iмнати, в котрих  жили  панна  Павлина  та  Олеся,  були  невеличкi  й
невисокi.  Невеличкi  вiкна  з  круглими   маленькими   шибками,   пробитi
височенько в  товстих  стiнах,  нiби  заглядали  в  кiмнати  i  неначе  не
насмiлювались пропускати багато свiтла знадвору. Темнуватi вдень,  кiмнати
ввечерi, освiтленi свiтлом, були багато привiтнiшi й  приЇмнiшi,  вистланi
килимами, чисто прибранi, обвiшанi образами  в  дорогих  золочених  шатах.
Панна Павлина сiла на стiльчику коло розiпнутоњ на здорових пальцях основи
i почала вироблювати килим. Олеся сидiла коло столика i вишивала шовком та
золотом покрiвець на аналой для церкви.  Через  одчиненi  дверi  свiтилась
лампадка перед  образами  в  Олесинiй  опочивальнi,  застеленiй  килимами.
Восковi свiчi розливали доволi свiтла на невеличку кiмнатку панни Павлини.
В кiмнатках було тихо, спокiйно й  чисто,  як  в  монастирських  келiях  в
черничок.
   - От i лiто минаЇ, а Виговський не прињздить  до  нас!  -  тихо  почала
говорити панна Павлина. - Не дай, Господи, як вiн не прињде! Ох,  як  буде
важко та тяжко тобi, серце Олесю!
   - Я й сама не знаю, чому вiн так  запiзнився.  Може,  його  гетьман  не
пускаЇ, може, в його роботи багато, бо вiн менi натякав, що при гетьмановi
Богдановi служба дуже важка, - обiзвалась Олеся.
   - Коли б через це, то ще нiчого. Був i в мене жених... гарний,  гарний,
чорнявий, як намальований. Ох, ох! Бував  вiн  в  покiйного  мого  панотця
частенько, а потiм через пiвроку почав присватуватись до мене. Я  й  слово
своЇ дала, а вiн як поњхав, як зањхав десь далеко, на  вiйну,  чи  що,  та
тiльки я його й бачила. Ох! Не йму я вiри тим паничам. Якi вони непевнi  в
словах! Якi вони змiнчивi! Як вони граються нашим серцем, неначе м'ячиком!
Ох, ох, ох! Я в цьому вже пересвiдчилась, - говорила панна Павлина i разом
з тим зiтхала так важко як людина, котра на  вiки  вiчнi  втратила  когось
дорогого для серця.
   -Виговський не з такiвських, цьоцю  Павлино,  я  певна,  що  вiн  не  з
такiвських. Вiн розсудливий, певний чоловiк, бо вже не дуже  молодий.  Вiн
не повинен не додержати свого слова.
   - Вiр, вiр њм, моЇ серце! А я вже звiрилась раз i другий, то й  буде  з
мене на ввесь вiк. Один мiй жених присватався  до  мене.  Тато  не  хотiли
видавати мене за його, бо вiн був дуже вбогий шляхтич.  Тодi  вiн  намовив
мене, щоб я втiкла з ним, њй же богу, признаюся, що я  вже  хотiла  з  ним
тiкати! - i вiн, як поњхав, то  вже  й  не  вернувся!  -  бiдкалась  панна
Павлина плаксивим голосом. - Ой, не йму я њм вiри од  того  часу,  i  всiм
паннам буду заказувати, щоб не йняли њм вiри.

   - Цьоцю Павлино! Виговського становище поважне й високе:  йому  нiяково
дурити мене, дочку Богдана Стеткевича i князiвни Соломирецькоњ. ™, мабуть,
якась iнша притичина, а дурити мене, родичку сенаторiв та  князiв,  такому
поважному й немолодому козаковi нiяк не випадаЇ.
   - Може, ти й правду кажеш, - сказала тiтка.
   - Цьоцю! Розкажiть менi якусь iсторiю. Ви так гарно розказуЇте,  неначе
по книжцi читаЇте, - просила Олеся.
   - Не знаю, що б тобi розказати. Хiба розкажу тобi про Олексiя, чоловiка
Божого.
   Олесi не хотiлось слухати про святих. Згадка про Виговського  направила
њњ думки на iншу стежку: њй заманулось говорити або слухати про любощi.
   - Потривайте, цьоцю! Розкажiть менi яку iсторiю про рицарiв! Ви  багато
знаЇте тих iсторiй.
   - Потривай! Нехай пригадаю, - сказала тiтка.
   - Де то ви, цьоцю  Павлино,  дiставали  тi  книжки  з  такими  цiкавими
iсторiями, котрi ви менi розказували?
   - То, серце Олесю, ще як мiй панотець служив  за  управителя  в  одного
польського пана на Волинi, то вiн випрошував тi книжки в пана задля  мене,
бо знав, що я дуже люблю читати. Я тобi ще не розказувала  однiЇњ  iсторiњ
про молодого рицаря Германа. А ця iсторiя дуже схожа  на  твою  iсторiю  з
Виговським.
   - Схожа! - аж крикнула Олеся i перестала вишивати. -  Розкажи  ж  менi,
серце цьоцю, ту iсторiю, коли вона схожа на мою.
   - Це дiялось десь далеко за границею, в нiмецькiй землi. Там  жив  дуже
багатий рицар, князь Адольф. В його була одним-одна дочка Розалiя,  гарна,
як янгол; бiла-бiла, з  русявими  кучерями;  щоки  в  нењ  були  свiжi  та
рум'янi, як рожi, уста, як тi коралi, а очi блакитнi, як небо.  Батько  њњ
був багатий рицар i мав своЇ чимале  царство  як  король.  Багато  молодих
рицарiв нањздило в палац, багато њх сваталось за Розалiю, але вона  нi  за
кого не хотiла виходити  замiж.  Вже  батько  й  мати  сердились  на  нењ,
силували њњ вибрати собi жениха, а вона неначе затялась: не хочу та  й  не
хочу, бо тi усi женихи менi не до вподоби.
   - Чого ж то так? Чи не думала вона постригтись в черницi? -  спитала  в
тiтки Олеся.
