Москвi на Сивцевiм  Вражку  чи  на
Остоженцi - i росiйський чай на столi,  i  росiйськi  люди  за  столом,  i
росiйськi нескiнченнi сперечання i розмови,  немов  саме  вiд  цих  розмов
залежить все майбутнЇ батькiвщини.
   Спочатку й Опанас Васильович залюбки заходив,  а  оце  знову  нањжився,
насупився, нiби якийсь неприкаяний.
   - Iди, бiжи, - сказав ущипливо.
   Марiњ зараз не хотiлося сперечатися, псувати настрою. Вона ще жила тими
побаченнями з Герценом, тому њњ й тягло до "корчевськоњ кузини", бо та без
кiнця розпитувала, а ще дужче вабило до справжнього  його  друга  -  Марiњ
Каспарiвни.
   - А може, проведеш мене до Рейхелiв? - миролюбиво спитала Маруся. -  Ми
умовились з МарiЇю Каспарiвною разом пiти.  Якщо  не  хочеш  до  Пассекiв,
посидиш з Адольфом Рейхелем. Ти ж казав, що вiн тобi до вподоби,  що  тобi
цiкаво з ним говорити про музику, що вiн маЇ великий смак i душа  в  нього
просто кришталева - ясна та добра.
   - Нiчого менi не цiкаво, - буркнув  Опанас.  -  Я  лишуся  з  Богдасем.
Дитина завжди самотня.
   - Ну що ти кажеш, - знизала плечима Марiя.  -  Навiщо?  Богдасик  охоче
бiгаЇ до школи, i няню полюбив, i Сашу Рейхеля, у нього стiльки  товаришiв
завелося. Та йому треба лягати спати. Не хочеш iти - твоя воля. Я  пiду  з
МарiЇю Каспарiвною.
   Опанас Васильович iронiчно дивився, як вона одягла капелюшок,  оглянула
свiй скромний, але такий елегантний темний костюм  -  вiн  дуже  личив  њњ
русявому волоссю i стрункiй постатi. Як це вона так  швидко  призвичањлась
iз шиком носити простi, недорогi речi!
   - Gute Nacht, mein lieber (На_ добранiч, мiн  любий  (нiм.)_,  -  цiлуЇ
вона Богдася. I вона, й Богдась ретельно вивчають нiмецьку мову.  Вона  як
збожеволiла з цими мовами! Двiчi на тиждень  приходить  стариганчикнiмець,
двiчi - пiдозрiлий iталiЇць, двiчi - кумедна англiйка. Марiя  просто  наче
якась  дiвчинка  з  пансiону.  Раптом  Опанас  помiтив  -   вона   справдi
помолодшала, стала схожа на дiвчину.
   - Я зайду за тобою, - все ж таки сказав вiн.
   Йому було сумно. Нудно й сумно. Краще б уже швидше додому. Куди?
   Марiя справдi помолодшала... Не кожен поворот  у  життi  робить  людину
старшою. Iнколи навпаки, опинишся серед iнших  людей,  iнших  iнтересiв  i
немов скинеш iз себе звичайний тягар  турбот,  буденноњ  вiдповiдальностi,
подивишся ширше на весь свiт i змолодiЇш душею.
   Ще тодi, в нiч перед кордоном, маленька каретка, в якiй њхала з  Iваном
Сергiйовичем  та  Богдасем,   вiдвозила   далi   й   далi   вiд   оманного
петербурзького фiмiаму, нещирих лестощiв, i конi  наче  рвали  копитами  i
вiдкидали геть усi поплутанi, непотрiбнi  њй  взаЇмини  -  вона  молодшала
знову душею.
   А тепер, пiсля побачення з Герценом,  њй  здалося:  вiн  простягнув  њй
дружню руку, i вона легко пiднялася на кiлька щаблiв угору.  А!  не  треба
думати про Опанаса та його нуднi настроњ. Зовсiм iншим живе вона зараз!
   Тетяна Петрiвна зустрiла радiсно,  привiтно,  заквоктала  (Опанас  таки
вiрно пiдмiтив) над МарiЇю Каспарiвною:  "Дружочок  Машенька,  я  нiяк  не
отямлюсь, що таку радiсть доля послала - на старiсть зустрiла тебе знову".
Потiм над МарiЇю Олександрiвною: "Люблю вашi твори, дуже люблю. Я  молодою
з моњм Вадимом на Украњнi довго  в  рiзних  мiсцях  жила.  Читаю  i  плачу
нишком... щоб хлоп'ята не бачили".
   "Хлоп'ята" перезирнулися - i видно було, що  все  вони  завжди  чудесно
бачать i нiчого њхнi зiркi очi не минають.
   Коли скликала всiх до столу, знову скидалася на клопiтливу  квочку,  що
збираЇ курчат.
   - Ви ще не знайомi з моњми синами, я тiльки розповiдала вам про них,  -
сказала вона Марiњ. - Оце мiй старший,  той  самий  Саша,  для  якого  ми,
власне, й прињхали. Закiнчив  Московський  унiверситет,  юрист,  кандидат,
йому тут треба вдосконалюватися. А це мiй молодший - Володя, ще студент. А
це Iполит - ще гiмназист, мiй племiнник, та я його також сином вважаю!
   - Саша - викапаний ваш чоловiк,  Тетяно  Петрiвно,  -  зауважила  Марiя
Каспарiвна. - Я ж пам'ятаю його молодим.
   Тетяна  Петрiвна  сумно  закивала  головою,  а  молодий,  дуже  гарний,
чорнявий юнак почервонiв так, що Марiњ навiть шкода  його  стало,  i  вона
привiтно йому всмiхнулася.
   Молодшi хлопцi, особливо чотирнадцятирiчний  Iполит,  навпаки,  тримали
себе впевнено н вiльно, брали участь у розмовi дорослих, але  в  мiру,  як
належить вихованим спокiйним  "дiтям".  Видно  було,  що  Тетяна  Петрiвна
пишаЇться усiма трьома.
   "Яка мила, дружна родина, - подумала Марiя. -  Як  вони  њњ  люблять  i
поважають, а вона вже просто тане над ними i справдi квокче, як курка  над
курчатами. А може, вже занадто?"
   Прийшли милi Станкевичi, з якими заприятелювала в Остенде  i  якi  дуже
гаряче взялися допомогти у виданнi њњ творiв.  У  них  були  знайомства  i
зв'язки.
   -  Яка  я  рада  вас  бачити,  МарiЇ  Олександрiвно!  -  зрадiла  Олена
Костянтинiвна.
   - I я не менше, - тиснув  њй  руку  Олександр  Володимирович.  Вона  не
встигла ще й вiдповiсти на щирий привiт,  тiльки  всмiхалась,  бо  тут  њњ
обняла орловська подруга Сонечка Рутцен.
