ам  зiбрались   Гора,
передграддя, Подол, Оболонь, на городницях  гучно  стогнали  мiдянi  била,
далеко над Днiпром линув багатоголосий шум.
   Попереду всiх стояли в золотом i срiблом шитих платнах,  з  гривнами  й
чепами на шиях i грудях бояри, мужi лiпшi й нарочитi,  тiуни  й  огнищани,
вся знать Гори - з жонами  й  дiтьми,  посерединi  ж  њх  жона  Володимира
Рогнiда з синами й дочкою.
   Далi за ними й скрiзь на кручах товпились,  налiзали  один  на  одного,
штовхались кузнецi, гончарi, кожум'яки, сiдельники  й  простi  ницi  люди,
смерди.
   -  ѓдуть,  њдуть!  -  кричали  в  натовпi.  -  Он  вершники  на   конях
перепливають Днiпро, он нашi отроки з Оболонi, он њде в лодiњ сам князь.
   - Слава! Слава князевi Володимиру! Слава! -  кричали,  шумiли  бояри  й
мужi, щосили дзвенiли била на городницях стiн, бiлою хмарою в ясному  небi
ширяли сполоханi голуби.
   Коли князь Володимир вискочив з  лодiњ  на  берег,  його  враз  оточили
бояри, пiдiйшла з дiтьми Рогнiда,  обняла,  поцiлувала,  але  одразу  ж  i
одступила - вся Гора вiтала князя.
   Не одного князя зустрiчав Кињв, з лодiй виходили  воњ  -  отцi,  брати,
сини множества людей, що зiбрались тут, скрiзь на  березi,  на  пiсках,  у
верболозах чулись збудженi голоси, крики радостi й щастя.
   Тим часом князь у  супроводi  старшоњ  дружини  рушив  угору  Боричевим
узвозом, над ними  маяли  наволоченi  барвистi  стяги  всiх  земель  Русi,
дзвенiли цимбали, пищали сопiлi, глухо били накри* (*Накри - барабани.), з
князем iшла його родина, бояри, мужi, воњ, за ними, збиваючи куряву, сунув
весь кињвський люд.
   Похiд зупинився бiля  требища,  недалеко  вiд  стiни,  там  уже  палали
вогнища, в темних одягах стояли жерцi, ревла худоба.
   Наперед вийшов князь, зняв з пояса й поклав на землю меч, подивився  на
дерев'яних, темних вiд часу богiв земель, на яких  грав  вiдсвiт  полум'я.
Поклавши на землю й свою зброю, за князем стала старша його дружина.
   На якусь хвилинку князь обернувся назад, до людей,  вiд  яких  вiн  мав
скласти жертву, i здивувався.  Близько  стояла  його  родина,  вся  старша
дружина, тисяцькi, кiлька старцiв градських, але  мало  було  бояр,  мужiв
лiпших i нарочитих, якi тiльки-но зустрiчали воњнство над Почайною, -  усi
вони пiшли далi, ген аж до стiн Гори.
   "Дивно поводиться боярство, - промайнула думка в князя, - зустрiчають з
ласкою, а стоять з опаскою..."
   Проте зараз не доводилось про це думати.  Люди,  воњ,  старшини  ждали,
перед богами вже гоготiли вогнища, жерцi тягнули священних тварин.
   Князь Володимир високо пiднiс руки й почав давню молитву пращурiв:
   - Боги! Ви дарували нам перемогу  на  бранях,  дякуЇмо  вам,  боги,  за
велику помiч вашу, даруйте нам, боги, мир у землях Русi, за це  славимо  й
молимось вам, боги!
   I за ним усi люди повторювали:
   - Славимо й молимось вам, боги!
   3
   Теплий очаг рiдного дому, - у вечiрню  годину  воњ,  що  повернулись  з
походу, сiдали в тiсному колi своњх родин, поминали мертвих i молились  за
жявих.
   Князь Володимир, як i всi його люди, зустрiвся з родиною бiля очага - в
стравницi, там жали його жона Рогнiда й дiти, там, - вiрив вiн, -  незримо
витали душi пращурiв.
   Переступивши порiг стравницi,  вiн  наблизився  до  Рогнiди.  Лiта,  що
проминули вiдтодi, коли прињхала вона з города Полотська в  Кињв,  зробили
своЇ - обличчя њњ зберiгало теплоту, привабу,  але  сивина  вже  прошивала
лляне волосся, чоло перетинали зморшки, в голубих  колись  очах  з'явились
смуток i печаль.
   - Ти чого плачеш, Рогнiдо?
   - Вiд радостi, що тебе бачу, княже...  -  вона  торкалась  руками  його
плечей, грудей. - Чула, знаю, що на бранi був поранений.
   - Що згадувати? - посмiхнувся вiн. - Подряпало трохи, нинi здоровий.
   - Не говори так, не говори, Володимире! Твоњ ж воЇводи розповiдали,  що
поранений був тгяжко, пiд саме серце, я душею тут  чула,  як  страждав.  I
чому ти, муже, завжди в бiй iдеш першим, просто на спис?!
   Князь Володимир аж засварився:
   - ВсуЇ слухаЇш ти воЇвод, Рогнiдо! Якщо рана загоњлась, њњ вже немаЇ...
Не сумуй, не печалься, цiлий нинi, такий, як i був. - Поглядаючи на синiв,
вiн додав: - А йти попереду моњх воњв  мушу,  так  робили  отцi  моњ,  так
робитиму й я. На бранi я не токмо князь, а й воњн.
   До нього пiдходили дiти - невисокий, бiлявий, схожий очима й  лицем  на
матiр Вишеслав; дужий, кремезний,  неговiркий  Ярослав;  стрункий,  темний
волоссям, гостроносий, дуже красивий Мстислав; брати-близнята  Всеволод  i
Iзяслав, наймолодшi, зовсiм ще юнi, Святослав i Брячеслав.
   З дiтьми разом ступив до  Володимира  й  Святополк,  син  Ярополкiв,  -
жилавий юнак з похмурим обличчям, темними швидкими очима. Князь  Володимир
i Рогнiда ростили його як i  дiтей  своњх,  проте  важко  було  приручити,
викликати чулiсть у серцi хлопця. Пiдiйшовши зараз до князя, вiн вклонився
йому, спiдлоба зиркнув, швидко одступив назад.
   Мiж синами не було Позвiзда. Князь  знав,  що  минулоњ  зими  в  городi
прокотився мор* (*Мор - епiдемiя хвороби.), вiд якого той i помер. Але  по
покону мертвих не годилось згадувати - њхнi душi витали тут, у  стравницi,
над очагом.
