зборах. Плейбой насправді належить до найкращих в історії часописів, тому що жодне інше видання не зробило того, що зробив Плейбой. Тут друкувалися твори більшості з найвидатніших авторів оповідань нашого часу, разом з деякими найвидатнішими романістами та есеїстами, і були представлені майже всі визначні американські митці. В рубриці інтервю побували всі, хто тільки міг розповісти щось цікавого. Де ви ще знайдете стільки різноманітних матеріалів, від майже вульгарних до пишномовних. [Сміється] Я захищав Плейбой від його першого числа. Його видавцям стало сміливості сказати: "Нам байдуже, що там собі подумає Маккарті", і надрукувати уривки з 451° за Фаренгейтом. Всі інші злякалися і друкувати відмовились. Мушу додати ще один важливий момент - я певен, що зі мною погодяться всі хлопці, хто зростав за тих сумних часів, коли Плейбоя ще не було - їм жилося б набагато легше, якби в ті часи був у них Плейбой. Хотів би я мати цей часопис в чотирнадцять років. К.К.: Щоб відточити ваше вміння писати? Р.Б.: Перестаньте! Картинки у вас дійсно чудові. Моє покоління нічого такого не знало. Подобається це вам чи ні, але я закінчую свій виступ на ваш захист, лише додам, що Гю Гефнер - великий сексуальний революціонер. К.К.: Чому ви уникаєте еротики в своїй творчості? Р.Б.: Немає сенсу писати порнографію, коли власне статеве життя в нормі. Навіщо гаяти час на писання про це? К.К.: Нас завжди вражало і здавалося дивним, що наукова фантастика - здебільшого фригідна. Р.Б.: Наукову фантастику пишуть люди певного типу. Гадаю, що багато хто з нас запізно одружився. Багато з нас є матусиними синками. Я мешкав разом з батьками до двадцяти семи років. Але більшість відомих мені письменників будь якого жанру, особливо ті, хто пише наукову фантастику, подорослішали пізно. Вони настільки заглиблені в те, що роблять, і в свою фантастику, що не зважають на інші речі. К.К.: Який літературний жанр з тих, у яких ви працювали, був для вас найскладнішим? Р.Б.: Я пробую писати опери. Я все ще вчуся. Я пишу мюзикл за мотивами Кульбабового вина - працюю над ним з різними композиторами тридцять років. Зараз працюю з Джіммі Веббом над новим варіантом. Ми морочимося вже вісім років. Переставляємо частини, намагаючись вирахувати, де слід припинити балачки і почати співати. К.К.: Яка була головна причина того, що ви опинилися в Голлівуді? Р.Б.: Я приїхав сюди з Вокеґану, штат Іллінойс, під час Великої депресії. Більшість людей в наших краях не мали роботи. В 1934 році, коли тато повідомив моїй мамі, мені і братові, що пора братися на захід, він уже років два як був безробітний. Мені якраз виповнилося чотирнадцять, коли ми дісталися Каліфорнії, маючи лише 40 доларів, які тратили на житло і харчі, допоки він нарешті знайшов роботу в телефонній компанії за чотирнадцять доларів на тиждень. Це означало, що я міг залишитися в Лос-Анджелесі, і це було чудово. Я був у захваті. К.К.: Від чого саме? Р.Б.: Я був без тями від Голлівуду. Ми мешкали за чотири квартали від кінотеатру, в якому демонструвалися фільми кіностудій MGM і Fox. Я навчився ходити туди зайцем. Майже щотижня там відбувалися попередні перегляди. Я гасав по всьому місту на роликах, як одержимий, щоб взяти автографи у чарівних зірок. То були чудові часи. Я бачив великих зірок кінокомпанії MGM - Норму Шірер, Лорел і Гарді, Роналда Коулмена. Щоб побачити, як виходять або приходять зірки, я проводив день перед павільйоном компанії "Парамаунт" чи "Колумбія", потім мчав на другий кінець Голлівуду. Я бачив Кері Ґранта, Марлен Дітріх, Фреда Аллена, відому пару Бьорнса і Аллена - усіх, хто бував в Каліфорнії. Щопятниці, в супроводі охоронця, зявлялася Май Вест. К.