   - Марусенько, я тебе не бачила ще сьогоднi i вже скучила за  тобою!  Де
ти була?
   - Схопила у мене герценiвськi "Прерванные рассказы" i побiгла з ними  в
парк, - вiдповiла за Марусю Марiя Каспарiвна.
   - I заздрила, що вони присвяченi вам, МарiЇ  Каспарiвно!  -  призналася
Маруся.
   - Ну, Олександр Iванович так про вас пише в своњх листах, що нема  чого
заздрити! Вiн вами просто зачарований.
   - Як i всi ми! - пiдхопила Олена Костянтинiвна. - Правда? -  звернулась
вона до чоловiка.
   - Нiде правди дiти, зачарованi вашим прекрасним талантом.
   - I вами! I вами! - закричала Олена Костянтинiвна. -Ти  сам  казав,  що
Марiя Олександрiвна - просто душенька!
   - Hv, годi, - замахала руками Марiя, - я можу справдi занестися!
   - Неправда, ви нiколи не заноситесь, хоча б i  могли,  бо  ми  всi  вас
любимо.
   Марiя знала - це правда,  њњ  тут  люблять  вiд  душi,  не  так,  як  у
Петербурзi Кулiшиха та iншi, а тут зараз i жiнки, i чоловiки  дивились  на
нењ з любов'ю, наче радiли, що  бачать  њњ,  i  навiть  "хлопчики"  Тетяни
Петрiвни не зводили з нењ очей.
   - Я заздрю вам, що ви бачили Олександра Iвановича,  -  зiтхнула  Тетяна
Петрiвна.
   Програма, накреслена Опанасом Васильовичем, виконувалася.  Коли  б  вiн
був тут, Марiя йому б пiдморгнула, але њй не хотiлося  ображати  навiть  у
думках цю приязну, добросердну жiнку, i вона мовила:
   - У тiй "Полярной звезде", що я привезла, надрукованi листи БЇлiнського
до Олександра Iвановича. Як БЇлiнський вiрно i влучно написав  про  нього:
"У тебе страшенно багато розуму, так багато, що я  не  знаю,  навiщо  його
стiльки однiй людинi".
   - Отож-бо й Ї! - закивала докiрливо головою  Тетяна  Петрiвна.  -  Оцей
розум йому всю бiду накоњв!
   - Що ви! Яку бiду! Людину вся Росiя знаЇ! Вiн -  њњ  вiльний  голос!  -
спалахнула Марiя.
   - Недарма кажуть: у нас два Олександри - два царi, - вставив Станкевич.
- Один Олександр у Петербурзi, а другий - у Лондонi.
   - Так у Лондонi ж у вигнаннi, без батькiвщини... Навiщо йому так  рiзко
писати, вiн усi мости спалив для повернення...
   Тетяна Петрiвна говорила з позицiњ староњ кузини, неспроможноњ  охопити
всю велич герценiвськоњ дiяльностi, i в той же час њй  хотiлося  чути  про
нього багато. Боже мiй, господи, оцi  родичi  -  скiльки  випадковостей  у
зв'язках з ними! Марiя посмiхнулась  своњм  думкам  -  от  њњ  вiн  одразу
прийняв як "свою"!
   - А ви знаЇте, - роздумливо мовив Станкевич, - у ваших  оповiданнях,  в
"Игрушечке",  примiром,  Ї  багато  спiльного   з   повiстями   Олександра
Iвановича, особливо з "Прерванными рассказами". Це  не  дивно.  Ви  бачили
багато подiбного, тiльки в рiзних  варiацiях.  Звичайно,  ви  розповiдаЇте
по-жiночому лiрично, а вiн з властивим йому безпощадним сарказмом.
   - Справдi, Ї щось спорiднене в стилi, - зауважила Марiя  Каспарiвна,  -
недарма йому так одразу припало до душi оповiдання "Игрушечка".
   -  I  так  само,  як  "Прерванные  рассказы",  МарiЇ  Каспарiвно,   вам
присвячене, - ревниво сказала Олена Костянтинiвна.
   - А вам я обов'язково присвячу нову повiсть, - заспокоююче погладила њњ
по руцi Марiя.
   До чого њй було приЇмно! Може, вони справдi  глибоко  рiднi  -  вона  i
Герцен, - нiкому вона цього не скаже.
   Сьогоднi в парку, на самотi перечитуючи його книгу, вона немов  вела  з
ним розмову, як у Лондонi,  в  Остенде,  Брюсселi...  I  вона  була  трохи
розгублена, бо наче вiн ворушив те, що  њй  хотiлося  заглушити,  закидати
чимось  iншим,  часто,  може,  й  зовнiшнiм.  "Обов'язок  перш  за   все",
"обов'язок", який вбиваЇ почуття, радiсть, захоплення, все життя!.. њй усе
здавалось, що њњ справжнЇ  життя  ще  не  почалось.  Звичайно,  творчiсть,
"Народнi оповiдання" - так, це њњ життя, але ж Ї ще життя  почуттiв!  Вона
не могла збрехати Герцену. Тiльки йому раптом щиро сказала на його питання
про њњ подружнЇ життя: "Я дуже добре ставилась до Опанаса Васильовича,  це
було  якесь  спокiйне,  дружнЇ  почуття,  i  вийшла  за  нього,  щоб  бути
самостiйною, незалежною. Я не могла бiльше жити у родичiв з њхньоњ  ласки,
i з њхнiх поглядiв, i нас дуже зв'язала праця. Вiн багато допомiг менi".
   Вона навiть не вимовила слова  "любов",  бо  тепер  знала:  це  була  б
неправда.
   Вона згадала зараз ту розмову й загубила нитку сперечань за  столом.  А
за столом, як i кожного такого вечора, сперечалися про  шляхи  розвитку  в
Росiњ, прогрес i  як  маЇ  пройти  розкрiпачення  селян,  сперечалися,  як
завжди, гаряче, начебто вiд цих розмов справдi щось залежало.
   Вона навiть не зрозумiла тоњ  нитки,  того  логiчного  засновку,  i  њй
здалося чимось  абсолютно  недоречним,  коли  вона  почула  слова  Сонечки
Рутцен:
   - Ви краще попросiть Марiю Олександрiвну  поспiвати  украњнськi  пiснi,
тодi зрозумiЇте...
