олотном невеликих мiшкiв вiн намацав двi однакових скриньки. Завагався, потiм обережно витрусив одну на дно човна, торкнувся пальцями гнучкого довгого паростка, прикрiпленого до дошки, i страшна здогадка ножем полоснула по всьому тiлi. Пiтнiючи, вiддер одну дощечку i правою рукою вихопив невеликий брусок. - Тол!.. Ах ти ж змiя пiдколодна! - вилаяв у думцi Крупяка. I в цей час на березi заскрипiли обережнi кроки. Шевчик рвонув ланцюг до себе, вдарив веслами. - Хто там?! - злякано i тривожно обiзвалась темрява. Григорiй ще мiцнiше замахав веслами, пускаючи човен на другий берег. Пролунав перший пострiл, i куля смачно шубовснула у воду попереду носа човна. "Вправно стрiля╨. Коли б до берега добратись", - з дикою силою веслував, приглушуючи звук другого пострiлу. Знову тьохнула вода бiля обшивки, потiм сухо трiснула перекладина на човнi - попала куля. I Григорiй почув, як холодний пiт почав зриватися з його чола. Ще одне надлюдське зусилля, i човен з розгону, носом, врiзався в берег, з шумом розвiв шорстку осоку, пiшов затоки по водi. Григорiй вискочив на берег i полегшено припав до тепло© i безмiрно любимо© землi. XXXII Дмитро почорнiв од хвилювання i дощу. Навколо нього безпомiчно в дрожi трiпотiли i вилягали поля; на шляху вигиналися посiрiлi дерева i гнiвним хмелем закипали горбатi потоки. Тiльки вiн не горбився в потемнiлому роздоллi. Як риба з вечiрнiх озер, виплескувалися iз хмари блискавицi. У ©хньому одсвiтi йшов од ниви до ниви, переповнений тяжким болем. На його очах стогнала i падала ниць велика праця, падали ниць великi сподiвання. Знав, що доспiлi лани уже не пiдiймуться до сонця, ©х негайно ж треба скосити, бо колос не корiнь - притиснутий до землi, зразу ж почне гнити. "Навряд, щоб комбайн захопив полегле стебло. На коси треба натискати", - тягнуться хмурi липкi думки. Страдницьки викривились лiнi© брiв, i Дмитро не чу╨, що з нього течуть i течуть покрученi струмки. Люблячою рукою торка╨ться до гранчастого колосу, вiн шершавить пальцi зерном та добiрними сльозами. I Дмитро шепче невмiлi ласкавi слова, як шептав ©х колись бiля колиски хворого сина. В правлiннi колгоспу нiкого не застав. Зразу ж бiля його нiг набiгла калюжа води, i охайний сторож з незадоволенням дивиться на неуважного бригадира. - Щось ти, Дмитре Тимофiйовичу, сьогоднi сам не свiй. Душа не на мiсцi, чи як воно? - А вона в мене камiнь надмогильний, що весь час на одному мiсцi повинна лежати? - зразу ж сердиться на сторожа. "Вiдбився вiд поля i не тямить людського болю". Вечiрнiми розгрузлими вулицями Дмитро пряму╨ до колгоспникiв сво╨© бригади. Слово його скупе, зосереджене: - На завтра приготуйте грабки, клеп довгий одпустiть. Хлiб треба рятувати. Жiнкам - перевесла крутити. I вже коли доходив до хати Бондаря, в шум зливи почали просочуватися дзвони молоткiв i кiс. Iвана Тимофiйовича не було дома. Марiйка кинулась за свiжою одежею для Дмитра, а потiм почала поратися бiля печi. Надворi шумiв i шумiв дощ. Тремтiли шибки, раз од разу наливаючись мертвотносинюватим сяйвом, i тодi в небi, немов розхитанi гори, харащилися хмари. Дмитро, кривлячись, пiдiйшов до шафи з книжками. Розгорнув червонi палiтурки однi╨© книги без назви. Це був щоденник Iвана Тимофiйовича. Почуття цiкавостi взяло верх над ваганням. "Коли що-небудь особисте тут - покину читати", - заспоко©в себе. З подивом прочитав першу сторiнку. Грубувата в'язь чiткого письма заговорила до нього живим голосом. Непомiтно почав приглушуватися гомiн вiтру i тупе бурмотiння важких разкiв дощу. Напливали, полонили iншi картини. "27 сiчня. Збори були гарячi, задиркуватi, веселi. Для мене, як члена партi©, подвiйна при╨мнiсть: бачу ряснi червонобокi плоди масово-полiтично© роботи, вiдчуваю любов i прагнення оволодiти передовою соцiалiстичною агрикультурою. Збори трохи поскубли Кушнiра. Вiн iще увечерi був дуже задоволений сво©м планом: за три днi закрити весною вологу на всiй площi зяблi. - Здорово? - радiючи питав мене i Шевчика. - Все сам пiдрахував. Як Нестiр-лiтописець, всю нiч з олiвцем просидiв. - А може новоявлений Нестiр-лiтописець щось не врахував? Може ще раз перевiримо? - питаю його. - Не треба, не треба! Боюсь тiльки, щоб на зборах не провалили... Де це видано - за три днi закрити чотириста п'ятдесят гектарiв! Побоювання Кушнiра справдилось: його план таки провалили. Бригадири, ланковi i рядовi колгоспники довели, що зяблю можна закрити за... два днi. - Здорово? - питаю Кушнiра пiсля зборiв. - Здорово! Напевно, ти менi свиню пiдклав? - i смi╨ться. - Намилили менi шию. I за дiло намилили! Щоб не був таким хитрим. Ходiмо, Iване Тимофiйовичу, в баню. - Мило з ши© змивати? - Нi, старi уявлення. Пар i вода помагають. Завжди у мене голова пiсля банi свiжа, мов яблуко. Пiшли? - Пiшли. Тiльки вже не зобижайся: до ранку буду двома вiниками вимолочувати твою самовпевненiсть. 1 лютого. Сьогоднi з наради передовикiв садiвництва при©хала Марта Сафронiвна. Вона об'©здила увесь Ки©в, побувала i в кращих колгоспах примiсько© смуги. - Що, Марто Сафронiвно, скажете про нашу столицю? - Прекрасна, привiтна вона, мов бiлий сад. - Земля родюча бiля Ки╨ва? - Нi. Князь Володимир не був хлiборобом - на пiщаному грунтi осiв, - смi╨ться молодиця. - Та тепер i пiсок родить. - Нарада на користь пiшла? - О, да! Дуже мене схвилювало, що ки©вляни на горючому пiску виноград виводять. - Прибузькi пiски гiршi приднiпровських? - Ростиме i на них виноград. - Хай росте. I виноград i виноградарi! 6 лютого. Дмитро таки молодець. Повернувся з лiкарнi i вже, нiби Журавель, диба╨ по полях. На його масивах найбiльше снiгу. - Вiн обкрада╨ нас! Прямо начисто змiта╨ снiги з усього привiлля, - обурю╨ться бригадир п'ято© бригади. - Не змiтаю, а запрошую в гостi. - Завзятий чоловiк. Зерно iще раз перевiрив i довiв до найвищо© посiвно© кондицi©. А говорити його я таки заставлю, поки сам не пiзна╨ смаку i сили добротного слова. Почну з простого: хай на агрогуртку розповiсть, як найкраще затримати снiг. В цьому дiлi вiн розбира╨ться. Навiть напрям метелицi, вiтру врахову╨. Серйозно треба на бригадах i ланках поговорити про врахування усiх можливостей пiдвищення врожаю. Бо часто, бува, ми схоплю╨мося за один-два кiльця, а за iншi забува╨мо. Через це не всi сво© золотi жили i прожилки розкрива╨ нам земля. 8 лютого. Бiля радiоприймача слухали з Свиридом Яковлевичем п'╨су Шекспiра. ╙ у нiй такi рядки: Ведь с песнею кончается Все лучшее на свете. - Мiцнi слова, та постарiли, - промовив Свирид Яковлевич. - У нас iз справжньою пiснею почина╨ться все краще в життi. Пригадав громадянську вiйну, коли ми з Iнтернацiоналом iшли в бiй. Так, з пiснею почина╨ться все краще в свiтi... З новим хвилюванням ми слухали сьогоднi Красну площу i Iнтернацiонал". Надворi загупали кроки. Незабаром Iван Тимофiйович, мокрий, неначе хлющ, широко увiйшов у хату. На пiдлозi зразу заряснiли гнiзда слiдiв. Дмитро неохоче вiдiрвався вiд щоденника. - Марiйко, в тебе якась перемiна знайдеться? Обкис, як бiс. - Iще б не обкиснути. Валанда╨ться десь до пiвночi. Нема того, щоб у пору прийти. Знову на нарадi сидiв? - по звичцi, наче з огудою, заговорила. - Не на нарадi, а в стельмашнi. - Досi в стельмашнi? Щось нове видумували? - Робили грабки. Злива прибавила роботи косарям. - Ти б i менi серп погострив, а то вже порябiв од iржi. - Може в'язати пiдеш? - Еге, так i пiду. Я ще копу на такiй озиминi заiграшки нажну, а молодь хiба так умi╨ серпом орудувати? ╞й i вчитися за машинами не було на чому. Ну, переодягайся вже. Iван Тимофiйович прояснився, побачивши Дмитра. - От за кого Iван Васильович згадував! Ану, показуйся на свiтло. Чув, чув, який твоя бригада передзвiн пiдняла. Вiрно робиш, Дмитре. - Що Iван Васильович казав про мене? - пiдiйшов ближче до тестя. - Дзвонив, щоб ми полеглий хлiб косили грабками з одним залiзним зубом, бо чотиризубцi утовчене стебло не вiзьмуть. - I тут допильнував, - промовив з пошаною. - Допильнував... Згадав, як ти йому колись зi смаком про косовицю розповiдав. Це в Кадiбцi було - клевер ти косив там. Надi╨ться, що будеш кращим косарем. - По всьому колгоспу? - Нi. - По району? - здивувався Дмитро. - По областi. - Ого! - Перелякавсь? - Та нi, - задумався, проймаючися теплим дрожем. - Але помiркувати ╨ тут над чим. - Мiркуй, я поки переодягнуся. Чи тобi вистачить думати до кiнця жнив? - I вiчно ти напада╨ш. Чим-небудь, а колупнеш! - вступилася за зятя Марiйка. - Хе. Бiльше не буду, - Iван Тимофiйович жартiвливо вiдступив назад, а Дмитро усмiхнувся. - Тату, менi кiсся треба змайструвати. - От тобi й бригадир! - здивувався Бондар. - 3 чим ти думав завтра вийти в поле? З начальницькою поважнiстю? - Зi старими грабками... Смаку ще не розiбрав. А тепер варто над новими подумати - по мо©й силi. Так - на метрiв три з половиною. Щоб покiс був, як покiс! - Пiшли до стельмашнi! - засмiявся Бондар. - Ти б хоч переодягнувся, старий! - накинулася на нього Марiйка. - Вiчно йому нiколи. - I чого ти грима╨ш? Все одно знову промокну наскрiзь. Ще вслiд за нами побiжи... Ну, Дмитре, змайстру╨мо разом такi грабки, щоб усi дивувалися, - уже в сiнях загримiв голос Iвана Тимофiйовича. - Iване, Дмитре, перекусiть трохи гарячого. - Пiзнiше, стара... А злива стиха╨. Хмар поменшало. Ну, побачимо, що з нашого дiла вийде. Кiсся зробимо, неначе скрипку. Уже краплинками роси бiлiли зорi, коли Дмитро i Iван Тимофiйович вийшли з стельмашнi. В низинах iще мелодiйно спiвали струмки, просочуючися в темiнь, вони розмивали ©©, i над землею починали коливатися попелястi смуги. Ранок був iз сонцем, з шматками розметаних хмар, з високим спiвом промитого синього неба. На свiтлих нивах зрiдка морщилися плямистi тiнi, островами вiдпливали у далечiнь i зливалися з островами лiсiв. Бiля комбайнiв уже метушилися молодi комбайнери: на