   Останньою пiдiйшла  до  батька  дочка  Предслава  -  бiлява  красуня  з
голубими очима. Вона плакала, бо в один час з братом Позвiздом  померла  й
сестра њњ Горислава.
   - Не сумуй, не плач, Предславо! - цiлуючи дочку, прошепотiв њй на  вухо
Володимир. - Я привiз тобi подарунок - зелене намисто з Тмутараканi.
   Кормилиця Амма, що  стала  за  цi  лiта  справжньою  бабусею  й  навiть
згорбилась, також пiдiйшла до князя, низько йому вклонилась.
   Над очагом вставав i викочувався в широкий  горлатий  комин  димок,  на
гарячому золотистому жару догорала жертва, - князь Володимир  i  вся  його
родина в мовчаннi стояли й ждали, коли пращури приймуть свою поживу.
   Потiм усi сiли за стiл - князь i княгиня на покутi, дiти по обидвi руки
вiд них. Як приЇмно пiсля далекоњ дороги покласти стомленi, важкi руки  на
стiл, бачити перед собою знайомi й саме через це  якiсь  незвичайнi  рiднi
обличчя, збудженi, теплi очi жони й дiтей, поринати в  тишу  отчого  дому,
яку порушуЇ тiльки цвiркун.
   Князь Володимир був цього вечора  задоволений,  щасливий.  У  стравницi
темнiло. Амма принесла й поставила на столi срiбнi  свiчники  з  восковими
прозорими свiчами. Вечеряли, як велiв покон, у мовчаннi.
   I нiкому з них не хотiлось залишати цього  куточка,  де  на  жертовнику
дотлiвав жар, було тепло й захисно, пiсля  довгих  днiв  i  лiт  зiбралася
нарештi вся родина... Князь Володимир замислився, повiдав жонi й дiтям про
далекi походи.
   Далi прийшла нiч - не в полi, де  вiЇ  рiзкий  вiтер,  вгорi  мерехтять
зорi, а пiд опоною - тверда холодна земля, - нi, князь Володимир  сидiв  у
теплiй спочивальнi, поруч була Рогнiда, за розчиненим вiкном  у  мiсячному
сяйвi блищало плесо Днiпра, десь здалеку-здалеку долiтала журна, спокiйна,
схожа на хвилю пiсня.
   - Аж не вiриться, що я тут, дома, бачу Кињв,  Днiпро,  тебе,  дiтей,  -
вирвалось у Володимира.
   - Дома, дома, дома! - прошепотiла Рогнiда, поклавши руки на його плечi.
   - Як виросли й змужнiли нашi  дiти!  Ярослав  i  Мстислав  -  богатирi.
Святослав, Всеволод i Брячеслав - краснi лицем, а Предслава чудова -  вона
нагадала менi Полотськ i тебе, Рогнiдо!
   ѓњ зiгрiли цi слова Володимира й згадка про  далекий  Полотськ,  минулi
днi.
   - Добрi дiти в нас, Володимире, все робила, як ти  велiв,  були  в  них
наставники, вчили њздити на конi, володiти мечем... Он Мстислав день i нiч
не сходив би з коня, Святополк по мечу в КиЇвi перший...
   - Добре, дуже добре! - задоволене посмiхнувся Володимир.
   - А Ї дiти, що книжну мудрiсть осягають, читають харатiњ князiв давнiх,
написанi руськими словесами, мають  книжицi  заморськi.  Он  Ярослав  знаЇ
грамоту слов'янську й болгарську, французьку й грецьку, ще  одну,  якоњ  й
назви не вимовлю.
   - Вельми мудрi, бачу, в мене  сини,  батьковi  не  пара,  -  нахмурився
Володимир, - сам вiд баби своЇњ Ольги навчений токмо  рЇзам*  (*РЇзи  (вiд
слова рiзати) - найдревнiшi руськi лiтери, що рiзались на дошках.) руським
та ще трохи  грамотi  грецькiй...  Щоб  не  завезли  нам  у  терем  якоњсь
латинянськоњ хворi.
   - О  нi,  не  завезуть,  -  заперечила  Рогнiда,  -  за  всiм  дивлюсь,
стережусь, пильную...
   - А я вже твою вдачу знаю, - промовив Володимир. - Ти  й  справдi  була
доброю  господинею  дому,  дбайливою  матiр'ю  для  дiтей,   княгинею   на
Кињвському столi.
   Вона ждала, як i багато лiт до цього, ще якогось, одного тiльки,  може,
сердечного, теплого слова, але Володимир його знову не сказав.
   - Спасибi тобi, муже, - сказала Рогнiда, -  так,  я  берегла  наш  дiм,
доглядала дiтей, думала й про те, що робиться на  Горi.  Важко  менi  було
часом, Володимире, дуже важко...
   - Важко? - вiн поклав руку на њњ плече. - Ти чогось не договорюЇш? Чому
ж тобi було важко?
   За вiкном було видно  залитi  зеленкуватим  мiсячним  сяйвом  тереми  й
будiвлi, чорну стiну, воњв нiчноњ сторожi, що, спираючись на списи, стояли
бiля блискучих мiдяних бил.
   - Ти мовчиш, Рогнiдо! Що, знову якась хула?
   - Муже мiй, Володимире, - сказала вона. - Шкодую, що й почала  розмову.
Що хула людська - адже ми живемо душа в душу, маЇмо синiв, тиша  в  нашому
домi й мир мiж нами... Я не слухала, не хочу слухати того, що говорять злi
люди. Ти робиш праве дiло, Володимире, ти богатир, витязь,  князь  князiв,
великий государ Русi, всi це знають.
   Його розчулили й пiднесли цi слова Рогнiди.
   - Так що ж менi нинi Гора? - вирвалось у Володимира.
   - Ти могутнiй i дужий, -  вiдповiла  Рогнiда,  -  але  дужа  й  могутня
такожде Гора.
   - У чому, в чому њњ сила?
   - Коли ти вињжджав з КиЇва, вони думали не про Русь, а  про  себе,  все
собi й собi...
   - Я знав це, Рогнiдо, але не боявся - в КиЇвi сидить моя жона-княгиня.
   - Ти з своњми воями проливав кров у землях Русi, а вони тiльки й ждуть,
щоб ти њм дав землi. Володимир засмiявся:
   - Та хiба ж я не знаю Гори?! Що робити - без нењ  не  можу  жити,  вона
пiдпираЇ мене, але мушу такожде дбати  й  про  землi,  де  Ї  своњ  князi,
воЇводи й бояри. I землям цим доводиться, Рогнiдо, нелегко, за багато  лiт
я пройшов Русь з кiнця в кiнець, усi землi  дадуть  менi  що  можуть,  але
хочуть мати й своЇ, в кожнiй землi Ї свiй суд  i  правда,  своњ  закони  й
покони, кожна молиться своњм богам. Он, - вiн показав очима на требище  за
стiною, - стоять боги всiх земель, я молюсь њм, вони бережуть мене...
