- Не радимо членам пiдпiльного райкому мати по кiлька зв'язкiвцiв. Небезпечно проводити зайвi слiди. Ця помилка допомогла гестапiвцям напасти на слiд i вже в лютому цього року заарештувати увесь склад першого пiдпiльного ЦК Чесько© компартi©. В Iвана Васильовича уста мимоволi стиснулись в одну смужку - Варто також подумати, щоб на явочних квартирах були для пiдпiльникiв харчi, одежа, взуття. Оце поки i все. - Спасибi, Павле Михайловичу. - Спасибi не вiдбудеш, - складаються в приязну усмiшку прив'ялi уста Павла Михайловича. - Роботою буду вiдбувати. I як це я допустився тако© помилки з друкарями? Савченко поправив рукою сивий чуб. - Напевне, тому, Iване Васильовичу, що тво╨му поколiнню не доводилося, неначе кореню, входити в грунт. Ви буйним зелом на вiльнiй землi виростали, вiльним повiтрям дихали, вiльно творили. А про пiдпiлля тiльки в книжках читали. I то як iсторiю або захоплюючий твiр... Над мiстом пронизливо завила сирена. Савченко i Кошовий поволi вийшли на завмерлу вулицю. Навколо затрiщали зенiтки, над самою головою тiсним стро╨м пройшло кiлька бомбардувальникiв i недалеко вiд них почали розпухати рожевi берети розривiв. - Знову на залiзницю. В повiтрi заколивалося ряботиння недбало скинутих бомб. Тяжко загудiла, здригнулася земля i пiдкинула вгору сiру завiсу розвержених будинкiв. Тривожна завiса зразу злилася з громiздкими покалiченими будiвлями хмар. Над цим безладдям чорним хрестом застиг самотнiй самольот, затрепетав, тягнучись жалом угору, i, незграбно перекрутившись, пiшов донизу, волочачи за собою чадний хвiст. - Туди тобi й дорога! - вирвалося у Iвана Васильовича. - Ще один заходить. Цей спiкiрував на центр мiста. В'©дливо наростало вищання бомб. Оглушливi розриви. Темне кипiння землi. I зразу ж, мов смолоскипи, у саду запалали ряснi яблунi. Вогонь хижим звiром побiг по стовбурах, рвав i розщеплював ©х, кружляв у верховiттi, вистеляючи землю червонобокими i почорнiлими плодами. - Як працю людську нiвечать, - до Савченка i Кошового пiдiйшов з карабiном в руках похмурий Олексi╨нко. - Однак, скосили одного зенiтники. - Ну, ©дь, Iване Васильовичу. Бажаю успiху, - попрощався Павло Михайлович i пiшов до обкому. Машина, петляючи гарячими, задимленими вулицями, вилетiла на помережане надвечiрнiми тiнями шосе. Не про©хали й десяти кiлометрiв, як Олексi╨нко круто загальмував, не до©жджаючи до роз'©зду. - Iване Васильовичу, зда╨ться, десант! - з карабiном вискочив на дорогу. Обличчя йому побiлiло, зморшки поповзли вгору. З хмарного неба обтрушувалися хмарини парашутiв. Iван Васильович, на ходу виймаючи пiстолет, кинувся до роз'©зду. Гнiв i лютiсть так заклекотiли, що вiн спочатку нiчого не бачив, крiм натягнутих вiтром шовкових парасольок; на них незграбно метлялись чорнi постатi диверсантiв. - Сергiю, на весь дух до роз'©зду. Хай подзвонять у мiсто. Дай карабiн! - Я зараз! - мiняються збро╨ю, i Сергiй великими стрибками летить до казково крихiтного будиночка-грибка. Iван Васильович уже не бачить парашутiв - перед ним тiльки чорнi плями. Оце i ╨ ворог. "Коли б не промазати", - пiдводить карабiн, затаю╨ подих, бачачи, як бовтаються ноги диверсанта. Невеличка вiддача в плече, дзвiн у вухах - i парашутист обм'як, немов ганчiрка. Тепер Iван Васильович спокiйнiшим зором бачить, як полем бiжать колгоспники з дробовиками, берданками, а то й просто з сокирою, вилами чи дрючком. З другого боку заходять бiйцi винищувального батальйону. Ще навiв карабiн на горбатого - з рацi╨ю за плечима. - По-снайперськи! - завзятий окрик Олексi╨нка. - Дамо ©м зараз жизнi! - Вiн, примружуючись, пiдiйма╨ пiстолет, i зразу ж пiсля пострiлу по пшеницi забризкала кров. Поле дедалi частiш обзива╨ться стрiляниною, тiснiше змика╨ться живе коло. Але частина парашутистiв встигла спуститися на лан, i автоматнi черги вже викошують похилене стебло. Iван Васильович разом iз Олексi╨нком кида╨ться до грушi-дички, стрiляючи в те мiсце, де хвилю╨ться жниво. Рiзкий окрик зметнувся бiля дерева. Над колоссям, немов над водою, пiднялися тремтливi руки з автоматом, ще обiзвалася черга, завищали кулi, i Кошовий, хитнувшись, похилився на Сергiя. - Iване Васильовичу! Iване Васильовичу! - очi у хлопця наливаються жахом, на скронi трiпоче розбухла вена. - Чого ти? В серце ж не попала... Не дрейф, Сергiю... Обличчя Кошового береться бiлими плямами, аж поки вони не зливаються водно. Стомлено приплющуються обважнiлi повiки, а уста сохнуть на виду. Сергiй, беззвучно плачучи, виносить на руках Iвана Васильовича з потолоченого поля. Спустошений болем, з лiкарнi подзвонив вiн про нещастя Павлу Михайловичу. - Як?! - зiтханням вирвалося в секретаря обкому. - Вiйна, Павле Михайловичу, - бiльше нiчого не може сказати Сергiй. - Через двадцять хвилин буду в лiкарнi. Павло Михайлович зразу ж подзвонив у райком Новикову. - Генадiю Петровичу, негайно при©жджай. - Вночi? - Вночi. - Матерiали якiсь