пiвколом, з автоматами, в тьмяноземлистих касках, до них бiгли фашисти. Кулi вiдщеплювали шматки живого дерева, глухiш, наче дятел, стукотiли по стовбурах. Припавщи на колiно, короткою чергою з ППД вдарив Созiнов у найближчого автоматника; той незручно, животом, налiг на залiзне держално автомата, що в'©вся в землю, а далi скрутився, пiдбираючи ноги пiд себе. Чомусь блискавично пригадався розчавлений гад на дорозi, а око вже вибирало iншу цiль - i другий автоматник з розгону вдарився обличчям в почорнiлий, видно наскрiзь протрухлий пень, бо каска до половини врiзалася в дерево, i над нею вiйнув жовтий пил порохна. Бiля самого Созiнова зашльопали кулi; пробуравлена смужка сухо© землi одночасно зметнула вгору кiлька димкiв, запорошила йому очi. Вiдскочив назад i заховався за дуба - в цю ж мить з двох бокiв од стовбура вiдвалились грубi червонястi шматки пiдопрiло© кори, i одна куля прошила рукав лейтенанта. Почуття несподiванки минуло. Розум працю╨ напружено, все тiло натягнулось, як струна, а очi не тiльки зором, а й вiдчуттям бачать, де небезпека. Легким стрибком перескаку╨ до другого дерева, пада╨ на корiння й швидко, в два прийоми, веде автоматом по правому флангу, що обходить його. Ще один фашист пада╨, а другий, незграбно пританцьовуючи, перехиляючись всiм тiлом на правий бiк, кида╨ться бiгти назад. - Тримайся, Данильченко! - кида╨ шоферу. - Тримаюсь, товаришу лейтенанте! Одного пустив уверх ногами. А ворог насiда╨ уперто, i зда╨ться Созiнову, що навiть посвiтлiло в лiсi - сонячними плямами сяють пораненi стовбури, свiжо бiлiють на травах вiдщепленi шматки дерева. Вiн втиска╨ в автомат третiй i останнiй чорний диск, i в цей час бачить, як на обличчi Данильченка блискавично перемiстилося кiлька темних плям i зразу ж з них бризнула кров. - Добийте, товаришу лейтенанте... Добийте, щоб не знущались гади. - Потерпи, Данильченко! Ще жити будеш! - намага╨ться пiдбадьорити, хоч ясно розумi╨, що вже не врятуватися ©м обом. "I я просив би, щоб добили. Та хiба ж пiднiметься рука на свою кров". Нова черга прошива╨ шофера; вiн, вiдкинувшись вгору головою, довго витяга╨ться, аж поки не вперся в стовбур чорноклена; 'останнiм зусиллям пiдклада╨ руку пiд голову. Так i засина╨ навiки на стривоженiй пахучiй землi, вдивляючись незаплющеними очима у високу прогалину блакитного неба. Скiльки впало вже вiд його куль - Созiнов не пам'ята╨, де легко встановити потiм; в пам'ять гостро врiзалось, як падав кожний ворог: кожен iнакше йшов у безвiсть. По цьому безпомилково... "Оце тобi за Тура!.." Пролунав самотнiй пострiл - бiльше нема набо©в... Одну за одною кида╨ гранати i, нiби тiнь, вислиза╨ у вечоровi тiнi, злива╨ться з ними, знаходить в них притулок... Неначе з iншого свiту б'ють ще автомати, але так далеко, що зовсiм не можуть пошкодити йому... Перехиту╨ться земля. Чого ж кров на руцi? Ага, то рана. Добре, що кiсть цiла. Нашвидку вийма╨ з кишенi iндивiдуальний пакет i перев'язу╨ руку. I далi пряму╨ в лiс, над яким вже тремтять великi зорi. "Де ж твоя зоря, брате Type?" - i знову бiль охоплю╨ серце i роз'©да╨ очi, а ноги самi пiдкошуються, наче ©х притяга╨ сумовита, вся у росах земля. IХ Обважнiлi вiд утоми, останнi гурти Новобугiвського колгоспу прямували на схiд. В хмарах пилу клубочилися чорнi хмари овець, пропливали, цокаючись рогами, розкiшнi корови, i нездо╨не молоко пунктирами сочилося на курнi дороги. Широкими смугами перегойдувалися помiж хлiбами череди, i в тяжкому ритмi перегойдувалася земля, глухо стогнучи серединою. Цi днi Iван Тимофiйович та Олександр Петрович не злазили з коней. Навколо широко розкинулося дозрiле листя полiв, ©хнiй одсвiт навiть на лiнiю небосхилу лягав щедрою хвилею золотого прибою, i в далекому маревi, здавалося, поблискували де сонячнi прожилки, а зерна пшеницi. - Стiка╨ добро, - часто зiтхав Олександр Петрович. - Дурно-пусто землю устеля╨. От повiриш, Iване Тимофiйовичу, навiть чую, як ,нива плаче... Куди, куди побiгла? - раптом кричав на корову, що втискалася в жита. За найменшу безгосподарнiсть нападав Олександр Петрович на гуртовщикiв, а одного разу, коли тi почали розкладати на лузi вогонь, - люто пританцьовуючи, затоптав його чобiтьми. - Не найшли гiршого мiсця? Хочете на сiножатi лисину випалити? Хочете, щоб i вздовж i впоперек бiльма свiтилися? - Залишайте, залишайте фашисту чистенький луг. Вiн фашист, якраз цього жде не дiждеться, - знизав плечима розгнiваний лiтнiй табунщик з почорнiлим котелком у руцi. На обличчi у Олександра Петровича рiзкiше видiлилася луска вiтряних лиша©в, голос його поглухiшав. - Ти про що розбалакався? Луг - це тобi не хлiб, який зараз треба на коренi палити... Ти дума╨ш: фашист буде нашу траву косить? Хворобу, дiдька i двiстi п'ятдесят болячок вiн викосить. - Та нехай i всю тисячу - хiба менi шкода для нього? - раптом прояснився табунщик. - Хай його смерть навiки скосить. - Ну, от я й