   - Я тiльки жона твоя i не все розумiю, Володимире. Тодi скажи,  чому  ж
Гора та й увесь, либонь, Кињв нинi не моляться нашим богам?
   Обличчя Володимира стало суворим.
   - Бачив нинi, так. Гора не молиться моњм богам, богам Русi.
   - Християни вони.
   - Знаю, бачу, - сердито кинув Володимир.  -  Християни  вiрять  у  бога
отця, сина, святого духа... Слухай,  Рогнiдо,  вся  Русь  нинi  не  прийме
Христа. Я дозволив людям земель молитись тим  богам,  яким  самi  бажають.
Перун чи Христос - хiба не однаково?
   - Вони не тiльки моляться, а  багато  знаю  тепер  про  християн,  вони
кажуть, що бог освячуЇ њхнi багатства, а убогому даЇ  рай  на  небi...  Не
розумiю, не розумiю, чому в християн Ї якась сила.
   Володимир допитливо й з глузливою посмiшкою подивився на нењ.
   - Я справдi багато лiт провiв у походах i не знаю, що робиться  у  мене
вдома. Може, й ти такожде християнка?
   Обличчя в  Рогнiди  було  суворе,  на  ньому  виразно  окреслювались  у
мiсячному промiннi великi очi.
   - Я вiрую, - твердо промовила вона, - в богiв  моњх  отцiв  -  ™дина  й
Тора, вiрую такожде i в твоњх богiв Перуна й Дажбога... Ти  -  моЇ  серце,
душа й вiра...
   - Прости, - поклав на њњ плече свою руку Володимир. - Менi дуже боляче,
Рогнiдо, через те й говорю так. Я знаю тебе, вiрю в тебе. Наша  вiра,  наш
закон, наша сила переможуть усе.
   - Але вони не вiрять нам, вони њздять у  Константинополь,  ромењ  њдуть
сюди, ти ворогуЇш з Горою, а вона  шукаЇ  друзiв  i  помочi  за  морем,  у
Вiзантiњ.
   - Отепер я почув те, що найбiльше мене турбуЇ, - сказав Володимир. - Ти
сказала правду, Рогнiдо.
   Вiн встав i пiдiйшов до вiкна. Пiднялася з крiсла, пiшла слiдом за  ним
i Рогнiда. За вiкном було видно двори Гори, темнi тереми, стiну, а за  нею
Подол, води Днiпра, луги й лiси потойбiч,  небо  з  усiЇю  його  красою  -
великим жовтавим мiсяцем, кволi жаринки зiр.
   - Я не боюсь Гори, - промовив Володимир. - Добра й щастя бажаючи  людям
Русi, пройшов њњ з кiнця в кiнець возз'Їднав, устроњв.
   Дивлячись перед собою, вiн, либонь, пригадував далекi походи,  гостинцi
в полi, вогнi на могилах, тупiт копит.
   - Я берiг старий закон i покон, стерiг вiру  отцiв,  але  немаЇ  нiчого
незрушного в свiтi. Прийде час, i я змiню старий закон новим, я  вклоняюсь
старим богам, сама ж душа моя шукаЇ новоњ, iноњ вiри.
   Притулившись до плеча Володимира, Рогнiда слухала його слова, й  спокiй
сходив у њњ душу, вона любила мужа свого - суворого, рiшучого,  дужого,  -
тiльки не вмiла цього сказати - що слова,  тiльки  серце  може  вiдповiсти
серцю!
   - Ось чому, - говорив Володимир, - чую  брань  велику,  бачу  множество
кровi, горе безлiчi людей. Не  тут,  не  на  Горi  й  не  на  полi  цьому,
вирiшуЇться майбутнЇ Русi - ми, руськi люди, такi,  як  Ї,  ми  сваримось,
вмiЇмо й миритись, ми мiцнi й дужi, о, якi ми мiцнi, Рогнiдо... Але ми  не
однi, багато ворогiв оточують Русь, я пройшов њњ всю, робив що  мiг,  нинi
мушу йти в новий похiд...
   - У новий похiд?
   - Так, у новий i останнiй похiд, Рогнiдо, проти ворогiв Русi.
   4
   Вовчий Хвiст - права рука  князя  Володимира,  головний  його  воЇвода.
Повернувшись з далекого походу, вiн не може, як усi, одразу йти додому, до
пiзнього вечора приймаЇ з-за Днiпра  дружину,  вже  потемному  радиться  з
князем.
   I от нарештi свiй терем за високим частоколом, воЇводу  зустрiчаЇ  жона
Павма, дiти, у свiтлицях пахне медом  i  живицею.  Вовчий  Хвiст  стаЇ  на
колiна перед образом Христа.
   Вiн  привiз  подарунки  -  жонi  оксамити  й  атласи,  золотий  пояс  з
Тмутараканi, дочкам - узороччя, оздоби, синам -  пояси  з  набором,  кривi
ножi, чоботи.
   Що було ще в одному мiху, який Вовчий Хвiст сам зняв  з  воза,  внiс  у
терем i сховав пiд ложем, нiхто не знав - то вже дiло його, воЇводи.
   А тодi, потемному, до терема почали заходити й  гостi  -  сусiди-бояри,
кiлька мужiв - далеких родичiв воЇводи, ключар Гори Воротислав.
   Сiли до столу, де жарко палали свiчi. Павма поставила  мед,  ол,  всякi
страви. Випили, закусили, поминаючи  мертвих,  бажаючи  щастя  й  здоров'я
живим.
   - Далеко ходили, воЇводо, -  говорив  Воротислав,  -  ми  вже  тут  очi
прогледiли, вуха прослухали, вас дожидаючись.
   - Земля велика, бояри, сонце в один час сходить над усiма нами i в один
час заходить, але де Iтиль-рiка,  а  де  Тмутаракань!  I  невгамовний  наш
князь, усю Русь, каже, хочу пройти з краю до краю.
   - Що князь, що княгиня - однаковi,  -  засмiявся  Воротислав.  -  Ви  в
походах тримали за стремено Володимира,  ми  тут  чимало  натерпiлись  вiд
Рогнiди.
   - А що? - поцiкавився Вовчий Хвiст. - Сувора, грiзна?
   - Не те слово сказав, - вiдповiв Воротислав, - тiльки про  княжий  стiл
дбаЇ, мужа свого, дiтей, а нам нiчого, самi мусимо все  взяти,  вирвати...
Проте нинi цьому кiнець - князь повернувся, з ним будемо мати дiло.  Скажи
краще, як там у землях?