К.: Кажуть, що ви так докучали Джорджу Бьорнсу, що він дав вам вашу першу роботу у шоу-бізнесі. Чи це правда? Р.Б.: Так. Джордж був доброю людиною. Він читав усі сценарії, що я писав щотижня. Вони були жахливі, але я так сліпо і шалено кохав голлівудське кіно і радіо, що не розумів, наскільки був настирним. Без сумніву, Джордж гадав, що я відчеплюся, якщо він раз використає мій текст в одній із віньєток - коротеньких оповідок із восьми рядків, якими він завершував свої передачі. Я ж хотів, щоб так було завжди. Коли те літо скінчилося, я зупинив свій внутрішній годинник на чотирнадцяти роках. Ще одна причина, чому я став письменником, - це бажання втекти від безнадії і відчаю реального світу, ввійшовши у світ надії, творений власною уявою. К.К.: Ваші батьки схвалили цей вибір? Р.Б.: Дякувати Богу, вони були дуже поблажливі. Дивно, але батьки ніколи мені не перечили. Вони просто зрозуміли, що я божевільний і що Господь захистить мене. Звичайно, тоді, давно, можна було вештатися по місту вечорами без будь якого ризику стати жертвою нападу або насилля. К.К.: Яка ваша думка щодо сучасного Лос-Анджелеса - землетрусів, бунтів, пожеж? Р.Б.: Насправді цей потужний землетрус відродив у Лос-Анджелесі оптимізм - він, як будь-яка біда, згуртував нас. Ви піднімаєте першу цеглину, потім другу і так далі. Я ніколи не бачив, щоб стільки людей так активно допомагали одне одному. До мене додому прийшов маленький хлопчик і сказав, що ось-ось завалиться наш димар, - а я цього й не помітив. Наступного дня, просто з вулиці, зайшов незнайомий чоловік і порекомендував дуже добрих будівельників і ремонтників. Це справді були чудові люди - веселі, розумні, винахідливі і начитані! Вони мешкали у нас більше місяця і стали частиною сімї - ми скучали за ними, коли вони поїхали. Всі наші сусіди і мешканці долини Сан-Фернандо, де справи були разів у двадцять гірше, розповідали про подібні речі. К.К.: Вас здивувало, що після землетрусу автостради були відбудовані за кілька місяців? Р.Б.: Ще й в першу чергу? Ні. У нас людина без автомобіля - як самурай без меча. Там, де це можливо, я б замінив машини автобусами, однорейковою підвісною залізницею, швидкісними потягами - будь чим, що б знову зробило пішоходів центром нашої цивілізації, а міста придатними для життя пішоходів. Мене не цікавить, куди люди подінуть свої автомобілі, оскільки вони віддають їм три чверті свого життя - приблизно стільки часу люди витрачають щотижня, зайвий раз їдучи туди, куди самі не хочуть, щоб побачитися з людьми, які не хочуть з ними бачитися. К.К.: Вам легко так казати - ви ніколи не водили автомобіля. Р.Б.: Ні разу в житті. К.К.: Чому? Р.Б.: В шістнадцять років я став свідком жахливої дорожньої пригоди, в якій загинуло шестеро людей. Додому йшов, тримаючись за стіни будинків і стовбури дерев, а отямився через декілька місяців. Так що я не водій. Але справа не в цьому. Автомобіль - це найнебезпечніша зброя нашого суспільства, - машини вбивають більше людей, ніж гине на війні. Цього року більше 50000 людей загине через них, і ніхто цього навіть не помітить. К.К.: Донедавна ви були футуристом, який ніколи не літав на літаках, не кажучи вже про космічні кораблі. Що ж вилікувало вас від цієї фобії? Р.Б.: Всього лишень легковик, який ламався чи не у всіх містечках на нашому шляху, і його водій, який три жахливих дні віз мене через Флориду. Після того, як спустило друге колесо, на мене зійшло одкровення. З небес наді мною я почув гучний виразний голос: "Літай, дурню, літай!" [Сміється] Сорок років я боявся, що бігатиму по літаку, волаючи: "Зупиніть! Випустіть мене!" Але тепер я завжди літаю. Зручніше всідаюся в кріслі і, час від часу зиркаючи в ілюмінатор, ретельно переглядаю часописи. К.