   - Нi, не думала... Раз якось старий рицар Адольф  з  жiнкою  та  дочкою
плили на суднi по якiйсь великiй рiчцi. Плили вони коло якогось мiста.  За
мiстом на горi над рiчкою стояв палац з  баштами.  В  той  час  на  човнах
гуляли по рiчцi молодi рицарi i з ними гуляв молодий хазяњн  того  палацу,
Герман, красунь на всю нiмецьку землю.  Човни  плили  за  судном.  Розалiя
стояла на чердаку того судна, спершись на порученчата; вона вглядiла  того
красуня. Рицарi примiтили Розалiю i не могли надивитись на нењ, така  вона
була гарна та пишна. Вони почали кидати њй на судно квiтки; кинув  червону
рожу й Герман. Розалiя нагнулась, взяла ту однйм-одну рожу, заквiтчала нею
свою русу косу i осмiхнулась до Германа. Од того  часу  вона  любила  його
одного i не могла його забути, неначе вiн причарував њњ  своњми  очима.  А
батько й мати Розалiњ про це нiчого не знали й не вiдали.
   Ото Розалiя все одвертаЇться од женихiв  та  одсилаЇ  њх  з  батькового
палацу нi з чим. Батько њњ й каже до своЇњ жiнки:
   "Зберу я в себе в дворi рицарiв на великий турнiр; нехай  вони  вчинять
велику рицарську битву. Може,  Розалiя  не  любить  паничiв  з  лиця,  але
полюбить того, хто виявить велику силу й зручнiсть на турнiрi, хто  покаже
себе найдужчим й найсмiливiшим i поб'Ї усiх значних борцiв-рицарiв".
   Старий князь Адольф, порадившись  з  жiнкою,  дав  оповiстку  в  своЇму
царствi i по всiй нiмецькiй землi, що  вiн  весною,  через  тиждень  пiсля
Великодня, буде справляти при своЇму дворi великий турнiр, i щоб  до  його
з'њжджались усякi  рицарi,  хто  маЇ  охоту  показати  свою  силу  i  свою
зручнiсть в битвi;  найзручнiшому  побiдниковi  на  турнiрi  князь  Адольф
обiцяв великi нагороди, котрi буде роздавати його дочка  Розалiя,  i  коли
рицар-побiдник сподобаЇться Розалiњ, то князь видасть њњ за його замiж.
   Прийшла весна,  минув  Великдень.  Рицар  Адольф  велiв  збудувати  для
турнiру здорове забудування з просторним круглим майданом  посерединi.  На
помостi, кругом майдану,  попiд  стiнами  поставили  стiльцi,  понакриванi
червоним дорогим сукном. Проти брами князь звелiв  поставити  на  високому
помостi шовковий намет, а серед намету  поставити  широкий  трон,  вкритий
золотою парчею. Почали  з'њжджатися  рицарi  звiдусiль,  а  разом  з  ними
прибували i њх батьки, матерi й сестри, i усякi гостi, щоб  подивитись  на
той турнiр i на славну красуню Розалiю.  Князь  звелiв  зарiзати  двадцять
волiв, пiвсотнi баранiв, звелiв убити  усякоњ  птицi,  викотити  з  льохiв
кiлька бочок старого вина, щоб приймати гостей.
   Настав день турнiру. Князь Адольф, його  жiнка  та  дочка  посiдали  на
тронi проти ворiт, кудою в'њжджали на конях рицарi. Ввесь намет, усi стiни
вгорi були обвiшанi гiрляндами з листу та квiток. Усi  гостi  розмiстилися
навкруги на стiльцях  та  ослонах.  Почали  вињздити  на  конях  рицарi  в
залiзних позолочених панцирях, в залiзних шапках. Почалася  битва.  Багато
молодих рицарiв вињжджало на битву, але мiж ними не показалося  нi  одного
мiцносилого та дуже смiливого. Вже  сонце  пiдбилося  високо  вгору,  коли
несподiвано на майдан вињхав якийсь несподiваний рицар з  закритим  лицем,
ввесь нiби закований в позолочене залiзо. Пiд ним  кiнь  аж  вигравав,  аж
танцював.  Сам  рицар  був  рiвний  станом,  плечистий;  вiн  гордо  почав
викликати на битву рицарiв. Рицарi вињжджали  проти  його,  але  вiн  усiх
вибивав з сiдла; вони падали  з  коней  на  землю,  неначе  стиглi  яблука
сипались з дерева. Всiх вiн побив i вийшов побiдником. Князь, княгиня, усi
гостi в один голос, як один чоловiк, крикнули йому: "Гарно! Вiват!"  Князь
покликав його до своЇњ ложi, i князiвна Розалiя подала йому букет  з  рож,
дорогий  золотий  кубок,  потiм  зняла  з  себе  дорогий  шовковий   шарф,
перев'язала йому через плече, а на тiй перев'язi почепила  меч  з  золотим
держалном. Батько запросив його i усiх рицарiв до себе на  обiд  до  свого
двору.
   Настав час обiду. Рицарi почали збиратись в замок. Прийшов i  невiдомий
рицар, все ще закутаний в збрую i  з  закритим  видом.  Вже  гостi  почали
садовитись за столи, а рицар все стояв i не одкривав лиця.
   - Одкрий же, смiливий рицар, свiй вид, щоб ми знали, хто  ти  такий,  i
привiтали тебе як рицаря i як чоловiка. Просимо  тебе  сiдати  з  нами  за
стiл! - промовив господар до гостя.
   Молодий рицар одкрив вид. Розалiя, як стояла, так i впала на  софу:  то
був той красунь, котрого вона бачила на Рейнi як плила  на  суднi.  Старий
батько помаленьку пiдвiвся з мiсця i почервонiв, його очi блиснули  гнiвом
i помстою.
   - Ти - Герман! Ти - син мого закатованого ворога!  Твiй  батько  колись
напав на мiй замок,  ограбував  його,  загнав  ввесь  мiй  товар  в  поля,
заграбував моњ червiнцi, попалив ввесь мiй хлiб, ще й погнав у полон сотню
моњх хлопiв! Ти - син мого ворога, котрого я ненавиджу i  не  прощу  його,
поки й мого вiку!
   - Я - син твого ворога, але я сам не  ворог  тобi,  не  ворог  i  твоњй
пишнiй дочцi Розалiњ, бо я њњ давно полюбив, њњ одну любитиму  до  смертi.
По твоњй умовi ти повинен видати за мене свою дочку.
   - Я згодна вийти за тебе  замiж,  за  тебе  i  бiльше  нi  за  кого!  -
обiзвалась Розалiя, вставши з софи. Перед  нею  став  коханий  Герман,  ще
кращий, нiж був колись, гарний, як сонце, русявий та кучерявий,  здоровий,
рiвний станом, рум'яний, як яблуко. Од його аж тхнуло здоров'ям та щастям.
   - Не буде  цього  нiколи,  доки  мого  вiку!  Не  буде!  Я  з  ворогами
непомирливий i за своњх ворогiв не буду видавати  своњх  дочок!  -  грiзно
промовив батько.