   - Усе, як допреже, - Червенська земля наша, радимичi й  в'ятичi  уклали
ряд, у Тмутараканi тиша...
   - ВоЇводо Вовчий Хвiст! - за  всiх  сказав  Воротислав.  -  Не  про  те
запитуЇмо, хочемо знати, що за ряди уклав Володимир?
   - У отця свого пiшов, утверждаЇ в землях старий закон i покон, молиться
всiм богам, обiцяЇ захищати њх своЇю дружиною, дань даЇ легку й помiрну.
   - Аз лiсами, землями, рiками, iже маЇмо там?
   - Волю даЇ князь землям, ви, каже, самi  господарi,  самi  чините  суд,
управу, правду...
   - Щедрий наш князь, та не для нас, - шумiли за столом. - Старий закон i
покон то вже нехай, цупко тримаються землi за своњх богiв, але ряди  треба
писати по закону новому. Ви, воЇводи, либонь, взяли своЇ в землях...
   - Анi шеляга! - навiть перехрестився Вовчий Хвiст.
   - Мовчи! - засмiявся Воротислав. - Де  брать,  там  i  дань,  i  ми  не
заперечуЇмо: ходили, бились, примучували, ваше - вам... А  нам,  боярству,
що?! Невже ж тепер не  потикатись  уже  нi  в  червенськi  городи,  нi  до
радимичiв чи в'ятичiв, де i Ольга, i  Святослав  дали  нам  у  пожалування
городи й землi... ЧуЇш, Вовчий Хвiст,  ми  також  були  колись  воЇводами,
сотружалися, мечi носили. Нинi ж боярами стали, старцями...  Що  ж  нам  -
вiддати те, що належить? Знову ж, аще даЇ Володимир дань легку землям, чим
думаЇ платити дружинi, за якi грошi куватиме мечi й щити? Пожалування нашi
iдуть во пса мiсто,  мусимо  самi  тримати  дружину...  Ой  забуваЇ  князь
Володимир, хто його пiдпираЇ, на чому стоњть Кињвський стiл... Боярство  й
воЇводи - то сила!
   Усi вони були на доброму пiдпитку, але Вовчий Хвiст, що  сам  майже  не
пив, розумiв, бачив - бояри тiльки переказують своњ думи, мрiњ.
   Тодi вже вiн запитав:
   - А як у вас, бояри, що чути тут,  на  Горi?  Давно  не  був  вдома,  в
далеких походах тiльки й думок було, що про  Кињв,  оцi  стiни,  тереми...
Любо тут, дуже любо, воЇводи!
   За столом почулось веселе, з смiшком:
   - А вже що любо, то любо... Чуден город наш Кињв,  аще  князь  про  нас
забуваЇ, самi про себе дбаЇмо, у Полянськiй, Сiверськiй, Древлянськiй,  та
й Уличськiй, i Тиверськiй землях, ми, господарi, бога не забуваЇмо, а  вiн
печеться про нас...
   - За море њздите?
   - I самi њздимо, i гостей у КиЇвi тьма. Пiди до Почайни й  на  Подол  -
гречин на гречинi, ми њм, вони - нам. Християни ж i вони, i ми... Може  ж,
хоч Христос благословить i освятить нашi добра?!
   Вовчий Хвiст в усi очi дивився на сп'янiлих бояр.
   - I тут, у КиЇвi, - говорили за столом, - i в землях  наокруг  християн
тьма, молимось, ждемо, утверждати будемо на Русi нашу вiру, бо то Ї  закон
i покон... Ти, воЇводо, пiдеш з нами?
   - Мислить князь Володимир iти до Дунаю, - сказав Вовчий Хвiст:
   Як не сп'янiли бояри, а замислились, засичали:
   - Невже знову думаЇ почати брань з ромеями? ЧуЇш, воЇводо, нинi  не  тi
часи. Вiзантiњ нам не одолiти. I вже забуяло, закипiло.
   - Дуже зарано старiЇться наш князь. А втiм, не  дивно,  аще  тримаЇться
старого, сам стар буде. I нехай. ™ сини княжi в городi КиЇвi, не робочичi,
а iстиннi, княжого роду...
   - Тихо, бояри, - промовив Вовчий  Хвiст,  -  великий  шум  пiдняли,  ще
почують.
   Воротислав знахабнiв, не тањвся:
   - А коли б хтось i почув, - хiба ж ми не  можемо  помолитись  за  князя
Володимира со чадами, а такожде i за сина  Ярополкового,  iстинного  князя
Святополка?!
   Пiзно пiшли гостi Вовчого Хвоста - за дворищем цокотiли посохи, стихли.
   У свiтлицi стало порожньо. Павма прибрала стiл, загасила свiчi.
   Бiля ложа стояв воЇвода - вiн витяг мiх, привезений з далекого  походу,
перебирав диргеми, динари, драхми, - золото, як жовтий струмок, текло  пiд
його рукою.
   5

   Тепер уже нiхто й  нiзащо  не  пiзнав  би  Малушу.  Шiстдесят  лiт  для
людського вiку, либонь, не так  уже  й  багато,  але  важке  життя  випало
дiвчинi з Любеча, надто дорогою цiною платила вона за нього.
   Тоненька, сухорлява, з посивiлим волоссям на скронях, смаглявим висхлим
обличчям, покарбованим глибокими зморшками, з Їдиною згадкою про молодiсть
- виразними карими очима, - хто  подумав  би,  що  ця  жiнка  була  колись
швидкою, жвавою, веселою, допитливою  дiвчиною-ключницею  Малушею?!  Старi
люди пiшли з життя, новi њњ не знали, вона давно вмерла для всього свiту.
   Проте свiт не помирав для Малушi, њй було не  байдуже,  що  робиться  в
городi КиЇвi, в землях, по всiй Русi, допитувалась у кожного i в усiх,  як
живе, що робить, де i в яких землях буваЇ одна людина - син њњ Володимир.
   Вона знала, коли князь Володимир пiшов з дружиною в червенськi  городи,
в землi радимичiв i в'ятичiв, на чорних булгар, а там - до  Джурджанського
моря, на самий кiнець Русi, знала вона й те, що доля скрiзь судила князевi
перемогу, - втiм, хто ж цього у городi КиЇвi не знав?!
   Материнське серце завжди однакове. Того, що повiдали люди, Малушi  було
мало. ѓй хотiлось знати, як князь воюЇ, чи  не  торкнулась  ворожа  стрiла
його тiла, як Володимир њсть,  спить?  Якби  можна  було,  вона  б  встала
пiзньоњ ночi, пiшла босонiж по колючiй травi в степу до могили,  пiд  якою
син ночуЇ, сiла б у головах, щоб вiн не бачив i не чув, сидiла  до  самого
ранку, а там пiднялась би легкою хмаринкою й линула, линула  б  слiдом  за
ним i всiм вiйськом.