   Про що йшла мова? Вона раптом знову стала центром, i хтось iз чоловiкiв
казав, що навколiшках проситиме њњ поспiвати.  Тетяна  Петрiвна  благальне
склала руки. Марiя обвела здивовано всiх очима, i  њњ  зворушив  гарний  i
скромний Саша - кандидат Московського унiверситету. Вiн  дивився  з  таким
неприхованим захопленням, немов не помiчав, що навколо стiльки людей. Вона
усмiхнулась усiм i трошки довше йому одному, склала  руки  на  колiнах,  з
мить  помовчавши,  замрiяно  дивлячись  кудись  повз  усiх,  i   заспiвала
неголосно, немов трохи спочатку стримуючи себе отак, як дiвчина або жiнка,
що лишилась у хатi коло вiконця над своњм вишиванням i може нарештi побути
сама, з своњми думками, з своњми почуттями, - бо треба ж њх колись вилити,
колись поскаржитись, колись заплакати без слiз. Але  вiдчувалось,  що  при
нагодi, у гуртi, цей голос може покрити без зусилля весь хор,  -  а  зараз
њй, спiвачцi, це непотрiбно. Вона спiвала для себе, i тому  прохоплювалися
в спiвi, в цьому низькому грудному контральто щемливi,  розпачливi  звуки,
такi притаманнi жiночим пiсням i непiдвладнi нiяким правилам сольфеджiо  i
всiм вимогам класичного вокалу,  яких  дотримувалась  пунктуально  Сонечка
Рутцен,  спiваючи  романси.  Але  ж   Сонечка   i   за   кордон   прињхала
удосконалювати свiй голос, а Марiя нiколи не вчилась  спiвати,  i  все  те
багатство  вiдтiнкiв,  усi  своЇрiднi,  несподiванi  нюанси,  якi  раптово
розцвiчували мелодiю, йшли вiд  справжньоњ  внутрiшньоњ  музикальностi,  i
головне - "вiд душi".
   I вигляд був зовсiм не такий, як у артистки, ба навiть "аматорки"  панi
чи панночки, що виступаЇ прилюдно. Навiть њњ  обличчя  слов'янського  типу
зараз особливо здавалось обличчям  простоњ,  милоњ  жiнки,  що  не  звикла
виказувати своњ почуття, от тiльки брови, густi, далеко темнiшi  за  коси,
то ледь здiймались угору, то сходились  на  перенiссi,  то  знову  ставали
звичайнi, немов пiдкоренi долi, i це надавало пiснi ще дужчоњ  виразностi.
Це справдi був спiв "для себе":

   Ой хмелю, мiй хмелю,
   Хмелю зелененький,
   Де ти, хмелю, зиму зимував,
   Що й не розвивався?

   Вона нi на кого не дивилась, коли спiвала,  а  як  скiнчила,  так  само
замрiяно, ледь усмiхаючись, дивилась мимо всiх  i  зовсiм  без  ламання  й
кривляння, коли всi почали просити спiвати ще - заспiвала i другу, i третю
пiсню. Вона любила цi  пiснi,  знала  њх  безлiч  i  любила  спiвати  сама
наодинцi. Правда, в Петербурзi  вона  кiлька  разiв  спiвала  в  маленькiй
майстернi - кiмнатцi Тараса  Григоровича,  -  i  вiн  пiдспiвував  њй  уже
осиплим голосом. А казали, колись був чудовий спiвак...  Вiн  дуже  любив,
коли вона спiвала для нього i для себе.
   Вiд однiЇњ пiснi вона легко переходила до другоњ:

   Ой, у степу рiчка,
   Через рiчку кладка.
   Не покидай, козаченьку,
   Рiдненького батька..

   Та от Маруся схопилась iз  стiльця,  на  якому  сидiла,  -  вона  й  не
вставала спiваючи, а то раптом схопилась, обвела всiх лукавим  поглядом  i
весело проспiвала:

   Час додому, час!
   Час i пора!
   Буде мене мати бити,
   Та нiкому боронити,
   Час додому, час!

   Справдi час! Опанас мiй не прийшов, буде мене дома  бити,  час  додому,
час!
   Сонечка й Олена Костянтинiвна кинулись њњ обiймати.
   - Порадувала, порадувала! -  мовив  вдячно  професор.  Тетяна  Петрiвна
зовсiм розiмлiла вiд насолоди.
   - Замолоду, на Украњнi, чули з Вадимом... - зiтхала вона. - Як  же  ви,
МарiЇ Олександрiвно, пiдете, дорогесенька? Чом  же  Опанас  Васильович  не
прийшов?
   - Нам же по дорозi з МарiЇю Каспарiвною!
   - Я проведу, - пiдвiвся раптом Саша, червонiючи i сам  лякаючись  своЇњ
рiшучостi.
   -  От  i  гаразд,  Сашенько,  проведи  ти  Марiю  Каспарiвну  i   Марiю
Олександрiвну. Дякую, дякую  за  цей  вечiр,  -  розчулено  мовила  Тетяна
Петрiвна, дуже задоволена з такоњ чемностi й вихованостi сина.
   Ох, якби знав, до упав, то й соломки б пiдклав...

   * * *

   Як же це все почалося? Коли вона попрощалась з  МарiЇю  Каспарiвною,  i
вони йшли поряд, i вона  взяла  його  пiд  руку,  переходячи  мiсточок,  i
спитала, що вiн тут робить?
   Нi, нi ранiше, до того наче вже вiчнiсть минула, бо кожна мить  була  -
не вимiряти часом. Час зник. Саша тiльки знаЇ - далеко ранiше.
   Тодi, коли заспiвала?
   I не тодi. Тодi вiн уже був на iншому свiтi, який заповнила тiльки вона
- њњ голос, усмiшка, очi.
   Так, може, все й почалося з тоњ усмiшки, з якою глянула  на  нього  так
просто, дружньо, пiдбадьорливо, коли цi тiтки почали недоречнi зiтхання  i
вiн почервонiв.
   Нi, ще ранiше, бо та усмiшка була  вже,  як  несподiваний  королiвський
дар.
   Певне, з першоњ ж митi, коли вона увiйшла, а мати перед цим казала,  як
добре, що вiн сьогоднi увечерi вiльний  i  нарештi  познайомиться  з  цiЇю
чудесною письменницею - Марком Вовчком. Йому було, звичайно,  цiкаво,  але
чомусь, хоча про нењ багато чув розмов, вiн  уявляв  собi  "Марка  Вовчка"
якимось  чоловiкоподiбним,  екстравагантним  створiнням,   як   тi   жiнки
"емансiпе",  що   намагаються   насамперед   своњм   зовнiшнiм   виглядом,
незалежними, надто смiливими висловлюваннями довести, що вони - "передовi"
   А тут  раптом  увiйшла  чарiвна,  молода  жiнка.  ЗдаЇться,  вона  була
скромно, звичайно причесана,  але  йому  русявi  коси  на  головi  здалися
короною, i кожен рух, жест були сповненi грацiњ i жiночностi, а коли  вона
заговорила про Герцена, запально, щиро, переконливо, - тiльки њњ  хотiлося
слухати й бачити. Всi i все померкло перед нею.