К.: Чи похитнули Стейсі Кун Сержант Стейсі Кун разом з офіцером Лоренсом Павелом були викриті в побитті чорношкірого водія Родні Кінґа. Їх судове виправдання викликало расові заворушення в 1992 році в Лос-Анджелесі. і Марк Фурман Слідчий Лос-Анджелеської поліції в справі О.Дж.Сімпсона, відомий своїми расистськими поглядами. вашу віру в представників закону? Р.Б.: Сполучені Штати перетворилася на суспільство, як я це називаю, паперових хусточок "Клінекс" - реакція громадськості, на мій погляд, це символічна нагода всім разом висякатися на поліцію країни, поклавши відповідальність за події в Лос-Анджелесі на всіх поліцейських. Звичайно, я свідомий того, що в поліцейському управлінні Лос-Анджелеса не все гаразд. З іншого боку, трьох моїх дочок зґвалтували і пограбували чорношкірі, так що я також упереджений, чи не так? І якби я зміг знайти тих виродків, я б їх повбивав. Я бачив насильство з боку поліцейських, але я також бачив насильство проти білої людини. К.К.: Чи обурили вас заворушення, повязані зі справою Родні Кінґа? Р.Б.: Це було щось більше, ніж обурення - я був страшенно розстроєний і страшенно сердитий на мера Лос-Анджелеса Бредлі. Ми з ним приятелювали десять років, а через півгодини після закінчення судового засідання саме він пішов на телебачення і, вживаючи жахливі слова, оголосив, що він обурений. Ба-бах! - що сталося потім, ви знаєте: натовп вийшов на вулицю. І досі в мене не вистачає духу сказати Тому Бредлі в обличчя: "Це ти в усьому винний!" К.К.: Ви хоч трохи уявляли собі, що в чорношкірій громаді Лос-Анджелеса є стільки ненависті? Р.Б.: Не думаю, що хтось знав про це. К.К.: Чи співчуваєте ви заколотникам? Р.Б.: Аніскільки. Чому б я мав їм співчувати? Я не підтримував жодного натовпу, ніде і ніколи. Якби ми не упоралися з цим в Лос-Анджелесі, то спалахнули б усі великі міста країни. К.К.: Якщо Лос-Анджелес - це приклад для Сполучених Штатів, яке майбутнє чекає інші великі міста? Р.Б.: Разом із відновленням інтересу людства до Місяця, моїм найбільшим сподіванням є те, що Лос-Анджелес покаже шлях до відбудови всім нашим містам. Вони стали некерованими, і рівень злочинності стрімко злетів вверх. Коли ми зможемо повернути людей у місто, рівень злочинності швидко впаде. К.К.: Як цього досягнути? Р.Б.: Це зроблять передові цивілізовані корпорації - на таке спроможні тільки вони. Всі великі торгівельні комплекси були зведені акціонерними компаніями. Ми повинні перебудувати міста з тією ж концептуальною елегантністю, з якою побудовані великі торгівельні комплекси. Ми зможемо перетворити будь-яку неблагополучну частину міста в нову, сповнену життя громаду. К.К.: Як ви переконаєте керівників акціонерних товариств і державних службовців, що саме ви знаєте, що робити? Р.Б.: Вони слухатимуть, бо знають про мої попередні досягнення. В Сан-Дієго центральної частини міста не існувало, допоки не була реалізована моя концепція, відповідно до якої, в самому серці похмурого району нічліжок був побудований торгівельний комплекс "Гортон Плаца". Із завершенням будівництва життя в Сан-Дієго відновилось. Комплекс став осередком розквітаючої громади. А зал для аукціонів в Ґлендейлі, побудований за моєю ідеєю 25 років тому, змінив центральну частину цього міста. Отже, якщо я проживу ще десять років, - прошу тебе, Господи! - я ще буду десь тут, щоб на власні очі побачити численні зміни в Лос-Анджелесі й підтримати подібні проекти у великих містах по всій країні. К.К.: Ви казали, що хочете впливати на дітей. Це саме до них ви перш за все звертаєтесь? Р.Б.: Мені здається, що всі діти в світі - мої діти, а оскільки я сам так ніколи і не подорослішав, то всі мої книжки автоматично призначені для дітей. К.К.: Яким чином ви відчуваєте свій на них вплив? Р.