   I вона справдi знала про князя Володимира набагато бiльше, нiж iншi,  -
з ним у походах iшов, берiг, час  вiд  часу  повертаючись  до  КиЇва,  все
повiдав про нього той, з ким доля не  судила  Малушi  подiлити  радостi  й
щастя життя, - њх так мало було i в самоњ Малушi, - але  хто  прийняв,  як
власне горе й муку, њњ нещастя, бiль, кривду, - княжий гридень Тур.
   От вона й знову, збираючи хмиз над Почайною, побачила воњна, що йшов  у
травах, а помiтивши Малушу, рушив до нењ.
   - Добрий вечiр, Малушо! Як же ти змiнилась!
   - Добрий вечiр i тобi, Туре, - вiдповiла Малуша,  -  але  ми  змiнилися
обоЇ.
   Вони сiли на кручi над Почайною, позад них синiй туман повивав луки,  в
ньому плавали кущi верболозу, перед очима згасали води Днiпра.
   - Як дивно! - промовила Малуша й так повела плечима, неначе  в  нењ  по
спинi пробiг холодок. - Адже нинi вечiр Купала, а  сидимо  ми  на  тому  ж
мiсцi, де колись зустрiла Святослава... Хоч нi, Днiпро рiже й рiже  кручу,
те мiсце тепер ген там, пiд водою.
   - Не тiльки Днiпро рiже кручi, все минуле давно пiд водою.
   Це було й усе, що сказали про себе Тур i Малуша. А власне,  що  вони  й
могли говорити? ОбоЇ - старi, њх життя закiнчувалось, старий сивоусий  Тур
i лiтня жiнка в черничому одязi - в  них  не  було  щастя,  тепер  вони  й
поготiв його не ждали.
   Але в них було одно - Тур служив гриднем у сина Малушi князя Володимира
й мiг про нього оповiдати днi й ночi, вона слухала та й слухала б про сина
- хоч i до кiнця вiку.
   - Нинi твердо сидить Володимир на столi, -  впевнено  й  гордо  говорив
Тур. - Усi землi Русi пiдкоряються йому, дають дань городу КиЇву,  багатий
нинi князь кињвський, маЇ мiцну дружину, багатi i його воЇводи...
   - А чи вiрно служать вони йому? - замислилась Малуша. - Адже Гора...
   - Вiн знаЇ, - тихо вiдповiв Тур, - i не всiм вiрить... Важко йому жити,
та що поробиш?!
   Швидко темнiло. Удалинi запалились вогнi, долинула давня пiсня:
   Iде Купало, несе немало:
   меди i жито, прирост, присип;
   славим Купала, не спим до рана,
   не спи, дiвчино, юнак не спить!..
   - Над порогами на наше воњнство напали печенiги, мiж ними був  i  каган
Куря, убiйник князя Святослава, - згадував Тур.
   - Ой боже! А ви ж йому помстились? - одразу ж запитала, хижо  блиснувши
очима, Малуша, в нiй прокинувся  голос  њњ  предкiв,  жадоба  справедливоњ
помсти: око за око, смерть за смерть.
   - Воњ нашi помстилися: вони вбили кагана Курю.
   - Дяка богу! Тепер душi  Святославовiй  буде  легше,  -  перехрестилась
Малуша.
   - У тому бойовищi був поранений i Володимир - у груди, нижче серця.
   Обхопивши голову руками, Малуша мовчала, ждала.
   - Цiлий тиждень лежав вiн без пам'ятi, i я нi на крок не  вiдходив  вiд
нього, поњв, кормив, клав до рани трави... ОднiЇњ ночi йому було  особливо
важко, вiн весь горiв, кидався, бився, я тримав його за руки,  змочував  i
змочував чоло...
   Вогнiв на лузi запалювалось усе  бiльше  й  бiльше,  пiснi  лунали  вже
скрiзь, у гаях i кущах над Почайною чулись веселi, збудженi голоси.
   - Була мiсячна нiч,  видно,  як  удень,  -  повiв  далi  Тур.  -  Князь
Володимир лежав неспокiйний,  з  заплющеними  очима.  I  раптом  схопився,
подивився навкруг, щось думав, чогось ждав... "Мамо! - почув я раптом його
голос. - Мамо! Де ж ти?.."
   Тур замовк.
   - I що? - запитала Малуша голосом, що тремтiв вiд хвилювання.
   - А я вже й сказав, - вiдповiв Тур.  -  Вiн  думаЇ  про  тебе,  згадуЇ,
любить, а в ту нiч, коли покликав, либонь, побачив увi  снi,  заспокоњвся,
заснув...
   Щастя матерi! Так, цього короткого  повiдання  Тура  було  досить,  щоб
серце Малушi сповнилось щастям.
   - А ти, Туре, - запитала тодi вона, - непошкоджений, цiлий?
   - Що я? - засмiявся гридень. - Мене вже нi  меч,  нi  спис  не  бере...
Захищаючи князя, втратив тiльки два пальцi правицi.
   В промiннi мiсяця вона  побачила  його  праву  руку  з  двома  одтятими
пальцями.
   - Боже, боже! Калiка! А ти ж щось принiс з походу?
   - Я?! - вiн щиро здивувався. - О нi, Малушо, великi скарби  принесли  з
собою воЇводи, що ходили на брань. Тут, чув я, князь даЇ  њм,  а  також  i
боярам, що стерегли Кињв, пожалування... ВоЇводи й бояри стоять  на  Русi,
як скелi, нас же, воњв, - множество. Ми - пiсок на березi Днiпра.
   - Так що ж тобi? - вирвалось з одчаЇм у Малушi.
   -  А  що  ж  менi  робити?!  -  байдуже  й  спокiйно  вiдповiв  Тур.  -
Калiка-гридень князевi непотрiбен... Лишився тiльки рай,  та  й  до  нього
далеко...
   У Малушi на очах заблищали сльози.
   - Це ж я винна в усьому, Туре!
   - Нi, - одразу ж заперечив вiн. - Нi ти, нi я - нiхто в цьому не винен.
Ми робили тiльки те, що мали робити. I я не такий  уже  й  убогий,  як  ти
думаЇш! Нинi я не гридень, але князь Володимир допоможе менi,  я  можу,  -
так велiв князь, - взяти собi, як i всi старi воњ, шмат  землi  пiд  двiр,
древа на хижу... Так я, либонь, i зроблю, - вiн  показав  на  крутий  схил
гори, - викопаю отут землянку, над нею зроблю  покрiвлю,  молитимусь...  -
Тур засмiявся, але це був невеселий смiх. - I житиму я, либонь, краще, нiж
князь, бо оця днiпровська гора мене не придавить, бо, сидячи тут, зможу ще
довго, аж до смертi, стерегти Володимира, та  й  тебе  стерегтиму...  Адже
так, Малушо?