потрiбнi? - Нi. XIV Рана ще не заго©лась, коли вiддалений гарматний гуркiт почав пробиватися тихими ночами до села. Накульгуючи, спираючись на палицю, Дмитро виходив у двiр i довго не мiг одвести наболiлого погляду вiд далекого обрiю. Поспiшали на фронт машини, танки, ©хало поповнення, а обабiч шосе ©хали i йшли на схiд намученi люди з убогими пожитками, з заплаканими дiтьми. Гнали колгоспники великi табуни худоби; ревiли круторогi воли, жалiбно, по-дитячому плакали вiвцi i падали на шлях, страдно дивлячись старечими янтарними очима. Розчахались ноги i ратицi в корiв, i невпинний плач стомлених отар, як тривожний сон, висiв над селом. Одного надвечiр'я на заморений обоз налетiло два лiтаки; з-пiд ©хнiх крил злобно замигкотiли вогники; кулi, крешучи з асфальту iскри, потоками промчалися над беззахисними людьми i худобою. Дорога, наче осiннiм листом, заряснiла кривавими плямами. Дмитро побачив, як мати, прикривши собою дитину, упала на землю i зразу ж бiля них почала розповзатися паруюча стрiчка. - Мамо, мамо, - плакало дитинча i здоровою ручкою тягнулось до мертво© руки матерi. Кiлька нових могил невiдомих бiженцiв виросло за селом, Кiлькох дiтей взяли собi колгоспницi на виховання. I знову в пеленi сiрого диму тягнулись табуни худоби i обози, попадаючи пiд негоду, обстрiли i бомбардування. - Що ви за виродки, фашисти, - темнiв од злостi та безсилля Дмитро. - Хiба ж не видно, хто ©де, хто йде по шляхах? - Фашисти хочуть наш слов'янський корiнь висiкти. Тому всiх б'ють, - пояснив старий учитель Микита Дем'янович, увесь облитий сивиною. А з усяких темних куткiв i щiлин починали виповзати мокрицi, безбатченки, у яких, крiм отру╨ного гнилого мозку i неситого шлунку, нiчого не було. Якiсь пiдозрiлi ворожки i ворожбити гадали та розпускали поголоски, одна одно© потворнiшi. З'явився злодiй, що з тюрми не вилазив, Олександр Кухня, покрутився, покрутився i десь зник, пообiцявши, що скоро прибуде, i не сам; десь у лiсах переховувався Лiфер Созоненко, переказавши, що незабаром вiн вiдкри╨ свою комерцiю. Розповiдали жiнки: тепер у Варчука перед всiма iконами горять свiчки. - Чекали сво©х визволителiв - дочекатись не могли, i нарештi iдуть вони, - радiв старий Созоненко, що звiдкись з'явився цими днями в селi. Його сiре потрiскане обличчя лущилося брудною iржею ластовиння, а в очах свiтилася люта рiшучiсть. - Виповзають гади недобитi. Хоч би ©х кудись погнали, - хмурячись, казав Дмитро до Микити Дем'яновича. - Закону нема такого. - Так потiм вони людям дихнути не дадуть. - Може ще вiдженуть ворога. - Коли б так, - зiтхав i жадiбно ловив усяке слово надi©. Тa наступний день не приносив утiхи. I коли у Майданах окопалися нашi батаре©, Горицвiт зiбрався в дорогу. - Куди тобi такому ©хати? - припала до нього Югина. I тодi зовсiм несподiвано втрутилася мати, що досi мовчки стояла бiля столу, не зводячи погляду з сина. - Нехай, дочко, ©де. Здивовано поглянув Дмитро на матiр. А вона вийшла з сутiнкiв, невисока, сухорлява, з страдно опущеними вниз зморшками бiля уст, вогко свiтячи глибокими чорними очима. I така мука коливалася на ©© лицi, що мимоволi Дмитро нахилив голову. - ╞дь, сину. Така тобi, видати, випала доля. А ©© не обскачеш конем. Бачиш, що робиться на свiтi: дiток убивають, старих убивають, а хто ж оступиться за них... Такий нам час тяжкий випав... - От-от мала заголосити, але перемогла себе i вже говорила повiльнiше, глухiше: - ╞дь, дитино моя, i повертайся скорiше. Зi сво©ми повертайся. А ми вже без тебе горювати будемо. Кожно© години виглядатимемо з шляху. Кожно© хвилини тебе споминатимемо. - Куди ж вiн такий? Сам за собою не догляне... Може вiдженуть ворога... - Хочеш, щоб Варчук за мною доглянув? - рiзко обiрвав дружину. - Ще нiмцi в село не вступлять, а вiн по мою душу прийде. - Що ж вiн, звiр який? - Гiрше звiра! - почав лютувати, але зразу ж втихомирився. - Не час чортзна про що говорити... Не побивайся, Югино .. - Як не побиватися, коли так тяжко, так тяжко... Дмитро пальцями торкнувся руки дружини i, хвилюючись, тихо сказав: - Югино, а Сталiну зараз iще тяжче. Усi турботи налягли на нього. Усi! За цiлий свiт вiн дума╨, i про нас з тобою. От i повиннi ми помагати йому, чим зможемо. А сльози - не помiч. Чу╨ш? - Чую, Дмитре. Хiба я не розумiю?.. Та вже наша така слабiсть жiноча. - По©ду я, а ти справжнiх людей тримайся, як i завжди... В сутiнках довго сидiла вся сiм'я коло нього, а вiн, спершись лiктем на стiл, прислухався, яке слово хто скаже, i впiрнав у задуму. Тепер болюче серце так билося, що аж у ребра товкло. Мовчки, припавши до його руки, дивився на батька Андрiй, непорушний, задуманий. Ще вдень, при©хавши на добрих конях, якi залишили для Дмитра, вiн, блiднучи, попрохав: - Тату, вiзьмiть мене з собою. - А коло мами хто буде? - Коло мами! Бабуня ╨... Я за вами, тату, доглядати буду. - Нi, я вже якось сам собi раду дам. Ти ж за всi╨ю сiм'╨ю турбуйся. Прислухайся, що робиться в селi. Коли щось буде погане - кидайте все i тiкайте до рiднi чи в Медведiвку, чи в Майдани, чи прямо в лiси. - Добре, тату, - мiняючись в обличчi, рiшуче вiдповiв. - Малий ти ще, сину. Не тво©м плечам такий тягар здержати. А прийдеться, - приголубив i так, обвивши рукою русяву голову, увiйшов, накульгуючи, з Андрi╨м до хати. "От уже i вiдiйшла найкраща частина твого життя... А не нажився. Неначеб учора зустрiвся мiсячно© ночi в жнива на Великому шляху з Югиною, неначе вчора виглядав Марту бiля гаю... Жаль, що ©© не побачу перед вiд'©здом. Коли б здоровий був, пiшов би попрощатися, а так... Хай не ма╨ серця на мене". Докiя повела спати Ольгу в другу хату, i гарячi руки Югини обвили його шию, прихилили чубату голову до грудей - Що ж я робитиму без тебе? - тремтiла всiм тiлом i ще тiснiше притулялась до нього, стараючись не торкнутись болючо© ноги. - Не однiй тобi горювати прийдеться. Дiтей бережи, Югино... Ну, не треба. Чу╨ш? Ти ж зна╨ш - не люблю я цього. Але вона знову не змогла стриматись од плачу; трусились, аж пiдкидались плечi, а руками, неначе слiпа, перебирала його руки, плечi, груди. - Де не будеш, Дмитре, дай про себе знати. Будеш партизанити - i нас забирай. Ми не гiршi вiд людей... Всiх забирай, - твердо глянула на нього. - Добре. Тiльки не тужи менi. Сiм'© не печаль. От i пiшло його щастя, неначе вiнок за водою. Надивляйся, Дмитре, на свою дружину, бо може й побачити бiльше не доведеться... Скiльки треба сказати одне одному, а слова знаходились дрiбнiшi, не тi, тiльки дотик рук, уст промовляв бiльше, мiцнiше. Так i просидiли, аж поки не пiднялось високо в небi п'ятикутне сузiр'я Вiзничого... Недовгi були збори. Вiн уже бiльше не мiг слухати приглушеного зiтхання. Андрiй торкнув коней, i рiднi голоси залишилися позаду. Лежачи на возi, вiн бачив синюватий обрис сво╨© хати, гущавiнь саду i застиглi двi постатi бiля тину. Вдалинi гримiла нiч, сполохами пiдiймався розколотий вогнями обрiй, i помiж чорними деревами текло криваве небо. Чи ж думалось йому ви©жджати тако© ночi з свого села в тривожну далечiнь? Ще недавно господарем проходив вiн цими просторами, орав ©х, засiвав, кохав, а тепер вiддаляються вони вiд нього, вiдходять, як життя з покалiченого тiла. I невже вiн нiколи не повернеться в сво© рiднi мiсця? Нi, брешете, наперекiр усьому лихому вiн повернеться сюди. I не бездомним заблудою, а господарем повернеться. Хай не пшеницею буде пахнути його рука, хай кров'ю запахне, а вiн прийде сюди. I горе тому, хто стане поперек його дороги. Тепер вiн почне косити свiй покiс на всю широчiнь, - i Дмитро, хмурячись, непомiтно для себе весь час прикушу╨ половину нижньо© губи. Тихо шумить Великий шлях, мiцно пахне теплий липовий цвiт, купаючи Дмитра в сво©х хвилях, як i в давнину, коли його, ще немовлям, носила мати на поле у жнива. Iз шляху звернули на луги. Над мерклим скошеним лугом непорушними вартовими стояли гостроверхi копицi. Чорнiло пiдгниле незiбране сiно, i серце Дмитра ще бiльше защемiло. - Досить, Андрiю. Попроща╨мось - i йди додому. - Я з вами хоч до лiсу до©ду. - Нi. Андрiй притримав коней, i вiз зупинився бiля недовершено© скирти. - Прощавай, сину. Нехай тебе доля боронить вiд лихого. Хай... - раптом Дмитровi перехопило дух, вiн вже не мiг дивитися на блiде обличчя сина, що стояв бiля батька в суворiй задумi, мовчазний i нерухомий. З зусиллям ковтнув клубок, що пiдкотився до горла. - Прощавай, сину. - Тату, - поцiлував Андрiй батька. - Куди ж ви подастеся? Тепер i дороги можуть перерiзати... Тепер... - Куди? - не хотiлося говорити дитинi потайних думок: ще може не так могло скластися його життя, та й не в його вдачi було ранiше хвалитися тим, що ще не зроблено. Але син, стоячи на дорозi, ждав од нього вiдповiдi, немов од не© залежало все на свiтi. - Ти чув промову батька Сталiна? Читав? - Чув, читав, - полегшено зiтхнув. - Я так i думав, тату, я так i знав: ви в мене такий, - i очi хлопця заблищали гордiстю i вологiстю. - Тату, коли ви буде в наших мiсцях - мене заберiть iз собою... Я, я... Ви ще не зна╨те мене, тату. Я все перенесу. Я хочу зробити щось для сво╨© Батькiвщини, для нас. Ви не дивiться, що малий... - вiн задихався, проковтував слова, побоюючись, що батько не зрозумi╨ його. - Гаразд, сину. I хлопець гостро подивився на батька: чи не пробилась десь ласкавою насмiшкою, примруженим усмiхом якась рисочка на його чолi, бо ж батько нерiдко зверхньо потакував йому. Це Андрiя образило б навiть в годину прощання. I зразу ж вiдлягла настороженiсть, тривога: батько зрозумiв його. - Гляди ж, Андрiю, ти тепер голова у домi. Не прогав життя свого, нашо© родини. - Добре, тату. - Тричi, як з дорослим, поцiлувався батько з сином i хльоснув конi батогом, щоб скорiше заглушити нестримний бiль. Про©хавши з гони, обернувся. На дорозi непорушне стояла чорна невеличка постать. До не© наближався мерехтливий тривожний багрець переплавленого небосхилу. Цей багрець уже розповзався не по небу, а по тiлу Дмитра; висушуючи кров, наливав лютим болем та ненавистю обважнiле серце i кожну прожилку. Це горiла його земля. Великий житт╨вий шлях в тяжкiй крутизнi пiднiмався перед ним. Руками, очима, розумом охоплював цей шлях, бо на ньому вiн, Дмитро, буде порядкувати. Нi одно полохливе, нi одно половинчасте, нi одно обережне зiтхання не ворухнулось в хмурих думках, якi тягнулися до наступних днiв боротьби. За свою Батькiвщину в нього вистачить сили увiйти в огонь, мовчазним каменем i гордим во©ном згорiти в ньому. Ще його руки i пожнуть, i покосять в кривавi жнива. До останнього подиху вiн буде нищити нечисть, що ступила на землю його батькiв i дiтей. Не схибне око, не затремтить рука, не здригнеться серце. I дивно, що тепер, вiддаляючись од села, вiд людсько© течi©, вiн не чув себе самотнiм. Iз ним поруч стояли найкращi його вчителi i друзi, його невелика сiм'я i його велика рiдня. Бачив у боях i Маркова, i Кошового, i Мiрошниченка, i Кушнiра, i Очерета; не вiддалявся, а наближався до них, - сподiваннями i вiдчуттями ново© роботи, що завтра ©© робитиме. Без клятви клявся усiм найдорожчим, що мав i матиме в життi: вiн не змiлi╨ в ту годину, коли мiлiють рiки, вiн не стане скорботним мостом над висохлим мертвим руслом. I для чого б йому, Дмитровi, було життя, для чого б йому була немеркнуча краса рiдно© землi i неба, коли б вiн хоч на хвилину забувся, що його дороги, живi i болючi, лежать тут, на тривожнiм привiллi, що вiн ╨ часткою сво╨© Вiтчизни! Насторожено тривожно гудуть лiси. Чорнолiсся зведеною банею прикрива╨ темноблакитну рiку, тремтить поодинокими зорями, немов сльозами. Раптом конi сполохались чогось, шарпнулися вбiк i, задираючи високо голови, полетiли лiсом. Сторожким поглядом побачив якусь постать пiд деревом. Щось було знайоме й непри╨мне в тiй прищуленiй тiнi. "Неначе Созоненко", - стукнула здогадка. I в ту ж хвилину злiсно ахнув, прикусивши нижню губу. Задн╨ колесо з розгону наскочило на пень, звело наниз воза i так брязнулось в землю, що все тiло занило в Дмитра, наче хто всерединi провiв терпугом. Крiпко, до болю в м'язах, натягнув вiжки i знову ви©хав на дорогу, сторожко вдивляючись у темряву. Нестерпно крутила нога. Чув, як рана засочилася теплим струмком. Коли торкнувся рукою до болючого мiсця, сукровиця обпекла його пальцi. - При©хав дiдьковi в зуби, - вилаявся про себе. Помiркувавши, вирiшив за©хати на пасiку до Марка Григоровича, перебути трохи в лiсi, поки сукровиця не перестане прихиляти його до землi. До©хав до огорожi i незчувся, як пiдiйшов старий пасiчник. - Це ти, Дмитре? - Я, дiду. Не спиться? - Ет, хiба тепер заснеш? Безталання наше та й годi. Сидиш, як пень старий. Дума╨ш та дума╨ш, аж мозок тобi за череп задiва╨. Вiриш, Дмитре, праве мо╨ слово, що так i чую, як оберта╨ться, ворушиться вiн у головi. - Соломiя ж де? - Соломiя? - схрестив руки на палицi. - Пiшла свiй iнститут доганяти. Хто його зна, чи дожене? Ох, врем'ячко. Чи думали до такого дожити? Тiльки на людське життя розпогодилось, аж на тобi гусiнь фашистську. Спираючись на костур, Дмитро ледве дiйшов до хати. Вона вiяла медом, воском i тими чистими чарами юностi, що бувають лише у пiвденних лiсах, якi стрiчають сонце з степу, а спати вкладають його в чебрецевi прогалини. - Поживеш зi мною, може не так тяжко буде старому. А як що до чого - я тебе в таку схованку впакую, що нiхто не знайде. - Не про схованку думаю, Марку Григоровичу. - Знаю, вiрю, Дмитре... Це поки кров угаму╨ться. Де ж моя маленька теперички в свiтi? - Тiльки, Марку Григоровичу, щоб нiкому-нiкому нi слова. Воза ж i конi треба в яру залишити. - Нiби я не знаю, що робити. Не вчора на свiт народився. Я тебе сво©ми лiками полiкую. Куди там тво© фершала виспiли. XV Село з тривогою, ховаючись у ямах, огородах, в лiсах i болотах, прислухалося до тяжкого подиху вiйни, що вже налягав чорною хмарою на хлiборобськi оселi i життя. Неначе чума пройшла широкими вулицями - нiде нi живо© людини, нi худоби. У вогкiй землi знаходили притулок люди, сповненi лихим передчуттям, невгамовним болем. А чутки проте i в землi знаходили колгоспникiв, передавалися пiд гарматний грiм i квакання мiнометiв. Було вiдомо, що фашисти вже були в Кривому хуторi i на Гавришiвцi. На Гавришiвцi вони розташувались обiдати, дiтям дали по цукерцi, а пiсля обiду повиганяли всю худобу i погнали шляхом. Людей не зачепили, тiльки побили кiлькох жiнок - тi просили, щоб худобу повернули. В Кривий хутiр до вдовицi Фросини Дерев'янко за©хала машина з офiцером i двома солдатами. Лейтенант зразу ж пiшов до хати, а солдати метнулися виводити тiльну корову. Кинулася Фросина до корови, обнiмаючи i обливаючи ©© слiзьми. Водночас, мов два каменi, гупнули по обличчi два кулаки. Захлинаючися вiд плачу, вибiгла жiнка з подвiр'я. За нею по зачерствiлiй дорозi потягнулася кривава стрiчка. В цей час вулицею проходив дiд Хмара, кремезний гордовитий чолов'яга, вiн сам колись пiднiмав млинове жорно, а з японсько© вiйни принiс .