Ти часом не в спиртотрестi працював? - Нi, - незрозумiле подивився на Пантелiя. - Iнженером був. А у вiйну розвiдником штабно© батаре©. - А талант у тебе пити горiлку пiдходящий. Це вiд природи! - Накинув свою шинель на плечi напiвроздягнутого розвiдника. - В мо© чоботи взуйся, - пританцьовуючи на однiй нозi, наспiх почав роззуватися. - А ти ж як? - Перешнурую онучi i так дiйду до нашого дому. Це недалеко - кiлометрiв з десять, так що не журися. - Спасибi, - щиро подякував Гоглiдзе. "Хлопець, видать, путящий", - вирiшив Дмитро. Повернувшись до Городища, зразу ж зайшов до фельдшера Рунова. В просторiй, оббитiй перкалем землянцi лежала I дiвчина з Лисогiрки. Снотворне заспоко©ло ©©, пом'якшило на обличчi риси болю, тiльки рудi плями на свiжому бинтовi говорили про страшне калiцтво. - Як здоров'я ©©? - тихо запитав, присiвши на березовий обземок. - Житиме дiвчина, - хмуро вiдповiв Рунов. - Тiльки назавжди скалiчили людолови таку красу. - Поправив гнiт у приплющенiй гiльзi; яснiше освiтилася землянка, загойдалися тiнi i знову заховалися по закутках. Тiльки тепер Дмитро побачив: безкровне обличчя дiвчини було такого дивовижного рисунка, що вiд нього не можна було вiдвести погляду. Чомусь аж очi заплющив. Посидiли, помовчали, кожен думаючи про сво╨. I неждано нiжний рум'янець, як легка тiнь, сколихнувся на щоках поранено©. Ледь помiтна усмiшка ворухнула ©© перепеченими округлими устами, i в землянку мелодiйно упало незвичне тут слово: - Мамо... Потiм, якось враз, неначе сонний голос розбудив пам'ять, обличчя дiвчини почало мiнитись, морщитись, мов брижi на водi. З страшним криком: "Мамочко, вас же убили! Навiки убили!" - вона зiрвалася з лiжка, напiвроздягнута й страшна в сво╨му вiдча©, калiцтвi й красi. Одночасно з живого ока бризнули сльози, а з рани - кров, густа i повiльна. Дмитро якось незграбно схопився з обземка i, сутулячись, вибiг надвiр. "Ще зовсiм дитина... Ще зовсiм дитина. I таке горе..." - як обухом била одноманiтна тяжка думка. Не роздягаючись, мовчки лiг у командирськiй землянцi i не скоро, не скоро охопив його болючий сон. Тур, перевiривши й Созiновим патрулiв, пiзно повернувся до себе i довго не лягав спати: готувався до виступу на вiдкритих партзборах. Над ним угорi тривожились вiтри i дерева; льодовим накипом потрiскували гiлки i обтрушували на землю прозорий дзвiн. I раптом Тур почув схлипування. Сам собi не вiрячи, пройшовся по землянцi, пiдiйшов до широко й незручно розкинутого Горицвiта, застиг на мiсцi. Гордовите обличчя Дмитра зараз було викривлене внутрiшнiм болем. Комiсар аж вiдсахнувся: важкi повiки Дмитра трiпотiли, пiддавалися вгору i розбухали, аж поки на вiях не застигли сльози. "I хто б мiг подумати?.. Що так пiдкосило його? Цей тiльки у снi може заплакати". Тур, чомусь поточившись, ступив крок уперед, потрусив Дмитра за плече. Той зразу ж прокинувся, пiдвiвся, хапаючися рукою за зброю, другою механiчно протер очi i, не вiдчуваючи вологостi на долонi, полегшено промовив до Тура: - Що, Саво, нове дiло чека╨? - Та... хотiв порадитися з тобою. - От i добре, що збудив. Такий, Саво, сон тяжкий приснився... Все дiти з пам'ятi не виходять... - Сво©? - Та нi. Людськi... I сво© теж За них, Туре, так повиннi фашистський корiнь чавити, щоб нiде гадючо© ворсинки i на розплiд не залишилося... Ти даремне дорiкнув менi за той тол на ши© в начальника СД. Пiди до Рунова - побачиш, як нашi дiти кров'ю плачуть. Обличчя в Дмитра зараз було таким рiшучим, упертим, що Тур завагався, чи справдi вiн бачив сльози на очах командира. XLVI За нiч у таборi замерзло п'ятдесят два червоноармiйцi. Зондеркоманда старанно пороздягала i пороззувала трупи. З кого взуття не скидалося - полосували ножами. Замерзлих поскладали в два штабелi. Незабаром пiд'©хала пiдвода i задубiлi одерев'янiло загупали по деренчливих дошках полудрабкiв. Коненята, помахуючи пiдв'язаними хвостами, поволi потюпали повз колючу огорожу до долини смертi: "Не втечеш, так сам, значить, не сьогоднi - завтра витягнеш ноги", - тоскно i злiсно подумав Варивон, копаючи яму для замерзлих. Напевно й сама дружина не пiзнала б свого чоловiка у цiй схудлiй, бородатiй, з глибоко запалими очима постатi Пробираючись на схiд, двiчi попадав у концентрацiйнi табори i двiчi втiкав, та не везло в життi - недалеко вiд фронту втрет╨ пiймали. - Iще одна затримка, - невесело обiзвався до свого товариша по бiдi, сержанта Мамедова Алi-Ага Огли. Замерз бiдолаха. Опух з голоду, ноги стали неначе колоди, обличчя набрякло. I коли позавчора помiчник коменданта табору оберштурмфюрер Райхард Шульц ударив нага╨м по щоцi, Варивон iз жахом помiтив, що з рани потекла не кров, а вода. I щока сержанта почала стухати, обвисати пожмаканою ганчiркою, що потворно пiдкреслювала другу, значно бiльшу половину обличчя. За останнiй час стiльки довелося побачити, пережити, що сама дiйснiсть почала здаватися жахливим сном. Хiба мiг колись Варивон, слухаючи в далекому дитинствi страхiтливi казки про лиходi©в, чортiв, вiдьом, подумати, що цi страхiття в стократ перевершить вузлуватий фашист? Чи мiг подумати, що бiлокура вiдьма, дружина коменданта табору унтерштурмфюрера Вiльке Вiльгауза, на сво© iменини, смiючись, застрелить трьох червоноармiйцiв? Хiба мiг подумати, що оцей зарослий лiщиною яр, так спокiйно присипаний тепер чистим снiжком, пiдiйме сво╨ дно врiвень з окрайцями, бо тисячi трупiв знайшли тут останнiй притулок .. "Буду ж тебе, фашисте, бити, як сукиного сина, - не раз повторював свою клятву: - аби тiльки добратись до сво©х". Пiд'©хала пiдвода, два охоронцi пригнулись, уперлись 'плечима пiд полудрабок, i трупи безладно покотились на снiг. Безкровнi губи i незаплющенi очi у декого були затягнутi крихким льодком - снiг, видно, спочатку розтавав на теплому, вмираючому тiлi, а потiм зашерх. Закидали, зрiвняли ями з землею i вузенькою суглинкуватою стежкою вийшли на дорогу, що вела до табору. Попереду про©хала, пiдскакуючи на мерзлому грунтi, пiдвода; догадливий фурман, побачивши полонених, скинув у вибо©ни пару десяткiв мерзлих бурякiв. Розхапали i жадiбно почали ©сти, незважаючи на окрики й удари охоронцiв. Варивоновi вдалося схопити аж три буряки. I сьогоднi вiн добре поснiдав, проте потiм пожалкував, що нiчого не залишив на вечерю. В таборi, колишньому колгоспному дворi, тепер огородженому двома рядами колючого дроту, йшла звичайна страшна гра полонених iз вартовим. Коло огорожi стояли дерев'янi навiси. Щоб нагрiтися, найсмiливiшi в'язнi кидались обламувати дахи. Нiмець методично робив пострiл, i, поки перезаряджував гвинтiвку, в'язнi кидались на навiси, вiдривали дранки i вiдбiгали назад. Потiм тiсно збивалися в коло i грiлися бiля заробленого кров'ю багаття. Варивон сьогоднi грiвся з особливим задоволенням: по-перше, вiн на©вся, по-друге, уже вiдчував далеку дорогу. Iдучи копати ями, з радiстю помiтив недалеко вiд рiжка табору, що виходив до долини смертi, цементовий, притрушений снiгом рiвчак. Очевидно, ним колись стiкала нечисть з коровнi або свинарнi. Огрiла надiя, що цим рiвчаком, попiд дротом, можна буде вибратися на волю. "Коли б утекти. Сама зима зiгрiла б мене, земля нагодувала б, а бив би тебе, фашисте... - Аж дух спиняло в грудях, коли бачив себе на волi зi збро╨ю в руках. - Я показав би, значить, себе..." Темна безвiтряна нiч. Навiть снiг не мерехтить, тiльки ледве одсвiчу╨, вiддiляючи темряву од землi. Варивон обережно обминув рiвчаком першу огорожу колючого дроту, а друга несподiвано забряжчала. З вишки сипнув вартовий з кулемета трасуючими кулями. Червоними блищиками замигтiли снiги. Потiм над табором знялося кiлька ракет. Щосили кинувся в село. Вибору не було: позаду ~ охорона, у селi - полiцiя. I вiн вирiшив: чи пан, чи пропав. Постукав у першу хату. - Хто там? - злякано озвався жiночий голос. - Тiтонько, приймiть, бо фашисти уб'ють. З табору втiк. - Ой!.. Зараз! Тiльки увiйшов до хати, зразу ж попросив ножицi i швидко зрiзав свою довгу рудувату бороду, а потiм з тремтливих рук жiнки взяв свiжу одежу, переодягнувсь i залiз на пiч. На вулицi уже гаркавили сердитi голоси i роз'ярено валували собаки. - Ви ж не забудьте, як ваша фамiлiя: Василь Миронович Мирончук, а мене звати Василиною, - злякано твердила бiлява гостроносенька жiнка, задмухуючи слiпачок. Згодом у хату юрбою ввалились охоронцi. Заглянули пiд лiжко, на пiч. - Хто там? - Чоловiк мiй, - за©каючись, вiдповiла жiнка. - Нещодавно з дороги повернувся: снiг розчищав. Витягнули Варивона насеред хати i не пiзнали в заспаному здивованому чолов'язi, що був одягнутий у чистий полотняний одяг, в'язня концентрацiйного табору... - Спасибi, дорога душа. Моя жiнка теж Василиною зветься, - щиро подякував молодицю, коли фашисти вийшли з хати. - Нiзащо... Налякалася я. Так страшно. Ворог вулицею iде, а менi в хатi смердить, - посмiхнулася блiдою усмiшкою. - Тiльки ви довго не затримуйтесь. - I зразу ж рум'янець залив, прикрасив ©© обличчя: мовляв, не так зрозумi╨ ©©. - Не хати менi шкода, - поспiшно додала, - а щоб хтось не пронюхав. - Не затримаюсь. Мо╨ дiло таке: скорiше до сво©х, скорiше на ясний схiд. - I до нас скорiше повертайтеся. Що вам, Василю Мироновичу, зготувати в дорогу? - i всмiхнулася нiяково й привiтно. XLVII Iван Тимофiйович чогось тривожився. Тiльки передвечiрнi тiнi загойдалися на снiгах, як вiн, спираючись на палицю, раз по раз виходив у двiр, не можучи знайти собi мiсця. То брався за сокиру, то надовго застигав бiля хвiртки, наче виглядав когось, то йшов iз перевеслами до молодих щеп, i за ним тягнулися нерiвнi мережки глибоко втиснутих слiдiв. - Знову ноги розболiлися? - занепоко©лася Марiйка... - Та ниють трохи, видно, на хуртовину. - Може попарити ©х? - Нiчого не треба. Пройде, - нетерпляче вiдмахнувся i зашкандибав на подвiр'я. На нiжному ворсистому полотнi снiгiв розтiкався i снував сво© дивовижнi узори малиновий вiдсвiт, а у виямцi городу лiд був тако© чистоти, що на ньому трепетали блищики молодих зiрок. Мимоволi зiтхнулося, бо навiть подумати важко було, що цей вечiр, i тиша, i золотi мости обрiю були загратованi чужинськими багнетами. I серцем бачив не стiльки тi багнети, як тi мiсця, де можна було розвести, обрубати кiгтi смертi. - Де ж Олександр Петрович забарився? - в який раз питався сам себе, хоча й розумiв, що ще зовсiм рано. Пiсля поранення Iван Тимофiйович побратався з Олександром Петровичем. Зблизило ©х не тiльки поранення i скорбна вiдрiзана дорога, якою, наче на пожарину, поверталися, зблизила ©х ╨днiсть думок, переживань i любовi до того, що найдорожче в нашому життi. Iван Тимофiйович спочатку давав невеликi доручення Олександру Петровичу; той виконував ©х ретельно, неквапно i дiловито. Це була дiловитiсть i впевненiсть господаря землi. Вiн не згинався в окупацi©, як гусеницю з дерев, зривав оголошення i урядового радника, i генерального комiсара Волинi та Подiлля, i самого райхскомiсара для Укра©ни. Замiсть чорних об'яв, начинених великими лiтерами[14] i вироками, вiн прилiплював невеличкi листiвки-ластiвки, i вони спiвали по всьому селi таких пiсень, вiд яких прояснювалися люди i синiли фашисти та полiца©. Але одного разу мiцний, устояний спокiй Олександра Петровича прорвався. Пiзнього вечора, розкуйовджений, страшний, прибiг до Бондаря. - Iване, усiх будiвникiв на шляху перестрiляли... Усiх до одного. Накидали в машини трупiв, мов дров, i пустили пiд лiд. Ополонка, наче рана, почервонiла. - За що ж ©х? - поблiд Бондар. З рiзних уривчастих вiдомостей вiн знав, що вздовж Великого шляху фашисти протягували вiд Берлiна до Вiнницi прямий броньований кабель. Цi вiдомостi вже входили в план його дальшо© роботи. - Щоб не видали та╨мницi, не розповiли, де нерв Гiтлера плазу╨, - задихався од горя Олександр Петрович. - Iване, порiжемо його на шматки, як гадюку рiжуть? - Порiжемо, Олександре. Пiсля цих слiв чоловiк почав трохи заспокоюватися, голос його налився жагою: - Iване, не тримай ти мене пiсля цього на пiвдiлi - душа не витрима╨. Сам зiрвуся, а тодi... - Дурниць наробиш i себе загубиш, - строго обрiзав Бондар. - Прибережи сво© нерви надалi. Нам ще не один день боротися з ворогами. - На всю силу хочу битися з ними. Моя сивина в тяжкому дiлi iнодi, дивись, бiльше поможе, анiж сама молодiсть... Труджусь я тепер, Iване, не на весь розгiн, через це бушу╨, непоко©ться серце, - воно даром не звикло битися. Чу╨ш, Iване?.. Тяжче завдання порадувало Олександра Петровича, але де ж вiн? Iван Тимофiйович знову накульгу╨ до хати, щоб спровадити жiнку до сусiдiв. - Марiйко, ти б пiшла до Дарки - там уже посиденьки з усього кутка сходяться. - Обiйдуться без мене, - завагалася дружина. - Кажуть, щось про наших парашутистiв чувати. - Про парашутистiв? Тодi побiжу, - швидко запнулася хусткою, надiла кожушанку i вийшла надвiр. З морозним повiтрям вдихнула тривогу нiмого зимового вечора; оглянулася навколо i попiдтинню, зiщулившись, майже побiгла до вдови. З бiчно© вулички, похитуючись, виходить Олександр Петрович Пiдiпригора; шапка його збита набакир, пiджак розстебнутий, а лiва рука недбало метля╨ футляром вiд патефонних пластинок. "Натягнувся, мов чiп. А перше не водилося цього за ним", - обережно обходить Олександра Петровича. Вони розходяться в протилежнi сторони. Марiйка задоволена, що ©© не помiтив пiдпилий чоловiк, а Олександр Петрович хитро усмiха╨ться в обмерзлi вуса: знову його прийняли за п'яного. - Олександре, це ти? - сто©ть бiля хвiртки напiвроздягнений Бондар. В теменi просвiчу╨ться його сивина, надi╨ю горять непостарiлi очi. - Я, Iване. - Ну, як? - тремтить голос од хвилювання. - З удачею, з удачею. Оглядаючись, iдуть до хати, сiнешнi дверi запирають на засув. - Де ж, Олександре? - Зi мною. - Як з тобою? - недовiрливо обдивля╨ться чоловiка. - Правду кажу. Олександр Петрович скида╨ широку, як гнiздо лелеки, шапку, урочисто кладе на стiл футляр i обережно вийма╨ з нього... радiоприймач. Дво╨ лiтнiх людей, застигши, не можуть вiдвести поглядiв вiд потемнiло© скриньки, вони кожною клiтиною вiдчувають хвилююче биття сердець. - Спасибi заводським товаришам, - нарештi опам'ятову╨ться Iван Тимофiйович. - А упаковка яка! - стука╨ щиглом по футляру вiд патефонних пластинок i смi╨ться. - I саме головне - з рiзних шматочкiв складали. - Товариша Данила бачив? - Розмовляв iз ним. Вiн же, виходить, у нас колись у райкомi працював. Правда, Iване? - Правда. - Сьогоднi Москву почу╨мо? - Нi. Тiльки завтра. - Завтра? - щиро запечалився чоловiк. - Сьогоднi твоя п'ятiрка жде тебе. - Iване, а може? Я змотаюсь, щоб почекала п'ятiрка... Ну, хоч би одне слово, пiвслова почути. Жаль ста╨ чоловiка, але Iван Тимофiйович розруба╨ все одним ударом: - Олександре, тебе чекають люди. А про радiоприймач запам'ятай: вiн у нас довго не побуде. - Як? - насторожу╨ться чоловiк, i непiдроблений переляк застига╨ на його зморшкуватому обличчi. - Вiддамо партизанам. Вiн ©м бiльше потрiбний. I лише тепер Олександр Петрович чу╨ велику втому тяжко©, небезпечно© дороги. - Що ж, коли треба, то треба, - одерев'янiло виходить iз хати, несучи у серцi жаль та розмивчасту радiсть. Тiльки темрява заховала чоловiка, як до Iвана Тимофiйовича почала сходитися його п'ятiрка: Югина, Марта, Василь Карпець i Мирон Пiдiпригора. Почуття обережностi та жалю продиктували Бондаревi не вводити в одну п'ятiрку обох братiв. * * * Цi днi Iван Тимофiйович ходив мов iменинник, голос його повеселiшав, у хатi ожив розгонистий смiх. Марiйка спочатку подумала, що чоловiк потайки вiд не© потроху випива╨, перевiрила сво© пляшки i задумалася. "Не горiлка веселить чоловiка. Значить, щось хороше робиться у свiтi", - i собi повеселiшала. Вiд сусiдiв вона почула, що Москва не взята нiмцями. Стрiмголов, захекана, влетiла до хати. - Iване, фашисти загрузли пiд Москвою! Навiки загрузли! - граючи очима, сповiстила хвилюючу новину. - Справдi? Звiдки ти це взнала? - хотiв здивуватися i розсмiявся. - Усе село гомонить. Геть чисто все! Ти б пiшов на люди - сам послухав би. - Та доведеться пiти. Коли всi гомонять, щось воно таки ╨, - погодився i знову розсмiявся. Марiйка пильно поглянула на чоловiка, а коли той вийшов з хати, замислилася над тим самим i почала швидко нишпорити по хатi. Зимовий день, розсiваючи тiнi, пiшов слiдом за сонцем. На подвiр'© лунко загупала сокира, - Iван рубав дрова, а в хатi бiля печi поралась Марiйка. У великих казанах для худоби закипала вода, почорнiла у ринцi картопля, на припiчку у макiтрi попискувало гречане тiсто. Усе було таким буденним i звичним, а от тривога не вiдходила вiд жiнки. Раптом глянула Марiйка у вiкно i обiмлiла: вулицею чорними тiнями бiгли полiца©. Вони увiрвалися в двiр, клубком накинулися на Iвана. Скрикнула жiнка, вiдхилилася вiд вiкна. Коли простоволосого Iвана Тимофiйовича увели до хати, вона, закам'янiвши, стояла в рамцi одвiрка. - Чого дорогу заступила? Розкарячилась на дверях! - штовхнув ©© кулаком полiцай. Уся хата загуркотiла, загримiла, загупала, i понiвечене добро полетiло з кутка в куток. Ось з-пiд лiжка полiцай викида╨ патефон. - А де пластинки? - А ти ©х де положив? - злiсно i твердо говорить Iван Тимофiйович. - Ось вони! - вiдповiда╨ другий i з силою кида╨ на землю стос пластинок; нiжнi, потрiсканi шматки пластмаси захрустiли пiд тяжкими чобiтьми. Нарештi запроданцi добралися до тайника мiж грубою i пiчкою. Калiстрат Данько витяг звiдти клуночок з сортовим зерном, кiлька пластинок i футляр. Iван Тимофiйович презирливо глянув на ворогiв i поступився до Марiйки: хотiлось попрощатися перед арештом. В цей час Данько з силою рвонув свою здобич, i яке ж було здивовання Iвана Тимофiйовича, коли вiн побачив, що футляр був порожнiй... Перевернувши все догори дном i забравши Марiйчину наливку, полiца© пiшли з хати. Здивований Iван Тимофiйович попрямував до тайника. - Iване, твiй радiоприймач у казанi вариться, - показала рукою на пiч Марiйка. На ©© вiях тремтiли тривожнi i радiснi сльози. XLVIII Одного ж дня з Побужжя i Синявщини повернулись Гоглiдзе i Тур. Начальник розвiдки, хрустячи обмерзлою одежею, обриваючи з вус i брiв крижанi бурульки, простудженим голосом повiдомив, що карателi готують наступ на Городище. - Хотять нам Полтавський бiй дати. Нехай буде Полтавський бiй, але ми не будемо шведами, - тяжко заговорив, тримаючися рукою за простуджене горло. - Ми не будемо шведами, - задумливо промовив Дмитро. - Яка сила iде проти нас? - За вiдомостями райкому i нашо© розвiдки, бiля двохсот фашистiв. - Немало. - Танки ╨? - запитав Созiнов, спираючись лiктями на широко розгорнуту кодовану карту. - Два середнiх. - Це гiрше. Фашистiв заманимо поглибше в лiси? - звернувся Дмитро до Тура. - Постара╨мося. Треба додатково замiнувати всi дороги, якими зможуть пiти танки. Загiн уже пiсля перших нападiв на залiзницю почав готуватися до наступу ворогiв. Праця мiнерiв була початком розробленого плану оборони. Далi пiшли землянi роботи. Неохоче взялися партизани за лопати, пiшнi, але слова та приклад комунiстiв i комсомольцiв зробили сво╨ дiло: двi кривi лiнi© оборони, майстерно замаскованi снiгами, захищали тепер зi сторони лiсу партизанське життя. Усi во©ни заздалегiдь знали сво© мiсця пiд час бою. По командi "тривога" вони двiчi кидались в лiсовi окопи - одного разу вдень, а другого - на свiтанку... Дмитро накинув на плечi шинелю, збираючись iти до мiнерiв. У цей час в землянку, окутаний сизим клубом морозного повiтря, влетiв веселий i розвихрений Тур, а за ним поспiшало кiлька партизанiв. Вони iнстинктивно, по ходi завжди стриманого комiсара, по його рухливому обличчi, радiсних словах привiтання, догадалися, що трапилось щось незвичайне. Задихаючись, Тур