   Все в залi затихло i притањло дух. Усi гостi думали,  що  старий  князь
кинеться з мечем на Германа, що Герман впаде мертвий додолу серед  пишного
натовпу рицарiв та дам.
   - Ти,  молодий  рицарю,  хоч  син  мого  лютого  ворога,  але  зостався
побiдником  на  турнiрi  на  моЇму  празниковi;  через  це  я  прошу  тебе
садовитись  за  стiл  i  бути  моњм  шановним  гостем;  не  цурайся   мого
хлiба-солi, бо я тобi, молодому рицаревi, не ворог i повинен  оддати  тобi
честь, а родатись з твоњм батьком не хочу! Прошу до столу,  до  рицарськоњ
шляхетноњ компанiњ! - додав далi князь Адольф.
   - Не  маю  рицарського  права  гнiвити  тебе  своЇю  одмовою  од  твоњх
запросин, - обiзвався понуро рицар Герман i сiв за  стiл,  але  далеко  од
господаря, аж в кiнцi стола, звiдкiля йому було видко  красуню  Розалiю  в
вiнку з бiлих рож та нарцисiв.
   Тимчасом, як тiтка розказувала, а Олеся слухала i вся перелетiла думкою
в замок князя Адольфа, несподiвано гуркнули дверi в кiмнату i з-за  дверей
висунулась в маленькiй  чорнiй  ярмулцi  сива  голова  старого  Христофора
Стеткевича, Олесиного дядька й опiкуна. I тiтка Павлина,  й  Олеся  обидвi
жахнулись, кинулись, аж крикнули. Чогось њм обом здалося, що вони сидiли в
залi за столом князя Адольфа  i  несподiвано  в  залу  ввiгнався  страшний
батько Германiв, мов розбишака.
   - Що це ти, Павлино, розказуЇш так довго та  голосно,  що  аж  в  моЇму
покоњ чуть, нiби хтось пiд самими дверима стоњть та бубонить,  -  промовив
Христофор тоном суворого батька й педагога.
   - Та це я,  брате,  за  роботою  оповiдаю  Олесi  про...  про  Олексiя,
чоловiка Божого, - обiзвалась тихо тiтка Павлина i запикнулась.
   - Ото й добре! Це дiло благочестиве. Тiльки, будь  ласка,  не  розказуй
Олесi тих нiмецьких романiв,  котрими  ти  напхала  собi  голову.  Молодим
паннам не слiд оповiдати  про  тi  рицарськi  походеньки  та  романсики  з
усякими паннами. Розказуй, розказуй, щоб Олеся  не  нудила  свiтом  та  не
нудилась за...
   Старий трохи не прохопився, що за Виговським, але якось завчасу вдержав
язика, причинив дверi i пiшов  до  своЇњ  кiмнати.  Для  Павлини  й  Олесi
перебитi iлюзiњ неначе вiтер розвiяв. Вони знов перенеслися думками з зали
князя Адольфа в  свою  тiсну  кiмнатку,  освiчену  восковими  свiчками  та
лампадою перед образами.
   - Що ж було далi? -не втерпiла Олеся, питаючи в тiтки.
   - Ой, що було, що було далi, то аж сумно оповiдати: була одна мука  для
обох, i для Розалiњ, i для Германа. Старий князь не  пускав  в  свiй  двiр
Германа i не випускав нiкуди з двiрця Розалiњ, так  що  њм  нiгде  було  й
побачитись. Герман не вернувся до батька в замок; вiн оселився поблизу  од
замку старого князя Адольфа i все никав вечорами кругом замку,  де  нудила
свiтом панна Розалiя. Вiн знав, в котрiй кiмнатi живе Розалiя, знав, котрi
вiкна в високiй баштi замку були в њњ кiмнатi; вечорами вiн  брав  арфу  й
рiжок, ставав за потоком на березi, подавав знак рiжком, а потiм  грав  на
арфi пiснi про кохання, котрi вiн сам складав, вставляючи в пiснi  своЇ  й
њњ iмення. То сльози, то радiсть виливав  вiн  в  тих  пiснях,  i  Розалiя
розумiла тi пiснi: то плакала, то смiялась од гарячого  кохання,  слухаючи
то жалiбнi, то веселi мелодiњ. Розалiя одчиняла вiкно, дивилась на Германа
здалеку, вiн дивився на нењ i посилав њй привiт, махаючи бiлою  хусточкою.
Але слуги  в  замку  це  примiтили  i  сказали  старому  батьковi.  Батько
розлютувався i звелiв дочцi перейти в кiмнату внизу  палацу,  звiдкiль  не
видко було нi потоку, нi гаю. Тодi Герман довiдався, яким  шляхом  мати  з
РозалiЇю њздили на прогуляння в здоровий лiс.  Вiн  сiдлав  свого  коня  i
щовечора вињздив назустрiч,  щоб  глянути  на  Розалiю.  Але  швидко  мати
примiтила його й перестала њздити в той лiс.
   Молодий рицар зблiд на виду, зачеврiв, уже дiйшов до одчаю i хотiв  сам
собi смерть заподiяти. Герман написав до старого Адольфа лист, що сам собi
смерть заподiЇ, коли князь не видасть за нього своЇњ дочки,  просив  його,
благав, говорив, що йому шкода загубити своЇ молоде  життя,  розбити  своЇ
серце тодi, коли його серце зацвiло, мов пишна квiтка.  Пославши  листа  в
замок, Герман ждав коло ворiт одповiдi. Але старий князь навiть не написав
одповiдi i велiв сказати Германовi, що не буде жалкувати,  як  Герман  сам
загубить своЇ життя.
   Довго жив Герман недалечке од замку,  але  йому  не  довелося  нi  разу
побачити своЇњ коханоњ Розалiњ. Вiн зблiд, зачеврiв, як рослина  в  велику
сушу, i тiльки й думав, що про свою милу  Розалiю.  Ото  раз  ввечерi  вiн
гуляв в лiсi коло руњн якогось старого замку; там вiн углядiв якусь  стару
страшну циганку. Вона вийшла з-пiд руњн з маленькоњ кiмнатки i махнула  до
Германа рукою. Герман наблизився до нењ i злякався, глянувши на њњ страшне
чорне обличчя, на њњ дикi здоровi чорнi очi. То була циганка-чарiвниця.
   - Молодий  рицарю!  -  промовила  до  нього  циганка.  -  Я  ворожка  й
чарiвниця; я знаю про все твоЇ горе;  знаю,  що  старий  князь  Адольф  не
видасть за тебе дочки, поки його вiку. Але можна  запобiгти  твоЇму  горю:
можна поробити так, що старий князь забуде про свою обиду од твого батька,
забуде все давнЇ, минувше, неначе воно нiколи з ним не траплялось,  неначе
вiн вдруге на свiт народився. От тодi вiн полюбить  тебе,  бо  не  впiзнаЇ
тебе i вiддасть за тебе свою дочку.
