iть пообiдати не ма╨ часу. Горе менi з такими робiтниками. Григорiй зрадiв у душi, що Софiя, яка не раз умiла обпекти ©дким i насмiшкуватим словом, так вiрно оцiнила його роботу, не дорiкнула за обман. - От молодчина. Так ©сти захотiв, - похвалив дружину, хоча й зовсiм не хотiлося обiдати. Вибрали зручне мiсце на бережку. Софiя розстелила полотняну пiлку i зручнiше умостилася на землi. - Катерина з кожним днем усе бiльше ста╨ схожою на тебе. Викапаний батько, - тихо говорила за обiдом, пригадуючи усi риси сво╨© дочки. - А язичок твiй, - засмiявся i вiдхилився, коли Софiя замахнулася ложкою на нього. - Григорiю, важко корiв навчати? - Нi. До всього пiдхiд потрiбний, - уже весело розповiдав. - До худоби треба мати добре око й руки. Вiд iншого корова за тро╨ гiн бiжить. А я ©© спочатку так лагiдно на ймення назву, погладжу, погомоню. Дивись - вона до мене шию витяга╨, а далi одежину - лизь, руку - лизь. Познайомились, значить, добре, близько. Ну так, наче пiсля поцiлунку. - Порiвняв, - засмiялась Софiя. - Далi даю коровi ярмо понюхати. А потiм: "Ший, ший, манька". Вона i кладе шию в ярмо. Правда, спочатку так сумовито-сумовито, як людина, подивиться на тебе. Заспоко©ш ©©, пiдгарля почешеш... I помiтив, що худоба любить по сво╨му слiду ходити. На другий день уже у вiз-порожняк запрягаю. Корови землю нюхають, боязко ©м, ступають несмiливо, з опаскою. От я ©х справляю на вчорашнiй слiд. Почу╨ худоба свiй дух - i повеселiша╨, смiливо йде. Потiм веди ©х куди хочеш - не бояться. - Он де вони воркують! - почули голос Степана Кушнiра. - Просимо обiдати, - пiдвелась Софiя з землi. - Не хочу. А ╨ що? ╙? - Знайдеться. - Тодi пособлю вам. Бо за цiлий день так набiгаюсь, що й нема часу на обiд пiти, - присiв Кушнiр. - Григорiю, хочемо тебе послати на агротехнiчнi курси. По©деш? - З радiстю, - без жодного вагання вiдповiв Григорiй, i обличчя Софi© зразу ж похмурнiло. - А надовго тi курси? - запитала, одводячи очi вiд Григорiя. - На шiсть мiсяцiв. Пiдучиться ходити бiля землi! Це велике дiло! - повчально промовив Кушнiр, справно орудуючи ложкою. - На агрономiчну лiнiю треба нам ставати. - Це правда, - погодився Григорiй. - Коли, як не тепер, учитися чоловiковi. Прочитав я про Мiчурiна, i так захотiлося по-справжньому прикласти руки до землi, по-вченому ходити бiля не©... Не хмурся, Софi╨, будуть бабськi курси - i тебе з хати нажену... ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ ∙ Отi роки, що навiк одшумiли весняними зливами, горобиними ночами, осiннiми туманами i голубими завiями, впритул пiдiйшли до Дмитра. Навiть здавалося: то не вiтер ожива╨ в темрявi, а наближа╨ться з далеких берегiв те життя, що тiльки спогадами тривожитиме, радуватиме тебе, вiдходитиме в даль i знову повертатиметься, все бiльше притiняючи i не тьмарячись, як надвечiрн╨ врожайне поле. Не просто були прожитi останнi лiта. Була в них скорбота i радiсть, помилки i невсипущi шукання, цвiт i плiд, i кожен рiк був обсiяний дорогими згадками, як нива зерном. Погане швидше забувалося, нiж хороше, на ньому менше зупинялась думка. А добре випливало барвисто i повно. Дмитро не довiрявся тим сумовитим пiсням, що викреслювали прожитi роки. Чи не кожен iз них розширював його життя, радував сво©м теплом i свiтлом, збагачував новим досвiдом. I свою працю, вдумливу, кревну, вiн, Дмитро, немарне вкладав у чорну землю. Хай радiсть зробленого, пережитого жила поки лише в його серцi, але iз нею, цi╨ю мiцною, повною радiстю було добре, як щасливiй матерi зi сво╨ю дитиною... - Татку, це ви? Недалеко вiд двору кинулась назустрiч йому Ольга. - Нi, не я, - любовно пiдхопив дочку на руки, умостив на плече i широкими кроками, майже бiгцем, поспiшив на подвiр'я. - Татку, чого ви так довго на полi були? Ми ждали вас, ждали. - Треба було досiяти ячмiнь. - Татку, а чого за нами зорi йдуть? - Чого зорi йдуть за нами? - задумавсь. - Не знаю. - Е? - недовiрливо перепитала. - Ви такi великi, ви повиннi все знати. Чого? - Бо у них ноги ╨. - Нi, нема, нема! Ви обманю╨те, татку! - застрибала на плечi. - Обманюю? Ну, так зараз же злазь менi на землю. - А я не злiзу! - ще мiцнiше охопила голову батька обома руками. - Андрiй каже, що зорi бiльшi, нiж наша земля. Правда, пiдманю╨? Вони маненькi, маненькi, як мачки. - Пiдманю╨. Нiчого в свiтi нема бiльшого i кращого, нiж наша земля. - Я ж казала Андрi╨вi, що вiн брехунець. А вiн ще и сердиться, каже: нiчого я не тямлю. Чого, тату, малих усi пiдманюють? - Хто ж тебе ще обманю╨? - I ви, i мама. Мама принесли хлiб i кажуть, що вiн вiд зайця. А ви кажете, що зорi ноги мають. Ще скажете, що вони в черевики взуваються. - I в кого ти вдалася, така лепетуха? - любовно поцiлував дочку i, пригинаючись, увiйшов до хати. - I зовсiм я не лепетуха, - образилась i вiдкопилила червонi пругкi уста. - А що ж, менi бути такою вовкуватою, як Андрiй? - Хiба так можна говорити про свого брата? - нагримав на Ольгу. I непри╨мно стало, що справдi Андрiй може вирости таким похмурим, мовчазним, як i вiн, Дмитро. - "А це недобре: мiж людьми й слова не скаже. Тепер треба привчати, щоб не дичився". - Припiзнився ж ти, чоловiче, - метнулась Югина ставити вечерю на стiл. З друго© хати увiйшов Андрiй, мовчки пiдiйшов до батька. - Сiдаймо, Андрiю, вечеряти, - посадив сина бiля себе. - Я вже, - коротко вiдповiв, i Дмитро пильно подивився на свою дитину. "Цей зайвого слова не скаже". - Дмитре, завтра по тебе пiдвода за©де? - Югина сiла бiля Андрiя. - За©де. Вдосвiта. - Менi треба на буряки завезти добрива i клiтку з курми. - Добриво вiзьму. А курей хай тобi хтось iнший везе. - Чому? - Що ж це ти хочеш, щоб я став курячим батьком? - Який ти чудний, Дмитре. Всi ж тепер вивозять курей на поле. - А я не буду з ними возитись. Це ваша, бабська, справа. Пiд'©де пiдвода - ©дь зi сво©м птаством, а я й пiшки на поле пiду. - Гаразд. Я й сама одвезу. Доведеться вам, товаришу бригадире, поступитися сво©м мiсцем перед курми, - лукаво глянула на Дмитра. - Не стiльки перед курми, як перед курячою матiр'ю. Як тво© буряки? Ячмiнь пiдсiвали? - Вже мiсцями й посходив. Цими днями будемо вслiпу шарувати. - Агрономша, - прижмурився i вийшов з-за столу. - Насмiявся сак iз вершi... Самого агрономом заочi називають. - Татку, лягайте iз нами i розкажiть якусь казочку, - покликала батька невгомонна Ольга. Дмитро пiдiйшов до великого лiжка, лiг iз дiтьми, охопив рукою Андрiя, i той радiсно притулився всiм тiлом до батька. - Татку, розказуйте. Тiльки таке страшне-страшне, щоб аж очi заплющувалися. - Батько за цiлий день натомилися, а вона ще й тепер надокуча╨, - розважливо сказав Андрiй. - Вiрно, сину, кажеш. Пiсля роботи я хочу вiдпочити, хочу, щоб ви менi щось розказували. - Та хiба ж ми умi╨мо? Куди нам уже до галушки, коли ми не всьорба╨м юшки? - i засмiялась. А ручки двома проворними звiрятами забiгали в батьковiй чупринi. - Хто б уже вмiв, як не ти, лепетухо. - О, вже знову лепетуха... Хiба ми щось нове зна╨мо? - Так це ти батьковi сво╨му нiчого i не схочеш розказувати. Ну, тодi мене Андрiй пораду╨. З завтрашнього дня щовечора пiсля роботи щось розказуватиме менi. Правда, сину? - погладив рукою його м'яке волосся. - Правда, коли ви хочете, - завагався i поволi вiдповiв: - Тiльки буду те казати, що менi цiкаво. - I я, i я буду розказувати! Не хочу, щоб тiльки Андрiй. Я сьогоднi, зараз же почну. Андрiю, посунься трохи. - Ану, не лементуй. Спати пора, - обiзвалась Югина i пiдiйшла до лiжка. "Iнтересно, що менi завтра Андрiй розкаже? Дивно, що зразу ж погодився... Хлопчак допитливий, розумний. Ну, звiсно, в батька вдався, - сам до себе осмiхнувся. - Варивон стара╨ться наздогнати мене. Озимину час мiнеральними добривами пiдживляти... До iвчанцiв треба навiдатися. Нелегко змагатися з ними... Це б на рибалку iще з'©здити..." I вже хата перегойднулася човном, розкрились зеленi береги, зашумiла за веслом прозоросиня вода, заграла на бистринi, затемнiла понад берегами... XX Григорiй Шевчик, тiльки увiйшов до зерносховища, зразу ж по п'янкому духу почув, що прi╨ i горить неперелопачене зерно. Глибоко ткнув руку в один засiк i швидко вихопив назад - обпекла сперта гарячiнь. - Ти за що трудоднi отриму╨ш? - накинувся на Прокопа Денисенка, який нещодавно став комiрником. - За те, що бiля всяких грядочок кiлочки забиваю i таблички вивiшую, - ©дко вщипнув Прокiп, натякаючи на дослiднi дiлянки Григорiя. - Ти менi сво© куркульськi теревенi на потiм запиши. - А ти менi не куркулькай, бо як куркульну... - огризнувся, i плескате кругловиде обличчя почало темнiти вiд припливу кровi. - Ти чого зерно не перелопачу╨ш? Хочеш, щоб згорiло? - Трясця не вхопить його. Посiвне не горить, а це худоба перетравить. - Худобу прiлим хочеш тру©ти? Я тобi отрую! В один льот вилетиш з комори, а то i з колгоспу. - Лихий вискочив з зерносховища i подався до правлiння колгоспу, бубонячи собi пiд нiс: - Скiльки догляда╨ш, скiльки вчиш, а без яко©сь оказi© не обiйдеться. Бач, яке стерво на комiрника пролiзло. Вiн тобi не те що зерно, увесь колгосп згно©в би. Або оту розмазню, - напався на свою родичку Уляну Шевчик, - призначили бiля курей ходити. Сама мокра курка - бо©ться у воду полiзти, щоб черепашок наловити для птицi. Як погрозив, що знiму з роботи, зразу й рiднею призналася. Паскуднi ж ╨ люди. Григорiй, роблячи велику роботу в хатi-лабораторi©, гуртуючи навколо себе усi кращi сили колгоспу, не забував заглянути в усi щiлини села. I його гострого ока та немилостивого слова боялися усi, що почували за собою будь-яку провину чи недоробленiсть. - Ти скоро й ночувати не будеш дома, - часто дорiкала йому Софiя. - Коли треба, то й не ночуватиму. Хто ж за мене мо╨ дiло зробить? - Так ти й у чуже завжди лiзеш. . - А це не мо╨ - дума╨ш? Менi до всього ╨ дiло. Я не з тих, що тiльки зi сво╨© шпаринки, як тарган, виглядають. Коли б так усi дивились, то зразу розв'язалися б руки дряпiжникам, злодюгам, ворогам. Ще немало ╨ таких, що залюбки б розтаскали нашу працю. Та, коли хочеш знати, навiть мiжнароднi клубки, навiть отi крутi©, що воду й землю каламутять, оте дике фашистське зiлля, що вироста╨ в чужих кра©нах, ма╨ вiдношення до мого життя: я ще краще повинен працювати для сво╨© держави. I Софiя, схвильована новим словом, зразу ж погоджувалася з Григорi╨м; гiркота настороженостi затiнювалась iншими сходами; коли вони в Григорiя були бiльш жорсткими, геометричне строгими, то, перехлюпнувшись у серце Софi©, ставали по-жiночому поетичними, з iскринками тi╨© юмористично© дотепностi, що нiколи не покида╨ цiльнi натури. I найскладнiшi питання, з напругою пiднятi з нелегких учених книг, Софiя умiла переконливо, образно передати колгоспникам, а особливо дiвчатам та жiнкам сво╨© ланки. В правлiннi колгоспу Григорiй нiкого не застав, подумав, куди йому краще йти: чи в хату-лабораторiю, чи до дослiдно© дiлянки жита. I попрямував на поле. Iз заходу почала висовуватись важка чорна хмара. I тiльки доповзла димчастим кра╨м до сонця, як, спочатку легко i не-смiло, наче струни торкнувся, вдарив дощ. Мов перший гомiн ефiру в приймачi, зашкварчала гаряча дорога, загомонiла й потемнiла молода листва дерев, закрутились i побурiли вибiленi щепи. Потiм дощ розiйшовся, розгулявся; раптово вигинавсь широкою темносрiбною дугою, i в мелодiю шелесту - ростем, ростем - виразно врiзались прискоренi вуркотливi звуки: дуб гуде, дуб гуде. Григорiй пiд липою перестояв зливу. Теплi потоки змили його злiсть, i вiн, мокрий та веселий, попрямував до завiтно© дiлянки - одного гектара жита, - яку доглядала ланка Василини Очерет. В Григорiя була думка - добитися якнайвищого врожаю жита. Його вже не задовольняли кращi всеукра©нськi досягнення. Правда, всiм вiн говорив, що хоче дати найкращий врожай по району, дружинi довiрився, що дума╨ взяти першiсть по областi, але в сво©х пота╨мних помислах сяга╨ значно вище. I тiльки щоб не осоромитись, обережно казав про районнi масштаби. Вiн ретельно вивчив лiтературу, не раз радився з агрономами, ©здив до передовикiв зерноводства, з кожним днем все бiльше вiрячи, що мрiя його здiйсниться. Але нi на нарадах, нi на зборах вiн навiть словом не за©кнувся про це. "Зробимо - тодi скажемо". В минулому роцi вiн чудово прочитав бригадирам i ланковим курс лекцiй про пiдвищення врожайностi озимих, а сам узяв шефство над ланкою Василини Очерет. В лютому ланка вивезла i забуртувала на дiлянцi двадцять п'ять тонн гною, покрила його снiгом, щоб не вивiтрився азот, а коли розтанув снiг - закидала землею. У квiтнi Григорiй добився, щоб землю зорали на пар не плугом, а трактором, що мав передплужники. Потiм заборонували землю поперек скиб i за все лiто ©© тричi культивували. На пухкому пару не було нi одно© бур'янини. Перед останньою культивацi╨ю на кожний гектар висiяли по два центнери суперфосфату, центнер селiтри i сiмдесят п'ять кiлограмiв калiйно© солi. Потiм заборонували в два слiди i на другий день посiяли добiрне таращанське жито. Ще восени воно розкiшно закущувалось i вирiзнялось серед iнших посiвiв. Взимку ланка чимало часу вiддала снiгозатримуванню, напровеснi, як тiльки зiйшов снiг, пiдживили сходи кiнським гно╨м. Сьогоднi мали iще пiдсiяти мiнеральнi добрива. Здалеку пiзнав Григорiй Василину. Жiнка поволi ходила полем. Уся дiлянка пiсля дощу була прибрана густими самоцвiтами, що аж мерехтiли в очах. - А де вашi помiчницi? - привiтався з молодицею. - Злякались дощу i повтiкали додому. А менi дощ не вадить, - заяснiло смагляве обличчя, засiяне негустими веснянками. I навiть коли радiла молодиця, усмiшка була сумовита, бо уста ©© рiзко загинались вниз. Тiльки очi, затемненi чорними вiями i бровами, зменшували вираз природно© печалi. - Ну, тодi я вам допомагатиму пiдсiвати. Приймете? - Нi, не прийму. - Чому? - Боюсь, щоб чоловiк не побачив, вiн у мене ревнивий, - засмiялась тихо, щасливо. Смiх ©© чомусь нагадав Марту, i ледве не зiтхнув Григорiй... Отак би схилитись iз нею над житом, почути приторк тепло© руки... - Через два днi треба буде заборонувати дiлянку, - сiв навпочiпки i любовно нахилився до мiцного куща, оббиваючи рукою блискучi перлини. Згодом полями пiшов до Бугу: любив у вечiрню пору пройтись над берегами притихло© рiки, пустити за течi╨ю легкий човен, а потiм уперто вигрiбатися з бистрин i нуртiв. Увечерi за Василиною при©хав Варивон. - Жiнко, чи ти не дума╨ш на полi ночувати? - гукнув здалеку, зупиняючи коней. - Нi, не думаю, - зiбрала порожнi мiшки i пiшла до гiн. - Та ти ж мокра, як хлющ. I як так можна? От бiда, що в тебе добрий чоловiк, а варто було б побити, - пiдхопив дружину обома руками i понiс до воза. - Покинь, Варивоне. Чи ти сказився! Люди ж побачать. - Ну й хай бачать. Сво╨ несу, а не крадене. Хто ж тебе й пожалi╨, як не чоловiк! От дурна баба: ну, цiлуй, бо на землю кину. - Досить, Варивоне, - iще тiснiше притулилась до його мiцних грудей. Варивон бережно посадив жiнку на воза, накрив ©© мокрi плечi сво©м сукняним пiджаком i риссю пустив мiцних, норовистих коней. Полюбляв Варивон об'©жджати непокiрну худобу, яко© боялись навiть конюхи. Густим пурпуром горiв i мiнився захiд. Теплий вiдпар котився полями; над Великим шляхом низько i м'яко майнула крильми сова, i очi ©© засяяли, як два вогники. - Тю, чорт! - вилаявся Варивон. - Носить тебе лиха година. Василина мерзлякувато повела плечима, а Варивон подивився на небо, задумавсь i тихо промовив: - Коли б не змокла ти, заспiвали б дорогою на все поле. Горло закутай, щоб не застудила голос. На перехрестi наздогнали високу, худу i сутулу постать, що сторожко йшла до села. За плечима невiдомого був тiсно ув'язаний зелений тугий мiшок, бiля ременя подзвонювала металева кварта. Щось знайоме i тривожне було в цiй високiй чорнiй постатi. I вже обганяючи ©©, Варивон скорiше здогадався, нiж пiзнав, що це був Сафрон Варчук. - Пiзнала? - подивився на дружину. - Неначе Варчук? - вiдповiла, нахмуривши лоба, i ближче присунулась до чоловiка. - I не вхопило нiде такого гада. - Варивоне, пiдвези! - хрипло гукнув Варчук i швидко пiшов до воза, розтягуючи в усмiшцi зморшкувате обличчя. - Я вас пiдвезу тiльки на той свiт, - злiсно процiдив Варивон i погнав конi в село. XXI Погода була мiнлива. У травнi раптом похолодало, i Дмитро навiдрiз вiдмовився сiяти гречку. - Почекаю ще кiлька днiв, а зараз пiду орати на пар, - заявив Степановi Кушнiру. - Що його робити? - в нерiшучостi завагався той. - Треба посiв вчасно закiнчити, за графiком. За графiком. - Ви все з тим графiком носитесь, як деякi уповноваженi з району, - натякнув на Петра Крамового. - Чого ти менi цим уповноваженим печеш очi? - i собi розсердився Кушнiр. - Тиснуть на нього i на мене, щоб скорiше засiвали. - I вiрно роблять. Але коли кинемо гречку в холодну землю... - Словом, роби, що хочеш... Я нiчого не знаю. Я знаю: ти сi╨ш гречку, i сьогоднi дзвоню в район, що твоя бригада засiяла дев'ять гектарiв. - Про мене, хоч i в область дзвонiть, - невдоволений вийшов надвiр. - Хлопцi, берiть плуги - i по©хали орати на пар, - звернувся до сво╨© бригади. - Аз гречкою як? - поцiкавився Карпо Варчук. - Тебе i гречка кортить? - з серцем нагадав минуле. - Що ви, Дмитре Тимофiйовичу, про таке згаду╨те. - Нахмурився Карпо, вже знаючи, що його передали до суду. - Вам привiт од мого батька. Нiчого не вiдповiв Дмитро, заклопотаний сiв на воза i по©хав у поле. Надвечiр до його бригади примчав на машинi Петро Крамовий. Не вилiз, а вискочив з кабiни, радiсний i злий. - Ти що робиш, свавiльнику! - зразу ж насiвся на Дмитра. - Зрива╨ш посiвну кампанiю? Пiдривом колгоспу занiмаешся!? - Я дiло роблю, - понуро вiдповiв, не дивлячись на Крамового. - Яке дiло? - злорадно заiскрилися очi. - Чорне дiло? Хто тобi наказав орати на пар, коли масиви лежать незасiянi? - Зараз сiяти не буду. Коли грунт прогрi╨ться до п'ятнадцяти градусiв, тодi сiятиму. - Не будеш? Зрива╨ш роботу всього колгоспу? Ще й на науку свою провину звалю╨ш? З градусниками хочеш на поле ходити? До Миколи не сiй гречки - хочеш сказати? Людей баламутиш! Я тебе зараз же до суду передам. З колгоспу вижену, куркульський поплiчнику. - Я, я - куркульський поплiчник? - смертельно поблiднув Дмитро. - Ти! Ти!-театрально ткнув пальцем Крамовий, не помiчаючи, що перехопив цю манеру в Омеляна Круп'яка, i знову злостива усмiшка освiтила м'ясисте обличчя. - Я? - аж вигнувся Дмитро. - Геть менi звiдси, враже, бо зараз батiг посiчу на тобi i пужак поламаю на тобi! Геть! - уже не володiючи собою, ступнув крок уперед, i важка рука з затисненим батогом розмашисте одвелася в сторону. Цьвохнув ремiнець, обкрутився навколо пужака i швидко почав розкручуватись. Вигляд Дмитра був, очевидно, такий страшний, що Крамовий зразу ж прийшов до пам'ятi. Переляк опустив щоки його донизу, здмухнув усмiшку, i лише уста затрiпотiли нервово, часто. Прожогом скочив у кабiну i звiдти вигукнув: - Сьогоднi ж, сьогоднi ж виключу з колгоспу! Бандит! Машина загурчала, заколивалась i незабаром зникла з очей. Дмитро люто перерiзав батогом молоде стебло полину i швидко пiшов до плуга. Вiн так затис у руках чепiги, що зразу ж зламався болт. "Невже викине з колгоспу? Яке вiн ма╨ право? Яке вiн ма╨ право?" - поринув у роздуми, не помiчаючи, як спiвчутливо стежила за ним уся бригада i радiсно, насмiшкувато - Карпо Варчук та Кузьма Василенко. Смерком Дмитро важко попрямував до села. Бiля мосту порiвнявся з Прокопом Денисенком i Василснком. Плескате й округле, неначе мiсяць, обличчя комiрника аж свiтилося радiстю, i Василенко кривився злобливою усмiшкою. Хотiв мовчки обiйти ©х, але Прокiп нахабно заступив дорогу: - Вислужився, товаришу агроном? Давно вже пора тобi, Дмитре, вошi в тюрмi погодувати, щоб не був таким розумним. - Хто на кого яму копа╨, сам з головою скочить у не©,- аж заледенiли од злоби очi Василенка. "Яка страшна нiкчемнiсть, коли впива╨ться сво╨ю перемогою". - I Дмитро тiльки тепер зрозумiв, наскiльки неправильне було його уявлення про Василенка. Це був не тихий, безвольний п'яничка, яким вiн завжди прикидався. Перед ним стояв перекошений лихою радiстю ворог, що кинувся б на нього з ножем, вчепився б у горло закостенiлими брудними пазурами. Дмитро, вирiвнюючись, тiльки руку одвiв назад - i обидвi постатi проворно одскочили вiд нього. - Тю-тю! Дурний! - вилаявся Прокiп i знизив голос:-Ми i добром до нього, а вiн... Ех ти, кров баламутська... Дмитре, - оглянувся навколо, - давай дiло одне обкрутимо. Ну, не бiсись. Послухай ранiше. Сам зна╨ш - влип у нелегке дiло. Тут не крадiжка - полiтикою пахне. А полiтика - дiло нешут╨йне. - Еге ж, полiтика, - похитав головою Василенко. - Ну, i чого од мене хочеш? - вiдчув, як пересохли вуста i в горлi. - Найменшого, - наблизився Прокiп, неспокiйно вертячи очима. - Ми Крамового улама╨мо, щоб не дуже того... розправлявся з тобою. Ну, винесуть якусь поганеньку догану, чорт з нею. Не вхопи гь тебе. А ти прокуроровi переiнакшиш сво© слова про ячмiнь... Iнтересно, можна сказати... I кози будуть ситi, i сiно цiле... Що? Непогано придумано? - i засмiявся. - Я тобi як скажу, так зразу вас ухватить... В яку компанiю мене посадовив! - аж затуманилося в очах. - А ти що? Кращий за нас? - засичав Василенко, вiдскакуючи назад. I знову його обличчя застрибало вiд злостi. - I ти, гнидо, себе з чоловiком рiвня╨ш? - неждано позаду озвався голос Олександра Пiдiпригори. - Так ми тебе завтра, як блекоту, як дурман, вирвемо з колгоспу. А за тобою, - звернувся до Прокопа, - аж плаче передня лавка в судi. - Тут уже один нахвалявся, та й сам на цю лавку гепне, - через плече презирливо кинув Прокiп. - Ходiмо, Дмитре, до мене. Саме синок з Ленiнграда при©хав. Порадував батька. Буде тобi з ким про життя поговорити. Ти зна╨ш, що вiн каже? У всесоюзному iнститутi, який рослинами iнтересу╨ться, однi╨© пшеницi зiбрано аж тридцять тисяч зразкiв. Ну, а всього iншого i не полiчиш. От куди б нам з тобою восени по©хати. Тiльки бабу свою треба загiтувати... А ти не дуже журися. На зборах захистимо тебе. Захистимо. А Прокiп погорить, - як умi╨, заспокою╨ похмурнiлого, задуманого чоловiка. I в Дмитра затiпались повiки. Попрощався i попрямував не додому, а в поле... Увечерi на правлiннi колгоспу пiсля звiту Степана Кушнiра про хiд сiвби стояло питання про Дмитра Горицвiта. - Хулiган i рвач, якщо не прихований ворог. Що означа╨, товаришi, в таку пору на очах усього колгоспу, районно© партiйно© органiзацi© зiрвати посiв гречки? Це означа╨ - дати привiд усiм робити, як хочеш, що хочеш i коли хочеш; ввести анархiю, знищити плановiсть роботи. Перед нами одверта вилазка класового ворога. Правлiння не може покласти край ворожiй дiяльностi деяких випадкових бригадирiв. Про цей обурливий випадок я сьогоднi ж сповiщу в райгазету i прокурору. Тепер по мiстах он як хапають ворогiв. Треба придивитись, чому цей Горицвiт так густо начинений анархiзмом, вiд кого вiн iде i чим це пахне? Коли рентген нашо© прокуратури просвiтить його середину, то, надiюсь, тюрма затемнить ©©. Правлiння притихло, не стiльки уже думаючи про Дмитра, як про тi арешти в мiстах, про якi щойно говорив Крамовий. Кушнiр, приголомшений погрозами i гучними фразами, не заступився за Горицвiта, хоча й знав, що той був неоцiненним працiвником. "Хай сам потiм стука╨ далi, - вирiшив. - I треба було йому вв'язуватися в бучу. Помовчав би собi без меншого лиха. А то теж - батогом замiря╨ться. Вояка". I несподiвано рiзко виступив проти Крамового Шевчик. - Не знаю про хулiганство товариша Горицвiта, але те, що вiн не сiяв гречку, - зробив цiлком правильно. - Цiлком? - ╨хидно перепитав Крамовий. - Так, так! - загарячився Григорiй. - Пора вже за справжнiй врожай боротися. Гречка - це не овес... - Самоуправщикiв i рвачiв захища╨те! - Крамовий ударив кулаком по столу. - Бачу: все ваше правлiння гнилизною роз'©дене. Один Очерет, дружок Горицвiта, чого варт. Ану, пиши про виключення Горицвiта з колгоспу! - наказав принишклому секретарю. Той розгублено присунув до себе папiр, заскрипiв пером... Пiзно, нездоволений собою i засiданням, пiшов додому Кушнiр, а Крамовий, постукуючи олiвцем по столу, iще передавав у редакцiю про обурливi дi© Горицвiта. Варивон пiсля правлiння зайшов до Дмитра. Розповiв усе, зм'якшуючи тони i запевняючи свого друга, що ця загроза не страшна. - Вiн таки хоче, щоб я його навiки провчив, - похмуро вислухав Дмитро Варивона. - Ну, i що ти цим докажеш? Нi чорта не докажеш. На дiдька, значить, вiн тобi, така погань, здався? I не подумай паскудити руки об нього. Я знаю: збори не затвердять постанови правлiння. У кого з наших бригад пiднiметься рука проти тебе? - Чому нi? У Варчука, Василенка... - Ну, про тих не будемо говорити. То грязь, що прилипла до наших колiс. Все перемелеться, Дмитре, i мука буде. Ще й яка мука! - Нi, Варивоне, не для мене така приказка. Вiн, Крамовий, мою, нашу гордiсть хоче переламати, ногами розтоптати. Ось ми пiдводимося з землi, злиднiв, з темряви, а вiн назад хоче нас у багно затоптати, принизити. Ти вiдчува╨ш це? - Бiс його зна╨, що вiн за чоловiк. - Вiн хоче, щоб я йому в ноги поклонився, шапку перед ним скинув. А я, будь вiн бог, не поклонився б, коли що не так. 11 То ж це за життя виходить? Ми працю╨мо з усi╨ю душею, а нас якийсь зайда може з колгоспу викидати. Це не з колгоспу вiн мене вирива╨, а з самого життя. Куди я тепер без людей? I що я без людей? Ех... - i затулив обома руками натомлене i почорнiле обличчя. - Це ти правду, значить, кажеш. Досадно, коли за кривавицю якесь одоробло плю╨ тобi в обличчя. Та дарма, люди знають тебе, не викинуть iз сво╨© сiм'©. А ти завтра в район по©дь. - Завтра недiля... Жаль, що товариша Маркова нема. Той би одразу розiбрався, хто з нас правду шука╨. - Вiн при Марковi тебе не зачепив би. Момент вибрав. Прощавай, Дмитре. Приходь до мене завтра з жiнкою в гостi. Вже Василина скучила за вами, кiлька разiв переказувала, щоб прийшли, - довго не випускав Дмитрово© руки.- Ну, не треба, дорогий... Не Крамовий нашою долею править. От що ти батогом намiрявся - це погано: ти прямо як сiрник - зразу спалаху╨ш. Мовчиш, а потiм... - Не вскочив би в машину, я вибив би з нього трохи бундючностi. - Говориш казна-що. Словом, приходь завтра до мене. Подума╨мо, що робити, по чарцi, значить, вип'╨мо. Не зiйшовся свiт клином на Крамовому. - Ще б чого бракувало! Тодi зразу кидайся в воду. Ех, боюсь, щоб у газетi не надрукували, - згадав, як блищало сльозами перелякане, скривлене обличчя Василенка, i ще тоскнiше стиснулося серце. Невдоволення, обурення, злiсть лихоманили мiцне тiло Дмитра i так важко, туго, збиваючись в один тоскний клубок, ворушилися в грудях, начебто хто ©х викорчовував з болючо© плотi. Вiн буде добиватися i доб'╨ться свого. Але хiба тако© подяки чекав за свiй чесний труд! I коли вже навчаться такi керiвники, як Кушнiр, не тiльки на словах, але й на дiлi пiдтримувати сво©х передовикiв? Ти ж обраний батьком для сво©х колгоспникiв. А вiдмовиться батько вiд сво╨© дитини, коли та навiть щось не так зробила, помилилась? Повилазило, що я тiльки добро робив для свого колгоспу? Нi, тепер не буду таким дурним: поновлять у колгоспi - бригадиром i за золотi гори не стану... Це я, виходить, зривник! Коли б усi так уболiвали за роботу, у зернi по колiна ходили б... А добре це пiти полем, коли гречка в цвiту. Закипить рожевими хвилями, а над нею небо тремтить, подзвоню╨ дзвониками. I дивно: чим бiльше тривожився Дмитро, тим глибше входив у дороге привiлля сво©х ланiв. I хоча знав, що вiн з сьогоднiшнього вечора уже напiводрiзана скибка, але це почуття, коли думав про поле, роботу, йшло десь позаду, як докучлива тiнь, бо вiн усiма сво©ми думками, почуттями, роботою був навiк зв'язаний з людьми. Те, що кiлька рокiв тому було ще вiддаленим, тепер стало кревним i рiдним. I при однiй думцi, що йому доведеться працювати самому, окремо вiд усього села, аж у дрож кинуло. "Нi, не буде по-тво╨му, враже. Не на тобi свiт клином зiйшовся". Знову болiв i тривожився i знову непомiтно входив у сво© бригадирськi турботи: бачив себе на полi, з людьми, чув, як добiрне зерно гречки рiвними разками лягало в теплу, крупчасту землю. Другого дня Дмитро не пiшов до Варивона. Знав, що знову почне друг розважати його i словами, i чаркою, i пiснею. А яке там в бiса може бути заспоко╨ння, коли всерединi жили розриваються? Краще вже побути на самотi, десь у лiсах чи на полi. Перекинув через плече свою двостволку i левадами пiшов до лiсу. Думалось пiти аж до старого городища в несходимому яру. Луги, як червiнцями, горiли слiпучим квiтом латаття, зрiдка похитувавсь червоними гордовитими голiвками коров'як i мерехтiв iскорками зелений квасок. В лiсах уже прозорий огонь зеленi пiдiгрiвав чорнi столiтнi дуби. Помiж молодою травою, наче хто росою бризнув, рясно цвiли бiлi квiти, темнiли сердечка дикого часнику. Вiтри, струшуючись з верховiть, м'яко йшли понад землею, кружляли в озеречках квiту i знову пiдiймались у гомiнку напiвпрозору листву. Спочатку затуманеним зором бачив Дмитро весняну красу, а потiм, непомiтно для себе, мiцнiше почав вбирати i барви, i свiтло, i шуми, i шерехи, i спiви. Бiля полудня вийшов на пасiку, привiтався з Марком Григоровичем Синицею. - Може, медом тебе почастувати, бригадире? Ходiмо до хати. - Я вже не бригадир, - затиснув уста. - Як так? Вiдмовився? Це недобре на тво© лiта, - несхвально похитав головою. - Вiдмовили, - i розказав усе Марковi Григоровичу. Але той тiльки розсмiявся. - Кажеш, чуть не побив Крамового? Варто було б батогом перехрестити. Вiн i мене повчав: чого ви бджолам на зиму по шiстнадцять кiлограмiв меду залиша╨те? Менше треба. - А що ви йому? - Можна, кажу, i менше. Все можна. Навiть увесь мед можна вибрати. Всякий господар по-сво╨му робить. Напишiть менi розписку, що берете всю вiдповiдальнiсть на себе, прикладiть печатку i дайте менi на схованку... - Тiльки носом покрутив. - Ну, ходiмо до хати. Нiчого тобi, Дмитре, не буде до самiсiнько© смертi. Нiякий дiдько з колгоспу не викине, - бережно вийняв з густо© сиво© бороди бджолу. - Заплуталась. Ну, лети щасливо. I де це я вже встиг подряпатись? - здивовано подивився на розiрваний палець. - Треба прополiсом залiчити. Уся хата Марка Григоровича пропахла медом, воском, пергою i невивiтреним духом квашених яблук. На причiлковiй стiнi помiж вiкнами красувалися у рушниках великi портрети Ленiна i Сталiна, ©х подарував Марковi Григоровичу вiдомий укра©нський художник, що минулого року гостював у пасiчника, малюючи чудовi лiсовi пейзажi, глибокi яри i городище. - А ти бачив, як старого нарисували? - вийняв iз скринi шматок полотна... Сонце грало в зеленому од трави i синьому од цвiту фацелi© обважнiлому саду. Бiля вулика стояв з янтарною рамою осмiхнений Марко Григорович. В його сивiй бородi заплуталась бджола, а над великим крислатим брилем нахилилося гроно червонобоких яблук. - Чого ж ви не повiсите цю картину на стiнi? - Що ти? Таке вигада╨ш! - аж переляканим стало обличчя пасiчника. - Хiба ж можна старого дiда втулити мiж такi люди? - показав на портрети. - Треба трохи глузду мати в головi. Ось комусь iз знайомих похвалитися - це можна. I не знав Марко Григорович, що iнша картина "На колгоспнiй пасiцi" висiла на художнiй виставцi, приковувала до себе i ревнивих цiнителiв мистецтва, i широкi кола глядачiв. А на тiй картинi радiсно живими очима дивилися в свiт старий пасiчник i його дочка Соломiя. Випили медку, звареного з шкоринок щiльникiв. - Де ж Соломiя? - Вчиться. Школу кiнча╨. Розумне дiвчисько. Однi п'ятiрки показу╨. I коло пасiки геть чисто усе тямить. Бачиш, якою бiблiотекою мене премiювала? Це коли до Ки╨ва на екскурсiю ©здила. Бiсова дiвчина аж до одного професора пробралася; по бджiльництву з ним вчену раду вела. А потiм ми обо╨ почали пасiку вдосконалювати. Реконструкцiю свого господарства провели, i повiр, наче не тi бджоли стали: i меду бiльше несуть, i воску побiльшало. - Справдi? - зацiкавився Дмитро, забуваючи на хвилину про сво╨. - Вiрне слово... Всi у минулому роцi дивувалися, що так у нашому саду молодi гiбридизованi сливи зародили. Дерева неначе синi хмари стояли. Що ж ми зробили? Як зацвiв молодняк, ми його побризкали цукровим сиропом, бо так комаха на сливи неохоче сiда╨. От бджоли тодi прямо дощем обсiяли деревце... Словом, i сливи зародили на славу, i бджоли на ранньому цвiтi окрiпли - в медозбiр такий взяток дали, як нi одного року... Пасiка - велике дiло в колгоспному господарствi. До мене одного разу якась безтолоч, iз заготовачiв з плодоовощу, за медом при©хала. Комiрник iз ним - Денисенко Прокiп - приплiвся, потiм i Кушнiр з'явився: видно, побоявся, щоб тому заготовачевi бiльше меду не передав. I от цей плодоовощник так обидив мене, що ледве роя не напустив на нього. "Арха©чне ваше виробництво, дiду, останнi днi вiджива╨, - сiдаючи з довбанкою меду в машину, почав повчати мене. - Уже штучний мед виробляють". А я тодi за довбанку, з машини витягнув - i йому: "Коли вам наш мед не вгодив, то доставайте собi штучний. Я прочитав би вам лекцiю, що вiск для самольотiв потрiбний. Сам товариш Хрущов ним цiкавиться. Але у вас зараз голова арха©чна. Хай протверезиться". Так i по©хав цей заготовач без власно© заготiвлi. А Кушнiр ледве зо смiху не помер. Знаю, що догодив йому: не любить колгоспним добром розкидатися. Дмитро аж прояснився, слухаючи немудру розповiдь завзятого дiда. А той ще налив по чарцi: - За тво╨ здоров'я. Ти побiльше роби, правильно думай, а поменше журись. Нема чого голову вiшати. Ну, але тобi треба неодмiнно до партiйного начальства в мiсто з'©здити. Розкажеш усе до ладу, поясниш, що даси великий урожай гречки, i, повiр, усе буде добре! Менi теж довго голову крутили з пасiкою. Нiяк не хотiли толком збiльшувати ©©, не хотiли синяк пiдсiвати. А що я, дарма насiння його у лiсах збирав? Пiшов я до партiйного керiвництва. Вислухали мене. Довго розмову вели, в усi справи вникали. Потiм пiдкрутили гайки i хвости кому треба, помогли старому, ще й на легковiй машинi додому привезли. Дехто з наших ледащиць ла╨ться: непосидющий, неспокiйний дiд попався. А як живому чоловiковi спокiйному бути? Прочитав я, що iншi пасiчники по шiсть пудiв меду з одного вулика збирають, i увесь спокiй загубив. Невже, подумаю, в тебе, дiду, голова дурнiша за iнших? Нi, передумаю, не може бути такого. Мене ж держава в передовики висува╨. От i доб'юся свого. А ти з гречкою добивайся. Тодi життя правильно iтиме... Ще на городище пiдеш? Iди, а завтра в район по©дь. Воно хоч i понедiлок, та то дарма. XXII Немилосердно лаючись, увесь в пилу, посеред вулицi накульгу╨ червоний вiд натуги i гнiву Олександр Петрович Пiдiпригора; позад нього на поводу, вивiрчуючи бiлки, танцю╨ i норовиться рослий, мов з мiдi вилитий жереб. Ось вiн, грацiйно осiдаючи назад, свiчкою зводиться вгору, i пiдкови на його точених ногах мерехтять перегнутими шматками блискавиць. - Ти довго менi будеш танцювати? Балерина нещасна! - сердиться Олександр Петрович, ледве стримуючи натягнутий повiд, що гуде, як басова струна. I Варивон, стоячи бiля сво╨© хати, почина╨ смiятись, хоч як невесело йому на душi. - Кардибалет! - широко вiдчиня╨ ворота. - Варивоне, забери цього... - гука╨ Олександр Петрович, обтрушуючи порох з одежi. - Завозився з ним, як чорт у попелi. Ух, ти! Як зуби ошкiрив. Ледве менi в'язи не скрутив. - Вiн може! - погоджу╨ться Варивон i кладе важку, мiцну руку на спину коневi. Той, косуючи кривавим оком, заточу╨ться, вигина╨ться дугою i поволi стиха╨. - Пiзнав! - Варивоне, що воно робиться? - зразу ж забува╨ про коня Олександр Петрович. - Це так: сьогоднi Дмитра вирвали з колгоспу, завтра викинуть тебе, а пiслязавтра, гляди, i мене за сиву чуприну, як цибулину з грядки, висмичуть. Де вона, ця правда, лежить? Хто ©© ногами розчавлю╨? - Олександр Петрович швидко, iз клекотом викида╨ слова, навiть не помiчаючи, що його подряпанi руки покриваються краплинами кровi. Варивон в подивi навiть дихання зата©в: нiколи ж не бачив тако© гарячковостi в спокiйного, врiвноваженого чоловiка. - Це ви правду... - Правду, правду! - перекривив. - Що ти на правлiннi робив!? - Вiдстоював Дмитра, - похмурнiв Варивон. - Бачу, що вiдстоював, - з'╨хидничав старий. - Упаси мене, доле, повiк вiд такого вiдстоювання. - Що ж я мiг зробити? - Все мiг зробити! Дертися до останнього! Що, говорити не вмi╨ш? - Я й говорив. - Говорив. А в протоколi що записали? Папiр усе витрима╨! Вiн сорому не ма╨. А як тобi в очi Дмитровi поглянути? Мiй синок, вiн саме з Ленiнграда при©хав, чисту правду каже: по усяких уламках камiнчикiв можна точно взнати, в яких краях вони жили, скiльки вiкували, навiть яка погода на них дихала. А ми з тобою живого чоловiка ма╨мо, Що вирiс iз нами, i не можемо сказати, що вiн диха╨ i живе правильно. Коли ми так будемо розкидатися людьми, то нас кури в смiтник вгребуть. Уже Прокiп Денисенко i Василенко жбурнули гряззю на Дмитра. Зрадiли, сучi дiти!.. Ти як, у район не дума╨ш мотнутись? Вiн льотом полама╨ усякi такi плани, що людей обпльовують! Чи ти нiчого не дума╨ш? - Думаю. Та от Дмитра чекаю. Домовились - зайде до мене. - I чого б це я час гайнував? - незадоволено похитав розкуйовдженою головою. - Скачи на коня - i гайда в МТС. Замiсть тебе я Дмитра почекаю. Варивон аж назад вiдкинувся од здивовання i захоплення, потiм вбiг до хати, щось сказав Василинi i, переганяючи ©© слова, опинився бiля ворiт; одним помахом туго збитого тiла вилетiв на жеребця; той здибився, витягнувся стрiлою, потiм круто метнувся вбiк i так помчав, що селезiнка застогнала i загудiла, мов дуплове дерево в негоду. Прикипiвши до коня, Варивон в захватi розсiкав струмки терпкого весняного вiтру; нiжними зеленими полями заколивалась розмивчаста, жива, як вода на бистрi, тiнь, наздоганяючи i не можучи наздогнати вершника. Бiля пам'ятника котовцям Варивон несподiвано налетiв на Степана Кушнiра; хотiв круто завернути на польову дорогу, але голова пiзнав бригадира, замахав рукою. Покусуючи нижню губу, Варивон на ходу зiскочив з коня. - Ти куди летиш? Куди? - якось питайно, з винуватою усмiшкою i надi╨ю поглянув на бригадира. - Та... жереба об'©жджаю, - зам'явся i зразу ж вирiвнявся Варивон. - Недавно, бiсова сила, самого Олександра Петровича скинув. Мало не вбив чоловiка. Громоход - не жереб. Я йому злiсть пережену на гаряче мило. - Бiльше нiчого не дума╨ш робити? - недовiрливо покосився. - Абсолютно нiчого, - промовив з готовнiстю i ясно поглянув на Кушнiра. - Да... - ледве не зiтхнув. - Ну, коли таке дiло - заберу у тебе коня: сам втихомирю його. - Глядiть... скине вас, - розгубився Варивон, не пiдпускаючи Кушнiра до повода. "I пiднесло ж в таку пору..." - Мене скине? - здивувався. - А чого ж! Кiнь - як змiй! Мною вже так брязнув об землю, аж дим пiшов. Кiсточки i досi, як цимбали, стугонять, - морщачись i розтираючи груди, обережно бере на переляк свого голову. Варивон так уходить в нову роль, що й справдi почина╨ вiдчувати, наче в нього поболюють костi. Кушнiр пильно i недовiрливо слiдку╨ за ним, а потiм раптом веселi╨: - Брешеш ти, Варивоне, тебе сам грiм не сколупне з сiдла. Ти скажи по совiстi: в район летиш? - В район, - здивувався i зiтхнув. - До Свирида Яковлевича? - уже широко усмiха╨ться Кушнiр, i Варивон дивиться на нього з настороженою опаскою. - До Свирида Яковлевича. - Ну, й молодець, Варивоне! Отак би й давно! А то почав петляти, мов