охоплю╨ руками Созiнова i Дмитра. Дрiбнi нервовi риси обличчя тремтять i освiтлюються щасливим внутрiшнiм вогнем. - Нашi вiйська прорвали фронт пiд Москвою! Перейшли у наступ! Гонять ворога на захiд! Гонять нiмця! - Та невже правда?! - Саво, звiдки взнав?! - Святом повiяло! - Товаришу комiсаре! Розкажiть з усiма подробицями! - Знайшов листiвку, кинуту нашим лiтаком. Та ще яке багатство передав нам Павло Михайлович. - Яке? - Промову товариша Сталiна на жовтневому парадi... Зразу ж був скликаний мiтинг. I довго не розходились по землянках бiйцi, бажаючи чим довше побути разом, разом пережити хвилюючi вiстi. Здавалось, той далекий i радiсний свiт першо© велико© перемоги осяяв ©хнi серця i чола, i не таким страшним здавався майбутнiй наступ фашистiв на ©хн╨ Городище. - Москва-матiнка показала себе! - На те вона i Москва! Серце наше. - В Москвi ж товариш Сталiн. - Не тiльки в Москвi, - з нами також... - Так, значить, Полтавський бiй буде? - весело перепитав Дмитро начальника розвiдки. - Нi, товаришу командире. Тепер буде розгром карателiв коло Бугу. Операцiя, звiсно, менша масштабом за московську, але хороша буде операцiя... Другого дня дозори, пропустивши в лiс нiмецьку розвiдку, повiдомили, що з пiвночi наближаються танки, а за ними просува╨ться пiхота. Iще не доходячи до узлiсся, Дмитро почув рев моторiв. Чорнi тупомордi танки майже водночас заборсалися в сiтцi лiсу, з-пiд ©хнiх тракiв заклубочилися хмарки снiгового пилу. Ось машини, зростаючи на очах, вскочили у молодий гайок. Двома переляканими хвилями розiйшлись i в корчах почали падати на землю переламанi, потрощенi дерева. Остання паморозь пiднялася над ними, вже нова дорога, устелена недожитим життям, зачорнiла пошматованими цурпалками. По лiсу ударили гармати, кулемети, i зразу ж усе навколо наповнилося нестерпним скреготом, шипiнням i трiском. Почорнiли, задимiлись снiги; тяжко, з пташиним фуркотом, падали в кущi осколки, i свiжi вирви на диво були схожi на дбайливу розкорчовку, над якою пiдiйма╨ться весiннiй димок. "Пруть чортяки, як скаженi!" - в безсилiй злостi провiв машини звуженими очима Дмитро. За танками розтягнутим пiвколом побiгли пiхотинцi. На бiлому снiгу вони здавалися зовсiм дрiбними, неначе ляльки. ╞хнiй рухливий пунктир розсипався так, щоб охопити вищi! схили Городища. "Надiються, що ми болотами не проскочимо. Видать, вивчили мiсцевiсть". Дмитро не спуска╨ очей з танкiв i кiлець ;чорного вигадюченого ланцюга. Ось один шматок його, збиваючись докупи, на хвильку зупинився на мiсцi: там лежали розвiдники, знятi партизанами. Через зв'язкiвця Дмитро передав Созiнову, щоб той свiй загiн, призначений для видимостi оточення, пересунув далi на правий фланг. I чудно було чути свiй голос в страшнiй нестихаючiй лiсовiй тривозi. "Пруть чорти, щоб вас на шматки порвало!" - кидало в холодний пiт. - А що як прорвуться до землянок?.. Випрасують усе живе на свiтi". А навколо трiщало, стогнало, гудiло, ахкало; противним свистом врiзались в лiси розривнi кулi, роздовбуючи дерева, i наполохана луна металася в усi загратованi стiнки лiсу, як мета╨ться до божевiлля переляканий чоловiк. Ось уже переднiй танк у клубах снiгу вискочив на дорогу, що веде до табору, i раптом всерединi у Дмитра все похололо. "Прямо на мiну летить... Ну, ну, лети, дорогий, лети, голубчику... Iще, ще трохи, - i Дмитро весь наповнився благанням, неначе мертве залiзо могло його почути. "Iще трохи, ще, дорогий..." I ось танк зупинився, здибився, охоплений кущем полум'я, i важко осiв на дорогу. Гусениця, наче ганчiрка з ноги, безсило опустилася з заднього лiнивця i впала, прикриваючи собою стежку. Зразу ж кiлькома пелюстками розкрився важкий люк, i з нього почали вискакувати в чорних шоломах танкiсти. Але ; жоден iз них далеко не вiдбiг вiд машини, - ©х усiх поздiймала засада Пантелiя Жолудя. Друга машина, люто вiдстрiлюючись, кинулась назад, а пiхота почала обережнiше входити в глибину лiсу. Дмитро, вiдступаючи зi сво©ми партизанами до першо© лiнi© оборони, i заманював ворога пiд фланговий огонь кулеметiв, а Созiнов iз Туром тим часом обходили карателiв з тилу. I коли фашисти почали наближатися до Городища, Дмитро якомога голоснiше скомандував: - Перший батальйон! По фашистськiй наволочi вогонь! Вогонь! Затрiщали в морозному повiтрi пострiли. Декiлька фашистiв чорними купинами упали на снiг. А позаду чулась уже команда Созiнова:' - Вогонь! Кiлька ракет зашипiли на снiгу; нiмцi в панiцi прийняли ©х за мiни i зразу ж, наляканi видимiстю оточення, кинулись назад. На допомогу ©м, щедро розсiваючи свинець, знову вискочив танк. Вiн вiдсiк групу Дмитра вiд фашистiв i кинувся на групу Тура. На поворотi в одно злилися два вибухи: гармати i мiни-авiабомби. Танк навiки осiв униз, i Дмитро засмiявся вiд радостi. Тепер партизани повискакували iз схованок i вже, не дослухаючись до команди, кричали що хто мiг, кинулися