   Як це вiн, хлопчисько, насмiлився запропонувати провести њњ? Ах,  мама,
вона нiчого не розумiЇ! Хiба вона знаЇ його справжнЇ  життя,  життя  душi,
серця, хiба здогадуЇться  про  всi  тi  питання,  що  непокоять  його,  що
терзають уночi, -  про  майбутню  дiяльнiсть,  про  мiсце  в  життi,  свiй
обов'язок не перед родиною, а перед своњм власним життям. Матерi здаЇться:
њњ слухняний, вихований син завжди як на долонi перед нею. А насправдi вiн
такий далекий в усьому i таким самотнiм почувався весь  час.  Здавалося  -
прињхав за кордон, завжди з людьми. Але ж це  найбiльша  самотнiсть,  коли
один серед чужих людей, якi тiльки зовнi, для годиться цiкавляться  тобою,
а њм i дiла нема до скромного i в усьому благополучного юнака.
   Мама зрадiла, що вiн проведе гостю, i нiхто не звернув уваги  н;i  таку
його "зухвалiсть".
   Спочатку дами йшли попереду - тьотя Мата, Марiя Каспарiвна,  i  вона  -
Марiя Олександрiвна.
   - Холодно, адже все-таки жовтень, -  зауважила  турботливо  тьотя  Маша
Рейхель. - Ви застудитесь, ви так розгарячилися!
   - Я повернуся, вiзьму у мами шарф, - одразу запропонував вiн.
   - Що ви, що ви! Нiзащо, так дихати приЇмно  на  свiжому  повiтрi  пiсля
задушноњ кiмнати.
   Потiм вони попрощалися з МарiЇю Каспарiвною i пiшли вдвох.
   I вона взяла його пiд руку, коли переходили якийсь мiсточок. I спитала,
що вiн робить, i так здивувалась, коли вiн сказав:
   - Я хочу тут удосконалюватись з моЇњ спецiальностi - тюрмознавства.
   Вона аж здригнулася. Та коли вiн додав: "Нам  треба  багато  змiнити  в
Росiњ в цiй справi!" - сказала:
   - От не подумала б, що вас може цiкавити це. А може, й треба,  щоб  цим
зайнялися молодi чеснi люди i все, все змiнили.
   Вона зовсiм iнакше про все сказала, не так, як мати,  знайомi,  родичi,
якi говорять про його кар'Їру, i хто буде йому протегувати в цiй справi, i
може, коли тут вiн напише вдалу роботу, вiн повернеться i одержить кафедру
в унiверситетi, бо спецiалiстiвтеоретикiв  з  цього  питання  не  так  уже
багато.
   Йому захотiлося њй, саме њй розповiсти про  всi  сумнiви,  питання,  що
хвилюють його. Вона слухала уважно, i  зовсiм  непомiтно  вони  дiйшли  до
будинку, де мешкали Маркевичi, а проте здавалось - минуло безлiч часу,  бо
кожне слово, кожен найменший рух, поворот голови, усмiшка, потиск  руки  -
все було цiлою iсторiЇю, явищем, подiЇю, якi закарбовувалися  в  серцi,  i
коли зупинилися коло будинку, - вона вже була усiм  свiтом  i  життям  для
нього.
   А  вона,  письменниця  Марко  Вовчок,  з  якими  думками  i   почуттями
повернулась додому?
   "Який  милий  симпатичний  юнак!  -  подумала  вона.  -  Такий   якийсь
чистенький, наче не може бути анi плямочки бруду, нi зовнi, нi всерединi".
I як вiн звiрився њй одразу, i вона з ним була, як з ровесником -  вiльна,
одверта. Що не кажи, але з Iваном Сергiйовичем  i  Олександром  Iвановичем
треба внутрiшньо пiдтягатися, вони далеко  старшi.  Крiм  цiкавих  розмов,
вони, звичайно, ще й одверто милуються нею, i що не кажи, як кожнiй жiнцi,
це приЇмно. I вона мiряла своњ вчинки i слова њхнiм ставленням.
   Цей хлопчик також дивився на нењ  весь  вечiр,  не  зводячи  захоплених
очей.
   Вона засмiялась i похитала сама собi докiрливо головою.
   -  Чому  це  ти  така  весела  повернулась?  -  похмуро  спитав  Опанас
Васильович, вiдриваючись вiд книги, яку читав, лежачи на диванi.
   Вона хотiла зауважити,  чого  вiн  не  скинув  черевикiв,  не  поставив
попiльнички, а накидав на пiдлозi гору цигарок, у кiмнатi  задуха,  i  вiн
сам наскрiзь пропах тютюном, та глянула на його обличчя, наче розпухле вiд
лежання, нечесану, скуйовджену голову, знову вловила вираз, який  останнiм
часом не сходив з його обличчя - нудьги, скепсису, образи, - i  злякалась,
що знову почнуться розмови - нуднi, дрiб'язковi, - тому вiдповiла коротко:
   - Нi, як завжди! - i пройшла в кiмнату, де спав Богдасик,  кругловидий,
з густими чорними вiями, схожий на батька. Тiльки навiть i  тепер,  уночi,
вираз його дитячого обличчя був такий, немов снились йому  казковi  сни  з
усiлякими пригодами, де вiн воюЇ, захищаЇ, мчиться на баскому конi.
   Вона стояла мовчки над ним i наче поволi вiдходила  молода,  натхненна,
сповнена надiй i мрiй, а тут лишалась, здавалось њй самiй, звичайна  лiтня
жiнка...

   * * *

   "П'ятниця. 2З жовтня 1859 p.
   Франкфурт, Hotel Lyon.
   Ви прийшли попрощатись на залiзницю, мiй милий, милий друже,  i  ми  не
побачились, поњзд уже рушив. Я на мить побачив Вас, кинувся до вiкна -  ще
раз побачив, але навiть погляди нашi не зустрiлись..."
   Вона теж хотiла вловити його останнiй  погляд,  але  вона  запiзнилась,
побачила на перонi Рейхелiв, Станкевичiв,  Сонечку  Рутцен,  поспiшила  до
них, - вони ж, певне, стояли коло  того  вагона,  в  якому  були  Пассеки.
Справдi щось кричала  у  вiкно  Тетяна  Петрiвна,  от  в  останню  хвилину
стрибнув у вагон Iполит, i всi захвилювались, Сонечка аж  зойкнула.  Поњзд
поволi рушив. Тодi в сусiдньому вiкнi  вона  побачила  стривожене  обличчя
Сашi, вiн шукав когось очима - њњ, звичайно, њњ, - але вiн не  дивився  на
цей  гурт  знайомих,  шукав  њњ  далi,  i  от  поњзд  рушив,  i  вони   не
попрощалися...