   РОЗДIЛ ДРУГИЙ
   1
   Князь Володимир немарне говорив Рогнiдi про свою  тривогу  -  устроњвши
Русь, вiн дивиться на захiд, думаЇ про двi iмперiњ, якi загрожують  рiднiй
землi, - про Вiзантiю й Нiмеччину.
   Вiн не тiльки думаЇ, а  дiЇ,  не  даЇ  навiть  перепочити  дружинi,  не
спочиваЇ як слiд i сам, сiдаЇ  на  коня,  вирушаЇ  на  полудень,  в  землi
тиверцiв i уличiв, зупиняЇться на березi Дунаю.
   Це  були  днi,  коли,  власне  кажучи,  вирiшувалась  доля  руського  й
болгарського народiв, - з високоњ кручi князь Володимир бачив правий берег
Дунаю, де вiд самого гирла аж  до  Доростола  й  Тутракана  стояли  загони
акритiв, за ними лежала розiрвана навпiл, загарбана ромеями Болгарiя.
   Чутка про те, що руськi воњ  стоять  на  берегах  Дунаю,  лине  далеко,
знають це i в Болгарськiй землi -  в  Переяславцi,  Доростолi,  Тутраканi,
Розградi.
   Кiлька ночей над водами Дунаю чути сплески весел, притишенi голоси.
   - Хто ви, люди? - запитуЇ сторожа в берегах.
   - Болгари... До князя руського Володимира. Князь Володимир розмовляЇ  з
цими людьми.
   - Не маЇмо сили, княже, не вiдаЇмо, чия Ї Болгарiя - наша  чи  грецька,
загарбали в нас усе акрити, жон забирають, дiтей... Прийми нас  на  Руську
землю, княже.
   I йдуть цi знедоленi люди в руськi землi, до руських людей, якi  завжди
були й будуть њм братами.
   Через Дунай перепливають на човнах i добиваються  до  князя  Володимира
люди в довгих чорних рясах, з клобуками на головах. Нiч, на  столi  горить
свiча. Вододимир приймаЇ в своЇму наметi.
   - Чого прийшли до мене, болгари?
   - ™пископ Їсмь доростольський,  Неофiт,  -  каже  старий,  сивобородий,
надзвичайно блiдий чоловiк, на грудях якого висить срiбний чеп з  хрестом,
- до тебе прийшов з усiм клiром своњм.
   Князь Володимир дивиться на Їпископа.
   - Отче, не розумiю тебе, - одверто каже  вiн.  -  Я  -  руський  князь,
язичник, ти - християнин, Їпископ болгарський...
   - Але ти i я такожде, княже, люди... Була Болгарiя, -  вiн  показуЇ  на
пiдняту завiсу намету, де видно Дунай, береги, кiлька вогникiв на  далеких
кручах, - нинi немаЇ  њњ  -  ромейська  неволя...  -  По  блiдому  обличчю
Їпископа пробiгаЇ квола посмiшка.
   - Княже руський! Колись до отця твого в  Доростол  втiк  вiд  ромењв  i
кесаря Бориса патрiарх Дамiан, я ж був священиком у нього i  разом  з  ним
молився за болгар, князя Святослава, його воњв... Руськi люди справедливi,
нинi ми молимось за вiчний спокiй князя Святослава.
   Дивнi теплi почуття викликають цi слова Їпископа в серцi Володимира.
   - Коли пiшов  звiдси  князь  Святослав,  життя  в  Болгарiњ  зовсiм  не
стало... Iмператори ромењв прокляли патрiарха Дамiана - так вiн  i  помер,
нинi ми проклятi, нас гонять...
   - У вас Ї iнший патрiарх, своя церква.
   - Митрополит севастiйський, що сидить у Средцi у комiта Аарона, служить
патрiарху константинопольському - вiн не отець нам.
   - А митрополит кесаря Романа?
   ™пископ Неофiт не вiдповiв на питання князя Володимира, а тiльки смутно
похитав головою.
   - Кесар Роман - недостойний онук Симеона, вiн прињхав до нас з Великого
палацу. НемаЇ Болгарiњ, немаЇ кесаря - сироти ми, княже, тому й просимо  -
вiзьми нас на Русь!
   Нi, в Болгарiњ князю Володимиру  немаЇ  до  кого  пiти  й  нi  на  кого
спертись - вiн велить тиверцям i уличам твердо стояти  на  берегах  Дунаю,
стерегти землю, сам повертаЇться до КиЇва.
   2
   З лiта в лiто i вiд дня в новий день комiт Самуњл готувався до битви  з
ВiзантiЇю.
   Вiн знав, що ця битва  буде  останньою,  вирiшальною  i  що  пiсля  нењ
Болгарiя або з'ЇднаЇ всi своњ племена й роди, стане великою, Їдиною,  якою
була при Симеонi, або ж буде розiрвана, опиниться в неволi.
   Втiм, дужий, свободолюбивий Самуњл не вiрив, не припускав навiть думки,
що Болгарiя може впасти в цiй борнi. Тисячi й тисячi болгар готовi були за
першим його покликом взяти луки й мечi, до  Самуњла  йшли  i  йшли  тисячi
слов'ян - втiкачiв з Пелопоннеса, Фракiњ, Македонiњ, придунайськоњ долини,
до нього тiкали вiрмени, грузини, араби, яких iмператори  гнали  з  рiдних
земель i садили в фемах Вiзантiњ.
   Про боротьбу Болгарiњ знав, њњ пiдтримував i тогочасний свiт:  Угорщина
посилала в Болгарiю своњх послiв i радо приймала послiв Болгарiњ  в  себе,
нiмецький iмператор обiцяв Болгарiњ допомогу  в  боротьбi  з  iмператорами
ромењв. I це не дивно - взаЇмини мiж двома iмперiями, що однаково прагнули
владувати в свiтi, чимдалi гострiшали, i через знатних вiрмен, що тiкали з
Вiзантiњ,  Болгарiя  зв'язана  була  з  далекою   ВiрменiЇю,   до   Охриди
навiдувались благовiсники - Їпископи римського папи.
   ™диним мiсцем, куди не звертав своњх очей Самуњл, була,  либонь,  Русь,
землi за ДунаЇм, але для цього були своњ глибокi причини.