кажу, - прохолола гарячнiсть Олександра Петровича, - щоб i подумати нiхто не посмiв, що ворог утрима╨ться на нашiй землi. Мiй старший синок, який в Ленiнградi вчився, вiрно з армi© написав: "Ми - це iсторiя, а фашизм - прикрий епiзод". - Олександре Петровичу, що воно таке - епiзод? - Епiзод? - задумався чоловiк, вертячи плетеним батогом. - Епiзод - це все одно, що жаба, яка хотiла порiвнятися з волом, роздулася, поки не репнула. Старшi табунщики вислухали це визначення з дiловитою серйознiстю, а пiдлiтки аж тупцювали на мiсцi, ледве стримуючись, щоб не розреготатися. Увечерi Iван Тимофiйович, обходячи з Олександром Петровичем розташування сво©х нiчлiжан, мимохiдь вловив шматок розмови: - Хороша вода в степовiй криницi? - Свiжа, мiцна. - А епiзоди там ╨? - Репнули. Черга за Гiтлером. I дзвiнкий смiх покотився в чутливiй темрявi. - Найшли час реготатись, - нiяковiючи, промовив Олександр Петрович. Пiд зоряним небом, розкручуючи гул, обважнiло пролетiли бомбардувальники. - Нашi, - повiдомив Iван Тимофiйович. - Нашi, зразу видно, - погодився Олександр Петрович. - Звук у них людський. Чу╨ш: перепiлка западьпадьомкала. А коли фашистськi стервятники летять, прислухаюсь - птиця не спiва╨. Ягнятка пiдбиваються. Перепочинок би дати якийсь. - Не можна, Олександре Петровичу. - Не можна. Сам знаю, - аж зiтхнув i пiдiйшов до воза, де клубочками лежали пiдбитi, з закривавленими нiжками ягнята. Тiльки першi смуги свiтанку заворушились на сходi, а вже Iван Тимофiйович пiдiймав у дорогу зморених людей. Тяжко пiдводилася худоба, жалiбно мекали ягнята, уперто насторожувалися барани, i ©хнi закрученi, рiзьбленi роги мерехтiли зернами свiжо© роси... I знову тягнулися без краю золотi простори, i знову перегойдувалася земля, тяжко стогнучи серединою. Iнодi мiж хлiбами пiднiмався насип залiзницi. В двi протилежнi сторони розходилися ешелони. Бiйцi i мирнi люди довго махали табунщикам, i це маяння рiдних рук хвилювало до слiз. - Заводи пiшли на схiд, - задоволене вiдмiчав Олександр Петрович, коли зеленими смугами пролiтали замаскованi платформи з верстатами. - Сам Сталiн посила╨ ©х на схiд. - Скоро ©хня сила на заходi обiзветься. - Обiзветься, Iване Тимофiйовичу. Мiй старший синок, що в Ленiнградi вчився... - i Олександр Петрович, дивуючись собi, iнодi говорив зайве слово. Iван Тимофiйович розумiв старого: тривожився вiн, хотiлося частiше згадати сина. Тому iнодi Бондар i сам що-небудь говорив Олександру Петровичу про старшого... Пiдходили до рiки. Ще зранку було вiдомо, що старий мiст розбитий, а через понтонний не було надi© швидко перейти на той берег. Вирiшили перебиратися вплав. Пiдбиту ж худобу, вiвцi та вози мали переправити невеличким паромом, на якому орудував, увесь у пасмах сивини, зосереджений неквапний дiд. Без картуза, в розстебнутiй сорочцi, вiн, як скульптура, гордовито вiдхилявся назад бiля линви, i паром, спiваючи, хвилями розрiзав воду. Незабаром закипiла вода: невеличкi острови табунiв попливли на той берег. Позад них трималися молодi табунщики. Несподiвано з ревiнням на лузi заколивалися чорнi тiнi Юнкерси-88, мерехтячи брудним жовтим пiдбо╨м стервятникiв, пронеслися над долиною. Пуголовицi бомб, вислизаючи з люкiв, збiльшуючись в очах, розрiзали погожий день, розкришували його противним наростаючим вищанням. Загримiла рiка, викорчовуючи обкипiлi водогра©; вони пухирями забилися бiля парому. Старий паромщик презирливо покосився i знов мiцно вiдхилився назад. Його вибiленим волоссям грався прирiчковий Вiтрець. I враз Iван Тимофiйович з жахом побачив, як зникло те мiсце, де був паром. Через хвильку на збуренiй водi заколивалися шматки розщепленого дерева. Для чогось, начеб вiн мiг когось врятувати, кинувся вперед, а гаряча супротивна хвиля жбурнула його назад, роз'╨днала з Пiдiпригорою. - Iване Тимофiйовичу! Iване... Iваночку! - не сво©м голосом крикнув закривавлений Олександр Петрович, кидаючися в пелену неосiло© землi... Тепле, покалiчене свинцем корiння трав i пил осiдали йому на плечi i зморшкувате чоло. Перший, кого вiн побачив, був Захар Побережний, знатний хлiбороб, бригадир четверто© бригади. В сорочцi-вишиванцi вiн лежав на прозорiй отавi, пiдтiкаючи кров'ю. На спокiйнi, широко розплющенi очi його впало кiлька зернин землi... Ввечерi Iван Тимофiйович прийшов до пам'ятi. Повернувся - i все тiло налилося млосним болем. Хтось тепло дихнув на нього. В темрявi двома цятками засвiтилися янтарнозеленавi очицi. Скульчене ягня, пригрiвшися бiля людини, пильно дивилося на не©, i Iван Тимофiйович усе згадав, що сталося вдень. - Iване Тимофiйовичу, Iване, ожив? - тремтить слабий голос Олександра Петровича. - Ох, хоч трохи вiд серця одлягло. Над ним нахиля╨ться велика забинтована голова. - Табуни пройшли? - Пройшли... А от нам довелося залишитися. - Куди ©демо? - Додому. В село. Iнакше не можна... Х Не одна ╨ на Подiллi Сокiл-гора. Зеленим морем