   Нiхто, звичайно, на це  не  звернув  уваги.  Адже  њњ  побачила  Тетяна
Петрiвна, впевнена, що Марiя прийшла з поваги до нењ, а для решти iнакше i
не могло стояти питання. Ну й добре. Але шкода  бiдного  хлопчика...  який
вiн був стривожений...
   "Ви розумiЇте, як менi сумно, тяжко було, - читала  вона,  -  з  кожною
хвилиною я був все далi й далi вiд Дрездена, де зустрiв стiльки  симпатiњ,
стiльки нiжного спiвчуття, де обновився душею.
   Дякую всiм серцем за свiтлi хвилини, якi Ви менi дали. Вже давно  я  не
подiляв нi з ким душi своЇњ, багато думок i почуттiв накопичилось у нiй, я
жадав подiлу i не знаходив. У такiй душевнiй самотностi можна зачерствiти,
заглохнути або впасти. Душа не може лишатися живою i свiжою без опори,  њй
потрiбний подiл з iншою душею, з якою  одна  в  однiй  могли  б  знаходити
пiдпору. Важкiсть неподiльностi пригнiчуЇ. Душа, почуття просяться жити i,
не зустрiнувши iстинного життя, часто хочуть знайти вихiд у падiннi..."
   ...Так, чужа душа - темний лiс. Хто б мiг  думати  про  цього  гарного,
вихованого, витриманого хлопчика, що у нього  на  душi.  I  якi  "падiння"
могли загрожувати йому?
   "Менi було важко, та от з'явились Ви.  Сама  доля  врятувала  мене.  Ви
якимось внутрiшнiм почуттям зрозумiли  мене  i  благородно  не  зупинились
перед тим, щоб виказати спiвчуття, я почув рiдний менi голос, немов вiдгук
душi моЇњ, - i з чистою вiрою i вiдданiстю поспiшив на нього.  Менi  стало
легше, коли я побачив, почув Вас. Я ожив душею, i Ви  менi  стали  милi  й
дорогi. Я не хотiв сумнiватися i вiддався Вам з повним довiр'ям,  я  волiв
за краще обманутися, нiж не вiрити в людей - адже разом з тим i в щастя! Я
став щасливим, але ненадовго. Невже ми ще  довго  не  зустрiнемось?  Невже
зустрiч була лише грою випадку?
   Наше близьке знайомство тривало лише п'ять днiв, але  яким  животворним
було воно".
   Невже усього п'ять днiв? њй теж здалося -  вони  пiвжиття  разом.  Вони
розумiли одне одного з пiвслова, з швидкого погляду, - нi з ким, нiколи  в
життi не було так!
   "Тепер лише спогад про Вас свiжить мою душу. Я став добрiшим  i  вiдчув
силу приголубити i Вашу душу в своњй - i ми розлучились. З яким почуттям я
згадував кожне Ваше добре слово, як на щось рiдне дивився на мiсця,  де  i
Ви проњздили, - не вважайте це за  сентиментальнiсть,  -  в  прагненнi  до
розумного  погляду  на  все  i  до  практичностi  насамперед  так  бояться
потрапити хоча б на щось подiбне до романтизму, що потроху вiднiмають  усю
поезiю вiд життя,  i  з'являЇться  на  все  якийсь  жорстокий,  однобiчний
погляд..."
   "Або, - подумала вона, читаючи цi рядки, -  всi  тiльки  описують  своњ
почуття, намагаючись бути об'Їктивними, по змозi  тонкими  художниками.  А
тут просто саме почуття, сама юнiсть, невипробувана  й  недосвiдчена",  њњ
зворушуЇ, що вiн так вiдкриваЇться перед нею без усяких меж, безоглядно...
I вiн наче продовжуЇ њњ думки:
   "Вам я не боюся нiчого сказати, тому що я вiрю Вам. Але  досить  -  вже
дуже пiзно.  Я  не  хочу  перечитувати  цього  листа,  вiн  писався  якось
мимоволi, пiдкоряючись вимогам душi, i я  боявся  перечитавши  не  послати
його, а я обiцяв не рвати писаних до Вас листiв i додержуюсь слова".
   Так. Напередоднi  вiд'њзду  вони  зустрiлись  у  Дрезденськiй  галерењ,
напiвумовившись про це. Навiщо обманювати себе? Вона ж сказала:
   - Я завтра хочу ще пiти в Дрезденську галерею. Iван Сергiйович  доручив
менi у листi передати поклiн вiд нього Мадоннi. Я люблю ходити туди сама.
   - I я б вам там заважав? - спитав вiн з жалем.
   - Нi, ви б менi не заважали.
   Та вона не запросила його... А вiн все-таки пiшов. Сам...  Справдi,  не
хотiв  заважати.  Вiн  пiдiйшов  до  нењ,  коли  вона  вже  вiдходила  вiд
рафаелiвськоњ Мадонни, i вони майже мовчки поминули  ще  кiлька  залiв,  а
потiм не кваплячись попрямували додому.
   - Як менi не хочеться њхати! - несподiвано вирвалось у нього. -  Я  так
поспiшав у цей Гейдельберг, це ж головна мета моЇњ поњздки, а зараз наче у
безвiсть мене хтось штовхаЇ. Наче вiд сонця в якусь темряву.
   - Що ви! Там  нарештi  почнуться  вашi  справжнi  заняття,  робота.  Ви
слухатимете таких знаменитих професорiв.  Ви  напишете  менi  про  все?  Я
чекатиму ваших листiв.
   - Обов'язково напишу. Але я не звик писати i  пишу  дуже  рiдко.  Я  не
люблю  листiв  для  годиться,  формальних,  i  коли  вже  пишу  комусь  iз
товаришiв, то тiльки для того, щоб розмовляти як у дiйсностi, без перелiку
буденних справ. Потiм, було, перечитаю сам,  жахнусь,  що  це  я  написав,
швидше рву листа i обмежуюсь трафаретними рядками.
   - Я розумiю це. Iнколи в мене буваЇ так само. Та ви  обiцяйте  менi  не
перечитувати своњх листiв до мене i нiколи не рвати. Гаразд? Я  прошу  про
це. I наказую. Тодi i я писатиму вам.
   - Обiцяю, - почервонiв вiн.
   Вiн червонiв, як дiвчина, сам сердився за це на себе  i,  звичайно,  не
здогадувався, яким гарним ставав у ту мить.
   "Ви зрозумiЇте все недоговорене в листi  i  всмiхнетесь  з  досадою,  i
цього вже багато, а я сподiваюсь ще й на спiвчуття.
   Прощавайте, мiй  добрий  друже,  пам'ятайте  душею  люблячого  Вас  Ол.
Пассека.
   Не забудьте Вашоњ обiцянки писати до мене. Не рвiть i Ви Ваших  листiв,
Ви знаЇте, якi вони менi дорогi, як вони будуть сприйнятi.
   Та невже ми з Вами бiльше не побачимось?