двох "Георгi©в". Увiйшов дiд у хату, пiдiйшов до офiцера, який саме поспiшно порався бiля шафи, заговорив. - Не жалiй, дiду, корови. Ми вам культуру несем, - кинув з-за плеча фашист i засмiявся. - Нехай ваша культура вам, а корова - господинi. - Нi, так не мошна, - похмурнiв офiцер, сiдаючи за стiл. - Ага! - вийшов Хмара з хати, як огонь. А фашисти вже в коморi зерно в мiшки загрiбають. Схилився дiд над ними сивою чуприною, схопив одного й другого за шию та як вдарить ©х головами, раз i вдруге, так i не писнули вони. Дiд у хату, спокiйно так, наче нiчого i не трапилося. - Може повернете жiнцi корову? - Нi, не мошна. Вона великiй Германi© потрiбна. - Увесь свiт вам потрiбний, та не з'©сте! - i Хмаравтовк голову офiцера в стiну, аж закривавлена глина обвалилась. Потiм вiн сказав молодицi, що ©й треба робити, попрощався зi сво╨ю жiнкою, почепив на груди георгi©вськi хрести, завiв машину - i подався в лiс. Як вiн не розбився - диво: крутилася машина вулицями прямо як звiр. Тiльки й науки шоферсько© було в дiда, що придивлявся, як його менший син ©здив на полуторцi... Зранку небо обступили хмари, закипали брудночорним мiсивом. Зашумiв, застугонiв Великий шлях, а потiм раптом затих, наче припав вухом до землi, прислухаючись до грому. А далi буря круто вдарила курним валом. Загупав яблуками сад, вистеляючи землю плодами i ламаючи гiлля. Шляхом пролетiло кiлька автомашин, протитанкових гармат на кiнному ходу, знову одна за одною проскочило кiлька машин, i на дорозi, бiля вигону, пiднялися прошитi вогнями стовпи землi. - Фашисти вповзли! - звiдкись прибiг задиханий та блiдий Андрiй. - Фашисти? - заточилась Югина i, низько нагинаючи голову, неслухняними ногами пiшла до ями. Пiд обвислим небом промчало дорогою кiлька рябих забруднених мотоциклiв; звиваючись, почали розповзатися вуличками; а потiм загудiли машини, набитi сiрозеленими настовбурченими постатями. Над селом останнi просвiтки затягувалися хмарами. Незабаром у ©хнiй двiр в'©хала легкова машина. Шофер знайшов всю сiм'ю в ямi i повiв Югину до хати. - Господине, приготуй по©сти пановi офiцеру, - показав на високого худого нiмця, подзьобаного сiрим ластовинням. Молодиця застигла бiля одвiрка, не зводячи широкого погляду з твердоокого, по-пташиному кощавого обличчя. Офiцер гордовито посмiхнувся, зацiкавлено нишпорячи очима по стiнах. Потiм скинув чоботи i щось зашкваркотiв до не©, тикаючи пальцем в розiпрiлi смердючi ноги. - Пан офiцер каже, щоб ти йому ноги вимила теплою водою, - шанобливо промовив шофер i поморщив носа. - А не дiжде вiн! - сльози образи, безсилля i злоби облили молодицю, i вона вибiгла в садок, а далi городами, припадаючи до високо© кукурудзи, подалася на леваду. Позад не© заахкали пострiли. XVI Найтяжчi хвилини в життi. Так, це були найтяжчi хвилини в життi Генадiя Новикова. Дев'ять днiв нiмцi всiма силами ломили i корчували немудру лiнiю оборони, яку на ходу спорудили вчорашнi донбасiвськi шахтарi, прямо з маршу втягуючись у бiй. Спочатку це була навiть не лiнiя оборони, а покривлена в'язь наспiх викопаних незамаскованих окопiв i щiлин. На не© розмашисте i щiльно ринула ворожа мотопiхота. Ринула, заметалась у власнiй плутанинi трасуючих куль i вiдкотилася, залишаючи на полi бруднозеленi купини убитих та безпомiчнi мотоцикли, якi, слiпо описавши круг чи дугу, неприродно скручувались i здригаючись, верещали незаглушеними моторами. За мотопiхотою посунули танки. На допомогу шахтарям вчасно пiдоспiв артилерiйський дивiзiон, командир якого вже на практицi успiшно показав, що може зробити вза╨модiя артилерi© й пiхоти. Кiлька танкiв, стрiляючи з гармат, таки прорвалися до окопiв, круто розвернулися, щоб випрасувати ©х. З щiлин полетiли пляшки з сумiшшю КС. Жалiбно задзвенiло скло по бронi, i найближчi машини викинули над собою мерехтливi полотнища вогню. Останнi танки ще розвернулись на тридцять градусiв i, петляючи, метнулися назад. Поперед них, на синьому тлi смеркання, почали виростати чорнi але© здиблено© землi. Пiсля цього бою змiцнiла сила бiйцiв, змiцнiла i лiнiя оборони. Тепер щоранку над нею почав у©дливо, з старечим придиханням, бурчати "фокке-вульф". Покружлявши, вiн лiниво тягнув свою драбину на захiд, звiдки незабаром напливали одутлi бомбардувальники. Сьогоднi ж над покалiченим полем не з'явився нi "фокке-вульф", нi бомбардувальники. Вночi на переполовиненi сили шахтарiв кинулася свiжа танкова частина, прикриваючи навалу вiдбiрних померанських стрiльцiв, що з боями пройшли Польщу, Бельгiю i Францiю. Танки прорвалися i чорними вогнедишними вежами посунули до невеличкого бiленького мiста - тактично© глибини оборони. Партизанський загiн iменi Сталiна залишився в тилу у ворога. Пiсля останнього донесення втомлених i нахмурених розвiдникiв Генадiй Новиков тихо виходить на узлiсся. В iмлистому вогкому свiтаннi лежить прим'ята, розвержена i мовчазна земля. Над лiнi╨ю окопiв - туманний вiдпар i незвичний спокiй. Але цей спокiй тяжчий, нiж гуркiт бою з химерним перехрестям трасуючих куль, з пурпуровими сполохами мiн, з фурчанням перегрiтих осколкiв i клубами перемелено© коренисто© землi. Смутний напружений погляд шука╨ будь-яко© ознаки життя, а серце так щемить, як може щемiти тiльки раз на вiку. "Нема наших", - вирива╨ться зiтхання, а зiр ще марно вiдшуку╨ в полi найдорожчi сподiвання. - Пiшли, Генадiю Павловичу! - Невелика мiцна рука Недремного ляга╨ на плече Новикова. - Пiшли, - труснув головою, наче струшуючи тяжкий сон, i командир загону бачить, що золотистi обiдки очей комiсара стали червоними. - Гостей непроханих треба сподiватися. Наближа╨ться наш перший бiй. - Недремний говорить неквапно. Провiвши свою юнiсть в боротьбi, вiн добре зна╨ вагу слова "бiй": воно вiдрива╨ смiливу людину вiд найтяжчих переживань, поверта╨ ©© до строгого кола конкретних обов'язкiв. - Мiнувати дорогу ще рано? - Новиков насуплю╨ чоло, щоб краще зосередитися. - Ранувато. Ще можуть десь нашi прорватися. - Коли б то. Над головою, захекавшись, летять сiрi обважнiлi "хейнкелi", потiм, обганяючи бомбардувальникiв, прозудiли два "мессери", i ©хнi поламанi тiнi замерехтiли по стовбурах дерев. - Пора на полiтiнформацiю, - хмурим поглядом проводить Новиков знахабнiлi самольоти. - Яка тема сьогоднi? - Народна вiдповiдь на промову товариша Сталiна. - Тема всi╨© нашо© боротьби, - задумливо говорить Недремний, i на його свiжовиголенiй щоцi ледь помiтно ворушиться задавнений шрам. - Всi╨©. - Хороше б було пiсля тако© полiтiнформацi© негайно дати наочний урок ворогам. Сьогоднi ж. - По╨днати теорiю з практикою, - спалахнули очi комiсара. - Треба щось придумати партизанське. - Враз вираз його обличчя ста╨ спокiйнiшим: попереду стоять партизани. Опiвднi розвiдка загону зустрiлася з головними дозорами нашо© вiйськово© частини, яка вирвалася з оточення. Скоро на лiсовiй дорозi з'явилась i сама частина. Попереду йшли пiхотинцi, сапери i кiлька пiлотiв, далi на пiдводах ©хали пораненi, а прикривали колону артилеристи, виставивши позаду рябу трофейну гармату. Партизанський штаб нашвидку познайомився з армiйськими командирами. Молодцюватий капiтан з акуратно нашитими гарматами на петлицях, не кваплячись, пiдiйшов до партизанiв. - Загiн iменi Сталiна? - Загiн iменi Сталiна. - Самоперевiримося? - вийняв з гiмнастьорки посвiдчення. Уважно переглянув документи Снiженка. - Вахту прийма╨те? - Прийма╨мо. - В добрий час. Диву╨тесь? - показав на колону. - Тепер ми стали "загальновiйськовою" частиною - при╨дналися до нас iз рiзних родiв вiйськ. Хлопцi бойовi! Одне озбро╨ння про щось говорить, - з неприхованим задоволенням глянув на сво©х бiйцiв. Справдi, бiльшiсть во©нiв були озбро╨нi автоматами, радянськими i нiмецькими, та ручними кулеметами. Новиков виразно подивився на партизанiв. - В бою добули? - В бою. - Мiни у вас ╨? - з надi╨ю поглянув Снiженко на капiтана. - Веземо. Небагато. - Нам би хоч трохи. - Протитанкових, протипiхотних? - I тих i iнших. - Вахту прийма╨те по всiх правилах, - засмiявся капiтан. Снiженко полегшено перевiв подих: значить, щось таки перепаде. - Старшина Кузнецов! - гукнув капiтан. - Старшина Кузнецов! - пiшло по колонi. Незабаром до обочини пiдбiг бiлявий вилицюватий бо╨ць. Нижнiй пружок його пiлотки темнiв од поту. - Товаришу капiтане, старшина Кузнецов за вашим наказом з'явився! - умiло козиря╨ i хвацько пристуку╨ закаблуками. - Подiлися мiнами з партизанами. - Мало ©х у нас, товаришу капiтане, - незадоволено витягу╨ться обличчя Кузнецова, i Снiженко в нiмому проханнi не спуска╨ очей з командира. - Я знаю. Подiлись по-братському. - Це наполовину? - жаха╨ться старшина. - Наполовину. - Слухаюсь, товаришу капiтане! - В голосi прорива╨ться явне незадоволення. Снiженковi чогось зда╨ться, що Кузнецов неодмiнно поскупиться, тому й пропону╨ свою допомогу старшинi. - Ходiмо, - буркоче той, i вони через якусь хвилину починають на ходу розвантажувати вiз. Чорнi, як черепахи, протитанковi мiни зразу ж пiднiмають настрiй начальниковi штабу. Вивантажу╨ ©х з любов'ю, промовляючи нiжнi слова. Кузнецов спочатку диву╨ться, потiм смi╨ться i добрi╨. - Бери! Грабуй! - в поривi щедроти вiн да╨ начальниковi штабу три зайвi протитанковi мiни. - Закладемо ©х зараз? - по-змовницькому пiдморгу╨ бiлою, надломленою посерединi бровою. - Закладемо, - в тон вiдповiда╨ зворушений Снiженко i кличе до себе пiдривникiв. Вони старанно викопують ямки, а старшина заклада╨, умiло опоряджу╨ i маску╨ мiни. За кожним його впевненим рухом, нiби зачарованi, зата©вши подих, слiдкують партизани. - Товаришок, а на тво©х мiнах пiдривалися фашисти? - та╨мничим шепотом запиту╨ старшину молодий пiдривник Вадим Перепелюк. - Пiдривалися. Я легкий на руку, - вiдповiда╨, не кидаючи роботи. - То i на цих пiдiрвуться? - довiрливо пита╨ Перепелюк. - Неодмiнно, - серйозно i пошепки запевня╨ Кузнецов. - Летiтимуть, як з пушки. - Вваак! - iмiту╨ вибух мiни молодий пiдривник, i обличчя партизанiв прояснюються. - Противно ж вони крякають. - Це дивлячись коли, - не погоджу╨ться старшина. Його думка не доходить до партизанiв. - Прийомо-здаточнi документи в порядку! - легко пiднiма╨ться з землi Кузнецов, сердечно тисне руку Снiженковi i кида╨ться наздоганяти колону. Партизани проводжають його вдячними очима. - Разом посадили капусту, - з задоволенням крутить цигарку Перепелюк. - Передали нам вахту, значить - i мiсто, i села, i лiси, i орну землю. А кому будемо ми передавати? - Народовi, - коротко вiдповiда╨ Генадiй Новиков, не спускаючи погляду з мiцно© постатi старшини. Все рiдше i рiдше з'явля╨ться вона помiж деревами i незабаром злива╨ться з чорнолiссям. Командир загону залиша╨ бiля замiнованого поля на всякий випадок двох розвiдникiв i хоче вiдвести загiн у лiси. - Може побудемо трохи тут? - зупиня╨ його Новиков. - Зовсiм добре було б, щоб фашисти напоролися на мiни. А вони, фашисти, неодмiнно повиннi з'явитися. - Гаразд, почека╨мо, - згоджу╨ться Недремний, виставля╨ дозорцiв, а загiн розташову╨ в гущавинi обабiч дороги. На Снiженка знову напада╨ приступ скупостi. - Три мiни закопали. Хватило б i двох, - говорить наче сам до себе i непомiтно стежить за командиром та комiсаром. - Жалi╨ш, Вiкторе Iвановичу? - смi╨ться Недремний. Я ж не начальник бо╨постачання, щоб не жалiти. - Не скупися, Вiкторе Iвановичу. Коли на цих мiнах щось пiдiрветься - вони велику бойову роль вiдiграють для цого загону, - Новиков заспокою╨ Снiженка. - Тiльки це й спиня╨ мене. Повiльно, сумовито сочиться час. Зда╨ться, сонце навiки застигло в полинялому, полатаному бiлими хмарами небi, вiда╨ться, небо те й робить, що розкружля╨ противне деренчання одутлих, з павучими хрестами самольотiв. I раптом земля озива╨ться неясним гулом. Новиков щiльно приклада╨ вухо. до присушено© трави. Нiколи таким хвилюванням не наростав гул автомашини. "А може нашi?" - аж у холод кинуло. З-за дерев з'явля╨ться розвiдник... - ╞дуть! - повiдомля╨ Недремний. - Хто? - Двi п'ятитонки з фашистами. - З фашистами, - зашипiло навколо. Партизани ще раз перевiряють зброю. Хтось iз нетерплячих вирива╨ться вперед, але його поверта╨ назад слово командира. Гул нароста╨. Вiн озива╨ться в долинцi i в серцi. Щось замерехтiло, i на дорозi з'являються землистi трьохосьовi машини. Тепер у рев моторiв вплiтаються автоматнi черги - фашисти, приклавши автомати до животiв, навмання поливають свинцем мовчазний лiс. I враз вибух, огонь, розпухла темiнь, неймовiрнi крики, скрегiт тормозiв, дружне "ура" i сумiш пострiлiв. Новиков не пам'ята╨, як вiн кида╨ться за рослим солдатом i з усього розмаху б'╨ прикладом рушницi по головi. Фашист пада╨ в один бiк, а його автомат - в другий. Хтось бiжить до збро©. - Не чiпай! - Це ж я для вас, товаришу комiсаре! У мене ╨. Роздобув. - Все одно не чiпай. - I не буду... - Таки вислизнула жменька. - Краще рисакiв поперли... - Генадiю Павловичу, з перемогою! - пiдбiга╨ Снiженко. - А ти мiни шкодував! - Моя залишилася, - i усмiшка самозадоволення гра╨ на тонких устах начальника штабу. - Нiколи, братцi, не думав, що мiни можуть грати! - захоплено поясню╨ комусь Перепелюк. - То так противно грюкали... - А це кларнетами обiзвалися? - диву╨ться голос другого пiдривника. - Iще й краще. - Правду старшина говорив. Новикову хочеться пiдбiгти, обняти всiх пiдривникiв... I найтяжчу годину життя освiтлюють, огрiвають немеркнучi просвiтки. XVII Через кiлька днiв пiсля вступу нiмцiв у село з полiцаями прибув Карпо Варчук. - Навоювався? - розгладжуючи для поцiлунку чорнi, уже посоленi сивиною вуса, задоволеним усмiхом стрiв його Сафрон. - За сов╨ти навоювався. А тепер за свою сорочку треба подумати. - Ти б краще за шкуру свою думав. Погане, виходить, дiло, - похмурнiв старий. - Чому? - здивовано поглянув на батька. - Чому, чому! Залiзяку на пузяку, - ткнув пальцем на автомат, - надокучить прикладати. Ще добре, коли б так обiйшлося, а то покладеш голову десь, що й ворон костi не знайде. - Чого це ви, батьку, по живому за упокой правите? - Знаю чого. Бач, Лiфер Созоненко дурний, дурний, а хитрий - розумнiший за тебе викрутився: вернувся додому i вже рознюху╨, чи не можна яко©сь комерцi© вiдкрити. - Так то природний спекулянт, а ми за самостiйну соборну Укра©ну i iндивiдуальну землю сто©мо. - Ат, покинь менi про Химинi кури торочити. I в сво©х мiсцях при батьковi тобi хватило б самогону, землi та баб. Знаю твою вдачу. - Ну, ну, так уже й зна╨те, - примирливо посмiхнувся Карпо: "Старого дiдька не проведеш нiякими iдеями, зразу в корiнь дивиться". - Що, воювати будеш? - Нi, думаю в полiцiю пiти. - Це другий вопрос, - повеселiшав Сафрон. З городу прибiгла мати, потiм прийшли родичi i кiлька в опереткових жупанах, з нагаями нацiоналiстiв. Почалася метушня, перебивчаста розмова, перепити - увесь той безлад, що бува╨ при несподiваних зустрiчах i п'янках. Батько i старий Созоненко сiли поруч на однiй колодi, простоволосi i сутулi. "Неначе коршаки", - не втримавсь вiд насмiшкуватого порiвняння Карпо, повертаючись iз саду з начальником районно© допомiжно© укра©нсько© полiцi© Омеляном Крупяком. : За цi днi надокучив йому балакучий начальник, як парена редька. Сво©ми широкими планами вiн просто замучив Карпа. . Молодий Варчук на сво╨ служiння в полiцi© дивився просто, ясно: тепер настав його час пожити. Над Бугом вiн з м'ясом одiрве з колгоспних масивiв найкращi лани, захопить луги i млини. I, будьте певнi, не один активiст згорбиться вiд роботи на його землi i млинах... Ох, тi млини двоповерховi, тi питлi на димчастих, iз сльозою, гранiтних пiдмурках, тi колеса у зеленаво-синьому зiтханнi спiнено© води! Вони i заколисували i в снах шумiли Карповi. I прокидаючись, ще довго наяву бачив чудеснi видiння; м'яким гулом одзиваються важкi крупчастi жорна, струмками, потоками пливе ядерна пшениця, а помiж тими потоками зерна, як живi, проскакують, двоячись в очах, веселi червiнцi. Вiн, Карпо, не дурний у великi чини лiзти - досить iз нього i начальника кущово© полiцi©. Непевне багатство, що тече невидимими каналами чи лежить за його зором, не приваблювало молодого Варчука. Вiн хотiв такого, щоб його можна було побачити оком, потримати в руках, стати на нього обома ногами. А таким багатством для Карпа були земля, млини, а не гонитва за чинами. То Крупяк - iнша рiч. Той тiльки про сво╨ пiдвищення думав i весь час нарiкав на якогось дурнуватого полковника, що, на жаль, був радником у нацiоналiстичного "провода". Крупяк в товариствi групи нацiоналiстiв якось ©дко висмiяв полковника, а хтось з послужливих донiс про це. I "блискуча" кар'╨ра Крупяка затьмарилась новою хмарою: замiсть начальника окружно© допомiжно© полiцi© його посадили тiльки на район. Раз навiть вирвалося в нього: - Дурний, що не з того кiнця вчепився за свою долю. Треба iншого було "батька" пiдшукати... Проторгувався. - Але вчасно спохватився: - Ти, Карпе, забудь цi слова. А то ще якась свиня прийме це всерйоз. I так у нас чого-чого, а гризнi вистача╨. Мало того, що "батьки" не миряться, так ще пiшла колотнеча мiж нами i тими, що на заходi вiдсиджувалися. Цi захiдники, повiр i помовч, справжнi ╨зу©ти, вони тiльки язиками таляпали, а тепер починають вiдтирати нас вiд влади. Карпо ще одне помiтив i в Крупяка, i в усiх нацiоналiстiв: були вони всi на один кшталт начиненi однаковою начинкою. "Не люди, а прямо тобi ковбаси одного заводу", - слухаючи рiзних ватажкiв "з проводу" та "батькiв", насмiхався в душi. В першi днi не мiг зрозумiти, чи то вони лукавлять, чи просто по-дурному вiрять, що й справдi фашист дасть ©м самостiйну державу. Не треба було i великого розуму мати, щоб зрозумiти, що ©м тi╨© самостiйностi, як слiпому свiту, не побачити. А от трублять про не© без угаву. "Держи кишеню ширше. Такий уже нiмець дурний, щоб вiд такого багатства вiдмовитися. Краще б уже не крилися, що зв'язав чорт ©х iз Гiтлером одним мотузочком". Але сво©ми думками нi з ким не дiлився: на рiзнi доноси нацiоналiсти були чималими майстрами. "Поживемо - розкусимо, що й до чого", - думалось. Навiть самому Крупяковi не довiрявся. Другого дня з дозволу нiмецького коменданта села до школи повиганяли на збори селян. Прочитали кiлька наказiв, i кожен iз них закiнчувався одним - смертю. Потiм довго i красномовно говорив Крупяк про "новi порядки", якi заводять вони, нацiоналiсти, при допомозi нiмцiв на Укра©нi. - Слава тобi, боже, слава тобi, боже. Недаремно двадцять рокiв ждали, - похитував головою Созоненко. - А землю нам, хазя©нам, скоро будуть надiляти? - Скоро, скоро, - усмiхнувся Крупяк. - Будете жити, як i жили колись. - Ура! - не витримав Созоненко. Але перестарався - не догодив. Крупяк поморщив тонкого носа i строго обiрвав: - Не "ура", а "слава Укра©нi, бо..." - А вже тепер можна свою землю орати? - перебив хтось, i Крупяк знову поморщив носа i скривив губи: яка, мовляв, невдячнiсть... - Нi, панове, не можна. - Чому? - Iще не розроблена нова земельна реформа. На це буде наказ нашого друга - нiмецько© держави. - А-а-а... - протягнув хтось злорадно позаду. - Зараз увесь грунт належатиме громадському господарству. Воно його оброблятиме, даватиме державi податки... Попереджаю, це тимчасове необхiдне явище, а далi земля перейде до сво©х господарiв. Але i цим Крупяк не втiшив навiть завзятих прихильникiв, що двадцять рокiв виглядали нiмця. - Назвали б панщиною, а то "громадське господарство", - заремствували позаду голоси. - Нiмецькою панщиною. А фашист обдирати умi╨. Цей умi╨. - Та вже з п