пiдiймаються вони помiж яруг i горбовин, покритi гайками чорноклену, дубняка, зарощiв дикого дерну. По кремнистих схилах токують i срiбляться в'юнкi струмки, i вода в них як сльоза. Колись ледаще панство околишнiх сiл тiльки й пило воду з цих струмкiв - на вазi виважувало, в якому джерелi мала найменшу вагу рiдина, i ту споживали. Устим Кармелюк заказав помiщицтву дороги на красунi-гори; там з'явились повстанцi, i в глибоких просторах ночей похоронними свiчками запалали панськi ма╨тки. Приходили на Сокiл-гору замученi крiпаки i розлiтались з Кармелюком по всьому Подiллю, несучи помсту i смерть лиходiям. Ще й досi передаються легенди, що в печерах яко©сь Сокiл-гори лежать i сини, i скарби Кармелюка. Бiля однi╨© з таких гiр, що обривисто спадала до невелико© рiчки з покрученими берегами, i довелося захищати рiдну Батькiвщину сержанту енського стрiлкового полку Варивону Очерету. У першiй сутичцi з нiмцями хазяйновитий Варивон зразу прикинув, що куди краще орудувати автоматом, анiж гвинтiвкою, i сам попросився пiти за "язиком". До операцi© вiн готувався по-господарськи, пильно вивчаючи ворожий переднiй край. Вночi горбатились, крутiшали, мiнялись його контури, але це вже не могло обманути ока Варивона. На фонi небокраю тiнями iнодi ворушились чорнi силуети, вони, як нечистi душi, раптово провалювались у землю або розпливалися в противному мертвотному свiтлi вгвинчених в небо "лiхтарiв". "Язика", здоровенного, обм'яклого фашиста, Варивон вирвав прямо з спостережного пункту, волоком перетягнув його через вбитого вартового i, не пригинаючись, побiг до сво╨© частини. "Язик" попався сержантовi не стiльки говiркий, як важкий - пудiв на шiсть. I всю дорогу, обливаючись потом, лаяв його в думках Варивон самими що не ╨ останнiми .словами. "Iч, як вiд'©вся на дармовому харчуваннi. Такий свинячий кендюх усе тво╨ лiричне серце пiдiрве", - перекидав з одного плеча на друге "свинячого кендюха", який тiльки зрiдка охкав, очевидно, не зовсiм зручно почуваючи себе в могутнiх руках солдата... - Ну, що? Принiс нiмця, чи без пам'ятi дряпав? - Карпо Варчук поганеньким смiшком зустрiв Очерета, коли той повернувся з штабу. - Пiшов ти пiд три чорти i далi, - раптом розсердився Варивон, кидаючи на землю торбину з гранатами. - Чоловiк цiлу нiч не спав, а вiн хiхоньки та хахоньки почина╨ заводити, - i, поклавши в головах автомат, лiг бiля пiднiжжя Сокiл-гори. - Не чiпайте ©х, вони сьогоднi дуже нервеннi, - з у©дливою покорою промовив Прокiп Денисенко. Наливаючись злiстю, пiдвiвся на лiктi Варивон, охопивши рукою автомат: - Гляди, щоб я цим рогачем твою розумну душу не потривожив. Дума╨ш, ховаюсь, як ти, по затишних мiсцях. Знаю, яка в тебе чортова думка. До баби захотiлося! Карпо потягнув Прокопа, що вже починав блiднiти, за руку, i вони, стиха розмовляючи, пiшли в кущi лiщини, що розрослися над самою рiчкою. Тепер Денисенко майже не розлучався з Варчуком, вони весь час про щось шепталися i замовкали, коли пiдходив хтось iз бiйцiв. - Ка©нова пара, - довго не мiг заспоко©тися Варивон. - Один у лiсах переховувався, а другий злодi╨м був i злодi╨м з тюрми повернувся. Нема менi Дмитра на них. - I думки, що перенесли його в сво╨ село, до Василини, рiднi, поволi розмивали злiсть i втихомирили мiцним сном. Атака почалася пополуднi, пiсля мiнометного обстрiлу. Трьома дорогами, що вiялом iшли з села, на мотоциклах сипнули фашисти до рiчки. Варивон зручно вмостився за великою кам'яною брилою, слiдкуючи за середньою дорогою... Пiдiймаючи чорну куряву, летiли автоматники, з-за жита було видно тiльки ©хнi рухливi приплюснутi каски. Першого зняв короткою чергою на дорозi бiля самого лугу. Мотоцикл перевернувся i застрибав по дорозi, пiдкидаючи i опускаючи велику мертву ногу автоматника. Праворуч задудонiв "максим" i прочистив дорогу. Та через кiлька хвилин спiшенi нiмцi вистрибнули з жита i вузеньким пружком лугу кинулись до рiки, поливаючи свинцем протилежний берег. Кiлька куль клацнуло бiля Варивона, обсипавши його скалками каменю. Нижче припав до землi, а коли пiдвiв голову, з берега в рiчку, високо пiдiймаючи зброю, плигали вже автоматники. Нервуючись, широко повiв автоматом - туди й назад - i два фашисти, немов переважуючи, почали падати: один - на луг, другий - в рiчку. Зразу ж пiсля цього цiлий потiк свинцю обрушився на його схованку. Обережно почав переповзати вузькою видолинкою на iнше мiсце. Знову вперто задудонiв "максим", i кулi зачмокали по мокрому грунтi. Коли Варивон виглянув з-за другого каменю, на тому березi, з високо пiднятими руками, бiгли лужком до жита Денисенко i Варчук. Навiть не повiрив зразу. - Нiмцi обходять нас! - рiзнув чийсь голос. Шелестiли простреленi кущi. Бiля його нiг упав прутик лiщини. Пострiли вдарили позаду, i мимоволi для чогось повiв плечима. Потiм скочив iз землi, пiдвiвся на весь зрiст i вдарив по втiкачах. - Сукини дiти! Зрадники! Запроданцi