   - Може, ти, чарiвнице, вчиниш це своњми  чарами?  -  спитав  в  циганки
Герман.
   - Нi, не можу, не маю такоњ сили. Але њдь ти в iндiйське  царство,  все
на схiд сонця. Там живе в столицi рiдна сестра моя Сандала. Питай про нењ,
i кожний тобi скаже, де вона живе, бо њњ кожний  знаЇ.  Сандала  -  велика
чарiвниця. Вона одна знаЇ такий спосiб, що лихий  та  злий  чоловiк  стане
добрим, мстивий забуде про свою  помсту,  неправдивий  полюбить  правду  i
стане правдивим. Не гай часу, сiдай на коня i њдь  все  на  схiд  сонця  в
iндiйське царство.  Чарiвниця  дасть  тобi  тi  лiки.  Ти  вернешся  сюди,
пiдсиплеш тi чари в вино або в хлiб, котрi подають старому князевi, як вiн
вип'Ї те вино або зњсть шматок того хлiба, то в нього в  одну  мить  вовча
вдача змiниться на людську вдачу.
   Герман подякував циганцi, сiв на коня i поњхав на схiд сонця  в  далеке
iндiйське царство  шукати  собi  поради.  ѓхав  вiн  пiвроку  через  усякi
царства, потiм прињхав до великого  моря,  сiв  на  купецький  корабель  i
приплив до великого iндiйського мiста, такого великого, що йому  неначе  й
краю нiде не було. Пожив вiн там з пiвроку, вже вивчився iндiйськоњ  мови,
i тодi почав питати про чарiвницю Сандалу. Йому показали хату на  далекому
передмiстi, мiж високими скелистими горами, де вона жила. Герман зайшов  в
хату. Чарiвниця була тодi вдома, сидiла долi на розстелених бiлих циновках
i перебирала усяке зiлля, складаючи його в пучки  та  в  снопики.  Сандала
була стара i страшна на обличчя циганка, схожа на ту, котру вiн стрiв коло
руњн замку: вона була њњ старша сестра. Герман привiтався до нењ,  передав
њй поклiн од сестри, оповiдав про своЇ горе i просив њњ допомогти  йому  в
тiй бiдi.
   - Добре! - обiзвалась циганка. - Ради своЇњ меншоњ сестри я  зроблю  це
для тебе i допоможу тобi. Приходь завтра  ввечерi  до  нашого  найбiльшого
храму, стань коло дверей i жди мене. Завтра в нас велике свято. Ти повинен
йти зо мною в наш храм i помолитись нашим великим богам, бо без того  i  я
тобi не допоможу.
   - Але ж я не вашоњ вiри, я - християнин, - обiзвався Герман.
   - Нiчого те! Один Бог на свiтi i в нас, i в вас. Ти  повинен  переднiше
помолитись нашим богам, тодi й моњ лiки бiльше тобi допоможуть, -  сказала
Сандала, перебираючи зiлля та  квiтки,  од  котрих  розходився  по  хатинi
страшенно важкий дух, то приЇмний, то противний.
   Герман окинув очима хатину. Хатина була убога,  проста,  з  невеличкими
вiкнами.  На  поличках  стояли  рядки  iдолiв,  страшних  та   препоганих,
витрiшкуватих, мордатих, ухатих, з вищиреними зубами. Мiж  ними  був  iдол
чорта. Сама Сандала була чорна-пречорна та беззуба. З-пiд хустки  вилазили
пасма сивих кiс. Вона i справдi трохи скидалась з лиця  на  ту  чарiвницю,
котру  молодий  рицар  стрiв  у  лiсi  коло  руњн  старого  замку.  Герман
розпрощався й вийшов.
   Другого дня надвечiр вiн пiшов  до  храму,  став  коло  дверей  i  ждав
Сандали. Жерцi одчинили храм. Здоровi залiзнi дверi заскрипiли. Храм стояв
на пригорку, здоровий та широкий, як скеля. Перед самим  пригорком  блищав
ставочок,  в  котрому  плавали,  неначе  колодки,  чорнi  посвяченi  богам
крокодили. Кругом усього пригорка, кругом ставка  стояла  висока  мурована
зубчаста стiна, обтикана баштами. Народ посипався на той цвинтар i  рiчкою
полився в широкi дверi храму. Незабаром прийшла i Сандала,  взяла  Германа
за руку i повела його в храм. Вiкна були маленькi.  Храм  був  темний,  як
печера, неначе висiчений в скелi. Проти  дверей  на  вiвтарях  стояли  три
страшнi iдоли. В одного було четверо  лиць  з  чотирьох  бокiв,  з  бiлими
вищиреними зубами; другий держав косу,  а  коло  його  нiг  валялись  бiлi
черепи та кiстки. Третiй був вухатий та рогатий, чорний з  бiлими  зубами,
страшний, як сатана.
   - Ой цьоцю! Яке страшне ви розказуЇте! ѓй-богу, я не  буду  спати  цiЇњ
ночi, а коли й спатиму, то тi  iдоли  будуть  менi  снитись  цiлу  нiч,  -
сказала Олеся.
   Але тiтка Павлина добре знала, що Олеся любить слухати оповiдання i про
усяке страхiття, як i  про  кохання,  i  вела  далi  своЇ  оповiдання  про
страхiття, бо й сама любила усе романтичне, а  найбiльше  страшне.  Iнколи
вночi њй снилось, що њњ викрадаЇ жених, що вона вже тiкаЇ  з  ним  якимись
пущами та борами, хоч той жених нiколи й  гадки  не  мав  викрадати  такоњ
печерицi, якою була й замолоду Павлина.  Тiтка  Павлина  почала  оповiдати
далi:
   - Ото Сандала провела Германа до ставка та й каже:
   "Впади ниць на землю й поклонись  святим  крокодилам!  Це  слуги  наших
богiв. Колись давно сам наш Бог втiлився на землi в одному крокодиловi". I
Герман впав ниць i мусив поклонитись крокодилам. Потiм вона  взяла  рицаря
за руку, повела в храм i  стала  з  ним  перед  самими  iдолами.  В  храмi
запалали  свiчки.  Жерцi  вдарили  в  бубни  i  почали  спiвати  та   дико
галасувати.
   "Впади на землю i поклонись нашим богам", - тихо зашепотiла  над  самим
вухом в рицаря Сандала.