за ворогом. I найбiльше повторювали сьогоднi лiси пристрасне слово "вогонь", хоча того вогню не так-то й багато було. Тепер добре продуманий план оборони мiнявся самим життям. Лiсовий бiк покотився на пiвнiч: партизани перейшли у наступ. Швидко надходив вечiр, морозний, зоряний. На заходi глибоко втиснулась в зеленаве небо тривожна багряна смуга, горiла переливчастим вогнем. Нiмцi, обтяженi убитими, швидше поспiшали на рiвнину. Але на узлiссi ©м довелося покинути трупи: партизани не вiдставали вiд ворога. Не заховало фашистiв i прибузьке село, що стояло над битим шляхом. Тут бiй розтiкся по вуличках i подвiр'ях, розкришився по садках i городах. На допомогу партизанам висипали колгоспники, озбро╨нi найрiзноманiтнiшою збро╨ю - вiд кулемета до вил-трiйчаток чи замашно© палюги. Лише двi невеличкi групи ворогiв, що першими вскочили в ще принишкле село, врятувалися втечею вiд партизансько© кулi... П'яний вiд поту, утоми й радостi, Дмитро щасливими очима оглядав сво©х воякiв, кожного вiтав добрим словом. Це було справжн╨ свято i для нього, i для всiх партизанiв. - З перемогою, товаришу командире! - пiдiйшов Тур iз Созiновим. - I вас з перемогою... - Ох, i дали жизнi фашистам! - уже десь в сутiнках хвалився дiвчинi молодий партизан, i щасливий дiвочий смiх зливався з грубiшим парубочим. - Кажете, позбулись карателi i технiки i гонору? - I життя! - повчально поправля╨ хлопець. А вже з хати в хату летiли надiйнi звiстки про битву пiд : Москвою, живою естафетою передавалися в лiсовi хутiрки i навколишнi села. Листiвки, передрукованi Туром, як найдорожчий скарб, переходили з рук до рук; вивчались напам'ять, як вивчаються поезi©, i звiльненi пiдмосковськi мiста сузiр'ями надiй сiяли подiльським селам. Коли Дмитро, оточений групою партизанiв, вийшов на майдан, до нього враз, наче з далеко© давнини, озвалась щедрiвка. Розгонистий парубочий голос аж дзвенiв, стелячись до рiки. Щедрик-ведрик... "Дайте вареник, - додав у думцi Дмитро, пригадуючи сво╨ дитинство. - Та це ж сьогоднi новий рiк стрiчають". I раптом уважно з цiкавiстю почав прислухатися до щедрiвки, навiть зупинився посеред майдану i Тура притримав рукою. Парубочий голос обiзвався ближче, задиркувато i радiсно: Щедрик-ведрик, Гiтлер-мошеник, За яку ласку Забрав ковбаску, Ще тобi мало - Забрав i сало, Поперек горла Щоб тобi стало, Щоб тебе, чорта, Було розiрвало. - Оце щедрiвка! Дружно засмiялись партизани. А потiм попiдвiконню задзвенiли вже дiвочi голоси, i серед них Дмитро ясно почув баритон Олекси Слюсаря i тенор Пантелiя Жолудя. Щедрик-ведрик, Гiглер-мошеник... Хай шумить земля пiснями, - обiзвалась друга вулиця. Спiвало та iскрилося морозне повiтря, розписане прямими стовпами пахучих димiв; солодко спiвали пiд ногами снiги; скрипiли ворота, розчинялись дверi, i селяни запрошували сво©х оборонцiв на вечерю. - Яка сила - народ, - задумано промовив Тур. - Як його ломить, трощить ворог, а народ смi╨ться над ним, б'╨ його. Оця пiсенька, Дмитре Тимофiйовичу, теж може дечим пояснити настро© нашого колгоспника, що тимчасово попав у неволю. Не впав вiн на колiна, у вiдчай, у всяку чортiвщину i попiвщину, як падають слабодухi. Вiн смi╨ться над ворогом, бореться з ним Вже й забуло село, коли щедрувало, а от тепер не в одному селi такi пiснi ходять. Ходять i там, де нас нема, де ворог iз автоматом оцей вечiр стереже. Защедру╨ так молодь, почу╨ якийсь посiпака, а йому i скажуть: "Ми ж спiва╨мо щедрик-ведрик, дайте вареник, а не iнакше". Вiр менi, Дмитре Тимофiйовичу, що так воно i ╨. Поперек горла Щоб тобi стало, Щоб тебе, чорта, Було розiрвало... Чути топiт берегом, Чути здалека - йшов пiд красним прапором Командир полка. Голова пов'язана, Кров на рукавi. Слiд кривавий стелиться По сирiй землi... Кружляли пiснi i смiявся зимовий вечiр. Спiвали i смiялися партизанськi серця, окриленi i надiями, i перемогою, i сердечною зустрiччю з селом. Коли Дмитро, пославши мiнерiв на шлях, увiйшов з морозу в простору теплу хату, його незвичайно радiсними i урочистими поглядами стрiли Тур, Созiнов i Гоглiдзе. Вони стояли бiля столу, опоясанi важкими пiстолями, командирськими сумками, на високих грудях Созiнова висiв масивний бiнокль. З-пiд гiмнастьорок бiлiли смужки свiжопiдшитих комiрцiв, на важких чоботях коливалися пучки свiтла. "Коли й вспiли причепуритися? Щойно патрулi виставляли, обоз iз харчами спроваджували в лiс". - Приготувалися новий рiк стрiчати? - Приготувалися, Дмитре Тимофiйовичу. Свято яке! - заграли веселi очi Созiнова, i на пiдборiддi заворушилась глибока, по-дитячому привабна ямка. - Дмитре Тимофiйовичу, - виступив наперед Тур, - сьогоднiшня перемога, хоч i невелика вона, а дуже дорога для нас усiх. Це перша ластiвка наших перемог над ворогом... - Да, перша ластiвка, - примружившись, не помiтив, що перебив урочисту мову Тура. - А вона найдорожча. Цi танки, Туре, що ©х пiдiрвали сьогоднi, дорожчi, нiж десять майбутнiх. Велике дiло перемогти в першому бою. Тут партизан переступа╨ межу вiд звичайного во©на до героя. От узяти Свириденка - нiчого не мiг сказати про нього до бою. Сумирний, якийсь несмiливий хлопець. Гвинтiвку не в боротьбi дiстав, а з могили солдатсько© викопав... Нарочито поставив його бiля себе. Стежу зрiдка за ним - чи не пiшла душа хлопця в чоботи. Вдарили пострiли. Свириденко пiджак iз себе, шапку з себе i прямо - в фашистську гущавину. А коли фрици кинулись тiкати, навiть чоботи скинув - швидко доганяв ворога. Зустрiчаю ввечерi - iде мiй во©н у верзунах, невеличкий, ну як пастушок, i аж похиту╨ться вiд радостi. - Свириденко, де чоботи? - Нема, товаришу командире. Шукав, шукав - i не знайшов. А фрицiвських на сво© ноги не хочу надiвати. - I це "на сво© ноги" так було сказано, що менi зразу стало ясно: такi ноги до Берлiна i не охнуть... Велике дiло перший бiй. Дякую вам, товаришi. Тур значуще переглянувся iз Созiновим, пiдiйшов ближче до Горицвiта. - I в цей день хай здiйсниться мрiя нашого командира... Дмитро вражено зупинився посеред хати: те, про що стiльки думалося, зараз незабутнiм хвилюванням переповнило його. - Спасибi. Спасибi, хлопцi! - навiть розгубився i командирiв назвав хлопцями. - Це справжн╨ свято для мене. Словом, Новий рiк... - Ось, Дмитре Тимофiйовичу, нашi рекомендацi©. Будьте достойним сином комунiстично© партi©. I не два листки, а сво╨ велике щастя бере Дмитро з рук сво©х друзiв. Радiсна, хороша хвиля прорива╨ться всiм його тiлом. Вiн мiцно перехоплю╨ невеликого пiдiбраного комiсара, нахиля╨ться над ним. I в цей час погляд Дмитра в блискавичному коловоротi картин охоплю╨ все життя i всю свою землю, починаючи з сьогоднiшнього поля бою i до стiн Москви, яку вiн бачив тiльки в кiнокартинах, але вiдчува╨ ©© всiм серцем. Частина друга I Пiзньо© осенi по першому снiжку повертались партизани у рiднi лiси. I хоча втома валила з нiг во©нiв, проте кожен проясненим зором оглядав перелiски i лiси, поля i галявини, пригадуючи все, усе сво╨ життя. Iз самотнього дуба, що гордовито, розмашисте вийшов погуляти з лiсiв у поле та так i залишився на пагорбi, скотився невеличкий, чубатий Кирило Дуденко. Вiн проворно побiг дорогою, що темнiла свiжими слiдами. - Товаришi партизани! Внизу наш Буг! Iще не замерз!.. Цi, здавалося б, простi слова щасливою усмiшкою одзиваються на суворих обличчях во©нiв, i всi швидше спускаються до широко© тужаво© рiки; вона свинцевим плесом впевнено врiза╨ться в рiденьке полиняле небо. Горицвiт зупиня╨ться перед обважнiлою жовтозеленою хвилею, що лащиться йому до нiг, пiдмиваючи тонкi окрайцi хвилястого льоду. Понад берегом скрипливо про©жджа╨ обоз; дзвiнко цокнулися рогами воли; позаду заiржав кiнь, i хтось простудженим голосом захоплено промовив: - Навiть худоба пiзна╨ свiй край. Диви, як мiй Воронець повеселiшав. Розумний кiнь. Дмитро iде понад рiкою, спiвучою, сповненою сумовитим шерехом i шепотом; з-пiд його нiг димлять завитки промерзлого пiску. Нiби ткач основу, нитку за ниткою поволi перебира╨ в думках командир сво╨ партизанське життя, що почалося отут, в крутому здибленому Побужжi i розлогому безмiр'© Забужжя. А в цю основу iще вплiталися тихо i тривожно думки про родину; перед очима ставали рiднi обриси i зникали, як доплив за поворотом... Давно в минуле канули i сумнiви i муки, що не раз обсипали його холодним краплистим потом: чи вистачить умiння командувати загоном... Ось у цих краях вiн вперше, розгромивши фашистiв, вповнi почув свою силу. А як боявся тодi: а що коли програ╨ бiй? Правда, через деякий час пiд тиском фашистських частин довелося покинути Городище. Але це не був безладний вiдступ чи втеча. Пiдпiльний обком i райком разом з командуванням загону розробили план рейду в захiднi областi Укра©ни. Так загiн "За Батькiвщину" став рейдуючим, не даючи спокою ворогам сво©ми несподiваними наскоками i диверсiями. В жорстоких боях ширшали помисли, дi© i здiбностi командира. Нелегко було повертати, змiнювати сво© звички, нахили, вдачу. Але повертав i змiнював, iз здивованням помiчаючи, що глибше почина╨ розумiти людей. Ненависть до ворога, кривавi сiчi, походи не очерствили, а, навпаки, зробили серце чуткiшим, люблячим i ширшим. Першi досягнення породили смiливiшi плани. Бо розумiв, що сила успiху не тiльки в тому, що вiн окриля╨, утiша╨ зробленим, а й в тому, що перекида╨, закономiрно i мiцно, мости в прийдешн╨. I коли цi живi мости мiж двома берегами - минулим i майбутнiм, сьогоднi i завтра - сходяться так щiльно, як улiтку зоря iз зорею, тим ширше i розум, i серце, i руки вiдчують, збагнуть i знайдуть сво╨ мiсце в неповторному сплетiннi подiй. Навiть бистра вода закиса╨ у тихих берегах. I це було зрозумiло командуванню загону "За Батькiвщину", що жив ╨диною сiм'╨ю, нападав то обережно, але рiшуче, то дерзко, навально, в самих несподiваних мiсцях. Вiд простiшо© операцi© переходили до складнiшо©; вiд голосування - до виконання наказу; вiд випадкових ударiв - до планових... Як iз старими побратимами, привiтався Дмитро з дубами-близнюками на Городищi; уклонився праховi Стражнiкова i ще кiлькох партизанiв, що знайшли вiчний супокiй бiля притихлого лiсового озерця. I вже рiзноманiтнi турботи полонили загiн. Тiсний час прискорено закружляв новими дiлами. Зразу ж на партiйних зборах обмiркували найважливiшi питання бойово© та агiтацiйно© роботи, затвердили вiдозву до населення... I вже тiнями розсiвалися в лiсах розвiдники, молодцювате ви©жджали на закосичених конях пiдривники, трохи зверхньо прощаючися з рядовими партизанами; обважнiлi, перепоясанi стрiчками, кулеметники, прiючи, вибирали найвигiднiшi мiсця для засiдок, а переодягнутi в буденний селянський одяг зв'язкiвцi та пiдпiльнi агiтатори попрямували до мiста, до сiл налагоджувати зв'язок з народом, iз бiльшовицьким пiдпiллям. В таборi забряжчали лопати, заахкали сокири i захекано обiзвалися пили. I на свiжому мiсцi партизанське життя входило в сво© права навально, з розгону, наче бiй. Тiльки пiзнього вечора трохи стихло в таборi. Партизани, сидячи бiля багаття, уважно слухали полiтiнформацiю Тура. Слово, оживаючи, уже ставало пiснею, ставало во©ном-переможцем, переливалося безсмертним сяйвом кремлiвських знамен i зiрок, наближало той день, в iм'я якого твердi руки пiднесли автомати чи гранату. Прислухаючись до голосу комiсара, застигли на лiсових пагорбах вартовi, не помiчаючи, як на ©хнiх багнетах перегойдуються жмурки вогню. А серцем чули вартовi, як повз них сюди, в лiси, велично йде ©хня Батькiвщина. Партизанське життя, не спиняючися нi на хвилинку, входило в сво© права. Цi╨© ночi командир i комiсар не лягали спати: обходили Городище, перевiряли пости, дiлилися новими планами. Незадовго до свiтанку вийшли на припорошене узлiсся, яке тепер широко розкущувалося гiнкою памолоддю в неораних, забур'янених полях. Далеко-далеко в настоянiй тишi прогуркотiв вибух, даючи знак, що господарi уже хазяйнують на шосе. На третiй день, пiсля обладнання партизанських землянок, що були зруйнованi ворогом, до Дмитра почали пiдходити похмурi во©ни. - Товаришу командире! Полiцiя матiр мою вiддала в лапи гестапо. Дозвольте провчити гадiв, - звернувся нахмурено-зосереджений Кирило Дуденко, що вже побував у сво╨му селi. - Не можна зараз, товаришу Дуденко. - Чому? - Важливiшi ╨ дiла, - пiшов з партизаном в глибiнь лiсу. - Знаю, що тяжко, дуже тяжко тобi... Ну, розгромимо полiцiю. Помстишся ти. А тимчасом по залiзницях безкарно проходитимуть по©зди iз свiжими фашистськими дивiзiями, танками. Один ешелон пустити пiд укiс - це вартнiше розгрому усiх полiцейських кущiв у нашому районi. Стерпи сво© муки для бiльшого дiла. - Коли ж не стерплю╨ться, товаришу командире? - Не стерплю╨ться? Дума╨ш, у тебе одного лихо. Чи ╨ тепер хоч один чоловiк, щоб не мав рани, як не на тiлi, так на душi? - I сво© рани найболючiшi, товаришу командире, - Сво©?.. Це я чув, коли одноосiбником був. Не партизанську ти мiрку взяв, Кирило. Це куца мiрка. Пiд не© навряд хто з нас пiдiйде... Чим, дума╨ш, дрiбна людина вiдрiзня╨ться вiд справжньо©? - Дрiбна людина зараз не в лiсах душу студить, а тепло© печi шука╨. Дрiбна людина, товаришу командире, коли життя веселе, перша буде кричати ура, перша буде чарку пiдiймати, жерти хлiб, вона ж першою i напаскудить, нарига╨ в чистiй хатi. А вдарить грiм - зани╨, мов комар на болотi. Бо вона дума╨, що ©© паршива шкура дорожча всього життя, разом взятого. Вона цiни сво©й шкурi не складе! - зло i схвильовано вiдкушував кожне слово. - Я колись читав у книжцi про одного римлянина. Вогнем його пекли, спекли руку, а вiн нi слова не промовив... Не подумайте, що вихваляюсь, товаришу командире: коли б прийшлося, увiйшов би в огонь, згорiв би полум'ям ясним за свою Батькiвщину, за оцю землю, що виростила мене i помiж людьми людиною зробила... Я буду мучитись, горiти - i смiятимуся з ворогiв, а черваком, рабом не стану. Ви бачили, коли рятували мене перед шибеницею, що я чогось вартий. До вiйни я ще не знав сво╨© сили, а тепер почув, що така вона у мене - аж тiло розрива╨... Пустiть, товаришу командире! - Що ж, iди, Кирило. Я хотiв тебе послати на станцiю. Хотiв, щоб на тво╨му рахунку десятки фрицiв було; вони ось зараз, коли ми про життя говоримо, везуть по шпалах смерть тим людям, без яких i ми б не жили. Що ж, пропустимо зайвi ешелони до нашого серця. Немало вже пропустили. А завтра новi матерi залишаться без дiтей, новi удови заголосять. Бо нам сво© рани найбiльше болять. Нам своя сорочка найближча до тiла... А потiм хтось iз тих, у кого сво╨ найбiльше болить, попадеться гiтлерiвцю в лапи i сво©х друзiв викаже, бо шкура в нього тендiтна дуже, до не© за всi роки радянсько© влади нiхто пальцем не приторкнувся... Iди, Кирило... I зупинився партизан, охопивши рукою