   Моя адреса поки  що  в  Гейдельберзi:  Poste  restante  (До  запитання_
(франц.)_.
   Поцiлуйте за мене Богдася".
   Як добре, що вiн не перечитав цього листа, а то справдi мiг порвати.  А
вона чомусь перечитуЇ його  наодинцi,  i  на  устах  мимоволi  з'являЇться
усмiшка.
   Певне,  вiн  уже  в   Гейдельберзi.   Чи   напише   звiдти?   А   може,
Гейдельберзький унiверситет, цiкавi лекцiњ, новi знайомства затьмарять  цi
випадковi п'ять днiв?
   Власне, що њй цей юнак? њњ  дружби  бажаЇ  Герцен,  з  такою  увагою  i
нiжнiстю пише  њй  листи  Iван  Сергiйович  Тургенев.  Макаров  збожеволiв
зовсiм, милий Макаров, до якого вона тут, за кордоном, стала ставитись теж
не зовсiм байдуже - обоЇ весь час жартують, i обом приЇмно бути вдвох. Але
то все не те, не те! То все досвiдченi "дорослi", старшi за нењ, статечнi,
а тут зовсiм iнше. Вiн щасливий вiд њњ погляду, њњ подиху,  i  це  починаЇ
мати якусь владу над нею, i вона все повертаЇться до думки,  а  чи  напише
вiн з Гейдельберга? Чи  пам'ятаЇ?  Чи  забув?  Власне,  нiчого  ж  було  i
забувати, i пам'ятати нема чого, - iнколи думаЇ вона скептично. Але  часом
њй здаЇться - трапилось страшенно багато за тi п'ять днiв.
   Лист прийшов через чотири днi... Чи читала хоч колись чињ листи з таким
нетерпiнням, з таким бажанням одразу, одразу охопити  все,  що  Ї  на  цих
аркушиках - чи не холоднiший вiн за перший? Чи не лист  це  для  годиться?
Нi! нi! нi!
   "От ми вже й у Гейдельберзi, мiй милий друже. Тут, напевне, дуже добре,
та на душi у мене якось  темно,  неясно,  а  вiд  цього  все,  що  оточуЇ,
здаЇться не в справжнiх своњх барвах. Вже давно вiдома iстина, що щастя  в
нас самих, i вiд стану душi  нашоњ  залежать  погляди  на  речi,  якi  нас
оточують..."
   ...В юностi њй також здавалось це незаперечною iстиною, але ж чому вона
й досi прагне якогось "щастя"; i, здаЇться, воно могло бути "завтра", -  а
"сьогоднi" його нема, нема i, напевно, його вже не може бути. Щастя  -  це
коли, як писав цей хлопчик, - подiл з iншою душею, з якою знаходять одна в
однiй опору.  Давно-давно  не  вiдчуваЇ  вона  анi  опори,  анi  подiлу  з
Опанасом. Спочатку вiн був "старшим другом",  а  потiм,  потiм  -  нудним,
прискiпливим чоловiком, якого треба терпiти. Що ж - вона терпить...
   Вона ще нiколи, навiть у думках, не зраджувала його. Хiба то зрада,  що
њй далеко цiкавiше з iншими, що з ними вона вiдчуваЇ себе  людиною,  живою
жiнкою, а з ним - невдалою дружиною?
   Але при чому тут цей хлопчик?  I  не  цiкавiший,  i  не  розумнiший  за
багатьох  iнших,  а  саме  вiд  нього  зовсiм  особливо  чекала  листа   з
Гейдельберга i радiЇ, що вiн написав одразу, як прињхав.  Вiн  дивився  на
нове мiсто i думав про нењ, про нењ!
   "...Що б там не було, а тут, напевне,  дуже  добре.  Мiсто  лежить  мiж
горами на березi Неккара, вулицi чистi, красивi, по всiй головнiй вулицi -
крамницi, якi тут далеко кращi за дрезденськi.
   Як на самому мiстi, так i на  всьому  життi  у  Гейдельберзi  нема  анi
найменшого вiдтiнку повiтового мiстечка або дрiбного мiста  Нiмеччини,  це
щось на зразок колонiњ вiльних, освiчених людей, якi живуть  тут  з  метою
мати насолоду вiд усiх естетичних сторiн життя -  тому  Ви  розумiЇте,  як
легко тут живеться..."
   Як вiн нањвно дивиться на все i бачить тiльки хороше, те, що зовнi,  на
поверхнi, - який вiн ще молодий!
   Може, про когось iншого вона б додала "i дурний", але це  не  в'язалось
iз його виглядом, довiрливими теплими очима...  У  нењ,  навпаки,  виникаЇ
якесь почуття ревнощiв - там так добре,  легко,  зручно,  що  йому  лiтня,
неспокiйна,  нещаслива  жiнка?  Вона  в  цю  мить  вiдчуваЇ  себе   зовсiм
нещасливою - грошей з Петербурга не надсилають, i вона, власне,  не  знаЇ,
чим сплатити за пансiон, у якому мешкають. Опанас лежить,  палить  цигарку
за цигаркою i в думках обвинувачуЇ все i всiх, а найдужче њњ. А про  грошi
треба клопотатись њй, i що найважче  -  говорити  з  найближчими  друзями,
позичати у них.
   Лист раптом здався далеким, звiдкiлясь з iншого свiту. Вона  читаЇ  вже
майже байдуже: "Я подумав про Дрезден, як би добре було Вам тут. Вчора  ми
найняли квартиру, i потроху в нас встановлюЇться звичайний уклад життя"...
   Звичайно. Так само, як i в Дрезденi - "мала квартирка" на п'ять кiмнат!
Затишний московський чай навколо вечiрнього столу. Земляки. Розмови.
   "...Я  почав  вiдвiдувати  унiверситет,   хочу   продовжувати   вивчати
англiйську мову, займатися музикою. Сидiтиму вдома, читатиму, вчитимусь".
   Вихований  мамин  син.  Марiя  гiрко  кусаЇ  губи.   Затишне   спокiйне
кубелечко. Спокiйне професорське майбутнЇ, њй уже не  хочеться  дочитувати
листа. Ну, що можна  вiдповiсти  на  нього,  крiм  банальних  епiстолярних
звичайностей? Але вона читаЇ далi.
   "Та, проте, я буду самотнiй... Чи прињдете Ви сюди, мiй  друже?  Я  все
сподiваюсь. А як би тут Вам було добре, спокiйно - i для Вас, i для  мене,
i для Богдася".
   Вiн збожеволiв? Що з ним? Що за дурний хлопчисько? А може,  просто  вiн
згадав спiльну розмову за столом, що, можливо, Опанас Васильович поњде  до
Петербурга прискорити њњ нове видання, а вона  ще  лишиться  долiкуватися.