   "Не можу, не можу я молитись до цих  страшних  богiв.  Це  не  боги,  а
чорти!" - обiзвався Герман.
   Тiльки що вiн сказав цi слова, блиснула  блискавка  i  неначе  запалила
храм; загримiв страшний грiм. Дощ  полив  ливцем,  неначе  з  вiдра.  Грiм
гуркотiв, стугонiв, трiщав, аж земля  двигтiла.  Блискавка  неначе  вогнем
освiчувала страшних iдолiв. Храм  дрожав.  Iдоли  неначе  заворушились  на
престолах i захитались, неначе були напоготовi зiйти додолу  як  живi.  На
Германа напав страх.  А  грiм  трiщав  та  все  дужчав.  Здавалось,  от-от
завалиться важкий храм i впаде на людей. Люди крикнули  i  почали  голосно
молитись до богiв. Жрець обернувся до людей i промовив: "Мiж нами в  храмi
Ї люди не нашоњ вiри. Шукайте њх! Це через њх сталася така бiда!"
   "Впади на землю i помолись нашим богам, бо буде тобi лихо!"
   - Ой Боже мiй, як менi стало страшно! Ой цьоцю! Не розказуйте  далi,  -
говорила Олеся; в нењ з рук давно випала голка,  а  покрiвець  зсунувся  з
колiн i впав на пiдлогу.
   В той час i Павлина, й Олеся почули, що в ворота  хтось  застукотiв.  В
тишi ночi в тихих, аж мертвих покоях, було виразно  чути,  що  стукають  в
браму двора чимось дерев'яним, неначе довбнею.
   - Ой Боже мiй! Хто ж це стукаЇ в ворота такоњ пiзньоњ доби? - промовила
Олеся, прислухаючись. - Менi страшно!
   - То, може, управитель десь запiзнився та вертаЇться додому, -  втiшала
тiтка, але i в нењ самоњ очi стали переляканi.
   Стукiт швидко затих. В кiмнатi стало  тихо.  Обидвi  женщини  довгенько
мовчали. Чуть було, як Павлина важко дихала од переляку.
   - Нiчого не чуть. - То, може, вiтер  де  звалив  деревину  або  вивалив
частокiл, - обiзвалась тiтка.
   - Говорiть цьоцю, далi! Який то буде кiнець, - просила Олеся, i вона  в
думцi становила себе на мiсце безталанноњ  Розалiњ,  а  Виговського  -  на
мiсце рицаря Германа. Прирiвнюючи њњ долю до своЇњ, вона дуже бажала знати
кiнець того оповiдання.
   - Ото пiсля служби, як грiм затих, дощ перестав, Сандала вивела Германа
з храму i промовила до нього:
   "Приходь же завтра до мене, як сонечко стане на вечiрньому прузi,  i  я
тобi дам чари й лiки".
   Другого дня молодий рицар не мiг дiждатись вечора. Вже його й мiсто  не
цiкавило, не зацiкавлювали його нi храми,  нi  чуднi  жильцi  того  мiста,
смуглявi та сухорлявi, повбиранi в квiтчастi запаски, та плахти, та  усякi
пiстрявi убрання. Сонце стало на вечiрньому прузi, скотилося над  пальмовi
лiси i неначе заплуталося  червоним  промiнням  в  гостролистих  пальмових
верхiв'ях, неначе огнева птиця  червоними  крилами  заплуталась  в  гiллi.
Герман пiшов до Сандали i застав њњ дома. Вона  сидiла  над  купою  зiлля,
держала на руках здорову гадюку, неначе дитину, i годувала  њњ  молоком  з
ложки. Герман i здригнувся i одскочив од порога.
   "Не полохайся, молодий рицарю, бо не дiстанеш  чарiв.  Для  чарiвництва
треба смiливостi. Коли хочеш дiстати од  мене  чари,  то  переднiше  мусиш
видержати спокусу. Ходiм зо мною в мiй  палац.  Я  в  цiй  хатинi  приймаю
тiльки простих людей, а ти походиш од колiна  великих  панiв",  -  сказала
Сандала i вивела його через сiнцi в пишний садок з пальм, фiнiкiв, фiг  та
апельсинiв. В садку було насiяно стiльки усякого пахучого зела  та  усяких
квiток, що в Германа од того духу запаморочилась голова.
   Тiльки що вони зiйшли з ганку, Сандала свиснула. З кущiв лавру  та  рож
виплазували чотири товстi  та  довгi  гадюки.  Вони  плазували  просто  до
Германа, коливаючи золотистими головами та висунувши гострi жала.  Сандала
оступилась назад i стала позад  Германа.  Гадюки  лiзли  просто  пiд  ноги
Германовi i були вже напоготовi оповитись кругом його. В його й дух замер.
Тодi Сандала позабирала в руки гадюки,  погладила  њх,  почепила  собi  на
плечi, однiЇю, найменшою гадюкою, оповила собi  шию  i  повела  його  далi
через сад.
   Серед саду стояв розкiшний дiм з ганком, обставлений кам'яними зеленими
колонами. Дiм був ввесь розмальований, як цяцька, з блискучими вiкнами i з
терасою нижче ганка, обставленого бiлими колонами. I ганок, i веранда були
застеленi  бiлими  циновками,  а  через  одчиненi  дверi  був  простелений
квiтчастий перський килим. Тiльки що вони ступили через  порiг,  з  кiмнат
вибiгли два старi леви. Вглядiвши Германа, вони  вищирили  гострi  зуби  i
кинулись на Германа. Герман  думав,  що  вже  прийшла  його  смерть.  Тодi
Сандала махнула батiжком, i леви, як цуценята, побiгли за  нею  слiдком  в
кiмнати.
   Сандала повела Германа через ряд пишних покоњв,  устелених  iндiйськими
килимами, оббитих дорогими матерiями з золотими квiтками, i привела його в
останню кiмнату, де стояла здорова пiч. Сандала набрала зiлля,  наклала  в
казанок, розпалила огонь i приставила казанок  до  огню.  Огонь  спалахнув
одразу. Казанок закипiв. Дим, чорний як  смола,  пiшов  в  широкий  комин.
Сандала мiшала зiлля в казанку i все щось шепотiла.
   "От тобi й чари готовi!" - в кiнець усього промовила Сандала.
   Вона  налила  в  кришталеву  пляшечку  зеленого  пахучого  напою,  дала
Германовi i сказала: "Вертайся ж тепер додому.  Ввiйдеш  в  палац  старого
князя, зараз побризкай в  палацi  цим  напоЇм,  помочи  й  свою  хусточку,
покропи свою одежу. Як зачують вони дух цього зела, то зараз з неправдивих
стануть правдивими, з недобрих стануть добримм. ѓх серце наллЇться любов'ю
й прихильнiстю до людей i до тебе. Вони забудуть про помсту; злiсть згасне
в њх душi, а в серцi запануЇ ласка та добро. Тодi проси в старого князя та
княгинi чого забажаЇ твоя душа i Розалiя буде твоя".