чортовi! Зупинився, похитнувся Прокiп Денисенко i незграбно впав на землю, обличчям униз. Карпо легко скочив уперед i розтанув у високих житах. Варивон сiкнув навздогiн по невидимiй цiлi ще раз i оглянувся назад. Вiдрiзаючи останнiй шлях вiдступу, в обхiд вiд поля до Сокiл-гори розiрваним ланцюгом бiгли нiмцi. На камiннiй грядi, обливаючись холодним потом, Варивон вистрiляв передостанню обойму i, щоб увести ворога в обман, спустився вниз, а потiм, круто повернувши, почав вибиратися на Сокiл-гору. Ще жеврiла надiя, що може вряту╨ зелена гущавина. До того ж позавчора знайшов вiн випадково печеру, так прикриту каменем, що можна рiк крутитися бiля не© - i не знайти. "Коли б до вечора дотягнути, а нiч-мати може поряту╨". Та сонце спускалося дуже поволi. Коли вiн пiдповзав до знайомого мiсця i мiг вже спокiйнiше зiтхнути, помiж деревами зашваркотiла чужинська мова; не дослухаючись до не©, згинаючись у гри погибелi, обдираючи терном i шипшиною руки, Варивон побiг назад. "Попався, наче миша в пастку". Становище було тяжке, але голови не згубив. Вiн так уявляв усi мiсця на горi, де можна було б заховатися чоловiковi, наче вони були перед ним. В марних шуканнях почав добиратись до рiчки. У вузькому зароговi, припнутий ланцюгом до густолистого явора, стояв уверх дном дощаний човен; погойдуючи його, вода в'юнилася бiля корми невеличкою сосновою гiлкою. Спинаючись на носки, Варивон виглянув з-за кущiв. На тому березi лежало кiлька нiмцiв; поруч iз ними стояли мотоцикли. Напруженим слухом вiн уловив гомiн з гори i, не вагаючись, пiдбiг до дерева, охопив його руками i полiз угору. Незабаром листя заховало його. Впершися спиною -в стовбур, до болю в руках стискав автомат. "Якщо помiтив хтось, тут вiд смертi не вiдкрутишся", - тоскно прислухався до кожного звуку. Ввижалось, що зараз затукають кулi по дереву. Проте, замiсть свинцевого перестуку, почув джеркотання - видно, нiмцi спускались з гори. Кiлька камiнчикiв покотилося схилом i два чи три шубовснули в заводь. Гiтлерiвцi, гомонячи, наближались до нього. "Помiтили, гади. Ну, живцем не вiзьмете..." Пальцi, зда╨ться, не м'ясом, а кiстьми вплелись в автомат. "Але чому вони йому нiчого не кричать?" Знову схлипнуло кiлька камiнчикiв, затрiщав орiшник, i ланцюжок напiвзiгнутих нiмцiв пiдiйшов до явора; оглянулися навколо i важко почали розмiщуватися на березi, бiля човна. Наче пострiл, черкнув сiрник, повiяло поганеньким димком. У Варивона до краю загострився слух, зiр, нюх, i ноги почали так дерев'янiти, начеб ©х втиснули в мурашниковi купини. Зайшло сонце, i на яворi заремствувало листя. Втомленi чужинцi довго хлюпалися бiля рiчки, потiм пiднялися i, лiниво розмовляючи, пiшли понад берегом. Варивон, слiдкуючи за ворогами, почав люто розминати набряклi ноги. Не злiз, а скотився з дерева i метнувся вперед. Ось перед ним уже заколивався фашистський клубок; один солдат оглянувся назад, i його очi округлилися з жаху. Крик злився iз довгою чергою. Раз i вдруге пересiк Варивон загарбникiв, люто вгатив у них усю обойму i поспiхом почав шукати набо©. За рiкою обiзвалися пострiли. "Тепер шукайте вiтра в полi", - пiдiйшов до води. Далеко, охоплюючи половину неба, росла пожежа, i вiтер доносив притишену стрiлянину. У села за рiкою не вщухав жiночий крик. Вiн пiдводився високо-високо, на неймовiрно рiзких нотах обривався i знову розростався, страшний i болючий, як важка свiжа рана. "Яка там, сердешна, побива╨ться", - охопив голову руками. Тiльки тепер його нерви не витримали, Варивон почув непри╨мний i гарячий бiль в сухих очах. "За що ти стражда╨ш, мiй краю? За що горять тво© села, ридають жiнки, чому твою землю трупом застила╨ чужинець? Може й моя Василина, мо© дiти завтра так заголосять, як за рiчкою ця невiдома жiнка... Буду живий - буду тебе бити, фашисте, без жалю i милосердя. Це тiльки початок мого рахунку". Знаючи, що гiтлерiвцi вночi не нападуть, почав неквапно вибиратися на Сокiл-гору, шукаючи в заростях безпечнiшого i теплiшого мiсця. Ще кiлька днiв тому вiн помiтив: на Сокiл-горi ╨ "печi", де нагрiте повiтря не розвiва╨ться вiтрами. Скоро знайшов такий затишок в деренi i неспокiйно, тривожачись, болiючи у видiннях, проспав до пiзнього снiданку. Вдень Варивон упевнився, що лiнiя фронту пiшла далi. Обережно ознайомився з мiсцевiстю, а пiзнього вечора вирушив на схiд, з твердою впевненiстю, що вiн таки добереться до сво©х частин. Напружено спустився з камiнно© гряди, у пiднiжжя ще раз напився запашно© води; бережучи в серцi тривожнi спогади про пережите, вийшов на дорогу, що вела, як вгадував вiн, до Великого шляху. В напiвснi зiтхали i осипались обабiч дороги жита, сумно падьпадьомкала перепiлка, а позаду могутньо, велетенським чорним контуром окреслювалась Сокiл-гора. XI Уранцi при©хали попрощатися з Дмитром Мiрошниченко i Кушнiр. - В розпорядження обкому партi© ©демо, - стримано пояснив Свирид Яковлевич, сiдаючи