   У Болгарiњ достеменно знали, чому, за чиЇ золото, з якою метою приходив
сюди князь Святослав: вiн не поневолював болгар, не брав з  них  данi,  не
забирав у кесаря Бориса корони й не доторкнувся пальцем до скарбiв  давнiх
каганiв, а, навпаки, залишив Борису корону й  скарби,  разом  з  болгарами
пiшов проти Вiзантiњ, бився з Iоанном ЦимiсхiЇм на рiвнинi за  Родопами  й
тримав облогу в Доростолi, заради майбутнього Русi й Болгарiњ, уклавши мир
з ЦимiсхiЇм, рушив на Русь, де й загинув у порогах...
   Але якщо колись межi Болгарiњ й Русi сходились на Дунањ,  то  нинi  вся
придунайська долина й уся Пiвденна  Болгарiя  аж  до  Руського  моря  була
поневолена ромеями, мiж БолгарiЇю й Руссю виросла стiна.
   На пiвнiч вiд Охриди серед гiр височить гора, яку люди й досi називають
горою Симеона, там, кажуть, славетний каган-iмператор збирав своњх боляр i
боњлiв, коли хотiв радитись з ними перед новим походом.
   Це - чудове мiсце, там з високих полонин видно Пологи на пiвночi,  Овче
Поле за Вардаром на сходi, Преспу на пiвднi, Гомор на заходi - гори  та  й
гори, ущелини, рiки, темнi лiси, хмари, що повзуть i повзуть схилами.
   Самуњл любив цю гору, не  раз  залишав  Охриду,  прямував  з  невеликою
дружиною ущелиною Чорного Дрина на пiвнiч, бiля Струга  звертав  праворуч,
пiднiмався крутими стежками, над якими схилялись сосни й смереки, все вище
й вище, доњжджав до полонин гори Симеона.
   У вечiрнi години тут панували тиша й спокiй, повiтря було  таке  чисте,
що аж свiтилось, навкруг, нiби на чотi, стояли гори, велике багряне  сонце
опускалось за Гомор, а ген за ним пломенiли води Адрiатичного моря.
   - Дивись! Дивись! - говорив Самуњл сину своЇму Гаврињлу. -  Яка  красна
наша Болгарiя... Клянись, клянись завжди њњ любити, а буде потреба - життя
вiддати за нењ.
   Iмператор Василь розумiЇ,  яка  загроза  нависла  над  ВiзантiЇю.  Якщо
iмперiя не витримаЇ боротьбу з Самуњлом, на Вiзантiю пiде Русь, слiдом  за
ними рушать Угорщина, Чехiя, Польща, Нiмецька iмперiя, Мала Азiя.
   I Василь жене до своњх легiонiв усе чоловiче  населення  фем,  витрачаЇ
останнiй динар, щоб озброњти, одягнути й нагодувати легiони, вiн  пiде  на
будь-яку жертву, аби купити мир з iншими землями, обiдравши  весь  Великий
палац, збираЇ дари й посилаЇ василiкiв у Кведлiнбург, Грузiю, Вiрменiю,  в
городи Iталiњ, щоб обдурити, приспати сусiдiв.
   Iмператор не вiрить своњм полководцям i тому оголошуЇ,  що  сам  поведе
вiйсько проти Самуњла. Закiнчивши всi збори, вiн велить покликати до  себе
диякона Льва, що  вiдомий  у  Константинополi  як  добрий  iсторик  -  вiн
записував подвиги Никифора  Фоки,  Iоанна  Цимiсхiя,  за  що  одержав  вiд
останнього срiбну чорнильницю.
   - Ти, дияконе, пiдеш зi мною в похiд проти  мiсян*  (*Мiсiя,  мiсяни  -
Болгарiя, болгари (гр.).) i, надiюсь, достойно опишеш перемогу ромейського
воњнства.
   Диякон Лев - немолодий уже, сивий чоловiк у темному чернечому одязi,  з
горбатим носом i довгими темними вусами -  низько  вклоняЇться  iмператору
Василевi,  -  сидячи  на  конi,  вiн  њздив  уже  взап'ять  за   померлими
iмператорами, що ж, вiн згоден супроводжувати ще й iмператора Василя.
   Iмператор Василь вiв своњ легiони не туди, де  сидiли  комiт  Самуњл  i
кесар Роман, не на Охриду й  Скопле,  -  нi,  рiвним  шляхом,  що  веде  з
Константинополя на Аркадiополь, на Адрiанополь,  клiсурами  в  Родопах,  а
далi до древньоњ столицi Симеона Средця посуваються його легiони.
   ЗдаЇться, що iмператор робить божевiльний крок, - по лiву руку в  нього
залишаються всi головнi сили Самуњла, якi можуть  прорватись  у  Фракiю  й
пiдступити до самого Константинополя, попереду в нього - неприступнi пасма
гiр, де тiльки в одному мiсцi - крiзь Трояновi ворота - можна пробитись на
пiвнiч, бiля цих ворiт i скрiзь праворуч стоњть, як це  достеменно  вiдомо
Василевi, вiйсько Аарона.
   Але iмператор Василь веде своЇ вiйсько далi й  далi,  минаЇ  зруйновану
ЦимiсхiЇм  Преславу,  прямуЇ  долиною  рiки  Топольницi,  наближаЇться  до
Троянових ворiт.
   Що ж трапилось?  Важка  хода  легiонiв  збуджуЇ  луну  в  горах,  полки
iмператора Василя, що то пiдiймаються крутими стежками, то  спускаються  в
долини, видно з усiх гiр i полонин, з високих стiн Трояна, якi перерiзують
гори й долини, з ворiт, якi охороняють вiйська комiта Аарона...
   Стiни мовчать, Трояновi  ворота  вiдчиненi,  бiля  них  немаЇ  воњв,  i
легiони iмператора Василя, як бурхлива рiка, вливаються в них, прямують на
Средець.
   Невiдомо, як це сталось, але вiйська iмператора Василя переможно  iдуть
на пiвнiч, близько вже й Средець, а коли вiн упаде, тодi  легiонам  Василя
вiдкриЇться шлях i на захiд, вони вийдуть на  долину,  де  тече  Морава  й
Дрина, з пiвночi вдарять на Скопле й Охриду, з моря ж вiд Сопунi й Ларисси
рушать iншi, свiжi легiони.
   Проте тиша вiйни пiдступна й  Зрадлива.  Якщо  в  повiтрi  не  свистять
ворожi стрiли - десь воњ готовi њх пустити; не дзвенить меч, але  вiн  уже
напевно вийнятий з пiхов, - легiони iмператора, що посувались  у  безмов'њ
далi й далi на пiвнiч, навiть лякала ця тиша.
   Тiльки iмператор Василь не вiдчував тривоги - попереду й позаду  важким
кроком посувались таксiархiњ* (*Таксiархiя - тисяча воњв.)  пiхоти,  банди
фем* (*Банди фем - вiйсько  з  областей.),  його  самого  оточували  полки
безсмертних, корона, честь, слава iмператора були в повнiй безпецi.
   Пiсля кiлькох днiв походу iмператор  вирiшив  навiть  дати  перепочинок
своњм воям, прагнув спочити пiсля довгого перебування в сiдлi й сам.
   Щоб знайти придатне мiсце й розбити табiр, наперед вињхали мiнсуратори*
(*Мiнсуратори - землемiри.): табiр належало розташувати в такому мiсцi, де
б божественнiй особi iмператора не мiг загрожувати ворог, слiд  подбати  й
про те, щоб навкруг були пасовиська для коней, вода  для  людей,  -  таким
куточком виявилась долина бiля фортецi Стопонiона.
   Тiльки мiнсуратори зупинилися в цiй долинi, туди почали доходити тисячi
оплiтiв, списоносцiв, стрiльцiв, що заходились копати рови, насипати вали,
робити ями-костоломки, натягати навкруг табору мотузи з дзвониками.
   До вечора табiр був готовий, шатро iмператора, над яким  маяли  знамена
iмперiњ, оточили полки безсмертних, за ними стали банди фем, таксiархiњ.
   Iмператор Василь дуже добре провiв цю  нiч,  -  пив,  њв,  розмовляв  з
своњми полководцями, слухав записи диякона Льва, розважався.
   Пiзньоњ години, правда, трапилось щось  незвичайне:  з  глибин  темного
неба  вирвалась,  пролетiла,  впала  i  розсипалась  перед  самим  табором
слiпучо-бiла зоря.
   Диякон  Лев,  що  був  у  цей  час  у  шатрi   iмператора,   смертельно
перелякався, побачивши цю зорю, але швидко опанував себе, сказав:
   - Ця зоря вiщуЇ тобi перемогу, як i та,  що  впала  на  троянську  рать
тодi, коли Пандар цiлився з лука в Менелая...
   Диякон Лев говорив так, впевнений, що iмператор Василь не знав  iсторiњ
грекiв, бо ж саме в той день, коли впала зазначена зоря, ахейцi розбили  й
погнали троянську рать.
   I саме через те, що Василь цього не знав, диякон Лев  закiнчив:  -  Так
впаде до твоњх нiг, божественний василевсе, Болгарiя i њњ комiти.
   Iмператор посмiхнувся - йому сподобались слова диякона Льва.
   Нiч проминула спокiйно, керкити* (*Керкити - дозори.) й вiгли*  (*Вiгли
- караули, сторожа.), що охороняли табiр, не чули  в  долинi  й  горах  нi
голосу, нi крику, вранцi пiсля доброго снiдання  воњнство  й  обоз  рушили
далi.
   I раптом, тiльки всi вони, розтягнувшись, заповнили ущелину, тишу лiсiв
i гiр порушив брязкiт зброњ, свист стрiл, крики людей.
   Нiхто не бачив i не знав, як це сталось,  але  з  усiх  бокiв  посунула
хмара воњв з мечами, списами, дрюками в руках, таксiархiњ й банди кинулись
урозтiч, безсмертнi враз стали смертниками й мертвими,  добре,  що  кiлька
полкiв етерiњ - i то не з грекiв, а з вiрмен, - оточили  admine  quadrato*
(*Аdmine quadrato - чотирикутник (латин, ).) божественну особу  iмператора
i так допомогли йому втекти.
   I, либонь, найкраще зробив славетний диякон Лев, що сiв на неосiдланого
коня, схопився за гриву, замолотив ногами й полетiв туди, куди бажав кiнь,
все вище й вище в гори.
   Там, на полонинi, просто неба, диякон Лев схопився з коня, пустив  його
пастись, а сам обдивився свiй одяг, полiз у глибокi кишенi.
   "Дяка богу, - подумав вiн, знайшовши в цих кишенях зошит з  пергаменту,
срiбну чорнильницю й перо, подарованi йому ще ЦимiсхiЇм, -  що  моя  зброя
вцiлiла й я сам ще живий..."
   Вiдчуваючи себе на шпилi гори в  повнiй  безпецi,  диякон  Лев  сiв  на
поваленому бурею деревi, замислився й написав:
   "Мiсяни напали на наше  вiйсько,  множество  побили,  захопили  царське
шатро зi скарбами й весь обоз. У той час i я сам, що описую  це  лихо,  на
жаль, був бiля государя як диякон..."
   Диякон Лев на якусь мить залишив писанину, й рука його  затремтiла,  бо
знизу долетiв шум битви.
   "Тодi-бо занiмiли стопи моњ, - згадав вiн  i  записав  смутнi  рядки  з
псалтиря, - i я б став жертвою скiфського меча, але божий промисел  виверг
мене з небезпеки, велiв њхати якнайшвидше по схилу гори, через  рови,  все
вище й вище, аж на вершину, якоњ не займав  ворог.  Iнше  ж  вiйсько  ледь
встигало тiкати вiд ворожоњ навали  через  несходимi  гори,  втратило  всю
кiнноту, обоз..."* (*Лев Диякон. Iсторiя. - СПб., 1820. - Кн. 10. -  Розд.
8.)
   Це були, мабуть, останнi рядки, а через  те  й  щирi,  правдивi,  якими
диякон Лев закiнчив свою iсторiю... Ми принаймнi не знаЇмо, щоб вiн  пiсля
цього щось писав.
   3
   Двадцять лiт комiт Самуњл боровся з ВiзантiЇю, вiв  супроти  ромейських
легiонiв воњв, якi тiльки вчора  орали  землю,  пасли  овець  на  гiрських
полонинах, бачив муку, смерть цих  людей  i  однаково  не  скорявся  долi,
кликав i вiв на брань з ворогами новi загони.
   Болгари до нього йшли, вони називали й вважали його царем, хоч вiн  був
тiльки сином комiта, не шукав власноњ слави, жив як простий воњн, усе своЇ
життя провiв у сiдлi.
   Самуњл Шишман бачив смерть свого отця, вiд ворожоњ руки загинули  брати
його Давид i Мойсей, проте вiн не пiдкорився долi,  протягнув  руку  брату
Аарону, покладався на нього, вiрив, що разом з ним переможе ромењв.
   I вони перемагали ромењв. Сидячи в Охридi, Самуњл боровся  з  ВiзантiЇю
на заходi, Аарон, що сидiв у Средцi, мав пiд своЇю рукою Схiдну  Болгарiю,
- разом вони були дужi, незборнi, разом могли визволити рiдну землю...
   Самуњл знав, коли iмператор Василь вирушив з легiонами своњми в Родопи,
проминув Преславу й став наближатись до Троянових  ворiт,  був  певен,  що
ромењ не пройдуть цих ворiт, бо њх стерегли кращi полки Аарона, сам же вiн
з своњми