   Герман подякував Сандалi, заплатив њй  багато  червiнцiв,  сам  сiв  на
корабель, переплив океан, а потiм день i нiч летiв конем до замку  старого
рицаря.
   - I що ж? Вчинили що-небудь тi чари? - не втерпiла Олеся  i  спитала  в
тiтки.
   - Не встиг прилетiти вiн  до  замку  старого  Адольфа,  коли  дивиться,
одчиняЇться замкова брама в високiй баштi, а з  брами  виходить  процесiя.
Дзвонять в усi дзвони.  Ксьондзи  в  чорних  ризах.  Брама  оббита  чорним
сукном. З  брами  вињжджаЇ  висока  колiсниця,  оббита  чорним  шовком  та
оксамитом; конi вкритi чорними попонами. То везли старого рицаря Адольфа.
   Другого дня Герман пiшов в  замок.  Розалiя  й  њњ  мати  звелiли  його
впустити. Герман бризнув в покоях зачарованим зеленим напоЇм. Чудовий  дух
пiшов по всiх покоях. Стара мати з лихоњ стала добра, а черстве  серце  њњ
пом'якiшало, як теплий вiск.  Вона  радо  привiтала  Германа  i  згодилась
видати за його Розалiю. Герман i Розалiя побрались i  були  щасливi  ввесь
свiй вiк.
   Олеся зiтхнула,  неначе  њй  стало  легше  на  душi.  В  кiмнатi  стало
тихо-тихо. Коли це надворi знов застукотiло  в  ворота  ще  дужче,  неначе
хтось хотiв виламати ворота i ввiрватися в двiр силою. Брама аж гуркотiла.
Собаки гавкали, аж вили. В кiмнатцi серед нiчноњ тишi  було  виразно  чути
кожний удар в браму. I тiтка, й небога скочили з мiсця i стовпом стали.
   - Ой Боже наш! Хтось нападаЇ на наш палац! - крикнула тiтка Павлина.
   - Ой Господи! Чи не татари часом! А може, це збунтувались  нашi  хлопи,
хотять вигнати нас з села? - обiзвалась Олеся.
   - Певно, хлопи збунтувались. Ще, борони Боже,  запалять  палац.  Що  ми
тодi в свiтi Божому будемо робити? Ще повбивають нас  отут  в  кiмнатi!  -
закричала тiтка.
   - Оце, борони Боже! Ви, цьоцю, таки добрий страхополох.  Я  вiзьму  оцю
рушницю та як смальну кулею в  лоб  одного  та  другого,  хто  насмiлиться
ввiрватись в палац, то другi вже не поквапляться лiзти, куди њм не слiд, -
сказала Олеся.
   Вона пiшла в свою кiмнатку, винесла звiдтiля рушницю та шаблю i  почала
набивати рушницю набоЇм, поклавши шаблю на стiл.
   - Цьоцю! Берiть i ви другу рушницю та набивайте! -  обiзвалась  смiлива
Олеся.
   - Ой серденько моЇ! Я боюся й доторкнутися до рушницi . Та не  крути-бо
тiЇю рушницею, може, вона набита набоями, то ще сама вистрелить в мене,  -
говорила тiтка Павлина, оступаючись за розiпяту основу  килима.  -  Що  ми
робитимемо, як вороги видеруть вiкна та лiзтимуть  до  нас  в  кiмнату?  -
говорила тiтка Павлина через пасма основи.
   - Тодi я телепну по лобi того ворога держалном рушницi або штрикну його
в очi шаблею, - сказала Олеся.
   - Ой страшно! Оя Господи, спаси нас i помилуй од  напастiњ  -  молилась
тiтка, неначе за тином з ниток.
   Тим часом за двором стукiт не переставав. Собаки аж скиглили, кидаючись
до  ворiт.  Сам  господар  Христофор  Стеткевич  з  переляку  кинув   своњ
кальвiнськi книги, вискочив в заду i вибiг надвiр. До  ворiт  вже  вибiгли
слуги, побiг розбурканий i заспаний економ Христофора.
   - Хто там стукаЇ? - гукнув економ, притулившись лицем до мiцноњ дубовоњ
брами. - Чи своњ, чи вороги?
   - Своњ й не вороги.  Я  -  писар  вiйська  Запорозького  -  Виговський.
Оповiстiть шановного пана Стеткевича, шо я прибув до нього  в  гостi,  але
опiзнився в дорозi, - сказав Виговський. - Не бiйтесь нiчого.
   - Добре! - сказав економ. - - Але чи ти напевно писар? - питав економ.
   - Напевно. Я вас не дурю. Панна Олеся мене знаЇ,  вона  впiзнаЇ  навiть
мiй голос, - сказав Виговський.
   Економ пiшов до ганку i оповiстив Стеткевича. Стеткевич  не  йняв  вiри
нiкому в тi тривожнi й неспокiйнi часи. Вiн викликав надвiр  Олесю.  Олеся
вибiгла з рушницею в руках. Довiдавшись, що  стукав  в  браму  Виговський,
вона повагом пiшла з рушницею через подвiр'я i впiзнала голос Виговського.
Стеткевич  звелiв  одчиняти  браму.  Слуги  принесли  запалений   смоляний
сосновий сучок i посвiтили. В одчинену браму в'њхав на чудовому конi  Iван
Остапович, з рушницею через плече, з шаблею при боку. Свiт смоляного сучка
впав на нього i на голову баского коня. Олеся крикнула з великоњ радостi.
   - Вiн, шановний дядьку! Вiн! Давнiй мiй знайомий!
   - А це ви, панно Олесю! Чого це ви стрiчаЇте мене  з  рушницею?  Певно,
думали, що нањхав вночi якийсь кримський мурза з татарами, щоб потривожити
спокiй.
   - Так ми й думали. Ви, пане Iване, таки  добре  налякали  нас  в  наших
пущах, - обiзвалась Олеся.
   Виговський скочив з  коня  i  кинув  поводи  в  руки  козаковi,  а  сам
привiтався до Олесi. Виговський здiйняв шапку i низенько уклонився старому
Хрйстофоровi, просячи вибачення,  що  запiзнився  в  дорозi  i  потривожив
спокiй добрих людей трохи не серед ночi.
   - Нiчого те, нiчого! - говорив старий Стеткевич. - Коли ви  заблукались
в пущах i навiдались в нашi мокрi нетрi, то прошу до покоњв.  Будьте  моњм
шановним гостем. Я чув вже про вас од панi Павловськоњ та  од  iнших  моњх
родичiв. Прошу до свiтлицi!
   Конюх з смоляною здоровою скалкою пiшов  вперед.  За  ним  рушили  усi.
Конюх високо пiдняв над головою палаючий полiський факел. Червоний свiт од
палаючоњ живицi облив палац, неначе кров'ю. Ясно виступив  палац  на  фонi
чорноњ ночi, як пишна декорацiя на сценi з баштами на углах, з  ганком,  з
якимсь  прикалабком,  причепленим  до  стiни   коло   башти,   з   важкими
пiрамiдальними пiдпорками. Свiт  лився  на  чудний  важкий  палац,  мигав,
переливався по стiнах. Закутки, визубнi, звивки й заломи коло  прикалабкiв
ховались в чорнiй тiнi, неначе боялись  свiтла  i  чорнiли,  неначе  чорнi
колони попритулюванi до палацу. Бiлi високi димарi  мрiли  червоно-матовим
свiтом високо над чорною покрiвлею, знизу пiрнувши в тiнь,  неначе  висiли
над палацом десь в хмарах i  поглядали  зверху  наниз  на  ту  несподiвану
ворушню й вештання людей на дворi, на  гурт  людей,  котрi  посувались  до
палацу.
   Виговський цiкавими очима окинув палац i примiтив, що Стеткевичi  не  з
високого панства, що не з величного магнатського палацу вилинули  вони  на
свiт Божий.
   - Прошу до  нашоњ  господи!  -  просив  старий  Стеткевич  Виговського,
показуючи на одчиненi узькi, зверху закругленi, дверi, неначе видовбанi  в
товстiй стiнi, як у твердинi.
   Молодий хлопчак стрiв њх з восковою свiчкою в руках i освiтив невеличкi
узькi сiнцi. Виговський скинув синiй дорогий кунтуш i вступив  слiдком  за
старим Стеткевичем та Олесею в свiтлицю. Зала була подовгаста й невеличка.
На стелi по кутках i по серединi  були  вилiпленi  деякi  фiгурки:  листя,
стебла,  квiтки  й  усякi   чудернацькi   арабески,   мiж   котрими   нiби
позаплутувались пузатi амури, пикатi й повноперсi бюсти нiмф та венер. Всi
тi прикраси були вимальованi грубими рiзкими зеленими, синiми та червоними
фарбами. Рожевi щоки амурiв та нiмф наче понадимались з усiЇњ сили, так що
на њх виступили не рум'янцi, а нiби рiзана кров: здавалось, що в  нiмф  та
амурiв щоки от-от луснуть од страшного напруження.
   Старий Богдан Стеткевич, Олесин батько, пробуваючи в Варшавi в  багатоњ
рiднi сенаторiв, набрався там нових чужоземських звичањв i позаводив  i  в
себе в палацi нову обставу, хоч i в найгрубiших формах.
   Христофор Стеткевич скинув з себе кунтуш,  i  Вигов-ському  кинулось  у
вiчi, що старий Олесин дядько був убраний в усе  чорне  i  був  схожий  на
якогось католицького ченця: на йому був жупан i широкi шаровари з  чорного
оксамиту. Кругом шињ бiлiв комiр ввесь в зборах  та  складках.  На  головi
чорнiла малесенька чорна ярмулочка, з-пiд котроњ висунулись  i  телiпались
понад вухами сивi пасма волосся, спускаючись до плечей.
   "Ой Господи! Це чи жид, чи чернець, чи якийсь  пустельник,  здичiлий  в
полiських пущах? Що воно  за  проява?"  -  подумав  Виговський,  оглядаючи
високу рiвну фiгуру  Стеткевича  в  сiрих  панчохах  до  колiн,  в  чорних
черевиках, з тонкими, як у цапа, нiжками.
   - Ви придивляЇтесь до мене i,  мабуть,  чудуЇтесь  з  мого  убрання?  -
спитав старий Виговського, примiтивши його цiкавий  њ  допитливий  гострий
погляд. - Я кальвiнiст тепер, а колись був соцiнiанин; я не католик  i  не
православний,  i  ношу  убрання  моњх  заграничних  братiв  соцiнiанiв  та
кальвiнiстiв. В нас все повинно бути просто й не напоказ, не так, як буваЇ
у католикiв полякiв або в козакiв.
   I старий насмiшкувато глянув на Виговського, а його гострi  очi  зорили
по пишному малиновому жупанi, нiби  розмальованому  золотом,  по  червоних
сап'янцях та по синiх широких штанях.
   - Прошу сiдати  та  одпочивати  в  нашiй  господi!  -  промовив  старий
Стеткевич, показуючи на широку та важку софу з качалками по  обидва  боки,
застелену веселим, неначе розмальованим, турецьким килимом.
   - То це ви,  панно  Олено,  з  рушницею,  неначе  на  вовка?  -  спитав
Виговський Олесю,  примiтивши,  що  Олеся  здiймала  з  плечей  рушницю  i
становила њњ в куток.
   - Думала, що або нападають  на  палац  якiсь  вороги,  або  нашi  хлопи
збунтувались, i оце налагодилась до оборони,  -  обiзвалась,  осмiхаючись,
Олеся.
   - То, бачите, пане Виговський, моЇму покiйному братовi, а  њњ  батьковi
Богдановi прийшла думка вивчити њњ њздити  верхи  на  конi  i  стрiляти  з
рушницi, на кожний випадок в нашi неспокiйнi часи, - говорив Стеткевич.  -
В нас тепер часом i бабам доводиться оборонятись i од чужих,  i  од  своњх
ворогiв, якби трапився нањзд на оселю, бо в Польщi i на Украњнi шляхта  ще
й досi не позбавилась розбишацьких норовiв: нањде якась  лиха  сатана,  що
ворогуЇ з тобою, зруйнуЇ палац, оселю, забере товар, вiвцi розжене,  поб'Ї
челядь, а землю та лiси забере собi та  й  обладуЇ  ними.  Ви  самi  добре
знаЇте, що суду в Польщi хоч i не шукай, i не  питай:  можна  вiк  прожити
спокiйненько, доки дiло тягтиметься по усяких судах,  а  лихий  сусiд  тим
часом споживе ваше добро, пустивши вас з торбами по свiту. Поганi  звичањ!
Не всi порядки i в Польщi гарнi!