Б.: Доказом цього є обопільне захоплення і любов. Почати з того, що діти люблять мене тому, що я пишу оповідання, в яких говориться про їхню здатність чинити зло. Я - один з небагатьох письменників, хто дає можливість очиститися у такий спосіб. К.К.: Ви б могли сказати, що сумуєте за дитинством? Р.Б.: Так. Тільки дозволиш собі почати дорослішати, потрапляєш у світ повний проблем, які годі розвязати. Політики, фахівці - всі вони дорослі, і напружено намагаються зрозуміти, чому ж віддати перевагу. Так не повинно бути. Найвизначніші рішення виробляються колективною думкою, а нею керує бажання або отримати прибуток, або вийти із справи. Це чудовий стимул, щоб стреміти до досконалості. З іншого боку, багатьох бюрократів з тих, що керують містами, не слід зобовязувати мати прибутки - коли їм потрібно більше грошей, вони просто підвищують місцеві податки. Якщо хочете щось зробити, потрібно звертатися до акціонерних товариств. Дісней є найкращим прикладом. К.К.: Але ж хіба вісімдесяті роки - десятиліття скандалів з облігаціями на Вол-Стріт і банкрутствами банків - не утвердили думку, що керівники акціонерних товариств можуть навіть перевершити злодіїв? Р.Б.: Я говорю про першокласні акціонерні товариства, такі як IBM, Apple, AT&T. Якщо акціонерні товариства невдовзі не переберуть на себе систему освіти, то все скінчиться тим, що великі, заселені кольоровими мешканцями міста, оточать маленькі, заселені білими втікачами містечка, які будуються вже зараз, під час нашої розмови. Неможливо засуджувати білих за те, що вони тікають. Керівники міст занедбали найголовніший чинник нашого кримінального середовища - освіту. Дитячий садок. Перший клас. Якщо ми зараз же не впровадимо змін, ми виховаємо чергове покоління пустоголових бовдурів. Якщо дозволити хлопцям дорослішати так, як це відбувається зараз, то, досягнувши десятирічного віку, вони нудьгуватимуть, кидатимуть навчання, вживатимуть наркотики, грабуватимуть крамниці, ґвалтуватимуть - робитимуть інші "добрі" справи. Наші вязниці переповнені неграмотними, яких колись зневажила міська влада. Вязниці мають працювати як початкові школи, де дітей вчать елементарним речам, замість того, щоб витрачати мільярд доларів в день лише на утримання вязнів за ґратами. Уряду слід припинити фінансувати школи, допоки ті не доведуть, що вчать писати і читати. Слід негайно звільнити половину вчителів. В країні надзвичайний стан - не навчаючи дітей писати і читати, ми виховуємо кримінальну культуру серед всіх рас і прошарків суспільства. Це тривожить мене найбільше, бо я не чув, щоб ще хтось, крім мене, говорив про початкову школу - школу, від якої залежить наше майбутнє. Акціонерні товариства, про які я згадував, все більше і більше переймаються звязками між спеціалізованими і місцевими школами. Пояснити це досить легко - насправді, це прояв егоїзму, оскільки вони мусять дати освіту дітям, котрі працюватимуть в їхніх компаніях після закінчення школи. К.К.: Майбутнє, в якому наших дітей вчать, щоб вони стали корисними робітниками великих компаній? Схоже на роботизовану расу з якогось науково-фантастичного оповідання. Р.Б.: Ви про те, як змальовують подібне суспільство критикани японського стилю життя? Слухайте, неможливо обернути по-справжньому розумних людей на роботів. Можна зробити роботів з бовдурів, але це справедливо щодо будь якого суспільства і системи. Я не знаю що робити з бовдурами, але ми мусимо спробувати дати їх освіту разом з розумними дітьми. Якщо до другого класу ви навчите дітей читати і писати, то далі все піде саме собою. Для того, щоб вирішити проблему вживання наркотиків, потрібно починати з самого початку - з першого класу. Якщо у хлопчика в голові є ті цяцьки, що йому можуть дати книжки, і ви зацікавите його науковою фантастикою - вважайте, що майбутнє врятоване. К.