недалеко вiд лiжка. - Вiдкликають чи самi надумались? - гостро поглянув у стомленi сiрi очi, що майже непорушне гнiздились в червоних обiдках. - Ну, зна╨ш, тобi не варто було б питати про це, - махнув рукою Свирид Яковлевич. - У мене заячо© кровi поки не було. Сказали з райкому, щоб худобу в тил гнав - старий, мовляв, став для важливiшого дiла. Мусив сам до Кошового ©хати. Погиркались, посердились, а таки я настояв на сво╨му: по©ду в обком. Там пiдучать трохи i в партизанську групу пошлють. Деякий досвiд у мене ╨. З громадянсько© вiйни. Згодиться тепер. Тiльки цим i переконав Кошового... Трохи не в пору старiсть пiдiйшла. - Пiсля виступу товариша Сталiна велике дiло партизанам випада╨. На Укра©нi сам Хрущов керу╨ партизанським рухом. Я особисто думаю на курси мiнерiв пробратися - добряче дiло, - примружившись, Степан Кушнiр показав рукою, як вiн хоче пробратися. - Де будете партизанити? - захвилювався, пiдвiвся з лiжка. - Де партiя скаже. Воно, звiсно, краще б у знайомих мiсцях, де всi ходи i виходи зна╨ш. Але партi© виднiше, де нас поставити. Вона серце наше i наш полководець... У райкому тепер, скажу тобi, як у штабi. Увесь народ на партiйнi дороги виходить. - Коли будете десь недалеко, дайте менi знати... Ви ж зна╨те мене, Степане Михайловичу. - Це можна, це можна, - погодився Кушнiр. - Невчасно покалiчили тебе. Невчасно. - У мене завжди чортзна-що трапля╨ться. Як не одне, так друге; везе, наче втопленику... - Ну, зна╨ш, це ти дарма про втопленикiв i всяку чортiвщину понiс. У кожного ╨ сво╨ i лихо, i турботи, i невдачi. Аякже ж - на те воно й життя. Це не те, що в казцi - все тобi робиться, як по-писаному. В життi такого не було, та й, кажу тобi по секрету, не скоро, не так скоро буде. Тим крепчий чоловiк, коли не гне його всяка болiсть, як ту билину, - i нахмурене обличчя Кушнiра зiбралося всiма зморшками, тiльки очi мiж ними свiтилися, наче вогники. - Ти дума╨ш, менi легко свiй колгосп, свою дружину, сво©х дiтей на старостi лiт кидати? Легко? Це не на посиденьки iду. Одну нiч пiд дощем - не кажу вже про бо© - на землi переночувати щось варт. А скiльки ©х, таких ночей, буде, - хто скаже? Та шука╨ш свого мiсця, мiнером хочеш стати. Воно б менi в мирний час потрiбне, як зайцевi дзвоник, а тепер в обкомi з начальством будеш гризтися, лаятися, щоб тiльки на курси мiнерiв послали. Пошлють - i щастя трохи бiля себе вiдчу╨ш. А потiм ще в чомусь другому будеш його знаходити. Не пошлють - самим безщасним чоловiком себе вiдчу╨ш. Ну, i почнеш нових планiв шукати, бо ж не пень-колода ти, а жива людина. Жива i, найголовнiше, радянська. - Iще раз попрошу, як буде змога - не забудьте мене. Одна у нас доля i в мирний час, i в лиху годину... Ех, коли б не ця чортова цяцька!.. - сплюнув i вилаявся. - Не треба, - поклав руку на плече Свирид Яковлевич. - Чого там не треба. Роз'©детесь всi, забудете, а менi залишайся помiж бабами та деякими вовками, що уже заранi норовлять, кому горло перегризти... Партизан би з мене повинен бути справжнiй. Лiси ж як знаю! - i замовк. Незручно стало, що сам себе почав хвалити... - I тобi знайдеться мiсце в боротьбi. Степан Михайлович вiрно сказав: увесь народ на партiйнi дороги виходить. Крiпко запам'ятай цi слова, Дмитре. Тепер нема життя для себе - лише для Батькiвщини. - Почав прощатися Свирид Яковлевич. - Ну, сину, будь здоровий. Всю свою силу i гнiв на ворога обруш. Вiрю тобi, як батьковi тво╨му. Сива голова Свирида Яковлевича нахилилась до Дмитра. В того на очi навернулися сльози... ...От i вiддаля╨ться бричка з Мiрошниченком i Кушнiрем. А ти сто©ш, притулившись до плота, i очима проводжа╨ш ©©, неначе половину свого життя. Да, хорошi, чеснi люди були. Нелукавi, нехитрi. Простi, роботящi i добрi. Чи зустрiнемось iще колись, чи тiльки в згадках будуть приходити до тебе, як отой сад, що квiтнув i одцвiтав... Шкутильгаючи, скриплячи зубами, вiн виходить з двору, перепиня╨ пiдлiтка-©здового, що навстоячки жене конi на шлях. - Завезти на пошту. Тiльки обережно ©дь! - довго вмощу╨ться i нiяк не може вмоститися на возi. - По©ду так, що й води не схлюпнув би, - з готовнiстю метушиться на возi проворний хлопчак, а потiм гука╨: - Тiтко Югино, винесiть дядьковi Дмитровi подушку... Телефонiстка нiяк не може додзвонитися до секретаря райпарткому, i Дмитро, кривлячись, мовчки ляга╨ на лавi. Коли ж йому передають трубку, од хвилювання не може промовити слова, тiльки важко i голосно диха╨. - Я слухаю, - чу╨ до болю рiдний i чiткий голос Кошового. - Доброго дня. Це я, Дмитро Горицвiт. - Як почува╨ш себе? Одужу╨ш? - Потроху. - Гаразд. Чимсь допомогти треба? - Да. Недавно по©хали Мiрошниченко i Кушнiр. I почув я себе тепер вiдрiзаною скибою... Куди менi приткнутися?.. Коли б не нога... - Я подумаю, Дмитре Тимофiйовичу. Пiзнiше подзвоню. Але Iван Васильович не подзвонив. Увечерi, коли вже на вулицях вляглася за худобою курява, пiд'©хав на машинi до самого двору. - Здоров, здоров, Дмитре Тимофiйовичу, - згинаючись, увiйшов до хати. I Дмитро побачив, як змiнилось - почорнiло i схудло - довгасте обличчя Iвана Васильовича. Розкiшний кучерявий чуб тепер був скуйовджений, збитий, потоншала вся кремезна постать, на вилицях з-пiд туго натягнуто© шкiри рiзко окреслились м'язи, тiльки очi так само свiтились ясно i з доброю насмiшкою. Повечеряти Iван Васильович вiдмовився навiдрiз - часу нема. Але говорив з Дмитром бiльше години. - Боротьба нелегка буде. Чув промову товариша Сталiна? - Чув. Тому i звернувся до вас, бо тепер i визнача╨ться чоловiк. В горi, в бiдi. Хоч i покалiчили менi, Iване Васильовичу, ногу, так серце ж не покалiчене. В темну нору я зашиватися не думаю. - Знаю, Дмитре, тебе... На пiдпiльну роботу не вiзьмемо - гарячковитий, а в партизанський загiн приймем. Там ти себе, думаю, зразу проявиш. - Спасибi, Iване Васильовичу. - З Вiктором Снiженком, зда╨ться, ти добре знайомий? - Знаю голову Супрунiвського колгоспу. Вiрний чоловiк. Старий член партi©. - Справжнiй бiльшовик. Тримай iз ним зв'язок. Я попереджу його. Вiн уже почав нову працю, тяжку i вiдповiдальну... Роботи хватить i тобi. - Гаразд, Iване Васильовичу, - повеселiшав Дмитро. - I найтяжча робота, коли вона межи люди йде, не згина╨, а вгору пiдносить. - Ну, одужуй скорiше. Всього доброго тобi. Давай попроща╨мось, бо хто зна╨, чи скоро побачимося. - I Дмитро, хвилюючись, мiцно цiлу╨ солоно-гiркуватi уста Iвана Васильовича. - А щодо вiдрiзано© скибки, то дуже невiрно дума╨ш. Пригадай, Дмитре, кобзаря Iвана Запорожченка. Вiн слiпий був, а бачив бiльше за iншого зрячого. Слiпий партизан! - Це достойний приклад для кожного бiйця. Справжня людина нiде i нiколи не стане вiдрiзаною скибкою, бо смiливий шлях i серце ©©... Може навiть прийдеться тобi i самому на свiй розсуд i риск дiяти. Так завжди повинен вiдчувати, що тебе вся радянська земля, нашi люди, наша велика партiя пiдтримують. Не почу╨ш цього - здичавi╨ш, пропадеш. Почу╨ш - найдеш у непрохiдних хащах вiрну дорогу, ©© серце пiдкаже. Видужуй скорiше, - ще раз повторив i вийшов з кiмнати. ХII Над незвично тихим селом мiсяць розплеску╨ прозорi потоки; блакитна повiнь, зда╨ться, розколиху╨ землю, i вона от-от попливе в далечiнь, напинаючи темнi паруси молодих садiв. На фонi неба, наче висiченi, рiзко окреслюються самотнi дерева, i Сергiй Олексi╨нко ловить себе на тому, що вiн i природу сьогоднi вже бачить по-iншому - очима розвiдника. "Вночi треба спостерiгати знизу вгору", - пригаду╨ слова командира партизанського загону Олекси Дмитровича Недремного i, враховуючи особливостi теменi, прикида╨ вiддаль до великих i дрiбних орi╨нтирiв. На левадi форкнув кiнь, згодом до нього пiдiйшов чоловiк, на якусь хвилину двi тiнi злилися в одну, i вже вершник помчав до шляху. "Орi╨нтир номер один експлуату╨ технiчнi можливостi орi╨нтира номер два", - усмiхнувся Олексi╨нко. Покоротшали тiнi дерев, над ними, погойдуючись, проповзали обважнiлi хмари, плямили зволожену землю. З хати Горицвiта вийшов Iван Васильович, на подвiр'© попрощався з Югиною та Докi╨ю. Спросоння зiтхнула хвiртка, i уже Iван Васильович, приминаючи живкий подорожник, пiдходить до машини. - Сергiю, повний! - ╙сть, повний! До бази? - До бази. За селом - пшеницi, пшеницi. Хвилююча привабнiсть iскристо© далини i невпинний строгий рух на шляху, без огнiв, без гомону, без пiсень. За сiрим павуком дорiг розпластався протитанковий рiв. Швидко, з розмаху наближа╨ться лiс, як наближа╨ться тiльки вночi. Машина в'юнить трав'янистими просiками, розмелю╨ галузки сухостою, обсiва╨ться синiми ягодами роси. I раптом: - Стiй! Двi постатi з рушницями перегородили тiсну кривобоку дорогу. Iван Васильович вискаку╨ з кабiни. - Товариш Новиков тут? - Тут, наш комiсар. - Машини при©жджали? - При©жджали, i Генадiй Павлович, хоч скiльки було роботи, не пустив ©х у лiси - на узлiссi розвантажували. Один партизан веде Iвана Васильовича в глибiнь лiсу. ©х ще раз перепиняють, потiм на стежцi з'явля╨ться постать Генадiя Павловича Новикова, його смагляве обличчя усiяне краплинами поту, чорний чуб крилом нависа╨ на вперто пiдiбрану брову. - Чаклують полуночники? - вiта╨ться Iван Васильович - Чаклу╨мо i, зда╨ться, непогано. - Побачимо. - Це як сказати... - Сумнiва╨шся? Бачу, хвалитися умi╨те. Iван Васильович упевнено йде до того мiсця, де було закладено додаткову матерiальну базу. Ось i граб, присадкуватий, який, зда╨ться, не росте, а вроста╨ в землю: ось i зарiсть вовчого лика; ось i чарiвна завiса берiз, яка зупиня╨ чорнолiсся перед низиною. Але де ж база? Iван Васильович нахиля╨ться, проводить рукою по травi. Навiть грудочок землi нема. За ним пильно стежать очi кiлькох партизанiв господарського взводу. - Мiсце бази не змiнили? - Такого розпорядження не було. - Справдi, начаклували, - Iван Васильович ще раз кружля╨ навколо невеличко© дiлянки, зупиня╨ться, безпорадно розводячи руками. - На конi ©ду i коня шукаю, - не прихову╨ радостi Новиков. - На самiй базi грибом сто©ш, Iване Васильовичу. - Ну, от бачиш, а казав - не вiдшукаю, - виправдову╨ться, i короткий смiх викочу╨ться на галявину. Навздогiн за ним прямують Новиков i Кошовий. - Обласне аптекоуправлiння пiдводить нас. - Завтра неодмiнно прибудуть медикаменти. Сам Павло Михайлович Савченко розмовляв з управлiнцями. - Вiн теж на пiдпiльнiй роботi залиша╨ться? - прошепотiв Новиков, начеб хтось мiг почути. - Так. - Багатющий досвiд ма╨ людина. - В нього на що не кинь - ма╨ досвiд. - Книги б чоловiковi писати. - I що його останнiм часом, перед самою вiйною, зацiкавило - це проблема огрiвання Сибiру внутрiшнiм теплом само© землi "Пiвнiч бiльшовики гак укриють велетенськими теплицями, як наш лiсостеп укрито лiсами". - Пiдривники повернулися з мiста? - Прибули. На деревi спросоння тьохнула пташка, обриваючись з гiлки, зашарудiла листям, знову знайшла гнiздо i втихомирилась. - Толу привезли? - Дуже мало. Сьогоднi, Генадiю Павловичу, не при©жджай провадити полiтiнформацiю. I так роботи в тебе хвата╨, поки малярiя трясе нашого господарника. - Нi, при©ду. Нiч яка... Наче пiсня. I на фронт тягне. - Так i мене тягнуло. А тепер - нова робота, новi турботи Всi╨ю душею входиш у не©, i вже так зда╨ться, що ти сам ©© вибирав, як в молодостi вибирають життьовий шлях. - Пiзнаю тебе, Iване Васильовичу, - коротко засмiявся Новиков. - Дорога ця риса в людинi. Пiдiйшли до машини. - ╞хати по азимуту шiстдесят градусiв? - вiддiлився вiд дерева Олексi╨нко. - Вiрно, Сергiю. - Привiт Недремному i Снiженковi. Машина пiшла до мiсця дислокацi© партизанського загону. З низини повiяло прохолодою. Збоку обiзвалися пострiли. - Близько стрiляють. - Нi, далеченько, Сергiю. Луна пiдманула тебе. - I це треба врахувати. Партизанський загiн не спав. Штаб схвалив пропозицiю Олекси Дмитровича Недремного: щоночi провадити заняття по тактицi партизансько© боротьби. Швидкiсть маршi, потайнiсть зосередження, несподiванiсть нападу, особливостi нiчно© вза╨модi©, зв'язку, стрiльби, орi╨нтування, - все це розроблялося за строго продуманим i схваленим райкомом планом та ущiльненим розписом. Найтяжчими для партизанiв були першi ночi навчання: i командир загону Недремний, i начальник штабу Снiженко нiкому не давали угрiти мiсця на слизькiй вiд роси травi. Спочатку машину оточують снайпери. Вони щойно закiнчили заняття по стрiльбi. Потiм пiдходять Недремний i Сергi╨нко. - Як учоба, Олексо Дмитровичу? - Втягу╨мося. - Котра зараз година? - запиту╨ Iван Васильович мовчазного снайпера, у якого на грудях висить карабiн. - У мене годинника нема. - Визначайте по мiсяцю. - Не точно? - Краще точно, - всмiха╨ться Iван Васильович. Снайпер прикида╨ вiддаль повнолицого мiсяця вiд землi. - Повинно б, Iване Васильовичу, на пiв четверто© натягнути. - Рiвно три години, - дивиться на годинник Сергiй Олексi╨нко. Розмовляючи, Iван Васильович обходить табiр, придивля╨ться до кожно© дрiбницi, начеб вiн вперше прибув сюди. В затiнку блищать цятки цигарок, низом стелиться гомiн. - Петре, тобi не холодно? - Менi на нашiй землi нiколи не холодно. - Вiн мiнеральним добривом пiдвищу╨ пiд собою температуру грунту, - безапеляцiйно поясню╨ переливчастий тенорок. - Обiзвалася хата-лабораторiя. - О Петре, Петре, - з перебiльшеним трагiчним докором дзвенить тенорок, декламуючи вiдомi слова Наталки Полтавки, i смiх розбризку╨ться аж до вартового. - Спiть менi тамечки! - м'яко звучить подiльська говiрка. - Аби не тутечки, - невинно кида╨ тенорок. - Зараз буду спав. На крихiтнiй галявинцi в рамцi тiней колишеться озеречко мiсячного сяйва. Тут командири i Кошовий схиляються над каргою-п'ятиверсткою, розбираючи докладну записку Снiженка про розгорнення диверсiйно© роботи на залiзницi. Вгорi, задихаючись, пропливають на схiд бомбардувальники. - Понесло заразу! - обiзвався сердитий голос iз глибини табору. - Високо лiта╨. - Та низько буде сiдати. - Це вiрно, братцi. - Може б ви вже спали були? - А ми ще до дiвчат не ходили! - I знову смiх. Потiм якась хвилина абсолютно© тишi. I враз: Взвейтесь, соколы, орлами, Полно горе горевать. Переливчастий тенорок, неголосно, трiпочучи, зразу ж бере за душу. Кiлька голосiв,, оберiгаючи, наздоганяють його i разом, до ладу, пiдiймаються над переснованим промiнням лiсом. То ли дело под шатрами В поле лагерем стоять. - Молодiсть! - Iван Васильович потеплiлим поглядом дивиться на Снiженка i Недремного. Високе чоло Снiженка нахмурене, оповите невiдкладними турботами. На блiдому сухорлявому обличчi робiтника рiзкою тiнню чорнi╨ шрам - слiд громадянсько© вiйни, на темних устах - батькiвська усмiшка. "Свою молодiсть згадав", - одгаду╨ Iван Васильович. Вiн дуже зрадiв, коли обком КП(б)У порекомендував командиром загону Олексу Недремного, який до двадцятого року воював на Подiллi, а в тридцятих роках працював двадцятип'ятитисячником i чи не найкраще знав усi дороги i стежки ©хнього району. - Взривчатки, взривчатки обмаль, Iване Васильовичу, - Снiженко освiтлю╨ електричним лiхтариком на картi вузлик дорiг. - Щоденне зустрiчаннячко i прощаннячко. - Мусить бути щоденним, - ще бiльше хмурнi╨ Снiженко. - Гарбуза пiд цей вузлик не пiдкладеш. - Завтра, вiрнiше - сьогоднi, трохи поправимо нашi дiла. - Як, Iване Васильовичу? - надiя, радiсть i недовiра переплiтаються в голосi Снiженка. - Учора був у штабi стрiлково© дивiзi©. Начальник полiтвiддiлу взявся нам допомогти. - Малигiн? - Малигiн. - Тодi буде дiло, - веселi╨ Снiженко. - Як би це ще до артилерiйсько© бригади добратися? Ех, якби це мене хоч на один день начальником артпостачання назначили. - Тодi артилеристи навiть без НЗ залишилися б, - кида╨ Недремний. - Вiкторе Iвановичу, коли до тебе звернеться Дмитро Горицвiт, приймай його до загону. - З радiстю. Завзятий чолов'яга. Снайпер i шаблею напрочуд дi╨. Як здоров'я? - Iще тижнiв два поваля╨ться в постелi. Здалеку заклепали пiдкови, прокинулася луна, все голоснiше випробовуючи свiй непритомлений голос. Потiм чийсь окрик зупиня╨ гомiн коня i луни. - Iване Васильовичу, вас розшукують. Посильний! - обiзвався з-за дерев голос вартового. - Корнi╨нко? - Корнi╨нко. - Пропускай! - наказав Недремний. Наступаючи на тiнь, з'явився посильний. - Iване Васильовичу, увесь дитбудинок до останньо© людини посаджено в ешелон. - В одинадцять п'ятнадцять ешелон вiдправився згiдно з маршрутом. - От i гаразд. Бомбардування станцi© було? - Було. Розкришили лiве крило вокзалу. Ще вам ╨ телеграма вiд замiсника директора МТС, - подав учетверо складений папiрець. Кошовий голосно прочитав: "Успiшно руха╨мося власним ходом тчк запропонований маршрут оправдав сподiвання привiт Кабиш". - Що в райкомi? - Працюють, Iване Васильовичу. - До мене ╨ люди? - ╙. З самих найдальших сiл поприходили. Мороз та Кириченко. Мороз таку бучу вчинив, аж слухати паскудно: чом йому не дають худобу для ви©зду. Хоче з собою забрати усе господарство, усi бебехи й пашню. Ранiше наче нiчого чоловiк був, а тепер проявив себе всяким таким елементом. Iван Васильович з задоволенням поглядав на обурене обличчя посильного. Колгоспникiв Мороза i Кириченка, розумних, вiдданих i працьовитих, райком залишив для пiдпiльно© роботи - зв'язкiвцями. От вони тепер i почали грати "всяких таких елементiв з одноосiбницькими пережитками". Особливо в'©дливим показав себе Мороз. - Ще даси менi конi i воли, - люто погрожував сво╨му головi колгоспу. - Дочека╨шся! - I таки дочекаюся! - Як рак свисне, - презирливо вiдповiдав той, одвертаючись од Мороза. - Я тебе свисну, так свисну, що й в областi будуть знати. Неодмiнно в райпартком пiду! Там знайдуть на деяких голiв управу... Свистун! I Мороз у вiдповiдний час таки пiшов у райком, щоб, звичайно, зустрiтися з Iваном Васильовичем. Починало розвиднятися. Ширшав, свiтлiшав i рожевiв лiс. Iван Васильович, iдучи назустрiч зорi, попрямував до машини. Новий день, нова робота чекали його, i найбiльша - по перевiрцi та вiдбору кадрiв для пiдпiлля. XIII Просторий строгий кабiнет, портрети вождiв, двi карти i стоси книг. На облiплених паперовими смугами вiкнах золотиться сонячний пилок, за вiкнами вiтер наганя╨ на вигорiлий обрiй неповороткi плоти бiлих хмарин. Перед Павлом Михайловичем Савченком нема нi одного з щоденних донесень райкому. ╙ лише невеликий шматок паперу з куцими рядками якихось i╨роглiфiв. Але Павло Михайлович не обмина╨ жодного питання пiдготовки пiдпiлля в районi. Говорить тихо, не кваплячися, з-пiд припухлих од безсоння повiк пильно дивляться гарячi iскристi очi. Згаду╨ться робота пiдпiльних органiзацiй в царськiй Росi© i пiд час громадянсько© вiйни, наводяться приклади, прiзвища i нi згадки про себе. - Бюро обкому в основному задоволене вашою роботою. Пiдготовлятися довелося швидко, але це не внесло розгубленостi в стиль вашо© роботи. Добре, що не минали навiть питань побуту. Нам зда╨ться: ви менше подумали над тим, як ма╨ працювати бiльшовицька преса... Чомусь всiх найкращих робiтникiв друкарнi забира╨те до партизанського загону. Неодмiнно треба одного-двох спiвробiтникiв залишити для пiдпiльно© роботи в мiстi. Може ©м доведеться працювати в фашистськiй друкарнi... Як Тодось Опанасенко? - Хороша кандидатура, - здивовано глянув Iван Васильович на Савченка. - В обкомi теж так думають. Попрацюй з ним. Зв'язкiвця пiдбери... А от художника ви даремне не взяли до загону. - Кволий вiн дуже. - В боротьбi змiцнi╨. Порадь фiзкультурою займатися. Ми з тобою також не Геркулеси. Може доведеться зробити його фахiвцем по пiдробленню документiв. Бачив, якi вiн клiше i портрети вирiзу╨ з лiнолеуму? - Бачив, Павле Михайловичу. Знову дзвонять. - Савченко слуха╨... При©жджайте о четвертiй годинi... Звичайно, ранку. - Павло Михайлович кладе трубку i продовжу╨: