горiй Стратонович. - Коли в схованках пережив вiйну, то все переклiпа╨ш - вi© у тебе не соромливi, одвiють усе, як млинки. Пiсля цих слiв у Поцiлуйка несамохiть заворушились вi©, ворухнулись повiки S стали такими, наче ©х щойно хтось умочив у болiсну злiсть. Нею насочились i жмаканцi пiд очима, а далi злiсть поповзла по щоках, накопичуючись у складках бiля уст i носа. - I нiяк не змiните свого рiшення? - потвердiшали шия i постать Поцiлуйка. - Нiяк. - Подумайте, Григорiю Стратоновичу. Подумайте! - Тепер у голосi по╨днались прохання i погроза. - Це ж тiльки одна манюсiнька дописочка. - Iз нею ти вже iменем живих i мертвих почнеш вичавлювати масло особистого достатку. Iди... Злоба струсилася з повiк на обличчя Поцiлуйка, по-iншому спотворила його. Тепер каламутна i чорна душа Поцiлуйка виходила з гри в прибiднення, i в голосi його холодним металом заскреготiла погроза. - Проганя╨те! Ну, й проганяйте собi на горе. Я пiду з нiчим, але за мою ганьбу ви i ваша жiнка пролл╨те вiдро кривавих слiз. Я вiднайду отой жолобець, яким поллються вони. При згадцi про жiнку Григорiй Стратонович здригнувся, перед ним за коротку мить розверзлась страшна гнилизна безоднi, що звалась життям негiдника. Вилуплюючись iз усiх одяганок, вона вже погрожувала i шипiла, мов гадюка: - Я знаю, ви, вiдхопивши вищу освiту, i досi живете великим, рiзним художеством, шекспiрами i духом. Але, коли зло пiшло на зло, я стягну вас iз усiх високостей на таке дно, що й шекспiрам не снилось, Сторч головою летiтимете в гiрше пекло, анiж ви показували менi. - Брешеш, мерзотнику! - Хто бреше, тому легше. Це теж народ видумав. - Не народ, а покидьки його! I ти далеко дума╨ш ви©хати на брехнi? - До свого берега. I дума╨те, не ви©ду? Згадайте: нiби не граф Толстой писав, що iстина переплетена з брехнею найтоншими нитками? - Це ж вiн про вiрування писав! - Цього я вже не пам'ятаю, а цитата сама по собi стояща. I я не посоромлюсь накинути на вашу бiографiю таку брехню, що вона стане правдою. Бо що менi залиша╨ться робити? Вдавитися?.. Та ви зна╨те, що ципльонок тоже хоче жить. I я хочу жити. Не ставайте менi на завадi, бо тодi чим завгодно, а стягну вас з високостi духу. Я знаю, як це робиться, знаю, що ви ма╨те вiдкриту, мов рана, душу, вразливе, незахищене серце. Воно у сто крат слабiше мого. I я, захочу, згризу його, мов качан капусти. I це не так тяжко зробити, бо ви хоч висока за духом, але тiнева людина. - Яка, яка я людина? - перепитав Григорiй Стратонович, страхаючись, навiть не вiрячи, що стiльки нечистот може зiбратись у однiй потворi. - Тiнева, не на виду. По делiкатностi чи легковажностi сво©й ви не вмi╨те зайняти вiдповiдне вашим заслугам положення. А його вам на тарiлочцi не пiднесуть. У наш вiк у кожного по горло власно© роботи, i тому нiхто не ма╨ часу розбиратися в скромностi якогось iндивiдуума. I це теж проти вас. То не робiть мене таким пiдлим, яким я ще не був. Це буде краще для мене, для вас, а значить, i для суспiльства. Що вам кошту╨, хай проти волi, черкнути кiлька слiв? Зате будете мати бiля себе чистий спокiй. А для таких людей спокiй дуже потрiбний, щоб рости духовно. Не заважатиму. Тепер прийшов час поблiднути Заднiпровському. За вiйну вiн встиг надивитися i на злобу, i на мiзерiю тих покидькiв, якi мали людську подобу. Але тако© гадини ще не бачив. I, головне, вона так i зробить, як говорить А може, це поганий сон?.. Нi, реальний, нашорошений i озлоблений Поцiлуйко сто©ть перед ним i ще з краплинкою надi© дивиться йому в лице, немов вичиту╨ з нього слова жадано© дописочки. Взяти автомат i сiконути по цьому стовпу гною. Але Григорiй Стратонович перемага╨ себе i наче з цiкавiстю запиту╨: - Достойну себе намалював перспективу. Як же ти будеш вiдривати мене вiд високостi духу? - Це буде залежати вiд полiтично© ситуацi©, - не довго думаючи, випалив Поцiлуйко, i в його очах побiльшало надi©. - Як це зрозумiти? - Можу розкрити карти i масть. Тiльки не прогнiвайтесь - вислухайте спокiйно. - Говори! - I скажу! - В Поцiлуйка якось з-пiд шкiри висоталась подоба недоречно© посмiшки. - Будуть у нас головними ворогами нацiсти - я i тi, що бiля мене крутяться, зробимо вас нацiстом; буде головною небезпекою нацiоналiзм - ми вам пiдкинемо ©жака в образi укра©нського буржуазного нацiоналiзму. А можемо тим i другим зробити ще й додати якесь моральне падiння. Ось тодi й спробуйте викрутитися, коли такi сигнали почнуть надходити з рiзних мiсць i коли навiть добрi знайомi почнуть косувати на вас i переходити на другий бiк вулицi... Диву╨тесь, що я йду ва-банк? Вiн страшний не для мене, бо на обмовника ще нема╨ закону, а обмовлений може зустрiтись навiть зi смертю. А це така тiтка, що й найчистiшим лебедям вiдкручу╨ голови. Отак i виходить: хто мед збира╨, той скоро помира╨. Логiчно? Небувалий оголений цинiзм, страхiтлива мерзота так обурили вчителя, що вiн, повернувшись, хотiв схопити автомата i хоч прикладом вимiсити огидну Поцiлункову пику, що вже оживала в передчуттi вiдплати. Але в цей час вiдкрились царськi врата, з них, iз високо пiднятим хрестом, похитуючись, вийшов отець Хрисантiй. - Iзидi, темнозрячий ябеднику! I глагол'ю тобi: бог любить праведника, а чорт ябедника, - урочисто проголосив i махнув хрестом. - Iзидi, заволоко, не пожирай древа жизнi, древа разума. Од несподiванки очi в Поцiлуйка поширшали, осклiли, i вiн з жахом подався назад. Поява отця Хрисантiя спочатку здалась йому бiблейською картиною. Ожили давнi забобони, на якусь хвилину потьмарився розум, i Поцiлуйко ганебно вискочив з церкви. Лише на цвинтарi, прийшовши до пам'ятi i розiбравшись у всьому, вiн мало не заплакав од безсилля i лютi: як же не повезло йому - при ©хнiй розмовi з Заднiпровським був свiдок! Вiн руйнував його плани, як павутиння, i хто мiг чекати ось тако© несподiванки? Тепер вимислюй, чоловiче, щось iнше або й на себе опасайся заяви. I де той пiп узявся на його безголов'я? А може, варто вхопитись за якусь полу його ряси, довiдатись, що вiн за одно i якi грiшки водяться за ним?.. А чого вiн так захищав Заднiпровського?.. Бачиш, яка зворушлива спiлка, - пiп i вчитель! Варто подумати, чим це пахне. Вiн пiдiйшов до коня, скочив у сани i, новими нитками обплутуючи сво╨ порване хитросплетiння, в найпаскуднiшому настро© по©хав сонним селом. А в церквi, задоволений сво©м "виходом", отець Хрисантiй i досi метав громи та блискавки на клятвовiдступника Поцiлуйка, що вiд отця лжi влазить у свiт. - Лайдак, зажера, заздрiсник, дрантогуз, мерзопакосник, що легкого хлiба i масла шука╨. Такий, гада╨те, людсько© насмiшки бо©ться? Роботи бо©ться. Воiстину, шашiль, - звернув погляд на старовинний ветхий образ богоматерi. - А шашелi й богiв ©дять. - Цей Радянську владу ©сть, а сам кричить, що любить ©© i любитиме до гробово© дошки, - похмуро вiдповiв учитель, струшуючи й не можучи струсити з плечей огиду й нервовий дрож. А як вiн вiрно про вiдкриту душу сказав! Теж розбира╨ться в психологi©, для вигiд сво©х, для мерзоти сво╨©. Схилився над книгою, розгорнув ©©, але довго нiчого не мiг прочитати: не слова, а темнi шекспiрiвськi образи наближались до його зору, i серед них витягував свою стовбуристу шию дрiбноголовий Поцiлуйко... XII Дiти нарештi поснули, а вона босонiж, з пiднятими долонями сну╨ i сну╨ по землянцi - руками i всiм тiлом дослуха╨ться, як з вогких стелин слiпо вибиваються i тремтять нитi холоду, як знизу спроквола в'юняться волокна вiтерця. А може, це в досадi диха╨ сама земля, невдоволена тим, що люди без жалю вивертають i вивертають ©© нутро? "I забреде ж таке в голову!" -диву╨ться Катерина, а руки ©© спiрно ворожать то в кутках, то бiля дверей, зашпаровуючи глиною невидимi для ока шпарини. Через якийсь час в оселi ста╨ затишнiше, полохливий мигунець смiливiш, без трепету за життя, випросту╨ свою золотисту, але чадну квiтку. I це вже раду╨ молодицю. Вимивши руки i озувшись у чоботи, що туго обтягують литки, жiнка ста╨ посеред землянки, ще недовiрливо прислуха╨ться до пiдступно© стелi: чи не височить вона крижанi жала. Але замiсть холодного подиху чу╨ згори тихий вiдгомiн дiвочо© пiснi. Не про битви, не про вiйни виводять дiвчата, а давню, як вiчнiсть, пiсню про те, що мала мати одну дочку та й купала ©© у медочку. I душа молодицi стрепенулась назустрiч пiснi, по╨дналася з нею, а далi полетiла через плетиво дорiг, через поля, лiси i луки до того клаптя землi, де мала мати одну дочку, i цi╨ю дочкою була вона, Катерина. I тато був у не©, завжди бiлий i теплий од борошна. Iшов вiн по землi - за ним залишалася бiла пороша, смiявся чи спiвав - з одежi, чуприни й обличчя його трусився пахучий пилок, а коли мельник Павло завзято вививався у танцi, то з нього так сипалась мука, що вiн ставав схожим на заметiль. Вiн днював i ночував у старенькому залиша╨ному й застудженому млинi, що обрiс вiльшиною, вербами i верболозом. То синя, то блакитнава, то зелена, то темна вода завжди лихоманила млин, вiн пересварювався з нею i в той же час з роздутих защiчин вихукував муку або дерть. Вона спочатку побоювалась i млина,, i колеса, пiд яким кублилися чорти i водяник. Але тато переконав ©©, що млин ма╨ зовсiм лагiдну душу, а пiд колесом чорти жили тiльки до революцi©, потiм вони десь повiялися з панством i рiзними графами, бо жити з хлiборобами нечистiй силi не було нiяко© вигоди. I мала мельникiвна пiсля цього вже не боялася нi заглядати в усi шпарини млина, нi ночувати в ньому. Перед сном тато сам укривав ©© рядниною, що теж пахла мукою, i розказував рiзнi дивовижнi iсторi©, казки або видзвонював пiсню на чорних цимбалах. У селi довго люди пiдсмiювалися з мельника Павла й кожухаря Володимира. Обо╨ вони побували на вiйнi, обо╨ нагибiлися, намучилися в Карпатах, а привезли з тих кра©в таке, що мало кому в голову забреде: Павло при©хав з цимбалами, а Володимир - з торбою кремiнцiв. Побачила мельничиха цимбали - засмiялася, побачила кожухарша розкладенi камiнцi - заголосила, що для не© не знайшлося кращого подарунка. Цимбали тато завжди тримав у млинi, i добре було осiннiми вечорами чи в заметiль прислухатись до м'якого срiбла музики. За стiнами крихiтно© кiмнатки гудiло млинове камiння; спадаючи з лоткiв, у гнiвi клекотiла й шумувала вода, а тут струни видзвонювали про людську радiсть, печаль чи одна однiй говорили про кохання. - Як славно ви гра╨те, - одного разу потягнулась вона руками до батька зi сво╨© висiвками набито© подушечки. - Славно? - перепитав ©© тато i змовницьки повiв бровою, з яко© одразу ж посипалась мука. - То в мене цимбали такi: самi виграють. - Як же вони самi грають? - Бо мають живу душу. - Хiба цимбали мають душу? - ширшають очi у дiвчинки, i ©й чогось ста╨ лячно. - Коли кажу, то мають. Дума╨ш, вони з дерева зробленi? - А нiби з чого? - уже недовiрливо погляда╨ на почорнiле од негоди i рокiв дерево: яка та╨мниця, яке диво кри╨ться в ньому? - Цимбали цi, Катерино, зробленi з само© любовi... Дiсталися вони менi вiд гуцульського роду, в якому народився найкращий цимбалiст. Колись, скажу тобi, на Гуцульщинi було три прославлених музики: Веселi Цимбали, Журлива Скрипка i Нiжна Сопiлка. Вони побратимами ходили вiд села до села, розвiювали людську тугу, приносили радiсть у душу i заповзяття у ноги. I доти вони всюди були разом, поки не зустрiли в горах бiля потiчка одну дiвчину, красну, мов свiтанкова зоря. Побачили ©© музики - понiмiли i всi тро╨ залюбилися в цю дiвчину. Отаке бува╨. Через це кохання побратими пересварились мiж собою, зата©ли злобу один на одного i навiть грати покинули. А потiм разом пiшли до красунi, щоб вибрала з них, кого захоче, дружиною. Дiвчина покохала Веселi Цимбали. Але здушила свою любов i так сказала побратимам: - Я люблю i Веселi Цимбали, i Журливу Скрипку, i Нiжну Сопiлку, а тому не можу вийти замiж за когось iз вас. Коли хочете, буду вашою сестрою... - Пiсля того знову на землi ще краще заграли Веселi Цимбали, Журлива Скрипка i Нiжна Сопiлка, бо в них увiйшло те, що ╨ найкраще на свiтi, - любов! У ©© батька мало не все було найкращим: i друзi, i дружина, i донька, i ©хня хатина, не кажучи вже про старенький млин, рiвнi якому не було в цiлiм свiтi. Навiть ©хня корiвчина теж була найкращою, бо хоч вона й мало давала молока, зате в не© були роги розкiшнi, мов корона... Згадавши це, i посмiхнулась, i зажурилася жiнка: де тепер, у яких свiтах ©© тато? У сорок другому роцi його з кiлькома пiдпiльниками схопили нiмцi, а млин облили гасом i запалили. Вже охоплений кривавими руками вогню, вiн чесно молов сво╨ останн╨ мливо. Тiльки обгорiле колесо залишилось од млина, бо здогадалось упасти в ту воду, з якою весь час пересварювався млин. А вiд батька залишились однi згадки-спомини. Але, може, настане та година, коли якогось дня вiдчиняться дверi i в землянку увiйде ©© сивий, не вiд муки, а вiд муки тато i, як в дитинствi покладе свою руку на ©© коси i скаже, що вона найкраща i дiти в не© найкращi в свiтi. З очима повними слiз i видiнь Катерина пiдiйшла до дiтей, подивилась на всi голiвки, поправила постiль та и почала думати про завтрашнiй день: чим вона нагоду╨ свою сiм'ю? I тiльки тепер вiдчула, яка вона голодна. Хоча сьогоднi i дiти, i Григорiй уволю по©ли хлiба, але вона собi не могла дозволити тако© розкошi: передiлила свою пайку i залишила на ранок для найменшого. Молодиця пiдiйшла до мисника, дiстала з-пiд полумиска шматок хлiба, що вилискував iскорками картоплi, зважила в руцi, вдихнула його пахощi i знову бережно накрила полумиском, ©© уста затремтiли, на них ворухнувся бiль, а думки закружляли навколо того кулика з борошном, яке привiз сьогоднiшнiй гiсть. Хiба ж могла погана людина завiтати до них? Пособив комусь Григорiй, от, спасибi, й вiддячу╨. Вона пiдiйшла до мiшка, пригнулась, обхопила його обома руками, i знову перед очима заколивався старий млин, заставлений мiшками збiжжя i сипанками з вимолом, бiля яких весело порались важкi селянськi руки. Катерина розшморгнула зав язку, з дитинства знайомий повiв пшеничного борошна, повiв далекого степу охоплю╨ все ©© ╨ство. Молодиця вже не зна╨, чи перекону╨, чи обдурю╨ себе, що от-от гiсть прийде з Григорi╨м вечеряти. А що ж покладеш ©м на стiл? Оту дитячу пайку? Треба хоч якогось коржа спекти. Вона ясно уявля╨, як незручно почуватиме себе Григорiй, коли не буде чим почастувати гостя. I вже без ваганини здiйма╨ з кiлка пiдситок, а з мiшка набира╨ повну миску муки. Легко в ©© руках залопотiв, затанцював пiдситок, а на стiл бiлим дощиком потекла пшенична мука, дихай - не надиха╨шся нею. У жiнки прояснилось обличчя, хоча сумлiння iнколи шпигало ©© сво©ми колючками: чи не заранi почала вона поратись бiля чужого добра? Вгорi загупали чи©сь кроки. "Iдуть!" - зрадiла i перелякалась Катерина, бiля ©© красиво окресленого рота ворухнулась нерiшучiсть, а в очах очiкування. Незабаром чи©сь руки невмiло зашарудiли по дверях, i в землянку, низько пригинаючись, увiйшов Поцiлуйко. Вiн одразу ж одвiв погляд вiд ©© очей, наче вони просвiчували його думки. I це насторожу╨ жiнку: справжнi партизани завжди рiвно, з при╨мнiстю чи цiкавiстю, дивились ©й у вiчi, дарма що вони були зеленими. - Ви самi прийшли? А Григорiй де? - здивувалась i насторожилась вона. - Там, - невиразно крутнув обм'яклою рукою Поцiлуйко i пустив погляд кудись за стiни землянки. Слiди збентеження ворушаться на його нездоровому сiрому обличчi i на червоних бiлках. Катерина ще бiльше насторожу╨ться, одразу кiлька питань занепоко╨но розповзаються в головi, i хоч вона не може стримати ©х, але вже бiльше нi про що не розпиту╨ гостя, а запрошу╨ сiдати за стiл. - Спасибi, Катерино Павлiвно, я й постою, - тiльки тепер поглянув на не©, як на жiнку. I хоча це зовсiм було невчасно, недоречно, але вiдзначив про себе: "Гарна, з якоюсь та╨мницею. До тако© тягне чоловiкiв. Недарма Заднiпровський узяв ©© з цiлим виводком. Ех, коли б можна було повернути минулi роки... сам би закружляв навколо тако©". Потiм перевiв погляд на розв'язаний мiшок, i щось подiбне до посмiшки вигнулось на його широкувате розкра╨ному ротi. Далi зиркнув на дiтей, в почервонiлих очах майнуло спiвчуття. Вiн, нiби докоряючи комусь, похитав головою. I цей нiмий докiр недобрим передчуттям охопив молодицю, вона поклала пiдситок на стiл. - Щось трапилось? - пошепки запитала у незнайомого. - Трапилось, Катерино Павлiвно, - нарештi глянув ©й у вiчi. - Я таки присяду, бо дуже хвилююсь. Сiдайте i ви, щоб лихо сiдало, а не гналось за вами. Вони напружено сiдають одне проти одного, ©х роздiля╨ купка борошна, що пахне далеким степом i життям. Поцiлуйко якийсь час прислуха╨ться, що робиться нагорi, косу╨ на дверi, а потiм, тамуючи в грудях бiль, образу i рештки сво╨© гордостi, почина╨ повiльно i переконливо говорити: - Катерино Павлiвно, ви дружина Григорiя Стратоновича, мати аж п'ятьох дiтей. Вам усiм треба мати сяке-таке щастя. Але так вийшло, вiрнiше, так воно виходить, що ви можете назавжди позбутись його, бо щастя, кажуть люди, перелiтна птаха. Кам'янiючи, молодиця пiднесла до грудей сплетенi руки, зiтхнула, вiдчуваючи, як од не© вiдходить Григорiй, кохання. Болючий туман налiг ©й на очi i душу. - Господи, що ж трапилось? - не спитала - зойкнула всiм тiлом. - Яке лихо стало на дорозi? - Iще не стало, тiльки сто©ть... Iще не пiзно, - заспоко©в ©© Поцiлуйко, i надiя заворушилась у його грудях: вiн одразу збагнув, як жiнка коха╨ свого другого мужа. Такi молодицi за любов усе зроблять, навiть на злочин пiдуть. - Кажiть-но мерщiй! - То й скажу. Тiльки слухайте - i не дивуйтесь, i не страхайтеся, i не гнiвайтесь, а зважте все. У кожно© людини, Катерино Павлiвно, ╨ такi закутки, в якi вона й сама не хотiла б заглядати. Але що зроблено, те зроблено, а людинi треба жити... У вiйну i я трохи схибив, не розгорнув пiдпiльно© роботи, словом, не зорi╨нтувався... Звiдси i все лихо... Не перший день воно кара╨ мою душу. Кара╨ться i моя родина, i дiти мо©. Тепер моя i ©хня судьба в руках вашого Григорiя. Напише вiн довiдочку про мою дiяльнiсть, черкне пару слiв - i все у мене переiнакшиться, не напише - втопить мене. Ну, а коли на це пiде, то, потопаючи, я потягну за собою i вашого Григорiя. А хто iз нас потiм випливе - це тяжко сказати, бо в Туреччинi я не був i в оточення не попадав... Поки не пiзно, допоможiть менi, а цим допоможете й собi. - Ви - Поцiлуйко! - з жахом вигукнула жiнка. - Припустiмо, ви частково угадали, - насторожено пiдвiвся Поцiлуйко. - Ви таки, можна сказати, дiйсно вгадали, що це я. Але не обрушуйте на мене свiй гнiв, не кленiть, а послухайте мого слова, бо'життя рiзнi ма╨ гудзи i тенета, всякий негадано може потрапити в них. - Який ви негiдник! - рвучко пiдвелась Катерина, i ©© очi викресали кетяшини iскор. Вiд злостивих рум'янцiв вона помолодiла i покращала. "Вiдьма, вiдьмочка!" - з обуренням i заздрiстю вдивля╨ться в гаряче обличчя молодицi. Злоба спотворила i зробила старiшим Поцiлуйка. О, як йому не вистача╨ колишньо© влади, щоб хоч по-справжньому цитькнути, приголомшити цю дикувату красу, коли не можна надломити чи обдурити ©©. - Лаятись не штука! - з погрозою поглянув на молодицю. ©в тебе, заслинений болотнику, вистачило совiстi приволокти сюди сво╨ зрадницьке м'ясо!? Зараз же вимiтайся втрiстя! Зараз же! - люту╨ молодиця. Поцiлуйко з острахом пода╨ться до дверей, а в очi його затiкають рiшучiсть i оскаженiння. - Я пiду, але, запам'ятайте, замiсть мене сюди прийде горе! - Хоч i смерть! Забирайся! - Вигляд у жiнки був таким грiзним, що Поцiлуйко, мовчки проклинаючи ©©, обернувся i слiпо, хрестом, вперся у дверi, не можучи знайти клямки. - Муку ж свою прихопи! - наказала жiнка. - Та дошки забери! Може, тобi чи якомусь негiднику на домовину згодяться! Останнi слова аж скоцюрбили Поцiлуйка, але вiн обома руками вхопився за гузир мiшка i, пiдпихаючи його колiном, поперед себе виволiк за дверi. В землянку клубками туману вкотився мороз. Катерина було кинулась до порога, а потiм щось згадала i почала рукою згрiбати у миску просiяну муку. Поверх не© вона висипала рожевий грис i швидко вискочила надвiр, де Поцiлуйко порався бiля дощок. - I це, мерзотнику, забери! - простягнула йому миску. - Може, когось iншого купиш. - Нащо воно менi, - люто одгризнувся Поцiлуйко, одводячи погляд од молодицi. Тодi вона плеснула мукою йому на голову. - ╞ж, давися, хай тебе розiпре! В темрявi клубом туману закружляв пахучий пилок. Поцiлуйко, задихаючись у ньому, закашляв i замахав обома руками. А Катерина, тамуючи сльози, рiвно пiшла до землянки, залишаючи за собою на землi бiлу порошу, як колись залишав ©© тато... Григорiй Стратонович пiзно повернувся додому: хотiв, щоб дружина не помiтила його гризоти. Вiн так увiйшов у землянку, що й Катерина не прокинулась. Спати не мiг. Поганi думки й передчуття мучили й мучили вразливе серце, яке не загрубiло i в тяжких випробуваннях. "Iнтелiгентик ти, та й бiльш нiчого, - лаяв себе, але й вiд лайки не ставало легше. - Що ж, Поцiлуйко на все пiде. Може, справдi треба було йому черкнути кiлька слiв?.. Нi, не дочека╨шся, враже! Тодi скiльки ще страждань вицiдить з нього цей вуж? Але хай навiть стражданнями, але ти повинен спинити хоч якусь частку пiдлоти: вiдступлю я, вiдступить хтось од не© - i вона лиша╨м поповзе по живому". На лiжку заворушилась дружина, зашелестiли ©© коси, осипаючись на долiвку. Вiн пiдвiвся, щоб поправити ©х, i вражено застиг. - Iва-аночку, - не його, живого, а вбитого мужа покликала Катерина. Це сьогоднi було найтяжчою краплиною гiркоти. Провiвши рукою по вiях, вiн сiв бiля столу i поклав чубату голову на зцiпленi руки, як окривджене дитя. "Двi коси, двi сльози", - наспiвом обiзвалося те, що було початком кохання, обiзвалося, щоб вiдiгнати ним iншi почуття... Вiн вийшов з землянки i на подвiр'© побачив слiди копаниць... "Ага, це тут стояли Поцiлуйковi сани. Але хто це розсипав муку?" -Григорiй Стратонович нахиля╨ться до землi, вбира╨ пахощi розтрушеного борошна i нiяк не може збагнути, що тут сталося, коли його не було вдома. XIII Кiнь ударив копитищем, пiд ним зойкнула, хруснула i мов з щедро© пригорщi бризнула в обличчя крижаною гречкою передвесняна земля. - Iрод! - вiдпльовуючись, недобре скривився Поцiлуйко. Вiн рукавом протер наколенi землею щоки i знову почув на них липкий, неначе павутиння, слiд муки. Поцiлуйко з усi╨© сили вперiщив нага╨м загнузданого коня i, коли той, зметнувши гривою, вилетiв на вулицю, безжалiсно рвонув на себе вiжки. Воронець, болiсно вивертаючи побiльшене око, вигнувся в дугу, а з вудил закапала кров. - Я тобi, iроде, вiдiб'ю i печiйки, : селезiнки! - Поцiлуйко витрiщився на коня, вда╨ вiн був причиною всiх його невдач, i потiм ще раз зiрвав iз себе пальто i почав iз нього витрушувати отой пилок, що так нiжно пахнув казкою достигло© ниви, невсипущих, почорнiлих од негоди млинiв i життя. Але не це, а тiльки свiжу образу нагадував йому пшеничний пилок, що запорошував, а не веселив його. Дзино давно, мов i не було ©х, минулися тi часи, коли и Поцiлуйко зi сво©м хитруватим батечком радiсно на вислобоких коненятках ©здив до млина, з гребельки вдивлявся у пiдсинену куширувату рiчку, де снували жуки-водолюби, або довго простоював бiля доша, пiдставляючи всi пальцi пiд в юнкi струмочки борошна. Тодi вони утiшали ного, теплом пестили руки, i йому хотiлося бути мельником, якого так шанували всi люди. А потiм, через роки, що збiгли, як вода пiд млиновим колесом, якось пiзнього вечора Поцiлуйковi привезли в просторе коморище ту муку, на яку не старався нi за плугом, нi за косою, нi за сво©м службовим столом. На хвилю вона обпекла руки i кров, неначе мололась не на звичайнiй водi, а на окропi. Не гордим мiрошником, а наполоханим ганчiрником обвис вiн бiля непевного добра, чуючи, як всерединi щось гидотно тiпа╨ться в тенетах спокуси, протирiч i остраху. Але жилося йому не в розкошах, i вiн прийняв подарунок. Взамiн ткнув у розчепiрену, з сучкуватими пальцями п'ятiрню клаптик паперу, з якого ображеним оком дивилась на свiт звичайна печатка. Пiзньому гостевi вона була потрiбна бiльше хлiба насущного. - Спасибi вам, велике спасибi. Вашу ласку запам'ятаю повiк, -зашелестiв словами, папiрцем i одягом огрядний гiсть та й пiрнув у темряву, мов жук-водолюб у воду. Той голос довго бентежив Поцiлуйка i тодi, коли надходили дурнi думки, i тодi, коли говорив перед людьми про чеснiсть, i за ©жею, коли дармовий хлiб ще пiк його пальцi й сумлiння. Але згодом спокiйнiше став дивитися на ту першу вечiрню пригоду, бо за нею пiшли iншi, а в душi знайшлись оправдання. Не тiльки ж один вiн грiшить! Зрештою, не пiдривав же вiн основ Радянсько© влади i полiтики, не фальшував державнi знаки. А що в довiдках до правдивих данихгiвро iм'я, прiзвище та мiсце народження додавалися деякi неточностi, то навiть у письменникiв ще й не так бува╨. Тодi про них пишуть, що вони мають буйну фантазiю або помиляються. А нiби не може помилитися звичайний секретар райвиконкому! Хiба не доводиться йому з велiння деякого иачальства завищувати цифре по району? I це вже зветься не помилкою, а досягжеяням! Правда, на таких фальшованих цифрах Поцiлуйко одного разу мало не спiкся, але, зрештою, усе обiйшлося: вiн повив у дурнi сво©х недругiв, а сам конем красномовства вискочив на сухе. Коли його загнали на слизьке, одразу ж визнав свою провину i навiть не подумав спихнути ©© на ширшi плечi, бо вони, як не тепер, то в четвер, могли взяти ото пiд захист. Вiн i досi пам'ята╨, як гарячкове намацував лiричну труну в голови контрольно© комiсi©, як придивлявся до Його ордена Червоного Прапора, до шраму на щоцi, до скронь, що накипiли сивиною. Такого якимсь хитрим ходом, запобiгливiстю чи улесливiстю не об'©деш. Вiн зiбрав у сво© очi усю, яку тiльки мiг, правдивiсть i подобу ©©, додав до них гiркоту каяття i всiм цим поглянув на голову контрольно© комiсi©, зiтхнув, мов на похоронi, i кра╨чком ока прослiдкував, чи дiйшло по адресi це зiтхання... - Ваше слово, товаришу Поцiлуйко, - нiби ласкавiше сказав голова контрольно© комiсi©. Вiн так пiдвiвся, наче з нього вийняли середину. - Я, товаришi, не буду оправдуватись, захищатись: тiльки на мо©й совiстi лежить моя тяжка провина - бiльше нiхто не причетний до не©, - покосився на голову райвиконкому, i той полегшено зiтхнув. - Ви хочете знати, чому я це робив. То хай моя щиросерда вiдповiдь не диву╨ i не обурю╨ вас: буду рiзати правду-матiнку у вiчi. Ми, пiсля всiх сво©х розрух, злигоднiв, нестач, так тепер прагнемо бачити у себе побiльше досягнень, що заради цього не поскупишся зайвим словом чи цифрою, щоб людям краще було хоча б на душi. Ви чита╨те наших поетiв. Скiльки у них кругом у вiршах, к примiру, насаджено садiв! А кiба це перебiльшення шкодить народу? Навпаки, мобiлiзову╨ його, вселя╨ радiсть. От i я так думав недозрiлою головою: цифра теж схожа на вiрш; навiть не зовсiм точна, вона служить загальнiй справi - когось веселить, когось пiдганя╨, а ворогiв б'╨ по головi. Коли можете, простiть, що не так зрозумiв силу i поезiю цифри. - Хоч i плутаник, але молодець! - задоволене вдарив кулаком по столi голова контрольно© комiсi©, якого розчулила ефектна сповiдь Поцiлуйка. - Не крючкотворпо, а вболiвання за громадське я бачу тепер у цифрах Поцiлуйка, хай i дутi вони, мов пухирi. Вiн, як догаду╨тесь ви, сво╨ю фальшованою поезi╨ю цифри не дiйшов до справжнього розумiння цифри, не збагнув, що така статистика ма╨ не три, а всi чотири вимiри: вона може бити по головi не тiльки ворогiв, але й нас самих. Запам'ятайте це, товаришiв i не грайтеся з цифрами. За ними - сто©ть життя людей. А щодо Поцiлуйкi, то, на перший раз, гадаю, не треба його суворо карати. Пiсля цього випадку акцi© Поцiлуйка, неждано для нього самого, пiшли вгору, i вiн потихеньку почав розправлятися зi сво©ми недругами. Красномовства i тут не бракувало йому: воно спочатку перемiщало людей на меншi посади або гнало ©х в iншi мiсця. А в тридцять сьомому роцi погнало у тюрми i на заслання. Поцiлуйка в районi почали боятися, мало кому хотiлось зустрiтися з його холодним i владним поглядом, бачити його тонкi, в злобу умоченi повiки. В нього збiльшилось коло знайомих i пiдлабузникiв, якi захоплювались його виступами i рiшучiстю. У вiчi Поцiлуйка все бiльше хвалили, а поза очi, теж все бiльше, проклинали. Зростала вага лукавого, правдоподiбнiстю пiдбитого Поцiлуйкового слова, зростала i цiна його довiдок. Правда, ними вiн не дуже розкидався, але дер за них, мов за рiдного тата. З фальшованих папiрцiв вiн збудував простору, мов клуб, кам'яницю, обзавiвся хазяйством i вже на свою зарплату дивився як на мiзерiю, що i в якiйсь мiрi не винагороджу╨ його заслуг i талантiв, у якi вiн увiрував iз роками, як i в те, що навколо нього сидять менш здiбнi люди. Ця вiра породила пиху i гостру неприязнь до справдi талановитих i знаючих людей. Для них у нього завжди знаходилось зневажливе визначення: антилiгенцiя, тобто прошарки, якi починаються з "анти"; з ними треба вуха на макiвцi тримати. Пiсля тридцять сьомого року поскладнiшав лабiринт Поцiлуйкових ходiв, але житейська фiлософiя збiднiла. Офiцiйно людей вiн дiлив за класовим походженням чи анкетою. А неофiцiйно - на тих, що сидять на конi, i на пiшаниць. До перших вiн тягнувся, других зневажав. Правда, маса ще була потрiбна для вiдчитiв, але кар'╨ра його залежала вiд тих, якi сидiли на конi. I Поцiлуйко примiрявся до грив цих коней, щоб i самому опинитись у високому сiдлi. Якби не вiйна, вiн збудував би собi не лише кам'яницю, але й трон честолюбця, та вона, проклятуща, вiдiрвала його вiд золотого шовку грив i кинула пiд тi копита, пiд якими рiепались i не такi голови. Щоб врятувати свою, вiн, залишений на пiдпiльну роботу, з жахом почав одривати од себе усi нитi, якi в'язали його з минулою дiяльнiстю i пiдпiллям. Утiкаючи од нечисто© совiстi, вiн уночi спалив партквиток, покинув свою кривдою збудовану кам`яницю. Пiсля кiлькаденних блукань зашився у затишний хуторець до блiдаво© короткогубо© i коротконосо© удовицi. Навколо ©© рота майже завжди тремтiла прекрасна жiноча жалостинка, в очах свiтилась тиха передосiння печаль, i навiть довгi загущенi вi© тримали в сво╨му сплетiннi задавнений смуток. - Скiльки ж вашого брата вигиба╨ на вiйнi. Тьма-тьмуща! Хто перехова╨ться, той, може, i вряту╨ться, - по-бабськи прикладаючи руку до обличчя, не раз журилася вона, не гудила тих, якi злякалися вiйни, нi словом не дорiкнула Поцiлуйковi за те, що вiн зробився нахлiбником. Але й жити не стала з ним. Вона була тако© думки, що тiльки справжня любов прикраша╨ людину, а баболюбство - нiвечить ©©. "Сама лiрика i нiяко© бiологi©", - зневажливо подумав тодi про не© Поцiлуйко. Щоб здаватися старшим, вiн запустив бороду, вуса i навiть став накульгувати. А щоб не знидiти вiд бездiлля, взявся за шевство. I часто латки на чоботях нагадували йому слiди його колишнiх печаток i колишньо© влади. Коли на хутiр заскакували нiмцi чи полiцiя, вiн заповзав у тайник, та бувало, що не встигав уберегтися, i тодi сидiв на шевському стiльчику, мов на електричному стiльцi. Якось у похмурий передосiннiй день у хату вскочила перелякана господиня. Клямка дверей вирвалась з ©© тремтячо© руки, а погляд сказав йому все. Вiн хотiв кинутись до тайника, але вже подвiр'ям обережно з автоматами на животi йшло кiлька нiмцiв. Не то зiтхання, не то стогiн вирвався у Поцiлуйка, переламлюючись, вiн болiсно опустився на шевський стiлець, похапцем затис губами кiлька цвяхiв i почав лагодити чи╨сь дрантя. "Головне в такому випадку - не розгубитися, не розгубитися", - умовляв себе i наказував собi. Вiн шкiрою вiдчув ходу нiмцiв, шкiрою полiчив, скiльки ©х, а коли один iз них укра©нською мовою наказав хазяйцi щось поставити на стiл, здригнувся шкiрою i всiм тiлом: якась знайома нотка почулася йому в голосi непроханого гостя. А той уже допитувався у вдови: - Це хто лагодить чоботи? Поцiлуйко теж шкiрою вiдчув, як у його спину вбуравлювалися чужi очi, але вганяв шило в ремiнь, неначе у власне тiло. - Мiй ловiк, - спокiйно вiдповiла Василина, i Поцiлуико нiмотно дякував ©й, хоча сьогоднi ж, якусь годину тому, впiк удову насмiшкою, що ©© вiрнiсть навряд чи потрiбна тому, хто лежить на цвинтарi. - Ваш чоловiк? - здивувався i насторожився зайда. - Ви правду кажете? - Авжеж. - А може, це партизан? - запитав уже з погрозою. - Що ви, пане офiцер!? - зовсiм природно засмiялася жiнка. - Партизани в лiсах воюють, а не шкарбани латають. - Щось ти, господине, дуже ревно свого шевця захища╨ш, - поглузував зайда. - Може, краще скажеш, коли помер твiй чоловiк? Тiльки не спробуй викручуватись. В руцi Поцiлуйка дрiбно затремтiв i повис у повiтрi молоток, а з ниточки губ, пританцьовуючи, почали випадати цвяхи. "От i все! Нащо вона назвала мене сво©м чоловiком?" - наливався болем i раптом побачив себе на занедбаному сiльському кладовищi, де лежав перший чоловiк удови. Поцiлуйко в жасi уже оплакував свою смерть не сльозами, а потом, що густо виступив на чолi. насочувався на брови i пригинав повiки та вi©. Але жiнка не збентежилась i так само спокiйно вiдповiла зайдi: - Чого ж менi, пане офiцер, викручуватись? Перший мiй чоловiк помер шiсть рокiв тому... Ну, а мо© роки ще не тi, щоб вiкувати самiй. - Прийняла собi приймака? - подобрiшав i став масним голос невiдомого. - Мусила, - вiдказала грайливо. "I звiдки все це взялося у не©? От тобi й тихий осiннiй смуток". Поцiлуйко побачив, як вiд нього, похитуючись, вiддаля╨ться цвинтар. - Кажеш, мусила? - зареготав зайда, багатозначно поплескав господиню по плечах i пiдiйшов до шевського столика: - Добридень, бороданю! - Дай боже здоров я. - Поцiлуйко, щоб нiчого не подумали, випустив молоток, пiдвiвся з шевського стiльця i скосив очi: щось до болю знайоме було i в голосi, i в заокругленiй гладком ясiй постатi цього невеликого чолов'яги, на картузi якого вкороченими вилами кособочився петлюрiвський тризубець. - Ой батечку рiднийI Який збiг обставин! Кого я тiльки бачу! -аж заточився од несподiванки бандерiвець. - Самого секретаря райвиконкому товариша Поцiлуйка! Хто б тiльки мiг подумати i повiрити? Перелякано зойкнула, притулилась до печi вдова, моторошний острах велетенським клiщем усмоктався в душу Поцiлуйка, перед очима знову поплив цвинтар. I Поцiлуйко вперше пошкодував, що не пiшов у партизани. - Так ось де ви живете-перехову╨теся, товаришу Поцiлуйко! - все бiльше дивувались i пика, i постать бандерiвця, але вiн не поспiшав вихопити зброю. - Ви помиля╨тесь, пане офiцер, - насилу одiрвав десь з живота не округлiсть слiв, а якiсь пересохлi вичавки ©х, бо жах заглинув увесь дар його красномовства. - Та невже помиляюсь? - солодкомовно i глузливо запитав бандерiвець. Його волохатi руки чомусь нагадали жука-водолюба. Якась павутинка давнини ╨днала образ цi╨© комахи з образом невiдомого. - Еге ж, помиля╨тесь, бо я не Поцiлуйко, а зроду Вакуленко. - А може, ви не швець Вакуленко, а коваль Вакула з гегелiвсько© "Ночi перед рiздвом"? Може, ви з цього ремiняччя ши╨те собi царськi золотi черевички? - вже аж перехитувався од смiху бандерiвець, i перехитувався в нього при боцi пiстолет. - Наш вiк - вiк перевдягання, вiк такого театру, який i не снився синам древньо© Еллади. Так, пане, чи добродiю, чи товаришу, чи приймаче Поцiлуйко? - Вiн прямо впивався сво╨ю владою i дотепами, а Поцiлуйко вже в повнiй безнадi© тупо повторював сво╨: - Ви помилились. Я не Поцiлуйко. Обличчя бандерiвця змiнилось, у темних западинах сторожко поширшали очi, взялися плiвками холоду, на них затремтiли нерiвнi крижанi цятки. - Може, й так, може, я й помилився, - щось роздумуючи, погодився вiн. - Ви, чоловiче, документально доведете, що ви Вакуленко? Пашпортом чи якоюсь довiдочкою? Поцiлуйко через силу поглянув на бандерiвця: - Не доведу. Всi мо© документи загинули. - I партквиток? - Я нiколи не був партiйним! - нарештi жахом виштовхнувся на волю голос Поцiлуйка. Вiн вiдчував, що на нього от-от замiсть очей бандерiвця подивляться очi збро© i очницi смертi. Вiн так водянi╨, що ного сорочка на спинi береться гарячими плямами. Але бандерiвець не потягнувся до свого вальтера, а вагомо, вiдрубуючи кожне слово, промовив: - Зда╨ться, тiльки тепер ви сказали правду: дiйсно, як я розумiю, ви нiколи не були партiйним, хоча й носили партквиток. Коли б йому ранiше цi слова кинув у вiчi хтось iз радянських людей, Поцiлуйко вiддав би всi сво© сили, щоб з'©сти, знiвечити його. А тепер, коли цю страшну правду сказав бандерiвець, Поцiлуйко був навiть вдячний йому: нiмцi, як вiн зрозумiв, i до комунiстiв пiдходять не з однi╨ю мiркою - iдейних не милують, а плутаникiв по-рiзному решетують на сво©х решетах. Не в обiйми смертi, а на якесь iз них i вiн може потрапити. I почав звiдусiль гарячкове стягати всю ту мiзерiю, яка зараз могла б його вiдгородити вiд iдейностi та бiльшовицького фанатизму. Очевидно, про це щось зна╨ i бандерiвець. Тодi якось можна буде порозумiтися з ним. - А пригаду╨те, пане Поцiлуйко... "Це вже добре, що вiн мене почав паном називати",- прокида╨ться надiя. - ...Як ми колись познайомились iз вами? - Нi, не пригадую,- напружував пам'ять. По нiй павутинкою викручувався давнiй спогад, знову чогось згадувався старий млин, жуки-водолюби, але за ними не видно було людини. - Не довгу ви ма╨те пам'ять,- вибалушив перецвiлi, ледь блакитнавi очi на Поцiлуйка. "Що крилось за тим гадюкуватим поглядом, який вирок виносився йому?" - I Поцiлуйко запобiгливо приноровлював свiй погляд так, щоб чимсь сподобатись чи хоча б викликати спiвчуття у бандерiвця i в нiмцiв, якi вже, гелгочучи, розсiлися за столом, не звертаючи уваги на те, що робилось бiля чоботарського дрантя. - Сiдайте, пане офiцер, за стiл. Нащо вам здався мiй штурпак? Вiн прямо очманiв од страху. Ось вам i горiлочка iз свого заводу - ожинiвка, може, й не вживали тако©,- Василина заграла бiлозубою, з лукавинкою i все ж iз жалостинкою посмiшкою, наче невимушене защебетала i поставила на стiл пляшку.- Люблю, коли в хатi людно i горiлчане. Призволяйтесь, коли ваша ласка. - Гарну ма╨те полюбовницю. З такою не пропадеш,- хтива посмiшка поповзла по товстому, наче озаддя, виду бандерiвця. - Не баба - вогонь. До тако© i я пристав би в прийми. Смак ма╨те, пане Поцiлуйко, - змiряв з голови до нiг удовицю i обернувсь до Поцiлуйка: - I досi не пригада╨те нашу першу зустрiч? -Нi, пане офiцер. - А пам'ята╨те, як ви менi якогось вечора давали в коморi довiдочку? Я за не© привiз вам пшеничного борошна i сказав, що повiк не забуду вашо© ласки. Було таке? - Було, - прошепотiв Поцiлуйко. Iз теменi рокiв, наче з води, виринув той жук-водолюб, з якого почалося його падiння. Яка страшна й неймовiрна випадковiсть! Але хiба може той, хто купив довiдку для життя, забрати його життя? - Вам повезло, пане Поцiлуйко, крепко повезло. Певне, в сорочцi народились ви! - пiдбадьорив його бандерiвець. - Хтось на мо╨му мiсцi добряче заробив би за голову секретаря райвиконкому, а я збережу ©©, бо знаю, що до пiдпiлля i партизанського руху ви поки що непричетнi. - Спасибi вам, велике спасибi, - так само подякував i уклонився бандерiвцю, як вiн йому колись дякував i уклонявся в коморi. Життя знову поверталося в тiло Поцiлуйка. - А може, вiдсидiвши сво╨ на хуторi, почнете спiвробiтничати з нами? - Нi-нi, пане офiцер... - З шевства та гречкосiйства дума╨те ©сти хлiб? - змiряв його довгим поглядом. - Хоча б i так, пане офiцер, - догiдливою посмiшкою хоче розчулити бандерiвця. - Як вас зовуть-величають? - Олейком Гавриловичем Крижаком. Це i в довiдочцi ви писали. Тiльки тодi я звався не Олейком, а Олександром i замiсть глита╨нка став бiдняцьким сином. Життя - це завжди театр! Тiльки одним у цьому театрi випадають с