найнижчий зрiз установлювали рiзальний апарат хедера. Коло кузнi жаткарi так вiдрихтовували сегменти, щоб вони прилягали до пальцевих платiвок, точили запаснi ножi. Побачивши Дмитра з новими грабками, вони дружно розреготалися на всю вулицю. З кузнi повибiгали ковалi i теж, взявшися в боки, заколивалися вiд смiху. - Агрегат Дмитра Горицвiта! - Чи то самоскидка, чи вiтряний млин, - нiяк не второпаю. - Дмитре Тимофiйовичу, скiльки дума╨ш викосити? - А на сво©х лобогрiйках добре нагрi╨те лоби, поки переженете мене. - Змага╨мось? - Можна. - Дмитре Тимофiйовичу, ти ж хоч кiнцем кiсся хмару не поколошкай, бо знову дощ пiде. Перевiривши роботу бригади, Дмитро пiдiйшов до облюбовано© дiлянки. Золотистi сонячнi долини уже були наповненi рухливими постатями колгоспникiв, гомоном, веселим передзвоном. Навколо зацвiтало яскраве святкове вбрання молодиць i дiвчат. Пофиркуючи бризками, промчала машина з в'язками перевесел; десь, зовсiм недалеко, високий спiв коси наздоганяв пiсню жайворона i м'яко розсiвався в схиленiм полi. Бiля самого небосхилу розкинувся бiлий табiр хмар, на ©хньому тлi чiтко пропливав комбайн. Ясно i повно запам'ятовувалися розлогi мазки лiтнього ранку. З насолодою одвiв руки назад, i грабки з присвистом влетiли в полегле стебло; воно спросоння бризнуло кольоровими сережками рос, зiтхнуло i, гойднувшись, лягло позад косаря. Знову синьою блискавицею широко мигнула коса i згасла с житах. Цiлий живий снiп, мов дитина, перехилився на покiс з колиски грабок. Розмашисте, весело пiшов Дмитро уперед. Розiмлiлi хмари ледве наздоганяли його сво©ми поморщеними тiнями. Свiжий вiтрець обвiвав русий вигорiлий чуб косаря, сонце грало на його дужих набухлих руках, м'язи бронзовим литтям видiлялися на плечах i ши©, а на обличчi гордовите зосередження почало розмиватися усмiшкою. Iскрилася i спiвала коса. Спiвало i серце бригадира. По всьому видно, що його дiло пораду╨ i повчить не одного колгоспника. Рiвними високими покосами влягалася щира праця i нiжним прiснуватим духом парувала пiд зливою сонячного промiння. Високий пiвдень стояв над косарем. Присмерком облiковець обмiряв прилюдно скошену дiлянку i серйозно повiдомив косарiв: - Агрегат Дмитра Тимофiйовича викосив пiвтора гектара. - Завтра викосимо два, - промовив Дмитро, приймаючи вiтання косарiв. Очi його, зiгрiтi сяйвом приязнi, схвильовано дивилися на милi обличчя рiдних людей. XXXIII По©зд пiдходив до рiдного мiста, i Леонiд уже не мiг одiрватися вiд вiкна, вiд мерехтливого бiгу димчастих, притрушених сонцем ялинок. Загуркотiв, одлiтаючи назад, залiзний мiст, i з-пiд синього неба вирiзьбилися строгi контури суперфосфатного заводу. Жерла прокурених труб пiдпирали мармуровi хмари, що брилами налягали на рiку. - На-дiй-ка. На-дiй-ка. На-дiй-ка, - вистукували колеса. I серце Леонiда раптом стискалося у грудочку: "А що, коли ви©хала з села?.. Нi, не може бути... При©ду i зразу ж налякаю: "Пропав я, Надiйко, - на iксах i iгреках погорiв". На хвилину обличчя хлопця бралося скорботним виразом i зразу ж омивалося щасливим усмiхом. - Як же так, Льоню? - злякано запита╨. - Хiба я винен, що в мене така учителька була. Вiн, ледве стримуючи хвилювання, бачив удалинi милий образ дiвчини. I одночас, десь за синню небозводу, йому мерехтiли розвiшанi огнi велико© столицi, всмiхалися новi юнi друзi, допитливо i з надi╨ю дивились на молодiсть очi сивих учених. Бачив себе то в стiнах вiйськово© школи, то на темному кордонi, то в зловiсних сполохах вiйни. I всюди вiдчував себе частиною рiдно© кра©ни, гордим сином ©©. За цi днi Леонiд навiть зовнi покращав, а коли йшов - не чув землi пiд собою. На ходу першим вискочив на перон. В перехрестях риштування летiв угору новий вокзал, наповнений зсередини перестуком i нiжною дiвочою пiснею. Один голос особливо схвилював Леонiда: так спiвала Надiйка. У не© навiть найсумнiшi пiснi не притискались пiдбитим птахом до осiнньо© стернi, а пiдмивалися молодою задумою, неначе на мить зупинялись на шляху життя, як зупиня╨ться плавець перед рiкою, щоб iще мiцнiше пiзнати ©© глибину, простiр i випливти на переснований промiнням берег. - Льоню! Льоню! - Розводячи могутнiми плечима потiк людей i махаючи картузом, до нього бiг осмiхнений Василь Прокопчук. Ось вiн ледве не налетiв на якусь огрядну жiнку з двома валiзами. Щоб стриматись, пiдхопив ©© вгору, обкружляв навколо себе i бережно поставив на землю. - Звиняюсь, громадянко. Жiнка спочатку тiльки перелякано очима повела, але зразу зрозумiла в чому справа i насмiшкувато промовила: - Спасибi за безплатну карусель. Та заклопотаний Василь навiть не обернувся, - Здоров, Льоню. Так i знав, що ти сьогоднi при©деш. Серце чуло! Спецiально машину затримав. Конференцiя у нас вiдбувалась. Як здоров'я, Льоню? Та не здоров'я зараз цiкавило Прокопчука. Вiн i хотiв i боявся запитати: чи склав iспити товариш. А на його зосередженому обличчi нiчого не розбереш. - Василю, - тихо запитав Леонiд, - Надiйка дома? - Ви©хала, - зiтхнувши, промовив Василь. - Двi години назад по©зд одiйшов. - Ви©хала? - похмурнiв Леонiд. - "Не витримав", - вирiшив Василь i теж нахмурився. - А Степанида при©хала? - При©хала. Пройшла конкурс. В унiверситет витримала. От яка в тебе сестричка, - радiсно почав i осiкся: обережнiше треба говорити про науку, щоб не так боляче було Льонi. - Ну, i в нас теж весело. Такi дiла тут пiшли. Григорiя Шевчика, кажуть, до ордена представили. А Горицвiт якi чудеса з гречкою робить! А сад Марта Сафронiвни - прямо як зоряне небо... В новому колбудi скоро гратимемо. - Молодцi, - усмiхнувся. "Напевне склав", - повеселiшав Василь. - Оце й дома у мене радостi. Батько, певне, мiсця собi не найде, - ожива╨ Леонiд, уявляючи, як старий нескiнченними розмовами наводить терор на усiх знайомих. "Склав, склав", - твердо вирiшив Василь i засмiявся. - Льоню, i тебе можна привiтати? - Можна. - Можна!.. Чого ж ти до цього часу мовчав? Усю душу по жилочцi вимотав. Ах ти, академiк нещасний. - I Василь так стиснув товариша, що в того аж ребра почали подаватись угору. - Василю, задушиш. - I задушу. Не мiг зразу порадувати товариша? От вреднющий. Нема на тебе Степана Кушнiра. Льоню, - змовницьки поглянув: - А плюс Б - скiльки буде? I вони обо╨ вибухнули реготом. - Алгебру списав у кого-небудь? - Уяви, що не я, а до мене заглядали. - Тепер усе уявляю. Вас було, значить, тро╨, кожен отримав по одиницi, а в сумi вийшло три - посередньо. Так воно, Льоню?.. А мене на агрономiчнi курси командирують. - На кого Ольгу покида╨ш? - Сам шефствую над нею - обо╨ ©демо. То в тебе важча справа: доведеться з однi╨© столицi в другу бити телеграми дрiбним почерком - "люблю, зпт, кохаю, тчк, умираю, сос!" Тiсно притулившись один до одного, вони пiдходять до ново© машини. - Струнко! - стримуючи громовий голос, напiвжартiвливо команду╨ Василь. - Товариш академiк, увiнчаний перемогою, повернулись з академiчних бо©в в розташовання наших вiйськ. Нiяких, крiм сердечних, утрат у товариша академiка нема. Комсомольцi радiсно кидаються до Леонiда, i вiн, як млинок, завертiвся у дужих обiймах, ледве встигаючи вiдповiдати на щирi вiтання, запитання. Його хочуть посадити в кабiнку, але хлопець одним помахом дужого тiла вискаку╨ на кузов. Молодi, роботящi веселi руки мiцно переплiтаються з руками, i машина, розколихуючи пiсню, везе юнацьке коло в широкий свiт. * * * Свiжозоранi ниви обсiвалися великими вечiрнiми зорями. В садах нiжно бринiли обволоженi яблука i вiд легкого приторку вiтру, злiтаючи з дерев, щебетала роса. По вiнця налитий радiстю, надiями, Леонiд тихою ходою описував прощальний круг навколо села. Попрощавшись iз комсомольцями, вiн схотiв обiйти тi простори, де його невтомна праця i юнацькi мрi© аж в небо врiзалися золотим колоссям, в браталися з широкими полями, дзвенiли рiками зерна. Новi почування, новi дороги пiдiйшли до його серця, i якось по-iншому, виразнiше, освiтлювали пройдешнi роки, що, наче добрий посiв, упали в теплу, живу землю. Трепетний, весь у думах, вiн фiзично чув, як проростають ниви, окорiняються, з розгону вбiгають у синi дощовi хмари i, перемитi, пахучi, неначе; дiвочi коси, спiшать на сонячнi причали. - В Очерета i просо наче очерет. - Земля тепер iншими законами живе. Бiльшовицькими... - Як дорога пiд зорями, просвiтлiла. Музикою з долини долетiли голоси i попрямували до села. Хвилюючись, Леонiд пiдходить до подвiр'я Кушнiра, перелазить через свiтлий березовий паркан i ста╨ пiд яблунею, де не раз зустрiчав свою Надiю. "Де б нам не прийшлося бути, ми завжди разом", - зiтхаючи, пригаду╨ вiрну клятву. Спинаючись на нiски, вiн бачить, що в хатi, схилившись над столом, сидить Кушнiр. Широке чоло його взялося зморшками, а руки обережно тримають великий лист паперу. Леонiд з нежданою любов'ю помiча╨, вiрнiше - вiдгаду╨ тi дорогi риси, що подiбним вiдбитком окреслились на обличчi дiвчини. "Вiн же менi батько", - вперше у всiй глибинi розкрива╨ться перед ним нове почуття. "Зайти б до старого. Так хiба ж зрозумi╨, що в мене на серцi? Ще з хати нажене. Згада╨ усi мо© слова. Гарячковитий... А його ж сьогоднi в партiю прийняли! Свято в чоловiка!" - згаду╨ i рiшуче пряму╨ до хати. Коли рипнули дверi, Кушнiр навiть не одiрвався од столу, зосереджено розглядаючи розкладенi папери. На чималому письмовому столi пiдносилися двi високi вази - одна з букетом червоних жоржин, а друга... з електричною лампочкою. ' - Дозвольте вас привiтати з великим днем, - натягу╨ться голос у хлопця. - А-а, це ти, Льоню, - пiдводиться з-за столу ширококостий голова. На хвилину здивовання ворухнуло його бровами, дрогнули уста. - Спасибi, Льоню. I тебе вiтаю. Сiдай, сiдай, будь гостем... А Надiйки нема, - сказав iз тихим жалем. - Знаю. Я до вас зайшов. - Машина потрiбна? Вже дав розпорядження. Знаю твою гордiсть - сам не пiдiйдеш. Все дума╨ш, що вредний голова. А голова не для себе стара╨ться. По©деш, Льоню, грузовою, а нарiк, дивись, легковою привеземо. - Я не за машиною. Прийшов попрощатися. - Попрощатись? Згадав таки й мене, - здивувався i щиро зрадiв Кушнiр. - Оце добре. Зараз гукну стару, щоб щось видумала. Вiн побiг у другу хату, швидко повернувся, задоволене показав рукою на стiл: - Бачиш, якi проекти садиб? В Ки©вськiй мiськрадi дiстав, бо наша туго оберта╨ться. I вже нiяк не можу лягти, щоб перед сном знову не розглянути ©х. Навiть стара гарикатись почала. Та позавчора i ©© спiймав бiля планiв. Мусить помовкувати тепер... Хорошi ╨ будиночки на три-чотири кiмнати. Тiльки такi будемо будувати. Завтра на президi© круту заборону винесемо: без проекту не дозволимо навiть хлiва поставити. Годi пiдривати авторитет колгоспного села. Воно як лялечка повинне бути. Для вас, шибеникiв, стадiон збуду╨мо; ганяйте свiй футбол. Тiльки глядiть, щоб iз сво╨© сiтки м'ячi не таскали... Подивись на цей план. Не хата - картина. - Вiдбiг на вiддаль i залюбувався. - Тiльки тинiв ми не будемо городити - обсадимо будiвлi бузком або жовтою акацi╨ю. Це Марта Сафронiвна до такого додумалась. - Поправка iнтересна. Поетична. - Ми таким будiвництвом розмахнемося. ╙ чим розмахнутися. Цегельню побуду╨мо. Глина ж у нас як масло, - i зразу осiкся, згадавши, що про цегельню йому вже давно говорив Леонiд. Косуючи, поглянув на хлопця, але в того очi свiтилися не насмiшкою, а здивованням i задоволенням. Степанова дружина, струнка чорноока молодиця, внесла вечерю i вино. - Ти б, може, кудись сво© плани забрав звiдси? - звернулась Ольга Вiкторiвна до Степана. - Нiякого ©м вiдпочинку нема. - Нема, нема, - погодився чоловiк. - Тiльки я з хати, так жiнка коло них, як бiля дзеркала, вертиться i сво© доповнення видуму╨, ©й, Льоню, в цьому проектi вiкна не подобаються. "Малi, - каже. - Хочу таких, щоб половина землi та три чвертi неба вмiщалися в них". На менше нiяк не погоджу╨ться. - Послухай його. Вiн ще не такого наговорить про все. Бачиш, - показала на лампочку, - ще коли електрика буде, а в нього цей букет сто©ть. Каже - ця лампочка щодня йому, старому, зарядку да╨. - Ольга Вiкторiвна сiла бiля Леонiда. ©© виразнi очi з материнською любов'ю дивилися на хлопця. - За нашу партiю, за нашого вождя, - пiднiс угору чарку Кушнiр. Випивши, уже не мiг всидiти за столом. Хотiлося багато-багато розказати цьому завзятому хлопчиськовi, що, як думалося, мало його розумiв, мало оцiнював господарськi турботи. Але строгi погляди владно© дружини трохи зупиняли його. Тому про себе, хоча й на прощання, не доводилося говорити. - А тепер, Льоню, вип'╨мо за сибiрякiв. Хороших вони урожа©в домоглися. Позавидувати можна. Будемо змагатися з ними... Ех, Льоню, яке у нас життя наста╨. Та що ти розумi╨ш у життi, коли тобi тiльки двадцять рокiв. Ти вже, вважай, мало не на готовенькому вирiс... Слухав учора лекцiю астронома? Здивував вiн людей: свiтло зорi, каже, п'ятдесят рокiв iде до землi. Ну й що ж iз того? Нам легше вiд цього було? А от свiтло з Кремля двадцять рокiв лл╨ться - i наша земля на всi вiки ожила. Оце тобi астрономiя. Нам вона все життя освiтила. Стара, ти ще коло планiв крутишся? - А зна╨ш, Степане, воно зовсiм було б не погано, аби дахи нових хат фарбувати тiльки блакитною фарбою або толем крити. - Ще щось видумала? - Нiчого не видумала. Треба, щоб i оковi було радiсно дивитися на новi будiвлi. Оцi чорнi, як хрести, стрiхи, або ржавчина черепицi тiльки сум на душу наганяють. - Ти бачиш, що заговорила, - звернувся Кушнiр до Леонiда. - Я думаю, чого це вона так пильно до книжок про мистецтво припала? - Тiльки для цього й припала, - насмiшкувато поглянула на чоловiка. - А чим погано, коли тобi в садках, неначе в зелених берегах, голубими озеречками розiллються покрiвлi? - Так, наче льон зацвiте, - зразу знайшов сво╨ визначення господаровитий Степан. - Нi, Льоню, з тво╨© тещi толк буде, - i зразу ж осiкся пiд суворим поглядом Ольги Вiкторiвни... Леонiд пiзно повернувся додому i вiдразу заснув. Вiн не чув, як над ним нахилилось материне обличчя, як за вiкном важко гупали доспiлi яблука i спiвали дiвочi голоси про кохання. Молодий сон десь аж над обрi╨м розвiшував контури далекого i рiдного мiста. I Леонiд прямував до столицi широкими вулицями нового села. Великi вiкна, що половину землi вбирають, переливалися зорею, рiвнi асфальтованi шляхи летiли в простори i пахли свiжозораною рiллею. Увесь вчорашнiй передосiннiй вечiр на полi промайнув над хлопцем. Навiть голоси з долини ожили... А потiм, перегойдуючись, над полями завихрив блакитний снiг, i все побiлiло, заiскрилося, притихло... Ось вiн виходить зi сво©ми друзями до рiки. А снiжок пахне березневими приморозками i березневим вiдсонням. - Хлопцi, уже пора сонце неводом витягати, - промовив, пiдходячи з друзями до само© кайми небосхилу. I сонце, почувши молодi голоси, велично виплило на круту луку голубого шляху, розлилося золотою повiнню. Пiд снiгом враз затокували струмки, потiм на раннiй зеленi блакитними блискавцями затрепетали потоки, i всi шляхи, усi села бризнули рясним теплим цвiтом. На широкi поля, гордовито i радiсно, поспiшала його велика рiдня. Заметiль спiвучого цвiту устеляла ©© дороги, i дiвочi коси грали промiнням та яблуневими пелюстками. Потiм з-пiд цвiту, як табуни снiгурiв, заколивались червонобокi яблука, i синiми дощами пролилися сливи... А самого ж дощу нема!! Сонце переплавило всi хмари, i колос, задихаючись од спеки, простягав до людей сво© теплi дитячi ручата, просив захисту i порятунку. - Господарi, повертайте рiку на поля! - звiдкись долiта╨ владний i стурбований голос Степана Кушнiра. Внизу загудiли мотори, i вода схвильованим контральто почала пiдiйматись по нагрiтих трубах, перехлюпнулась на ниви i зашумiла зеленими подолками по усьому полi, не оминаючи нi одно© стеблини... I щасливий колос на всi боки поклонився людинi... - Вставай, Льоню. Свiта╨! XXXIV Осiнь. Золота осiнь. В ясному, чутливому небi бiлоснiжними айстрами пропливають хмари; на деревах чiткiша╨ рiзьба пурпурових узорiв, а всi дороги дивовижно пахнуть свiжим зерном i яблуневим повiвом. Ранки стоять наче вино. I Кушнiревi при╨мно бачити, як на шляху, з-пiд самого сонця, чорними веселими краплинами одриваються машини i, збiльшуючись, летять живим пунктиром до села. Давно вже виконано першу заповiдь перед державою; уже гарячi трудоднi повновiсно вляглись в засiках колгоспника червленою пшеницею, самоцвiтами гречки, сипким бiсером проса. I Кушнiр тепер з хвилюванням стрiча╨ машини; на них похитуються усипанi живицею сосновi дошки, сiрi╨ згустками туману цемент i червонi╨ полуницею дзвiнка цегла. Молодi бiлозубi шофери, смiючись, молодцювате пролiтають бiля свого голови i повертають до просвiтленого Бугу. "Орли", - любовно проводжа╨ очима Кушнiр сво©х комсомолят i довго вага╨ться: чи пiти на будiвництво електростанцi©, чи до сiячiв. Воно i незручно знов повертатися до рiчки, але ж при розвантаженнi ще може щось трапитись. Кушнiр явно обманю╨ себе: зна╨ - все без нього буде гаразд, але, надавши обличчю заклопотаного виразу, круто поверта╨ до Бугу. I хай тепер попробу╨ який-небудь скалозуб пирхнути, що голова дню╨ i ночу╨ на будiвництвi! Чортовi непосиди. Знайдуть яку-небудь слабiсть у чоловiка i вже будуть переморгуватися i непомiтно кривитися при ньому, поки щось нове не вiдшукають. А про лампочку у вазi вже навiть в районi знають. Певне Борис Зарудний роздзвонив по усiх усюдах. Вертун нещасний. Та премiю доведеться видати хлопцевi: не працю╨, а творить. Здалеку чути, як бринять сокири, гупають молоти, щебече камiнь. В цi радiснi звуки вплiта╨ться шум машин, спiв течi©, плескiт весел, мелодiйна мова, i з обличчя Кушнiра змива╨ться заклопотаний вираз. Вiн уже не помiча╨, як будiвники, зиркаючи на голову, доброзичливо пересмiхуються мiж собою, говорять про якiсь магнiтнi хвилi, що впливають на декого з начальства. - Борисе, про який ти там магнетизм розбалакався? - крiзь задуму схоплю╨ заплутану нитку жарту. - Про який там магнетизм? - . спочатку нiяковi╨ Борис Зарудний i зразу ж веселi╨: - Ми говорили, Степане Михайловичу, про ту властивiсть намагнiчення, яку ма╨ вся земна куля, - I твiй язик, - серйозно дода╨ Кушнiр. Навколо вибуха╨ неймовiрний регiт. Одначе Борис не розгублю╨ться - вiн зна╨, чим можна вразити Кушнiра. - Степане Михайловичу, через шiсть днiв ми з деривацiйним каналом покiнчимо. - Як через шiсть днiв!? - радi╨ i робить вигляд, наче нiчого не зна╨ про новi намiри молодi. - Покiнчимо, Степане Михайловичу. В нас уже все розраховано! - Так нещодавно ж були iншi розрахунки? - То нещодавно. А це сьогоднi! В соцзмаганнi ми ростемо по геометричнiй прогресi©. - Ну, спасибi, молодята. Порадували старого. Будiвники з Багрина здорово обiгнали нас? - Нi, майже рiвно iдемо. - Майже рiвно? Це добре. А от коли б нашу рiвну лiнiю вище, вище, соколом пустити? Стрiлою! - Тяжкувате буде, - завагався Прокопчук, - там ранiше почали роботу. - Знаю, знаю, що тяжкувате. Проте честь яка! - поспiшно говорить Кушнiр. - В Багринi бiльшi можливостi мають. У графiку вище нас стоять. - Сонце ма╨ бiльшi можливостi, анiж мiсяць. А восени, дивись, мiсяць вище сонця пiдiйма╨ться! - згарячу хапа╨ться Степан Михайлович за перший, що надбiг, образ. Навкруги заряснiли усмiшки. - Подума╨мо, - рiшуче говорить Зарудний. - Варто, варто подумати, - пряму╨ до мулярiв. В цiй роботi Кушнiр зна╨ толк; мiцнi пальцi його так бережно й умiло ходять бiля камiння, наче це не брили, а теплi клубки сiрих ягнят. Високий день сто©ть над зарiччям, i гомiн будiвництва котиться аж до окрайцiв бузкового небосхилу. Не мина╨ i кiлькох днiв, щоб на будiвництво не заглянув Iван Васильович Кошовий, i тодi Кушнiр розцвiта╨ усмiшкою, на диво схожою на усмiшку деяких колгоспникiв, коли тi стрiчають голову бiля рiки. Iван Васильович завжди при©жджа╨ в обiдню перерву або надвечiр, перед закiнченням роботи. Тiсним колом обступлять його колгоспники, жадiбно ловлять кожне слово i про великого Сталiна, i про мiжнародне становище, i про електрифiкацiю, i про стахановський рух, i про досвiд передовикiв, i про новинки в лiтературi. Бува╨, вечiр прихилиться до селян, похолодi╨ камiнь, всiваючись росою, а тепла задушевна розмова розкрива╨ новi обрi©, сповню╨ гордiстю серця i наснажу╨ новою силою руки. Цi серця i руки не просто орють поле, мурують камiнь - вони вкладають свiй труд, любов i надi© в основу велично© будови комунiзму. Сьогоднi ж Iван Васильович забарився. Давно Полiкарп Сергi╨нко повiдомив Кушнiра, що машина секретаря райпарткому промчала шляхом до села. "Напевне, пiдманув, а тепер посмiха╨ться собi в куцi вуса", - почина╨ сердитися голова на Полiкарпа, знаючи вдачу луговика. Одначе Сергi╨нковi й на думку не спадало посмiятися з Кушнiра. Iван Васильович, про©хавши селом, повернув на колгоспну пасiку. У тiнистих лiсах просiвався сонячний дощ; по його тремтливих, золотистих струмках тихо опускалися на землю крихiтнi човники листу. З дубiв та чагарникiв звисали грона дикого хмелю, нiжний аромат переснував усе повiтря. Марка Григоровича у хатi не було. Над вiкнами смiялися разки зубасто© кукурудзи, бiля призьби грiлися на сонцi мiшки з чорним дрiбним насiнням синяка. Iван Васильович догадався, що старий пасiчник обсiва╨ "ледащу осичину" - пiскувату пiдлiсну дiлянку, де нiчого, крiм убогих кущикiв осики, не росло. Садом попрямував до узлiсся. Незабаром до птичого щебетання почав просочуватися вiдгомiн розмови. З-за дерев замаячiли людськi постатi, конi, сiвалка. - Марку Григоровичу, ти знову про пасiку дума╨ш? - розкочу╨ться густий смiх. Бiля пасiчника сто©ть кремезний Олександр Петрович Пiдiпригора. - А чого ж? Про пасiку. - I не надокучить про одне й те ж саме думати? , - Я ж кожен раз про нове думаю. - Оце до дiла сказав, - схвально промовив Пiдiпригора. - Так нас Iван Васильович учить: кожен раз про нове думати, щось нове шукати i знаходити. - Аякже. Сам помiркуй: ранiше увесь вiск церкви пожирали, повiтря чадили ним. А тепер наша продукцiя сорокома течiями розтiка╨ться в сорок видiв народного господарства. Iнтересно? Значить, не обгородилося пасiкою i лiсами мо╨ життя, не чадить плаксивою свiчечкою. Та нащо тобi краще: поглянеш у небо - летять самольоти, а в тебе серце спiва╨, бо твiй вiск i авiацi© служить... Iван Васильович якось говорив: у нас в Радянському Союзi бджiл бiльше, нiж у Сполучених Штатах Америки, Японi© i Нiмеччинi, взятих разом. Радiсно? - Радiсно, - погоджу╨ться Пiдiпригора. - А простий собi дiд Синиця хоче, щоб у нас було бджiл бiльше, анiж у всьому свiтi... Оця казка, що про медовi рiки говорить, впритул пiдiйшла до колгоспно© пасiки. Звiдси вона справжнiми рiками потече. ╙ тут над чим подумати? - ╙, Марку Григоровичу. Тому й синяк ci╨тe? - Тому й сiю Вiн на цьому пiщанику десять рокiв менi ростиме, фацелiю ж щороку треба сiяти . Зруби ж ми липою засадимо Гектар липи шiстнадцять центнерiв меду да╨. - Сто пудiв? - вражено вигукнув Олександр Петрович. - Сто пудiв! От тобi й нова медова рiчка. А ти говориш, що я про одне й те ж саме думаю Коли в чоловiка думки на одному мiсцi крутяться - це вже не чоловiк, а карусель. Смiх покотився узлiссям. Забряжчала штельвага, i сiвалка рiвно пiшла понад лiсом. Марко Григорович перший побачив Iвана Васильовича. Зрадiв, заметушився i зразу ж повiв секретаря райпарткому до питомника. Молодi волоськi орiхи рiвними зеленими рядками вiдбiгали од пожовтiлого саду. Осiнь не торкнулася нi одного листка памолодi. Густий орiховий настiй пiднiмався над теплою землею i з'╨днувався з хвилями прив'ядаючих лiсових сокiв. - Марку Григоровичу, тепер видно вам орiховi шляхи, рiвнi, широкi, врожайнi? - ясно дивиться в бузкову даль Кошовий, наче там, розводячи багрець i позолоту дiбров, поспiшають у поле духмянi дороги. - Видно, Iване Васильовичу. I досi дякую за науку товаришу Маркову... По©хав чоловiк од нас, а слiди його живими дорогами пiдiймаються. Нiяким вiтрам ©х не здути, нiяким зливам не змить. От в чому сила чоловiка. - Бiльшовика, - коротко промовив Iван Васильович. - Бiльшовика... Орiховi шляхи! Не сiра осiння голизна, не плакучi ниточки вербицi, а гiллястi врожайнi шляхи Яка то розкiш! - Не розкiш - життя наше. Багате, красиве, радянське Дiвчата приносять пiсню в лiсовий сад, i ласкава задумана осiнь ста╨ молодшою. В плетенi з червонолозу кошики вляга╨ться золотистий пармен, соковита з краплинками ластовиння дубiвка. Марта Сафронiвна, нiяковiючи i червонiючи, вiта╨ться з секретарем райпарткому. Вона й сама зараз рум'яна, дорiдна, мов погожа осiнь - Що нового, Марто Сафронiвно? - Урожай збира╨мо . Дiвчата мо© на обiдню перерву ходили в лiс по гриби. - Назбирали? - Багато. Може зготувати вам на багаттi? Щоб димом i лiсом пашiли? - I щоб потiм губ-губ кричав? - згадав подiльську примовку про гриби - Не кричатимете. Дiвчата мо© почали у листi пекти гриби, а потiм, дивiться, така догадка ©м прийшла... - Яка? - одночасово запитали Iван Васильович i Марко Григорович. - Пiзньо© осенi згромадити i спалити листя. Скiльки тодi попелу в нас буде, та й шкiдникiв поменша╨. - З-пiд самого носа перехопили iдею. Форменi непосиди, - похитав головою Марко Григорович. - Молодцi вашi дiвчата, Марто Сафронiвно, - пряму╨ до гомiнко© бригади Кошовий. - Цю думку треба в широкий свiт пустити. - Прямо з-пiд самого носа вихопили iнiцiативу, - нiяк не може заспоко©тися пасiчник. - Бiльше думати почали люди про колгосп. - I щоразу про нове думають. Марко Григорович допитливо поглянув на Iвана Васильовича. Але той рiвно закiнчу╨ думку: - Це тому, що колгоспне життя уже твердо увiйшло в наш побут. Сонце сiда╨ в пурпуровi хвилi дiбров; долини дихнули туманом, засмiялися синi дороги, кличучи колгоспникiв у село. Пiзнiм смерком поверта╨ться додому Олександр Петрович Пiдiпригора. Усе його тiло, мов теплим соком, переповнене розмивчастою, солодкою утомою. Вiн таки засiяв ранiше строку усю осичину, i значимiсть зробленого дiла хороше вляглася в його душi. На подвiр'i сто©ть безтарка, наповнена яблуками. - Олександру Петровичу, привезли вам трудоднi! - гука╨ чубатий ©здовий. - Багата осiнь прийшла в цьому роцi. - Самi зробили ©© багатою, - статечно вiдповiда╨ Олександр Петрович, - постаралися i зробили. Розвантаживши безтарку, вiн тихо входить у хату. З кiмнати чути дзвiнкий голос його мiзинчика Лiди, ученицi сьомого класу. Батько спочатку з при╨мнiстю дослуха╨ться до бiгу слiв, а потiм почина╨ все бiльше хмуритися. "Що вона таке страшне чита╨?" - уже сердиться Олександр Петрович. "Маленьке, сiре, заплакане вiконце. Крiзь нього видко обом - i Андрi╨вi, i Маланцi - як брудною розгрузлою дорогою йдуть заробiтчани. Йдуть та й iдуть, чорнi, похиленi, мокрi, нещаснi, немов калiки-журавлi вiдбились од свого ключа, немов осiннiй дощ. Йдуть i зникають у сiрiй безвiстi..." Олександр Петрович бiльше не може витримати. - Лiдо, ти що це чита╨ш менi? - Книгу. - Сам знаю, що книгу. А що це за книга? - Хрестоматiя. Урок по нiй задали. - Як урок!? - обурю╨ться батько. - Просто урок. Напам'ять треба вивчити. - I навiть напам'ять!? Про кого ж тут пишуть? I що це за осiнь така... неправильна? - Дореволюцiйна, - смi╨ться Лiда. - Дореволюцiйна. Так би ти й зразу сказала. Тодi все правильно, - заспокою╨ться Олександр Петрович i трохи нiяковi╨, що не знав тако© книги. - А про нашу колгоспну осiнь ви вчили урок? - Нi. - То вже зовсiм погано, - хита╨ головою батько. - Ти перекажи вчительцi, щоб сперва про нашу осiнь уроки вивчали. Дореволюцiйна й почекати може. - Учителька нам сказала, щоб ми самi склали твiр про осiнь. - От i напиши толково. Олександр Петрович виходить з хати. До нього тягнуться освiтленi мiсяцем пишнi червонi жоржини. По шляху поспiшають у вiнках ясного свiтла машини, вулицями ще поскрипують наповненi яблуками безтарки, а з усiх кiнцiв села розтiкаються свiжi, соковитi голоси: До комунiзму ясних лiт Високий гордий наш полiт. До батька пiдбiга╨ Лiда, вiн пригорта╨ ©© мiцною рукою, ! так вони стоять обо╨ в прозорому сяйвi, неначе вилитi з бронзи. Бiля них, розсипаючи смiх, легкими i радiсними кроками проходить молодь вечiрньо© школи. У ©хнiх, так по-юнацьки впевнених, голосах широко розлилися завзяття, пориви, надi©. Якими огнями горять ©хнi розумнi очi, якою любов'ю переповнено ©хнi безкра© серця! - Комсомольцi йдуть, - тихо шепче Лiда i поправля╨ на грудях пiонерську краватку. - Комсомольцi, ©х по ходi пiзна╨ш. Як весна прямують... Ось про яку осiнь пиши, дочко. Мiсяць пiдiйма╨ться вище. Все менша╨ тiней. Червонi жоржини сильнiше мерехтять росами. Чiткiшають далi i спiви. Осiнь. Золота осiнь. КНИГА ДРУГА. ВЕЛИКI ПЕРЕЛОГИ Частина перша I Пiд iскристим пiвднем зелено шумить Великий шлях, упираючись широким, туго натягнутим луком у високi жита, що вже заквiтували на все поле. Сизуватий колос, затиснутий з двох бокiв списами остюкiв, перегойду╨ на тонких бiлих ниточках жовто-зеленавi палички квiту. Не жалкуючи, що вiдмовився по©хати на прогулянку до городищанських лiсiв, Дмитро увiйшов у голубi жита, i вони прикрили його прогрiтими хвилями Навiть не ворухнеться бiля кореня вузлувате, свiтлiше стебло, а колос, викупаний сонцем, вклоня╨ться нивi, то темнiючи, то просвiтлюючись. Якi неповторнi шерехи випряда╨ нива; вона стрепене дужими i м'якими крилами i до самого обрiю летить, то враз вiдкинеться назад, стихне, як пiсня. Дмитро уважним поглядом вдивля╨ться в далечiнь, мов чита╨ живу карту ланiв; у плюскiт стебла непомiтно вплiтаються голоси його велико© рiднi, i кожне поле дивиться на н