Ну, звичайно, вiн про це й  пише:  "Здоровий  клiмат  i,  можливо,  спокiй
духу... Влаштуйте справи так, щоб можна було сюди прињхати. Як добре  може
скластися наше життя тут. Ви побачите, що Ви здоровi i тiлом, i душею..."
   Адже вона скаржилась у Тетяни Петрiвни, що досi лiкування  њй  не  дуже
допомагаЇ, можливо, у нењ щось серйозне, чого лiкарi не  доберуть,  у  нењ
знову жахливi головнi болi...А вiн так нањвно висловлюЇ свою  турботу  про
нењ.
   "Прощавайте, мiй милий друже, прињздiть швидше.
   Душею вiдданий вам
   О. Пассек".
   "Наша адреса: Anlade 6 neben Mьller. Hotel. Сюди Ви можете вислати нашi
портрети, а писати, менi здаЇться,  краще  Poste  restante.  Якщо  Вас  не
обтяжить, пришлiть менi слова двох украњнських  пiсень:  вашоњ  любимоњ  i
пiснi про Галю. Або нi - адже Ви самi прињдете i тодi самi скажете слова i
наспiваЇте мотив. Так?"
   ...Вона не покаже цього листа Опанасовi, як i першого. I сама  писатиме
"Poste restante".
   ...А добре було б перењхати до Гейдельберга...

   * * *

   Жiнка належить тому, хто њњ найдужче любить - про це вона  прочитала  у
Стендаля, одного з найулюбленiших своњх письменникiв.
   Так, як Саша, њњ нiхто ще не любив. Вона  подобалась,  нею  милувались,
пишались, розвивали, виховували, а для Сашi вона стала  всiм  -  повiтрям,
без якого не можна жити.
   Але як можна належати цьому хлопчику? Чи не збожеволiла вона?
   I чому це увiрвалось у життя, коли такi широкi обрiњ  розкрилися  перед
нею пiсля поњздки в Лондон, зустрiчей в Остенде i Брюсселi?  I  нема  чого
себе обманювати - це досить далеке вiд Сашi.  Вiн  -  благородний,  чесний
хлопчик, i вiн навiть дуже  любить  все  украњнське,  бо  з  цим  зв'язана
пам'ять про батька, у якого були працi з етнографiњ Украњни.  А  тепер  ще
дужче цiкавиться Украњною через нењ, њњ оповiдання, њњ пiснi, але це все -
не його життя. Так само, як i про свого  дядю  -  Герцена,  вiн  слухаЇ  з
iнтересом, спiвчуттям  -  i  тiльки.  Вiн  заклопотаний  своњми  лекцiями,
навчанням.
   Досi вона виправдувала своЇ ставлення до Опанаса тим,  що  вiн  одiйшов
вiд своњх юнацьких революцiйних настроњв i мрiй,  а  вона  загорiлась  тут
бажанням  дiяльностi,  бажанням  стати   ближче   до   людей   справжнього
революцiйного табору. Зрозумiвши њхнi iдењ, вона жадала писати  спiвзвучне
цим iдеям, бути помiчницею в њхнiй дiяльностi -  не  лише  в  розмовах  за
чайним столом. Але ж Саша - цей хлопчик з iдилiчноњ родини?..
   Жiнка завжди може пiдвести беззаперечнi теоретичнi пiдвалини  будь-яким
своњм почуттям, навiть коли вони кардинально змiнюються. Вiн  ще  молодий.
Якщо Опанас "вiдiйшов", то Саша ще "-не  прийшов"  -  через  свою  юнiсть,
оточення, зовсiм iнший напрямок всiЇњ родини. Вiн тiльки починаЇ життя,  i
тут уже тепер вона, саме вона, може йому допомогти.  Але  про  це,  правду
кажучи, думалось мало. Бiльше згадувались  вираз  його  очей,  його  тонкi
пальцi, що так нiжно й лякливо торкались њњ  руки,  вона  згадувала  кожну
рису його юного гарного обличчя, змiну виразiв  на  ньому  i  мимоволi  то
всмiхалась, то супила брови, наче  сама  себе  ловлячи  на  цьому.  Раптом
згадувала,  якою  "недоступною"  њњ  всi  вважають,  як   казився   Кулiш,
"страждав" милий приЇмний Макаров, з яким вона вже тут -  нема  де  правди
дiти, почала  трохи,  трохи  кокетувати  по-своЇму:  була  безпосередня  i
одверта бiльше нiж треба. А Тургенев?  Хiба  вона  не  вiдчуваЇ,  що  йому
хотiлося  б  зайти  трохи  далi  в  њхнiх  взаЇминах?  А  як  вона  одразу
сподобалась Кавелiну!
   Боже мiй, господи! А цей хлопчик "взрушив" њњ серце, наче до нього вона
й не вiдчувала нiчого, i не розумiла нiчого, i тiльки з пiсень, яких сотнi
переслухала й сама наспiвувала, дiзнавалась, як "всi  мислоньки  забираЇ",
анi роздум, анi розсуд нiчогонiчогiсiнько не вдiЇ.
   Раптом вона почала доводити Опанасовi, що  њм  необхiдно  перењхати  до
Гейдельберга, що там дешевше, що там зручнiше, там кращi  лiкарi  i  можна
з'њздити на ванни, а до Петербурга зараз не можна повертатися, поки тут не
вiддадуть усi борги, i тут у  нењ  робота  йде,  аж  шкварчить.  Закiнчила
"Червонного короля", закiнчуЇ "Лихого чоловiка". I ще задумала цiкаву  для
нењ повiсть - "Три долi".
   Чого вона i зараз не  зраджувала  -  це  роботу.  Вранцi  зачинялась  i
писала, писала. Вночi, прокинувшись, Опанас бачив у напiввiдчиненi дверi -
сидить Маруся за столом, схилилась над своњм зошитом. Вона  працювала,  як
навiжена, весь час працювала. Що вiн њй  мiг  закинути?  Поки  що  вiн  не
помiчав нiчого особливого. А що всi упадають, крутяться навколо нењ -  вiн
уже до цього похмуро звик. Може, справдi в Гейдельберзi буде все  дешевше,
простiше? А поки що журналу нема, i, власне, що на них чекаЇ у Петербурзi,
де життя куди дорожче? Панько Кулiш зовсiм змiнився  i  голосу  не  подаЇ.
Опанас не такий уже дурний, розумiЇ,  що  Марусенька  дала  тому  самолюбу
одкоша. Каменецький писав, що подався Кулiш iз своЇю Сашунею на Кавказ.  У
самого Каменецького багато неприЇмностей з друкарнею, скаржиться.  Нарештi
Тараса-бiдолагу пустили на Украњну.
   Несподiвано новi знайомi - земляки-студенти принесли  чеську  газету  -
"Празькi новини".
   - ВiтаЇмо! ВiтаЇмо! МарiЇ Олександрiвно!  Опанасе  Васильовичу!  Ставте
могорич! От - у червневому номерi  надруковано  чеською  мовою  оповiдання
Марiњ Олександрiвни "Одарка"  Слухайте  примiтку  перекладача:  "Взято  iз
збiрки Марка  Вовчка  "Народнi  оповiдання".  Ця  збiрка  мiстить  народнi
малоросiйськi оповiдання, котрi вийшли  торiк  i  користуються  великим  i
заслуженим  успiхом,  саме  тому  вiдомий  росiйський  романiст   Тургенев
переклав њх росiйською мовою".
   - Це вперше тебе  переклали  чужою  мовою,  -  врочисто  сказав  Опанас
Васильович.
   - Йдете вже далi у свiти! - захоплено вигукнув хтось iз хлопцiв.
   - Таку подiю треба вiдзначити!
   - Обов'язково, обов'язково, аякже! Опанасю, ходiмо всi до  кав'ярнi  на
Брюлiвську терасу, - радо запропонувала Марiя Звичайно, њй було приЇмно!
   Хлопцi натякнули - краще б у якийсь погрiбець, де з дiжок точать  пиво,
але Маруся замахала руками:
   - Що ви! Незручно!
   I щось давнЇ, миле, немирiвське майнуло в обличчi. Що ж,  справдi,  iде
його Маруся у свiти. Хай робить, як знаЇ Що вiн може њй наказувати, коли й
не заробляЇ нiчого? I ще дужче хмурнiЇ, i супиться Опанас Васильович, i не
може зрозумiти, - в чому ж його провина?  I  њй  нiякоњ  провини  не  може
закинути. I не хоче, вiдганяЇ вiд себе думку, що коли любов зникаЇ -  нема
правих, нема винних. А що й не було любовi - просто щира приязнь,  дружба,
довiр'я, - про це вiн нiколи i не здогадувався. Просто вважав -  така  вже
холодна, спокiйна вдача.
   Та при  очах  вона  ставала  зовсiм  iншою  людиною,  i  це  було  нiяк
незрозумiле.
   То що ж, њхати до Гейдельберга?

   * * *

   Усi як змовились -  питають,  коли  њде  на  батькiвщину.  У  листопадi
одержала два листи вiд Герцена. У першому здивування: "Я  нiяк  не  гадав,
МарiЇ Олександрiвно, що Ви так заживетеся у Дрезденi, менi  здавалося,  що
Ви незабаром будете на Русi. Там цiкавiше..."
   Досадно i незручно - вона ж узяла доручення вiд  Олександра  Iвановича,
сама напросилася. Тепер, пишучи,  обминала  це  питання.  Розповiдала  про
Тетяну Петрiвну, "корчевську кузину", цiкавилась, що вiдповiв мiнiстр  про
дозвiл оселитися в Бельгiњ. З њњ коротеньких листiв важко було уявити,  як
i чим вона живе.
   А втiм, хiба листи у всiх i завжди вiдбивають особисте життя, не кажучи
вже про життя суспiльства, злободеннi подiњ, якi в дiйсностi i  цiкавлять,
i зачiпають усiх?
   Не всiм дано рiвнятися з Герценом. Вiн встигав писати  дiловi,  друзям,
синовi Сашi, який поњхав учитися  в  Швейцарiю,  в  кожному  листi,  iнодi
спецiально, iнодi  мимохiдь  торкаючись  того,  що  хвилювало  Росiю,  всю
™вропу,  бо  не  мiг  одразу  не  подiлитися  своњми  думками,  почуттями,
переконаннями.
   Вiн, звичайно, не гадав, що колись, зiбравши навiть не  всi,  а  тiльки
частину збережених листiв, можна буде уявити всю добу -  з  њњ  боротьбою,
вибухами, стражданнями, пошуками, досягненнями i зневiрою. А цей  вiдгомiн
доби лунав мимоволi у кожному його листi.
   Читаючи  другого  листа,  що  його  одержала  невдовзi,  Марiя   зовсiм
знiяковiла: "Виходить, ви рiшуче, МарiЇ Олександрiвно, оселилися у нiмцiв.
Росiяни не терплять нiмцiв, а люблять њх.  Як  це  розiбрати?  З  Брюсселя
нiякоњ  вiдповiдi  не  було,  вони,  певне  (щоб  не  лишити   документа),
повiдомили в посольство, а я  не  хочу  йти,  та  й  њхати  неможливо.  На
превеликий смуток наших доктринерiв - Захiд ще  пiдупав  i  ще  ближче  до
смертi.  Брутальне  втручання  Наполеона  в  справи  Iталiњ  i   вiдставка
Гарiбальдi - це такi два кроки, вiд яких не буде добра. Читали Ви листiвку
Гарiбальдi? Як я вгадав цю  людину,  назвавши  його  в  "Полярной  звезде"
античним героЇм, постаттю з iсторiњ Корнелiя Непота. Тут усе готуЇться  до
вiйни. Англiя з 1860 року буде вкрита вiльними стрiльцями.
   Усе падаЇ... Ми передбачали, але вiд цього не легше.  Кiнь  -  звiр,  а
хропе, коли бачить мерцiв. Живий не любить  смертi.  Справдi,  трапляються
хвилини такоњ втоми, що так би й утiк з полку... Але геть слабкiсть. Марш,
марш!"
   Ох! Коли б спроможнiсть за ним iти - марш, марш!
   "...Строганов просив царя  шмагати  селян  шпiцрутенами  -  ну,  вже  я
вiдшмагав його сiятельство за це. Прочитайте в наступному "Колоколе".
   Ну, це обов'язково. Адже на адресу Марiњ Каспарiвни вiн тепер висилаЇ i
њй номер "Колокола".
   "Що робить Тетяна Петрiвна? Чи одержала мого листа?"
   Марiя червонiЇ. Як легко, спокiйно написала вона ще недавно  Олександру
Iвановичу про Тетяну Петрiвну, њњ синiв, небожа, а зараз -  нi,  хай  сама
вона пише. Якщо побачиться у Гейдельберзi, вона обов'язково передасть,  що
Олександр Iванович цiкавиться.
   Вiн усiм i всiма цiкавиться, навiть Богдася не забув.
   - Опанасе тобi привiт. Слухай: "Кланяюсь  дружньо  Оп.  В.  Прощавайте.
Огарьов i дiти вiтають. Огарьов написав прекрасного, граничного листа  про
общинне володiння в "Колоколе", а потiм поњхав  у  Дувр  -  писати  вiршi.
Завтра повернеться. Тисну Вам руку мiцно. О. Герцен".
   Цей лист свiжить њй голову i надихаЇ знову думати не  тiльки  про  того
гейдельберзького хло