К.: Як ви себе почуваєте у вашому віці? Р.Б.: Коли мені виповнилося сімдесят і я усвідомив, як багато моїх друзів померли або помирають, я раптом зрозумів, що саме тепер мені потрібно працювати якнайбільше. З того часу я енергійно підвищив свою продуктивність. Я все ще на плаву, але останні декілька років були спустошливими через хвороби і смерть багатьох моїх добрих друзів. Мене глибоко засмутила втрата Джіна Роденбері [автор Зоряних подорожей]. К.К.: Наскільки близькими ви були? Р.Б.: Джін був щирим другом. Ми приятелювали багато років, відтоді, як більш ніж 20 років тому він запросив мене писати для Зоряних подорожей. Але я ніколи не вмів надавати думкам інших людей якоїсь розумної форми. К.К.: Яка ваша думка щодо заключного ефектного вчинку Роденбері, коли НАСА вшанувало його заповіт і в одному з польотів розвіяло його прах у космосі? Виглядає спокусливо? Р.Б.: Це було цікаво. Колись я планував, щоб мій прах поклали в кемпбелівську бляшанку з-під томатного супу-пюре 1962 року американський художник Енді Ворхол (Warhol) серед інших робіт виставив зображення бляшанок томатного супу-пюре компанії Кемпбел. Ця картина стала одним із символів американського поп-арту., а потім закопали на Марсі. [Сміється] Але останнім часом я зрозумів, що маю досить прихильників тут. Отже, я планую побудувати великий, довгий, плаский надгробок, на якому будуть вирізьблені назви моїх книжок і багато кульбаб, як данина Кульбабовому вину, - книжці, яку любить так багато людей. А в узніжжі плити буде напис: "Для кульбаб" - сподіваюсь, що люди приноситимуть їх, так що навесні і влітку буде квітувати живе жовте поле. К.К.: Чи вірите ви в Бога? Р.Б.: Я вірю разом і в Дарвіна, і в Бога. Це однаково. Це все таїнство. Подивіться на всесвіт. Він був тут завжди. Це абсолютно неймовірно. Але ж розміри всесвіту неосяжні. Він існує завжди, йому немає кінця. Це неймовірно. Ми неймовірні. І той факт, що сонце породило планети, що планети остигли і пішов дощ, і люди вийшли з океану в тваринній подобі. Як мертва матерія вирішила ожити? Просто так сталося. Не існує ніякого пояснення. Не існує ніякої теорії. К.К.: Це дуже схоже на проповідь фундаменталіста. Ви кажете, що вірите в теорію Дарвіна, але іноді висловлюєтесь, як креаціоніст Релігійне вчення про божественне створення світу. . Р.Б.: Або, як поєднання обох. Тому що ніхто не знає. Наука і релігія повинні йти поруч з таїнством, тому що існує певна межа, за якою ви кажете: "Відповідей не існує." Чому сонце горить? Невідомо. Воно просто горить - ось і вся відповідь. Чому були створені планети? Невідомо. Так сталося. Як на Землі виникло життя? Невідомо. Просто так сталося. Ви визнаєте це, як вчений і як релігійний проповідник. Вчений може навчити як вижити, вивчаючи побудову і роботу тіла, природу хвороби, як лікуватися і як подовжити життя. Проповідник при цьому скаже: "Не забувай про те, що ти живий". Просто про сам факт, про красу того, як ти щоранку встаєш, споглядаєш вранішню зорю, або рясний дощ, чи ще щось, і кажеш: "Чудово". Просто чудово. Теорія Дарвіна не може бути доведена - це теорія. Нам здається, що вона істинна. К.К.: Як по-вашому, вона дійсно істинна? Р.Б.: Це нікому невідомо. Я не в стані оцінити її. Розумієте, це лише теорія. К.К.: Чи ходите ви в церкву? Р.Б.: Ні. Я не вірю в людиноподібного Бога. К.К.: Як ви вважаєте, наші душі живуть далі, чи ми перестаємо існувати після смерті? Р.Б.: Я маю чотирьох дочок і вісім онуків. Моя душа житиме в них. Це і є безсмертя. Це єдине безсмертя, яке мене турбує. © Bradbury, Ray. 1996, Playboy, No 5. © Снігур, Сергій. 2001, переклад (з незначними скороченнями). hopeodessa@farlep.net