   Сидячи з Стеткевичем на софi, Виговський окинув  оком  свiтлицю.  Попiд
стiнами стояли ряди старомодних стiльцiв з точеними  нiжками,  з  високими
спинками, оббитих жовтим сап'яном; ручки були поробленi  в  формi  товстих
гадюк, як i в палацi князя  Любецького;  тiльки  в  палацi  Стеткевича  цi
гадюки не гюзвiшували сумно голiв униз, а трохи попiднiмали њх вгору, ще й
роти пороззявляли, неначе сичали од злостi i налагодились кусатись.
   "I там в КиЇвi гадюки, i тут гадюки... Поганий для  мене  знак  з  цими
гадюками", - подумав Виговський.
   - Панi Павловська передала вам, шановний  пане  Стеткевичу,  поклiн,  а
вас, панно Олено, просила прињхати до нењ в гостi, - промовив Виговський.
   - Спасибi, спасибi! А князь Любецький не передавав менi поклону? Як вiн
там поживаЇ? Як його господарськi справи в маЇтностях? - спитав  Стеткевич
i втупив в Виговського пильний погляд, неначе випитував його: чи був ти  в
Любецького? чи бачився з ним? чи сприяЇ вiн тобi?
   Стеткевич вже давненько  перечув  через  людей,  що  Виговський  сватаЇ
Олесю.
   Виговський спустив очi додолу: вiн по очах  старого  Стеткевича  вгадав
його думки.
   Одначе  старий  кальвiнiст  не  показав  перед   Виговським,   що   вiн
догадуЇться, з якими замiрами Виговський прибув  до  нього  в  гостi.  Вiн
привiтно й охоче розговорився з гостем. Пишний i веселий вид  Виговського,
його гарна й мужня фiгура, нове  багате  убрання,  розумна  й  красномовна
розмова гостя, котрий неначе розворушив сон дрiмаючого серед пущ та  борiв
тихого палацу, - все це вчинило добрий  вплив  на  душу  старого  суворого
кальвiнiста.
   Побалакавши  про  Павловську,  про  Любецьких,  про   Кињв,   Стеткевич
обернувся до Олесi i промовив:
   - А що, небого! Гiсть i подорожнiй - Божий чоловiк, як кажуть.  Час  би
нам нагодувати, напоњти гостя i дати йому спочинок. Чи готова вже вечеря?
   - Певно, вже готова, бо я чую,  що  тiтка  Павлина  вже  вештаЇться  за
дверима та брязкаЇ тарiлками, - обiзвалася Олеся i вийшла з зали.
   - Я, пане Виговський, рано вечеряю, не  спiзнююся,  рано  лягаю  спати,
рано й встаю, бо я господар, та й  нашi  кальвiнськi  правила  життя  того
вимагають. Помiрнiсть, регулярнiсть у всьому,  гуманнiсть  до  всiх  -  це
правила гуманiстичного вiку.
   - Добрi правила! Про це нема чого й говорити. Менi тiльки й подобаЇться
в соцiнiан, що вони дуже люблять науку i  просвiту  i  намагаються  ширити
просвiнiсть i сiяти сiмено  науки  в  краю.  Це  дуже  свiтла  прикмета  в
соцiнiан.
   - Твоя правда, пане  генеральний  писарю!  Дверi  одчинились,  i  Олеся
заповiстила, що тiтка Павлина вже з пiвгодини жде њх з вечерею.
   - Просимо, шановний гостю, не поцуратись нашого  хлiба-солi!  -  просив
старий гостя, встаючи помаленьку з софи за помiччю обох довгих сухих  рук,
котрими вiн обперся позад себе об софу i неначе пiдводив свою суху, довгу,
нiби збудовану з одних довгих кiсток,  фiгуру.  Старий  Стеткевич  подибав
через залу як довгоногий журавель, розминаючи своњ  старечi  цибатi  ноги.
Виговський, ступаючи навшпиньки, тихою ходою пiшов слiдком за господарем.
   Столова кiмната була довгенька,  узька  й  тiсна,  як  були  тiснi  усi
кiмнати в старинному палацi. Стiл був  вже  накритий.  Стеткевич  попросив
гостя сiдати за стiл. Тiтка Павлина стояла кiнець стола, витрiщила очi  на
Виговського i пильно дивилась на  нього,  не  мигаючи  навiть  вiками,  як
дивляться на незнайомих гостей дiти. Олеся сiла за  стiл,  а  Павлина  все
стояла i навiть забулася, що њй треба сiдати за  вечерю,  њњ  дуже  вразив
новий гiсть.
   -  Тiтко  Павлино!  Сiдайте  та  вечеряйте,  бо  заячина  прохолоне,  -
обiзвалась Олеся до тiтки, котра аж кинулась од њњ слiв.
   Стеткевич випив маленьку  чарку  горiлки  i  налив  здорову  чарку  для
Виговського.
   - Ти козак, то тобi й чарка козацька, а я соцiнiанин  i  люблю  мiру  у
всьому, - говорив Стеткевич.
   Виголодавшись i перепавшись в дорозi, Виговський њв за столом за двох i
справдi по-запорозьки. Стеткевич випив за вечерю  тiльки  один  невеличкий
кубок венгерського i все розпитував у Виговського  про  гетьмана  Богдана,
про його дальшi замiри й плани  на  Украњнi,  про  московських  воЇвод  та
стрiльцiв, котрi нањхали в бiльшi мiсця Украњни. Виговський,  хапаючись  з
њжею, насилу встигав йому одповiдати.
   - Тепер нi гетьман, нi  цар  вже  не  пустять  католикiв-дiдичiв  в  њх
маЇтностi, а це велика шкода, бо то були люди вже просвiченi,  не  те,  що
московськi бояри. Погане  дiло  вчинив  гетьман,  що  одiбрав  Украњну  од
Польщi, - говорив Стеткевич спокiйним голосом, - гюгано, погано!
   - Але ж католики-дiдичi одняли од козакiв  вольностi,  не  зважаючи  на
свою  просвiту;  та  ще  треба  додати,  що  тi  пани  не  польського,   а
украњнського  роду,  тiльки  вони  сполячились,  покатоличились  i   стали
ворогами для Украњни, для народу i для козакiв;  цi  обляшки  нашоњ  кровi
вчинили нам стiльки лиха, скiльки й правдивi польськi пани, ще й бiльше за
њх, - сказав Виговський, висловлюючи не своњ, а  бiльше  офiцiальнi  думки
того часу, думки гетьмана Богдана.
   - Так воно, так, але з плином часу все б те змiнилося, сталося б iнакше
i настали б лiпшi порядки i в Польщi, i на Украњнi, бо скрiзь в ™вропi все
йде до лiпшо