, нiж робота на каторзi.  Тому  i  ввiйшло  це
слово майже у всi європейськi мови як синонiм нелюдських  мук,  найтяжчого
покарання.
   До весла невiльники  були  прикованi  по  троє:  скраю  вiд  проходу  -
Звенигора, посерединi - Спихальський, а Роман Воїнов  сидiв  третiм,  бiля
борту, в темному низькому закутку.
   Так їх посаджено не випадково. Скраю держално весла має найбiльший хiд,
тому сюди вибирали наймiцнiших невiльникiв, бо тут  доводилося  прикладати
найбiльше сил. Арсен же виглядiв дужим, м'язистим молодиком.
   Крайнiм, як правило, найчастiше перепадало вiд наглядача:  вони  завжди
на виду, i кожний промах, кожне  намагання  зменшити  зусилля,  хоч  трохи
перепочити не могли приховатися вiд його  пильного  ока.  Зразу  ж  лунала
брудна лайка, i на плечi винуватого зi свистом падав замашний гарапник  iз
вимоченої в морськiй водi бичачої шкури.
   Коли "Чорний дракон" з Босфору вийшов у  море  i  заколивався  на  його
могутнiх грудях, барабан на палубi забив надсаднiше й частiше. Це був знак
гребти дужче, швидше.
   Наглядач   Абдурахман,   товстий,   приземкуватий    турок,    з    тих
туркiв-в'язнiв, що потрапили на каторгу за важкий злочин, люто закричав:
   - Мiцнiше гребiть, паршивi свинi! Та разом  усi  -  пiднiмай,  опускай!
Пiднiмай, опускай!
   Весла лiтали, мов крила птаха.  Монотонне  брязкотiли  кайдани.  Чулося
натужне дихання стомлених людей: вiд свiтанку вже спливло кiлька годин. Та
барабан не вгавав, усе вистукував i вистукував - там-та-там, там-та-там!..
Частiше, частiше!.. Вимагав, наказував - греби, греби! Скiльки  є  сили  в
руках - греби! Iнакше...
   Свистiв над головами гребцiв гарапник i  гаряче  опiкав  тих,  хто,  на
думку Абдурахмана, гаявся i не проявляв належної старанностi. Наглядач був
невблаганний. Вiн сам кiлька рокiв провiв за веслом, сам не раз  скуштував
безжалiсних ударiв, i тепер, боячись утратити  вiльнiше  i  ситiше  життя,
намагався догодити капудановi-пашi[1] тим, що  примушував  своїх  колишнiх
товаришiв гребти якомога сильнiше. Його гладке обличчя блищало  вiд  поту:
сонце пiдбивалося все вище вгору, i в тiсному примiщеннi  для  невiльникiв
ставало нестерпно душно. Мало допомагало навiть те, що повiдкривали  люки,
крiзь якi вряди-годи вривалося трохи свiжого повiтря.
   Абдурахман змахнув з лоба краплини їдкої вологи, блимнув  на  Звенигору
важким тьмяним оком. Арсен у цей час перекинувся словом зi Спихальським, i
дотепна вiдповiдь поляка розвеселила  козака.  На  його  вустах  з'явилася
легка усмiшка.
   - А-а, новачок, гяурська свиня! Поганий iшак! Смiєшся?..  О  нi,  ти  в
мене працюватимеш як слiд! - зарепетував наглядач i кiлька разiв  шмагонув
невiльника по плечах.
   Гострий, пекучий бiль пронизав козацьке тiло. Звенигора  здригнувся.  В
очах почорнiло вiд образи. Вiн грiб, як i  всi,  навiть  мiцнiше,  бо  мав
набагато бiльше сили, нiж худi, виснаженi раби,  що  багато  часу  провели
бiля опачин. Лють скаламутила йому розум. Кинувши весло, не тямлячи  себе,
вiн,  скiльки  дозволив  ланцюг,  рвонувся  до  Абдурахмана.  Загримкотiли
кайдани i боляче врiзалися в ноги. Та все ж кулак, в який Звенигора  вклав
усю силу, дiстався щелепи наглядача. Блискавичний удар швиргонув  товстого
Абдурахмана на вичовгану дерев'яну пiдлогу, - вiн вiдлетiв назад  i  мiцно
стукнувся головою об стiнку.
   Це сталося так  несподiвано,  що  невiльники  перестали  гребти.  Весла
сплуталися. Каторга почала помiтно втрачати хiд.
   Абдурахман довго лежав без руху, тiльки зiпав широко роззявленим ротом.
Потiм застогнав i розплющив очi.
   Всi гребцi повернули голови назад i з цiкавiстю й острахом поглядали на
Звенигору й наглядача, який силкувався  пiдвестися,  але  нiяк  не  мiг  i
тiльки ошалiло поводив переляканими круглими очима.
   - На бога, Арсене, що ти наробив! - вигукнув  вражений  Спихальський  i
настовбурчив на Звенигору давно не  стриженого  рудого  вуса.  -  Вiн  же,
холера ясна, тебе заб'є ниньки!
   Роман мовчав, але й на його обличчi вимальовувався жах.
   Звенигора сiв, важко дихаючи. Тремтячими руками обхопив держално весла,
стиснув, немов обценьками. Розумiв, що  треба  охолонути,  заспокоїтись  i
щось придумати, бо iнакше Абдурахман i справдi заб'є, засiче гарапником до
смертi. Однак жодна путяща думка не лiзла йому  в  голову.  Та  й  що  тут
придумаєш? До того ж вiд лютi й хвилювання  перед  очима  все  ще  плавали
червонястi кола.
   Тим часом Абдурахман прочумався i поволi, опираючись спиною  об  стiну,
звiвся на ноги. Каламутним поглядом обвiв нерухомих, застиглих  у  якомусь
дивному напруженнi гребцiв. Здавалося, вiн не розумiв, що з ним сталося  i
чому невiльники не гребуть. Удар так приголомшив його, що в головi й  досi
гули джмелi.
   Та ось його погляд упав на Звенигору. Бридка  гримаса  спотворила  йому
кругле млинцювате обличчя. Вся його коротконога постать враз  напружилась,
а рука мiцно стиснула рукiв'я гарапника.
   Вiн ступив крок уперед. Та, мабуть, пригадавши, чим  щойно  закiнчилась
його сутичка з цим новачком, зупинився й ошкiрив бiлi зуби.
   - Гяурський пес! Невже ти гадаєш, що аллах дарував тобi  безсмертя?  Ти
жорстоко помиляєшся! Твоя смерть - на кiнчику мого гарапника, нещасний!  -
зловiсне прошепотiв Абдурахман i звiддаля почав люто шмагати Звенигору.  -
Ось тобi! Ось тобi! Маєш!..
   Арсен обхопив руками голову, пригнувся. Спихальський i  Воїнов  зчинили
крик. До них приєднались iншi невiльники. Кричали рiзними мовами,  бо  тут
були люди з  усiх  кiнцiв  неосяжної  Османської  iмперiї  та  з  багатьох
сумiжних країн.
   - Абдурахмане, кривава собако, що ти робиш? - почулося з  корми.  -  Ти
забув, як сам сидiв бiля опачини? Чекай - настане i для тебе чорний день!
   - Скажений вiслюк!
   - Негiдник! Чума б тебе забрала!
   - Стамбульський злодюга! Розбiйник!
   Образливi вигуки сипалися зi всiх бокiв, та Абдурахман на те не зважав.
Лайка ще бiльше  розпалювала  його,  i  вiн,  оскаженiвши,  бив  Звенигору
смертним боєм. Може й забив би козака, коли б на сходах не пролунав  тупiт
багатьох нiг. Кiлька чоловiк швидко спускалися вниз.
   - Що тут сталося? Чому не гребуть цi проклятi свинi? - розлiгся  гучний
владний голос. - Де Абдурахман, гнiв аллаха на його голову!
   Абдурахман  вiдскочив  од  Звенигори,  виструнчився,  зiбгавши  в  руцi
гарапника. З обличчя  враз  злетiв  вираз  скаженої  лютi.  Натомiсть  усi
побачили, як дрiбно тремтять його колiна, а нижня щелепа почала  розпухати
й одвисла донизу.
   - Невiльники збунтувалися, мiй благодiйнику  капудан-паша  Семестаф,  -
пролепетав вiн здерев'янiлим голосом. - Їх пiдбурив оцей гяур, ця  паршива
собака, хай шайтан зжере його смердючу голову!
   Наглядач тицьнув рукiв'ям гарапника в бiк Звенигори.
   Капудан-паша Семестаф спустився з останнього схiдця i  зупинився  перед
Абдурахманом. Це був високий пiдстаркуватий турок з  сивуватою  бородою  i
красивим обличчям, якого не мiг спотворити навiть  шрам,  що  червонiв  на
щоцi. Позаду капудан-пашi стояли два корабельнi аги.
   - Хiба у мене на суднi мало батогiв, щоб примусити цей  скот  працювати
як слiд? - похмуро запитав паша Семестаф.
   - Я саме цим i  займався  перед  вашим  приходом,  найяснiший  пашо,  -
вклонився Абдурахман. - Але цей гяур ударив мене в обличчя.
   Паша Семестаф глянув на Звенигору. В тому поглядi не було цiкавостi  чи
теплоти, - так дивляться на рiч, що невiдомо як попала пiд  ноги,  або  на
норовисту тварину, яку треба приборкати.
   - Бунт на кораблi карається смертю. Та не станемо  ж  ми  непокiрливого
вiслюка карати на горло, - досить для нього кiлькох ударiв гарапника!  Тож
усипте цьому негiдниковi так,  щоб  порозумнiшав,  але  мав  силу  тягнути
весло. В морi менi потрiбнi гребцi живi, а не мертвi!
   Та невiльник, на подив пашi, випростався, високо пiдняв голову i доброю
турецькою мовою сказав:
   - Шановний паша помиляється, вважаючи мене за вiслюка. Хоч  я  сьогоднi
раб, та все ж не втратив людської гiдностi, як оця свиня Абдурахман!  Тому
я волiю краще померти, нiж зносити незаслуженi знущання!
   Капудан-паша з неприхованою цiкавiстю глянув  на  невiльника.  Наглядач
Абдурахман теж вирячив очi, почувши добiрну мову брудного гяура.
   - Ти турок? - спитав паша Семестаф. - Як ти тут опинився?
   - Я купець, ваша милiсть. Мене пiдступно схопили мої вороги i завдали в
неволю.  Така  ж  доля  може  чекати  кожного  правовiрного,   вiд   якого
вiдступиться аллах, хай славиться його iм'я!
   - Як тебе звати?
   - Кучук, ефендi. Iбрагiм Кучук, купець i  син  купця,  а  тепер  -  раб
нашого найяснiшого падишаха, хай живе вiн десять тисяч лiт!
   - Гм, це цiкаво, - буркнув паша Семестаф. - I багатий твiй батько?
   - Достатньо багатий, щоб купити такий корабель, як "Чорний  дракон",  i
поставити на нього гребцiв.
   - О! - вирвалось у пашi. - Чому ж вiн не викупив тебе?
   - Вiн не знає, де я подiвся. А я не можу подати йому звiстки про  себе.
Як паша догадується, в моєму становищi це нелегко зробити. До того  ж  мiй
батько, хай береже його аллах, живе в Ляхистанi,  в  мiстi  Кам'янцi,  пiд
мурами якого наш звитяжний хондкар[2] уславив себе невиданою вiкторiєю над
невiрними.
   Звенигора хотiв зацiкавити пашу можливiстю одержати за купецького  сина
викуп, але з одною  метою  -  забезпечити  собi  його  заступництво  перед
Абдурахманом, який палає бажанням засiкти невiльника.  Звичайно,  рано  чи
пiзно цей обман викриється, i тодi паша, чого доброго, сам накаже катувати
обманщика або й стратити.  Але  далеке  майбутнє  мало  турбувало  козака.
Головне - уникнути небезпеки зараз. А що буде через рiк чи два,  Звенигора
не хотiв i думати.
   - Ну, ось що, ага Кучук, - сказав паша, - ми пливемо в Килiю, i  там  я
постараюся знайти людину, яка подасть про тебе  звiстку  твоєму  батьковi.
Хай старий готує грошi. Однак до того часу, поки я напевне не дiзнаюся, що
за тебе дадуть, ти сидiтимеш бiля весла i гребтимеш нарiвнi з усiма.  Якщо
ж проявлятимеш непокiрнiсть, Абдурахман швидко протверезить тебе. Ти чуєш,
Абдурахмане?
   - Чую, ваша милiсть, - зiгнувся в дугу наглядач  i  спiдлоба  зловтiшно
глипнув на невiльника.
   - А тепер за роботу, негiднi свинi! -  раптом  закричав  паша.  -  Якщо
хочете одержати свою миску чорби  за  роботу!..  Абдурахмане,  невже  твiй
гарапник став такий легкий, що не може примусити цих тварюк ворушитися  як
слiд?
   Абдурахман нiби чекав такого наказу. З високо пiднятим  гарапником  вiн
кинувся до веслярiв. Удар! Ще удар!
   - За весла, проклятi гяури! За весла!
   Невiльники  поспiшно  почали  гребти.  Кожен  намагався  ухилитися  вiд
дошкульного удару. Однак Абдурахман не проминув жодного - всiх почастував,
окрiм Звенигори, котрого боявся поки що чiпати, не знаючи,  як  подивиться
на це паша.



   2

   Днi були тяжкi, а ночi ще тяжчi. Короткий час вiдпочинку, коли  каторга
лягала в дрейф або йшла пiд вiтрилом, якщо дув попутний вiтер,  невiльники
проводили тут же, на широких лавах. Стомленi нелюдською  працею,  голоднi,
вони довго не могли заснути, - стогнали,  молилися  чи  проклинали  нишком
свою долю.
   Звенигору вночi мучили  кошмари,  обсiдали  чорнi  думи.  Кiлька  ночей
пiдряд йому снився Гамiд.  Страшний,  брезклий,  з  перекошеним  вiд  лютi
обличчям, з виряченими очима, вiн  тримав  у  руцi  розпечений  до  бiлого
залiзний прут i цiлився ним козаковi прямо в очi... Прив'язаний  вiрьовкою
до дерева, Звенигора не мiг нi втекти, нi вiдвернутися.  Гострий  прут,  з
якого вiялом бризкали голубi  iскри,  все  ближче,  ближче  пiдсувався  до
нього. Вже пашить з нього жаром - ось-ось вiн увiп'ється в око, i  настане
вiчна пiтьма!
   Козаковi чоло рясно всiялося потом. Вiн хоче скрикнути - i не може. Всi
м'язи напружилися, вiрьовки врiзалися в тiло... I  в  останню  мить,  коли
залiзо, здається, от-от штрикне в око, вiн прокидається.
   Навколо темрява.  Задуха.  Чути  глухе  шемрання  хвиль  за  бортом  та
хропiння i стогiн невiльникiв. Звенигора полегшено зiтхає, витирає рукавом
чоло i вдивляється в низьку дощану  стелю.  Лежить  довго  з  розплющеними
очима, силкується заснути знову, але не може. В головi роєм в'ються  думки
i спогади. Вiн згадує матiр, сестричку Стеху, дiдуся,  якi,  напевно,  вже
втратили надiю побачити його живого, згадує Златку... Та чиє б обличчя вiн
не уявив, якi б картини минулого не спливали перед ним, вiн не  мiг  довго
милуватися  ними,  бо  зразу  ж  виникала  надокучлива  пекуча  думка:  як
визволитися? Невже йому судилося провести останнi роки життя  на  каторзi?
Невже не трапиться щасливої нагоди втекти?
   Звенигора обережно, щоб не розбудити товаришiв, пiдводиться,  сiдає  на
лавi i починає перебирати в думцi всi можливi варiанти визволення.
   Нападуть на судно запорожцi - захоплять його. От  i  вiльний...  Та  чи
нападуть? Чи не доведеться цього ждати десять або й двадцять  рокiв  -  i,
врештi, не дiждавшись, загинути у вiдчаї?
   Можна використати Сiркове золото... Але як? Паша Семестаф дiзнається  -
просто вiдбере! Пропаде пояс iз монетами нi за цапову душу!..  До  того  ж
залишаться в неволi Спихальський i Роман. А такого вiн i в гадцi  не  має.
Якшо визволятися, то тiльки разом!
   Перебити сторожу i  захопити  корабель?..  Легко  про  це  подумати,  а
зробити - нiякої можливостi. I  передусiм  через  цi  проклятi  кайдани  i
ланцюг, на який їх нанизано, як тараню на шворку.
   I все ж вiн розумiв, що єдиний  шлях  до  визволення  -  перерiзати  чи
перетерти ланцюг. Важкий кований ланцюг, що, пропущений  помiж  закованими
ногами веслярiв, чорною  змiєю  звивається  попiд  лавами  i  не  дозволяє
жодному невiльниковi вiдступити вiд свого мiсця далi нiж на один крок.
   Звенигора в темрявi  намацав  кiлька  його  ланок,  пiдняв,  поклав  на
колiна. Ланцюг як ланцюг! Таких на Сiчi було вдосталь, - їх  виковували  в
кузнях для рiзних господарських потреб. Але тут це  не  просто  ланцюг,  а
ворог, якого треба знищити.
   Та як?
   Пiрвати? Не перервеш I Перерубати чи перепиляти? Нiчим.
   Що ж робити?
   Звенигора перебрав у думцi десятки рiзних можливостей. Однак нi до чого
не додумався. В безсилiй злобi намотав ланцюг  на  обидвi  руки  i  щосили
рвонув... Залiзо загримiло, задзвенiло, нiби засмiялося  з  його  даремних
потуг. Вiн кинув його собi пiд ноги, безсило усмiхнувся в темрявi зi своєї
наївностi i, охопивши руками голову, повалився на лаву.
   Та думки точать мозок, мов шашiль дерево.
   От коли б дiстати шматок каменю-пiсковика, - ним би можна  було  поволi
перетерти одну з ланок. Та ба! Де його дiстанеш? На берег  невiльникiв  не
пускають. Нiхто з туркiв такої послуги тобi не зробить... Тож годi  тiшити
себе марною надiєю!
   Чомусь пригадалось, як дома, ще в Кам'янцi, одного разу зiрвався з цепу
собака й накинувся на жебракiв, що зайшли  на  подвiр'я.  Арсен  був  тодi
хлопчаком, але й досi пам'ятає, як  могутнiй  гривастий  Циган  з  розгону
рвонувся вперед, до незнайомцiв, як дзенькнув натягнутий, мов струна, цеп,
як заверещали жебраки, вiдбиваючись  вiд  пса  палицями.  Батько  вибiг  з
майстернi i вiдтягнув собаку назад, до будки. Жебраки зникли з двору, нiби
їх вiтром здуло. А батько, вражений тим, що сталося, пiдняв з землi цеп.
   - Сильний наш Циган, - сказав тодi малий Арсен.
   - Не в силi справа, - вiдповiв батько. - Глянь-но сюди  -  бачиш?  -  I
показав обривок ланцюга.
   Арсен був вражений. Ланки ланцюга в мiсцях з'єднання так перетерлися за
довгий час, що були не товщi капустяного листка.
   -  Чи  ти  ба!  -  здивувався  тодi  вiн.  -  Таке  мiцне  залiзо  -  а
перетерлося...
   - Час i залiзо переїдає, сину, -  вiдповiв  батько  i  вiдбив  молотком
скобля, щоб вiддати цепок ковалевi для переробки.
   В той час Арсен так i не зрозумiв, як  то  час  переїдає  i  залiзо.  А
тепер, пригадавши всю ту картину, мало не скрикнув i  миттю  пiдхопився  з
лави. Затермосив Спихальського i Романа, розбуркав i прошепотiв:
   - Уставайте! Та вставайте ж! Годi спати, холера б вас не побрала!
   - Що трапилось, Арсене? Снiданок дають? - очамрiло спитав Спихальський.
- Але ще ж рано, псякрев!
   Звенигора затулив йому рота.
   - Тс-с-с, пане Мартине! Думка є  цiкава!  Чи  не  хотiло  б  товариство
послухати?
   - Най  його  мамi  стонайцять  болячок,  то  для  того  треба  чоловiка
розколошкати серед ночi? -розсердився Спихальський, голосно позiхаючи.
   - Нишкни, пане Мартине! - прошепотiв з кутка Роман.  -  Дай  послухати!
Кажи, Арсене!
   Звенигора нахилився, прошепотiв:
   - Друзi, нагода для втечi може трапитися не скоро. Але  ми  маємо  бути
готовi до неї. Що я маю на увазi? Ми повиннi таємно перетерти ланцюг,  щоб
у слушну хвилину розiрвати його i покинути судно чи вступити в боротьбу  з
турками. Це єдина наша надiя, єдиний шлях до волi!
   I Роман, i Спихальський схопили Звенигору за руки.
   - Як, Арсене? Ти маєш якесь причандалля?
   - Нi, друзi, нiякого причандалля я не маю... Але наше терпiння i залiзо
переїсть! Будемо терти одну ланку - залiзо об залiзо!  Чи  вам  доводилося
коли-небудь бачити старий цеп? Ви,  мабуть,  примiтили,  як  окремi  ланки
стираються так, що їх  дужi  козарлюги,  як  ми  з  вами.  могли  б  легко
розiрвати?
   - Ланцюг перетерти? - розчаровано прошепотiв Спихальський.  -  О  матка
боска!
   - Не за день i не за два, пане Мартине! Може, за пiвроку чи й за рiк...
Має ж залiзо колись пiддатися нам!.. А врештi, що маємо робити? Сидiти  за
веслом до скону? Чи, може, ти надумав щось краще? Га?
   Спихальський промовчав.
   А Роман, напираючи по-тульському на "а", швидко заговорив:
   - Iншого виходу у нас справдi нема! I чим швидше ми почнемо, тим краще!
Сьогоднi! Негайно! Я згоден цю нiч не  поспати  -  буду  до  самого  ранку
працювати! Та ще як! I самого чорта перетру!.. А наступну нiч Звенигора, а
там - ти, пане Спихальський... Отак i чергуватимемось... Чи як?
   - Дiло кажеш, Романе,  -  схвалив  Звенигора.  -  Працюватимемо  тiльки
вночi.
   - Як же нам  впiзнати  поночi  ту  ланку,  що  маємо  терти?  -  спитав
Спихальський. - Чей же не кошачi очi маємо?
   - Е, якби тiльки ця перешкода була найважча, -  промовив  Звенигора.  -
Зав'яжемо на сусiднiй ланцi стьожку якусь - от i мiтка! -  Й  одiрвав  вiд
шаровар вузьку смужку.



   3

   Минуло лiто. Непомiтно прийшла осiнь з рвучкими  пiвнiчними  вiтрами  i
надокучливою мжичкою. Море  стало  суворе,  непривiтне.  З  його  поверхнi
зникла приємна голубизна, що милувала  око,  -  натомiсть  дедалi  частiше
схоплювалися пiнистi буруни, i важкi бризки залiтали на палубу до гребцiв.
   Невiльникам дали старi дiрявi каптани та бешмети. Але вони не  рятували
вiд холоду  й  пронизливого  сирого  туману.  Люди  мерзли,  клякнучи.  На
багатьох напав задушливий кашель, i  веслярi  безперервно  бухикали  -  аж
надривалися.
   "Чорний дракон", як i iншi турецькi вiйськовi кораблi, все лiто й осiнь
снував мiж Стамбулом i  фортецями  в  гирлах  Днiпра,  Днiстра  та  Дунаю.
Туреччина вела велику вiйну  проти  Росiї  та  України  пiд  Чигирином,  i
150-тисячне  вiйсько  великого  вiзира  Iбрагiма-пашi  потребувало  багато
боєприпасiв та  харчiв.  Усе  це  перекидалося  переважно  морем  -  силою
невiльницьких рук.
   Назад везли поранених, награбоване на Українi багатство та ясир - живий
товар.
   З  кiнця  лiта,  коли  Iбрагiм-паша  зазнав  поразки,  "Чорний  дракон"
перевозив недобитi вiйська в Болгарiю, на зимовi квартири.
   Невiльникам не було перепочинку. Паша  Семестаф,  бажаючи  вислужитись,
хотiв кожну ходку зробити швидше,  нiж  iншi  кораблi,  тому  вимагав  вiд
наглядачiв пильно слiдкувати за веслярами.
   Абдурахман казився, як пес. Здавалося, в цю людину вселився шайтан. Вiн
бiгав по помосту, вивергаючи цiлий потiк прокльонiв i лайок, нещадно б'ючи
кожного, хто хоч на мить зменшував зусилля або озивався до сусiда  словом.
Спочатку основним його знаряддям був гарапник. Та вiн вирiшив, що цього не
досить, i обзавiвся таволгою й  терном.  Пов'язане  в  тугi  пучки  пруття
рожевої таволги i цупкого терну, всiяне  мiцними  i  гострими,  як  голки,
колючками, висiло на стiнi в його комiрчинi. Рожева таволга, що  накривала
густими заростями схили ярiв  та  балок  i  милувала  око  своїм  приємним
кольором,  стала  для  невiльникiв  найжахливiшою  карою.  Замашнi   рiзки
колючками рвали тiло, дiстаючи до нього навiть крiзь цупкий зимовий одяг.
   Все лiто  Абдурахман  обминав  Звенигору,  пам'ятаючи  його  розмову  з
Семестафом-пашею, хоча i кидав на  нього  лютi  погляди.  Але  це  тривало
тiльки до осенi, до того дня, про який Звенигора думав, що  вiн  наступить
десь, може, через рiк або й два.
   Одного разу паша  Семестаф  спустився  вниз  до  невiльникiв  -  а  вiн
вряди-годи заглядав у всi закапелки корабля - i сказав Звенигорi:
   - Кучук-ага, я одержав вiстi з Кам'янця... Виявляється, там  справдi  є
кiлька турецьких купцiв. Та, на жаль, жодного Кучука серед них немає.  Чим
це пояснити, Кучук-ага?
   Звенигора не сподiвався, що паша так швидко дiзнається  про  обман,  i,
застуканий цим питанням зненацька, на хвилину зам'явся.
   - Як немає? Невже вiн помер?
   - Справа в тому, що вiн i не помер.  Просто  не  мiг  вiн  померти,  бо
взагалi не iснує на свiтi, рабе! Я довiрився тобi, негiднику, i поплатився
за своє легковiр'я - викинув кiлька курушiв[3] на посланця, якi мав  надiю
повернути з лихвою. А тепер утратив їх безповоротно!
   Абдурахман у цей час стояв ззаду й уважно слухав цю  розмову.  На  його
плескатому обличчi вимальовувалась хижа зловтiха.
   - Дивно, - сказав Зенигора. - Може, ваша людина помилилась, ефендi?[4]
   - Не думаю. Їй не вперше це робити.
   - I все ж її було обмануто в Кам'янцi!
   - Ким?
   - Тими моїми ворогами, якi завдали мене в неволю.
   - Я не хочу бiльше витрачатися на тебе, рабе. Досить  з  мене!  Знаходь
тепер iнший шлях сповiстити кого потрiбно сам! - рiзко  промовив  паша  i,
круто повернувшись, вийшов геть.
   В той же день надвечiр Абдурахман тяжко побив Арсена.  Причини  вiн  не
шукав. Просто вважав, що настав його час. Схопивши найдовшу  й  найцупкiшу
рiзку з таволги, вiн прискочив до козака i  з  розмаху  вдарив  по  спинi.
Тонкi колючки глибоко вп'ялися в тiло. Арсен закричав вiд раптового  болю,
пригнувся. А удари  сипалися  один  за  одним.  Таволга  стала  вiд  кровi
червоною.
   Кров'янистi бризки  упали  на  руки  й  одяг  Абдурахмана.  Вiн  шмагав
невiльника з сатанинською насолодою. Видно було, що  вiн  ждав  цiєї  митi
довго i тепер вiдомщав i за удар у щелепу, i за свою ганьбу.
   Воїнов i Спихальський зчинили крик. До них приєдналися iншi невiльники.
Корабельний ага, який прибiг на  цей  гвалт,  вiдтягнув  Абдурахмана  i  з
огидою вiдкинув ногою закривавлену таволгу в темний куток.
   Арсен не тямив себе вiд болю. Вся спина була сколена й  горiла  вогнем.
Зцiпивши зуби, щоб не кричати, вiн ледве тримався  за  держално  весла.  А
кинути його не мiг: це дало б Абдурахмановi привiд  знову  покарати  його.
Спихальський i Воїнов гребли самi.
   Вночi була Арсенова черга перетирати ланцюг. Але не  те  що  працювати,
навiть спати вiн не мiг. Лежав  на  животi  i  широко  розплющеними  очима
дивився в темряву.  Спихальський  i  Роман  не  спали  теж.  Роман  взявся
виконувати частку нiчної Арсенової роботи,  а  пан  Мартин,  хоч  i  любив
поспати, був так вражений жорстоким нападом Абдурахмана на товариша, що не
мiг заснути.
   - Треба щось придумати, братове, - шепотiв  вiн.  -  Якщо  до  зими  не
визволимося, то пропадемо, гай-гай, як рудi мишi, на цiй  клятiй  каторзi,
перун би її вразив!.. Боюся я за Арсена... Абдурахман, псякрев,  не  дасть
тобi жити, друже мiй укоханий... Тьфу, голова трiщить  вiд  думок,  а  нiц
нiчого надумати не може!
   - Що тут надумаєш, пане Мартине? - озвався Роман, щосили тручи в  руках
цеп. - Ось зiрвемося з прив'язу,  тодi  будемо  гадати...  Вже  не  багато
зосталося - бiльше половини  перетерли.  Коли  б  чимось  ударити  раз  та
другий, то й сьогоднi б ланцюг розпався!
   - Жди! А тим часом Абдурахман шкуру спустить з Арсена...  Та  й  з  нас
заодно з ним!
   - Ну, що ж - треба випередити його! Задавити собаку!.. Пам'ятаю,  рокiв
шiсть тому, коли батько наш, отаман Стенька Разiн, заварив на Дону  та  на
Волзi кашу i став громити боярськi та помiщицькi маєтки, панський осавула,
кровожерливий собака, наговорив пановi, що  я  пiдмовляю  хлопцiв  iти  на
помiч загонам  Разiна.  Пан  звелiв  схопити  мене  i  до  смертi  засiкти
батогами. Але я теж не ликом шитий! Як тiльки вiрнi люди шепнули менi  про
таке, я з друзями пiдстерiг  осавулу  в  перелiску,  коли  вiн  повертався
додому, i пiдвiсив на березi. А потiм, дiждавшись ночi,  таємно  пробрався
до панського двору, пiд ожередом сухого сiна викресав  вогню  i  гарненько
роздмухав його... На десять верст пожежа осявала нам дорогу на Дон!  Та  й
на серцi було весело, що не  з  порожнiми  руками  прибудемо  до  славного
отамана Разiна...
   - Гм, так он ти яка птиця, пане Романе, - промовив Спихальський. - А  я
i не знав... Ох, i везе ж менi на вас, лотри, перун би вас не побрав!.. То
зустрiлисьмо пана Квочку, царство йому небесне,  то  ось  тебе,  Романе...
Може й ти, пане Звенигора, такий же, як i вони? Га?
   - Всi ми з одного тiста, пане Мартине, - морщачись вiд болю, усмiхнувся
Звенигора. - Та ти не думай про це. Ми, врештi, непоганi люди!
   - Га-га-га! - зареготав Спихальський. - Я в цьому  й  не  сумнiвався...
Менi стало весело вiд думки, же i я наберуся од  вас  духу  лайдацького  i
своєволенства. А повернувшись в ойчизну свою  Польську,  пiдбурю  хлопство
проти  вельможного  панства  та  й  буду  гуляти  по  кресах,  як   Костка
Наперський. О пан Єзус!
   - Спершу дай вибратися з цiєї дiри, пане Мартине.
   - А то так, прошу пана... Отож я i мiзкую, до чого ж розповiв пан Роман
притчу iз свого минулого життя. Чи не випередити  i  нам  свого  кривдника
Абдурахмана й уколошкати його до того, як вiн спустить з нас шкуру? Га?
   - А чого ж. Це славна думка! -  погодився  Звенигора.  -  Тiльки  дайте
трохи очухатись. А тим часом треба нам дужче заходитися бiля ланцюга.  Час
не жде!
   Вони ще довго шепотiлися в темрявi. Нiхто  на  них  не  звертав  уваги,
нiхто не прислухався до того  шепоту.  Десь  наверху  глухо  шумiв  вiтер,
завиваючи в  снастях  корабля,  стогнало  в  глибинi  море.  Чувся  стогiн
невiльникiв,  що  марили  ввi  снi,  та  брязкiт  кайданiв,   коли   хтось
перевертався чи розпростував ноги.



   4

   Другого дня вiтер посилився. Гребти стало важче.  Корабель  хитало,  як
гойдалку.
   З палуби доносилися стурбованi голоси корабельних  старшин.  З  окремих
слiв, що долiтали в тiсне примiщення веслярiв,  Звенигора  зрозумiв  одно:
буде буря! Вiн одразу ж сказав про це товаришам.
   - Романе, брате, роби що хочеш, а сьогоднi треба перервати ланцюг! Ми з
паном Мартином будемо гребти самi... Остерiгайся тiльки,  щоб  не  побачив
Абдурахман!
   - Для чого ризикувати? - здивувався Роман.
   - В бурю нам легше зробити те, що задумали.  Та  й  наглядача  зручнiше
злапати. Бач - як кидає його, сатану! Не вдержиться на помостi та, дивись,
якраз опиниться у мене в обiймах! Отут йому i гаплик!
   - Не розмовляйте, собаки! - закричав здалеку Абдурахман i,  прискочивши
до Звенигори, кiлька разiв ударив гарапником.
   Невiльники похилили голови i завзятiше налягли на опачину.
   - Ну, зачекай, псякрев, - прошепотiв Спихальський, - потрапиш  ти  менi
до рук!
   Весь  день  Звенигора  i  Спихальський  тягли   весло   вдвох.   Роман,
похитуючись у такт роботи веслярiв,  люто  тер  залiзнi  кiльця.  Вони  аж
шкварчали у  нього  в  руках.  Тодi  вiн  плював  на  розжарений  метал  i
заходжувався терти ще лютiше.
   Перед  вечором  "Чорний  дракон"  здригнувся,  нiби  налетiв  на  якусь
пiдводну перепону. Гребцiв шарпнуло так, що вони злетiли з  лав.  Трiснуло
кiлька весел. Абдурахман розпластався на помостi i  довго  не  пiдводився.
Почулися крики вiдчаю i жаху. Хтось почав молитися.
   Роман не держався за весло, i його кинуло сильнiше за iнших. Вiн упав з
лави i, виставивши наперед  руки,  щоб  не  вдаритись  головою  об  дубову
перегородку, покотився .в глухий куток носової частини судна. Щось обпекло
ноги, - невидима сила здирала кайдани разом зi шкiрою. В ту ж мить болiсно
скрикнув Спихальський. Дарма що навколо стояв  неймовiрний  шум  i  гвалт,
його гучний голос, здавалося,  заглушив  i  стогiн  невiльникiв,  i  трiск
весел, i рев бурi.
   Нiхто не знав, що трапилось. Помалу пiдводилися,  охкаючи  i  потираючи
боки, невiльники. Абдурахман позеленiв од страху, посiрiлими губами шептав
молитву.
   I тут усi раптом вiдчули, що корабель не так хитає, як ранiш.
   - Браття, тонемо! - пролунав чийсь переляканий голос.
   - Єзус-Марiя! - прошепотiв Спихальський.
   Знову зчинився крик. Абдурахман кинувся до сходiв i подерся нагору.  Та
незабаром вiн повернувся в супроводi корабельного аги.
   - Тихо! - гаркнув ага.- Чого розкричалися, скаженi вiслюки! Корабель не
потопає! Славу аллаху, паша Семестаф - хай живе вiн сто лiт!  -  майстерно
ввiв його в тиху бухту, i ми тут перебудемо бурю! Розберiть весла - i  всi
за роботу! Треба вiдтягти судно в безпечнiше мiсце - там заночуємо.
   Гомiн улiгся. Поламанi  весла  було  викинуто.  Невiльники  взялися  до
роботи. Нiхто на них не покрикував,  нiхто  не  лупцював:  усiх  пiдганяло
бажання врятуватися вiд смертi. Навiть Абдурахман якось  притих  i  тiльки
спiдлоба позирав на веслярiв.
   Знову вдарив барабан, однак його  глухi  звуки  уже  не  падали  важким
каменем на серця невiльникiв, не викликали огиди i ненавистi, а  здавалися
провiсниками порятунку.
   Звенигора й Спихальський теж мiцно налягли  на  весло.  Власне,  тягнув
його один Спихальський, - аж  стогнав,  але  тягнув,  щоб  не  вибитися  з
розмiреного темпу, щоб не вiдстати вiд iнших. Арсен допомагав йому  зовсiм
небагато: знiвечена спина вiд кожного руху вiддавала таким болем, нiби  на
неї хто кидав гарячим приском.
   Роман вовтузився в своєму кутку з цепом.
   Раптом вiн тихенько скрикнув.
   - Друзi, готово! - Вiд радощiв голос його тремтiв. - Погляньте,  ланцюг
перервався! Недарма менi мало не вiдiрвало нiг... Такий удар був!
   Спихальський на радощах пiдстрибнув на лавi.
   - Ха, холера ясна! Дiждались! Арсене, брате!..
   -  Тс-с-с!  Спокiйно,  панове-браття!  -  прошепотiв  Звенигора  одними
вустами. - Романе, берися за весло! Ми не повиннi  жодним  словом,  жодним
рухом виказати себе! Будьмо зараз особливо обережнi... Поговоримо вночi!
   Не вiрячи сам собi, Роман тремтячими пальцями ще раз помацав  перервану
ланку ланцюга i взявся за весло.
   За стiнами корабля шаленiв пiвнiчний вiтер.



   5

   "Чорний дракон"  злегка  погойдувався  на  каламутних  водах  невеликої
затишної бухти, оточеної з сушi високими горбами.
   Коли було кинуто якорi, паша Семестаф вiдпустив  стомлених  морякiв  на
спочинок, а сам, лишивши на палубi двох вартових, у своїй  каютi  став  на
колiна, пiдняв угору молитовне складенi руки i прошепотiв:
   - О аллах! Всемогутнiй i всемилостивий аллах! Ти один  дав  моїм  рукам
твердiсть, а серцю - мужнiсть! Спасибi тобi за це!.. I я врятував корабель
падишаха, а з ним - своє життя i честь. Хай славиться твоє iм'я до  самого
воскресiння мертвих! Хай влада твоя пошириться по всiх землях невiрних!
   Пiдвiвшись, паша роздягнувся, дмухнув на свiтильник  i  лiг  на  вузьке
лiжко. Йому було легко на серцi:  смiливим  входом  у  знайому  бухту  вiн
урятував судно  i  сам  уникнув  певної  загибелi.  Тепер  можна  спокiйно
поспати!
   Однак сон довго  не  йшов.  Грiзно  ревла  за  кам'янистим  пасмом,  що
вiдгороджувало бухту вiд моря, буря, i думка про те, що "Чорний дракон"  в
цей  час  мiг  би  ще  бути  серед  розбурханої  стихiї,  холодила  серце.
Пригадалося, як судно, входячи  в  бухту,  врiзалося  в  пiщану  мiлину  i
замалим не перекинулось. Вiн ледве втримався за поручнi  на  капiтанському
мiстку... Але, слава аллаховi, пронесло!  Тепер  корабель  у  безпецi!  За
день-два буря вщухне - i знову можна буде випливати в море.
   Пiд шум вiтру i плин власних думок паша непомiтно заснув.
   Здавалося, спав увесь корабель. Вартовi - на кормi i на  носi  судна  -
понатягали  на  голови  башлики,  закуталися  тугiше  в  довгi  аби[5]  i,
примостившись у затишних мiсцях, спокiйно дрiмали. Хропли в  своїх  тiсних
задушливих каютах  яничари.  На  нижнiй  палубi  час  вiд  часу  дзенькали
кайданами ввi снi невiльники.
   Не спали тiльки Звенигора,  Воїнов  i  Спихальський.  Лежали  мовчки  в
пiтьмi, вичiкуючи, поки всi на кораблi поснуть.
   Протяжний свист вiтру i приглушений  рокiт  розбурханого  моря  сприяли
їхньому задумовi.
   Десь опiвночi Роман обережно  витягнув  з-помiж  нiг  обривок  ланцюга.
Потiм допомiг це зробити товаришам. Тепер вони були майже вiльнi!  Правда,
лишалися кайдани на ногах, i вони все ще перебували на кораблi, та це  вже
не лякало.
   Пересилюючи бiль,  що  пронизував  спину,  Звенигора  перший  встав  iз
ненависної  лави,  пiдiйшов  до  дверей  комiрчини,  де  спав  Абдурахман.
Легенько натиснув плечем. Дверi прочинилися. З комiрчини  неслося  потужне
хропiння наглядача.
   - Чекай, Арсене! Дай-но я! -  заблагав  Спихальський  i  протиснувся  в
комiрчину перший. Вiн простягнув у темрявi свої довгi мiцнi руки i намацав
лiжко Абдурахмана. - Псякрев! Добрався я ниньки до тебе!
   Вiдчувши на шиї цупкi пальцi, наглядач прокинувся i  злякано  скрикнув.
Та Спихальський затиснув йому долонею рота.
   - Арсене, розтлумач йому, хто ми i чого прийшли сюди. Скажи йому, що ми
жалiємо, що не маємо змоги почастувати його таволгою, холера б його взяла!
   - Не треба! Кiнчай, пане Мартине! - прошепотiв Звенигора. -  У  нас  ще
багато дiла.
   Абдурахман так, мабуть, i не  зрозумiв,  що  ж  трапилось.  Права  рука
Спихальського стиснула йому горло, мов обценьками. Вiн борсався недовго  i
незабаром затих.
   - Єден готовий! - коротко сповiстив Спихальський i гидливо сплюнув.
   Тим часом Роман збудив усiх невiльникiв.
   - Тихо, братове! Витягайте ланцюг. Зараз скiнчиться наша неволя!
   Невiльники швидко витягли з-помiж закутих у кайдани нiг товстий  довгий
ланцюг, який тримав їх бiля опачин на прив'язi.  Звiльнившись  вiд  нього,
люди  миттю  схопилися  з  лав,  натикалися  в  темрявi  один  на  одного,
гримкотiли кайданами.
   - Та тихше, чорти! - прошепотiв Звенигора. - Варта почує!
   Невiльники застигли на своїх мiсцях. Спихальський тим часом  знайшов  у
кишенi Абдурахмана кресало i трут - викресав  вогню,  запалив  свiтильник.
Тьмяно-жовте свiтло вихопило  з  темряви  напруженi,  закам'янiлi  обличчя
веслярiв.
   Звенигора вийшов наперед.
   - Браття! Настала година, коли ми можемо стати вiльнi!  Берег  -  рукою
подати! Доберемося плавом... Зосталося одно - зняти  вартових  на  верхнiй
палубi! Якщо пощастить  це  зробити  безшумно,  ми  врятованi!  На  березi
зiб'ємо кайдани - i хто куди! Там уже кожен - пан своєї  долi!..  А  зараз
дотримуйтесь тишi!.. Ми з друзями знiмемо вартових. Нам потрiбен  ще  один
мiцний хлопець на допомогу. Хто охочий?
   - Я, пане Звенигора, - пролунав з корми голос.
   Там поволi пiдвелася височенна постать.
   - Хто ти, чоловiче? Звiдки мене знаєш? - спитав здивовано Арсен.
   - Грива я. Пам'ятаєш семивежний замок у Стамбулi?
   Ну, як не пам'ятати? Звенигора зрадiв, що знайшовся серед них  ще  один
дужий i хоробрий козак, на якого  можна  покластись  у  важку  хвилину.  В
семивежному замку, коли турки та  потурнаки  вербували  серед  невiльникiв
найманцiв-зрадникiв для допомоги  турецькому  вiйську  в  його  походi  на
Україну,  Грива  дав  гнiвну   i   рiзку   вiдсiч   перевертневi   Свириду
Многогрiшному. Такий не пiдведе! Та й силу має чолов'яга!
   - Ходи сюди, брате! Чом же ти не подав досi голосу? Чом не признавався?
   - Не хотiв виказувати тебе клятому Абдурахмановi необережним словом. Та
й сидiв далеко - не з руки було! - прогув Грива, тримаючи рукою кайдани  i
пригинаючись, бо головою мало не дiставав стелi.
   Нарада була коротка. Збудженi невiльники стовпилися бiля сходiв, чекали
сигналу.
   Звенигора, Спихальський, Воїнов i Грива, мiцно натягнувши кайдани,  щоб
не дзвенiли, тихо пiднялися по  сходах  нагору.  На  верхнiй  палубi  було
темно, як у погребi. Свистiв у снастях вiтер,  сипав  в  обличчя  гострими
дощовими краплями. По праву руку грiзно шумiло море, по лiву  -  ледь-ледь
вимальовувались неяснi обриси високого берега.
   Трохи постояли,  вдивляючись  у  темряву.  Потiм  Звенигора  з  Гривою,
помiтивши  на  носi  темну  зiгнуту  постать   вартового,   стали   поволi
пiдкрадатися до неї. Спихальський i Роман повернули на корму.
   Вартовий куняв i не чув, як до нього  наблизилося  двоє.  Грива  високо
пiдняв кулацюгу, щосили, мов гирею, ударив турка по головi. Той важко осiв
на палубу i навiть не трiпнувся.
   Звенигора миттю зняв з нього ятаган, вихопив з-за пояса два пiстолi.
   Грива хотiв скинути тiло вартового в воду, але Звенигора схопив його за
руку.
   - Зажди! Знiмемо одяг - пригодиться!
   Здерши одяг i зв'язавши його в тугий вузол, втiкачi  кинули  яничара  в
воду. Тепер лишилося дочекатися Романа i Спихальського. Де ж вони?
   Тi виринули з-за  палубної  надбудови,  мов  тiнi.  Спихальський  важко
дихав. Впiзнавши своїх, витягнув уперед шию i по-змовницьки, нiби сповiщав
велику таємницю, сказав:
   - Єще єден!
   Усi зрозумiли, що мав на увазi поляк. Звенигора  мовчки  потиснув  йому
руку вище лiктя. Сказав:
   - Тепер - добратися до берега! Гукайте товариство! Та без шуму! Щоб  не
розбудити яничарiв.
   Роман метнувся на нижню палубу. Незабаром звiдти один по одному  почали
виходити невiльники. Швидко,  виконуючи  наказ  Звенигори,  спускалися  по
якiрному ланцюгу в воду i зникали в непрогляднiй пiтьмi.
   Звенигора з Романом i Спихальський зiйшли з корабля останнiми.  Холодна
солона вода опекла Арсеновi спину вогнем. Кайдани на ногах  тягли  донизу.
"Не всi допливуть! Хто погано плаває -потоне!" - майнула думка. Та  вiн  й
одразу ж прогнав, - потрiбно було дбати про себе, щоб самому утриматися на
поверхнi i допливти до берега. Кожен помах руки завдавав нестерпного болю.
До того ж солона вода роз'їдала рани, хотiлося  вити,  кричати.  Натомiсть
тiльки мiцнiше зцiпив зуби i широко загрiбав обома руками.
   Нарештi, вiдчув, як кайдани черкнули об дно. Проплив ще трохи i зiтхнув
з полегкiстю. Пiд ногами - галька i зернистий пiсок.
   Видершись на крутий обривистий берег, упав у знемозi  i  кiлька  хвилин
лежав вiдсапуючись.
   Коли втiкачi трохи вiдпочили i розiбралися по троє, як сидiли на лавах,
виявилося, що не  вистачає  шiстьох  чоловiк.  Нiхто  не  бачив,  де  вони
подiлися.
   - Ждати не будемо, - сказав Звенигора. - Якщо втопилися, то  нiчим  уже
не допоможемо. А якщо десь далi вилiзли на берег i на свiй власний  розсуд
обрали собi шлях втечi, то хай їм щастить у  всьому!..  Та  й  ми,  друзi,
повиннi зараз  розлучитися.  Iти  по  чужiй  ворожiй  землi  таким  гуртом
небезпечно. Може, ми знаходимося в Болгарiї, а  може,  i  в  Волощинi.  До
Туреччини ще  не  встигли  допливти.  Тож  тепер  кожен  хай  обирає  собi
найзручнiший для нього шлях! Поодинцi, по  двоє,  по  троє  розiйдемося  в
рiзних напрямках - тодi шукай вiтра в полi! Чи так я кажу?
   - Так, так, - погодилися втiкачi i, не гаючи часу,  почали  невеличкими
гуртами розтiкатися по узбережжю.
   З Арсеном зосталися  Роман,  Спихальський  i  Грива.  Мокрi,  замерзлi,
видерлися вони на порослий густим  чагарником  горб  i  швидко,  наскiльки
дозволяли кайдани, яких у темрявi нiяк було збити, пiшли  геть  вiд  моря.
Його могутнiй глухий шум поволi  зменшувався,  стихав  i  десь  пiд  ранок
зовсiм зник.
   Починало свiтати. З-за  низького  небосхилу  вставав  похмурий  осiннiй
день. Втiкачi  камiнням  збили  з  нiг  кайдани,  викрутили  мокрий  одяг.
Звенигора надiв каптан i шаровари  яничара-вартового,  за  пояс  застромив
пiстолi, якi не могли стрiляти, бо порох пiдмок, до боку причепив  ятаган.
Ятаган був такий гострий, що Спихальський  поголив  ним  Арсеновi  голову,
пiдрiвняв бороду й вуса - i козак став скидатися  на  достеменного  турка.
Незважаючи на пекучий бiль,  на  те,  що  рани  на  спинi  роз'ятрилися  i
кровоточили, вiн не дозволив собi довгого вiдпочинку.
   - Вставайте, шайтановi дiти! - весело пiдморгнув товаришам.  -  Вперед!
Вперед! Наш порятунок - довгi ноги!



   6

   В першому ж невеличкому сiльцi, що примостилося в глибокiй  балцi,  мiж
пологими горами, вони дiзналися, що потрапили знову в Болгарiю.
   Щоб  не  викликати  пiдозри  своїм  одягом  i  виглядом  у   допитливих
балканджiїв[6], Роман, Спихальський i Грива вдавали з себе невiльникiв,  а
Звенигора - яничара, котрий їх супроводжує. Невiльники, похнюпивши голови,
поволi плентали розгрузлою дорогою, i їм, здавалося, все було  байдуже  на
бiлому свiтi. Похиленi  плечi,  безвольно  повислi  руки,  бруднi  зарослi
обличчя, лахи, що ледве прикривали худi постатi,  -  все  це  викликало  у
добросердих балканджiiв спiвчуття, i вони виносили бiдолахам хлiб,  овечий
сир i сушений виноград.
   Але як тiльки село лишалося позаду, втiкачi наддавали ходу.
   За першi два днi вони  пройшли  далеко  в  глиб  країни  i  тодi  круто
повернули на пiвнiч, де синiли високi шпилi Старої Планини. Звенигора  вiв
товаришiв до Вратницького перевалу та до Чернаводи, бо  сподiвався  знайти
там загiн воєводи Младена i Златку.
   Златка! При однiй згадцi про дiвчину серце в козацьких  грудях  стукало
частiше, нiби хотiло вирватися на волю i летiти на пошуки коханої. Та  вiн
i сам поспiшав. Незважаючи на те, що вся спина вкрилася ранами,  що  кожен
крок давався цiною великих зусиль, вiн безупинно пiдганяв товаришiв. I чим
яскравiше на тлi сiрого осiннього неба вимальовувались  величнi  верховини
Планини, чим ближче було до гайдутинського краю, тим бiльше вiн поспiшав i
хвилювався. Чи не затримають їх в останню мить  яничари,  котрих,  як  вiн
дiзнався, достобiса стало на зимовий постiй по болгарських мiстечках пiсля
невдалого походу на Україну? Чи знайдуть вони  загiн  Младена?  Адже  його
розгромили пiд Чернаводським замком...  Нарештi,  чи  пощастило  Златцi  i
Драгановi знайти Младена й Анку? Чи не  потрапили  вони  до  рук  яничарiв
Сафар-бея або спагiїв Гамiда?
   Iшли найчастiше манiвцями, вряди-годи  розпитуючи  у  пастухiв  дорогу.
Пересiчена  вiдрогами  Старо-Планинського  хребта,  глибокими  балками  та
лiсами, безлюдна мiсцевiсть надiйно ховала їх вiд стороннього ока. В  села
заходили тiльки тодi, коли допiкав голод, а в кишенях не  лишалося  нiчого
їстiвного.
   Перебрiвши  бурхливу  Луду-Камчiю,  вступили  в  густий  буковий   лiс.
Безлистий, чорний, похмурий, вiн  навiвав  смуток.  З  блискучого  мокрого
гiлля безперервно падали важкi  холоднi  краплини.  Шамкотiло  пiд  ногами
прiле листя.
   Дорога круто пiднiмалася вгору.
   Вечорiло.
   Десь попереду, за густими заростями, глухо  шумiв  водоспад.  Стомленi,
голоднi, втiкачi  прискорили  ходу.  Треба  було  шукати  сухе  мiсце  для
нiчлiгу.
   Невтомний височенний Грива, розгорнувши мокре  галуззя  кущiв,  раптово
зупинився i приклав палець до вуст.
   - Тс-с-с!
   - На бога, що там? - спитав украй  стомлений  Спихальський.  Вуса  його
обвисли, i на їхнiх кiнчиках сизiли краплини води.
   - Хатина! I в нiй хтось є... Бачите - з димаря димок в'ється.
   Втiкачi зупинилися, визирнули з-пiд кущiв.
   Перед ними вiдкрилася велика похила галявина, що тяглася попiд стрiмкою
кручею. Посеред галявини, притиснувшись  одною  стiною  до  кручi,  стояла
стара дерев'яна колиба. Далi, за нею, з гори падав невеликий водоспад.
   Навколо - нi душi. Тiльки сизий димок, що вився з виплетеного з лози  й
обмазаного глиною димаря, свiдчив про те, що в колибi хтось живе.
   Друзi переглянулись.
   - Обминемо чи зайдемо? - спитав Звенигора.
   Всi помовчали. Потiм Роман сказав:
   - Ми страшенно стомилися. Перемерзли... Нам  боляче  дивитися  на  твої
муки, Арсене! Тобi потрiбен знахар, який залiкував би твої рани. Ми  добре
бачимо, що ти танеш на очах... Гадаю,  нам  не  зашкодить  зайти  до  цiєї
колиби - перегрiємося, вiдпочинемо.  Нас  четверо.  Хто  нам  зробить  тут
що-небудь поганого?
   - Я теж так думаю. Тутай, напевне, жиють пастухи або лiсничi. Чей же не
яничари, най їх мамi! - пiдтримав Романа Спихальський. -  До  того  ж  нас
штири хлопи. Кожен у руках має добрячого бука. А в Арсена - ятаган... Чи ж
нам кого боятись, панство?
   - Тодi ходiмо, - погодився Звенигора.
   Вони вийшли з лiсу i поволi пiдступили до колиби. Арсеновi здалося,  що
в малесенькому вiконечку, затягнутому прозорим баранячим пузирем,  майнула
неясна тiнь. Хтось уже помiтив їх? Однак нiхто не вийшов назустрiч.  Грубо
збитi з тесаних дощок дверi були щiльно причиненi.  Козак  вiдхилив  їх  -
заглянув усередину.
   - Здравейте, люди добрi! Чи є тут хто?
   Нiхто не вiдповiв.
   Звенигора вiдчинив дверi ширше, i всi четверо зайшли до колиби. Це була
чимала хатина, в якiй, безперечно, щойно були люди. На широкiй  лавi,  пiд
стiною, лежало два овечi кожухи. На столi стояла велика  череп'яна  миска,
вщерть наповнена паруючою чорбою. Бiля миски - двi дерев'янi ложки.  Хлiб.
В кутку - лежанка з дикого каменю. В нiй весело  палахкотiли  сухi  буковi
дрова. Вiд вогню по убогiй кiмнатi розливалося червонясте свiтло i приємне
тепло.
   - Гм, здається, ми тут непроханi гостi, - сказав  Грива.  -  По  всьому
видно, що хазяї забачили нас i поспiшно сховалися. Куди? В усякiм разi,  в
дверi вони не виходили!
   - Але тутай ще є однi дверi, прошу вас, - показав Спихальський на темну
дерев'яну стiну, що перегороджувала колибу, мабуть, навпiл. -  Побий  мене
Перун, якщо за нею не стоїть принаймнi один з тих,  хто  мав  сьорбати  ту
пахучу чорбу, що так лоскоче менi нiздрi своїм душком, холера!
   З цими словами пан  Мартин  штовхнув  майже  непомiтнi  в  напiвтемрявi
дверцята, i  здивованi  каторжники  побачили  на  другiй  половинi  колиби
невелику отару овець, що спокiйно ласували сухим лiсовим сiном, i високого
старого балканджiя.
   - Здравей, пане господарю! - привiтався вражений не менше за  товаришiв
Спихальський.
   - Здравейте, - вiдповiв балканджiй i ввiйшов до хатини. Похмуро спитав:
- Кто єсте?
   Звенигора виступив наперед.
   - Другарю, пробач, що ми вдерлися,  непроханi,  до  твоєї  господи.  Не
питай, хто ми. Та якщо ти добрий чоловiк, то не виганяй нас iз теплої хати
- дозволь переночувати!
   Балканджiй пильно оглянув яничарський одяг Звенигори i, нахмуривши сивi
брови, показав рукою на лаву.
   - Сiдайте. Якщо голоднi, прошу скуштувати моєi страви.
   - Спасибi, - подякував Звенигора. -  Тiльки,  я  бачу,  вас  мало  двоє
вечеряти. Чи сподобається вашому напарниковi, що ми  без  його  запрошення
все поїмо тут?
   - Нiкого, крiм мене, в колибi немає, незнайомцю, - вiдповiв старий. - А
другу ложку, як велить звичай, я поклав для того, хто в дорозi.
   "Гм, хитрий старий - викрутився, - подумав козак. - Однак  ти  мене  не
проведеш! Не на такого напав!.. А чому ж тодi  два  кожухи  простеленi  на
лавi? Теж для гостя?"
   Балканджiй подав ще двi ложки, i зголоднiлi втiкачi жадiбно  заходилися
коло гарячої юшки. Мовчазний господар колиби не сiдав до столу. Пiдкинув у
вогнище  кiлька  сухих  рубанцiв,  принiс  оберемок  запашного   сiна   i,
розiславши його в кутку, бiля лежанки, вийшов з колиби.
   - Не подобається менi його таємничiсть i замкнутiсть, -  тихо  промовив
Роман. - Бликає спiдлоба,  клятий  лiсовик!  Чи  не  краще  нам  дременути
звiдси, поки вiн не привiв яничарiв?
   Однак його нiхто не пiдтримав, Спихальський  пiсля  ситої  гарячої  їжi
розiмлiв i посоловiлими очима поглядав на м'яку постiль. Звенигора  зовсiм
розхворiвся. Спина покрилася пекучими виразками. Його  тiпала  пропасниця.
Гривi, видно, теж не хотiлося йти з теплої хати в мокрий осiннiй лiс.
   - Гаразд, зостаємося. Лягайте, друзi, спати, а я до пiвночi повартую, -
здався Роман. - А потiм розбуджу пана Мартина.
   Всi полягали покотом на сiнi. Спихальський i Грива миттю поснули. Арсен
довго кидався в гарячцi, марив, та, врештi, i  вiн  заснув.  Тiльки  Роман
люто боровся зi сном. Коли ввiйшов балканджiй i, дмухнувши на свiчку,  лiг
на лавi, дончак ущипнув себе за вухо i широко розплющив  очi.  Прислухався
до нiчних шорохiв, вдивлявся в темряву. Пригадував рiзнi iсторiї iз  свого
життя... Потiм дихання стало рiвнiшим,  очi  мимоволi  склепилися,  i  вiн
непомiтно для себе поринув у глибоке забуття.
   Першим прокинувся вiд рiзкого болю в лопатках Арсен. Вiдколи його побив
Абдурахман, вiн спав лише ниць, на животi. Тож вiн одразу вiдчув, як хтось
сiв йому на спину, завернув руки назад i почав в'язати вiрьовкою. Вiд його
крику прокинулися всi.
   В колибi було свiтло: на столi горiла свiчка. Кiлька  чоловiкiв  стояло
над втiкачами, держачи в руках пiстолi. Iншi в'язали руки.
   Зрозумiвши, що вони потрапили в пастку, втiкачi спробували чинити опiр.
Грива вирвав руки i зацiдив нападниковi кулаком у груди, але  мiцний  удар
пiстолем по головi поклав Гриву назад. Дiстали своє i Звенигора з Романом.
Один Спихальський ще не прочумався як слiд вiд сну i, видно, не  до  кiнця
втямив, що скоїлося. Тому вiн заборсався i  вивергнув  цiлий  потiк  лайок
лише тодi, як його руки було вже мiцно затягнуто сирицею.
   Коли все скiнчилось i чулося тiльки важке сопiння  пов'язаних  утiкачiв
та їхнiх ворогiв, один з нападникiв штовхнув Звенигору ногою пiд бiк.
   - Ну, ти, яничаре, вставай! Розповiдай, який шайтан занiс тебе сюди! Та
викладай усе, як на духу, собако! Не подумай брехати!
   - Та хто ви такi, чорти б вас побрали? Яничари чи гайдутини?  -  спитав
обурено Звенигора, дуже пiдозрiваючи, що перед  ним  таки  не  яничари,  а
вiльнi господарi  гiр.  -  Чому  накинулися  на  нас,  мов  хорти?  А  ти,
господарю, втратив совiсть i честь! Пригостив, нагодував  -  i  видав  цим
розбишакам?
   Похмурий господар, просвердлюючи Звенигору палаючим поглядом, вiдповiв:
   - Нiхто вас не запрошував сюди! Ви самi вдерлися, як злодюги! I не дуже
тут кричи, ланцю! Вiдповiдай, поки тебе питають по-доброму! Звiдки  прибув
сюди? Хто прислав?
   - Нiхто нас не присилав. Ми самi прийшли.
   - Хто ж ви такi? Яничари?
   - Звiдки ви це взяли?
   - Не викручуйся, по шкурi бачимо!
   Звенигора оглянув свiй одяг i усмiхнувся. Справдi,  вiн  мав  викликати
пiдозру в гайдутинiв,  якщо  це  справдi  гайдутини.  Хоч  його  одяг  був
забрьоханий, зiм'ятий, вiн ще не втратив ознак яничарського вбрання.
   - Шкуру можна скинути!
   - Це однак тебе не врятує, яничаре!
   - А може i врятує! Розв'яжiть менi руки!
   Господар колиби подивився на стрункого молодика, що починав допит.
   - Розв'язати, Ганчо?
   Той ствердно хитнув головою.
   Сопучи, старий нагнувся i перерiзав ножем  мотузок.  Розправивши  руки,
Звенигора поволi  скинув  з  себе  яничарський  бешмет.  Потiм  узявся  за
сорочку. Смикнув - i вiдчув гострий бiль у всiй спинi. Сорочка  вкипiла  в
глибокi виразки. Зцiпивши зуби, вiн  щосили  рвонув  її  через  голову  i,
зiжмакавши, кинув у куток. Повернувся спиною до свiтла.
   - Дивiться!
   В колибi стало зовсiм тихо. Чути було, як потрiскувала на столi свiчка.
   - О леле! - вигукнув Ганчо. - Що це  в  тебе,  чоловiче?  Вся  спина  у
виразках, у кровi!
   Замiсть вiдповiдi Звенигора, перемагаючи бiль, спитав:
   - Тепер скажiть, хто ви?
   - Ми гайдутини!
   Звенигора важко присiв на сiно. Перед  очима  у  нього  попливли  жовтi
кола. Однак вiн полегшено зiтхнув.
   - Я так i думав... Проведiть нас до воєводи Младена!
   Ганчо перезирнувся зi своїми товаришами.
   - Ти знаєш, незнайомцю, воєводу?
   - Так.
   - Хто ж ти i твої товаришi?
   - Ми невiльники. Втекли з каторги...
   - Руснаки?
   - Так.
   - Гм. От так притичина! - почухав голову Ганчо. Видно було, що  вiн  не
знав, як бути. - До воєводи Младена далеко... Та я i  не  маю  права  туди
вести вас, чужинцi. Хiба от що - передам я вас Драгановi, а  вiн  хай  уже
вирiшує, що з вами робити. Чи так я кажу, другарi?
   Гайдутини на знак згоди закивали головами.
   - Так, так.
   - Драгановi? Та це ж мiй  другар!  -  вигукнув  Звенигора,  намагаючись
пiдвестися. - Ведiть нас швидше до нього!
   Однак сили, врештi, зрадили йому. Голова пiшла  обертом,  i  вiн,  весь
заюшений  кров'ю,  похилився  на  пiдлогу.  До  нього  кинулися  Роман   i
Спихальський.
   - Сто дзяблiв! Довели,  доконали  чоловiка!  -  бурчав  пан  Мартин.  -
Лайдаки!




   МАТИ I СИН


   1

   Високо в горах,  серед  неприступних  скель,  на  порослiй  соснами  та
ялинами затишнiй улоговинi, стоїть кiлька нових колиб. Складенi  iз  грубо
обтесаних  колод,  вони  вiддалеки  здаються  приземкуватими  грибами,   з
вершечкiв яких  в'ються  сизi  дими.  Перед  колибами  жебонить  невеликий
струмок з прозорою крижаною водою.
   Там, де струмок перегачено, розлилося невелике  мальовниче  озерце.  На
березi його, на пласкому каменi, стоїть дiвчина. Мiцним  березовим  прачем
щосили перiщить мокру бiлизну, -  вiд  ударiв  на  всi  боки  розлiтаються
блискучi, мов iскри, бризки.
   На другому кiнцi галявини, де виднiється єдиний вихiд тiсної  улоговини
на широкий простiр, стоїть, спершись на лубовий кийок, середнiй  на  зрiст
ставний чоловiк у гарному мережаному шитвом кожусi i,  приклавши  до  лоба
руку, вдивляється в ледве помiтну стежечку, що в'ється мiж скелями.
   - Ох, горе нам! - голосно вигукнув вiн. - Уже когось несуть на ношах! Я
ж попереджав Драгана - бережи людей, їх у нас  i  так  мало  лишилось!  Не
встрявай у бiй з вiйськами! Захопиш язика - i вертайся назад! Так нi ж...
   - Кого ж то, татку? - схопилася дiвчина.
   - Зараз дiзнаємося,  Златко.  Попереду,  здається,  Дундьо,  за  ним  -
Славчо... Ношi несуть... Бiля них - не впiзнаю хто... Якийсь вусатий!  Хто
б мiг бути?.. А от Драгана не видно... Невже то його вбито чи поранено?
   - Драгана? - пiдбiгла Златка. - Бiдна Марiйка! Як же  їй  пережити  це?
Треба гукнути її.
   Вона вся витяглася, нiби збиралася спурхнути, мов пташка, i  летiти  до
своєї подруги.
   За час  перебування  в  гайдутинському  станi,  у  вiддаленому,  дикому
закутку Старої Планини, Златка близько  зiйшлася  з  Марiйкою,  яка  стала
дружиною Драгана. Вiд неї  швидко  перейняла  звичаї  балканджiїв,  умiння
вести нехитре  гайдутинське  домашнє  господарство,  цiлий  ряд  словечок,
характерних для мови горцiв. Батько кожного дня навчав доньку  стрiляти  з
пiстоля, битися на шаблях та їздити верхи на конях. Старий воєвода вважав,
що не може його дочка, живучи серед  повстанцiв,  не  навчитись  того,  що
умiють вони.
   Вiльне життя в горах,  вiйськовi  вправи  i  посильна  робота  змiцнили
дiвчину. Вона зберегла гнучкiсть стану  i  матову  нiжнiсть  обличчя,  але
придбала горду, незалежну поставу, засмагла на  сонцi  й  вiтрi,  в  очах,
замiсть  покори  й  страху,  з'явився  вираз  спокiйної   врiвноваженостi,
рiшучостi i готовностi постояти за себе.
   Це вже була не та Златка, що пiвроку тому, - так змiнило її життя.
   Зараз, у хвилину тривоги, може,  навiть  небезпеки,  цi  риси  особливо
яскраво проявилися в її  зовнiшностi.  Iншим  разом  воєвода  милувався  б
дочкою - така вона була стривожено-гарна, - але зараз було не до того.
   - Стривай! - вигукнув вiн. - Не треба лякати Марiйку! Гєн, здається,  i
Драган з хлопцями... Вiн трохи вiдстав... А на ношах хтось  iнший...  Бiжи
лишень - приготуй усе, що треба, для пораненого!
   Та Златка раптом зойкнула, подалася вперед, аж на край кручi.  Застигла
там непорушно, приклавши лiву руку до рота, нiби  хотiла  щось  сказати  i
враз передумала. Пильно вдивлялась у людей, що йшли попереду.
   - Що з тобою, дочко? - злякався воєвода. - Що там побачила?
   - Татку, ти казав - якийсь  вусатий.  Та  то  ж  Спихальський!  Я  тобi
розповiдала про нього...
   Дiвчина зблiдла. Воєвода пригорнув дочку.
   - Не хвилюйся, Златко. Це ще нi про що не говорить. Невже ти думаєш, що
зi Спихальським обов'язково має бути i Звенигора?
   - Не знаю... Але менi чогось так моторошно стало на серцi...
   - Дурнесенька, заспокойся I Зараз ми про все дiзнаємося.
   Златка тремтiла. Хiба батько розумiє, чому в неї так  тiпається  серце?
Чому краска збiгла з личка i враз похололи руки?.. Пiсля трагiчних подiй у
Чернаводському  замку,  коли  врятувалась  тiльки  третина  гайдутинського
загону й воєвода вивiв його в  гори  i  в  дикiй  неприступнiй  мiсцевостi
збудував новий стан, забравши туди й Златку, про козака Звенигору в загонi
говорили в минулому часi. Дивувалися його мужностi, хвалили за  вiдданiсть
друзям. Але це були розмови принагiднi. Нiхто особливо не сумував з  того,
що козак зник. Лише Златка i Яцько, який  врятувався  разом  з  небагатьма
iншими, думали про нього, вiрили, що вiн колись та повернеться до  них.  А
Златка тiльки й жила надiєю на це.
   I ось з'являється Спихальський! Що то вiн скаже їй про Арсена?
   Гайдутини наближались. Коли до стану лишилося  крокiв  триста,  наперед
вирвався Яцько, прудко побiг нагору до Златки i воєводи Младена.
   - Златко! Златко-о! - долинув його голос.
   Златка рвонулася вниз. Воєвода простягнув руки, щоб затримати  її,  але
дiвчина легко, мов сарна, перестрибнула через камiння i помчала  назустрiч
гайдутинам. Голос Яцька сказав їй усе.
   - Арсен?
   - Вiн! Живий! - Яцько весело усмiхнувся. - Утiк з друзями з галери...
   Останнiх слiв хлопця вона вже не чула: кинулась  до  нош.  Не  помiтила
навiть, як розправив рукою вуса i  розцвiв  в  усмiшцi  пан  Спихальський,
побачивши  її.  Зразу  впiзнала  Арсена.  Лежав  вiн  на  животi,  блiдий,
змарнiлий, з заплющеними очима i мiцно стиснутими вустами, що пошерхли вiд
внутрiшнього жару.
   Тихо взяла його руку в свою. Вiн розплющив очi. I враз здригнувся.
   - Златко!
   Дiвчина крiзь сльози безмовно кивнула головою i потисла козакову  руку,
стримуючи свої почуття. Арсен теж не  промовив  бiльше  нi  слова.  Тiльки
держав у своїй гарячiй руцi холоднi пальцi Златки i, поки й  винесли  ношi
на гору, блискучими очима дивився на її зблiдле, але  таке  миле  i  рiдне
обличчя.
   З гори, накульгуючи на поранену ногу, поспiшав воєвода Младен.



   2

   Щастя, як вино, - п'янить... Побачивши Златку, а потiм воєводу i Якуба,
Звенигора вiдчув, як у нього, мов вiд  хмелю,  зашумiло  в  головi.  Серце
ладне було вирватися з грудей. Ще нiколи в життi йому  не  доводилося  так
хвилюватися, як сьогоднi.  Хотiлося  про  все  розпитати,  про  все  зразу
дiзнатися.
   Пiсля перших коротких привiтань його занесли в колибу.
   - Де ж панi Анка? - спитав Арсен, не бачачи її  серед  гайдутинiв,  якi
зустрiчали його.
   На обличчя воєводи впала тiнь.
   - Вона не може вийти, Арсене. Тяжко захворiла... Але ти побачиш її,  як
тiльки сам станеш на ноги.
   Якуб i Драган допомогли Звенигорi роздягнутися, поклали на широку лаву,
застелену кошмою. Коли зняли сорочку, Якуб охнув. Вся  спина  козака  була
всiяна виразками i ранами.
   - Пiзнаю таволгу, - сказав Якуб. - Яка мерзота!
   - Так, мене били таволгою. Уже минуло бiльше тижня, а здається, i  досi
в тiлi стирчать її колючки...
   - Ну, потерпи трохи, хлопчику, - я допоможу  тобi.  Зараз  ми  скупаємо
тебе в гарячiй водi,  настоянiй  на  хвої  i  дубовiй  корi.  Потiм  змащу
маззю... I всемилостивий аллах поставить тебе на ноги, - пообiцяв Якуб.
   Вiн зрадiв Звенигорi, як рiдному синовi,  i  доклав  усiх  зусиль,  щоб
полегшити страждання козака. Йому допомагав Драган.
   На другий день, увечерi, коли Звенигора,  завдяки  лiкуванню  Якуба  та
дбайливому пiклуванню Златки, вiдчув себе значно краще,  бiля  його  лiжка
зiбралися воєвода Младен, Драган, Якуб.
   В колибi було тепло i затишно.  Жовтi  стiни  пахли  свiжою  смолою.  В
лежанцi весело палахкотiло сухе смерекове гiлля.
   Воєвода Младен, ще бiльш посивiлий i змарнiлий, сiв бiля Арсена, поклав
поранену ногу на  ослiн.  Насупроти,  бiля  столу,  сiли  Якуб  i  Драган.
Звенигора уже знав, що молодий гайдутин останнiм часом став  правою  рукою
воєводи i користується загальною пошаною серед балканджiїв.
   - Другарi, - промовив воєвода, - ми всi радi, що зiбралися  тут  разом.
Коли б не тяжка недуга Анки, нас би було  тут  п'ятеро.  Та  їй  не  можна
хвилюватись,  тому  сьогоднi  обiйдемось  без  неї  i  навiть  не   будемо
вiдкривати їй, про що тут iшла мова.
   - Трапилося щось надзвичайне? - спитав стривожений Звенигора.
   - Нi, нiчого особливого. Просто кажучи, в наших краях  знову  з'явилися
Сафар-бей з Гамiдом, - тихо вiдповiв воєвода, i Арсен помiтив,  як  боляче
затiпалась у нього лiва щока. Та Младен  пересилив  себе  i  говорив  далi
твердим голосом: - Цими днями Драган, за  моїм  наказом,  зробив  глибокий
розвiдувальний наїзд  до  Загори  i  Слiвена.  Ми  дiзналися,  що  вiйсько
великого вiзира Iбрагiма-пашi пiсля невдалого походу на Україну,  де  воно
зазнало поразки пiд Чигирином, повернулося назад i стало постоєм  на  зиму
по всiй Болгарiї. Повернулися до  Слiвена  також  Гамiд  та  Сафар-бей  зi
своїми загонами.
   - Невже вони помирилися, Драгане? - швидко спитав Якуб.
   - Нашi люди розповiдають, що вiдносини у них  i  досi  холоднi.  Загони
їхнi розквартированi в  рiзних  частинах  мiста.  А  самi  вони  майже  не
зустрiчаються. Хiба що в службових справах в околiйного пашi.
   - Стривайте,  стривайте,  я  щось  вас  не  розумiю,  -  спинив  друзiв
Звенигора. - Про яку сварку мiж Сафар-беєм i Гамiдом iде мова?
   - Справдi, ти цього не знаєш. Арсене, - сказав Младен. - Пам'ятаєш нашу
розмову з Сафар-беєм у Чернаводському замку? Пiсля того ага мав сутичку  з
Гамiдом i порвав з ним дружбу... Вiн  навiть  пiшов  геть  вiд  Захарiадi,
вiдомого лiкаря, в якого лiкувався також Гамiд. Дiзнавшись  про  це,  Якуб
тодi повернувся до мiста i два тижнi лiкував Сафар-бея...
   - Ненка, - вставив Якуб. - Не Сафар-бея я поставив  на  ноги,  а  твого
сина, Младене, який без мене мiг би позбутися руки або й життя...  Рана  в
нього була не глибока, але небезпечна. Вiн був  утратив  багато  кровi.  Я
чимало повозився з ним. I, здається, вiн вдячний менi... Правда,  всi  мої
вмовляння, щоб вiн кинув службу в яничарському корпусi i признав Младена й
Анку батьками, не принесли успiху. Як тiльки Ненко видужав,  вiн  зразу  ж
виступив з загоном у похiд на Україну...
   - Тисячi, якщо не десятки тисяч воїнiв наклали там головами, а от Гамiд
i Сафар-бей повернулися цiлi й неушкодженi, - з гiркотою в  голосi  сказав
Младен.
   - Младене!.. Не говори так про Ненка!
   - У мене немає сина, Якубе.
   - Але Анка думає iнакше!
   - Вона мати. До того ж хвора... Та не про це  зараз  мова,  другарi.  Я
хочу говорити сьогоднi тiльки про Гамiда. Ми всi троє - Якуб, я,  Арсен  -
маємо багато пiдстав ненавидiти цю людину  лютою  ненавистю  i  бажати  її
смертi! Та, всупереч нашому бажанню, цей недолюдок i досi ходить по  землi
i сiє зло. Настав час розквитатися з  ним  за  всi  його  провини!  Ми  не
повиннi втратити такої щасливої нагоди: Гамiд,  всупереч  своєму  бажанню,
змушений цiлу зиму  перебувати  в  Слiвенi.  Тож  скористаємося  з  цього,
другарi!
   - Я давно про це говорю, Младене, - сказав Якуб.
   - Так. Але ж Гамiд тiльки зараз з'явився в наших краях.
   - Я не хотiв би вбивати його з-за рогу. Це була  б  для  нього  занадто
легка смерть! Ми повиннi викрасти його i судити своїм судом! -  гарячкував
Якуб.
   - Я цiлком подiляю твою думку, Якубе. А що думають нашi молодi другарi?
   - Я Гамiда не знаю, - сказав Драган. - Однак я з вами.
   - А я пристаю до вашої спiлки, - промовив Звенигора.  -  У  мене  є  що
сказати тому клятому виродковi! Дайте тiльки стати на ноги!
   - Через два тижнi ти будеш здоровий, Арсене. Рани  затягнуться,  а  сил
тобi не позичати! Та й прибуватимуть  вони  з  кожним  днем,  -  заспокоїв
козака Якуб.
   - Отже, стоїмо на  тому:  всi  нашi  помисли  i  зусилля  направимо  на
знищення мерзенного пса Гамiда, - сказав Младен. - Драгане, повiдом  наших
людей у Слiвенi, щоб слiдкували за кожним його кроком!
   - Вiн дуже обережний, собака, -  сказав  Драган.  -  З  дому  майже  не
виходить. А якщо й виходить, то з охороною.
   - Ну, що ж, вiзьмемо разом з охороною. Пiдемо  всiм  загоном!  Якщо  не
пощастить спiймати, поквитаємося на мiсцi! Нiяких iнших дiй  проти  ворога
не  розпочинатимемо,  аж  поки  не  пiймаємо  того  негiдника!  -   Младен
простягнув руку, i  зразу  ж  три  руки  простягнулися  йому  назустрiч  i
сплелися в мiцному стисканнi. - Клянемося, що доки буде жити на свiтi  наш
ворог,  ми  не  вiдступимо  вiд  нашого  договору!  Якщо  смерть   спiткає
кого-небудь iз нас, iншi помстяться Гамiдовi i за нього!
   - Клянемось!



   3

   Минув мiсяць. Звенигора видужав, набрався  на  гайдутинських  харчах  i
гiрському привiллi сил. На щоках  заграли  рум'янцi,  а  в  очах  з'явився
життєрадiсний блиск.
   Не впiзнати було i його друзiв. Роман  ходив  бiлоснiжним  гоголем.  До
його пшеничного чуба i ясно-синiх очей дуже личило  гайдутинське  вбрання:
бiлий кожушок з чорно-червоною вишивкою та вузькi бiлi штани, заправленi в
м'якi юхтовi чоботи. Звенигора жартував:  "Ти,  Романе,  як  дiвчина!  Хоч
замiж вiддавай!" Лiтнiй Грива споважнiв, став дужим  i  опасистим.  А  пан
Мартин, вiдчувши, як знову в  жилах  заграла  кров,  непомiтно  для  iнших
прибрав свого  звичайного  гоноровитого  вигляду.  Голову  нiс  високо,  а
ретельно пiдстриженi вуса, ранiш закошлаченi  й  опущенi  донизу,  хвацько
закручував догори.
   Та радощiв у гайдутинському станi не було:  тяжко  хворiла  панi  Анка.
Останнiм часом їй стало зовсiм зле.
   Зразу пiсля чернаводського розгрому  i  зустрiчi  з  сином  вона  довго
тужила, слабувала. Густа сива паморозь укрила її пишне волосся, пiд  очима
лягли глибокi синi тiнi. Однак влiтку i теплої осенi вона ще трималася  на
ногах. А коли над Планиною прошумiли холоднi осiннi дощi, а  потiм  задули
холоднi заметiлi, жiнцi вкрай погiршало. Жалiлася на болi в  лiвому  боцi,
на задишку, мерзла, дарма що гайдутини з ранку до ночi  топили  в  колибi.
Златка не вiдходила  вiд  матерi.  Поїла  її  гарячим  козиним  молоком  з
гiрським  медом,  давала  лiки,  приготовленi   Якубом,   обкладала   ноги
торбинками з гарячими висiвками i пiском.
   Воєвода Младен схуд i постарiв.
   Одного дня всi в станi сполошилися. Чутка,  що  Анцi  стало  ще  важче,
облетiла колиби, i гайдутини висипали надвiр. Звенигора i Драган зайшли до
колиби воєводи. Тут пахло настоями трав  i  зеленої  хвої,  розкиданої  по
долiвцi.
   Анка лежала на високо збитих подушках, важко дихала.  Златка  сидiла  у
неї в ногах. Якуб пiдiгрiвав над вогнищем запашне питво.
   Звенигора i Драган зупинилися бiля порога.
   Воєвода схилився до дружини, шепотiв:
   - Анко, Анночко, що це ти надумала?.. Дочекайся весни - тепла, сонця! Я
вiзьму тебе на руки, винесу на найвищу гору - звiдтам поглянеш на  всеньку
Болгарiю. Може, її милi краєвиди вдихнуть  в  тебе  новi  сили,  а  теплий
весняний вiтер з Бiлого моря вiдiгрiє твою кров... Не слабуй, моя  дорога!
Не завдавай менi, i Златцi, i всьому нашому товариству жалю! Анко!..
   Вiн став перед лiжком на колiна i взяв її блiдi  схудлi  руки  в  свої,
притиснув  до  щiк.  Плечi  здригалися  вiд  ридання,  яке   вiн   тамував
неймовiрними зусиллями.
   Златка вiдвернулась i хустинкою витирала заплаканi очi.  Якуб  перестав
помiшувати в горщику, закусив губу. Звенигора i Драган опустили голови.
   Анка усмiхнулась болiсно, винувато.
   - Младене, дорогий мiй! Не побачу я вже бiльше наших любих  гiр,  нашої
Планини... I не винесеш ти мене на найвищу гору... Хiба що мертву... Щоб я
вiчно дивилась на кохану Болгарiю...  Але  й  звiдти  я  не  побачу  свого
сина... свого Ненка... Я так хочу зустрiтися  з  ним...  востаннє...  Хочу
надивитися на нього... перед смертю. Бо за життя не надивилась.
   Вона замовкла i вiдвернулась до стiни.
   Младен розгублено поглянув навколо.
   - Але ж, люба, це неможливо зробити, -  сказав  вiн  тихо.  -  Ненко  -
яничар. Вiн у Слiвенi... Ти не можеш поїхати до нього, а вiн...
   В колибi запала довга сумна тиша. Потрiскували дрова у вогнищi, гуло  в
димарi. Чулося хрипке, уривчасте дихання хворої.
   - А вiн може прибути сюди! - раптом пролунав голос Звенигори.
   Анка стрепенулась, пiдвела голову.
   - Як?
   Младен здивовано i з обуренням глянув на козака. Але Арсен  не  помiтив
того.
   - Ми привеземо його сюди!
   Воєвода схопився. В його очах спалахнув гнiв.
   - Арсене, ти розумiєш, що кажеш? - I, понизивши голос до шепоту, додав:
- Ти збожеволiв! Чекання, надiя придадуть хворiй сил. Цi днi  вона  житиме
тiльки майбутньою зустрiччю...  Та  якщо  Ненко  не  приїде,  де  вб'є  iї
вiдразу!
   - Вiн приїде! Не може не приїхати! А якщо не захоче  сам,  ми  силомiць
його привеземо!
   - Як же це зробити? Вас негайно схоплять у Слiвенi! Там повно  вiйська!
Крiм того, ми наражаємо свiй новий стан на небезпеку...
   - Младене, це моя остання просьба до тебе, - тихо промовила Анка.
   Воєвода опустив плечi, помовчав. Потiм махнув рукою.
   - Гаразд.



   4

   День був вiтряний, холодний. Замiсть дрiбного колючого снiгу, що йшов у
горах, тут, у долинi, сiялася надокучлива мжичка. Пронизливо-колючi бризки
сiкли  в  обличчя.  Гайдутини  куталися  в  грубошерстi  опанчицi,  глибше
натягали на голови шапки. Здригалися i форкали мокрi конi.
   Драган дав знак зупинитися. Чотири вершники спiшилися, завели  коней  у
вузьку похмуру ущелину, прив'язали до дерев. Бiля  них  залишився  Дундьо.
Вiн по-ведмежому, незграбно обняв усiх.
   - Щасливо, другарi!
   Коли стемнiло, Драган,  Якуб  i  Звенигора  увiйшли  в  мiсто.  Вузьким
провулком, залитим рiдкою грязюкою, що чавкала пiд  ногами,  добралися  до
базарного майдану. Драган оглянувся i, пересвiдчившись, що навколо  нiкого
немає, постукав  у  вiконницю  чималого  високого  будинку.  Дверi  швидко
вiдчинилися, показався господар.
   - Хто тут? - спитав, приглядаючись до темних постатей.
   - Бай Димитре, поклiн вам вiд воєводи, - прошепотiв Драган, заходячи до
сiней.
   - Прошу до хати, другарi, - також тихо сказав господар i, причинивши за
собою дверi, загукав: - Майко, майко, дай нам чого-небудь пiдкрiпитися!
   Господаревi було рокiв п'ятдесят. Рухи його були поважнi,  статечнi,  в
глибоко посаджених очах свiтилася мудрiсть.
   Коли на столi з'явилася тушкована баранина, а потiм - карафка з  вином,
бай Димитр уперше усмiхнувся, наливаючи в чарки.
   - Знав би Сафар-бей, що у нього пiд боком четверо гайдутинiв  п'ють  за
його здоров'я! Сказився б!.. Ну й ну! Хто б мiг подумати,  що  вiн  -  син
воєводи Младена!
   - Що ви дiзналися про нього, бай Димитре? - спитав Драган, ставлячи  на
стiл чарку.
   - Вивiдав усе, що потрiбно. Сафар-бей розквартирував своїх горлорiзiв у
замку, а сам зупинився у багатого спахiї[7] Онбашi.
   - Це добре. В замку його важче було б узяти.
   - Будинок Онбашi  теж  добре  охороняється.  Сафар-бей  всюди  поставив
сторожу.
   - Он як!
   - Але поряд з  Онбашею  живе  мiй  старий  приятель  Станко.  Цього  не
передбачив ага, - усмiхнувся  бай  Димитр.  -  Правда,  було  менi  роботи
умовити Станка допомогти нам, та все  ж  згодився.  Вiн  залишить  на  нiч
незамкненими  ворота,  а  також  виставить  з  сарая  драбину,  -  нею  ви
скористаєтесь, щоб перелiзти через кам'яну стiну, що  вiдокремлює  обiйстя
Онбашi вiд Станкового двору. А на протилежному боцi опуститесь вiрьовочною
драбиною, - я приготував...
   - Спасибi, бай Димитре.
   - Тепер дивiться сюди. - Бай Димитр узяв  з  вогнища  вуглину  i  почав
швидко малювати на краю стола. - Оце будинок  Онбашi.  З  вулицi  в  нього
тiльки один хiд, - там завжди стоїть яничар... Другий вартовий - на  розi,
бiля ахчийницi[8]. Третiй,  кiнний,  весь  час  проїжджає  вiд  одного  до
другого. Мабуть, щоб не заснули або не  вiдлучилися  куди-небудь...  Решта
яничарiв - щось бiльше десятка -  живуть  в  однiй  iз  кiмнат  у  будинку
Онбашi, але вони звичайно лягають спати разом з курми. Зате сам  Сафар-бей
засиджується допiзна.
   - Бiля його дверей нема вартового?
   - Всерединi будинку нема. А от в саду, куди виходять  вiкна  з  кiмнати
Сафар-бея, пiсля того, як  ага  лягає  спати,  обов'язково  стає  один  iз
яничарiв. Тому нам треба не опiзнитись.
   -  Ще  раз  спасибi,  бай  Димитре.  Гадаю,  все  буде  гаразд.   Тепер
вислiджуйте другого звiра -Гамiда! Цього буде не легко  взяти!  Але  взяти
мусимо! Веди нас, бай Димитре!



   5

   Якуб перетнув  вулицю  i  зупинився  навпроти  великого  двоповерхового
будинку Онбашi. У вiкнах блимало мерехтливе свiтло свiчок.  Перед  дверима
стояв вартовий яничар.
   - Дур! Хто такий? - заступив вiн Якубовi дорогу.
   - Кагамлик! - зрадiв Якуб. - Це ти? От  не  гадав  зустрiти  знайомого!
Сподiваюся, ти не забув Якуба?
   - А-а, старий! Звiдки ти взявся? - витягнув довгу шию яничар i покрутив
невеликою, круглою, мов булава, головою.
   - Почув, що ага з загоном повернувся  з  вiйни,  i  вирiшив  провiдати.
Дiзнатися про здоров'я. Та й справа є в мене до нього...
   - Гм, ти не мiг, старий, вибрати кращого часу? Вже нiч надворi!
   - Тiльки вечiр. А вдень Сафар-беєвi не до мене: служба, поїздки, друзi.
Хiба вiн тодi знайде часину для старого знахаря, коли у  нього  нiчого  не
болить? Про нас згадують, як припече!
   - Ну, тобi вiн зрадiє! Чим ти зумiв прихилити його серце?
   Якуб не вiдповiв на запитання.
   - То можна пройти?
   - Та йди вже... Спочатку прямо,  а  потiм  --  останнi  дверi  лiворуч.
Уявляю, як здивується ага!
   - Я теж уявляю, - сказав Якуб i вступив у напiвтемнi довгi сiни.
   Знайшов  останнi  дверi,  постукав.  Почувши  голос  Сафар-бея,  рвучко
вiдчинив дверi i зайшов  до  кiмнати.  Вона  освiтлювалася  скупо,  тiльки
однiєю свiчкою, i тому в кутках  стояли  густi  сутiнки.  Пiд  протилежною
стiною,  за  низеньким  столиком  на  кривих  позолочених  нiжках,   сидiв
Сафар-бей. Вiн зразу ж схопився.
   - Якуб? От не чекав! Заходь, сiдай - гостем будеш! Салям!
   - Салям! Правда, у гяурiв-урусiв є приказка: непроханий гiсть  -  гiрше
татарина!
   - Ну, що ти кажеш, Якубе! Я тобi завжди радий, сам знаєш! Сiдай.
   Якуб сiв на низьку м'яку тахту, що стояла мiж вiкнами. Сафар-бей  -  на
дзиглику насупроти. Вiн був стомлений i блiдий. Очi  глибоко  запали,  мiж
бровами з'явилася зморшка.
   - Як воювалося, Ненко?
   - Не називай мене так, Якубе, - скривився ага i  з  гiркотою  в  голосi
додав: - Воювалося? Дуже погано... Гяури не вiдступили анi на крок! I хоча
наших було в пiвтора раза бiльше пiд Чигирином, ми не  змогли  взяти  тiєї
фортецi! А скiльки вiрних захисникiв iсламу наклали головами в  напiвдиких
сарматських степах! Скiлькох вiдважних лицарiв недорахувався падишах пiсля
мiсячної облоги того проклятого мiста!
   - Чим же це пояснити?
   - Аллах одступився вiд охоронцiв слави падишаха!
   - Нi, Ненко, не обвинувачуй аллаха. Мабуть,  уся  причина  в  тому,  що
козаки й уруси захищали свою землю, свою волю, i це подвоювало їхнi сили.
   - Гадаю, Якубе, ти не повчати мене прийшов такого пiзнього часу?
   - Звичайно, нi, Ненко. У мене важливiша справа. Нас тут нiхто не почує?
   - Нiхто. Говори смiливо.
   Якуб нахилився вперед i поклав руку Сафар-беєвi на передплiччя.
   - Ненко, помирає твоя мати.
   - Що? - Сафар-бей сподiвався будь-чого, тiльки  не  такої  звiстки.  По
його обличчю промайнула важка тiнь, яку ага  даремно  намагався  приховати
вiд спiврозмовника. - Моя мати?
   - Так, мiй дорогий Ненку. Їй дуже погано.
   - Чим же я можу їй допомогти? Я навiть не знаю, де вона.
   - Вона хоче тебе бачити.
   - Але ж це неможливо! - вигукнув вражений Сафар-бей.
   - Чому неможливо? Яка б стiна не стояла мiж вами до цього, перед смертю
тiєї, що дала тобi життя, вона мусить упасти!
   Сафар-бей похилив  голову.  Мовчав.  Рухливi  пальцi  мимовiльно  м'яли
складки широких шароварiв.
   - Куди їхати? Далеко? - спитав глухо.
   - Я проведу тебе... На третiй день ти будеш знову в Слiвенi.
   - I гайдутини не побояться ввести мене в свiй табiр?
   - Ми зав'яжемо тобi очi. Гайдутини змушенi будуть зробити це.
   - Ти говориш так, Якубе, нiби й сам гайдутин...
   - Не про це зараз мова. Яке ж твоє рiшення?
   - Менi жаль розчаровувати тебе, Якубе, але я не поїду.  Згодом  про  це
стане вiдомо беглер-беєвi. Я не можу ризикувати своїм майбутнiм.
   - На вiйнi ти кожного дня ризикував життям, Ненку,  i,  сподiваюсь,  не
боявся!
   - То зовсiм iнше. Там iшла вiйна.
   - Це твоє останнє слово?
   - Так.
   Якуб встав, узяв зi столу пiдсвiчник зi свiчкою i  пiдiйшов  до  вiкна.
Постояв там деякий час у глибокiй задумi, важко зiтхаючи i з жалем хитаючи
головою. Та коли б  Сафар-бей  був  не  такий  схвильований,  вiн  би  мiг
помiтити, що Якуб пильно вдивлявся в темний сад за вiкном i двiчi пiдняв i
опустив  перед  собою  свiчку.  Однак  ага  нiчого   цього   не   помiтив,
заклопотаний своїми думками. Якуб повернувся назад i  поставив  пiдсвiчник
на мiсце.
   - Я думав, у тебе м'якше серце, Ненко.
   - Коли б у мене було м'яке серце, я не був би воїном, Якубе.
   За вiкном почувся глухий шурхiт i стук.  Сафар-бей  схопився  на  ноги.
Пiдозрiло глянув на Якуба.
   - Що там?
   - Не хвилюйся, Ненко. Тобi нiщо не  загрожує.  Дверi  прочинилися  -  в
кiмнату безшумно прослизнув  Звенигора,  а  за  ним  -  Драган.  Сафар-бей
кинувся до стiни, на якiй висiла зброя. Але Звенигора блискавично перетнув
йому шлях i направив у груди чорне дуло пiстоля.
   - Спокiйно, Сафар-бею! Салям! Хiба так приймають гостей?
   - Що вам потрiбно? - зблiд ага.
   - Шановний ага Якуб уже все тобi пояснив. Але ти виявився  безсердечною
людиною. Тому доведеться розмовляти з тобою  трохи  iнакше.  Дозволь  твої
руки! Драгане, давай вiрьовку.
   - Урусе, ти мстиш менi за те, що в Чернаводi я завдав тебе в полон? Але
повiр, я потiм передумав i хотiв вiддати наказ вiдпустити...
   - Я знаю про це, - вiдповiв Звенигора. - Якуб менi розповiдав.  I  хоча
завдяки тобi я майже рiк провiв на каторзi, мстити я не збираюся.  Та  про
це докладнiше поговоримо в дорозi. Там у нас буде  вдосталь  часу.  В'яжи,
Драгане.
   В одну мить руки  Сафар-бея  було  зв'язано  за  спиною,  i  вiн  став,
похнюплений, бiля стiни.
   Вони вийшли в сiни i повернули до дверей, що вели в сад. Надворi  зразу
ж шуснули в темряву глибокого зимового вечора.
   - Сюди! - почувся тихий голос бая  Димитра.  Обережно  перелiзли  через
високу кам'яну загорожу. Поставили на мiсце довгу важку драбину  i  мовчки
вийшли з двору бая  Станка.  Темними  безлюдними  провулками,  не  подаючи
голосу, бай Димитр вивiв невеликий загiн з мiста,  до  обрiдного  букового
лiска. Тут Драган зав'язав Сафар-беєвi  очi,  i  гайдутини  попрощалися  з
своїм провiдником.



   6

   Другого дня, опiвднi, всi тридцять гайдутинiв, якi залишилися  зимувати
в горах, стовпилися бiля колиби воєводи.  Младен  стояв  попереду.  Тiльки
Златка не вiдлучалась од хворої матерi.
   Знизу,  по  крученiй  гiрськiй  стежцi,  пiднiмалось  п'ять  вершникiв.
Гайдутини мовчки дивилися на них, власне, на одного - з зав'язаними очима.
Вiн їхав другим, зразу за Драганом.
   - Швидше! Швидше! - загукав зi скелi Яцько, махаючи шапкою.
   Воєвода хвилювався, хоча намагався не показувати цього. Однак по  тому,
як  вiн  зблiд,  а  потiм  скинув  шапку  i  зiжмакав  у  руцi,  гайдутини
догадалися, якi почуття нуртують у серцi їхнього ватажка. Рвучкий крижаний
вiтер розвiював його сивого довгого чуба, кидав в обличчя колючим снiжком,
та Младен нiби не помiчав  холоду.  З  кручi  гостро  вдивлявся  вниз,  на
стежку, по якiй наближався до нього син.
   Нарештi,  вершники  виринули  з-за  скелi,  на  якiй  сидiв  Яцько,   i
зупинилися перед колибами, звiдки вiдкривався  вид  на  глибоке  мiжгiр'я,
затягнуте снiговою iмлою.
   - Здравей, воєводо! Здравейте, другарi! - привiтався Драган,  сплигуючи
з коня. - Какво правите?[9]
   - Здравейте! Здравейте! - Младен обняв кожного з прибулих  i  зупинився
перед Сафар-беєм. Зняв з нього пов'язку. Розв'язав руки.
   Запала глибока тиша.  Всi  затаїли  подих.  Похмурi  обвiтренi  обличчя
гайдутинiв повернулися до яничарського аги. Суперечливi почуття  клекотiли
в серцях повстанцiв. Так ось який вiн - Сафар-бей, їхнiй найлютiший ворог!
Молодий, ставний, дивно схожий на майку Анку, вiн  прямо  сидiв  на  конi,
озираючи  жагучими  чорними  очима  гайдутинiв   i   гайдутинський   стан.
Незважаючи на втому i хвилювання, що  враз  охопили  його,  вiн  намагався
триматися  гордовито,  не  опускав   очей   пiд   пронизливими   поглядами
гайдутинiв.
   Впiзнавши воєводу, хутко сплигнув  з  коня,  застиг  у  напруженнi,  не
випускаючи з рук поводiв.
   - Здравей, сину! -  тихо  промовив  воєвода,  пильно  приглядаючись  до
обличчя аги.
   Сафар-бей не витримав погляду воєводи.  Опустив  очi.  Звенигора,  який
стояв зовсiм близько, мiг би заприсягтися, що у нього затремтiли губи.
   - Здравей, тате!
   Великого зусилля, видно, коштували Сафар-беєвi цi слова, бо голос  його
здригнувся i прозвучав хрипко.
   Натовп сколихнувся, i легке, майже  нечутне  в  поривi  вiтру  зiтхання
пролинуло над ним. Старий Момчил крякнув, нiби у нього раптом задряпало  в
горлi. А Якуб вiдвернувся i мовчки витер з очей сльози, що затуманили його
зiр.
   - Спасибi, сину, .що приїхав. Ходiмо до колиби, - сказав Младен. -  Там
твоя майка... Жде на тебе... О боже, як довго вона тебе ждала, бiдна!
   Вони рушили  до  колиби.  Гайдутини  натовпом  посунули  за  ними,  але
зупинилися перед дверима.
   - Ми зараз там зайвi, - промовив Якуб. - Хай самi...
   Але натовп не розходився. Люди стояли на вiтрi.  Снiг  танув  на  їхнiх
обличчях i стiкав на мокрi кожушини. В  каламутному  небi  жовтiла  кругла
пляма ледь помiтного холодного сонця.
   Через деякий час вийшов Младен i кивнув Звенигорi:
   - Арсене, зайди!
   Звенигора переступив порiг колиби.  У  свiтлицi  горiла  свiчка,  пахло
воском. Анка лежала на широкому дерев'яному лiжку, її  очi  блищали.  Вона
важко дихала. Заплакана Златка сидiла бiля хворої. Сафар-бей стояв  збоку,
в узголiв'ї матерi, i вона держала його руку в своїй руцi,  нiби  боялася,
що  вiн  зараз  пiде  вiд  неї.  На  обличчi  Сафар-бея  -  нiяковiсть   i
розгубленiсть.
   Анка побачила козака.
   - Арсене, пiдiйди сюди! - прошепотiла.
   Звенигора пiдiйшов до лiжка. Став поряд зi Златкою.
   - Спасибi тобi, що привiз менi сина... Я  така  рада...  -  Голос  Анки
переривався. Їй важко було говорити, i Звенигора зробив  рух,  нiби  хотiв
спинити її мову, але вона заперечно похитала головою: - Нi, нi,  дай  менi
сказати... У мене так мало часу... Ти дуже кохаєш Златку?
   Запитання було несподiване, i Звенигора  збентежився.  Потiм  по  хвилi
тихо, але твердо вiдповiв:
   -- Дуже. - I глянув на дiвчину. У неї загорiлися рум'янцем блiдi щоки.
   - А ти, доню?
   - Я теж, - прошепотiла Златка.
   Анка помовчала,  пильно  вдивляючись  в  знiяковiле  обличчя  дочки.  А
зiбравшись з силами, заговорила знову:
   - Дайте одне одному руки... От так... Колись я боялась, Арсене,  що  ти
вiдбереш у мене дочку, яку я щойно  вiднайшла.  А  тепер  сама  вручаю  її
тобi... Бережи  її...  Вона  тут,  у  гайдутинському  станi,  стала  такою
шибайголовою... Я рада за вас... Будьте щасливi!.. Младене, дорогий мiй. -
Вона подала йому вiльну руку, i воєвода,  ставши  бiля  лiжка  на  колiна,
припав до неї щокою. - Ось ми й зiбрались... нарештi... всiєю родиною... Я
така щаслива... мої дiти зi мною...
   У Младена здригнулися плечi, з грудей вирвалося глухе болiсне  ридання.
Златка плакала вголос,  не  стримуючись.  Звенигора  вiдчув,  як  по  щоцi
покотилась тепла сльоза,  але  не  смiв  пiдняти  руку,  щоб  витерти  її.
Сафар-бей стояв блiдий, закусивши губу. Вiн зiбрав усi свої душевнi  сили,
щоб не проявити, як вiн думав, легкодухостi, однак i в  його  очах  стояли
сльози.
   Анка заплющила очi i вiдкинулась на подушку. Дихала важко, уривчасто. З
останнiх сил стискувала синову руку. Боялася хоч на мить випустити її.
   Вiдпочивши трохи, стрепенулася. Заговорила знову, тихо, але виразно.
   - Ненко, сину... рiдний мiй... Я знаю, як тобi важко звикнути до думки,
що я... твоя мати... Я розумiю тебе... Ти -  вiдламана  гiлка,  яку  вiтер
занiс далеко вiд дерева... Ти й не пам'ятаєш того дерева, на якому зрiс...
А я пам'ятаю... твiй перший крик... Потiм лепет... Бачу i досi твої веселi
чорнi оченята... густий кучерявий чубчик... Пам'ятаю кожний твiй крок  вiд
першого дня i до сьомого  року,  коли...  коли...  Потiм  наступили  важкi
часи... багато рокiв пошукiв... надiй i розчарувань... I весь той  час  ти
жив у моєму серцi поряд iз Златкою... маленьким чорночубим хлопчиком...  з
трьома довгими шрамами на ручцi... Тому я так тебе  легко  впiзнала  пiсля
стiлькох рокiв розлуки... Бо ти ж моя плоть... кров моя...
   Вона судорожне стиснула Сафар-беєву  руку.  Широко  розплющеними  очима
довго дивилася на нього, мов  хотiла  навiки  запам'ятати  кожну  рисочку.
Потiм перевела погляд на Младена.
   - Младене, - прошепотiла зовсiм тихо, ледь чутно:  видно,  кожне  слово
коштувало їй неймовiрних зусиль. - Младене,  поклади  свою...  руку...  на
руку... нашого Ненка... Отак... Арсене, Златко... ви теж...
   Арсен i Златка пiдiйшли до узголiв'я, поклали свої руки на  Сафар-беєву
руку.
   - А тепер поклянiться... поклянiться... що нiхто  з  вас  нiколи...  не
пiднiме  один  на  одного...  руки...,хоча  i  доведеться  бути  в  рiзних
станах... Заклинаю вас!.. Не пiднiмайте руки на мого сина!..
   - Клянусь! - тихо проказав старий воєвода.
   - Клянусь! - глухо озвався Звенигора,  i  до  його  голосу  прилучилося
легке, мов зiтхання вiтерцю, Златчине: - Клянусь!
   Запала тиша. Нiма, тривожна.
   - Ненко, а ти?..
   - Клянусь! - промовив з натугою Сафар-бей i опустив очi.
   Звенигорi здавалося, що за все своє життя, сповнене тривог,  смертей  i
незгод, вiн нiколи не переживав тяжчої хвилини, нiж ця.  Важко  йому  було
дивитися на цих  людей,  в  сiм'ю  яких  вiн  увiходив,  на  їхнi  муки  й
страждання. Його огрубiле в боях i неволi серце мимоволi щемiло вiд  болю,
а очi зволожувалися слiзьми.
   Младен мужньо тамував ридання,  що  клекотiло  глибоко  в  грудях.  Всi
поопускали голови. Одна Златка не приховувала слiз.
   - Не плачте, - прошепотiла Анка. - Не треба... Ми ж усi разом... однiєю
сiм'єю... Я така щаслива...
   Голос її раптово обiрвався. Рука вислизнула з руки Сафар-бея i впала на
бiлу вовняну ковдру.
   На крик Златки в колибу почали заходити гайдутини.
   ...Поховали Анку на другий день опiвднi. Винесли  в  тисовiй  трунi  на
било - найвищий гребiнь гори, що здiймалася над Планиною.
   Вiтер ущух, i хмари розiйшлися. Сяяло слiпуче сонце.  В  голубому  небi
стояла безмовна тиша, а в нiй спокiйно,  урочисто  пропливали  ширококрилi
чорнi орли.
   З гори було видно всю Планину: далекi  шпилi,  приметенi  слiпучо-бiлим
снiгом, глибокi темнi ущелини, густо-зеленi ялиновi та  смерековi  пралiси
там, де не ступала людська нога, голi похмурi бескиди.
   - Звiдси тобi, Анко, буде видно всю Болгарiю, - сказав  Младен,  перший
кидаючи в яму грудку землi. - Дивися  на  неї,  орлице  моя!  Слухай  спiв
весняного вiтру над рiдною Планиною, шум зелених лiсiв у мiжгiр'ях, клекiт
чистоводих дзвiнких потокiв...  А  як  сколихнеться  Планина,  здригнеться
земля - знай: живий твiй Младен, живi твої яснi соколи-гайдутини! То  вони
з шаблями та самопалами в руках знову кинулись  до  бою  за  волю  коханої
Болгарiї!.. Чи так я кажу, братове?..
   - Так, так, воєводо! Так, батьку наш! - вiдгукнулись гайдутини.
   - Ну, то й кiнчайтеї Хай спить вiчним сном наша мати!
   На шпилi швидко вирiс могильний горбик. Гайдутини витягли  з-за  поясiв
пiстолi - i гiрську тишу сколихнув грiм пострiлiв. Трохи постояли мовчки i
почали поволi спускатися вниз.
   - Тате, ходiмо, - сказала Златка, торкнувши батька за рукав.
   - Iдiть. Я прийду потiм, - тихо вiдповiв воєвода.
   Вiн стояв простоволосий, без шапки. Дивився вдалину, де небо  зливалося
з горами. В сухих почервонiлих очах не було слiз, тiльки  свiтилися  важка
туга та гострий бiль.
   Всi зрозумiли, що воєвода хоче зостатися наодинцi з дорогою могилою.
   Звенигора обняв Златку за плечi  й  повiв  з  гори.  Коли  вiдiйшли  до
першого крутого уступу, оглянувся. На шпилi, крiм воєводи,  лишився  також
Сафар-бей.  На  тлi  ясно-голубого  неба  рiзко  окреслювалися  двi  темнi
нерухомi постатi...
   Тiльки перед вечором Младен i Сафар-бей спустилися  з  гори  до  стану.
Нiхто не знав, що вiдбулося там мiж ними, про що вони говорили.  Сафар-бей
минув колиби, зiйшов на кручу i мовчки сiв на заснiжений холодний  камiнь.
Було щось сумне i болiсне у виразi  його  блiдого  стомленого  обличчя,  в
журно похилених плечах.
   - Драгане, пошли людей - хай  проведуть  його  до  Слiвена,  -  коротко
наказав воєвода.
   - А як же...
   Драган  хотiв  спитати,  чи  зав'язувати  знову  очi  Сафар-беєвi.  Але
промовчав. Щось  невловиме  в  поглядi,  яким  дивився  воєвода  на  сина,
стримало його. Та Младен зрозумiв свого молодого друга.
   - Нi, нi, пов'язки не треба! - сказав поспiшно. - Не треба... Я вiрю...
Не посмiє вiн привести яничарiв на могилу матерi своєї.




   ФIРМАН


   1

   Гамiд сидiв у кiмнатi  Сафар-бея  на  пухкому  мiндерi  i  з  зловтiхою
дивився на збасамужену батогами спину бая Станка, пiдвiшеного за вивернутi
руки до стелi. Насупроти  завмерли  в  чеканнi  нового  наказу  яничари  -
Кагамлик i велетень Абдагул.
   - Ти вже старий, бай  Станко,  а  поводишся,  як  нерозумний  пiдлiток.
Ай-ай-ай! - промовив Гамiд спокiйно. - Твоя вперта мовчанка свiдчить якраз
не на твою користь. Невже ти хочеш, щоб ми переламали тобi  ноги,  вирвали
язика i випекли очi?  Не  змушуй  нас  робити  цього.  Скажи,  де  подiвся
Сафар-бей!
   - Не знаю, ага, - прохрипiв бай Станко.
   - Але ж слiди ведуть на твоє подвiр'я, мерзенний гяуре! Як же ти  можеш
не знати?
   - Вдесяте вам кажу: аллах свiдок, я не знаю, де подiвся Сафар-бей.
   - Тодi скажи, де шукати Якуба. Адже ти не можеш заперечити, що знайомий
з тим розбiйником!
   - Я вперше чую це iм'я.
   - Не кажи дурниць! Якуб увечерi зайшов  до  Сафар-бея  з  вулицi.  Його
бачив  аскер  Кагамлик.  Але  вiн  не  виходив  звiдти.  Отже,  не   важко
здогадатися, якою дорогою розбiйник чи розбiйники, викравши агу,  залишили
будинок. Тут не обiйшлося без твоєї допомоги, старий собако!
   - I все ж я не знаю нiякого Якуба, хай провалюся в пекло, якщо брешу!
   Гамiдовi урвався терпець. Вiн вигукнув:
   - Абдагуле, всип цьому iшаковi ще! Може, тодi вiн  стане  розумнiший  i
пригадає те, що з такою упертiстю намагається забути!
   Велетень Абдагул миттю схопив болгарина за посинiлi руки,  жбурнув  вiд
себе. Знову засвистiв  батiг.  Страшний  бiль  спотворив  обличчя  старого
болгарина.
   - Нелюди! - прошепотiв нещасний. - -Сил бiльше немає терпiти...
   Гамiд подав знак припинити катування.
   - Ну, говори!
   - Дайте води.
   Кагамлик пiднiс до запечених, обкусаних губ старого  кухоль  води.  Бай
Станко жадiбно припав до вiнець. Втамувавши  спрагу,  деякий  час  мовчав.
Затуманеним поглядом дивився на темне сите обличчя спахiї.
   - Я чекаю, - процiдив Гамiд. - Де подiвся Сафар-бей?
   Станко сплюнув з розбитого рота кров, заперечно хитнув головою. Обличчя
його розпухло вiд побоїв, туго зв'язанi руки  задерев'янiли.  Вiн  втрачав
останнi сили. Коли б не вiрьовка, якою його було пiдв'язано до стелi,  вiн
упав би на долiвку, мов лантух.
   - Я його i в вiчi не бачив, ага.
   - Брешеш! Ви викрали його з Якубом!
   - Клянусь, я не маю честi бути знайомим нi з яким Якубом.
   - Не велика честь бути знайомим з розбiйником... Та все ж не крути:  ти
добре знаєш Якуба! Скажи - де вiн? Куди ви подiли Сафар-бея?
   - Даремно ви катуєте мене, ага. Менi нiчого не вiдомо нi про Сафар-бея,
нi про Якуба.
   Тиха, спокiйна вiдповiдь Станка вкрай розлютила Гамiда.
   Проклятий гяур! В чому тiльки душа держиться, - а правди не  каже!  Але
вiн розв'яже язика затятому гайдутиновi! Мусить розв'язати  i  допитатися,
де подiвся Сафар-бей, хоч би  довелося  закатувати  не  одного,  а  тисячу
болгарських собак!.. На це у Гамiда були важливi причини.
   Сьогоднi вранцi, повернувшись вiд беглер-бея iз  Загори,  вiн  дiзнався
про  таємниче  зникнення  Сафар-бея.  Ця  звiстка   приголомшила   спахiю.
Незважаючи на те, що майже  рiк  мiж  ними  iснували  напруженi  взаємини,
навiть ворожнеча, Гамiд не спускав ока з молодого аги i  дуже  турбувався,
коли тому випадало стикатися з небезпекою. Це пояснювалось тим,  що  Гамiд
був дуже забобонний. Багато-багато рокiв  тому,  коли  вiн  з  викраденими
дiтьми воєводи Младена пiд'їжджав до Загори i, стомлений, сiв обiч  дороги
спочити,  до  нього  нечутно,  як  тiнь,  пiдiйшла   стара   циганка.   Її
чорно-тьмянi очi вп'ялися в його обличчя.
   - Позолоти руку, добрий ага, i я скажу все,  що  з  тобою  трапилося  в
твоєму життi, - прокаркала стара.
   Гамiд хотiв прогнати її, але циганка вiдгадала його намiр  i  вчепилася
темними скоцюрбленими пальцями в рукав.
   - Ага, не проганяй!.. Навколо тебе кров, багато  кровi.  I  чорнi  думи
хмурять  твоє  чоло.  Тому  я  не  говоритиму  про   минуле...   Позолоти,
красунчику, руку, - i я розповiм, що чекає на тебе в майбутньому.  Ну,  не
пожалiй для бiдної циганки куруша...
   Гамiд завагався. Майбутнє його лякало. Навздогад сказанi циганкою слова
про кров примусили його здригнутися. Може й справдi стара вiдьма  прозирає
майбутнє?
   Вiн витягнув з  кишенi  куруша.  Циганка  пожадливо  схопила  монету  -
засунула в складки рясного вбрання. Миттю розiклала карти.
   - Ясне твоє майбутнє, добрий ага, - знову прокаркала  вона.  -  Випадає
тобi багатство в далекiй дорозi. I честь, i шана. Тебе чекав великий удар,
але ти щасливо уникнув його. А ще ти маєш великий iнтерес у дiтях. Вони не
кревнi, не рiднi тобi,  ага,  але  дуже  тiсно  зв'язанi  з  твоєю  долею.
Настiльки тiсно, що я навiть боюся говорити...
   - Говори, стара! - гаркнув стривожений Гамiд.
   - Позолоти руку, щасливчику!
   Вiн кинув ще одного куруша. Циганка подивилася на нього  тьмяним  оком.
Проскрипiла:
   - Далеко стелеться твоя дорога, щасливчику. I весь час поряд з тобою по
нiй iдуть двоє. То вони вiдходять од тебе, то знову  наближаються:  дороги
вашi перехрещуються, як зморшки на моїм обличчi. I що дивно:  навiть  твоя
смерть залежить вiд смертi одного з них...
   Гамiд посiрiв. Голос його затремтiв.
   - Тих дiтей?
   - Тих, що супроводять тебе, ага.
   Циганка зникла так же нечутно i непомiтно, як i з'явилась. А  Гамiд  ще
довго сидiв на теплiй землi, вражений почутим. З острахом дивився на чорну
ковдру, пiд якою лежали сповитi, вiрнiше,  зв'язанi  дiти  воєводи.  Тьфу,
шайтан!  Невже  його  доля  вiдтепер  залежить  вiд   долi   гайдутинських
вишкребкiв? Невже щоб продовжити своє життя, вiн мусить дбати i про них?
   Слова циганки глибоко запали в серце Гамiда. Марновiрний страх за  своє
життя  довгi  роки  примушував  його  берегти  Ненка  i  його   сестричку,
пiклуватися про них i про їхнє  майбутнє.  Коли  беглер-бей,  щоб  завдати
воєводi Младену нещадного удару, хотiв стратити дiтей, Гамiд випросив  для
них помилування, а потiм Ненка пiд iм'ям Сафар-бея  вiддав  у  яничарський
корпус, а Златку тримав при собi разом зi своїми  дiтьми,  давши  їй  iм'я
Адiке.
   Коли вiн  сьогоднi  дiзнався,  що  Сафар-бей  три  днi  тому  зник  при
загадкових обставинах, вiн негайно  почав  розшуки,  якi  навели  його  на
думку, що Сафар-бея викрадено.
   Де ж вiн подiвся? Яка його доля? Чи живий вiн? На цi питання може  дати
вiдповiдь тiльки одна людина - Станко. До його двору ведуть слiди...  Вiн,
напевне, може також дати цiкавi вiдомостi i про Якуба,  котрого  Гамiд  не
без пiдстав вважав своїм смертельним ворогом i котрого  хотiв  би  якомога
швидше прибрати з своєї дороги.  Але  клятий  болгарин  мовчить!  Не  хоче
сказати правди! Ну, нi, вiн розв'яже йому язика!
   Гамiд сам схопив важкого батога i почав шмагати болгарина по руках,  по
обличчю, по спинi. Станко звивався бiля його нiг, захищаючи  скривавленими
руками очi.
   - Ти все скажеш, гяурський собако! - хрипiв спахiя, вкладаючи  в  удари
всю свою силу. - Все скажеш!
   - Я нiчого не знаю, - простогнав бай Станко.
   - Де Якуб? Куди ви подiли Сафар-бея?
   - Я їх не бачив, ага. Бог - свiдок.
   Батiг засвистiв знову.  Гамiд  оскаженiв.  Навiть  Абдагул  i  Кагамлик
вiдступили пiд стiну, боячись, що i їх зачепить.
   Несподiвано рипнули дверi -  i  на  порозi  з'явився  Сафар-бей.  Гамiд
застиг з пiднятим угору батогом. В очах - i подив, i замiшання, i радiсть,
яку вiн не в силi був приховати.
   - Що це все означає, Гамiд-ага? - Спитав Сафар-бей, зачиняючи за  собою
дверi i здивовано оглядаючи свою кiмнату. - Салям!
   Гамiд дурнувато всмiхнувся, простягнув до Сафар-бея руки,  нiби  чекав,
що той кинеться в його обiйми. Але Сафар-бей вдав, що  не  помiчає  пориву
спахiї.
   - Так що тут коїться, Гамiд-ага? - повторив вiн запитання.
   Гамiд кинув батога. Споважнiв.
   - Коли зникає з своєї кiмнати яничарський старшина, я  мушу  дiзнатися,
де вiн подiвся.
   - I тому ти шмагаєш цього нещасного? Що ж вiн розповiв тобi?
   - Я дiзнався вiд аскерiв, що в тебе був Якуб...
   - А ще що?
   - Бiльш нiчого. Але й цього досить для мене.
   - Якуб - мiй друг, - холодно сказав ага.
   Гамiд вимушено усмiхнувся.
   - Сафар-бею, дорогий мiй, невже ми отак i говоритимемо, стоячи  посеред
кiмнати? Я сьогоднi повернувся  вiд  беглер-бея  i  привiз  дуже  важливий
фiрман султана. В ньому йдеться про новий похiд  на  урусiв.  Може  б,  ми
поговорили про все наодинцi?
   - Гаразд, - погодився Сафар-бей.
   - Тодi накажи вивести цього гайдутинського собаку i зачинити у льох.
   Сафар-бей похмуро кивнув аскерам.
   - Виведiть його i вiдпустiть!
   Кагамлик i Абдагул кинулись вiдв'язувати бая Станка. Гамiд незадоволено
засопiв.
   - Сафар-бею, ти допускаєш помилку.  Цей  болгарин  причетний  до  твого
викрадення! Його треба допитати!
   - Ти сам помиляєшся, Гамiд-ага, - спокiйно вiдповiв Сафар-бей.  -  Мене
нiхто не викрадав... У мене справдi був Якуб. Вiн принiс менi дуже важливу
вiстку, яка й примусила мене вирушити в дорогу.
   - Куди?
   - Це моя невеличка таємниця, Гамiд-ага. Як тобi вiдомо, я не євнух. Тож
можеш  здогадатися,  якi  почуття  примусили  мене   залишити   за   таких
незвичайних обставин загiн...
   Гамiд  недовiрливо  подивився  на  Сафар-бея,  але  не  сказав  нiчого.
Кагамлик i Абдагул вхопили бая Станка попiд руки i поволокли з кiмнати.
   Сафар-бей щiльно причинив дверi,  пiдбив  на  м'якiй  отоманцi  мiндер,
запросив Гамiда сiдати.
   - А тепер поговоримо, Гамiд-ага. Що нового у беглер-бея?  Про  що  пише
найяснiший султан у своєму фiрманi?



   2

   Стара Планина була найкращим притулком i сховищем для гайдутинiв. Усюди
в малодоступних мiсцях - на високих полонинах, у глибоких темних ущелинах,
у хащах предковiчних пралiсiв - стояли темнi  смерековi  колиби,  зрубленi
пастухами-балканджiями з наказу  гайдутинських  воєвод  попереднiх  часiв.
Були вони приземкуватi,  непоказнi,  але  надiйно  захищали  вiд  осiнньої
сльоти i зимових холодiв.
   В одну з таких заснiжених, похмурих долин  привiв  свiй  загiн  воєвода
Младен. Поховавши Анку, вiн жодного дня не хотiв  зостатися  там,  де  все
нагадувало про неї. До того ж його тягла  до  Слiвена  жадоба  помсти  над
Гамiдом.
   Поки гайдутини рубали дрова,  розтоплювали  в  колибах  печi,  готували
гарячу страву, Драган, перезувшись пiсля довгого переходу в  сухi  чоботи,
пiдiйшов до воєводи.
   - Гадаю, бай Младене, менi не завадить  прогулятися  до  мiста.  Мусимо
сповiстити наших людей, де ми розташувалися.
   - Ти стомився, Драгане.
   - Однак вiдпочивати нiколи. Сафар-бей досi прибув  до  Слiвена,  i  нам
необхiдно знати його намiри щодо нас. Також цiкаво дiзнатися, що  поробляє
Гамiд...
   - Ти справжнiй юнак[10] ,  Драгане!  Якщо  менi  доведеться  перейти  в
кращий свiт, я розпрощаюся з землею без жалю: ти продовжиш ту  справу,  за
яку я боровся все життя! - сказав з почуттям воєвода. - Ну, що ж, iди! Але
будь обережний...
   Драган пiшов.
   Повернувся вiн несподiвано. Перед свiтом. Младен чекав його  тiльки  на
другий день надвечiр, тому був здивований,  коли  побачив  свого  молодого
другаря, запорошеного снiгом, у своїй колибi.
   - Що трапилось, Драгане? Ти повернувся з пiвдороги?
   - Так. Але не сам. Зi мною - бай  Димитр...  Нам  обом  пощастило:  вiн
поспiшав iз Слiвена в наш стан, де нiкого б не застав, а я  чимчикував  до
Слiвена, де марно розшукував би бая Димитра, - тож  мусимо  дякувати  всiм
святим, що почалася вiхола. Вона загнала нас до схрону в печерi  Ведмежiй,
де ми й зустрiлися, на взаємну радiсть обох.
   - Де ж Димитр? Клич його сюди!  -  Воєвода  накинув  на  плечi  кожуха,
роздмухав  у  челюстях  печi  вогонь.  -  Вiн,  певне,  має  багато   чого
розповiсти...
   - Так, вiн прийшов не з порожнiми руками. Я приведу його зараз!
   Через хвильку до колиби зайшов Димитр, збив  з  довгих  обвислих  вусiв
снiг. Младен обняв його, посадив бiля вогню.  В  колибi  прокинулися  всi:
Звенигора, Спихальський, Грива, Златка, Яцько, Якуб. Кожного  цiкавило,  з
чим повернувся Драган.
   Марiйка подала  на  стiл  хлiб  i  смажену  козлятину,  але  Димитр  не
доторкнувся до їжi. В печi розгорiлися сухi  смерековi  сучки,  i  полум'я
освiтило обличчя болгарина. На ньому лежала важка втома, - видно, не легко
було продиратися заснiженими  гiрськими  манiвцями.  В  очах  просвiчувала
стурбованiсть.
   Та, власне, всi розумiли, що тiльки дуже важлива  причина  змусила  бая
Димитра  покинути  Слiвен  i  самому,  не  чекаючи  гайдутинського  гiнця,
вирушити в гори.
   - Що трапилося, бай Димитре? - спитав воєвода, потискуючи гостевi руку.
   Бай Димитр важко зiтхнув.
   - Бая Станка скатовано...
   - Як? Хто це зробив?
   - Гамiд... Все допитувався,  клятий,  де  подiвся  Сафар-бей.  А  також
цiкавився Якубом.
   - Ну?..
   - Бай Станко нiчого не сказав. Та вiн i не знав нiчого, крiм того, що я
причетний до цiєї iсторiї. Але мене вiн не виказав.  А  на  нього  пiдозра
впала тому, що нашi слiди вели до його двору...
   - Жаль бая Станка, - сказав Драган. - Вiн живий? У безпечному мiсцi?
   - Так. Аскери притягли його ледь теплого i кинули в двiр, як  собаку...
Але живучий старий! Не  встигла  дружина  ввести  в  свiтлицю  i  вiдпоїти
молодим вином, як вiн зразу ж наказав покликати мене...
   Бай Димитр провiв рукою по  обличчю,  витираючи  з  заснiжених  брiв  i
вусiв, що розмерзалися в теплi, холоднi краплини води.
   - Щось важливе? - спитав воєвода Младен.
   - Дуже важливi новини сповiстив менi бай Станко... Гамiд обмовився  про
султанський фiрман, в якому йдеться про новий похiд  на  руснакiв.  Гадаю,
вам було б цiкаво знати його докладний змiст, бай Младене, га?.. Ось  чому
я поспiшав до вас...
   - Спасибi тобi, другарю Димитре, - з почуттям сказав воєвода. - Спасибi
тобi вiд усiєї Болгарiї за вiрну  їй  службу...  Ти  принiс  дуже  важливу
звiстку, i ми тепер спiльно подумаємо  не  тiльки  над  тим,  як  захопити
Гамiда, а й над тим, як оволодiти султанським фiрманом.
   - А що це воно таке, фiрман? - спитав спроквола поважний Грива.
   - Фiрман, другарi, - то султанський указ, - пояснив воєвода. -  Коли  б
нам пощастило роздобути його, ми, напевне, змогли  б  дiзнатися  про  дуже
вагомi i небезпечнi подiї. Якщо в ньому справдi йдеться  про  новий  похiд
туркiв на Україну, то ми б дiзналися про час виступу, кiлькiсть вiйськ  та
кому з пашiв доручено очолювати його. Так я гадаю...
   - Гм, то було б справдi лепсько  роздобути  ту  штукенцiю,  панство!  -
вигукнув Спихальський.
   - Безперечно, - пiдтримав його Звенигора. - Чого б це нам не коштувало!
Ми повиннi вирушити негайно до Слiвена...
   Вiн запитально глянув на воєводу, шукаючи його пiдтримки.
   Воєвода Младен трохи помовчав, мабуть у думцi зважуючись на щось. Потiм
сказав:
   - Ясно, ми повиннi зробити це негайно. Але як? I хто пiде на це?
   -  Гамiд  мешкає  в  ханi[11]  Абдi-аги,  -  вставив  Димитр.  -   Його
охороняють.
   - Ми з Драганом уже мали  нагоду  побувати  в  тому  ханi,  -  промовив
Звенигора. - Гадаю, нам i зараз випадає йти туди. Двох нас буде досить.
   - Нi, краще втрьох, мабуть, - засумнiвався Драган.
   - Тодi я третiй! - схопився Спихальський.
   - Нi, нi, пане Мартине, - Звенигора поспiшив вiдмовитись  вiд  допомоги
свого шумливого, запального друга. - Ми на тебе й  одягу  яничарського  не
пiдберемо...
   - Тодi я пiду, - промовив Якуб. - Менi...
   Але Златка несподiвано перебила його.
   - Нi, нi, за третього буду я! Я дуже добре, найкраще з-помiж вас  усiх,
знаю Гамiда, його звички.  По  скрипу  пiдлоги  пiд  його  ногами  я  можу
безпомилково визначити, що то вiн i навiть в якому вiн настрої...
   - Ну, що ти, Златко, - почав Звенигора. - Там потрiбен вояка,  який  би
умiв...
   Дiвчина не дала козаковi закiнчити думку:
   - Який би умiв стрiляти, хочеш ти  сказати?..  Батьку,  скажи  йому!  -
звернулась вона до воєводи.
   Младен розвiв руками. Несподiване бажання  дочки  сповнило  його  серце
гордiстю: вiн раптом побачив у її характерi те, чого  бажав  своїм  дiтям,
коли вони народжувалися, - смiливiсть, рiшучiсть, вiрнiсть  батькiвщинi  i
готовнiсть  покласти  своє  життя  за  неї.  Але  вiдпустити  її  на  таку
ризиковану справу?
   Вiн завагався.
   - Так, Златка навчилася добре стрiляти, - промовив  перегодя.  -  I  на
конях їздити... Але ж чи  зможеш  ти,  -  звернувся  до  неї,  -  проявити
витримку i силу духу в тiй небезпечнiй обстановцi, яка  може  скластися  в
ханi Абдi-аги?
   - Витримку i силу духу якраз i можна проявити в складнiй обстановцi.
   Тут втрутився Драган:
   - Я гадаю, - сказав вiн, - Златка якраз може нам бути  корисна  бiльше,
нiж будь-хто iнший. Вона прекрасно знає  турецьку  мову,  -  вже  одно  це
багато  важить.  Крiм  того,  може  скластися  так,  що   нам   доведеться
використати її як приманку для Гамiда.
   Дiвчина з вдячнiстю глянула на молодого гайдутина.  Але  Звенигора  був
незадоволений словами свого друга i хотiв  рiзко  заперечити  йому.  Однак
воєвода припинив їхню суперечку.
   - Я згоден, - промовив  вiн.  -  Дочка  воєводи  має  право  i  повинна
наражати себе на небезпеку нарiвнi з iншими... Тепер, другарi,  обмiркуємо
все якнайкраще - i в путь!..



   3

   Iз-за Родопiв подув теплий вiтер, i снiг враз посiрiв, узявся водою. По
вулицях Слiвена задзюрчали гомiнкi струмки.
   Бiля хану Абдi-аги зупинилися три вершники. Судячи по  одягу,  це  були
два спагiївськi  аги  i  молоденький  аскер-джура.  Прив'язавши  коней  до
конов'язi, вони попростували до дверей.
   У ханi було напiвтемне i пусто, якщо не рахувати чотирьох спагiїв,  якi
пiсля ситого обiду дрiмали в кутках за своїм столом, та самого кафеджi[12]
Абдi-агу. Побачивши нових, незнайомих вiдвiдувачiв,  кафеджi  склав  перед
довгою сивою  бородою  руки  на  знак  привiту  i  досить  прудко  кинувся
назустрiч гостям.
   - Салям, правовiрнi! Мiй дiм до ваших послуг.
   Незважаючи на те, що в мiстi стояло багато вiйська, прибутки хану  були
мiзернi, й Абдi-ага був радий кожнiй новiй людинi,  яка  переступала  його
порiг з курушем у кишенi.
   - Нiчлiг i обiд на трьох, - промовив один з  новоприбулих,  кинувши  на
стiл золоту монету.
   Абдi-ага низько вклонився  високому  красивому  спахiї,  який  з  такою
легкiстю розкидається золотими динарами, нiби вiн був iспанський iнфант.
   - Все буде до ваших послуг, високошановний ага.
   Вiн провiв прибулих на другий поверх свого чималого  будинку,  вiдчинив
побитi шашелем дверi й завiв до просторої кiмнати. Кольоровi  шибки  вiкон
пропускали мало свiтла,  i  тут  було  напiвтемно,  як  i  внизу.  Вiйнуло
застояним повiтрям помешкання, в якому рiдко живуть люди.
   - Розташовуйтесь, вельмишановнi. Незабаром служник принесе вам обiд,  -
сказав Абдi-ага i,  глянувши  на  високого  спахiю,  спитав:  -  Насмiлюся
дiзнатися, ага, як довго ви маєте намiр пробувати в нашому мiстi?
   - Це буде залежати вiд багатьох обставин, кафеджi-ага.
   - Ви вперше в нашому мiстi? Менi здається, я вже мав честь зустрiчатися
з вами...
   - Помиляєтесь, кафеджi-ага. Я вперше в Слiвенi i не мав приємностi  вас
знати, - вiдповiв спахiя, стаючи спиною до вiкна,  щоб  свiтло  не  падало
йому на обличчя.
   - Можливо, я помилився. До мене заходить багато рiзного люду, та й  зiр
став слабнути з лiтами. Тож  хай  пробачить  менi  високоповажний  ага,  -
промимрив господар, задкуючи до дверей.
   - Арсене, як ти думаєш, упiзнав вiн тебе чи йому справдi привидiлося  в
твоєму обличчi щось знайоме? - спитав стривожено молоденький  аскер,  коли
кроки кафеджi затихли вдалинi.
   - Не хвилюйся, Златко. В цьому одязi мене й рiдна мати не впiзнала б, а
не то що цей старий турок. Та все  ж  треба  бути  обережним,  -  вiдповiв
Звенигора, скидаючи спахiївську бекешу з дорогого сукна. - Гадаю, все буде
гаразд. Тим бiльше, що ми не затримаємося тут.
   - А все ж я пiду розвiдаю, чи не донесе на нас  старий  лис,  -  сказав
третiй спахiя. - Мене тут нiхто не знає.
   - Iди, Драгане, але не гайся, - погодився Звенигора. - Гамiд от-от  має
прибути...
   Драган вийшов.
   В кiмнатi настала та тривожно-радiсна тиша, яка буває тiльки тодi, коли
залишаються наодинцi двоє закоханих, мiж якими  ще  не  встановилась  така
близькiсть, що дозволяє тримати себе невимушено. Златка пiдiйшла до вiкна,
намагаючись крiзь давно не митi, запорошенi шибки виглянути на майдан  або
ж удаючи таке намагання. Арсен милувався її невеликою  стрункою  постаттю,
нiжним овалом обличчя, тонким чорним кучериком, що зрадливо вибився  з-пiд
аскерської шапки.
   - Златко!
   Дiвчина враз повернулась до козака, нiби чекала того поклику. В її очах
заблискотiли зорi. Арсен рвучко пiдiйшов, узяв дiвчину за руки.
   - Люба, я ще раз прошу тебе: поки не пiзно, залиш нас з Драганом удвох!
Це дуже небезпечна затiя...
   - Арсене, я сама наполягла на цьому, батько менi дозволив...
   - А я не дозволяю,  -  вiн  пригорнув  її.  -  Чуєш?  Не  дозволяю!  Ти
наражаєшся на страшну небезпеку!
   - З тобою менi нiчого не страшно, мiй юнаку. Я вiрю, що все  скiнчиться
щасливо...
   Вона  спробувала  випручатися  з  обiймiв,  але   робила   це   скорiше
iнстинктивно, бо насправдi душа її поривалась  до  нього,  мов  квiтка  до
сонця. Трояндою рожевiли її уста, в очах  миготiли  зорi.  Раптом  дiвчина
вiдчула на обличчi палкий поцiлунок.  Арсеновi  губи  знайшли  її  уста  й
опекли незнано-солодким вогнем, що проник у саме серце...
   - Ой!
   - Люба! Хоч тепер послухай мене! Я буду спокiйний, коли знатиму, що  ти
в безпецi, - шепотiв Звенигора. - Що тобi нiщо не загрожує... Чому  ти  не
послухала мене ранiш, там, ще в станi?
   -- Тепер я тим бiльше нiкуди вiд тебе не пiду, - вiдповiла Златка. -  Я
не хочу пережити тебе...
   Звенигора зачудовано дивився на це прекрасне створiння, яке все  глибше
й глибше входило в його життя, ставало таким  рiдним  i  дорогим,  що  вiн
ладен був вiддати за нього все, що було найдорожчого.
   За дверима пролунав стукiт крокiв. Улетiв збуджений Драган.
   - Вiн таки впiзнав тебе, Арсене! - скрикнув приглушено.
   Звенигора i Златка кинулись до гайдутина. Але Драган заспокоїв їх:
   - Не хвилюйтеся! Я подбав про те, щоб Абдi-ага нестав нам на перешкодi!
   - Не тягни, Драгане! Розповiдай докладно! Що ж трапилось?
   - Я спустився вниз дуже вчасно. Абдi-ага саме  пiдiйшов  до  спагiїв  i
хотiв їм щось сказати. В цю мить я його гукнув.  Кафеджi,  як  я  помiтив,
здригнувся, та все ж пiдiйшов до мене. "Що високошановний  ага  бажає?"  -
запитав. Я пояснив, що хотiв би поставити до стайнi коней. Вiн  вийшов  зi
мною надвiр. В стайнях, як я сподiвався, нiкого, крiм нас двох,  не  було.
Не довго думаючи, я скрутив старому руки, заткнув рота кляпом i замкнув  у
комiрчинi. Хай померзне, зрадливий пес!
   - Гм, не гаразд вийшло. Якщо його кинуться шукати, зчиниться переполох.
   - Поки це станеться, ми  вже  будемо  далеко.  Гамiд  прибув  щойно  до
хану...
   - Справдi? Ти прослiдкував, де вiн зупинився?
   - Так. На другiй половинi. Його охороняє лише один  аскер  -  куняє  на
отоманцi бiля вiкна. Гадаю, ми з ним легко справимося. А от тi чотири,  що
внизу...
   - Ну, що ж, доведеться Гамiда прикiнчити тут! - сказав Звенигора.
   - Нi, наказ воєводи ясний: ми повиннi доставити його живого!
   Звенигора на це не сказав нiчого, але з виразу його обличчя було видно,
що вiн не схвалює наказу воєводи. Була б його воля - не возився б  вiн  зi
спахiєю!
   Перевiривши пiстолi, вони вийшли в довгий напiвтемний коридор. У  кiнцi
його, бiля вiкна, стояв аскер. Побачивши  трьох  незнайомцiв,  вiн  поволi
посунув до них, напевне, щоб краще роздивитися.
   - Салям! - привiтався  Звенигора.  -  А  що,  шановний,  Гамiд-ага  вже
повернувся додому?
   Аскер не сподiвався, що до  нього  заговорять  про  його  господаря,  i
пiдозрiло глянув на незнайомого спахiю.
   - Ви знаєте Гамiда-агу?
   - Ще б пак! Давнi друзi! Я привiз йому привiт вiд його зятя  Фархада  i
дочки Хатче, а також вiд свата Iсхака-ефендi...
   - О, ага знає моїх добрих господарiв! - зрадiв аскер.  -  Що  нового  в
наших краях? Ага давно звiдти?
   - Не так давно.  -  Звенигора  по-приятельському  поплескав  аскера  по
спинi, взяв пiд руку. Вони поволi йшли вздовж коридора. - Всього мiсяць...
   Аскер раптом затiпався: мiцна Драганова рука  затиснула  йому  рота,  а
Звенигора вхопив в обiйми, як у залiзнi  лещата.  Златка  хутко  вiдчинила
дверi найближчої кiмнати, i гайдутини в одну мить увiпхнули  аскера  туди.
Переляканий вояка тiльки з жахом поводив очима, слiдкуючи, як вправнi руки
меншого спахiї зв'язують йому руки й ноги.
   - Хочеш жити - лежи спокiйно! -  промовив  Звенигора.  -  Увечерi  тебе
знайдуть твої друзi...
   Щоб аскер не пiдкотився до дверей, його прив'язали до лiжка.
   - На всяк випадок, - пробурчав Драган, затягуючи тугiше вузол.
   Гайдутини вийшли в коридор. Златка зробила знак, що все спокiйно. Можна
було братися за Гамiда.
   - Передостаннi дверi праворуч,  -  прошепотiв  Драган,  залишаючись  на
чатах.
   Звенигора i Златка пiдiйшли до дверей. Прислухалися. Тихо. Отже,  Гамiд
у кiмнатi сам... Звенигора витягнув з-за пояса пiстоль, звiв курок,  лiвим
плечем рвучко вiдчинив дверi.
   Гамiд сидiв спиною до входу. Не пiдозрiваючи  небезпеки,  спокiйно,  не
повертаючи голови, спитав: .
   - Що трапилось, Енвер?
   - Салям, Гамiде! - промовив Звенигора, направляючи дуло пiстоля в спину
спахiї.
   Гамiд рвучко  повернувся.  Уздрiвши  блискуче  дуло  пiстоля,  прикипiв
поглядом  до  нього.  Його  обличчя  враз   посiрiло,   а   нижня   щелепа
затремтiла... Нарештi вiн  глянув  на  незнайомцiв,  якi  насмiлилися  так
нахабно, вдень, коли в мiстi повно вiйська, вдертися сюди. Впiзнав козака.
   - Звенигора? О аллах!
   - Не тiльки, - виступила наперед Златка, знiмаючи шапку. - Салям, ага!
   - Адiке! - простогнав Гамiд, блiднучи. - Що ви вiд мене хочете?
   - Султанський фiрман! - Звенигора пiдступив ближче.
   - Фiрман? - Гамiд був вражений i здивований: вiн сподiвався гiршого.  -
У мене його немає...
   - Де ж вiн?
   - Я вiддав Сафар-беєвi.
   - Жаль... Тодi доведеться без зайвих розмов застрiлити тебе!
   Гамiд отетерiло мовчав.
   - Златко, подивись гарненько: може, фiрман тут, а Гамiд просто морочить
нам голови?
   Златка кинулась на пошуки...
   - Чекайте! -скрикнув  спахiя.  -  Ви  все  одно  не  знайдете!  Давайте
домовимось по-доброму: я вам - фiрман, а ви менi - життя. Згода?
   Вiн усвiдомлював безвихiднiсть свого становища  -  це  сповнювало  його
серце люттю i вiдчаєм. О аллах, що  трапилося  з  ним!  Хвилину  тому  вiн
почував себе в повнiй безпецi, мав у руках владу i вважався третьою, пiсля
околiйного пашi i Сафар-бея, особою в мiстi й околiї.  А  зараз...  смерть
заглядала йому в вiчi, i вiн не знав,  як  вiдкараскатись  вiд  неї.  Тому
хапався  за  найменшу  можливiсть  врятуватися.  Фiрман,  звичайно,   дуже
важливий, i за його втрату беглер-бей по головi не  погладить,  та  думати
про це перед лицем наглої  смертi  було  нерозумно  i  смiшно.  Розмова  з
беглер-беєм буде потiм... потiм...  А  може  й  зовсiм  не  буде!  Врештi,
головне - врятувати життя! Невже  доведеться  накласти  головою?  О  аллах
екбер[13] .
   - Ми не торгашi, - суворо сказав Звенигора. - Де фiрман? Я не вiрю,  що
вiн у Сафар-бея!
   - Вiн ось! - скрикнула Златка, виймаючи iз темної шкатулки, що  стояла,
прикрита мiндером, цупкий сувiй пергаменту.
   Гамiд зiрвався з мiсця.
   - Адiке, не смiй! То таємний наказ! За нього всiм нам знiмуть голови!
   - Тим бiльше цiкаво дiзнатися, про що ж пише султан у такому  важливому
фiрманi, - сказав Звенигора. - Златко, прочитай!
   Златка пробiгла очима напис на пергаментi.
   - О! Це справдi важливий наказ! - вигукнула  вона.  -  Султан  оповiщає
воєначальникiв i вiйсько, що за ганебний вiдступ з-пiд Чигирина в минулому
роцi великий вiзир Iбрагiм-паша i хан Криму  Селiм-Гiрей  позбавленi  всiх
чинiв  i  висланi  на  острiв  Родос  у  Бiлому  морi.   Великим   вiзиром
назначається паша Асан Мустафа. Падишах наказує йому стерти з  лиця  землi
прокляте мiсто Чигирин, захопити Київ i Лiвобережну Україну, а  Запорозьку
Сiч зруйнувати. Всiх запорожцiв на арканах притягнути в Порту i продати на
галери! З цього року вся Україна повинна  стати  вiлайєтом[14]  Османської
iмперiї!
   - Адiке! - прошипiв Гамiд. - Ти розумiєш,  нещасна,  що  ти  робиш?  Ти
розголосила державну таємницю! Вiдтепер ти поставила себе поза  законом  i
не можеш розраховувати нi на чиє заступництво... О вай-вай, аллах  покарав
мене за те, що я вважав тебе майже своєю дочкою i дав таке ж виховання, як
i Хатче, - навчив читати й писати, що суперечить духовi корану, о вай-вай!
   -   Даремно   Гамiд-ага   побивається   за   якимось    фiрманом.    Це
всього-на-всього шмат вичиненої  телячої  шкiри,  -  сказав  Звенигора.  -
Подумав би про себе... Ми прийшли не тiльки по фiрман.
   Бридкий страх знову  засвiтився  в  Гамiдових  очах.  Щойно  зараз  вiн
збагнув остаточно, що його чекає, коли вiн  потрапить  до  рук  Младена  i
Якуба. Вiн раптом сповз з стiльця i впав перед Златкою на  колiна.  Охопив
її ноги руками. Притиснувся товстою щокою до мокрих, холодних  вiд  талого
снiгу чобiток дiвчини. З його грудей вирвався стогiн.
   - Адiке! Люба! Я ж був тобi батьком... Ти не знала в Аксу горя... Невже
ти дозволиш, щоб мене було пiддано тортурам?.. Згадай Хатче...  Вона  була
тобi за сестру... Ви були нерозлучнi... Невже  ти  хочеш  осиротити  її?..
Адiке... Я знаю: я негiдник... Я завдав горя твоїм батькам... Але ж нi ти,
нi твiй брат не маєте причини мстити менi особисто за себе, бо я  дав  вам
усе, що мiг дати своїм дiтям... Якщо ти не порятуєш мене,  аллах  прокляне
тебе, i ти будеш тинятися  неприкаяною  по  свiту  до  самого  воскресiння
мертвих! Адiке...
   Златка стояла в нерiшучостi. Вся злiсть i ненависть,  що  пройняли  її,
коли вона дiзналася, хто такий Гамiд, раптом випарувалися, як ранкова роса
пiд промiнням сонця. Бiля її нiг лежав чоловiк, якого вона знала  протягом
багатьох рокiв i який справдi не робив їй нiчого злого  i  завжди  надiляв
подарунками й ласощами нарiвнi з Хатче, своєю пестункою.
   В її очах блиснули сльози. Вона благальне глянула  на  Арсена,  просячи
поради й пiдтримки.
   - Досить говорити, Гамiде! - сказав Звенигора. - Вставай! Не  намагайся
розжалобити жалiсливими словами серце дiвчини! Не поможе! Ти зараз пiдеш з
нами... I не подумай що-небудь сказати своїм людям  або  подати  їм  знак,
якщо не хочеш умерти передчасно!
   - Я не з тобою говорю, гяуре! - ошкiрився Гамiд i знову припав щокою до
ноги Златки, здригаючись вiд плачу й страху.
   - Арсене, залишмо його... - Голос  Златки  тремтiв.  -  Врештi,  минуло
багато рокiв... Скажемо батьковi i Якубовi...
   Вона не договорила. Широко розчинилися  дверi  -  i  в  кiмнату  зайшов
Сафар-бей, а за ним - розгублений Драган.



   4

   Побачивши Звенигору з пiстолем у руцi, Златку й Гамiда, який  повзав  у
ногах дiвчини, Сафар-бей зупинився мов укопаний. Вiн оглянувся на Драгана,
якого прийняв  за  Гамiдового  вартового,  але,  замiсть  доброзичливостi,
уздрiв у його очах ворожiсть, а в руцi - зведений пiстоль.
   - Аллах екбер! Що це все означає? - вигукнув ошелешено. - Златко, як ти
опинилася тут?
   Златка не встигла вiдповiсти. Драган випередив її i вихопив у Сафар-бея
з-за пояса пiстоль, а з пiхов - шаблю. Потiм поспiшно вiдскочив до  дверей
i став там на чатах, визираючи крiзь вузьку щiлину в коридор.
   Становище суттєво змiнилося. Звенигора перезирнувся з Драганом: що вони
мали робити? Вивести з собою, крiм Гамiда, ще  й  Сафар-бея?  Замало  сил.
Взяти тiльки Гамiда, а Сафар-бея, зв'язавши,  залишити  в  кiмнатi?  Чи  ж
дасть Сафар-бей себе зв'язати? Напевне, вiн учинить опiр,  пiд  час  якого
наражатиметься на небезпеку i сам ага, i Златка.  Що  тодi  скаже  воєвода
Младен? А крiм усього цього, не виключена можливiсть, що Сафар-бей  прибув
сюди з вартою, яка може нагрянути i схопити їх усiх.
   Поки Звенигора i Драган обмiнювались поглядами, роздумуючи, що  робити,
Сафар-бей миттю зорiєнтувався, що тут вiдбулося перед його  приходом.  Вiн
помiтив i  фiрман  у  Златчинiй  руцi,  i  знiченого  Гамiда,  що  все  ще
продовжував стояти на колiнах, i розгубленiсть на обличчi дiвчини. Помiтив
- i все зрозумiв. В одну мить вiн збагнув, у  яке  складне  становище  вiн
потрапив. У дану хвилину сила, звичайно, була  не  на  його  боцi.  I  тим
бiльше - не на  боцi  Гамiда.  За  своє  життя  не  боявся:  пам'ятав,  як
гайдутини, в тiм числi i Звенигора, i Драган, давали його матерi клятву не
пiднiмати руки на її сина. За життя  ж  Гамiда  вiн  зараз  не  дав  би  й
пiвкуруша: досить Звенигорi чи Драгановi натиснути собачку пiстоля, i  вiн
опиниться в райських садах аллаха! Але вiн,  Сафар-бей,  не  мiг,  не  мав
права допустити, щоб на його очах гайдутини  убили  мусульманина,  вiрного
охоронця падишаха. Такого йому не простило б нi  вiйсько,  нi  беглер-бей.
Тому, нехтуючи небезпекою,  кинувся  до  Гамiда,  пiдвiв  його  i,  ставши
попереду, рiзко промовив:
   - Арсен-ага, ти тут найстарший, тож маєш  розумiти,  що  я  не  дозволю
безкарно розправитися з Гамiдом-агою. Моя честь запорукою цьому! Якщо ж ви
насмiлитеся стрiляти в нього, то стрiляйте i в мене!.. Але мушу попередити
- внизу, крiм воїнiв Гамiда-аги, сидить п'ятеро моїх  аскерiв.  Якщо  вони
почують пострiли...
   - Я зрозумiв тебе, Сафар-бею, - сказав Звенигора, вiдбираючи вiд Златки
фiрман i ховаючи його собi за пазуху. - Що ж ти пропонуєш?
   - Я пропоную вам найкращий вихiд: тiкайте, поки не пiзно! З хвилини  на
хвилину  сюди  можуть  прийти  нашi  люди,  i  вам  доведеться  скрутно...
Подумайте про Златку! Отже, за одно чи два життя - три життя!
   - Хай поверне той гяур султанський фiрман, - пробелькотав, приходячи до
пам'ятi, Гамiд.
   Звенигора глузливо  посмiхнувся.  Сафар-бей  удав,  що  не  почув  слiв
Гамiда.
   - Не гайте часу, Арсен-ага!
   Звенигора глянув на Драгана: той ствердно кивнув  головою,  але  вголос
додав:
   -  Сафар-бею,  нам  доведеться  вас  з  Гамiдом  зв'язати,  щоб  ви  не
перешкодили нам безборонне вибратися з мiста.
   - Я даю  вам  слово  честi.  З  вами  моя  сестра.  -  Сафар-бей  гiрко
усмiхнувся. - Хiба я дозволю поглумитися з неї?
   - Гаразд. Ми згоднi, - сказав Звенигора.  -  Златко,  Драгане,  ходiмо!
Справдi, не будемо гаяти часу!
   Вони швидко вийшли з кiмнати. Драган пiдпер дверi отоманкою.
   - Знаємо слово честi яничара, - пробубонiв вiн при цьому. -  Ех,  чорт!
Самi випустили Гамiда з рук!
   - Маємо щось важливiше, - поплескав себе по грудях,  де  був  захований
фiрман, Звенигора. - Ну, гайда! Швидше!
   Вони  спокiйно  спустилися  вниз,  минули  спагiїв  Гамiда  i  яничарiв
Сафар-бея. Конi стояли сiдланi. В дворi i на майданi - анi душi. Звенигора
допомiг Златцi сiсти в сiдло - i за мить три вершники виїхали з ворiт.
   I тут з хану долинув рiзкий Гамiдiв голос.
   - Аскери! Пильнуйте! Гайдутини виїжджають iз мiста!
   Вiн висунувся з вiкна i волав на весь  Слiвен.  Звенигора  схопився  за
рукiв'я пiстоля, але Гамiд враз замовк: мiцна Сафар-беєва  рука  затиснула
йому рота i швиргонула в глибину кiмнати. Крiзь прочинене вiкно доносилася
Гамiдова лайка. Вiн намагався вирватися з рук Сафар-бея, i  йому,  мабуть,
пощастило зробити це, бо шум у ханi раптом затих.
   - Вперед, другарi! - вигукнув Драган i погнав коня  чвалом  по  вузьких
слiвенських вуличках.
   За  ним  мчала  Златка  на  гнiдому  огирi.  Звенигора  трохи  вiдстав.
Завертаючи за рiг, вiн оглянувся: з ворiт хану виринули чотири вершники  i
понеслися слiдом за ними. Отже, погоня! Спагiї Гамiда тепер не  вiдстануть
вiд них, будуть переслiдувати, аж поки витримають конi. А до гайдутинської
засiдки - майже два фарсахи...[15] I дорога йде весь час угору.
   Вулицями втiкачi промчали без перешкод. З-пiд  кiпрських  копит  летiли
важкi бризки бурої води i грудки талого снiгу. Свистiв  у  вухах  напоєний
запахами весни теплий вiтер. Удалинi синiли гори i перелiски.
   Та розглядатися було нiколи. Вперед! Швидше вперед!  З  високого  горба
Звенигора оглянувся ще раз. Переслiдувачi виринули з мiста i розтяглися по
дорозi довгим цепом, їх уже було не четверо, а десяткiв два.  Видно,  крик
Гамiда пiдняв на ноги спагiїв, i  їхнi  застоянi  ситi  конi  поволi,  але
вперто наздоганяли втiкачiв. А з мiста вилiтали все новi й новi  верхiвцi.
"Гм, занадто, - подумав Звенигора. - Увесь Гамiдiв загiн проти нас  трьох!
I, здається, спагiї мають намiр переслiдувати нас до того часу, аж поки не
заженуть у глухий кут. Буде жаль, якщо я не зумiю знайти  спосiб  передати
султанський фiрман на Україну, щоб попередити вiйсько i народ  про  грiзну
небезпеку, яка ось-ось посуне з пiвдня".
   Вiн лiвою рукою помацав  тугий  сувiй  за  пазухою,  почув  характерний
хрускiт свiжовичиненого пергаменту i продовжував гарячкове думати над тим,
як вiдiрватись од переслiдувачiв або ошукати їх. Коли  б  не  Златка,  все
було б простiше. Вони з Драганом кинули б в якiй-небудь  ущелинi  коней  i
спробували б у малодоступних  для  кiнноти  мiсцях  пiшки  заплутати  свої
слiди. Але з Златкою... Чи витримає вона  цiлоденний  перехiд  по  нетрях,
бескидах та урвищах? Не для дiвочих нiг такi дороги!
   Спагiї прискорили бiг. Наперед вирвалося кiлька  вершникiв  на  бистрих
арабських конях. Серед них видiлялася огрядна  постать  Гамiда.  Звенигорi
здалося, що вiн навiть  виразно  бачить  потемнiле  вiд  напруги  Гамiдове
обличчя i лютi брунатнi очi. З далини донiсся хрипкий поклик:
   - Урус, здавайся!
   Арсен ударив коня, хоча вiн i так мчав щосили.  Витривалий  у  гiрських
переходах,  призвичаєний  до  крутих  i  небезпечних   стежок,   невеликий
товстоногий огир не  мiг  змагатися  в  швидкостi  бiгу  iз  спагiївськими
прудконогими рисаками. Козаковi вже виразно чути за спиною тупiт  копит  i
лайку аскерiв. Ось-ось вони наздоженуть його.
   Вдалинi замаячiли гори, порослi чагарником. Швидше б туди! Хоч Златка й
стомилася  вiд  скаженого  чвалу,  та  доведеться  спiшуватись  i   тiкати
навпростець через  гiрський  кряж  i  колючi  безлистi  чагарi.  Звенигора
пригнувся до самої луки сiдла. Мiцно ударив  спiтнiлого  коня  ногами  пiд
боки. Та хiба цим примусиш його бiгти прудкiше?
   Ось i ущелина! Ще пiвверсти!
   Раптом Арсен здригнувся: кiнь пiд Златкою  спiткнувся  i  впав.  Златка
кумельгом  покотилась  по  рихлому  снiгу.  Драган  натягнув  поводи,  але
Звенигора крикнув щосили:
   - Драгане, тiкай! Мчи до своїх!
   Драган знову рвонувся вперед. Златка  тим  часом  звелася  на  ноги,  i
Арсен, нахилившись, ривком пiдняв її угору i посадив поперед себе.
   Ну, коню-конику, виручай!
   Позаду закричали, заулюлюкали переслiдувачi. Лише  якихось  сто  крокiв
вiддiляло їх тепер вiд утiкачiв, i спагiї  були  впевненi,  що  здобич  не
вислизне з їхнiх рук.
   - Златко, дорога моя, - прошепотiв Звенигора, - вiзьми фiрман! Заховай!
Вези в загiн - а там воєвода знайде спосiб передати на Україну...
   - Арсене, що ти надумав?
   - Кiнь довго не витримає... За  мене  не  турбуйся...  Тiкай!  -  Мiцно
поцiлував дiвчину i, випручавши ноги iз стремен, легко  вiдштовхнувся  вiд
луки сiдла i покотився в придорожнiй ярок. Зразу ж схопився -  подерся  на
гору.
   Частина спагiїв спiшилась - кинулася  за  ним.  Звенигора  почув  голос
Гамiда:
   - Живого чи мертвого - дiстаньте менi його!
   Бiльша частина загону помчала за Златкою.



   5

   Яцько здерся вище за всiх: осiдлав стрiмку скелю,  з  якої  вiдкривався
широкий вид на Слiвен i примiськi околицi. Яскраво сяяло весняне сонце,  i
хлопець, приклавши руку козирком до лоба, пильно вдивлявся вдалину.
   Внизу,  недалеко  вiд   дороги,   у   затишнiй   улоговинi,   зупинився
гайдутинський загiн. Усi мовчали.  Воєвода  Младен  схвильовано  ходив  по
сухому пагорбу, час вiд часу кидаючи тривожнi погляди  на  далеку  дорогу.
Кожному було ясно, що воєвода переживає за дочку.
   А в нього болiло серце. Вперше в життi. I той бiль був  такий  гострий,
що воєвода зцiпив зуби, щоб не застогнати. Вiн зв'язував це з  хвилюванням
за Златку i подумки картав себе за те, що дав їй згоду взяти участь у  цiй
дуже ризикованiй поїздцi до Слiвена.
   Вiн пригадав, що тодi, коли вирiшувалось,  кому  їхати,  все  здавалося
простiше. Драган мав їхати, але вiн нiколи не бачив Гамiда i не знав  його
в лице. Звенигора теж мав їхати i знав Гамiда добре, зате i його в Слiвенi
багато хто знав, тому козаковi, гадали, важко буде невпiзнаним  проникнути
в хан Абдi-аги. Коли Младен висловив думку, що, може, поїде вiн  сам,  всi
рiшуче виступили проти: воєвода не  мав  права  так  ризикувати  собою,  а
вiдтак i всiєю  справою,  за  яку  боролися  повстанцi.  Викликало  гостре
заперечення  i  намагання  Якуба  взяти  участь  у  викраденнi  Гамiда   i
султанського фiрману, - не тi сили були  в  старого,  i  знав  його  Гамiд
занадто добре... Звичайно, рядовi гайдутини,  якi  погано  знали  турецьку
мову або зовсiм її не знали, теж  не  могли  бути  корисними  Звенигорi  й
Драгановi пiд час їхнього наскоку на мiсто... Тож коли Златка сказала,  що
найкраще пiдходить для поїздки вона, всi якось задумалися. Один  Звенигора
рiшуче заперечив, та коли дiвчина зауважила, що вона ж весь час буде поряд
з  ним,  козак  теж  замовк.  Пропозицiя  була  настiльки  несподiвана   i
незвичайна, що пiдкупила  всiх.  Спокушало  те,  що  переодягнена  аскером
Златка, яка досконало володiла турецькою мовою i прекрасно  знала  Гамiда,
його оточення i звички, могла  легко  ввести  в  оману  спагiїв  i  вiльно
проникнути в кiмнату спахiї. У Младена, крiм цього,  ворухнулася  в  серцi
гордiсть:  дочка  ставала  гiдною  спадкоємницею  духовних  iдеалiв  своїх
батькiв. Як би порадувалася тепер Анка, споглядаючи на  свою  доньку!..  I
вiн... погодився.
   А тепер малював одну картину страшнiшою за iншу. I картав себе, кленучи
свiй хвилинний порив, що, може, призвiв дiвчину до загибелi.
   - Їдуть! - раптом загукав зi скелi Яцько. - Мчать щодуху!.. Троє!
   Гайдутини подерлися на скелi. Младен  застиг  на  своєму  горбi,  зiрко
вдивляючись у голубий простiр, але нiчого не бачив там.
   Тим часом Яцько не спускав очей  з  далеких  верхiвцiв.  Коли  з  мiста
вискочила погоня, вiн спочатку навiть не зрозумiв, хто то, яке  вiдношення
вона має до Звенигори i  його  друзiв.  Тiльки  згодом,  коли  неймовiрний
здогад пронизав його свiдомiсть, вiн дико закричав:
   Погоня! Погоня! Нашi в небезпецi!
   Гайдутини вже й самi побачили, що Драган, Звенигора  i  Златка  тiкають
вiд погонi i що вiддаль мiж ними  i  переслiдувачами  поволi  зменшується.
Воєвода Младен зблiд.
   - Набийте пiстолi i яничарки! Приготуйтесь до бою, другарi! -  скрикнув
вiн. - Займайте свої мiсця!
   Гайдутини залягли обабiч  дороги  за  скелями.  Спихальський,  Роман  i
Грива, вистромивши голови з-за каменiв, прикипiли поглядами до втiкачiв.
   - Прудкiше! Прудкiше, най його мамi! - шепотiв  зблiдлими  вустами  пан
Мартин. - О пан Єзус, захисти їх!
   Коли пiд Златкою упав кiнь,  гайдутини  ойкнули.  Воєвода  схопився  за
голову. Глухий болiсний стогiн заклекотiв у його грудях.
   Лицарський  вчинок  Звенигори  вселив  у  серця  його  друзiв  i   всiх
гайдутинiв нову вiру в порятунок. I навiть тодi,  коли  козак  сплигнув  з
коня, щоб дати Златцi змогу втекти, нiхто не сумнiвався в  тому,  що  йому
пощастить уникнути рук спагiїв.
   Тим часом Драган i Златка швидко наближалися до гайдутинської  засiдки.
За ними по п'ятах гналися спагiї.
   Гайдутини лежали за скелями, мiцно стискаючи  в  руках  зброю.  Жодного
поруху, жодного звуку! Тiльки дзвiнкий цокiт копит на  кам'янистiй  дорозi
та шелест вiтерця над головами порушували мертву тишу.
   Воєвода Младен причаївся за скелею поряд зi  Спихальським  та  Романом.
Йому здавалося, що серце вискочить у  нього  з  грудей.  Руки  до  болю  в
суглобах стискали яничарку, але вiн не помiчав цього. Поглядом прикипiв до
двох переднiх вершникiв, що хутко наближалися,  виважуючи  ту  мить,  коли
вони проскочать засiдку i можна буде вогнем вiдсiкти переслiдувачiв.
   У Спихальського чоло всiялося  рясним  потом,  тремтiв  гострий  кiнчик
їжакуватого вуса. Голубi булькатi очi пойнялися крицевою синявою.
   Майже не дихав Роман. Лiве око примружив,  а  праве  тримав  на  мушцi,
цiлячись у переднього переслiдувача,  кожної  митi  готовий  натиснути  на
собачку.
   Нарештi, Драган i Златка вихором  промчали  повз  гайдутинiв.  Наростав
гулкий тупiт спагiївських коней.
   - Вогонь! - скрикнув воєвода.
   Гримнув залп. Луною вiддався в  горах.  Дико  заiржали,  падаючи  через
голови, пораненi конi. Полетiли додолу верхiвцi. Крики жаху, болю залунали
в ущелинi. Уцiлiлi спагiї повертали назад.
   Драган i Златка  швидко  спiшилися  i  незабаром,  блiдi,  схвильованi,
пiдбiгли до гайдутинiв.  Хтось  повiв  їхнiх  мокрих,  змилених  огирiв  у
безпечне мiсце.
   - Тате, врятуй Арсена! - скрикнула Златка, падаючи в обiйми воєводи.
   Младен пригорнув дочку. Плечi  його  здригалися  вiд  щойно  пережитого
хвилювання.
   Спагiї вiдступили на недосяжну для куль вiдстань i збилися в  гурт.  До
них примчав Гамiд. Пiдтягувалися поволi тi, що вiдстали. Незабаром воєвода
нарахував близько пiвсотнi ворожих аскерiв, якi, очевидячки, готувалися до
бою.
   - Не турбуйся, донько. Все буде гаразд, - сказав  воєвода.  -  Арсен  -
смiливий юнак i не дасться в руки  ворогам.  Iди  спочинь.  А  ми  повиннi
зустрiти як слiд гостей...
   Загiн займав вигiдне для оборони мiсце. Невисокi скелi i  нагромадження
камiнних брил, що лежали понад дорогою, надiйно прикривали гайдутинiв  вiд
куль. Праворуч i  лiворуч  вiд  дороги  здiймались  обривистi  горби,  теж
зайнятi гайдутинами.  Позаду,  в  напрямку  Старої  Планини,  тяглися  двi
долини, порослi чагарником i лiсом, - вони були зручнi для вiдступу.
   Не маючи уявлення про  кiлькiсть  гайдутинiв,  спагiї  не  поспiшали  з
наступом. Вони чекали пiдкрiплення. Зi  Слiвена  мчали  поодинокi  аскери.
Невдовзi прибув невеликий яничарський загiн Сафар-бея. Надвечiр Гамiд  мав
близько сотнi воїнiв i лише тодi вiддав наказ про наступ.
   Частина спагiїв пiшла понад дорогою, ховаючись у ярках,  чагарниках  та
мiжгiр'ях. Друга частина - бiльша - лишилась на мiсцi. Десяткiв два воїнiв
подерлися на горби, щоб обiйти гайдутинiв з бокiв.
   - Спокiйно, другарi!  Пiдпустiть  ворогiв  ближче  -  i  тодi  цiльтесь
влучно! Щоб жодна куля не пролетiла мимо! - поучав своїх соколiв  воєвода.
- Нас менше, але за нами - правда! Да жиє Болгарiя!
   Затрiщали з обох бокiв пострiли. Закучерявилися в  долинi  сизi  димки.
Важко просвистiли в повiтрi олов'янi кулi.
   Гайдутини берегли порох, а  тому,  виконуючи  наказ  воєводи,  стрiляли
рiдко. Але гостре око балканджiя, мiцна його  рука!  То  в  одному,  то  в
iншому мiсцi скрикували пораненi спагiї або й  падали  мертвi  на  холодне
камiння.
   В першому ж приступi Гамiд недорахувався бiльше десятка  своїх  воїнiв.
Стiльки ж було поранено i вiдправлено до Слiвена.
   Як тiльки наступило затишшя, Яцько вiдклав убiк торбинку з порохом (вiн
заряджав яничарки для Романа i Гриви), запхнув за пояс  два  ятагани  -  i
непомiтно шуснув у чагарник. Обережно, щоб не  сколихнулася  жодна  гiлка,
пробрався ущелиною на протилежний бiк горба i швидко  почимчикував  у  тил
спагiям. Його весь час непокоїла думка про Звенигору. Де вiн? Чи пощастило
йому втекти вiд переслiдувачiв? Чи, може, був схоплений або забитий?  Коли
б був живий i на волi, то досi б прибув у розташування гайдутинiв. Отже...
   Перед вечором Яцько, зробивши чималий гак по горах, опинився на  сопцi,
звiдки було видно як на долонi весь табiр Гамiда. Хлопець прилiг у  кущах,
за каменем, i почав стежити  за  ворогами,  що,  як  вiн  скоро  зрозумiв,
готувалися провести тут нiч. Але нiчого, що б прояснило долю Звенигори, не
побачив.



   6

   Тим часом Арсен лежав зв'язаний у ямi пiд скелею, яка i закривала  його
вiд Яцька. Насупроти нього сидiв довгов'язий аскер i пантрував за в'язнем,
як вовк. Арсен не мiг поворухнути нi рукою, нi ногою. Йому лишалось  одно:
думати. I вiн пригадував подiї останньої години.
   Сплигнувши з коня, вiн прудко подерся на гору. Краєм ока запримiтив, що
Златка мiцно тримається в сiдлi i щодуху мчить  за  Драганом.  Це  наддало
йому сили. Вiн продерся крiзь густi заростi дроку i раптом опинився  перед
високою кам'яною стiною.  Як  вiн  не  звернув  на  неї  уваги?  Адже  мiг
стрибнути  на  протилежний  бiк!  Знизу  до  нього  вже  перли  спагiї   з
наставленими сторчма ятаганами.
   - Здавайся, гяур! - кричали.
   Арсен побiг попiд стiною вперед, назираючи, чи нема  де  мiсцини,  якою
вiн вихопився б  нагору.  Але  такої  мiсцини  не  було.  Зате  з  чагарiв
вискочило ще кiлька спагiїв i кинулися  йому  навперейми.  Вiн  зупинився,
важко дихаючи. Стиснув у руцi пiстоль. Однак i вистрiлити не пощастило:  з
полка здуло порох, i спалаху не вийшло.
   Його  схопили  зразу  троє.  Потiм  надбiгло  ще  двоє.  Вiн  намагався
випручатися, вирватися, з їхнiх рук, та нападники  виявилися  спритними  й
мiцними людьми - звалили його додолу, зв'язали.
   Побачивши полоненого козака, Гамiд аж засичав вiд радощiв. Пiдскочив  -
запустив руку за пазуху бекешi...
   Звенигора iронiчно усмiхнувся.
   - Даремно шукаєш, ага!
   - Мовчи! Нi слова! - вереснув Гамiд, не бажаючи, щоб  воїни  знали  про
пропажу султанського фiрману, i вивернув Арсеновi кишенi.
   Але i там фiрману не було.
   Гамiд вiдiслав аскерiв наперед.
   - Де фiрман, урус?
   - Я його заховав, ага. Бачиш же - при менi немає...
   - Де заховав? Чи передав кому?
   - Нi, не передавав. Пошукай отам, пiд горою. Може, пощастить знайти.  -
Козак насмiшкувато повiв оком.
   - Що ти менi голову морочиш? Кажи правду, якщо хочеш жити!
   Звенигора прекрасно розумiв, що жити йому тiльки  до  того  часу,  коли
Гамiд втратить вiру, що випитає у нього що-небудь  корисне  для  себе  про
фiрман. Тому з самого початку повiв себе так, щоб у Гамiда  жеврiла  надiя
добитися свого.
   - Я й кажу правду. Фiрман я заховав. Давай,  Гамiд-ага,  домовимося:  я
тобi - фiрман повертаю, ти менi - життя!
   Незважаючи на  трагiчнiсть  становища,  вiн  не  змiг  стримати  гiркої
посмiшки, пригадавши, що повторив слова  Гамiда,  якi  той  говорив  якусь
годину тому в ханi Абдi-аги...  Все-таки  хитромудра  штука  -  життя!  Не
встигнеш клiпнути оком, як воно враз  повернеться  до  тебе  iншим  боком,
пiднесе таку заковику, якої нiяк не сподiвався...
   Гамiд зразу повеселiшав.
   - Я тобi обiцяю це. Давай фiрман!
   - Е-е, знайди, ага, дурнiшого! Не так це робиться!
   Тут  гримнув  гайдутинський  залп.  Погоня  за   Драганом   i   Златкою
припинилася. Спагiї  вiдкотилися  назад.  I  Гамiд,  наказавши  одному  iз
аскерiв, що саме пiд'їхав, берегти полоненого, як зiницю  ока,  помчав  до
своїх воїнiв.
   I ось лежить вiн, кiлька хвилин тому вiльний козак, а тепер -  нерухома
колода, в холоднiй i мокрiй вiд розталого снiгу ямi й  дивиться  на  рябе,
побите вiспою обличчя свого вартового.
   - Гей, ага-джан, - звертається Звенигора до  нього,  -  ти  бачиш  -  я
пiдпливаю водою... Витягни мене на сухе!
   - Не втопишся!
   - Але простуджуся, дурна твоя голова! Мене звiльнять, i я тодi пригадаю
тобi цi слова.
   Вартовий  заклiпав  очима.  Вiн  не  знав,  хто  перед   ним.   Дорогий
спагiївський одяг свiдчив, що стереже вiн незвичайну птицю.  Врештi,  якщо
витягнути його з ями  на  сухе,  яка  в  тому  провина?  I  аскер  виволiк
полоненого наверх, поклав проти сонця пiд брилою нiздрюватого вапняку.
   Звiдси було видно дорогу, гурт спагiїв  на  нiй  i  вершникiв,  що  все
прибували зi Слiвена. Серед загону яничарiв Звенигора  впiзнав  Сафар-бея.
Ага був насуплений, здавався заклопотаним. Побачивши Звенигору, вiн осадив
коня.
   - Ти? - Вiн був здивований i вражений.
   - Так, Сафар-бею. Це я. Завдяки твоїй ласцi...
   Сафар-бей мовчки вiдвернувся,  ударив  коня.  Помчав  услiд  за  своїми
воїнами.
   Увечерi, пiсля невдалого наступу на гайдутинiв, Гамiд дав наказ розбити
табiр i поставити посиленi дозори. Спагiї i яничари запалили вогнища. Вони
не зважали на близькiсть гайдутинiв: перевага була  на  їхньому  боцi.  Зi
Слiвена прибули пiдводи з припасами -  i  зголоднiлi  люди  накинулися  на
вечерю.
   Гамiд i Сафар-бей пiдiйшли до Звенигори. Вiдблиск вiд вогнища падав  на
їхнi обличчя. Гамiд дав знак вартовому, що той може йти.
   - Ти мав час, гяуре, подумати над своєю  долею,  -  промовив  Гамiд.  -
Скажи, де фiрман, i я вiдпущу тебе!
   - Я дуже добре тебе знаю, Гамiде, щоб повiрити твоїм словам.
   - Тодi зараз же зателiпаєшся на гiлляцi! Гей, люди!
   - Чекай,  Гамiд-ага,  -  втрутився  Сафар-бей.  -  Повiсити  нiколи  не
пiзно... Козак i справдi має пiдстави не  вiрити  твоїм  обiцянкам.  I  ми
повиннi зрозумiти його: вiн хоче виторгувати собi життя за фiрман.
   - Але ж його при ньому нема! Я впевнений, що вiн устиг передати  фiрман
гайдутинам...
   - То ми можемо запропонувати їм обмiн... Гадаю, що  гра  варта  свiчок.
Якщо ми не хочемо мати вiд беглер-бея неприємностей, вiрнiш,  якщо  ти  не
хочеш мати неприємностей, бо я тут нi при чому, то  ми  повиннi  роздобути
той фiрман, чого б це нам не коштувало! Гайдутини не мають причини не пiти
на такий обмiн. Козака вони цiнять, як це менi вiдомо,  досить  високо,  а
змiст фiрману досi для них не становить таємницi.
   Гамiд мовчав. Люто зиркав на Звенигору. З якою насолодою вiн пiддав  би
його тортурам, а потiм накинув би зашморг на шию! Та ба! Страх  за  власну
шкуру примушував його стримуватись, бути помiркованим. Думка Сафар-бея про
обмiн, якщо фiрман i справдi уже в гайдутинiв, сподобалась йому.
   - Ну, що ж, гаразд, - буркнув похмуро. - Я згоден... Як же це  зробити?
Я боюсь, що до ранку вiд гайдутинiв i слiд прохолоне. Чуєш, гяуре?
   - Нiкуди вони звiдси не пiдуть, - сказав Сафар-бей. - Вони  знають,  що
Звенигора у нас у полонi, i постараються вiдбити  його.  Зi  сходом  сонця
пошлемо кого-небудь на переговори.
   - Гаразд, - погодився Гамiд i гукнув вартового.
   Нiч була холодна. Спагiї i яничари напнули  намети,  та  про  Звенигору
нiхто не потурбувався, i  вiн,  зв'язаний,  мокрий,  тремтiв  вiд  нiчного
холоду. Вартовий теж мерз. До пiвночi, поки горiли вогнища, вiн ходив,  а,
стомившись, закутався в опанчину i сiв пiд скелею, поставивши яничарку мiж
ногами.
   Небо  було  зоряне,  але  безмiсячне.  Пофоркували  в   темрявi   конi,
перегукувалися дозорцi.
   Перед свiтом Звенигорi здалося, що вартовий заснув. Чулося  його  рiвне
дихання. Та що з того, коли ти зв'язаний? Лежиш, мов камiнь! I козак важко
зiтхає.
   Десь позаду,  за  шатром,  що  стояло  недалеко  вiд  дороги,  почулися
скрадливi кроки. Звенигора насторожився. Хтось прямує до нього. Хто  б  це
мiг бути? Може, Драган? Нiчого не видно.
   Хтось постояв, нiби прислухався. Потiм Звенигора вiдчув, як чиїсь  руки
намацали мотузки, якими вiн був зв'язаний, в темрявi блиснуло лезо ятагана
- i вiн вiдчув себе вiльним. Затаїв дихання, розминаючи  затерплi  руки  й
ноги. Повернув голову, щоб глянути на свого рятiвника, але побачив  тiльки
темну постать, що хутко зникала в нiчнiй iмлi.
   Обережно, щоб не наробити шуму, Звенигора  порачкував  вiд  скелi,  пiд
якою куняв вартовий, i шаснув у кущi.
   Раптом перед ним хтось пiдхопився на ноги, скрикнув:
   - Ой, хто це?
   Звенигора впiзнав голос Яцька. Миттю затулив хлопцю рукою рота. Так  от
хто його рятiвник!
   - Це я, Арсен. Тiкаймо мерщiй!
   Вони поплазували в темряву. Арсен у думцi дякував хлопцевi за  щасливий
порятунок. Смiливий росте воїн!
   Яцько упевнено повз уперед. В'юнким вужем розсовував  заростi,  гнучкою
куницею обминав перешкоди, що виникали на їхнiй путi.  Коли  вiдiйшли  вiд
спагiївського  табору  досить  далеко,  зупинився,  щоб   перевести   дух.
Звенигора стиснув його в обiймах.
   - Спасибi, тобi, Яцьку, що вдруге визволив мене, - прошепотiв на  вухо.
- Не побоявся пробратися у саме лiгво ворогiв! Що б же ти  робив,  коли  б
прокинувся вартовий?
   - Вартовий? Я щось його не бачив. Та й далеко я був вiд нього.
   - Як! Вiн був поряд з тобою, коли ти розрiзував на менi мотузки...
   - Мотузки? - ще бiльше здивувався  Яцько.  -  Я  не  розрiзував  нiяких
мотузкiв...
   - То хто ж мене визволив?
   - Як хто? Я гадав, ти сам...
   - Гм, - задумався Звенигора. - Дивно... Невже...
   Вiн не договорив. Неймовiрний здогад пронизав йому ї мозок -  невже  то
був Сафар-бей? Але нi, це неможливо.
   Тодi хто ж?



   7

   Гайдутини намагалися втекти вiд спагiїв  Гамiда  i  пiвдня  петляли  по
мiжгiр'ях i, таємних  звiриних  стежках  Старої  Планини.  Але  втекти  не
пощастило. Гамiд проявив  виняткову  наполегливiсть.  Без  вiдпочинку  вiн
переслiдував загiн Младена аж до гори Хладної.
   Тут розгорiвся бiй. Гайдутини засiли у вузькiй ущелинi. Дали два  залпи
по наступаючих спагiях, але не спинили їх. Розлютований втечею  Звенигори,
Гамiд будь-що  хотiв  розгромити  повстанцiв,  схопити  їхнiх  ватажкiв  i
вiдiбрати фiрман, а тому  гнав  своїх  аскерiв  у  наступ,  незважаючи  на
втрати.
   Спагiї рвалися  в  рукопашний  бiй.  Скориставшись  тим,  що  гайдутини
набивали яничарки, вони з криком i вереском ринули у вузький прохiд.
   - Алла! Алла! - ревiли страхiтливо роззявленi роти.
   - До шабель, другарi! - пролунав голос воєводи Младена. - Не  осоромимо
землi болгарської! До шабель!
   Вiн перший кинувся з високо пiднятою шаблею на  ворогiв.  Поряд  з  ним
iшли Драган i Звенигора. Всi гайдутини, за винятком Златки, Якуба i Яцька,
якi ходили бiля поранених i стерегли коней, ринули в атаку.
   Двi лавини зустрiлися  в  похмурiй  кам'янистiй  ущелинi.  Заскреготала
криця - впали першi вбитi. Крики  стихли.  Чулися  лише  поодинокi  вигуки
бiйцiв та стогiн поранених. Рубалися люто, не вiдступаючи нi кроку  назад.
Сiре камiння почервонiло вiд кровi, - з нього здiймалася нiби рожева пара.
   У гайдутинiв видiлялися  два  клини,  що  глибоко  ввiгналися  у  стрiй
спагiїв, - перший мав вiстрям  Младена,  Звенигору  i  Драгана,  другий  -
Спихальського, Гриву й Романа. Младен рубався мовчки, в душi  жалiючи,  що
не може дотягнутися до Гамiда, який стояв  далеко  позаду,  в  тилу  своїх
воїнiв. Зате Спихальський,  люто  настовбурчивши  вуса,  без  угаву  сипав
лайками та приповiдками, без яких не мiг  обiйтися  навiть  у  вирi  лютої
сiчi.
   - Згинь до дзябла! - гримiв його голос. - Псякрев!
   Свистiла шабля - i поляк просувався на один крок наперед.
   - Го, го, лайдаку, а ти що за єден! - звертався вiн до  нового  ворога,
що напав на нього. - Звiдкiля узявся, скурвий сину?  Хочеш  помiрятись  зi
мною силами?  Прошу,  прошу...  Але  не  ремствуй,  пане,  якщо  до  скону
носитимеш на своєму писковi мiй гостинець! На! Маєш!..
   Похмурий Грива рубався затято. Вiн був  на  цiлу  голову  вищий  i  вiд
своїх, i вiд туркiв, - i з висоти свого зросту скидав гострим поглядом все
поле бою, помiчав найбiльш завзятого ворога i поривав туди за собою  своїх
друзiв.
   Роман, пшеничночубий, ясноокий, з веселою усмiшкою  на  напiврозтулених
вустах, фехтував з бородатим аскером легко i радiсно,  нiби  стояв  не  на
смертельному герцi, а на току з цiпом у руках над снопами запашного жита.
   Пiвдесятка ворогiв уже скуштували їхнiх шабель i,  обливаючись  кров'ю,
корчилися пiд ногами у бiйцiв.
   Звенигора i Драган пильно оберiгали Младена.
   Хтось iз спагiїв упiзнав його i з криком: "Воєвода Младен!"  -  кинувся
на гайдутинського ватажка з високо занесеною шаблею. Драган вiдбив удар, а
Звенигора прикiнчив нападника. Та тепер усi  аскери  побачили  воєводу,  i
кожен намагався схрестити з  ним  зброю.  Кожному  хотiлося  зажити  слави
переможця воєводи й одержати обiцяну Гамiдом нагороду за його голову.
   Бiй проходив з перемiнним успiхом. Жоднiй з сторiн не пощастило здобути
вiдчутну перевагу. Однак було ясно, що гайдутинам  доведеться  вiдступати:
спагiї мали вдвiчi бiльше сил. До того ж загiн Сафар-бея,  який  до  цього
часу не брав безпосередньої участi в збройних сутичках, мiг в  першу-лiпшу
хвилину прийти їм на допомогу.
   Потрiбно було протриматись до вечора, а потiм,  користуючись  темрявою,
вiдступити.
   - Драгане, накажи винести поранених, - кинув через плече  Младен,  -  у
безпечне мiсце! Хай Златка i Якуб супроводять їх!
   Драган вийшов з бою.
   Звенигора мусив бути ще уважнiшим,  щоб  у  разi  потреби  вiдвести  од
воєводи небезпеку. Вiн став з ним плече в плече  i,  пiдтримуваний  iншими
гайдутинами,  мовчки  вiдбивався  вiд  розлютованих  ворогiв,  що   почали
насiдати все настирливiше.
   Один з аскерiв, якому, видно, дуже  хотiлося  зустрiтися  вiч-на-вiч  з
воєводою,  але  не  щастило  це  зробити  через  штовханину,  поклав  собi
досягнути цього iншим шляхом. Вiн вихопив пiстоль i, скочивши  на  камiнь,
через голови товаришiв, вистрiлив у Младена.  Старий  воєвода  здригнувся,
почав осiдати назад. Звенигора встиг пiдхопити його попiд руки, але  в  цю
мить ворожа шабля завдала воєводi  ще  одного  удару.  Гайдутини  зразу  ж
заступили його, а Арсен винiс воєводу в тил.
   На крик Звенигори пiдбiг Драган.
   - Яке нещастя! -  скрикнув  вiн,  побачивши  закривавленого,  зблiдлого
воєводу. - Швидше до Якуба! Неси, Арсене! А я залишуся тут...
   Рани Младена  виявилися  серйозними.  Куля  пронизала  груди,  а  шабля
розпанахала передплiччя.
   Якуб туго перев'язав воєводу, Златка зi слiзьми  на  очах  пiдтримувала
батька за голову.
   Младен крiпився, але поволi втрачав сили.
   - Як там? - спитав кволо.
   - Тримаються нашi, - вiдповiв Арсен.
   - Жаль, мало нас, а то б спiймали сьогоднi  Гамiда...  Арсене,  передай
Драгановi, щоб виводив загiн з бою! Досить ми поклали ворогiв!  -  Воєвода
змовк, зцiпивши зуби.
   Звенигора з Якубом посадили його в сiдло. Златка  стала  поруч,  готова
пiдтримати батька. Пiдвелися тi пораненi, хто мiг iти сам.
   - Рушайте, - сказав Звенигора. - Ми наздоженемо вас.
   Звiстка про поранення Младена  незабаром  поширилася  мiж  гайдутинами.
Кожен з них ще чинив опiр вороговi, але бойовий запал уже  почав  згасати,
як згасає вогонь пiд першими краплинами дощу. Звенигора помiтив це  зразу,
як тiльки повернувся назад, у лави. Йому кинулося в вiчi i  те,  що  крики
"алла" вже  заглушували  голоси  гайдутинiв,  i  те,  що  крок  за  кроком
гайдутинська  лава  вiдкочувалась,  i  навiть  те,  що  бiльше  не   сипав
приповiдками пан Мартин, а мовчки вiдбивався вiд двох аскерiв, що,  видно,
заповзялися взяти його на шаблi.
   - Драгане, виводь загiн з бою, - шепнув Арсен молодому  болгариновi.  -
Вiдступаємо на пiвнiч, у гори... Такий наказ воєводи!
   Бiй ущухав. Гайдутини поволi вiдступали  назад,  пiдбираючи  поранених.
Драган  сподiвався,  що  спагiї,  зазнавши  вiдчутних  втрат,  не  стануть
переслiдувати  їх,  одначе  вiн  помилився.  Хоча  вони  й   не   кидалися
врукопашну, але й не вiдставали. Чутка про  поранення  Младена  дiйшла  до
Гамiда, i вiн вирiшив одним ударом  покiнчити  i  з  воєводою,  i  з  його
загоном.
   Так i йшли манiвцями, до  темних  ущелинах,  захаращених  буреломом  та
камiнням. Попереду - гайдутини, позаду - спагiї, не вiдступаючи, але й  не
насмiлюючись поки що нав'язати новий бiй. Гамiд мав свої  розрахунки.  Вiн
знав, що гайдутинам важче. Вони несли поранених, а вiн  своїх  залишив  на
мiсцi бою пiд наглядом Сафар-бея, який вiдмовився брати участь у  дальшому
походi. Тож ага сподiвався, що  прийде  час,  коли  стомлених,  виснажених
гайдутинiв буде легко перемогти.



   8

   Два днi тривав цей важкий, виснажливий  вiдступ.  Голоднi  люди  мовчки
брели гiрськими стежками,  щомитi  оглядаючись  назад.  Коли  спагiї  дуже
насiдали, тодi  найвитривалiшi  робили  засiдку  i  стрiляли  в  них  з-за
каменiв. Це примушувало туркiв знову триматися на чималiй вiдстанi.
   Звенигора iшов поряд з Драганом. Тепер  на  плечi  молодого  балканджiя
лягла вся вiдповiдальнiсть за долю загону.
   - Так ми перейдемо всю Планину, - промовив гайдутин. -  Треба  рятувати
Младена i не дати Гамiдовi змоги повернути собi фiрман. Але як це зробити?
На мою думку, нам слiд  роздiлити  загiн.  Ти,  Арсене,  разом  зi  своїми
друзями, Младеном, Златкою i Якубом вiдiрвешся i пiдеш на  пiвнiчний  схил
Планини. А я з загоном вiдверну Гамiда вiд вас...
   Звенигора мовчав. Вiн розумiв,  що  тяжко  поранений  воєвода  потребує
спочинку. Хоча б на два-три днi. Але роздiляти загiн... Чи ж погодиться на
це Младен? Вiн висловив свiй сумнiв Драгановi.
   - Ми йому нiчого не скажемо, - вiдповiв Драган. - Врештi,  йдеться  про
його життя, i тут ми маємо право вирiшувати самi.
   - Ну, що ж, я згоден.
   Вони домовилися про мiсце майбутньої зустрiчi. Драган зразу  повеселiв.
Вiн вiрив,  що  без  тяжко  пораненого  воєводи  загiн  зумiє  втекти  вiд
переслiдувачiв, а сам воєвода видужає в затишку i спокiйному мiсцi десь  у
колибi пастухiв-балканджiїв.
   Звенигора сповiстив про такий намiр Драгана своїх товаришiв  i  Златку.
Всi пристали до цього. Не гаючи часу, Звенигора повiв свiй  загiн  далi  в
гори, прямо на пiвнiч. Драган зостався в засiдцi i пiсля короткого бою, на
виду в спагiїв, звернув лiворуч i через вiдроги кряжу пiшов на захiд.
   Гамiд рушив за ним. Але не пройшов вiн i пiвфарсаха, як його  наздогнав
захеканий аскер у заболоченому одязi.
   - Осмiлюся сповiстити, ага, що гайдутинський загiн роздiлився надвоє, -
сказав вiн.
   - Звiдки ти це взяв? - сполошився Гамiд.
   - Я трохи вiдстав. Наздоганяючи вас, я пiшов по кiнських  слiдах.  Адже
вiдомо, що у гайдутинiв всього двоє  коней,  на  яких  вони  везуть  свого
пораненого воєводу. Так ото я пiшов по тому слiду.  Здершись  на  гору,  я
вдалинi побачив невеличкий гурт людей, - їх було восьмеро, - i двоє коней.
Спочатку  я  зрадiв.  Ну,  думаю,  десь  i  нашi  тут  недалечко.  Раптом,
повернувшись, з подивом уздрiв на протилежному вiд мене узгiр'ї два загони
- гайдутинський i наш. Я й  зрозумiв,  що  нас  обдурено.  Пораненого  пса
Младена намагаються спровадити в безпечне мiсце. Так я гадаю, ага.
   - Ти впевнений, що їх тiльки восьмеро?
   - Я бачив їх, як ось вас бачу, - образився аскер.
   - Гаразд. Спасибi. Ти принiс дуже важливу звiстку, -  сказав  Гамiд  i,
вiдiбравши два десятки аскерiв, повернув назад. - Веди нас! Та швидше!
   Вiн поспiшав. В долинi сам пересвiдчився, що аскер  сказав  правду.  На
м'якiй вiд розталого снiгу землi  яскраво  виднiлися  два  кiнськi  слiди.
Гамiд вилаяв себе. Iшак! Дурний баран! Тебе  мало  не  обдурили  тi  хитрi
балканджiї! Мав  би  сам  додуматись,  що  вони  захочуть  в  першу  чергу
врятувати свого ватажка!.. А де Младен, там, напевне, i  той  урус!..  Ну,
тепер вони не виприснуть з моїх рук!
   - Швидше! Швидше! - пiдганяв вiн аскерiв, якi вже стомилися  не  менше,
нiж гайдутини, i брели понуро, опустивши голови.
   Тим часом Звенигора зi своїм невеличким загоном  здирався  все  вище  i
вище на головний хребет Старої Планини. Роман  i  Грива  вели  на  поводах
коней, на яких їхали Младен i Златка. Попереду йшли  Якуб  i  пан  Мартин.
Позаду плiвся Яцько. Хлопець дуже стомився, але не хотiв признатися нiкому
про це. Цупкi чирики муляли ноги.  Вибравши  зручний  плескуватий  камiнь,
хлопчина присiв перезутися. Як би вiн  хотiв  отак  посидiти  трохи  проти
сонечка, щоб вiдiйшли  задерев'янiлi  вiд  безконечної  ходьби  ноги,  щоб
розправились обвислi плечi! Або з яким задоволенням лiг би просто  неба  i
заснув, щоб вигнати з тiла важку втому! Та...  Яцьковi  руки,  що  тримали
онучу, раптом застигли в повiтрi, з голови вилетiли пустопорожнi мрiї: вiн
прикипiв поглядом до ледь  помiтної  стежки  внизу,  по  якiй  вони  щойно
пройшли. По нiй швидко пiднiмалися вгору спагiї.  Серед  них  Яцько  зразу
впiзнав Гамiда.
   Хлопець миттю взув чирики, кинувся слiдом за товаришами.
   - Арсене, поглянь! - скрикнув вiн. - Нас наздоганяють!
   Усi зупинилися. З стрiмкого скелястого виступу було добре видно  широку
долину i кам'янистий схил, де-не-де порослий низенькими кущами. Помiж ними
мелькали темно-сiрi бекешi спагiїв.
   - Псякрев! Холера! Обхитрив нас!  -  вигукнув  Спи-хальський,  ударивши
шапкою  об  землю.  -  Туго  ж  нам  доведеться  ниньки,  панове!  Їх  там
достобiса!.. Єден, два, тши... Ого, двайцять лайдакiв веде  за  собою  тен
галган! Стонайцять дзяблiв йому в живiт! А нас тилько штири вояки...
   - П'ять, - промовив Яцько ображено. - Прошу пана, п'ять...
   Спихальський пацнув хлопця по головi.
   - Так, так, п'ять... Пробач, пане Яцьку! - I невесело усмiхнувся.
   - Справдi, нам доведеться тепер туго, -  погодився  з  думкою  товариша
Звенигора. - Вперед, друзi! Тiльки - вперед!  Здається,  вони  ще  нас  не
бачать...
   Але лютi вигуки  i  свист,  що  долетiли  знизу,  показали,  що  спагiї
помiтили втiкачiв i прямують по їхнiх слiдах.
   Гайдутини швидко рушили далi.
   - Нам би перевалити за хребет, - промовив Младен. - В  урочищi  Студена
Вода - гайдутинський стан... Там завжди є конi, запас зброї,  одягу...  До
ночi маємо бути там... Але попереду - найважчий вiдрiзок  шляху...  Крутий
перевал...
   Йому боляче було говорити, i вiн замовк. Дорога справдi  ставала  майже
непрохiдною. Конi весь час спотикалися, з-пiд нiг виприскувало камiння i з
шумом летiло вниз.
   Незабаром стежка зовсiм зникла. Праворуч здiймалася  висока  прямовисна
скеля, лiворуч - голий, кам'янистий  крутий  схил.  Лише  вузенький  уступ
попiд скелею, що стрiмко вiв угору, - то був єдиний шлях, по якому  мусили
пройти втiкачi.
   Звенигора попереду поставив Романа. Молодий,  дужий,  чiпкий,  вiн  мав
вести за повiд коня, на якому сидiв Младен. Златчин кiнь, приторочений  до
сiдла  першого,  йшов  слiдом...  Арсен  лишився   останнiм.   З   чотирма
зарядженими пiстолями за поясом, шаблею i  ятаганом,  вiн  мав  прикривати
вiдступ загону. На серцi у нього було важко. Вiн добре розумiв,  що  їхнiй
невеличкий загiн з пораненим воєводою i не звиклою  до  тягот  вiйськового
життя Златкою може стати легкою здобиччю Гамiда.
   Побачивши, що втiкачi притишили хiд, спагiї, ще не знаючи, яка попереду
дорога, з криком i лайкою ринули вперед.
   - Урус, гяурський пес, вiддай те, що належить менi!  -  кричав  здалеку
Гамiд. - Все одно не втечеш!
   Звенигора не вiдповiдав. Прикидав оком,  скiльки  їм  ще  здиратися  до
перевалу, що вузькою, затиснутою мiж двома скелями ущелиною синiв  на  тлi
ясного  передвечiрнього  неба.  Виходило  небагато  -  всього  щонайбiльше
верста. Але що їх чекає потiм?
   Ззаду почувся пострiл. Куля цьвохнула над  головою  i  розплющилась  об
гранiтну стiну. Звенигора  оглянувся  -  спагiї  були  за  якихось  двiстi
крокiв. Якщо дозволити їм захопити виступ, вони зможуть  обстрiлювати  всю
стежку, аж до перевалу.
   Звенигора вихопив пiстоль - звiв курок. Обережно визирнув  з-за  скелi.
Спагiї вже не перли гуртом, а розтягнулися цепом. Жаль, що Гамiд був  десь
позаду, його огрядна постать - добра цiль для кулi!
   Попереду поспiшав молодий дужий аскер. В руках - яничарка. З  її  цiвки
в'ється сиза смужка диму. Це вiн стрiляв щойно.
   Звенигора пiдвiв пiстоль,  прицiлився.  Аскер,  побачивши  наведене  на
нього дуло, вирячив очi, вiдсахнувся. Та було пiзно: гримнув пострiл  -  i
аскер з криком полетiв  униз,  зачiпаючи  тiлом  камiння,  що  з  гуркотом
покотилося за ним.
   Заднi миттю подалися донизу. Звенигора мiг ще влучити в одного  з  них,
але не стрiляв. Головне - виграти час. Щоб  його  товаришi  з  Младеном  i
Златкою встигли здертися на перевал i якомога далi вiдiйшли вiд нього.
   - Вперед! Вперед!  -  почувся  голос  Гамiда.  Спагiї  не  рухалися.  З
острахом поглядали i на  прiрву,  що  поглинула  їхнього  товариша,  i  на
кам'яний виступ, за яким сховався гайдутин. Про щось  говорили,  але  їхнi
слова не долiтали до слуху козака.
   Через деякий час  спагiї  почали  роздягатися.  Скидали  важкi  бекешi,
сукнянi жупани. Це здивувало Звенигору. Для чого? Але коли  вони  з  одягу
зв'язали щось на зразок  великого  i  товстого  щита  i  один  з  аскерiв,
тримаючи його перед собою, рушив  уперед,  Звенигора  занепокоївся.  Куля,
безперечно, застряне в такому щитi, i  спагiї  зможуть  пiдiйти  до  нього
майже впритул.
   Коли аскер був крокiв за десять, Арсен вистрiлив  йому  в  ноги.  Аскер
скрикнув, але, мабуть,  швидше  вiд  несподiванки,  бо,  перемiгши  страх,
обережно просувався вперед.
   Лишатися за виступом було небезпечно. За переднiм аскером iшли  iншi  з
яничарками напоготовi. Арсен оглянувся:  його  друзi  вже  пiднiмалися  на
перевал. Якщо спагiї i прорвуться зараз, вони не зможуть iз своїх  рушниць
вразити їх.
   Отже, тепер вiн може подумати i про себе!  Вистрiливши  ще  раз,  Арсен
швидко побiг по вузькому приступку. З-пiд нiг зривалися камiнцi i з  шумом
котилися вниз, але вiн нiби  не  помiчав  того.  Позаду  пролунало  кiлька
пострiлiв. Просвистiли кулi. Та жодна не зачепила його:  спагiї  не  вмiли
цiлитися в рухому мiшень.



   9

   Сонце  заходило  за  далекий  зубчастий  небосхил.  Вечорiло.  Тут,  на
вершинах гiр, безперервно дув поривчастий крижаний вiтер.  Стало  холодно.
Звенигора похукав у закоцюблi пальцi i знову мiцно  стис  у  руцi  рукiв'я
пiстоля. Вiн стояв на самому вершечку перевалу i дивився вниз. Спагiї щось
гаряче обговорювали, поглядаючи  на  нього.  Чувся  роздратований  Гамiдiв
голос. Потiм Гамiд вийшов наперед i крикнув:
   - Гей, урус, ще раз пропоную: здавайся! Обiцяю життя i волю!
   - Без твоєї обiцянки - я живий i на волi! - гукнув у вiдповiдь Арсен  i
глянув назад, - його маленький загiн  уже  здирався  на  схил  протилежної
гори.
   - Поверни менi листа - i забирайся геть, гяуре! - гарячкував Гамiд.
   Арсен хотiв було крикнути, щоб дошкулити Гамiдовi,  що  то  не  простий
лист, а фiрман султана, але вчасно  спохватився.  Нi,  нi,  про  це  треба
мовчати! Про фiрман нi слова! Щоб не  дiзналися  про  його  викрадення  нi
беглер-бей, нi сам султан, щоб турки не змiнили своїх  намiрiв.  Що  ж  до
Гамiда, то вiн, безперечно, теж мовчатиме.
   - Iди вiзьми його, Гамiде! - засмiявся козак. - Ну, ти ж хоробрий!
   Спагiї потупцяли на мiсцi i рушили вперед.  Останнi  сто  крокiв  перед
перевалом були не такi важкi, як  ранiш.  Мiсцина  була  досить  широка  i
дозволяла спагiям наступати гуртом. Зате вона була доволi крута  i  всiяна
безлiччю камiнцiв - великих i малих, якi ковзалися пiд ногами i затрудняли
бiг.
   Звенигора вистрiлив. Ще один турок, недоладно  змахнувши  руками,  упав
навзнак. Але  це  не  зупинило  iнших.  Спагiї  спотикалися,  падали,  але
настирливо лiзли вперед.
   Арсен схопив  важку  каменюку,  вискочив  на  вершину  перевалу.  Став,
великий, суворий,  з  натужно  витягнутими  над  головою  руками,  в  яких
завмерла чорна брила.
   - Хто ступить ще крок, я розтрощу тому башку! - крикнув униз.
   Спагiї схитнулися, зупинились.
   - Вперед! Вперед! Що ви злякалися мерзенного гяура, сини  падишаха!  Ви
зараз схопите його! - пiдбадьорював своїх  аскерiв  Гамiд  i  вистрiлив  з
яничарки.
   Звенигора вiдчув, як щось тупо ударило його  в  живiт.  "Поранений!"  -
майнула думка. Але болю не  вiдчув.  Напруживши  всi  сили,  жбурнув  униз
каменюку. Спагiї з виском сипнули врозтiч. Користуючись  замiшанням  серед
ворогiв, Арсен оглянув себе. Кровi нiде не видно. Тiльки на бекешi  чорнiє
дiрка вiд кулi. Невже куля застряла в  сукняному  спагiївському  жупанi?..
Чекай - чому в жупанi? А може... А може,  то  Сiркiв  пояс,  що  подарував
кошовий при розставаннi в Сiчi, врятував йому життя? Як вiн  не  догадався
про це ранiш? Безперечно, туго начинений золотими i срiбними монетами, вiн
став надiйною перепоною для олов'яної кулi!
   Звенигора швидко  розстебнув  бекешу  i  жупан,  зiрвав  з-пiд  сорочки
широкий i важкий ремiнний пояс. Золото - ось що зупинить спагiїв, затримає
їх, поки стемнiє, i його друзi будуть на безпечнiй вiдстанi!
   Вiн розкрив один з клапанiв пояса, насипав жменю золотих монет.
   - Аскери! - крикнув голосно. - Я вiддаю вам усе, що є цiнного  у  мене!
Ось - ловiть!
   Вiн сiйнув монетами по кам'янистому  схиловi.  Золотий  дощ  блиснув  у
повiтрi, бризнув на спагiїв i з дзвоном розсипався  серед  камiння.  Якусь
мить спагiї стояли  остовпiлi.  Потiм  враз  пригнулися  -  кинулись  один
з-поперед одного нишпорити, вишукуючи блискучi кружальця.
   - Вперед! Вперед! Гнiв аллаха  на  вас,  шайтанове  насiння!  -  гримiв
Гамiд. - Ми повернемось назад - i все буде ваше!
   Його нiхто не слухав. Кiльком аскерам пощастило - вони зразу знайшли по
три-чотири  монети.  Це  розпалило  жадобу  i  заздрощi  iнших.   Почалася
суперечка. Тi, хто нiчого не знайшов, вимагав, щоб  здобич  було  подiлено
порiвну. Щасливчики, пiдтримуючи  один  одного,  вiдмовлялися  дiлитися  з
товаришами.
   Гамiд бiгав вiд одних до iнших, умовляв, благав, погрожував.  На  нього
не звертали уваги. Тодi вiн заверещав: ;
   - Паскуднi шакали,  смердючi  гiєни!  Я  пострiляю  вас!  Запроторю  на
галери, гяурськi свинi!
   Аскери притихли. Але жоден не виявляв бажання залишати мiсце, де  можна
було в одну мить розбагатiти на тисячу курушiв. Таке трапляється не щодня!
   Час iшов. Сонце опустилося за далекi вершини гiр. В  долинах  погустiла
iмла. Тiльки  захiдна  половина  неба  горiла  малиновою  загравою,  i  на
верховинах було ще видно. Звенигора прослiдкував за своїм  загоном  -  вiн
пiднявся на протилежний крем'янистий кряж i вже поволi ховався за  обрiєм.
Коли б ще хоч трохи затримати спагiїв, щоб у сутiнках вони не побачили,  в
якому напрямку вiн пiде!
   Та раптом Гамiд викрикнув:
   - Аскери, не гайнуйте часу! У того гяура багато  золота!  Я  знаю!  Вiн
несе гайдутинську казну! Доженемо його - i вся здобич буде  ваша!  Вперед,
смiливцi!
   Спочатку поволi, потiм дедалi швидше спагiї подерлися  знову  на  гору.
Тепер вони не вiдступлять: їх гнала жадоба золота,  спокуслива  думка  про
легку можливiсть поживитися.
   - Стiйте, аскери! - гукнув Звенигора. - Ви однак не  наздоженете  мене!
Ось нате останнє!..
   Вiн знову сiйнув широко по крутому схиловi жменю монет.
   Спагiї знову зупинилися. Даремно  Гамiд  кричав,  погрожував  страшними
карами, лаявся, - нiщо не помагало. Люди мов  ошалiли  -  кублилися  серед
камiння i пiску,  видираючи  один  в  одного  шматочки  холодного  жовтого
металу.
   Звенигора швидко надiв на себе пояс,  що  значно  полегшав,  i  кинувся
навздогiн за товаришами.
   Незабаром  зовсiм  стемнiло.  Коли  вiн  вибiг  на  протилежну  гору  й
оглянувся, позаду все покрила густа пiтьма.
   В гайдутинському станi втiкачi  зробили  короткий  перепочинок.  Старий
пастух-балканджiй пригостив їх вечерею, осiдлав  для  всiх  свiжих  коней,
внiс iз комiрчини спагiївський одяг. За вечерею вiдбулася коротка нарада.
   - Гадаю, нам не завадить переодягнутися, - сказав Младен. -  По  Старiй
Планинi тепер гасають, крiм Гамiда, iншi загони спагiїв  i  яничарiв.  Тож
надiнемо на деякий час  i  ми  їхню  шкуру,  щоб  ввести  їх  в  оману.  А
султанський фiрман стане для нас надiйним тезкере - пропуском...
   - Гарна думка, - зразу погодився  Звенигора,  i  в  його  головi  вмить
народився iнший задум. Не знаючи, як поставиться до цього  воєвода,  козак
понизив голос i почав здалеку: - Але, друзi, ми повиннi зараз обмiркувати,
як доставити фiрман на  Україну.  Час  iде.  Вже  наступила  весна.  Через
мiсяць-другий турки розпочнуть похiд...
   Вiн замовк, пильно вдивляючись в кожного.
   - Що ж ти пропонуєш? - нарештi, порушив мовчанку воєвода.
   - Я пропоную всiм: рушаймо на Україну! Вам, бай Младене, однак потрiбно
довго лiкуватися. А з нами буде Якуб.  Вiн  i  в  дорозi  знайде  для  вас
лiки... Пiд виглядом спагiїв,  що  везуть  султанський  фiрман,  ми  легке
подолаємо наш шлях!
   - Младеновi важко буде їхати верхи, - промовив Якуб.
   - Нам би тiльки дiстатися до Дунаю, - вiдповiв Звенигора. -  А  там  ми
купимо у волохiв добру каруцу...
   Вiн запитливо глянув на воєводу. Той довго мовчав. Усi чекали,  що  вiн
скаже.
   Порушила тишу Златка.
   - Поїдемо, тате, - промовила тихо. - Однак ти  не  скоро  повернешся  в
загiн... А Драган - надiйний юнак.
   Младен лежав  з  заплющеними  очима  на  широкому  ослонi,  застеленому
ковдрою. Якуб встиг накласти йому нову пов'язку, i гострий  бiль  у  ранах
почав поволi затухати. Воєвода думав.
   - Я згоден, другарi, -  прошепотiв  вiн.  -  Врештi,  наша  поїздка  до
руснацьких воєначальникiв завдасть великої шкоди османам, а  вiдтак  -  на
користь Болгарiї!
   Звенигора полегшено зiтхнув. Ось вiн - шлях на вiтчизну!
   В головi роєм завихрилися думки, гаряче закалатало  серце.  Невже  мине
якийсь мiсяць-другий - i вiн ступить  на  рiдну  землю?  Невже  вдихне  її
солонувато-гiркий полинний запах, змiшаний з пахощами половiючого  жита  i
кучерявого любистку? Принесе в Сiч кошовому здання про  свою  мандрiвку  в
чужi краї та вип'є з товариством кiвш палючої горiлки чи  пiнистого  меду?
Невже, врештi,  вiдчинить  скрипучi  дверi  невисокої  хатини  над  Сулою,
пригорне до своїх грудей посивiлу неньку, занiмiє вiд щастя, вдивляючись у
дорогi серцю обличчя сестри i дiда?
   Солодко-болючi видiння з'являлись одно за одним,  пливли,  мов  марево,
перед очима i, мов марево, миттю щезали.
   Арсен часто i глибоко задихав. Примружив очi, щоб надовше  затримати  в
уявi картини рiдної землi, що зринали перед ним.
   О рiдна земле! Ти, як мати, - єдина i  неповторна!  Ти  не  обов'язково
найкрасивiша. У свiтi є, можливо,  iншi  краї,  сповненi  чарiвної  краси,
краї, де  ласкавий  шум  морського  прибою  поєднується  з  нiжним  спiвом
барвистих птахiв, а  пахощi  лавру  чи  магнолiй  -  з  свiжiстю  грозових
пiвденних вiтрiв.
   Та що з того?
   Хай ти скромнiше вбрана, хай твоя краса не така показна  i  не  кожному
впадає в вiчi, але вiд того ти не менш рiдна i люба синiвному серцю, рiдна
земле! Ти ввiйшла в нього разом з молоком матерi i шумом  старої  верби  у
воротях, з  квилiнням  чайки  бiля  степового  озерця  i  золотим  дзвоном
пшеничної ниви за селом,  iз  звуками  рiдної  мови  та  пiсень  вечорових
дiвочих. Усiм цим i багато чим iншим, часто не помiтним для ока, ти вросла
в серце, мов дуб у землю, i нема в свiтi такої  сили,  яка  вирвала  б  iз
нього одну вiтчизну i вклала натомiсть iншу.
   В годину радощiв i в годину горя всi чуття i помисли нашi  ми  вiддаємо
тобi, рiдна земле, вiтчизно дорога! Чи ти веселишся, сповнена  щастям,  чи
спливаєш кров'ю i на пожарищах здiймаєш до неба в прокльонах  i  благаннях
руки, ми завжди з тобою, де б ми не були. I поки б'ється в  грудях  серце,
ми не перестанемо любити тебе, рiдна земле!



   10

   Минув мiсяць.  Одної  весняної  днини,  подолавши  чимало  труднощiв  i
перешкод на путi, невеличкий загiн вершникiв пiд'їжджав до Канева. Те,  що
Звенигора i  його  товаришi  побачили  на  Правобережжi,  глибоко  вразило
кожного. Весь край було сплюндровано. Мiста розорено, села спалено. Тисячi
чоловiкiв, жiнок i дiтей татари  потягли  в  неволю.  Бiльшiсть  населення
втекла на Лiвобережжя.  Лише  ближче  до  Днiпра,  серед  канiвських  гiр,
подекуди позоставалися хутори, де ще не бачили туркiв i  татар.  Але  люди
були пригнiченi i з дня на день чекали бiди.
   Бiльше всiх нетерпеливилося Гривi. Вiн рвався до Канева.  Там  у  нього
жили старi батьки, дружина,  п'ятеро  дрiбних  дiток.  Радiсть  i  тривога
навперемiну бентежили його душу.
   - Ех, i почастую вас, браття! -  вигукував  вiн,  коли  був  у  доброму
настрої. - Тiльки б швидше  дiстатися  менi  додому!  Весь  Канiв  скличу!
Столiв наставлю на п'ятсот душ! Десять бочок горiлки  закуплю  у  шинкаря!
Жебраком пiду по свiту, а пригощу всiх на радощах, що повернувся з  неволi
бусурменської!
   Але минали спалене село чи мiстечко - вiн замовкав i  гнiвно  стискував
величезнi, мов корчi, кулаки. I потiм довго  вiд  нього  не  чути  було  й
слова.
   Коли перебралися через Рось, вiн весь час був попереду. А за двi версти
вiд Канева залишив товаришiв i погнав коня чвалом. Тiльки на горi,  звiдки
видно було все мiсто, зупинився i злiз  з  коня.  Тут  i  наздогнали  його
друзi.
   Вiн стояв, мов кам'яний стовп. Не поворухнувся, нi слова  не  промовив.
Почорнiв на лицi i потухлими очима дивився на тi горби,  де  колись  стояв
Канiв. Тепер там чорнiли згарища. Тягнуло  смородом.  А  в  небi  кружляло
гайвороння...
   Нарештi Звенигора торкнув Гриву за плече.
   - Поїдемо, Степане.
   Грива рушив мовчки i не сказав жодного слова,  аж  поки  не  спустилися
вниз, у широке мiжгiр'я, що вело до  Днiпра.  Там  вiн  завернув  у  бiчну
вуличку i незабаром зупинився перед спаленим дворищем, важко злiз з коня.
   - Тут була моя хата, - промовив глухо, нiби сам до себе.
   Вiд хати зосталася тiльки закiптюжена  пiч  та  обгорiлi  чорнi  ушули.
Посеред дворища здiймала в небо обвугленi вiти стара дуплиста груша. Грива
пiдiйшов до неї, обхопив руками, притулився  лобом  до  твердої  порепаної
кори. I застиг так у нiмому горi.
   У Златчиних очах заiскрилися сльози.  Всi  стояли  похнюплено.  Чим  же
розважиш товариша?
   Раптом позаду пролунав рiзкий жiночий смiх.
   - Ха-ха-ха! Приїхали, басурмани? Хочете ще чимось поживитися? Iроди!
   Звенигора аж здригнувся. Вiн уже чув подiбний божевiльний смiх... Тодi,
коли їхав за наказом Сiрка з Сiчi в Туреччину.  I  теж  на  сплюндрованому
дворищi, пiсля татарського нападу.
   Так ось як зустрiчає його рiдна земля!
   Вiн швидко повернувся. До них пiдходила стара жiнка з  палаючими  очима
на худому чорному обличчi. Коси розпущенi,  в  них  сухi  реп'яхи.  Видно,
стара ночувала в бур'янищах.
   - Проклятi! Все знищили! Всiх забрали, убили! А тепер  ще  й  милуєтесь
нашим горем, неприкаянi! - Жiнка пiдняла вгору  скоцюрбленi  руки  i  йшла
прямо на них. - Убийте i мене, iроди, щоб мої очi не бачили цього горя!
   Тiльки тепер Звенигора зрозумiв, що вона вважає їх за туркiв, її ввiв в
оману їхнiй спагiївський одяг.
   - Ми не турки, матiнко! - кинувся вiн до неї. - Ми  свої!  З  Туреччини
тiкаємо... Ось i земляк ваш... Грива... Повернувся.
   Вiн показав на похилену постать товариша.
   Жiнка недовiрливо оглянула незнайомцiв i пiдiйшла до Гриви.  Той  повiв
на неї невидющими каламутними очима. Потiм рвучко кинувся до старої.
   - Тiтко! Тiтко Катерино!
   - Степане!
   Вони обнялися.
   - Де ж... мої? - видавив Грива.
   Жiнка похмуро глянула на згарища, на людей, що  мовчки  стояли  навколо
неї, i раптом вид її почав втрачати ту задерев'янiлiсть,  що  так  вразила
Звенигору спочатку. Губи скривилися болiсно, в очах заблищали сльози.
   - Спалили... Спалили усiх твоїх, Степане, недовiрки!
   - Хто спалив?
   - Татари.
   - Тут? У хатi?
   - Нi, канiвчани довго оборонялися. Але несила було вистояти. Майже  всi
чоловiки загинули в бою. А потiм...
   - А потiм?
   - Жiнки, дiти й старi заховалися  в  соборi.  Заперлися  там...  Татари
обклали стiни соломою i пiдпалили. Так живцем  i  згорiли  всi...  i  твої
теж...
   На Гриву було страшно дивитися. Вiн тремтiв, як у лихоманцi. В  очах  -
вiдчай i лють.
   - Ходiмо до церкви. - I рушив перший.
   На горбi, де стояв Канiвський собор,  зараз  лежала  купа  сiрої  золи.
Грива обережно, нiби боячись затоптати кого-небудь, пiдступив до неї, упав
на колiна i довго стояв  так,  схиливши  голову.  Потiм  вийняв  з  кишенi
спагiївський оксамитовий кисет, витрусив з нього просто на  землю  срiбний
дрiб'язок, насипав жменю попелу, навпiл перемiшаного з людськими кiстками,
i почепив кисет собi на шию.
   - Носитиму вас бiля серця, - сказав  глухо,  звертаючись  до  тих,  хто
стояв зараз перед  ним  в  його  уявi,  -  до  своїх  дiтей,  дружини,  до
стареньких батькiв. -  Щоб,  поки  житиму,  не  згасла  у  ньому  пекельна
ненависть i жадоба помсти!
   Вiн пiдiйшов до коня. Скочив у сiдло.
   - Арсене, брате, поїдемо! Менi тут бiльше  нiчого  робити!  Горить  моя
душа! Тiльки кров'ю я зможу вгасити той пекельний  вогонь,  що  пече  менi
нутрощi... Поїдемо!.. Прощайте, тiтко Катерино.
   Вiн ударив коня  i  вихором  помчав  крутою  дорогою  вниз  до  Днiпра.
Звенигора скрушно похитав головою i дав знак їхати слiдом за ним.




   ЧАСТИНА ДРУГА

   СЕСТРА

   1

   Був теплий весняний ранок. Настояне на густих пахощах степових бур'янiв
i лугових трав повiтря не сколихнеться. Сизi  димки  стрiмко  пiднiмаються
вгору над коминами бiленьких мазанок,  що  розсипалися  в  широкiй  долинi
понад Сулою. З води встає прозорий вранiшнiй туман.
   В одному з дворiв,  огородженому  високим,  гарно  помереженим  плотом,
почулися жiночi голоси.
   - Стехо, доню! - загукав перший голос.  -  Пора  вставати!  День  бiлий
надворi!
   -  Так  уже  й  день,  -  почувся  з  клунi  голос   молодої   дiвчини,
невдоволений, але приємний. - Самi, мамо, з дiдусем  товчетесь  вiд  свiту
дотемна, та й iншим не даєте поспати...
   Мати пiдiйшла до клунi, розчинила дверi.
   - Та ти викукни, зозулько, на свiт божий! Глянь - уже сонце купається в
Сулi. Пора гусей гнати на луг! Та й снiдати час...
   - Зараз! Iду!
   Мати пiшла до хати.  Перегодя  з  клунi  вийшла  дiвчина.  Потягнулася,
трiпнула розкiшною русявою косою, глянула на сонце.
   - Ай справдi, Стехо, день уже! А ти, сплюхо, спиш та спиш! I щастя своє
проспиш, небого! - докорила сама собi.
   Перебiгши двiр, порослий морiжком,  вiдчинила  дверцята  виплетеного  з
лози i обмазаного рудою глиною сажа.
   - Гиля, гиля! - гукнула на гусей.
   Перший вийшов горбоносий гусак-герготень. Поважно  оглянувся  навкруги,
потiм розпростав широко сiрi крила, радiсно загерготав i  пiшов  по  двору
вихилясом. За ним випурхнула зграя гусок.  Двiр  враз  сповнився  гамором,
веселим пташиним перегуком.
   Стеха довгою хворостиною  вигнала  гусей  на  луг,  до  рiчки,  а  сама
обережно зайшла по колiна  в  холодну  воду  i  заглянула  в  неї,  мов  у
дзеркало.
   - Фе, яка заспана! - повела грайливо тонкою бровою  i  показала  своєму
вiдбитковi у водi язика.
   Але з усього було видно, що дiвчина задоволена собою. Та й чому б нi? З
води на неї глянуло ясно-голубими очима молоде, нiжне  личко.  Коси  пiсля
ночi ще не заплетенi i розсипаються  по  плечах,  як  шовк.  Бiла  сорочка
вишита вирiзуванням, а барвиста плахта обтягує стрункий стан...
   Стеха  нагнулася,  набрала  повнi  жменi  води,  що  пахла  лепехою  та
водоростями, хлюпнула на обличчя. Потiм ще й ще... Озирнувшись,  чи  нiхто
не пiдглядає, пiдiйшла до  жовто-зелених  кущiв  верболозу,  пiдняла  бiлi
подолки сорочки i витерлась ними.
   Свiжа, рум'яна, вiдчуваючи силу в усьому тiлi, дiвчина  закинула  назад
руки i почала пальцями,  мов  гребiнцем,  розчiсувати  коси.  Їй  хотiлося
спiвати, танцювати, нести на люди свою молоду красу,  щоб  усi  милувалися
нею. Хотiлося звiдати того солодкого, як мед, почуття, що у пiснях зветься
коханням... Та ба! Чорна жура за братом Арсеном, що зник, щез невiдомо  де
i як, оповивала їй серце невгасимим болем. Хiба тут до кохання, коли серце
ниє, мати щодня плаче, а дiдусь  ходить,  мов  хмара,  важко  зiтхаючи!  А
кохати так хочеться!
   Задумавшись, Стеха тужливо заспiвала впiвголоса:

   Ой, що за кiнь стоїть,
   що сива гривонька.
   Ой сподобалася,
   ой сподобалася
   козаку дiвчина!

   Стеха зiтхнула. Спiвала  про  кохання,  а  думала  про  Арсена.  Бiдний
братику, що з тобою? Де ти? Скiльки часу минуло, як вiд тебе була  остання
звiстка... Ох!
   Позаду шелеснули кущi. Стеха здригнулася.  В  ту  ж  мить  ззаду  хтось
охопив її руками, а  шорстка  долоня,  що  тхнула  кiнським  потом,  мiцно
затулила рота. Стеха  заборсалась,  як  перепiлка  в  сiльцi,  намагаючись
вирватись. Смертельний жах залiзними лещатами стиснув  їй  серце.  Татари?
Вона хотiла крикнути i не змогла:  ганчiр'яний  кляп  забив  їй  рота,  на
голову було накинуто темний ковпак з прорiзами для повiтря, а руки й  ноги
зв'язано цупкими вiрьовками.
   Двоє - це вона ясно вiдчувала - пiдняли  її  i  понесли.  По  тому,  як
шелестiв верболiз, зрозумiла: несуть  до  лiсу.  До  нього  рукою  подати.
Густий, кучерявий вiд весняної зеленi, вiн широко розкинувся попiд  горами
i на горах, що високо здiймалися по правому березi Сули.
   "Матiнко, голубонько, порятуй мене! Дiдусю, лебедику, пiдiймай  хуторян
- доганяй злодiїв i посiчи їх шаблею, триклятих! Визволь мене вiд  каторги
агарянської, неволi бусурменської! - благала вона в думцi, зрозумiвши, яке
страшне лихо впало на неї. - Не дайте ж пропасти, людоньки-и!"
   Вона борсалась, звивалась, випручувалась, але нiчого не  могла  вдiяти,
її довго несли. Чулося важке хекання стомлених людей, глухий  гомiн  їхнiх
голосiв.
   Нарештi її поклали на землю, а перегодя кинули на коня i прив'язали  до
сiдла вiрьовками. Хтось гукнув: "Вйо!" -  i  пiд  копитами  кiлькох  коней
загула земля.
   Куди її везуть?
   Спочатку їхали лiсом, - це  Стеха  визначала  по  хльосканню  гiлля,  а
незабаром вискочили в степ:  тут  припекло  сонце.  Невiдомi  їй  вершники
загомонiли голоснiше, ударили ногами коней  -  i  таємничий,  хижий  загiн
людоловiв шпарко помчав у невiдому далину.



   2

   Тiльки опiвднi, коли Стеха не  з'явилася  i  на  обiд,  мати  й  дiдусь
Онопрiй зчинили крик. На гвалт збiглися люди. Весь хутiр пiднявся на ноги.
Заплакана мати вдесяте  розповiдала,  як  вона  збудила  дочку  i  послала
вигнати гусей на луг i як з того часу Стеха мов у воду впала.
   -  А  може,  вона,  знаєш-маєш,  того...   i   справдi   втопилась?   -
розмiрковував маленький заїкуватий чоловiчок, якого  на  хуторi  звали  не
iнакше, як Знаєш-маєш за його безглузду приповiдку або Iваником  за  малий
зрiст. - Треба пошукати в Сулi!
   - Ой, боже мiй, дитино моя! Голубонька сиза! - побивалася в  невтiшному
горi мати. - Та навiщо ж я послала тебе iз тими гусьми до  рiчки!  Чого  ж
ти, серденятко, полiзла в ту холодну воду!
   Натовп швидко покотив до Сули. Найметкiшi зразу пригнали човни,  почали
шниряти на них по спокiйнiй гладiнi рiчки, вдивляючись у прозору, як скло,
воду. Iншi шукали на березi одягу.
   Нi тiла, нi одягу не знайшли.
   - Знаєш-маєш, може, вона того... на глибочiнь запливла,  -  продовжував
вiдстоювати свою думку Iваник. - А там того... i втопилась?
   - В одязi, чи що? - спитав дiд Онопрiй. - Верзеш казна-що!
   - То де ж вона подiлася... того...  знаєш-маєш?  Дiд  Онопрiй  здвигнув
плечима i, низько похнюпивши голову, побрiв до двору. За ним  рушили  всi.
На березi лишився один Iваник.
   Мати  голосила.  Жiнки  заспокоювали  її.  Говорили,  що  Стеха  зросла
дiвчиною непокiрливою, навiть норовистою, - тож, може, їй  забаглося  пiти
десь у лiс i там затрималась. Чи гайнула до Вербiвки,  сусiднього  села...
"Витрiшки продавати", - додавали стиха найбiльш язикатi.
   - Коли б же Звенигориха не панькалася з нею, не  називала  донечкою  та
зозулькою, а взяла за коси та всипала березової кашi в одно мiсце, то б не
голосила зараз! А то зманiжила дочку, нiби та панянка яка, потурала їй,  а
тепер - плачте, очi,  хоч  повилазьте!  -  пащекувала  на  вулицi  огрядна
червонощока молодиця.
   Iнша з гурту їй заперечила:
   - I що бо ви, Зiнько, говорите!  Стеха  зовсiм  не  зманiжена  дiвчина.
Красива, роботяща, скромна. I Звенигориха не пестила її.  Може  й  справдi
дiвчина втопилась.
   Рiзноголосий шум розмови, плач,  зiтхання  i  пересуди,  що  лунали  на
дворищi Звенигор та на вулицi поблизу хати, враз стихли. Люди замовкли,  з
надiєю й  острахом  вдивляючись  у  загiн  дивно  вбраних  вершникiв,  якi
вискочили з лiсу i повернули прямо до хутора.
   - Матiнко! Турки! - зойкнула якась жiнка.
   - Де б вони тута взялися?
   - Справдi - турки! Гляньте!
   Натовп захвилювався. Люди забули про Стеху, про її  зажурених  матiр  i
дiдуся. Жiнки й дiти вiдступили на подвiр'я,  чоловiки,  особливо  козаки,
якi нiколи не розлучалися з шаблями, виступили наперед.
   Тим часом загiн наближався. З нього вирвався один вершник i погнав коня
чвалом. З-пiд копит сiрого огира  знялася  курява.  Перед  самим  натовпом
вершник натягнув поводи, i кiнь, присiвши на заднi ноги i бризкаючи  пiною
з роздертого вудилами рота, зупинився.
   - Люди, що  тут  трапилося?  -  вигукнув  вершник,  скидаючи  з  голови
шапку-яничарку.
   - Арсен! Арсен Звенигора! Живий! - загомонiли в натовпi.
   - Так, це я... Але ради всього святого, скажiть - у нас  дома  нещастя?
Чому тут стiльки людей? Увесь хутiр...
   Пiдстаркуватий козак, чухаючи п'ятiрнею потилицю, виступив наперед.
   - Та бачиш, козаче, i самi не знаємо - нещастя чи нi... Стеха зникла...
Твоя сестра... Погнала вранцi гусей на луг - i от маєш! Чи пiшла куди,  чи
втопилася,  може...  Нiхто  нiчого  до  пуття  не  знає...   Мати   плаче,
побивається... Та ось i вона!
   Хтось уже встиг сповiстити Звенигорисi, що приїхав син. Жiнка схопилася
за серце i подибала на вулицю. За нею  пiдтюпцем  поколивав  дiд  Онопрiй.
Люди i собi посунули з двору.
   - Арсене! - зойкнула мати, i  в  тому  зойковi  забринiли  одночасно  i
радiсть i горе. - Стехи немає!
   Арсен пригорнув матiр до грудей. Почав утiшати:
   - Заспокойтеся, мамо! Я вже  знаю...  Щось  будемо  робити!  Знайдеться
Стеха... Не голка ж... Не плачте, рiдненька!.. А ось  i  дiдусь!  -  Козак
почоломкався з дiдом. - Побiлiв ще бiльше...
   - Хiба тут не побiлiєш, за вами побиваючись?
   - Не тужiть! Знайдеться Стеха!  -  заспокоював  рiдних  Арсен,  хоча  в
самого вiйнуло холодком попiд серцем. - А зараз приймайте  гостей...  Моїх
друзiв... З самої Туреччини добиралися...
   Пiд'їхали вершники.  Тут  були:  Златка,  Спихальський,  Роман,  Грива,
Яцько. Мiж двох коней, у мiцнiй попонi, лежав Младен.
   Арсен швидко пояснив друзям, яке  лихо  трапилося  дома.  Важка  зажура
впала на їхнi обличчя.
   - Перун ясний! - пробубнiв  Спихальський.  -  I  тутай  лихо!  Коли  ми
позбудемося його!
   Подорожнi завели коней у двiр. Дiд Онопрiй винiс iз клунi сiна. Младена
занесли в хату, поклали на лiжко.
   Хуторяни почали розходитися. Тiльки дiти та найбiльш цiкавi видивлялися
на смаглявого срiбноголового турка та на  вусатого  погордливого  велетня,
який навертав по-польському.
   Раптом до двору прибiг схвильований Iваник.
   - Знайшов! - вигукнув вiн.  Побачивши  Звенигору  i  незнайомих  людей,
знiяковiв i вже тихше додав: - Знаєш-маєш, того... знайшов слiд!
   - Де?
   Всi кинулись до нього. Обступили. Арсен схопив чоловiка за плече.
   - Розповiдай! Де Стеха? Куди ведуть слiди?
   - Е-е, знаєш-маєш, того... я цього не знаю...  Я  тiльки  знайшов  бiля
кущiв кiсник дiвочий... Ось!
   Вiн розцiпив невеликого кулачка. На долонi зачервонiла шовкова стрiчка.
   - Це Стешина! - скрикнула мати.
   Арсен довго не роздумував.
   - Веди! Покажи те мiсце, де знайшов кiсник, дядьку Iване!
   Всi повалили на луг.
   - Ось тут! - показав Iваник на столочену траву  пiд  розложистим  кущем
верболозу.
   Арсен пильно оглянув слiди. Вони чiтко виднiлися на вологому  наносному
глею. Ось слiд невеликої босої ноги. Це, безперечно,  Стешин...  Тут  вона
довго стояла. Мабуть, розчiсувала коси. Недарма ж саме тут  було  знайдено
кiсник. А ось i кiлька русявих волосинок на гiлцi верболозу. Чекай, чекай,
а це що? Збоку - слiди вiд чобiт...
   - Романе, поглянь! - Звенигора показав друговi на них.
   Роман вийшов з гурту, нагнувся поряд з Арсеном.
   - Крiм дiвчини, тут було двоє чоловiкiв, - сказав вiн  упевнено.  Як  i
запорожцi, дончаки навчалися мистецтву знаходити по слiду дичину,  а  якщо
треба, то й ворога. - Бачиш -  слiди  рiзнi:  один,  вiд  чобiт,  вузький,
довгий з пiдтоптаними закаблуками, а другий  -  коротший,  на  ньому  ясно
видно вiдбитки пiдкiв...
   - Отже, це не татари! Татарськi чирики не залишають таких слiдiв  та  й
нiколи не бувають на пiдковах.
   - Без сумнiву, не татарськi... Але чиї?
   Арсен  не  вiдповiв.  Махнув  Романовi  рукою   i,   придивляючись   до
притоптаної трави i покошлачених кущiв верболозу, шуснув у заростi.  Роман
поспiшив за ним.
   Незабаром слiд вивiв їх у лiс. Козаки мимоволi стишили хiд.  Земля  тут
була суха i не зберiгала слiдiв. Тiльки збита ногою головка  сон-трави  чи
зламаний плечем гнилий сучок на деревi показували шлях.
   У яру, пiд горою, натрапили  на  рештки  нiчлiгу.  Витоптане  кiнськими
копитами зiлля, свiжий помет i недогризки сухарiв свiдчили про те, що  тут
ночувало кiлька верхiвцiв i що вони поїхали звiдси не ранiше, як  сьогоднi
вранцi.
   Прослiдкувати, в якому напрямi вони попростували, було зовсiм не важко:
кованi конi залишали пiсля себе такий виразний слiд, що й менш досвiдченi,
нiж Звенигора i Воїнов, не могли з нього збитися. Пiд горою Роман  знайшов
пiдкову i поклав собi до кишенi. Це була щаслива прикмета.
   Видершись нагору, де кiнчався лiс i починався  степ,  i  побачивши,  що
звiдси  слiди  повертають  на  пiвдень,  у  напрямку  до  Днiпра,   козаки
зупинилися.
   - Не доженеш, - промовив скрушно Роман.
   - Так, пiхотою не доженеш, - погодився Звенигора. - Та  маємо  коней!..
Крiм того, я, здається, догадуюсь, чия це робота.
   - Чия?
   - Чорнобаєва! Я  розповiдав  тобi  про  нього...  Викрадення  i  продаж
красивих дiвчат вiн зробив своїм ремеслом. Вiн зрозумiв, що на ньому можна
нажитися бiльше, нiж на вирощуваннi хлiба чи розведеннi скоту. Собака!
   - А може, хтось iнший теж займається цим негiдним промислом?
   - Цiлком ймовiрно. Та, думаю, вони всi зв'язанi  одною  ниточкою.  Якщо
добре притиснути Чорнобая, то  клубок  розплутається!  Однак  менi  чомусь
думається, що Стеха не мине Чорнобаївки... Не будемо гаяти  часу,  Романе.
Гайда додому!
   На хуторi їх ждали з нетерпiнням. Знову зiбрався весь люд.
   - Ну, що, сину? - кинулась до Арсена мати, коли козаки повернулися.
   Арсен обняв матiр за плечi.
   - Ненько, Стеха жива й здорова.  Але  вона  в  страшнiй  небезпецi.  Її
викрали людолови, щоб продати  в  татарський  або  турецький  гарем...  Не
плачте, - ми постараємося визволити її.  Готуйте,  нене,  обiд,  бо  ми  з
далекої дороги. А пiсля обiду - в путь!.. Лишаю на вашi руки мою  наречену
Златку, її пораненого батька та мого друга й порадника Якуба. Приймiть їх,
ненько, в своє серце так, як я їх прийняв у своє...
   - Гаразд, синку, - прошепотiла мати, прихилившись до синових грудей.



   3

   З Арсеном, крiм Романа, пана Мартина, Гриви i Яцька, виїхало з  Дубової
Балки ще п'ятнадцять охочих. Це все  були  досвiдченi  козаки  Лубенського
полку. Один Iваник нiколи не нюхав  порохового  диму  i  не  чув  посвисту
татарської стрiли, але Арсен не посмiв вiдмовити йому: дуже  вже  просився
чоловiчок.
   - А, хай їде! - махнув рукою i зразу ж пожалiв.
   Не встиг Iваник скочити з дривiтнi на високого гнiдого коня, якому  вiн
не досягав головою до загривка, аж у двiр влетiла дебела молодиця. Обличчя
її розпашiлося, очi блищали.  Сорочка  розхристана.  Коса  вибилася  з-пiд
очiпка. Побачивши, що Iваник пригинається до гриви коня, щоб його не  було
видно, молодиця стукнула кулаком об кулак.
   - А, трясця твоїй мамi, чоловiченьку! -  заверещала.  -  В  яку  це  ти
дорогу зiбрався, каторжний, било б тебе головою об неї!.. Придбав дiток, а
тепера на кого покидаєш їх,  шибайголово!  Чи  я  двожильна,  що  муситиму
тягнути i за себе, i за тебе, харцизяко ти нещасний?
   Шибайголова i харцизяка знiтився  i  зблiд,  -  вiд  того  здавався  ще
меншим.
   - Зiнько, перестань кричати, - заблагав тихо. -  Люди  ж  навкруги!  Що
подумають... знаєш-маєш!
   - Начхати менi на твоїх людей! Злазь мерщiй з коня та йди додому,  поки
не поцупила за чуприну! Негiднику! Волоцюго! Бач -  вiн  розприндився,  що
жiнка неласкавим словом його назвала! Та й навтьоки! Кидає  дiтей  -  i  в
свiти! Воювати йому захотiлось! Слави зажити!.. А болячки не хочеш?
   - Зiнько...
   - Що - Зiнько? Я вже у тебе п'ятнадцять рокiв Зiнька! Ану, злазь,  кажу
тобi, та веди коня додому! Самого несе на безголiв'я та ще й коня веде! Не
прожила з тобою п'ятнадцять лiт, а промучилась, чума б  тебе  настигла  на
наглiй дорозi! А тепера ще й вдовою хочеш мене зробити! Не дiждеш!
   Вона розлютувалась не на жарт. Могутньою статурою напирала на  коня,  i
той, щулячи вуха, вiдступав назад. Iваник перелякався i вчепився в  гриву,
нiби в цьому мiг знайти порятунок. Але чiпкi руки  жiнки  от-от  досягнуть
його i стягнуть додолу. Що робити? Ще, чого доброго, i потиличника  дасть!
Ну, зробила б це вдома, де нiхто не бачить! Так  нi  ж,  клята  баба  хоче
осоромити його перед усiм хутором!..
   - Зiнько! - вереснув вiн високим голосом. - Не  чiпай!  Бо  от  тобi...
того... знаєш-маєш... хрест - кину все i пiду на  Запорожжя  козакувати...
знаєш-маєш!
   - Що? Ти  мене  ще  лякати?  -  Жiнка  зблiдла  i  вчепилась  руками  в
чоловiковi  штани.  -  Ану,  злазь!   Теж   менi   запорожець   знайщовся!
Знаєш-маєш!..
   Це  вже  було  занадто.  Смiялися  козаки,  жiнки,  ба  навiть  дiтлахи
реготали. Iваник не стерпiв такої наруги i вихопив  з  пiхов  шаблю.  Вона
сяйнула у нього над головою як блискавка. Жiнка охнула i вiдсахнулася. Цим
скористався чоловiк, ударив гнiдого пiд боки i вихором вимчав з натовпу.
   Зiнька деякий час стояла розгублена. З  її  обличчя  враз  злетiв  злий
рум'янець, нижня губа затремтiла.
   - Iваночку, любий, куди ж ти? Зажди!
   Але чоловiк навiть не оглянувся - помчав до  узвозу,  що  жовтiв  серед
зеленi лiсу. Тiльки аж там зупинився i  помахав  рукою.  Зiнька  теж  було
пiдняла руку, щоб вiдповiсти йому, та їй у голову раптом ударила думка, що
чоловiк насмiхається з неї. Очi її знов блиснули, обличчя, хоч i  запечене
на весняному сонцi, а все ж досить миловидне, побуряковiло. Вона взялася в
боки i гукнула так, що аж луна пiшла лiсом:
   - Ось ти повернешся, бродяго! Начувайся!
   Спихальський, який з подивом  спостерiгав  разом  з  iншими  цю  сцену,
захоплено покрутив головою, хвацько врутнув догори рудого вуса i  штовхнув
Гриву пiд бiк.
   - Ну й кубiта, пане Гриво! Га? - I прицмокнув язиком.
   - Та вже ж! - погодився Грива. - Не те, що вашi зманiженi панянки!
   Спихальський, видно, погодився з думкою Гриви, бо не вiдповiв нiчого  i
ще довго не мiг вiдiрвати очей вiд заживної постатi молодицi. Тiльки  коли
Арсен, попрощавшись з рiдними i  Златкою,  дав  наказ  рушати,  зiтхнув  i
скочив на коня.
   Незабаром загiн пiднявся узвозом нагору i зник у лiсi.  А  хуторяни  ще
довго стояли бiля двору Звенигорихи i судили-рядили, чи пощастить  козакам
розшукати i визволити Стеху.



   4

   На третiй день, надвечiр, Звенигора з товаришами прибув до Чорнобаiвки.
Дубовi ворота фортечки були зачиненi.  З  вiконця  над  ворiтьми  на  стук
виглянув  заспаний   пахолок.   Побачивши   чотирьох   турецьких   спагiїв
(Звенигора,   Спихальський,   Воїнов   i   Грива   не    встигли    навiть
переодягнутися), вiн повагом  спустився  додолу  i,  вiдiмкнувши  хвiртку,
впустив їх на подвiр'я.
   - Господар дома? - спитав Звенигора.
   - Вiдпочивають, - вiдповiв, позiхаючи, пахолок.
   - Проведи нас до нього!
   - Хе! Так i проведи! А чубитиме хазяїн кого? Мене чи вас?
   - За вiщо?
   - За те, що розбудив... Вiн недавно  прибув  з  далекої  дороги  i  лiг
спочивати.
   - Не  чубитиме,  -  усмiхнувся  Звенигора.  -  Вiн  так  зрадiє  нашому
приїздовi, що барило меду накаже принести з льоху.
   - Ну, якщо так... - Пахолок розвiв руками i пiшов попереду.
   Грива залишився бiля коней.  Вiн  зразу  ж  дав  знак  козакам,  i  тi,
спiшившись, виринули з засiдки, наблизилися до брами.
   Звенигора, Воїнов i Спихальський попростували до будинку. Надворi - анi
душi.
   - Де ж челядь пана Чорнобая? - спитав Звенигора.
   - Господарчий двiр ген там,  внизу,  над  рiчкою...  Там  i  челядь.  А
пахолки теж сплять. Десь дома, на селi...
   "Добрий  знак,  -  подумав  Арсен.  -  Чорнобай  з  пахолками  сьогоднi
повернувся з далекої дороги... Чи не з Дубової Балки?"
   Поминувши  напiвтемнi  сiни,  вони  вступили  до  просторої   свiтлицi,
заставленої широкими фарбованими лавами, рiзьбленими  скринями,  шафою  та
великим дубовим столом, покритим важким гарусним настiльником.
   З сусiдньої кiмнати крiзь прочиненi дверi доносилося гучне хропiння.
   - Хазяїн сплять, - прошепотiв пахолок i навшпиньках почав  крастися  до
спальнi, але Звенигора випередив його.
   - Стiй тут! Я сам розбуджу. Уявляю, як зрадiє твiй  господар,  уздрiвши
спросоння свого давнього знайомого!
   Пахолок знизав плечима i вiдступив  пiд  стiну.  Спихальський  зостався
бiля вхiдних дверей, а Воїнов, поклавши руку на пiстоль, зупинився посеред
свiтлицi.
   Хоч надворi стояла тепла весняна погода, Чорнобай спав  у  шароварах  i
кунтушi,  розстебнувши  його  i  широко  розкинувшись  горiлиць  на  бiлих
пуховиках. Його блiде нездорове обличчя вкрилося дрiбними росинками  поту.
При боцi - шабля, а на стiнi, в узголiв'ї - багато оздобленi пiстолi.
   Звенигора постукав пiхвою шаблi в пiдошву Чорнобаєвого чобота.
   - Вставай, сотнику! Проснись!
   Хропiння стихло. Чорнобай глипнув каламутними очима, безтямно подивився
на козака i знову заплющив очi, перевертаючись на лiвий бiк.  Але,  видно,
щось дiйшло до його  свiдомостi,  бо  раптом  схопився  i  сiв  на  лiжку,
втупившись у незнайомця.
   - Ти хто такий? Звiдки? - В його голосi почувся страх.
   - Не впiзнаєш,  Чорнобаю?  -  спитав  Звенигора,  виймаючи  з-за  пояса
пiстоль i зводячи курок.
   - Що це означає, добродiю? Як ти потрапив сюди? Гей, люди!..
   Голос загубився в кiмнатах. Пахолок хотiв було кинутись  до  господаря,
однак, побачивши направлене на нього вiстря ятагана в руцi  Спихальського,
вiдступив назад пiд стiну.
   Тим часом Чорнобай схопився з лiжка. Мертвотна  блiдiсть  розлилась  по
його лицi. В очах свiтився жах.
   -Боже! Звенигора! - скрикнув вiн. - Звiдки?
   - З того свiту,  пане  ЧорнобаюI  Ти  таки  ще  не  стратив  пам'ятi!..
Спасибi, що впiзнав... Виходь у свiтлицю -  там  поговоримо!  -  Звенигора
схопив Чорнобая за плече i шарпнув так, що той засторчкував до дверей. Там
його пiдхопив Роман i одним помахом ятагана вiдрiзав вiд пояса шаблю,  яка
з брязкотом упала на пiдлогу.
   Пахолок отетерiло переводив погляд з  хазяїна  на  незнайомцiв,  ще  не
розумiючи, що ж, власне, скоїлося. Звенигора став насупроти  Чорнобая.  Як
довго вiн ждав цiєї хвилини! Скiльки разiв у безсоннi  ночi  в  пiдземеллi
Гамiда чи прикований до весла на галерi  уявляв,  що  скаже  при  зустрiчi
своєму вороговi! I ось ця мить настала!
   - Ну, от i зустрiлися, пане Чорнобаю. Не чекав?
   Чорнобай мовчав. Пiд розстебнутим кунтушем високо здiймалися груди.
   - Чого ж мовчиш? Страшно пригадати, як продавав у неволю татарам  наших
дiвчат? Чи жалiєш, що тодi, коли я був у твоїх руках,  не  перерiзав  менi
горла, га?
   - Чого ти вiд мене хочеш? - прохрипiв Чорнобай.
   Звенигора рвучко пiдiйшов до нього, схопив за груди, шарпнув до себе.
   - Хочу дiзнатися, звiдки ти сьогоднi  прибув!  З  Дубової  Балки?..  Де
подiв мою сестру Стеху, яку твої люди там викрали? Ну! Говори!
   - Я там не був, - прошепотiв Чорнобай, але по тому, як  сiпнулися  його
брови i ще бiльше розширилися зiницi, Звенигора зрозумiв,  що  вiн  бреше.
Стеха в його руках.
   - Ми прибули сюди по твоєму слiду, сотнику! Не крути хвостом,  як  пес!
Взагалi з тобою не варто було б панькатися  жодної  хвилини,  -  ти  давно
заслужив собi смертi! Але зараз я не хочу  пригадувати  старого...  Вiддай
менi мою сестру!
   - Її нема у мене!
   - Але ж ти був у Дубовiй Балцi!
   - Не був!
   Роман, слухаючи цю розмову, мiнився в лицi. Почувши  останню  вiдповiдь
Чорнобая, вiн швидко вихопив з кишенi велику кiнську пiдкову i  ткнув  нею
сотниковi пiд носа.
   - А це пiзнаєш, собако? Ми  її  знайшли  на  мiсцi  вашого  нiчлiгу,  в
лiсi... Невже ти хочеш, щоб ми повели тебе в конюшню i показали, котрий  з
твоїх коней загубив цю пiдкову?
   Чорнобай мовчав. Тiльки вiд страху i безсилої  лютi  закусив  до  кровi
губу.
   - Чого ж мовчиш? - струснув його Звенигора.
   - Та що з ним  говорити,  панове!  -  вигукнув  Спихальський.-  Пальни,
Арсене, в пiстоля - хай гине до дзябла!
   - I справдi! - пiдтримав товариша Роман. Звенигора мовчки подивився  на
друзiв. Вiн ще вагався.
   - А як же сестра?
   - Перевернемо це кубло вверх дном, а знайдемо! Вона десь тут!
   - Ну, якщо так, - смерть негiдниковi! - Звенигора пiдняв пiстоль.
   - Стривайте! - прохрипiв Чорнобай. - Дайте помолитись  перед  смертю!..
Не губiть душi без сповiдi!
   Звенигора перезирнувся з товаришами. Тi ствердно хитнули головами.
   Чорнобай, незграбно сутулячись, рушив через свiтлицю до  iкон,  що  пiд
рушниками висiли в кутку. Там упав на колiна,  обiперся  обома  руками  об
нефарбовану дерев'яну пiдлогу i почав бити поклони, щось шепочучи собi пiд
носа.
   Звенигора i його друзi стали посеред свiтлицi з таким розрахунком,  щоб
Чорнобай i пахолок були в полi зору.
   Зненацька щось скрипнуло, стукнуло. Потiм почувся гучний грюкiт - i  на
очах ошелешених  воякiв  Чорнобай  зник.  На  тому  мiсцi,  де  вiн  стояв
навколiшки, зяяв чорний отвiр.
   - Прокляття! - вирвалось у Звенигори.
   Всi кинулись вперед. Заглянули в яму. Але,  крiм  дерев'яної  ляди,  що
хиталася на металевих завiсах, не побачили там нiчого. Знизу долинав  ледь
чутний шурхiт: десь глибоко осипалася земля.
   Звенигора занiс над ямою ногу, збираючись плигнути туди. Воїнов  схопив
його за руку.
   - Ти збожеволiв, Арсене! Куди? Хто знає,  якi  несподiванки  приготував
там Чорнобай для переслiдувачiв! - Вiн нагнувся i вистрiлив у пiдземелля з
пiстоля. Прогуркотiла луна, - пороховий дим заволiк неширокий отвiр.
   Позаду  грюкнули  дверi:  переляканий  на  смерть  пахолок  чкурнув  iз
свiтлицi.
   - Стiй, псякрев! - метнувся за ним Спихальський. Та пахолок  вiдбiг  не
далеко. В сiнях його схопив Грива. Притиснув до стiнки.  Звенигора  вiдвiв
важку руку товариша.
   - Чекай, Гриво! Цей птах нам потрiбен! - I до  пахолка:  -  Якщо  хочеш
жити, вiдповiдай правду, як на сповiдi! Де дiвчина,  яку  Чорнобай  привiз
сьогоднi? Куди ви її подiли?
   - Господар мене заб'є. Помилуйте, вашмосць!
   - Дурню, дбай про те, щоб ми не вкоротили тобi вiку зараз!
   - У нього кiлька тайникiв...
   - Кажи всi!.. Один - у вiтряку - я сам знаю...
   - Два тут, у фортецi. Один - у стiнi, хiд з конюшнi...  Я  покажу.  Але
там зараз немає нiкого...
   - А другий?
   - Поклянiться, що вiдпустите мене живого.
   - Вiдпущу. Ось тобi хрест!
   Пахолок зразу пожвавiшав. Полегшено зiтхнув.
   - Тодi скажу. Може, легше на душi стане,  а  то  носив  цю  таємницю  в
серцi, як камiнь! Та нiкому не кажiть, що вiд мене дiзналися.  Помiтили  в
дворi собачу будку? Мiж конюшнею i коморою... Ото хiд в тайник! Пiд будкою
глибокий льох, а в будцi-собака... Зрозумiли?
   - Зрозумiли. А бiльше нема нiде?
   - Є ще в лiсi. За двi  версти  звiдси,  в  урочищi  Журавлi,  насупроти
джерела, викопано в гущавинi потайний погрiб... Але то для зими.
   - Ясно. Як же тебе звати?
   - Минкою.
   - Ну, от що, Минко, якщо все це правда, ми тебе  вiдпустимо.  Хоча,  по
правдi кажучи, все Чорнобаєве кодло заслуговує однiєї гiлляки. Веди нас до
будки!
   Викопаний у твердiй глинi таємний хiд мав кiлька  колiн.  Це  врятувало
Чорнобая вiд Романовоi кулi. Вiн кумельгом скотився вниз, до повороту,  i,
боляче вдарившись об суху стiну, шуснув за виступ. В ту  ж  мить  пролунав
пострiл. Але Чорнобай уже був у безпецi. Звiвшись на ноги, вiн намацав  на
стiнi ятаган i шаблю, повiшенi тут же  на  скрутний  випадок,  i  в  думцi
похвалив себе за передбачливiсть. Тепер вiн мiг оборонятись у  цiй  тiснiй
норi, де двом не розминутись.
   Постоявши деякий час за виступом i пересвiдчившись, що погонi не  буде,
Чорнобай  почав  навпомацки  пробиратися  вниз.  Добравшись  до   лазiвки,
закритої мiцними дубовими дверцятами, вiдсунув засув, вiдчинив дверцята  i
вилiз iз нори. Опинився в  напiвпорожнiй  i  напiвтемнiй  клунi.  Обтрусив
одяг, застебнув кунтуш, причепив до боку шаблю, а до другого  -  ятаган  i
поспiшно вийшов на подвiр'я.
   Тут вешталося чимало  людей  -  наймитiв,  наймичок  i  пахолкiв.  Однi
готували на завтра зерно для посiву  -  саме  сiяли  пiзню  гречку,  другi
чистили гнiй у стайнях, третi вешталися без дiла.
   Побачивши господаря, всi враз заметушилися.
   Блiдий, вимазаний у вогку глину Чорнобай пiдбiг до комори. Гукнув:
   - До зброї! До зброї! Напад! Всi до мене! Зачинiть ворота!
   Люди враз кинули роботу. Звиклi до тривожного життя,  вони  не  зчиняли
крику, лементу, а  швидко  хапали  зброю  -  шаблi,  мушкети  i  бiгли  до
Чорнобая. Хтось зачинив важкi ворота, хтось ударив на сполох - i уривчастi
згуки дзвону полинули ген-ген по околицi.
   - Сiдлайте коней!
   Пахолки  виводили  з  стаєнь  блискучошкiрих  огирiв,  накидали  сiдла,
затягували попруги.
   Опинившись у сiдлi, Чорнобай вiдчув себе спокiйнiше. За плечима у нього
гарцювало пiвтора десятка вершникiв. Вiн наказав вiдчинити ворота.
   - За мною! Нападникiв небагато!  Вирубаємо  всiх  до  ноги!  Нiкого  не
жалiти!
   Щойно пережитий страх змiнився лютою радiстю, що розпирала йому  груди.
Урятувався! Тепер тiльки б не випустити з рук Звенигори i його друзякiв!
   Вiн махнув шаблею i на чолi загону вихором вилетiв з  двору  на  широку
дорогу, що поза кручею, узвозом вела, на гору, до фортецi.



   6

   Минка вгамував розлютованого пса i зачинив у комiрчину. Потiм вiдтягнув
убiк будку. Пiд нею виявилась майстерно зроблена ляда.
   - Тут, - сказав пахолок i, злякано позираючи,  чи  нiкого  не  видно  з
людей Чорнобая, вiдступив за рiг комори.
   Звенигора з Романом пiдняли досить-таки важку ляду,  стали  на  колiна,
заглянули в льох. На них дихнуло вогкою землею i плiснявою.
   - Стехо, - тихо погукав Звенигора, все ще не вiрячи, що тут  може  бути
сестра. - Стехо! Сестричко!
   У нього над головою згромадилися товаришi й односельчани, що поїхали  з
ним. Всi затамували подих.
   З льоху долинуло легке шемрання, почувся шелест соломи.
   - Стехо! Ти тут? Це я - Арсен! - гукнув козак щосили.
   - Арсене! - не крик, а зойк вихопився з ями.  Звенигора  зразу  впiзнав
голос сестри. До  того  голосу  прилучилися  поклики  ще  кiлькох  дiвчат.
Пролунав тупiт нiг, i внизу, якраз пiд отвором, з'явилося четверо  дiвочих
облич. Запорожець побачив змученi очi  Стехи,  скуйовдженi  коси.  Дiвчина
простягнула вгору тонкi руки.
   - Драбину! - крикнув Звенигора.
   Принесли драбину, опустили  в  яму.  Бранки  одна  по  однiй  пiднялися
наверх. Арсен пiдхопив Стеху на руки, пригорнув до грудей.
   - Сестронько!
   - Братику! Арсене! Де ти тут узявся?
   В цей час внизу, над рiчкою, забив на сполох  дзвiн.  Низькi  уривчастi
звуки тривогою одiзвалися в серцях козакiв. Усi нараз принишкли. Звенигора
пошукав очима Минку, але того мов вiтром здуло - десь зник.
   - Чорнобай скликає своїх людей, - сказав Роман.
   - Так, прогавили ми його, собаку! - глухо вiдгукнувся  Арсен.  -  Тепер
нам тут залишатися небезпечно... На коней,  друзi!  Для  дiвчат  осiдлайте
Чорнобаєвих!
   Поки сiдлали чотирьох огирiв, Звенигора вiддавав накази.
   - Романе, ви з Гривою берiть  дiвчат  i  мчiть  попереду!  На  допомогу
вiзьмiть ще кого-небудь. Ну, хоча б дядька Iваника, - i тихо  додав:  -  З
нього менi мала допомога, а вам усе-таки жива душа... -Потiм голосно: - Ми
їхатимемо  зразу  за  вами.  Але  якщо  доведеться  прикривати  вас  i  ми
вiдстанемо, то ждiть нас на Iнгульцi!
   Сонце зайшло, i на землю спадали синi вечiрнi сутiнки. Попереду виїхали
з фортецi Роман, Грива, Iваник i дiвчата. За ними - решта загону на чолi з
Арсеном. Спихальський був незадоволений.
   - Може, хоч червоного пiвня пустимо на це кляте гнiздо, пане добродзею?
- спитав Звенигору. - Невже так i поїдемо?
   - Не треба, - скрушно махнув рукою Звенигора. - Не гнiздо  винувате,  а
той звiр, що живе в ньому. Хитрий, бестiя!  Наготував  лазiвок!  Знав,  що
рано чи пiзно доведеться рятувати свою шкуру!.. Ну, та  ми  доберемось  до
нього! Не втече, клятий!.. А фортеця славна.  Для  чого  ж  її  руйнувати?
Добрий захисток для наших людей вiд татарви...
   - Як знаєш, пане добродзею, - буркнув Спихальський. - А я  викресав  би
вогню, жеби вшистко пiшло з димом!
   Звенигора не вiдповiв. Попереду, з узвозу, виринув кiнний  загiн.  Хоча
до нього було не менше двохсот сажнiв, i Арсен i пан Мартин зразу впiзнали
малиновий кунтуш Чорнобая. Впiзнав його i Роман, бо миттю звернув  лiворуч
i погнав зi своїми людьми поза селом до лiсу, що чорнiв удалинi. Звенигора
прикинув оком i зрозумiв: у Чорнобая бiльше людей. Встрявати у  рукопашний
бiй небезпечно. До того ж йому не хотiлося ризикувати життям чи  здоров'ям
своїх односельчан. Тому вiн вирiшив їхати слiдом за Романом  у  надiї,  що
скоро наступить вечiр, i темрява сховає їх вiд переслiдувачiв.
   Чорнобай розгадав задум козакiв i, зрiзавши  кут,  утворений  дорогами,
швидко наближався. Не останню роль тут грало, мабуть, те, що у нього  були
свiжi, нестомленi конi.
   Почалася погоня.
   Гула  пiд  копитами  земля.  Бряжчала  козацька  зброя.  По  праву  руч
промайнули бiленькi хати села - i три загони вирвалися  в  степ.  Переднiй
явно стишував хiд. Не призвичаєнi до швидкої верхової їзди полонянки ледве
держалися в сiдлах, i це  змушувало  Романа  i  Гриву  притримувати  своїх
коней.
   Нарештi, коли стало ясно, що  до  темряви  вiдiрватися  вiд  погонi  не
пощастить, Звенигора на ходу крикнув:
   -  Приготувати  мушкети!  Стрiляти  на  ходу  залпом!  Цiлитися  не   в
вершникiв, а в коней!
   Козаки зiрвали з-за спин мушкети, розсипалися лавою,  щоб  не  зачепити
своїх. На горбi Звенигора подав знак зупинитися. Верхiвцi осадили коней i,
не розвертаючи їх, впiвоберта приклали мушкети до плiч.
   - Пали!
   Гримнув залп. Три  чи  чотири  переслiдувачi  рухнули  на  землю.  Iншi
зупинилися. Конi  здибилися,  злякано  заiржали.  Почувся  крик  i  стогiн
поранених. Потiм усе зникло - пороховий  дим  кострубатою  хмаркою  поволi
посунув на переслiдувачiв i прикрив їх вiд козакiв.
   - Вперед! - гукнув Звенигора.
   Прищуливши вуха, конi  рвонули  щодуху.  Пострiли,  крики,  запах  диму
стривожили їх, наддали нових сил, i втiкачi прудко помчали до лiсу.
   Через  двi-три  сотнi  крокiв  Звенигора  оглянувся.  У  нього  радiсно
тьохнуло серце: випробуваний у багатьох боях  запорозький  засiб  зупинити
наступ ворожої кiнноти  цiлком  виправдав  себе  i  тут.  Загiн  Чорнобая,
збившись у купу, тупцявся на мiсцi. Видно,  смерть  чи  поранення  кiлькох
товаришiв вiдбили у пахолкiв охоту продовжувати переслiдування.
   Незабаром вечоровi сутiнки погустiшали i  темно-сизою  пеленою  покрили
степ. Тепер Чорнобай, хоч би й  хотiв  i  мав  сили,  мусив  би  припинити
погоню.



   7

   Справдi, несподiваний козацький залп викликав у загонi Чорнобая  велике
замiшання. Два пахолки були пораненi. Ще четверо, упавши з тяжко поранених
коней, так забилися, що в першу хвилину  не  могли  прийти  до  пам'ятi  i
товаришi вважали їх загиблими.  Сам  Чорнобай  лишився  неушкоджений.  Вiн
хотiв продовжувати погоню, але нiхто за ним не поїхав.  Тому  вiн  наказав
пiдiбрати поранених i вертатися додому.
   У фортецi, кинувши поводи пахолковi, наказав:
   - Розшукайте Минку i приведiть до мене! А також  пошлiть  за  Тхором  i
Митрофаном - хай зайдуть!
   А сам пройшов до себе в спочивальню, зiрвав  зi  стiни  два  пiстолi  -
застромив за пояс i, сiвши край столу на лаву, задумався.  Становище  його
враз ускладнилося. Повернення з неволi Звенигори було як грiм серед ясного
неба.
   Тiльки  чудом  урятувався  вiн  сьогоднi.  Але  небезпека  не   минула.
Запорожець у перший-лiпший день може повернутися  з  бiльшими  силами  або
пiдстереже його десь одного i пошле  кулю  в  спину.  Отже,  було  про  що
подумати сотниковi.
   Грюкнули дверi - i пахолки ввели Минку.
   Чорнобай пiдвiв голову, суворо глипнув на хлопця.
   - Пiдiйди ближче! А ви - геть звiдси!
   Коли пахолки вийшли,  Чорнобай  встав,  пiдiйшов  до  Минки.  У  хлопця
задрижали колiна.
   - Це ти впустив  тих  розбiйникiв,  падлюко?  -  прошипiв  господар.  -
Скiльки вони тобi заплатили?
   - Батечку, їй-богу, нiчого! -  забелькотав  Минка.  --  Хай  мене  грiм
поб'є, коли брешу!.. Я думав, люди з Немирова...  Вiд  Юрiя  Хмельницького
або вiд Многогрiшного... А виявилося...
   - Ти чув, що вони тут говорили?
   - Чув.
   По тому, як у Чорнобая  блиснули  очi,  хлопець  зрозумiв,  що  бовкнув
зайве. Руки його ще бiльше затремтiли.
   - Кому про те розповiдав? Тiльки правду!
   - Нiкому. Хай менi язик одсохне, коли брешу!
   - Забожись!
   - Хрест мене побий, нiкому!.. Хiба я маленький?
   - Гаразд. Iди!
   Хлопець повернувся i ступив крок до дверей.  В  ту  ж  мить  блиснув  у
Чорнобаєвiй руцi ятаган - i  пахолок,  не  встигнувши  крикнути,  упав  на
пiдлогу. Чорнобай нахилився над ним i вдарив ще  раз,  цiлячись  у  серце.
Потiм витер ятаган об одяг пахолка i знову сiв на лаву.
   Через деякий час у сiнях почулися кроки.  Чорнобай  схопився,  викресав
вогню - запалив свiчку. Потiм прочинив дверi.
   - Це ти, Митрофане?
   - Я, - почувся протяжний голос.
   - А Тхiр з тобою?
   - Та вже ж.
   - Заходьте!
   Пахолки боязко зайшли до свiтлицi. Пiсля поїздки за Днiпро  вони  мiцно
спали i тепер, почувши про напад на фортецю i про погоню, в якiй  вони  не
брали участi, не знали, чого чекати вiд господаря.  Побачивши  на  пiдлозi
труп, зупинилися. Митрофан перехрестився.
   - Невже Минка?
   Чорнобай не вiдповiв. Зачинивши за пахолками дверi, пiдштовхнув  їх  на
середину кiмнати i став насупроти.
   Пахолки вiдчули  небезпеку.  Митрофан,  мов  спутаний  кiнь,  незграбно
переступав з ноги на ногу. Тхiр, невеликий, верткий, норовив заховатися за
довготелесого товариша. Але Чорнобай крикнув на нього:
   - Чого крутишся, мов муха в окропi? Перед ким стоїш, падло? Забув?
   Тхiр  завмер,  гарячкове  думаючи,  звiдки  чекати  напастi.   Митрофан
придуркувато  дивився  на  господаря.  Його  неповороткий  розум  не   мiг
збагнути, що трапилося. А Чорнобай раптом  приголомшив  обох  несподiваним
запитанням:
   - Де ви подiли Звенигору?
   Митрофан вирячив очi.
   - Якого Звенигору?
   - Не прикидайся дурнiшим, як є, йолопе! - гримнув на нього Чорнобай.  -
Того козака, що я звелiв посадити на палю, а потiм кинути в озеро!
   - А-а, - Митрофан повернувся до Тхора з таким  виразом,  нiби  говорив:
"Бач, я ж тобi казав!"
   Тхiр улесливо усмiхнувся, винувато опустив очi.
   - Ми продали його Алi, пане.
   - Продали Алi? Як же ви посмiли, нещаснi?
   - Митрофан пiдбив... Каже, господар заробив добре, а ми хiба не люди? Я
й не хотiв, але вiн напосiвся... Погрожував...
   Митрофан ще дужче вирячив очi. Обличчя його посинiло вiд гнiву. Вiн  аж
задихнувся, почувши, як Тхiр звалює з себе вину й перекладає на  нього,  i
не мiг  нiчого  сказати  в  своє  виправдання.  Вiн  здебiльшого  орудував
кулаками, тому, не довго думаючи, зацiдив Тхоревi у вухо. Той вiдлетiв  до
вiкна i вихопив пiстоль. Гримнув пострiл. Митрофан  зойкнув,  схопився  за
груди й поволi осiв на пiдлогу.
   Чорнобай усе ще непорушно стояв бiля столу, тiльки уважно слiдкував  за
кожним рухом Тхора, тримаючи напоготовi зведений пiстоль. Тхiр кинувся  до
Митрофана, що впав поряд з Минкою, заглянув в обличчя.
   - Готовий!
   - I ти гадаєш, що цим урятував  свою  мерзенну  шкуру?  -  тихо  спитав
Чорнобай. - Гадаєш, я так i повiрив, нiби то Митрофан пiдбив тебе  продати
Звенигору татариновi?
   Тхiр позеленiв. Упав на  колiна  -  поповз  до  господаря,  намагаючись
обхопити його ноги руками. Та Чорнобай рiзко вiдштовхнув пахолка.
   - Ти хитрий, Тхоре. Але й тобi прийшов кiнець! Твоя  хитрiсть  мало  не
коштувала менi життя.
   - Простiть мене, добрий господарю! -  схлипнув  Тхiр.  -  Не  iнакше  -
диявол мене попутав! Але, клянусь богом, я ще прислужуся вам... Тiльки  не
вбивайте!.. Згадайте, скiльки разiв я рятував вам життя... Я завжди служив
вам вiрою i правдою. Ну, а раз схибив - позаздрив на грошi... Каюсь...
   Вiн знову пiдповз до господаря i,  плачучи,  цiлував  його  замазанi  в
глину чоботи.
   Чорнобай мовчав. Лише по  кiлькох  хвилинах  роздуму  схопив  Тхора  за
сорочку i поставив перед собою. Свiчка мерехтливо кидала на перекошене вiд
страху обличчя пахолка  жовтаве  свiтло,  -  i  вiд  того  воно  здавалося
неприродно зеленим, мертвотним, бридким.  Чорнобай  з  огидою  вiдштовхнув
парубка вiд себе.
   - Гаразд, Тхоре... Я помилую тебе...
   З грудей пахолка вирвався радiсний стогiн.
   - Однак не думай, що я  тобi  прощаю...  Ти  мусиш  заробити  прощення!
Слухай уважно... Ти проберешся на Запорожжя, вступиш у сiчове  товариство.
А там вибереш влучну хвилину i прикiнчиш Звенигору... Вiн не знає  тебе  в
обличчя?
   - Нi, не знає.
   - От i добре. Це сприятиме нашому задумовi... Та не зволiкай! Адже поки
Звенигора живий, я не можу залишатися в Чорнобаївцi. Сьогоднi ж  вирушу  в
Крим до Алi... Я ждатиму звiстки вiд тебе... Чуєш?
   - Чую... Все буде зроблено, як ви наказуєте!



   8

   Лише опiвночi Звенигора зупинив загiн на нiчлiг. Козаки попутали  коней
i пустили пастись на долину, а самi, прославши киреї, вклалися  спати.  Не
спали тiльки Звенигора,  Роман,  Спихальський,  Грива  та  Iваник.  Iваник
виявився доброю i хазяйновитою людиною. Миттю  нарвав  сухої  нехворощi  i
помостив пiд кущем, заслав її широкими попонами.
   - Прошу, дiвчата... Це, знаєте-маєте...  того,  не  перина,  та  все  ж
м'якенько буде. Поспите до ранку, якщо  нас  не  сколошкає  погоня...  Та,
думаю, до цього не дiйде!  Ми  їм,  знаєте-маєте,  завдали  хльору!  Тепер
знають, з ким зв'язались - бiльше носа не поткнуть!
   Слухаючи хвастовите буркотання Iваника, Звенигора усмiхався в  темрявi.
Вiн був радий,  що  все  скiнчилося  щасливо.  Стеха  уникнула  татарської
неволi, нiхто з односельчан не потерпiв... А те, що Чорнобай  вислизнув  з
рук, не дуже непокоїло запорожця. Прийде час - потрапить птаха до сiльця!
   Iншi думки полонили його. До пори до часу не дiлився ними з товаришами,
а зараз вирiшив, що вiдкладати нiкуди.
   - Вранцi я залишу вас, - сказав друзям тихо.  -  Ви  поїдете  в  Дубову
Балку, а я на Запорожжя...
   - Арсене, що ти вигадав? - здивувався Роман.
   - Так треба. Я мушу негайно везти фiрман!
   - Але ж ти не побував дома! Як же Златка, Младен, Якуб?
   - Я повернуся незабаром. А Златцi, Младеновi  i  Якубовi  у  моїх  буде
добре... Та й ви будете з ними.
   - Е нi, пане-брате, так негоже.
   - Не вмовляй мене, Романе. Я мушу якнайшвидше бути в Сiчi!
   - Тодi ми теж з тобою, Арсене. Дорога далека i  небезпечна.  Чи  так  я
кажу, пане Мартине?
   - Атож. Пiвсвiту одмахали разом, а тутай юж не кинемо тебе одного!.. Та
й, правду кажучи, мене всеньке життя кортiло хоч єдним оком  поглянути  на
ту славутню Сiч Запорозьку. А допiру  така  оказiя,  панове!  Га!..  Єстем
шляхтич польський, а ниньки стану козаком  запорозьким!  Ото  метаморфоза,
панство! Заради неї я ладен хоч на край свiту, перун ясний!
   - Але ж, пане Мартине, я гадав,  що  ти  поспiшаєш  до  панi  Вандзi  в
Закопане.
   Наступила пауза. В темрявi не видно було виразу обличчя  Спихальського.
Але всi почули тихеньке, стримуване зiтхання.
   - Поспiємо з козами на торг! - буркнув пан Мартин. - Панi Вандзя чекала
на мене тши лята, почекає єще єдне - буде штири!
   - Ну, що ж, друзi, якщо ваш намiр твердий, то поїдемо разом! Скажу вам,
чортяки ви мої дорогi, що я радий цьому! Та ще й як радий! Ех!
   Звенигора намацав у темрявi руки товаришiв i з почуттям мiцно  потиснув
їх. Ось вони - друзi! Неволя i спiльна  боротьба  з  ворогом  зблизила,  а
згодом здружила їх, i вони стали побратимами, готовими йти на виручку один
одному в вогонь i воду.  I  вiдвертий,  щиросердний  Роман,  i  запальний,
гоноровитий, але, по сутi, добрий, як  дитина,  пан  Мартин,  i  похмурий,
мовчазний, прибитий страшним горем Степан Грива, - всi вони, не  вагаючись
нi митi, грудьми заступлять його в час смертельної  небезпеки,  як  i  вiн
кожного з них. I вiд того, що вони нiколи не говорили про це  вголос,  але
твердо знали, що iнакше бути не може, що кожен зробить те, що має  зробити
справжнiй  друг-побратим,  Арсеновi  стало  на  душi  легко  i  радiсно...
Справдi, один у полi - не воїн! Це старовинний закон  вояцького  життя.  I
скiльки разiв вiн переконувався в справедливостi цього!  Мiцна  ж  вояцька
дружба i готовнiсть у найскрутнiших обставинах постояти за товариша  -  то
запорука  перемоги  над  ворогом,  запорука  того,  що  вийдеш  цiлим   iз
найнебезпечнiшої тарапати.
   Охопленi спiльним почуттям, друзi  довго  гуторили  впiвголоса,  лежачи
горiлиць на  землi  i  вдивляючись  у  густо-синє  небо,  всiяне  безлiччю
мерехтливих зiрок. До них озивався нiчним  шурхотом  степ:  шелестiла  пiд
вiтерцем тирса, цвiрчали на тисячi  ладiв  коники,  iнодi  десь,  налякана
нiчним  хижаком,  запiдпадьомкає  перепiлка  чи  зiрветься  з   гнiздовища
бистроногий стрепет.
   В долинi форкали стриноженi конi.
   Нарештi на всiх налягла дрiмота.
   - Спати, друзi! Спати пора! Незабаром свiтатиме, - сказав Звенигора.
   Однак сам не заснув. Тихенько пiдвiвся i  тiнню  ковзнув  до  куща,  де
спали дiвчата. Стеха лежала скраю.  Арсен  нахилився,  погладив  шкарубкою
долонею розпущенi коси i довго сидiв нерухомий, заглибившись у свої думи й
оберiгаючи сон дiвчат i товариства.
   Вранцi загiн роздiлився надвоє. Спихальський, Роман i Грива ще  сiдлали
коней, а балкiвчани вже  вiд'їжджали.  Iваник,  якого  Звенигора  назначив
отаманом загону, гордо випинав вузенькi груди i примушував коня грати  пiд
ним. Арсен побажав щасливої дороги, поцiлував Стеху i гукнув:
   - Ну, рушайте!
   Балкiвчани вдарили коней i  риссю  помчали  широкою  долиною  прямо  на
пiвнiч. Коли вони сховалися за виднокраєм, Звенигора  скочив  у  сiдло,  i
чотири вершники повернули на пiвденний схiд.



   НЕСПОДIВАНЕ УСКЛАДНЕННЯ


   1

   Третього дня, пiзно ввечерi, чотири  подорожнi  зупинилися  пiд  брамою
сiчової фортецi. Звенигора рукiв'ям пiстоля загрюкав у мiцнi дубовi дошки.
У пiдворiттi прокотилася гучна луна.
   Десь угорi, в темрявi, скрипнула хвiрточка, i сонний голос незадоволено
запитав:
   - Який там чорт, прости господи, товчеться?
   Звенигора мало не зареготав. Радiсть розпирала йому груди. Пiсля всього
того, що пережив у чужих краях, ось вiн стоїть перед ворiтьми рiдної  Сiчi
i сам собi не вiрить: сон це чи наяву? Нiби й не  було  важкого  шляху  до
Криму, Гамiда i Сафар-бея, гайдутинiв Младена, ненависної  галери,  довгої
путi через Болгарiю, Волощину i сплюндровану Правобережну Україну до тихої
Сули. Здається, нiби вчора надвечiр виїхав вiн iз цiєї брами,  а  сьогоднi
вже й повертається назад. I зустрiчає його не хто  iнший,  як  сам  батько
Метелиця! Усмiхаючись невидимою в  темрявi  радiсною  усмiшкою,  Звенигора
уявляє,  як  там,  нагорi,  висунувшись  iз  вiконця,   старий   козарлюга
вдивляється вниз i намагається розпiзнати чотири постатi.  Але  розпiзнати
не може i вiд того злиться. I вже  готовий  вибухнути  гнiвом  i  добiрною
лайкою.
   Голос загримiв знову:
   - Чи тобi там заклало, iдоле? Чого грюкаєш, питаю?
   Тепер уже Звенигора не витримав i зареготав. Саме такi слова i  сказанi
саме таким тоном, притаманним тiльки бувалим запорожцям, що не бояться  нi
бога нi чорта, вiн сподiвався почути зараз вiд свого колишнього учителя.
   - Пiзнаю своїх! - крiзь сльози i смiх промовив Звенигора. - Вiдчиняйте,
батьку Корнiю! Невже не впiзнаєте?
   Метелиця на якийсь час замовк. Потiм охнув i, чути було,  одскочив  вiд
оглядового вiконця. З надворiтньої вежi знову почувся його  гучний  голос.
Вiн будив вартових запорожцiв, якi,  нехтуючи  небезпекою,  спокiйнiсiнько
повкладалися спати.
   - Вставайте! Та  вставайте-бо,  iродовi  душi!  Сiкачу,  Товкачу,  годi
спати! Прокидайтеся! Дорогий гiсть приїхав!..
   По дерев'яних  сходах  загупотiли  важкi  чоботи.  Заскрипiла  пiдойма,
грюкнув залiзний засув - i брама  вiдчинилася.  З  неї  вилетiв  засапаний
Метелиця. За ним поспiшали Сiкач  i  Товкач,  якi  спросоння  до  ладу  не
розшолопали, чого їх так поспiшно збудили, i незадоволено бурчали.
   - Арсене! Чортяко! - вигукнув Метелиця i згрiб Звенигору в свої ведмежi
обiйми. - Живий! Прилетiв, соколику! Ох ти боже!..
   Вiн мiцно притис Арсена до грудей, поцiлував в обидвi щоки  i,  врештi,
просльозився.
   Здивованi  i  зрадiлi  Сiкач  i  Товкач  силомiць  вирвали  товариша  i
побратима, якого вони вже не сподiвалися побачити живого, з  могутнiх  рук
Метелицi.
   - Арсене! Брате!..
   Пiсля перших бурхливих  проявiв  радостi,  коли  чулися  тiльки  окремi
вигуки,  Метелиця  перший  згадав,  що  подорожнi,  мабуть,  стомилися   i
потребують вiдпочинку.
   - Без спочинку з-за самого Дунаю, батьку, -  сказав  Арсен.  -  Тож  не
дивно, що я i мої товаришi не вiдмовимось вiд вашої  гостинностi.  Останнi
три днi мчали, мов на крилах. Скучив за товариством  сiчовим  та  й  наглi
справи... А що - кошовим i досi Сiрко?
   - А хто б же? Вiдмовлявся, правда, дуже. Казав -  старий  став.  Але  ж
товариство наполягло... Та й час тривожний...
   - Менi б зразу до нього...
   - Чекай, чекай, хлопче! Надворi глупа нiч - а ти до кошового! Чи, може,
горить? Виспишся - а тодi роби що знаєш! -  охолодив  Арсена  Метелиця.  -
Заїжджайте!.. Товкачу, постав коней до стайнi!  А  ти.  Сiкачу,  роздобудь
чого-небудь до рота кинути людям! Та повертайтеся жвавiше, недотепи!.. А я
вже постою на чатах!
   Пiсля ситої вечерi Метелиця вiдправив  Романа,  Спихальського  i  Гриву
спати, а Звенигору примусив розповiсти  про  свої  мандри  i  поневiряння.
Старий запорожець i його молодi товаришi, затамувавши подих, довго слухали
цiкавi розповiдi, i лише перед свiтом зморений Арсен заснув.
   Вранцi вся Сiч дiзналася  про  повернення  Звенигори.  Кожен  хотiв  на
власнi очi  побачити  його  i  послухати  про  все,  що  вiн  зазнав.  Але
Звенигора,  скинувши  з  себе  турецький  одяг  i  вбравшись  за   рахунок
вiйськової скарбницi у новий, пiшов до кошового. Зате Спихальський,  Роман
i Грива на всi заставки оповiдали про своє поневiряння в неволi. Особливий
успiх у запорожцiв мав пан Мартин. Розповiдав вiн цiкаво i не без  гумору,
частенько ввертаючи в  свою  розповiдь  польськi  словечка  i  змальовуючи
Арсена мало не казковим богатирем i звитяжцем. Слухаючи його,  козаки  час
вiд часу вибухали веселим реготом, бо  Спихальський  навiть  про  трагiчнi
подiї з їхнього життя умiв розповiсти дотепно i весело.  Тодi  пан  Мартин
реготав гучнiше за всiх, задерши голову i наставивши в  голубе  небо  свої
рудi вуса-списи. Потiм набирав  поважного  вигляду  i  знову  заходжувався
розважати  своїх  слухачiв  новою  пригодою,   в   якiй   правда   нерiдко
прикрашувалася буйною вигадкою невтомного поляка.
   Проходячи мимо гурту, Звенигора зустрiвся поглядом з паном  Мартином  -
йому запорожцi пiдсунули пiд ноги перевернуту догори дном бочку, щоб  усiм
було  видно  оповiдача.  Спихальський  хитро  усмiхнувся,   пiдморгнув   i
теревенив далi:
   - А єднего разу - то було  юж  на  Днiстрi  -  послав  мене  пан  Арсен
розвiдати  переправу...  Шуснув  я  в  кущi  i  йду  собi  понад  берегом.
Остерiгаюсь, коб який татарин не загледiв мене. Аж патчу - бiжить до рiчки
гарненька татарочка з високим мiдним глеком на плечi. Я зупинився.  Думаю,
що ж воно буде  далi?  Татарочка  поставила  глек  на  камiнь,  оглянулась
навколо i - о, панство! - почала швидко роздягатись... Я  зажмурив  очi...
Потiм менi набридло стояти, мов слiпому, i я розплющив єдне око...
   - Га, га, га! - зареготали навколо запорожцi.
   - Патчу - лишилась татарочка тилько в барвистих  шовкових  шароварах...
Ох, Єзус!.. А як я розплющив i друге око, вона юж встигла...
   Звенигора не розiбрав, що там "юж встигла" татарочка, але по тому, який
громовий регiт вибухнув над натовпом, стало ясно, що  пан  Мартин  веселим
словом i жартом зумiв прихилити до себе козацькi серця.
   У свiтлицi вiйськової канцелярiї Звенигору зустрiв  сам  Сiрко.  Уперше
Арсен бачив  кошового  таким  схвильованим  i  зворушеним.  Старий  отаман
розкрив обiйми i, не  дозволяючи  молодиковi  вклонитися  по  старовинному
козацькому звичаю до землi, притис його до грудей.
   - Ти повернувся-таки! Слава богу! А я вже не сподiвався  побачити  тебе
живого i вiдчував грiх на своїй душi!
   - Повернувся, батьку, але, на жаль, без вашого брата. Не знайшов...
   Сiрко посадив Арсена насупроти себе. Зiтхнув.
   - Бачу. Коли  б  знайшов,  то  прибув  би  разом  з  ним...  Видно,  не
доведеться бiдоласi померти на рiднiй землi... Однак ти  недаремно  їздив:
прислужився рiднiй матерi нашiй Українi i всьому кошевi запорозькому. Твоя
звiстка  про  похiд  Iбрагiма-пашi  на  Чигирин   дозволила   нам   вчасно
пiдготуватися до зустрiчi ворога й успiшно вiдбити його  напад...  Даремно
Iбрагiм-паша i хан Селiм-Гiрей три тижнi без упину штурмували Чигирин.  По
кiлька разiв на день кидали вони на приступ свої вiйська, копали апрошi  i
закладали пiд стiни мiста пороховi мiни - нiщо їм  не  допомогло!  Чигирин
вистояв, а Iбрагiм-паша з Селiм-Гiреєм безславно вiдступили... А  ми  тут,
на Низу, теж не сидiли склавши руки -  шарпали  татарськi  улуси,  громили
переправи турецькi через Буг, стерегли Муравський шлях,  знищували  ворожi
валки з припасами... В усьому цьому є  й  твоя,  молодче,  частка!  Вчасне
попередження про намiри ворога - то вже наполовину виграна баталiя!
   - Я радий чути це, батьку, - скромно вiдповiв Звенигора. - Але то  дiло
минуле... Турки не облишили намiру  заволодiти  Україною.  Султан  Магомет
знову готує похiд. Ще грiзнiший, нiж торiк!
   Сiрко уважно подивився на козака.
   - Ти маєш певнi вiстi?
   - Так. Менi пощастило разом  з  моїми  болгарськими  друзями  роздобути
султанський фiрман. - 3 цими словами Звенигора видобув з-за пазухи  цупкий
сувiй пергаменту i подав його кошовому.
   Сiрко розгорнув жовтуватий аркуш, списаний мережаним турецьким письмом,
притиснув його до столу долонями. Довго вдивлявся в нього.
   - Про що пише султан?
   Звенигора прочитав фiрман  i  слово  в  слово  переклав.  Сiрко  мовчки
слухав. На його високому загорiлому  лобi  зiйшлася  мiж  бровами  глибока
зморшка. Очевидно, кошового глибоко  вразило  почуте,  але  вiн  намагався
цього не показати. Мужнє обличчя Сiрка, до якого так пасували густi  довгi
вуса, що пiдковою охоплювали чисто  поголене  круте  пiдборiддя,  лишалося
непроникним.
   Деякий час вiн мовчав. Згорнувши сувiй. Арсен  дивився  на  кошового  i
намагався вiдгадати його думки i почуття.
   - Ось воно як, - нарештi, тихо  промовив  Сiрко.  -  Отже,  цього  лiта
щонайменше двiстi тисяч туркiв i татар топтатимуть нашi степи,  палитимуть
села й хутори, руйнуватимуть мiста!.. А хто скаже,  скiлькох  наших  людей
вони уб'ють, скалiчать, потягнуть у неволю агарянську  нечестиву!..  Бiдна
моя Україно, чим ти провинилась перед богом, що вiн насилає на  тебе  одну
напасть за одною! Скiльки горя зазнала ти  i  скiльки  ще  впаде  на  твою
нещасну голову!.. Вже рiвно сорок лiт, з часу гетьмана Якова Острянина,  я
не випускаю шаблi з руки... Походи великого Богдана... Булава  Вiнницького
полковника... Кошовий славного Низового товариства... Безконечнi  вiйни  з
татарами... Вiдчуваю, що вже не тi у мене сили, якi були ранiш. Слабiє мiй
зiр, i кволiше б'ється серце... Боже! Низпошли  на  мене  свою  благодать:
збережи в моїх руках сили рiвно на Стiльки,  скiльки  потрiбно  буде,  щоб
вiдвести загрозу од вiтчизни моєї дорогої, а в очах збережи зiр, щоб я мiг
побачити, як тiкатиме Кара-Мустафа з своїми недобитками з землi  нашої!  А
потiм хоч i упокой мя, господи!
   Звенигора затаїв подих. Нiколи не доводилося йому  так  близько  i  так
гостро вiдчути душу цiєї незвичайної, могутньої людини, як тепер. Ось  уже
безперервно двадцять рокiв Сiрко перебував на Сiчi й очолював запорожцiв у
їхнiм смертельнiй боротьбi з турками i татарами. Десятки  великих  боїв  i
сотнi дрiбних сутичок, виграних ним,  принесли  йому  славу  непереможного
воїна. Вороги боялись одного iменi Сiрка. Часто показували козакам хребет,
навiть не вступивши в бiй, а лише дiзнавшись, що перед  ними  Урус-шайтан,
тобто руський чорт, як прозвали його татари й турки... Земляки ж  називали
його Ганнiбалом i грозою кримчакiв-людоловiв. Справдi-бо, сотнi  й  тисячi
бранцiв з України, Московської Русi, Польщi  визволяв  з  козаками  Сiрко,
перестрiваючи  в  степу  переобтяженi  здобиччю  хижi  татарськi  чамбули;
десятки улусiв, мiстечок i фортець у Криму,  в  Ногайськiй  та  Буджацькiй
ордах спалив, зруйнував вiн,  вiдомщаючи  за  грабiжницькi  вторгнення  на
Україну; не один раз на легкокрилих чайках виривався на  простори  Чорного
моря, розбиваючи галери й сандали i визволяючи невiльникiв! Тому його iм'я
наводило на ворогiв жах, а земляками прославлялось i оспiвувалось у  думах
та пiснях. Запорожцi безмежно вiрили в свого ватажка i щиро  любили  його.
Кожен з них, не роздумуючи, мiг кинутися за ним хоч i до чорта в пекло!
   Пiсля паузи, нiби застидавшись свого душевного пориву, Сiрко  досадливо
поморщився, грубувато сказав:
   - Тьфу, розпустив нюнi, старий базiкало!.. Арсене, синку, - Сiрко знову
обняв козака, - спасибi тобi вiд усього коша за ту звiстку,  якiй  i  цiни
нема! Твої зусилля, твої страждання  окупилися  сторицею  торiк  i,  вiрю,
окупляться цього лiта... Ми пiдозрiвали про можливiсть  нового  турецького
нападу, а тепер упевнилися в цьому i зробимо все, щоб Кара-Мустафа поламав
собi об Чигирин зуби, як i паша Iбрагiм!.. Треба негайно сповiстити про це
гетьмана Самойловича i воєводу Ромодановського. Я сьогоднi ж пошлю гiнцiв.
А ти  поїдеш  трохи  пiзнiше  -  сам  одвезеш  султанський  фiрман.  Може,
гетьман-скупiй розкошелиться i нагородить запорожця-нетягу сотнею золотих!
Та ще, чого доброго, сам цар-батечко пришле подарунок  -  i  зразу  станеш
багатiєм... Це вже не враховуючи нашого подарунка... Вiд коша...
   - Що ви, батьку! Я й так скiльки ваших грошей розтринькав!  Нi  злотого
не привiз додому... - I Звенигора розповiв Сiрковi, як рятувався з друзями
вiд Гамiда i його людей.
   - Що впало, те пропало,  -  заспокоїв  його  кошовий.  -  Грошi  -  рiч
набутна, - були б тiльки ми живi та здоровi... А  на  дорогу  вони  просто
необхiднi - сам знаєш!..
   Вiн пiдiйшов до столу - вийняв з шухляди оксамитовий капшук.
   - Тут не багато, але вистачить, щоб  десяток  запорожцiв  не  вiдчували
нужди в дорозi до Чигирина, а може i до  Батурина...  А  тепер  -  слухай!
Спочатку заїдеш у Чигирин, покажеш фiрман окольничому  Ржевському,  -  вiн
знатиме, що треба робити. То досвiдчений воїн... Пiсля торiшнього  штурму,
коли Чигирин було наполовину зруйновано,  вiн  вiдновив  стiни,  полагодив
ворота мiськi, поповнив запаси. А коли дiзнається, що незабаром прийматиме
таких нежданих гостей, то приготується ще краще! З Чигирина мчи  у  ставку
гетьмана. За Днiпро. Гадаю, там же зустрiнеш i воєводу  Ромодановського...
У них фiрман i залишиш - хай шлють царевi... Ну, ти мусиш знати, що нi  до
першого, нi до другого у мене особливої приязнi немає... Гетьман  спить  i
бачить у своїй руцi поряд з гетьманською булавою ще й пернач кошового. Але
всiм вiдомо, що то рука слабка, однак  загребуща,  i  пернач  кошового  їй
видався б не пiд силу... А з князем  у  мене  давнi  рахунки.  Коли  князь
захотiв було закрiпостити за  московським  звичаєм  наших  слобожан,  я  з
запорожцями та слобожанами трохи пошарпав його людей пiд Бiлгородом, i вiн
поклав на мене зло. Пiдступно схопив,  забив  у  кайдани  i  заслав  аж  у
Сибiр... Розповiдаю це тобi для того, щоб знав, як вестися з  ними  обома,
щоб захищати нашу Сiч. Поки йдеться про боротьбу  з  турками  i  татарами,
гетьман i воєвода вбачають у запорожцях надiйного спiльника, але як тiльки
вiйна затухає, вони обидва намагаються прибрати нас до рук!
   - Що ж менi робити?
   Сiрко уважно подивився на козака.
   - Самойлович намагатиметься примусити запорожцiв  приєднатися  до  його
вiйська, щоб гуртом захищати  Чигирин...  Треба  таємно  переконати  князя
Ромодановського, щоб не схилявся до думки гетьмана, розумно довести  йому,
що ми  не  можемо  залишити  Сiчi  напризволяще.  Якщо  ворог  займе  нашу
укрiплену фортецю, то ми самi вiдчинимо дверi до  своєї  хати.  А  кожному
ясно, що Сiч - то  надiйний  захист  України  вiд  татар  i  туркiв.  Доки
iснуватиме смертельна загроза з  пiвдня,  доти  повинна  iснувати  i  наша
Сiч-мати!.. Отож,  тут  ми  принесемо  бiльше  користi  загальнiй  справi,
нападаючи на тили турецького вiйська i  загрожуючи  Кримовi,  нiж  коли  б
приєдналися до лiвобережних полкiв.
   - Розумiю, батьку.
   - Ти вже був дома? - раптом спитав кошовий.
   - Один день всього.
   - Мало. Але сам знаєш, який час настає... Тому, побувавши у гетьмана  i
воєводи Ромодановського, повертайся назад! Будеш тут потрiбний. А зараз  -
iди! Вибери собi добрих попутникiв - i чекай. Я  приготую  листи  -  гукну
тебе...



   2

   З гори,  вiд  Суботiвського  шляху,  Звенигора  з  товаришами  побачили
Чигирин i припинили коней.
   Лiворуч, на стрiмкiй  кам'янiй  скелi,  височить  похмурий  старовинний
замок. Вiн пiднiсся так високо, що здається, пливе  в  бездонному  синьому
небi, як велетенський  корабель.  Схожостi  з  кораблем  йому  надавала  i
гостроноса форма, i цiла низка гармат,  що  виглядали  чорними  жерлами  з
вузьких бiйниць.
   Праворуч, попiд Чигиринською горою, що звалася ще  в  народi  Кам'яною,
розкинулось мiсто, обнесене земляним валом з сосновим палiсадом по  ньому.
Замiсть багатьох  будинкiв  -  попелища  або  руїни.  То  слiди  торiшньої
турецької облоги.
   Вдалинi, за мiстом, витiкаючи крутим колiном .з-за  Чигиринської  гори,
вузькою блискучою стрiчкою в'ється по широкому зеленому  лузi  Тясмин.  За
рiчкою темнiє в легкiй iмлi густа чигиринська дiброва.
   Одначе козакам нiколи було милуватися чудовим краєвидом, i вони погнали
стомлених коней до Кримських ворiт.
   Двiр коменданта був запруджений вiйськовим людом.
   Козаки спiшилися, прив'язали коней до конов'язi. Старий Метелиця  пiшов
роздобувати  сiна,  Сiкач  i  Товкач  метнулися  в  пошуках  їстiвного,  а
Звенигора зi Спихальським, й Гривою i  Романом  Воїновим  попростували  до
великого кам'яного будинку коменданта. Арсен вирiшив, що з його боку  було
б  не  по-товариському  самому  вручати  високим  воєначальникам   спiльно
привезений з Туреччини фiрман. Тому йшли всi гуртом.
   Молодий бравий стрiлецький старшина, якому Звенигора розповiв про  мету
їхнього приїзду, на хвилину задумався.
   - Коменданта, окольничого Ржевського, немає зараз у мiстi,  -  нарештi,
промовив вiн, не знаючи, як бути йому iз запорожцями. - Хiба провести  вас
до генерала?
   Звенигора розмiрковував, що у нього нема пiдстав вiдмовлятися.  Врештi,
вiн привiз таку звiстку, яку треба  широко  розголосити  серед  вiйська  i
народу. Тому сказав:
   - Давай i до генерала.
   Старшина завiв їх до великої порожньої зали.  Лише  пiд  однiєю  стiною
стояла довга широка лава, на  якiй  сидiло  кiлька  вартових  стрiльцiв  з
протазанами. Двоє дверей вело до сусiднiх кiмнат. З однiєї з них доносився
гомiн голосiв. Старшина обсмикав на собi каптан i сховався за дверима.
   - Султанський фiрман? О ля, ля! Шудесно! Подавайт його сюди! -  долетiв
крiзь нещiльно причиненi  дверi  гучний  голос.  -  Або  зачекайт!  Я  сам
виходiль... Панове офiцiри, гераус![16]  Запорожцi  привозiль  султанський
фiрман... Я хочу бачiль його негайно!.. Ком, ком![17]
   В  залу  вивернув  цiлий  гурт  вiйськових   старшин.   Попереду   йшов
рожевощокий генерал, його ясно-голубi очi з цiкавiстю ковзнули по козаках,
що виструнчилися перед ним.
   Побачивши генерала, Роман Воїнов здригнувся  i  хотiв  було  вiдступити
назад, але в залi настала тиша, всi завмерли, i вiн не  посмiв  порушувати
стрiй.
   - Генерал-майор Трауернiхт! - об'явив хтось iз старшин.
   Звенигора виступив наперед. Вклонився, опускаючи праву руку мало не  до
пiдлоги.
   - Ти привозiль фiрман? - спитав Трауернiхт,  з  задоволенням  оглядаючи
струнку, туго збиту постать козака.
   - Так, пане. Я з товаришами роздобув його в  Туреччинi.  Кошовий  Сiрко
наказав вiдвезти його до гетьмана i пана воєводи, а по дорозi  -  показати
комендантовi Чигирина, щоб вiн спiшно готував фортецю до нової облоги.
   - О-о, вi слухаль? Що  говорить  цей  косак!..  Це  є  знову  вiйна!  -
вигукнув генерал.
   - Так, пане, - пiдтвердив Звенигора, виймаючи  фiрман  i  подаючи  його
генераловi.
   Той розгорнув, повертiв перед очима.
   - Швайнерай[18], але ж тут написано по-турецьки!
   - Так, пане. Дозвольте - я прочитаю i перекладу.
   Звенигора вже знав  лист  напам'ять  i  швидко  переказав  його  змiст.
Трауернiхт не спускав з нього погляду. Видно  було,  що  вiн  вражений  не
тiльки важливою вiсткою, а й  тим,  що  звичайний  запорожець  так  вiльно
перекладає з турецької.
   - Панове, надзвичайно iнтересант! - вигукнув генерал. - Ми ждали вiйна,
але  все-таки  сумнiвались...  I  от  запорошцi  привозiль  таку   важливу
новiну... Колосаль! Колосаль! - I поплескав Звенигору по плечi.  -  Данке,
майн лiбер![19] Я завшти вiт запорошський косак у захопленнi бути...  Дуже
добрi  зольдат,  майне  гершафтен!..  [20]  Вiт  дiзер[21]   новiн   князь
Ромодановський дуже задоволений бути...
   Я також задоволений... Молодшина, косакен... - I  глянув  на  Арсенових
товаришiв. - А то твої камераден?[22]
   Вiн пiдiйшов до Спихальського. Той випнув груди,  виструнчився.  Нiмець
поблажливо поплескав його по плечi також.
   -  О,  богатир!  Геркулес!..  А  цей...  Ба!  Ба!  -   Генерал   раптом
поперхнувся,  витрiщив  очi,  а  його  вид  почав  наливатися  кров'ю.   -
Доннерветер![23] Але ж то єст холоп Ромка Воїноф! Ройбер![24] Грабiжник! -
вiн задихнувся, посинiвши вiд лютi, що нахлинула на  нього.  -  Зольдатен!
Взяти цей ферфлюхтер гунд![25] Вiн нiякий косак єст! То єст мiй  крiпак...
З сiльця Плоского, iз-пiд  Тули...  Бунтiвник,  пiдпалювач!..  Спалив  мiй
маєток... Дуже корош маєток... I втiк, ферфлюхтер!.. Н-на!.. Тепер маєш  -
вiн став запорошський косак!.. Герой!.. А  де  був?  У  Стеньки  Разiна?..
Голюбщику, твоє мiсце на стайня!  Там  я  покажу,  як  палить  мiй  тiм!..
Зольдатен, схопiть його - забийт у кайтани! В тюрму! - Трауернiхт  бризкав
слиною, розмахував руками, тупав ногою.
   Стрiльцi схопили Романа, вирвали  у  нього  шаблю,  яку  вiн  намагався
вийняти з пiхов. Поволокли до виходу.
   - Прощай, брате Арсене! Прощайте, друзi! - крикнув, пручаючись.  -  Ось
яку волю я знайшов на батькiвщинi! Прокляття!
   Арсен кинувся до генерала.
   - Стривайте! Що ви робите! Негайно звiльнiть нашого товариша! Ми з  ним
привезли з Туреччини таку важливу звiстку, а ви його  в  тюрму?  Оце  така
нагорода?
   - Чого косак так кричить? Чи вiн гадає,  що  тут  запорошський  сiч?  -
промовив глузливо Трауернiхт.
   Звенигора аж тремтiв од  лютi.  Нi,  не  такої  зустрiчi  вiн  чекав  у
Чигиринi! Рука мимоволi потяглася до шаблi. Але його раптом вiдтер  плечем
Спихальський, а Грива мiцно здушив за лiкоть.
   Пан Мартин став перед генералом, наїжачив на нього вуса.  Обличчя  його
зблiдло, а очi були готовi виприснути з орбiт. Голос тремтiв.
   - Псякрев! Пане генерале, але то ж  неподобство  творити  таке  зухвале
злочинство з нашим другом, яке ви ниньки вчинили! Навiть якщо  то  правда,
що пан Роман пустив червоного пiвня на ваш майонтек, то ви тераз  не  мали
права хапати його, як якогось остатнього здрайцю, лайдака, бо пан Роман  з
лихвою прислужився своїй ойчизнi! До того ж вiн юж не хлоп, прошу пана,  а
запорозький козак! А то, мосьпане, рiч друга!
   Трауернiхт поривався щось сказати, але Спихальський так розiйшовся,  що
не помiчав того i продовжував говорити, шалено поводячи булькатими очима.
   - Нинi я майже зрозумiв, що то значить бути хлопом! Уявляю, пане, як ви
поводилися з своїми крiпаками, якщо така добра  i  чуйна  людина,  як  пан
Роман, пiдняв руку на ваше майно! Видно, йому  жилося  гiрше,  нiж  вашому
бидловi... Але ж, панство, хлоп - теж чловєк, холера ясна!.. Вiн має ту  ж
плоть i кров, що й ми, шляхтичi.  Вiн  так  само  радiє,  сумує,  кохає  i
ненавидить... Хто ж дав нам право знущатися з нього? Натура? Чи пан  Єзус?
Га? Питам вас!..
   - Холоп - то єст  холоп,  майн  лiбер!  -  вирячився  на  Спихальського
Трауернiхт. - I якщо ви єст справдi шляхтич, як заявляйт,  то  менi  дивно
слухайт од вас подiбну мову!.. Нiхт вар[26], панове?
   - Так, так, пане генерал-майор, - почулися голоси.
   - Вi слухаль?.. На цьому з  холопом  кiнчайт!..  Шпасибi,  косакен,  за
фiрман, за надзвичайно  важливу  звiстку...  Гадаю,  князь  Ромодановський
дасть вам за неї шудесний презент.
   - Нам не потрiбний нiякий презент! - вирвався знову наперед  Звенигора.
- Звiльнiть нашого товариша!  Iнакше  ми  домагатимемося  його  звiльнення
силою зброї! - I вiн люто стукнув рукiв'ям шаблi.
   -  Вас?[27]  Що  то  означайт,  менш?[28]  Погроза?..  Гей,  зольдатен,
виштовхайт цей зухвалий косак надвiр!
   Вiд гнiву та образи  кров  шугнула  Арсеновi  в  голову.  Вiн  рвонувся
вперед, не тямлячи себе. Трауернiхт скрикнув злякано i поточився назад. Та
в ту мить  мiж  ним  i  запорожцем  виросла  довготелеса  постать  якогось
суворого на вид рудого генерала, який пiдняв перед Звенигорою руку.
   -  Стоп!  -  вигукнув  громовим  голосом.  В  його  мовi  теж  вчувався
чужоземний акцент. - Панове, ваша  суперечка  зайшла  дуже  далеко!  Прошу
облишити  її!  Заспокойтеся!  Вам,  пане  запорожцю,  справдi  треба  бути
обачнiшим у виборi слiв, адже стоїте не перед татарами чи  яничарами...  А
вам,  генерал-майоре,  мусить  бути  соромно  за  те,  що  дозволили  собi
заарештувати одного з запорозьких гiнцiв. Це не мiняє справи, що вiсiм  чи
дев'ять рокiв тому вiн був вашим крiпаком i вчинив злочин. Зараз не  такий
час, щоб зводити старi рахунки!
   - Генерале Гордон! - верескнув Трауернiхт. - Ви забувайт, що тут  нижчi
чини! Я не потерплю образи! Прошу не указувайт менi, як я  мус  поводитися
зi своїми крiпаками!
   - В своєму маєтку ви вiльнi поводитися з ними так, як вам дозволяє ваша
совiсть. Але тут, у вiйську, немає крiпакiв! - Генерал  Гордон  говорив  з
акцентом,  але  досить  правильно.  -  Ви  зробили  помилку,  i  її  треба
виправити, щоб не завдати шкоди оборонi Чигирина.
   - Генерале, вi перебiльшувайт!
   - Нiскiльки! Гадаю, буде  розумно  запевнити  запорожцiв,  що  з  їхнiм
товаришем  нiчого  поганого  не  трапиться.  Його  долю  повинен  вирiшити
головнокомандувач князь Ромодановський... А до того часу за  його  безпеку
ручаюся я! Вiд вашого iменi, генерал-майоре, я даю слово запорожцям, що ви
не вчините з їхнiм товаришем насилля.
   Трауернiхт не вiдповiв нiчого. Мовчки зник за дверима.
   Генерал Гордон повернувся до Звенигори.  Його  невеликi  допитливi  очi
дивилися на козака доброзичливо, але разом з тим i твердо. Видно було,  що
ця людина звикла наказувати i завжди домагалася свого.
   - А вам, молодий чоловiче, моя добра порада: якщо ви  хочете  визволити
вашого друга, мчiть, не гаючись, до князя або  до  гетьмана.  Тiльки  вони
можуть примусити генерал-майора випустити його з тюрми... А за султанський
фiрман велике спасибi вiд усiєї залоги Чигирина! Щасливої дороги!
   Звенигора мовчки вклонився i  попростував  до  виходу.  Спихальський  i
Грива поспiшили за ним.
   Iшли швидко,  збудженi,  зi  стиснутими  кулаками.  Звенигора  i  Грива
мовчали. Спихальський сипав прокльони i лайки. Врештi, йому це набридло, i
вiн замовк.
   Метелиця ще здалеку помiтив, що  немає  Романа,  а  його  друзi  чимось
схвильованi.
   - Що трапилося?
   Звенигора коротко розповiв про лихо, що  стряслося  з  Романом.  Картав
себе, що вся вина за це нещастя падає на нього. Коли б не тягнув товаришiв
за собою, а сам вiднiс той фiрман, все закiнчилося б якнайкраще. А тепер -
маєш! Роман у темницi, i його чекають канчуки або й шибениця!
   Гарячковитий Сiкач вихопив з пiхов шаблю.
   - Браття, то чого ж ми тут стоїмо! Нас б'ють, а ми, як телепнi,  тiльки
придуркувато посмiхатимемось? Бiжiмо  мерщiй  -  шаблями  прокладемо  собi
дорогу i визволимо товариша!  Ганьба  нам  буде  на  Запорожжi,  коли  там
дiзнаються, що ми нiчого не зробили для визволення Романа!
   - Чекай, чекай! - остудив його запал Метелиця i наморщив лоба.  -  Який
швидкий!.. Крiм шаблi, ще й трохи розуму треба мати!.. Поглянь  -  скiльки
тут воякiв! Не встигнемо вийняти зброю, як нас скрутять у баранячий рiг. I
чого тодi доможемося!.. Та й подумаймо, кого рубати будемо, - стрiльцiв та
сердюкiв! Своїх людей, а не яничарiв... Нi, так ми  не  визволимо  Романа.
Треба придумати щось таке... - I старий козак покрутив перед носом  Сiкача
своєю розчепiреною п'ятiрнею.
   - Батько правду каже, - сказав спроквола небагатослiвний Товкач.
   - Що ж тут можна придумати? - гарячкував Сiкач.
   Погляди всiх звернулися на Звенигору.
   - Є кiлька шляхiв, - промовив Арсен. - Можна зараз напасти на  варту  i
спробувати визволити Романа. Спочатку я так i хотiв зробити. Але я  згоден
з батьком Метелицею, що все-таки цей шлях не пiдходить. Когось ми  уб'ємо,
хтось iз нас загине. А головне, невiдомо, чи пощастить визволити Романа...
Є другий  шлях  -  законний.  Просити  князя  Ромодановського  i  гетьмана
Самойловича. За кiлька днiв ми будемо у них. Одного їхнього слова  досить,
щоб наш товариш знову був на волi. Є i третя можливiсть...
   До гурту запорожцiв швидко пiдiйшов незнайомий  стрiлець,  i  Звенигора
замовк. Стрiльцевi було рокiв тридцять, але невеличка темно-руса борiдка i
такий же темно-русий, . пiдстрижений пiд скобку чуб,  що  вибивався  з-пiд
шапки, робили його старшим, поважнiшим. Привiтавшись,  стрiлець  звернувся
до Звенигори.
   - Я хочу повiдомити вам дещо про вашого друга...
   - Про Романа? Хто ти такий? I чому турбуєшся про нього?
   - Не дивуйтеся, братцi, - усмiхнувся  доброю  усмiшкою  незнайомець.  -
Мене звуть Кузьма Рожков... Я супроводжував генерала Гордона,  тож  бачив,
як схопили вашого друга, а мого, як виявилося, земляка, Романа  Воїнова...
Я, щоб ви знали, як i вiн, туляк...
   - Ти ранiше знав Романа?
   - Нi, та хiба це має значення? Я знаю Трауернiхта i чув  про  нього  ще
дома... Справжнiй собака! Тож, почувши,  що  Роман  пустив  на  його  двiр
червоного пiвня, я дав собi слово зробити все, щоб допомогти земляковi.
   Запорожцi  щiльнiше  оточили  стрiльця.  У  Звенигори  загорiлися  очi.
Несподiвана допомога була дуже доречна.
   - Де зараз Роман?
   - Його кинули до льоху. Ген там, за стайнями, в кiнцi двору.
   -- I варту доставили?
   - Атож.
   - Як його можна звiдти визволити?
   - Цього я зараз не знаю. Треба розвiдати. Подумати.
   - А тим часом нiмець закатує Романа!
   - Не закатує. Ви чули, що сказав мiй генерал?
   - Гордон?
   - Так. Справедливий шотландець. I вояка добрий...  Вiн  заступиться  за
Романа.
   - Гм. - Звенигора задумався. - Все дiло упирається в те, що ми  повиннi
негайно їхати далi. Що ж робити? Може, менi залишитись, а ви самi їдьте? -
подивився вiн на товаришiв.
   - Нi, нi, ти повинен їхати, Арсене - загукали  козаки.  -  Ти  роздобув
фiрман, ти читаєш по-турецькому! Та й, крiм фiрману, розповiси багато... А
опрiч всього, попросиш воєводу за Романа. Може, накаже випустити.
   - Якщо треба комусь залишитись, то хай це буду я, --- сказав  Грива.  -
Стрiлець менi допоможе, i ми до вашого приїзду щось розвiдаємо.
   - Так буде добре, - погодився Кузьма Рожков.
   Всi зiйшлися на цьому.
   Домовившись про мiсце  майбутньої  зустрiчi,  запорожцi  попрощалися  з
Гривою i стрiльцем, скочили на коней i помчали до Калинового  мосту  через
Тясмин.



   3

   Тяжкi думи обсiли  боярина  Григорiя  Григоровича  Ромодановського.  Як
тiльки залишається вiн на самотi в своєму пишному похiдному наметi, не дає
йому спокою одна думка:  про  сина  Андрiя,  який  ось  уже  багато  рокiв
поневiряється в татарському полонi. Всi спроби i намагання  викупити  його
закiнчилися нiчим. I боярин небезпiдставно пiдозрiває, що зацiкавленi його
сином не татари, якi були б не вiд того, щоб узяти за  невiльника  великий
викуп, а турки. Можливо, сам султан.
   Охопивши голову руками, спершись лiктями на невеликий похiдний  столик,
боярин мовчазно сидить у напiвтемрявi. Вiн хоче вiдпочити, намагається  не
думати про князя Андрiя,  але  не  в  змозi  вiдiгнати  гiрких  думок,  що
настирливо лiзуть у голову.
   За пологом намету почувся шум. Увiйшов начальник варти.
   - Ваша свiтлiсть, прибув гетьман Самойлович.
   Ромодановський провiв рукою по обличчю, нiби зiгнав  з  нього  невидимi
сльози, розправив плечi.
   - Проси!
   До намету ввiйшов Самойлович, огрядний, високий, у багатому  малиновому
жупанi i горностаєвiй шапцi, прикрашенiй  барвистим  павичевим  пiр'ям  та
дорогоцiнними камiнцями. Лiвою рукою притримував шаблю, що ряхтiла срiблом
i самоцвiтами.
   - Чолом тобi,  боярине  Григорiю  Григоровичу!  Радий  бачити  тебе  во
здравiї!
   - Спасибi. Милостi прошу, ясновельможний гетьмане. Сiдай, будь гостем!
   Гетьман важко опустився на канапу.
   - Не гостювати я приїхав,  князю...  Доведеться  знову  воювати.  Сiрко
прислав депутацiю. Запорожцi привезли дуже важливий  лист  султана:  турки
знову iдуть здобувати Чигирин!...
   - Ми це передбачали.
   - А тепер знаємо достеменно. Князь Голiцин наполягав,  щоб  ми  двинули
вiйсько пiд Київ. Вiн вважав, що саме туди турки на цей раз скерують  свiй
головний удар...
   - Але ми, пане Iване, виявилися далекогляднiшими.
   - Так, Чигирин - це ключ вiд України. Передусiм вiд Правобережної. I ми
добре зробили, що вiдбудували мiськi вали, змiцнили залогу. Тепер у  замку
сорок п'ять гармат, достатньо пороху та  ядер,  а  також  iнших  припасiв.
Сьогоднi я наказав  вiдправити  з  Великих  Сорочинцiв  валку  селiтри.  З
Миргорода, Лубен i Полтави женуть  гурти  скоту,  везуть  пшоно,  борошно,
солонину... Переправи через  Днiпро  в  наших  руках.  Ми  завжди  зможемо
пiдкинути пiдкрiплення обложеним. I людей ми цього року  матимемо  бiльше,
нiж торiк. Зi мною - п'ятдесят тисяч козакiв!
   - Мене сповiстили, що сюди йде князь  Булат  з  калмиками  i  донськими
козаками. Тодi людей государевих буде зверх сiмдесяти тисяч. А з  козаками
- сто двадцять...
   - Гадаю, треба притягти пiд Чигирин i запорожцiв.  Сiрко,  залишивши  в
Сiчi залогу, приведе десять тисяч умiлих у нападi й оборонi  воїнiв.  Якщо
турки матимуть навiть двiстi тисяч, то й тодi ми з божою допомогою  можемо
успiшно протистояти їм!
   - Вiйна - це гра, пане гетьмане. I виграє той,  хто  з  самого  початку
захопить якомога бiльше козирiв...
   - Один з них - у наших руках i чекає дозволу зайти до намету, князю.
   - Запорожцi?
   - Так.
   Ромодановський плеснув у долонi. Зайшов старшина.
   - Введiть гiнця iз Запорожжя, - сказав Самойлович.
   До намету ввiйшов Звенигора. Вклонився.
   - Чолом, князю! Чолом, ясновельможний гетьмане!
   - Покажи, козаче, султанського листа  бояриновi!  Прочитай!  -  наказав
гетьман.
   Звенигора вийняв фiрман. Переклав.
   Ромодановський уважно вислухав. Потiм схопився, обняв козака.
   - Спасибi, молодче! -  До  гетьмана:  -  Надзвичайна  удача!  Я  накажу
негайно вiдiслати цей лист царевi... Що ми з  нього  дiзналися?  По-перше,
нашi торiшнi добрi знайомi Iбрагiм-паша i хан Селiм-Гiрей усунутi з  своїх
високих посад  i  засланi  на  острiв  Родос.  По-друге,  великим  вiзиром
назначений Асан Мустафа, якого прозивають Кара  Мустафою.  Це  розумний  i
жорстокий воїн. Звичайно, вiн  не  захоче  зазнати  долi  Iбрагiма-пашi  i
докладе всiх зусиль, щоб домогтися перемоги.  Третє.  Як  i  торiк,  турки
iдуть пiд Чигирин. Для нас це дуже важливо. Якщо ми до цього часу вагалися
i не знали, де зосереджувати сили, то тепер, завдяки цiй звiстцi,  картина
прояснилася, i ми будемо дiяти напевне.  Але  порiвняно  з  минулим  роком
розширюються загальнi цiлi вiйни. Султан  не  задовольняється  вже  тiльки
Чигирином, а хоче  захопити  Київ  i  навiть  Лiвобережну  Україну.  Однак
Мустафа-паша зможе зробити це тiльки пiсля того, коли знищить наше вiйсько
пiд Чигирином. Отже, наше завдання - не допустити здачi мiста  або  ж,  на
крайнiй випадок, зберегти боєздатним  наше  вiйсько...  Нарештi,  одна  iз
цiлей султана - знищити Запорозьку Сiч. Видно, торiшнi  набiги  запорожцiв
на турецькi i татарськi тили не на жарт стурбували султана.
   - Безперечно,  нам  пощастило,  -  погодився  Самойлович.  -  I  я  вже
вiдповiдним чином нагородив запорожцiв.
   Ромодановський зняв з пояса свою дорогу шаблю, простягнув Звенигорi.
   - Спасибi, козаче. Вiд гетьмана знаю, що ти не сам привiз цей фiрман...
Я накажу видати з казни кожному по п'ять золотих червiнцiв.
   Звенигора злегка вклонився.
   - Красненько дякую, князю. Однак,  якщо  ваша  ласка,  замiсть  золотих
червiнцiв  ми  хотiли  б  просити  у  вас  милостi  для  одного  з   наших
товаришiв... Вiн разом зi мною привiз цього листа з самої Туреччини.
   - Що з ним?
   - Його схопив генерал Трауернiхт.
   - Як же так? Трауернiхт проявив самоуправство... А  за  вiщо  вiн  його
заарештував?
   Звенигора смiливо глянув у  вiчi  бояриновi.  Йому  здалося,  що  треба
говорити правду, бо тiльки правдива  розповiдь  може  допомогти  визволити
Романа.
   - То був крiпак генерала... Кiлька рокiв тому вiн  утiк  вiд  нього  на
Дон.
   Ромодановський нахмурив  брови.  Лiвою  рукою  схопив  бороду  i  почав
закручувати на вказiвний палець.  Це  була  прикмета,  що  воєвода  чимось
незадоволений.
   - Так об чiм  же  мова!  Генерал  просто  повернув  собi  те,  що  йому
належало!
   - Але ж то людина, а не рiч... Низове товариство прийняло його до себе,
- вiн став запорозьким козаком!
   Гетьман, дивлячись на Ромодановського, iронiчно посмiхнувся: на обличчi
князя промайнули погано прихованi досада i роздратування. Не  чекаючи,  що
вiдповiсть козаковi воєвода, Самойлович вiдкланявся i вийшов.
   Ромодановський став перед Звенигорою, насупився.
   - Якщо кожен крiпак-утiкач об'являтиме  себе  донським  чи  запорозьким
козаком, то ми, помiщики, зостанемося без робiтних людей, без  крiпакiв...
До того ж вони збираються в  гурти,  i  серед  них  починається  бродiння.
З'являється Степан Разiн - i ллється дворянська кров!.. Нi, нi, козаче, не
проси у мене заступництва для такого бродяги!..  На  мiсцi  Трауернiхта  я
зробив би те саме!
   Звенигора зрозумiв, що говорити далi марно i небезпечно. Не оповiщати ж
воєводi про участь Романа у повстаннi Разiна! Але ще лишався наказ  Сiрка.
Тому запорожець знову вклонився.
   - Ну, що ще? - вже незадоволено промовив боярин.
   - Ваша свiтлiсть, - понизив голос Звенигора,  -  хочу  передати  таємне
прохання кошового...
   - Кажи.
   - Кошовий боїться, що гетьман примусить запорожцiв iти  пiд  Чигирин...
Це дало б татарам i туркам можливiсть легко заволодiти Сiччю,  а  потiм  i
всiм пiвднем нашого краю. Сiрко вважає, що ми  на  Низу  принесемо  бiльше
користi, нiж пiд Чигирином. У слушний час запорожцi нападуть на Крим чи на
Буджацьку орду i змусять хана вiдступити з-пiд Чигирина. Ми не  пропустимо
по Днiпру турецькi човни з припасами. Сiчова фортеця в тилу ворога,  маючи
кiлька тисяч запорожцiв, буде бiльмом на оцi у Кара Мустафи. Ми  знатимемо
всi намiри туркiв, напрями пересування їхнiх вiйськ i кiлькiсть їх...
   Ромодановський задумався.  Нi,  що  не  кажи,  а  треба  вiддати  цьому
запорожцевi належне: розумний, хоробрий достобiса!  I  мiркує,  як  зрiлий
досвiдчений воїн, дарма що молодий... Може,  вiн  поспiшив,  вiдмовивши  в
його просьбi, думає воєвода. Одне слово Трауернiхтовi -  i  той  випустить
свого колишнього  крiпака.  Враз  думка  воєводи  сягає  на  кiлька  рокiв
назад... Грiзнi заграви осявають береги  Дону  i  Волги,  -  то  проходять
повстанцi Разiна... Вогонь повстання розростається, шириться i заливає усе
новi й новi мiсцевостi Росiйської держави, докочуючись мало не до  Москви.
Вiдгомiн того повстання ще довго стрясав землю i ледве  не  коштував  йому
життя пiд час заворушень на Харкiвщинi i Бiлгородщинi.  Князь  пригадує  в
одну мить i те, що ватажком того заворушення був Сiрко... Сiрко! Напруженi
взаємини склалися з ним у воєводи. Ромодановський знає, що кошовий  отаман
не забув, з чиєї милостi був запроторений аж  на  Iртиш  пiсля  придушення
харкiвських заворушень,  яких  зусиль  йому  коштувало  разом  з  кiлькома
засланими ранiше разiнцями втекти звiдти i, вже лiтнiй  людинi,  подолавши
десятки небезпек, знову прибути на Запорожжя... Розумiє боярин, що Сiрко -
незвичайна  людина,  що  тiльки  вiн  може  разом  з  запорожцями  успiшно
вiдбивати кривавi наскоки татар  i  сам  у  вiдповiдь  робити  спустошливi
походи на Крим. Тому й ставиться до кошового з повагою,  але  холодно.  Не
згадує йому старого, однак i не  забуває,  що  той  не  терпiв  утискiв  i
знущань не тiльки з боку татарви, а й од своїх панiв...  Воєвода  розумiє,
що кошовий не  хоче  приводити  своє  вiйсько  пiд  Чигирин,  щоб  тут  не
зустрiтися з ним... Ну, що ж - хай промишляє на Низу! Там  вiн  зi  своїми
шибайголовами принесе бiльше користi... А Трауернiхтовi нiчого говорити не
буде! Не стане вiн, князь, боярин, захищати мерзенного холопа, який, може,
завтра здiйме на нього руку!
   Поки   боярин   думав,   Звенигора   стояв   непорушно,   з   цiкавiстю
спостерiгаючи, як  змiнюється  обличчя  воєводи.  Нарештi,  Ромодановський
пiдвiв на нього очi.
   - Я напишу кошовому. Завтра тобi передадуть мого листа  -  вiдвезеш  на
Сiч. Та, на всякий випадок, запам'ятай: запорожцям -  лишатися  в  Сiчi  i
частиною своїх сил шарпати тили ворога, перетинати дороги на  Аккерман,  в
Крим, стерегти Муравський шлях! Другою частиною - напасти на  Кизи-Кермен.
Бажано  взяти  фортецю.  Треба  добре  налякати  татар,  щоб   новий   хан
Мюрад-Гiрей почував себе пiд Чигирином, мов карась у ятерi!.. Ти  зрозумiв
мене?
   - Зрозумiв, ваша свiтлiсть.
   - Тодi - йди! З богом!



   4

   - Ну, що? - кинулись до Звенигори запорожцi.
   - Ет, не питайте! - сказав розчаровано Арсен. - Ворон вороновi  ока  не
виклює!.. Пани скрiзь однакi, хай їм грець! Боярин вiдмовився допомогти!
   - То маємо шаблi в руках! - домагався свого запальний  Сiкач.  -  Силою
визволимо Романа! Їдьмо негайно!
   -  А  то,  панове,  думка!  -  пiдтримав  його  не  менш   гарячкуватий
Спихальський. -Гайда на Сiч! Вiзьмемо пiвкуреня  козакiв,  повернемося  до
Чигирина - хай тодi начувається тен шваб!
   Почалася суперечка. Сiкачевi  i  Спихальському  протистали  Метелиця  i
Товкач.
   - Ви як маленькi дiти! - сердився Метелиця. - Шаблями! Шаблями! А що  з
того вийде - не хочете подумати! Домовилися ж уже: Грива  з  Рожковим  про
все дiзнаються, подивляться, винюхають, а тодi й вiзьмемося за дiло! Треба
обхитрити Трауувер... Траер... Тьху, чорт, язика зламаєш, поки  вимовиш!..
Травернiхта, грiм на його голову!
   - Батько правильно мислить, - сказав Звенигора. -  Наослiп  нападати  -
карк зламати! Пошукаємо iншого шляху, розумнiшого. Не завжди  ж  треба  на
рожен перти! Але це - в майбутньому. Вирушаємо назад завтра. По  дорозi  я
хочу на пiвдня заглянути додому, якщо ви згоднi...
   Арсен скучив за рiдними, за Младеном, Якубом, а  особливо  за  Златкою.
Якщо ранiш, навiть у неволi, вiн  спав  безтурботним  молодечим  сном,  то
тепер вечорами довго не мiг заснути. Перед очима зринали картини минулого,
довго i невiдступно стояло миле, трохи сумне обличчя дорогої  дiвчини.  Як
їй там, у Дубовiй Балцi? Що робить? Про що думає? Чи не жалкує, що поїхала
з ним у чужу країну?
   Товаришi зрозумiли його почуття.
   - Безперечно, заїдемо, - сказав Метелиця.
   А пан Мартин аж просяяв: йому й досi згадувалися смачнi пирiжки з сиром
i сметаною та шулики з медом, якими пригощала їх Арсенова мати.  Того  дня
вiн уперше за багато рокiв по-справжньому вдосталь поласував смачною їжею.
Тепер виникла нова нагода хоч один день пожити по-людськи.
   - Ще б пак! - крякнув задоволено пан Мартин. - Чом би нам i не заїхати?
Для козака сто верст - не гак, коб лиш попоїсти всмак!
   Усi засмiялися. Навiть новi друзi поляка - Метелиця, Сiкач i  Товкач  -
уже знали, що пан Мартин ласун, i завжди лишали для  нього  кращi  шматки.
Незважаючи на щоденнi переїзди та турботи, вiн за час мандрiв i  життя  на
Запорожжi вiдгодувався, налився здоров'ям, викохав чудовi вуса, що вже  не
обвисали вниз, а стрiмко  розходилися  вбоки  i  навiть  трохи  випиналися
наперед, i, за запорозьким звичаєм, поголив  голову,  залишивши  на  тiм'ї
пишного рудого оселедця. Всiм своїм  виглядом,  навiть  одягом  вiн  зараз
скидався на бувалого запорожця,  i  тiльки  окремi  словечка  та  польськi
звороти в мовi видавали його походження.
   - Я теж не вiд того, - пiдтримав Арсена i старий Метелиця.
   На тому й порiшили.
   На другий день вранцi ад'ютант воєводи вручив Звенигорi листа  кошовому
i  двадцять  п'ять  золотих  червiнцiв  -  нагороду  за  важливу   вiстку.
Зоставатися надовше в таборi, що кишiв вiйськовим людом, не було  потреби,
i запорожцi помчали до Дубової Балки.



   5

   Ще здалеку, переїжджаючи вбрiд Сулу на  мiлинi,  запорожцi  помiтили  в
хуторi якесь дивне i незвичайне пожвавлення. Посеред  хутора,  на  вигонi,
стояв натовп, чувся гул стривожених голосiв, крiзь який проривалися окремi
вигуки i голосiння.
   - Що воно там за оказiя? - спитав пан Мартин.
   Звенигора стривожився. Пiдвiвшись на стременах,  намагався  розгледiти,
що дiється на майданi, але, крiм строкатого жiночого  вбрання,  солом'яних
брилiв та шапок-бирок, не побачив бiльш нiчого.
   Не роздумуючи довго, погнали коней лугом i незабаром вихопилися вузькою
хутiрською дорiжкою на широкий вигiн.
   Тут зiбралося майже все населення  Дубової  Балки.  Одного  погляду  на
зажурених,  заплаканих  жiнок,  принишклих   дiтей,   стурбованих   старих
чоловiкiв сивих дiдiв, а особливо на озброєних по-похiдному  козакiв  було
досить, щоб зрозумiти, що тут виряджають на вiйну.
   На запорожцiв усi звернули увагу. До Звенигори крiзь натовп  продерлася
заплакана жiнка, схопила за стремено. Арсен стримано привiтався.
   Жiнка пiдвела вгору розпухле вiд слiз обличчя.
   - Арсенчику, голубчику, скажи ти моєму кайвiровi, - може, хоч тебе  вiн
послухає! З того часу, як приїхав з твоєю сестрою, мов пiдмiнило чоловiка,
- все видає себе за вояку! Замiсть того, щоб косити та  жати,  стрибає  на
коня i мчить у степ. Там шаблею рубає будякам голови, стрiляє з мушкета...
Все пнеться в козаки... А сьогоднi - голiвонько моя бiдна! - разом з усiма
збирається до вiйська! Кидає мене з дрiбними дiтками  сиротою  нещасною...
А-а-а!
   Вона прихилилась до Арсенової ноги i заридала.
   "Кайвiр" стояв збоку, похмуро глипав на дружину i на запорожцiв. Це був
Iваник. Вiн мав при боцi шаблю, а  в  руках  -  мушкета.  Козацький  жупан
брижився на його утлих плечах, шапка налазила на самi вуха,  та  чоловiчок
цього не помiчав i хвацько пiдкручував рiденькi вуса.
   -  Зiнько,  годi!  Поплакала  -  i  досить!  Однак   буде   по-моєму...
Знаєш-маєш... Як надумав - так i зроблю!..  Турки  йдуть,  а  я  сидiтиму,
гадаєш, у запiчку? Нi, нi, я воюватиму! Ще,  чого  доброго,  якогось  пашу
притягну тобi на арканi...
   - А щоб тебе потягло до виру, iроде! Як ти оце з мене  жили  тягнеш!  -
Огрядна молодиця пустила стремено i накинулась  на  чоловiка.  -  Бодай  я
забула той день, як стала з тобою пiд вiнець, бродяго несусвiтнiй!
   Звенигора не мав часу слухати прокльони i плач розхвильованої  жiнки  й
торкнув коня. Ще здалеку вiн впiзнав Стеху та  Златку,  якi,  розштовхуючи
людей, бiгли до нього.
   - Арсене!
   Обидвi  мчали  поряд,  але  перед  самим  конем  козака  Златка  раптом
зупинилась  нерiшуче,  а  Стеха  пригорнулася  до  брата.  Нахилившись   i
поцiлувавши сестру в розпашiлi їдоки, Звенигора простягнув руки до Златки,
нiби пiдбадьорюючи її. Златка оглянулась навкруги. Сотнi очей  в  цю  мить
звернулись на неї. З цiкавiстю слiдкували за кожним її рухом i поглядом.
   Бачачи, що дiвчина все ще вагається. Арсен порiвнявся з нею. I  раптом,
несподiвано для всiх i в першу чергу для самої Златки, пiдхопив  її  попiд
руки, пiдняв i посадив поперед себе на коня.
   - Ой, любий, що ти робиш? - шепнула злякано дiвчина. - Люди ж!
   - Хай дивляться! Щоб знали, що ти моя!.. Тебе тут не зобиджали?
   - Нi.
   - Аз воєводою як?
   - Уже видужує потроху. Вчора сам через хату передибав.
   Вони поволi їхали  вздовж  хутора:  попереду  Звенигора  зi  Златкою  i
Стехою, що трималася за стремено, а позаду, трохи вiдставши, запорожцi.
   Пiд'їжджаючи до двору, Стеха смикнула брата за рукав. Арсен  повернувся
до неї. В очах дiвчини - невисловлене питання.
   - Що тобi, сестронько?
   Стеха почервонiла.
   - Арсене, а що я тебе хочу спитати? - почала несмiло.
   - Кажи.
   - А де подiвся отой твiй товариш?
   - Який? - здивувався Арсен.
   - Ну, такий бiлявий... Романом звати...
   Звенигора пильно подивився на Стеху. Тепер вiд його допитливого погляду
не втекло замiшання, що  оволодiло  дiвчиною,  i  краска,  що  ще  густiше
виступила на щоках. А-а, так он воно що! Якоїсь години  було  досить,  щоб
дiвчина запримiтила i розкiшний пшеничний чуб  Романiв,  i  його  стрункий
стан, i всю його спокiйну голубооку красу!
   На  згадку  про  донського  козака  Арсенове  чоло  нахмарилося.  Стеха
спостерегла це.
   - Вiн загинув? - спитала швидко.
   - Ну, з чого ти взяла? - зволiкав iз вiдповiддю  Арсен.  -  Вiн  живий.
Залишився в Чигиринi...
   - Не захотiв їхати сюди з тобою? - В її голосi враз  забринiло  почуття
враженої гордостi.
   - Та нi ж бо! Його там затримали важливi справи... А тобi що? Ти  часом
не того...
   Стеха раптом пустила стремено i,  не  вiдповiдаючи,  побiгла  вiдчиняти
ворота. Арсен, дивлячись на її стрункi ноги, що виблискували з-пiд плахти,
на розкiшну русяву косу,  сумно  усмiхнувся.  Розмова  нагадала  йому  про
небезпеку, в якiй опинився  його  товариш,  про  те,  що  затримуватися  в
Дубовiй Балцi вiн не має права.
   Запорожцi в'їхали в двiр. На крик Стехи з хати попереду  всiх  вискочив
Яцько. За ним вибiгла мати. Нарештi, пiдтримуваний  попiд  руки  Якубом  i
дiдом Онопрiєм, на ганок вийшов воєвода Младен.
   Звенигора з одних обiймiв переходив  до  iнших.  Спихальський,  теж  на
правах  доброго  знайомого,  чоломкався  з  усiма,  сповнюючи  двiр  своїм
могутнiм голосом. Метелиця, Сiкач i Товкач статечно вiдвiшували традицiйнi
запорозькi поклони.
   Мати зразу почала збирати  на  стiл.  Їй  допомагали  Стеха  i  Златка.
Чоловiки сидiли на колодi, вели жваву розмову. Кожному було що  спитати  i
розповiсти. Один пан Спихальський встигав на два  боки:  допомагав  жiнкам
носити страву, кухлi, вишнiвку  та  слив'янку  i  пiдкидати  до  загальної
розмови свої несподiванi смiшнi словечка.
   Коли посiдали за стiл, пан Мартин прицмокував вiд  задоволення  язиком,
куштуючи смачнi напої та не менш смачнi страви, йому  сподобалося  все:  i
наваристий борщ  зi  свiжою  зеленню,  i  пшеничнi  пампушки  з  салом  та
часником, i гречанi млинцi з сметаною, i шулики з маком та медом...
   - Ох, що то за розкiш, панове! - басив вiн, запихаючи до  рота  пухкого
гречаника, на якому густа холодна сметана бiлiла, як снiг. А запиваючи їжу
пахучою слив'янкою, мружив  вiд  задоволення  очi,  прицмокував  губами  i
муркотiв, як кiт. - М-м-м! Скiльки жию, не пив нiц нiчого лiпшого!
   - Не поспiшай, пане Мартине, хвалити, -  сказав  дiд  Онопрiй,  встаючи
з-за столу. - Є на свiтi i кращi речi!
   Вiн поколивав до льоху i  незабаром  повернувся  з  великим  дерев'яним
дзбаном, наповненим майже по  самi  вiнця  золотистим  напоєм.  Простягнув
повний кухоль пановi Мартину.
   Спихальський втягнув у себе рiзкуватий,  але  приємний  запах  питва  i
вiдсьорбнув трохи. Обличчя його блаженно усмiхалось,  очi  закотилися  пiд
лоба.
   - О, пан Єзус, яка то втiха! -  I,  не  вiдриваючись,  вижлуктив  повен
кухоль. - Цо то єсть, пане?
   -- Мед, пане Мартине... Варений мед.
   - О, то єсть райське питво! Налий, пане Онопрiю, єще єден  кухоль,  най
розсмакую!
   Пiсля обiду, що, власне, можна було б назвати  вечерею,  бо  затягнувся
вiн аж до сутiнкiв, запорожцi з Спихальським потягли  до  клунi  спати  на
сiнi, а Звенигора ще довго розмовляв з  рiдними,  з  Младеном,  Якубом  та
Златкою.
   - От i вiйна, Арсене? - спитав воєвода. - Сьогоднi прискакав  гонець  -
закликав усiх здатних носити зброю до вiйська...
   - Чекаємо незабаром Кара Мустафу.
   - З ним, напевно, прибуде сюди Гамiд. Жаль, я ще не можу сiсти на коня.
А то зумiв би вiдшукати його серед турецького вiйська!
   - Вам рано, воєводо, про це думати... А  якщо  бог  допоможе,  то  i  я
розшукаю його! А там знатиму, що робити!
   - Мабуть, i Ненко прибуде на Україну, - вставив Якуб. - Чи не поїхати б
i менi пiд Чигирин?
   - Нi, нi, - гаряче заперечив Звенигора. - Тобi, Якубе, треба лишатися в
Дубовiй Балцi... Хто ж вилiкує воєводу?.. До  того  ж  i  я  з  товаришами
сподiваюся на випадок поранення покористуватися твоїми послугами.  Ми  всi
ходимо пiд богом, i в разi чого, приплазуємо до хутора, як звiр до нори.
   - Так, Арсен правду каже, - погодився Младен. - Нам з тобою, Якубе,  ще
рано вибиратися з Дубової Балки... Та як тiльки я стану твердо на ноги,  я
поїду до Болгарiї. Гадаю, не всi ж  мої  соколи  загинули!  Хтось  лишився
живий - i ми  знову  пiднiмемо  людей  проти  тиранiв!  Знову  здригнеться
Планина, загудуть гiрськi потоки, сколихнеться болгарська земля! Хай  мало
нас   буде,   та   ми   зогрiватимемо   серця   болгар   золотою   надiєю,
пробуджуватимемо в них приспанi сили i сподiвання на волю!
   Хоча Младен був виснажений, худий  i  майже  зовсiм  сивий,  зараз  вiн
виглядав значно краще, нiж у дорозi через  Волощину.  А  темнi  очi,  коли
зайшла мова про боротьбу  з  османами,  заiскрилися  молодечим  запалом  i
невгасимою силою. Звенигора мимоволi  замилувався  старим  воєводою,  його
високим вiдкритим чолом, срiблястою чуприною, що її легко,  одним  порухом
голови, вiдкидав назад, усiм його мужнiм i гордим виглядом.
   Пiзно ввечерi полягали спати.
   Арсен заснути не мiг.  Тихо,  щоб  не  розбудити  товаришiв,  устав  iз
свiжого лугового сiна, вiдчинив виплетенi з лози дверi i вийшов iз клунi.
   Нiч була тепла, мiсячна. Прямо перед двором  чорнiв  по  горi  заснулий
лiс, а десь за клунею, в посульських плавнях, завели свою музику  невтомнi
жаби. Їхнє глухе - на тисячу ладiв - кумкання заливало всю долину, в  якiй
розкинувся хутiр, i луною вiддавалося в старезному пралiсi.
   Арсен перейшов двiр i зупинився коло ганку. Тут на нього  нiби  чекали.
Рипнули сiнешнi дверi - з темряви майнула невеличка бiла постать.
   - Златко!
   Дiвчина спурхнула з ганку, мов пташка. Склавши  на  грудях  тонкi  бiлi
руки, мовчки стала перед козаком. Арсен нiжно пригорнув її, вiдчуваючи, як
вiд хвилювання йому забиває вiддих.
   - Златко!
   - Як я виглядала тебе, Арсене!
   - Я теж, мила, ждав цього часу!
   - Але ж ти завтра їдеш?
   - Мушу, кохана. Насувається вiйна.
   - Я знову ждатиму на тебе.
   Вiн нiжно потис її руки, ще мiцнiше пригорнув i тихо повiв з двору.  На
вулицi звернули праворуч  i  поволi  рушили  холодним  споришем  насупроти
мiсяця.



   6

   Запорожцi в'їхали в Чигирин з Черкаського шляху через Калиновий мiст.
   Як  змiнилося  за  цi  днi  мiсто!  Тисячi  росiйських   стрiльцiв   та
українських козакiв-сердюкiв затопили вулицi й майдани.  На  валах  кипить
робота: лагодять палiсад, складають у  штабелi  лантухи  з  землею  латати
проломи у стiнi, встановлюють гармати. До Калинового мосту  поспiшають  зi
своїм домашнiм скарбом городяни: хто не може зi зброєю  в  руках  захищати
мiсто, поспiшають за Днiпро.  Мчать  на  конях  гiнцi.  Лунають  накази  i
розпорядження старшин, часто пiдкрiпленi лайкою. Палахкотять пiд  великими
закопченими котлами смолистi дрова, привезенi з Чорного лiсу,  -  кашовари
готують обiд. Шум, гамiр, крики. Але на всьому  лежить  печать  тривоги  i
неспокою. В тому шумi й гаморi не чути веселих вигукiв i смiху.
   Чигирин ще дуже добре пам'ятає торiшню облогу, тому серйозно  готується
до нової.
   Гриву запорожцi знайшли  бiля  сердюкiв  полковника  Коровки.  Разом  з
iншими вояками вiн працював на  валу,  забиваючи  в  земляну  стiну  мiцнi
дубовi палi. Високий, мовчазний, у синьому сердюцькому  одязi,  з  натугою
пiднiмав важку дубову бабу i  з  люттю  опускав  униз.  Побачивши  друзiв,
спроквола витер спiтнiлого лоба i не поспiшаючи спустився додолу.
   - Ну, що нового? Де Кузьма  Рожков?  -  запитав  Звенигора,  потискаючи
козаковi руку. - Роман ще й досi в темницi?
   - А де б же йому бути?  Не  так  його  стереже  Трауернiхт,  щоб  легко
визволити!
   - В тому ж самому льосi?
   - В тому самому. Бiля дверей невiдступно чатує двоє вартових.
   - Ви не пробували поговорити з ними?
   - Нiчого не виходить. Не вступають у розмову.
   - Хай йому чорт! Так пiдкупити треба!
   - Я ж кажу: такi цербери, що й на мову не здаються! Як же пiдкупиш?
   - Романа нiкуди не виводили? Не допитували?
   - Не знаю. Я ж не  можу  там  сидiти  цiлий  день.  Щоб  не  вигнали  з
Чигирина, мусив записатися  в  сердюцький  полк.  Добре,  що  знайомi  там
знайшлися, - допомогли. Зате маю тепер  обов'язки,  i  не  завжди  щастить
вiдлучитися.
   - Не багато ж ви встигли зробити, - розчаровано промовив  Звенигора.  -
Де ж нам знайти Рожкова? Може, вiн придумав що-небудь?
   Грива ображено знизав плечима.
   - Рожков знає те, що й я... Та ось i вiн!
   Кузьма  Рожков  здалеку  помiтив  вершникiв  i   безпомилково   впiзнав
запорожцiв. Привiтно усмiхаючись, вiн поспiшав до них. Подавши всiм руку i
запримiтивши, що  Грива  насупився  бiльше,  нiж  завжди,  Рожков  вiдразу
збагнув причину настрою товариша.
   - Що, брате Гриво, перепало вже?
   - Перепало, - похмуро сказав той. - Арсен думає, що тут нам легко було.
   - Я не думаю цього, - заперечив Звенигора роздратовано. - Але  могли  ж
ви до цього часу придумати що-небудь!
   - Не треба поспiшати, - сказав Рожков. -  Поспiшиш  -  курей  насмiшиш!
Поки Роман у Чигиринi, доти вiн у вiдноснiй  безпецi.  Я  просив  генерала
Гордона, i вiн розмовляв з Трауернiхтом. Нiмець не обiцяє звiльнити  свого
крiпака, але й катувати тут не буде: боїться шотландця.
   - Вiн першого-лiпшого дня може вивезти його  звiдси,  а  тодi  -  шукай
вiтра в полi! Десь тихо закатує - i не дiзнаємося.
   - Ну, що ж, головою об стiну не битимешся...
   Звенигора з досадою стукнув рукiв'ям шаблi.
   - Ех, чорт! Я гадав, ви кмiтливiшi... Не можемо ж ми сидiти тут  кiлька
днiв! Мусимо якнайшвидше мчати до Сiчi! Треба  сьогоднi,  не  вiдкладаючи,
виручати Романа, хоча б довелося пустити в хiд шаблi!
   - Це можна зробити не ранiше вечора, - сказав стрiлець. - Удень  нiчого
про це й думати. Нас схоплять, мов курiпок. I самi загинемо, i Романовi не
допоможемо.
   Раптом  з  замка  ударила  гармата.  Пострiл  був   такий   сильний   i
несподiваний, що всi оторопiли на мить. За першим  пострiлом  ударив  залп
усiх гармат. Задвигтiла земля. У вухах задзвенiло. Конi тривожно заiржали,
затупотiли, присiдаючи на заднi ноги.
   - На бога, що трапилося?
   - Турки-иI Турки-и! - пролунав iз замка чийсь гучний голос. - Зачиняйте
ворота!
   Запорожцi вискочили на вал. Звiдси видно було всi пiдходи  до  мiста  з
пiвдня, заходу i сходу. Звенигора кинув швидкий погляд на далекий  краєвид
i зцiпив зуби.
   Вдалинi котилася по полю темна хвиля.  Широкi  лави  кiнноти,  збиваючи
куряву, сунули до Чигирина.  Низом,  вiд  Суботова,  понад  Тясмином  iшли
яничари.
   - Ну, от - почалося! - сказав Метелиця.
   - Так, почалося. Незабаром вони будуть пiд стiнами мiста. I якщо ми  не
хочемо опинитися в облозi, то повиннi  негайно  тiкати  звiдси,  -  сказав
Звенигора, в думцi картаючи себе за те, що заїздив у Дубову  Балку.  Тепер
якраз не вистачало одного дня, щоб визволити Романа. - Що  будемо  робити,
браття?
   - А що - їхати на Запорожжя! - висловив загальну думку Метелиця.
   Звенигора розумiв, що залишатися в обложеному мiстi вiн не може, не має
прав. Листи вiд гетьмана i воєводи Ромодановського  змушують  його  спiшно
мчати в Сiч. Та й Романа кидати напризволяще теж не мiг. Де ж вихiд?
   - Друзi, - звернувся вiн до Рожкова i Гриви, - не гнiвайтеся  на  мене.
Бачу, що тiльки ви зможете тепер чимось зарадити Романовi... Ось  грошi  -
використовуйте їх на свiй розсуд!.. А я  постараюсь  невдовзi  прибути  до
вас. Навiть якщо Чигирин буде оточено з усiх бокiв,  я  знайду  можливiсть
проникнути в мiсто! Прощавайте! Хай щастить вам у всьому!
   Запорожцi скочили на коней i помчали до Кримських  ворiт,  маючи  надiю
прослизнути помiж наступаючими турецькими вiйськами i Тясмином у  напрямку
на Павлиш.



   ВIДПОВIДЬ ЗАПОРОЖЦIВ


   1

   Незвичайна звiстка, мов блискавка, миттю облетiла  всi  куренi:  в  Сiч
прибули посли вiд турецького султана.
   - Такого ще не бувало! - вигукнув ошелешений Метелиця.  -  Що  їм  тута
треба, невiрам? Га? А ходiмо, хлопцi, подивимося зблизька на них, -  може,
котрий упiзнає Метелицю та почухає старий шрам! А скажу вам, не  одному  я
залишив мiтку на тiлi своєю шаблею! Ходiмо!
   Весь курiнь вивернув надвiр. Кожному було цiкаво подивитися зблизька на
живих туркiв: i тим, хто їх ще нi разу  не  бачив,  i  тим,  кому  не  раз
доводилося схрещувати з ними зброю у полi чи на морi. Тiльки  Звенигора  i
Спихальський  не  поспiшали  -  iшли  повагом,  поволi   наближаючись   до
строкатого натовпу на майданi.
   Ще здалеку, через голови запорожцiв, вони побачили бiлi тюрбани i фески
спагiїв. Туркiв було не багато, - вони стояли мовчки,  збившись  у  тiсний
гурток, i напружено, з острахом глипали на запорожцiв i на  саму  фортецю,
слава про яку широко рознеслася по всьому свiту. Мiж турками i запорожцями
утворилася невелика смуга вiльного простору. Там на  чатах  стояло  кiлька
молодикiв з особистої варти кошового.
   Попри незвичайнiсть подiї,  запорожцi  вели  себе  стримано,  спокiйно.
Натовп весь час двиготiв, гомонiв, але не  чути  було  вигукiв,  лайки  чи
смiху.
   Розштовхуючи плечем запорожцiв, Спихальський подерся  наперед.  За  ним
пробрався i Звенигора. Тепер з вiдстанi десяти крокiв вони могли  спокiйно
милуватися несподiваним для Сiчi видовищем: турки в Сiчi! Не полоненi i не
купцi, а воїни, з шаблями, пiстолями i  яничарками!  На  таке  варто  було
подивитись... Та й цiкаво, з чим вони прибули сюди!
   Раптом Звенигору мов  вогнем  обпекло:  серед,  посланцiв  султана  вiн
упiзнав Гамiда!
   - Пане Мартине, глянь! Чи я сплю, чи менi таке мерещиться? Гамiд!
   Спихальський отетерiв, здавалося, йому перехопило дихання.
   - Псякрев! Холера ясна! Але ж то насправдi вiн  --  Гамiд!  -  загримiв
поляк. - Нєх мене шляк трафить, якщо я помиляюсь!.. Гай-гай, де  то  ми  з
ним зустрiлися, стонайцять чортiв йому в пельку! - I  вигукнув  щосили:  -
Гамiде!
   Турки  зарухалися,  щось   швидко   заговорили,   а   Гамiд,   уздрiвши
Спихальського, а потiм Звенигору, враз посiрiв i  зробив  мимовiльний  рух
рукою, нiби хотiв захиститися вiд удару.
   Звенигора рвонувся вперед, вiдштовхнув вартового i в одну мить опинився
перед Гамiдом. Спахiя скрикнув з переляку. Звенигора посмiхнувся.
   - Гамiд-ага, от де довелося нам зустрiтися! Недарма говориться:  тiльки
гора з горою не сходиться... Як же живеться-ведеться, ага? Салям!
   - Салям, - пробубонiв непевно Гамiд.
   - Що привело тебе сюди, ага?
   - Справи.
   - I ти не побоявся їхати в Сiч, знаючи, що я живий?
   - Я посол хондкара. Моя особа недоторканна, - попередив Гамiд, вiдчувши
в словах козака погрозу.
   Запорожцi притихли, вслухаючись у чужу  мову.  Турки  теж  мовчали,  бо
нiхто з них не знав, якi кривавi стосунки зв'язували цих двох людей.  Один
Спихальський, схвильовано сопучи за плечима у Звенигори, допитувався:  "Що
вiн сказав. Арсене?" Та той не звертав на його слова уваги.
   - Я теж був послом вiд нашого кошового, й ага знає, ким став в  Аксу  i
якi злигоднi витерпiв,  поки  добрався  додому...  Та  хай  ага  зараз  не
боїться: ми тут, на Запорожжi, шануємо послiв. I поки ага в Сiчi, я його й
пальцем не зачеплю. Але в полi... -  Звенигора  витримав  паузу,  що  була
красномовнiша за слова. - Але в полi, якщо аллах пошле  таку  зустрiч,  ми
схрестимо шаблi!
   - Я теж приїхав у вашi степи не для  того,  щоб  уникати  небезпеки,  -
набундючився Гамiд, зрозумiвши, що Звенигора зараз йому не страшний.
   - Гамiд-ага, тобi, напевне, кортить дiзнатися, що  сталося  з  воєводою
Младеном, Златкою i Якубом? - повернув Звенигора розмову в iнше русло.
   - Безперечно. Хоча про Младена я здогадуюсь: вiн загинув! -  зi  злобою
вигукнув спахiя.
   - Помиляєшся, ага. Вони всi живi й дужi. I не гублять надiї поквитатися
з тобою за всi твої злочини!
   - Он як! Ви всi гуртом уже не раз намагалися зжити мене  зi  свiту,  та
аллах береже свого вiрного Сина...
   - А де  зараз  Ненко,  ага?  -  Звенигора  не  назвав  його  Сафар-беєм
навмисне, щоб супутники Гамiда не зрозумiли, про кого йде  мова.  -  Що  з
ним?
   - Вiн у вiйську падишаха. Де б же  йому  ще  бути?  Живий,  здоровий  i
рветься бити гяурiв!
   - Не вiдмов, ага, в ласцi, - передай Ненковi привiт, скажи, що  ми  всi
теж живi, здоровi i пам'ятаємо його.
   Гамiд пробурчав у вiдповiдь щось нерозбiрливе. I в цю мить  сколихнувся
натовп, розступився, - вiд вiйськової канцелярiї йшли два курiннi  отамани
i пiдскарбiй. Побачивши Звенигору,  пiдскарбiй  Поманив  його  пальцем  до
себе, сказав:
   - Арсене, йди негайно до кошового. У нього буде розмова з оцими...
   Отамани привiталися до турецьких послiв.
   - Привiт i шана! Честь i повага!  Кошовий  отаман  преславного  вiйська
Низового Запорозького чекає на вас, посли!



   2

   - Заходь, Арсене! - почувся голос кошового.
   Звенигора зайшов -  i  зупинився  бiля  порога:  за  столом,  що  стояв
углибинi  великої  свiтлицi,  сидiли  двоє  -  кошовий  Сiрко   i   Свирид
Многогрiшний. "Що за день сьогоднi! - подумав запорожець. -  Бракувало  ще
зустрiтися з Сафар-беєм!"
   Вiн пильно глянув на свого  давнього  знайомого.  Це  вже  був  не  той
Многогрiшний, якого вiн знав у  Туреччинi.  Де  й  подiлися  миршавiсть  i
виснаження! Свирид погладшав i  нiби  помолодшав.  На  ньому  добре  лежав
червоний жупан з тонкого сукна, а на ногах  красувалися  м'якi  чоботи  на
пiдковах.
   - Чолом, батьку кошовий! Чолом, дядьку Свириде! Яким вiтром?
   Сiрко у вiдповiдь кивнув головою. Многогрiшний поважно встав  i  згорда
вклонився.
   - Чолом, козаче. А прибув вiтром попутним  -  до  батька  кошового  вiд
князя України Георга Гедеона Вензика Хмельницького з листом, а також -  як
провожатий посольства турецького султана до запорозьких  козакiв.  Величай
мене, козаче, паном хорунжим, а не дядьком Свиридом.
   Звенигора мовчки вклонився, але не приховував того,  що  дивується,  як
змiнився дядько Свирид; пиха, що так i  просвiчувала  в  його  очах  i  на
всьому округлому обличчi, видавалась козаковi  смiшною.  Запорожцевi  було
вiдомо, що нещасний син  Богдана  Хмельницького  Юрiй  пiсля  багаторiчних
поневiрянь у татарському та турецькому полонi згодився пiд тиском яничарiв
проголосити себе князем
   України i навiть брав торiк участь в облозi Чигирина.  Правда,  вiйсько
його складалося з татар, якi на чолi з турецьким агою  Аземом  не  стiльки
штурмували  Чигирин,  скiльки  дивилися  за  тим,  щоб  їхнiй  "князь"  не
переметнувся на бiк урусiв. Та було в нього i  вiсiмдесят  козакiв  з  тих
невiльникiв турецьких, якi, щоб урятувати  життя,  зголосилися  служити  у
вiйську  падишаха.  Пригадавши,  що  Многогрiшний  умовляв  невiльникiв  у
Семивежному замку в Стамбулi йти на службу до туркiв, Звенигора  зрозумiв,
як вiн опинився у вiйську Юрiя Хмельницького. Але з чим вiн прибув на Сiч?
   Плин Арсенових думок  порушив  Сiрко:  кошовий,  очевидно,  продовжував
попередню розмову.
   - Бог - свiдок душi моєї: я нiколи не ходив з вiйськом на Україну,  щоб
розоряти вiтчизну свою! Не хвалячись, iстинно  кажу:  всi  мої  турботи  i
старання  були  направленi  на  те,  щоб  завдати  шкоди  нашим   одвiчним
ворогам-бусурменам. I тепер, на схилi рокiв моїх, я думаю не про  владу  й
почестi, не про вiйськовi подвиги, а про те, щоб  до  останнiх  днiв  моїх
твердо стояти проти тих же давнiх ворогiв наших  -  бусурменiв...  Отак  i
передай князевi своєму Юрiю!.. А ще скажи: турки й татари стiльки  горя  й
зла завдали народовi  нашому,  стiлькох  наших  людей  порубали,  а  iнших
заарканили й потягли в неволю, що не з  ними  мав  би  Юрась  Хмельниченко
здобувати для себе дiдизну свою - Суботiв i славний город  Чигирин.  Народ
не зрозумiє його i не пiдтримає... Тож хай не сподiвається i на  пiдтримку
запорожцiв!..
   Многогрiшний зблiд. Слухаючи мову Сiрка, неспокiйно бiгав  поглядом  по
свiтлицi i м'яв у руках хутряну шапку  з  оксамитовим  верхом.  Видно,  не
сподiвався  вiн  вiдмови,  як,  мабуть,  не  сподiвався  її  i  сам   Юрiй
Хмельницький.
   Звенигорi стала зрозумiла мета приїзду  Многогрiшного  на  Сiч,  вiн  з
цiкавiстю стежив за виразом обличчя посла i  чекав,  що  ж  той  скаже  на
сповненi гiдностi й глибокого почуття слова кошового.
   -  Спасибi  за  вiдверту  вiдповiдь,  пане  кошовий,  -  тихо  промовив
Многогрiшний. - Не приховаю, що вона розчарувала мене,  а  ясновельможного
гетьмана-князя глибоко опечалить... Вiн пам'ятає вашу любов  i  повагу  до
батька його Богдана Хмельницького i сподiвався, що таку ж любов  i  повагу
ви проявите i до нього. А виходить...
   - Пане посол, - рiзко перебив Сiрко Многогрiшного,  -  ось  уже  бiльше
сорока рокiв тримаю я в руцi шаблю  i  завжди  вважав,  що  служу  нею  не
окремим особам, навiть i таким визначним, як наш покiйний великий  гетьман
Богдан, а дорогiй нашiй  матерi  Українi,  i  тiльки  їй  однiй!..  Так  i
передай!.. А тепер - iди! Я чую - прийшли посли султана,  а  їх  не  варто
затримувати у Сiчi.
   Многогрiшний мовчки вiддав чолом i поспiшно вийшов iз свiтлицi.
   Сiрко пройшовся по кiмнатi, розправив  широкi  плечi  й  усмiхнувся  до
козака.
   - Ну, от - одного посла вiдшили... Цiкаво,  з  чим  же  прибули  турки?
Проси їх, Арсене!



   3

   Того ж дня, коли пiдскарбiй i Звенигора вiдвели султанських  послiв  до
сiчового передмiстя, де височiв гарний  посольський,  чи,  як  його  звали
запорожцi, грецький дiм, i розташували їх  там  на  спочинок,  несподiвано
сiчовий довбиш щосили загамселив у тулумбас. Гучнi тривожнi звуки полинули
з Сiчi, закликаючи запорожцiв на раду.
   Вони притьмом вибiгали з куренiв, мчали  з  гарматної,  з  зброярнi,  з
корчми, поспiшали з гаванi, де  стояла  козацька  флотилiя,  i  шикувалися
пiвколом на майданi перед чималим дубовим столом,  за  яким  сидiв  писар.
Обабiч стола стояли старшини. З вiйськової скарбницi винесли  клей-ноди  -
малиновi корогви, бунчук, лiтаври. Потiм з  вiйськової  канцелярiї  вийшов
Iван Сiрко. Ставши перед столом, вийняв з-за пояса булаву, пiдняв угору.
   Запорожцi, вишикуванi по куренях,  поволi  заспокоювалися.  Врештi  над
майданом запала тиша. Чулося тiльки гучне сопiння  Метелицi  та  бухикання
старого Шевчика.
   Кошовий  виступив  кiлька  крокiв  наперед,   став   посеред   пiвкола,
утвореного тисячами воякiв.
   - Браття, отамани, молодцi, вiйсько запорозьке! - пролунав  його  дужий
голос. - Зiбрав я вас на раду, щоб повiдомити:  султан  турецький  Магомет
Четвертий заслав нам на Сiч з депутацiєю листа. Писар зараз прочитає його,
i ви дiзнаєтесь, чого хоче намiсник бога на землi, як величає себе султан.
Послухайте уважно i самi вирiшуйте, що вiдповiсти... А перед тим  я  хотiв
би сказати ось що: я не сумнiваюся у вашiй вiдповiдi, братове,  та  все  ж
нагадаю, - може, хто забув, - хто ми i чого тут, на Низу, проживаємо...
   Споконвiку татарськi кровожерливi хани та мурзи, а також турецькi  пашi
та султани плюндрували нашу землю, нищили дiтей наших, матерiв, батькiв, а
всiх дужих, здорових тягли на  арканах  у  неволю  агарянську.  Споконвiку
вiйсько запорозьке розбивало татарськi чамбули i визволяло  невiльникiв  з
неволi тяжкої, шарпало мiста i села Криму й Туреччини,  вiдомщаючи  мурзам
та пашам за безневинну кров людей наших. Та й сама Сiч  виникла  тому,  що
потрiбно було боронитися вiд лютих нападникiв  з  пiвдня.  I  житиме  вона
доти, доки iснуватиме ця смертельна загроза...  А  зараз,  браття,  вiдомо
вам, султан турецький нечестивий  наслав  на  Україну  вiйська  множество.
Чорна пiтьма застилає нашi степи! Вiзир Мустафа поклявся  бородою  пророка
витоптати кiньми всю землю нашу вiд Кам'янця до Полтави, вiд Запорогiв  до
Києва! I ось у такий час султан пропонує нам... Та краще самi  послухайте,
що пише той нехрист. Писарю, читай!
   Писар вийшов з-за столу, розправив сувiй пергаменту, почав читати.
   - "Я, султан Магомет Четвертий, брат сонця i мiсяця,  онук  i  намiсник
божий, володар  царств  -  Македонського,  Вавiлонського,  Єрусалимського,
Великого  i  Малого  Єгипту,  цар  над  царями,  володар  над  володарями,
надзвичайний лицар, нiким  не  переможений  воїн,  невiдступний  оборонець
гробу Iсуса Христа, пестун самого бога, надiя й утiха мусульман, острах  i
великий оборонець християн, - наказую вам,  запорозькi  козаки,  з  доброї
волi пiддайтесь менi без суперечки i мене  вашими  нападами  не  турбуйте.
Султан турецький Магомет Четвертий".
   Могильна тиша, що панувала весь час, поки писар  читав  листа,  тривала
якусь хвилину i пiсля того. Потiм майдан вибухнув, як  вулкан.  Небо  наче
трiснуло, розкололося - iз нього упала блискавка й покотився грiм!
   Що скоїлося в Сiчi!
   Натовп - козаки враз порушили стрiй - завирував,  заклекотiв.  Зчинився
неймовiрний галас. Гнiвнi крики, образлива лайка, погрози сипалися з  усiх
бокiв. Нiхто нiкого не слухав.  А  всяк  хотiв  крикнути  так,  нiби  його
неодмiнно мали почути аж на берегах Босфору.
   Та згодом обурення почало переростати в подив,  а  подив  -  у  веселий
смiх.
   Перший гучно зареготав старий Метелиця.
   - Га-га-га! - заколихався вiн, тримаючись руками за опасисте черево.  -
Ну й насмiшив, клятий невiра! Ну й утнув, свиняче вухо!.. Га-га-га!
   Дiд Шевчик аж присiв до землi.
   - Хи-хи-и-и!.. Ой,  братцi,  дайте  кiвш  горiлки,  бо  не  витримаю  -
удавлюся смiхом!.. Хи-хи-и-и!
   - Го-го-го! - заквоктав, мов у дiжу, Товкач.
   Розгонисто заливався веселий Сiкач.
   Навкруги ревло, клекотало, вирувало людське море.
   Та незабаром невтримний  смiх  поволi  знову  почав  змiнюватись  злими
вигуками. Звенигора стукнув кулаком по рукiв'ї шаблi, вигукнув люто:
   - Бач, куди загнув, шайтан турецький, проклятого чорта брат i товариш i
самого люципера секретар! Здатися!
   - А дулi з маком не хочеш! - пiдтримав його Сiкач.
   - Вавiлонський ти кухар, александрiйський козолуп, вiрменська свиня,  а
не лицар! - посварився величезним кулацюгою Метелиця.
   - Кам'янецький кат!
   - Подолянський злодiюка!
   - Самого гаспида внук i всього свiту блазень!
   - Свиняча морда!
   - Рiзницька собака!
   З усiх бокiв неслися вигуки, смiх, лайка. Кожен намагався якнайгострiше
дошкулити  далекому,  але  такому  ненависному  султановi.  Сiрко,  весело
блискаючи очима, крикнув писаревi:
   - Пиши! Записуй швидше! Та це ж така вiдповiдь, що султановi вiд неї аж
млосно стане! Ха-ха-ха!.. Бач, а ми думали-гадали, як вiдповiсти!..
   Писар схопив бiле перо - почав швидко-швидко писати. А звiдусiль летiло
- з гиком, свистом, уїдливими приказками:
   - Македонський колесник!
   - Нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт!
   - Кобиляча пiдхвiсниця! Га-га-га!
   - Хо-хо-хо! Ха-ха-ха! Ге-ге-ге! Хи-хи-хи-и-и! - на  всi  лади  смiялися
козаки.
   Сiрко пiдняв булаву. Гамiр почав стихати. Усе ще здригаючись вiд смiху,
кошовий витер з очей сльози, промовив:
   - Спасибi, браття! Оце так вiдказали! Писарю, записав?
   - Записав, батьку!
   - Ану, прочитай! Як то воно вийшло по-вченому!
   Запорожцi знову вибухнули смiхом. А писар встав, заклав перо  за  вухо.
Пiдняв руку - поволi гамiрливий натовп угамувався.
   - "Запорозькi козаки турецькому султановi, - почав читати писар. --  Ти
- шайтан турецький, проклятого чорта брат  i  товариш  i  самого  люципера
секретар. Який ти в чорта лицар, якщо голим... їжака не вб'єш? Не будеш ти
годен синiв християнських пiд собою мати! Твого  вiйська  ми  не  боїмося,
землею i водою будемо битися з тобою! Вавiлонський ти кухар,  македонський
колесник, єрусалимський броварник, александрiйський  козолуп.  Великого  i
Малого Єгипту свинар, татарський сагайдак, кам'янецький кат,  подолянський
злодiюка, самого гаспида внук i всього свiту i пiдсвiту блазень, а  нашого
бога дурень, свиняча морда, кобиляча с...,  рiзницька  собака,  нехрещений
лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобi козаки вiдказали, плюгавче!..  Числа
не знаєм, бо календаря не маєм, мiсяць на небi, год у книзi, а день  такий
у нас, як у вас, поцiлуй за те ось куди нас!"
   Останнi слова потонули в буйному реготi, що знову вибухнув, як  вулкан,
з тисяч дужих козацьких горлянок.
   Вартовi на вежах, гармашi при гарматах, не знаючи, що там трапилося  на
радi, перелякано i здивовано витрiщилися  на  ошалiле  товариство.  Однак,
побачивши, що  нiчого  страшного  нема,  а,  навпаки,  в  Сiчi  запанувала
неймовiрна веселiсть, i собi почали усмiхатися. Та  смiх,  як  i  хвороба,
заразний, - i, дивлячись, як товариство аж корчиться вiд  реготу,  вартовi
та гармашi схопилися i собi за животи. Смiх  струсонув  фортечнi  стiни  i
вежi. Спихальський, що стояв у далекому кутку при гарматi, закуняв було на
сонечку. Раптовий вибух  смiху  розбудив  його.  Не  розшолопавши,  в  чiм
справа, i думаючи, що на Сiч напали татари, вiн схопив смолоскип i пальнув
з гармати.
   Пострiл враз протверезив усiх. Сiрко посварився на гармаша булавою.
   - Хто там пустує? Захотiв, сучий сину,  щоб  я  погладив  тебе  булавою
нижче спини?
   Спихальський почервонiв, заклiпав очима. Гармашi заступилися за нього.
   - То ми, батьку, на радощах! Привiт султановi посилаємо!
   - А хiба що! - охолов кошовий  i  повернувся  до  писаря:  -  Пiдписуй:
кошовий отаман Iван Сiрко зо всiм кошем запорозьким. Пiдписав?
   - Пiдписав, батьку.
   - Отепер - гарно! Перепиши начисто -- i вiднеси послам  султана.  Нехай
везуть на здоров'ячко!
   - Батьку, серед послiв - мiй лютий ворог Гамiд. Дозволь  з  товариством
перестрiти їх у полi i вiдбити його, - звернувся до кошового Звенигора.
   - Нi, нi, ми не татари! - заперечив Сiрко. - Зустрiнеш в iншому мiсцi -
роби з ним, що хочеш, а зараз не руш! Особа посла недоторканна!
   Звенигора незадоволено  пошкрiб  потилицю,  але  перечити  кошовому  не
посмiв.
   Сiрко пiдняв булаву. Його загорiле, пооране шрамами i зморшками обличчя
враз  посуворiшало.  Виразнi  темно-сiрi  очi  пiд  густими  зламами  брiв
блиснули, мов криця.
   - Браття, отамани, молодцi! А тепер  слухайте  наказ:  дiлом  ствердимо
чортовому  султановi  нашу  вiдповiдь!  Поки  Кара  Мустафа   стоїть   пiд
Чигирином,  пошарпаємо  турецькi   i   татарськi   сили   побiля   моря!..
Кирилiвський, Донський, Канiвський i Полтавський куренi пiдуть з  наказним
отаманом Рогом  промишляти  пiд  Тягин.  Корсунський  i  Черкаський  -  на
Муравський шлях стерегти татар. А я з куренями  Батуринським,  Лубенським,
Переяславським, Iрклiївським потягну вниз  по  Днiпру...  Землею  i  водою
будемо битися з проклятими бусурменами!



   4

   Флотилiя запорозьких човнiв-чайок, що несла на  собi  коло  двох  тисяч
козакiв, наближалась до острова Тавань.
   Пiд дужими помахами  весел  човни  швидко  пливли  одним  iз  численних
рукавiв Днiпра. Усе довкола заволiк ранковий туман.  Запорожцi  квапилися,
щоб до сходу сонця непомiтно пiдiйти до мiцної турецько-татарської фортецi
Кизи-Кермен.
   На передньому човнi стояв Сiрко i пильно придивлявся до неясних обрисiв
берега. Хлюпоче за бортом тепла м'яка вода, пахне рогозою i лататтям. Тихо
опускаються довгi весла.
   Чайки пливуть щiльно одна за одною, щоб не  розгубитися  в  зарiчках  i
протоках. На носах стоять отамани - нiщо не мине їхнього зiркого ока!
   Ось кошовий подав знак - i передня чайка притишила хiд.
   - Суши весла! Суши весла! - почувся  приглушений  гомiн.-  Зiбратися  в
круг!
   Веслярi притиснули весла до бортiв. Човни  поволi  виринали  з  рожевої
iмли i ставали на широкому плесi в тiсний круг. Нi розмов,  нi  кашлю,  нi
брязкоту зброї. Запорожцi були досвiдченi воїни i пiдкрадалися до  ворожої
фортецi, як обережний мисливець до дичини.
   - Браття! - промовив Сiрко тихо. - Насупроти нас,  за  оцiєю  косою,  -
Кизи-Кермен. Фортеця мiцна, майже неприступна! В нiй багато гармат, велика
залога. Стiни кам'янi, високi - не перестрибнеш!..  Отже,  щоб  узяти  її,
треба, мабуть, не головою  битися  об  стiни,  не  проти  рожна  перти,  а
трошечки поворушити мозком...
   Над  човнами,  мов  подих  ранкового  вiтерця,  прошелестiло   загальне
схвалення. Козаки вiрили, що Сiрко що-небудь придумає.
   А кошовий говорив далi:
   - Нам треба, брати-молодцi, обманути ворога. Нашi  вивiдачi  дiзналися,
що, крiм вартових на фортечних вежах, турки виставили  чати  на  прилеглих
островах. Зокрема, троє татар стоять на чатах на цьому островi,  що  перед
нами, якраз насупроти головних ворiт фортецi. Поки ми їх не знiмемо,  доти
нiчого й гадати про успiшний напад. Але зняти їх треба без шуму i  гвалту,
щоб i не стрепенулися! Метелице, рушай!..
   Одна з чайок тихо випливла з кругу i,  тягнучи  за  собою  на  прив'язi
невеликого, але високобортного човна, попливла вниз  за  течiєю.  Невдовзi
вона завернула за порослий верболозом мис острова i зникла з виду.
   Провiвши її поглядом, Сiрко продовжував пояснювати свiй задум.
   - Якщо Метелиця з товаришами щасливо знiме вартових, то це буде  тiльки
пiвдiла. Головне - захопити ворота!.. Тут уже попрацює Звенигора зi своїми
хлопцями...
   Всi мимоволi поглянули на татарський каюк, один серед козацьких  чайок,
на якому в татарських бешметах i лисячих малахаях  сидiли  їхнi  товаришi.
Тiльки Звенигора був одягнутий по-яничарськи, маючи на головi чорну феску,
а при боцi - дорогу, iнкрустовану срiблом i  перламутром  шаблю.  Нiхто  з
козакiв не здогадувався, для чого так вирядився  Звенигора  з  друзями,  а
самi вони за всю дорогу з  Сiчi  не  обмовилися  й  словом.  Тiльки  тепер
ставало ясно, на яку ризиковану справу йдуть смiливцi.



   5

   З Метелицею було всього п'ятеро козакiв - Сiкач, Товкач, Шевчик  i  два
брати Пiвненки. Брати Пiвненки, яких для зручностi запорожцi звали  Пiвнем
i Когутом, якраз  i  були  тими  вивiдачами,  якi  розвiдали  пiдступи  до
Кизи-Кермена.
   Всi вони мовчки сидiли поряд на лавi,  вдивляючись  у  туманну  далину.
Коли чайка  поминула  крутий  пiщаний  мис,  Пiвень  дав  знак  стерничому
причалити до берега.
   - Зразу за цими кущами починається пiщана  коса.  Пливти  нам  далi  не
можна - татари помiтять.
   Чайка м'яко врiзалась у прибережний мул  i  зупинилась.  Гребцi  кинули
весла - миттю вiдв'язали човен, що плив позаду на прив'язi, i, скочивши  у
воду, перевернули його вверх днищем. Потiм пiдняли над  водою  i  обережно
опустив, щоб з-пiд бортiв не вийшло повiтря.
   - Давайте грузила! - прошепотiв Метелиця. З чайки подали кiлька великих
важких каменiв, зв'язаних мотузками попарно, i козаки перекинули їх  через
мокре днище. Човен занурився у воду.
   - Готово! Роздягайтеся, хлопцi! - наказав Метелиця. Вiн перший скинув з
себе одяг. Сiкач, Товкач,  Пiвненки  i  Шевчик  не  примусили  себе  довго
чекати. Залишивши невибагливе запорозьке вбрання на чайцi, вони  з  одними
ятаганами в руках пострибали у воду, поставали по троє  обабiч  зануреного
човна i обережно потягли його понад берегом.
   Вiд гострої коси, з-за якої вiдкривався широкий вид на Днiпро i  острiв
Тавань, було видно пологий пiщаний берег. Нi каменя, нi кущика. Метелеця i
Пiвень вистромили голови. Крокiв за сто вiд них бовванiв невеликий  чорний
каюк. На ньому сидiв обличчям на  пiвнiч,  туди,  звiдки  могли  з'явитися
запорожцi, татарин.
   -  Тiльки  один,  -  прошепотiв  Метелиця,  здригаючись  вiд   ранкової
прохолоди.
   - Двоє сплять у човнi,  -  вiдповiв  Пiвень.  -  Та  й  цей,  здається,
куняє...
   - Ну, тодi не гаймо часу!
   Козаки пiрнули пiд човен. Тут було темно, як  у  могилi,  пахло  мокрим
деревом.  Засунувши  ятагани  в  заздалегiдь  приладнанi  шкiрянi   чохли,
запорожцi стали один за одним,  уперлися  руками  в  перегородки  човна  i
рушили вперед.
   Метелиця йшов перший i вiдлiчував кроки, а також слiдкував за глибиною.
Тiльки  так  пiд  водою  можна  було  триматися   вiрного   напрямку,   не
вiддаляючись вiд берега i не  боячись,  що  виринуть  набагато  ранiше  чи
пiзнiше. Пiд ногами був намитий течiєю твердий пiсок, тому йти було легко.
   Шевчик кашлянув.
   - Ану, цить, старе  бухикало!  -  зашипiв  Метелиця.  -  Знайшов,  коли
кашляти! Татари почують...
   - Хай чують! Подумають - шайтан пiд водою кашляє, - огризнувся  Шевчик,
захихикавши.
   - Помовч! - гримнув Метелиця, збившись  iз  лiку.  i  продовжував  далi
шепотiти: -Тридцять два, тридцять три...
   Запорозький пiдводний човен поволi,  але  впевнено  просувався  вперед.
Ставало важко дихати. Козаки натужно сопли. Вiдчувши, що ноги не  дiстають
дна. Метелиця скерував човна лiворуч, поки  знову  не  досягнув  потртбної
глибини.
   Нарахувавши сто крокiв, Метелиця шепнув:
   - Близько! Пильнуйте!
   Козаки стишили хiд. Тепер човен ледь-ледь посувався. Метелиця  виставив
наперед руку, намагаючись  намацати  днище  татарського  каюка.  Наступила
вирiшальна хвилина, вiд якої, можливо, залежав успiх усього походу. Козаки
схопили ятагани. Напруження все бiльше зростало.
   Раптом Метелиця щосили уперся ногами в дно. Човен зупинився.
   - Прибули! Виринаємо! Ну, боже поможи! - промовив старий.
   Козаки пiрнули у воду.
   Коли б перед татарином, що сонними очима оглядав з  свого  каюка  водну
гладiнь Днiпра, з'явився шайтан, то вiн не так би злякався, нiж тодi, коли
перед  ним  неждано-негадано  виринула  мокра  вусата   голова   Метелицi.
Татариновi вiдняло зi страху мову. Вiн роззявив рота, лупнув очима i в  ту
ж мить, прошитий з двох бокiв ятаганами, шубовснув у воду. Його  товаришi,
що спали, скоцюрбившись пiд кожухами, на  днi  каюка,  навiть  не  встигли
пiдвестися. Пiвень i Когут влучними ударами покiнчили з ними одразу.
   Сходило сонце. Туман швидко розсiювався, i на протилежному боцi  Днiпра
вималювалися нечiткi обриси зубчатих фортечних стiн.
   Слiд було поспiшати. Скинувши у воду непотрiбнi тепер  грузила,  козаки
перевернули човен, вилили з нього воду  i  побiля  берега  прудко  потягли
назад, до чайки.



   6

   Сiрко пiдняв булаву - сотнi козацьких очей прикипiли до неї.  Все  було
готове до нападу: гакiвницi на носах чайок зарядженi, пiстолi  та  мушкети
набитi порохом i олов'яними льотками, шаблi пристебнутi до поясiв.
   Кошовий давав останнi розпорядження.
   - Арсене, твоя справа - захопити ворота i протриматись у них до  нашого
пiдходу! А тодi, синки, - звернувся вiн до всiх, -  рубай,  криши  невiрне
сiм'я! Щоб аж у Бахчисараї та Стамбулi  вiдчули,  як  одливаються  ворогам
сльози i кров наших людей! Та ось i сонечко сходить, а з ним Метелиця знак
подає, що дорога через Днiпро  вiльна...  Ну,  хлопцi,  з  богом!  Арсене,
голубе, на тебе вся надiя!
   - Не сумнiвайся, батьку! - вiдповiв тихо Звенигора. -  Зробимо  все  як
слiд! - I до своїх на каюцi: - Ну, друзi, вигрiбаймося наперед,  на  чисту
воду!.. Та кричiть же  не  по-нашому,  а  по-татарському!  Не  забудьте!..
Опускайте весла!
   Каюк сколихнувся i швидко полетiв по спокiйному  дзеркалi  зарiчка.  За
ним  рушила  вся  запорозька  флотилiя,  але  вона  не  могла,   звичайно,
наздогнати легкого човна i помiтно вiдстала. Каюк обiгнув мис  i  вирвався
на широку гладiнь основного русла Днiпра.
   Туман майже розвiявся. На тому боцi, на Таванi, приблизно за версту вiд
каюка, зажовтiли нiздрюватi стiни Кизи-Кермена, викладенi iз  черепашника.
На високiй вежi мляво колихалося бiле турецьке знамено з червоною габою по
краях i кармiнним пiвмiсяцем посерединi.
   На березi, перед фортецею, незважаючи на раннiй час,  сновигало  кiлька
татар, мабуть рибалок. Побачивши вдалинi човен, вони завмерли,  повитягали
шиї, - намагалися розпiзнати людей, що пливли до них.
   - Налягай, хлопцi, на весла! Дужче! - пiдбадьорював Звенигора  козакiв.
- Раз-два! Раз-два! Весла замелькали ще швидше.
   Човен прудко мчав до острова.
   Раптом з-за плавнiв виринуло кiлька запорозьких чайок. А за ними - ще i
ще... Татари на березi дико заверещали i помчали  до  фортецi.  На  стiнах
зразу ж з'явились аскери. Вдарила гармата. Ядро зi свистом пронеслося  над
каюком i шубовснуло в воду.
   Рибалки вскочили в фортецю, i за ними зачинилися важкi,  окутi  залiзом
ворота.
   - Кричiть, хлопцi! Бо тi голомозi чорти ще не признають нас за своїх! -
сказав Звенигора i перший загукав  по-татарському:  -Ойє,  правовiрнi!  Не
зачиняйте брами! Ми iз колiна Шаяхмета! Врятуйте нас!
   Але було ще далеко, i на стiнi, мабуть, не почули, бо пальнули вдруге з
гармати.
   - Тхоре, кричи, хай йому чорт! Адже маєш дужий голос! А  то  втретє  як
бабахнуть, то й кiсток не позбираємо! - гукнув Звенигора на  молодика,  що
недавно вписався до сiчового реєстру i, хоча сам походив  з  Правобережжя,
попросився до Лубенського куреня. - Крикни, щоб перестали стрiляти!
   Тхiр приклав долонi до рота i загукав:
   - Ойє, оглан-джан! Не стрiляй! Свої! Свої!
   Зi стiн замахали руками. Почулися крики.  Тим  часом  каюк  пристав  до
берега, i переодягнутi татарами запорожцi з галасом i зойками  сипнули  до
фортецi. Добiгши до ворiт, вони вiдчайдушне загрюкали. Тi, хто добре  вмiв
по-татарськи, навперебiй волали про допомогу.
   Однак ворота не  вiдчинялись.  Тiльки  вгорi,  на  вежi,  з  оглядового
вiконця висунулася кругла голена голова татарина.
   - Ойє, оглан-джан! - зарепетував Тхiр. - Вiдчини! Аллах вiддячить  тобi
за добрiсть твою! Не дай загинути вiд рук невiрних!
   Татарин заморгав очима.
   - Чекайте, я запитаю бея, чи можна вiдчинити ворота!
   - Ах ти, дурна твоя башка! Поки ти шукатимеш бея - хай аллах продовжить
його лiта! - козаки посiчуть нас, як безмозких валахiв!
   Однак  татарин  не  поспiшав  вiдчиняти  ворота.  З   вежi   доносилися
суперечки: вартовi, видно, не знали, що робити.  А  запорозькi  чайки  вже
вирвалися на середину рiки, Залп iз гармат не зупинив їх. Вони  ще  швидше
ринули вперед. Другим залпом розтрощило одну з  чайок.  На  поверхнi  води
закружляли червонi  плями.  Та  й  це  не  зупинило  вiдчайдушного  пориву
запорожцiв.
   Бачачи, що переляканi охоронцi фортецi не наважуються вiдчиняти ворота,
Звенигора почав лаятись, погрожувати кулаками.
   - Гей, ви, боязкi шакали! Дурнi  iшакиї  Я  посланець  великого  вiзиоа
Мустафи-пашi! Я везу важливий лист вiд вiзира сонцеликому султановi -  хай
славиться його iм'я!.. Вiдчинiть негайно  ворота,  паршивi  свинi!  Чи  ви
хочете навмисне вiддати мене з важливою  звiсткою  в  руки  тих  шайтанiв,
прокляття аллаха на вашi голови!
   Якийсь повновидий ага перехилився з бiйницi, запитав:
   - Ти хто?
   - Сафар-бей! Посланець Мустафи-пашi! Вiдчиняйте ворота!
   Ага сплеснув руками.
   - Сафар-бей? О небо! Яким побитом?.. Чекай, я зараз!
   По  дерев'яних  сходах  вежi  глухо   загуркотiло.   Брязнули   засуви.
Заскрипiли дерев'янi пiдойми - i ворота розчинилися.
   Запорожцi ринули в замок.
   - Швидше! Швидше! -гукнув повновидий ага. - Сафар-бею, сюди!  Я  Мемдух
Айтюр... Ти пам'ятаєш мене?
   - Звичайно! - вiдповiв Звенигора, вирвавши з пiхов шаблю i опустивши її
на голову невiдомого йому Мемдуха Айтюра.
   Ага впав. Татари, що сторожували ворота, з  диким  вереском  насiли  на
Звенигору. Але їм навперейми кинулися запорожцi. У  пiдворiттi  зав'язався
бiй.
   На крик вартових  звiдусюди  бiгли  напiводягнутi  аскери  й  татарськi
стрiльцi-сеймени.
   - Тхоре, гукай наших, щоб  поспiшали!  Бо  не  втримаємося!  -  крикнув
Звенигора молодиковi, що крутився бiля нього поблизу.
   Тхiр метнувся виконувати наказ отамана. Затаївши намiр убити Звенигору,
вiн поки що старався допомагати козакам, бо вiд їхньої перемоги залежала i
його безпека. Не виходячи з пiдворiття, щоб  не  наразитися  на  татарську
стрiлу чи яничарську кулю, вiн замахав руками.
   - Швидше, братове! Швидше!
   Запорожцi стрибали з чайок, мчали до замка. Сiрко, попри  свiй  похилий
вiк, бiг нарiвнi зi всiма. Його обганяли молодi козаки.
   - Захоплюйте стiни! Вiдмикайте пороховi погреби! -  кричав  кошовий.  -
Тих, хто здається, не знищувати! Ми за них викупимо з неволi наших людей!
   Нестримна козацька лавина вкотилась у ворота, де Звенигора  з  горсткою
своїх смiливцiв ледве стримував натиск ворога. Щоб не  прийняти  свого  за
чужого, вони поскидали татарськi малахаї i один одного пiзнавали по довгих
оселедцях, що розвiвалися на голених головах.
   Поряд зi Звенигорою стали свiжi сили:  Метелиця,  Спихальський,  Сiкач,
Товкач, брати Пiвненки. Стрибав, мов  горобець,  старий,  але  жвавий  дiд
Шевчик, i його шабля теж рубала не тiльки повiтря.
   Вся залога фортецi вже була на ногах. Турки  й  татари  чинили  впертий
опiр. Яничари-гармашi спiшно повертали на стiнах гармати, щоб  ударити  по
козаках, якi прорвалися всередину. Але до них уже лiзли чубатi запорожцi i
меткими ударами скидали вниз.
   Натиск нападаючих був такий нежданий i сильний,  що  турки  з  лементом
вiдкотились од брами аж до  мурiв  внутрiшньої  цитаделi.  Там  зав'язався
жорстокий рукопашний бiй.  Поволi  вiн  розпався  на  окремi  вогнища,  що
спалахували повсюди: на майданi, в тiсних провулках i дворах.
   Звенигора зчепився з яничарським агою. Ага, видно, був добрий рубака  й
успiшно вiдбивав усi випади козака.
   Тим часом Тхiр, не  встряючи  в  бiй,  крався  за  Звенигорою  назирцi.
Навколо лунали крики,  стогiн  поранених  змiшувався  з  хрипом  конаючих,
козацьке "слава" i турецьке  "алла"  зливалися  в  одне  страшне  протяжне
"а-а-а!" Тхiр у цьому пеклi не втрачав з ока гнучку  постать  запорожця...
Перестрибнувши через глинобитну стiну, з-за  якої,  на  його  думку,  було
безпечно спостерiгати за боєм. Тхiр негадано зiткнувся з старим татарином,
який вискочив з низьких дверей саклi з луком i сагайдаком  у  руках.  Тхiр
вихопив з-за пояса пiстоль i вистрелив старому в  груди.  Той  упав.  Тхiр
схопив лука, висмикнув з сагайдака стрiлу з бiлим оперенням,  злодiйкувато
визирнув з-за стiни. Звенигора потиснув агу до самої цитаделi i  намагався
влучним ударом прикiнчити його або обеззброїти.
   Тхiр прикинув вiдстань, пiдняв лука. Тятива бренькнула, як струна, -  i
стрiла слiпучою блискавкою шугнула через майдан...
   Але Тхiр не побачив, чи влучив у свою жертву. В ту ж мить позаду  нього
пролунав пронизливий крик. Вiн отетерiло  оглянувся  -  то,  припавши  над
убитим старим, кричала тоненька, мов очеретинка, татарочка з розмаяними по
плечах тонкими косичками.
   Тхiр зрозумiв, що з цього боку йому  не  загрожує  небезпека,  i  знову
виглянув з-за стiни. Вiн сподiвався побачити Звенигору на землi з  стрiлою
у спинi. Але замiсть того уздрiв Сiкача, який летiв до нього через  майдан
з високо пiднятою шаблею. А Звенигора тримав на руках  якогось  запорожця,
що намагався вирвати з своїх грудей заюшену кров'ю стрiлу.
   - Прокляття! - скрикнув Тхiр i кинувся до дiвчини. Татарочка  зойкнула,
простягла вгору руки, нiби захищаючись вiд удару чи благаючи пощади. Однак
Тхiр не здержав руки - i шабля зачервонiла вiд дiвочої кровi.
   - Що ти робиш? Навiщо забив дiвчину? -почувся голос Сiкача.
   Тхiр спроквола витер шаблю об одяг татарина, сплюнув.
   - Змiя! Стрiляла iз лука в наших... Довелося спочатку батька, а потiм -
її...
   - А-а, он як!.. Молодець! То вона, стерво, цiлилась у  Звенигору...  На
щастя. Когут помiтив вчасно i затулив собою товариша... Тепер у нього кров
цiвкою б'є з рани. Жаль  буде,  якщо  помре,  -  добрий  був  козарлюга!..
Ходiмо, брате! Ще багато роботи!
   Сiкач побiг до запорожцiв, що вже повсюдно тiснили охоплених розпачем i
вiдчаєм захисникiв фортецi. А Тхiр, ще не оговтавшись вiд страху i кленучи
в думцi Чорнобая, який штовхнув його в це пекло, а сам утiк у Крим до Алi,
шмигнув у саклю, щоб поживитися татарським добром.
   Бiля Звенигори i пораненого Когута зiбралося кiлька найближчих  друзiв.
Арсен обережно витягнув iз  грудей  товариша  стрiлу.  Метелиця  дiстав  з
глибочезної кишенi штанiв плескату пляшечку з горiлкою, насипав  у  неї  з
порохiвницi пороху, розколотив - i ту пекучу сiру  сумiш  вилив  на  рану.
Потiм зав'язав чистою полотняною ганчiркою.
   - Хлопцi, вiднесiть його на човен, - наказав Звенигора.
   Старший Пiвненко пiдняв брата на руки  i  разом  з  Товкачем  понiс  до
Днiпра. А запорожцi знову подались у гущавину битви.
   Коли впала цитадель, кизи-керменський  бей  заперся  з  горсткою  своїх
воїнiв у мечетi. З вiкон, з мiнаретiв, з  даху  вiдстрiлювались  вони  вiд
насiдаючих козакiв.
   Поодинокi розрiзненi яничарськi загони з боєм пробивалися до  мечетi  i
пiд прикриттям своїх стрiльцiв чинили запеклий опiр козакам.
   - Бийте їх, дiтки! Бийте недовiркiв проклятих!  -  загримiв  серед  бою
голос Сiрка. - Не давайте опам'ятатися!
   I  "дiтки",  серед  яких  було  чимало  сивочубих,   нехтуючи   смертю,
нестримною лавиною поперли  на  ворога.  Один  за  одним  падали  яничари,
зрошуючи  кров'ю  кам'янi  плити  сходiв,  дико  кричали  турецькi  аги  й
татарськi мурзи...
   Але вже не було тiєї сили, яка могла б спинити той натиск, той  бойовий
порив, що охопив козакiв!
   Звенигора зi Спихальським увiрвались  у  мечеть  одними  з  перших.  Ще
здалеку, через голови низькорослих татар, Арсен побачив вилицюватого  бея.
Його заступали своїми тiлами охоронцi. В  очах  бея  свiтився  неймовiрний
жах, обличчя трусилося. Бей хотiв би  зараз  зникнути,  провалитися  крiзь
землю чи хоча б перетворитися на рядового  воїна.  Однак  сите,  виплекане
обличчя, а особливо оксамитовий  бешмет  видавали  його  становище  в  цiй
фортецi.
   - Бею, здавайся! - крикнув Звенигора, вимахуючи шаблею.  -  Маєш  честь
здатися самому Сiрковi.
   Збоку свистiла важка  шаблюка  Спихальського.  Татари  подалися  назад,
придавивши бея до стiни. В тiснявi вони не могли вiльно орудувати  зброєю,
заважали один одному. Хтось iз них верескнув:
   - Урус-шайтан! Урус-шайтан!
   Вiд того крику здригнулися захисники мечетi. Кiлькома сильними  ударами
Звенигора проклав собi дорогу до бея. Спихальський захищав його з тилу.
   Бей вирвав з блискучих пiхов шаблю. Мабуть, сьогоднi вона ще не була  в
дiлi. Схрестив її з козацькою.
   Тепер Звенигора вже не  бачив  нiчого,  крiм  лискучого  одутлого  лиця
татарського мурзи. Та в пам'ятi, мов  падуча  зiрка,  сяйнула  згадка  про
невольничий ринок у Кафi: холодне  сонце,  похмуре  море,  напiвроздягнутi
невiльники i свист батогiв, що падали на його плечi... Ненависть  потроїла
його сили. В напiвтемнiй мечетi вiд  схрещених  ша-бель  бризнули  слiпучi
iскри. Бей не мав куди вiдступати й оборонявся люто,  затято.  Його  шабля
успiшно вiдбивала  всi  випади  козака.  Та,  видно,  страх  скував  серце
ханського вельможi, бо лоб його вкрився рясними краплями поту.
   Звенигора вiдступив на крок й усiм  тiлом  вiдхилився  назад,  навмисне
накликаючи бея на себе. Татарин мимовiльно  подався  слiдом,  розслабляючи
далеко витягнуту руку. Звенигора  несподiвано  i  мiцно  ударив  спiднизу.
Шабля супротивника мелькнула в повiтрi, перелетiла через голову козака i з
брязкотом упала на кам'яну  долiвку.  Бей  смертельно  зблiд,  вiдсахнувся
назад - й уперся плечима в стiну. До його горла дiткнулося холодне  вiстря
блискучої крицi. Та Звенигора в останню мить стримав руку.
   - Бею, накажи своїм людям припинити опiр! За це матимеш життя! Ну!
   - О правовiрнi! Аллах вiдступився вiд нас! -  вигукнув  бей  хрипко.  -
Наказую  скласти  зброю!  Здавайтеся!  Здавайтеся!..  О  горе  нам,   сини
Магомета!
   Спочатку найближчi до  бея  аскери  покидали  шаблi.  Потiм,  коли  бей
повторив голосно свiй наказ, здалися iншi.
   В мечетi настала тиша. Тiльки чулося важке дихання  багатьох  стомлених
людей та стогiн поранених.
   До Звенигори пiдiйшов Сiрко. Обняв козака.
   - Спасибi, синку! Я все бачив!.. Гарну птаху спiймав! Молодець! - I  ще
раз притиснув до грудей.
   ...Опiвднi важко навантажена гарматами, яничарками, порохом, полоненими
козацька флотилiя вiдчалила вiд Таванi. На  мiсцi  фортецi  лишилися  купи
камiння, трупи. В небо чорними стовпами здiймалися густi смердючi дими.



   7

   Пiдпливаючи до Сiчi, Звенигора мiркував про те,  як  крiзь  турецькi  й
татарськi заслони  i  роз'їзди  пробратися  до  Чигирина.  На  серцi  було
тривожно. Боявся, що вже не знайде  Романа.  Трауернiхт  мiг  за  цей  час
вивезти його або закатувати. Турки могли  взяти  мiсто  i  всiх  полонених
вирiзати чи потягнути в неволю,  як  це  вони  зробили  три  роки  тому  в
Кам'янцi. А могли просто  обложити  мiсто  так,  що  в  нього  i  миша  не
прослизне.
   Десятки думок роїлися в Арсеновiй  головi,  десятки  найрiзноманiтнiших
гадок виникало в нього. Та всi вони розвiялися в одну мить, коли  флотилiя
причалила до сiчової пристанi.
   Не встиг Звенигора зiйти на берег, як його покликали до кошового, - вiн
прибув трохи ранiше.
   Сiрко стояв в оточеннi кiлькох старшин, що водили свої куренi  на  Буг.
Перед ним вклякнув на колiнах молоденький яничарський ага. В  очах  аги  -
переляк i мольба.
   - Арсене, потрiбно докладно i точно розпитати цього  хлопця,  -  сказав
кошовий. - Вiн, здається, знає багато цiкавого  для  нас...  Гей,  ага,  -
звернувся Сiрко до турка, -  ти  вже  знаєш,  хто  я,  i  переконався,  що
жартувати з тобою не входить  у  мої  намiри.  Скажеш  правду  -  житимеш,
збрешеш - годуватимеш ракiв у Днiпрi! Зрозумiв?
   Звенигора переклав.
   - Зрозумiв, паша.
   Сiрко усмiхнувся, почувши, як його величає турок.
   - А якщо зрозумiв, тодi  скажи:  куди  прямував  твiй  загiн  з  валкою
поранених i хворих з-пiд Чигирина? Чому вiн iшов не на Аджидер, а  звернув
до Днiпра?
   Турок метнув зляканий погляд на Сiрка i старшин, iдо суворо дивилися на
нього.
   - Такий був наказ великого вiзира, паша, - пробелькотав вiн.
   - Який наказ?
   - Ми повиннi були добратися до Днiпра i там чекати нашу флотилiю...
   - Ну?
   - Вона привезе харчовi припаси та порох для  вiйська  великого  вiзира,
паша. А ми мали. здавши поранених i хворих, забрати все  те  i  везти  пiд
Чигирин.
   - Ранiш ви їздили до Аджидера або до Очакова.
   - Так. Але туди вдвiчi далi...
   - Отже, Кара Мустафа вiдчуває нестачу в  припасах,  якщо  так  поспiшає
отримати їх?
   - Вiдчуває, паша.  Вiйська  багато  -  припасiв  мало...  Розраховували
знайти на Українi, але торiк Iбрагiм-паша так  сплюндрував  край,  що  нам
цього року нiчого не лишилося.
   - Сам поживився, як  пес  макогоном,  i  свого  наступника  пiдвiв  пiд
дурного хату! - похмуро посмiхнувся кошовий.  -  Скiльки  ж  кораблiв  має
прибути?
   - Не знаю, паша... Але судячи з  кiлькостi  наших  возiв,  мусить  бути
багато.
   - Ну що ж, буде знову робота... Турки пруться  на  Україну,  як  грiшнi
душi до пекла.
   - Але ж, батьку  кошовий,  менi  вкрай  треба  в  Чигирин!  -  вигукнув
Звенигора.
   - Знаю. Чув. Похвально, що так дбаєш про товариша.  Але  й  тут  ти  не
менше потрiбний. А може,  бiльше!  Це  був  наказ,  i  Звенигора  не  став
перечити.
   - Вiдведiть агу! - розпорядився Сiрко. - Здається, вiн сказав правду...
Приготуйте все до нового походу: поповнiть на чайках запаси ядер,  пороху,
сухарiв, саламахи! Виступаємо на свiтанку!



   8

   - Друже, дивися - пливуть! - вигукнув Сiкач, сидячи  на  товстому  суку
старезної гiллястої верби, що високо здiймалася над iншими деревами.
   Товкач прижмурив проти сонця очi.
   - Я щось не бачу... Ти часом не брешеш?
   - Їй-богу, пливуть!.. Та куди ти  дивишся?..  Ген  -  проти  Краснякова
випливають. Повертають, здається, в гирло Корабельної... Та скiльки ж  їх,
матiнко!
   Тепер уже й Товкач побачив турецьку флотилiю. На  широкому,  блискучому
проти сонця плесi Днiпра виринали з-за повороту кораблi. Один, два, три...
п'ять... десять... двадцять... п'ятдесят... Товкач збився з лiку.
   - Це вони! Не гаймо часу! Бiжiмо мерщiй до кошового! - вигукнув  Сiкач,
швидко спускаючись униз.
   Вислухавши дозорцiв, Сiрко почепив на шаблю шапку i  пiдняв  угору.  Це
був умовний знак. У ту ж мить десятки  чайок  виринули  з  очеретiв,  з-за
кущiв верболозу i прудко  помчали  на  перехват  турецьких  кораблiв.  Мов
бистрокрилi птахи, летiли вони по спокiйних водах  рiчки  Корабельної,  зi
всiх бокiв оточуючи ворожу флотилiю.
   - З  богом,  браття-молодцi!  -  прогримiв  Сiркiв  голос.  -  Бийте  з
гакiвниць! Стрiляйте  з  мушкетiв!  На  приступ!  На  приступ!  Приготуйте
абордажнi гаки!
   Над рiкою пролунали гарматнi пострiли. Запорозькi гакiвницi,  укрiпленi
на носах човнiв, ударили картеччю. Турки вiдповiли ядрами.  Пороховий  дим
заклубочився над кораблями, над зеленими плавнями.
   Двi пiдбитi чайки пiшли на дно. Уцiлiлi  запорожцi  борсалися  в  водi,
скидали з себе одяг i, пирхаючи, завертали до берега.
   Сiрко стояв на своїй чайцi, скидаючи поглядом усе гирло Корабельної, де
зав'язався  бiй.  Турецькi  кораблi  зупинилися,  зламали  стрiй.  На  них
заметушилися, закричали яничари, посилюючи гарматний вогонь.
   - Метайте вогненнi трубки! Приголомшiть песиголовцiв! - крикнув  Сiрко,
бачачи, що й ще одна чайка, в яку влучило ядро, перевернулася й  пiшла  на
дно.
   На кожнiй чайцi було по двi  начиненi  порохом  трубки,  виготовленi  в
сiчових майстернях. Це був чудесний  винахiд  запорожцiв.  З  одного  боку
трубка наглухо заклепана, з другого  -  вiдкрита.  Сюди  насипався  порох,
вправлявся просякнутий селiтрою гнiт. Трубка вставлялася  замiсть  ядра  в
гакiвницю. Невеличкий заряд пороху виштовхував трубку з цiвки  гармати,  а
також пiдпалював гнiт. Вiд гноту загорався порох в самiй трубцi,  мчав  її
до цiлi, де вона з страшним громом i вогнем розривалася...
   Почувши наказ кошового,  Звенигора  вставив  трубку  в  жерло  гармати,
насипав у запал пороху i приклав смолоскип. Вогненна трубка прокреслила  в
сизому вiд порохового диму повiтрi яскравий слiд  i  вибухнула  в  снастях
переднього  ворожого  корабля.  Снiп  вогню  заслiпив  очi...  Турки  дико
закричали i метнулися гасити пожежу.
   Чайка ковзнула боком об борт корабля.
   - Кидайте гаки! - крикнув Звенигора.
   Вгору полетiли важкi залiзнi гаки з гострими лапами. Заколихалися мiцнi
мотузянi драбини. Над бортом блиснули кривi турецькi шаблi.  Деякi  навiть
устигли перерубати двi чи три драбини, але з чайки гримнув залп  козацьких
мушкетiв - i кiлька яничарiв з криком шубовснули в воду.
   - На приступ! На приступ!
   Звенигора ухопився рукою  за  щабель  -  потягнув  до  себе:  чи  мiцно
ввiгнався гак у дерев'яну обшивку корабля? Мiцної Тодi  -  шаблю  в  зуби,
пiстоль - у праву руку, - швидко подерся вгору. Перекинув ногу за  борт...
На нього налетiв  яничар,  замахнувся  шаблею.  Звенигора  вистрелив  йому
впритул у груди. Турок без зойку впав навзнак. Звенигора переступив  через
нього i шаблею вiдбив напад приземкуватого огрядного аги.
   А знизу вже лiзли  Метелиця,  Спихальський,  Сiкач,  Пiвень  На  палубi
зав'язався короткий,  але  жорстокий  бiй.  Замовкли  пiстолi  й  мушкети.
Рубалися шаблями й ятаганами.
   - Бийте  їх,  iродiв,  хлопцi!  -  гримiв  Метелиця,  покриваючи  своїм
могутнiм голосом гамiр i крики. - Не милуйте проклятих! Вони нашого  брата
не милують!
   Його шабля не знала втоми.  Разом  з  Сiкачем  i  Товкачем  вiн  тiснив
яничарiв до корми i скидав там у воду. Бiля нього вертiвся Шевчик, жалячи,
мов гедзь, тих, що виверталися з-пiд удару Метелицi.
   Звенигора бився мовчки. Зате Спихальський, iдучи  поруч,  не  стримував
язика.
   - А, холера ясна, маш од мене гостинець, бусурмене! -  приказував  вiн,
опускаючи на голову яничара довгу шаблюку. -Згинь до дзябла!
   Його гучний голос, як i голос Метелицi, наводив жах на ворогiв.
   - Налiтай, прошу пана! - гримiв на всю  палубу.  -  Частуватиму  повною
чарою!
   - Пане Мартине, - крикнув Звенигора, - дивись, яка пташка  перед  нами!
Сам паша! Живим треба взяти!
   В гуртi яничарiв, що  вiдбивалися  вiд  козакiв;  червонiла  оксамитова
феска пашi.
   - А перун на його голову! - заревiв Спихальський. -  Ото,  прошу  пана,
так зустрiч! - I гукнув через голови туркiв: - Гей, паша, здавайся!
   Високий худий паша пiдняв очi, i злiсна посмiшка, спотворила його  сухе
коричневе обличчя. Сива цапина борода  засiпалась,  мовби  її  хто  смикав
знизу.
   - Здавайся, паша! - крикнув i Звенигора.
   Паша люто глипнув на козака i вихопив з-за пояса пiстоль.
   - Мартине, стережись! - гукнув  Звенигора.  Та  було  пiзно.  Прогримiв
пострiл. Спихальський зойкнув i випустив з  руки  шаблю.  Куля  влучила  в
груди.
   - Ах, псякрев!.. - Вiн зiгнувся, затулив рану долонями i  поволi  почав
осiдати на залиту кров'ю палубу...
   Звенигора побачив, що крiзь пальцi  товариша  сочиться  Кров,  пiдхопив
Спихальського за стан, пiдтримав, щоб не впав пiд ноги очманiлих бiйцiв.
   - Браття, кiнчайте їх! - гукнув до козакiв. - Але пашу вiзьмiть живцем!
.
   - Друже, облиш... То єсть смерть моя, - простогнав пан  Мартин.  -  Ах,
псякрев! Не доведеться ще раз побачити свою Польську... ойчизну укохану!
   Звенигора вiдтягнув його до борту, передав  козакам,  що  залишалися  в
чайцi. Люта ненависть, гнiв, жаль струсонули його серце. Не брати пашу.  в
полон! Вiдомстити за пана Мартина!
   Але бiй уже закiнчився. Всюди лежали вбитi й пораненi. Паша  стояв  пiд
стiнкою надбудови, схрестивши на грудях руки. По його  зморшкуватих  щоках
котилися сльози... Козаки навколо нього важко  вiдхекувались,  витирали  з
лобiв пiт.
   Звенигора пiдняв шаблю.
   - Старий пес! Нема тобi моєї пощадив
   Козаки перехопили його,
   - Опам'ятайся, Арсене! Ти  ж  сам  казав  узяти  його  живцем!..  Та  й
беззбройний вiн...
   Звенигора понурив голову. Сльози душили, забивали  вiддих.  Через  силу
видавив з себе пекучi слова:
   - Пана Мартина... убив вiн, собака!.. Ех! - Не стримавшись, ударив пашу
долонею в обличчя. - Негiдник!
   Той люто блиснув очима.
   - Я воїн! Ти можеш мене забити, гяуре, але ображати не  смiй!  Я  чесно
оборонявся!
   Звенигора вiдiйшов.
   Бiй на Днiпрi затихав. Кiлька фелюк горiло. Дим  сизим  туманом  слався
понад водою, наганяючи на око сльозу. Чулися  радiснi  вигуки  запорожцiв,
поодинокi пострiли на тих кораблях, де ще турки чинили опiр.
   ...Перед вечором величезна  флотилiя,  що  складалася  iз  двох  сотень
козацьких чайок i майже сотнi турецьких сандалiв  та  фелюк,  навантажених
хлiбом, порохом, ядрами та iншими припасами, поволi вирушила з гирла рiчки
Корабельної i попливла вгору по Днiпру.
   Скриплять кочети, шумлять весла, хлюпоче  за  бортом  тепла  вода.  Над
рiкою пахне густими пахощами лугових трав, водоростей  i  кучеряво-срiбних
верболозiв.
   Спихальський лежить на бiлих турецьких простирадлах. Над  ним  схилився
дiд Шевчик, беззубим ротом шамкотить:
   - Мати божа, царице небесна, поможи козаковi й заступи його! Спини йому
кров, затягни рану живою плоттю, дай у  серце  снаги,  щоб  козацьке  тiло
бiльше не болiло, щоб душа мужала, рука - шаблю держала, ноги -  по  землi
ходили, очi-на ясний свiт глядiли!.. А ти, лихоманко-поганко, бiлого  тiла
не ломи! Лети собi на луги, на широкi береги, в чорториї  на  камiння,  на
зелене баговиння, в глибокi вертепища, непролазнi хащi-нетрища, де  Марище
бродить, де смерть колобродить, - тьху, згинь, пропади, цур тобi й пекi
   Шевчик сплюнув через борт i  рукавом  витер  рота.  Поки  вiн  говорив.
Метелиця зневажливо дивився  на  свого  старого  побратима.  Потiм  рiшуче
вiдсторонив його рукою:
   - Твої небилицi - дурницi! Ось дай-но я його полiкую! По-своєму!
   Вiн знову дiстав з глибочезної кишенi пляшку, налив з неї у рiг,  що  в
походi замiняв йому  кухоль,  горiлки,  насипав  з  порохiвницi  пороху  -
розколотив усе те дулом пiстоля i пiднiс пановi Мартину.
   - На, сину, випий  половину!  -  I  пiдвiв  його.  Спихальський  випив.
Знесилений, обливаючись холодним  потом,  важко  схилив  голову  на  м'яку
подушку.
   Другу половину Метелиця вилив йому на ранку i  туго  перев'язав  чистою
ганчiркою.
   - Ось так! Вiдпочивай тепера!
   Пiдвiвшись,  знову  налив  у  рiг  горiлки.   Глянув   на   пожовтiлого
Спихальського, крякнув.
   - Ну, за твоє здоров'я, козаче!
   Пiднiс рiг до  рота,  але  несподiвано  почув  покашлювання  Звенигори,
побачив його суворий, осудливий погляд. Рука  старого  козака  застигла  в
повiтрi... Потiм поволi, не без жалю, вiдхилилася вiд  рота  i  вихлюпнула
горiлку з рога в Днiпро.
   - Кгм, кгм!  -  крякнув,  витираючи  долонею  сухi  вуса.  Дiд  Шевчик,
дивлячись на пляшку, в  якiй  ще  було  трохи  жовтуватої  рiдини,  смачно
облизався.
   Спихальський  розплющив  очi,  хапнув  спраглими,  запеченими   вустами
прохолодного вечiрнього повiтря.
   - Арсене, друже... поховай мене на  такiй  високiй  горi...  жеби  було
видно  мi  всеньке  Подiлля...  i  ту  дальшу  землю...   мою   ойчизну...
Польську... - Вiн говорив тихо, з натугою, але розбiрливо. Видно було,  що
кожне слово завдавало йому нестерпного болю. - А коли доведеться бути... в
Закопаному, то... вiдшукай панi Ванду... Скажи, же я їй...  усе  прощаю...
Навiть зраду... з тим глистом маршалкем... Прощаю... як бога кохам!..
   Звенигора вiдвернувся, щоб пан Мартин не бачив у його очах слiз. "От  i
довоювався, пане Мартине! Довоювався...  I  не  побачиш  своєї  ойчизни  i
невiрної Ванди, яку ти все-таки, незважаючи нi  на  що,  кохав...  Ти  був
зовнi незграбний i трохи дивакуватий, але мав добре  i  по-дитячому  нiжне
серце. Ти був шляхтич, але з тiєї шляхти, яку в народi звуть  голопузою  i
яка нiчого, крiм гонору, не має. Тому ти  не  цурався  простого  народу  i
стояв ближче до нього, нiж до шляхетних магнатiв, якi  гордували  тобою  i
використовували, як хлопчика-козачка, на побiгеньках... Ех, пане  Мартине,
пане Мартине!" А вголос сказав:
   - Не впадай у розпач, пане Мартине. Не помреш ти... Ось допливемо вночi
до Сiчi - вiзьму коней i помчу з тобою в Дубову  Балку...  А  там  Якуб  i
дiдусь Онопрiй зроблять таку мазь, що  враз  поставить  тебе  на  ноги.  I
хвицатимеш ти, як жеребець копитами... Житимеш - не тужитимеш! До ста лiт!
   На блiдому, покритому холодним потом обличчi  Спихальського  промайнула
слабка усмiшка.
   - Добрий ти, Арсене, хлопак... Мам тебе за брата! Вiн заплющив  очi  i,
знесилений, затих.



   ЧИГИРИН

   1

   Йшов третiй  тиждень  облоги  Чигирина.  Росiйсько-українське  вiйсько,
переправившись  бiля  Бужина  на  правий  берег  Днiпра,  в  рiшучому  бою
вiдкинуло туркiв i татар за Тясмин, захопило Калиновий мiст  i  встановило
зв'язок з обложеними. Однак, незважаючи на те, що турки втратили  двадцять
вiсiм гармат, вози з порохом, табуни скоту i коней, незважаючи на те, що у
витолочених бур'янах лишилися лежати сотнi воїнiв падишаха, великий  вiзир
Мустафа мав ще достатньо сил, щоб  не  впасти  у  вiдчай  i  не  повторити
торiшньої помилки Iбрагiма-пашi - без генеральної битви знятися з  позицiй
i тiкати.
   Коли вiйська зупинилися на укрiпленому правому березi Тясмину, а уруси,
як доносили вивiдачi, не проявили намiру форсувати рiчку i з ходу нападати
на  турецькi  позицiї,  Кара  Мустафа  наказав  усiм  пашам  зiбратися  на
вiйськову раду.
   Велике розкiшне шатро вiзира ледве вмiстило  всiх  найвищих  вiйськових
вождiв.
   Кара Мустафа сидiв похмурий, насуплений, чорний,  мов  головешка.  Пашi
мовчки перезиралися, чекаючи прочухана за поразку.  Тiльки  гоноровитий  i
хитрий хан Мюрад-Гiрей тримався незалежно, даючи всiм вiдчути, що за  його
спиною - п'ятдесят тисяч вершникiв.
   Але  вiзир  заговорив  у  незвичному  для  себе  тонi   -   тихо,   без
роздратування.
   - Доблеснi воїни падишаха, аллах покарав нас  за  те,  що  ми  принесли
сюди, в хижi степи сарматськi, мало ненавистi в своїх серцях до  невiрних,
мало мужностi  i  гарячого  бажання  прославити  велику  державу  османiв,
сонцеликого хондкара i себе... Ось уже наступає четвертий тиждень  облоги,
а ми не можемо взяти цього проклятого мiста! А вчора  i  сьогоднi  змушенi
були показати хребет воїнам гетьмана Самойловича i Ромодана-пашi... Ганьба
нам!.. I я хочу запитати вас, прославленi полководцi,  -  i  тебе,  Ахмет,
паша єгипетський,  i  тебе,  Суваш,  паша  константинопольський,  i  тебе,
Кур-паша, i тебе, Чурум-паша, i всiх вас, воїнiв, у доблестi яких я нiколи
не сумнiвався, - чому ми, маючи  вдвiчi  бiльше  вiйська,  нiж  в  урусiв,
змушенi сьогоднi ганебно тiкати з поля бою? Ну?
   Запала тяжка мовчанка.
   Кара Мустафа застиг, мов чорна статуя.
   Першим  пiдвiвся  Ахмет-паша.  Шовковим  шарфиком  витер  з  лоба  пiт.
Заговорив неголосно.
   - Великий вiзире i все доблесне воїнство, по довгих роздумах  я  дiйшов
висновку, що з якихось невiдомих менi причин аллах вiдступився вiд  нас  i
вже не надiляє своїх захисникiв милiстю своєю... Нiчим  iншим  я  не  можу
пояснити втрату нами вчора i сьогоднi багатьох воїнiв наших  iсламських  i
гармат... Моє вiйсько зменшилося на третину. А до урусiв прибули з пiвночi
свiжi сили...  Я  не  бачу  можливостi  продовжувати  далi  цю  затяжну  i
небезпечну для слави нашої вiйну. Я нiколи не був боягузом,  але  зараз  у
моє серце закрадається страх. Аллах вiдступився вiд нас, i невiрнi  можуть
взяти верх над нами... Тому я за негайний почесний вiдступ,  бо  iнакше  i
переможне наше вiйсько iсламське загине, i  гармати  всi  втратимо.  Честь
держави до самого воскресiння мертвих буде загублено, а ми  за  це  будемо
проклятi на вiки вiчнi!
   Ахмет-паша уклонився i сiв.
   Усi мовчали, похмурi, пригнiченi.  Кожен  розумiв,  що  коли  майже  за
мiсяць не пощастило двохсоттисячному вiйську  здобути  Чигирин,  на  валах
якого до вчорашнього дня зоставалося не  бiльше  семи-восьми  тисяч  украй
змучених, виснажених стрiльцiв та козакiв, то тепер, пiсля того, як  уруси
стали по лiвому березi Тясмину i мають вiльний вхiд у мiсто,  тiльки  чудо
може допомогти туркам i татарам добитися тут перемоги.
   Нарештi, мовчанку порушив Кур-паша. З  великим  зусиллям  пiдняв  важке
огрядне тiло, вiдсапнув, нiби здерся на високу гору.
   - Великий вiзире, сили вiйська вичерпалися. Нi  пiдкопи,  нi  мiни,  нi
апрошi, нi безперервний обстрiл з гармат, нi бої на самих стiнах - нiщо не
допомогло синам Магомета взяти обложене мiсто.  Ми  вiдчуваємо  нестачу  в
усьому: мало хлiба, обмаль пороху, лише на один-два штурми - бомб та ядер.
Зате багато вбитих, хворих i поранених!
   - Чого ж хоче Кур-паша? - спитав вiзир.
   - Почесного вiдступу.
   - Такого, як минулого року? Тодi ми почесне вiдступили...
   Хан Мюрад-Гiрей гарячкове схопився з мiсця. Злiсно блиснув на  Кур-пашу
розкосими чорними очима.
   - Великий вiзире, славнi i мужнi воїни  Магомета,  достойнiсть  вiри  i
держави нашої, а також честь уряду падишаха вимагають  вiд  нас  одного  -
перемоги!.. Я пам'ятаю, як торiк, майже в цей саме час i на цьому ж мiсцi,
мiй попередник хан Селiм-Гiрей на нарадi в Iбрагiма-пашi казав те ж  саме,
що зараз кажуть Ахмет-паша i Кур-паша. Хто  забув,  я  нагадаю.  Ось  його
слова: "Вiйсько iсламське, що перебуває в  таборi  i  в  окопах,  не  може
вистояти зараз проти невiрних. Якщо облога мiста затягнеться  ще  на  днiв
два, то i переможне воїнство, i снаряди, i гармати нашi -  все  загине,  i
ми, очевидно,  осоромимося.  Найрозсудливiше  i  найкраще  буде,  якщо  ми
виведемо з окопiв вiйсько, витягнемо гармати та й  пiдемо  собi  прямо  по
рятiвному шляху вiдступу..." Хiба не те ж сьогоднi кажуть славнi пашi? Але
я вас запитую: де зараз хан Селiм-Гiрей i вiзир Iбрагiм-паша?
   Всi мовчали, понуривши голови, опустивши очi в землю.  Хан  нагадав  їм
про важку i незавидну долю торiшнiх полководцiв.
   А хан говорив далi, все бiльше розпалюючись:
   - Вони в ганьбi i неславi,  як  раби,  кинутi  на  безлюдний  острiв...
Позбавленi багатства, чинiв  i  заслуг,  конають  у  голодi  i  загальному
презирствi... Невже i вам, пашi, хочеться такої ж долi?.. Нi, я  не  хочу!
Мої воїни готовi i завтра, i пiслязавтра, i скiльки  потрiбно  буде  нести
тяготи вiйни i добитися славної перемоги!.. Хай поможе нам аллах!
   Слова хана справили  велике  враження  на  всiх.  Тепер  уже  нiхто  не
наважувався подати голос за почесний вiдступ. Усi мовчали.
   Кара Мустафа сухими довгими пальцями, на яких  кров'янилися  в  перснях
рубiни, стукнув по блискучому ефесу шаблi.
   - Я уважно вислухав усiх. Бiльшiсть iз вас дбає не про велич Османської
держави, не про славу аллаха  й  iсламу,  а  про  спокiй,  про  врятування
власних голiв, що не гiдно воїнiв падишаха! Бойовий дух ваш  пiдупав.  Але
вiн здобувається в бою, в перемогах! Тому владою,  даною  менi  падишахом,
наказую розпочати,  перед  тим  добре  пiдготувавшись,  генеральний  штурм
Чигирина! Це мiсто  я  зiтру  з  лиця  землi,  а  на  Чигиринському  замку
власноручно пiднiму знамено iсламу!..
   Пашi розумiли настрiй вiзира. Два роки пiдряд усе турецьке  вiйсько  не
могло здобути Чигирин, не кажучи вже про остаточну перемогу. Катастрофiчне
падав престиж Османської держави серед iнших держав Сходу i Заходу. Султан
лютував. I Кара Мустафа, пам'ятаючи про гiрку  долю  Iбрагiма-пашi,  бажав
перемоги. Перемоги за всяку цiну! Тiльки падiння Чигирина могло  врятувати
його становище у вiйську й державi, а можливо й голову. Що буде потiм,  чи
пощастить Портi утримати завойованi землi України, чи нi, - це його зовсiм
не цiкавило i не турбувало. Йшлося про найважливiше для нього - про власне
життя i власний добробут. А тут - пашi знали -  у  вiзира  двох  думок  не
було...  Бiльше  того,  вiзир  знав,  що   здобуття   Чигирина,   всупереч
сподiванням султана, не принесе бажаної перемоги, однак  це  врятує  честь
вiйська i його власну честь. Тому з такою твердiстю вiн домагався свого.
   - Я хотiв би знати, високоповажаний хане Мюрад-Гi-рею, - промовив пiсля
паузи вiзир, - чи твої нукери привезли сина Ромодана-пашi з Бахчисарая, чи
нi?
   - Привезли, великий вiзире.
   - Хай приведуть його до мене!.. А зараз - усi йдiть i  готуйте  вiйсько
до нового наступу, i хай допоможе нам аллах!
   Пашi, мовчки кланяючись, почали виходити з намету.



   2

   Обминувши   Павлиш,   захоплений   татарами,   загiн   запорожцiв,   що
супроводжував пашу до гетьмана Самойловича, повернув на  пiвнiчний  захiд.
Пiд жупаном у Звенигори похрускував свiжий  сувiй  паперу  -  Сiркiв  лист
гетьману.
   Запорожцi їхали швидко i сподiвалися наступного  дня  вранцi  бути  пiд
Чигирином. Мiж двох коней, у  брезентовiй  попонi,  обкладений  подушками,
лежав Спихальський. Звенигора вiз його в Дубову Балку, де, як  вiн  гадав,
Якуб зможе поставити козака на ноги.
   Всюди виднiлися слiди турецько-татарської навали.  Спустошенi,  спаленi
села. Витоптанi ниви. Кiстяки корiв i  коней  при  дорозi,  а  подекуди  -
людськi  трупи.  Здичавiлi  собаки  вили  по-вовчому,  ховаючись  у  сухих
бур'янах.
   Звенигора вислав наперед дозорцiв: по степу никали ворожi роз'їзди.
   Надвечiр один з дозорцiв, що їхав по лiву руку, раптом  круто  повернув
коня i чвалом помчав до загону.
   - Турки! -ще здалеку крикнув вiн. -Мчать сюдиi
   Звенигора зрозумiв, що їх помiтили. Тепер надiя  на  швидких  козацьких
коней. Але ж вони без вiдпочинку подолали вiдстань вiд Чортомлику майже до
Тясмину! Не близький свiт! I все ж...
   - Уперед! - крикнув стривожено.
   Загула пiд копитами земля. Зашелестiв,  зашумiв  сухий  типчак.  Козаки
повернули до далекого лiсу, що виднiвся на обрiї.
   А турки гнали навперейми, їх було з пiвсотнi. Звенигора розпiзнав темне
вбрання спагiїв. Усi як один на бiлих конях, вони виглядали  мальовниче  i
грiзно. Здавалося - летять чорнi привиди.
   Запорожцi вихопили шаблi -  плазами  ударили  коней  по  крупах.  Бiднi
тварини прищулили вуха,  витягли  шиї  i  ще  швидше  рвонули  вперед.  Та
вiдстань  до  переслiдувачiв  не  зменшилась.   Турецькi   рисаки   вперто
наздоганяли втiкачiв.
   - Батьку Корнiю, женiть до лiсу! Рятуйте пана Мартина! Везiть  прямо  в
Дубову Балку... А пашу - гетьмановi! - крикнув на ходу Звенигора. - А я  з
половиною загону зупиню ворога!
   - Загинеш, Арсене!
   - Долi конем не об'їдеш... Женiть!.. Хто зi мною- зоставайся!
   Бiльша частина загону припинила бiг.
   - Розвертайся лавою! Бийте, хлопцi, супостiггiв Уперед!
   Запорожцi лавою двинули насупроти спагiiв, що вихором летiли на них. За
якусь хвилину два загони грудьми зiткнулися на широкiй рiвнинi.  Здибилися
конi, протяжно, тривожно заiржали. Заблискотiли шаблi. Впали першi вбитi й
пораненi.
   Звенигора пiдбадьорював товаришiв.
   - Хлопцi, не осоромимо козацької зброї! Биймося до останнього!
   Спагiїв було бiльше. На одного козака їх накидалося по двоє i по  троє.
Гримiли  пострiли  з  пiстолiв.  Свистiли  шаблi.  Хрускотiли,  скреготали
перерубанi кiстки, i бризкала кров. Взаємна ненависть була така, що навiть
пораненi, попадавши з  коней,  на  землi  зчiплювалися  з  супротивниками,
вибитими iз сiдел, i вмирали там, пiд кiнськими копитами.
   Звенигора бився iз  завзятiстю  i  самозабуттям  приреченого:  вiдбивав
удари, спрямованi на нього, наносив невiдворотнi  удари  ворогам,  захищав
товаришiв. Його дужий кiнь, пiдкоряючись  кожному  поруховi  поводiв,  нiс
вершника в найнебезпечнiше мiсце i там,  осатанiвши,  налiтав  грудьми  на
ворогiв i рвав їх зубами. А тим часом шабля  Арсенова  не  знала  втоми  й
спокою. Скiльки спагiїв уже скуштували її гарячого леза!
   - Шайтан! Шайтан! - репетували  вони,  намагаючись  здалеку  або  ззаду
завдати козаковi смертельного удару. Однак Арсен щасливо  уникав  його.  I
невiдомо було, що його рятувало: щастя чи вмiння i смiливiсть.
   Та сили були нерiвнi, i один по одному запорожцi падали додолу. Ось уже
їх тiльки п'ятеро. Тiкати нiяк i нiкуди. З усiх бокiв їх оточено ворогами.
Бiльше того - зi степу до спагiїв прибувало пiдкрiплення: примчав ще  один
загiн, i свiжi воїни з  ходу  вступили  в  бiй.  Впало  ще  троє  козакiв.
Звенигора зостався вдвох з Пiвнем. До них важко було пiдступитися.  Обидва
дужi, невтомнi i смiливi, вони своїми шаблями нiби окреслили навколо  себе
невидимий слiд, переступити який не наважувався жоден iз спагiїв.
   Кiлька воїнiв, що прибули щойно зi степу, сунулися було  до  Звенигори,
але, не витримавши могутнього удару його шаблi, кинулися врозтiч.
   Їх зупинив голос аги, що сидiв на красивому сiрому жеребцi.
   - Куди, боягузливi шакали? Рубайте гяура!
   Звенигора пiднявся на стременах - упiзнав  Гамiда.  Так  от  чий  загiн
прибув на пiдмогу спагiям! Розмахуючи  шаблею,  ага  завертав  утiкачiв  i
заохочував iнших воїнiв спробувати щастя у бою з двома козаками.
   - Гей, Гамiд-ага, мерзенний пес! Виходь зi  мною  на  двобiй!  Один  на
один! Не ховайся за спинами аскерiв! - гукнув Звенигора.
   Гамiд теж упiзнав козака. Одутле обличчя враз налилося кров'ю, брунатнi
очi з жовтуватими бiлками мало не вискочили з орбiт.
   - Звенигора! Невiрна свиня! - Ага аж задихнувся вiд злоби i радостi, що
охопили його. - Здавайся!
   - Iди - помiряємося силами,  Гамiде!  Як  личить  справжнiм  воїнам!  -
Звенигора сподiвався зачепити агу за живе, вразити його гордiсть, щоб  той
тiльки погодився на двобiй. - Хоча я давно  знаю,  що  ти  боягуз!  Ти  не
вийдеш, бо не впевнений у собi! Ти вже давно не воїн, а жирний  євнух!  До
того ж зрадливий, як шакал!
   Спагiї в замiшаннi припинили напад на  козакiв,  утворили  навколо  них
чимале коло. Чекали, що вiдповiсть Гамiд. Правду сказати, вони й радi були
такому поворотовi справи, бо нiхто не хотiв лiзти пiд шаблю того шайтана.
   Але Гамiд розсудив iнакше.
   - Кидайте аркани! Хапайте його живцем!  -  гаркнув  вiн  на  воїнiв.  I
звернувся до аги першого загону: - Джаббар-ага, це твоя здобич,  але  молю
тебе аллахом - вiддай менi! Той гяур-мiй колишнiй раб!
   - Я з задоволенням вiддаю його  тобi,  Гамiд-ага,  -  вiдповiв  молодий
красивий ага Джаббар.
   - Спасибi тобi, Джаббар-ага. Хай аллах здiйснить  усi  твої  бажання!..
Гей, аскери, вперед! Схопiть того гяура!
   Один за одним над  головами  козакiв  прошумiло  кiлька  арканiв.  Вони
перерубали їх  шаблями.  Тодi  Гамiд  витягнув  з-за  пояса  пiстоль  -  i
вистрiлив у Пiвня.
   - Ох, клятий! - скрикнув молодий козак, падаючи з коня додолу.
   Арсен стояв самотою проти сотнi ворогiв. У кiльцi, мов  у  пастцi.  Над
його головою знову звились аркани. Вiн устиг перерубати кiлька. Та  раптом
в очах пожовтiло: страшна сила стиснула горло, вирвала з сiдла. Випустивши
шаблю, козак важко упав на землю.
   Його враз пiдвели, розтягли на шиї аркан. Гамiд сплигнув з  коня,  став
перед ним.
   - I все-таки ти не втiк вiд моїх рук, рабе!
   Звенигора не вiдповiдав. Для чого? Хiба вперше смерть заглядала йому  в
очi? Звик... Непокоїла думка:  чи  встигли  товаришi  добратися  до  лiсу?
Глянув поверх голiв спiшених спагiїв  -  удалинi  побачив  маленьку,  ледь
помiтну в надвечiрнiй iмлi  хмарку  куряви.  Втечуть!  Навiть  якщо  зараз
спагiї кинуться в погоню,  -  втечуть!..  Але  турки  або  ж  не  помiтили
втiкачiв, або ж задовольнилися кривавою перемогою, бо не квапилися  сiдати
на коней. Однi перев'язували поранених, другi добивали козакiв,  а  третi,
оточивши агу й полоненого запорожця, з  цiкавiстю  спостерiгали,  що  буде
далi.
   - Повiсьте собаку! - без довгих роздумiв наказав  Гамiд,  показуючи  на
одиноке дерево, що росло поблизу на горбi.
   Це сподобалося всiм.
   - Повiсити! Повiсити! -пролунали голоси. Двоє найпрудкiших  помчали  до
дерева з арканом у руках. Iншi потягли козака за ними. Хтось штовхнув його
в спину, хтось вискочив наперед - шарпнув за  жупан.  Та  так  сильно,  що
вiдлетiли гудзики.
   З-за пазухи випав бiлий сувiй паперу.
   - Ага, в нього лист! - вигукнув молоденький безвусий аскер, нагинаючись
i пiднiмаючи сувiй.
   - Лист? - Гамiд схопив папiр, розгорнув i, побачивши,  що  написано  не
по-турецькому, пiдвiв очi на Звенигору. - До кого?
   - До великого вiзиря Мустафи, хай береже його  аллах!  -  вiдповiв,  не
задумуючись, Звенигора.
   - Що? - Гамiд явно оторопiв. Повертiв папiр у руках,  безтямно  глипнув
на агу Джаббара, який був вражений не менше, нiж Гамiд. - Вiд кого?
   - Вiд кошового отамана Сiрка. Вiд Урус-шайтана, як ви його звете.
   Спагiї мовчки переглядалися,  їх  здивував  лист,  що  так  несподiвано
змiнював усю справу, а особливо вразила добра турецька мова козака. Чи  не
помилилися вони, розгромивши козацький загiн i  схопивши  цього  посланця?
Кара Мустафа швидкий на розправу! Слава аллаху, що хоч в останню мить  усе
вияснилося i листа буде вручено за призначенням.
   I Гамiд, i ага Джаббар мовчали. Ага Джаббар зблiд:  це  ж  вiн  наказав
переслiдувати i перерубати запорозький загiн.  Йому  i  вiдповiдати  перед
вiзиром.
   Нарештi, Гамiд порушив мовчанку.
   - Що пише Урус-шайтан?
   Голос його затремтiв. Гамiдовi краще, нiж будь-кому iншому з присутнiх,
було вiдомо, що  султан  хотiв  залучити  на  свiй  бiк  запорожцiв  i  що
запорожцi вiдповiли вiдмовою. Та, може, вони змiнили свою думку.  Вiд  цих
шибайголiв можна всього чекати!  Водночас  Гамiд  зрозумiв,  що  Звенигора
знову вислизає у нього з рук. Ех, чому вiн стрiляв у того другого, а не  в
цього проклятого гяура!.. Страх i злоба терзали його серце, i вiн не знав,
якому почуттю вiддати перевагу.
   - Ну, що ж пише Урус-шайтан?
   - Я  не  маю  права  читати  перед  вами  листа  вiзировi!  -  вiдрiзав
Звенигора, вiдчувши, що вiдстань до дерева, на якому його хотiли повiсити,
значно збiльшилася. - За це вiзир накаже зiтнути голови  i  менi,  i  вам!
Запорожцi вирiшили служити сонцесяйному  султановi,  i  кошовий,  напевно,
сповiщає про це великого вiзира.
   Гамiд крякнув. У нього затерп язик. Однак злоба вiдiбрала йому розум.
   - Ти брешеш, гяуре! Чому ж тодi тiкав? Чому рубався з нами?
   - А що нам було робити? Не  ми  ж  напали,  а  ви  на  нас.  Ми  тiльки
оборонялись!
   - Я сам передам листа вiзировi, - раптом заявив рiшуче Гамiд зважившись
на вiдчайдушний вчинок. -  А  ти,  собако,  мусиш  поплатитися  за  смерть
стiлькох воїнiв, яких ти забив щойно разом зi  своїми  поплiчниками.  Гей,
люди, ведiть його до дерева!  Пiдтягнiть  вище,  щоб  скорiше  став  перед
аллахом!
   - Не руште!  -  виступив  наперед  ага  Джаббар.  -  Гамiд-ага,  шайтан
скаламутив твiй розум, нещасний! Що ти надумав? Вiзир i так  покладе  гнiв
на нас. А що вiн скаже, коли дiзнається, що ми, знаючи вже, хто цей козак,
стратили його?.. На коней! На коней! I в ставку вiзира! Сподiватимемось на
його милiсть, i хай береже нас аллах!



   3

   Кара Мустафа був у вiдчаї. Iще один "генеральний" штурм Чигирина зазнав
невдачi. Тисячi  синiв  Магомета  наклали  сьогоднi  головами  в  глибоких
апрошах, у рову попiд стiнами i на самих стiнах мiста. Про похiд на Київ i
на Лiвобережжя, на що глибоко в душi плекав надiю вiзир,  годi  й  думати.
Наступає осiнь. Закiнчуються припаси. Чомусь не повертається валка з рiчки
Корабельної...
   Прокляте мiсто!  Вже  зосталися  самi  руїни  та  фортеця  на  горi,  а
тримається! Сьогоднi, думав, нiяке чудо не врятує його вiд падiння...  Так
нi ж - вистояло! Гяури-уруси помирають, але не  здаються!  Ромодан-паша  i
гетьман Самойлович можуть  утiшатися  перемогою...  Утiшатися?  Нi,  рано!
Одному з них вiн, вiзир, завдасть удару в  саме  серце!  Такого  болючого,
страшного удару, вiд якого здригнеться сам шайтан!
   Вiзир плеснув у долонi. До намету ввiйшов ага.
   - Чи привезли вже князя Андрiя, сина Ромодана-пашi?
   - Так,  великий  вiзире.  Ханськi  нукери  щойно  прибули  з  полоненим
княжичем.
   - Приведiть його сюди!
   Два аскери ввели закованого в кайдани, жовтого, змученого бранця. Майже
десять рокiв тому потрапив молодий Ромодановський у полон  до  татар.  Хан
пiд тиском Стамбула все не вiдпускав  його,  хоча  воєвода  Ромодановський
пропонував в обмiн на сина великi грошi  чи  знатних  кримських  мурз,  що
перебували у нього в полонi.
   Вiзир повiв бровою - аскери, уклонившись, вийшли.
   - Ти розумiєш по-турецькому, князю?
   - Трохи, - злегка вклонився князь Андрiй.
   - Ти знаєш, що твiй ата[29] - воєвода уруських вiйськ пiд Чигирином?
   - Знаю.
   - Ти завтра будеш вiльний, коли напишеш батьковi, щоб  здав  Чигирин...
Тобто дiстанеш волю пiсля того, як воєвода здасть мiсто!
   - Я цього не напишу, великий вiзире.
   - Я примушу тебе зробити це!
   - Навiть аллах не примусить! Пробач менi великодушно, великий вiзире.
   - Тодi ти вмреш лютою смертю!
   - Умру. Всi ми смертнi.
   Вiзир здивовано глянув на бранця. Юродивий чи фанатик?
   У цей час вiдкинувся полог намету - ввiйшов ага. Вклонився.
   - Великий вiзире, загiн  спагiїв  захопив  у  полi  козака-запорожця  з
важливим листом вiд Урус-шайтана Сiрка.
   - Про що лист?
   - Запорожцi нiбито бажають служити нашому сонцесяйному султановi.
   - Введи козака!.. Чекай-хто його захопив?
   - Джаббар-ага i Гамiд-ага.
   - Хай увiйдуть теж.
   Ага плеснув у долонi - до намету аскери ввели Звенигору.  Потiм  зайшли
Гамiд i Джаббар-ага. Вклонилися вiзировi аж до землi.
   Звенигора мав зв'язанi руки i  привiтався  до  вiзира  легким  поклоном
голови.
   - Чому посланець зв'язаний? - нахмурив брови вiзир.  Джаббар-ага  хотiв
вiдповiсти, але його випередив Гамiд. Це  вiн  наполiг,  щоб  козака  було
зв'язано.
   - Я не довiряю йому, великий i преславний вiзире. Це мiй колишнiй  раб,
невiльник, який пiдняв повстання, спалив мiй маєток, а потiм утiк. Я прошу
вас, великий повелителю правовiрних, пiзнiше вiддати його менi, щоб я  мiг
вчинити над  ним  справедливий  суд,  -  сказав  Гамiд  i  ще  раз  низько
вклонився.
   Кара Мустафа вислухав його неуважно."
   - Де лист?
   Джаббар-ага подав бiлий сувiй.
   - Але хто ж менi прочитає його? Покличте драгомана!
   - Я прочитаю, - виступив наперед Звенигора.
   - О, ти розумiєш по-турецькому?
   - Так, великий вiзире.
   - Розв'яжiть йому руки!
   Блиснув ятаган аги - i мотузок упав додолу.
   - Читай! - наказав Кара Мустафа.
   Звенигора взяв папiр. На мить зам'явся, напружено думаючи,  що  робити.
Дослiвно перекласти листа чи продовжувати обманювати i вiзира, як  обманув
Гамiда i Джаббара-агу? Якщо зробити перше, то, напевне,  зразу  позбудешся
голови, зате .вразиш вiзира  в  найболючiше  мiсце  звiсткою  про  падiння
Кизи-Кермена i розгром турецької флотилiї...  Якщо  ж  зробити  друге,  то
вiдтягнеш страту на якусь годину, поки прийде драгоман i  перекладе  листа
правильно... А потiм?.. А потiм-однаково смерть!.. Е-е, чи пан, чи  пропав
- читай, Арсене!
   Вiн розправив аркуш  i  почав  читати,  слiдкуючи  за  виразом  обличчя
вiзира. Кара Мустафа спочатку слухав з  подивом,  потiм  почав  багровiти.
Падiння Кизи-Кермена! Флотилiя з припасами! Це була страшна  несподiванка.
Як грiм рад головою...
   - "...Липня 12 числа проти Краснякова, - читав Звени-гора, -  на  гирлi
Корабельному, ударив на тi всi суди, оволодiв єсми ними, одно тiльки судно
парусами i многими гребцi  втекло...  Визволено  всiх  невiльникiв,  взято
п'ятсот полоненикiв, сiм гармат, тридцять прапорiв i все продовольство,  а
такожди корабельного пашу... Ясир, призначений  для  тебе,  ясновельможний
гетьмане, залишив пiд вартою в Кардишинi... Пашу з вiрними людьми  посилаю
до тебе з тим, щоб ти вiдправив  його  в  дарунок  його  царськiй  милостi
государевi московському... А сам з товариством  iду  на  Буг  к  турському
мосту i заставi, яку, дасть бог, погромлю... Кошовий отаман Сiрко".
   - Що це все значить? -вигукнув вiзир. - Ти мене обманув, гяуре?
   - Нi, великий вiзире, я обмалював свого лютого ворога Гамiда. А  вам  я
прочитав справжнього листа кошового...
   - А ти вiдаєш, що тебе чекає?
   Наперед виступив Гамiд.
   - Великий повелителю правовiрних, дозволь менi розправитися з  собакою!
Прошу дарувати менi таку милїсть, мудрий раднику володаря трьох суходолiв!
   Роздратований Кара Мустафа, здається, тiльки тепер згадав, що в  наметi
знаходяться стороннi люди, яким не  варто  було  чути  такi  невтiшнi  для
туркiв вiстi з Запорожжя. Вiн спалахнув.
   - Геть усi звiдси! I забудьте про те, що тут чули! Гамiд,  Джаббар-ага,
а також вартовi, задкуючи i кланяючись  безперервно,  безшумно  зникли  за
пологом.
   Князь Андрiй торкнувся Звенигориного плеча, сказав тихо:
   - Спасибi, козаче, за добрi вiстi. Втiшив моє серце.
   - Ти хто такий? - Арсен зi спiвчуттям подивився аа закованого в  залiзо
невiльника.
   - Князь Андрiй Ромодановський.
   - Що? -вигукнув Арсен. -Ти син боярина Ромо-дановського?
   - Так. А ти знаєш мого батька?
   - Ще б пак! Я зустрiчався з ним i розмовляв.
   Вiзир мовчки стежив за їхньою розмовою. Не перебивав. Вслухався в  чужу
мову i про щось напружено думав. Очi його горiли. На високому темному лобi
зiйшлися тугi зморшки.
   Зненацька вiн плеснув у долонi. Ввiйшов ага.
   - Вивести невiльника!
   Князя Андрiя повели.
   Вiзир  встав,  пiдiйшов  до  Звенигори.  Довго  мовчки  свердлив   його
пронизливим поглядом вузьких чорних очей. Нарештi, промовив:
   - Ти народився пiд щасливою зорею, гяуре! Дякуй аллаховi за це!
   Звенигора запитливо глянув у колючi очi вiзира, не розумiючи, куди  вiн
гне. А вiзир вiв далi:
   - Ти знаєш, хто цей невiльник?
   - Знаю. Нещасний син воєводи Ромодановського.
   - Так, син Ромодана-пашi... Його  доля  тiсно  переплелася  сьогоднi  з
твоєю!
   - Як саме?
   - Я зараз напишу листа Ромодану-пашi. Вiднесеш.
   - Тобто...
   - Так, ти будеш вiльний. Мої люди виведуть тебе до стану урусiв.
   Кара Мустафа пройшов у глибину намету до похiдного столика, на якому  в
пiдсвiчнику горiла свiчка, взяв довге бiле  перо,  замислено  подивився  в
маленьке слюдяне вiконце. Потiм рвучко кинув перо на стiл i повернувся  до
козака.
   - Нi, писати не буду! Передаси усно Ромодану-пашi... Слово  в  слово!..
Слухай уважно!



   4

   - Неймовiрно! - вигукнув боярин Ромодановський, схоплюючись iз м'якого,
обтягнутого червоним оксамитом дзиглика. Вiн гостював у  гетьмана,  а  той
любив багатство i затишок i навiть у походи возив за собою дорогi  речi  -
крiсла, лiжка, одяг. - Неймовiрно! Ти бачив мого  сина?  У  наметi  самого
Кара Мустафи? Отже, татари таки здалися на пiдмову i  домагання  туркiв!..
Видали їм князя Андрiя... Що ж казав вiзир?
   Ромодановський був схвильований. Нервово смикав себе за  бороду,  важко
сопiв. Пiдiйшов, поклав руку на плече Звенигорi.
   - Кажи! Все кажи,  нiчого  не  приховуючи!  Я  здогадуюся,  що  нелегку
звiстку ти принiс менi сьогоднi... Але краще  гiрка  правда,  нiж  солодка
брехня!
   - Боярине, менi теж не легко зважитися передати вам слова вiзира. Але я
мушу. Тож пробачте великодушно, якщо  мої  слова  завдадуть  вам  болю,  -
сказав Звенигора.
   Ромодановський мовчки хитнув головою, а Самойлович, нахмуривши сивуватi
брови, кинув суворо;
   - Кажи!
   - Вiзир хотiв написати листа, але передумав. Хитрий. Побоявся  довiряти
паперу свої думки. Тому вирiшив усе i передати усно... I це врятувало мене
вiд смертi... Вiзир сказав: "Передай Ромодану-пашi, що  його  син  у  моїх
руках. Ти бачив його i можеш засвiдчити це перед боярином, щоб вiн повiрив
менi... Князь Андрiй ще молода людина i хоче жити. Ромодан-паша має  змогу
врятувати сина, якщо вiн любить  його...  Але  для  цього  потрiбно  здати
Чигирин!.. Я не вимагаю, щоб  Ромодан-паша  i  гетьман  здавалися  менi  з
вiйськом. Знаю, що на це вони нiколи не пiдуть. Це була б  занадто  висока
плата навiть за голови трьох синiв!.. Але  Чигирин,  в  якому  вже  нiчого
захищати, вони можуть здати без шкоди для себе. Менi ж треба  взяти  руїни
мiста, бо я не хочу  подiлити  долю  Iбрагiма-пашi!.."  Так  сказав  вiзир
Мустафа.
   Звенигора замовк. Ромодановський важко пiдвiв голову.
   - Що ще сказав вiзир? Усе кажи!
   - Вiн сказав: "Якщо я завтра до пiвдня не вступлю в Чигирин, то  накажу
з голови живого князя Андрiя здерти  шкуру,  напхати  соломою  i  вiдвезти
старому Ромодану-пашi в подарунок!.." Пробачте, боярине, я повторюю  слова
клятого бусурмена.
   Ромодановський стиснув руками скронi, застогнав.
   - Боже, навiщо ти посилаєш менi таке випробування!
   Самойлович обняв його за плечi, посадив на лiжко. Пiднiс кухоль вина.
   - Григорiю Григоровичу, дорогий, заспокойся! Все буде гаразд! Ти тiльки
вдумайся в слова вiзира... Адже в них визнання  того,  що  турки  втратили
вiру в перемогу. Кара Мустафа вiдступив би й сьогоднi, але  боїться  гнiву
султана. Йому потрiбно хоч на один день вступити в Чигирин... Ну,  то  хай
бере його!
   Помiтивши напруження i подив на обличчi Звенигори, гетьман махнув  йому
рукою, щоб вийшов, а потiм, закривши за козаком  важкий  полог,  продовжив
свою думку:
   - Чигирин ущент зруйнований. З кожним  днем  його  все  важче  й  важче
обороняти...
   - Однак турки не можуть його взяти! -заперечив  князь.  -  Сьогоднiшнiй
їхнiй штурм закiнчився, як i всi  попереднi,  вiдступом...  До  того  ж  -
зруйновано тiльки мiсто, а фортеця  майже  не  пошкоджена!  В  нiй  багато
гармат, пороху, припасiв...
   - Але ж, боярине, не забувай i про сина... У мене самого  серце  кров'ю
обливається при однiй думцi,  що  Чигирин  треба  здати.  Та  що  вдiєш?..
Чигирин - не Україна . i не Москва! Ми зiрвемо фортецю, пiдпалимо мiсто  -
i хай тодi Кара Мустафа виїжджає бiлим конем на Чигиринську крем'яну гору!
Не велика для нього буде радiсть!
   - Що скаже цар! - вигукнув боярин.
   Видно було, що в душi вiн погоджувався з доказами гетьмана про  те,  що
здача Чигирина ще не означала цiлковитого пiдкорення  турками  України,  а
тим бiльше Росiї, та вiн боявся, що ця  здача,  вiд  якої  залежить  життя
князя Андрiя, розцiнюватиметься i на Українi, i в Росiї як поразка.
   - А що скаже  цар,  коли  турки  вiдступлять?  -  наполягав  на  своєму
Самойлович. - А що вони вiдступлять, я впевнений у цьому! Вже зараз  їдять
саму конину. Запорожцi перетнули всi шляхи, захопили флотилiю,  -  пiдвозу
майже нiякого! Ми маємо сто двадцять тисяч вiйська, багато  ядер,  пороху,
продовольства... Вiзир знає про це. Йому лишається один шлях -  тiкати  на
пiвдень, у Туреччину. А це означатиме, врештi, що перемогли ми! I  вiйсько
нам спасибi скаже, бо ми цим збережемо стрiлецькi й козацькi голови... Ну,
вирiшуй, Григорiю Григоровичу!
   Ромодановський довго мовчав.- Потiм зiтхнув i сказав глухо, нiби  крiзь
сльози:
   - Гетьмане, я цiню твою добрiсть до мене. Однак пристати до твоєї думки
не можу... Завтра й позавтрьому Карiї Мустафа  почне  новий  штурм,  i  ми
повиннi бути готовi до того, щоб  вiдбити  його!  Тому  я  сьогоднi  введу
свiжий стрiлецький полк, а  тебе  прошу  пiдкрiпити  залогу  мiста  полком
сердюкiв.
   У Самойловича опустилися плечi. Цей наказ - смертний вирок для  княжича
Андрiя. Гетьман скрушно похитав великою  сивуватою  головою,  пiдiйшов  до
боярина - обняв його.
   Ромодановський довго стояв непорушне, затуливши обличчя долонями, потiм
болiсно застогнав i прошепотiв хрипко:
   - Сину мiй, прости мене!



   5

   Вийшовши з намету воєводи, Звенигора деякий  час  постояв  на  пiщаному
горбi, звiдки було видно Чигирин i турецькi окопи по той бiк Тясмину. Синя
надвечiрня iмла пiднiмалася з лугiв  i  поволi  обволiкала  все  навкруги.
Стояла незвична тиша. Жодного пострiлу. А ще ж  якусь  годину  тому  земля
здригалася вiд гарматної стрiлянини i вибухiв бомб,  вiд  тупоту  i  крику
багатьох десяткiв тисяч воякiв.
   Звенигора намагався крiзь iмлу розгледiти у мiстi  будинок  коменданта.
Там десь Роман. Чи живий вiн?.. Iдучи до князя Ромодановського, мав  намiр
ще раз попросити його за друга, але не до того тепер старому воєводi...
   Навпростець,  пологим  пiщаним   схилом,   Звенигора   попростував   до
Калинового мосту.
   Чигирин тих часiв - досить велике мiсто, розбудоване на похилiй рiвнинi
пiд стрiмкою Чигиринською, або Кам'яною, горою. Земляний вал з  палiсадами
тягнеться вiд Тясмину аж на пiвденний край Кам'яної гори, на якiй височить
могутнiй замок, викладений iз рудуватого тесаного пiсковика.
   Незважаючи на нiч, у мiстi гамiрно. Горять вогнища. Снують  чорнi  тiнi
стрiльцiв i козакiв. Iнодi проскаче вершник.
   Звенигора  з  Гривою  i  Кузьмою  Рожковим  зупинилися  бiля   багаття,
розкладеного просто посеред  майдану.  Навкруги  багаття  -  великий  гурт
воякiв. У колi, на сосновiй колодi, сидить кобзар. Червонясте свiтло падає
йому на зморшкувате темне обличчя, бiле волосся, острижене  "пiд-макiтру".
Кобзар поволi перебирає струни кобзи - лунають нiжнi мелодiйнi звуки. Вони
полонили слухачiв. Вояки завмерли. Хто сидить на землi, хто на колодах пiд
тином, хто стоїть, задумавшись i пiдперши голову рукою.
   Тихо, з щемким болем i  лагiдно-тривожним  смутком  лине  в  темну  нiч
журлива пiсня.

   Iз-за гори кам'яної
   Голуби лiтають.
   Не зазнав я розкiшоньки -
   Вже лiта минають.

   Стоять у задумi воїни. Один, опустивши вуса, дивиться блискучими  очима
на малинове полум'я, другий думає про щось  своє,  потаємне,  третiй  ледь
чутно пiдтягує кобзаревi. А над  ними  -  на  тлi  темного  зоряного  неба
бовванiє стрiмка Кам'яна гора.
   Чи не з-за неї лiтали бiлi голуби в  Чигирин?  Чи  не  тут,  при  дворi
гетьмана Хмельницького,  коли  Чигирин  став  столицею  України,  жив  той
кобзар-слiпець, що склав цю задушевну пiсню, якiй судилося пережити вiки i
своїм тихим смутком i глибокою мудрiстю тривожити людськi серця? Чи не  на
цьому мостi через Тясмин, оповитому по обох берегах густими,  непролазними
заростями калини, наздоганяв хтось вороними  кiньми  свої  марно  втраченi
лiта i прохав їх повернутися до нього в гостi?

   Наздогнав я лiта свої
   На калиновiм мостi.
   Ой вернiться, лiта мої,
   Хоч на час у гостi I

   Звенигора стояв збоку,  проти  вогню,  з  Кузьмою  Рожковим  i  високим
нескладним Гривою. Слухав - i дивувався: яку то силу має пiсня! Незважаючи
на смуток, що оповив серце, вона окрилювала душу, збурювала глибиннi сили,
якi, мов пiдземнi води, до  пори  до  часу  здержуванi  холодними  важкими
брилами каменю, раптово  вирвалися  на  поверхню  i  зануртували  могутнiм
водограєм.
   Пiсня навiяла спогад  про  Златку.  На  козака  глянули  темно-синi,  з
iскорками очi, нiби шматочки зоряного неба  перед  сходом  мiсяця.  Тiльки
смутнi i далекi-далекi... Чому?.. Звенигора здригнувся. Невже  тодi,  коли
до щастя - один крок, невблаганна вiйна зруйнує його, проведе  мiж  ним  i
Златкою межу, яку не в силi переступити жоден смертний?.. Златко,  Златко,
тепер, коли ти така близька i водночас далека, ти стала ще  жаданiшою,  ще
рiднiшою! Ти ввiйшла в серце, як пiсня, i, як пiсня,  назавжди  лишишся  в
ньому!
   А кобзарева пiсня будила вже новi думки i почуття. Десь там, у темрявi,
зовсiм недалеко, за мiськими стiнами, причаївся хижий ворог i, може,  саме
в цю мить готує пiдкопи, щоб проникнути в мiсто, набиває порохом  гармати,
щоб зi сходом сонця посiяти смерть i вбити цю пiсню!.. Затоптати  в  землю
її разом з душею людською! А саму землю потiм зробити своєю...
   Нi, не можна допустити до цього! Не можна дозволити убити пiсню i  живе
слово, бо в словi i пiснi - душа народу, його минуле, сучасне i  майбутнє!
А що саме тiло без душi? Живий труп! Робота?! Гнiй,  яким  удобрюють  чужу
ниву! Або ж, у гiршiм випадку, - плоть, у яку злi  люди  вдихають  отруєну
душу яничара!
   По спинi Звенигори прокотилася холодна хвиля. Нi! Не можна допустити до
цього! Не можна дозволити ордам султана котитися  вiд  Карпат  до  Дону  i
нищити все живе на своєму шляху! Треба тут, пiд цiєю кам'яною Чигиринською
горою, зупинити їх i вiдкинути геть за море!
   Вiн глянув  на  суворi  обличчя  воякiв.  Давно  не  голенi,  змарнiлi,
закопченi димом, вони здавалися вирiзьбленi з каменю, витесанi  з  мiцного
мореного дуба. Такi не вiдступлять! Не здадуться!
   Ось московськi драгуни. Стрункi молодi хлопцi.  Звiдки  вони?  З  самої
Москви, з Тули чи Смоленська?  А  чи  з-над  берегiв  далекої,  нiколи  не
баченої ним рiки Волги, що, кажуть, удвiчi бiльша за Днiпро?
   А там сидять стрiльцi. У  сiрих  каптанах,  ялових  чоботях  сидять  на
колодах, схиливши бiлявочубi голови, з прихованим смутком  слухають  пiсню
українського кобзаря, i не в одного - бачиш? - блищить проти полум'я в оцi
сльоза. То дарма, що слово мовиться трохи iнакше! Але душа в нiм  -  своя,
рiдна!.. Завтра вони разом з  козаками  грудьми  стануть  проти  спiльного
ворога, i, може, не один з них проллє кров за те, щоб i надалi тут  вiльно
лунала ця прекрасна, розкiшна пiсня!
   А ось - козаки. У червоних, що вночi здаються темними, жупанах, широких
шароварах,  бронзоволицi,  темноокi.  Вони  сидять  i  стоять  уперемiш  з
драгунами i стрiльцями, побратимами по зброї i долi.
   На душi Звенигори стало легко. Нi, не затопить турецька навала  зелених
берегiв Днiпра! Не буде татарський кiнь пити з нього води! Не  здолати  їм
об'єднаної сили Москви й України!
   Стихла, завмерла пiсня. Кобзар сидiв, прихиливши сиву голову  до  грифа
кобзи, а стрiльцi, драгуни й козаки безмовно стояли  навколо,  i  в  їхнiх
серцях, здавалося, ще бринiли невгасимi задушевнi звуки...
   Звенигора,  Рожков  i  Грива  непомiтно  вийшли  з  кола  i,  крадучись
задвiрками, помiж згарищами й руїнами, наблизились  до  двору  коменданта.
Там звернули у сусiдню стодолу i незабаром опинилися  мiж  чудом  уцiлiлою
хатою i зруйнованою вибухом бомби клунею.
   - Сюди, - шепнув Рожков, показуючи на круту шию льоху.
   Дверi розчиненi навстiж.  Знизу  вiйнуло  застояним  повiтрям,  запахло
трухлявим деревом, сирою землею.
   Всi троє мовчки спустилися в льох i причинили за  собою  дверi.  Рожков
викресав вогню - запалив свiчку.
   На долiвцi, в кутку, лежала велика купа глини. В однiй  ,iз  стiн  зяяв
чорний отвiр дiри. Бiля неї - вимазанi в глипну сокира i заступ.
   - Приблизно половину вiдстанi ми вже прокопали, -  сказав  Рожков.  -Ще
лiктiв п'ять чи шiсть.
   - Встигнемо за нiч?
   - Встигнемо, якщо працюватимемо навперемiну.
   - Тодi не гаймо часу, - заспiшив Звенигора i, схопивши заступ i сокиру,
шуснув у вузьку дiрку.
   З перших же ударiв вiн зрозумiв, як важко доведеться їм тут  працювати.
Глина суха i тверда, мов камiнь. В тiснявi не розмахнешся, не  врубаєш  як
слiд сокирою. А розпушену глину доводиться насипати в кошiль  i,  рачкуючи
назад, витягати з глибокої нори.
   Однак робити нiчого. Десь тут зовсiм недалеко знемагає в темницi Роман,
i його будь-що треба сьогоднi визволити.
   Лунко цюкає сокира. Гупає  заступ.  Шарудить,  осипаючись  на  долiвку,
глина. Потрiскує лойова свiчка, сповнюючи печеру чадом i смородом.
   Довго i важко тягнеться час. Звенигору заступає Грива, а того - Рожков.
Що далi, то частiше доводиться змiнювати один  одного.  Пiт  заливає  очi.
Дихати нiчим. Копачi напружують усi сили...
   Згорiла одна свiчка, потiм - друга.
   Спiтнiлi, стомленi, замазанi глиною, копачi накидаються на тверду жовту
стiну, як на смертельного ворога.  I  вона  вiдступає,  вiдступає...  Коли
стало зовсiм важко дихати, вiдчинили дверi,  i  в  льох  ввiрвався  свiжий
струмiнь прохолодного повiтря, що остудив розпашiлi тiла.
   Однак дверi незабаром довелося  зачинити:  починало  свiтати.  I  тодi,
нарештi, заступ ударився об камiнь.
   - Добралися! - сповiстив товаришам Звенигора. - Зараз ламатиму стiну!
   Вiн сокирою розколупав шов, вивернув кiлька цеглин, Вони глухо  гупнули
на долiвку, i в ту мить крiзь пролом з темряви  сусiднього  льоху  глянули
Романовi очi, освiтленi мерехтливим вогником свiчки.
   Дончак простягнув руки.
   - Арсене! Брате!
   Пальцi їхнiх рук сплелися в мiцному потисковi.



   6

   Рожков, Грива, Роман i Звенигора, залишивши позад себе  напiвзруйноване
мiсто, крутою дорогою пiднялися на Чигиринську  гору,  до  головних  ворiт
замка. Не без пiдстав вони вважали, що Трауернiхт  швидко  виявить  втечу,
але не здогадається шукати Романа i його друзiв на валах, серед захисникiв
фортецi.  Незважаючи  на  раннiй  час,  тут  уже  було  гамiрно.   Сердюки
полковника Коровки i стрiльцi генерала Гордона  готувалися  до  бою:  однi
поспiшно снiдали, другi пiдносили до гармат ядра,  бомби  i  порох,  третi
шикувалися, щоб строєм iти до своїх мiсць  на  стiнах.  Нiхто  не  звертав
уваги на стомлених замазур, якi швидко перетнули просторе подвiр'я замка i
зупинилися бiля довгої конов'язi.
   - Насамперед, друзi, вмиємося, - сказав Рожков, набираючи з корита  для
водопою коней повну пригорщ холодної джерельної води. - А то ми  схожi  на
марюк!
   Вони вмилися, напилися з дерев'яного вiдра, прикованого до журавля,  що
заглядав у темну кам'яну криницю, смачної води, обтрусили  одяг  i  тiльки
тодi присiли побiля чималого казана з гарячим кулешем. Тут  їх  i  помiтив
генерал Гордон.
   - Кузьма, де тебе носить? Вночi ти мав стояти на чатах!
   Рожков схопився, винувато заклiпав очима. Звенигора, Воїнов i Грива теж
пiдхопилися, стали поруч товариша, готовi заступитися за нього.
   Генерал Гордон уважнiше придивився до козакiв, помiтив i слiди глини на
їхньому одязi, i змарнiле,  заросле  русявою  щетиною  обличчя  Романа,  i
скуйовджену копицю пшеничного волосся на його головi. По цiй копицi вiн  i
впiзнав дончака.
   - Ба, ба, ба! Тепер я розумiю,  Кузьмо,  де  ти  пропадав!  -  вигукнув
шотландець. -За друга - у вогонь i  воду,  як  ви  кажете?  Ха-ха!  Вiтаю!
Вiтаю!
   Рожков полегшено усмiхнувся: пронесло! У козакiв  теж  ,  з  плiч  гора
зсунулась. Та Гордон враз посуворiшав.
   - Ну, от що, молодцi, сьогоднi буде  дуже  жаркий  день.  Кара  Мустафа
поклявся бородою пророка, що надвечiр мого бунчук  замає  на  Чигиринськiй
горi. Вiн згромадив пiд мiстом сорок тисяч вiйська i  майже  всi  гармати.
Штурм уже розпочався. А ви, я бачу, без зброї...
   - За цим дiло не стане, - похмуро сказав Грива. - На валах  i  нашої  i
турецької зброї досить. Скажiть тiльки, куди нам iти.
   - Рожков пiде зi мною. А ви - не з моєї дивiзiї...
   - Ми хотiли б разом, - сказав Роман.
   - Атож, гуртом легше й батька бити, - вставив понуро Грива.
   - Навiщо ж батька,  -  усмiхнувся  генерал.  -  Турка  бийте,  молодцi!
Турка!.. Якщо хочете разом, тодi будете при менi! Але знайте:  я  там,  де
найважче! Ви поки що вiльнi птахи - вибирайте!
   - А що нам вибирати, - сказав Звенигора. - Смертi не  боїмося!  Бог  не
захоче - свиня не з'їсть!
   - Ха-ха, чудово  сказано!  Чудово!  Тодi  -  за  мною,  молодцi!  Пiсля
вчорашнiх втрат менi кожен смiливий воїн дорогий! За мною!
   Сухорлявий високий генерал, притримуючи рукою тонку шпагу, що била його
по ногах, швидко попростував до вежi замка. За ним поспiшав Кузьма  Рожков
зi своїми новими друзями..
   Навколо вже все гуло, гоготало, трiщало. Над головами пролiтали бомби i
ядра. До стiн бiгли  запiзнiлi  вояки,  по  драбинах  i  земляних  сходах,
укрiплених сосновими плахами, здиралися нагору. Тут  же  лежали  першi  на
сьогоднiшнiй день убитi й пораненi. У свiжому ранковому повiтрi  вiдгонило
димом i кров'ю.
   Генерал Гордон швидко збiг на стiну i глянув на  турецькi  позицiї.  По
сiрiй, змережанiй окопами землi до мiста наближалися густi ряди  яничарiв.
Тисячоголосе "алла" линуло над полем.
   Обабiч генерала стали Рожков i його новi друзi-запорожцi.
   Князь Ромодановський з почтом стояв на пiщаному горбi на лiвому  березi
Тясмину,  навпроти  Чигирина.  Щохвилини  до  нього   пiд'їжджали   гiнцi,
сповiщаючи про хiд битви.
   Боярин мав дуже стомлений вигляд. Блiдий, змарнiлий, з темними  кругами
пiд очима. Завжди ретельно розчесанi, пригладженi вуса та борода  сьогоднi
були скуйовдженi, мов у хворого  на  лихоманку.  Нiхто  з  почту  не  знав
справжньої причини такого стану головнокомандувача.
   Однак накази князя були, як  i  завжди,  чiткi,  обдуманi,  а  голос  -
твердий, рiшучий. Припухлi вiд безсоння очi дивилися пильно, бачили далеко
- вiд максимiвських лугiв до суботiвських круч, - охоплювали все поле бою.
   Ворожий наступ понад Тясмином розпочався одночасно зi штурмом Чигирина.
Зi сходом сонця ударили турецькi й татарськi тулумбаси,  заклично  заграли
зурни, затрубили рiжки. Вiд тисяч  кiнських  i  людських  нiг  застугонiла
земля.  Рiзнобарвнi  загони  яничарiв,  спагiїв,  арабських  i   курдських
вершникiв хвилями  перекочувалися  через  Тясмин  i  з  ходу  нападали  на
стрiлецькi окопи та редути. На лiвому фланзi  кримська  орда  атакувала  в
кiнному строю козацькi полки.
   Все величезне вiйсько османiв перейшло в рiшучий наступ. На тясминських
лугах, на пiщаних пагорбах лiвого берега,  в  чигиринськiй  дiбровi  та  в
рiдких узлiссях Чорного лiсу з самого ранку зав'язалися тяжкi бої.
   Особливо сильний натиск турки робили на Чигирин та  прилеглi  до  нього
околицi.  Ромодановський  розумiв,  що  вони  хотiли  вiдкинути   його   з
Черкаського шляху, щоб вiдрiзати Чигирин, оточити його з усiх бокiв.  Тодi
доля мiста була б остаточно вирiшена: воно б здалося на милiсть переможця.
В руки ворога потрапило б багато пороху, бомб, ядер,  продовольства.  Тому
вiн з самого ранку кинув сюди Бiлгородський стрiлецький полк - свою  опору
i гордiсть.
   Пригнiчений i заклопотаний Ромодановський спочатку не помiтив  гiнця  i
тiльки, коли перед ним стали три  татарських  мурзи,  глянув  пильнiше  на
козака.
   - Вiд гетьмана?
   - Так, ваша свiтлiсть. Гетьман наказав доставити листа i полонених.
   - Сам маю полонених досить, -сказав стомлено боярин, розгортаючи папiр.
   Гетьман писав: "Посилаю  тобi,  князю  Григорiю  Григоровичу,  знатного
татарського мурзу Саферелея. Оний мурзишка  є  зятем  хана  Мюрад-Гiрея...
Налякай його гарненько! Скажи, що одрiжеш його погану голову  i  пошлеш  у
подарунок тестевi, сирiч  хановi,  якщо  той  дозволить  вiзировi  Мустафi
вчинити насильство над князем Андрiєм...  Разом  з  ним  посилаю  ще  двох
захудалих мурз, - хай сам Саферелей  вiдправить  їх  до  хана  негайно  як
посланцiв. Двох - для бiльшої певностi..."
   - А, от воно що! - вигукнув боярин i повернувся  до  гiнця.  -  Спасибi
тобi, козаче! Ти приносиш менi маленьку надiю...
   Вiн швидко пiдiйшов до низькорослого  Сафеiрелея,  якого  поставили  на
колiна зi зв'язаними ззаду руками, промовив тихо, але суворо?
   - Мурзо, хан Мюрад-Гiрей вчинив необдумано, передавши мого  сина  князя
Андрiя туркам. Вiзир Мустафа погрожує йому смертю. Вiн сповiстив мене,  що
обдере з голови живого князя Андрiя шкiру, напхає її соломою i пришле менi
в подарунок, якщо я сьогоднi до пiвдня не здам Чигирина... Я захищатиму це
мiсто, поки стане сил  моїх!  Отже,  вiзир  матиме  привiд  виконати  свою
мерзенну погрозу... Але клянусь, я знайду засiб помститися хановi за  мого
єдиного сина! I першою жертвою цiєї помсти будеш ти, мурзо! Я накажу  тебе
живого оббiлувати - здерти з голови шкiру, теж напхати соломою i вiдiслати
хановi... .
   Саферелей зблiд. У нього пересохло в ротi. Вiн хрипко сказав:
   - О аллах, врятуй князя Андрiяi
   - Ти допоможеш аллаховi, мурзо.
   - Я?
   - Якщо хочеш носити  голову  на  плечах,  передай  хановi  через  своїх
одноплемiнникiв, - Ромодановський кивнув  головою  в  бiк  двох  полонених
мурз, що стояли осторонь, - щоб урятував князя Андрiя! Iнакше...
   - Якшi, якшi[30],  -швидко  залопотiв  Саферелей.  -Я  зроблю  так,  як
наказує вiзир урусiв... Але ж усе в руцi аллаховiй...
   - Безумовно. I передусiм твоє життя, мурзо.
   Ромодановський вiдiйшов,  а  Саферелей  почав  щось  швидко  пояснювати
мурзам, i тi згiдливе кивали головами.
   - Якшi, якшi!



   8

   Засвiт ударивши по Чигирину, турецькi гармати весь  день  не  припиняли
обстрiлу. Палаючi бомби та розжаренi ядра, креслячи  в  затягнутому  димом
небi  чорно-вогнистi  слiди,  з  усiх  кiнцiв  летiли  на  мiсто.  Трощили
поодинокi, уцiлiлi в попереднiх штурмах будiвлi, пiдпалювали все, що могло
горiти.
   Вибухи стрясали скремсану, обгорiлу, просякнуту кров'ю землю, рвали  її
На шмаття. Дим, пилюка, гарячий присок здiймалися високо вгору,  сповнюючи
повiтря гарячою задухою i смородом.
   Замок вiдгукнувся з Кам'яної гори залпом сорока гармат, послав  у  поле
смертоноснi чавуннi бомби i ядра. Гармашi, за  наказом  генерала  Гордона,
заклали в пiвтора раза бiльше пороху, ризикуючи бути розiрваними  разом  з
ними. Та гармати витримали. Зате в турецькому  таборi  спалахнули  намети,
здибилися, рвучи повiддя, ослiпленi жахом конi, страшно заревли  верблюди,
закричали пораненi.
   Дим чорно-бурою хмарою окутав  Чигирин.  Сонце  прозирало  крiзь  нього
сердите, криваво-багряне.
   Весь день турки не припиняли атак.  Тисячi  яничарiв,  спагiїв,  татар,
волохiв, мунтян, арабiв  з  криком,  з  перекошеними  вiд  лютi  i  страху
обличчями, розмахуючи шаблями, списами, знаменами, пiдтримуванi завиванням
зурн i гуркотом барабанiв, iшли й  iшли  на  приступ.  Опiвднi  злетiла  в
повiтря сторожова  вежа  Кримських  ворiт.  Не  виявлений  завчасу  пiдкоп
спричинив страшнi руйнування в стiнi. Густi колони яничарiв посунули туди.
   Другий вибух потряс усе Нижнє мiсто. Розлетiлася на порох частина стiни
на схiдному, низинному березi Тясмину. В пролом, як весняна вода в прiрву,
хлинули чотири тисячi воїнiв Каплан-пашi. За ними  вривалися  все  новi  i
новi турецькi загони.
   Комендантський  дiм  -  колишнiй  дорошенкiвський   больверк   -   було
розтрощено прямим попаданням бомб. Комендант, окольничий  Ржевський,  весь
час був разом з стрiльцями на стiнах. Побачивши, як у пролом ринули турки,
вiн, на чолi горстки воїнiв, кинувся назустрiч ворогам, щоб  вибити  їх  у
поле, але сили  були  занадто  не  рiвнi.  Порубаний  шаблями,  окольничий
Ржевський упав мертвий на гарячу, мов присок, землю.
   З цього часу захисники Нижнього мiста, не зумiвши вiдкинути яничарiв  i
забити проломи в стiнi лантухами з землею, почали  здавати  вороговi  одну
вулицю за одною, Надвечiр  стало  ясно:  Чигирин  не  втримати...  I  тодi
трапилося найстрашнiше: рештки сердюцьких i стрiлецьких полкiв  покотилися
до Калинового мосту, їх було небагато, та, зiбранi в одному мiсцi, вони ще
могли б на деякий час зупинити ворога. Однак страх i  вiдчай  уже  пойняли
серця воякiв. До  того  ж  майже  всi  старшини,  а  серед  них  комендант
Ржевський, полковники Рубан i Коровка,  були  або  забитi,  або  пораненi.
Сотнi людей, втративши вiру в те, що Чигирин ще можна  захищати,  кинулися
до мосту. За ними погналися яничари. Старий  пiдгнилий  мiст  не  витримав
величезної ваги, тисняви  i  нестримного  бiгу  -  з  трiском  розвалився,
ховаючи пiд уламками у глибинi Тясмину тих, хто був на ньому.  Крик  болю,
жаху пролунав на передмо-стi! Люди плигали  у  рiчку  i  вплав  намагалися
досягти того берега. Одним це пощастило зробити, iншi, зокрема пораненi та
тi, хто не вмiв плавати, тонули на глибокiй ямi. Та це жахливе видовище не
зупиняло заднiх: страх перед яничарами був сильнiший за смерть у водi...
   Генерал  Гордон  з  уцiлiлими  воїнами  своєї  дивiзiї   та   сердюками
полковника Коровки, якi пiсля поранення полковника перейшли пiд його руку,
боячись оточення, залишив стiни Верхнього мiста  i  зачинився  у  фортецi.
Наступали останнi години героїчної оборони Чигирина.



   9

   Воєвода Ромодановський бачив у зорову трубу, яких зусиль, якої мужностi
i кровi коштувало захисникам Чигирина вiдбиватися з ранку i  до  ночi  вiд
усе нових i нових яничарських полкiв. Здається, живi люди, яких до того  ж
було в десять разiв менше,  нiж  нападникiв,  не  могли  витримати  такого
напруження. Злiтали в повiтря стiни, падали будинки, лопалися,  пiднiмаючи
в небо чорну землю, турецькi  бомби  i  мiни,  дим.  котився,  як  осiннiй
туман... Упало Нижнє  мiсто,  загинула  бiльшiсть  його  захисникiв...  Та
Чигирин не здавався - стояв! З фортецi раз по раз гримiли залпи  гармат  i
гакiвниць, трiщали мушкети i тульськi пiщалi, на вежах  майорiли  прапори:
малиновий - козацький,  голубий  -  з  ликом  святого  Георгiя  -  дивiзiї
Гордона.
   Надвечiр турки пiдтягли гармати - почали обстрiлювати замок.  До  ворiт
пiдвезли таран - i глухi удари,  що  долетiли  аж  за  Тясмин,  струсонули
могутнi стiни. Тисячi яничарiв дерлися по крутiй Кам'янiй горi  уверх,  до
фортецi.
   Та все ж Чигирин стояв!
   Однак у серце воєводи закрадалася неясна тривога.
   Вона не зменшилась i тодi, коли всюди, крiм Чигирина, припинилися бої i
воєначальники сповiстили, що утримали  всi  позицiї.  Годилося  б  радiти:
витримати i вiдбити такий скажений натиск -  це  справжня  перемога!..  То
звiдки ж тривога? Невже трапилося нещастя  з  князем  Андрiєм?  Невже  хан
обдурив його, приславши гiнця зi звiсткою  про  те,  що  вiн  домовився  з
вiзиром про вiдкладення страти княжича Андрiя? Невже Кара Мустафа  виконав
свою страшну погрозу, i з часу на час  треба  чекати,  що  з  iмли  вирине
чорний гонець з кривавою торбиною за плечима?
   Нi, про сина вiн перестав  думати  опiвднi,  тобто  в  час,  вiдведений
вiзиром для здачi мiста. Зцiпив до болю зуби  i  змусив  себе  стежити  за
ходом боїв. "Усе в руцi божiй, - i прошепотiв при цьому.  -Уповаю  на  тя,
господи!"
   Йому стала зрозумiла причина тривоги тодi, коли  приїхав  Самойлович  i
розповiв, що татари  зробили  вiдчайдушну  спробу  обiйти  лiвий  фланг  i
вдарити в тил стрiлецьким i козацьким полкам.
   Тил!
   Ось що  почало  непокоїти  воєводу,  коли  вiн  побачив,  як  захисники
Чигирина тiкають з  Нижнього  мiста.  Поки  вiзир  Мустафа  докладав  усiх
зусиль, щоб здобути Чигирин, поки половина його вiйська  не  вiдходила  од
обложеного мiста, можна було не турбуватися  за  тил.  Та  що  буде,  коли
Чигирин    здасться?    Турки     передусiм     постараються     вiдрiзати
росiйсько-українськi  вiйська  од  Днiпра,  перетнуть  шляхи  для  пiдвозу
боєприпасiв i продовольства, а потiм поволi стискуватимуть  лещата.  Майже
подвiйна перевага в кiлькостi людей дозволить їм це зробити.
   Вечорiло, але ще було досить видно, щоб бачити всю  панораму  Чигирина.
Сплюндроване вщент  мiсто  курiлося.  Бiля  зруйнованого  мосту  кiлькасот
козакiв i стрiльцiв чинили туркам опiр, в той час як їхнi товаришi  плавом
перебиралися через Тясмин. Не  було  сумнiву,  що  за  годину-двi  яничари
скинуть їх у рiчку чи перерубають, i тодi фортецю буде повнiстю оточено  й
одрiзано од своїх вiйськ. Треба щось думати.
   - Як гадаєш, гетьмане,  довго  протримається  фортеця?  -  тихо  спитав
воєвода.
   - Гадаю, не довго. Та зараз справа не  в  фортецi.  Мусимо  думати  про
вiйсько. Мене тривожить наша ненадiйна позицiя. Поки тримався Чигирин,  ми
стояли мiцно. А тепер...
   - Так, тепер ми повиннi вiдступити до Днiпра, - пiдхопив боярин.  -  На
Бужинських висотах,  на  наших  старих  позицiях,  ми  зможемо  з  успiхом
протистояти туркам!
   - А фортеця? На бога, князю, невже ти надумав залишити її напризволяще?
Там же багато наших воїнiв!
   - Фортецю треба зiрвати, а людей  вивести!  I  робити  це  негайно,  бо
завтра вже буде пiзно!..
   - Тодi шли гiнця!
   -  Легко  сказати!  Навколо  фортецi  -  турки...  Та  навiть  якщо   i
пробереться на гору, хто вiдчинить йому ворота? Гетьман на мить задумався.
   - Є таємна лазiвка. Нею проникне...



   10

   Захисники фортецi не помiтили, коли впав на землю вечiр. Мiсяць  ще  не
зiйшов, але на стiнах було видно як удень. Кривавi  заграви  вiд  пожеж  i
вогненних вибухiв осявали все довкола.
   Бiй не вщухав нi  на  хвилину.  Вiд  ударiв  ядер,  вибухiв  бомб,  вiд
гарматної стрiлянини, яку вели стрiльцi й козаки, вiд реву тисяч горлянок,
скреготу шабель i свисту куль над Кам'яною горою стояв  безперервний  гул.
Тремтiли фортечнi стiни, здригалася земля.
   Генерал Гордон стояв на пiвденнiй вежi. В руцi - довга тонка шпага.  На
шиї - барвистий шарф. Високий i рiвний, мов жердина, вiн жодного  разу  не
вклонився  турецьким  ядрам  i  кулям,  що  свистiли  над   головою.   Був
простоволосий, бо десь у бою загубив шапку, i вiтер куйовдив  його  рудого
задимленого чуба. Одяг на ньому  -  брудний,  закiптюжений,  розiрваний  у
багатьох мiсцях. Але самого генерала не зачепила нi спагiївська шабля,  нi
яничарська куля.
   Зовнi вiн був спокiйний. Пильно вдивлявся в лави турецьких аскерiв, якi
грiзними хвилями виринали з темряви й котилися до стiн фортецi, на  пожежi
в Нижньому мiстi i на далекi вогники за Тясмином, у росiйському станi. Вiн
був упевнений, що зумiє протриматися щонайменше  тиждень,  бо  мiцнi  мури
надiйно захищали вiд ворога, а в погребах було достатньо  пороху,  ядер  i
продовольства. Неглибокий, вирубаний у каменi  колодязь  постачав  на  всю
залогу фортецi смачну джерельну воду. Що ще потрiбно для оборони?
   Обабiч генерала, бiля вузьких бiйниць,  пантрували  за  ворогом  Кузьма
Рожков,  Звенигора,  Роман  Воїнов  i  Грива.  Так  вийшло,  що  вони,  не
змовляючись, без чийогось наказу стали в цей  день  особистими  охоронцями
генерала. Спочатку,  боячись  переслiдування  з  боку  людей  Трауернiхта,
трималися генерала Гордона,  бо  сподiвалися  на  його  захист,  а  потiм,
захопленi вiдвагою  шотландця  i  вiдрiзанi  в  замку  вiд  своїх  вiйськ,
вирiшили до останнього бути з ним. Це було не легко: генерал мов навiжений
носився по стiнах i справдi весь час був там, де найважче,  його  поява  в
самiй гущi битви пiднiмала  дух  воїнiв,  поривала  їх  знову  вперед,  на
ворога. Тонка блискуча шпага вражала яничарiв, мов блискавка.
   Четверо друзiв не вiдходили вiд генерала, який нехтував  небезпекою,  i
їхнi шаблi не раз виручали його вiд вiрної загибелi.
   Турки не припиняли штурму фортецi нi на хвилину. Пiсля взяття  Нижнього
мiста вони пiдвезли всi наявнi в них гармати на Чигиринську гору i  звiдти
почали шалено обстрiлювати пiвденну вежу i головнi замковi ворота. Фортеця
вiдповiдала не менш сильним вогнем. Така  гарматна  дуель  тривала  бiльше
години. Вiд  вибуху  бомби  в  дворi  замка  загорiлася  стайня,  -  їдкий
пороховий дим змiшувався з густим димом пожежi i виїдав очi.
   Пiд  прикриттям  гарматного  вогню  яничари  пiдтягли  до  брами  ще  й
стiнобитну машину.  Важкий,  обкований  залiзом  таран  загупав  у  дубовi
ворота. Затрiщало дерево, здригнулася висока надбрамна вежа.
   Генерал Гордон ткнув униз шпагою.
   - Стрiльцi, перебийте тих псiв!
   Гримнув залп iз мушкетiв i пiщалей.  Кiлька  аскерiв  бiля  стiнобитної
машини  упали  на  землю.  Iншi  вмить  заховалися  за  товстi  бруси   чи
порачкували до глибокого рову, яким було перекопано вузький перешийок  мiж
замком i полем.
   Таран завмер. На стiнах почулися радiснi поклики.
   - Га! Маєте, собаки!
   - Скуштували коржiв з маком!
   - Може, ще хто хоче - налiтайте!
   Грива вiдiрвав од теплого  мушкета  схудле,  закопчене  димом  обличчя,
хмуро глипнув налитими кров'ю очима на трупи яничарiв. Зловтiшна  посмiшка
спотворила його запеченi губи.
   - Мало! Ой, мало! - прошепотiв вiн, насипаючи з порохiвницi  пороху  .в
дуло мушкета.
   Той пекельний вогонь, що загорiвся в його серцi на попелищах Канева, не
вщухав анi на мить. Оксамитовий кисет iз золою, де, напевне, як гадав вiн,
були i перетлiлi кiсточки його дiтей, нестерпним болем пiк  груди,  кликав
до помсти. За всi днi облоги Чигирина козак бачив немало ворожих  смертей,
але втiхи вiд того не мав.
   - Ой, мало! - скреготiв зубами у нестямi. Коли б вiн мiг, то перебив би
без жалю все вороже вiйсько,  хоча  й  вiдчував,  що  не  вгасив  би  того
полум'я, що палило його зсередини. Душевний бiль i жадоба помсти були такi
завеликi, що розпирали його, мов хмiль - бочку.
   В саму гущу бою кидався козак, шукаючи поживи для своєї шаблi. На  весь
свiй велетенський зрiст iшов  насупроти  ворогiв,  не  думаючи,  що  якась
гаряча куля прониже груди чи крива турецька шаблюка  розкрає  йому  навпiл
голову. А може, вiн i шукав для себе смертi-рятiвницi?
   Забивши в дуло мушкета тугий заряд.  Грива  припав  до  бiйницi.  Довго
вибирав цiль i ще довше прицiлювався. Нарештi, натиснув  на  курок.  Серед
гуркоту бою пострiлу майже не чути було, але по тому,  яка  злобно-радiсна
посмiшка засяяла на його змученому, закiптюженому обличчi, не  важко  було
здогадатися, що пiд мурами фортецi ще на одного яничара стало менше.
   - Iще один! -  вигукнув  Звенигора,  бажаючи  пiдбадьорити  товариша  i
розвiяти його тяжкий настрiй. Але той похмуро покрутив головою.
   - Мало! Глянь - скiльки їх пре сюди! З  темряви  степу  випiрнули  новi
лави яничарiв. Вони йшли помалу, переобтяженi зброєю, штурмовими драбинами
та в'язанками соломи i хворосту, якi мали захищати їх вiд  уруських  куль.
Протяжний грiзний крик  "алла"  ширився,  наростав,  котився  до  фортецi,
огортаючи її зi всiх бокiв.  Пiдбадьоренi  допомогою,  заворушилися  i  тi
аскери бiля стiнобитної машини, що зосталися живi. Вони  поволi  виповзали
зi своїх схованок i, понукуванi злими окриками аги, бралися до тарана. Ось
вiн гойднувся раз, удруге - i важкий удар струсонув браму.
   Тим  часом  не  переставали  бити  турецькi  гармати.  Ядра  з  трiском
ударялися в кам'янi стiни фортецi, у вежi, у бiйницi, в кам'яний  зубчатий
парапет i з хуркотом розсипалися на дрiбнi скалки.
   Мов грiм, вибухали круглi чавуннi бомби, сiяли навколо себе смерть.
   Генерал Гордон  вiддав  наказ  зарядити  гармати  картеччю,  пiдтягнути
лозовi кошелi з камiнням, приготуватися до рукопашного бою.
   Коли ворожi лави наблизилися на гарматний пострiл, вiн  махнув  шпагою,
рiзким, високим голосом крикнув:
   - Вогонь!
   Десять гармат пiвденної брами ударили залпом.  Рясна  картеч  вогняними
бризками сiйнула в обличчя яничарам, вирвала з їхнiх рядiв десятки воїнiв.
Але це не зупинило ворожу лавину. На мiсце вбитих i поранених миттю  стали
iншi, пiдхопили драбини i вже бiгом помчали вперед.
   Гармашi гарячкове заряджали гармати. Вони  встигли  ще  двiчi  пальнути
картеччю. Потiм,  коли  яничари  опинилися  в  мертвому  просторi,  кинули
непотрiбнi тепер гармати i схопилися за гакiвницi, пiщалi  та  мушкети,  а
також стали бiля кошелiв з камiнням, щоб разом з пiхотою вiдбивати ворожий
приступ.
   Турки теж припинили гарматну стрiлянину, боячись влучити у своїх.  Зате
таран загупав частiше й сильнiше. А яничари вже приставляли до стiн високi
драбини i, пiдпираючи один одного, дерлися  по  них,  ставали  на  вузький
карниз, стрiляли з  пiстолiв  у  тiснiй  бiйницi,  чiплялися  пальцями  за
найменшi виступи, щоб злiзти на стiну, i, зриваючись, падали вниз. На їхнє
мiсце пiднiмалися iншi.
   - Кидайте камiння! - кричав генерал  Гордон,  пронизуючи  шпагою  груди
аскера, який виткнувся з-за парапету. - Вiдштовхуйте  драбини!  Смiливiше,
смiливiше, друзi!
   На стiнах було  жарко.  Осяянi  загравами  пожеж,  яничари,  мов  чорнi
привиди, виблискуючи шаблями i ятаганами, перли вгору, як  тiсто  з  дiжi.
Стрiльцi й козаки-сердюки ледве встигали скидати їх додолу. А по  драбинах
швидко пiднiмалися iншi i вступали негайно у бiй.
   Роман Воїнов схопив  важку  корзину  з  камiнням  -  сипнув  на  голови
нападникiв. Кiлька яничарiв зiрвалися з драбини i  з  криком  полетiли  на
своїх товаришiв, що пiдпирали їх знизу. Хтось сiйнув цеберце пiску - прямо
в чорнi, виряченi вiд жаху очi, в роззявленi роти, що кричали своє страшне
"алла". Звенигора скочив на кам'яний парапет i шаблею рубав бритi  голови,
випрученi вгору руки з кривими ятаганами.
   Кузьма Рожков i Грива схопили дебелий дерев'яний  рожен  з  рогачем  на
кiнцi, пiдчепили ним драбину - i разом з  десятками  яничарiв  одштовхнули
вiд стiни. Драбина  описала  велетенське  пiвколо  i  гуркнула  на  землю.
Сповненi болю i жаху крики залунали в кривавiй напiвтьмi...
   Всюди на  стiнах  точилася  жорстока  рiзанина.  Билися  хто  чим  мiг:
шаблями, списами,  ятаганами,  стрiляли  з  пiстолiв  i  мушкетiв,  кидали
камiння, сипали пiсок, лили розтоплену смолу, били по головах,  по  руках,
по спинах замашними рожнами. Крики, лайка, стогiн  i  хрипiння  вмираючих,
посвист шабель, глухi удари тарана в пiдворiттi, безладна стрiлянина - все
це одним нелюдським ревом котилося з Чигиринської гори  у  тривожну  темну
нiч.
   Судячи по тому, з якою люттю турки йшли на приступ, було зрозумiло,  що
Кара Мустафа заповзявся здобути сьогоднi не тiльки мiсто, а й фортецю.  Не
жалiючи людей, вiн кидав усе новi й новi штурмовi загони на стiни замка.
   Захисники фортецi втратили почуття часу й реальностi. Їм здавалося,  що
бiй триває дуже довго, цiлу нiч, хоча було ще далеко до пiвночi,  що  йому
нiколи не буде кiнця. Втоми  i  страху  нiхто  не  вiдчував.  Вiдчайдушний
порив, що охопив усiх, бажання будь-що вiдстояти  рiднi  стiни  вдихали  у
воїнiв свiжi сили i завзяття. Навiть тяжко пораненi, хто  ще  тримався  на
ногах i мав хоч одну руку, щоб рубати ворогiв, билися нарiвнi зо всiма.
   Найважче було захисникам пiвденної  вежi.  Турки  скерували  проти  неї
головний удар. Уже сотнi ворожих трупiв встеляли залиту  кров'ю  землю,  i
яничари мостили  з  них  приспи,  по  яких  здиралися  вгору,  їх  рубали,
стрiляли, вони падали назад, на цi приспи, i їх,  ще  теплих,  напiвживих,
топтали ноги їхнiх щасливiших, живих товаришiв.
   В однiй iз гарячих сутичок, коли турецьким аскерам  пощастило  здертися
на стiну i тут завирував  запеклий  бiй,  було  поранено  Романа  Воїнова.
Билися в такiй тiснявi, майже впритул, що вбитим нiяк було впасти  i  вони
хилиталися мiж бiйцями, мов живi. Один з таких убитих  яничарiв  навалився
ззаду на Романа, i козак, думаючи, що турок хоче схопити його  руками,  на
мить одвернувся вiд супротивника, з яким зчепився  врукопаш,  щоб  вiдбити
напад з тилу. Цим негайно скористався супротивник, i його шабля  упала  на
голову дончака.
   Роман охнув i заточився. Кров залила очi.
   Його пiдхопив Звенигора, вiдтягнув назад. Арсенове серце  стислося  вiд
болю, коли вiн побачив, як  мертвотна  блiдiсть  розливається  по  обличчю
товариша.
   - Романе, брате! - вигукнув щосили.
   Роман кволо усмiхнувся.
   - Це ти. Арсене?.. Я чомусь тебе не бачу.
   Звенигора витер йому з лиця кров. Потемнiлi Романовi) очi заблищали вiд
радостi: вiн уздрiв Арсена, який'схилився над ним.
   - Перев'яжи мене, - прошепотiв тихо. - I я зараз устану!
   - Чекай, чекай! Куди тобi! -Звенигора  рвонув  на  собi  сорочку,  туго
обв'язав Романову голову. - Iди вниз! Я допоможу... Ходiмо!
   Але Роман заперечив.
   - А ти б сам  пiшов?..  Нi,  Арсене,  наще  мiсце  тут!..  Глянь  -  як
напирають, клятi!
   Вiн поволi пiдвiвся i стис у руцi шаблю. Ступив крок наперед. Звенигора
похитав головою i рушив за ним.
   Опiвночi  стало  ясно,  що  турецька  атака  видихається.  Ще   гримiли
пострiли, ще дерлися на стiни  яничари,  ще  блищали  в  кривавому  свiтлi
пожарищ шаблi i хрипiли конаючi, але у ворога вже не було того запалу,  що
звечора. Люди стомилися. Аскери не так прудко лiзли по драбинах,  якось  .
в'ялiше били шаблями i,  що  найбiльше  вражало,  перестали  кричати  своє
пронизливо-дике, протяжне "алла". I в цей час до генерала  Гордона  пiдбiг
молодий сердюк. Вiн був спiтнiлий, задиханий, без шапки.
   - Пане генерале, пане генерале!
   - Ну, що тобi? -повернувся до нього генерал.
   - Наказ головнокомандувача князя Ромодановського...
   - Ти зi ставки? Як же тобi пощастило пробратися?
   - Таємним ходом. Ледве пролiз...
   - Якi ж втiшнi новини ти принiс, козаче?
   - Головнокомандувач  наказав  негайно  вивести  вiйська  за  Тясмин,  а
гармати i замок зiрвати, пане генерале! - I вiн подав пакет.
   - Що? -вигукнув генерал Гордон. --Ти при своєму розумi, козаче?
   Сердюк спалахнув.
   - Це наказ головнокомандувача...
   Але розлютований шотландець уже  не  звертав  на  нього  уваги.  Швидко
зламав воскову печатку, пробiг очима листа Ромодановського. Гнiв  розпирав
йому груди.
   - О свята Марiя! Це ж безглуздя! Ми тут iще довго можемо чинити  туркам
опiр! Як же здавати фортецю, за яку пролито стiльки  кровi!  Ну?..  Ще  не
охололи трупи наших товаришiв! Яничари всюди вiдбитi... Нi, нi, я не вiрю!
Це помилка! Фатальна помилка!
   Безтямним поглядом вiн обвiв присутнiх. Сердюк похмуро глянув на нього,
ще раз повторив:
   - Це наказ головнокомандувача. I князь  просить  не  зволiкати  з  його
виконанням, генерале!
   Гордон мовчав. Мовчали, враженi почутим,  i  оборонцi  фортецi.  Роман,
опираючись на шаблю, пiдiйшов до  Звенигори,  обняв  за  плечi.  На  бiлiй
пов'язцi чорнiла кривава пляма.
   - Як же це, Арсене? - прошепотiв. - Здавати замок? Пiсля  всього  того,
що ми тут сьогоднi пережили?
   Звенигора теж тремтiв од обурення.
   - Справа не в нас... Серце кров'ю сходить: загинув Чигирин!  Вiд  мiста
нiчого не зосталося - турки все спалили, зруйнували. А тепер i  фортецю...
своїми руками... висадити в повiтря... Здати... Боже, що скажуть люди!
   Всi здавалися пригнiченими, прибитими.  Рожков  стискав  кулаки.  Грива
люто блискав спiдлоба.
   Чекали, що скаже генерал.
   Нарештi, вiн струснув головою, промовив: я
   - Ну, що ж-думати нiчого. Наказ є наказ!.. Передайте по стiнах: гармати
негайно заклепати i кинути на голови яничарам! Усiм вiдходити до пiвнiчної
вежi!.. Пороховi погреби зiрвати пiсля того, як вийдуть люди! - Вiн  обвiв
поглядом задимленi обличчя воїнiв. - Рожков,  доручаю  цю  справу  тобi...
Послужи, голубе, ще раз вiтчизнiї
   Але якщо не хочеш...
   Рожков виступив наперед. Глухо сказав:
   - Дякую, генерале!
   Поряд з Рожковим став Грива. Похмуро блиснув очима.
   - Дозвольте i менi разом з Кузьмою, пане генерале... Один добре, а  два
краще: все може трапитись...
   - Гаразд. Iдiть. | Рожков i Грива мовчки потиснули друзям  руки,  миттю
зникли за внутрiшнiм парапетом стiни. Наказ про здачу фортецi i вiдступ за
Тясмин блискавично поширився мiж оборонцями замка. Стрiлецькi i  сердюцькi
загони швидко знiмалися з своїх мiсць i поспiшали до пiвнiчної  вежi,  пiд
яку вже пiдводились пороховi мiни.
   Було дивно, що на стiнах не гримлять  гармати,  не  трiщать  мушкети  i
самопали,  не  горлають  дико  тисячi  людських  горлянок.  Тiльки   брама
здригалася вiд могутнiх ударiв тарана, -то  турки,  пiдбадьоренi  тим,  що
уруси не стрiляють iз стiн, посилили натиск.
   Гармашi,  заклепавши  гармати,  швиргонули  їх  униз,  на  голови   тих
вiдчайдушних смiливцiв-аскерiв, якi ще продовжували  настирливо  лiзти  по
драбинах на стiни. У вiдповiдь пролунав жахливий зойк.  |Вiд  вибуху  мiни
злетiла в повiтря пiвнiчна вежа i частина стiни обабiч неї. Юрма стрiльцiв
i козакiв  хлинула  в  пролом,  зiм'яла  на  своєму  шляху  приглушених  i
наляканих  вибухом  яничарiв,  покотилася  по  крутому  схилу   вниз,   до
Калинового мосту.
   В той же час затрiщала брама пiвденної вежi. Не витримали мiцнi  дубовi
бруси могутнiх ударiв тарана  -  пiддалися.  Розтрощенi  ворота  упали  на
землю. В замок ринула темна хвиля нападникiв.
   Звенигора схопив знесиленого Романа пiд руки, потягнув до пролому. Чи ж
устигне? Вiн оглянувся-турки запруджували майдан,  розтiкалися  по  темних
закутках замка. Рубали поодиноких стрiльцiв i козакiв, що, загаявшись,  не
встигли втекти вчасно.
   Палаюча стайня освiтлювала усе довкола.
   У мерехтливо-кривавому свiтлi пожежi Звенигора раптом  уздрiв  генерала
Гордона. Довготелесий худий шотландець прудко бiг до порохових погребiв.
   "Божевiльний! Загине!" - майнула думка, i Звенигора,  залишивши  Романа
бiля пролому, щодуху гайнув йому навперейми.
   До погреба вони прибiгли  майже  одночасно.  Генерал  рвонув  причиненi
дверi. Внизу копошилися двi темнi постатi.
   - Кузьма, чого гаєшся! Швидше!  -  заревiв  генерал.  -  Яничари  зараз
будуть тут!
   У погребi спалахували голубi iскри:  то  Грива  люто  бив  кресалом  об
кремiнь, але трут нiяк не займався.
   Гордон вилаявся i помчав до палаючої стайнi. Звенигора  хотiв  зупинити
його, але не встиг. Генерал вихопив з вогню палаючу лату i так само прудко
побiг назад. Його помiтили яничари. Велика юрба понеслася за ним.
   Вскочивши в дверi, генерал крикнув:
   - Тiкайте! Пiдпалюю! Турки близько!
   Йому назустрiч метнулась чорна страшна постать Гриви.
   - Не смiй, чорт! - заревiв  запорожець.  -  Дай  сюди!  Кузьмо,  виведи
звiдси цього навiженого! - Грива видер у генерала  з  рук  вогненну  лату.
Гордон вiд несподiванки аж сторопiв, та Рожков  не  церемонився  з  ним  -
схопив за плечi i силомiць випхав у дверi. Побачивши Звенигору, гукнув:
   - Арсене, забери його! Тiкайте хутчiй!
   Тим часом яничари вже затопили весь замковий двiр.
   Звенигора потягнув генерала до широкого пролому  в  стiнi,  де  маячiла
одинока постать Романа.
   Рожков хотiв повернутися до льоху, але Грива загородив йому дорогу.
   - Тiкай, поки не пiзно! Чого двом пропадати?  У  мене  з  турками  свої
рахунки!
   Бачачи вагання Рожкова, Грива оперiщив його по плечах палаючою латою.
   - Тiкай, сатанаї
   Турки були вже за кiлька крокiв. Ще мить  -  i  справдi  буде  пiзно...
Рожков вихором помчав слiдом за  Звенигорою.  Вiн  бачив,  як  запорожець,
штовхнувши  в  пролом  генерала  Гордона,  схопив  на  оберемок  Романа  i
кумельгом покотився з ним по стрiмкому схилу.  В  ту  ж  мить  вiдчув,  як
страшна сила пiдняла його в повiтря i швиргонула в  бездонну  темряву,  що
повивала пiднiжжя Кам'яної гори...
   Тим часом Грива, мiцно тримаючи в руцi  смолоскип,  метнувся  назад,  у
погрiб. За ним, розпаленi боєм, не розумiючи до  ладу,  куди  вони  пруть,
погнали яничари.
   Чуючи за собою  тупiт  багатьох  нiг,  Грива  збiг  по  сходах  униз  i
зупинився на протилежному кiнцi вузького проходу, обабiч якого в  глибоких
дерев'яних засiках чорнiв порох.
   Кiлька десяткiв яничарiв, спотикаючись, бiгли до нього.
   Вони ще не розшолопали, де опинилися.  Бачили  перед  собою  козака  i,
думаючи, що загнали його в мертвий кут,  перли  на  нього  з  наставленими
сторчма шаблями. Вiн був беззбройний, з тонким смолоскипом у  руцi,  тому,
як вони гадали, мiг стати легкою здобиччю.
   Їх  зупинив  напiвбожевiльний,  пекельний  смiх  козака.  Враженi   тим
несподiваним смiхом, переднi яничари зупинилися мов  укопанi  i...  раптом
побачили навколо себе купи пороху. Крик вiдчаю  прокотився  попiд  низьким
кам'яним склепiнням погреба.
   - Ха-ха-ха! - страшно реготав  Грива.  -  Ха-ха-ха!  -  I  його  осяяне
червонястим вогнем, перекошене вiд напруги обличчя корчилося вiд зловтiхи.
   Переднi яничари  повернули  назад,  тiкати.  Але  тiкати  було  нiкуди:
вузький прохiд геть забитий людом.
   - Ха-ха-ха! - ще дужче зареготав Грива i пожбурив вогнистий смолоскип у
засiк...
   Страшенний вибух потряс Чигиринську гору. Сколихнулася  земля.  Яскраве
полум'я шугнуло високо  до  неба,  освiтило  все  мiсто  i  його  околицi.
Здригнулися могутнi стiни й вежi фортецi - i рухнули всiєю своєю вагою  на
уцiлiлi будинки й стайнi.
   Потiм зайнялася пожежа. Її вiдблиски освiтили все довкола...
   Пiдхоплений могутньою вибуховою хвилею, Кузьма  Рожков  важко  впав  на
кущi терну, що росли попiд горою, i покотився вниз.  Терен  поколов  його,
подряпав, але врятував од смертi. Внизу Рожкова пiдхопили чиїсь дужi руки,
пiдвели. То був генерал Гордон. Поряд з ним стояв Звенигора.  Роман  лежав
на землi.
   - Рожков! Живий! - вигукнув генерал i  радiсно  притиснув  стрiльця  до
грудей.
   - Живий, -тихо сказав Рожков i тихо додав: - А Грива...
   Усi нахилили голови, помовчали, вiддаючи останню шану тому, кого вже не
було з ними. Потiм поволi побрели до Тясмину.
   На мiсцi Калинового мосту стирчали палi. У водi чорнiли мокрi  балки  й
дошки. Мiж ними борсалися  вояки.  Однi  пливли  до  протилежного  берега.
Другi, схопившись за слизьку деревину, з заздрiстю i вiдчаєм  дивилися  на
тих, хто умiв плавати. Третi, захлинувшись водою,  вiдчайдушне  бовталися,
благаючи порятунку, i, не дочекавшись його, опускалися на дно.
   Побачивши, як безславно гинуть його  воїни,  генерал  Гордон  скочив  у
воду, закричав:
   - Братцi, що ж ви! Допоможiть їм! Не дайте потонути!
   Його нiхто не слухав. Позаду все  ближче  лунали  крики  яничарiв,  якi
пiсля вибуху в замку  оговталися  i  розпочали  погоню.  У  воду  поряд  з
потопаючими плюхнулися розжаренi ядра. Турки обстрiлювали переправу.
   Гордон схопився за голову. Хiба мiг вiн ще годину тому думати, що  його
дивiзiя i полк полковника Коровки загинуть не в бою, а  в  холодних  водах
Тясмину? Лютий вiдчай, мов обценьками, стис йому  горло.  З  багаторiчного
вiйськового досвiду вiн знав, що нiякi накази чи  прохання  не  допоможуть
зараз охопленому панiкою вiйську. Та це вже, власне, було  не  вiйсько,  а
пойнятi жахом i тваринним бажанням врятуватися юрми людей, без зброї,  без
старiший, якi розгубили своїх воякiв  у  цiй  страшнiй  круговертi.  Тепер
кожен  дбав  виключно  про  себе  i  керувався  єдиною  цiллю  -   досягти
протилежного берега.
   Його вразила несподiвана думка - невже перед ним тi ж самi люди, якi ще
годину тому так  хоробро,  самовiддано  вiдстоювали  фортецю,  рiзалися  з
ворогом, зневажливо дивилися смертi в вiчi?.. Так, люди тi самi. Але  вони
втратили бойовий дух, вiру в перемогу, втратили,  нарештi,  почуття  лiктя
товариша, - i тому гинуть безславно...
   Хто ж винен? У думцi вiн кляв усе на свiтi: Ромодановського -  за  його
необдуманий, поспiшний наказ, себе  -  за  слiпе  виконання  того  наказу,
туркiв, темряву, Тясмин, що став на перепонi...
   Поблизу розiрвалася бомба  -  сiйнула  гарячим  приском,  освiтила  все
довкола. Гордон схитнувся i впав у  воду.  Кузьма  Рожков  пiдхопив  його,
допомiг пiднятися. На щастя, генерал не був поранений.
   Натикаючись на зламанi палi, на  плаваючi  у  водi  дошки  з  розбитого
мосту,  на  скоцюрбленi  тiла  утопленикiв,   вони   разом   попливли   до
протилежного берега... За ними вступив у воду i Звенигора  з  Романом.  На
березi  з'явилися  яничари,  їхнi  рiзкi  гортаннi  крики   залунали   над
криваво-темними  хвилями  рiчки.  Лише  кiлька  крокiв  вiддiляло  їх  вiд
утiкачiв, але нiхто з них не виявив бажання кидатися вплав слiдом за ними.
Тiльки тi. хто мав зарядженi яничарки, вистрiлили кiлька разiв. Кулi лунко
булькнули у воду.
   Пiдтримуючи Романа, Звенигора рвучко загрiбав правою рукою, вкладаючи в
неї i всю свою силу i надiю на порятунок. Одяг  зразу  обважнiв  i  тягнув
донизу. Плуталася в ногах причеплена до пояса шабля. Збовтана тисячами рук
i нiг каламутна, навпiл iз тванню вода заливала рота. Роман втратив багато
кровi, ослаб i, хоча й бовтав ногами, ледве тримався  на  поверхнi.  Арсен
поволi тягнув його за собою  обминаючи  знесилених  плавцiв,  що,  гублячи
надiю, все  ще  борсалися  серед  куширiв,  кострубатих  паль  i  слизьких
холодних колод.
   Неширока рiчка Тясмин, але глибока, i вже  не  для  одного  стрiльця  й
козака стала могилою. Не однiй матерi посрiблила передчасною тугою голову,
не одну сотню маленьких дiток зробила сиротами, не одну кохану розлучила з
милим...
   Роман зовсiм знесилiв. Навiть уже не мiг сам триматися за Арсенiв одяг.
Звенигора теж втрачав останнi сили. Берег був недалеко.  З  нього  у  воду
позвiшувалися гiлки  верболозу,  калини.  Здається,  простягни  руку  -  i
вхопишся за них. Та ба! Тут, на закрутi  рiчки,  в  чорториї,  течiя  була
бистра i зносила вбiк, а вир засмоктував на дно.
   Незважаючи на те, що нiчна вода холодила. Арсеновi стало  жарко.  Невже
доведеться потонути? I нiхто нiколи не розповiсть Златцi,  де  подiвся  її
коханий, не вкаже його могили? Не принесе матерi в  Дубову  Балку  звiстки
про останнi хвилини козака?
   Вiн зцiпив зуби i плив  по-собачому,  люто  бовтаючи  ногами  i  рукою.
Iнакше вже не мiг. Боявся, що як тiльки опустить хоч на мить ноги, донизу,
то вже не зможе пливти далi, вони потягнуть його  в  холодну  безодню,  на
темне мулке дно.
   Берег поволi наближався. До нього - на всьому протязi,  скiльки  сягало
око - простягалися мокрi розчепiренi руки тих, хто доплив ранiше.  Але  не
всiм щастило здертися на землю. Звенигора бачив,  як  деякi  руки  безсило
ковзали в повiтрi, намагаючись ухопитися за яку-небудь рятiвну галузку,  а
потiм пiрнали пiд воду i бiльше не показувалися на поверхнi.
   Вiн ледве доплив. Учепився дубiючими пальцями за  обшмульгану  калинову
гiлку i не мав сили вилiзти. Ноги не дiставали  дна.  Обривистий  берег  з
пiдмивинами i печерами, в  яких,  напевне,  водилися  раки,  стрiмко  йшов
донизу. Вiн щосили затиснув у руцi  рятiвну  гiлку  i  пiдтягнув  до  себе
Романа. Вiдсапнув. Виплюнув з  рота  воду  i  баговиння.  Намацав  колiном
вузький припiчок, вимитий течiєю, i став  на  нього.  Серце  колотилося  в
грудях, мов у хворого на лихоманку. Був такий пригнiчений i стомлений,  що
навiть не вiдчував радостi вiд того, що врятувався.
   Хтось простягнув йому руку. Вiн спершу подав Романа, потiм  вилiз  сам.
Романа поклали на березi, i вiн знесилено стогнав,  а  Звенигора  сiв  пiд
вербою, обiпершись спиною об її  кострубатий  стовбур,  сумно  дивився  на
Чигирин. Бачив, як кривавi вiдблиски  вихоплювали  з  пiтьми  темнi  руїни
Нижнього мiста i похмуру громаду Кам'яної гори.
   Серед пожарищ сновигали темнi постатi яничарiв.
   Звенигора важко зiтхнув. Здригнувся вiд  раптового  холоду,  що  охопив
його груди, стиснув, мов лещатами, серце. Невже все це  йому  не  сниться?
Невже вiн на власнi очi бачить страшнi руїни  Чигирина  i  загибель  його?
Арсен провiв долонею по  мокрому  обличчю,  зганяючи  невидимi  в  темрявi
сльози, i вперше в життi пожалiв, що його не скосила сьогоднi ворожа  куля
або не затягнув у холодну безодню Тясмину киплячий вир.



   11

   Самойлович  i  Ромодановський  вiддали  вiйськам  наказ  вiдступати  до
Бужинської гаванi на Днiпрi.
   Пiд    покровом    густого     передранкового     туману     стотисячне
росiйсько-українське вiйсько тихо  знялося  з  позицiй  на  лiвому  березi
Тясмину. Всi були пригнiченi: позаду, в турецьких  руках,  лишалися  руїни
Чигирина, лишалася половина  української  землi  -  Правобережжя.  I  хоча
воєначальники, рядовi козаки й стрiльцi розумiли, що це ще не поразка,  що
поки iснує боєздатне вiйсько, доти є надiя на  щасливе  завершення  вiйни,
все ж  кожен  вiдчував  провину  i  перед  вiтчизною,  i  перед  загиблими
товаришами за цей вiдступ.
   Вранцi хан Мюрад-Гiрей зразу пронюхав про те, що уруси вiдступили, i  з
кримською i ногайською ордами кинувся  навздогiн,  напав  на  праве  крило
козацьких полкiв,  сподiваючись  на  легку  здобич.  Але,  наткнувшись  на
шквальний вогонь з мушкетiв i пiстолiв, татари, озброєнi переважно  луками
й шаблями, вiдхлинули назад, утративши чимало воїнiв, а з ними -  й  надiю
поживитися багатим обозом противника.
   На помiч хановi незабаром прибули спагiї,  волохи  i  загони  арабської
легкої кiнноти. Раптовими нападами вони шарпали  ар'єргарди  вiдступаючих.
То тут, то там спалахували короткi кровопролитнi сутички.  Обидвi  сторони
несли вiдчутнi втрати.  Весь  шлях  вiд  Тясмину  до  Днiпра  був  усiяний
трупами.
   Позаду з основними силами  поспiшав  Кара  Мустафа.  Окрилений  взяттям
Чигирина, вiн сподiвався вщент розгромити урусiв i переможно закiнчити цей
важкий похiд на  пiвнiч.  З  Стамбула  його  вже  квапили,  пiдганяли,  бо
назрiвала велика вiйна з Австрiєю.
   Надвечiр  обидва  вiйська  зупинилися.  Росiйсько-українське   уперлося
флангами в береги Днiпра й почало спiшно окопуватися  на  високих  горбах.
Турки мали намiр з ходу скинути урусiв у рiку, та, зустрiвши рiшучий опiр,
вiдступили трохи назад i смерком зовсiм припинили бойовi дiї.
   В обох станах запанувала напружена  тиша.  В  тилах  спалахнули  вогнi:
кашовари лагодилися варити вечерю i водночас завтрашнiй снiданок.  Форкали
стомленi конi. На узвишшях бовванiли вартовi.
   Стрiльцi, драгуни, козаки  й  вiйськова  обслуга  -  їздовi,  фуражири,
маркiтанти, цирульники - цiлу нiч копали шанцi, встановлювали  на  висотах
гармати, вбивали перед шанцями в землю гостре  кiлля,  щоб  спинити  атаку
ворожої кiнноти, пiдвозили порох, ядра. Жоден воїн не лягав спати.  I  хоч
нiхто не пiдганяв, усi працювали до  сьомого  поту.  Знали:  доля  кожного
залежить вiд того, як буде укрiплено табiр.
   Козаки, крiм того, за своїм звичаєм, нарили вовчих ям, а позаду  шанцiв
щiльно поставили вози з нацiленими вперед голоблями i дишлами. Для кiнноти
це були майже непереборнi укрiплення. Та й пiхота штурмувала їх з великими
труднощами.
   На ранок табiр став мiцною фортецею.
   Зi сходом сонця турецьке вiйсько перейшло в наступ.  Бужинськi  поля  i
приднiпровськi кручi  сколихнулися  вiд  гуркоту  гармат.  Чорнi  бомби  з
тлiючими гнотами  важко  падали  на  землю  i  рвалися  страшно,  громово,
здiймаючи вгору стовпи вогню, пiску i людського м'яса.
   Кара Мустафа скерував головний удар проти Лубенського полку,  що  стояв
на стику з росiйськими вiйськами, розраховуючи саме тут  прорвати  оборону
урусiв.
   Тисячi ворожих пiхотинцiв з диким  ревом  кинулись  на  штурм  земляних
укрiплень.
   Лубенцi лежали в щанцях  у  три  ряди:  заднiй  ряд  заряджав  мушкети,
середнiй - передавав передньому, а також при  потребi  заступав  убитих  i
поранених, а переднiй вiв  безперервний  вогонь  по  наступаючих.  Яничари
падали, скошенi кулями, провалювались у вовчi ями,  натикалися  на  гостре
кiлля. Все бiльше їх корчилося в передсмертних судорогах.
   Але ззаду напирали новi лави. Блискотiли проти сонця шаблi  i  ятагани,
шелестiли на вiтрi знамена, заклично виспiвували рiжки i  зурни,  тривожно
гримiли тулумбаси. А над усiм -нелюдський крик: "Алла! Алла-а-а!"
   Залишивши Романа в полковому шпиталi, що мiстився внизу,  бiля  Днiпра,
Звенигора пристав до своїх землякiв-лубенцiв i тепер  лежав  у  передньому
ряду якраз на стику з дивiзiєю Гордона. Його сусiдом  лiворуч  був  дядько
Iваник, а праворуч - Кузьма Рожков. Визволення Романа  i  героїчна  смерть
Гриви зблизили запорожця зi стрiльцем, i  вони,  скориставшись  сусiдством
своїх частин, залягли в шанцi поруч. Добре мати в бою смiливого i  вiрного
товариша!
   Першi атаки туркiв захлинулися. Кинувши  вбитих  i  поранених,  яничари
вiдкотилися назад.
   Iваник потирав руки, радiв.
   - А, матерi вашiй ковiнька, тiкаєте! Дали вам джосу, знаєте-маєте!  Ну,
суньтеся сюди ще раз, чорти голомозi, - тут  вам  i  смерть  буде!  -  Вiн
погрозив маленьким кулачком. - Не на таких напали!
   Звенигора i Рожков лагiдно пiдсмiювались  над  задерикуватим  козачком.
Хтозна, як поведеться безсилий Iваник у рукопашному  бою,  а  стрiляє  вiн
досить влучно.
   Пiсля  короткого  перепочинку  турки  знову  пiшли  в  наступ.  Ударили
тулумбаси - i темнi ворожi лави несамовито понеслися на  сердюцькi  шанцi,
хлюпнули на них скаженою люттю, як  море  прибоєм.  Залпи  з  мушкетiв  не
спинили їх. Зав'язався рукопашний бiй.
   Озвiрiлi яничари з вереском налiтали на сердюкiв. У шанцях, на  горбах,
помiж возами тисячi людей,  кинувши  мушкети  додолу,  билися  на  шаблях.
Лубенцi стояли безстрашно, нi на крок не вiдступали назад. Поряд з ними  -
стрiльцi Гордона.
   Серце Арсенове кипiло люттю i завзяттям. Його шабля не знала втоми. Вiн
бачив перед собою ворогiв, якi безводним пiвденним степом  тягли  його  на
арканi, знущалися з нього i катували,  мов  тварину.  Тепер  вони  прийшли
сюди, щоб зробити таке з усiм народом... Нi, швидше вiн  ляже  кiстьми  на
цих лисих приднiпровських горбах,  нiж  побачить,  як  татарською  сирицею
в'язатимуть бiлi руки Златки i Стехи!..
   Бiй завирував по всьому полю. Але кожному з бiйцiв здавалося,  що  саме
на нього налетiли найзапеклiшi яничари, що саме вiн зараз  вiдстоює  честь
усього вiйська.
   Поряд з Арсеном билися  Iваник  i  Кузьма  Рожков.  Маленький  сердючок
виявився напрочуд безстрашною людиною. Вiн не мiг дiстати своєю  шабелькою
ворогiв, але нападав на них  так  люто  i  безоглядно,  що  тi,  ошелешенi
несподiваним натиском, а особливо пронизливим виском, з яким накидався  на
них "малий  шайтан",  вiдступали.  Та  вони  не  могли  утекти  вiд  шаблi
Звенигори. Ще нiколи запорожець не бився з таким несамовитим  пiднесенням,
як сьогоднi. Весь горб, на якому турки оточили  їх  трьох,  геть  покрився
тiлами убитих i поранених яничарiв.
   - Арсене, стережись! - раптом крикнув Iваник.
   Звенигора  оглянувся.  На  нього   летiв,   страшно   витрiщивши   очi,
яничарський ага. Довга крива шаблюка високо занесена для удару. Ще мить  -
i вона увiп'ється в Арсенову голову. А  тут,  спереду,  насiдає  зразу  аж
троє... Порятунку нема!
   Це зрозумiв також Iваник. Його маленьке тiло зiбралося в тугу пружину i
метнулося прудким клубком пiд ноги турковi. Ага перечепився i  впав.  Обоє
покотилися по землi. Шабля Рожкова визволила Iваника вiд неминучої смертi.
   Iваник схопився, копнув ногою тепле тiло аги.
   - З тебе досить, турчине! Одвоювався, знаєш-маєш! - I  знову,  схопивши
шаблю, кинувся на ворогiв.
   На  виручку  лубенцям  прибув  Миргородський  полк  на  чолi  з   самим
гетьманом.  Миргородцi  обiгнали  Самойловича,   ввiрвалися   на   позицiї
лубенцiв, з ходу ударили... Тисячоголосе "слава" сколихнуло землю. Яничари
здригнули. Вiдступили. Намагалися затриматися в передпiллi, та натиск  був
такий сильний, що тiкали аж до своїх шанцiв.
   Другого й третього дня Кара Мустафа скерував вогонь усiх  своїх  гармат
на курськi й московськi стрiлецькi полки. Пiсля  жорстокого  обстрiлу,  що
тривав вiд свiтанку до  снiдання,  яничари,  спагiї,  татари  в  пiшому  i
кiнному строю безперервно, аж до вечора,  атакували,  намагаючись  зламати
оборону росiян. Але й тут  успiху  не  мали.  Запрудили  тiлами  убитих  i
поранених  шанцi,  облили  кров'ю  рудi  крутолобi  пагорби  -   i   знову
вiдступили.
   А в нiч на 18 серпня 1678 року росiйсько-українськi вiйська перейшли  в
рiшучий наступ по всьому Бужинському полю.
   Бiй закипiв одночасно на всiх напрямках. Скритно наблизившись  апрошами
до ворожих позицiй, стрiльцi й сердюки густими лавами  ринули  в  турецькi
шанцi. На лiвому крилi кiннi козацькi полки з ходу  глибоко  ввiгналися  в
стик мiж Кримською та Буджацькою ордами.
   Нiч  була  тиха,  тепла,  мiсячна.  В  безхмарному  темно-синьому  небi
мерехтiли летючими свiтлячками великi мерехтливi зорi. Внизу, пiд  горами,
голубим кришталем блищав проти мiсяця Днiпро.
   I нiч, i приднiпровськi пагорби в одну  мить  здригнулися  вiд  тупоту,
крику, гуркоту гармат i мушкетної стрiлянини. Велетенською пiдковою  -  на
кiлька  верст  -  завирувало,  загуло,  заклекотало   несамовите   криваве
бойовисько.
   До самого свiтанку битва лютувала з перемiнним успiхом. Турки й  татари
всюди чинили вiдчайдушний опiр. Сили сторiн були майже рiвнi.
   Тодi Самойлович i Ромодановський кинули в бiй два свiжi пiхотнi  полки.
Порiдiлi  ряди  турецьких  аскерiв  не  витримали   навального   удару   -
здригнулися i покотилися  назад.  Стрiльцi  й  сердюки  перемахнули  через
ворожi шанцi, врiзалися  в  натовп  утiкачiв,  сiючи  серед  них  страх  i
замiшання.
   Звенигора з Рожковим та Iваником опинилися в самiй гущi  бою.  Резервнi
сердюцький та  стрiлецький  полки  наступали  якраз  на  їхнiй  позицiї  i
затягнули з собою i їх у прорив, що утворився в  турецькiй  оборонi.  Вони
бiгли разом з усiма, кричали, вимахували шаблями i рубали  темнi  постатi,
що виринали зi свiтанкової iмли.
   Коли вибiгли на горб, побачили, що й праворуч i лiворуч турки зосталися
далеко позаду. Перед ними - крокiв за двiстi -  на  високiй  могилi  мрiло
велике шатро, бiля якого на  тонкiй  тичцi  майорiв  бiлий  бунчук.  Перед
шатром стояв чималий гурт людей. В сiрiй iмлi годi  було  розпiзнати,  хто
то, але якесь пiдсвiдоме чуття пiдказало Звенигорi, що перед  ними  -  сам
вiзир Кара Мустафа з почтом... Яка щаслива нагода захопити його  в  полон!
Ще один ривок - i...
   Тут запорожцевi спало iнше на думку. Не раз i не два вчив  його  старий
Метелиця: "Якщо хочеш меншими силами  здолати  могутнiшого  ворога,  зроби
щось таке, щоб посiяти в його серцi страх! Убий у ньому вiру в  перемогу!"
А хвилина для того, щоб пiдсiкти бойовий дух яничарiв, якнайкраща.
   Звенигора зупинився, приклав долонi до рота i голосно,  щоб  пересилити
клекiт бою, закричав по-турецькому спочатку в один бiк, а потiм у другий:
   - Ойє, правовiрнi, уруси. обiйшли нас! Хан Мюрад-Гiрей, хай буде навiки
прокляте його iм'я, ганебно вiдступив з поля бою!  Ойє,  вай,  вай!  Вiрнi
сини падишаха, будемо стояти на смерть на цiй землi сарматськiй, але нi на
крок не вiдступимо! З нами аллахi
   Дужий  голос  козака  грiмкою  луною  покотився  понад  землею,   понад
тисячними юрбами, що шаленiли у вирi смертельного бою. Страшнi  слова  про
вiдступ i втечу хана, про те, що уруси обiйшли i ось-ось ударять  з  тилу,
стократ повторенi десятками чи й  сотнями  вуст,  миттю  поширилися  серед
турецького вiйська. Хай не всi повiрили їм, хай аги i пашi скiльки  хочуть
спростовують їх - дiло зроблене! Тi слова, мов шашiль,  пiдточать  бойовий
дух воякiв, заповзуть холодним липким страхом  у  їхнi  серця,  сколихнуть
непохитнi досi яничарськi ряди.
   - А тепер - уперед!
   Звенигора наздогнав Кузьму й Iваника.
   Вони повернули трохи лiворуч, де виднiвся на тлi ранкового неба високий
бунчук. За ними  ринули  десятки  воїнiв.  Попереду  безладно  вiдступали,
здiймаючи галас, порiдiлi турецькi сотнi. На  горбi,  коло  шатра,  кiлька
яничарiв з почту вiзира, побачивши, як нестримно накочується  на  них  вал
стрiльцiв i козакiв, пронизливо закричали:
   - Уруси!
   Їхнiй крик сполошив вiзира та  його  варту.  Аскери  спiшно  сiдали  на
коней.
   - Ура-а! - раптом дико зарепетував Кузьма  Рожков.  -  Хлопцi,  хапайте
Кара МустафуI
   Стрiльцi - а їх усе бiльше й бiльше вклинювалося в пролом - кинулися до
шатра. Їм назустрiч розверталися лавою  кiннi  вершники.  Гостро  блиснули
шаблi. Ще мить - i схили горба обагряться кров'ю.
   Але почет i варта вiзира чомусь не прийняли  бою.  Чийсь  рiзкий  окрик
змусив аскерiв повернути коней назад i прикриваючи собою вершника в бiлому
тюрбанi, помчати геть.
   Звенигора пiдбiг до  шатра,  рубонув  шаблею  по  сосновiй  воринi,  на
вершечку якої телiпався кiнський хвiст.  З  другого  боку  рубонув  Кузьма
Рожков.   Тичка   схитнулася,   переламалась.   Бунчук,    окресливши    в
блiдо-голубому небi пiвколо, упав на землю. Iваник зiрвав його з древка  -
запхнув собi за пояс.
   - Ге-ге, було мало не спiймав вiзира за бороду, знаєш-маєш! Ото був  би
iрой, коли б привiв його до гетьмана та сказав: "Ось, ясновельможний  пане
гетьмане,  сам  вiзир  турецький  Мустафа!  Уклiнно   дарую   його   тобi,
вашмосць..." А гетьман задоволено мружить очi, вiдповiдає: "Спасибi, iрой!
Чим же нагородити тебе?" А я сказав би: "Чим ваша ласка зволить".  Гетьман
тодi: "Дам тобi сiм пар волiв". А я йому: "Навiщо менi сiм пар волiв? Я  й
з одною на  своєму  полi  управляюсь...  От  краще  дайте,  ясновельможний
гетьмане, за вiрну службу залiзного панцира  й  шолома".  -  "А  для  чого
тобi?"-"Та як же, пане... То буде вiрний захист вiд жiнчиного макогона. Як
тiльки суне до мене, я панцира на себе, шолома  -  на  голову,  а  тодi  -
лупцюй, клята, хоч сказисяi"
   Стрiльцi зареготали. Найспритнiшi вже потрошили шатро вiзира. Звенигора
й Рожков з висоти могили оглядали поле бою.
   На сходi свiтало.
   Страшний тривожний крик струсонув турецьке вiйсько. Не  бачачи  бунчука
над наметом вiзира, аскери повсюдно схитнулися, пойнятi смертельним жахом.
Отже, правда,  що  уруси  обiйшли!  Правда,  що  татари  втекли!  Загальне
замiшання охопило всiх.
   Над бужинським полем клубочилися  чорнi  дими.  Iржали  конi.  Стогнали
пораненi. Линули протяжнi переможнi поклики - ура, слава!
   Турки  вiдступали.  Кидаючи  напризволяще  поранених,  гармати,   вози,
намети, табуни скоту, вони все швидше i швидше котилися степом на пiвдень,
до Тясмину, переслiдуванi переможцями. Вiйсько падишаха знову, як i торiк,
пiшло "по рятiвному шляху вiдступу".
   Це була перемога!
   Звенигора на радощах ударив шапкою об землю, крутнувся, як  хлопчисько,
на однiй нозi i, згрiбши в обiйми Iванка i Рожкова, мiцно притиснув їх  до
своїх грудей.
   - Перемога, браття! Перемога!  Го-го-го-о!..  Тiкають  турки!  Тiкають,
клятi!
   Вiн озирнув весь виднокруг. Скiльки  сягав  погляд,  велетенськi  хвилi
людей i коней швидко вiдкочувалися з приднiпровських  висот  i  зникали  в
ранковому голубуватому туманi. Вже зник з очей вершник у бiлому тюрбанi  -
вiзир Кара Мустафа, зник його почет. За  вiзиром  намагалися  не  вiдстати
пашi зi своїми загонами.
   Звенигора  уявив,  як  серед  тiєї  рiзномасної  i   рiзноликої   орави
завойовникiв тiкають, якщо живi, Гамiд i Сафар-бей, Свирид Многогрiшний  i
кволий безталанний Юрась Хмельниченко... Зв'язанi на життя i на  смерть  з
усiм вiйськом вiзира, вони мчать разом  з  ним  без  оглядки  у  каламутну
безвiсть... Арсеновi байдужi зараз i Сафар-бей, i Многогрiшний. Гамiд! Ось
iз ким хотiлося б йому зустрiтися i схрестити шаблю! Бо й досi не прохолов
у його серцi пекельний гнiв до жорстокого i  пiдступного  спахiї.  Та  ба!
Хiба знайдеш його серед цiєї круговертi? Тепер, мабуть, навiки  розiйшлися
їхнi дороги, i доля нiколи не зведе їх на цiй безмежнiй землi.
   З задуми його вивiв голос Iваника.
   - Арсене, бiжiмо! Бачиш - турки покидали обоз. Там буде чим поживитись!
   I вiн перший прудко збiг  з  горба  i,  швидко  перебираючи  маленькими
нiжками, помчав до покинутого ворогом табору.



   ЖИЄМО, БРАТЕ!

   1

   Разом з дубовобалчанами Арсен Звенигора  повертався  додому.  Зосталися
позаду чигиринськi руїни i  политi  кров'ю  бужинськi  поля,  попереду,  в
синьому маревi, тремтiла срiбна стрiчка Сули, широкi, трохи прижовклi луги
i знайомий лiс пiд горою. Кiнь почуває близький спочинок, пряде  вухами  й
поривається вперед. Та Арсен притримує його. йому не хочеться  вiд'їжджати
далеко вiд воза, на якому лежить поранений Роман.
   Кiлька молодих козакiв чвалом поскакали в хутiр,  i  там  уже,  мабуть,
знакють про їхнє прибуття - виглядають на вигонi.
   Усi поспiшають. Пiдстьобують стомлених  коней.  Особливо  не  терпиться
Iваниковi. Вiн уперше в життi так довго не був дома i скучив за дiтьми  та
й, чого грiха таїти, за дружиною.  У  турецькому  таборi  вiн  таки  встиг
нахапати рiзного добра: одягу, посуду, взуття, кiлька шабель та ятаганiв -
i поспiшав викласти все те перед Зiнькою. їхав з гордовитим виглядом i всю
дорогу  розповiдав  односельцям,  як  вiн  бив  туркiв.  Спочатку   козаки
насмiхалися з нього, та коли Звенигора пiдтвердив,  що  Iваник  i  справдi
врятував його вiд смертi, а бунчук вiзира,  добутий  ним  у  бою,  передав
полковниковi, примовкли. Однi дивувалися, iншi пройнялися  повагою.  Деякi
молодики навiть  перестали  називати  його  Iваником,  а  почали  величати
дядьком Iваном. Таким з особливим задоволенням  вiн  розповiдав  про  свої
подвиги.
   - Аж ось дивлюся - пре  на  мене  аж  п'ять  турчинiв,  -  брехав  вiн,
забувши, що вчора було чотири, а позавчора тiльки три.  -  Матiнко  рiдна!
Всi чорнi та здоровеннi, як бугаї!.. Понаставляли шаблi сторчма - цiляться
чоловiковi просто в живiт... А ще ж треба дивитись,  як  там  управляється
Звенигора i Рожков, теж - мушу сказати вам - не останнi козарлюги! А то  -
не дай бог - уб'ють котрого, все життя совiсть мучитиме... То я тодi  я-як
розвернуся - та одним махом...
   - Всiх п'ятьох? - випереджує хтось iз серйозним виглядом.
   - Та нi - спочатку тiльки двох... А потiм i ще з одним упорався.  А  тi
два, як побачили, що непереливки, так i дали дьору! Тiльки смуга  лягла!..
А я - на допомогу Звенигорi!.. Дивлюся - аж...
   Звенигора, який краєм вуха слухав Iваника, бо вже  чи  не  вдесяте  чув
його побрехеньки, поблажливо усмiхнувся в невеличкi темнi вуса,  що  густо
висiялися за час  вiйни,  i  поскакав  у  голову  валки.  Зараз  -  тiльки
спуститися узвозом - i Дубова Балка. За ним помчали й iншi  кiннi  козаки.
Позаду тюпали погоничi та пiшi сердюки.
   На вигонi вже стояв натовп. Побачивши козакiв, що  вискочили  верхи  на
конях iз лiсу, вiн сколихнувся i посунув наперед.  Почулися  крики.  Хтось
схлипнув, заквилив: молодики встигли розповiсти, кого поранено, а. кого  й
забито.
   Звенигора зразу впiзнав своїх. Тут були всi, крiм пана Мартина.  "Невже
помер?"-ударила в серце думка, але Арсен вiдiгнав її i пришпорив коня.
   Назустрiч вирвалися Златка i  Стеха.  Мов  ластiвки,  шугнули  вони  до
нього. Арсен обох зразу пiдхопив на руки, поцiлував у  тугi,  засмаглi  на
сонцi щоки.
   - Любi мої! Так i їхав з ними  до  самого  гурту,  вiдчуваючи,  як  вiд
радощiв серцю стало тiсно в грудях.  Тiльки  коли  Яцько  схопив  коня  за
гнуздечку, а мати, зойкнувши, подалася наперед, опустив дiвчат  на  землю,
скочив з коня й опинився в обiймах матерi. Поряд стояли:  дiдусь,  воєвода
Младен, Якуб.
   Якщо на свiтi буває щастя, то, безперечно, вершиною його  є  повернення
воїна додому i зустрiч з  найдорожчими,  найрiднiшими  людьми.  Саме  таке
почуття щастя зараз  вiдчував  Звенигора.  Бачачи  навколо  себе  радiснi,
дорогi обличчя, вiн подумав, що варто було заради цiєї  хвилини  витерпiти
все: i тяготи вiйськового походу, i рани, i злигоднi. Одно засмучувало: не
всi подiляли цю радiсть, це щастя. Були й такi, хто,  втративши  на  вiйнi
сина, батька чи брата, нiмiв вiд  гострого  болю,  обливався  слiзьми  вiд
горя. Тому й на хутiрському вигонi чулися  болiснi  викрики  i  голосiння.
Правда, скоро вони затихли,  бо  люди  звикли  ховатися  зi  своїм  горем,
переживати його наодинцi. Тож кожен, хто дiзнавався  про  смерть  близької
людини, поспiшав додому  i  там,  серед  рiдних  стiн,  давав  волю  своїм
почуттям.
   Зовсiм несподiваною була зустрiч Iваника з дружиною. Наближався вiн  до
гурту з острахом. Ще спускаючись в гори узвозом,  перестав  пащекувати,  а
внизу i зовсiм затих, похнюпився. Чекав прочуханки вiд Зiньки. За вiщо - i
сам не знав, але роки  спiльного  життя  навчили,  що  жiночого  серця  не
збагнеш. Та ще Зiньчиного!.. Боявся, що знову, як i  ранiш,  вона  зробить
його посмiховищем  для  всього  хутора,  а  такого  тепер  вiн,  iрой,  не
перенесе!
   Тому й притримував поводи, щоб хоч на якусь мить вiддалити  зустрiч.  А
очима нишпорив мiж людьми - де ж Зiнька? Хоч вона була дебела  молодиця  i
стояла, оточена дрiбними дiтками, на  видному  мiсцi,  вiд  хвилювання  не
помiтив-таки, аж поки не пролунав вигук:
   - Iванику!
   В ту ж мить вiдчув, що якась сила легко знiмає його з коня i несе,  мов
дитину, на руках. У бiдного  Iваника  аж  серце  опустилося  в  живiт  вiд
страху. Вiн зiщулився, чекаючи гарячого ляща. Та раптом вiдчув на  обличчi
такий палкий поцiлунок, якого зроду не знав, навiть  у  перший  рiк  пiсля
весiлля. А над вухами бринiли солодкi слова:
   . - Iванику! Серденько! Любий!
   Вiн розплющив очi: до нього усмiхалася Зiнька. А вiн - у неї на  руках,
як колись давно-давно у мами... Знизу до нього пнулися дитячi рученята.
   -- Таточку!
   На радощах вiн цмокнув Зiньку у червону, обвiтрену щоку,  випручався  з
мiцних обiймiв i скочив на землю.
   - Живий! - не вiдставала вiд нього дружина, все ще  не  вiрячи  в  своє
щастя. - Не вбили турки! Слава богу!
   - Замалим не вбили, - погодився Iваник, випрямляючи утлi  груди.  -  Як
налетiло на мене вiсiм турчинiв, - матiнко рiдна! Що робити? Всi чорнi  та
здоровеннi... Шаблями так i цiляться чоловiковi просто в живiт...
   - Ой! - сполотнiла Зiнька.
   - А я ж не один. Зi мною i Звенигора,  i  Рожков...  Треба  i  за  ними
дивитись, щоб - не дай бог - не вбило котрого,  -  входив  поволi  в  роль
Iваник, вiдчуваючи, що всi його побоювання виявилися марними, а головне  -
його слухають. -Та я не ликом шитий! Як розвернувся!..
   Навколо Iваника почала збиратися юрма:  кожному  цiкаво  послухати,  як
розповiдає про вiйну бувала людина.
   Звенигора, усмiхаючись, покрутив головою  i  перестав  прислухатися  до
пащекувань хвалькуватого козачка. Саме пiд'їхали пiдводи з  пораненими,  i
Арсен  допомiг  Романовi  злiзти  з  воза.  Вiн  помiтив,  як  його   друг
переглянувся iз Стехою i як Стеха, побачивши  на  пов'язцi,  що  закривала
Романовi пiвголови, запечену чорну кров, раптом зблiдла. "Гм, i коли  вони
встигли?" - подумав  Арсен,  а  сам  мимоволi,  пiдсвiдоме  повернувся  до
Златки. Чи й вона помiтила?.. Златка, звичайно,  теж  була  не  позбавлена
спостережливостi, але її, видно, полонили зовсiм iншi почуття, -  вона  не
зводила очей з свого коханого. Обличчя її свiтилося тихою радiстю...
   Нарештi, Арсен наважився запитати:
   - Де ж пан Мартин?
   - В хатi. Зле йому, - вiдповiв Якуб.
   - То ходiмо ж до нього!
   У хатинi, заклечанiй свiжою лепехою i пахучим зiллям та  вiттям  дерев,
на бiлих подушках лежав Спихальський. Його важко  було  впiзнати  -  схуд,
пожовк, очi горiли хворобливим блиском. Побачивши Арсена, зробив  зусилля,
щоб пiдвестися, але не змiг i тiльки болiсно, винувато посмiхнувся.
   - Пане Мартине! Друже, ну, як  тобi?  -  кинувся  до  нього  Звенигора,
потискуючи простягнутi поверх рядна схудлi руки.
   - Жиємо, брате! - прошепотiв пан Мартин, i в його запалих голубих  очах
зблиснула сльоза. - Жиємо...



   2

   В хатинi життя  боролося  зi  смертю.  На  боцi  життя  стояло  могутнє
здоров'я пана Мартина, знання й умiння Якуба та дiда  Онопрiя,  пiклування
Златки, Стехи та Яцька, батькiвське спiвчуття Младена i материнське  серце
старої Звенигорихи. На боцi смертi -  одним  одна  маленька,  кругла,  мов
горiшок,  олов  яна  куля,  що  застряла  десь  глибоко  в   грудях   пана
Спихальського i вперто штовхала його до могили. Цi двi сили було кинуто на
шалi терезiв - котра переважить?
   Пан Мартин вiдчував себе зовсiм зле. Ротом  часто  йшла  кров.  Щоб  не
стогнати вiд гострого болю, вiн закушував губи, так що  вони  аж  чорнiли.
Його безперервно била пропасниця i мучила спрага. Яцько приносив  з  льоху
холодного  рiзко-кислого  сирiвцю,  i  пан  Мартин,  цокаючи   зубами   об
череп'яний кухоль, жадiбно пив його, важко вiддихаючись. Майже  нiчого  не
їв, - тiльки пив.
   - А най його  мамi,  чим  тiльки  чловєк  жиє!  -  пробував  жартувати,
з'їдаючи за день двi-три ложки рiдкої пшоняної кашi з молоком.
   Вiд нього не вiдходили Златка i Стеха. Цiлими днями навперемiну  сидiли
бiля нього, пiдбивали подушки, мiняли заюшенi кров'ю i брудом  сорочки  та
рядна. Яцько заступав їх уночi.
   Дiд Онопрiй з Якубом ходили понад Сулою, по гаях та байраках  -  шукали
зiлля та корiння. Потiм варили пахучi настої, якими тричi  на  день  поїли
пораненого, готували мазi.
   Але все це допомагало небагато. Пановi  Мартину  ставало  все  гiрше  й
гiрше. На спинi, пiд лопаткою, йому нагнало  велику  гулю.  Спочатку  вона
була червона, потiм посинiла, зрештою, стала багрово-сиза. В нiй пекло, як
вогнем, i пан Мартин, не маючи спочинку вiд нестерпного болто нi вдень  нi
вночi, зовсiм звiвся.
   На другий день пiсля приїзду Арсена йому, видно, ввiрвався  терпець,  i
вiн заволав:
   - О найсолодший пан Єзус, врятуй мене альбо вiзьми мою душу! Але  прошу
- не муч!.. Адже видиш - то вже така бiда чоловiковi, що лiпше - кiнець!..
   Якуб довго дивився на гулю, потiм почав мовчки длубатися в своїх речах.
З ремiнного гамана вийняв тонкого блискучого ножика з гострим, як  бритва,
вiстрям.
   - Треба рiзати, - сказав тихо.
   Дiд Онопрiй скрушно похитав лисою головою.
   - Гей-гей, чей же то не трухлявий пень, а живе тiло, Якубе.  Зачекаємо,
поки сама прорве... Розрiзати нiколи не пiзно, вашець. От чи зашиєш потiм?
Зачекаймо, кажу тобi!
   Якуб завагався. Але Спихальський гарячкове прошепотiв:
   - Рiж, Якубе! Рiж до дзябла! Все єдно смерть...
   - Але ж то дуже боляче, голубе, - почав умовляти його дiд Онопрiй.
   - I так не легко...  Юж  вшисткi  сили  стратив,  терплячи...  Але  мам
сподiванку, же єдну хвильку лютого болю пережию, най його мамi!
   Арсен узяв його на руки - винiс надвiр. Тут було сонячно,  тепло.  Гули
на пасiцi бджоли. З-над Сули повiвав запашний осiннiй вiтрець. Пан  Мартин
вдихнув його на повнi груди - i закашлявся. Бризки кровi упали на  широкий
дерев'яний тапчан, на якому вiн сидiв, пiдтримуваний Арсеном.
   Пан Мартин не сказав нiчого. Тiльки по  змарнiлiй  жовтiй  щоцi  поволi
поповзла одинока сльоза i загубилася,  в  давно  не  стриженому  обвислому
вусi.
   Якуб зняв пов'язку. Проти  сонця  велика,  мов  слива,  гуля  на  спинi
пораненого блищала зловiсно-багрово.
   - Ну, тримайся, друже Мартине! Хай поможе тобi аллах!
   В Якубових руках блиснув ножик.
   Жiнки втекли в хату. Яцько, скривившись, визирав  iз  сiнешних  дверей.
Арсен мiцнiше притиснув до себе Спи-хальського, поклав його голову собi на
плече. Дiд Онопрiй тримав великий шмат бiлого полотна i горнятко з маззю.
   Якуб стиснув зуби - твердо провiв ножем по гулi. Спихальський ойкнув  -
i затих. Iз рани хлинула густа, аж чорна  кров.  Щось  лунко  стукнуло  об
тапчан.
   - Аллах екбер! Куля! - вигукнув  радiсно  Якуб.  -  Це  ж  чудово,  ага
Мартин! Куля вийшла! Дивись!
   Вiн витер ганчiркою закривавлену кулю, подав Спихальському. При цьому з
його обличчя не сходив радiсний усмiх.  Спихальський  i  собi  усмiхнувся.
Взяв кулю, потримав на долонi,  оглянув  зi  всiх  бокiв,  а  потiм  мiцно
затиснув у кулацi.
   - А, клята! Мам тебе в руках, а не в грудях! Вижию - привезу в  дарунок
панi Вандзi... Скажу: "На, малжонка, дарунок вiд турського султана, най би
був щез! Ото вшистко, що заробив на каторзi агарянськiй..."  Ух,  як  менi
ниньки стало любо! Юж не пече пiд лопаткою... Дзенькую бардзо  тобi,  пане
Якубе... Якщо i  помирати  доведеться,  так  не  страшно...  Бо  легко  мi
стало... Ожиємо єще, панове, ожиємо!
   - Слава богу, йому полегшало, - прошепотiв дiд Онопрiй, намазуючи  шмат
полотна коричневою маззю i прикладаючи до рани.
   Спихальський облизав пошерхлi губи i  витер  долонею  спiтнiлого  лоба.
Йому й справдi зразу стало легше. I вперше за багато  днiв  у  його  серцi
загорiлася маленька iскорка надiї. Вiн попросив, щоб його вiднесли знову у
хату. йому захотiлося спати.



   3

   Спокiй, радiсть i дух закоханостi поселилися у бiлiй . хатинi над тихою
Сулою. Обидва пораненi - i  Роман,  i  пан  Мартин  -  поволi  видужували.
Прозора медова осiнь з черленим золотом гаїв, бабиним лiтом i неповторними
запахами опеньок, кисло-терпкої калини та  приємно  гiркуватого  димку  на
городах довго була тепла, суха i сприяла поправцi  недужих.  Роман  швидше
став на ноги, а пан Мартин до самої пилипiвки лежав у  лiжку,  та  гострий
блиск очей, i, головне, вуса, якi поступово - не знати якою силою -  знову
почали набирати свого колишнього вогнистого, особливо на кiнчиках, кольору
i пружностi, що змушувало їх пнутися вгору, свiдчили  про  те,  що  справи
поляка пiшли на краще.
   Вiн навiть закохався. У Стеху. Розумiв, що безнадiйно,  але  нiчого  не
мiг подiяти з собою. Мимоволi глипав нiжним поглядом на  дiвчину,  випинав
груди, пiдкручував вуса. Краса Стехи не на жарт запала в око вразливому  i
вдатному до кохання шляхтичевi. Однак дiвчина нiби не розумiла всього того
й не помiчала палких, як думав  сам  пан  Мартин,  поглядiв.  Вона  шукала
синьо-волошковi очi Романа i з радiстю пiрнала в них.
   Тодi ображений пан Мартин вiдвертався вiд Стехи i розпочинав розмову  з
старою Звенигорихою i дiдусем Онопрiєм. Улюбленою темою їхнiх розмов  були
пригоди Арсена в Туреччинi та iнших далеких краях.  Про  них  Спихальський
умiв розповiсти мальовниче i з захопленням. Звичайно, якщо в хатi не  було
Арсена.
   - Ваш син, панiматко, то єсть найперший у свiтi лицаж! - вигукував  пан
Мартин. -В одному бою бiля турецької рiчки  Кизил-Iрмак  ми  з  ним  удвох
поклали щонайменше сотню яничарiв! Арсен накидався  на  них,  як  лев,  як
гепард, - i кришив, бив, розтинав їх шаблюкою до самого  пояса,  нєх  буду
проклятий, якщо брешу!.. А на морi! О, видiли б  ви,  як  вiн  змагався  з
розлютованою стихiєю! Три доби тримав стерно, поки не привiв  корабель  до
берега... Потiм нас вшисткiх визволив з неволi агарянської,  нечестивої...
Привiв до рiдної землi i тутай, пiд Чигирином i на Днiпрi, хоробро бився з
нехристами, заживаючи серед товариства слави непереможного войника. Правду
кажу, як бога кохам!
   Звенигориха схлипувала, радiючи i  страхаючись  за  сина.  Дiд  Онопрiй
гладив почервонiлу  вiд  хвилювання  лисину.  А  Стеха  аж  свiтилася  вiд
захоплення! От який у неї брат!
   Але як тiльки Спихальський кидав знову на неї  нiжний  погляд,  дiвчина
вiдверталася або виходила з хати.
   Роман теж вiдвертався, щоб пан Мартин не помiтив у  його  очах  веселих
iскринок смiху. "Ну й пан Мартин, пан Мартин, - думав дончак. - Славний ти
чолов'яга! I вдатний до всього: i ворога бити, i горiлочку пити, i  впопад
добре слово мовити... А от  накидати  оком  на  Стеху  -  тут  тобi,  пане
Мартине, зась! Тут ти облизня пiймаєш, їй-богу! Дай-но тiльки менi  зовсiм
видужати - так i зашлю сватiв до Стехи... Славна дiвчина!.. I нiкуди я вже
з-над Сули не поїду: нi на Дон, де в мене нi кола нi  двора,  нi  в  рiдне
сiльце пiд Тулою, де Трауернiхт з  мене  живого  шкуру  спустить!"  I  вiн
крадькома нiжно поглядає на Стеху, милуючись її красою.
   Арсен найчастiше проводив днi зi  Златкою  i  Младеном.  Младен  зовсiм
видужав i поривався у Болгарiю. Затримували його рiзнi  причини:  спочатку
рана, потiм хотiв дочекатися Арсена з вiйни, тепер - усi гуртом  вирiшили,
що поїде вiн тодi, коли Арсен i Златка повiнчаються i вiдгуляють  весiлля.
Весiлля ж вiдкладали через хворобу Спихальського.
   А коли Младен особливо гостро вiдчував тугу  за  Болгарiєю,  за  своїми
побратимами по зброї i поривався в путь. Арсен говорив:
   - Ще встигнете, воєводо, схрестити шаблi з Гамiдом!
   - Ти ж не схрестив, хоч обiцяв, - колов у вiдповiдь Младен.
   - Не все те можеться, що хочеться.
   - Я не дорiкаю. Арсене. Навiть радий, що Гамiд  не  зустрiвся  тобi  на
шляху. Помститися над ним - то мiй привiлей!
   Вони багато i довго говорили про майбутнє життя Златки, про  можливiсть
зустрiчi з Младеном. Старий воєвода обiцяв через кiлька рокiв,  коли  рука
вже не в силi буде тримати яничарку, назовсiм приїхати в Дубову Балку,  де
йому дуже сподобалося. Згадували Ненка, i кожен мимоволi думав про те,  чи
вижив ага  пiд  час  неодноразових  штурмiв  Чигирина,  чи,  може,  наклав
головою. А найчастiше згадували  Анку,  i  цi  спогади,  сумнi  i  свiтлi,
найдужче зближували їх.
   У життi Златки й Арсена це був  найщасливiший  час.  Минули,  канули  в
безвiсть важкi злигоднi й небезпеки,  якi  стрiчалися  на  їхньому  шляху.
Вiдшумiла, мов горобина нiч, спустошлива кривава  вiйна...  їхнi  почуття,
нiжнi, сильнi, красивi, з якими вони не таїлися, нiби вихлюпували з  їхнiх
молодих сердець. Златка вiд кохання розквiтла. Її очi,  теплi,  синi,  мов
лiтнє море,  шукали  Арсенових  очей  i  не  могли  вiдiрватися  вiд  них.
Жартуючи, вона погрожувала своєму милому, що поїде в Сiч i випише  його  з
запорозького реєстру, щоб вiн був завжди з нею.
   - Жiнок у Сiч не пускають, - смiявся Арсен.
   - Я вже якось доберуся до вашого кошового.  Та  на  Запорожжя  довелося
виїхати не Златцi, а Арсеновi, i то дуже спiшно.
   Одного дня прискакав  гонець  i  сповiстив,  що  всi  запорожцi  мусять
прибути до Сiчi на раду.
   - Це ненадовго, - втiшав Арсен Златку.
   - Але небезпечно.
   - Ну, яка там небезпека! Виберемо нового  кошового  Напевне,  це  знову
буде Iван Сiрко, якщо не захворiє ста рий...  Вип'ємо  на  радощах  кiлька
бочок горiлки та меду - i додому...
   Златка нiчого не сказала. Тiльки синi очi потемнiшали вiд  внутрiшнього
хвилювання.
   За кiлька днiв у Дубову Балку заїхали запорожцi з Лубен  i  Лохвицi,  i
Звенигора з Романом поїхали разом з ними. Спихальський поривався  теж,  та
ще ледве дибав по  хатi.  Зажуреним  поглядом  дивився  на  вiд'їжджаючих,
побивався:
   - А най його мамi, яке лихо спiткало чоловiка! Нi тпр-р-у, нi ну! Сиди,
пане Мартине, на припiчку, як пес на прив'язi! Тьфу!




   ПОБОЇЩЕ В СIЧI

   1

   Лист запорожцiв дiйшов до султана. Розлютований невдалими походами  пiд
Чигирин,  Магомет  Четвертий  ошаленiв  вiд  такого  нечуваного  нахабства
якихось волоцюг, голодранцiв, що посмiли насмiятися з  намiсника  бога  на
землi. Драгомана з полонених козакiв,  який  прочитав  i  переклав  листа,
звелiв негайно скарати, а сувiй жовтавого цупкого паперу  кинув  собi  пiд
ноги - потоптав, а потiм спалив над свiчкою.
   - Я знищу Запорожжя! - закричав несамовито. Той крик  долинув  до  всiх
закуткiв великого султанського палацу. Здригнулася двiрцева варта. Зблiдли
пашi i чаушi, впали ниць у тронному залi, чекаючи виходу свого володаря.
   - Я зрiвняю з землею їхню мерзенну Сiч! -  вереснув  ще  дужче  султан,
помутнiлими вiд гнiву очима оглядаючи зiгнутi спини пiдданих.
   Вiзир, пашi, великий муфтiй, вченi мулли, чаушi луною вiдгукнулися:
   - Воля хондкара - воля аллаха!
   Наприкiнцi грудня, зимової  студеної  ночi,  кримський  хан,  виконуючи
наказ султана, з сорокатисячною ордою i п'ятнадцятьма тисячами яничарiв  i
спагiїв,  присланих  морським  шляхом  з  Туреччини,  таємними   дорогами,
вiдомими тiльки найдосвiдченiшим провiдникам, пiдходив до Сiчi.
   Ще в  Бахчисараї  вiн  разом  з  своїми  мурзами  i  гениш-ачерасом[31]
Мурас-пашею  обмiркували,  як  знищити  кубло  гяурських   розбiйникiв   -
Запорозьку Сiч. Усi зiйшлися на тому,  що  найкраще  застукати  запорожцiв
зненацька, коли вони не чекають нападу i коли їх у Сiчi найменше.  Вiдомо,
що  на  зиму  запорожцi  розходяться  по  зимiвниках,   зоставляючи   лише
шiстсот-сiмсот чоловiк для охорони фортецi. Тому хан  намислив  напасти  в
нiч на другий день рiздва, гадаючи, що запорожцi, перепившись ради  свята,
спатимуть, мов убитi, i їх можна буде легко перерiзати, як свиней.
   Хан горбиться в сiдлi, кутаючись у теплий кожух.  Але  мороз  щипає  за
носа й щоки, а  хижий  пiвнiчний  вiтер  залiтає  пiд  сукняний  башлик  i
холодить спину.
   Орда пробирається  степом  тихо.  На  останньому  привалi  воїни  вволю
нагодували коней, щоб не  iржали,  приладнали  зброю,  щоб  не  чути  було
брязкоту. Лише глухий гул лине понад землею вiд тисяч кiнських копит, та i
його вiтер вiдносить геть вiд Сiчi в ногайськi степи.
   З темряви виринуло два вершники. Пiд'їхали до хана  -  вклонилися.  Хан
натягнув повiд - зупинився. Впiзнав мурзу Алi з  улуса  Ширин-бея.  Другий
вершник тримався позаду.
   - Великий хане, - сказав Алi, - за два фарсахи - Днiпро. На тому боцi -
Сiч. Наш друг Чорнобай каже, що десь тут  має  бути  козацька  застава.  Я
наказав передовому загоновi зупинитись...
   - Гаразд. Але ми не можемо стояти тут безконечно. Алi, вiзьми  пiвсотнi
воїнiв, проберись таємно вперед - знайди заставу. Щоб жодної живої душi не
випустили! Ми повиннi пiдiйти до Сiчi непомiченими!  Хай  Чорнобай  покаже
дорогу!
   - Слухаюсь, великий хане!
   Вершники повернули коней - погнали в холодну темряву ночi.
   Незабаром усе вiйсько зупинилося в  глибокiй  балцi.  Алi  з  Чорнобаєм
вiдiбрали найспритнiших воїнiв, спiшились i  тихо,  один  за  одним  пiшли
вперед.  На  гребенi  горба  зупинились,  присiли   в   заростях   сухого,
напiвзаметеного снiгом полину. Далi Чорнобай поповз один.
   Снiг забивався йому в рукави, в халяви. Поземка сiкла  в  обличчя.  Але
вiн не звертав на це уваги. Мов хижий  лис,  розсовував  гострим  обличчям
бур'яни, втягував носом морозне повiтря.
   Раптом  -  зупинився:  запахло  димом.  Висунувши  голову  з  бур'янiв,
оглянувся навкруги. В долинi забовванiла чорна хижка.  Бiля  неї,  на  тлi
темно-сiрого неба, вимальовувалась тринога вежа.
   Запорозька застава!
   Чорнобай тихо свиснув. До нього пiдповз Алi. Позад нього, у заснiженому
сухому бадиллi, темнiли кошлатi малахаї татар.
   - Алi, застава, - прошепотiв Чорнобай, показуючи пальцем на хижку. - На
вежi нема нiкого. Холодно - всi поховалися... А може  й  сплять...  Вiзьми
трьох найсильнiших батирiв - ми з ними пiдемо попереду. Решта - хай  iдуть
слiдом!
   П ять постатей рушили до хижки. Затиснувши в руцi ятаган, Чорнобай повз
перший. Ще здалеку вiн помiтив вартового, який у  важкому  овечому  кожусi
куняв пiд навiсом. Звiдти доносилося тихе кiнське iржання.
   Чорнобай подав Алi знак, щоб  зупинився  зi  своїми  сейменами,  а  сам
обiйшов хижку з протилежного боку. Виглянувши з-за рогу,  переконався,  що
вартовий спить. Тодi смiливо пiдiйшов пiд навiс, схопив козака за комiр  i
сильно вдарив ятаганом у спину. Вартовий зойкнув i впав .обличчям у снiг.
   За  хвилину  татари  оточили  хижку.  Чорнобай  прочинив  дверцята   i,
зiгнувшись, ступив униз. За ним  полiзли  Алi  та  його  батири.  З  хижки
вiйнуло теплом i запахом хлiба й часнику. Праворуч вiд дверей, на дощаному
полу, покотом спало чотири козаки.  Лiворуч,  у  невеликiй  лежанцi,  тлiв
малиновий жар.
   Один з козакiв пiдняв голову.
   - Це ти, Прокопе?
   - Я, - вiдповiв Чорнобай, наближаючись.
   - А то хто з тобою?
   - Курiнний замiну прислав...
   - Замiну? - В голосi козака почувся подив: - На кий чорт нам замiна? Ми
й самi до ранку довартуємо!
   Продерши очi, козак глипнув на людей,  яких  усе  бiльше  набивалося  в
тiсну землянку. Чому їх так багато?.. Раптом - певно, вiд припливу свiжого
повiтря крiзь розчиненi дверi - в лежанцi спалахнуло  полум'я  й  освiтило
хижку. Козак витрiщив з переляку  очi,  сахнувся  до  стiнки,  намагаючись
витягти шаблю.
   - Браття, татари! - вигукнув вiн i в ту ж мить  упав  Додолу:  Чорнобай
ятаганом перетнув йому горло.
   Татари кинулися на очманiлих козакiв, якi не могли зрозумiти, звiдки на
них звалилося лихо.
   -Берiть живцем! - наказав Алi.
   Козакiв загнали в  куток.  Хтось  пiдкинув  у  вогонь  сухого  бур'яну.
Полум'я освiтило чорнi, закiптюженi стiни  землянки,  кривавим  вiдблиском
упало на сiрi обличчя полонених.
   Чорнобай ударив одного по плечу.
   - Тхоре, ти?
   Той здригнувся, зiщулився. Але,  впiзнавши  свого  колишнього  хазяїна,
шарпнувся вперед i впав на колiна.
   - Пане Чорнобай! Пане Чорнобай! - забелькотiв. - Невже це ви?  Сам  бог
посилає менi вас у цю страшну хвилину!
   - Встань, Тхоре!
   Тхiр пiдвiвся.
   - Ти зробив те, що я наказував?
   - Нi, але я ще маю надiю...
   - Надiю, надiю!.. Мерзенний боягуз!.. Ти вже  пiвроку  на  Запорожжi!..
Ну, та про те я пiзнiше спитаю... Скажи, як пройти в Сiч?
   Побачивши, що бурю пронесло. Тхiр враз пожвавiшав.
   - 3 ними? -кивнув на татар, що мовчки, з оголеними ятаганами й  шаблями
стояли навпроти.
   - Так.
   - Є одна лазiвка... Невеличка таємна хвiрточка, якою  запорожцi  носять
воду з Днiпра. Вона не замикається...
   - Тхоре! - вигукнув козак, що стояв праворуч  вiд  зрадника.  -  Що  ти
надумав? Iуда проклятий!
   Тхiр презирливо посмiхнувся.
   - Заткнись, Товкаче! - I, звертаючись до  Чорнобая,  додав:  -  Але  ви
самi, пане, не потрапите в неї. Я покажу!
   Вiн боявся, що, виказавши таємницю, стане непотрiбний Чорнобаєвi, i той
прирiже його в цiй землянцi. Та  не  знав  Тхiр,  що  в  цю  мить  був  на
волосинку вiд смертi. Звичайно неповороткий Товкач блискавично кинувся  на
нього, схопив руками за горло. Тхiр захрипiв. Тут би йому й  кiнець,  якби
Чорнобай не полоснув Товкача ятаганом по руцi. Товкач скрикнув i  випустив
свою жертву. Тхiр з переляку шмигнув пiд пiл. У землянцi  зав'язався  бiй.
Поранений Товкач здоровою рукою вiдштовхнув Чорнобая i  схопив  шаблю,  що
висiла на стiнi. Замахнутися в низькiй землянцi було нiде, i  вiн  сторчма
вдарив нею найближчого татарина.  Той  з  вереском  упав  пiд  ноги  своїм
одноплемiнникам. Татари кинулись на Товкача.
   - Саво, бий їх, собак проклятих! - заревiв Товкач, наносячи  передньому
нападниковi удар в обличчя.
   Але Сава вже сам кинувся  на  допомогу  товаришевi.  Зiрвавши  з  стiни
полицю, з якої посипалися додолу череп'янi горшки з пшоном, миски й ложки,
вiн оперiщив нею по головi  товстопикого  батира.  Той  заблимав  очима  i
похилився назад, перегороджуючи  тим,  що  товпилися  за  ним,  дорогу  до
козакiв.
   Скориставшись замiшанням серед ворогiв, Товкач завдав ще  одного  удару
передньому татариновi. То був мурза Алi. Вiстря шаблi ковзнуло  по  густiй
вовнi кожуха, вп'ялося в горло. Мурза захарчав i впав, мов снiп,  на  руки
своїм сейменам.
   В ту ж мить упав i Товкач: закривавлений ятаган Чорнобая пронизав  йому
груди.
   Козак Сава ненадовго  пережив  товариша.  Розлютованi,  враженi  смертю
мурзи, татари накинулись  на  нього  всiєю  зграєю,  мов  звiрi.  Пришитий
кiлькома ятаганами i шаблями до дерев'яної стiни, вiн так i сконав стоячи,
з полицею в руках.
   - Ой, вай, вай! - залементували над мурзою татари. - Який славний батир
загинув вiд рук цих нечестивих собак-гяурiв, гнiв аллаха на їхнi голови!
   - Що скаже нам хан, коли дiзнається, що ми не вберегли свого мурзу! Ой,
вай, вай!
   - Годi вам голосити! - гаркнув  Чорнобай,  витираючи  об  одяг  Товкача
ятаган. -Великий хан чекає на вас! Гайда! Ми своє дiло зробили  -  заставу
знищили i взяли язика, що знає таємний вхiд до Сiчi... Переможцiв  хан  не
осудить! А мурза вже в райських садах аллаха... Чого тужити за ним!
   Справдi, звiстку про смерть Алi  хан  сприйняв  досить  спокiйно.  Коли
Чорнобай сказав, що один з полонених козакiв -  його  колишнiй  пахолок  -
знає лазiвку в Сiч, вiн зрадiв, вважаючи це  щасливою  прикметою.  Тут  же
було вирiшено змiнити попереднiй план нападу. Замiсть штурму фортецi,  хан
запропонував через таємну лазiвку ввести в Сiч  яничарiв  i  спагiїв,  якi
одним ударом винищать усiх запорожцiв. Орда ж стане навкруги фортецi,  щоб
i миша з неї не втекла.
   Мурас-паша пiдтримав хана, i вiйсько вирушило далi в  путь,  додержуючи
цiлковитої тишi.
   За пiвнiч Тхiр провiв туркiв через замерзлий Днiпро i швидко вiдшукав у
стiнi хвiрточку, якою козаки вряди-годи ходили до ополонок по воду.
   Мурас-паша зiбрав начальникiв загонiв.
   - Першим увiйде в Сiч Сафар-бей зi своїми людьми, - давав  вiн  останнi
розпорядження. - Якщо козаки завчасно не виявлять нас, бою не розпочинати,
поки все вiйсько не ввiйде в фортецю! Я  подам  знак  до  атаки...  Гайда!
Смерть гяурам! Хай славиться iм'я пророка!
   Тхiр i Чорнобай пролiзли в хвiртку i, переконавшись, що в Сiчi анi душi
й козаки сплять по куренях, подали знак. Сафар-бей почав пропускати  своїх
людей.
   Лiзли по одному, притримуючи руками зброю, щоб не бряжчала.
   - Швидше! Швидше!  -  пiдгонив  Сафар-бей.  До  нього  пiдiйшов  Гамiд.
Товстий, закутаний у теплу бекешу  й  гостроверхий  башлик,  вiн  скидався
швидше на купця, нiж на воїна. В похiд його послали тому, що вiн уже був у
Сiчi i його знання могли пригодитися при нападi. З ним був невеликий,  але
добре вишколений загiн спагiїв.
   Гамiд мав стурбований вигляд. Проти мiсяця його  одутле  темне  обличчя
вiдливало старою бронзою, в рухах помiчалась невпевненiсть i  поспiшнiсть.
Можливо, йому було неприємно говорити з Сафар-беєм,  який,  незважаючи  на
всi намагання спахiї примиритися, не  хотiв  зробити  останнього  рiшучого
кроку до остаточного примирення. А  можливо,  Гамiд  i  справдi  злякався.
Все-таки  доводилося  лiзти  в  пекло  до  самого  Урус-шайтана!  Всупереч
сподiванням хана i гениш-ачераса на легку перемогу, рядовi аги й аскери  в
глибинi серця  дуже  побоювалися  такої  небезпечної  затiї  -  розбити  i
з'нищити запорожцiв у самiй Сiчi, де козаки  почувають  себе,  як  риба  у
водi. Правда, тепер запорожцям не допомагатимуть рiднi стiни, та все ж при
однiй думцi, що опинишся у самому кублi тих всесвiтньо вiдомих шибайголiв,
заводiяк i, нiде правди дiти, славетних лицарiв, побив би їх  аллах,  усiм
ставало моторошно. Тому зле почував себе i Гамiд.
   - Сафар-бею, дорогий мiй, забудьмо про нашi суперечки, -  промовив  вiн
тихо, щоб чув один ага. - Не до  того  зараз!..  Не  подобається  менi  ця
пастка, в яку загонять  нас  хан  i  гениш-ачерас.  Не  вiрю  я  тим  двом
гяурам...
   - У мене теж немає пiдстав довiряти їм, але їм довiряють старшi за нас.
Що ми можемо вдiяти?
   - Ми повиннi бути пильнi i виручати один одного.
   - Не турбуйся, ага, все буде гаразд. Нас п'ятнадцять тисяч.  А  козакiв
усього п'ятсот-шiстсот чоловiк. Та до того ж,  кажуть,  вони  п'янi...  Ми
перерiжемо їх, мов куропаток. До ранку все буде закiнчено! I нам  допоможе
аллах! - сухо вiдповiв Сафар-бей.
   Гамiд зрозумiв, що i  тепер  примирення  не  вiдбулося.  I  йому  стало
досадно, бо вiн вiрив у щасливу зорю Сафар-бея, в те, що  молодий  рiшучий
ага досягне в iмперiї високого становища i мiг  би  при  нагодi  бути  для
нього корисний.
   - Коли б то так, - буркнув кисло. - Хай аллах буде милостивий до нас!..
А все ж у мене тужно на серцi...
   Сафар-бей промовчав i полiз у  лазiвку.  Гамiд  став  пропускати  своїх
людей.
   I ось, нарештi, всi воїни гениш-ачераса в Сiчi. Хан  з  половиною  орди
став на березi Днiпра. Друга половина оточила фортецю з боку Чортомлику  i
поля.
   Зловiсна тиша нависла над Сiччю. Не чути було навiть  дихання  багатьох
тисяч аскерiв. Безмовно бовванiли  над  куренями  обмазанi  глиною  широкi
комини. Спали пiд теплими кожухами у високiй  вежi  над  ворiтьми  вартовi
козаки.
   Яничари запрудили весь сiчовий  майдан  i  тiсним  натовпом  розтеклися
помiж куренями, їх було так багато. що всi стояли впритул один до  одного.
Чекали наказу вриватися в куренi. Але наказу все чомусь не було. В тiснотi
аги втратили зв'язок. Кожен боявся голосно мовити слово, щоб не  сполохати
запорожцiв. Десь запропастився гениш-ачерас.
   Сафар-бей  зi  своїми  людьми  зупинився  навпроти  довгого  вибiленого
куреня. Десь там, за виплетеними з лози й хворосту та обмазаними  глеєм  i
глиною товстими стiнами, спали,  не  пiдозрiваючи  смертельної  небезпеки,
козаки. Ага ледве стримував разом з переднiм  рядом  яничарiв  темну  живу
масу, що напирала ззаду.
   Поряд з Сафар-беєм стояли  його  вiрнi  охоронцi  Кагамлик  i  велетень
Абдагул. Вони уперлися ногами в снiговий замет, сприймаючи  тиск  багатьох
тiл на себе i захищаючи агу.
   Сафар-бей хвилювався. Прокляття! Коли ж буде наказ починати бiй?



   2

   У Лубенському  куренi  спали  не  всi.  Кiлька  козакiв,  а  серед  них
Звенигора, Воїнов, Метелиця  i  Сiкач,  накрившись  ряднами,  схилилися  в
найдальшому кутку бiля свiчки i грали в карти. На ослiнчику блищало золото
й срiбло.
   Дiда Шевчика з ними не було. йому ще  звечора  не  поталанило,  i  вiн,
програвшись до цурки, з досади лiг спати. Не пофортунило йому i  з  мiсцем
для спання. Вiн любив умоститися бiля груби чи на лежанцi,  щоб  вигрiвати
старечi кiстки. Але сьогоднi в куренi яблуку нiде впасти;. з усiх усюд - i
з  паланок,  i  з  найдальших  зимiвникiв,  i  навiть  з  Лiвобережжя   та
Слобожанщини - понаїздили запорожцi,  щоб  переобрати  кошового.  На  всiх
полах густо, мов оселедцi в бочцi, лежали козаки. З  тiєї  ж  причини  всi
були тверезi, хоча на  кошт  сiчової  скарбницi  було  заготовлено  чимало
горiлки, пива й меду, щоб повеселитися пiсля виборiв нового кошового.
   Поштовхавшись бiля груби та лежанки i не знайшовши  там  анi  найменшої
щiлинки, щоб вшитись мiж  козакiв,  що  хропли  на  всi  заставки.  Шевчик
змушений був лягти бiля вiконця. Накрившись з головою  старою  кожушанкою,
вiн скрутився в бублик i заснув.
   Десь ген-ген за пiвнiч дiд Шевчик  раптом  прокинувся.  Йому  приснився
страшний сон.
   Буцiмто поплив вiн на каюковi трусити  ятерi  в  Чортомлику.  I  заплив
далеко, аж за прогнiй, де риби до гибелi, але не  кожен  козак  наважиться
ловити її там. Один кошовий отаман Сiрко насмiлюється запливати туди, бо й
самого чорта не боїться. Кажуть, коли ще був молодий i разом з  товаришами
шукав мiсце для нової Сiчi, одного разу заплив з Днiпра в  якусь  невiдому
рiчку з темними глибочезними ямами, крутими берегами та  густим  лататтям.
Сподобалося йому те мiсце. Зiйшов з човна на берег, щоб краще роздивитися,
де фортецю будувати, аж раптом вилазить з очеретiв величезний рогатий чорт
i суне прямо на нього. Iклами клацає i роги наставляє  -  хоче  розтоптати
козака або налякати, щоб тiкав. Та не на такого натрапив!  Витягнув  Сiрко
з-за пояса пiстоля та як бабахне - чорт так i мликнув у воду! Булькнув - i
пiшов на дно! Тiльки хвиля розляглася. А Сiрко привiв козакiв  i  там,  де
впадає в Днiпро та безiменна рiчка, яку на пам'ять про перемогу над чортом
вiдтодi почали  прозивати  Чортомликом,  побудував  Сiч...  I  от  подумав
Шевчик: "Сiрко не боявся чорта, коли тут жодної живої  душi  не  було,  то
чого ж менi боятися тепер? Попливу - заставлю ятерi там, де  нiхто  ще  не
заставляв! Наберу вранцi риби повен човен!" Заплив вiн з чистого  плеса  в
тиху заводь, вибрав мiсце та тiльки опустив один ятiр у воду, - аж тут  як
вирине з води якесь марище-страховище та як схопить козака за правого вуса
- i потягнуло донизу...
   Обливаючись потом, Шевчик лупнув очима. За правого. вуса справдi  хтось
його мiцно цупирив. Що за нечиста сила! Здається, вiн уже ж не спить! I не
пив звечора!
   Лапнувши рукою за вуса, старий зрозумiв, що страх його  марний.  Довгий
сивий вус просто примерз до пiдвiконня i тримався мов на прив'язi.
   Не без  жалю  Шевчик  вiдрiзав  шматочок  вуса,  перехрестився  i  сiв,
спираючись рукою на зледенiле пiдвiконня. В куренi було  темно.  Тiльки  в
кутку блимала пiд рядном свiчка: картярi ще не  лягали  спати.  А  надворi
свiтив мiсяць. Крiзь верхнi незамерзлi шибки пробивалось голубувате сяйво.
   "Мабуть, уже й до  ранку  недалеко,  -  подумав  дiд  Шевчик.  -Мiсяць,
здається, заходить за сторожову вежу". I щоб  переконатися,  що  незабаром
ранок i йому недовго в безсоннi перевертатися з боку  на  бiк  на  твердих
дошках, виглянув крiзь вiконце надвiр.
   Спершу старий козак подумав, що вiн або спить, або  збожеволiв.  Просто
перед вiкном, за якихось три-чотири  кроки  вiд  куреня,  стояла  суцiльна
стiна яничарiв. За свiй довгий вiк перебачив вiн їх достобiса!
   Уперше в життi по-справжньому злякався козак Шевчик! Перехрестившись  i
ще раз смикнувши себе за вуса, щоб пересвiдчитись, що  справдi  не  спить,
старий припав знову  до  шибки.  Яничари!  Стоять,  проклятi,  сумирно,  -
мабуть, до бою готуються. Ще й очиськами лупають.
   Шевчик притьмом скочив з полу, пiдбiг до картярiв - i потушив свiчку.
   - Яничари в Сiчi! - видихнув перелякано.
   Метелиця вiд несподiванки випустив з рук карти.
   - Ти часом не збожеволiв. Шевчику? - гримнув вiн.
   - Хай мене грiм поб'є i  свята  богородиця,  коли  брешу!  Погляньте  у
вiкна!
   Звенигора кинувся до вiкна й похолов: Шевчик не збрехав.  У  Сiчi  було
повно яничарiв.
   - Друзi, будiть товариство! Але тихо!.. Батьку Корнiю, пiдопрiть дверi,
щоб нiякий собака не вскочив!.. Готуйте мушкети й порох!
   За хвилину весь курiнь був на ногах. Страшнi слова;
   "Яничари в Сiчi!" - враз розiгнали сон. Поскiльки  курiнний  ночував  у
кошового перед радою, то всi мимоволi почали прислухатися до слiв Арсена.
   - Ставте порохiвницi i ящики з кулями на  столи!  -  наказував  вiн.  -
Заряджаючi, до столiв! Стрiльцi, до вiкон! Вогонь вести безперервно! Нумо,
швидше, браттяi Козаки стали на свої мiсця. Однi заряджали  мушкети,  iншi
передавали стрiльцям, а тi, вже напоготовi, чекали наказу стрiляти.
   - Вогонь! - крикнув Звенигора.
   Гримнув залп.  Потiм  -  другий,  третiй.  Курiнь  заволокло  димом.  У
вiдповiдь знадвору пролунало страшне  нелюдське  виття.  Яничари  подалися
назад, залишивши на снiгу кiлька десяткiв убитих i поранених.  Але  тiкати
їм нiкуди.
   Ззаду колихалася суцiльна жива стiна.
   Цiлитися козакам не доводилося: яничари стояли так густо, що одна  куля
пронизувала зразу двох, а то й трьох.
   Пiсля перших залпiв уся Сiч схопилася на ноги. Кожен курiнь  ощетинився
дулами мушкетiв. Безперервно гримiли залпи.  З  веж  ударили  гакiвницi  й
гармати. Рясний дощ куль i ядер лився  на  сiчовий  майдан,  де  зiбралося
найбiльше ворогiв, i косив їх десятками й сотнями.
   Збожеволiлi вiд жаху яничари заметушилися, заметалися по Сiчi, як звiрi
у ловчiй ямi. Тi, що  були  ближче  до  ворiт,  намагалися  вiдчинити  їх.
Даремнi зусилля! Нiхто з них не знав потайних  пiдойм,  з  допомогою  яких
вiдчинялися ворота. А коли  з  надбрамної  вежi  ударили  гармати,  натовп
вiдхлинув назад.
   Вже нiхто не слухав нiчиїх наказiв. Кожен думав тiльки  про  порятунок.
Бачачи, що звiдусiль гримлять пострiли, ошалiлi яничари i  спагiї  згадали
про хвiртку, якою входили до Сiчi. Туди! До неї! Втекти з цього пекла,  де
кожен курiнь, старшинська хата i вiйськова скарбниця, ба навiть  церква  -
хоч насправдi то рiзнокольоровi вiкна миготiли в нiй вiд вогню, що вилiтав
з дул мушкетiв, - сiють смерть!
   Тисячний натовп ринув до хвiртки. Але прохiд там дуже вузький. В  нього
може протиснутися за раз лише один утiкач. I кожен  намагається  бути  тим
щасливцем. Дехто прокладав  собi  дорогу  шаблею,  стинаючи  голови  своїм
єдиновiрцям.
   Заднi  напирали  на  переднiх.  Кожен   кричав,   лаявся,   погрожував,
проклинав. Хрипи вмираючих, стогiн поранених, вигуки  поодиноких  старшин,
що намагалися навести хоч який-небудь лад, безперервний  гул  пострiлiв  -
усе злилося в дикий нелюдський рев
   Широкий майдан, усi сiчовi вулички й провулки помiж куренями  були  вже
заваленi трупами й пораненими. Помiж ними причаїлося, рятуючись вiд  куль,
багато яничарiв. Снiг почорнiв од кровi.
   Зненацька  в  неймовiрний  шум  i  гвалт  ввiрвався   тривожний   рокiт
тулумбасiв, а потiм - зазивний клич бойових козацьких рогiв, що кликали до
атаки.
   Звуки лунали з старшинського куреня.
   Стрiлянина почала вщухати.
   I тодi почувся сильний голос кошового Сiрка.
   - До шабель, браття-молодцi! До шабель! Припинiть стрiлянину!  Виходьте
з куренiв! Бийте клятих! Смерть бусурменам!
   Стрiлянина враз  припинилася.  Крiзь  розбитi  вiкна,  крiзь  розчиненi
навстiж дверi з куренiв повалили  запорожцi  з  шаблями,  з  ятаганами,  з
келепами в руках. З криком, з бойовими кличами ринули вони на ворогiв, що,
ошалiлi вiд жаху, металися в передсвiтанковiй морознiй iмлi.



   3

   Коли з куреня ударив залп i десятки яничарiв упалi. в  снiг,  Сафар-бей
вiдчув, як щось гаряче бризнуло йому на обличчя  i  руки.  "Поранений!"  -
промайнуло  в  головi.  Iнстинкт  самозбереження  примусив  його  кинутись
додолу.  Розпластавшись  на  снiгу  i  переконавшись,  що  вiн   цiлий   i
неушкоджений i що кулi перелiтають поверх нього,  ага  оглянувся  навколо.
Поруч з ним, захлинаючись власною кров'ю,  хрипiв  Кагамлик.  Його  темнi,
широко посадженi очi, що  так  часто  прислужувалися  загоновi  Сафар-бея,
тепер склянiли, затягувалися туманом.  Звернутi  до  яскравого  мiсяця  на
небi, вони,  здавалося,  прохали  допомоги.  Та  Холодний  мiсяць  байдуже
дивився на тих, хто все життя боготворив його, молився на нього i  малював
на своїх знаменах.
   З другого боку лежав нерухомий  велетень  Абдагул.  З  його  розiрваних
грудей цебенiла кров.
   Сафар-бей зрозумiв, що його  обличчя  й  руки  заляпанi  кров'ю  вiрних
охоронцiв, i з огидою витерся  шапкою.  Трохи  прийшовши  до  тями,  почав
думати, що робити далi. Тiкати? Але куди? Не встигнеш пiдвестися, як  тебе
пронижуть козацькi кулi... Гукати воякiв, щоб, попри вбивчий вогонь,  iшли
приступом на куренi? Даремно! Нiхто тебе не почує в цьому пеклi! Та й  хто
зважиться лiзти у вiкна i в дверi, з яких  так  густо  гримлять  пострiли,
нiби в куренях  не  по  двадцять-тридцять  козакiв,  як  передбачалося,  а
щонайменше  по  триста!..  Шукати  Мурас-пашу  i  запитати,   якi   будуть
розпорядження?  Смiшно  про  це  й  думати.  Хiба  знайдеш  його  в  цьому
гармидерi? Може, вiн убитий або накивав п'ятами...
   Нi до чого  не  додумавшись,  Сафар-бей  вирiшив  передусiм  рятуватися
самому. Поволi вiдплазувавши з-перед вiкон, рвучко пiдвiвся  i  кинувся  в
суточки мiж куренями. Сюди  кулi  не  залiтали.  Перечекавши  деякий  час,
визирнув з-за рогу. Весь широкий майдан перед церквою був  усiяний  тiлами
яничарiв. Сафар-бей аж застогнав од болю й розпачу. Все пропало!  Вiйсько,
честь, майбутнє, навiть саме життя!..  Аллах  екбер,  чому  ти  допомагаєш
гяурам? Навiщо знищуєш славних синiв падишаха, вiрних  захисникiв  iсламу?
Врятуй їх, о аллах!.. Чи, може, твоя велич i твоя могутнiсть -  то  тiльки
пуста вигадка, нiкчемний обман?..
   Сафар-бей швидко перебiг коротку вiдстань, що вiдокремлювала  його  вiд
фортечної стiни. Тут було просторо i не  дзижчали  кулi.  Вузький  мертвий
простiр, яким, крiм  нього,  скористалося  ще  кiлька  десяткiв  яничарiв,
надiйно захищав його вiд смертi. От тiльки - чи надовго?
   Зорiєнтувавшись, де хвiртка, Сафар-бей почав  обережно  пробиратися  до
неї попiд стiною.
   Раптом стрiлянина стихла, i з куренiв висипали козаки. Вони були -  хто
в чому: в кожухах, у жупанах,  свитках,  а  бiльшiсть  -  просто  в  бiлих
сорочках. Видно, як спали, так i кинулися до зброї.
   Сафар-бей зупинився. Нi, до  хвiрточки  добiгти  вiн  не  встигне.  Та,
здається, там i не проб'єшся крiзь тисняву. До того  ж  майже  всi  козаки
ринули туди, сiючи смерть серед яничарiв, якi майже не чинили вже опору...
Розпач охопив агу. Нiколи ще перед ним так явно, так зримо не стояв привид
смертi, як тепер. I якої безглуздої смертi! По сутi, доводиться гинути  не
в бою, не лицем до супротивника, а показуючи йому спину. Ганьба!
   Вiн стояв за рогом зовсiм один. Усi яничари, з якими щойно ховався  вiд
козацьких куль, десь зникли, розбiглися, можливо,  помчали,  як  i  тисячi
iнших, до рятiвної хвiрточки. Прихилився спiтнiлим лобом до крижаної стiни
i позирав на завалений трупами майдан, на зблиски проти  мiсяця  козацьких
щабель, на змiшаний з кров'ю снiг i юрбу яничарiв, що на очах  танула,  як
вiск на вогнi.
   Раптом перед ним промайнула знайома бекеша Гамiда.. З  шаблею  в  однiй
руцi i пiстолем у другiй  спахiя  прудко  перебiг  вiд  одного  куреня  до
сусiднього, видно, маючи намiр непомiченим пробратися до хвiртки  i  крiзь
неї утекти  з  Сiчi.  Сафар-бей,  забувши  про  своє  становище,  iронiчно
посмiхнувся. Цiкаво, чи далеко зумiє втекти  Гамiд?  Дуже  вже  помiтна  у
нього постать.
   Гамiд не бачив Сафар-бея, хоча був вiд нього всього за якихось  пiвтора
десятка крокiв. А Сафар-бей вважав за доцiльне не нагадувати Гамiдовi  про
себе, бажаючи прослiдкувати, що  ж  робитиме  спахiя.  Невже  вiн  ризикне
вискочити з своєї засiдки i перебiгти на очах  у  сотень  козакiв  широкий
майдан? А тiльки так вiн мiг добратися до хвiрточки.
   Однак Гамiд явно не поспiшав. Притиснувся до стiни, перекинувши шаблю в
лiву руку, а пiстоль - у  праву.  На  когось  вичiкував...  Ось  вiн  весь
напружився,  завмер,  пiдвiвши  вгору  дуло   пiстоля.   Нагадував   собою
вiдгодованого чорного кота, який приготувався до стрибка на свою жертву. В
кого ж цiлиться спахiя?
   3 пiстоля блиснув вогонь - гримнув пострiл. В ту ж мить Гамiд  рвонувся
навкiс через майдан, перестрибуючи через убитих  i  поранених.  З-за  рогу
куреня вискочили два козаки i щодуху помчали за ним. А  слiдом  вийшло  ще
двоє.
   Зупинилися.
   - Ах, ти, чортяка! - вигукнув  дебелий  старий  козарлюга.  -  Горохове
опудало! Це ж вiн у тебе мiтив, батьку кошовий!
   - Не сумнiваюся, - вiдповiв сивовусий мiцний козак.  -  Куля  цьвохнула
над самим вухом... На пiввершка вбiк - i не було б раба божого Iвана! -  I
раптом закричав: - Хлопцi,  вiзьмiть-но  його  живцем.  Не  рубайте!..  От
так!.. Ходiмо, брате Метелиця!
   - Схопили! Ведуть! - вигукнув Метелиця, пориваючись козакам назустрiч.
   З-за рогу вийшло троє: попереду, похнюпившись, важко чалапав Гамiд,  за
ним - два запорожцi. Сафар-бей мало  не  скрикнув:  один  з  них  -  Арсен
Звенигораї
   Гамiд зупинився перед Сiрком. Кошовий  довго  роздивлявся  його,  потiм
спитав:
   - Ти мене знаєш, турчине?
   Звенигора переклав запитання.
   - Урус-шайтан... Я зразу впiзнав тебе, - глухо вiдповiв Гамiд.
   - Впiзнав? Хiба ти знав мене ранiш?
   - Знав. Я був на Сiчi з посольством... I добре роздивився на тебе.
   - Гм... I вирiшив прикiнчити?
   Гамiд мовчав. Зиркав на козакiв, мов зацькований хортами вовк.
   - Сiкачу, вiдведи його в холодну, - сказав Сiрко. - Це  неабияке  цабе!
За нього ми вимiняємо чимало наших людей!
   - Батьку! - кинувся до кошового Звенигора. - Не можна вiдпускати  цього
собаку живого! Коли б ти знав, хто вiн такий, то  негайно  сам  зiтнув  би
йому башку!
   - Хто ж це?
   - Гамiд. Мiй колишнiй господар. Я розповiдав  тобi  про  нього...  Люта
бестiя!.. Дозволь порахуватися з ним!
   Гамiд тiльки тепер впiзнав Звенигору. Безвихiдь, лють, вiдчай забринiли
в його звiриному риковi, що вирвався у нього з  грудей.  Вiн  метнувся  до
козака i вп'явся йому руками в горло. Але Звенигора рiзким ударом вiдкинув
його назад. Гамiд упав на снiг.
   - I справдi лютий, -  промовив  Сiрко.  -  Але  ж  якось  гидко  рубати
беззбройного...
   Звенигора простягнув спахiї вiдiбрану у нього шаблю.
   - Бери - захищайся!
   - На бога. Арсене! -вигукнув Метелиця. -Вiн може тебе поранити!
   - Зате не скаже, що з ним повелися безчесно! Гамiд не розумiв,  що  вiд
нього хочуть. Жах скаламутив йому розум. Врештi, побачивши простягнуту  до
нього рукiв'ям шаблю, прийшов до тями, схопив її i скочив на ноги. В  одну
мить розв'язав башлик, скинув бекешу. Поспiшав,  нiби  боявся,  що  козаки
передумають.
   Блиснули i схрестилися шаблi. Заскреготала мiцна холодна  криця.  Гамiд
зразу ж ринувся у наступ i трохи потiснив  Звенигору.  Вiдчай  додав  йому
сили. Вiн розумiв, що втрачати нiчого, - чи так чи iнакше  -  кiнець!  Тож
єдиним його помислом було прихопити на той свiт iз собою  i  свого  лютого
ворога - запорожця, якого не без  пiдстав  вважав  винуватцем  усiх  своїх
теперiшнiх незгод i нещасть.
   Сiрко, Метелиця i Сiкач стояли збоку, спокiйно  стежачи  за  поєдинком.
Нiхто з них не знав, що ще одна людина, дуже близько пов'язана долею  i  з
Гамiдом, i з Звенигорою, слiдкує не менш пильно, хоч i не так спокiйно  за
тим двобоєм. Сафар-бей затаїв подих. Вiн розумiв, що Гамiд приречений, але
жалю до нього не вiдчував. Скорiше навпаки, боявся, що вiдчайдушним ударом
вiн нанесе смертельну  рану  Звенигорi,  i  Златка  залишиться  на  чужинi
вдовою. З якогось часу вiн звик до думки, що в нього  є  сестра  i  навiть
почав вiдчувати братерську любов.
   Двобiй проходив з перемiнним успiхом.  Звенигора  був  молодий,  дужий,
спритний та й  пройшов  добрий  вишкiл  у  старого  Метелицi,  зате  Гамiд
накидався на нього з люттю загнаного в глухий кут звiра i  тому  був  дуже
небезпечний. Однак було видно, що  козак  б'ється  не  на  повну  силу,  а
грається з ожирiлим i неповоротким спахiєю.
   Врештi, Сiрковi набридло мерзнути в самiй  сорочцi  на  морозi,  i  вiн
гукнув:
   - Кiнчай, Арсене!
   Звенигора  пiшов  у  наступ.  Його  шабля  завертiлася  з  блискавичною
швидкiстю. Гамiд  ледве  встигав  вiдбивати  небезпечнi  випади  козака  i
вiдступав усе далi  й  далi  на  середину  майдану,  захаращеного  трупами
яничарiв. Це створювало новi  труднощi  для  обох  бiйцiв.  Потрiбно  було
слiдкувати за  тим,  щоб  не  перечепитися,  бо  найменша  помилка,  слiпа
випадковiсть могла стати фатальною.
   - Гяур!  Собака!  -  цiдив  Гамiд,  стримуючи  навальний  натиск  свого
колишнього раба. - Рабе! Ти зараз станеш вiч-на-вiч iз аллахом! . i
   - А може, ти, Гамiде? -посмiхнувся  Арсен,  перестрибуючи  через  трупи
двох яничарiв, що лежали хрест-навхрест один на одному. -  У  тебе  бiльше
пiдстав зустрiтися з ним сьогоднi!
   Вiн зробив глибокий випад i вiдчув,  як  шабля  тупо  ввiйшла  в  груди
спахiї. Гамiд охнув i поточився назад. Але, видно, рана була  не  глибока,
бо вiн раптом зiбрав усi свої сили i сторчма, як списа, кинув свою шаблю в
Звенигору. В якусь коротку мить Арсен помiтив той небезпечний рух ворога i
встиг трохи вiдхилитися. Шабля про-свистiла побiля вуха, зачепивши  тiльки
ефесом, i шурхонула в снiг.
   Наступний удар запорожця був невiдворотний: Гамiд закинув назад  голову
i важко впав на стоптаний закривавлений снiг.
   - Ну, браття, гайда! Будемо кiнчати супостатiв! - Сiрко з  Метелицею  i
Сiкачем побiгли до схiдної стiни, де ще вирував бiй.
   Звенигора витер шаблю i заглянув у  непорушне  обличчя  свого  мертвого
ворога. З Гамiдом було покiнчено. Вiн лежав горiлиць,  великий,  важкий  i
зовсiм не страшний, розплющеними очима дивлячись  у  чуже  небо,  яке  вiн
хотiв зробити своїм.
   Позаду почувся скрип снiгу. Арсен швидко  оглянувся:  до  нього  поволi
наближався турок. Тiнь вiд куреня  закривала  його  обличчя.  Арсен  знову
пiдняв шаблю, але турок  раптом  простягнув  уперед  обидвi  руки  i  тихо
промовив:
   - Салям, Арсене! Не впiзнаєш?..
   - Ненко!
   - Так, я Сафар-бей... Нещасний Сафар-бей, якому аллах присудив  померти
сьогоднi вiд твоєї руки, як помер щойно Гамiд... Арсене, убий мене!  Бо  в
самого рука не здiймається завдати собi смертельного удару.
   - Ненко, про що ти говориш! Забудь це бридке iм'я -  Сафар-бей!  Тiльки
через  цю  потвору,  -  Звенигора  показав  на  труп  Гамiда,  -  ти  став
яничаром...
   - Менi вiд цього не легше. Я мушу сьогоднi померти...
   - Нещасний! Навiщо доля занесла тебе сюди!  -  вигукнув  Арсен.  -Хiба,
може, для того, щоб ти прозрiв!..
   Ходiмо зi мною!
   - Куди?
   - Ходiмо, я врятую тебе. Виходу з Сiчi зараз немає.
   Але я посаджу тебе в холодну, i ти будеш там у безпецi.
   А завтра - побачимо.
   Вiн схопив агу за рукав i потягнув з майдану.



   4

   Роман  Воїнов  помiтив  якiсь  двi   пiдозрiлi   темнi   постатi,   що,
вiдокремившись вiд гурту яничарiв, навзгинцi перебiгли  сiчову  вуличку  i
вскочили у вiдчиненi дверi першого ж куреня. "Хто б це мiг бути? Турки? Не
схоже. А своїм- чого б тiкати i ховатися", - подумав вiн i повернув слiдом
за ними. У сiнцях причаївся, прислухаючись до глухого шепоту, що доносився
з куреня.
   - Ось чийсь жупан - переодягайтеся швидше! - почувся  перший  голос.  -
Пiд виглядом козакiв здеремося на вал, а звiдти плигнемо вниз, на той бiк,
- i шукай вiтра в полi!
   - Нi, у мене iнша думка, Тхоре, - вiдповiв другий голос. -  Ми  повиннi
вiдчинити браму. Хан з вiйськом увiрветься в Сiч i затопить її  ординцями!
Їх тут- сорок тисяч!
   - Ви збожеволiли, пане Чорнобаю!  -  обурився  Тхiр.  -  Нас  запорожцi
схоплять ранiше, нiж ми вiдчинимо браму! Натягайте глибше на лоба шапку  -
i гайда на вал!
   - На валу нас так само можуть схопити, дурню! Слухай, що я кажу! З валу
скотишся - поламаєш ноги та й  будеш  якраз  .у  руках  запорожцiв!..  Нi,
єдиний вихiд - руками татар знищити Сiч! Вона  для  нас  -  як  бiльмо  на
оцi!.. Поки ще яничари обороняються, треба впустити татар!.. Ходiмо!
   Роман вихопив з-за пояса пiстоль, звiв курок.  Вiдступив  од  дверей...
Так от якi птахи залетiли сюди! Сам Чорнобай iз своїм пахолком!
   Дверi широко розчинились - i на порозi вималювалась темна постать.
   Прогримiв пострiл. Переднiй - то був Тхiр - упав навзнак, на руки свого
супутника. Той кинувся назад i проходом,  помiж  довгим  столом  i  полом,
побiг у глиб куреня.
   - Стiй! Стiй, недолюдку -прокричав Роман i побiг слiдом.
   Чорнобай скочив на пiл, пригнувся i раптом шуснув у вибите вiкно.
   - Не втечеш, собако! - кинув дончак, перестрибуючи через подушки, рядна
i кожухи, безладно розкиданi запорожцями пiд час тривоги.
   Вiн добiг до вiкна i прожогом вискочив крiзь нього надвiр. В ту ж  мить
позаду хтось хекнув, нiби забивав довбешкою палю.  Свиснула  шабля.  Роман
кумельгом покотився по снiгу. Це його врятувало. Чорнобай цiлився в голову
- i шабля, розiтнувши повiтря, до самого пруга ввiгналася у липову  лутку.
Поки Чорнобай висмикнув її, Роман схопився на ноги. їхнi  шаблi  кресонули
iскри.
   Бiй мiж ними був короткий, але лютий. Поранення в Чигиринi ще  давалося
взнаки, i Роман, вiдчуваючи, як хитнулася пiд ногами земля,  почав  поволi
вiдступати  назад.  Пiдбадьорений  успiхом,  Чорнобай  ще  бiльше  посилив
натиск, щоб якнайшвидше покiнчити з козаком.
   Одного не врахував Чорнобай  -  Романового  вмiння  битися  на  шаблях.
Знаючи, що довгого напруження вiн не витримає, Роман раптово крутнув  убiк
i спiднизу пругом мiцно ударив по шаблi супротивника.  Вона  бренькнула  i
переломилась. Ошелешений  Чорнобай  остовпiв.  Роман  мiг  пронизати  його
наскрiзь, але занадто  було  спокусливо  узяти  таку  птаху  живцем.  Тому
приставив йому до горла вiстря шаблi i поволi почав тиснути до куреня,  аж
поки Чорнобай не вперся спиною у стiну.
   Так i стояв, боячись i на крок вiдпустити вiд себе ворога,  бо  коли  б
той кинувся тiкати, наздогнати б не змiг.
   - Романе, що ти тут робиш? - почувся позаду здивований голос Звенигори.
   - Сюди, Арсене, сюди! - гукнув Роман. - Глянь, кого я спiймав!
   Вiн краєм ока бачив, як Арсен з якимось турком наблизились до нього.
   Чорнобай намагався опустити голову,  щоб  на  лице  не  падало  мiсячне
свiтло, але Роман кольнув його у пiдборiддя,  примушуючи  закинути  голову
назад.
   - Чорнобай! - вигукнув Звенигора. -На Сiчi! .Яким побитом?
   Той мовчав.
   - З турками й татарами прибув, - пояснив Роман. - Хотiв орду впустити в
Сiч. -Що нам з ним робити? Прикiнчити пса?
   Звенигора задумався.
   -Нi, нi, хай судить товариствої Зачинимо до ранку в холоднiй!
   - Арсене, ти маєш право сам його судити! То й суди!
   Я тiльки заради тебе зберiг йому життя...
   - Спасибi, брате. Однак мiй суд-то самосуд. А ця людина завинила  перед
усiм народом. Тож хай i судить його товариство... Ходiмо, Чорнобаю! Завтра
поговоримо з тобою!
   Чорнобай похилив голову, поволi поколивав уздовж куреня.  За  ним  iшло
троє: Роман, Звенигора i Сафар-бей.



   5

   До ранку побоїще в Сiчi закiнчилось. Лише  пiвтори  тисячi  яничарiв  i
спагiїв вислизнули з пастки, в яку самi залiзли, i принесли хановi звiстку
про жахливу загибель своїх товаришiв. Забувши про  високий  сан  i  тисячi
простих воїнiв, що темною масою стояли кiнним строєм навколо, хан  простер
до неба руки i страшно, розпачливо завив, вискалюючи проти  мiсяця  гострi
бiлi зуби.
   - У-У-у! Шайтан!.. Горе нам!.. У-у-у!
   Вiн ударив коня пiд боки i помчав у степ, геть вiд  Днiпра.  За  ханом,
збиваючи мерзлу землю ударами кiнських копит, двинула орда.
   Посланий Сiрком у погоню кiнний загiн запорожцiв  не  зумiв  наздогнати
ворога. Перемахнувши через Днiпро i промчавши до сторожової застави, загiн
зупинився на горбi. Сходило сонце. Внизу розстилався голий безлюдний степ.
По ньому в напрямi Перекопу  сiрiв  широкий  -  на  цiлу  версту-слiд  вiд
десяткiв тисяч копит. Вдалинi котилася по  бiлiй  снiговiй  пустелi  темна
широка пляма. То тiкала заслiплена смертельним жахом кримська орда.
   Звенигора пiд'їхав до козацької  застави.  До  його  слуху  долинув  iз
землянки ледве чутний стогiн.
   - Товариство, сюди! Наших побили! - гукнув  Арсен.  У  землянцi  тхнуло
димом i кров'ю. Переступаючи через трупи, Звенигора  пройшов  до  лежанки.
Там сидiв на долiвцi Товкач. З його грудей вилiтав глухий натужний стогiн.
Арсен схопив товариша за голову - заглянув у напiвзаплющенi склянiючi очi.
   - Брате!
   Товкач здригнувся, поволi розплющив повiки, довго вдивлявся в  обличчя,
що схилилося над ним.
   - Ти, Арсене?
   Звенигора потиснув холонучi руки козака.
   - Так, це я.
   Напружуючи всi сили, Товкач прошепотiв:
   - Як... там...
   Його ледве було чути, але Звенигора зрозумiв, що вiн хоче спитати.
   - Усе гаразд.  Яничарiв  побили.  Хан  утiк.  Наших  загинуло  тридцять
козакiв, вiсiмдесят поранено.
   - Слава богу... тепер я... можу спокiйно... померти. Вiн заплющив  очi.
Та враз стрепенувся, нiби якась думка пронизала його згасаючий мозок.
   - Арсене...  Тхiр...  Тхiр...  зрадник...  бережiться!  Ця  звiстка  не
вразила Звенигору: вiн уже знав про зраду Тхора.  Його  вразило  iнше:  ця
звiстка тримала Товкача при життi, додавала йому сили дожити до ранку. Вiн
не мiг, не мав права померти, не застерiгши товаришiв. Пронизаний ятаганом
наскрiзь, вiн спереду затулив рану рукою, а спиною притиснувся до  лежанки
- i так сидiв усю нiч, щоб не стекти кров'ю, щоб товариство дiзналося  про
те, хто провiв ворогiв у Сiч.  Тепер,  звiльнившись  вiд  своєї  таємницi,
випростався, розкинув важкi, могутнi руки - i навiки замовк.
   Запорожцi зняли шапки. Вони оцiнили вагу козацької самовiдданостi.



   6

   Поховавши з почестями загиблих  товаришiв,  запорожцi  зiбралися  перед
вiйськовою канцелярiєю, щоб судити Чорнобая.
   Три  козаки  вивели  його  з  холодної  i  поставили  на  ганку   перед
товариством.  Вiн  мерзлякувато  ховав  руки  в  рукави,  втягував  гостре
пiдборiддя в комiр кожуха,  дивився  тьмяним  поглядом  униз.  Тiльки  раз
позирнув поверх козацьких голiв i, побачивши замерзлi,  скоцюрбленi  трупи
яничарiв, що лежали на почорнiлому вiд кровi снiгу, здригнувся  i  затулив
обличчя руками.
   - Вiд правди, Чорнобаю, не втечеш i не заховаєшся! -  сказав  Сiрко.  -
Настав час оглянутися на  своє  мерзенне  життя  i  дати  вiдповiдь  перед
народом за все! Народ, наш добросердий i часто прощає провини синiв своїх,
наставляє на путь iстини тих, хто схибив, оступився в горi чи  скрутi.  Та
тому, хто пролив кров людей наших, хто заради  жалюгiдної  наживи,  заради
ласощiв заморських i срiбла-золота агарянського  торгував  дiтьми  нашими,
завдаючи їх в неволю бусурменську, тому, хто разом з  турками  й  татарами
хотiв  знищити  славну  Сiч  Запорозьку,  яка  споконвiку  захищала  землю
українську вiд нападiв ворогiв наших, -тому прощення немає!...  А  втiм  -
хай судить тебе товариство! Ти значний козак: батько твiй був полковником,
сам ти був сотником, тож хай нiхто не скаже, що осудив тебе один Сiрко! Як
скаже товариство, так i буде!.. Звенигоро, розкажи все, що знаєш,  про  цю
людину!
   Звенигора пiднявся на приступець. Розпочав зi своєї першої  зустрiчi  з
Чорнобаєм у старому вiтряку, коли хотiв визволити дiвчат,  викрадених  для
продажу в татарськi й турецькi гареми. I чим далi  розповiдав,  тим  нижче
хилив голову Чорнобай. Дарма що лютий мороз, над  ним  стовпом  здiймалася
пара, а на лобi виступав холодний пiт. Коли ж Звенигора розповiв  про  те,
що Чорнобай зi своїм пахолком  увiв  яничарiв  у  Сiч  i  хотiв  вiдчинити
татарам ворота, сотник уклякнув на колiна. На майданi зчинився галас.
   - Що там довго судити-рядити  -  забити  собаку!  Киями  до  смертi!  -
закричали запорожцi. - Причепити коневi до хвоста i пустити в степ!
   - Повiсити на сухiй вербi!
   - На кiл його! Вiн же хотiв посадити Арсена!
   - Четвертувати!
   I жодного голосу  на  захист  пiдсудного.  Натовп  клекотiв  од  гнiву.
Найбiльш гарячi вихопили шаблi, готовi на мiсцi розправитися iз зрадником.
   Тодi Сiрко пiдняв пернача. Настала тиша.
   Кошовий ступив крок наперед, зняв перед товариством шапку.  Голос  його
прозвучав суворо, - кожне слово дзвенiло, мов мiдь. ^
   -  Браття,  отамани,  молодцi,  славне  низове  товариство!   Знаменний
сьогоднi у нас день: завдяки пильностi козака Шевчика i вашiй мужностi  ми
здобули велику вiкторiю i врятували  матiр  нашу  -  Сiч!  Ми  показали  i
туркам, i татарам, що сила наша нездоланна, що вiрнi сини України - козаки
запорозькi i на цей раз, як i багато разiв у минулому, не  жалiючи  живота
свого, вiдстояли вiтчизну i честь  свою,  а  нападникiв  покрили  одвiчною
ганьбою! I кожен з вас не ховався у запiчку в час смертельної небезпеки, а
хоробро бився з ворогами нашими. Честь i слава на вiки вiчнi  вам,  лицарi
непоборнi!
   - Честь i слава нашому батьковi кошовому!
   - Слава Сiрковi! Хочемо i надалi бачити його кошовим!
   - Сiрка! Сiрка! Слава Ганнiбаловi українському! Знову довелося кошовому
пiдняти вгору пернач, щоб установити на майданi тишу.
   - Спасибi за честь, товариство! Але рада старшин вибори нового кошового
призначила на пiслязавтра. Ось тодi ви i виберете достойного... А зараз  я
не про те хотiв сказати. Я хотiв сказати, що важко нам у такий  переможний
щасливий  день  усвiдомлювати,  що  трапляються  серед  люду  нашого  такi
виродки, як Чорнобай. Не хотiлося б цей свiтлий  день  затьмарювати  судом
над ним. Однак мусимо. Щоб одна паршива вiвця всi отари не псувала... Бачу
- у  всiх  у  нас  одна  думка:  смерть  мерзенному  псовi,  вiчна  ганьба
зрадниковi!
   Запорожцi знову не втримались, закричали:
   - Смерть!
   - Ганьба!
   Декотрi вихопили шаблi, i вони мов блискавки замиготiли  на  iскристому
морозному сонцi. Сiрко пiдвищив голос:
   - Нi, браття, не  так!  Найкраще  придумав  Шевчик,  -  ось  вiн  шепче
позаду... Йому ми сьогоднi завдячуємо честю i життям, тож хай буде так, як
вiн скаже!.. Iди сюди, Шевчику, герою наш, - скажи товариству свою думку!
   Дiд Шевчик став  поряд  з  кошовим.  Маленький,  в  латанiй  свитинi  i
великiй, укритiй памороззю овечiй шапцi,  зi  зморщеним  обличчям,  вiн  в
iнший час здався б  смiшним,  та  зараз  нiхто  з  козакiв  i  не  подумав
посмiхнутись. Вiдкашлявшись, Шевчик сказав:
   - Браття, а що я надумав  своєю  дурною  головою,  -  послухайте!..  Ми
нiколи не терпiли i не прощали зрадникiв. Але такого, як Чорнобай,  ще  не
було на нашiй землi! Вiн продавав бусурменам наш цвiт  весняний  -  доньок
наших! Вiн хотiв убити нашого лицаря славного - Арсена Звенигору! А  тепер
мав злий намiр знищити разом з турками й татарами  Сiч  Запорозьку,  тобто
всiх нас!.. Тож хай iде в пекло разом з друзями своїми, отими,  що  лежать
порiзанi на снiгу!.. Ми зараз будемо спускати їх у Днiпро пiд  лiд...  Хай
же i вiн пливе попiд льодом аж до моря, а там - як захоче -  i  до  самого
султана в гостi! Прив'яжiмо його до якого-небудь яничара - та й шубовснiмо
в ополонку!
   - Молодець Шевчик! Добре надумав! |
   - От так старий! От так голова! |
   Шевчик не звик  за  своє  довге,  але  нужденне  життя  до  похвали  i,
знiяковiвши, шмигнув у натовп.
   Чорнобай люто блискав очима з-пiд рудих брiв. Руки його тремтiли,  губи
закушенi до кровi. Вiн  поривався  щось  сказати,  але  не  мiг  розцiпити
судорожне стиснутi зуби, i крiзь них вилiтало глухе  ричання.  Вiн  поволi
вiдступав назад, аж поки не ударився  спиною  об  стiну.  Його  схопили  i
потягли на майдан.
   Звенигора показав на задубiлий труп Гамiда.
   - До цього в'яжiть! Вони  один  одного  вартi!  Чорнобай  вирячив  очi,
уперся ногами в шорсткий снiг. Метелиця  швиргонув  його  додолу,  колiном
притис до задубiлого тiла спахiї. Козаки миттю скрутили живого  з  мертвим
мiцним мотузком. Молодий запорожець пiдскочив на конi, запряженому в шлею.
Сiкач ухопив барок, накинув на гак петлю мотузка - гукнув:
   - Вйо!
   Кiнь смикнув - з трiском вiдiрвав  примерзлий  до  землi  труп  Гамiда,
поволiк до ворiт. Чорнобай випручав з-пiд мотузка закляклу  руку,  хапався
за кострубатий снiг. здираючи до кровi шкiру, закричав дико:
   - А-а-а!..
   Метелиця перехрестився, плюнув:
   - Собацi - собача смерть!
   Минуло три днi. Сходило холодне зимове сонце. Пiслi  сiчової  ради,  на
якiй знову було обрано кошовим Iвана Сiрка, запорожцi довго,  до  пiвночi,
веселилися, пили - i тепер спали по куренях  як  убитi.  В  ранковiй  тишi
лунко скрипнули завiси фортечної брами.  Ворота  вiдчинилися  -  i  з  них
виїхали три вершники: Звенигора, Роман i Ненко. Так,  Ненко!..  Вiн  тепер
назавжди розпрощався з iм'ям Сафар-бей i їхав  починати  нове  життя.  Вiн
погано уявляв, яке воно буде, але вже твердо знав, що повороту до  старого
нема, як нема повороту вчорашньому дню.
   Вершники поминули  сiчову  слобiдку,  що  починала  куритися  ранковими
димами, поминули широкий  слобiдський  майдан,  на  якому  височiв  гарний
посольський дiм, i крутим берегом Чортомлику поскакали в  безмежний  бiлий
степ.



   ЕПIЛОГ

   Стояв теплий весняний день. Золоте коло сонця поволi  здiймалося  вгору
по голубому небу. Линув радiсний журавлиний крик - кру, кру...  Гай  попiд
горою зеленiв молодим м'яким листям, пнувся увись тугим  спiвучим  гiллям.
Весело дзвенiв над полями невтомний жайворонок.
   Спихальський  пiднiмався  вгору  по  крутiй  стежцi,  ведучи  за  повiд
осiдланого коня. Бiля боку в пана Мартина - шабля,  до  сiдла  притороченi
великi дорожнi сакви. Позаду-здиралися на гору Арсен зi Златкою  та  Роман
зi Стехою. їх наздоганяв Яцько. Хлопець трохи  вiдстав:  на  ходу  мережив
ножиком гарну лiщинову палицю.
   На високому шпилi, звiдки вiдкривався широкий вид  на  красуню  Сулу  i
далекi засульськi простори, Спихальський зупинився,  наставив  у  блакитне
небо гострi шпичаки вусiв.
   - Гай-гай, най його  мамi,  як  тутай  хороше!  Так  гарно,  що,  прошу
панство, розкинув би руки, схопив би всеньку землю в обiйми та й  умер  би
вiд вєлкєго щенстя!
   - Не вмирай, пане Мартине! Ми ж iще не раз сподiваємося бачити  тебе  в
Дубовiй Балцi в гостях! - сказав, пiдходячи, Звенигора i обняв  поляка  за
плечi. - Знай, що тут завжди будуть радi тобi.
   - Дзенькую бардзо, брате Арсене, за твоє добре серце! Коб  не  туга  за
Польською... за ойчизною укоханою... то б лишився я тутай  з  вами,  друзi
мої солодкi... Як бога кохам, лишився б!.. Але мушу  їхати,  бо  та  земля
польська - теж прекрасна, рiдна... Кличе мене... Та ще хочу  увидiти  панi
Вандзю, - ввiйти до покою i гукнути нагло:
   "Гей, малжонка, як жила-розкошувала  тутай  без  мужа!"  Ех!..  А  вона
скаже: "Падам до нiг тобi, пане Мартине, бiй мене, лай мене,  але  дозволь
залишитися з тобою... Буду вiрна тобi до  скону".  Х-ха!  -  Вiн  невесело
усмiхнувся, а потiм почав прощатися. В його голубих очах зблиснула сльоза.
- Прощайте, друзi мої дорогi! Хай вам щасливо  живеться-ведеться!..  Кохам
вас, як рiдних. Не забувайте пана Мартина, а вiн  вас  до  остатнього  дня
свого не забуде!.. А доведеться бувати в наших краях - пам'ятайте, же  там
єст сiльце Закопане, а в ньому жиє ваш незрадливий друг i пшияцель  Мартин
Спихальський!.. До вiдзенья, панство!
   Останнi обiйми, останнi поцiлунки - i вже пан Мартин  на  конi.  Вдарив
огира ногами пiд боки - i той затупцяв нетерпляче,  стримуваний  ремiнними
поводами, забасував, а потiм зiрвався - i з мiсця пiшов чвалом.
   На  далекому  горбi  Спихальський  зупинився,  пiдвiвся  на  стременах,
помахав рукою - i за мить сховався за обрiєм...
   - Ну, от i все, - нема пана  Мартина.  Нiби  частку  серця  вiдiрвав  i
забрав з собою, -сказав Звенигора глухо. - Нещодавно  провели  ми  в  путь
воєводу Младена i Ненка... Тепер - Спихальського...  Хоч  ти,  Романе,  не
надумай махнути на Дон, та ще й зi Стехою... Чуєш?
   - За  мене  не  турбуйся.  Прирiс  я  до  Дубової  Балки,  як  щепа  до
стовбура...
   - I я теж, - вставив Яцько.
   Арсен обняв їх, а потiм легенько вiдштовхнув од себе.
   - Ну йдiть. А ми зi Златкою трохи постоїмо тут. Вони  зосталися  вдвох.
Стояли на високому шпилi i довго дивилися  в  той  бiк,  куди  поїхав  пан
Мартин. Потiм козак заглянув коханiй в очi, що синiли густо, як море... Як
вiн любить дивитися в їхню бездонну глибину! Як вiн рвався до них! Скiльки
дорiг пройшов, щоб, нарештi, мати змогу кожного  дня  милуватися  ними!  У
скiлькох смертей видерся з пазурiв, щоб не вицвiли вони вiд слiз i туги!..
   Нiжно взяв її голiвку шкарубкими, змозоленими  руками,  осипав  обличчя
поцiлунками.
   - Златко!
   - Арсене!
   Тремтiло, наповнене весняними пахощами, повiтря.
   I небо, мирне, безхмарне, дивилося на них з високостi й наче млiло  вiд
розкошi й щастя.
   Сiли. Арсен поклав голову Златцi на колiна i заплющив очi. В одну  мить
промайнули перед ним  страшнi  картини  минулого  -  неволя,  втеча,  бої,
походи... Для чого те все? Кому потрiбнi муки i кров,  злигоднi  й  смерть
людська? Чиє сповнене чорної злоби серце бажає  погромiв,  пожарищ,  руїн?
Хiба мало на свiтi простору, сонця, тепла? Хiба щастя не у вiдчуттi  того,
що ти живеш, дихаєш запашним повiтрям рiдної землi, насолоджуєшся усмiшкою
милої i теплом її нiжних рук?
   Арсенове серце млiло i завмирало вiд незнаної досi  втiхи  i  пестощiв.
Златка цiлувала його очi, тонкими пальцями перебирала м'якого чуба.  Довго
роздивлялася на твердi зарубцьованi шрами. Побачивши  за  вухом  слiд  вiд
кулi, нагнулась, припала до нього губами.
   - Арсенчику, важко тобi доводилося? - прошепотiла.
   - Важко.
   - Ти бiльше не кинеш мене? Правда? Будемо тепер завжди разом?
   - Будемо, Златко! Будемо, люба!
   Вони замовкли. Златка дивилася в безмежний простiр, заколисана щастям i
радiсним весняним спiвом жайворонка.  Звенигора  щокою  притулився  до  її
колiна, вслухався i в неповторну музику весни.
   Раптом його вухо вловило ледь чутний тупiт копит. Вiн пiдвiвся - глянув
довкола. Ген-ген на виднокрузi мчить якась темна цятка!  Що  воно?  Чи  то
вiтер гонить перекотиполе безкраїм степом, чи вершник поспiшає з  важливою
звiсткою?
   Звенигора пильно вдивляється вдалину. Нi, то не  перекотиполе!  Швидко,
не спиняючись, не затримуючись у високих сухих торiшнiх бур'янах, жене  та
чорна цятка, то зникаючи на хвилину в невидимiй звiдси балцi, то виринаючи
на зелених пагорбах.
   Гонець!
   Придивися - бачиш: жеврiє, мов  головка  будяка,  малиновий  верх  його
шапки, iскряться проти сонця самоцвiти на пiхвах здобутої в  боях  дорогої
шаблi. Летить бистрокрилим птахом дужий кiнь.
   Златка стривожено простежила  за  Арсеновим  поглядом  i  теж  побачила
вершника.
   Хто то? Куди вiн мчить? Невже знову вiйна?
   Звенигора мовчки  пригорнув  Златку  до  грудей,  нiби  хотiв  назавжди
захистити її вiд усього лихого на свiтi. А серцем слухав  далину,  i  йому
вже вчувалися звуки козацьких сурм, що кличуть .у похiд,  iржання  бойових
коней на коротких привалах, приглушенi  голоси  товаришiв  i  ледь  чутний
брязкiт зброї в тривожнiй тишi ночi...  I  зрозумiв  вiн,  що  його  щастя
коротке. Недарма ж мчить гонець,  не  жалiючи  коня!  Недарма  сповнюється
далеким гулом копит земля!.. От-от  життя  знову  покличе  його  на  тяжку
нескiнченну дорогу, назустрiч вiтрам i грозам... Бо й само ж воно  -дорога
без кiнця!


   [1] Капудан-паша - капiтан судна (тур.)
   [2] Хондкар - султан (тур.)
   [3] Куруш - срiбна монета (тур.)
   [4] Ефендi - пан, добродiй (тур.)
   [5] А б а - накидка, плащ (тур.)
   [6] Балканджiй - горець.
   [7] Спахiя - помiщик, воїн у вiдставцi (тур.)
   [8] Ахчийниця - корчма.
   [9] Какво правите? - Як справи? (болг.)
   [10] Юнак - герой (болг.)
   [11] Хан - заїзд, кав'ярня (тур.)
   [12] Кафеджi - власник кав'ярнi (тур.)
   [13] Аллах екбер - великий аллах (тур.)
   [14] Вiлайєт - провiнцiя, область (тур.)
   [15] Фарсах - мiра довжини, приблизно 4 км. (тур.)
   [16] Гераус - виходьте (нiм.).
   [17] Коммен - приходити (нiм ).
   [18] Швайнерай - свинство (нiм.).
   [19] Данке, майн лiбер - дякую, любий (нiм.).
   [20] Майне гершафтен - панове (нiм.).
   [21] Дiзер - цих (нiм.).
   [22] Камераден - товаришi, приятелi (нiм.).
   [23] Доннерветер - грiм i блискавка (нiм.).
   [24] Ройбер - розбiйник, грабiжник (нiм.).
   [25] Ферфлюхтер гунд - проклятий собака (нiм.).
   [26] Нiхт вар? - Чи не так? Чи не правда? (нiм.).
   [27] Вас - що (нiм.).
   [28] Менш - чоловiк (нiм.).
   [29] Ата - батько (тур.).
   [30] Якшi - добре, гаразд (тат.).
   [31] Гениш-ачерас - начальник яничарського корпусу (тур.)

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT

Оцените этот текст: