Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   Свiт ловив мене, але не спiймав.
   Г.С. Сковорода



   СIТЬ ПЕРША

   Десятий день Григорiй пив густе повiтря й  не  мiг  напитися.  Там,  за
Карпатами, воно було нiжнiше, лагiднiше, але не пахло степом, не  освiжало
його душi. Десятий день лежав на возi й очей не зводив э  тополь,  берiзок
та вишнякiв, що огорiзли зелено-бiлим шумом  яснi  палати  й  пiдслiпуватi
хатки. Три довгих роки в садах Токая,  Вiдня  вiн  марив  рiдним  вишневим
цвiтом, низовим вiтром, небом,  в  якому  грають  веснянку  жайворонки,  i
вечоровим дiвочим щебетом. Бувало, сядуть хлопцi, зiтхнуть,  пожурягься  i
заспiвають тихо "Ой гай, мати, ой гай, мати...". А  вiн  сто©ть  i  плаче.
Довкола рай, та й годi, а вiн летить на крилах пiснi  в  сво©  Чорнухи,  в
Ки©в...
   Риплять колеса, бiжать  неквапно  конi,  i  за  возами  в'╨ться  рожева
курява. Ще не така, яка бува╨ влiтку, коли не видно свiту, а мов димок  iз
люльки.
   - Парить, напевне, доцiик буде, - озива╨ться Ничипiр, насову╨  на  лоба
шайку i пiдганя╨ коней, щоб наздогнаги валку: - Вйо, вйо, соколики!
   Схиля╨ться, пiдперши рукою голову, i почина╨ мугикати пiсню. Без  слiв,
ледь чутпо. Вiн - нiби мiх з пiснями. А голос! Нащо спiвали в бурсi  чи  в
архi╨рейськiм хорi, та поряд з оцим чорнуським дядьком тi славнi  пiвчi  -
козли, смiховисько.
   Ой на горi огонь горить,
   А в долинi козак лежить...
   I не збагне Григорiй, чи то Ничипiр снiва, чи у самого в  серцi  зрина╨
пiсня.
   Накрив очi китайкою,
   Заслугою козацькою...
   Де не взялися вершники. Притримали гарячих  коней,  загарцювали  поряд.
Вусатi, грiзнi, всiма вiтрами дубленi запорожцi.
   - Куди мандру╨те? - пiдвiвся в сiдлi найстарший, сивий.
   - В Санкт-Петербург з Угорщини! - вiдказав Ничипiр весело. Збив набакир
свою облiзлу шапку.
   - А-а, приймачки! Папи гетьманцi, що курам  ноги  миють!  -  зареготали
вершники.
   - А ви не ми╨те? - заскалив Ничипiр око.
   - Ми як поми╨мо, то кури й нiжок не долiчаться!
   - Орли, орли! - не вгавав Ничипiр.
   - А як ся ма╨ ясновельможний Розум? Ще при спiдницi чи вже вiдлучений?
   - Не дуже, хлопцi, бо он у каретi в  нас  Вишневський  -  полковник  ©©
величностi.
   - Та що ти кажеш! - змахнув руками сивий. - А талярiв у нього густо?  -
персзирпуiiся з хлопцями.
   - Ми не лiчили... Не удосто©лися.
   - А мо', труснемо, дiтоньки,  цього  полковничка?  -  пiдкрутив  старий
козак як молоком облитi вуса.
   - Труснемо, батьку! - гукнули "дiтки" дружно i пiдняли на  диби  коней,
готовi ринутися до карети.
   Отаман пiднiс угору руку, вгамовуючи сво©х гарячих молодикiв.
   - Auri sacra lames! - мовив латиною. А потiм поправив шаблю,  подивився
на панську спальню й зiтхнув печально: - Цей  виноград  для  нас  зелений,
братчики...
   Григорiй хотiв спитати, коли i де старий отаман учився, але не встиг.
   Запорожцi звернули в поле i незабаром зникли в глибокiй балцi, порослiй
дубами.
   Ще не вляглася курява, яку збили копита козацьких коней, як iз-за  гаю,
що бовванiв ген за верству  попереду,  неждано  вихопився  загiн  гусарiв.
Спинивши валку, ляхи спитали щось у Вишневського, i той, по пояс вилiзши з
карети, вказав рукою туди, де щойно зникли козаки.
   - От бусурман! -  пробурмотiв  Ничипiр.  -  Недарма  кажуть,  що  ворон
вороновi ока не виклю╨.
   - Не доженуть, - сказав Григорiй, вiдчувши в серцi терпку журбу-тривогу
за тими соколами, що десь летiли степом у рiдну Сiч. - Не доженуть...  Nec
deus intersit!
   - Що ти сказав? - наморщив лоба Ничипiр.
   - Нехай лиш бог не втруча╨ться...
   - Гай-гай, йому давно вже очi полуда вкрила. Таке на свiтi  ко©ться,  а
вiн i вусом не веде...
   - Бог iз вами, дядьку! Що ви кажете?!
   - Нехай послуха╨, - подивився у голубе високе небо Ничипiр. - Мiй дiд i
батько були ще вiльними. А я - крiпак, робоче бидло,  яким  торгують!  Уже
три рази мене купували i продавали...
   Затих, схилив на груди голову й не поганяв, не квапив коней, хоч  ©хнiй
вiз одстав од валки.
   Сковорода замислився.  Розстебнув  камлотний  синiй  каптан,  пiдставив
груди вiтру, що ледве-ледве дихав. В'©жджали в лiс. Високi сосни тяглись у
небо вiттям, боролися за кожен промiнь сонця. Слабкiшi гинули, i навiть iз
тих, що розправляли плечi як переможцi, спадали долу гiлки, якi лишалися у
темнiм затiнку. Закон природи! I люди теж, як тi дерева...
   - Вйо! Вйо! - гукнув Ничипiр, махнув на коней дубовим пужалном  (батога
вiн загубив навмисне, жалiючи  сво©х  мишастих)  i  заспiвав  весело©.  Та
незабаром затяг тако©, що у Григорiя аж защемiло серце.
   Пожурилось миле браття,
   Що на ногах кайдани,
   Ой тепер же ми, миле браття,
   Та й навiки пропали...
   - Ей, Гришка, Гришка! - заволав гайдук  Вишневського,  мов  на  пожежу.
Розвернув коня позаду воза й звелiв, недбало граючись канчуком: - До пана,
марш бiгом!
   - ╞дь i скажи ©х благородiю, що я не пес i за каретами  не  маю  звички
бiгати, - одрiзав Сковорода.
   Гайдук спахнув, пiднiс нагайку... але не вдарив. Сiпнувши повiд, притис
коня острогами й помчав од воза, немов за ним гонився дiдько.
   Ничипiр заулюлюкав i замахав над головою пужалном. Конi рвонули чвалом.
   Замиготiли сосни, i попливли назад гiллястi дикi грушi,  покритi  бiлим
цвiтом.
   Лiс стугонiв, смiявся, торохкотiв колесами.
   Опiвднi стали. Повипрягали коней, пустили .пастися на лiсовiй галявинi,
якою кралася вузенька  рiчечка,  поросла  густо  лапатим  зiллям,  вербою,
вiльхою.  Спiвало  птаство.  У  тулумбаси  били  строкатi  одуди,  кричала
вивiльга, i соловейко тьохкав на всю дiброву. Великi чорнi  ворони,  немов
злi духи, перелiтали через галявину i хрипко каркали.
   Напившися iз джерела, що витiкало з-пiд кореня старо© вiльхи,  Григорiй
пiшов неквапно до полковника.
   - Нарештi зводили... - сердито буркнув той. I мовив, чухаючи  хорта  за
вухами: - Чи не зда╨ться тобi, Григорiю, що пси i  слуги  з  одного  тiста
зробленi?
   -  Як  i  пани,  i  свинi.  Усе  -  матерiя!   Вишневський   вирячився.
Побагровiвши, сердито зикнув на гайдука:
   - Чого стовбичиш перед очима?! Допоможи обiд лагодити!
   Зiгнавши злiсть, полковник повеселiшав трохи, примружив очi й проказав:
   - Надмiрна гордiсть не прикраша╨...
   - Як i брак гордостi.
   - Скажiмо, крiпаковi вiд не© користi нi на копiйку, а тiльки зло.
   - Гордий не може бути крiпаком.
   - Он як! А ким же йому накажеш бути?
   - Вiльним або нiким.
   - А як же бог? Вiн сотворив раба i пана...
   - Бог сотворив - людину.
   - I розрiзнив.
   - Це фарисе©  вигадали,  щоб  догодити  панству.  Вишневський  крякнув,
помацав вуса а 1а Петро й поправив шпагу.  Дiставши  хустку,  громоподiбно
висякався.
   - Такi думки достойнi диби або ки©в... - промовив холодно i осмiхнувся:
- Проте я добрий i поважаю людей учених...
   - Цей виноград зелений, - перебив Григорiй.
   - До чого тут виноград? - не зрозумiв Вишневський.
   - Це так сказала одна лисиця, не змiгши дiстати гроно. Полковник знизав
плечима. Топтав ботфортами жовтогарячi квiти i молодий  щавель.  Сковорода
йшов поруч, спiдлоба стежачи за спiврозмовником, i  слухав  лiс.  Он  десь
цiвкнула синиця, застукотiв об кору дятел... Жебонiла в струмку вода...
   - Власне, я тебе покликав не задля диспуту,  -  скатай  Вишневський.  -
Сьогоднi вночi або на ранок будемо в Ки╨вi, Що_  ти  робитимеш,  якi  дiла
вершити ма╨ш далi?
   - Не вiдаю, - признався щиро Сковорода.
   - У тебе е земля, худоба?
   - ╙ трохи батькiвщини. В Чорнухах, у  полку  Лубенському.  Там  старший
брат.
   - Що ж, хлiборобство - дiло достойне, чесне...
   - I не властиве мо©й натурi, - додав Григорiй.
   - А що ж властиве?
   - Я ще не знаю...
   - ╞дьмо зi мною, в Санкт-Петербург. Там до зарiзу нинi  потрiбнi  ученi
люди, що знають  мови  й  пройшли  науки.  Не  пожалку╨ш.  Заслужиш  чину,
ма╨ткiв, грошей!
   - Omnia mea mecum porto.
   - Що ти сказав?
   - Що нi до чого менi тi статки.
   - Свят, свят. Кому ж завадять багатство, почестi!
   - Кому властиво жити в убогостi, але багатим бути душевним миром.
   - Там Академiя, славетнi вченi, великi люди! - гарячкував  Вишневський.
- А тут же що? Тупоголовi смерди, попи й старшини, якi матнею чваняться, а
борщ ©дять iз одно© миски з хлопами!
   - Кожен, пане Вишневський, ма╨ пiзнати свiй народ i  в  народi  пiзнати
себе, - вiдповiв на те спокiйно Сковорода.
   - То ти не хочеш?! - не мiг повiрити.  Сковорода  всмiхнувся  й  розвiв
руками.
   - Уперше бачу такого йолопа, який мiняв би жезл полководця на  пастуший
батiг! - гримiв на всю галявину полковник.
   - Як на мене, то краще дома бути пастухом, нiж полководцем десь...
   Вишневський крякнув. Розбив носком ботфорта пiрамiду рудих мурах.
   - Ваше превосходительство, обiдати  подано,  -  пiдбiг  i  виструнчився
гайдук.
   - Iду! - сердито кинув пан i  повернувся  знов  до  Григорiя.  -  А  ти
подумай. Не випускай фортуни з рук!
   - Я це вже чув iз уст само© iмператрицi, - промовив твердо Сковорода. -
I ось, нiчого... Живу, не каюся.
   Вишневський махнув рукою и закрокував до  килима,  на  якому  вже  ждав
обiд.
   Григорiй скинув каптан, прослав у затiнку й лiг горiлиць. Крiзь негусте
ще, жовто-зелеие листячко слiпило сонце. Дзвенiв  комар  чи,  може,  якесь
незнане iнше створiння боже, що прича©лося, - мале, невидиме, але живе,  -
десь у гущавинi, у краплi свiту, хтозпа для чого, в iм'я  чого...  Правда,
все на свiтi ма╨ сенс i логiку... Але пiзнати  натуру  важкоЯк  i  себе...
Проте можливо! Усе пiдвладне людському розуму...
   Засмiявся, згадавши свiй  диспут  iз  нiмцем,  який  доводив,  що  свiт
непiзнаваний. Суть метафiзики...
   - Григорiю, ходи вже ©сти! - долинуло здалеку, немовби З якогось iншого
життя i свiту.
   Гукав Ничипiр. ось вiн закрив собою сонце, розплився в усмiшцi.
   - Ти ж бо не янгол, Грицьку, за святим духом не проживеш...
   Як пообiдали i валка рушила, обсiли душу вагання, сум нiви. Хто там,  у
Ки╨вi, його чека╨ пинi? Товаришi-спуде© розлiзлись досi по Укра©нi  або  й
по всiй державi, вiд Запорожжя до моря Бiлого... Наставники  не  полюбляли
його за рiзкiсть суджень i неповагу до  букви,  догми,  перед  якими  вони
схиляли голови... В Санкт-Петербурзi ж... Там Ломоносов. За  кiлька  рокiв
туди при©дуть iз  Лейпцiга  колишнi  друзi  Грицько  Козицький  i  Миколай
Мотонiс - куди ж ©м ще податися...
   - Вйо, вйо, соколики! - пiдганя╨ сво©х мишастих старий Ничипiр.  Лiтами
вiн не старий, а з виду вже майже дiд. По бурiй ши© в  нього  стiка╨  пiт.
Брудну сорочку ворушить вiтер, що пiдганяв валку i котить куряву кудись до
Ки╨ва, де на далекiм обрi© чорнi╨ хмара.  Химерний  вiтер  -  дме  не  вiд
хмари, а проти не©...
   Поволi  думки  вертаються  до  Петербурга  й  Ки╨ва.   Спокуса   завжди
зваблива... Хороми швидше впадають в очi,  анiж  убога  хата...  Та  не  в
хоромах - у волi щастя! Козак - як вiтер,  куди  схотiв,  туди  й  полинув
степом!.. Та i кого вiн у тiй столицi вчитиме?  Синкiв  дворянських.  Кому
вiддасть свiй многотрудний взяток, який збирав, немов бджола, на  неозорiм
полi людсько© мудростi? Iмператрицi, панству... А гречкосi©, смерди  нехай
покiрно, як тi воли, стромляють в  ярма  сво©  чубатi  голови,  вже  й  не
гадаючи, що ╨ на свiтi, крiм борозни, i степ, i воля, i  гостра  шабля,  i
фiлософiя?!
   Ой коню мiй коню,
   Золотая грива... -
   заспiву╨ Ничипiр знову, бо вiн не може без пiснi жити,
   як без повiтря.
   Сковорода заплющив очi - i напливло дитинство...
   ...Так пахне грушами,  пташками,  хмарами.  Достиглi  дулiмов  золотавi
краплi, звисають iз вiття. Кричать на цiлий свiт вiд радостi, перепурхують
iз куща на кущ пухнастi пташенята. А ген високо  в  небi  пливуть  кошлатi
копицi сiна...
   Маленький Гриць бере сопiлку в губи,  i  та  спiва╨,  смi╨ться,  плаче.
Спiва про батька, що повернувся з походу в гори. Смi╨ться з брата Степана,
який учора залiз на батькового коня i гепнув з  нього,  гукнувши  козацьке
"пугу, пугу!". А плаче вона за Дiдом, який цiкаво й страшно розказував про
напад шведiв, про оборону Чорнух од ворога i  смерть  у  полум'©  останнiх
мужнiх захисникiв...
   Гриць поверта╨ться у бiк села i нiби бачить, як гоготить, пала╨ церква,
в якiй закрилися напiвживi, в бою порубанi, але не скоренi козаки.  Бачить
могилу дiдову, i хрест на нiй, i квiточки барвiнку...
   - Дивись, дивись! - гука Степан  i  пролiта╨  мимо  на  вороному.  Таки
навчився! Сорочка в нього напнулася од вiтру, в очах iскриться щастя.
   Провiвши очима брата, малий ляга╨ долiлиць i почина╨ мрiяти.
   Трава густа, висока. Коли крiзь не©  дивишся  на  степ,  на  Многу,  що
де-не-де поблиску╨  мiж  очеретом,  то  уявити  зовсiм  не  важко,  що  ти
дорослий, i на конi, i з шаблею... Або з бандурою... Неквапно ©деш полем i
гра╨ш, гра╨ш... А запорожцi слухають, а ковила хлюпочеться, неначе рiчка в
повiнь... Кiнь пiд тобою не вороний, не сiрий, а золотий, той самий  кiнь,
що потонув десь там у рiчцi, коли ще многа була глибока, чиста  й  по  нiй
плавали козацькi чайки...
   - Грицьку-у! Грицьку-у! - гука╨ мати з двору. - А йди обiдати!
   Гриць поверта╨ голову, проте не бачить матерi, а тiльки дах i  бусла  в
гнiздi на хатi. Птах розправля╨  крила  i  щось  виклацу╨  сво©м  червоним
дзьобом. Немовби теж гука╨ Гриця ©сти. Вiн мудрий-мудрий, оцей бусько... А
йти не хочеться. Вже так на©вся солодких груш, що може тиждень  нiчого  не
брати в рот.
   По травi поважно лазять якiсь жучки, мурахи; то тут, то  там  стрибають
пружно зеленi коники. Рябенькi сонечка вихоплюються аж на вершечки  стебел
i враз знiмаються й летять у безвiсть. А може, то тiльки так зда╨ться,  що
в неокраю безвiсгь...
   Кричать на рiчцi гуси. Гриць прислуха╨ться i раптом чу╨, як  десь  iрже
протяжно й дзвiнко золотогривий кiнь. Це там, на рiчцi, в плавнях!
   Заховавши сопiлку в пазуху, хлоп'я пiдхоплю╨ться i навпростець городами
збiга╨ вниз, де прича©лася в очеретах i вербах ласкава многа.
   Шалено б'╨ться серце. Колюче стернище калiчить ноги, а вiн  бiжить,  не
чу╨. В ушах - саме iржання, яке то затиха╨, то  знов  розкотисте  дзвенить
над рiчкою, неначе туга струна.
   Очерет вста╨ стiною, лiсом. За хвилину щезають небо,  сонце  i  все  на
свiтi, крiм колiнчастих стебел, вузького листя й  пухко©  волотi.  Довкола
спокiй, тиша. Навiть комар  пiде  не  писне,  не  обiзветься  тонко  сво©м
високим-високим голосом...
   Де  не  вiзьмись  вiтрець  -  i  задзвенiли  раптом,  заграли   очерети
сопiлками, яких би стало на цiлий свiт!
   Хтось вдарив у бубон. I знову  тихо.  На  глибинi  щось  глухо  чмока╨,
зiтха╨, стогне...
   Вiн, вiн!
   Гриць вибiга╨ з плавнiв, знаходить  стежку  до  того  плеса,  де  ©хнiй
човен, i мчить щодуху вузькою просiкою в очеретах. Пiдошви при╨мно пестить
холодна й вогка пругка  земля.  Злiтають  злякано  очеретянки,  крижнi  й,
пеначе сонечка, щезають миттю у неозорiм свiтi. Дiдусь розказував, що тому
свiту нема╨ краю, як зорям лiку.
   Човни стоять, мов на припонi конi...
   - Вйо,  вйо,  соколики!  -  гука╨  Ничипiр  весело,  маха╨  пужалном  i
поверта╨ться до Григорiя: - Чого задумався?
   - Згадав колишн╨...
   - Добре тому, у кого е що згадати! - зiтха╨ Ничипiр сумно,  насову╨  на
лоба гоанку i почина╨ ново© пiснi:
   Сто©ть явiр над модою,
   В воду похилився;
   На козака пригодонька:
   Козак зажурився...
   Григорiй зручнiше вмощу╨ться на возi i порина╨ знову в давноминуле.
   ...Господи, якими довгими були зимовi ночi в  Санкт-Петербурзi!  Тiльки
смеркалося, з'являвся служка вiд  капельмейстера  й  передавав  наказ  iти
негайно на репетицiю або на  хори  одного  з  палацiв,  де  мав  вiдбутися
придворний бал. На свiтанку вертались хлопцi (напiдпитку, веселi)  в  свою
спiвацьку бурсу, падали в одежi на жорсткi лiжка i  засинали.  Прокидалися
десь аж надвечiр, нашвидкуруч обiдали i бiгли знову втiшати ясновельможних
франко-нiмецьким музичним  мiсивом,  в  якому  так  кохались  iмператриця,
фрейлiни i капельмейстер - голштииський нiмець.
   Iз цим нiмчаем  була  в  Григорiя  справжня  баталiя.  Якось  Сковорода
захворiв i пс пiшов па репетицiю. Капельмейстер прислав йому додому ноти й
звелiв за вечiр вивчити wunderbare kleine Pastorale. Григорiй пробiг очима
аркушi й жбурнув на стiл. От брехуни без сорома i совiстi! Де вони  бачили
таких пастушок i пастухiв, цих херувимчикiв, якi милуються, мов голуб'ята,
на барвистих луках? А дощ, а холод, а по  колiна  твань!  Бувало,  гибiеш,
накрившиск старим мiшком, як цуценя  на  прив'язi...  А  то  гаса╨  степом
рiзкий осiннiй вiтер, несе курай, солому, листя...
   Знявши з стiни бандуру, провiв по струнах i затужив за полем,  лiсом  i
за своею Многою.
   Ой не цвiти буiiцi©м цвiтом, Зелений катране,
   Тяжко-важко на серденьку,
   Як вечiр настале...
   А далi другу, третю... Спiвав i плакав, i дужокрилим соколом шугав  над
рiдним степом, не мiг натiшитися його красою-вродою, не мiг напитися  його
цiлющих пахощiв...
   - Оце по-нашому!
   Григорiй прикрив рукою струни i озирнувсь на голос. У порозi,  схиливши
голови, стояли мовчки лаке©, кухарi та машталiри. Розвiвши руки, до  нього
йшов сусiд чорнуський Ничипiр Доля.
   - Яким це вiтром, дядьку?! - зрадiв Григорiй гостевi.
   - Недобрим, Грицьку, - сказав Ничипiр. Поцiлувались тричi.  -  Для  нас
тепер що не поду╨, то все не з того боку!
   -  Ох  правда,  правда,  -  пiдтримали  його  тi   горопашнi,   що   не
насмiлювалися зайти в кiмнату придворних пiвчих. У ©хнiх  душах  ще  тлiла
iскра волi, слабенька, немiчна, як передсмертний крик, i одночасно  вiчна,
немов зоря вечiрня...
   - Заходьте, люди добрi! - запросив Григорiй.  -  Чого  ж  ви  сто©те  в
порозi?
   Перезирнувшись, вони зайшли i знову притихли неподалiк дверей.
   - Ну як там нашi? Живi, здоровi? - спитав Григорiй.
   - Я вже три роки не був удома... - похмуро мовив  Доля.  -  До  смертi,
видно, бурлакуватиму...
   - Ви б одружилися.
   - Навiщо, Грицьку? Аби плодити крiпакiв?! Похнюпившись, сидiв  Ничипiр,
зiтхали мовчки лаке©, кухарi  та  машталiри,  яким  нiколи  не  доведеться
бачити сво©х дiтей на вольнiй волi...
   - Заграй нам,  Гпицьку!  -  подав  бандуру  Доля.  -  Та  не  сумно©  а
веселенько©!
   - Яко© ж вам? - спитав неголосно, бо вся душа його була  мов  рана.  Не
дочекавшись вiдповiдi, почав тi╨©, яку любив спiвати його дiдусь:
   Дiвка в сiнях стояла,
   На козака моргала...
   Ничипiр випростався i пiдхопив:
   Ти, козаче, ходи,
   Мене вiрно люби,
   Серце мо╨,
   Серце мо╨!
   У дверях нагло  з'явився  сам  капельмейстер.  Дворакiв  неначе  вiтром
здуло. Тiльки Ничипiр не рушив з мiсця.
   - Bist du denn krank? -  пiднiс  лорнетку  нiмець.  -  Замiсть  високий
французький музика ти репетиру╨ш deine barbarischen Lieden!
   Рвонувши з рук бандуру, вiн розмахнувся i вдарив нею об  бильце  лiжка.
Ничипiр кинувся  до  капельмейстера,  але  Григорiй  вмить  заступив  йому
дорогу.
   - Бандуру розбити можна, - промовив стримано, - а пiсню - зась.
   - Ха-ха! - скривився капельмейстер. - Який то пiсня, то примiтив!
   - Роздайся, море, - жаба лiзе! - хмикнув Ничипiр.
   - Was sagst du? Я - жаба, я? - на©жився пихатий нiмець. - Гей, хто там!
- гукнув, метнувшись до дверей.
   Запахло смаленим. Пiдбiгши до капельмейстера,  Григорiй  легенько  взяв
його пiд руку.
   - Це брат у третьому його сiятельства  Розумовського...  -  прошепотiв,
кивнувши на Ничипора.
   Нiмчай хапнув повiтря ротом, пробурмотiв щось злякано  i,  поклонившись
Долi, шмигнув у дверi...
   - Чого регочешся? - спитав  Ничипiр,  тримаючись  за  шапку-бирку,  яку
зривав шалений вiтер.
   - Згадав, як ми пошили в дурнi нiмця.
   - В Санкт-Петербурзi?
   - Еге.
   - Ну й дременув кудлай напудрений! - гукнув Ничипiр.  Тим  часом  вiтер
зiрвав його облiзлу шапку i покотив у поле. - Держи, держи!
   Вiн кинув вiжки, зiскочив iз воза й побiг за шапкою.
   - Ти гавкай, гавкай!
   - Тю-тю!
   Смiялися на всiх возах. А довгоногий хорт Вишневського рвонув iз карети
i, припустивши навперейми, схопив злощасну бирку й роздер на клаптi.
   - Не журися,  пан  полковник  звелить  нову  пошити,  -  почав  утiшати
Сковорода, коли Ничипiр вмостивсь на возi i взяв ремiннi вiжки.
   - Бог дасть, не встигне... - похмуро буркнув Доля i  закричав:  -  Вйо,
вйо,соколики!
   Григорiй не став розпитувати, що означають його слова. Вiн  бачив  сам,
душею чув, що в земляковiм серцi визрiвав  якась  рiшучiсть,  якась  нова,
незнана сутнiсть-сила. Напередоднi великих змiн,  великих  зрушень  людина
завжди немов оновлю╨ться i розквiта╨ буйно усiм найкращим i найвеличнiшим.
Ничипiр Доля не мав нi вроди, нi  золотих,  нi  волi.  У  нього  був  лише
чарiвний голос, який йому  дiстався  в  спадщину  вiд  батька-матерi,  вiд
солов'©в чорнуських, що наспiвали,  нащебетали  ©м  жагу  кохання.  I  вiн
спiвав. Спiвав i вчора, i позавчора. Але сьогоднi  з  його  грудей  лилась
рiка мелодiй, журби, печалi, радостi. Ось i тепер - сидить, заплющив очi й
увесь бринить, мов жайворонок:
   Ой у полi билинонька колиха╨ться...
   Казав Вишневський, що той голштинець сам  вихваля╨  нинi  малоросiйськi
пiснi та думи, а з бандуристами сердешний носиться, як  iз  порцеляновими.
Ще б пак!  Iмператриця  одного  з  них  за  вiртуозну  гру  нагородила  не
чим-небудь - дворянством.
   Вона якась таки химерна, ця вседержителька... Одного робить  шляхтичем,
а тисячi - рабами, бидлом. Каже, що любить палко Малоросiю, ©©  пiснi,  ©©
культуру, душу, а славнiй Лаврськiй друкарнi вже стiльки рокiв  не  вiльно
щось друкувати, крiм отих книжок, якi вже вийшли  в  Санкт-Петербурзi  або
Москвi... Слова i вчинки. Яка мiж ними вiдстань!  I  що  бiльше  в  людини
влади, сили, то менше правди, щиростi в  ©©  словах.  Усi  грають  ролi  i
часто-густо не тi, що можуть, для яких  вони  народженi.  Спокуса,  жадоба
багатства, слави й життя привiльного заводять нас  на  манiвцi,  на  терен
iнших, де ми самi стражда╨мо i мучимо ближнiх.
   Господи, яке то щастя пiсля блукань вернутися знов на свою дорогу!
   ...Тодi була золотокоса осiнь. У Петербурзi вже йшли дощi, а на Вкра©нi
сiяло сонце, зеленiли, мов оксамит, розкiшнi вруна озимини i на левадах та
на заплавних  луках  Збиралось  птаство  на  невеселi  осiннi  грища.  Вже
де-не-де холодним полум'ям горiли клени i на сухiй  метлицi  обабiч  шляху
порозвiшувало сво© срiблястi нитi бабине лiто...
   Вiзки придворних, неначе  шлейф,  тяглися  за  каретою  ©©  величностi.
Iмператриця була в  захопленнi.  Вже  котрий  день  сидiла  бiля  вiкна  i
милувалася то кра╨видами з гаями й луками, то чепурними хатами й  вулицями
козацьких сiл, що потопали у вишняках. Щовечора, коли  спинялись  на  нiч,
вона велiла гукати придворних пiвчих та бандуристiв i довго слухала пiснi,
народженi на цiй  землi,  цим  хоч  i  гордим,  та  добродушним,  дзвiнким
народом.  А  якось,   уже   пiд   Ки╨вом,   мiсцевий   козацький   сотник,
засперечавшися з царським  мiнiстром,  замiсть  придворних  пiвчих  зiбрав
дiвчат i хлопцiв IЗ перших-лiпших хат i дав такий концерт,  що  государиня
©х геть усiх забрати зводила в свою капелу.  Й  лише  на  просьбу  сотника
повiдпускала, подарувавши кожному по золотому.
   У Ки©в в'©жджали сонячним недiльним ранком. Благовiстили дзвони.  Попи,
мiщани й  пiдданцi  стояли  юрбами  бiля  мосту  i  вздовж  узвозу.  Загiн
комонникiв, одягнених у шитi золотом ясно-зеленi кунтушi,  зустрiв  високу
гостю  бiля  Днiпра  i  супроводжував  урочисто  в  Лавру,  де  зупинялася
╙лизавета на проживання...
   Ще на узвозi Григорiй стрибнув з вiзка для пiвчих, звернув  праворуч  i
золотистим лiсом понад Днiпром пiшов у бiк Подолу.  Старi  дуби  та  клени
простирали над ним могутнi руки й  встеляли  стежку  жовтогарячим  листям.
Вони гули, шумiли, щось намагаючись йому повiдати, та не давали дзвони, що
не вгавали й досi по всьому мiсту. Вiн обнiмав ©х, гладив, розповiдав  про
тугу, яка точила серце; розповiдав без слiв, душею,  i  грубокорi  велетнi
все розумiли. I в них були сво© жалi, печалi, але вони  вросли  глибоко  в
землю i не боялися нi бур, нi зсувiв.
   Пiд  дичкою  набрав  грушок-гниличок,  понапихав  кишенi  i   смакував,
втiшався ними до Академi©.
   А в Академi© вмить оточили спуде© та дидаскали ', що не забули  його  i
досi, оглядали розкiшний столичний одяг, питали, як там, що там.  Григорiй
розхвилювався так, що ледь спромiгся вiдповiсти  на  запитання,  розказати
про свiй придворний побит i поскаржитись на власну долю, що насмiялась  iз
нього i  повела  чужою  дорогою.  Ухопивши  Сковороду  пiд  руки,  завзятi
братчики метнулись тут же шукати ректора...
   - Вйо, вйо, соколики! - спiвав Ничипiр  коням  i  хльоскав  вiжками  по
мокрих спинах.
   - Щось ви сьогоднi дуже веселi, дядьку! - гукнув Григорiй.
   - Бо в мене празник! Вйо, вйо, вовкiв на вас нема╨!
   - Ви iменинник?
   - Та нi... А може,  й  так!  Новорожденець!!  -  зареготав  Ничипiр.  I
заспiвав про степ, про волю, яка, мов та жарптиця, до себе  вабить,  а  не
да╨ться в руки...
   Святая правда! Скiльки було говорено про  цю  жар-птицю  в  Академi©...
Бувало, в бурсi як розiйдуться хлопцi - до ранку диспут. Однi кричать,  що
треба всiм, як при Хмельницькому, iти на Сiч, у вiйсько, i добувати волю у
битвах шаблею, а другi стоять за те, що можна мирно, тихо, через  науку  i
виховання всього шляхетства у дусi братства добитись долi  для  посполитих
та  козакiв.  Грицько  Козицький  кричав   найбiльше.   Блiдий,   худющий,
високочолий, ставав на лiжко i кидав твердо у розпашiлу юрбу спуде©в:
   - Все зло на свiтi вiд темноти!  Де  владарюють  наука,  мудрiсть,  там
благоденству╨ уся суспiльнiсть, вiд генеральних до посполитих!
   - Бредня!
   - Неправда!
   - Не може бути такого чуда!
   - А Ярослав? А Юлiй Цезар?! - гукнув Мотонiс,  розчервонiвшись.  Ще  не
було такого, щоб не пiдтримав дружок Козицького, щоб  заперечив  йому  хоч
словом. Поллук i Кастор! Хоч не  брати,  а  дiоскури,  яких  не  густо  на
многостраднiй землi полян.
   - Знання, наука - найкраща зброя!  -  гарячкував  КоЗицький.  -  I  наш
обов'язок - служити науцi, людностi i цим боротися за лiпшу долю краю.
   - Он нашi братчики вiд Чернiгова аж до  Тобольська  поодкривали  школи,
проте вiд цього не стало кращим панство!
   - I козакiв позапрягали в ярма!
   - Ледве не всiх зробили пiдданцями!
   - Панам дай пальця - одкусять руку! Гук, гамiр, аж  поки  хтось  крикне
братi©, що вже свiта╨. Дiоскури лягали першими i засинали  швидко,  як  за
командою. Проспати заняття в класi мiг iз легким серцем кожен,  окрiм  цих
одержимих, якi вбирали науку в себе, немов пiсок атрамент.
   ...У Лейпцiг вчитися  ©х  проводжали,  мов  на  край  свiту.  Заробивши
вертепом грошей, фiлософи ©м влаштували такi веселi проводи, що  чудувався
увесь Подiл.
   Брати Гудовичi, у почтi яких збирались  хлопцi  ©хати,  мали  рушати  в
суботу рано. У п'ятницю, десь пiсля полудня, хор Академi© у повнiм  складi
зiбрався в бурсi i гримнув гiмн. А потiм пiшли по кругу барильця  з  медом
та оковитою. Невдовзi вже пiдгулялi братчики юрбою викотилися з  монастиря
i, ведучи пiд руки Грицька й  Миколу,  ввалилися  у  перший-лiпший  шинок,
повикидали п'яниць, хильнули  меду  i  заспiвали  жалiбно©.  Роздобувши  в
шинкарки скрипку, цимбали й флейту,  втяли  метелицю  та  так,  що  падали
пляшки з шинквасу. А далi другий, третiй, четвертий шинок.
   Десь аж пiд ранок, поцiлувавшись iз кожним, Грицько й Микола вклонились
Братському та Академi© й  узвозом  Боричевим  пiшли  у  Верхн╨  мiсто,  де
ночували графи Гудовичi. I мов у воду канули. Уже шiсть  рокiв...  Кажуть,
що нiби вчаться в унiверситетi в Лейпцiгу...
   - Тнру, тпру! - кричить Ничипiр i натяга╨ вiжки: спiваючи, вiн ледь  не
вперся кiньми в переднiй вiз.
   Обоз спинився. Попереду все ще чорнiла хмара, та вiтер стих. Удалинi  у
синю повiнь лiсу пiрнало темно-червоне сонце. Гули  хрущi.  В  рожевуватiм
небi стрiмкими парами лiтали крижнi.
   Примчав гайдук i передав наказ ставати на нiч.
   Ночували бiля корчми за верст  п'ятнадцять  од  Ки╨ва.  Пустивши  коней
пастися, повечеряли i полягали спати, хто  на  возах,  хто  на  травi  пiд
липами. Ничипiр стриножив  коней,  узяв  попону  i  свiй  нiмецький  сiрий
каптан, зимою куплений для нього паном, i пiшов у  нiч.  Та  ще  не  встиг
Григорiй влягтись на возi, як  вiн  вернувся,  -  вже  без  попони  i  без
каптана, - прислухався i запитав неголосно:
   - У Петербург по©деш а чи залишишся на Укра©нi?
   - Ще не надумав, - зiскочив iз воза Сковорода.
   - Ну думай, думай... - проговорив Ничипiр. - Може, в Чорну хах будеш, -
додав, помовчавши, - провiдай мою сестру в Кизлiвцi. Вона одна у мене...
   - Зайду, провiдаю.
   - Скажи, що я по©хав шукати дiда...
   - Ви що, вмирати здумали? - подався вперед Григорiй.
   - Ще не одна хлiбина помре до того  часу!  -  засмiявся  якось  сердито
Доля. - Ну, будь здоровий, - промовив пошепки i вiдiйшов.  Вернувся  зразу
ж, обняв Григорiя, притис до себе, поцiлував у щоку i зник у темрявi.
   З завмерлим серцем Сковорода дивився йому вслiд: земляк утне цi╨©  ночi
якусь добрячу штуку. Було тривожно i трохи сумно,  що  не  одкрив  Ничипiр
душу, не попрохав поради чи допомоги. Не довiря╨, вважа╨  його,  Григорiя,
сво©м лише наполовину, а може, й паном... Хотiлося - нестерпно, до болю  в
грудях - гукнути Ничипора, порозмовляти одверто, щиро, як iз братом  брат,
як iз козаком козак. Але чи варто втручатися у плин життя i  набиватися  з
сво╨ю дружбою? Може, нехай усе йде сво©м  природним  шляхом  i  нехай,  як
казали римляни, бог не втруча╨ться...
   Лiг горiлиць на возi, заклавши руки пiд голову, i слухав  нiч.  Цмокали
на вогкiм лузi конi. Бiля ставка у вербах, що клубочились ген за  корчмою,
звеселяв свою маленьку любку соловейко, а на селi, по той бiк ставу, грали
музики то голубця, то горлицю, а то метелицю.
   Згадались знову гучнi студентськi проводи  Грицька  й  Миколи.  Сказати
щиро, вiн потерпав, що сам не ©де в чужi кра©ни, де, певно, стiльки всього
цiкавого, нового, свiжого. Можливо, саме тому вiн опинився  у  мiсi©  пана
Вишыевського, що ©хала вивчати сади токайськi i виноробну справу.  Побачив
Вiдень, Офен, порозмовляв iз людьми, що_ славляться  сво╨ю  вченiстю.  Але
усi три роки з думок не йшла полита  кров'ю,  потом  i  розшматована  своя
земля, сво© степи, байраки, мiста i села  i  посполитство,  яке  з  неволi
рветься й не може вирватися, мов Прометей прикутий. Вiн марив ними, не мiг
дiждатися, коли побачить знову, вдихне повiтря рiдне й поспить,  як  нинi,
пiд укра©нським небом - пiд солов'©ну пiсню, пiд  шепiт  вiтру,  що  пахне
цвiтом, рiллею, травами... Це треба мати в грудях не серце -  камiнь,  щоб
без кайданiв жити не мiж сво©м народом, не на сво©й землi!
   Музики стихли. На неозоре оксамитове  поле  повибiгали  вiвцi,  що  без
числа, без лiку, й лише пастух загаявся: десь пiдгуляв або заснув у хмарi,
що розляглась край неба, як чорне марище...
   Й ось уже поле полем, а вiвцi вiвцями... Окiп, левада i ©хнiй  лiс,  що
зветься Савиним. А Сава, батько, мантачить косу i, поплювавши на  шкарубкi
м'язистi руки, заходить ручку. Коса жихтить, зiтха╨, дзвонить, i соковитi,
розкiшнi трави лягають весело на край покосу, iпе  не  пiдозрюючи,  що  то
кiнець, загибель...
   Над цим усiм у високостi неба трiпоче  жайворонок.  Його  не  видно,  а
тiльки чути пiсню...
   - Гей ти, фiлософе! Та прокидайся швидше! - поторсав хтось сердито.
   Григорiй сiв, розплющив очi. Мов iз туману, випливла розлючена  червона
пика гайдука.
   - Де твiй земляк Ничипiр?! - узяв гайдук за груди i притягнув до себе.
   Григорiй перехопив нахабну руку i так рвонув, що посiпака панський упав
на землю.
   - А-а, ти тако©!.. - процiдив гайдук  крiзь  зуби  i,  встаючи,  дiстав
пiстоля.
   Григорiй зiскочив з воза на другий бiк.
   Хто зна╨, чим  це  скiнчилося  б,  коли  б  не  збiглись  хлопцi  й  не
захистили.
   - Ви всi розбiйники! - кричав лакуза. - Вас перевiшати мало!
   - Чого це  вiн?  -  спитав  Григорiй,  коли  гайдук,  усе  ще  лаючись,
попрямував до пана. Полковник уже  прокинувся  i,  Затуляючись  плащем  од
вiтру, спостерiгав з карети цю веремiю.
   - Утiк Ничипiр. Забрав коня, сiдло та шаблю i дременув, не залишивши  й
слiду! - пояснив веснянкуватий кучер, що  вiз  вино.  -  На  Низ  подався,
мабуть, до запорожцiв.
   - Куди схотiв, туди й подався... - пробурмотiв похмуро iнший.
   Встромивши у черевики ноги й накинувши каптан на плечi, Сковорода пiшов
у поле: хотiлося побути трохи па самотi. Уже давно розвиднiлося, але  було
ще сiро, бо чорна хмара, немов  зiрвалася  з  свого  припону,  не  йшла  -
летiла, розкинувши аж на пiвнеба крила. Все дужчав вiтер.  Зтинав  дерева,
куйовдив вiття, встеляв ставок рожево-бiлим цвiтом.
   "Погожий вiтер, - згадав  Ничипора.  -  Якщо  на  Сiч,  то  вже  далеко
досi..."
   Вiн заздрив Долi. Йому також хотiлося летiти зараз на вороному  степом,
вдихати свiжий передгрозовий вiтер i вiдчувати всiм тiлом волю.
   Ой кони мiй, коню,
   Золотая грива...
   Упали першi краплi. Сяйнула блискавка. Орач, що  бовванiв  неподалiк  у
полi, перехрестився поспiхом, зиркнув на хмару i знову  натис  на  чепiги.
Воли ступали повагом услiд за хлопчиком, що йшов попереду в надутiй вiтром
бiлiй сорочечцi й прилиплих до нiг штанятах. Вiн не звертав уваги  анi  на
вiтер, анi на дощ, що припускав. Дивився спiдлоба, важко кудись у далеч  i
мiряв землю - за кроком крок, за сажнем сажень.
   - Сократ... - промовив тихо Сковорода i  став  пiд  липу,  бо  почалася
злива. Усе частiше гiллястi блискавки пороли небо,  усе  лункiше  бабахкав
грiм.
   - Григорiю, тiкай скорiше в корчму! - гукали з шляху. - Григорiю!..
   Не одзивався. I зустрiч iз рiдним краем, i милi спогади, i втеча  Долi,
i плугатар, i гуркiт грому - все по╨дналося, злилося у щось ╨дине цiле, що
розпирало груди i наливало силою. Немов  жива,  вiд  блискавиць  та  вiтру
тремтiла  дрiбно  ралата  липа.  Ще  серпанкова,  весняна  крона  промокла
наскрiзь, не захищала. А дощ стояв  стiною,  яка  закрила  i  небокрай,  i
корчму, i селянина з волами й хлопчиком. Здавалося, крiм  липи,  грому  та
блискавок, нема нiчого в свiтi. Було i страшно, й  солодко.  Лякала  густа
самотнiсть, а веселила душу та фiлософська,  незрима  ╨днiсть  мiж  ним  i
свiтом, яку збагнув допiру. Воiстину, пiзнай себе, i ти  пiзна╨ш  усе!  Не
пам'ятав, чия це мудрiсть, але був певен в ©© правдивостi. Тремтiння  липи
було його тремтiнням, удари грому в душi вiдлунювали, як у небеснiй  банi,
дощ одзивався якимось^ лоскiтним  передчуттям  вiдновлення,  немовби  вiн,
Григорiй, був тим маленьким зерням,  у  якому  сховано  майбутн╨  людство,
лiси, птахи i все, що згине i знов вiдродиться у тому ж образi...
   Дощ перестав раптово. Сяйнуло сонце  -  й  земля  заграла  блискiтками,
завирувала пахощами, все потяглося вгору. Орач стояв у полi i  ждав,  коли
протряхне нива, воли ремигали, а хлопчик  стежив  за  ластiвками,  що  вже
черкали небо, мов чорнi блискавки. Над полем,  залитим  променями,  лелiла
пара. Опам'ятавшись пiсля дощу та грому, загомонiло птаство. Дудукав одуд,
вигравала, мов на сопiлцi, вивiльга...
   - Григорiю! А йди, руша╨мо!
   Чув i не чув. Дивився, слухав, як розквiта╨ пiсля дощу природа, i  далi
й далi вiдходив серцем вiд су╨ти, вiд гонористих помислiв  i  благ,  якими
його заманював у Петербург Вишневський. Що все це важить  у  порiвняннi  з
волею, З життям, якого прагнеш, i правом мислити!
   Вiдкинув iз чола вологе пасмо чуба, узяв каптан на руку й попрямував до
валки.



   СIТЬ ДРУГА

   Всього три роки не був Григорiй дома, а скiльки збiгло води  i  сталося
лихих та добрих перемiн! Не попрощавшися з молодшим сином, померли  батько
й мати. У братово© народилась донька. А хлопцi виросли, уже пасуть  худобу
i виграють  на  конях  незгiрш  дорослих  козакiв.  I  брат  змiнився.  Не
торохтить, як  млин,  а  розмовля╨  статечно,  стримано  i  гладить  вуса,
пiдносячи до рота чарку. Правда, коли сказав Григорiй,  що  не  збира╨ться
хазяйнувати i вiдда╨ йому весь грунт i все майно, нажите  батьком,  Степан
засяяв радiстю й гукнув: "Шатнись-но в стебку,  жiнко,  там  десь  ще  був
кавалок сала!.."
   I сумно, й весело ста╨ Григорi╨вi, коли згада╨  цю  зустрiч  з  братом.
Сумно, бо вперше бачив свого Степана в цупких руках грунтiв i  статкiв,  а
весело, бо й цього разу на роздорiжжi людських  шляхiв  вiн  не  пiшов  за
старшим братом найвелелюднiшим, який йому вготувала доля, а  вибрав  свiй,
нехай важкий, тернистий, але властивий його душi.
   Два довгi мiсяцi бродив Гетьманщиною. З книжками в  торбi  й  журбою  в
серцi. Як та билинка в полi, вiн залишився в свiтi. Нiкому нема  до  нього
дiла, нi перед ким йому розкрити душу. У кожного сво╨ життя, сво© турботи,
печалi, втiхи. От тiльки друзi по Академi© радiють  завжди  ного  приходу,
неначе молодостi, що завiтала до них у гостi з минулих лiт, iз  Ки╨ва.  Ой
скiльки було за лiто обiймiв, споминiв i навiть слiз! Хоч не  легке  життя
студентське, та все ж при╨мнiше од су╨ти, яка пану╨  в  свiтi,  од  вiчних
клопотiв, хвороб i страху за свiй добробут, за долю дiток...
   Зiтхнув, поправив торбу, аби плеча не муляла, й  зiйшов  З  дороги,  бо
торохтiв позаду якийсь вiзок. Втiшався з того, що сам, як пташка  в  небi,
на вольнiй волi, козак-нетяга, якому степ - домiвка, трава  -  постiль,  а
шабля - жiнка. Правда,  у  нього  нема╨  шаблi...  Зате  е  книги,  наука,
мудрiсть, яку виковувало людство серцями кращих  сво©х  синiв  вiд  мудрих
еллiнiв до Прокоповича. А що на свiтi сильнiше од мудростi!
   - Тпру! Тпру! - закричав хтось несамовито поруч. - Кого я бачу!  Чи  не
мана це, Грицьку?!
   Григорiй прикрив од сонця очi i на вiзку, шо порiвнявся з ним,  побачив
велетня в козацькiм стро©, в смушевiй шапцi, недбало збитiй набакир.
   Стрибнувши з воза, козак обняв Григорiя й поцiлував незграбно у нiс  та
щоку.
   - А я вже думав, що ти пропав десь на чужинi...  Лише  тепер  Сковорода
впiзнав у велетневi того Микиту, якого в бурсi за худорбу  та  довгi  ноги
прозвали Гайстром. Зрадiв також цiй несподiванiй при╨мнiй зустрiчi.
   - Куди i звiдки? - коротко спитав Микита,  не  випускаючи  Сковороду  з
обiймiв.
   - У Переяслав...
   -Та що ти кажеш?! - змахнув руками Гайстер-
   - Учителем у ваш Колегiум...
   - Так це ж прекрасно!  Там  мiй  небiж  гризе  науку,  i  вдома  спудей
майбутнiй ше без штанiв ганя╨! А дидаскали нашi не з наймудрiших...  Чого_
ж ми стали? ╞дьмо!
   Вiн обхопив Сковороду за стан i потягнув до  воза.  Коли  вмостилися  i
конi  рушили,  впав  горiлиць,   дiстав   пiстоля   й,   гукнувши   "vivat
professores!", бабахнув у син╨-син╨ небо.
   Злякавшись, конi рвонули чвалом. Замиготiли дерева, копи...
   - А як же ти, у вiйську служиш? - спитав  Григорiй,  коли  його  палкий
кондисципул2 трохи притих i заховав пiстоля.
   - Пан сотник! - ударив себе у груди Гайстер.
   - Ого!
   - А що ми, ликом шитi?! Чим не козак?
   - Не можу звикнути... - сказав Григорiй тихо. - Такий худий, цибатий...
   - Неначе гайстер! - зареготав Микита,  пiдняв  угору  палець,  наморщив
лоба й прорiк латиною: - Tempora mut'antur, et nos mutamur  in  illis!  Чи
так, учителю? Ти ж серед нас був перший!
   - Тебе немовби пiдмiнили...
   - Ще б пак! Напився волi! Спасибi iмператрицi й боговi,  гуля  козацтво
знову!
   - Гiркий жебрацький кусень...
   - Ти бачив гетьмана? - промовив палко Гайстер. - Орел!  Фiлософ!  Такий
вiдсто©ть волю! А ми поможемо.
   - Скажи, Микито, крiпакiв уже багато у пана гетьмана?
   - Та кiлька тисяч буде.
   - Полк козакiв, а може, й два...
   - Ти завжди був якийсь химерний, Грицьку, - помовчавши, озвався сотник.
   - Чи може стати на захист волi той, хто сам трима╨ в  неволi  iнших?  -
спитав Григорiй.
   Микита  знiтився.  Одвернувшись,  перебирав  добротнi  вiжки,  кахикав,
хльоскав коней. Видать, i в нього рильце було в пушку. По всiй Гетьманщинi
пани та пiдпанки гребли пiд себе грунти, ма╨тки та посполитих, серед  яких
траплялися i ©хнi родичi. А Розумовський - козацький син, а  нинi  граф  i
гетьман, брат полюбовника iмператрицi  -  благословляв  той  ярмарок,  оту
старшинську "вольницю", i грався в батька,  що  захища╨  Вкра©ну-неньку  й
нещасних сирiт од петербурзьких придворних змi©в...
   - А ось i вiн, наш чудо-город! - вказав Микита в залиту сонцем далеч.
   Оперезане  синьо-зеленим  поясом,  на  пагорбi  стояло  мiсто-замок.  У
серпанковiм небi над ним пливли хрести та  банi  храмiв,  горiли  золотом,
немов змагалися з сонцем. На Трубежi гойдались стиха  рибальськi  човники,
на луцi паслись конi, а бiля стiн,  пiд  вербами,  бiлiли  стрункi  жiночi
постатi i полотно, розiслане по морiжку на сонцi.
   - Ти вже бував ранiше в Переяславi?
   - Не довелося...
   Микита прилiг па возi, пiдпер голову рукою й почав розказувати усе,  що
знав про рiдне мiсто.
   Та до Григорiя слова доходили через одне, бо вiн сидiв мов зачарований,
вбирав красу не тiльки зором, а й нiби усiм сво©м ╨ством, що раптом  стало
легке,  нечутне,  немов  туман  над  свiтанковим  лугом.  Його  душа  була
наповнена передчуттям чогось нового, радiсного. Як i в усiх нетяг, у нього
була також у  серцi  комiрчина,  де  прича©лося  бажання  певностi,  свого
куточка у цiм незатишнiм, жорстокiм свiтi, свого шматка, нехай  черствого,
хлiба i навiть усмiшки дiвочих уст...
   - Ти що, заснув? Агов, Григорiю! - поторсав його Микита.
   Ще усмiхаючись сво©м надiям.  Сковорода  зиркнув  на  нього  i  запитав
очима, що той хотiв йому повiдати.
   - Хто запросив тебе в Колегiум?
   - Переказав епiскоп через отця Гервасiя.
   - Чого ж ти будеш навчати чад?
   - Поезi©.
   - Ого!
   - А що? Ми теж не ликом шитi!
   На роздорiжжi конi самi звернули в мiсто й, прогупотiвши новим  мостом,
побiгли швидше по добре вкоченiй дорозiгреблi.
   Бiля палат преосвященного Микита спинив спiтнiлих коней, поправив шапку
й мовив:
   - От i при©хали. Зайдеш  у  браму,  а  там  лiворуч  дверi  -  й  узриш
епiскопа.
   У мiстi Микита став статечним, стриманим. Здавалося, то був не Гайстер,
а зовсiм iнший, поважний сотник.
   - Як улашту╨шся, - додав небавом, - заходь до мене. Тут недалеко,  бiля
Михайлiвського. Хильнем по келиху, згада╨м Ки©в та Академiю!
   - Зайду, зайду, Микито... - промовив Григорiй поспiхом, узяв торбину на
плече i попрощався: - Бувай здоровий!
   - У добрий час! - гукнув Микита i помахав рукою.  Переставляючи  важкi,
закляклi ноги, Григорiй рушив пiд голубе склепiння брами й зайшов у  двiр.
Лiворуч на голубiй стiнi чорнiли кованi дубовi дверi, а далi вiкна, вiкна;
вгорi високий, залiзом критий дах i бiлi хмари, мов херувими... Праворуч -
сад, криниця, стайня i позолочена легка карета...
   Чомусь стало страшно. Уявив  собi  лице  епiскопа,  якого  бачив  ще  в
Академi©, i  зупинився  паиiвдорозi.  Господи,  про  що  вiн  буде  з  ним
говорити? Як доведе сво╨  вмiння  навчати  отрокiв  премудрощам  складання
вiршiв? Напутник молодостi - Сковорода Григорiй, син хлiбороба Сави! Чи не
блюзнiрство твориш, Григорiю? Чи не чужу хочеш зiграти ролю  на  позорищi'
життя людського? Не спокушай примхливу долю! Доки  не  пiзно,  покинь  цей
двiр, це мiсто й, благословивши свiй шлях бурлаки, iди мiж люди,  грай  на
сопiлцi, учи добра i набирайся мудростi. Вона безмежна - мудрiсть!  А  ти,
вхопивши  ©©  мiзерну  крихту,  готовий  зухвало  зiйти   на   кафедру   i
виголошувати сво© сентенцi©...
   Бiля ворiт зустрiв отця Гервасiя. Iгумен обняв Григорiя, поцiлував,  як
друга, i запитав:
   - Був в Iосафа?
   - Ще нi...
   - Тодi куди ж ти! Оце i б його храмина!
   Округлий, жвавий, отець Гервасiй iшов, як  жiнка,  дрiбно;  розповiдав,
питав, радiв при╨мнiй зустрiчi i пiдбадьорював, не даючи сказати й  слова.
Завiв у дiм, звелiв послушниковi доповiсти преосвященному i попрощався:
   - Пiду скажу, щоб готували тобi пристойну келiю. Свiтлиця, в якiй стояв
Григорiй, висока,  вiльна.  Пiд  стiнами  тулились  лави,  на  покутi  пiд
образами - великий стiл, застелений розкiшним обрусом, i кiлька  глибоких,
зручних крiсел. Та ще лампада, ©© рухливе багрянувате свiтло  то  заливало
лик Саваофа, то, заметавшись, перелiтало на божу матiр чи на Предтечу,  що
на краю пустелi настановляв на путь праведний юрбу язичникiв...
   - Це ти,  Григорiю...  -  з'явився  в  дверях  епiскоп.  Благословив  i
запросив рукою в крiсло. Сiв  сам  навпроти  й  заговорив  неголосно,  але
виразно, немов боявся, що спiврозмовник щось не збагне чи не дочу╨ i через
те пiде вiд нього, не вгамувавши спраги, як подорожнiй, що не напився бiля
криницi без журавля. Вiн був худий, тендiтний, довге волосся спадало  йому
на плечi. Майже такий, як кiлька рокiв тому. Тiльки посивiв трохи.
   - Я чув, ти побував недавно в чужих краях.
   Сковорода кивнув.
   - I що ж ти бачив? Iз ким стрiчався? Чим збагатив свiй ум i душу?
   - Був у  Тока©,  Вiднi,  Презбурзi,  Офенi...  Сходив  дорiг  чимало  i
розмовляв зi всяким людом...
   - Iз православними? Чи з лютеранами та католиками?
   - Я не цiкавився. Мене також нiхто про вiру  не  питав,  -  посмiхнувся
Сковорода. Вiн розумiв, до  чого  хилить  лреосвященний:  бо©ться,  чи  не
набрався чужого духу. - Там узагалi не  дуже  церкву  празнують,  -  додав
навмисне, - хоч вiру мають у серцi i богу моляться...
   - Вiд протестантства до ╨ретицтва лише пiвкроку,  -  прорiк  епiскоп  i
перевiв розмову ближче до сутi дiла: - Тобi казав отець Гервасiй,  що  нам
потрiбен такий учитель, який би Знав поетику i мiг навчати спуде©в  наших,
як слiд складати 1 розумiти вiршi. Я чув, ти ма╨ш знання i  досвiд  у  цiй
нелегкiй справi, тому згодився на твiй при©зд i зберiгав для  тебе  мiсце.
Дивись же, будь достойним! Старайся. Не пошкодуй нi сил, нi знань.  А  щоб
було кого наслiдувати...  -  одкрив  шухляду,  -  вiзьми  ось  книгу,  хоч
недруковану, але премудру. Менi ©© подарував сам автор. Храни, аки  зiницю
ока, й черпай iз не© мудрiсть!
   Госаф пiдвiвся i сам наблизився до новонаставленого викладача  поетики,
який також схопився й стояв, притисши книжку до грудей.
   - Ти не страшися... - узяв пiд руку i посмiхнувся. -  Усi  колись  були
зеленi, юнi i починали сво╨ благе╨ дiло...
   - Я вдячний дуже... - почав був Григорiй. Але епiскоп перебив:
   - Зажди, а як же з тво╨ю хворiстю? Ти ж за©кався нiби... Я пам'ятаю, як
архi╨рей у Ки╨вi хотiв зробити з тебе священика!
   Опустивши смиренно очi, Григорiй мовив:
   - Зцiлився, отче...
   - Як тiльки вийшов iз Академi©, так i зцiлився?
   - Недовiдомi путi господнi...
   - Ну, бог iз тобою! - всмiхнувся не зло  епiскоп.  -  Iди  в  Колегiум,
читай Кониського, молися, думай. Бо завтра ж перша лекцiя!
   Коли Григорiй  вийшов  на  розмальований  вечiрнiм  сонцем  двiр,  йому
назустрiч попрямував чернець, який куняв бiля ворiт на  каменi.  Похмурий,
чорний, з такою гривою та бородою, що налякався б, аби зустрiв у сутiнках.
   - Iди за мною, - сказав Григорi╨вi i почвалав до брами.
   Сковорода вiдчув при╨мну легкiсть у всьому тiлi, в  душi  -  веселiсть,
упевненiсть. Уже любив сво©х майбутнiх учнiв,  цiкавих,  вдумливих.  Горiв
бажанням вiддати ©м не тiльки те, що зна╨, а й те, що знатиме, бо розумiв,
як ще багато в незбагненного, i твердо вiрив  у  неосяжну  силу  людського
розуму. Не шкодував за полем, за  нескiнченним  шляхом,  жаркими  днями  i
прохолодними, немов вода джерельна, сумними ночами. Тут теж чудово! Таке ж
високе небо, такi ж садки, така ж неквапна рiчка ген за  стiною  мiста,  i
верболози, й луки... Он як лягав сонечко - прославшись  лiсом,  накрившись
хмаркою...
   Наздогнав свого похмурого проводиря, торкнувся його плеча:
   - Погляньте, отче, яка краса!
   Той i не муркнув. Ступав байдужий, мертвий. Звернув у двiр монастиря i,
поминувши церкву, спинився  бiля  старо©  З  вузькими  вiкнами  кам'яницi.
Вiдчинив трухлявi дверi. У невеличких сiнях виднiлося  вiдро  з  водою  та
дерев'яна кварта. Переступаючи дiрки в пiдлозi, чернець зайшов до однi╨© з
келiй, впустив Григорiя i мовчки вийшов. Розтанув, як тане дим...
   Пiд образами темнiв маленький стiл без скатертини, на  ньому  свiчка  у
свiчнику, майстерно виточеному з якогось дерева. Бiля стiни  -  тапчан  чи
iюлик, накритий грубим лiжником. Ослiн... i все.
   Григорiй поклав на стiл "Поетику", на пiдвiконня - торбу, зняв  каптан.
Лiг на тапчанi й зiтхнув полегшено. Весь день у дорозi! Вже  навiть  сонце
стомилось  грiти  землю...  На  пiдвiконнi  гаснуть  багрянi  вiдблиски...
Густiша╨ важка сутемрява...
   Хоч цiлий день не мав i крихти в ротi, не хотiлося iти шукати  трапези.
Дiстав каптан, полiз у кишеню i витяг черствий  окрайчик,  який  берiг  на
всяк випадок ще з позавчора, Запахло  хлiбом,  полем,  достиглим  житом...
Вiдкусив чималий кусень i став  жувати,  не  поспiшаючи,  не  пiдкоряючись
бажанню тiла угамувати якнайскорiше голод. Десь  шарудiли  мишi,  здiймали
пискняву: почули ©жу. Вiдламав шматочок хлiба i кинув у чорний кут. Вiн не
насититься тi╨ю крихтою, а ©м - вечеря...
   До©вши хлiб, лежав i слухав тишу. Вже стало зовсiм  темно.  Лише  вiкно
сiрiло та ще мiсцями лиснiла фарба на аскетичних, суворих божих ликах...
   Нараз пiдвiвся. Дiстав кресало, гнiт.  Добув  вогню  i  запалив  товсту
воскову свiчку. Сiв на ослонi й розкрив  "Поетику".  Латинь,  латина!  Усе
знайоме, чуте... Та це ж та сама книжка, за  якою  читав  Кониський  ©м  в
Академi©!
   З журбою в  серцi  перегортав  листки  i  бачив  класи,  хлопцiв,  лице
професора, високочоле, мудре... з двома бородавками  над  правим  вусом...
Господи, усе те саме! Лiта ж iдуть, спливають. Життя тече, як  рiчка.  Усе
мiня╨ться, живе, оновлю╨ться - i свiт, i люди, i навiть мудрiсть.  Те,  що
колись Здавалося ╨диноiстинним, мiцним, як мури, i непорушним, сьогоднi  -
тлiн i порох.
   Закрив, не додивившись, книжку. Так не годиться навчати  поезi©!  Ще  в
Академi© вони шукали  нових  шляхiв,  вивчали  нiмецькi,  польськi  вiршi,
Тредiаковського i Ломоносова, дискутували, чому простi пiснi народу беруть
за душу кожного, живуть вiками, а панегiрики пi©тiв мудрствуючих творяться
всуе - i всуе гинуть. Вiн ще не вiдав твердо, де, в чому iстина,  але  був
певен, що за старим, змертвiлим способом навчати сам не буде. Як  Гераклiт
сказав, не можна двiчi ступити в одну й ту ж воду в рiчцi!
   Дмухнув на свiчку,  навпомацки  знайшов  сво╨  спартанське  ложе,  зняв
черевики, лiг i заснув одразу, як привчив себе ще в бурсi.
   Прокинувся, як почало розвиднюватися. Одягся, вмився бiля вiкна надворi
й пiшов блукати мiстом. Йому найкраще  думалося  на  вольнiй  волi,  серед
природи, пiд небесами. Тут вiдчува╨ш, що ти вiнець  натури,  ©©  найлiпший
витвiр. Думки шугають соколами, груди вдихають ранковий свiжий вiтер, душа
аж ся╨ тим первозданним щастям, яке на свiтi найнеЗрадливiше.
   Переяслав ще додивлявся сни. Стояла мертва тиша. Лише  достиглi  яблука
падали зрiдка на пружну землю двору та сонно попискували якiсь пташки,  що
вiдчували ранок, а не могли прокинутись. Попiд тинами вже де-не-де  лежало
блякле листя, солома, гудина - минало лiто.  Ще  мiсяць-два  -  i  замете,
захука╨. Тодi бездомному хоч сядь та й плач: iз морозами  поганi  жарти...
Ну, слава богу, у нього е тепер над головою дах, е  пристановище,  робота,
учнi, друзi. ╙ все!
   Узвозом спустився до мiських ворiт, що вже були вiдчиненi, i вийшов  на
берег Альти. Спинився, вражений. Як у водi, в туманi стояли  старi  ралатi
верби. Важкими хмарами вони звисали над нешироким лугом,  готовi  висипати
на землю зливу листя. А за долиною i за туманом, на  сiро-жовтiм  пагорбi,
неначе в небi, дрiмали конi...
   Вода у рiчцi була прозора,  тиха.  Текла,  ледь-ледь  ворушачи  порослi
зеленим мохом водоростi, без водори©в, закрутiв - немов печальна пiсня...
   Десь iз туману, з далечi почулося iржання, цмокання. Небеснi конi  враз
нашорошилися, попiдводили голови...
   Сковорода стенувся: в його душi знов стрепенулося те заповiтне,  давне,
напiвлегенда-напiвбувальщина, яку вiн  взяв  IЗ  дому  як  свiй  ╨диний  i
найдорожчий скарб. А що, як тут загруз у тванi той золотий чарiвний  кiнь,
якого втопили предки нашi, попавши у невблаганну бурю?!
   Вiн чу╨ знову й знову  iржання,  форкання.  Спустившись  валом,  бiжить
нестямно понад вузькою, мiлкою рiчкою  1  зупиня╨ться  аж  там,  де  Альта
впада╨ в  швидкий  Трубiж.  Затиснутий  водою  й  кручею,  гаму╨  серце  i
прислуха╨ться. Нiде нiчого. Туман i тиша. Та ще калина, що нахилилася  над
затуманеним свiчадом рiчки й милу╨ться сво╨ю вродою. Он  ще  i  ще  горять
кущi калини... Яка краса!.. Червонi кетяги, i сивi верби, i першi променi,
що прориваються з-за банi перкви й пронизують  туман,  i  воду,  i  навiть
ягоди, налитi соком, а може, кров'ю во©нiв, що полягли в кривавих сiчах на
мрiйнiй Альтi...
   Коня не чути.
   Розпашiлий вiд бiгу, Григорiй знiма╨ каптан i шапку, ста╨ навколiшки  i
нахиля╨ться, аби умитися водою з рiчки. Все ще вслухаючись, спиня╨  погляд
на вiдображеннi свого обличчя. Змарнiв  за  лiто...  Повипинались  вилицi,
позападали очi. А нiс ще довший став,  лоб  вищий...  Волосся  вигорiло  -
ходив  без  шапки  довго...  Добре,  що  у  Лубнах  постригся.   Хай   пiд
макiтерку... Зате не прийде в аудиторiю зарослий,  як  той  пустельник!  В
аудиторiю... У клас поетики... Невже це правда,  а  не  химерний  сон?  Ще
вчора вiн був козакнетяга, бездомний i не  потрiбний  свiтовi,  а  нинi  -
вчитель, наставник юностi!
   Умився швидко, дiстав хустинку, витерся.  Пiдняв  каптан  i  шапку.  Не
одягаючись, пiшов назад, до брами. Туман порiдшав. Було  вже  добре  видно
корiв, овечок, що переходили мостом на той  бiк  Альти,  i  пастушкiв,  ще
сонних, млявих. Промчав у мiсто вершник, сяйнув на сонцi ефесом  шаблi  чи
то пiстолем. Ззгелготали гуси, зрадiвши водi i дню.
   Загупотiли молоти, цiпи та ступи. Потяглися iз коминiв у небо  неквапнi
пасма диму...
   Свiт запрягався в працю, у су╨ту.
   На перехрестi вулиць зустрiв Микиту та школяра.
   - Ну як? - метнувся до нього сотник. - Благословив епiскоп?
   -Благословив.
   - Ну й слава богу. Iвасю, а йди сюди! - покликав небожа,  що  зупинився
неподалiк. - Це ваш новий учитель - Григорiй Савич Сковорода.
   Йвась уклонився.
   - А це мiй небiж, - тикнув Микита малого в груди. - Тямущий хлопець!  А
по-латинi чеше - куди менi!
   - В якому класi? - спитав Григорiй учня. Але Микита не дав йому й  рота
розкрити:
   - Та вже в поетицi... - Обхопив  Григорiя  за  стан,  примружив  очi  й
крутнув рудого вуса: - Ходiм до мене та перехилимо по келишку  медочку  чи
оковито©! Тут недалеко. Он, бачиш, дiм пiд гонтом i двi тополi?  Ото  i  е
мо© палати. А жiночка у мене, Грицьку!.. - прицмокнув ласо.
   - Спасибi, брате, - подякував йому Григорiй. - Зайду ii хильнемо,  лише
не зараз. У мене ж лекцi©! Тремчу, мов лист осиковий, i потерпаю...
   - Тим паче треба випити! - змахнув руками  сотпик.  -  Я,  коли  ©ду  в
Глухiв, так випиваю кварту,  щоб  смiливiше  було  являтися  на  яснi  очi
гетьману. Iвасю! Йвасю!
   - Побiг у Колегiум, - сказав Григорiй м'яко. - Менi також пора.
   - Жаль, жаль... - протяг Микита. - Тодi пiду i прикладуся сам  во  iм'я
отця, i сина, i святого духа...
   - Амiнь, - докiнчив Сковорода i попрощався з веселим сотником.
   Поезiя! У чому ©© зерно, ©© велика тайна, що  вiдкрива╨ться  поодиноким
обранцям? ╙ тридцять способiв складання вiршiв,  а  тридцять  перший  той,
яким напишеш ти. У Ки╨вi За десять рокiв  його  навчання  було  нашкрябано
копицi вiршiв. Писали всi, а де поети? Не народилися, мандрують пiшки  пiд
столом чи вже десь учаться i дружать iз музами?
   А може, вони отут, у  Колегiумi,  чекають  його  порад,  його  напутнiх
слiв... Новi Гомери, новi Вергiлi©! ╙ тридцять способiв...
   Бiля Колегiуму його зустрiв отець Гервасiй, благословив да добре дiло й
провiв до класу.
   I ось Григорiй лишився вiч-на-вiч  з  учнями.  Вони  сидiли  принишклi,
чемнi i настороженi. Роздивлялися нового вчителя. Вiн усмiхнувся,  i  клас
зiтхнув полегшено.
   - Панове, други!  -  почав  Григорiй  лекцiю.  Студенти  перезирнулися,
захвилювалися. - Латина - хороша мова, - вiдповiв на ©хн╨ нiме  запитання.
- Цi╨ю мовою говорять з нами великi римляни i достославнi мужi науки нинi.
Хвала i слава мудрим! Але навiщо  нам  позичати  воду,  коли  у  нас  своя
криниця, глибока, чиста  i  невичерпна?  Ви  всi  майбутнi  пастирi  свого
народу, поети, во©ни, яким стояти на вартi волi, мудростi. Народ  могутнiй
вами, а ви - народом. Ви не Iвани без роду-племенi, а  козаки,  дiди  яких
громили шляхту i потрясали Порту. Ви - спадко╨мцi мужнiх, веселих, щедрих,
дзвiнкоголосих русичiв,  що  переймали  славу  у  печенiгiв,  половцiв  та
Вiзантi©.
   Поезiя - не хитромудра iграшка, а  меч  духовний;  разючий,  гострий  в
руках умiлого  i  шмат  просто©  крицi  в  руках  того,  хто  не  навчився
користуватись збро╨ю.
   Ми з вами мусимо цього навчитися. I навчимося!
   ╙ тридцять способiв складати вiршi, а  тридцять  перший  -  ваш.  Якщо,
звичайно, не розминулися з музами...
   Вiн говорив захоплено, не помiчаючи нi плину часу,  анi  того,  що  вже
небавом в обох дверях стояли й слухали учителi й студенти сусiднiх класiв.
Розповiдав про суть поезi©, про  визначних  поетiв  усiх  народiв  i  всiх
часiв, вiд стародавнiх грекiв до Прокоповича та Ломоносова. Дiлився сво©ми
сумнiвами щодо канонiв старих поетик i закликав не ждати вiд нього готових
iстин, а мiзкувати самим, шукати, порiвнювати  i  прокладати  новi  шляхи.
Затiм свою промову-лекцiю слiпими бардами, що, як насiння вiтер, розносять
пiснi  та  думи  по  Укра©нi  i  не  дають  людським  серцям   позаростати
чортополохом спокою.
   Спуде© слухали мов зачарованi, та й сам вiн був не  на  землi,  не  пiд
важким склепiнням  аудиторi©,  а  в  царствi  духа,  у  макрокосмi  богинi
мудростi.
   Отямився на тапчанi у келii. Лежав, радiючи, що вже позаду  страшна  та
перша лекцiя. Був невдоволений сво╨ю скутiстю,  сво©м  жагучим  прагненням
вiддати учням за двi години все, що сам збирав роками на батькiвщинi  i  в
трьох чужих кра©нах.
   Посеред келi© грався у пiжмурки веселий зайчик. Вiн то Зникав, то  знов
з'являвся на бруднющiй старiй пiдлозi, манив на сонце, в поле,  де  свiжий
вiтер, небо та вже прибляклi, але ще буйнi трави.
   Схопився з свого твердого  лояiа  й  вiдчув  нестримний  голод.  Шукати
трапезу! Ти заробив, Григорiю, свiй хлiб насущний.
   У напiвтемних сiнях зiткнувся з не6оя;ем сотника.
   - Пане учителю, вас кличуть епiскоп.
   - От тобi й на! А я ж хотiв пiти поснiдати.
   - Звелiв прийти негайно.
   - Хай буде так... - зiтхнув Григорiй. - Коли голодне тiло - то пiвбiди,
коли ж душа алкав - уся бiда... Де вiн, Iвасю?
   - В палацi свому. Отець Гервасiй казав, що злющий дуже...
   - Тодi бiжу! - пожартував Григорiй.
   - Вiзьмiть "Поетику", яку вам дав преосвященний.
   - Навiщо?
   Iвась знизав плечима.
   Вiдчувши щось недобре, Сковорода вернувся в келiю, взяв пiд пахву книгу
Кониського i швидко вийшов.
   Iосаф сидiв у крiслi пiд образами. Кивнув у вiдповiдь на  привiтання  i
спитав:
   - Ти що, забув латинську мову?
   - Зда╨ться, нi.
   - Тодi навiщо перетворив Колегiум на iгрище?
   - Я не запрошував студентiв iнших класiв, - знизав плечима Сковорода.
   - А я запрошував тебе навчати поетики, а не смiшити нас iнтермедiями!
   - Ви ж не були, не чули...
   - ╙пiскоп, як i господь, усе зна╨ й чу╨, - промовив зло Iосаф.
   - Не помiчав, щоб хтось смiявся, - насумрився Сковорода.
   - У нас студенти чемнi, - сказав епiскоп. - Крiм того, я нагадати мушу,
що тут не ярмарок, а  слов'яно-греколатинська  школа,  юдоль  науки,  храм
мудростi...
   - Ну й що?
   - А те, що в нас лунати ма╨ солодкозвучна латинська мова.
   - Все добре у певнiй мiрi i в певний час...
   - Для мудростi не може бути мiри.
   - Латина не рiвнозначна мудростi, - зауважив на те Григорiй. -  На  нiй
дурниць написано нiяк не менше... Лице епiскопа взялося плямами.
   - Ти тямиш, що говориш? Великi римляни...
   - Ми ж то не римляни.  I  не  великi,  -  додав  лукаво.  Григорiя  вже
починала тiшити ця суперечка, цей несподiваний химерний диспут.
   ╙пiскоп довго перебирав папери.
   - Дай-но сюди Кониського, - звiв на Григорiя колючi сiрi  очi.  -  Менi
сказали... Що це таке?! - спитав сердито, розкривши книжку.
   - Напевне, мишi... - знiяковiв Григорiй.
   - Та як ти смiв?! - гримнув епiскоп.
   - Я не вкусив i разу.
   - Блюзнiрствуеш?Та без цi╨© книги нам, як без рук, без нiг! По чому  ми
тепер навчатимемо премудрощам вiршоскладання? Проклятi звiрi не пощадили й
напису... - скрушавсь епiскоп, перегортаючи нещасну книжку.  -  Тепер  хоч
©дь до Ки╨ва... Можливо, там напишуть... Або дадуть готову...
   - Я напишу, - сказав Григорiй тихо. - Дозвольте!
   - Ти? - перепитав епiскоп i посмiхнувся. -Ну що ж... - додав,  спiдлоба
дивлячись на зухвальця. - Як кажуть, дай боже нашому  телятi...  Пиши!  За
тиждень менi покажеш... А поки що тво©х студентiв отець Гервасiй  поводить
з миром по вертоградах ' бiблi©.
   ╙пiскоп  рiшуче  встав  i  вийшов.  Де  й  дiлися   його   привiтнiсть,
ввiчливiсть, iз якою вiн  розмовляв  учора  i  проводжав  Григорiя  аж  до
дверей.
   Владики  свiту  люблять,  щоб  ©м   корилися   беззастережно,   мовчки.
Увiрувавши в свою безмежну зверхнiсть 1 непогрiшнiсть, вони сiяють величчю
й не визнають нiяких iстин, окрiм сво©х. Для них розумний - смирний,  друг
- раболiпний i недостойний, ворог - хто сумнiва╨ться, шука╨, дума╨.
   Нiби побитий, Григорiй  вийшов  iз  палат  епiскопа  й  побрiв  осiннiм
мiстом. Обминав опале жовте листя, що, наче скалки сонця, горiло  де-не-де
на неширокiй вулицi. Вдихав дражливi пахощi гарячих страв  та  перестиглих
груш 1 фiлософствував. Перегортав сво╨ життя, як не  дописану,  але  давно
почату книгу. Нонсенс! Вiн не потрiбен свiтовi такий, як е, яким  створила
його природа,  чи  бог,  чи  просто  батько  з  матiр'ю.  Всi  намагаються
перелiпити його на свiй кшталт, припасувати, немов каптан чи не  по  мiрцi
пошиту шапку. Хто нетвердий, податливий, неначе вiск,  той  благоденству╨.
Сини  й  онуки  борцiв  за  волю  стають  панами  й  торгують  совiстю  та
посполитими не згiрш од шляхти або дворян московських.  Гребуть,  хапають,
рвуть  на  шматки  политу  кров'ю  многострадальну  землю.  Онуки  лицарiв
гендлюють волею, як тi повi©,  що  по  шинках  тиняються,  сво©м  нещасним
тiлом!
   Зi степу з пiвночi влетiв у мiсто вiтер, пiдняв бадилля, куряву.
   Холодний вiтер! Такий за виграшки  пооббива╨  листя,  вiйне  снiгами  й
позаганя╨ в нори бурлакiв, звiрiв...
   Насунув шапку i застебнув  каптан.  Не  так  од  вiтру,  що  розгасався
вулицями, як од прийдешнього, яке чигало на  нього  хижим,  морозним  оком
Iосафа.
   Ще нинi вранцi таке ласкаве, таке веселе  мiсто  тепер  здавалося  йому
чужим, похмурим. Пiдслiпуватi  старi  будинки,  убогi  ятки  i  занехаянi,
облiзлi храми гнiтили душу. А ще старцi, калiки, бруднi, обiдранi - неначе
душi з пекла... ©х iз кожним роком бiльша╨,  оцих  знедолених...  А  може,
вони щасливi? Задовольняються лиш необхiдним, а непотрiбним нехтують. Хiба
не в цьому щастя? Можна на©стись гускою i марити лебедем, а  можна  з'©сти
черствий окра╨ць хлiба i бути ситим...
   Рвучкий,  холодний  вiтер.  Пропахлий  стернищами,  озиминою,   листям,
грибами, хлiбом. Там, у степу, за мiстом,  вiн  ще  дошкульнiший,  пройма╨
наскрiзь. На зиму добре б мати кожух та чоботи. А це  ж  бо  грошi,  та  й
немалi! Звичайно, платня учительська...
   I враз вiдчув себе таким Самотнiм i всiм чужим, хоч  сядь  та  й  плач.
Оглянувся, куди забрiв знiчев'я,  й  узяв  праворуч,  на  двi  тополi,  що
височiли ген за майданом. Микита  славний  хлопець,  не  погорду╨.  Зрадi╨
навiть. Вiн, мабуть,  теж  стражда╨  без  побратимства.  Бог  обдiлив  нас
дружбою. А може, не бог, а люди! Найлiпший спосiб зробити вiльного  рабом,
вiдступником - примусити його боятись друзiв. Самотнiй - це дикий звiр  чи
бог. Богiв негусто родить. А людцiв-звiрi" - без думки  й  гонору,  слiпих
безбатченкiв - розплодилося на Укра©нi, мов бур'яну на незасiянiй, забутiй
людьми нивi. По прутику ламають вiник, що вимiтав непотрiб iз хати.  Ми  ж
сто©мо й очима лупа╨мо, як барани на бойнi.  Гордим  господь  противиться,
смиренним же да╨ благодать... До бiса смиреннiсть йолопа i благодать Iуди!
   Микита чистив  огира.  Водив  шкреблом  по  воронiй  лискучiй  шкiрi  i
примовляв:
   - Стiй, коню, конику... Ось ми тебе гарненько  вичистимо,  i  будеш  ти
блищати,  братику,  немов  нова  копiйка...   Кiнь   козаковi,   що   брат
рiдненький...
   Огир позиркував великим чорним  оком  i,  нiби  згоджуючися  з  думками
сотника, тихенько iржав й перебирав ногами.
   - Добрячий коник! - сказав Григорiй, вже примостившись на перелазi.
   Микита рвучко обернувся, засяяв радiстю й, поклавши  шкребло  на  спину
огиревi, гукнув на все обiйстя:
   - Онисю, серденько, а йди стрiчати гостя!
   Обняв Григорiя, неначе вiк  не  бачив,  поцiлував  i,  взявши  за  стан
ручищем, повiв до хати.
   На ганку ©х зустрiла гарненька жвава молодичка, вклонилася  i  пiднесла
Григорi╨вi на дерев'янiй тацi високий бiлий хлiб.
   - Ласкаво просимо... - проказала, вся зашарiвшись i опустивши очi долу.
   Вже у свiтлицi, коли Онися  вибiгла  за  тим,  що  бог  послав,  Микита
стягнув каптан iз Григорiя i, потираючи блаженно руки, прошепотiв:
   - Ну, бачив, бачив мою дружиноньку?!  Я  ледве  вкоськав  i  вирвав  iз
Лохвицi! Там парубки круг не© вилися, як коло меду бджоли! - Вiн пiдкрутив
рудого вуса, примружив очi. - Ми з переяславцями порозганяли всiх i  пояли
Онисю пiд самим носом у лохвичан! Уже два роки, а й  досi  сердяться...  А
ось i жiночка, а з нею мед-горiлочка! - гукнув, побачивши, що  повернулась
жiнка. - Став, став, Онисю, бо гiсть наш, певне, вже зголоднiв, як пес...
   - Микито, - звела благальне очi, - ти б посоромився чужих людей...
   - Хто, вiн чужий?! - обняв дружину сотник. -  Та  ми  два  лiта  ходили
разом на епiтицi©! Як  заведемо  "Мир  Христов  да  водворяеться  в  домах
ваших...",  так  добросердi  тiтоньки  пооддають  останнi  грошi,   ще   й
почастують медом чи оковитою. Було, було... - зiтхнув i  спохмурнiв.  Ожив
небавом знову, поцiлував дружину в рожеве вушко й схопив гранчасту пляшку.
- Сiдай, Григорiю, та перекинемо по чарцi-другiй, щоб  наша  доля  нас  не
цуралась!
   Григорiй сiв, не здаючись на просьби.  Йому  одразу  тут  стало  добре,
весело. Усю гiркоту немов зняло рукою.
   Господиня принесла борщ, паркий, духмяний, неначе луг у червнi.
   - Ну, будьмо!
   - Будьмо!
   - Ух, добре зiлля! До дна, до дна, Онисю!
   Та замахала бiлими, як лебединi крила,  гнучкими  ручками,  всмiхнулася
крiзь сльози-iскорки i почала припрошувати:
   - Берiть  закушуйте.  Ось  холодець,  ось  сало.  Сковорода  закушував.
Горiлка пiшла по тiлу хвилею, вiдбилася у  головi,  в  ногах  i  розлилася
млостю. Звичайно, таким сальцем та борщиком  у  монастирськiй  трапезi  не
почастують...
   Микита налив  по  другiй,  накраяв  бiльше  хлiба  i,  зачекавши,  поки
Григорiй до©сть шматок, пiднiс угору чарку:
   - По другiй, братчики, щоб не скучала перша!
   - Прощай, розум, завтра зустрiнемося! - додав Григорiй.
   - Воiстину! - гукнув Микита, перехилив горiлку и поцiлував  дружину.  -
Ти, кажуть, збурив пекло? - спитав Григорiя. - Iвась заходив i розповiдав,
що й досi гуде
   Колегiум...
   - А що, й студенти не задоволенi? - насторожився Сковорода.
   - Вони захопленi! От дидаскали - зляться, бо ©х  приперли  до  стiни  i
вимагають, щоб усi науки велися рiдною мовою! Ох i встругнув ти  штуку!  -
зареготав Микита.
   - Вже пробирав епiскоп.
   - Та плюнь на нього!
   - Микито... - промовила Онися з докором. - Це ж Ба-
   тюшка...
   - Не буду, серденько, ей же богу, - заспоко©в дружину сотник.
   Онися знову взялась припрошувати Сковороду:
   - Ви ©жте, ©жте, бо прохолоне борщ. У  цiй  господi  такий  хазя©н,  що
забалака╨ кого завгодно. Торiк привiв якогось старця, посадовив обiдати та
як почав розпитувати, де був,  що  бачив,  так  той  зомлiв,  бiдаха.  Або
весною...
   - Онисю, серденько... - перебив ©© лукаво сотник. - Холоне ж борщ...
   Григорiй ©в гарячу страву й п'янiв од не© бiльше, як од  горiлки.  Було
при╨мно слухати цю  щебетливу  пару,  дивитися  на  ©хн╨  щастя  i  навiть
трошечки по-людськи заздрити. В  них  уже  ╨  своя  затишна  гавань,  свiй
камiнь, твердь. Його ж  ганяють  вiтри  життя,  мов  корабель,  що  прагне
далечей i берегiв, яких ще не досяг нiхто.
   По третiй чарцi, вже за печенею, Григорiй став  жалiтися  на  свiт,  на
долю та на епiскопа, який уперся, мов вiз у пень.
   - Не  сокрушайся,  Грицьку!  -  пiдсунувся  до  нього  сотник.  -  Язик
попiвський - що день петрiвський... Не буду, серденько, ©й-бо, не буду,  -
пробачився перед дружиною. I до Григорiя: - Перетреться, перемелеться... А
нi - приходь до мене. З Микитою не пропадеш! - ударив себе у  груди.  -  Я
чув, Томара шука╨  вчителя  для  свого  хлопця.  Ну,  та  й  у  нас  росте
Богданко... - обняв дружину сотник.
   - Скiльки ж йому?
   - На тому тижнi рiк! - гукнув Микита. - Десь козаку╨ в баби.
   - О! Вже студент.
   - Хоч в Академiю! Слухай, не розучився грати?
   -_ Та нiби нi.
   - Тодi ушкваримо яко©сь нашо©!
   - "Мир Христов да водворя╨ться..."?
   - Нехай ©й грець! - махнув рукою сотник, зняв скрипку з килима й  подав
Григорi╨вi. Собi взяв кобзу. Пробiг по струнах пальцями, насупив  брови  i
заспiвав:
   Ой Богдане, Богдане, запорозький гетьмане,
   Да чому ж в чорнiм ходиш, да в чорнiм оксамитi?..
   Сковорода  повiв  смичком  -  i  затужила,  заголосила  скрипка,  немов
козацька мати на полi бою...
   - Не можу, Грицьку! - рвонув сорочку сотник. - Душа стiка╨ кров'ю...
   Схилив на груди голову, помовчав трохи i враз, трiпнувши чубом,  заграв
весело©:
   Очерет трiщить,
   I вода плющить, Що кум до куми Судака тащить!..
   При мiсяцi вертався Сковорода у Вознесенський монастир. На вулицях було
безлюдно, тихо. Правда, за валами, на Трубежi,  спiвали  хлопцi.  Подекуди
свiтилося в прикритих вiттям вiкнах. Процокотiв  i  розтанув  у  вечоровiм
мороцi  якийсь  квапливий  вершник.  Озвалася  бiля  ворiт  сторожа.  Десь
скрикнула й зареготала дiвчина.  Господи,  який  величний  спокiй!  Залите
мiсяцем, вiдпочива╨ мiсто. Поклавши дiток  спати,  завершують  сво©  труди
жiнки.  Чоловiки  читають  книги,   п'ють   мед-горiлку   або   бесiдують,
понабивавши люльки i припаливши вiд каганця. Шукають хлопцi пари, дiвчата,
що розцвiли за лiто,  неначе  пишнi  рожi,  чекають  суджених.  Ченцi  вже
сплять, чи моляться, чи подалися - котрi молодшi - шукати дурнички. Сплять
бурсаки, розбурханi його словами, його непослухом...
   Господи, вiн полюбив це мiсто  i  цих  людей!  Йому  так  хочеться  тут
залишитися хоч до тепла, до лiта, розкрити свою бентежну  душу  до  правди
жадiбнiй, ще непорочнiй юностi, збагнути ©хнi помисли i ©хнi мрi©!
   Що ж, залишайся. Тебе не гонять. Зречися тiльки сво╨©  правди,  вiри  й
себе самого. Не розумуй, не мисли. Виконуй волю iнших i ©ж свiй хлiб...
   Було до болю тяжко. Думки металися, як наполоханi грозою конi.
   Зайшов у келiю. Добув вогню  i  запалив  недогарок.  Роздягся,  сiв  до
столу. Упершись поглядом у напiвтемний покуть, закам'янiв.
   Стомився думати, зважувати, шукати спосiб зробити так, аби були i  кози
ситi, i сiно цiле.
   Невдовзi встав, дiстав iз торби свiй каламар, перо  й  папiр.  Пiдсунув
свiчку ближче, вмочив перо й, зiтхнувши важко, старанно  вивiв  на  першiм
аркушi:  "Praecepta  de  arte  poetica".  Як  у   Кониського.   Перечитав,
скривився. Вiн по важав професора, але не мiг лишитись  тiнню  його  душi,
його думок, уподобань та поглядiв. Вода стояча тхне.  Лише  нiкчемнi  учнi
усе життя плетуться слiдом за вчителями й не  намагаються  ©х  обiгнати...
Вiн теж нiкчема, вiслюк,  що  промiняв  свiй  розум  на  тепле  стiйло  та
оберемок сiна!
   Жбурнув перо й схопив у руки голову.
   ...Рiвно за тиждень поклав на стiл перед епiскопом свою  "Поетику".  На
рiднiй мовi. Не схожу нi на чию.
   Iосаф указав на крiсло й  почав  гортати  книгу,  читаючи  лише  окремi
сторiнки. Все дужче й дужче докупи зводив брови й стискав тонкi  безкровнi
губи. Нарештi випростався, заплющив очi й зацiпенiв.
   -  Ти  що  ж,  не  хочеш  у  нас  трудитися?  -  спитав  невдовзi,   не
ворухнувшись.
   - Коли б не хтiв, то не прийшов би, - спокiйно мовив Сковорода.
   - Чому ж ти пишеш такi дурницi?
   - Це не дурницi.
   - А що?
   - Думки про вiршi та настанови, як ©х писати. Я виклав просто, аби було
все зрозумiле кожному.
   - Просто - це ще не мудро, - посмiхнувся Iосаф.
   - Я покладаюся на суд знавцiв, що все, написане в  мо©й  поетицi,  суть
вiрне, точне i побудоване  не  на  пустих  химерах,  а  па  природi  цього
мистецтва, - пiдвiвся з крiсла Сковорода.
   - Високомудрствуеш! - вколов  епiскоп  поглядом.  -  Забув,  що  гордим
господь противиться... На суд знавцiв... - пробурмотiв. - От я й суджу,  -
примружив очi. - Усе змiнити треба й учити так, як то велить нам звичай.
   - Alia res sceptrum, alia plectrum! 1 - засмiявся Сковорода.
   Вiдкинувши на спинку крiсла голову, епiскоп заплющив очi i так просидiв
хвилину-другу. А потiм звiвся, жбурнув Григорi╨вi  його  рукопис  i  кинув
гнiвно:
   - Не живучи в мо╨му домi, твори гординю!
   Не попрощавшись, вийшов.
   Сковорода  поклав  за  пазуху  свою  злощасну  книгу,  обвiп   свiтлицю
туманним, журним поглядом i тихо рушив до дверей.
   Ну  от  i  все!  Кiнець  тривогам,  сумнiвам  та  сподiванням.   Сiльце
закрилося, хоч не спiймало пташки. I знову ти на  вольнiй  волi,  Грицьку!
Козак-нетяга, якому степ - домiвка, трава - постiль, а  книга  -  жiнка...
Жаль бурсакiв, але не жаль неволi. Без  права  мислити,  шукати  iстину  i
говорити правду не варто жити на свiтi!
   Минув Колегiум, де саме йшло навчапня й отець Гервасiй  його  студентам
замiсть поетики тлумачив бiблiю, i повернув  праворуч,  до  кам'яницi,  де
залишив свою сопiлку й торбу.
   Бiля дверей, якi були вже замкненi, стояв той самий страшний чернець  i
ждав на нього. Тицьнув байдуже торбу й не рушив iз мiсця, немов боявся, що
екс-учитель почне ламати дверi i займе силою свою убогу келiю.
   Сковорода закинув торбу за плече i, знявши шапку, вклонився сторожевi:
   - Будьте здоровi, дядьку!
   Чернець i не повiв бровою. Стояв, мов iдол,  без  почуттiв,  без  мови.
Нiмий слуга господнiй. Чи то живий, чи то вже мертвий...
   Григорiй одвернувся й пiшов до брами, усе ще чуючи на спинi в себе його
тупий, важучий погляд.
   За ворiтьми, на вулицi, востанн╨ глянув на кам'яний  Колегiум,  вмостив
зручнiше торбу й подався в осiнь, що вже гуляла по мiсту, у невiдоме, iм'я
якому - будучина.



   СIТЬ ТРЕТЯ

   Кiнець - початок. Зерно згнива╨, коли виходить iз нього  нова,  здорова
зелень. Смерть i народження, буття i вiчнiсть... В життi людини  такий  же
плин, така ж безмежна змiна одного iншим: веселостi - смутком, здоров'я  -
хворiстю, надi© - вiдча╨м. I навпаки. Ось так, як  версти;  там,  де  одна
кiнча╨ться, бере початок друга...
   У Переяславi, коли епiскоп вигнав його з Колегiуму, Сковорода пiшов  до
сотника i пережив у нього зиму, як у раю. Правда, нi кожушка,  нi  чоботiв
не прикупив. Ну, то пусте! Каптан ще цiлий, а черевики... Не до  зими,  до
лiта йдеться. Та й грошенята будуть! Не схоче ж пан  Томара,  аби  учитель
його синка ходив, як бусол, голонiж.  Дасть  наперед  платню...  А  як  не
дасть, то не пiдемо кланятись. Чи ж не ходив  вiн  босий!  Бувало,  тiльки
розтане снiг, скидали чоботи i одягали знову аж  на  мороз...  Уже  весна!
Нехай i рання та ненадiйна, проте весна. Слiпуче ся╨ сонце,  по  крутоярах
та улоговинах хова╨ться останнiй снiг; мов козаки на чорнiй радi,  вирують
рiки; поприлiтало птаство...
   А молодець Микита! Таки  вламав  Томару.  Тому  колов  у  нiс  непослух
учителя i пря з епiскопом. Вiн, бачте, ситий донесхочу вандрiвним людом та
гайдамаками...
   Сковорода всмiха╨ться. На серцi легко, весело.  Ще  пiд  Гельмязевим  у
його Душi народився початок пiснi - i  не  вгава╨  й  досi.  Сюрчить,  мов
жайворонок. То затиха╨, то знов щебече, тьохка╨.
   Весна люба, ах, пришла! Зима люта, ах, пройшла!..
   Самому смiшно: так нiби хтось сидить у нього в грудях i не  нараду╨ться
ясному сонцю, жайворонкам, розливам рiк  й  озиминi,  що  забуяла  зеленим
вруном по степових роздоллях!
   Дорога - чорне  тiсто,  замiшане  на  талих  водах,  сонцi,  прихоплене
весняним теплим вiтром. Ряту╨ стежка, що в'╨ться биндою по сухому узбiччю.
   Подекуди на сiрих пагорбах виднiються поодинокi плугатарi.  Над  чорним
клином кружляють  гайворони.  А  над  дорогою  i  над  пониклим  стернищем
трiпонуться, голiвками супроти вiтру, невтомнi жайворонки, виводять  нитку
пiснi, безмежно довгу, нiжну. Про що, кому виспiвують цi кобзарi  небеснi?
Про сине небо,  землю  чи  про  весняну  радiсть,  що  клекотить  у  ©хнiх
маленьких грудях, немов вода у вирi? Хто ©х збагне,  хто  вiдгукнеться  на
©хнi щирi думи?
   А може, вони щасливi спiвом, польотом, вiтром, хмарами й не  потребують
нi слiв захоплення,  нi  розумiння,  нi  слухачiв!  Звисли  в  променях  i
дзвонять, дзвонять осанну сонцю, небу, зеленим врунам, плугатарям, могилам
i... подорожньому. Вони не чують, що вiн також спiва╨, що в  нього  теж  у
грудях квiтневий вир, буяння, але напевне знають, що  навеснi  у  полi  не
розiв'╨ться пiснею хiба що мертвий!
   У неглибокiй балцi понад дорогою гуде од вiтру ще  сиротливий  прозорий
лiс. Гуде, як море чи як Днiпро, коли борвiй здiйма╨ хвилi горами.
   Спинився, вслухався. Було щось  тоскне,  грiзне  у  тому  шумi-гулi,  в
розвихренiм безлистiм вiттi, Здэиалося, дерева, стогнучи,  здiймають  руки
горi i молять небо послати ©м  благословенний  спокiй,  зелену  брость,  i
листя, i стоголосий пташиний гомiн, i комашок, i звiра - все,  чим  багате
лiто.
   Виходив iз балки важко. Переставляв  налитi  втомою,  набряклi  ноги  i
марив хутором, спочинком, квартою води чи пива.
   В степу на пагорбi з'явився вершник. Постояв трохи, мов  роздивляючись,
куди б полинути, змахнув нагайкою i, розпластавши коня  на  вiтрi,  помчав
униз. Наблизившись, зняв сиву шапку i привiтався.
   - Козаче, до Коврая далеко? - спитав  Григорiй.  Молодик  спинив  коня,
всмiхнувся:
   - Нi, недалечко. Верства чи двi - це як хто ходить!
   Збив набакир шапчину i взяв коня в остроги.  Щось  крикнув,  свиснув  i
полетiв як вихор.
   Сковорода пiшов шпаркiше. Коли вiдома вiдстань, йти  нiби  легше  i  не
такими довгими здаються версти.
   Невдовзi 3 пагорба побачив церкву,  великий  панський  дiм  IЗ  чотирма
колонами i по обидва боки в'юнко© рiчечки - хати, стодоли. За  рiчкою,  на
взгiр'©, - лiс; i вiтряки  над  ним,  у  небi,  неподалiк  могил.  Махають
крилами, мов полетiти хочуть, та все не можуть...
   Григорiй примружив очi - й настало лiто.  Село  втопа╨  у  вишняках,  у
вербах. По колiна в зелених травах стоять крислатi старi дуби. В  покритих
цвiтом липах гудуть могутнiм хором бджоли. Ку╨ зозуля. I солов'©...
   Зiтхнувши, прогнав  те  марево.  Поправив  шапку,  позастiбав  ретельно
гудзики й почав спускатися до Коврая.
   Томарин двiр був огороджений, немов фортеця. За частоколом гарчали пси.
Коли ж Григорiй зайшов у двiр, вони зняли  шалений  гавкiт,  рвонулися  до
незнайомця.
   З будинку вибiгла струнка бiлява дiвчина, схопила  прут  i  замахнулась
ним на собак:
   - Кудлаю! Марсе! Замовкнiть зараз же!
   Сердито тупнула малою нiжкою, озутою в доладнi жовтi черевички,  i  пси
затихли. Пiдiбгавши хвости i винувато зиркаючи,  вони  бочком  позадкували
геть од ворiт i полягали, поклавши голови на величезнi лапи.  Ну  справжнi
сфiнкси!
   - Чорнява, пан Стефан дома? -  спитав  Григорiй.  Бiлявка  хмикнула  1,
хлюпнувши блакитним поглядом, заговорила. немов сипнула сухим горохом:
   - Я бiлява. Пан удома. Що сказати? Хто ви? Звiдки?
   - Мар'яно, хто там собак драту╨? - почувся грудний протяжний  голос,  i
на порозi стала ще молода, та вже огрядна жiнка.
   - Питають пана! - озвалась дiвчина i  вiдiйшла,  прикривши  очi  густим
серпанком вiй.
   - Бiжи ладнай  обiдати,  -  звелiла  жiнка  й  взялася  в  боки,  немов
збиралася iти до танцю. Пропускаючи Мар'яну  в  дверi,  вона  ступила  два
владнi кроки i зупинилася меяiи колон. -  Навiщо  вам  знадобився  пан?  -
спитала з притиском, чи то кепкуючи, чи то дивуючись.
   - Я з Переяслава. Мене  покликав  Стефан  Васильович  учити  сина...  -
промовив тихо Сковорода. Вiн розгубився, знiтився.
   - Ти - вчитель? - перепитала i засмiялася. - Чому  ж  ти  вчитимеш?  Як
старцювати? Чи як ходити взутим, а залишати слiди вiд пальцiв?
   Сковорода окинув поглядом розкiшно вбрану жiнку i вiдповiв:
   - Не все, що ся╨, золото... Або, як кажуть у нас у Чорнухах, вихвалявся
гриб гарною шапкою, та що з того, коли пiд нею голови нема...
   Панi зацiпило. Не обiзвавшись бiльше, вона крутнулася й пiшла рiшуче  в
сво© поко©. Коли б потому з будинку вибiг гайдук iз  трiйчаткою,  Григорiй
не здивувався б. Проте  небавом  на  ганок  вийшов  сам  Томара.  Вiн  був
стрункий, високий, з красивим грецьким носом i голубими, як  льон,  очима.
Змiрявши недбалим, зверхнiм поглядом бурлаку в драних черевиках i каптанi,
який давно просив замiни, спитав суворо:
   - Ти хто?
   - Сковорода. Григорiй Савич.
   - Ну i часи настали! - скривився пан. - Не  втямиш,  де  дидаска.т,  де
старець...
   - Зате старшин далеко видно, - вколов Григорiй також. - Високо пнуться.
Щоб не вламалась, бува, драбина...
   - А ти дотепний, - всмiхнувся Стефан. - Якi ж ти мови зна╨ш?
   - Латинську, еллiнську, старо╨врейську, нiмецьку, польську...
   - Sehr gut, sehr gut, - пiднiс  Томара  руку  й  закознрився.  -  Meine
Mutter ist eine kurlandische Adiege aus derri. Familie von Brinken.
   - О, то ви вже справжнiй пан!  -  не  мiг  спинитися  Сковорода.  -  Не
який-небудь, а голубо© кровi, породистий.
   Томара звiв  чорнi,  аж  синюватi,  брови  i  вп'явся  поглядом  у  вид
зухвальця.
   Тим часом на ганок вийшов згорблений, давно  не  голений  козак.  Мнучи
облiзлу шапку, спитав несмiливо:
   - То як же, пане Стефане? У мене ж дiти, жiнка... Як  не  зарадите,  то
доведеться iти з торбами...
   - Приходь з недiлi, Брусе, - сердито кинув напiвшляхтич курляндський i,
не сказавши Сковородi нi слова, зник у будинку.
   - Ох горе, горе! - зiтхнув козак-бiдаха, натяг шапчину  i  почвалав  iз
двору.
   - А чи не можу я допомогти вам, дядьку? - спитав Григорiй.
   Лише махнув рукою.
   Григорiй провiв очима його пониклу постать i сiв на лаву,  не  вiдаючи,
чи зачекати, чи йти, спiймавши, як кажуть, облизня.
   На серцi було до болю тоскно:  нiхто  ще  досi  не  гордував  так  ним.
Перевелось козацтво! Хiба це лицарi, борцi за волю, за долю скривджених...
   - Пане учителю! - покликала його Мар'яна,  що,  наче  ласочка,  нечутно
вибiгла з панських хоромiв. - Ходiть обiдати!
   З малим Томарою Сковорода зустрiвся десь  аж  за  мiсяць,  коли  дерева
вкрились бростю i позлiталось птаство.
   - Здоров, Василю, - подав Григорiй руку, неначе друговi.
   - Це твiй учитель, синку, - втрутилася  мерщiй  паньматка.  -  Григорiй
Савич.
   Панич зиркнув спiдлоба i враз притих, згорнувся, мовби ©жак, клубочком.
   - Чи ти не хворий, Васю? - захвилювалась мати, стурбована такою  наглою
перемiною.
   Малий знизав плечима, а потiм журно-журно оглянув двiр, садок, i рiчку,
i лiс, i гору. Вiн ледь не всеньку зиму прожив у баби i, мабуть, скучив за
Ковраем,  де  народився  й  вирiс.  Панич  уже  був  чималий,  десь  рокiв
дев'яти-десяти. В  очах  свiтився  розум,  а  на  високiм  лобi  збиралися
зморшки, мов у дорослого. Вiн трохи вчився й зберiг, напевне,  Згадку  про
це навчання, як про турецьку каторгу.
   - Василю, чи ти не змiг би сходити зi мною в лiс  за  рiчку?  -  спитав
Григорiй.
   - Вiн же голодний, стомлений! - пригорнула панi до  себе  сина.  -  Хай
пообiдав, поспить, а вже тодi.
   - Я не голодний, мамо, - ожив малий Томара. - I спав на возi...
   Сковорода рiшуче вiдтрутив паньматку й узяв за руку хлопця.
   Бiля ворiт панич звiльнився, звернув лiворуч, поза льодовнею,  побiг  у
сад. Григорiй вийшов iз двору i понад  валом  попрямував  до  греблi.  Був
певен - хлопець наздожене. В такому  вiцi  уже  не  терплять  примусу,  до
всього хочуть дiйти сво╨ю головою, без понукань та няньок. I це не  примха
- людська  природа,  закон  збереження  себе  самого  як  особистостi,  як
неповторного, знайти_ волю, зробити з  людини  нiме  знаряддя,  не  здатне
думати, - найбiльший злочин!
   Ще здалеку побачив хлопця. Вiн уже дiстався греблi, сховався в  затiнок
жовто-зелених верб i ждав учителя.
   - А ти моторний хлопець, - похвалив його Григорiй.
   Васько й не  глянув.  Вiн  то  зривався  бiгти,  то  зупинявся  i  йшов
статечно, немов дорослий. На узлiссi, по  той  бiк  рiчки,  де  повгрузали
ногами в землю й пiдперли небо головами богатирi дуби, на  мить  застиг  у
захватi, а потiм метнувся вгору, в залитi сонцем хащi, i щез,  розтанув  у
тiй зеленiй повенi.
   Григорiй сiв пiд величезним нелинем, дiстав сопiлку й заграв про весну,
про першу травку, що на осоннях пробила мертве смiття i потяглася  в  небо
тонкими  вiстрями,  про  золотавi  верби  i  про  блакитну  воду,  що  так
нагадувала йому веселi очi Мар'яни. А  над  ставком,  над  лiсом,  над  ще
холодним, байдужим дубом пливли  поважнi,  слiпучобiлi  хмари  i  пролiтав
поривчастий, але ласкавий вiтер...
   Вiдчувши чийсь уважний погляд, Сковорода оглянувся й помiтив хлопця, що
прича©вся неподалiк за липою.
   - А йди сюди, Василю! - гукнув до нього й заграв до танцю.  Вiн  мiг  з
природи грати, неначе з нотних аркушiв, лише вiч-на-вiч iз нею.
   Васько наблизився i став пiд дубом, бiля якого сидiв учитель.  Григорiй
чув, як шарудить хлопчина  листям  i  часто  диха╨.  Не  озираючись,  грав
козачка, а потiм горлицю. I враз почав тако© журно©, що сам  розчулився  i
замалим не обронив сльози.
   Коли закiнчив грати, запала в лiсi тиша. Не ворушився  хлопець.  Навiть
пташки не подавали голосу, немов  соромилися  спiвать  свор©  пiсля  тако©
музики.
   - Як ви навчилися? - спитав панич несмiливо.
   - Як був малим, у дiда.
   Васько притих, замислився. Вiдтак зiтхнув:
   - А в нас нема╨ дiда... Ходив у Крим походом i там загинув...
   Григорi╨вi  стало  шкода  хлопця.  Вiн  простягнув   йому   сопiлку   i
запропонував:
   - Якщо бажа╨ш учитись, допоможу. За рiк незгiрше гратимеш.
   - Ой, правда? - спахнув малий. - Ви не жарту╨те?
   - Docendo discitur!
   - Що ви сказали?
   - Навчаючи, самi вчимося. Це латиною... А  зна╨ш,  як  буде  "лiс"?  Не
зна╨ш? Silva. Magna silva - великий лiсЛатина - це ключ до  мудростi.  Нею
написанi чудовi твори великих римлян, усi медичнi книги i фiлософськi...
   Розказуючи, Григорiй звiвся й пiшов поволi лiсом. Васько уважно слухав,
не випускаючи iз рук сопiлку. Iнодi випереджав Григорiя i зазирав у  вiчi,
немов не вiрив, що е на свiтi такi розумнi, такi ласкавi люди,  яким  йому
тепер здавався вчитель.
   Коли вже вийшли з лiсу й ледь не осилили Кравцеву  гору,  почули  знизу
дзвiнкий жiночий голос, що кликав ©х додому.
   - Мар'яна нас шука╨... - промовив iз жалем хлопець.
   - Ну що ж, ходiмо, - сказав Григорiй. - Вже, певно, час обiдати... -  Й
приклавши до рота долонi човником, щосили крикнув: - О-го-го-го!
   Мар'яну стрiли в густiй лiщинi.
   Вона була одягнена, немов у свято. Сорочка на нiй горiла червоно-чориим
маком, на головi - блакитна  стрiчка  та  голуба  фiалка,  а  на  ногах  -
маленькi ловкi чобiтки. Ну справжня пiсня!
   Васько пiдбiг до не©, обняв, пригорнувся  i  став  хвалитися,  що  буде
вчитись грати на сопiлцi i розмовляти латиною.
   Мар'яна гладила його жорсткого чуба й, ледь  усмiхаючись,  дивилася  на
пана вчителя, що раптом стишився i йшов,  схиливши  голову,  немов  згубив
карбованця.
   - Григоре Савйчу, чого це ви так зажурилися? - спитала не без лукавства
в голосi.
   - Я не журюся, серденько, -  усмiхнувся  Сковорода.  -  Чого  б  я  мав
журитися?
   - То, може, ви на мене гнiва╨тесь?
   - Вгадала.
   - За вiщо? - аж зупинилась дiвчина.
   - За те, що ти... така, як сонечко...
   - От тобi й на! - задзенькотiла щасливим смiхом. - Хiба ж я винна...
   Поволi стихла, опустила блакитнi очi. Васько тим часом побiг  провiдати
якесь кубельце, й вони спускалися до греблi вдвох.
   - Ось як побачить панi, що з парубками по  лiсi  ходиш,  то  на  горiхи
матимеш, - пожартував Григорiй, аби порушити тяжке мовчання.
   - Ой-ой, як страшно! - стрепенулася Мар'яна пташкою i засмiялась знову.
- Вона ж мене сама послала, ще й пов'язала стрiчку.
   - У тебе добра панi i пан  нiвроку...  -  сказав  Григорiй,  розчулений
такою нiжнiстю вза╨мин панi та поко©вки. Дiвча  мовчало  довго,  а  потiм,
скривившись гiрко, немов дитина, нараз спитало:
   - Хiба бувають добрi пани? Григорiй почервонiв од сорому...
   - Григоре Савйчу! Григоре Савйчу! - наздоганяючи, кричав малий  Томара.
- А там уже одне рябе я╨чко!
   Хоч не велике село Коврай, та якось вийшло, що той козак-бiдаха, з яким
зустрiвся Сковорода в дворi Томари не потрапляв йому на очi аж до  зелених
свят. Григорiй уже и забув про нього. I раптом здибав Бруса в очеретах  на
Старосельщинi. Козак стояв, обпершись спиною  на  дуплувату  стару  вербу,
махав руками i розмовляв iз самим собою.
   - Добридень, дядьку! Прийшли по клечання?
   - А-а-а, пан учитель... - звiв важко очi. - Яке там клечання... Iуляю з
радостi! - I заспiвав:
   Гей, хто п'╨, тому наливайте,
   А хто не п'╨, тому не давайте!
   Вiн пiдсмикнув штани, що не держалися на животi, пiдтягненому до спини,
i, витерши бруднi  патьоки  на  щоках  незграбним  чорним  кулаком,  почав
хвалити пана:
   - От пан  так  пан!  Таки  зарадив  мо©й  бiдi...  Не  залишив  у  горi
ближнього! - Зареготавши, повiв сво╨© далi: - Бач, недарма мiй  дiд  Овсiй
прикрив грудьми його старого дiда вiд шаблi пана гетьмана... Лежав би  пан
полковник десь пiд Бендерами... В чужiй землi, всiма  забутий  зайда...  -
Вiн тихо схлипнув. - А так вернувся зi славою, привiв полон, гармати... Ще
й був допущений поцiлувати ручку його величностi!
   Ой дiвчина-горлиця
   До казака горнеться...
   Пiшов у танок веселий правнук Овсiя Бруса. Пiд  чобiтьми  трiщав  сухий
торiшнiй очерет, розлiталося масне багно а вiн завзято, люто садив  ногами
в груди нiмiй землi, немов хотiв дiстати серця i  розказати,  вилити  йому
свою тривогу, свою печаль, сво╨ бездонне горе.
   Григорiй бачив, що не на радощах упився Брус. I  справдi,  небавом  той
притих, осунувся у буйний кущ калини й заплакав гiрко.
   - За мною будеш, каже, як за  стiною...  О  господи,  за  тридцять  два
карбованцi!  Кiнь  -  п'ятдесят...  Сковорода  сiв  поруч   i   заговорив,
хвилюючись:
   - Що з вами, дядьку? Яке спiткало горе?.. Що б не було, а  козаковi  не
личить плакати.
   - А крiпаковi? - спитав похмуро Брус.
   - Ну...
   - Та я ж крiпак, крiпак вiднинi! - забарабанив себе груди дядько.  -  I
жiнка, й дiти, i внуки, й правнуки!
   Сковорода схопив за плечi Бруса, труснув нестямно i крикнув йому у саме
вухо:
   - Що ви верзете?! Перепилися чи з глузду з'©хали!
   - Ой, коб-то, коб-то, пане учителю, - обхопив руками голову. - Так  при
сво╨му  ж  розумi...  Забрз'яи  б  землю,  хату...  А  так  хоч  дiти   не
порозлазяться попiд чужими вiкнами...
   - Ви продалися за борг Томарi?! Не обiзвався. Сидiв, хитаючись.
   - Ну що я мав робити? - промовив згодом. - Колись позичив на  реманент,
на хату... А панська ласка - що вовча дружба. От вiн i гамкнув!
   - Що ж козаки - товаришi, сусiди? - гарячкував Григорiй. Вiд обурення у
нього все клекотiло в грудях. - Мов барани, спокiйно дивляться,  як  б'ють
обухом ближнього?
   - Було козацтво, та загуло, - махнув рукою Брус.  -  Однi  в  ярмi,  на
других ще одягають ярма, а третi зi шкури пнуться, аби  на  мажу  вилiзти,
вхопити налигача i поганяти братчикiв. Гей! Цоб! Цабе!
   Вiн важко звiвся на рiвнi ноги, дiстав iз кишенi пляшку, одкоркував  i,
глянувши на вже багрове, передвечiрн╨ сонце,  припав  до  шинки.  Допивши,
хекнув, рукою витер губи й пожбурив пляшку в рiчку.
   - От пан гак пан, - зареготав. - Бiдi  зарадив,  ще  й  дав  на  кварту
грошей!
   Вiн захитався, недобре глянув на Григорiя  й  рвонув  на  грудях  стару
брудну сорочку:
   - Пiду порадую дружину, дiток... Господь послав нам щастя! Ха-ха-ха-ха!
   Регочучи, пiшов бiдаха лугом на величезне, немов  криваве,  сонце,  яке
вiн, вiльним, бачив останнiй раз.
   Григорiй звiв до неба руки:
   - Боже, куди ти дивишся?! За що послав на цю страждальну землю, на  цей
народ нещасний таку покуту тяжку? Чи в тебе  в  грудях  камiнь,  чи  ти  в
сльозах купа╨шся, що сльози ллються рiками! Якщо ти мудрий i  всемогутнiй,
господи, не  дай  згубити  волю  цим  фарисеям,  що  медоточать  словом  i
розпинають дiлом! Раби не красять землю, i тiльки  той,  кому  байдужа  ©©
прийдешня доля, сто©ть на сторожi рабства. Не будь Пiлатом, що умивав руки
в тяжку годину, коли козацьке плем'я несе свiй хрест на висоту Голгофи!..
   Мовчало  небо.  Сiяли  весело  великi  чистi  зорi,  що,  мов  дiвчата,
повибiгали на голубу долину неба. На  золотих  туманах  сплив  гостроносий
човен молодика, i солов'© затьохкали, защебетали.
   Десь на Коврай-Левадi перегукувалися пiснями-жартамi© дiвчата й хлопцi.
Там козаки, там воля...
   Заходила ласкава тепла червнева нiч...
   I не вдарив грiм, i  не  розкололось  небо,  i  не  розверзлася  земная
твердь!
   На другий день, опiсля служби божо©, Григорiй зiбрав на папертi мало не
всiх чоловiкiв-коврайцiв i розповiв про Бруса. Стояли мовчки,  поопускавши
голови, немов дiвки на сватаннi.
   - Ви що, панове, понабирали у рот води? -  гарячкував,  обурений  таким
баiiдужжям. -Пропада╨ ваш брат, товариш!
   - За паном Стефаном не пропаде, -  озвався  нарештi  староста,  хоч  iз
козакiв, але з таких, що дивляться у рот Томарi, як вiрнi пси. -Ба  навiть
краще житиме!
   - I-i! - присвиснув той молодик, з яким  Григорiй  зустрiвся  в  балцi,
коли йшов на службу до Коврая. - Панська ласка на бистрому конi ©здить!
   - А ти не лiзь, Iванцю, поперед батька в пекло,  -  спинив  його  козак
статечний з Коврай-Левади. - Нехай перш вуса виростуть.
   - Не в вусах розум, а в головi, - одрiзав хлопець.
   - То воля бо;ка, що Брус став пiдданим, - погладивши  розкiшну  бороду,
промовив пiп. - I не пристало смертним втручатися в господнi помисли.
   - А як же бути, батюшко, з "не пожелай"? - спитав Григорiй.
   Пiп розгубився спершу, а потiм змiряв поглядом Сковороду i вiдповiв:
   - Бiблiя, пане  учителю,  е  камiнь  мудростi,  вгризти  який  дано  не
кожному...
   - Вiднинi, отче, оце послухавши ваших  повчань,  я  буду  сам  тако©  ж
думки, - не залишився в боргу Григорiй.
   Пiдiбгавши рясу, як вовк хвоста, пiп припустив чимдуж до пана.
   - Розходьмось, братцi, поки не бачив Стефан! - заметушився староста.
   - Еге ж, еге ж... - пiдтримали його заможнi.
   - Он пiп i так докаже!
   - А як же з Брусом?! - заступив дорогу  Сковорода.  -  Побiйтесь  бога,
люди!
   - Ну що ми можемо...
   - Вже i самi ледь зводимо кiнцi з кiнцями.
   - В боргах, як хвiст собачий у реп'яхах!
   - Усi там будемо...
   - Живуть ase люди у крiпаках, i Бруса не вхопить бiс!
   Сковорода вiдчув, як похололо у нього в грудях; обличчя, церква,  хмари
вмить розпливлися, перемiшалися.
   - I ви -  нащадки  лицарiв,  що  боронили  волю  й  сво╨  братерство  в
жорстоких сiчах?! - спитав гнiвно. - Вас топлять, нищать, мов  цуценят,  а
ви не смi╨те не те що вирватися, а навiть писнути! Знiмайте_ шаблi - ви не
достойнi носити зброю дiдiв i прадiдiв! На ваших душах ярма!
   - Ну, ти не дуже, бо полiчимо ребра!
   - Розкудкудакався...
   - Вiн правду каже!
   - Дурницi!
   - Наклеп!
   - Подума╨ш, цабе велике - пан!
   -  Захочемо,  так  дулю  з  маком  матиме  замiсто  Бруса!  Загомонiли,
засперечалися, немов на  чорнiй  радi.  Як  почало  доходити  до  кулакiв,
Григорiй вийняв грошi, пiдняв угору й крикнув:
   - Даю карбованця!
   Запала тиша. Чоловiки сопли,  вiдхекувались,  переглядалися.  Проте  не
квапилися видобувати гамани.
   - I я! - пiдбiг Iванко. - Хто походив у шкурi пiдданця - не  побажа╨  й
вороговi...
   Лiд рушив. Покректуючи, один за одним дядьки давали грошi, ба  позичали
навiть i кидали у порудiлий бриль, З яким стояв Григорiй.
   - Томара сказиться.
   - Хапатиме себе за литки!
   - Нас за чуби...
   - Короткi руки!
   - Послати по Бруса треба. Когось iз хлопцiв.
   - Ой правда, правда. Нехай йому розвидниться!
   - Пiдемо всi до Стефана. Проти громади вiн не посмi╨...
   - Всi, всi!
   - Аякже. На миру, як кажуть, i смерть...
   - Об вас ще й довбня вломиться!
   - Пане вчителю, може, досить буде?
   - Дайте-но я! - пiдбiг Iванко,  узяв  бриля  i,  по-козацьки  сiвши  на
споришi, почав лiчити таляри, шаги, гривни та золотi.
   Громада мовчки слухала його лiчбу. Брунатнi лиця  були  напруженi,  мов
перед боем, у декого повиступав росою на лобi пiт. Iз кожним  карбованцем,
що додавався до вже полiчених, дядьки зiтхали легше i веселiшали.
   Сковорода простив ©м i страх за  власну  долю,  й  тупу  байдужiсть  до
чужого  горя,  i  неземну,  якусь  пустельницьку,  сумну   терпимiсть   до
поневолення. Вiн милувався ними, радiв з ©хньо©  ╨дностi,  що  спалахнула,
неначе порох, у темнiй  ночi  гiркого  розладу.  Господи,  такий  народ  -
ласкавий, мудрий i геро©чний, - коли б тримався  купи,  переборов  би  всi
напастi i возвеличився, як стародавнi еллiни!..
   - Тридцять чотири! - проголосив коврайський Архiмед.
   - Оце так штука - i  борг  заплатимо,  й  на  всiх  горiлки  купимо!  -
промовив староста. - Давайте лишок, я побiжу до шинку.
   Доки отямилися, уже минав четверту хату. От тобi й на! Один злякався  й
чкурнув, закинувши на плечi ноги. Казан громадський трiснув...
   - До пана Стефана! - гукнув Iванко, пiднявши бриль iз грiшми. - За волю
Бруса!
   Посунули один за одним у нешироку браму. Рiшучi, стихлi, сповненi чуття
братерства, гiдностi й самоповаги.
   Томара вийнiбв похмурий, грiзний. Поклав на шаблю руку, оглянув  натовп
i запитав:
   - З чiм бог послав? - Скривився посмiшкою: - Такi поважнi гостi...
   - Принесли борг за Бруса, - сказав Iванко i  простягнув  Томарi  грошi.
Той склав на грудях руки.
   - Вiн розплатився вчора.
   - Чим розплатився? Волею!
   -А те нехай вас не обходить.
   - Ви скоро всiх затягнете в сво© тенета!
   - Багатi╨те на наших злиднях!
   - У шляхту лiзете по наших спинах,  виродки!  Томара  рвонув  iз  пiхов
шаблю. Все ж не пiддався такiй спокусi. Дiстав папiр з  кишенi  i  показав
громадi.
   - Ось тут написано рукою Бруса, що вiн вiднинi пiдданець, мо╨ майно...
   - Iуда! За тридцять срiбникiв завдав у рабство брата!
   - Повiсити!
   - Спалити з кодлом!
   Юрба кипiла. Подекуди вже заблищали шаблi. Запахло кров'ю.
   I тут Григорiй ступив рiшуче до пана  Стефана,  мало  не  силою  забрав
папiр, проглянув, чи це розписка Бруса, й пiшов неквапно до ворiт. Лишивши
бриля з грошима в ногах Томари, громада, все ще гудучи,  рушила  услiд  за
ним.
   - До Бруса!
   - В шинок!
   - А е ще порох у порохiвницях!
   Радiли, немовби дiти. Вiдчули силу, перед якою й срiбляник-дука ©хнiй -
нiщо, облуда моцi, в шовки та сукна вбраний курляндський вилупок.
   Русальний тиждень був iеплиii, лагiдний. Щоранку ясно вставало сонце, а
по обiдi над Ковраем збиралися важкi водою хмари i поливали землю громами,
зливами та блискавками. Хлiба росли високi, буйнi; тужавiли червоним соком
вишнi, а зеленавi, ще невеличкi яблука все бiльше хилили вiття долу i  так
пахтiли пiсля грози, надвечiр, що  голова  йшла  обертом.  А  ночi...  Якi
стояли ночi! Ласкавi, мрiйнi,  заквiтчанi  рожевим  цвiтом  зiр,  пропахлi
зiллям, наповненi п'янким повiтрям i солов'©ним щебетом!
   У життi Григорiя ще не  було  нiколи  такого  чуда-лiта,  таких  ночей,
такого щастя, що  розпирало  груди  i  забувало  подих.  Навiть  образливе
мовчання пана Стефана й погорда панi пiсля невдачi з  Брусом  не  зачiпали
його нiтрохи, були байдужi, як погрозовi хмари, що затуляли  сонце  намить
чи  двi.  Йому  свiтила  його  зоря,  його  Мар'яна!  Блакитноока  панська
поко©вка, неначе  теплий  весняний  вiтер,  зламала  кригу  в  його  душi,
розворушила, збурила i розлила нестримну синю повiнь. Де б не ходив, що  б
не робив - перед очима стояли мревом ©© сорочка  в  червоно-чорних  маках,
веселий, нiжний погляд i льон коси. З тривогою i одночасно з  радiстю  вiн
прислухався до того дива, яке творилося у нього в  серцi,  i  все  частiше
марив людським звичайним щастям.
   На брикси ввечерi, коли дiвчата й хлопцi зiйшлись  за  рiчкою  навпроти
греблi, щоб попрощатися на  цiлий  рiк  iз  русалками,  Сковорода  знайшов
Мар'яну бiля одного з вогнищ, узяв за руку й повiв у нiч.
   Iванко глянув услiд ©м журно-журно, а  потiм  крикнув  весело  в  густу
петрiвську темiнь:
   - Мар'яно, гляди учителя, бо ще русалки вкрадуть!
   - Остерiгайся, аби тебе не вкрали!
   - Кому я треба... - зiтхнув сердешний нарубок.
   Ой бiжить, бiжить мала дiвчина,
   А за нею русалочка... -
   знялася в небо пiсня i попливла, полинула над сонним лiсом, степом, над
туманами рiчки...
   Зiщулившись, Мар'яна лячно притулилася до Григорiя й прошепотiла:
   - Як ви гада╨те, русалки вже поховалися чи ще довкола бродять?
   Григорiй не вiдповiв. Натомiсть обняв за плечi дiвчину i  пригорнув  до
себе. Вона притихла, мов пташеня в долонi, затамувала подих.
   Ледве не з кожним кроком пiтьма свiтлiшала, а небо вищало.  Палахкотiли
позаду вогнища, i невиразнi тiнi то ви ростали, то раптом зменшувалися.
   Над головами шугали зрiдка кажани чи то якiсь нiчнi  незнанi  птицi.  А
солов'©  перекидалися  через  ставок  i  рiчку  пiснями,  трелями,   немов
сiльськi, садовi змагалися з тими, що прижилися в лiсi.
   - В Пiщанiй, кажуть, залоскотали  одного  хлопця...  -  озвалась  знову
дiвчина.
   - Хто?
   - Водянi дiвчата...
   - Чи можуть залоскотати тi, яких нема на свiтi?  -  спитав  Григорiй  i
засмiявся.
   - Але ж русалки ╨... Вони весь тиждень ходять...  Бiля  вогнiв  спiвали
iншо©.
   Проводили русалочок, проводили,
   Щоб вони до нас не ходили,
   Та нашого житечка не ломили, Та наших дiвочок не ловили...
   I солов'©, i пiсня, i стукiт серця зливалися в  одну  хвилюючу  казкову
музику, яка пiдносила i душу, й тiло, немов на дужих крилах.
   В якомусь захватi,  не  знанiм  досi,  Сковорода  спинився  на  лiсовiй
галявинi, залитiй зорями та  луговими  квiтами,  повернув  лицем  до  себе
дiвчину й, не випускаючи ©© з обiймiв, зашепотiв схвильовано:
   - Мар'яно, серденько... Чи ти пiшла б за мене?
   - Пiшла б, - сказала просто  дiвчина.  Григорiй  ледь  не  заплакав  од
радостi. Взяв у долонi ясну голiвку дiвчини i запитав:
   - А чи ти вiда╨ш, що я не маю нiчого в свiтi,  окрiм  душi  й  сопiлки?
Вона кивнула.
   - Що я, мов птах небесний, не жну, не сiю?
   - Хто жне i сi╨, не завжди з хлiбом, Грицю. Вiн занiмiв, здивований  ©©
земною мудрiстю. Вдивляючись в ©© глибокi очi, де вiдбивалися зорi, спитав
небавом:
   - И тобi не лячно вiддатися за козака, що голий, неначе гiль?
   - Ти - багатир. Ти ма╨ш добрий розум... Ну, а крiм того - волю...
   Нараз Григорiя неначе громом ударило.  Мар'яна  ж  пiдданка,  крiпачка,
панська власнiсть!
   Вiн пригорнув у вiдча© до себе дiвчину  i,  задихаючись  вiд  слiз,  що
стали йому в горлi, промовив:
   - А як же пан i панi? Ти ж... ти ж...
   - Мене вiдпустять, змилуються, - сказала глухо дiвчина.
   - Зайду до пана вранцi i попрошу.
   В грудях у нього щось обiрвалося й лягло холодним каменем. Не мав надi©
й крихти. Ще не було такого пана...
   - Нi, я сама, - озвалась тихо дiвчина.  Легенько  вивiльнилася  з  його
обiймiв, - Благатиму саму паньматку. Вона ж моя землячка  i  навiть  трохи
родичка... Невже не зглянеться на нашу долю...
   Мовчазнi, скорбнi, мов iз хреста познiманi, прийшли назад,  до  греблi,
де ще горiли вогнища й дiвчата з хлопцями справляли проводи казковим духам
лiта.
   Прилетiла зозуленька
   З темного лiсочку;
   Сiла, впала, закувала
   В зеленiм садочку...
   Гнаний думками й сумнiвами, другого дня Григорiй  проснувся  затемна  й
пiшов за рiчку, на Платковщину, в степ. Бажалось простору, далеких обрi©в,
стрiмкого вiтру, волi.  В  години  гiрких  вагань,  тривожних  роздумiв  i
невiдкладних рiшень вiн не любив тiсноти хат i лiсу, а виривався  в  поле,
де легко дихалося й думки ширяли соколами.
   Холоднi роси при╨мно пестили теплi з  постелi  ноги,  ранкова  свiжiсть
уливала силу в груди i проганяла  сон.  Скрiзь  панував  величний  спокiй.
Дрiмали трави, квiти. Зелено-сизi густi жита стояли рiвно  й  тихо,  немов
полки козацькi перед кривавим бо╨м...
   I раптом писнула, проснувшись, перша пташка, За нею друга, третя. А  за
хвилину - все ожило, прокинулося, загомонiло, сповнилося пiснями, звуками.
Земля радiла новому  дню,  ясному  сонцю,  що  повернулося,  як  батько  з
ярмарку, з нiчних далеких мандрiв...
   Батько привозив завжди родзинки, бублики; дiлив мiж дiтьми порiвну,  не
залишаючи собi нi крихти. Стежив, як хлопцi вминали ласощi, й всмiхався  в
вуса. Дружинi теж привозив що-небудь:  то  шерстяну  барвисту  хустку,  то
чобiтки, то плахту. Роздасть, бувало, гостинцi дiтям i гука до матерi:
   - А глянь, Палажко, що я знайшов у тернi!
   Позапихавши сво© скарби у пазуху, хлоп'ята  брали  в  руки  хустку  ©©,
милуючись пою напроти свiтла, навперебiй допитувалйсь, як вiн знайшов,  чи
не було там ще чогось. В очах у батька грали веселi бiсики, а мати не  зло
бурчала:
   - Вже снiг на скронях, а от статечностi як не було, так i нема╨...
   Вже снiг на скронях... Його зима ще на далекiм, на калиновiм мостi, але
i молодiсть давно  розвiяна  по  всiх  усюдах  -  що  в  Академi©,  що  за
Карпатами, що на шляхах вандрiвних. Ганя╨ вiтер долi, мов кура©ну...  Один
на всьому свiтi! Порою стане моторошно: нi друга щирого, нi жiнки й дiток,
нi пристановища... Умри сьогоднi -  i  не  згадають  нi  злим,  нi  добрим
словом.
   Крутим узвозом вийшов нагору, в степ.  У  вiчi  бризнуло  велике  чисте
сонце. Земля засяяла, замерехтiла iскрами.
   Примружившись, набрав повiтря в груди i з шумом видихнув. Господи,  яка
краса, яке привiлля! Що в порiвняннi З оцим звичайним чудом мiська щоденна
су╨та, яка не приносить спокою, а роз'©да╨ душу, мов iржа сталь.
   Вiдчув, як весь наповню╨ться терпким чуттям сво╨© ╨дностi з  травою,  з
сонцем, з орлом, що знявся в небо неподалiк iз могили, з  ранковим  свiжим
вiтром... Аж захлинувся. I заспiвав:
   Ах поля, поля зелены,
   Поля, цвiтами распещренны!..
   Замовк, збагнувши  якусь  нескладнiсть,  невiдповiднiсть  мiж  тим,  що
думав, бачив, i словами пiснi, яка народжувалася в душi. На  мить  здалося
навiть, що то спiвав хтось  iнший.  Оглянувся  -  i  посмiхнувся:  навкруг
безлюддя, тиша. То вiн дво©ться. Якесь безглуздя - одними словами  думати,
а вiршувати iншими!..
   Дiстав сопiлку й заграв цю саму пiсню, все уточнюючи i вдосконалюючи ©©
мелодiю. Грав, iдучи цiлинним степом, по  сивих  хвилях  тирси.  Весь  був
суцiльною музикою, бринiла кожна часточка його душi i тiла.
   Ax вы, вод потоки чисты!
   Ах вы, берега трависты...
   Отямився лише тодi, коли побачив перед собою дiвчину. Ледве  впiзнав  у
нiй Мар'яну. Проте ще довго не  чув  нi  слова,  хоч  ясно  бачив,  що  та
говорить, смi╨ться, плаче.
   - Пан дасть нам землю й хату... - вловив нарештi ©© швидку веселу мову.
   - Кому? Навiщо? - знизав плечима.
   - Та нам же, нам! - заторсала його Мар'яна. - I конi, и воза, та  ще  й
корову тiльну! Паньматка так зрадiла, немовби  ненька  рiдна.  Ну,  а  пан
Стефан пообiцяв весiлля справити... Ти не радий, Грицьку?
   - Та що ти, серденько, я радий,  радий...  -  обняв  Григорiй  дiвчину,
збагнувши, що це про нього йдеться i про Мар'яну. Ну й наречений! I смiх i
грiх. Эх, пiснею забув, що жениться.
   - Я побiжу, бо там роботи! - нахмурила крилята брiвок дiвчина.  Знялась
навшпиньки, поцiлувала судженого i, Зашарiвшись, побiгла геть.
   - Мар'яно! - метнувсь Григорiй слiдом. - А як же з волею?!
   - Казали, й  воля  буде!  -  помахала  йому  хустиною  й  побiгла  вниз
узгiр'ям.
   Провiвши милу ласкавим довгим поглядом, Сковорода побрiв  помалу  далi.
Ну от i все. Скiнчилися його бурлацькi  мандри,  колючi  терни  стежин  до
iстини i домагання правди там, де давно  ©©  загнали  в  землю,  та  ще  й
накрили каменем, щоб не воскресла часом. Скрiзь су╨та, хаос i тлiння, лише
в природi, в травинцi, в сонцi, у вiчнiй змiнi новим старого е дух Мiнерви
', закон, гармонiя. Та пропадiть ви пропадом, усi лицемiри i  фарисе©,  що
словоблудством в оману вводять ближнiх, самi ж за срiбники продати  готовi
не тiльки друга, вчителя, а й рiдну землю! Вiн буде сiяти,  збирати  хлiб,
ростити дiток й черпати спокiй, мудрiсть iз джерел любовi, злагоди й краси
природи. О fortunatos  nimium  bona  si  sua  norit  agricolas,  як  казав
Вергiлiй.
   Пологим схилом, минаючи кущi катрану, зiйшов  на  верх  могили,  дихнув
пахучим вiтром й окинув зором далеч. Вiднинi  вiн  знайде  жаданий  спокiй
сво©й душi! Як i в людей, у нього буде над головою дах, буде родюча нивка,
вишняк, криниця i два ласкавих сонця - одне у небi, а друге - в хатi.  Вiн
уявив Мар'яну в сво©й господi i геть розчулився. У вiльний час з  дружиною
читатимуть розумнi книги, гратимуть - вiн на сопiлцi, вона на  кобзi,  або
спiватимуть. А там одкриють школу i безкоштовно навчатимуть усiх дiтей...
   Тим часом у  серцi  знов  забринiла  новонароджена  ласкава  пiсня  про
золотавий ранок, про лiс i поле, про солов'©в  i  жайворонкiв,  що  вранцi
будять землю.
   Григорi╨вi душа набухла бростю. Вiн повернувся лицем до сонця,  смикнув
шнурочки комiра i заспiвав:
   Пропадайте, думы трудны, Города премноголюдпы!
   А н с хлiба куском
   Умру на мiстi таком...
   Не поспiшай радiти - порою щастя так вилiта╨ з рук, як птиця iз сiльця.
   Ще не пробiгло тричi високим лiтнiм небом ясне вселюдське сонце, а  вже
зайшло блакитнооке сонечко, яко Григорi╨вi свiтити мало усе життя.
   Напередоднi ввечерi вони сидiли в  садку  над  рiчкою  i  марили  сво©м
майбутнiм щастям. Було так любо, тихо. На синiм полi неба неквапно паслися
малi й великi зорi; немов пастух, над Платковщиною стояв  рогатий  мiсяць.
Нiде нiщо не вiщувало бурi. А вже наступного дня...
   Загадавши Васьковi вивчити шматок промови  Цiцерона,  Григорiй  вийшов,
щоб привiтати з новим веселим ранком свою кохану.  Не  став  шукати  ©©  в
покоях панських, а сiв на лавi пiд молодою яблунею неподалiк од стежки, що
до льодовнi. По пиво йтиме або по рибу...
   Пощипуючи зелений спориш, двором ходили  китайськi  гуси,  заведенi  ще
Василем Степановичем, Васьковим дiдом. Бiля  конюшнi  греблися  персидськi
карли, яких також  привiз  колись  полковник  iз  Судака  чи  з  Дербента.
Молодики складали воза. Мiж ними був Iванко. Вiд брикс вiн уникав учителя.
А зараз чомусь зиркав у бiк Григорiя i посмiхався стиха  в  короткi  чорнi
вуса. Мабуть, прочумався, Змирився з долею, що не йому дiсталась...
   - Мар'яно! - схопився з лави, уздрiвши дiвчину, яка,  схиливши  голову,
чимчикувала стежкою.
   Вона стенулася, на мить засяяла знайомим милим усмiхом  i  спохмурнiла,
згасла, немовби свiт перед грозоюзливою.
   - Мар'яно, серденько...
   - Добридень, пане вчителю, - прошепотiла, не звiвти погляду. Зiиiпла на
спориш i, оминувши судженого, побiгла до льоху.
   Чуючи, як терпне серце, груди, спостерiгав ©© поквапнi рухи бiля дверей
льодовнi, а потiм стежив  за  чорною  ямою,  яка  ковтнула  дiвчину  й  не
випускала нестерпно довго. Не мiг збагнути мило©, не мiг повiрити,  що  це
вона пройшла, мов хмара, мимо...
   Тим часом Мар'яна вийшла з льоху. Навiсила важкий Замок, утерла  нишком
очi й, пiднявши глек, побiгла споришем, де паслись гуси.
   - Зажди, Мар'яно! - метнувся навперерiз Григорiй.
   Не одiзвалася, немов не чула. Майнула косами, як бiла чайка крилами,  i
впала в нетрi колон та стiн. Була -  й  нема.  Мов  деймон,  збурила  його
душевний спокiй i залишила в обiймах розпачу.
   Вже вiдчував, був майже певен,  що  це  новий  кiнець-початок  долi,  й
страждав найбiльш вiд того, що не знаходив, не розумiв тому вини, причини.
Його гнiтили явища, подi©, вчинки, що  випливали  з  хаосу.  Найгiрше  зло
незбагнене, незрозумiле, без будь-яко© логiки.
   Весь день терзався гадками, перебирав у пам'ятi вчорашнiй  вечiр,  сво©
слова та вчинки й пiдстерiгав Мар'яну, аби дiзнатися,  чим  прогнiвив  ©©.
Вона ж тiкала вiд нього, мов од чуми. Була чужа, не знана, не схожа зовсiм
на ту бiлявку-ласочку, яка за весну  стала  його  найлiпшим  другом,  його
надi╨ю на кращу спiльну долю.
   Вже сутенiло, коли нарештi вiн запопав Мар'яну бiля криницi  в  березi.
Вона метнулась бiгти, але Григорiй схопив за вiдра i не пустив.
   -  Так  не  годиться,  серденько,  -  промовив  докiрливо.  -  Я  ж  не
прокажений, що ти мене бо©шся...
   Не смiла глянути, бодай пiдвести очi. ©© худi  вузенькi  плечi,  мов  у
бабусi, згорбилися й ледь-ледь тремтiли. Здавалося, вона ось-ось упаде  на
землю пiд тягарем якогось горя i вже повiк не  встане,  не  подару╨  свiту
свою блакитну усмiшку.
   - Прости, якщо я завинив перед тобою чимось... - прошепотiв Григорiй. -
Але не муч, не мучся... Скажи у вiчi правду... Я розумiю,  що  я  тобi  не
пара... Негарний, впертий, непосидющий, бiдний...
   - Мовчи, мовчи! - впустила вiдра дiвчина i затулила  лице  долонями.  -
Iди, iди вiд мене!.. - благала плачучи. - Бо накладу на себе руки, чу╨ш!
   Ошелешений ©© нестямним криком, Григорiй вiдсахнувся.
   - Тiкай iз села, свiт за очi! - ридала дiвчина.
   - Яке палке кохання! - промовив гiрко. - А я  дурний  розвiсив  губи...
Господи, невже весь свiт -  облуда,  а  люди  -  тiнi,  якi  течуть  крiзь
пальцi?! Скрiзь лицемiрство, зрада...
   - Нi, нi! - Мар'яна випросталася й ступила крок до  нього.  В  ©©  очах
були i сльози, i вiдчай, i невимовна туга. - Не говори так... - мовила.  -
Не зневiряйся в людях...
   - Скажи, що сталося?
   - Я... я не зрадниця... - утерла сльози дiвчина. - Я - та пташина,  яку
прив'язують за нiжку в сiтi, щоб заманити iнших... Тiкай, тiкай, Григорiю!
   Вiн пiдiйшов до не©, обняв i поцiлував у  голову.  Вона  пiдставила  до
кровi скусанi, припухлi губи, налитi слiзьми очi й прошепотiла:
   - Прощай, мiй Грицю, мiй сизокрилий голубе, мiй ясночолий мiсяцю...
   - Я не прощаюся! Я не пiду нiкуди! -  гукнув  Григорiй.  Душа  спливала
слiзьми, кричала криком вiд горя.
   - I станеш пiдданцем?
   - Бог не допустить!
   - Бог нами нехту╨. Для крiпака ╨ тiльки панська воля...
   - Тiкаймо разом! На Запорожжя. Або па польський берег.
   - Гетьманцi схоплять i закатують.
   - Тодi вiнчаймося. На зло гетьманцям, боговi!
   - Ти з глузду з'©хав, - вiдтрутила  його  Мар'яна.  -  Орлам  неволя  -
смерть.
   - Так то ж орлам...
   - Прощай, - сказала тихо, але суворо дiвчина. Понабирала води у вiдра й
понесла в нiч, що насувалася, немов орда. - Прощай, Григорiю!..
   Сковорода присiв на зруб криницi. Ковтав пекучi сльози. Не плакав,  нi.
Закам'янiв, огорнутий густою  темрявою,  журбою,  болем.  Упирi,  виродки!
Засiяли кiстками землю i пожинають рабство! Смердючi  змi©,  якi  глитають
волю,  а  вивергають  пута!  Христопродавцi,  що  розп'яли  на  роздорiжжi
матiр!..
   Вiдтодi свiт померк. Буяло лiто в розпалi - цвiли гречки, дзвенiли коси
в травах i наливався хлiб, а для Григорiя  настала  сiра  осiнь.  Усе,  що
колись вражало, будило думку, пiсню,  нараз  поблякло,  вицвiло.  Лiс,  що
нагадував йому розкiшнi кучерi,  став  просто  панським  лiсом,  ставок  -
водою, що крутить панськi кола, а степ - грунтами,  якi  умножують  Томарi
статки i можновладнiсть дiдича. Навiть Васько, його спокiйний, талановитий
учень, тепер здавався не хлопчаком з  цiкавим  поглядом  i  добрим,  щирим
серцем, а недозрiлим паном, майбутнiм  власником  його  Мар'яни  i  сотень
iнших душ. Ось пiдросте, вiдчу╨ силу, владу  i  теж  заходиться  пiд  себе
гребти усе, що бачить око. Тернина, звiсно, грушок не родить...
   Григорiй кинув би цей остогидлий хутiр, та пiдписав угоду на цiлий  рiк
i не хотiлося ламати першим слова.
   Зламав пан Стефан.
   За кiлька днiв селом пробiгла чутка: Iванко жениться, бере Мар'яну, яка
вiддатись мала за пана вчителя. Достеменно нiхто не вiдав,  але  балакали,
що буцiмто Сковорода вiдмовився через мiзерний посаг. Кумасi ж прискали  i
запевняли пошепки, що вчитель не захотiв одмолювати чужi грiхи...
   Паньматка стала цапа. Перейняла Григорiя, як той iшов пояснювати  новий
урок Васьковi, взялася в боки i зашипiла:
   - За що ж ти, сучий сину, ганьбиш мою Мар'яну?!
   - Я не ганьблю.
   - Даю вам землю, хату, корову, коней - i це ще мало?
   -_ Ви краще дайте волю.
   - Ах ти ж, лайдаку! - скрутилась панi. - Вiзьмеш за руку жiнку й  пiдеш
iз торбами дражнити псiв?!
   - Паньматко, волю!
   - Даю ще двi телицi... i кабанця!
   - Мар'янi волю.
   - Не буде волi! - заверещала панi. - Менi ╞╞ подарувап сам гетьман!
   - Вона ж своя вам...
   - Нехай хоч мати рiдна - не вiдпущу! А ти, блаженний  бовдуре,  -  знов
зашипiла люто, - пiд тином здохнеш ..
   n Добридень у вашу хату, панi, - з'явився вчасно староста. - Пан Стефан
дома?
   Паньматку мов облили водою.
   - Нема╨, - буркнула. - У Пiдставки повiявся.
   - То я зайду пiзнiше.
   - Ззясди, вiн ма╨ бути скоро! - сердито  гиркпула  й  пiшла  в  пекарню
переганяти на гречку кухарiв.
   Васько уже сидiв за книжкою. Пiдвiвся i привiтався першим.
   Насторожено зиркнув на вчителя (напевно, чув "баталiю"), дiстав перо  з
шухляди и почав загострювати позолоченим кривим кинджалом.
   "Я мiг би вчити сотню... - зiтхнув Григорiй тяжко. - А тут тупцюй  бiля
одного пуцьверiнка..."
   - Ну як, Василю, вже прочитав про гладiаторiв? - спитав,  гамуючи  свою
неприязнь.
   - Еге. I навiть переклав, - промовив радо хлопець.
   - I все второпав?
   Панич кивнув.
   - Скажи менi, як перекласти "гладiус"?
   - Меч.
   - А "пугнус"?
   - Кулак.
   - Ну й паненя! - прошепотiв хтось третiй. - Таке мале...
   Бiля дверей стояв коврайський староста.
   - Що ви хотiли, дядьку? - спитав Григорiй рiзко.
   - Та я нiчого... Взяла цiкавiсть глянути... Я ж тiльки зиму вчився,  та
й то в дяка-п'янички...
   Сковорода махнув рукою i обернувся до панича.
   - Гладiатори - що це за люди?
   -  Бiйцi,  що  билися  на  аренi.  Перед  початком  бою  вони  кричали:
"Здрастуй, iмператоре, готовi вмерти вiтають тебе!"
   - А думали? Те, що й кричали?
   - Звичайно. Вони ж були рабами, - знизав плечима хлопець.
   - Ти мислиш, як свиняча голова! - сказав Григорiй.  -  По-тво╨му,  раби
вмирають iз вискоком?
   Васько насумрився. Довбав кинджалом тендiтний польський столик  i,  мов
©жак, сопiв.
   - Не руш стола! - забрав кинджал  Григорiй.  Не  спостерiг,  як  третiй
лишнiй зслиз. Зiвнув з полегкiстю: страх  не  любив,  коли  у  класi  були
стороннi люди.
   - Ну,  добре,  -  проказав  примирливо.  -  Пiдемо  далi.  Сьогоднi  ми
познайомимося з пасивним станом... Немов борвiй, влетiла панi i закричала:
   - Хам, хам! Шарпак нещасний! Ти, ти - свиняча голова! Мiй син - шляхтич
вродзьоний, i ти не вартий його мiзинця, хаме!
   Вона припала до панича, поцiлувала в голову й завуркотiла:
   - Розумник мiй, моя ти крихiтка... Не бiйся,  пташечко,  я  не  дозволю
тебе замучити! Ходiм, дитинко, я нагодую тебе вареничками...
   Сокорячи отак, вона взяла пiд пахви хлопця (мов гладiатора, який  конав
од рани) i повела в поко©.
   - Я ще не хочу ©сти, я буду тута!.. - волав Васько. Даремно.
   Григорiй сiв на лаву, вхопив у руки голову i застогнав:
   - О господи! За вiщо ти покарав так тяжко свою людину,  сво╨  створiння
кревне, вiднявши розум?!
   Вже по обiдi молодики знайшли в саду Григорiя i повели до пана.
   Томара сидiв,  мов  Юлiй  Цезар,  яснетений,_  схудлий  у  безперервних
мандрах по хуторах та рiзних iнших маетностях, що порозкиданi ледь  не  по
всiй Гетьманщинi, вiн був величний, грiзний.  Насупив  чорнi,  густi,  мов
щiтка, брови й проказав:
   - Пробач, Григорiю, ти добрий вчитель, але  я  мушу  тобi  вiдмовити...
Вiзьми ось таляр на дорогу. Менi, звичайно, жаль...
   - Пожалiли вовки кобилу... - сказав Григорiй.
   Томара рвучко звiвся, жбурнув на стiл потертий срiбний таляр  i  швидко
вийшов.
   Vale! ' Кiнець-початок знову... Щось умира╨ i щось  нове  народжу╨ться.
Нi, не вмира╨, а переходить у нетлiнний  спогад  i  залиша╨ться  навiки  в
серцi. Минувшина -  найбiльший  скарб  наш,  духовний  щит,  високопробний
досвiд. Людина з самим лише сьогоднiшнiм - мов деревце без кореня...
   I не помiтив, як опинився в  сво©й  кiмнатi.  Поклав  каптан  у  торбу,
зверху книжки, сопiлку. Вийшов. Бiля колон постояв трохи - не мiг пiти, не
подивившись ще раз у потьмянiлi очi свого кохання, свого земного  сонечка,
що закотилося, не насiявшись. Воно зiйде, напевне, i знов свiтитиме, та не
для нього, а для Iванка,  чи,  мо,  для  когось  iншого.  Недовiдомi  путi
господнi i... панськi примхи.
   - Мар'яну кудись послала панi, - сказав хтось тихо поруч.
   Обернувшись, зустрiвся поглядом iз молодиком.
   - Ну, будь здоров, Iване, - подав хлопчинi руку.
   - Не гнiвайтесь на мене, пане вчителю... - промовив той,  похнюпившись.
- Я теж люблю... люблю без пам'ятi! Григорiй ковтнув клубок, що  пiдступив
до горла.
   - Шануй ©©, не зобиджай i не давай в наругу... Така одна на свiтi...
   - Та я умру за не©! - аж стрепенувся парубок.
   - Прощай.
   - Прощайте... З богом!
   Над Ковраем на захiд летiли сiрi хмари. Обабiч шляху,  як  море,  грали
безкра©  панськi  пшеницi,  шумiли  стиха  вже  золотавим  колосом.   Десь
пiдпадьомкав перепел. Гули джмелi. 1 ластiвки крильми черкали небо...
   - Григоре Савичу! Пане учителю! - почулось  нагло.  Хтось  бiг  слiдом,
махав руками и просив заждати.
   Сковорода зняв шапку, щоб освiжило голову. Нараз  усмiхнувся:  тримаючи
матню в руках, бiг навздогiнцi Брус.
   - Таки прогнав... триклятий дука... -  промовив  зло,  вiддихуючись.  -
Менi сказав Iванко... а я не мiг повiрити... Куди ж ви?
   - Свiт великий.
   - Мо, поживiть у мене? За побратима, за батька рiдного...
   - Нi, я пiду. Спасибi, брате!
   - Коли сутужно буде - прошу ласкаво, останнiй кусень -  ваш.  Сковорода
розчулився. Почав прощатись поспiхом.
   - Нехай щастить вам доля!
   Брус ухопив кiстляву вчителеву руку й поцiлував.
   - Ну що ви, дядьку?! -стенувсь Григорiй. - Як вам не соромно?  Я  ж  не
священик.
   - Я цiлуватиму вашi слiди... - промовив Брус  схвильовано.  -  Я  знову
став людиною...
   Григорiй обняв ного, тицьнувсь губами в пропахлi  димом  вуса  i,  наче
п'яний, пiшов у степ, на сонце.
   Не оглядався, а нiби бачив село, 1 лiс, i рiчку, i  вiтряки,  i  навiть
Бруса,  який  стояв  i  плакав...  Прощай,  минувшино!   Добридень   тобi,
прийдешн╨! Яке ти - хтозна. Якi шляхи ведуть до тебе...
   Спинився. Справдi, куди йти? Земля_ лежить  на  всi  чотири  боки,  над
головою небо... I ти один-однiсiнький!
   Ти, i земля, i небо...
   Зате свобода, вольнiсть! Що захотiв, те й робиш. Iти -  iдеш,  лягти  -
ляга╨ш, писати вiршi - дiстав папiр i пишеш!.. Краса, гармонiя!  Щасливий,
ти ма╨ш те, до чого прагнуть люди, за що воюють, iдуть на смерть, на муки!
   Поправив  торбу,  сховав  за  пазуху  пропахлу  вiтром  бирку  й  пiшов
розмашисте, неначе знав, куди йти, яку дорогу вибрати.
   Над  голубим  Супоем,  удалинi,  пiд  сонцем,  кудись  летiли   вихором
золотогрив! баскi козацькi конi, i ©хн╨ тоскне iржання пливло  над  мiдним
передвечiрнiм степом, як благовiст, як музика...
   О vita nova!



   СIТЬ ЧЕТВЕРТА

   Напевне, така вже доля в нього. Мов круговерть, його все тягне й  тягне
у бiлий свiт, у невгамовний  шарварок  життя  й  науки.  Пiв-Академii  вже
перенаджено до Петербурга та Москви,  де  Ломоносов  збурив  гниле  болото
неуцтва  й  заткнув  горлянки  нiмцям,  що  стiльки  рокiв   квакали   про
безпросвiтну темiнь нащадкiв диких скiфiв. Лишили  альмаматер  i  подалися
вчитись, навчати iнших, хапати чини  i  пiдпирати  сво©ми  головами  важке
склепiння трону. Неначе буря пройшла над сивим Ки╨вом. Нужденна братiя, що
за душею мала одну дзвiнку латину, за щi та квас зреклася  рiдних,  степу,
сво©х козацьких, хоча вже й куцих, вольностей.
   Григорiй вмостився  краще,  простяг  закляклi  ноги.  В  чужому  оцi  1
порошину видно... Ще тiльки рiк минув, як  розмовляв  iз  Вишневським  про
жезл i пугу, а натинявшись, i вiн повiявся шукати щастя-долi. Нi,  не  про
щастя дба╨, а прагне бути корисним! Вiн бачить свiт, минувшину i загляда в
прийдешн╨; у нього скарб у серцi, який повинен вiддати людям,  зробити  ©х
душею, мозком зрячими, навчити думати i пiзнавати себе, природу,  всесвiт.
Ганьба, трагедiя - ми  розучились  мислити!  Спимо  i  ла╨мося,  коли  нас
будять, кличуть протерти  очi...  О  господи,  воiстину,  нема  пророка  в
рiдному краю!
   Як там не е. а мчить вiзок на пiвнiч.
   Ямщик, у Тулi найнятий, вiдлюдкуватий, замкнутий, i лише вечорами спiва
неголосно сумних, одна на одну схожих, пiсень.
   Хати похмурi, чорнi. Як тiнi, ходять люди.
   Григорi╨вi ста╨ нестерпно журно.  Вiн  озира╨ться  на  Калiграфа,  який
дрiма╨ мало не всю дорогу, й пересiда╨ ближче до ямщика.
   - Чи╨ село це, дядьку?
   - Чаво? Нарышкиных...
   - I тут нема╨ вiльних?
   - Чаво?
   - Весь люд пiд паном ходить?
   - А как же, знамо дело...  Но,  но,  залетные!  -  змахнув  над  кiньми
батогом.
   - А ти ж крiпак чи вiльний? - не вгавав Григорiй.
   - Холоп, - озвався дядько байдуже. - Холоп Демидовых...
   - I як же пан, хороший?
   - Хароший, знамо дело... - протяг, зиркнувши скоса на спiврозмовника.
   - Як спить, не просить ©сти, - додав Григорiй.
   - Чаво?
   - А ти б хотiв на волю?
   Ямщик знизав плечима i хльоснув коней вiжками.
   - Щоб на конi та з шаблею!
   - Чого  ти  в'язнеш,  Грицьку?  -  нараз  промовив  Калiграф.  Вiн  уже
прокинувся, цей бiс-спокусник у попiвськiй рясi, що потягнув його з  собою
в мандри. - Хiба вiн зна╨, що це...
   - Но, но, залетные! - гукнув ямщик. Рвонули  конi  чвалом,  знялася  за
возом курява.
   Сковорода пересiда╨ до Калiграфа,  щоб  побесiдувати  про  крiпакiв  та
волю, але супутник знову заплющив очi. Спить чи прикида╨ться?
   - Свобода вiчна.  Vita  sine  libertate,  nihil!  -  промовив  Григорiй
пристрасно.
   Калiграф i вусом не  повiв.  А  хоч  би  рисочка  здригнулася  на  його
смаглявому обличчi, облямованому густими кучерями бороди. Вiн зараз був на
диво схожий на  Iсуса  Христа...  Володимир...  А  як  же  звали  його  до
хрещення? В Академi© дражнили iнодi Iцьком  чи  Шмуликом...  Покинув  свою
рiдню i плем'я, став  православним,  вивчився  i  нинi  ©де  в  Москву,  в
слов'яно-греко-латинську школу навчати братiю фiлософi©... Цiкаво,  що  на
душi у нього... Чи е там мир i спокiй? Чи змiг вiн глибоко переорати  душу
i засiяти новим зерном без куколю минулого?
   У Переяславi його появ Микита, три днi напував горiлкою, а на четвертий
вирядив, i не самого, а вже з Григорi╨м. От  бiсiв  Гайстер!  Ще  й  ткнув
барильце меду, аби було чим похмелитись...
   -_ Чи не пора нам причаститись, отроче?  -  нараз  озвав  ся  Калiграф,
немов пiдслухавши думки Григорiя. - Щось у горлянцi дряпа╨ й перед очима в
ефiрi плава╨ iскристий келих меду...
   Сковорода дiстав барильце з сiна, повiльно витяг набряклий чiп.
   - Во iм'я отця, i сина,  i  святого  духа,  -  перехрестився  попик  i,
пiднявши барильце вгору, припав до нього, немов теля до вим'я.  -  Нектар,
амброзiя!
   Григорiй забрав у нього уже легку посудину й хотiв також напитися,  але
дарунок сотникiв, на жаль, не був бездонним.
   - Хто забува про ближнього, того забудуть збудити на  страшний  суд,  -
жбурнув барильце в сiно.
   - Що, вже нема╨ амброзi©?! -розплющив очi Калiграф, немов не вiн допiру
допив останню краплю.
   - Нема, iщезла...
   - Яко iщеза╨т дим! - зiтхнув побожно й штовхнув ногою у Ямщикову спину.
- Агей, шановний, чи тут нема де корчми?
   - За две версты, под Липицами, - не озирнувшись, сказав ямщик.
   - Так ти жени сво©х зальотних, голубе! - проснувся  зовсiм  Калiграф  i
замахав руками: - Вйо! Вйо!
   Корчма стояла в березняку пiд невеликим пагорбом. Дощами бита,  вiтрами
люто шарпана, вона свiтила ребрами, немов гультяй-п'яничка,  що  догулявсь
до ручки.
   - Оце вона? - засумнiвався Калiграф, що  вже  i  ноги  Звiсив,  готовий
бiгти до джерела бадьоростi.
   Ямщик кивнув, натяг струною вiжки i, зупинивши коней, мовив:
   - Хозяин сбег весною, а барин корчму недавно сдал жидовину.
   Завагавшись лише на мить, Калiграф стрибнув на землю, поправив рясу  й,
закозирившись, попрямував  поважно  до  дверей.  За  ним  Григорiй.  Ямщик
загаявся, даючи коням сiно.
   У пiдслiпуватих вiкнах з'явилися цiкавi пильнi  очi.  Назустрiч  гостям
вибiг  старий  корчмар  у  ярмулцi  та  лапсердацi,  вклонився  низько   й
забелькотiв:
   - Ласкаво, бардзо просимо! Чи добре ©халося? Панам  горiлки,  меду  чи,
може, вин угорських?
   - Свиняче вухо, меду! - обiрвав його сердито Калiграф. Вiн пхнув  ногою
дверi й пiрнув у темнi сiни. Корчмар проскочив слiдом,  змахнув  зi  столу
крихти й поставив мiднi келихи, уже наповненi пахучим трунком.
   - Хiба це мед - поми©! - покуштувавши,  гаркнув  Калiграф.  Жбурнув  на
землю келих i розкричався: - Ти чим нас по©ш, жиде?! Викочуй нову бочку!
   - Вейс мiр, я зараз, зараз... - заметушився старий корчмар. -  Ревекка!
Мотеле!
   - Ти що, сказився? - пригубивши, спитав Григорiй Калiграфа. - Мед же як
мед... Не гiрший Гайстрового.
   - Для пиворiзiв - чудо, - сказав, лукаво мружачись. - А  ми  ж  поважнi
люди, мужi, фiлософи!
   Мед став гiркий Григорi╨вi. У бiсиках, що засвiтилися на  мить  в  очах
товариша, вловив зневагу, посмiх, натяк на мандрiвне його життя...
   Тим часом корчмар налив iз ново© бочки келихи й пiднiс на срiбнiй  тацi
вельми сердитим гостям.
   - Ну, це нiчого... - вже охолов трохи Калiграф. - У кого брали?
   - В Ромнах, у самого пана Марковича.
   - Там, на вiзку, барильце, - розщедрився пан Калiграф. - Налий в дорогу
повне. Та iз цi╨© бочки!
   - Ну що ви, що ви, - сховавсь корчмар за тацю. -  Щоб  я  дурив  такого
пана!
   Допивши мед, Сковорода дiстав з кишенi таляра, якого берiг, як  кажуть,
про чорний день, вiддав господаревi i швидко вийшов iз корчми.
   Село минули мовчки.
   Ямщик, що причастився також, почав спiвати, та збився З тону, покашляв,
вилаявся i замугикав собi пiд нiс.
   - Ока! - промовив згодом, коли внизу мiж кручами засяяла навпроти сонця
рiчка. - А вона Серпухов, - ткнув батогом за рiчку. - Э-эх, залетные!
   Злякавшись, конi рвонули крутим узвозом, вiз затрясло, закидало з  боку
в бiк.
   - Держи, держи!  -  схопився  за  мотузянi  вiжки  Калiграф.  -  Держи,
розiб'╨мося!
   - Э эх!.. - збив набакир хутряну шапку хурман. Уже внизу конi метнулися
лiворуч, вiз нахилився, трiснув i, прооравши широку  борозну,  загальмував
бiля води, на лупi.
   Ямщик умить протверезився. Зiскочив спритно i порибав за  колесом,  що,
обiгнавши коней, упало в рiчку. На щастя,  берег  тут  був  пологий,  вода
мiлка, спокiйна.
   - Дурило, олух царя небесного!.. -  злостився,  бiгатчи  довкола  воза.
Калiграф. - Куди ти мостиш, телепню? Хiба не бачиш, що вiсь зламалася!
   Ямщик облишив колесо, пошкрiбся в рiдкiй чупринi й  зиркнув  на  сонце,
що, опустивши ноги в рожево-сiру рiчку, уже мостилось спати.
   - Ч-д-а-а... Ось придется...
   - Т це надовго?
   - К утру починим, энамо...
   - Тьху! Хай ти сказишся! - промовив скрушно Калiграф  i  повернувся  до
Григорiя: - Ходiм у Серпухов, переночу╨мо, а вiн за©де завтра.
   Взявши торбу з сяким-таким припасом, пiшли  праворуч  берегом  до  того
мiсця, де на пором чекали два вози з сiном i гурт дiвчат та хлопцiв.
   - Агей, шановний! -  гукнув  вiзницi  Калiграф.  -  Ми  ночуватимемо  в
монастирi за рiчкою бiля ямського двору!
   - В мужском аль женском? Пiп тiльки плюнув.
   - Конешно, в женском! - додав Григорiй i засмiявся. -  Дотепний  у  нас
вiзниця.
   - Як козелецький прач, - сердито буркнув Калiграф.
   Благословивши дiвчат та хлопцiв, вiн гордо, першим  ступив  на  ветхий,
старий пором, що пiдiйшов якраз до пристанi, став бiля  поручнiв,  трiпнув
волоссям i занiмiв, немов пророк пiд час розмови з богом.
   Сковорода зiйшов останнiм. На душi було тривожно, сумно. Згадав Коврай,
Мар'яну... Чи то ж зустрiнуться вони на цьому свiтi? А  мо',  на  тому....
Цiкаво, а де той свiт? Тут, на землi, чи десь отам,  у  космосi?  Коперник
про це мовчить, i Галiлей, i Бруно...
   Пором поволi рушив.  Густа  вода  пiшла  тугими  хвилями,  заблискотiла
золотом. Поплив назустрiч берег, фортечнi мури, храми...  Десь  обiзвались
дзвони, а п"тiм удруге, втрет╨ - i над вечiрнiм  свiтом  розлився  журний,
врочистий дзвiн...
   Душа була до краю  сповнена  благоговiнням,  нiмим  захопленням  красою
свiту, чарами води, i сонця, й неба...
   Стих благовiст, i з тишi, чи то з води, чи з неба вродилась  диво-пiсня
i пiднялась, полинула над голубими плесами, над берегами, луками.
   Вы не дуйте-ка, ветрочки буйные,
   Эх, не шумите вы, мои леса зеленые.
   Не шумите вы, мои леса зеленые,
   Эх, дайте девице в садочке нагулятися...
   - Ну й завели, - всмiхнувся криво Калiграф... - Немов жиди на кучки.
   Сковорода наблизився i запитав неголосно, аби не  чули  ©х  мужики,  що
примостилися неподалiк пiд возом:
   - Чого ти нудиш свiтом?
   - Хто, я? - удав здивованого Калiграф.
   - Та вже ж не я.
   - Тобi здалося, Грицьку. В душi у мене  спiвають  труби  архангельськi.
Мир, благодать...
   - Тодi чому ж ти на всiх ричиш, немовби лев голодний?
   Калiграф нахмурився.
   - На кого ж я ричав сьогоднi?
   - На корчмаря...
   - О господи! То ж iудей!
   - Людина.
   - Прокляте плем'я, здирцi!
   - А  ти  ж  хiба  не  з  цього  роду-племенi?  Калiграф,  побагровiвши,
вигукнув:
   - Я - православний, чу╨ш! I не тули мене до цих катiв Iсуса!
   - Я не тулю. Цiкавлюся, - спинив його Григорiй.
   - Чим ти цiкавишся?
   - Менi не вiриться, що може мати душевний  мир  людина,  яка  зневажила
народ свiй, вiру, мову...
   - Ну, це вже ╨ресь. Ти умовля╨ш мене вернутися в iуда©зм?
   - Нi, я кажу, що все прекрасне лиш на сво╨му  мiсцi;  тодi,  коли  воно
природне, чисте i непiдроблене.
   - Тодi чому ж ти у сво©х облiзлих  шатах  i  дiрявiй  шапцi  схожий  на
шолудивого кота? - зареготав злобливо Калiграф.
   - Це недостойний спосiб провадити диспут, - спокiйно мовив Сковорода. -
У нас про душу йдеться, а не про одяг.
   - У кого грошi, статки, у того й мир душевний! - тягнув сво╨© пiп.
   - Бредня.  В  народi  цьому  кажуть:  не  красна  изба  углами,  красна
пирогами. Багатство у нас самих, а не в грошах, ма╨тках або чинах.
   - Ти мов дитина, Грицьку, - промовив зверхньо Калiграф.  -  Такий  собi
дурненький котик, який не хоче визнати вищiсть лева...
   - А як на мене, - не залишився  в  боргу  Григорiй,  -  то  краще  бути
справжнiм котом, анiж з ослячою душею левом.
   Пором уткнувся в  берег.  Неподалiк  на  кручi  горiли  банi  й  хрести
численних храмiв. Там ще свiтило сонце. А на долину,  на  тиху-тиху  рiчку
лягали сiрi сутiнки.
   Москва  зустрiла  вiтром,  низьким   похмурим   небом.   Замоскворiччя,
вiдгородившись iз пiвдня новим широким валом,  тяглося  дружно  вгору.  То
тут, то там помiж садкiв та вигонiв росли будинки з каменю.  Удалинi  Iван
Великий черкав об хмари ясним хрестом, а навкруги  побiля  нього  пишалися
величнi царськi храми i, мов сторожа,  стояли  гострi  списи  кремлiвських
веж.
   - Яка краса, яка могутнiсть, господи! - став на колiна в сiно Калiграф.
- Я й не гадав, що ╨ таке на свiтi...
   Тринадцять рокiв тому Григорiй теж був  цим  немало  вражений,  а  нинi
сприймав спокiйно i неприступнiсть мурiв, i величавiсть храмiв, i пишнiсть
ви©здiв князiв та iнших санкт-петербурзьких дукiв,  що  полюбляли  пустити
"пыль в глаза" старiй Москвi-столицi.
   - Невже я буду тут працювати й жиги! - немов  дитина,  радiв  майбутнiй
пан дидаскал.  Куди  й  подiлися  його  поважнiсть,  гонор  i  та  нещадна
грiзнiсть,  якою  вiн  лякав  Звичайних   смертних   вiд   Переяслава   до
пiдмосковних сiл. - Завiщо ти отак сподобив, господи, раба свого, Iцька  з
Подолу, що, розiрвавши пута  тисячолiть,  талмуду,  знайшов  святу,  едино
вiрну iстину?! Благодарю тя, господи...
   - Володимире, кiнчай  цю  драму,  бо  люди  дивляться,  -  шепнув  йому
Григорiй.
   Калiграф сердито блиснув оком, але послухався. На кам'яному мостi, яким
вони  пере©здили  Москву-рiку,  стояло  густо  кумась,  ярижок  i   навiть
шляхетнiших з вигляду роззявляк. Майстерно лускаючи горiхи, вони  знiчев'я
вивчали пильно всiх, хто рухався в Москву чи  з  не©,  перекидаючись  межи
собою чи з  про©жджими  словами,  лайками  i  навiть  досить-таки  мiцними
жартами.
   Не проминули i Калiграфа.
   - Глядите, братцы, чудо! - гукнув якийсь дотепник.
   - Где, где, Петруха?
   - Господь услышал молитвы наши слезные - послал попа!
   - А что, Петруха, в Москве попов-та нету?
   - Ни одного!..
   - От лихомовцi, таке верзуть... - сердито буркнув Калiграф,  втягнув  у
плечi голову i заховався за Григорiя.
   Колегiум, або Слов'яно-греко-латинська академiя, був у Китай-городi,  у
Заiконно-Спаськiм монастирi.
   Минувши Красну площу, ямщик узяв праворуч, у вир  торговицi.  Чого  тут
тiльки не продавали! Оливки, книги,  цукор,  лимони,  лiжка,  рибу,  вино,
iкру, панчохи, сiдла, хутра, китайськi тацi, пряники,  каптани,  чоботи...
Стояв гармидер, стугiн, смiх, лайки, крики... Присягалися, тягли за  поли,
бiгли слiдом за возом i вiддавали "почти что  даром"  такий  товар,  якому
нема╨ в свiтi рiвного.
   Калiграф не мiг на мiсцi всидiти. Розгрiбаючи ногами  сiно,  нахилявся,
брав то одне, то друге, питав цiну, прицмокував, давав удвiчi менше.  Його
великi, трохи  булькатi  очi  свiтилися  вогнем  захоплення,  блаженством,
щастям. Здавалося, святий отець от-от зiскочить iз воза, пiдтиче поли ряси
i щезне в ярмарку, неначе риба в морi.
   - Що, Володимире, натура рветься з клiтки? -  спитав  Григорiй.  Спитав
без злого умислу, пожартував, та Калiграф згорнувся, притих,  сховався  за
iпостась пророка. Сидiв, як сич, надувшись, не  озивався  и  словом  i  не
звертав уваги на ярмарковий люд.
   - Тпру, тпру, залетные! - гукнув ямщик, як порiвнялися з новою  брамою.
- Вот вам и Спас, что за иконой.
   Перехрестившись  тричi,  Калiграф  пiдвiвся,  обтрусив  iз  ряси  сiно,
пригладив бороду й звелiв Григорi╨вi, немовби той у нього був послушником:
   - Бери сакви, барило й занось у двiр. А я пiду до ректора.
   Колегiум тут мав убогий вигляд. На темно-сiрих стiнах -  слiди  пожежi.
Бруднi маленькi вiкна дивилися на свiт з нiмою тугою. Iз  глибини  тiсного
двору тягло старими щами,  несвiжим  м'ясом  та  перекислим  хлiбом.  Лише
церкви стояли гордi, пишнi, немов царiвни серед юрби прислужниць.  Попи  й
монахи були також доглянутi. А бурсаки - о господи! - ледве  тягали  ноги.
Худi, нечесанi, у каптанах iз  чужих  плечей,  вони  снували  тiнями,  мов
грiшнi душi и пеклi.
   Григорiй озирнувся на вже зачинену мiцну дубову браму i взяв  на  плечi
торбу. Земля пекла пiдошви, давили мури,  стискалося  серце  в  передчуттi
чогось тяжкого, похмурого...
   З архiмандритських келiй бадьоро вийшов Калiграф. Вiн  ледве  стримував
свою велику радiсть. Проте чим менша ставала вiддаль мiж ним i  приятелем,
тим бiльше смуток перемагав веселiсть.
   - Ну, як?
   - Зi мною все гаразд, а от iз тобою... - промовив скрушно  Калiграф.  -
Владика каже...
   - I слава богу! - зрадiв Григорiй.
   - Звичайно, па все е воля божа, - протяг смиренно Калiграф. -  Проте...
Я розмовляв iз префектом... - примружив лiве око, немов прицiлюючись, -  i
вiн сказав... коли б гостинець добрий.
   - Ой, не бери грiха на душу! - пожартував Григорiй. - Чи ти  забув,  що
швидше верблюд пролiзе у вушко голки, нiж грiшники в царство небесне?
   - А ми пока╨мося...
   - Ну, я пiшов, - промовив твердо Сковорода. - Бувай здоровий! Vale!
   - Лишайся, Грицьку! - простяг благальне руки Калiграф.
   - Noli me tangere. Alea jacta est! -  спинив  його  Григорiй.  Поправив
торбу, шапку й подався до брами. - Прощай, щасти тобi!
   Калiграф пiднiс угору руку i так застиг. У сумi, а може, в роздумах, чи
слiд манити в клiтку цю вiльну, дивну душу, яка безстрашно летiла знову  у
безвiсть.
   Лише на Краснiй площi Сковорода притишився.  Ху,  аж  упрiв!  Так  бiг,
немов за ним гонилася принаймнi  вовча  Зграя.  Чого,  вiд  кого?  Не  мiг
збагнути й сам. Але як  тiльки  вирвався  iз  штовханини  тiсних  торгових
вулиць на цей широкий, майже безлюдний простiр, то й  одлягло  вiд  серця.
Мугикаючи якусь веселу пiсеньку, а мо'.  й  таку  мелодiю,  що  народилася
разом iз добрим настро╨м у ного  душi,  пiшов  неквапно  площею.  Праворуч
трохи не до хмар здiймалися кремлiвськi стiни й вежi, а  попереду,  побiля
спуску на Москвор╨цький мiст, немов ватага велетнiв у рiзнобарвних чалмах,
стояв чарiвний красень - храм Василiя  Блаженного.  На  тлi  собору,  нiби
бородавка на рiвнiм тiлi площi, темнiло всiма забуте  нинi  жахливе  Лобне
мiсце. Вiками тут царi й бояри четвертували волю.
   Григорiй узяв праворуч, щоб обiйти цей пострах, i запитав  у  пана,  що
прямував назустрiч:
   - Скажiть, добродiю, а де тут унiверситет? Пан змiряв грiзним  поглядом
вiд голови до нiг цього нахабу в старiм каптанi i вiдповiв, збиткуючись:
   - Был раньше здесь. - Кивнув на Лобне мiсце. - А нынче  -  уж  двадцать
лет как на Болотной площади. Так что беги, поучат!
   Дотепний, бiсiв дука!
   Спитав iще у трьох, уже простiших, але не взнав нiчого. Вони були  б  i
радi допомогти йому, але й самi не вiдали.
   Нарештi бiля собору вгледiв двох модно вбраних джинджикiв.  Позадиравши
голови, вони дивилися на мальовничi банi  й  перемовлялися.  Наблизившись,
Сковорода почув нiмецьку мову i запитав:
   - Sagen Sie bitte, wo ist hier die neue Universitat?
   Тi обернулися й закам'янiли з подиву.
   - Сковородо! Григорiю! - гукнули разом i, розпростерши руки,  пiшли  на
нього.
   О господи, це ж дiоскури, Грипько Козицький та Миколай Мотонiс!
   Поцiлувавшись iз хлопцями, Сковорода пригорнув ©х мiцно, немов  боявся,
що то мана, яка ось-ось розтане.
   - Ну, як ти, де ти? - спитав Козицький. Вiн не змiнився зовсiм - худий,
високий, з гарячим блиском у голубих очах.
   - Я - тут, - сказав Григорiй.
   - А де живеш, де трудишся?
   - Нiде.
   - Ти не жарту╨ш? - спитав Козицький i посмутнiв, замислився.
   - Як перед богом.
   - А нам казали, що ти в Колегiумi  у  Переяславi...  -  протяг  Мотонiс
журно.
   - Був, та загув. Прогнав епiскоп за незнання поетики.
   - Поетики? - перепитав Мотонiс i засмiявся. - Та хто ж вiд  тебе  краще
зна╨!
   - А як же ви? - обняв ©х знову  Сковорода.  -  Вже  тут  чи  й  досi  в
Лейпцiгу?
   - Ще там. Вчимося коштом Академi©, - сказав Козицький.
   - Нiмецько©?
   - Санкт-петербурзько©. Ось при©здили по грошенята й одяг...
   - За що служити вiчно ©й присягалися, - додав Мотонiс, простягши  руку,
мов кладучи на бiблiю. Вiн був кремезний, жилавий i, мабуть, тому поруч iз
гiнким товаришем здавався дужим дубом.
   - Ну ви й везучi, хлопцi! - позаздрив щиро Сковорода. - Вчитеся стiльки
рокiв...
   - Послухай, - спинив його Козицький. - Чому б тобi  та  не  по©хати  до
Петербурга? Там зараз голод на вчителiв, на  учнiв  i  взагалi  на  всякий
учений люд. Нарештi двiр зрозумiв, що опиратись треба на мудрi  голови,  а
не на дибу й каторгу.
   - Ой хлопцi, хлопцi, - зiтхнув Григорiй. - Ще не було таких  володарiв,
якi б дружили з мудрiстю! Мiнерва горда, а споконвiку цесарi шанують  тих,
хто вмi╨ гарно повзати й лизати царськi ноги.
   Озирнувшись, чи хто не слуха╨, Козицький мовив гаряче:
   - Нi, нi. На щастя, зараз не тi часи й не тi володарi! Один розумний  i
доброчесний радник десь при  особi  цесаря  може  принести  народу  бiльше
користi, нiж полк борцiв за волю.
   - Сковородо, не можна ставити усiх царiв на  одну  дошку  з  Iродом,  -
устряв Мотонiс.
   - А, не багато вартi не тiльки такi царi, як Iрод, а навiть добрi.
   Козицький знiтився. Мотонiс витер пiт i запропонував:
   - Ходiмо в шинок, братчики, та  вiддамо  належну  цiану  Бахусу  за  цю
неждану зустрiч!
   Вони пiшли, обнявшись, i москвичi, здивованi таким чудним  видовиськом,
спинялися i проводжали поглядами. Ну де ж це чувано,  аби  пани  й  холопи
отак ходили мiстом!
   Знайшли пристойний шинок, а по-тутешньому кабак, або питейний дом.
   ╞м подали горiлки у  кумганi  та  пирогiв  iз  капустою  на  дерев'янiй
тарiлi.
   Мотонiс крякнув, налив чарки й проголосив:
   - За альма-матер!
   Випили. Козицький хекав довго, потому взяв пирiг так обережно й  нiжно,
немов метелика, i став закушувати.
   - Ну як там Ки©в, як Академiя? - спитав небавом. Григорiй  лише  махнув
рукою.
   - А як друкарня лаврська? Знову друкують книги?
   - Куди там. Мертве дiло...
   - Так обiцяли ж дозвiл!
   - Казав пан кожух дам, та слово ного тепле. Козицький насупився.
   - Пора по другiй, хлопцi, - узяв кумгак Мотонiс. -  Когось  стрiчав  iз
наших?
   - Як не стрiчати!  Кинь  у  собаку  палицю,  а  влучиш  у  братчика,  -
всмiхнувся Сковорода.
   - А де Микита Гайстер? Такий худий та довгий...
   - Микита сотником у Переяславi...
   - Та що ти кажеш!
   - Яв нього зимував. I зараз теж вiд нього. Принесли смажену  рибу,  яка
пахтiла на весь шинок цибулячим та часниковим духом.
   Мотонiс втягнув повiтря носом i розплився у ласiй усмiшцi.
   - Оце заку-усiя!..
   - Скажи, Григорiю, - узяв Козицький чарку, - що на Вкра©нi дi╨ться.  Як
там козацтво, воля?
   - Кона╨ воля, хлопцi. Пани людьми торгують, стягують ма╨тки,  статки  i
за дворянський титул вiддати готовi не те що край та волю, а навiть  рiдну
матiр.
   - Така пора, Григорiю, - сказав Козицький. - Як не сво©, так зайди...
   - Сво╨ ярмо не легше.
   - Горiлка в горло проситься! - гукнув Мотонiс. - За нашу  зустрiч,  щоб
не була остання!
   - Що ж ти робити дума╨ш? - спитав Козицький, коли вже випили i закусили
рибою.
   - Не знаю.  Мо',  прихилюся  десь  до  колегiуму...  -  знизав  плечима
Сковорода.
   - Григорiю, ©дь у столицю! - сказав Козицький палко. -  Потрiбно  вчити
тих, хто сто©ть при владi або стоятиме за рiк чи  два,  високих  помислiв,
чеснот,  гуманностi  й  смаку  до  вольностей,  до   рiвноправностi   усiх
суспiльних станiв. Ми всi повиннi вчити! I не цуратися, не уникати служби,
чинiв, посад, бо як не ми, то iншi вiзьмуть усе те в руки й повернуть силу
й владу проти добра та iстини, яким служити нам наказали бог i совiсть!
   - Учити треба. Але кого?.. - не погодився на те Григорiй. - Ну а  чини,
посади та доброчеснi намiри -  це  фарисейство,  бажання  виправдати  свою
жадобу слави, достатку, затишку, бо хто дав праву руку, подасть i лiву. Не
можна служити двом богам, не осквернивши одного з них.
   - Ти  неправий,  Григорiю.  Якщо  нас  кличуть,  просять  -  треба  iти
назустрiч.
   - Людина мусить мислити...
   - Пора по третiй! - сказав Мотонiс твердо й кивнув у бiк кабачника,  що
прислухався до  ©хньо©  палко©  бесiди.  -  А  ми  сьогоднi  зустрiли  тут
Ляшевецького, - сказав невдовзi.
   - Кирила?
   -  Еге,  Кирила.  Такий  величний,   мудрий.   Не   жарт   -   намiсник
Тро©це-Сергiево© лаври!
   - Ми з ним про тебе згадували, - додав Козицький. - Вiн  пам'ята╨...  А
може 6, ти пiшов до нього в школу?
   - Еврика! - гукнув Мотонiс. -Кирило прийме з радiстю.
   - Вiн ще в Москвi, напевне, - сказав Козицький. - Ходiмо швидше в палац
епiскопа!
   Як не спiшили  хлопцi,  Ляшевецького  вже  не  застали.  Вiн  нещодавно
ви©хав. Але, на щастя, валка намiсника чомусь затрималася, й Сковорода, як
друг отця Кирила, був урочисто взятий на найзручнiший вiз.
   Прощалися, немов навiки. Не обiцяли листiв, побачень,  Зустрiчей.  Були
свiдомi  того,  що  ©хнi  дороги,  перехрестившись  отак  негадане,   знов
розiйдуться на цiлi роки, а може, й на все життя. Не  подавали  виду,  але
було ©м боляче йти манiвцями, мудрствувати, як гендлярi з Подолу, тодi  як
©хнi прадiди виймали шаблi з пiхов i брали  щастя  з  бою.  Сини  блукають
свiтом, шукають честi й прокорму, а мати сходить потом i нiкому подати  ©й
напитися й сказати добре слово.
   Поцiлувалися, утерли нишком сльози.
   Тим часом валка рушила.
   Отець Кирило не дуже зрадiв пришельцевi. Встав  iз-за  столу,  де  щось
писав, благословив, тицьнув похмуро руку для поцiлунку. Коли ж побачив, що
той не квапиться припасти до чудодiйних його перстiв, сердито скинув брови
i запитав:
   - С чем бог послал?
   Вiн був високий, грiзний, густе руде волосся облямовувало, неначе нiмб,
його рiзке обличчя.
   - Я з Укра©ни,  отче,  Сковорода,  -сказав  Григорiй.  Намiсник  глянув
гостро й, почервонiвши, розплився в щедрiй усмiшцi.
   - Оце так чудо! А я гадав, якийсь  прочанин...  Вибач.  Я  не  впiзнав,
iй-богу!
   Вiн пiдiйшов, обняв Григорiя i, посадивши  в  крiсло,  вказав  на  стiл
рукою:
   - Ось компоную проповiдь. Узавтра в нас  великий  хресний  хiд.  Народу
сила буде. З Москви навмисне ©дуть  мо©  казання  слухати!  Ридма  ридають
люди, простi i знатнi - всi. Сам Сумароков плакав...
   Зайшов послушник i запросив до трапези.
   - Ходiмо, Грицьку, та черв'ячка заморимо!  -  сказав  намiсник  весело,
коли послушник щез. - А пам'ята╨ш нашi бурсацькi трапези? О,  тут  не  те!
Коли б сюди пустити наших братчикiв... - потер вiн ласо руки й  зареготав:
- Ото була 6 потiха!
   Столи i справдi вгиналися. На величезних тарiлях лежали гори хлiба,  та
пирогiв, та м'яса, та рiзно© риби... Капуста, грушi, яблука...
   Благословивши   братiю,   намiсник   поспiхом   пробурмотiв    молитву,
перехрестив на©дки й поважно сiв на покутi. Кивнув  Григорi╨вi  на  вiльне
мiсце поруч.
   - Яке сьогоднi свято? - спитав Григорiй пошепки, коли обiд почався.
   Ляшевецький знизав плечима й зиркнув на келаря, який сидiв праворуч.
   - Звичайний день. А що таке?
   - Нiчого. Ви любите, як видно, поститись...
   Намiсник окинув гордим поглядом свою паству i мовив:
   - У нас сто тисяч крiпакiв.
   Сковородi  шматок  застряв  у  горлi.  Ледве  ковтнувши,  спитав  украй
здивований:
   - Пожартував? Чи правда?
   - Га-га-га-га! - зареготав намiсник  i  пояснив  ченцям,  що  перестали
чвакати: - Наш гiсть не вiрить, що в нас сто тисяч хлопiв!
   Лункою  трапезою  пробiг  легенький  гомiн.  Сопiння,  посмiшки,  маснi
обличчя, жарти.
   - I двiстi з гаком тисяч десятин орно© уеллi, -_ додай спокiйно келар.
   - Так що лишайся в нас, не пропадеш! - сказав намiсник i пiдморгнув.
   - Го-го-го-го! - зареготала братiя.
   Григорiй весь напружився i вже ледь-ледь не кинув ©м просто в очi слова
картання, гнiву, але па вiстрi втримався i мовив тихо, з притиском:
   - Я не достойний тако© честi... Дякую.
   Ченцi на©жилися, але поволi згасли  i  знову  заходилися  бiля  смачних
на©дкiв.
   Пiсля обiду отець намiсник повiв Сковороду на горiшнiй поверх,  як  тут
казали, "в купол", де розмiщалася славетна лаврська бiблiотека.
   Григорiй жадiбно вбирав очима цю неймовiрну розкiш. Куди  не  глянеш  -
книги! На почорнiлих старих полицях, i  на  столах,  i  в  скринях,  i  на
пiдлозi купами. Малi,  великi,  старi,  новi,  друкованi  i  рукописнi,  у
дорогих оправах i без оправ, пошарпанi...
   - Ось джерело, жива криниця мудростi,  -  повiв  рукою  Ляшевецький.  -
Приходьте, спраглi духом, i пийте, пийте, аж доки стане сили!
   Сковорода взяв iз полицi книгу й, змахнувши порох, почав гортати.  Була
то збiрка коротких грецьких вiршiв. Вiн зачепився за мудрий змiст одного з
них i переклав уголос:
   Ловити треба час, би швидко все старi╨:
   За лiто козеня ста╨ кошлатим цапом...
   - Ти добре зна╨ш грецьку, - зазирнувши  через  плече  у  книгу,  сказав
намiсник. - А в нас нема╨ вчителя...
   Григорiй змовчав. Немов лихвар у скринi з грiшми, порпався у  книжковiм
золотi,  не  помiчаючи  нi  плину  часу,  нi   нетерплячки,   яка   трясла
Ляшевецького i не давала йому на мiсцi встояти.
   Нарештi намiсник узяв Сковороду за руку й сказав рiшуче:
   - Ходiмо, я покажу тобi наш монастир. А фолiанти цi нiде  не  дiнуться.
Пiсля шкiльного дзвону хоч i щодня приходь сюди й читай до  вечора.  А  не
вгаму╨ш спраги, бери свiчки й лишайся на нiч! Тут навiть ╨ де виспатися.
   Хоч хресний хiд мав вiдбутися завтра, уже сьогоднi було у Лаврi  людно,
мов у Лубнах на ярмарку.
   Притихлi, боязкi i невимовно враженi громаддям мурiв,  храмiв,  прочани
вешталися по монастирю, молились богу, кланялися, благословлялися ледве не
в кожного зi святих отцiв,  купували  свiчi,  хрестики  й  всiлякий  iнший
дрiб'язок, який захистить ©х од хвороб i недругiв, бо вiн iз такого мiсця,
яке угодне боговi й до неба ближче, нiж ©хнi грiшнi села.
   Не звертаючи на цю юрбу уваги, Ляшевецькии  розповiдав  Григорi╨вi  про
заснування Лаври, про оборону ©© в часи Лжедмитрiя. А  як  минули  ставок,
зарослий вербами, i пiдiйшли до храму, узяв пiд руку гостя й  благоговiйно
мовив:
   - Собор Успенiя. Каплицю бачиш? Пiд  нею  лежать  останки  царя  Бориса
Годунова, його дружини, дочки та сина...
   Невдовзi вiн зупинився перед новою церквою.
   - А цю воздвиг наш землячок Олекса Розум, граф РоЗумовський.  Позаторiк
©© освячували. Була сама iмператриця... Ти б на Олексу глянув! Аристократ,
вельможа. Весь у шовках та золотi.  Iмператрицю  водив  пiд  ручку,  ганяв
мiнiстрiв, немов зайцiв солоних...
   Вiн говорив неголосно, але з такою задрiстю, що аж спiтнiв, захекався.
   - Тобi давно, напевне, впiскопiя сниться? - пожартував Григорiй.
   Але намiсник не засмiявся, не вiдповiв так само жартом, а  набундючився
i мовив мрiйно:
   - На все ╨ воля божа... Якщо вiн схоче, пошле й таку велику милiсть...
   - А як синод?
   -  У  синодi  люблять  мене  за  проповiдi...  й  за   подарунки...   -
Перехрестився i перевiв розмову на iнше: - У цьому храмi  Смоленська  божа
мати. До не© йдуть iз усiх кiнцiв Росi©. Бо чудодiйна. Торiк зцiлила  двох
бiснуватих i трьом жiнкам безплодним послала чад, лицем на не© схожих...
   - Кириле, ти, бачу, знову не впiзна╨ш мене, - сказав Григорiй весело. -
Я ж не прочанин...
   - Ти що, не вiриш?!
   - Нi, вiрю, вiрю, - засмiявся Сковорода. - Такi ченцi зцiлити можуть не
те що жiнку, а й смокiвницю!
   Кирило звiв докупи брови, трiпнув сердито "нiмбом" i... осмiхнувся.
   - А ти йоржистий, як i колись.
   - Та й ти нiвроку був на язик.
   - За десять рокiв обчоргав, стер. Вже  як  стара  мантачка,  -  зiтхнув
намiсник скрушно. - Гада╨ш, легко годити богу й людям?
   - То не годи.
   - А сан? А звичка жити в постiйнiй шанi, славi? А недалека старiсть?
   - Од всього найдорожчий душевний мир i спокiй.
   - Душевним миром не будеш ситий, Грицьку.
   - Не в ситостi, Кириле, щастя, а в сроднiй працi,  в  певностi,  що  ти
живеш по правдi, не робиш шкоди iншим i не  да╨ш  нiкому  й  свою  мервити
душу.
   - Та ж свiт - не рай, - не приставав на те намiсник. -  Тут  кожен  рве
собi. Кричать про совiсть, душу i про  любов  до  ближнього,  самi  ж,  що
можуть, тягнуть. А я, по-тво╨му, стояти мушу  збоку,  дивитися  й  ковтати
мовчки слину? Нi, красно дякую! Нема дурних... От  як  усi  так  житимуть,
тодi i я, будь ласка.
   - Ти ж проповiдник, пастир!
   - Я й проповiдую, картаю жадiбнiсть, нечеснiсть, пiдлiсть i  всi  грiхи
на свiтi.
   - А сам?
   - А сам живу, як можу!
   - I люди вiрять тво©м словам-облудi?
   - Не знаю. Плачуть...
   - З горя?
   - Пiди спитай...
   Почувся шум, квапливi кроки, гомiн. Прочани кинулися, неначе вiвцi,  до
головно© брами, стовпилися мiж трьох церков. Поволi  стихли,  дали  комусь
дорогу.
   - Що там таке?
   - Iдуть молитись схимники, - сказав намiсник глухо. Невдовзi з натовпу,
що розступивсь побожно, з'явилася юрба ченцiв, одягнених у широченнi чорнi
опанчi, що на п'ять лiктiв волочилися по землi. На  головах  високi  чорнi
каптури. В руках не жезли, а кiлки. На ши© в кожного по дзвону, та ще й  з
вiрьовкою. Сумами, iконами, книжками усi обвiшанi...
   - Дорогу, дорогу святим отцям! - лунало грiзно в натовпi.
   Григорiй  плюнув.  Серед  "святих"  вiн  упiзнав  кiлькох  ченцiв,   що
обжиралися недавно в лаврськiй трапезi i реготали з радостi,  що  мають  з
кого дерти.
   - Це лицемiри, мавпи! - промовив гнiвно.
   - Менi пора до церкви, - сказав намiсник поспiхом. - Зайди  до  келаря,
нехай тобi дасть келiю.
   - Якщо дозволиш, я заночую в бiблiотецi, в куполi.
   - Ночуй, будь ласка! Там ╨ тапчан i ковдри...
   Ляшевецький хотiв сказати ще щось,  але  махнув  рукою  i  поспiшив  до
храму, в який вливалася рiка прочан та схимникiв.
   Дзвонили  дзвони,  кликали  молити  бога,   каятися.   Спускалися   вже
прохолоднi, передосiннi сутiнки... Вповзала в душу темiнь...
   Вiн повернув до трапезно©.
   Худий хлопчак-послушник, що готував вечерю,  покiрно  вислухав  бажання
гостя, узяв двi свiчки i, запаливши одну З них, подав обидвi Сковородi.
   - Вечерю вам принести? - спитав байдужим, мов потойбiчним, голосом.
   - Не треба, дякую.
   У книгозбiрнi було вже зовсiм темно. Подибавши старий свiчник, Григорiй
накапав у нього трохи воску, поставив свiчку й пiшов  розшукувати  тапчан.
Той прича©вся в нiшi, за невеликим  столиком,  заваленим  сувоями  паперу,
книгами. Були тут навiть i каламар, i пера. У каламарi, правда, давно  вже
висохло, як у пiсках пустелi...
   Григорiй скинув торбу, каптан i чоботи, якi  йому  подарував  Микита  у
Переяславi, лiг на тапчан i взяв зi столу найближчу книгу. То  був  Еразм,
великий свiточ iстини, свободи духу, братства. Григорiй почав гортати його
блискучу "Похвалу глупотi", яку читав ще в Академi©. Та з голови  не  йшли
ченцi, намiсник, прочанськi юрби i все, що чув  та  бачив  за  цi  пiвдня,
прожитi в Лаврi. О господи, Iсусе, сину  божий,  якими  сталi©  нинi  тво©
апостоли, тво© пророки й слуги! Денно i нощно вони  у  храмах  моляться  i
безперервно барабанять у  псалтир.  Церкви  будують,  монастирi,  каплицi.
Бредуть поклонниками в  ╙русалим...  З  обличчя  -  святi,  а  в  серцi  -
найбеззаконнiшi! Честолюбцi,  звiдники,  немилосерднi  i  нетерпимi...  О,
лицемiри!
   Поклав Еразма. Тремтливий вогник свiчки замиготiв, заблимав.  Пiдмостив
каптан пiд голови, зручнiше влiгся i взяв одразу кiлька книжок. Плутарх...
Сенека... Цiцерон... Воiстину жива криниця мудростi!
   Заснув пiд ранок, уже пiсля других пiвнiв.
   ╞╞ одразу вийшов на тополину вулицю свого села.
   Було якесь велике лiтне свято. Люди ходили з пляшками  й  скляницями  в
руках, смiялися, спiвали, плакали i  пританцьовували.  Йому  дали  великий
келих меду й червонобоке яблуко. Музики тнули  горлицю,  здiймався  вихром
танець...
   I раптом вiн опинився в палацi, де  веселилися  напудренi  та  кучерявi
пани i панi©. Манiрнi, хитрi, жадiбнi, вони  всмiхались  лагiдно  одне  до
одного,  знiмали  маски  i  милувалися  сво╨ю  випещенiстю  перед  великим
дзеркалом...  Здякзлося,  Григорiй  був  для  них  невидимим,   безплотним
духом...
   Нарештi якась незнана сила ввела його у величезний прекрасний  храм.  Т
вiк удвох з дияконом почав служити лiтургiю. На хорах пiвчi вели протяжно:
"Святий боже, святий крiпкий, святий  безсмертний,  помилуй  нас..."  .Тим
часом батюшка ходив по церквi з тацею i виривав iз рук прочанок  ©рошi,  а
дяк витрушував кишенi й гамани чоловiкiв.
   Нараз запахло паленим. Григорiй зайшов в олтар  i  зупинився  вражений.
Попи й ченцi тут жерли м'ясо звiрiв та рiзних  птахiв.  А  тi,  кому  було
замало цього, над величезним вогнищем пекли людину в чорному.  Григорiй  з
жаху крикнувПрокинувся. Лежав, облитий липким холодним потом, i  намагався
згадати, де вiн.
   Бiблiотекою вже походжав свiтанок.  В  одному  з  вiкон  горiв  рожевий
вiдблиск...
   Згадав - i стало лячно. За свiт, за себе, за рiдний край, який  покинув
так нерозважно в тяжку, недобру пору. Минуло лiто волi, спадало  з  дерева
останн╨ листя прав... Порозбiгалися, неначе мишi з корабля! Мерщiй у нори,
в нори. Сини народу, великомудрi голови! А хто ж заступиться  за  бiдолаху
смерда, хто стане щитом червленим мiж ним i паном, научить правди, iстини,
яку ховають дуки за сiмома замками?
   Схопився з ложа, оглянув iз жалем книжкове царство й  почав  збиратися.
Одразу стало на серцi легко, вiльно. I так завжди.  Коли  доходив  якогось
рiшення, робився сам спокiйним, на думку й слово гострим, готовим  знести,
витримати безкра© версти, злигоднi, самотнiсть, спрагу, голод.
   Спустився вниз, у трапезу. Хтiв попросити окра╨ць хлiба, але  роздумав.
Послушник спав на лавi, самому ж брати нiяково.  Щоб  не  збудити  хлопця,
зняв обережно защiпку i, прочинивши важкi окутi дверi,  вийшов  на  критий
ганок.
   Мiж верб над сонним ставом сiрiв туман. На морiжках довкола,  прославши
свити, спала прочанська чернь. Подекуди уже блукали люди.  Хтось  умивався
бiля криницi, з кадуба. Дiдок  iз  борiдкою,  як  у  старого  цапа,  стояв
навколiшки й молився, дивлячись на золотi хрести, що вже горiли у  скiсних
перших променях...
   Надiвши шапку, Григорiй збiг по вогких сходах  ганку  й  попрямував  до
брами.
   Похмурий страж у рясi, але при шаблi та двох пiстолях,  одсунув  мовчки
засув i пхнув ногою дверi. Григорiй вийшов.  Примруживши  вiд  сонця  очi,
дихнув на повнi груди. В дорогу, в iрiй!
   Благословен великий шлях додому! А там i вмерти  легше,  як  на  чужинi
жити.



   СIТЬ П'ЯТА

   Хто б мiг подумати, що Iосаф не забув про нього. Минуло стiльки  рокiв,
а вiн згадав, переступив через усi незгоди й послав отця  Гервасiя  знайти
нетягу-вчителя i запросити в  Харкiв.  Ще  й  передав  через  Iгумена,  що
дозволя╨ вчити спуде©в так, як вiн вважа за краще. Дива, та й годi! Чи  то
за цих шiсть рокiв  змiнився  свiт,  чи  то  владика  здружився  бiльше  з
мудрiстю, як сiв епiскопом у мiстi Б╨лгородi... А  може,  те  i  се.  День
проживеш i то ста╨ш немовби зовсiм iнший. Людина вiчно  вчиться,  й  життя
одного мало, щоб осягнути все, пiзнати свiт до краю...  В  Колегiумi  його
уже чекали.
   - Григорiй Савич? - спитав префект, пiдводячись,  як  тiльки  Сковорода
переступив порiг завалено© книжками келi©. - Кордет Лаврентiй, - подав вiн
руку i посмiхнувся болiсно: - Смиренний  iнок,  любитель  муз  та  вчитель
фiлософi©.
   У нього був  дзвiнкий,  при╨мний  голос,  блискучi  карi  очi  й  рiзкi
хлопчачi рухи.
   - Тут нам про вас розповiдав Гервасiй. Сiдайте, прошу...
   Вiн прогорнув на лавi трохи мiсця, розвiв руками,  мов  вибачаючись  за
цих настирникiв у  шкiряних  оправах,  i  повернувся  за  свiй  незграбний
дубовий стiл.
   - Ви чули? Росiяни при Кунерсдорфi ущент розбили Фрiдрiха!
   - То й що?
   - Та це й для нас вiкторiя, бо там же б'ються полкiв чотири козакiв!
   - А скiльки вдiв та сирiт лишила нам ця перемога в Пруссi©?
   Кордет замислився. Вiн виглядав на рокiв тридцять  п'ять,  хоч,  певно,
був молодший. Чернеча ряса не молодить нiкого.
   - Вам залишили клас поетики,  -  промовив  невдовзi  i  посмiхнувся:  -
Порфирiй Крайський, протоi╨рей, хотiв забрати цей  клас  собi,  то  я  мав
честь йому довести, що вiршування й творiння  тайних  суплiк  не  wszystko
jedno.
   - Ну, вiн тепер вас проковтне, колего.
   - Подавиться! - сяйнув Кордет очима, рйiфии рiшув  книжку,  яку  читав,
коли зайшов Григорiй, i  запропонував:  -  Ходiмо,  я  покажу  вам  келiю.
Правда, воно не зовсiм келiя, а так собi, спокiйний закут у музеумi, сiреч
у книгозбiрнi нашiй...
   - Чудово, отче! - зрадiло мовив Сковорода. - Чотири роки тому я ледь не
плакав, кидаючи таке кубельце. Лаврентiй спохмурнiв.
   - Я дуже прошу, не звiть мене отцем i прочая... Мене драту╨...
   - Пробачте. Я ж не вiдав...
   - Оце Колегiум, - кивнув Кордет на кам'яний триповерховий дiм. - А далi
- бурса, чи, як тут каже дехто, сiропитательний будинок. Ген  монастирська
трапеза... До речi, ви обiдали?
   - Я не обiдаю.
   - I я, коли нема╨ чого на зуб  покласти!  -  сказав  Кордет.  -  Ходiмо
спершу та перекусимо, чим бог послав, чи то пак ректор, а  вже  тодi  i  в
келiю.
   - Спасибi. Я не обiдаю уже чотири роки, - знiяковiв  Григорiй.  Вiн  не
любив хвалитися сво©м життям, розповiдати, який вiн скромний,  витриманий,
ледь не святий.
   - В iм'я чого? Щоб умертвляти плоть? - спитав Кордет зчудовано.
   - Нi, навпаки. Людинi зайве приносить бiльше шкоди, анiж мала нестача.
   Кордет щось буркнув. Оглянув скоса нового вчителя i повернув до  виходу
з монастиря. Перед ворiтьми  узяв  праворуч,  завiв  Григорiя  у  кам'яний
приземкуватий будинок i, вiдчинивши дверi  в  маленьку  келiю,  сказав  не
зовсiм чемно:
   - Ось тут викохуйте сво© прийдешнi мощi, а я пiшов обiдати.
   - Бог вам у помiч! - гукнув Григорiй.
   - Я пожую i сам, ще зуби добрi маю! - озвався вже вiд дверей  Кордет  i
швидко вийшов iз бiблiотеки.
   Сковорода всмiхнувся. Либонь,  хороший  хлопець  оцей  префект-фiлософ.
Рiзкий, одвсртий, щирий... Ого! Тут справжн╨ лiжко.  Т  навiть  миска  для
умивання, рушник, вiдро з водою й кварта. А на столi нова велика свiчка  у
гарно виточеному свiчнику...
   Григорiй поклав на лiжко торбу i, розв'язавши комiр, умився  з  дороги.
Вода джерельна, чиста. Рушник м'який, пахучий, як у селянськiй хатi...  По
всьому тiлу пiшла солодка хвиля блаженства, спокою. Душа жадала  простору.
Вона була, немов жива криниця, ущерть налита музикою, словами вдячностi до
тих людей, якi подбали загодя про незнайомця-вчителя, ще  и  ненароком,  а
мо', й навмисне дали йому в такому мiсцi жити,  яким  вiн  снив,  яке  для
нього зручнiше й лiпше вiд усiх хоромiв панських.
   Дiстав сопiлку з торби, лiг горiлиць на лiжко, заплющив очi  й  заграв,
заграв...
   Он по горах снiги лежать,
   По долинах води стоять,
   А по шляхах маки цвiтуть;
   То ж не маки червоненькi,
   То чумаки молоденькi...
   Коли пiдняв повiки - на порозi стояв Кордет. Вiн  був  схвильований,  в
очах блищали сльози.
   - Григорiю, у тебе божий дар! - промовив згодом  попанiбратськи  просто
i, зачинивши дверi, пiдбiг до лiжка. узяв сопiлку, крутнув  сюди,  туди  i
запитав: - Де ти купив таку чарiвну музику?
   - Нiде. Зробив.
   - Та що ти кажеш?
   - Правда...
   - I ноти зна╨ш?
   - Знаю.
   - Григорiю, ти сущий скарб. У нас же нiкому навчати  хлопцiв  спiву!  -
змахнув Кордет  руками.  Й  розщедрився:  -  Ходiмо,  я  покажу  тобi  наш
предостойний город!
   Окрiм церков, у Харковi ще не було на що дивитися. Та й то  найкращу  -
Покровську - церкву  Григорiй  встиг  оглянути,  бо  стояла  в  монастирi,
неподалiк Колегiуму. Тому, Заждавши трохи, щоб  не  образити  патрiотичних
чуттiв префекта, Сковорода пробачився i запропонував:
   - Ходiмо краще в поле.
   Кордет замовк, не доказавши, як будувався храм Миколая.
   - У нас за Лопанню ╨ невелика миза, тобто пiдварок, -
   промовив згодом стримано. - Там лiс, гора, жива криниця...
   - А це далеко?
   - Нi.
   - Тодi гайда за Лопань!
   Вони  зiйшли  вузьким  Бурсацьким  узвозом,  минули   ветху   браму   й
напiвзасипаний широкий рiв.
   - Фортеця рушиться, - сказав Григорiй. - А що, татари  вже  не  сягають
Харкова?
   - Коли сягали, то й з козаками царi московськi  цяцькалися,  -  зiтхнув
Кордет. - А нинi нас уже нi  за  що  мають.  Полковникiв,  немов  гусарам,
ставлять!
   Вiн збiг униз, до рiчки, стрибнув у човен i взяв весло.
   - Татар не чути, - промовив  згодом,  коли  вже  випливли  на  середину
рiчки. - А гайдамаки, бував, дукiв шарпають. Не у самому Харковi... Ось на
святки зеленi як налетiли на  осавульський  хутiр,  так  тiльки  пiр'я!...
-змахнув веслом, як шаблею, i замалим не перекинув човен.
   - Веслуй спокiйнiше, а то потонемо, як цуценята в сажалцi, - пожартував
Григорiй.
   - Я вмiю плавати!
   - Я теж.
   Кордет пiдвiвся з лави i став гребти навстоячки. Весло  аж  гнулося,  а
човен мчав стрiлою.
   - О-го-го-го! - гукнув Кордет високим диким голосом. Iз очерету злякано
знялися крижнi. А вдалинi на луцi якийсь косар  самотнiй  пiдняв  бриля  i
помахав, вiтаючись.
   Вже бiля берега Кордет звернув лiворуч i спрямував човна в  притоку  чи
то  рукав,  зарослий  густо  очеретами  й  вербами.  Пливли  поволi,  ледь
продираючись крiзь лугову гущавину. Але невдовзi Кордет не витримав  тако©
муки, жбурнув весло на  дно  човна  i  спритно  вистрибнув  на  жовтуватий
пiщаний клаптик берега.
   - Плигай сюди! - гукнув Григорi╨вi i миттю зник, немов пiшов  у  землю.
Але не встиг Григорiй ступити кiлька крокiв,  як  попереду  почувся  голос
його супутника: - Оця левада наша. Ми тут корiв  пасемо  й  на  зиму  сiно
косимо.
   Небавом вийшли на  ту  широку  луку,  яку  аж  з  рiчки  видно.  Лежала
свiжоскошена  немолода  трава,  гули  джмелi   над   потривоженими   косою
гнiздами... А косаря не стало. Був - i нема.
   Григорiй пiшов шпаркiше i наздогнав Кордета, що розкидав  ногами  сiно,
аби посохло швидше.
   - А де косар?
   - Вже накосився, мабуть, i почвалав додому, -  не  озирнувшись,  сказав
Кордет. - Трава густа i перестояна - тут за  пiвдня  вмахаешся...  Он  там
криниця й хата, - вказав на захiд сонця,  де  пiд  горою  (як  у  Ковра©!)
стояла стiнка лiсу. - Ми тут ночу╨м iнодi, коли набридне мiський  гармидер
i су╨таСковорода примружив очi й побачив  рiчку,  греблю,  почув  Мар'янин
голос...
   -  Григорiю!  -враз  пролунало  поруч.  -Григорiю!..  Вiн  озирнувся  -
накульгуючи, до  нього  бiг  земляк  Ничипiр  Доля!  Поцiлувавшись  тричi,
схвильованi, вони стояли мовчки, а потiм знов обнялись i,  смiючись  крiзь
сльози, заговорили.
   Власне, це не була розмова, а град запитань, нестримний вихор радостi.
   - Ви що, брати? - устряв Кордет нарештi, й вони притихли.
   - Це мiй земляк, чорнуський! - щасливо мовив Сковорода.  -  Ну  а  крiм
того, ми з ним три роки разом були в Угорщинi... А я гадав, що  ви  втекли
на Запорожжя, -_ повернувся вiн до Ничипора.
   - Ти ясновидець! - розплився Доля в усмiшцi.
   Вiн мав якийсь кумедний вигляд - чи то у  ньому  було  щось  зайве,  чи
бракувало йому чогось... О, замiсть чуба на головi стерня!
   - А де ж ваш, дядьку, оселедець? Ничипiр глянув на Кордета.
   - Голець зголив, Григорiю... - I посмiхнувся: - Зате ще маю голову!.. А
як же ти, яким це вiтром тебе принесло на Слобожанщину?
   - Вiн буде в нас учителем, - сказав Кордет поспiшно i  запропонував:  -
Ходiмо в хату, братцi. Там десь у нас була вода життя... Дядьку  Ничипоре,
ви ще не випили ту акву вiту?
   - Жива й здорова, - прогув Ничипiр. - Ти до сестри  заходив?  -  спитав
Григорiя. - Як там вона, пiдстрибу╨?
   Сковорода спiткнувся. Хотiв кивнути ствердно, але не змiг.
   - ╞© нема╨... За бой взяли в хурдигу, а був мороз Ничипiр зцiпив зуби.
   - Проклятi дуки... - промовив згодом тихо, зiбгав бриля,  якого  нiс  у
руцi, i простогнав: - За грiш готовi зiдрати шкуру з батька... О  господи,
невже не буде кари?! Невже минуться ©м нашi сльози й кров! Та  хто  ж  ми,
люди добрi?
   - Лозовi прутики, яких зв'язати нiкому, - сказав Григорiй.
   - Бездумнi вiвцi, яких стриже хто хоче, - додав Кордет.
   - Куди ж ви дивитеся, розумнi, вченi голови?! - стис кулаки Ничипiр.
   Поопускавши очi, вони брели левадою, перевертали мовчки  важуче  груддя
докорiв i не могли, не смiли сказати  слова  собi  на  виправдання.  Вони,
звичайно, назвали б безлiч причин, обставин, сумнiвiв, але  вiд  цього  не
стало б легше нi ©м, нi Долi, нi ©хньому народовi. Петля затягувалася  все
дужче й дужче, i не було вже сили ©© зiрвати з ши©. Ще кiлька лiт -  i  по
козаччинi закряче чорний ворон...
   Коли зайшли до хати й пробiгла кругом чарка, Сковорода спитав Ничипора:
   - Як Запорожжя, дядьку? Хоч там гуля╨ воля? Козак махнув рукою.
   - Хiба вночi, з сiромою... Як посiдла╨мо розкiшних панських коникiв  та
як гайнемо чи до татар, чи то до шляхти в гостi!..
   - А до сво©х?
   - Бува╨... - пригладив вуса Доля. - Як шаровари скинемо та як розпишемо
те панське  мiсце,  що  оброста╨  салом,  так  де  й  вiзьметься  розум  i
побратимська щедрiсть - вiддасть усе!
   Вiн засмiявся.
   - А часом кулю вбуха╨, - промовив згодом i покрутив ногою. - Он щоб  не
вiн, - кивнув у бiк Кордета, - я вже давно в раю горiлку пив би  i  за©дав
варениками.
   - Ет, що там я... - знiяковiв Лаврентiй. - Вас не знайшли 6 i так...
   - То сам у лiсi здох би, - сказав Ничипiр  i  подав  Кордету  чарку.  -
Спасибi,  брате,  вiк  не  забуду!  Господи,  як  появлюсь   на   Сiчi   -
порозбiгаються! Вони ж гадають, що я на тому свiтi...
   Нараз умовк, похнюпився, зiтхнув печально i заспiвав:
   Гей, колись була розкiш-воля,
   А теперенька - недоленька,
   А теперенька - недоленька;
   Болить серце й головонька...
   Поверталися уже надвечiр. Кордет був стихлий, знiчений. Здавалося,  вiн
ждав з тривогою, що скаже новий  учитель  про  гайдамаку  з  Сiчi.  Хоч  i
земляк, а хтозна, якi думки у нього...
   - За Ничипора тобi велика дяка, - заспоко©в його  Григорiй.  -  Коли  б
усi...
   Кордет не дав домовити.
   - Я сам палив би й рiзав би! Проклятi здирцi, зрадники! За  шмат  сукна
гнилого царицю лижуть... Тьху! - Ударив люто  веслом  об  тиху  рожевувату
воду i запитав: - Ти от скажи, скажи на милiсть божу,  де  наша  гордiсть,
гонор? Ми ж - козаки, безстрашнi русичi, що  не  далися  татарам,  шляхтi,
туркам. А при©здить якийсь панок iз Московщини, i вже хвостом  виля╨мо,  i
бiжимо, аж пада╨мо, щоб донести, на брата й покласти в гаман  отi  нещаснi
срiбники. А як вiдхрещу╨мося вiд посполитих, немов вони не люди,  немов  у
них нема╨ серця, мислi й вони давно приреченi на гнiй, з  якого  розквiтне
наше панство!
   Григорiй слухав i дивувався схожостi його думок зi сво©ми. Вiн говорив,
немов палав, iскрився. Отак горять старi дуби, розбитi блискавкою...
   В монастирi на них  чекав  архiмандрит,  вiн  же  i  ректор,  Костянтин
Бродський.
   Напередоднi занять в училищi Сковороду покликали до ректора.  Костянтин
був у клобуцi й скуфi©, забрезклий, сивий.
   - Сiдай, Григорiю, - промовив байдуже, без будь-якого вiдтiнку. Дочитав
цупкий великий аркуш, узяв  перо  й  поставив  довгий  витi╨ватий  пiдпис.
Потому дiстав iз шухляди Сковородин рукопис лекцiй i простягнув йому. -  Я
ознайомився... - сказав непевно. - Ну  що  ж,  цiкаво...  Благословляю.  З
богом!
   Сковорода пiдвiвся.
   - Зажди хвилину, - пiднiс суху старечу руку Бродський.  -  Скажи  менi,
Григорiю, хто i за вiщо наклав на тебе ╨пiтимiю?
   - Ви помилились, отче, - одмовив чемно Сковорода.  -  Я  й  не  грiшив,
зда╨ться...
   - Тодi чому ж ти постиш, ©си лиш раз на день i уника╨ш товариства?
   - Хiба це грiх? - спитав Григорiй рiзко. - Доки однi надмiру  ©стимуть,
хтось мусить пеститись.
   - А товариство? - не скоро буркнув Костянтин.
   - Отче, хто хоче мислити, той мусить прагнути самотини. Ну а крiм того,
- примружив очi, - громада тутошня для мене надто пишна i благородна. Я  з
козакiв, як кажуть, чорна кiстка...
   - Це од лукавого,  -  промовив  жорстко  Костянтин.  -  Ти  благородний
вченiстю. Та й чин високий ма╨ш.
   - Звичайно, вчитель...
   -  Я  не  про  це,  -  пiдвищив   голос   ректор.   -   ©©   височество
iмператриця-матушка тобi присво©ла достойний чин придворного уставника 1.
   - А я й забув... - протяг Григорiй.
   - Iди, - махнув рукою Костянтин. - Нi, зачекай! Вiзьми ось грошi, сходи
в гостиний ряд i купи собi новий пристойний одяг.  Каптан,  камзол,  штани
суконнi... А то на старця схожий.
   - Менi й у цьому... - почав був Сковорода.
   - Иди, иди, Григорiю! Щоб завтра був як та нова копiйка!
   Григорiй вийшов. Зчудований такою щедрiстю i добротою,  затис  у  жменi
грошi й побрiв у свiй музеум. Дива, та й годi! Його  зустрiли  в  Харковi,
немов у рiднiм домi. Дали роботу, житло, що й повий одяг. Чому,  за  вiщо?
Чи╨ю ми лiстю?..
   - Ну, що хотiв вiд тебе  Бродський?  -  спитав  Кордет,  який  iшов  до
ректора.
   Сковорода розкрив долоню з грiшми. Кордет присвиснув.
   - Звелiв купити собi каптан,  камзол  i  все,  що  личить  мати  пановi
вчителю.
   - З чим i вiтаю, - зiтхнув префект. - Я мiг би тобi сво╨ вiддати,  коли
б ти був хоч трохи нижчий... Як натягнув оцю личину... - тицьнув  рукою  в
рясу i знов зiтхнув. - Гуляй здоров! Дивися добре, бо ошукають крамарi!  -
гукнув з порога i зник у темних сiнях.
   Занiсши свою "Поетику", Григорiй вийшов iз монастиря. В  кишенi  муляло
важке холодне золото. Тако© сили грошей вiн ще не мав нiколи, хоча  прожив
на свiтi мало не сорок рокiв. Було незвично, нiяково. Здавалося,  шось  не
так одяг або свiтив десь голим тiлом, i всi зустрiчнi дивилися на нього  з
осудом. Кiлька разiв якiсь селяни,  що,  певно,  вперше  були  у  Харковi,
хотiли щось спитати, але  роздумували  i  поспiшали  його  минути.  Навiть
старий, слiпий кобзар, який сидiв бiля будинку писаря i щось спiвав  давно
охриплим голосом, ураз спинив на струнах худу, аж чорну руку.
   Григорiй дiстав карбованця й поклав у шапку. Старий здригнувся, намацав
швидко грошi й сховав за пазуху.
   - Заспiвайте яко©сь, дiду.
   Кобзар поправив свою стареньку музику, пiдтяг одну зi струн i  проказав
догiдливо:
   - Я зараз, зараз, папочку...
   Сковорода скривився. Хотiв сказати, що вiн не пан, а теж голяк, який не
ма╨, окрiм  сопiлки  й  кiлькох  книжок,  нiчого.  Але  не  встиг.  Кобзар
прокашлявся й завiв про те, як  Лисавета  дала  козацтву  волю,  та  ще  й
Кирила-гетьмана.
   Григорiй рушив далi. На серцi  в  нього  було  до  болю  тоскно.  Минав
крамницi, ятки i намагався знов  вiднайти  душевний  мир  та  спокiй,  якi
утратив, як тiльки вийшов од ректора.
   IЦе був у розпалi усЯенсЬкий лiтнiй ярмарок.  Людей  Снувало  по  мiсту
разiв у десять бiльше, нiж у звичайнi, буденнi днi.
   Пона©здили з усiх-усюд i козаки, й мiщани, i посполитi; купцi, пани  та
пiдпанки зi Слобожанщини та й  з  городiв  росiйських,  що  починалися  за
Острогожськом i недалеким Б╨лгородом.
   У цьому шарварку i вавiлонському стовпотворiннi, мов у театрi, Григорiй
бачив людство. Усi тут нiби рiвнi, нiхто  не  б'╨  нiкого  i  не  примушу╨
вiддати  даром  плоди  сво╨©  працi.   Торгують,   никають   по   ярмарку,
могоричують... Насправдi ж всюди прiрви. Он той  панок,  що  роздивля╨ться
нову  карету,  розбагатiв  i  хоче  собi  змiнити   ви©зд.   А   той   (як
нагерголивсяi), напевно, ©здив до столицi, дiстав село в дарунок за  вiрну
псячу службу й тепер шука╨ майстра, щоб збудував хороми. Купець згина╨ться
у три погибелi перед гусаром з вусами, а сам же може купити полк  таких...
Якийсь козак, що вже дiйшов до ручки, трима╨ шаблю - свою останню зброю...
Он посполитий, у постолах, без шапки, привiв стару кобилу, що вже мало  не
пада╨. Панки, чиновники у дорогих камзолах  регочуть  з  нього,  штрикають
шкапу в ребра i вимагають, аби хазя©н сiв  на  кобилу  верхи  i  проскакав
галопом. Бiдак сто©ть похнюпившись,  i  по  щоцi  у  нього,  -  засмаглiй,
вкритiй пилом, - бiжить гiрке, пекуче горе...
   Григорiй кинувся у щiльний гурт насмiшникiв, купив у  дядька  шкапу  i,
залишивши йому покупку, зник у юрбi. Його гукали - всу╨...
   Вiдчув полегкiсть. I враз збагнув, що вiн  не  може  придбати  папський
одяг! Не через те, що вже не стане грошей,  а  по  сво©й  натурi,  по  тiй
великiй спiльностi мiж ним та бiдним людом, яка да╨ йому безмежну  силу  й
вiру у кращi днi прийдешнi. Воiстину, пiзнай себе - i ти пiзна╨ш щастя!
   Легкий, усмiхнений, зайшов Григорiй до крамницi, купив  штани,  широкi,
синi, на очкурi, козацькi добрi чоботи, сорочку, пояс,  шапку  й  звичайну
сiру свиту.
   Крамар очиська витрiщив, коли  побачив,  що  пан  учитель  скида╨  свiй
каптан нiмецький та одяга╨ просту селянську свиту.
   Залишивши старе  вбрання  в  крамницi,  Григорiй  вийшов  на  велелюдну
приярмаркову вулицю й подався у бiк  Колегiуму.  Аж  помолодшав  нiби!  На
рокiв десять, двадцять.  Ступав  широко,  легко.  У  головi  була  ранкова
яснiсть, а на душi - весняна повiнь радостi... Ото  Кордет  здиву╨ться!  А
ректор?.. Буде лаяти. А може, й вижене. Не первина... Не в чинi щастя i не
в посадi, яко© ти доскочив, а в нас самих! ╙пiскоп, певно, викличе й почне
читати проповiдь про те, як треба жити, щоб не гнiвити бога й не дратувати
його рабiв улюблених, що на землi раюють... Все су╨та су╨т! Найгiрша  мука
- совiсть. Якщо сумлiння чисте 1 в серцi мир  та  спокiй  -  нехай  Юпiтер
гнiва╨ться!
   Проте у двiр Колегiуму заходив трохи боязко: страх не  любив  завдавати
людям прикрощiв...
   Та не тодi бiда приходить, коли на не© ждуть. Вона  з'явля╨ться,  немов
гроза у червнi, раптово, нагло.
   Вже навеснi, як зацвiли садки i почались канiкули,  Гервасiй  переказав
Григорi╨вi, щоб вiн прибув у Б╨лгород. Сковорода не став чекати оказi©,  а
того ж дня, поклавши сво© пожитки в торбу, помандрував на пiвнiч.
   Був теплий, тихий день. Дорога бiгла лiсом, то  вниз,  то  вгору,  а  в
улоговинi, у серпанковiм маревi, неначе шабля, зблискувала спокiйна  рiчка
Харкiв. Спiвали жайворонки. Вони були невидимi, й тому  здавалося,  що  то
бринить прозоре син╨ небо. З високих сугорбiв,  залитих  цвiтом,  травами,
перед очима на всi чотири боки розкинулися барвистi  плахти  полiв,  га©в,
ставкiв та лукiв. Майже пiд кожним пагорбом струмком збiгала в рiчку, у яр
чи в балку жива вода. Цiлюща, свiжа, сонячна...
   Осиливши верст двадцять  п'ять,  Сковорода  спинився  бiля  кринички  в
березi. Поклав на землю торбу i зняв бриля, якого подарував Ничипiр  Доля,
коли рушав на Запорожжя. З яких криниць вiн нинi  п'╨?  Чи  то  дiйшов  до
Сiчi? Правда, тепер i там, як кажуть, нема сiромi волi...
   Набрав води у пригорщ, хлюпнув собi в обличчя. Ух,  благодать!  Струмок
побiг за пазуху. Григорiй зняв сорочку й омив дорожню куряву з  грудей  та
ши©. Тодi напився донесхочу, одягся й лiг  на  морiжок  у  затiнку.  Крiзь
молоде вербове листя  слiпило  очi  сонце,  мов  загравало,  бавилося.  Не
дочекавшись вечора, у гущинi над рiчкою змагалися два солов'©. То тут,  то
там лiчила комусь лiта зозуля; i бив у бубон одуд, i туркотiла горлиця...
   Заплющив  очi.  Господи,  якого  ще  потрiбно  людям  раю!  Так  нi  ж,
колотяться, кують кайдани ближньому. Свободожери, нелюди! Неначе  яструби,
шугають знай у небi i видивляються свою криваву здобич.
   Он ты, птичко жолтобоко, Не клади гнiзда высоко...
   Народжуються слова ново© пiснi. А з солов'©них колiнрулад чи,  може,  з
спiву вивiльги, мов Афродiта з  морсько©  пiни,  виходить  музика,  мотив,
мелодiя. Вона проста, немудра  i  нерозривно  сродна  цим  небесам,  гаям,
криничцi, птаству; i цьому дню, i цвiту, й струмку, як скло  прозорому,  й
тому густому явору геп па горi, якому лама╨ руки вiтер...
   Не помiтив, як до кринички на вiзку пiд'©хав огрядний лiтнiй пiп.
   - Тпру, окаянний! - злостився батюшка i, перекинувши хреста  на  спину,
схопив коня за храпи. - Стiй, стiй, люципере!
   Кiнь одступав, задерши голову, а потiм знову рвався до води.
   Нарештi пiп не витримав, гукнув Григорi╨вi:
   - Агей, лайдаче, ходи сюди! Подерж коня, а я нап'юся.
   - А може, краще я вас подержу - нехай нап'╨ться  кiнь?  -  пiдводячись,
спитав Григорiй.
   - Роби, що кажуть, йолопе, - сердито  буркнув  пiл  i,  передавши  коня
Григорi╨вi, припав скорiше до джерела.
   - Отче, як ви дiзналися, що я лайдак i йолоп? - спитав Григорiй весело.
   Пiп смачно крякнув, витер уста долонею й махнув рукою, аби пустив коня.
   - Розумнi, голубе, в тво╨му вiцi уже не ходять пiшки.
   - Логiчне, хоча i хибне судження... Пiп аж ударився руками в боки.
   - Ой леле, i що вiн тямить у логiцi! Ти що,  поспав,  набравшись,  бiля
Училищного монастиря?
   - Авжеж, - промовив Сковорода. -  Ще  мудрий  Плiнiй  сказав,  що  omne
perire tempus, quod studiis non impertias, сiреч: загублений той час, який
ти не використав на навчання.
   - Сковорода?!
   - Еге.
   - Прошу прощення, - знiяковiв, заметушився пiп.  -  Я  вас  прийняв  за
волоцюгу-смерда, який не хоче ходити За панським плугом...
   - I я не хочу, - сказав Григорiй.
   - Ви орете, пане учителю, новину та перелоги  душ  i  засiва╨те  зерном
науки. Про вас уже слава йде! Тепер знiяковiв Григорiй.
   - Ви з Харкова? - спитав, аби змiнити тему.
   - Базарював. А це додому ©ду, в Старицю. А ви ж куди?
   - У Белгород.
   - Господи, нам по дорозi! Я  пiдвезу  вас.  А  як  припiзнимося,  то  й
заночуете у мене в хатi! Моя стара зрадi╨.  Небiж  мiй  вчиться  у  вашому
Колегiумi.  Такий  тямущий  хлопець.   Ви,   певно,   знаете   -   Михайло
Ковалинський. Закiнчив клас iнфими...
   - На жаль, не знаю, - розвiв руками Сковорода. - Я викладав поетику.
   -  Дуже  вас  прошу,  -  схрестив  на  грудях  м'ясистi  руки  пiп,   -
познайомтеся з мо©м небожем i не оставте його, як кажуть,  добрим  словом.
Хлопчина славний, ей-ей!
   - Зроблю, - пообiцяв Григорiй i взяв у руки торбу.
   - То що, по©хали? - спитав священик.
   - По©хали! - стрибнув на вiз Григорiй. Як не спiшили, а припiзнилися, i
ночував Григорiй в отця Петра у Старицi.
   На другий день, подякувавши за хлiб та сiль i  пообiцявши  невдовзi  ще
навiдатися, Сковорода пiшов до Б╨лгорода, що був тут зовсiм недалеко.
   Отець Гервасiй прийняв Григорiя в архiмандритських келiях.  Зрадiв,  як
братовi, стис у мiцних обiймах. Вiн ще погладшав, ще закруглився. Весь  аж
лиснiв, як восени бичок.
   - Чув, чув, Григорiю, - очима пестив гостя, - як покорив ти Харкiв.  Ну
молодець! Не осоромив мене старого.
   - Та я... Та що там... - знiтився Сковорода. Але Гервасiй узяв його  за
плечi i всадовив на дзиглику навпроти себе.
   - Який худий ти, Грицьку! Та не журись, у нас поправишся...
   - Я й не журюся, - спромiгся вставити Сковорода. - Була 6 душа здорова.
   - Якщо душа -  вино,  то  тiло  -  мiх,  -  пiднiс  Гервасiй  палець  i
засмiявся. - Ну, як жилося?
   - Добре.
   - Не кривдили?
   - Нi.
   - Було з грошима скрутно?
   - Та нi...
   Архiмандрит скривився - щось не подобалося йому в розмовi, але що саме,
Сковорода не мiг збагнути.
   - Таки дивак ти, Грицьку, - всмiхнувся Гервасiй лагiдно. -  Невже  тобi
не хочеться добитись щастя, почестей?
   - А я щасливий, отче, - промовив палко Сковорода. - Робота, учнi, книги
- на трьох нещасних стало б!
   Архiмандрит помовчав, чи  то  вагаючись,  чи  щось  обдумуючи.  I  враз
спитав:
   - Скажи менi, Григорiю, чому ти й досi не у ченцях?
   - Бо не достойний...
   - Ну а хотiв би? - пiдбадьорився отець Гервасiй.
   - Не знаю, далебi... У мо╨му вiцi йти у послушники...
   - Ми пострижемо тебе одразу. Я говорив про це з епiскопом.
   Архiмандрит пiдвiвся. Григорiй теж.
   - Я не готовий, грiшний, - сказав рiшуче.
   - Григорiю, - отець Гервасiй узяв його пiд руку. - Усi ми грiшнi. А  ти
давно живеш як справжнiй схимник.
   - Це так зненацька. Я мушу все обдумати...
   - Дивак! Та що ж тут думати? Сам Iосаф  звелiв  менi  прийняти  тебе  в
чернечий стан. За рiк чи два будеш префектом, ректором.
   - Спасибi. Що ви!
   - Ти найму дрiший - тобi й начальствувати! Григорiй витер пiт.
   Отямившись вiд похвали, яка його пригнiчувала, промовив гаряче:
   - Нi, я не можу. Дякую за честь, за дружбу, але чернецтво  не  до  душi
менi. Принаймнi зараз. Коли  ж  вiдчую,  що  я  готовий,  прийду  скажу  i
преклоню колiна. Тодi клобук возложите i одягнете скуфiю... Тепер же - нi.
   - Дитина еси, Григорiю. Не розумi╨ш простих речей. ╙пiскоп  тобi  дару╨
честь, достаток, шану. Ти уявля╨ш - ректором?
   - Хiба клобук добавить мудростi? Суть - голова...
   - Без голови тепер прожити легше, анiж без скуфi© та клобука,-  сердито
мовив архiмандрит.
   - Тому, хто пнеться вгору,-зауважив Сковорода.- А в  мене,  отче,  лише
одна турбота - коли б не вмерти менi без розуму.
   Архiмандрит нахмурився.
   - Ходiмо до Iосафа! - промовив згодом i перший рушив iз келi©.
   Сковорода поплiвся слiдом. Зияй наперед, що з цього дива не буде  пива.
Напосядуться на нього вдвох i заганятимуть, немов стрiльцi ' старого вовка
в яр, у монастирськi мури. Одвикли  можнi  терпiти  поруч  волю.  Вона  ©м
муля╨, як порошина в оцi. ©© страхаються, бо там, де  воля,думка,  бажання
правди, гiднiсть. Рабами легше правити. Ума не треба, досить i канчука  та
шаблi.
   - Зажди - сказав Гервасiй, коли зайшли в якусь свiтлицю. На стiнах  тут
висiло безлiч старих портретiв. То все були епiскопи, благообразнi  старцi
у дорогих, розкiшних ризах. Всi на один копил, немов брати-близнята...
   - Заходь! - гукнув отець Гервасiй, визирнувши з бiчних дверей.
   ╙пiскоп приязно благословив Григорiя. Вiн постарiв,  волосся  з  сивого
стало якимсь жовтавим, запали очi, щоки.
   - Менi сказав отець Гервасiй,- почав вiн тихо, хрипло,- що ти не  хочеш
узяти сан чернечий... Це правда?
   - Правда.
   - Чому?
   - Боюся.
   - Чого?
   - Позбутися скарбу.
   - Якого скарбу? - перезирнувся з архiмандритом.
   - ╙диного, що залишився, - волi.
   - Без клобука ти швидше ©© позбудешся. Запише якийсь панок у сказку - i
поминай як звали.
   - Та я ж козак. ╙пiскоп хмикнув.
   - I маю чин уставника.
   - Григорiю, - заговорив епiскоп по-братськи щиро.  -  Ти  придивись  до
мене - я вже старий i немiчний, от-от господь покличе в сво© чертоги... На
кого я залишу паству, кому вiддам ╨пархiю?  Хто  на  сторожi  стане  й  зi
словом божим, мов  iз  мечем  огненним,  заступить  шлях  жадобi,  кривдi,
чварам? Ось, може, вiн? - кивнув у бiк  Гервасiя.  -  Вiн  добрий,  вiрний
пастир, але  далеко  не  Цiперон,  i  не  Кониський  навiть!..  Кордет  чи
Бродський? А може, Крайський?
   - Аби хлiбець, а зуби знайдуться, - сказав Григорiй.
   - Звичайно, знайдуться, - всмiхнувся криво Iосаф. - Але якi, чи©?
   - А добрий шмат, Григорiю, - устряв Гервасiй. - Такий трапля╨ться раз у
життi, та й то одному iз сотнi тисяч.
   - Iстинно! - прорiк епiскоп. - Достаток матимеш, який тобi й не снився.
А шана, влада, сила!  Карети,  конi,  золото!  -  ╙пiскоп  аж  помолодшав,
налився знову силою. - Ти йдеш чи ©деш, а люд на тебе дивиться,  немов  на
бога, бiжить слiдом, цiлу╨ одяг, руки. Благословля╨ш братiю  i  вiдчува╨ш,
як виростають у тебе крила ангельськi i як ста╨ш ти бiля престолу господа.
   Сковорода пiдвiвся i, ледве стримуючи обуреннЯ, мовив глухим  од  гнiву
голосом:
   - Ви хочете, щоб я собою збiльшив i  так  велику  кiлькiсть  фарисе©в?!
©жте сито, пийте солодко, одягайтеся розкiшно, мяко -  i  ченцюйте!  Я  не
попутник вам. Ви проповiду╨те любов до ближнього, насправдi ж любите  лише
самих себе. Ви кричите про вiльну совiсть, а нетерпимi не менш од  схiдних
деспотiв i попираете во iм'я господа честь i життя  iнакомислячих.  Щодня,
щомитi твердите, що наша вiра ╨дино вiрна в свiтi, а бо©теся, щоб хтось не
висловив хоча б пiвслова сумнiву. I це суть праведники?!
   - Григорiю, отямся! - гукнув Гервасiй злякано. - Мовчи, нещасний!
   - А хто ж вам скаже правду, хто знiме  полуду  з  очей  неситих  ваших?
Пона©дали черева, поодягалися в ╨дваби,  сукна,  золото  й  благословляете
насильство, муки, рабство! _- Григорiю,  побiйся  бога!  -  знову  заволав
Гервасiй. Пiднiсши руку i дивлячись спiдлоба на  Григорiя,  епiскоп  мовив
жорстко:
   - От ти прийми чернецтво, стань на чолi ╨пархi© i покажи, як треба жити
пастирям, очисть од скверни iстину...
   - I Геркулес не змiг би очистити вашi авгi╨вi стайнi!
   - Свят, свят, - прошепотiв Гервасiй.
   ╙пiскоп сидiв, стиснувши зуби, i розглядав ╨вангелi╨, закуте в срiбло й
золото.
   - Чого ж ти прагнеш? - спитав нарештi.
   - Життя, спорiдненого душi, природi, - озвався  жваво  Сковорода:  йому
здалося,  що  Iосаф  з  ним  згоден.  Суть  не  в  клобуцi  й  санi,  а  в
безкорисливостi, в служiннi  правдi,  людям,  у  пiзнаннi  себе  самого  i
боротьбi з  такими  пристрастями,  як  самолюбство,  жадiбнiсть,  надмiрна
гордiсть пиха. Пiзнай себе - це заповiдь, альфа  й  омега  наша,  коли  не
хочемо зiiiти в нiщо i стати справжнiм бидлом!..
   Скривившись страдницьки, епiскоп звiв на нього сiрi холоднi очi.
   - Зависокосився ти, чоловiче добрий, - промовив стримано. - Тво©  думки
та речi на гранi ╨ресi...  -  Спинив  рукою  Сковороду,  який  хотiв  щось
заперечити. - Звичайно, у них  е  частка  iстини,  мало©  правди...  Проте
велика правда, в iм'я яко© ми  живемо  i  боремося,  ногами  топче  меншi,
приносить ©х у жертву... I тих людей, якi за них чiпляються... - додав  iз
притиском.
   - Це фарисейство! - не стримався Сковорода. - Якщо  вбива╨  мати  сво©х
дiтей, вона уже не мати, а дiтовбивця, трупище!
   Iосаф заплющив очi, мов захищаючись, i проказав, коли Григорiй стих:
   - У нас в Колегiумi, як i належить, всi вчителi - ченцi або  священики,
i ми не можемо, не ма╨м права порушувати цей стародавнiй звичай...
   - "Не живучи в мо╨му домi, твори гординю"? - спитав Григорiй, згадавши,
як проганяв його епiскоп у Переяславi.
   - Не поспiшай. Подумай. Попереду ще  цiле  лiто...  -  вiдповiв  на  те
епiскоп i знов заплющив очi. - Тепер iди, спочинь з дороги. Отець Гервасiй
приготував тобi затишну, свiтлу келiю...
   Гервасiй встав i мовчки рушив до дверей.
   На самотi Григорiя думки обсiли ро╨м. I нi розкiшна келiя,  в  якiй  не
грiх  спинитись  i  архi╨ре╨вi,  нi  милi  серцю  книги,  пiдiбранi  самим
Гервасiем, були не в силi розвiяти тужливий щем у грудях. Там, у епiскопа,
було все просто, ясно, а тут, iз самим собою,  прозору,  чисту  воду  його
неЗрушних переконань i суджень вкривала ряска сумнiвiв. Хто ти такий,  щоб
говорити з епiскопом як рiвний з рiвним? Знайшли, пригрiли,  дали  вiдчути
радiсть  од  повноти  життя,  од  спiлкування  з  юнiстю,  а  ти  вiддячив
прикрощами, тяжким непослухом. Ти, як той вовк, якого скiльки не  годуй...
Зухвалець! Homo novus, що осягнув життя  й  шука╨  в  ньому  iстини.  Бери
готовi догми й, прикривши ними сором,  живи  собi  на  втiху,  -  так  нi,
гребеться, прагне, мудрству╨! Уже срiбло на скронях,  а  ти  терза╨ш  душу
жаданням правди, волi...
   Нiч не проспав - промарив. Прокинувся ще до схiд сонця i вийшов босий з
келi©. Легкий вiтрець при╨мно пестив груди... В  саду  за  церквою  вiтало
птаство погожу днину. Чи не найдужче старалась  вивiльга,  здавалось  вона
когось манила, кликала i вся зихтiла пiснею, бажанням ранку, сонця.
   Вiдганяючи думки про власну долю, якi всю нiч йому Завзято муляли i  не
давали спати, Сковорода побрiв у сад. Власне, це  був  садочок,  що  ледве
втисся помiж палацом епiскопа  та  кафедральним  храмом.  Мiсто  росло  за
стiнами, проте й  тут,  у  фортецi,  з'являлися  новi  будинки,  служби  i
виживали сади й городи у передмiстя, в поле.
   Через подвiйну пiвденно-схiдну браму Григорiй вийшов iз замка. Й одразу
стрiвся з сонцем. Воно спливало з безмежжя лугу й лiсу, жбурнувши  в  небо
променi. На пагорбi роса мiнилась, сяяла;  внизу  ж,  у  видолинках,  вона
лежала   розкiшна,   тьмяно-сиза   i   ще   дрiмала,   укрившись   ковдрою
туману-марева...
   Тут вiльно й легко дихалося. За що розслаблене, думками збите тiло знов
наливалося хмiльною чудо-силою, промiнням, цвiтом, щебетом....  Григорi╨вi
нараз здалося, що то хтось iнший недавно вийшов з мiста, а вiн сто©ть  тут
вiчно, як ця земля, як дуб отой, що  розiслав  на  подушках  туманiв  свою
розлогу крону. Це вiдчуття було таке могутн╨, що вiн не смiв ступити кроку
або хоча 6 поворухнути ногою, щоб не порвати кореня. Лише  як  вигнали  на
пасолисько чер╦ду, зiйшов з дороги й побрiв уздовж стiни до рiчки.
   Думки, думки... Рiк продзвенiв - мов пiсня! Як хвилювався, коли iшов до
класу, i як радiв,  побачивши  в  очах  у  хлопцiв  нiме  захоплення  його
словами, його простим i дружнiм ставленням до всiх без винятку... А вечори
над книгами! Пала╨ рiвно свiчка, в кутках  м'якi,  ласкавi  сутiнки...  За
стiл сiдають високочолi еллiни, величнi, гордi римляни, французи, нiмцi  -
всi мудрецi, фiлософи й ведуть  розмови-бесiди.  I  скiльки  мудростi  вiн
почерпнув iз тих вечiрнiх бесiд, як збагатив свiй розум,  душу!..  Або  на
рiчцi в травнi, коли спiвцi-студенти, лишивши гiмни й псалми, як заведуть:
   Гей, та то ж не грiм в степу гуркота╨,
   А то Сiрко, кошовий отаман,
   До громади сво╨© з Сiчi гука╨...
   Шкода до слiз i книг, i учнiв, i  тих  годин,  якi  вдвох  iз  Кордетом
принесли в жертву роздумам, шуканню iстини i петри-каменю,  який  би  став
тi╨ю твердю, що не дала б Загинути народу й краю рiдному...
   Може, i справдi вiн показав  би  людям,  яким  повинен  бути  служитель
культу,  вiруючий,  коли  6  прийняв  чернецтво,  а  з  ним  Колегiум  або
╨пархiю... Подав би приклад добропорядностi, смирення, мужностi у боротьбi
за ближнього...
   Нi, нi! Це страх, це вiдступ, самообман, мета якого виправдати  бажання
здатися на волю сильного, щоб зберегти мiзерний клаптик затишку!..
   А що, як замiсть тебе той сан обiйме  людина  пiдла,  покруч  iз  душею
звiра? Чи не впадуть на тебе його грiхи, його дiла мерзеннi? Мiг заступити
йому дорогу й не заступив...
   Вiн не один, ©х легiон! Ти серед них загубишся, неначе крапля в морi, й
небавом станеш таким же самим або загинеш мучеником. Це  ж  лицемiри,  якi
живуть брехнею. Велику вiру гноблених перетворили на щит сво╨©  жадiбностi
i марнославства, на бич народу й волi...
   Спинився на бiлiй кручi. Туман розтанув, i свiт засяяв усмiшкою.  Внизу
рiка несла у степ блакитно-бiлi води, буяли луки, пагорби  -  усе  зiгрiте
сонцем, помите теплим дощиком, який трудився  учора  весь  вечiрГригорi╨вi
нараз здалося, що поруч iз ним, а мо', й у ньому шумить  той  дужий  явiр,
який сто©ть над рiчкою бiля криницi,  де  позавчора  вiн  гамував  дорожню
спрагу. Подув Зi сходу вiтер, рвонув сорочку з тiла... И спливла  мелодiя,
що народилася бiля струмка пiд вербами.
   Буйны вiтри повiвают, Руки явору ламают!..
   Згадавши, як потерпав отець Гервасiй вчора, смiявся довго, смачно.
   Лiг на травi на кручi, вдивлявся у чисте весняне  небо,  вдихав  п'янке
повiтря i насолоджувався теплом, красою, споко╨м. Десь  недалеко  грав  на
рожку пастух. Кричали гуси. Iржали внизу на лузi конi...
   Помiняти все це на монастирську  келiю?  Продати  сине  небо  за  стелю
палацу? Вiддати чисту совiсть, а натомiсть узяти грiхи  всього  попiвства,
брехню, облуду? Дзуськи! Хоч би й сказився преосвященний та iже з ним!..
   Нехай у тiх мозок рвется,
   Кто высоко вгору дмется...
   Сiв, обхопив колiна i слухав, слухав, як у головi, у серцi народжуються
слова ново© пiснi про жовтобоку  пташку,  що  не  ганя╨ться  за  су╨тою  й
славою, а прагне жити тихо, не кривдячи нiкого в свiтi й не даючи  себе  в
обиду. Щастя не ма╨ мiсця, кра©ни, сану, дому - воно в душi, у нас  самих,
завжди i всюди з нами!
   Повернувшись у двiр епiскопа, Сковорода зiбрав  сво©  пожитки  й  пiшов
сказати отцю Гервасiю, що остаточно вирiшив.
   Архiмандрит не змiг його прийняти. Чи не  схотiв.  Лише  опiвднi,  коли
Гервасiй вийшов до прохачiв, якi на нього  ждали  в  передпоко©,  Григорiй
схилив смиренно голову i мовив твердо:
   - Отче, благословiть на путь.
   Дивлячись  кудись  убiк,  Гервасiй  мовчки  перехрестив   ослушника   i
повернувся до нього спиною.
   Григорiй вийшов iз архiмандритських келiй, одяг бриля. Куди ж тепер?  У
Переяслав знову? А може, в Харкiв? Кордет влашту╨  до  когось  учителем...
Нi, нi... По горло ситий свiтом - блудницею без сорома i совiстi!.. Хiба у
Старицю? Отець Петро запрошував... Це недалеко, та й  гарно  там  -  лiси,
левади, води. I тиша, спокiй... Поставити собi  курiнь,  бiля  струмка,  в
дiбровi, й, немов Горацiй, служити  музам,  мислити  i  милуватися  красою
вiчною природи... Та це ж чудово!
   Закинувши на плечi торбу, Григорiй рушив з мiста. Йшов шпарко,  весело.
Хоч на душi було тривожно. Нове життя! Наука! Воля!
   Й вiдлюддя...
   Самотнiй ма╨ бути  царем  чи  звiром,  як  висловився  один  IЗ  мудрих
римлян...
   Хто ж ти, Григорiю Сковорода?



   СIТЬ ШОСТА

   Самотина -  благословенний  час  фiлософi©.  У  су╨тi  думки  -  як  тi
метелики: народжуються, бринять барвистими легкими крильцями  й  зникають,
гинуть. Людина ж мусить мислити i пiзнавати свiт.  Бо  чим  же  вона  тодi
рiзнитиметься вiд звiра, птаха, ба навiть дерева? Cogito, ergo sum. Смерть
наста╨ тодi, як перестанеш мислити i  перетворишся  на  безсловесну,  нiму
iстоту, з яко© кожен може зiдрати шкуру собi на чоботи.
   Самотина... Але для щастя ©© також  не  досить.  Людину  ваблять  люди.
Громада, як той магнiт, притягу╨, да╨ роботу рукам i мозку, дiлиться сво©м
суспiльним досвiдом, вбира╨ твiй. Ми, наче бджоли, збира╨мо  нектар  думок
по всiх-усюдах i зносимо у спiльний вулик людського розуму...
   П'ятнадцять мiсяцiв прожив  Григорiй  у  тихiй,  милiй  Старицi.  А  на
шiстнадцятий, як дiтвора пiшла до школи, а птаство рушило в далекий  iрiй,
узяв на плечi торбу й подався в Харкiв.
   Спуде© зустрiли радiсно. З Юрмилися  довкола  нього,  засмаглi,  жвавi,
приязнi. Запитання сипалися, мов iз мiшка, i найчастiше -  чи  буде  знову
вiн жити  з  ними  й  навчати  поетики.  Григорiй  вiдповiдав,  смiявся  i
вiдчував, як на душi у нього поволi тане крига. Побачивши  в  юрбi  чимало
нових, йому не знаних лиць, спитав, згадавши просьбу отця Петра:
   - А чи нема мiж вами, хлопцi, Ковалинського, Михайла Ивановича?
   - ╙! ╙! - гукнули дружно i, розступившись, виштовхнули вперед чорнявого
стрункого хлопця рокiв п'ятнадцяти. Вiн засоромився;  на  худорлявих  його
щоках заграв легкий рум'янець i затремтiли загнутi довгi вi©. Високий лоб,
густi широкi брови... I раптом погляд - глибокий, гострий!  Григорi╨вi  на
мить здалося, що перед ним стояло дзеркало i вiн у  ньому  побачив  власнi
очi. Зчудований i навiть трохи зляканий, окинув зором  юрбу  спуде©в,  якi
смiялися, про щось йому розказували, i запитав чужим, далеким голосом:
   - Ти Ковалинський?
   - Так...
   - Отця Петра небiж?
   - Еге...
   Мов у туманi, Григорiй бачив хлопця i ледве  чув  його  скупi,  короткi
вiдповiдi. Коли б сказав, що вiн також Григорiй Сковорода,  не  здивувався
б, не заперечив. Господи, невже ти зглянувся  на  козака-нетягу  й  послав
йому замiсто сина - друга, чудову юну душу, якiй вiддати можна свою любов,
свою набуту за сорок рокiв мудрiсть?! Про це  молився  вiн  у  вiдлюддi  в
Старицi, коли находила на нього чорна туча. I бог почув! Думки летiли, мов
козаки на конях. Вiн то всмiхався, то супив брови, очей не зводячи з  того
мiсця, де тiльки що стояв Михайло, а нинi вже не було нiкого.
   Спуде© кудись подiлися. Чи  ©х  покликав  до  класiв  дзвiн,  чи  хтось
прогнав, чи, мо', самi розбiглися, побачивши, що ©хнiй вчитель, оцей аскет
i книжник, говорить iз богом, не помiчаючи сво©х колишнiх учнiв...
   - Григорiю! - гукнув Кордет, виходячи з  дверей  Колегiуму.  -  Здорове
був, братику! Яким це вiтром?
   Покiрно дав себе обняти,  а  сам  тим  часом  крiзь  стiни  стежив,  як
Ковалинський схвильований вбiга╨ в клас i, сiвши  за  перший  стiл,  шука╨
книжку, бере папiр, вмоча╨ перо в чорнило...
   - Та що з тобою, Грицьку? - смикнув Кордет за свитку. - Чи не захворiв?
   - Та...
   - До нас назовсiм чи тiльки в гостi?
   - Хтозна...
   Його тягло в Колегiум, туди, де був Михайло. Тягло нестримно, до болю в
грудях. Обминувши отця префекта, вiн, мов сновида, рушив до дверей. Але за
кiлька крокiв звернув праворуч i швидко вийшов iз монастиря.
   Отямився аж  бiля  верб,  на  Лопанi.  Звершись  спиною  об  чорнокорий
старезний стовбур, дивився довго на  помережану  вербовим  листям  воду  i
слухав власну душу. В нiй щось творилось  дивне.  Перекочувалися  одна  за
одною щемливi хвилi радостi, вдаряли в груди, в  голову  i  наливали  тiло
завзяттям, мiццю, силою. З ним ще не було такого. Хiба  тодi,  як  покохав
Мар'яну... Нi, то щось зовсiм iнше. То  молоде  буяння,  снага  до  щастя,
поступу. А це - жага продовження, бажання встояти у герцi з часом, з самою
смертю, яка одним ударом руйну╨ все, що ми так тяжко i довго зводимо.  Всi
прагнуть вiчностi. Однi дiлами,  подвигами,  другi  дiтьми  й  онуками,  а
третi... Нi, вiн не марить вiчнiстю.  Не  для  земно©  пам'ятi  й  не  для
блаженства райського уника╨  багатства,  почестей  i  намага╨ться  пiзнати
власну сутнiсть, людей, природу, свiт. Iнакше вiн не може. Ходити в шатах,
коли десятки, тисячi тво©х братiв по племенi радiють сiрiй свитi? Купатися
у сонцi слави, коли народ твiй Зв'язаний, прибитий страхом, знiвечений?!
   Сiв у найближчий човен, до половини  витягнений  на  болотистий  берег.
Заплющив очi й побачив знову свого нового друга. Уже  був  певен,  що  цей
юнак вiднинi стане його найкращим другом i побратимом.
   Вода ласкаво хлюпалася i жебонiла помiж  човнами.  Скидалась  риба.  На
тому березi, бiля млина, хлоп'ята пасли череду. Горiло вогнище...
   Вiн для Михайла буде проводирем  i  свiточем.  Обробить,  мов  плугатар
родючу ниву, його весняну  душу,  засi╨  зерном  мудростi.  Добропорядних,
достойних, вiльних духом ста╨ дедалi менше  й  менше.  Однi,  пригнiчуючи,
завдаючи в неволю iнших,  втрачають  людську  подобу  i  перетворються  на
упирiв, що живляться чужою кров'ю. А  другi,  яким  надiли  ярма,  забитi,
змученi i просолiлi потом, в якiйсь страшнiй метаморфозi стихають,  гинуть
або  стають  робочим  бпддом,  нiмим,  покiрним,  до  слiз  беззахисним  i
безпорадним.
   Хто ж поряту╨, Хто ╞х навчить пiзнати  свою  нерабську  сутнiсть,  свою
природу вiльних, яким по силi перевертати гори,  творити  подвиги,  що  ©м
позаздрив би i Геркулес? Добропоряднi, чеснi,  осяянi  вогнем  науки  сини
народу, во©ни людського духу й iстини!
   Рвонувся бiгти у монастир, але примусив себе  спинитися.  Не  гарячкуй,
Григорiю, вгамуй шалене серце й чини, як личить мужевi, а не малiй дитинi.
Хто ти еси? Вандрований, бездомний вчитель. Як  ти  приступишся  до  свого
друга, як завою╨ш його любов, довiр'я?
   Терзав себе думками, сумнiвами i все ж iшов на гору, в мiсто. Не  знав,
що станеться з ним за годину, завтра, проте був певен, що  у  прийдешньому
його життя набуде нового смислу й значення. Нiщо не вiчне  в  свiтi,  лише
стремлiння й помисли, якщо вони ввiйдуть у плоть та кров народу i  стануть
прапором, який вручають синам, онукам, правнукам.
   Бiля музеуму його спинив Кордет. Звiваний, розчервонiлий, збуджений.
   - I де ти бродиш? Я обганяв мало не всеньке мiсто - немов у воду канув!
   - Я таки був бiля  води,  на  Лопанi,  -  всмiхнувся  Сковорода.  -  Ти
заскучав за мною?
   - Як кiт за прутом... - пробурмотiв Кордет i мовив весело: - Тебе гука╨
ректор!
   - А то навiщо?
   - Треба. Iди, вiн скаже... Господи, я  вже  злякався  -  думав,  що  ти
чкурнув iз Харкова!.. Та йди  вже,  йди!  -  штовхнув  у  бiк  Григорiя  i
пiдморгнув: - Ще наговоримося...
   Цього разу Костянтин  його  зустрiв  привiтнiше.  Благословивши,  почав
розпитувати, над чим трудився у тихiй Старицi, що привело його до Харкова,
i  врештi-решт  поставив  питання  руба:  чи  не   набридло   йому   життя
пустельника.
   - Не знаю, отче, - признався Щиро Сковорода. - Сам не Збагну...
   Ректор помовчав трохи i, звiвши журливi сiрi очi, нараз промовив:
   - Григорiю, а мо', вертайся у наш Колегiум.
   Сковорода увесь напружився: знов про чернецтво йтиметься?..
   - А Iосаф?
   - Вiн згоден.
   - Свiтським учителем?
   - Яким захочеш.
   - Викладачем поетики?
   - Сам вибирай, - всмiхнувся ректор лагiдно. - Вiд iнфими до фiлософi©!
   - А синтаксиму можна? - спитав Григорiй, радiючи, що зможе вчити  свого
нового друга.
   - Будь ласка, - пiдвiвся ректор i похопився: - Правда, у нас нема╨ кому
навчати грецько©...
   - Я згоден, отче, i те, i те!  -  Вiн  так  зрадiв  можливостi  щоденно
бачитися з Михайлом, що ладен був узяти на себе всi науки.
   - Ну що ж, - iз полегкiстю промовив Костянтин. - Хай  буде  так.  Гряди
займай свою колишню келiю. Вона ще й досi вiльна.
   -  Iду.  Спасибi,  отче...  -  прошепотiв  Григорiй,  розчулений  такою
добрiстю, i швидко вийшов iз кабiнету ректора.
   Хто зна╨, що наговорили про нього хлопцевi, але  Михайло  став  уникати
свого нового, незрозумiле мудрого й палкого вчителя.  Григорiй  бачив  це,
уболiвав душею й терпляче ждав нагоди, щоб побесiдувати одверто, щиро, без
недомовок, як i годиться двом побратимам, двом козакам.
   Уже напровеснi, коли над Харковом свiтило ясно  сонце,  а  по  вузьких,
покритих снiгом вулицях текли грайливi щебетуни струмки, вони зустрiлися у
монастирськiй брамi. Ковалинський хотiв шмигнути мимо, але Григорiй схопив
його за лiкоть i зупинив.
   - Менi зда╨ться, що ти на мене гнiва╨шся. Це правда?
   - Нi.
   - Тодi чому ж ти мене цура╨шся?
   - Я не цураюся... - промовив хлопець тихо i навiть спробував дивитись в
очi вчителевi. Але не змiг, одвiв квапливо погляд i почервонiв.
   Григорi╨вi стало жаль хлопчини. Вiн ладен був не домагатися  вiд  нього
правди, але не мiг лишити юну душу  в  руках  невiгласiв.  Удавши,  що  не
помiтив його збентеження, обняв за плечi i запропонував:
   - Ходiмо в луг, Михаиле, та налама╨мо вербових котикiв.
   Юнак  згодився  мовчки.  Й  вони  пiшли.  Пiд   чобiтьми   розсовувався
набряклий, мокрий снiг, слiпило сонце - iз струмкiв,  iз  вiкон,  з  неба.
Повiтря  було  хмiльне,  ласкаве,  пропахле  талим  снiгом,  корою,  соком
кленiв...
   - Ти любиш весну? - спитав небавом Сковорода.
   - Коли вже тепло й зелено.
   - А я й таку. Благословенна пора оновлення, коли життя, що прича©лося в
бруньках, у зернах, у коренях, пробуджу╨ться, збира╨ сили,  волю,  щоб  iз
торiшнього смiття i праху рвонути вгору молодiстю, веселим зелом. Господи,
що може бути радiснiше!
   Вiн зупинився, злiпив велику снiжку й пожбурив нею у монастирський мур.
Щасливо мружачись, нагнувся знов за снiгом i закричав:
   - Гей, начувайся, хлопче!
   Михайло вмить пригнувся, i снiжка врiзалася, немов ядро, в калюжу.
   - Он люди дивляться... - сказав Михайло з докором.
   - То й що?
   - Не личить нам, статечним людям...
   - Бредня. Не личить зло робити. А веселитися, радiти дружбi, сонцю...
   - Ми ж не маленькi дiти.
   Перескочивши швидкий ручай, що бiг Бурсацьким узвозом, пiшов  униз,  до
брами. Було до болю прикро, що в  головi  в  Михайла  сидiла  мiцно  якась
химерна попiвсько-панська фiлософiя i що ©© нiяк не вибити,  не  розтопити
криги, яка уже пiвроку сто©ть мiж ними i губить нiжнi  пагони  ще  молодо©
приязнi. Проте у цьому була й своя при╨мнiсть -  змагання,  пря.  Вiн  усе
життя боровся - з бiдою, голодом,  насиллям,  дурiстю,  брехнею  й  iншими
страшними гарпiями, що не дають людинi жити в щастi. Або - з самим  собою,
Зi сво╨ю плоттю, що завдала йому чимало клопоту, не пiдкоряючись  велiнням
серця, розуму. Без боротьби нема  життя,  нема╨  поступу.  Все  непорушне,
стале, навiки кимось визначене ╨ мертве.
   - Ти не правий, Михаиле, - сказав Григорiй, коли вже вийшли з мiста.  -
Не слiд соромитися сво╨© радостi, свого земного щастя.
   Юнак оглянувся, розвiв руками i мовив з усмiхом:
   - Я щось не бачу побiля нас щасливого.
   - А я? А ти?
   Михайло пирхнув.
   - Щасливий наш полковник, пан Куликiвський! - промовив згодом. -  А  ми
забутi богом, а може, й проклятi.
   - Куликiвський тобi признався?
   - Я знаю й так. Коли 6 менi його пернач, його  ма╨тки,  села  i  бiльше
тисячi навiки пiдданих, я був би теж щасливий!
   - Дурний ти, хлопче, - сказав Григорiй рiзко. - Хiба ж у цьому щастя?
   - У дорогому одязi, у ситiй ©жi, питвi  та  у  всiляких  втiхах!  -  не
вгавав Михайло.
   - А хто щасливiший, - спитав Григорiй, - скажiмо, дука, який  вночi  не
спить, бо дуже муляють йому грунти сусiдськi, а  чи  голяк,  що  повечеряв
останнiм куснем хлiба й хропе на всеньку хату?
   Юнак замислився.
   - Напевне, дука...
   - Кравець, що любить i вмi╨ гарно шити, чи генерал, який удень вою╨,  а
на спочинку ввечерi вийма╨ з скриньки флейту  й  ста╨  музикою,  яким  вiн
марив змалечку, але яким йому повiк не бути?
   - Хто знав...
   - Або Платон, Сократ, Тiт,  Марк  Аврелiй?  Хiба  щасливими  робили  ©х
ма╨тки?
   - Вони усi нещаснi, - рiшуче мовив хлопець.
   - А то ж чому?
   - Бо жоден з них не мав Христа у серцi i не молився боговi...
   - Зате вони молились iстинi! - гукнув Григорiй гаряче. -  А  бог  -  це
iстина.
   - По-вашому, вони святi достойники?
   - Ти угадав. Мужi, з яких нам треба брати приклад!
   - Почув би це отець Порфирiй... - сказав Михайло з притиском.
   - Отець Порфирiй темний.
   - Наш протопоп, Порфирiй Крайський? - жахнувся хлопець.
   - Як глу©iа нiч. Вiн розминувся  з  розумом,  а  душу  бог  йому  забув
укласти.
   - Вiн же священик, а на священиках  благословення  боже!  -  почервонiв
Михайло.
   - Благословення боже на всiх суспiльних станах, або точнiше, всi  перед
богом рiвнi, усi достойнi щастя, й лише на тих прокляття, хто, не пiзнавши
себе i не довiрившись сво©й природi,  взяли  собi  ©м  не  властиву  роль,
погналися за блиском слави, почестей, за тим оманливим тремтливим маревом,
яке приносить замiсть блаженства сльози.
   - Ви щось чудне говорите... -  промовив  хлопець  злякано.  -  На  вашу
думку, i цар, i пан, i пiдданець - усi одно© костi... А досконалiсть, якою
вищi стани...
   - Досконалiсть людини в тому, наскiльки здатна вона приносити  добро  i
користь ближньому.
   Михайло йшов, заклавши руки за бурячковий пояс, i крадькома  позиркував
на посвiжiле, збуджене обличчя вчителя.
   - А чому ти не ходиш у грецький клас? - спитав Григорiй мирно.
   - Не дозволя╨ ректор. Сковорода спинився.
   - Не дозволя╨ ректор?
   - I дядько теж...
   - Чому? Навiщо?
   - Щоб не стрiчався з вами...
   - О люди!.. - звiв руки горi Сковорода. - Гидотне плем'я скорпiонове!
   Вiн повернув назад,  до  мiста;  попрямував  рiшуче,  не  перестрибуючи
калюж, струмкiв.
   Михайло ледве  встигав  за  ним,  хоча  не  йшов,  а  бiг,  як  кажуть,
пiдтюпцем.
   - Ми ж не нарвали котикiв! - гукнув, щоб зупинити вчителя.
   Сковорода махнув рукою. Але невдовзi таки отямився,  пождав  Михайла  й
пiшов спокiйнiше.
   - От фарисе©... тупi, безумнi голови... - скрушався  вiн.  В  душi  все
клекотiло. Якби попався хтось iз тих недолугих пастирiв - поколошматив би,
дарма що досi не зачепив нiкого й пальцем...
   - Он гляньте, гляньте! - прошепотiв Михайло злякано i заховався  мерщiй
за браму.
   Розбризкуючи калюжi чоботами, по Бурсацькому  узвозу  чимчикував  угору
Порфирiй Крайський! Вiн поспiшав, аж падав.
   У свiй музеум Сковорода прийшов як чорна  хмара.  Куди  й  подiвся  той
фiлософський спокiй, той сто©цизм, з яким ранiше вiн зустрiчав i  горе,  й
радiсть! Жбурнув на лiжко свиту, пiд грубку чоботи i заходив по  хатi,  як
звiр по клiтцi.  Думки  вихрилися,  душа  спливала  кров'ю.  Напевне,  так
стражда╨ мати, коли дiзна╨ться, що хтось хоче забрати ©© дитину...
   Обернувшись,  нараз  побачив  бiля  дверей  Кордета.  Лаврентiй  читав,
тримаючи великий синiй аркуш, i посмiхався.
   - Послухай, Грицьку... - промовив, не вiдриваючи очей вiд аркуша. -  Чи
так дошкульно буде... Чудесен полковник сидящим на городi  Харковi,  А  ще
чудеснiшим був би лежащим пiд Харковом.
   - ╞й-богу, добре,  пане  префекте,  -  похвалив  Сковорода.  -  Зривай,
зривай, Кордете, машкару з цi╨© найпрекраснiшо© i найогиднiшо© блудницi  -
свiту!
   - Та що з тобою, Грицьку? - злякався отець префект. - Ти простудився?!
   - Нi.
   - Лягай у лiжко, швидше!
   -  Я  лiг  би,  друже,  коли  б  у  ньому  сховатись  можна  було   вiд
скорпiонiв...
   - У тебе жар, Григорiю... - прошепотiв Кордет, схопив за плечi друга  i
посадив на лiжко. - Лягай, лягай... А я гукну шептуху...
   Григорiй лiг i посмiхнувся:
   - Гукни отця Порфирiя.
   - Вiн теж пристрiт лiку╨?!
   - Я пошепчу йому, аби не совав носа в чужi дiла!
   - А-а, ти сердитий... - розчаровано протяг Кордет.
   - Я лютий, розпечений, як шмат залiза  в  горнi!  -  схопився  з  лiжка
Сковорода. - Ти зна╨ш, забороняють хлопцевi вивчати грецьку мову, вести зi
мною бесiди! А преподобний  Краиський,  як  той  собака,  ганя╨  слiдом  i
винюху╨. Тьху! Смiх i грiх...
   Кордет мовчав. Присiв на  стiльчик  побiля  столу  i  перечитував  сво©
колючi вiршi.
   - А мо', залиш того хлопчину в споко©... - промовив тихо.
   - Вiн мiй товариш, друг! - гарячкував Григорiй.
   - Хiба мiж нами нема╨ достойних бути тво©ми друзями?
   - ╙, е. Наприклад, ти. Але нема  такого.  Вiн  нiби  син  менi,  неначе
другий я!
   - А люди кажуть, що це не дружба, а...  старогрецький  ерос,  -  сказав
Кордет i зашарiвся.
   Григорiя мовби кiлком ударили. Вiкно, i лiжко, й стiл,  i  гiсть  пiшли
поволi обертом... Хапнув повiтря ротом i засмiявся:
   - Воiстину, кого господь скарати хоче, то вiдбира╨ розум!
   Упав на лiжко й вiдчув, як груди, серце стиска╨ страх за друга. Що буде
з хлопцем, коли невiгласи йому "розкриють очi"?!
   Вставати, бiгти, застерегти!.. Нi, нi. Так не годиться. Мовчати  краще,
не зустрiчатися... А як же вiн? А  як  же  я?  Самотнiсть,  чорнi  думи...
Дурнi, набридлi диспути... Бенкети, плiтки... Боже! Iз високостi,  де  лиш
орли та оленi, упасти в твань, де свинi...
   - А ось послухай, Грицьку, - заговорив Кордет, - яку  я  втяв  сьогоднi
вранцi епiтафiю:
   Путнiк, плюнь -тут Порфирiй лежитi.,
   Що в синод посилав доноси...
   Григорiй перевернувся ниць i застогнав. - Iди, Лаврентiю,  менi  побути
треба на самотi.
   Два мiсяцi Сковорода не розмовляв з Михайлом, не  залишався  вiч-па-вiч
iз ним. Затихли_ плiтки, наговори. Лише недремне  око  отця  IIорфирiя  не
заспокоювалося.
   Сумуючи, Григорiй зблизився з десятилiтнiм бiдним  бурсаком  Правицьким
Яшею, вiдвiдував, коли малий хворiв, пошив йому сво©м накладом чоботи...
   Проте не мiг змиритися, вiддати друга темрявi, юрбi попiв. Писав  листи
Михайловi, аби засво©в краще латинську й грецьку  мови;  через  людей,  на
вiдстанi, ревниво стежив, якi книжки чита╨, з ким водиться,  приятелю╨.  I
потерпав. Листи листами, а невгамовна  молодiсть,  принади  свiту,  звича©
вiзьмуть сво╨... Й таки не витримав. Досвiд завзятих перших християн,  якi
збиралися та╨мно, ночами у катакомбах або у диких хащах, Григорiй  вирiшив
зустрiтися з Михайлом десь за мiстом, та ще й увечерi.
   Хвилюючись, дiстав папiр, чорнило,  присiв  до  столу.  Вмочив  перо  i
написав латиною:
   "Здрастуй, мiй скарбе! Найдорогоцiннiший Михаиле!
   Напевне, я усi цi днi тобi здавався грубим i роздратованим. Але  як  не
вболiвати, мiй друже, коли вiд мене  вiдiрвали  того,  хто  був  однi╨ю  з
найбiльших мо©х вiдрад i втiх. Коли б вiн  був  у  безпечнiшому  мiсцi,  я
менше непоко©вся б. А так... Бо що менi робити в життi, чим заповнити свiй
дух, про що пiклуватися? Нi про що не турбуватися, нi за що не  переживати
- значить не жити, а бути мертвим, адже турбота - рух душi, а життя  -  це
рух... Лише тепер я пiзнав, що  ти  не  з  породи  шулiк,  але  вiд  кровi
благородних орлiв, якi линуть до вищого i, зневажаючи  кажанiв  iз  ©хньою
любов'ю до темноти, злiтають до сонця.
   Я так тебе полюбив, що, якби ти навiть став мо©м ворогом, я не  мiг  би
ненавидiти тебе. Постiйно перебува╨ш ти перед очима душi мо╨©, i про що  6
хороше я не думав, i що б я не робив, менi зда╨ться, тебе я бачу  лицем  в
лице. Ти менi явля╨шся, коли я  лишаюся  на  самотi,  ти  мiй  супутник  i
товариш, коли я на людях...
   О, коли б можна було писати так само багато, як i мислити!
   Як тiльки ми розiйшлися пiсля зiбрання, мо╨ю душею раптом оволодiв жаль
за тобою i сильне бажання тебе бачити, i я став жалкувати, що не  запросив
тебе у мiй музей. Повiр менi, душе моя, що i сьогоднi я пiддався  дитячому
страху, не насмiлившись запросити тебе. О, коли б ти мiг заглянути  в  мо╨
серце!..
   Пiсля вечiрньо© молитви ти не йди  додому,  а  прямуй  нашою  улюбленою
мальовничою долиною, йдучи так повiльно, щоб я мiг тебе наздогнати.
   Про цей лист нiкого не повiдомляй: ти ж зна╨ш, яка безмежно заздрiсна й
брехлива людська чернь.
   Твiй Григорiй С."._
   Перечитавши лист, згорнув учетверо, накапав воску i  запечатав  оленем.
Гукнув малого Яшу, який сидiв у книгозбiрнi, й  послав  його  з  листом  у
мiсто, до Ковалинського.
   Вони зустрiлися бiля човнiв пiд вербами. Коли Григорiй  спускався  вниз
до рiчки, Михайло вискочив з-за дуплуватого  старого  стовбура  i  заревiв
ведмедем. Сковорода навмисне зойкнув, закрив лице руками.
   - Це я, це я! - гукнув юнак.
   - Свят, свят, - перехрестився Сковорода. - А я подумав - вовк...
   - Вовк не реве, а ви╨.
   - Не розiбрав зi страху.
   - Ви налякались, правда? - насторожено спитав Михайло.
   - Авжеж!
   - Нi, ви жарту╨те... А я боюся...  Вовкiв,  ведмедiв,  упирiв,  вiдьом,
чортiв, мерцiв...
   Вiн озирнувся лячно - вже сутенiло.
   - Бредня.
   - Еге, бредня... - прошепотiв юнак. - У  нас  на  хуторi  жила  недавно
вiдьма... Корiв до©ла i заплiтала коням гриви...
   - Усе це бабськi вигадки.
   - А дiд Степан злигався  з  чортом  й  нiяк  не  мiг  умерти.  Кричить,
сердешний, у бога смертi просить, а в головах За його душу б'ються  диявол
й ангел...
   - Коли 6 за кожну душу велись такi баталi©, то ангелiв було 6 на  небi,
як горобцiв у Харковi! - засмiявся Сковорода.
   - Його поклали на долiвку, поворожили... - сво╨© вiв Михайло. -  Старий
умер, але ще й досi блука╨ свiтом...
   - I хто тобi так задурманив голову? - зупинився Сковорода.  Вони  брели
мiж валом мiста й рiчкою. - Людське життя схоже на вiнок: початок i кiнець
- матерiя, з землi прийшов i в землю поверта╨шся... Коли людина  вмерла  -
©й не дано вставати, рухатися, як не дано ходити каменю, залiзу, глинi...
   - А дух, душа? - спитав Михайло пошепки. Григорiй  не  озивався  довго.
Iшов замислений, на  самотi  Зi  сво©ми  сумнiвами,  ваганням,  роздумами.
Душа... Душа... Що це  таке?  Свiдомiсть...  Дух...  Чи,  може,  здатнiсть
мислити... Хто вклав ©© в людину? Бог чи сама матерiя...
   - Не знаю, друже, - сказав нарештi. - Для мене це ше та╨мниця, морок...
Одне скажу: душа ╨дина з тiлом. Коли вмира╨ тiло...
   Дiстав сопiлку, з якою, вважай, нiколи не розлучався, звернув  праворуч
у неширокий видолинок, уже  за  мiстом,  i  заграв  божественно©,  недавно
вивчено© вiд кобзаря.
   Невдовзi вони прийшли до кладовища. Михайло хотiв був чкурнути вниз  до
рiчки, але, побачивши, що вчитель iде спокiйно далi, побрiв слiдом.
   Уже зiйшов щербатий мiсяць, i вiд хрестiв з  хустками  лягли  на  землю
широкi довгi тiнi - неначе мертвi вилiзли й порозлягалися погрiти костi  в
холодних променях свого нiчного сонця...
   Сковорода переступав могили, немов  кулi,  й,  не  озирнувшись  навiть,
заговорив про музику.
   - Душа - це, мабуть, музика. Ну  що,  здавалося  б,  у  цiй  сопiлцi  -
шматочок дерева. А як загра╨ш - увесь неначе млi╨ш, возносишся  на  крилах
муз...
   Перечекавши, поки Михайло, мов по гарячому, наздоганяв  його,  Григорiй
сiв на  стару  могилу,  зiперся  спиною  об  почорнiлий  дубовий  хрест  i
простягнув сопiлку хлопцевi.
   - Ану заграй, а я послухаю.
   Михайло взяв, не дихаючи, встромив у рот...
   - Не можу. Чогось нема╨ духу... - промовив здавлено. - Захекався, йдучи
на гору...
   - Ходити треба бiльше. А то сидиш  над  книгами...  У  всьому,  голубе,
повинна бути мiра, - без тiнi жарту промовив Сковорода. - Сiдай i  слухай.
Я народив недавно пiсню...
   Вiн умостився краще, прокашлявся i заспiвав:
   О мiре! Мiр безсовiтнь©й!
   Надежда твоя в царях!
   Мниш, что сей брег безнавiтний? Вихрь развiет сей прах...
   - Чудова пiсня! -  пiдвiвся  хлопець  i  на  сопiлцi  почав  шукати  ©©
мелодiю.
   - Не так, не так, - не витримав Сковорода й забрав  сопiлку...  Програв
повiльно, чiтко.
   - Неначе в церквi! - не заспокоювався Михайло. - Аж  мурашки  по  спинi
бiгають...
   - Якщо ти хочеш одержати справжню насолоду, послухай здалеку,  -  устав
Григорiй. - Побудь отут, а я пiду у той гайок.
   Не встиг юнак щось мовити, як вiн, петляючи помiж могил, подався  геть.
Прислухався - нi, не бiжить Михайло. Трима╨ться! Раз подола╨ сво© страхи й
на все життя позбудеться цi╨© зайво©, важко© ношi...
   У дубняку Сковорода оглянувся й, переконавшись, що з кладовища його  не
видно, заграв виразно й голосно, аби почув Михайло й упевнився, що вчитель
поблизу. Невдовзi, граючи, став  наближатися  до  кладовища:  уболiвав  за
хлопця. Той походжав помiж хрестiв i поправляв хустки.
   - Агов, Михаиле! - гукнув Григорiй,  на  мить  злякавшись,  чи  вiн  не
з'©хав iз глузду.
   - Я тут, - озвався хлопець тихо й пiшов назустрiч.
   - Не страшно?
   - Нi...
   Вiн помарнiв i зблiд, але всмiхався, радий, що не зганьбив  себе  перед
лицем учителя.
   - Як, пiсня краща здалеку?
   - Звичайно, краща! - промовив хлопець весело. - Правда, вона була б  ще
лiпша, коли 6 не ви, а я пiшов до гаю... - засмiявся. - Ох ви й хитрющi!
   Сковорода обняв його за плечi i мiцно стис.
   - Ти молодець, Михаиле. Ну козарлюга просто! Хоч посилай на Сiч.
   - А вчора знову втекло аж тро╨ з бурси, - сказав Михайло.
   - На Запорожжя?
   - До Петербурга, у голштинцi.
   - Сказились люди.
   - Клич iмператора! - проголосив Михайло. - Я мало сам.-.
   - Крий боже! -скрикнув Сковорода. -Не смiй про це i думати.
   - Мундир, чини, походи!.. - мрiйливо мовив хлопець.
   - З людини вiльно© стати  лялькою,  якою  граються  нiкчеми?  -  спитав
суворо Сковорода. Юнак насупився.
   - Але  ж  то  цар...  -  промовив  згодом.  -  Його  величнiсть...  Наш
iмператор!
   - Ти мислиш, хлопче, як свиняча голова, - сказав Григорiй рiзко. - Який
вiн "наш"! Ти обирав його на трон? Чи, може,  ти  йому  вручав  державу  й
скiпетр?
   - Цар богом посланий...
   - Для дурнiв ба╨чка, яку царi самi  ж  i  вигадали.  Вони  попростували
повiльно вниз, до Лопанi. Вузька стежина в'юнилася помiж  дубами,  липами;
тому Григорiй iшов попереду й, не озираючись, зцiляв Михайла вiд  слiпоти.
Худий, високий, пружний, вiн легко рухався, як по нерiвнiй стежцi,  так  i
по всiй iсторi© вiд Авраама до Петра Третього, що пiсля  смертi  ╙лизавети
уже пiвроку царствував i формував полки, якi назвав голштинськими.
   - Знайшли куди тiкати, - скрушався Сковорода. - Ставати мечем,  сокирою
в руках катiв народу...
   - Ви щось страшне говорите, - прошепотiв Михайло йому в потилицю.
   - Що в свiтi робиться, те i говориться. Ти ж не слiпий, поглянь довкола
- грабують, душать, продають! - Тим  часом  вийшли  з  гаю  на  рiвнину  й
попрямували плече в плече. -Якось я взявся ганити одного сотника за те, що
лупить три шкури з пiдданцiв. Так вiн  (колишнiй  лицао  волi,  борець  за
правду, рiвнiсть!) менi сказав казання! Тепер, мовляв, свiт не  такий,  не
той. Тепер, як бiдний, то вже i дурень. Будь ти всерединi  який  завгодно,
хоч би й десятка шибениць вартий, - то не бiда.  Аби  мав  добру  славу  i
числився серед людей почесних. Дерзай, не бiйся! Не той в нас правий,  хто
╨ по сутi правий, а той, хто вмi╨ удавати iз себе правого й ховати спритно
кiнцi у воду. Ось теперiшнього свiту мода i рятiвна  премудрiсть!  Коротко
кажучи, лише щасливий той,  хто  не  правий  по  совiстi,  але  правий  по
папiрцю...
   - Та це ж брехня! - гукнув юнак обурено.
   - Нi, правда. Iстина. Скрiзь лицемiрство, обман, доноси, пiдлiсть. Свiт
нинi - бенкет тих, що бiснуються, торжище тих, що вагаються, i пекло  тих,
що мучаться...
   Йшли  довго  мовчки.  Вже  мiсяць  викотився  високо  в  небо  i   тiнi
зменшилися. Згустилась тиша. Здавалося, за кiлька сотень  крокiв  було  не
мiсто, а чарiвне казкове марево. Лише в левадi по  той  бiк  рiчки  iржали
тихо конi i цмокала в них пiд погами твань... Григорiй аж зупинився. Увесь
напружився i занiмiв.
   Ой коню мiй, коню,
   Золотая грива!..
   - А що ж робити? Що врятувати може народ, державу, вiру? -  схвильовано
спитав Михайло.
   - Республiка! - промовив твердо Сковорода.
   - Республiка? - жахнувся хлопець.
   - Так.
   - Хiба ми еллiни?
   - Республiка для всiх людей е первородна форма держави, ладу.  Найкраща
форма!
   - Тодi чому ж Афiни впали?
   - Перевелись фiлософи, якi живили, немов  джерела,  суспiльний  сад.  А
фiлософськi мавпи, що, крiм опанчi та  бороди,  нiчим  не  схожi  були  на
справжнiх мудрецiв, напоучали молодь не поклонiнню  яснiй  Мiнервi,  а  як
пролiзти до найзнатнiших звань i збагатитися, прожити  вiк  у  розкошi.  I
через те в республiцi пiшло усе, як кажуть,  шкереберть.  Осли  там  стали
мулами, а мули лошаками,  вовк  пастухом,  ведмiдь  монахом...  А  це  вже
справжн╨  лихо!  Правлiння  перетворилося  на  мучительство,  суд   -   на
хабарництво, науки - на страшне знаряддя злоби. I все загинуло!  Тим,  хто
зневажить мудрiсть, не допоможе навiть республiка.
   - Афiни впали, то i нова... - почав Михайло.
   Але Григорiй не дав йому довести думку до кiнця.
   - Облиш Афiни в споко©! У нас були Псков i Новгород, була Гетьманщина i
Залоризька Сiч. Чим не республiки? Вони також загинули...
   - Гетьманщина i Запорожжя живi-здоровi.
   Сковорода махнув рукою, помовчав трохи й заговорив
   пiднесено:
   - Республiка, в якiй хотiв би жити i я, буде  кра©ною  любовi,  дружби,
працi! В пiй не повинно  бути  ворогування  й  розбрату.  Не  буде  в  тiй
республiцi нi старостi, нi  статi,  анi  яко©сь  рiзностi.  Усе  загальне,
спiльне! Законнi_ - гуманнi, мудрi,  супротивнi  тим,  що  процвiтають  за
тиранi©... Велике братство, спiлка  спiвдружностей  людей,  об'╨днаних  за
покликанням i за стремлiннями, - ось що таке  республiка,  яка  прийде  на
змiну царству темряви!..
   - Коли ж це буде?
   -  Скоро.  Чим  бiльше  гнути  пружину,  тим  швидше   й   дужче   вона
розправиться. Нема нiчого вiчного... Й неволя кане в Лету.
   - Сама?
   - Нi, нашим гнiвом!
   - Я щось його не чую, - зiтхнув Михайло. - Хiба що мовчки гнiваються...
   - Гнiватися мовчки - по-рабському.
   - А вголос лячно, схоплять.
   - Iсуса теж схопили.
   - I розп'яли...
   - I вiн воскрес навiки в серцях знедолених. Мимо сторожi,  яка  стояла,
куняючи, на всяк випадок бiля ворiт, пройшли до мiста. Все спало:  церкви,
будинки, дерева, люди... I навiть мiсяць дрiмав високо в небi,  накрившись
хмаркою. Десь обiзвалося сонне калатало нiчного сторожа, i знову - тиша.
   - Немов у вусi... - прошепотiв Михайло.
   - Ось солов'© злетяться...
   - А хутко?
   - Хутко. За тиждень будуть.
   - От я i дома. Добранiч вам! А я всю нiч не спатиму...
   - Не сплять - фiлософи, - сказав Григорiй i простягнув Михайловi  руку.
- Бувай здоровий!
   Той ухопив його долоню, стис  мiцно-мiцно,  а  потiм  ураз  нагнувся  й
поцiлував.
   - Ти що, Михайлику?! - сторопiв Григорiй вiд несподiванки.
   Але юнак уже побiг до хати. Рипнули двiчi дверi, й запала знову тиша.
   До слiз схвильований вертався у свiй музеум Сковорода. Вiн  найбагатший
в свiтi! Вiн ма╨ друга, учня i послiдовника. Яке це щастя, господи!
   Коли настало лiто i почались вакацi©, з Санкт-Петербурга примчав кур'╨р
з указом.  Голштинець  став  неугодний  боговi,  й  господь  послав  рабам
престолу й вiри нову величнiсть, i знову жiнку, iмператрицю  Катерину,  за
лiком другу. Що як чому - нiхто не вiдав, вшилися_ мовчки в соборну церкву
й вислухали ту царську грамоту. А потiм, кому за  рангом  личило,  присягу
склали (у цьому ропi вдруге!) i розпiпiлися, нiмi, як вiвцi.
   Сковорода в юрбi зустрiв Михайла й пiшов iз ним поряд.
   - От i нема твого кумира, - сказав  неголосно.  -  Бог  щось  наплутав,
мабуть...
   Михайло приклав  до  рота  пальця  й  оглянувся.  Вiн  був  принишклий,
зляканий, неначе й справдi переболiв душею  за  те,  що  сталося  там,  на
далекiй пiвночi, в Санкт-Петербурзi.
   - Нiщо не вiчне... Навiть царi... - уголос думав Сковорода.
   - Мовчiть, мовчiть! - прошепотiв юнак, звернув убiк i загубився в  юрбi
мiщан.
   Сковорода провiв очима хлопця, зiтхнув i  рушив  далi.  Його  стривожив
Михайлiв вибрик, та, звикнувши на все  дивитись  по-фiлософськи  стримано,
вiн заспоко©вся й почав роздумувати над тим, що буде далi.  Новi  володарi
руйнують  завжди  все,  що  створили  ©хнi  попередники...   Отже,   полки
голштинськi порозганяють. Церковнi землi не заберуть, принаймнi  поки  що.
На Укра©нi... Петро не встиг нiчого пi сотворити, нi знищити  -  зруйнують
те,  чим  поступилася   ╙лизавета.   Граф   Розумовський,   ясновельможний
гетьман...
   - Григорiю! - узяв за руку отець Кордет. Вiн уже  причастився,  бо  очi
сяяли п'яненьким блиском. - От пощастило, правда? Iмператрицю ма╨мо! I  що
б ми, бiднi, без не© - дiяли... У тебе в келi© знайдеться кусень хлiба?  -
Сковорода кивнув. - Ну от i добре! А в мене пляшечка.  Таке  ж  бо  свято,
господи. Як не хильнути з радостi!
   Лизали сiдницi царю-п'яницi,
   Тепер лизатимемо iмператрицi...
   I вiн пiшов навприсядки. Благо, що вже були в монастирi й нiхто того не
бачив.
   Сковорода схопив його за плечi й упхнув у свiй музеум. У  келi©  Кордет
дiстав з кишенi пляшку та полив'яну щербату чарку, налив i мовчки випив.
   -_ Вiват! - гукнув по тому i заспiвав:  -  Многая  лета,  многая  лета,
многая ле-╨-╨та!.. Не козаки ми, Грицьку, а  полохливi  голоднi  мишi.  За
крихту хлiба перегриза╨мо самi собi горлянки. А де ж конкордiя, де  згода,
╨днiсть нацi©?! - Вiн випив другу чарку  й  наповнив  знову.  -  Вп'емося,
друже, з горя... чи то пак iз радостi!
   В Цареградi на риночку
   Та п'╨ Байда мед-горiлочку!..
   Вiдчинились дверi, i на порозi вирiс знiяковiлий Яша.
   - Тобi чого? - спитав Кордет сердито.
   - ╞х ректор кличуть... - промовив хлопець злякано  й  вказав  рукою  на
Григорiя.
   - Тпрусь, тпрусь! - затупотiв Кордет. Хлопчина зник.
   - То я пiду, - сказав Григорiй.
   -  Зажди...  Я  геть  забув!  -  спинив  Кордет.  Поставив   пляшку   й
пробурмотiв: - Я ж говорив тобi, дай спокiй цьому Наркiссу '...
   - Не розумiю. Ти про Михайла?
   - А про кого ж!
   - Знову комусь завадила моя з ним дружба?
   -  Гiрше.  Твiй  Ковалииський  став  навертати  в  ╨ресь   благочестиве
школярське стадо, i хтось донiс...
   О сило божа! Забувши вмить i про Кордета, й про  все  на  свiтi,  окрiм
Михайла й бiди, яка тому загрожувала, Сковорода  пiшов-побiг  до  ректора.
Картав себе, що не втовкмачив хлопцевi, коли i з ким слiд говорити про всi
тi речi, що вiн йому повiдав, i гарячкове шукав дороги або хоча б стежини,
якою можна було б безпечно вибратися з цi╨© халепи. I не  знаходив  нiчого
путнього, окрiм узяти усю вину на себе.
   З Цим i ввiйшов до Костянтина Бродського.
   - Сiдай, - вказав на крiсло ректор.
   Вiн був похмурий, сiрий. Коли  б  не  знав  Григорiй,  чого  покликали,
подумав би, що свiт сто©ть перед сво©м кiнцем, i Костянтиновi, який про це
довiдався, схотiлося з ним попрощатися.
   -_ Григорiю... - почав неквапно ректор. - Ми всi шану╨мо  твiй  гострий
розум, тво© глибокi знання з Iсторi©, письменства, мов  та  фiлософi©.  Ти
ма╨ш кафедру (ба навiть двi!), капелу з учнiв, книжки i келiю. Чого ж тобi
браку╨ ще? Чому ти борса╨шся? Чого шука╨ш?
   - Iстини, - спокiйно мовив Сковорода. Старий  скривився,  наче  кислицю
з'©вши.
   - Iстина - як та жар-птиця, ©© шукають, прагнуть, проте нiхто нiколи ще
не спiймав...
   - Прагнути - також немало.
   - Чи й забагато...
   - У кого нема бажань, мети, надi©, той не живе.
   - Бажання бувають теж смертельнi...
   - Знаю. Але, як кажуть у нас в Чорнухах: вовка боявшися, з  грибами  не
бути.
   - Гриби також не всi ©стiвнi...
   - Отруйнi видно здалеку, ©х бачить кожен.
   - Та й добрий гриб не всякий шлунок витрима╨.
   - У нас хорошi шлунки.
   - Проте, як кажуть, що можна мамi, того не можна лялi.
   - Це щира правда, - кивнув Григорiй i посмiхнувся: - Але коли тiй  лялi
сiмнадцять рокiв...
   - Сiмнадцять - це ще не сорок.
   - Iстинно. Чого Iвась не вивчить, того Iван не знатиме.
   - Бува╨, тому спокiйнiше, хто менше зна╨.
   - Найспокiйнiше дурневi.
   - Або покiрному.
   - Хто йде - скубне.
   - Покiрне телятко двi матки виссе.
   - I -_ пiд обух.
   - А може, годi? - пiдвiвся ректор.
   - Про мене, отче, - знизав плечима Сковорода.
   - Минi донесено, що учень класу синтаксими Михайло Ковнлинський поширю╨
думки, противнi церквi, щоб не сказати бiльше, ©х вiн не мiг почути у  нас
в училищi...
   - Не мiг, - згодився Сковорода. - Казарма е казармою...
   - То не твоя печаль! - промовив рiзко ректор.
   - Печаль не грошi i не раби...
   - Безумцю, що ти говориш!
   - Мислити - це право всiх, навiть обов'язок.
   - Ти вже домислився, - дiстав хусточку  i  витер  пiт  на  лобi.  -  Не
приведи господь, дiйде до влади... Сибiр, усiм Сибiр!
   - За правду?
   - Господи, а то ж за вiщо! Правда - це найстрашнiша рiч.
   Григорiй теж пiдвiвся. Михайло!.. Як уберегти, як заступити хлопця?!
   - Вiн повторив мо© слова, не думаючи, - промовив твердо.
   - Цього замало, - озвався ректор лагiдно.
   - Вiн не сприйняв ©х, не взяв до  серця  й  переказав  при  людях,  аби
знайти собi пiдтримку, спiльникiв у боротьбi зi мною.
   - Замало, Грицьку.
   - А що ж робити? - спитав Григорiй з вiдча╨м.
   - Узяти сан чернечий.
   - Постригтися?
   - Тобто сховатися за спину церкви. I затулити друга.
   Сковорода мало не скрикнув. Сiть, знову сiть! Дай згоду, вибий  паличку
- i затрiпочешся, як тетервак.) Нi, нi! А як  же  друг?  Вiддати  його  на
згубу? Пiду скажу полковниковi, що я в усьому винен, що я намовив  хлопця,
уговорив, примусив! Вже краще смерть чи каторга...
   - То згоден?
   - Нi!
   Мабуть, це "нi" було таке рiшуче, що не лишило надiй на iншу вiдповiдь.
Костянтин знову пiдiйшов до стоiу i важко сiв.
   - То напиши похвальну вiршу на честь вошестя iмператрицi на престол,  -
промовив згодом вкрадливо. - Це був би добрий щит.
   - Я не поет.
   - Ти ж пишеш... Я сам читав тво© латинськi вiршi.
   О igitur miseros, о terque quaterque misellos, Sidere_ qui  prolem  sub
Pharaonis habent...
   (О нещаснi, о тричi, чотири рази нещаснi тi,
   Чи╨ потомство народилося пiд зiркою Фараона!)
   Нема╨ меж пiдлотi! Цi ж вiршi з його листа Михайловi, якого днями  було
передано тому у власнi руки!..
   - Як бачимо, ти ма╨ш досвiд  писати  вiршi  про  царiв,  -  помовчавши,
лукаво мовив ректор. - Отож сiдай за оду.
   - Нi, - кинув зло Григорiй i повернувся, аби пiти.
   - Стiй! - зупинив його сердито ректор. I далi мовив уже спокiйнiше: - Я
постараюся не дати справi ходу. Але молю тебе, Григорiю, будь обережний  i
не тривож Михайла!.. Тепер iди.
   Як вiн прийшов у свiй музеум, не пам'ятав.  Уже  був  вечiр  чи  просто
темно, хмарно. Добув вогню, роздмухав i запалив  недогарок.  Вогонь  горiв
нерiвно, тьмяно. За крок стояли убогi, сiрi сутiнки, за два  -  пiтьма,  а
може, просто стiни...
   Сидiв утупившися в давно не шкребанi  дубовi  дошки  столу,  Перегортав
хвилюючу, сумну й веселу книгу, в якiй начертала його з Михайлом дружба, й
вiд жалю мало не плакав.
   Гнiт почорнiв, обвуглився.  Стiл  з  усiх  бокiв  ще  ближче  обступила
темрява. Вогонь заблимав злякано, затрiскотiв i почав поволi гаснути...
   Уже в пiтьмi Сковорода  дiстав  iз  шухляди  нову  воскову  свiчку,  i,
запаливши, поставив ©© на теплий, незатвердiлии вiск. Узяв папiр, чорнило.
Вмочив перо, й воно пiшло, пiшло, то Аiотикаючись, а то  бiгцем  по  бiлiм
полi аркуша:
   "Найдорожчий Михаиле, здрастуй!
   Я бачу твою щиру любов до  мене,  коли  ти  вважа╨ш  за  краще  терпiти
заздрощi i ненависть, нiж припинити нашi зустрiчi i нашi бесiди. Тому, хоч
я i знаю, що  найлютiший  звiр  звичайно  завжди  слiду╨  за  благородними
вчинками, як дим слiдiуе за вогнем, менi, однак, жаль тебе, бо ти заслужив
того, щоб тобi вiдповiдали потрiйною любов'ю. А  втiм,  надалi  доведеться
утриматися вiд писання тобi листiв. Я вирiшив поступитися перед юрбою, аби
якось по необережностi не зашкодити тому, до чого  можна  вiднести  слова:
вiрний друг пiзна╨ться у нещастi.
   Ти також припини писати менi сво© чарiвнi листи, поки  не  заспоко©ться
це збентеження i не затихне полум я ненавистi. Будемо, отже, мовчки  вести
розмову, як вiдсутнiй з вiдсутнiм, пам'ятаючи при цьому, що Зевс не завжди
посила╨ грозу. Будь мужнiм!
   Твiй Григорiй Савич Сковорода"._
   Поставив крапку, оглянув сумно келiю  i,  погасивши  свiчку,  пiшов  до
бурси шукати Яшу - свого Меркурiя.



   СIТЬ СЬОМА

   Спливло два роки, як снiгова вода. Не  затихала  злоба.  Трiумфував  ©©
найбiльший демон: умер Iосаф  Миткевiч,  i  на  чолi  ╨пархi©  настановили
Крайського. Це приго омшило усiх,  хто  знав  Порфирiя.  Пiшли  чутки,  що
сатана блука╨ свiтом у довгiй чорнiй скуфi©, що десь  вродилася  дитина  З
ратицями й що бiля Б╨лгорода у  слободськiй  цер  совцi  пiд  час  вечернi
заплакала стара iкона божо© матерi.
   Багато справ було  в  нового  преосвященства  в  Б╨лгородi,  але  отець
Порфирiй  очима  друзiв-однодумцiв  недремне   стежив   за   побратимством
Сковороди та Ковалинського i, зловтiшаючись,  повiдомляв  про  кожну  ©хню
зустрiч отця Петра або в Ольшанку - батьковi.  Тi  потерпали,  гнiвалися,_
шукали, як зарадити такiй напастi.
   Й знайшли, нарештi. Власне, подав цю думку Михайло сам, а  родичi  лише
вхопилися за не©, як потопаючий за соломинку.
   Мандрiвка в Ки©в! Град Володимирiв,  церкви,  ру©ни,  книги.  Щолiта  в
Ки╨вi бувають тисячi, а то й десятки тисяч. Прочани йдуть i  ©дуть.  Святi
мiсця!.. А основне, про що, Звичайно, не говорилося, - хоча  б  на  мiсяць
позбавити Михайла дружби Сковороди, його листiв, його химерних суджень про
свiт i церкву.
   Таки в Ольшанцi був найнятий легкий вiзок  до  Ки╨ва.  В  недiлю  рано,
благословившись, ви©хали.
   А пiсля  полудня  ©х  перестрiв  прочанин,  який  також  iшов  у  Ки©в.
Розговорилися, й панич узяв його з собою. Аби не сердився старий  вiзниця,
пообiцяв накинути ще золотого.
   ...Бiля Борисполя вiз обламався, й учитель з учнем, не захотiвши ждати,
пiшли сво©ми.
   На маковiя вранцi, як тiльки вийшли з лiсу побiля  Дарницi,  спинились,
враженi величним градом  храмiв,  що  височiв  на  горах,  залитий  щедрим
сонцем, огорнутий блакиттю рiчки й неба. Врочисто, весело  дзвонили  сотнi
дзвонiв...
   - Яка краса! - розвiв Михайло руки.  Вiн  аж  пашiв  од  захоплення.  -
Воiстину, святi мiсця, обитель господа!
   - Бо© не в церквах, Михаиле, а в нас самих, у наших дунгах, -  охолодив
його Григорiй.
   - Але ж бо гарно, гарно!
   - На красi ти розумi╨шся. Це справдi гарно. Я сам щоразу нiмiю тут  вiд
подиву...
   - Ходiмо швидше, бо не побачимо, як мак святитимуть!  Юнак  зiрвався  з
мiсця й побiг пiщаним  пагорбом  вниз,  у  долинув  якою  йшла  дорога  до
наплавного мосту через Днiпро. 0бганяючи вози, берлини, мажi, вiн  бiг  до
рiчки й махав роками, аби Григорiй не вiдставав.
   Сковорода втiшався хлопцем, радiв з його  захоплення  i  був  безмевкно
вдячний йому за мужнiсть, за винахiдливiсть, З  якою  той  покликав  свого
учителя у цю при╨мну подорож. Аж десять лiт не був Григорiй у Ки╨вi! Як-то
зустрiнуть його колишнi друзi та кондисципули, з якими вiн дiлив i хлiб, i
сiль, i воду? Мо', й не признаються...  Великi,  знатнi  люди.  Он  Саму©л
Миславський - достойний ректор Академi©! Вiн не  забув,  напевне.  Вони  з
оцим Самусем змагалися завжди, хто бiльше й краще знатиме. Як вiн, бiдаха,
Злився, коли хвалили Григорiя, а не його!..
   - Ой, що там  дi╨ться!  -  прибiг  Михайло.  -  Що  там  воЗiв,  людей,
солдатiв!
   Бiля мосту й справдi було стовпотворiння. Всi поспiшали  в  Ки©в  -  на
храм, на прощу, в справах. Ще ждали черги тi, що не змогли перехопитися на
той бiк iзвечора, а прибували новi й  новi  пiдводи.  Ревли  воли,  iржали
конi, кричали люди, лаючись. Уже де-не-де зривалась пiсня - не дочекавшись
маку та переправи, мандрiвний люд перехилив  по  чарцi  на  честь  святого
мученика. Грав бандурист. Догоряючи, понад Днiпром димiли вогнища...
   Хто був без воза й коней, тих пропускали швидше. Михайло  встиг  узнати
таку при╨мнiсть i потягнув iригорiя через увесь цей вавiлон до мосту.
   -_ Стой! Документы! - спинили ©х за сажнiв п'ять вiд берега. - Воз ваш?
   -_ ._ Наш зламався, - сказав Михайло, подаючи сво© папери  унтеру.  Той
глянув швидко, узяв Григорi╨вi.
   - Ты кто, учитель?
   - Так, ваше благородi╨.
   Служивий змiряв його уважним поглядом, знизив плечима й махнув рукою.
   - Платите по две деньги. Петров, возьми вот с _э_тих_._ тетеревов! Куда
ты прешься? Стой, стой! - заверещав вiн раптом i схопив коня за  храпи.  -
Табак, шерсть, воск, овечьи шкуры есть?
   - Нi, паночку. Чого  нема,  того  нема,  -  озвалась  злякано  сiльська
красуня з воза.
   - Ишь ты! - пригладив вуса унтер.  -  Плати  алтын  и  проезжай.  Назад
поедешь, пущу без денег вовсе, коль будешь умницей!
   Скрип, регiт, спiви...
   На  тому  боцi  Григорiй  взяв  праворуч,  понад  Днiпром,  i   стежкою
попрямував до мiста, лишивши злiва заставу й шлях, забитий возами,  кiньми
й людом. Iшли мiж Днiпром та кручами, порослими кущами глоду,  дичками  та
дерезою.
   - Савичу, а де ж це Лавра? - спитав юнак стривожено. Напевно, вiн не до
кiнця повiрив, що та краса, яка постала перед його  очима  ще  на  узлiссi
неподалiк вiд Дарницi, не ╨ маною, маревом.
   - За кручею. Ще крокiв  двiстi  -  i  буде  видно  знову,  -  заспоко©в
Сковорода.
   - Печери теж?
   - Вони за мурами, та й у землi.
   - А гам ще й досi живуть пустельники, якi харчуються лише акридами?
   -  Живуть.  Про  людське  око,  вдень.  А  на  нiч  iдуть  у  келi©   i
розговляються, як на рiздво.
   - Святi пустельники? - перепитав Михайло вражено.
   - Святих нема╨, е лицемiри.
   - I не було?
   - Колись, можливо... Скажiмо, великомучениця Варвара, яка загинула десь
тут, у Ки╨вi, ще за поганства... Святi, Михаиле, лише тодi  бувають,  коли
страждають, борються, торують людям шляхи до  сонця  iстини.  А  подолавши
брехню i темряву, самi бояться свiтла, як кажани  чи  сови.  Така  людська
натура, таке життя.
   - А як же бог? Хiба господь не бачить, що не кара╨ таких  вiдступникiв,
не розверза╨ пiд ними землю?
   - Душе моя, ©х розвелося стiльки, що вся земля була  б  у  трiщинах!  -
всмiхнувся криво Сковорода. - Коли б  наш  бог  був  милосердним,  добрим,
таким, яким ми назива╨мо його в сво©х молитвах, то не  дозволив  би  одним
убивати iнших лише за те, що моляться вони на пiвдень, а не  на  схiд,  не
посилав би на рiд людський потопу, во╨н, мору. Наш бог жорстокий, мстивий.
Ми ж бо самi його створили, i вiн схожий  на  нас  в  усьому.  Бог  плаче,
люту╨, спить, розкаю╨ться. "Помислив  бог...  i  розмислив  яко  сотворити
чоловiка", - говорить бiблiя. Створив бог сонце, землю i все живе, що ╨ на
нiй, i "спочив вiд усiх справ сво©х". Стомився, отже.  А  щоб  не  це,  то
неодмiнно у нас тепер були б безхвостi леви,  крилатi  конi  та  черепахи,
зайцi з хвостами, як у собак, й усякi iншi тварi,  якi  лишилися  в  божiй
безоднi!
   - Он Лавра, - сказав Михайло хмуро. Сковорода замовк. От же скажений  -
навiщо було псувати настрiй хлопцевi...
   - А зна╨ш ти, що ©й  уже  сiм  сотень  лiт?  -  спитав  небавом.  -  Що
пiвтораста рокiв у нiй друкують книги, якi  розходяться  по  всiй  Русi  i
навiть далi?
   - 1 зараз теж друкують? - знов загорiлися в Михайла очi.
   - Передруковують, - зiтхнув Григорiй.
   - I можна глянути на все те диво?
   - Можна. Там же Устин, мiй родич, друкарем.
   - Ходiмо швидше!
   -  Не  гарячкуй,  -  спинив  його  Григорiй.  -   Провiда╨мо   спочатку
альма-матер. Тим паче храм сьогоднi, i на Подолi будуть великi гульбощi.
   Нараз ударили вгорi у Лаврi дзвони, до них озвалися  з  усiх  церков  -
квiтки та мак освячено. Тепер держiться, чоботи, прийшла й на вас пора!..
   I тут Григорiя заполонили спогади. Перед очима постали роки, друзi. Вiн
бачив ©х, i себе мiж ними, то хлопчаками, що тiльки-но при©хали з  далеких
сiл  та  хуторiв,  то  вже  спудеями,  що  розмовляють  так  латиною,  мов
народились римлянами й всмоктали цю стару спiвучу мову ще  з  материнським
молоком. Шкiльнi  убогi  буднi  раптово  змiнювалися  святами,  диспутами,
пiснями хору, що був найкращий i найчисленнiший не тiльки в Ки╨вi, а  й  у
всiй державi. Оркестр грав Баха, Генделя, Скарлаттi й  сво©х  творцiв,  чи
композиторiв,  як  кажуть  нинi.  Багато  хлопцiв  писали  канти,  псалми,
концерти й музику до драм вертепних та iнтермедiй.
   Йдучи пiд кручею, Григорiй чув канелiю, оркестр, окремих братчикiв,  що
легко брали найвищi ноти в найважчих партiях партесних спiвiв. I чув  свiй
голос, юначий, дужий, гарний.
   Здавалося, ось тiльки ввiйде в тiснi подiльськi вулички,  одразу  скине
рокiв п'ятнадцять-двадцять i стане знову Грицьком-студентом, що не читав -
ковтав книжки, спiвав у хорi i грав в оркестрi на всьому, що потрапляло  в
руки... Куди й подiлася дорожня звична втома, хода стала легка та пружна.
   - Ох ви ж i йдете!.. - стогнав Михайло ззаду. Вiн притомився  добре.  -
Мов летите.
   - Лечу, лечу, Михаиле, -  озвався  весело  Сковорода.  -  В  минуле,  в
молодiсть! - I заспiвав стару вертепну пiсню:
   Та нема╨ лучче,
   Та нема╨ краще,
   Як у нас да на Укра©нi!..
   На майданi бiля казкового  "Фелiцiала"  ще  здалеку  Сковорода  побачив
академiчний хор. Оточена святково вбраним людом, капелiя стояла в  квiтах,
у макiвках, як на городi,  i  готувалася  почати  свято  сво©м  прекрасним
спiвом.
   Григорiй притримав хлопця i попросив, аби мовчав. Як вiтерець, майданом
перебiгав легенький гомiн... I раптом стихло. Худий високий регент став на
пiдвищення й пiднiс, мов крила, руки. Мить - i знялася пiсня! Сковорода йе
чув тако©. Вона ширяла над  занiмiлим  натовпом,  стискала  душу  смутком,
здiймала груди радiстю. Про що в нiй мовилося, Григорiй  не  мiг  уловити.
Вiн не вслухався навiть, а насолоджувався, пив, як вино, як воду в  гарячу
лiтню днину, й не помiчав, що плаче. Господи,  лише  заради  оцих  хвилин,
цi╨© пiснi вiн ладен був прийти сюди iз Харкова!
   Коли затихла пiсня, Сковорода спинив студента, який  з  байдужим  видом
проходив мимо до Академi©, i запитав:
   - Скажи, козаче, хто написав це чудо?
   - Наш Березовський, - промовив гордо той. - Он вiн  сто©ть  у  капелi©,
бiля колон, праворуч.
   То був русявий стрункий юнак з обличчям  ангела,  який  засмаг,  полями
ходячи  плiч-о-плiч  iз  тими,  хто  вирощу╨  хлiб   насущний.   Сковорода
наблизився i змiг розгледiти його великi,  напевне,  сiрi  чи  свiтло-синi
очi, що, як магнiт, притягували, скоряли й змушували забути все на  свiтi,
навiть самого себе.
   Тим часом хор почав жниварську пiсню, яку  виконували  i  десять  рокiв
тому.
   - Я хочу ©сти, - шепнув Михайло.
   - Зараз...
   Вони тихенько вийшли з юрби мiщан, козацтва й похмурих  пiдданцiв,  якi
при©хали на храм до вiльних родичiв, i попрямували у монастир. Оглянувши з
усiх бокiв нову дзвiницю, присiли у холодку на  лавi  й  дiстали  з  торби
цибулю, хлiб та сало.
   Григорi╨вi не хтiлось ©сти, i вiн, лишивши хлопця  снiдати,  побрiв  до
бурси. Хоча убога ця оселя була колись не раз у гнiвi проклята,  а  все  ж
тягло до не©, бо тут минули його найкращi роки,  його  холодна  й  голодна
молодiсть, лiта надiй i  прагнень.  Навкруг  безлюдно  й  тихо  -  всi  на
майданi, в мiстi, де розгорялося свято, яке за звича╨м бушу╨ тут три днi й
три ночi...
   Чолом тобi, старенька! Десь, кажуть (вiн чув  про  це  у  Харковi),  на
iншiм дворищi уже звели для бурси з нового дерева високий бiлий зруб...  1
сумно й радiсно. Хай розкошують хлопцi,  нехай  не  капа╨  на  ©хнi  мудрi
голови брудна вода зi стелi, не продувають протяги палкi юначi груди, такi
беззахиснi перед сухотами й всiляким iншим злом!
   Пiшов поволi далi. Постоявши бiля могили Сагайдачного, узяв лiворуч, до
Академi©. Чув голоси, розмови, кроки... Iшов не сам, а в  товариствi  тих,
що порозкиданi по всiй iмперi© як  божi  й  царськi  слуги.  Смiх,  жарти,
вислови iз тiльки що прочитаних книжок та лекцiй...
   - Григорiй Савич? - почулось нагло. Сковорода розплющив очi  й  побачив
поруч послушника в старiй, подертiй рясi.
   - Так. Чим служити можу?
   - Вас кличе ректор.
   - Отець Самiйло?
   - Прошу, - сказав, кивнувши, той.
   - Я тут не сам, - згадав Григорiй про друга. - Зi мною
   хлопець iз Харкова, студент Колегiуму. Бiля дзвiницi снiда╨...
   - Я розшукаю i приведу.
   - А може, ви йому покажете наш монастир?
   - Будь ласка. Прошу!
   Послушник привiв Григорiя до келiй  ректора,  впустив  у  сiни,  а  сам
подався шукати хлопця з Харкова.
   Сковорода постояв трохи, звикаючи до напiвтемряви, i  вiдчинив  знайомi
дверi.
   - Дозвольте...
   - Заходь, заходь, Григорiю! - пiшов Миславський йому назустрiч.  Обняв,
притис до себе, поцiлував. - А я дивлюся: вiн чи не вiн?
   - Змiнився й ти, Самiйле, -  сказав  Григорiй.  -  Змарнiв,  зарiс,  як
схимник...
   - I не питай, - зiтхнув Миславський скрушно.  -  Гада╨ш,  легко  носити
хрест начальницький... А як же ти?
   Вiн  посадив  Григорiя  в  старе,  потерте  крiсло,  яке   придбав   ще
Прокопович, сам сiв навпроти й приготувався слухати.
   - Ходжу-броджу, - сказав Григорiй. - Тепер учителюю в Харковi. Л то був
трохи у Переяславi, у Ковра© навчав дитину  панську,  Москву  вiдвiдав  iз
Калiграфом,  нiч  переспав  у  Тро©це-Сергi╨вiй,  де  владарю╨  нинi   наш
Ляшевсцький.
   - Побачив свiту... - промовив ректор журно. Чи спiвчував, чи заздрив  -
не втямиш. - А чом це в тебе такий плебейський вигляд? - спитав несмiливо.
- Погано платять?
   - Hi. Так менi зручнiше. В  камзолах  я,  мов  у  ярмi  корова.  Платня
добряча.
   - Ну й слава богу... А в нас бiда. Торiк зняли грошову царську помiч, i
ми живемо, як жебраки, на те, що випросимо в митрополита,  в  Лаври  та  в
благодiйникiв. Iмператриця тисне, щоб iз нас зробити опудало собi на втiху
й на глум усiй ╙вропi.
   - У нас чутки ходили, що  з  Академi©  зробити  хочуть  унiверситет,  -
сказав Григорiй.
   - Коли 6 хотiли, не вiдхилили б того проекту,  який  подав  iмператрицi
гетьман, - сказав Миславський. - Лиш рiк  минув,  а  вже  нема╨  й  самого
гетьмана. Граф Розумовський е, а  пана  гетьмана...  -  розвiв  руками.  -
Рум'янцев швидко вкоська╨! Цей жартувати не любить...  Ще  козаки  не  раз
заплачуть, мазкою вмившися!
   Вiн стих, схилив на груди голову, мов задрiмав. Григорi╨вi  було  шкода
Миславського, шкода гетьманства i козакiв, але  його  не  приголомшила  ця
новина, бо вiн давно знав цiну  царям  та  ©хнiм  прихвосням,  що  стелять
м'яко, а спати ой як твердо. Нiхто нiколи не подару╨ волi!
   - Тепер сиджу й пишу новий статут для Академi©,  -  пiдвiв  Миславський
голову. - Вигадую, як повернути так, аби були i кози ситi i  сiно  цiле...
Господи, як я стомився за цi три роки ректорства! Тут треба крамаря, а  не
фiлософа - на таляр гендля ii  лише  на  грiш  науки.  I  всi  погрожують,
терзають, смикають, неначе ми ляльки вертепнi.
   Пiдвiвшись, вiн заходив по келi©,  якимось  чудом  не  зачiпаючи  i  нп
скидаючи книжок, суво©в, аркушiв, якi лежали скрiзь, де тiльки можна  було
покласти чи притулити. Самiйло був невисокий, шпетний; у чернечiй скуфi© й
про стоволосий, без клобука. На скронях i в бородi бiлiла памопозь.
   - Як альма-матер, мiсто? Напевно, скучив?
   - Скучив, - признався щиро Сковорода. - Навiть за бурсою.
   - Нову буду╨мо, - промовив Миславський з гордiстю й насупив брови. - На
добрий лад, потрiбно було б iз каменю. Та що поробиш - грошi!
   - Чув, чув. Ще в Харковi.
   - Ти у Колегiумi?
   - Та поки що...
   - Чого навча╨ш - поетики чи фiлософi©?
   - Клас синтаксими. I грецька мова.
   - Чому? - спитав Миславський хмуро.
   - Я ж не чернець.
   - То пострижись.
   - Не хочу! - промовив рiзко Сковорода. Миславський знав Григорiя  й  не
став допитуватися, чому та як. Вiн знову сiв у крiсло й  схилив  на  груди
голову.
   - Я запросив би тебе сюди... - озвався згодом. - Але боюся,  що  й  нас
самих порозганяють скоро, як пацюкiв... Iмператриця недобрим духом дише на
Академiю. Й на Укра©ну... В Санкт-Петербурзi колишнi нашi хлопцi,  а  нинi
рiзнi чини духовнi  й  свiтськi,  наперекiр  щось  мовили,  коли  надумала
громити гетьманство й ламати звича©, то ©х величнiсть так розгнiвилася, що
ладна з'©сти не тiльки тих ослушникiв, а й  Академiю,  що  ©х  навчала,  й
народ, з якого вийшли.
   - Монарх-фiлософ, монарх-мудрець, оточений жерцями муз, Мiнерва...
   - Що ти бурмочеш? - перепитав Миславський.
   - А, так собi. Це я зiадав Грицька Козицького й Мо тоноса. Стрiчався  з
ними в Москвi, ще дев'ять рокiв тому. Вони ж бо марили таким монархом...
   - О-о, дiоскури тепер далеко пiдуть! - сказав Миславський.  -  Розумнi,
впертi, спритнi. Я чув, вони вже не в  Академi©,  а  при  дворi,  чиновнi.
Царицi в око впали, бо догодили чимось на царинi нових законiв,  якi  сама
складала. Вiкторiя! Йдуть хлопцi вгору.
   - Ну що ж, дай боже  нашому  телятi  та  вовка  пiймати,  -  всмiхнувся
Сковорода. Миславський махнув рукою:
   - Як англiйцi кажуть, усе пекло  вимощене  добрими  намiрами...  Де  ти
спинився?
   - Та ще нiде.
   - Ласкаво прошу, доки я тут, для тебе завжди знайдеться келiя!
   Сковорода розчулився.
   - Спасибi, брате...
   Постукавши й не дочекавшись дозволу, хтось увiйшов. Григорiй  глянув  i
занiмiв: то був юнак iз хору, той, композитор.
   - Пробачте, отче... - знiяковiвши, спинився вiн у порозi. -  Гадав,  що
ви самi...
   - Заходь, заходь, Максиме, - сказав Миславський лагiдно й кивнув у  бiк
Григорiя: - Це мiй товариш по навчанню,  теж  композитор,  Григорiй  Савич
Сковорода.
   Сковорода пiдвiвся й пiшов назустрiч хлопцевi.
   - Я чув сьогоднi чудову вашу  пiсню,  -  заговорив  схвильовано.  -  Як
композитор я вам годжуся в учнi...
   - Ну що ви, що ви! - почервонiв юнак.
   - Я плакав, слухаючи, - признався щиро Сковорода. -  У  вас  талант,  i
неабиякий!
   - Ми котрий рiк йому те саме  кажемо,  -  втрутився  ректор.  -  А  вiн
смi╨ться...
   - Я ж не смiюся, - засяяв хлопець усмiшкою.
   - Показали його графу Рум'янцеву, так той аж ручки тер од  задоволення.
А голос, Грицьку, який голос  у  нього!  Його  височество  пан  губернатор
звелiв чекати, з собою вiзьме Максима нашого до Петербурга...
   Останню фразу Миславський вимовив iз явним жалем.
   - Сьогоднi ©ду, - озвався тихо Березовський. - Був тiльки що гонець вiд
графа.
   Миславський, крутячи на палець бороду, дивився кудись собi пiд ноги.
   Сковорода не зводив погляду з обличчя хлопця, щоб залишити  в  пам'ятi,
закарбувати  на  все  життя,  бо  не  надiявся  колись  зустрiтись  знову.
Санкт-Петербург - великий млин, що перемелю╨ людей, мов зерно.
   - Ну, що ж, - пiдвiвся важко ректор. - Прощай, Максиме. Не забувай нас,
грiшних. I рiдну землю теж... - Обнявши й поцiлувавши тричi, додав суворо:
- Не поспiшай, не лiзь в уставники, а вчися,  вчися  -  у  всiх  i  всюди!
Просись в Iталiю.
   Юнак ковтнув зрадливi сльози:
   - Я буду вчитися. I не забуду, хто я...
   Сковорода також поцiлував Максима, дiстав iз-за  пазухи  свою  сопiлку,
яку зробив з калини ще в Ковра©, й тицьнув у руки хлопцевi.
   - Вiзьми, Максиме. Це - чарiвна сопiлка. Вона розгонить тугу  й  влива╨
силу в серце. У нiй усi  пiснi,  якi  ти  чув  од  матерi,  вiд  кобзарiв,
комонникiв, ремiсникiв, студентiв, _i навiть тi, яких не чув  нiколи,  але
якi живуть у душi народу i не дають ©й вмерти iз роду в рiд, як слово,  як
слава наших предкiв.
   - Спасибi, батьку... - сказав Максим крiзь сльози й поцiлував  сопiлку,
мов запорожець шаблю. - На все життя, до смертi! - Вiн повернувся рвучко й
пiшов iз келi©.
   - Благослови його дорогу, господи... - прошепотiв Миславський.
   Вiн пiдiйшов до столу й почав гортати якiсь папери.  Його  обличчя  все
бiльше й бiльше хмарилося.
   - Сплива╨, як за водою, найлiпший цвiт народу, - промовив згодом журно.
- I ми безсилi стримати i дати йому пiд сонцем мiсце...  Нонсенс!  Замiсть
високих помислiв, державних  дум  i  фiлософi©  я  мушу  порпатися  у  цих
параграфах,  убогих  пунктах,  якi  обсмокту╨ш  з  усiх  бокiв,  аби  були
гладенькi, круглi, мов п'ятаки! - жбурнув на стiл папери, сiв  i  заплющив
очi.
   - Трудись, Самiйле, а я пiду, - озвався тихо Сковорода. - Я  ж  тут  не
сам, а з хлопцем...
   Миславський кинувся.
   - З тобою син?!
   - Нi. Учень, друг.
   - То ви приходьте...
   - Спасибi, будемо.
   Григорiй тихо вийшов i причинив  старi  дубовi  дверi.  Нехай  спочине,
вгаму╨ серце-рану цей вiчний страдник,  мученик.  Йому  болять  усi  жалi,
печалi, сльози, якими щедро обдарувала доля колись могутн╨ й веселе плем'я
русiв.
   Наступного дня Сковорода повiв Михайла  дивитись  мiсто.  Помилувавшись
ратушею, що, мов дзвiниця, тяглася в небо своею вежею, вони пiшли в'юнкими
вуличками  на  Староки©вську  фортецю-гору.  Михайло  знай   озирався   на
величезну статую Фемiди, яка стояла з мечем в однiй руцi i  з  терезами  в
другiй над самим входом до ратушi. Не менше вразила його й фiгура  з  мiдi
архiстратига Миха©ла, що ударяв сталевим списом у  пащу  змiя,  як  тiльки
били вгорi на вежi дзигарi.
   - Оце так диво!
   - А в темрявi при кожному  ударi  списа  iз  пащi  iскри  сиплються,  -
всмiхаючись, сказав Григорiй.
   - Подивимося?
   - Аякже. На те й при©хали.
   З узвозу видно стало увесь Подiл. Оточенi  Днiпром,  Почайною  й  двома
валами, церкви, хати й садки при них кормилися, мов на базарi  люди.  Лише
подекуди викреслювалися не дуже чiтко майдани, вулицi й двори цехiв.  Бiля
Притики стояло безлiч рибальських  човникiв  з  тонкими  щоглами  i  трохи
бiльших суден. По  Днiпру  снували  сонно,  розморенi  безвiтрям,  спекою,
два-три вiтрильники. А над  Трухановим  зелено-жовтим  островом  на  сонцi
зблискували,
   неначе срiбнi, чайки.
   - Яка краса, який безмежний простiр! - зiтхнув Михайло.
   - Ки©в... - промовив Григорiй коротко.  У  грудях  його  знов  защемiла
терпка жура, щось невиразно схоже на почуття, що виника╨ лише при зустрiчi
з давно залишеним чарiвним рiдним кра╨м. I не гадав, що так запала в  душу
ця златоглава i сто разiв руйнована високочола мати всiх руських мiст,  чи
городiв, як сказано у лiтописця  Нестора...  Цiкаво,  чи  стародавнi  люди
також любили красу природи? А може, тiльки сонце, яке ©х грiло, та  лiтнiй
теплий дощик, в якого кожна крапля була зерном? Але чому ж вони селилися в
таких мiсцях, що й досi ╨ наймальовничiшими - на берегах, ще й на  високих
кручах?..
   -  Напевно,  предки  нашi  були  поетами,  -  сказав   Михаиле,   немов
пiдслухавши його думки. -Або фiлософами...
   - Чи  просто  во©нами,  -  вiдповiв  собi  й  Михайловi  Сковорода.  -У
Серпухов! я чув таке прислiв'я: "Не до жиру, быть бы живу". Город - це  не
поезiя, а огороджений з усiх бокiв валом та частоколом  шматок  землi,  де
заховатись можна вiд ворогiв, вiдбити напад, перечекати  лиху  годину.  На
лихолiття ж не поскупилась доля цього уславленого старого мiста. Як глянеш
у глибину вiкiв - то тiльки хто  його  не  воював!  Сво©,  чужi...  I  всi
палили, нищили, стирали з лиця землi. А вiн  сто©ть,  наш  стольний  Ки©в,
неначе фенiкс, який воскрес iз попелу...
   - Ви так говорите, мов народилися й зросли  у  Ки╨вi,  -  лукаво  мовив
хлопець.
   - Бо вiн - сама iсторiя! - гукнув Григорiй i рушив  далi,  вгору.  Бiля
ворiт вiн зупинився й  заговорив  неквапно,  тихо,  але  схвильовано,  про
наболiле: - Дивитись гiрко, як легковажно,  байдуже  проходять  люди  мимо
свого минулого...
   Михайло почервонiв.
   - Мо╨ минуле - мов комариний нiс, - сховався мерщiй за жарт. - Неповних
двадцять рокiв...
   - Людина, яка шану╨, зна╨ i любить iсторiю свого народу, живе не вiк, а
стiльки, скiльки ©© народ, ©© земля, кра©на, - вiв  далi  так  само  тихо,
нiби роздумуючи, Сковорода. - Менi зда╨ться iнодi, що я ходив з Олегом  на
Вiзантiю, хрестив киян iз Володимиром, обороняв цi стiни вiд Батия, громив
iз Хмелем шляхту i визволяв з Сiрком братiв iз хансько© неволi... Минуле -
скарб наш, корiння, жили, що напувають нас земними соками i без яких ми не
розiв'╨мося i повсиха╨мо. Минуле нас згуртову╨, да╨ снагу долати труднощi,
а ще - надiю, i, мабуть, це найголовнiше i найпрекраснiше.  Як  без  надi©
жити?! Не сподiватися, що завтра зiйде сонце, не вiрити,  що  день  розвi╨
темряву, що зло впаде й на його мiсце прийде добро, наука, щастя... Це  не
життя, це животiння!
   Вiн знову стих, замислився. Але коли зiйшли на  гору,  у  Староки©вську
фортецю, де  дво╨  з  кожних  трьох  зустрiчних  були  солдати.  Сковорода
вернувся до фiлософi©:
   - Знання минулого да╨ нам змогу пiзнати глибше  свiй  народ  i  себе  в
ньому. Найогиднiше - це яничари,  перевертнi,  якi  застряли  нанiвдорозi,
свого цураються, а до чужого не дотяглися. Усе хороше па сво╨му мiсцi та в
сво©й мiрi, i все те красне, що е  природне,  чисте  i  непiдроблене...  -
Помовчавши, вiн посмiхнувся: - У Петербурзi  я  надивився  на  наших  мавп
напудрених, що позабували, яка ©х мати народила  й  вигодувала!  Щоправда,
тепер i в Ки╨вi, та й в нашiм славнiм Харковi, таких до  бiса  телепнiв...
Оце Михайлiвський золотоверхий собор, ровесник Лаври, -  вказав  рукою  на
височенний величний храм i взяв за плечi хлопця: - Поглянь, як будували ми
з тобою, коли столиць теперiшнiх ще не було й на свiтi!
   Бiля Софi© ©х наздогнав гурт майстрових, одягнених хто у  мiщанськi,  а
хто в козацькi  стро©.  Напiдпитку,  веселi,  збудженi,  дядьки  зривалися
спiвати щось соромiцьке,  перекидалися  словами,  жартами.  З'помiж  гуляк
впадав у вiчi високий широкоплечий вусатий  дiд.  Простоволосий,  грiзний,
вiн iшов рiшуче, гiнко, нiби мiряв ногами вулицю i прикидав на око,  що  й
де прибрати або поставити.
   Сковорода хоч не одразу, але впiзнав у цьому дiдовi уславленого майстра
дiл кам'яних та архiтектурних Степана Ковнiра.
   - Поглянь сюди, - штовхнув Михайла, що роздивлявся храм. - Оце  Ковнiр,
який поставив дзвiницю Братського монастиря...
   - Де, де? - стенувся хлопець.
   Немов почувши, що тут  про  нього  мовиться,  Ковнiр  спинився,  окинув
пильним поглядом двох пiлiгримiв, якi так довго i так  захоплено  тупцюють
бiля Софi©, й ступив до них.
   - Милу╨теся? - спитав суворо.
   - Добридень вам, пане Ковнiре, - скинув бриля Григорiй. -  Таки  як  бо
гарно!
   Ковнiр примружив очi, мов примiряючися до урочисто© старо© церкви.
   - А як ти вiда╨ш, що я Ковнiр? - спитав небавом.
   - Хто ж вас не зна╨ в Ки╨вi!
   - Так ти киянин?
   - Нi. Я тут учився в Академi©. А це при©хали вдвох ось  iз  хлопцем  iз
Харкова, щоб подивитися на славне мiсто...
   - Хлопцi! - гукнув Ковнiр. - Просiть гостей! Не осоромте цеху каменярiв
i митцiв-муровщикiв!
   - Ласкаво просимо!
   - На хлiб, на сiль!
   - Та на горiлку!
   - До Мотрi в гостi!
   - До Мотрi, братцi! Ми ж не були ще в Мотрi! Каменярi  взяли  пiд  руки
Сковороду й Михайла i потягли до шинку. Крик, регiт,  галас  -  мов  увесь
Ки©в з'юрмився у нинi тихе мiсто Ярославове.
   Метка  шинкарка  вибiгла  аж  за  ворота   стрiчати   дорогих   гостей.
Закудкудакала, защебетала:
   - Господи, Степан Дем'янович! Яким_ це вiтром? Давненько ви не  були  у
мене. Зводьте, прошу, гостi дорогi! Варваро, Варко!
   Служниця винесла на срiбнiй тацi велику пляшку й чарку, i господиня  iз
власних рук почастувала спершу Ковнiра, а потiм iнших. Подаючи  Михайловi,
вона лукаво сяйнула синiми, як бiрюза, очима:
   - А де ж це ви взяли таку дитину? Ну  просто  квiточка!  -  i  залилася
смiхом, як соловейко пiснею. Михайло зачервонiвся.
   - Це гiсть наш, iз Харкова,- пригладив Ковнiр розкiшнi сивi вуса.
   - Не роззявляй роток на чужий шматок! - додав рябий вертлявий  каменяр,
ущипнувши Мотрю.
   - Тпрусь! - тупнула вона ногою i повернулася знов до  Михайла:  -  Пий,
пий, козаче. А може, тобi принести монi? Михайло рвучко випив, закашлявся.
   - Ой лишенько! - удавано злякалась Мотря.- Що, пташечко,  попало  не  в
те, де хлiб, а в те, де паска? - Повiвши звабно стегнами й, неначе  кiшка,
вигнувшись,  вона  розсипала  блакитнi  iскри  погляду  i   попливла,   як
пава:Прошу до хати, гостi дорогi!
   У шинку було завiзно, гамiрно. На покутi, порозстiбавши тiснi  мундири,
сидiли довкола пляшки  москалi.  Вони,  видати,  були  давненько  тут,  бо
розмовляли криком, та ще и усi разом. Посеред хати, немов без батька дiти,
пили похмуро козаки. Iмператриця ©х поробила сиротами, а незабаром  (чутки
ходили)  поробить  пiдданцями  чи  пiкiнерами...  Ледь  не  в  порозi,  за
невисоким довгим столом гуляла ки©вська й захожа з усiх-усюд  сiрома.  Тут
веселилися, як хто хотiв, бездумно, щедро й вiдчайдушне.
   Шинкарка  прибрала  стiл  неподалiк  шинквасу  й  удвох  iз  Варкою  на
величезних тацях принесла для майстрових  печене,  варене,  горiлку,  мед,
вишнiвку, слив'янку та чужоземнi вина.
   Каменярi й митцi-муровщики аж  очi  вирячили,  до  краю  враженi  такою
розкiшшю.
   - Мотре, ти при сво╨му розумi?
   - Ти ж нас iз торбами пустиш!
   - Не скиглiть, дiтоньки,- втiшала ©х шинкарка.- Це пан Ковнiр  замовив,
а ваше дiло пити i за©дати...
   - Ковнiру слава!
   - Вiват!
   Зрадiла братiя метнулася до ватажка, але старий ©х  зупинив  спокiйним,
владним жестом.
   - Сiдайте, хлопцi, бо передумаю. Ми заросилися, а нашi гостi, мов ще  й
не снiдали...
   - Ми снiдали. В монастирi,- сказав Григорiй.
   - Вхопили  шилом  патоки,-  всмiхнувся  майстер,  садовлячи  насамперед
гостей.
   Каменярi притихли, взяли в облогу стiл. I почалася трапеза. Пили i  ©ли
дружно. Напевно, так i трудилися цi  невгамовнi  люди,  без  зайвих  слiв,
невтомно, сплавляючи руками й  розумом  в  одне  прекрасне  цiле  вапно  i
камiнь, красу i мiцнiсть. У  них  були  великi  грубi  руки  робiтникiв  i
обличчя святих  пророкiв.  Вони,  звичайно,  знали  собi  цiну,  проте  не
чванилися; поважали свого ватага, але не лестили, не плазували перед  його
особою. Та й сам великий майстер не козирився перед простими смертними,  а
розмовляв i пив та ©в, як рiвний з рiвними, хiба що старший вiком.
   На третiй чарцi Ковнiр спiткнувся й, лише пригубивши, вiдсунув геть.
   - Чого ти, батьку? - затурбувалися каменярi. - Горiлка кепська?
   - Нi, оковита добра, - зiтхнув старий. - Лiта не тi... Сiмдесятий -  це
вам не жарти! Вже щось здоров'я, хлопцi...
   - Оттако©?
   - Та що з тобою?
   - Аз слаб i немощен...
   - Го-го-го-го!
   - Згадай-но, батьку, як ти кулачив старосту!
   - Так то ж коли...
   -  Ти  й  зараз,  батьку,  ведмедю  шию  звернеш!  Старий  примружився,
пригладив вуса й, не поспiшаючи, поважно випив.
   - Оце по-нашому, по-каменярськи!  -  гукнув  Рябий  i  теж  хильнув  на
радощах.
   I раптом у шинку стало тихо. Москалi й  тi  замовкли,  пооберталися  до
сусiднього стола. Похмуро, важко, - як i пили, - з-за нього встали козаки,
розрахувались  золотом  i,  брязкаючи  кривими  шаблями,  суворим   гуртом
посунули до дверей.
   - Гуля козацтво на власних похоронах... - сказав хтось журно.
   - Не пропадуть, - додав Рябий. - Ми ж ось живемо...
   - Живемо? - перепитав Ковнiр. - Ми скнi╨мо, а не живемо! Хто я такий?
   - Ти архiтектор, батьку, великий майстер! -  гукнули  дружно  каменярi.
Мабуть, не вперше чули таке запитання.
   - Великий пiдданець, чернецький раб! - ударив Ковнiр об  стiл  долонею.
Помовчав трохи й заговорив з такою тугою, що в Григорiя закам'янiло серце:
- Вже сiмдесят, життя прожито... А що зробив я, що збудував...
   - Побiйся бога, батьку, -  устряв  Рябий.  -  А  Василькiвська  церква!
Загомонiли всi.
   - Книгарня в Лаврi!
   - Кухня.
   - Дзвiницi!
   - Келi©.
   - А Кловський палац!
   - Iконостас у Спасi на Берестовi!..
   - Бредня! - спинив ©х грiзно майстер. - Це все нiкчемна частка того, що
мiг я зробити з вами, хлопцi...
   - То ми ще зробимо!
   - Нi. Не злетiти соколовi, в якого крила зв'язанi...  Вiн  може  тiльки
бiгати. Як пiвень, качур або гусак... Без волi, други, нема  життя,  нема╨
злету, творчостi!
   Запала тиша. Де й дiвся хмiль.  Каменярi  сидiли,  поопускавши  голови,
тверезi, страднi, неначе мученики, якi воскресли на стiнах ©хнiх храмiв.
   Сковорода вдивлявся в скорботнi лиця майстрових, i в грудях зиову росло
бажання не розлучатися з ними, лишитись тут, у Ки╨вi, де поряд iз  древнiм
було теперiшн╨, були Ковнiри, якi незгiрш од стародавнiх  умiли  бачити  й
творити красне.
   - А може,  вдаримо  об  землю  лихом  та  заснiваемо?  -  спитав  Рябий
зненацька.
   - Це можна.
   - Пiсня - немов трава цiлюща...
   - Чи оковита, - додав Рябий i затягнув високим чистим голосом:
   Радуйся, чарко, Веселися, пляшко!
   Каменярi заусмiхалися i пiдхопили:
   Ти, калач,
   Не плач!
   Й тобi дiло буде...
   Зайшли музики - цимбали,  скрипка,  бубон.  Спiвцi  замовкли,  й  Рябий
метнувся, аби забрати музик до себе. Але  шинкарка  перейняла  ©х  чаркою,
посадовила бiля шинквасу, на слободi, щоб не було за них  роздору  з-помiж
гостей. Проте, як кажуть, що  ма╨  статися,  те  неодмiнно  станеться.  Не
встигли музики втертися пiсля горiлки,  як  звiдусiль  на  них  посипалися
прохання грати i не що-небудь, а саме той чи iнший танець.
   - Гопак! Гопак! - гукали дружно каменярi.
   - Камаринскую! - не поступались ©м москалi-драгуни.
   - До бiса!
   - К чорту!
   Упала пляшка, друга. Хтось перекинув лаву з  каменярами.  Смiх,  гвалт,
прокльони...
   Сковорода кивнув Михайловi i швидко вибрався з юрби i з шинку.
   - Де владарюють горiлка й пристрастi, фiлософам робити нiчого, -  мовив
розсудливо, як тiльки вихопилися па велелюдну святкову вулицю.
   Сонце уже стояло в полуднi i припiкало так, що, поки вийшли  за  вал  у
поле, добряче впрiли i потомилися. Неподалiк у видолинку знайшли джерельну
воду, густий вербовий затiнок i, вдовольнивши спрагу, лягли спочити.
   Збудило сонце й горлиця. Зиернувши з полудня i перенiсши на iнше  мiсце
тiнi, небесне вогнище взялося знову  шкварити  мандрiвникiв.  А  голосиста
горлиця, уздрiвши людей у свому га©, затуркотiла злякано й шугнула в хащi.
   Перехопившись через Хрещатий яр, покритий густо винницями, Сковорода  й
Михайло вiддихалися i по крутiй  дорозi  мiж  чагарiв  та  пагорбiв  пiшли
угору,  на  Печерськ.  Минувши  царський  палац   i   Пустинно-Микiльський
монастир, вони побачили перед собою церкви й дзвiницю Лаври. Щоправда, мiж
ними й Лаврою було ще з пiвверсти дороги, високий  вал,  з  водою  рiв  та
бастiони.
   Жарота трохи спала, i пiлiгрими з Харкова взяли фортецю з ходу.
   З усiх бокiв до Лаври йшли прочани.  Притихлi,  враженi,  в  передчуттi
прилучення до чудодiйних  та©нств,  до  мiсць  великих  духовних  подвигiв
суворих схимникiв, вони вливалися живою рiчкою у дивовижнi Святi ворота й,
уздрiвши Велику лаврську церкву - собор  Успенiя,  благоговiйно  падали  i
цiлували землю. Як повелося здавна, прочани мусили повзти навколiшки аж до
собору.
   Григорiй не вперше спостерiгав це збиткування, цей дикий звичай,  проте
здригнувся, побачивши юрбу повзучих, цiлуючих та осiняючих  себе  хрестом.
Затисши муку в серцi, йшов, наче велетень  серед  пiгме©в,  ширяв  орлиним
зором по велелюднiй дорозi-вулицi  й  ледь-ледь  справлявся  з  бурею,  що
бушувала в грудях. Було до болю прикро за цей при нижений, забитий, темний
люд; нестерпно хтiлося звернутись до них зi словом правди, зiрвати  з  них
облуду, в яку закутали ©х лицемiри в рясах, розкрити очi, навчити  кожного
самоповаги, гiдностi. Але не мiг, не вистачало сили чи мужностi, а може, й
сам був скований залiзом звички, сумнiвiв...
   Отямившись, почав шукати друга. Михайло повз навколiшки, хрестився, бив
поклони i цiлував святу дорогу.
   Сковорода вернувся, узяв за плечi хлопця й поставив на ноги.
   -  Хто  прагне  iстини,  тому  не  личить  повзати!   Плазують   темнi,
душеубогi... й пiдлi, якi, згинаючись, сягають влади, сили, щоб мати змогу
гнути, ламати волю iнших. Ти ж не з таких.
   - Це ж Лавра, свята земля... - прошепотiв Михайло.
   - Свята - земля, що родить. А тут лиш прах та камiнь.
   - Благословенна господом...
   - Так, як i все на свiтi!
   Вони стояли  серед  потоку  вiруючих  i  сперечалися,  дискутували  про
святiсть мiсця.
   До них прибилося кiлька прочан - худих,  знеможених,  покритих  курявою
далеких  мандрiв.  Прислухавшись,  вони  пiдводилися  й  кивали   ствердно
головами; Слова Григорiя передавалися iз уст в уста...
   I тут з'явилися господнi слуги в чорному. Порозпихавши паству,  мордатi
пастирi вмить оточили Сковороду i вiдтiснили вбiк.
   - Ти що ж це, iроде, - схопив за груди один iз ченцiв, як  опинилися  в
безлюднiм закутку бiля дзвiницi, - супроти церкви учиш?!
   - ╙си безбожник? - спитав крiзь зуби другий.
   - Вiн ╨зу©т, напевно, - пiдкинув третiй.
   - Перехрестись!
   - Не хочу, - спокiйно мовив Сковорода. - Ви ж не iкони i не угодники, а
звичайнiсiнькi нахабнi, ситi пики, ченцi-насильники, що позбулися  совiстi
й перетворили iм'я господн╨ на пугало, а слово боже розпрода╨те  вроздрiб,
як крамарi горiхи...
   - Заткнiть йому пащеку, -  озвався  басом  старий  чернець,  що  мовчки
стежив, як навертав братiя якогось зайду до лона церкви й вiри.
   Ще мить - i почалося 6 "хрещення". Але прибiг Михайло i  з  ним  друкар
соборний, Григорi©в далекий родич Iустин.
   - Кого я бачу! - гукнув вiн радо i, розпростерши руки. схопив в  обiйми
Сковороду. - Яким це вiтром, Грицьку? А ми тебе десь цими днями згадували.
Тут, зна╨ш, скiльки Зiбралось наших братчикiв!
   Христовi во©ни, немов побитi  пси,  поопускавши  голови,  пошились  хто
куди.
   - У вас давно так проповiдують? - спитав  Григорiй,  провiвши  поглядом
сво©х патлатих кривдникiв.
   - А, не звертай уваги, -  розважно  мовив  Iустин.  -  У  кожного  своя
робота...
   - Де не бере хрестом, там - кулаком?
   - Iнакомислiя нiхто не терпить i не терпiтиме...
   - Дурницi! Терпимiсть - важiль прогресу, поступу, i де ©© нема╨, там не
бува╨ правди, свободи, руху, бо з протирiч народжу╨ться  велика  й  свiтла
iстина!
   -  Кому  вона  тепер  потрiбна?  -  спитав  друкар   печально.   -   Ще
напiвiстина...
   - Це все одно, що на пiввозi ©хати, -  сказав  Григорiй  i  пiдштовхнув
Михайла до друкаря. - Мiй щирий друг i учень!
   Iустин потиснув руку хлопцевi.
   - Ач, молодець - не розгубився, коли учитель влип у халепу... Ну що  ж,
панове, прошу ласкаво до господи!
   - Вiн ще не був у Лаврi, - кивнув Григорiй  на  Михайла.  -  То,  може,
спершу покажемо йому церкви, печери й тво╨ друкарське дiло?
   - Усе покажемо, - всмiхнувся тихо Iустин. - Нiде  не  дiнеться!  Стояло
сотнi рокiв i, бог дасть, ще посто©ть. А от у мене в  келi©...  щось  може
щезнути, яко щеза╨ дим i яко тане вiск перед лицем вогню...
   Обнявши за стан гостей, друкар подався з ними через центральну  вулицю,
якою повзли й повзли прочани, лишив  праворуч  Велику  лаврську  церкву  i
повернув на вулицю, що йде на пiвнiч, впираючись в Економiчну браму.
   В келi©, куди привiв ©х невдовзi  Iустин,  стояв  великий  шарварок,  i
серед братi© Сковорода впiзнав чимало знайомих лиць. На мить йому здалося,
що вiн студент i ненароком втрапив на гульбу, влаштовану  десь  на  Подолi
хлопцями.
   - Воньми-и! - затяг хтось басом, i всi, притихши, вп'ялися поглядами  в
новоприбулих.
   - Кого послав господь? - речитативом спитав той самий голос.
   - Ко-го по-слав гос-подь? - немов на криласi, в чотири голоси  озвалась
дружно братiя.
   - Не впiзна╨те?
   - Нi-i!
   - Григорiй... Сковорода!
   Вiдсовуючи стiльцi та лави, ченцi метнулися до кондисципула, з яким  не
бачилися хто одинадцять, а хто i бiльше рокiв. Обiйми, жарти, вигуки!
   Григорiй геть розчулився. В  зарослих  бородами  чернецьких  ликах  вiн
упiзнавав товаришiв по бурсi, по навчанню;
   одне за одним  спливали  ©хнi  ймення  i  прiзвища.  Якi  кумеднi,  якi
незвичнi хлопцi в клобуках та довгих чорних скуфiях!..
   Його взяли пiд руки й пiд  урочистий  студентський  гiмн  не  повели  -
понесли пiд образи на покуть.
   Gaudeamus igitur
   Juvenes durn sumus;
   Post jucundam juventutern,
   Post molestam sencchitcm,
   Nos habebit humus.
   Vivat academia,
   Vivat professores!..'
   (Будемо веселитися,
   Поки ми молодi;
   Пiсля радiсно© юностi,
   Пiсля важко© старостi
   Нас поглине земля.
   Хай живе академiя,
   Хай живуть професори!..)
   Коли  прочахла  гаряча  радiсть  зустрiчi,   академiсти   вдарилися   у
богословiв та фiлософiю.  Почався  справжнiй  диспут.  I  не  про  те,  як
сотворив господь свiтила й землю або як ╙ва впала у  первородний  грiх,  а
про життя, про мiсце людини мислячо© у боротьбi з  нечистим,  що  виступав
нинi не у сво╨му образi, а в машкарi, у нiмбi святого й праведного.
   - Григорiю, лишайся в нас! - зненацька мовив Iустин.
   - Воiстину! - гукнули дружно братчики.
   - А що я тут робитиму? - спитав  Григорiй.  -  Прочан  дубаситиму,  аби
повзли навколiшки?
   - Навiщо, - озвався келар. - Для  цього  е  послушники  i  всяка  нижча
братiя.
   - Ходи до нас, у друкарi.
   - Або до пiвчих регентом.
   - Свята робота знайдеться, - обняв  за  плечi  келар.  -  Нам  потрiбнi
розумнi люди. Перезиму╨мо - пострижемо. А там, за кiлька рокiв,  поставимо
архiмандритом, захисником обителi, ©© угодникiв...
   - Найпаче вас самих?
   - I нас, - згодився келар i пiдморгнув до братi©.  -  Ми  ж  неабищо  в
Лаврi!..
   - Ви - сила?
   - Звiсно. Та ще й яка!..
   - I сто©те за правду?
   - Аякже, Грицьку.
   - Тодi чому ж вельможi й дуки у  двiр  в'©жджають  на  фаетонах,  а  не
повзуть,  як  бiднi?  -  закрив  сiльце  Григорiй.  Перезирнувшись,  ченцi
притихли.
   - У них важкi калитки, -  промовив  келар  згодом.  -  Не  донесуть  до
церкви. Ще по дорозi згублять...
   - А як же з рiвнiстю всiх перед богом? Ченцi запирхали.
   - Григорiю, не бийся в стiнку лобом, - порадив тихо брат Iустин. - Ви ж
слуги божi! - гукнув Григорiй.- Борцi за  людськi  душi,  святi  угодники.
Чому ж ви можете навчити ближнiх, коли самi не вiрите в сво© слова, в сво©
казання й проповiдi?! О рясо, рясо! Як мало людей зробила ти  преподобними
i як багато очарувала, обокаянствувала! Свiт ловить людей  у  рiзнi  сiтi:
багатства, почестей, вигод, утiх, святинi... I найнещаснiша з них остання.
Блаженний той, хто святiсть серця, долю i власне щастя не заховав у  рясу.
Найбiльше зло - це лицемiрство,  обман,  нещирiсть;  вони  З'©дають  душу,
немов iржа залiзо. А ви на цих трьох вiслюках-близнятах за©хать  хочете  у
царство боже!..
   Ченцi дивилися на нього з  жахом,  так  нiби  вiн  рвав  плащаницю  або
священну книгу.
   - Вже пiзно, братi╨,-  промовив  жорстко  келар.Пора  молитися  на  сон
грядущий.
   - Справдi! - пiдтримав його поспiшно Iустин.
   - Прощайте.
   - З богом!
   Небавом у друкаревiй  келi©  лишилось  тро╨.  Прибравши  сяк-так  пiсля
нашестя братi©, господар прослав постелi й обняв за плечi Сковороду.
   - Я  й  сам  так  мислю,  брате,  але  боявся  про  те  i  писнути.  Ця
криводушнiсть менi мов нiж у серцi, а чорний одяг-клiтка. Не знаю  тiльки,
чи стане сили вирватись, чи зможу я...
   - Людина може все,сказав Григорiй i  враз  вiдчув,  що  сили  не  стане
пробути довго в Ки╨вi. Тягло у степ, на волю, мiж  люд  простий  i  сiрий,
нужденний, вбогий, та не лукавий, як цi колишнi друзяки-мрiйники,  а  нинi
ситi пастирi, вiтчими, повнi злоби.
   За день, як час настав прощатися, у друкаревiй  келi©  Знову  зiбралися
академiсти-братчики. Були_ мовчазнi, замкнутi.
   - Ну що ж, панове кондисципули,- озвався першим Iустин.-  Григорiй  нас
залиша╨. Щасливо© тобi дороги, брате, й тобi, Михаиле! Не пам'ятайте  зла,
коли було щось не так... А мо, лишайся, Грицьку? -  додав,  помовчавши.  Й
загомонiла братiя:
   - Лишайся!
   - Годi бродити свiтом!
   - Пора пристати й тобi до берега.
   - Усiм вiдомi тво© таланти, i Лавра прийме тебе, як мати
   сво╨ достойне чадо.
   - Ти будеш стовпом свято© церкви й окрасою монастиря!
   Сковорода всмiхнувся.
   - Ах, преподобнi! Не хочу я собою збiльшувати стовпотворiння. Досить  i
вас - стовпiв неотесаних у храмi божому!
   Узяв iз лави бриль i, ледве стримуючи  бажання  вийти  з  келi©  й,  не
попрощавшися навiть iз ректором, лишити Ки©в, мовив:
   - Ми вельми вдячнi вам, святi отцi, за хлiб, за  сiль  i...  за  науку.
Творiть, що хочете, але без мене.
   - Одумайся!
   -Не iскушай фортуну!
   - Вгамуй гординю!
   Й не озирнувся. Лише на кручi, по той бiк валу и рову, дiстав хустину i
витер пiт.
   - Жарота...
   - А на левадi, у нас за  Лопанню,  вже,  мабуть,  хлопцi  знову  печуть
картоплю i про Сiрка спiвають... - додав Михайло мрiйно.
   - Й отець Лаврентiй  лежить  на  сiнi  бiля  криницi,  пасе  хмарини  й
мислить...
   - Чи прислуха╨ться, як вiд горiлки гудуть джмелi в  макiтрi.  Смiючись,
вони рушають далi. Й хоча довкола  в  останнiх  променях  горять  золоченi
хрестi! тi© банi чудових древнiх храмiв, а пiд горою тече широко  й  синьо
старий Днiпро, Сковорода й Михайло уже не в Ки╨вi. Вони в путi, в  дорозi:
один iз казки, другий - з сво╨© молодостi. Прекрасна  казка  здалеку...  I
те, що кануло, носити краще в серцi й не намагатися прожити ще раз.  Всуе!
Життя, мов рiчку, не повернути назад, угору...
   - Крайський кусатиме вiд злостi лiктi, коли дiзна╨ться, що ви  зi  мною
©здили, - дзвенить Михайлiв голос.
   - Всуе... - шепоче Сковорода i надда╨ ходи.



   СIТЬ ВОСЬМА

   Багато у бiди дорiг. Новий архiмандрит i ректор смиренний Iов Ьазилевич
був м'якосердий, хирявий. ╙пiскоп жив у Б╨лгорода и  за  всеньку  зиму  не
при©здив до Харкова жодного разу и не викликав нiкого  перед  сво©  суворi
очi. I раптом - на тобi!
   Якось ввечерi, коли Григорiй з Кордетом сидiли в  префектськш  келi©  i
мiзкували, хто правий -  бiблiя  чи  Мiколай  Коперник,  прибiг  наляканий
Правицький Яша й прошепотiв:
   - I вас, i вас гука╨ ректор. Преосвященний при©хав тiльки що!
   - Це вже по мене... -  зiтхнув  Кордет.  -  Plaudite  cives,  piaudite,
amici, finita est comoedia!
   - Передчуття?
   - Hi, логiка.  Порфирiй  Крайський  не  з  тих  людей,  що  зупиняються
напiвдорозi. Дiстав зi скринi пляшку, вiдкоркував i випив просто  з  шийки
усе, що в нiй було.
   - Тепер ходiмо - Оглянув келiю, закрив книжку й дмухнув на свiчку. -  О
tempora, o mores!
   Преосвященний зустрiв ©х тепло. Благословивши, потиснув руки i запросив
сiдати.
   Смиренний Iов принишк у крiслi й лише поблискував очима-iскорками.
   - Ну, як живете-ма╨те? - спитав епiскоп лагiдно.  Це  вийшло  якось  не
зовсiм щиро, бо навiть усмiшка була у нього лукава, хижа.
   - Гаразд.
   - Нiвроку.
   - I слава богу! I слава богу... Ще не занудилися!  -  примружився,  мов
кiт на мишу. -Iз року в рiк одне и те саме...
   - Нi, отче, - сказав Кордет спокiйно. - Ми люди тихi, незаздрi,  чеснi.
Нам досить дещицi. В чини не лiземо, грунтiв не стягу╨мо й грошей у  боднi
не склада╨мо. Як казали римляни: omnia mea mecum porto.
   ╙пiскоп цмокнув:
   - Вас хоч бери та й прилучай до лику... Послухай, Iове, так це ж чудова
думка. Чим не iгумен! - I вiн кивнув на Кордета.  Той  побiлiв.  А  ректор
навiть не ворухнувся. - Отець Лаврентiй, -перевiряв  на  слух  епiскоп,  -
iгумен  Святогорського  монастиря...  Звичайно,  жаль  нам  розлучатися  з
сердечним другом, - протяг насмiшкувато. - Та що поробиш, треба.  Бог  над
усе!..
   - Я не по©ду звiдси, - сказав Кордет крiзь зуби.  ╙пiскоп  звiв  очi  й
заговорив, мов забиваючи в колоду цвяхи:
   - Не поспiшай, Лаврентiю. Вiдмовитись не пiзно завжди.  Подумай,  зваж.
Така обитель! Це ж мов ╨пархiя...
   - Та я ж фiлософ! Кого я там навчатиму? - закричав Кордет.
   - Чернечу братiю, -уже вiдверто знущався з нього Крайський.- Там  давно
ждуть не дiждуться лекцiй. Без фiлософi© ©м як без рук...
   - Збитку╨шся?! - прошепотiв Лаврентiй, пiдводячись. Смиренний Iов умить
схопився з крiсла i затулив епiскопа.
   - Вгамуйся, синку,- пiдняв кiстляву руку перед Кордетом.- На все е воля
божа.
   - Його це воля!
   - Ти помиля╨шся,- промовив тихо Iов.- Це я вмолив  преосвященного  тебе
послати у Святогорський.
   - Для чого, Iове? - ошелешено спитав Кордет, намацуючи рукою крiсло.
   - Щоб недалеко ©хати. Це ж не Сибiр...
   ╙пiскоп грався чотками. Смиренний Iов стояв, мов напiвживий мученик.  А
пан префект сидiв блiдий, неначе його зняли з хреста.
   - Не люди - змi©,- пiдвiвся вiн невдовзi.- Хай буде проклятий той  день
i час, коли я дався опутати цим людоловам у клобуках  та  рясах!  Пекельнi
муки - виграшки перед земними муками!  Скрiзь  фарисейство,  пiдступнiсть,
лжа. Людина для можновладцiв - то не жива душа i неповторнiсть, а одиниця,
паличка, якою  можна  крамарювати,  нехтувати  i  користатися  на  власний
розсуд. Господи, якщо ти чу╨ш, бачиш, то плюнь ©м у ситi очi!
   Вiн швидко вийшов.
   - Даремно, Iове, ти заступився за цього гевала i  гайдамаку,пробурмотiв
епiскоп.Через таких у Петербурзi на нас i досi злим оком дивляться,  та  й
кра╨м ходить смута...
   - А то б давно усi ходили в крiпаках,- додав Григорiй.
   - Що ти сказав? - перепитав епiскоп.
   - Були б усi рабами.
   -   Григорiю,   не   випробовуй   мого   терпiння,-    недобре    мовив
Крайський.Гада╨ш, я не вiдаю, з ким був Михайло в Ки╨вi? Або не чув,  який
гармидер ти зняв у Лаврi...
   - У вас фiскальський нюх. ╙пiскоп зцiпив зуби.
   - Григорiю, чи не пора  тобi  змiнити  свиту  на  щось  пристойнiше?  -
втрутився ректор.- Не личить якось... Та й можнi нам тобою очi колють.
   - Хiба менi не вiльно носити те, що хочу? Я ж не солдат.
   - Та вiльно, вiльно,- скривився Iов.- Але...
   - Ти теж на службi царськiй i  зволь  коритися  ©©  регламенту,-  додав
спокiйно Крайський.
   - Нi, я на службi людськiй. Громадi ж байдуже, який  у  мене  одяг.  Не
свита вчить, а голова.
   - Розумний...
   - Чого про вас не скажеш.
   ╙пiскоп втисся в крiсло. I раптом зареготав:
   - Ти просто жмуд '! На язицi все, що на думцi. Iове, тобi  тут,  видно,
весело! Послухай,- звернувся знову до Григорiя,- а чому ти вважа╨ш,  що  я
дурний?
   - Розумний пастир таку людину, як наш Кордет, не висилав би у монастир,
а приласкав би, зiгрiв би добрим словом i спрямував ©© палку, завзяту душу
на путь добра i правди.
   -  Найлiпший  путь  для  нього  -  етап  на  каторгу,  -промовив  рiзко
Крайський.- Ти чув його сатири та епiграми?  Всiм  невдоволений,  на  всiх
жбурля╨ брудом!
   - До чистих бруд не приста╨, а хто в багнi купа╨ться...
   - Геть iз очей мо©х! - затупотiв епiскоп. - Одним ви миром  мазанi!  До
ранку щоб не було i твого духу в Харковi!
   - О господи... - зiтхнув печально Iов i прича©вся,  втягнувши  в  плечi
голову.
   Сковорода пiдвiвся, поправив пояс i, хоч душа кипiла гнiвом,  спокiйно,
мовчки вийшов.
   Тирани люблять сльози i каяття, а нерозчавлена чужа достойнiсть для них
що нiж у серце.
   Ще вдосвiта Григорiй встав, умився i, склавши  в  торбу  сво©  пожитки,
тихенько вийшов iз монастиря. Не зазирнув i до Лаврентiя: часу багато буде
- зайде до нього на Святi Гори.
   Туманним сонним мiстом попростував  до  Тро©цько©,  де  у  отця  Бориса
квартирував Михайло. Не вiдав сам, куди подасться  i  що  робитиме  у  цiм
тiснiм безмежнiм свiтi, де розминутись нiде пихатiй кривдi з правдою. Було
шкода лишати Харкiв, учнiв i свiй музеум, де мав тепло i  затишок.  Але  й
радiв, що не пiддався силi, не пiдкорився волi фiскала Крайського.  ╙диний
скарб вiн ма╨ - свободу  духу  i  тiла,  тож  пильнувати  мусить,  щоб  не
пошитись якось ненароком самому в дурнi й не залишитися без цього  скарбу.
Нi за яких обставин не слiд мiняти волю на  кусень  хлiба.  Як  часто  ми,
боячись лишитися голоднi тiлом, зi страху нiвечимо свiй дух,  принижу╨мося
перед володарями i навiть тими, хто може дати  ©сти.  Коли  б  не  це,  не
розрослася б так буйно кривда на полi правди, iстини.
   Ковалинський уже не спав. Наслiдуючи свого учителя, вiн уставав рано  й
починав одразу черпати пригорщами з криницi знань.
   Не здивувався гостевi. Але коли побачив торбу, спитав розгублено:
   - Куди ви, Савичу?
   - У свiт, у свiт! - сказав бадьоро Сковорода, хоч на душi  було  ой  як
невесело.- Певно, судилося менi життядорога...
   - Надовго?
   - Хтозна.
   - А як же ми, Колегiум?
   - Преосвященний отець Порфирiй осипле вас сво©ми милостями!
   - Вiн тут?
   - При©хав учора ввечерi.
   - Коли ж вiн устиг прогнати вас iз Колегiуму?
   - Кордита також.
   - Господи, як дозволя╨ш таке свавiлля! - прошепотiв Михайло гаряче.
   - Бог,  мабуть,  спав,  -  пожартував  Григорiй.  -  Було  ж  це  пiзно
ввечерi... Ну що ж, прошай, мiй друже! - обняв Михайла й поцiлував.
   - Куди ж тепер ви? - спитав юнак розгублено.
   - Ат, усе одно... Михайло мовчки плакав.
   - Проклятий свiт, проклятi люди! - гукнув небавом iз вiдча╨м.
   - Не треба так, - спинив його Григорiй. - I люди, й свiт прекраснi.  По
виродках не слiд судити про свiй народ  i  людство.  Учися,  думай  i  сiй
знання довкола. Тирани можуть правити лише у  страсi  й  темрявi.  Але  не
вiчно ж стояти ночi. Колись настане ранок!
   Ще раз обнявши друга й поцiлувавши тричi, Григорiй пiшов iз двору.
   - Пишiть!
   - Аякже!
   - Не забувайте!
   - Що ти!..
   Туман порiдшав. Уже стало видно рiчку й голий лiс За нею. Пiщана вулиця
пришерхла легким весняним приморозком, а мо', земля зiгрiлася  i  видихала
жорсткий Зимовий холод. Завзято, буйно, радiсно  цвiрiнькали  хмiльнi  вiд
щастя горобцi. Перегукуючись  сусiд  iз  сусiдом,  граки  мостили  гнiзда.
Пахтiло зелом, цвiтом, хоч ©хнiй час ще не настав.
   Весна летiла на теплих крилах вiтру,  будила  землю,  птаство,  людськi
серця.
   Збентежений,  до  краю  сповнений  думок,  мелодi©,  вiршiв,   Григорiй
вихопився  на  правий  берег  Лопанi.  Спинився,  глянув  на  свiй  музей,
Колегiум, узяв лiворуч, щоб вiтер бив в обличчя, й пiшов дорогою, яка вела
на пiвдень.
   З весною стрiвся в мандрах. Засмаг, змiцнiв,  обвiтрився.  Як  i  птахи
небеснi, не жав, не сiяв, але не був голодний. У кожнiй хатi його приймали
радо, дiлилися усiм, що мали,  З  благоговiнням  слухали  його  казання  й
розповiдi про тi мiста i землi, в яких бував чи про якi  читав  у  книгах.
Зробив нову сопiлку i грав дiдам на пасiках, статечним лiтнiм  людям  бiля
церков на папертях, а молодим на вигонi, на колодках. Нiде не жив подовгу.
За день, за два його пiдхоплювало й несло все далi й далi, в незнанi села,
пасiки та хутори.
   I так було до травня. Й до хуторiв неподалiк од Валок.
   Дорога йшла старим дубовим лiсом. Серед пухнастих зелених крон  чорнiло
вiття нелинiв. То тут, то там обабiч шляху цвiли хмарками  дички.  Спiвали
вивiльги. Й Сковороду теж потягло  на  пiсню.  Простуючи  рябим  од  тiней
шляхом, вiн  насолоджувався  привiллям,  рухом,  радiстю  вiд  щастя  бути
вiльним, не зобов'язаним нiчим нiкому в свiтi, окрiм людей,  якi  дiлилися
сво©м шматком, немовби з рiдним. Щоправда, цi його добродi© не вимагали за
хлiб i сiль нiчого, а навпаки, були  цнотливо  вдячнi  за  честь  зустрiти
гостя, нагодувати й почути слово про те, що в свiтi дi╨ться. Благословеннi
люди, свята земля, що ©х народила!
   Намацуючи,  нiби  слiпий  стежину,  слова  й  мелодiю,  вiн   заспiвав,
висловлюючи сво© думки-тривоги, сво╨ житт╨ве i фiлософське кредо:
   Нинiскипетр и булава,
   Утро вставши - худа слава, Сердце рробождает сквозi,
   Руцi связанны и нозi.
   Как избiгнуть сiти?
   Мов юна мати первiстковi, радiв Григорiй пiснi i трепетав перед великим
чудом ©© народження. Ще й ще повторював, варiював, шукав найкращу форму  i
насолоджувався словами, музикою.  Це  справжн╨  та©нство!  Ген  бiля  того
хутора який вiн поминув недавно, ще не було нiчого, окрiм думок i настрою,
а зараз - пiсня, у плотi  й  кровi,  нове  створiння,  що,  може  статися,
переживе не тiльки його самого, а й усiх живущих нинi i иезачатих.
   Днесь пiнна скачет воля,
   Утро вставши - тщетна доля... -
   повiв Григорiй далi. Й нараз вiдчув,  що  до  його  мелодi©  врива╨ться
якась чужа, стороння. Вiн зупинився i перестав спiвати. Праворуч шляху, на
лiсовiй галявинi, оточена з усiх бокiв березами, виднiлась  хата,  а  бiля
не© хлiви, садок та пасiка. Десь  звiдтiля,  iз  саду,  покритого  туманом
цвiту, i линув спiв. Спiвала дiвчина. На диво, голос був у не©  стриманий,
грудний, величний. Вона долала легко i  нижнi  й  верхнi  ноти,  дарма  що
вибрала важку козацьку пiсню.
   Ой да пiшов би я та й на Запорожжя,
   Сам дорiженьки не знаю:
   Гей, либонь, стану, стану, подивлюся,
   Гей, дорiженьки розпитаю...
   Григорiй слухав, забувши геть про тiльки що народжений  свiт  кант  або
псалом. Вiн нiби бачив дiвчину - струнка, чорнява, з косою нижче  пояса  й
очима, повними якогось смутку-горя... Вона стояла  у  вишнику  пiд  лiсом,
дивилася у сине-сине небо, облямоване вишневим бiлим  цвiтом,  i  виливала
душу. Спiвала так натхненно i так вживаючись у кожен звук i  слово,  що  у
Григорiя отерпло серце. Вiн ще не чув нiколи такого  спiву,  не  зустрiчав
тако© дiвчини.
   Ой да пiшов козак, ой да пiшов молоденький
   Та хустиною ма╨;
   Гей, за ним, за ним молода дiвчина,
   Гей, дрiбнi сльози пролива╨...
   I не помiтив, як повернув з дороги й попрямував  до  хутора.  Отямився,
коли вже вперся у невисокий лозовий тин. I знову побрiв у лiс. Якась мана,
чаклунство!  Поважний  муж,  учитель  побiг  за  дiвчиною,  мов   парубчак
безвусий.
   Пекло у грудях, i серце гупало, неначе дзвiн на  сполох.  Наддав  ходи.
Проте не мiг утекти од чарiв пiснi. Вона летiла слiдом, слiпила очi,  била
у душу крилами i завертала назад, до хутора.
   Аж бiля Валок стишився. Сiв на пеньок, вiддихався. I засмiявся: оце дав
дьору - забiг хтозна-куди! Довкола граб i липа. Удалинi село й фортеця,  а
на узлiссi неподалiк - велика пасiка, колод на сто. Над  нею  в  небi  уже
низьке рожевувате сонце... Туркоче  горлиця.  Десь  бiля  пасiки  повторю╨
перед нiчним концертом сво© колiнця  й  трелi  соловей...  Повiтря  чисте,
свiже, хмiльне вiд квiтiв, зеленi... Рай, просто  рай!  Чого  ще  в  свiтi
треба? В старого пасiчника, напевне, знайдеться, чим вдовольнити  голод  i
де прихилити голову...
   Страху, з яким тiкав од хутора, вже не було. Була байдужiсть, утома. Та
ще велика нехiть лишати це  благословенне  мiсце  i...  цю  дiвочу  пiсню.
Боявся сам собi признатися, геть проганяв ту хутiрську ману, проте вона не
йшла iз серця i раз у раз вiдлунювалася хоча  й  тривожним,  але  при╨мним
щемом. Вiн розумiв, що це спокуса, випробування мужностi. Не знав  лише  -
вiд  кого.  Якщо  то  деймон  затiяв  з  ним  таку  пiдступну  прю  -  хай
начува╨ться! Коли ж то бог...
   Хотiлось ©сти, пити. Пiднявши з землi свою торбину й не Закидаючи ©© на
плечi, побрiв до пасiки.
   Його  зустрiв  високий  сивий   дiд.   Пропахлий   воском,   медом   та
рiзнотрав'ям,  старий   здавався   чарiвником,   бджолиним   богом.   Ледь
усмiхаючись, одчинив сякi-такi ворiтця i вклонився:
   - Ласкаво просимо. На хлiб, на мед та на джерельну воду!
   - Спасибi, батьку. Хлiб та вода, то козацька ©да! А  як  Знайдеться  ще
трохи сiна, щоб переспати нiч, то вже нетязi й рай...
   - Чом не знайдеться, - всмiхнувся пасiчник. - Ночуй Здоровий!
   - Дякую.
   Вони  пройшли  стежиною  помiж  двома  рядами  вуликiв  до  куреня,  що
прича©вся бiля старо© липи.
   - Сiдай, козаче, - сказав дiдусь ласкаво.  -  Спочинь  з  дороги.  А  я
зберу, що бог послав, та повечеря╨мо, поки лампада свiтить.
   Вiн подивився на пригасаюче надвечорове  сонце,  звiльнив  бджолу,  яка
заплуталася в його волоссi, й зайшов, пригнувшись, до куреня.
   Сковорода поклав пiд липу торбу, накрив брилем i лiг на спориш.
   Втягнув  повiтря:  тут  гостро  пахло  напiвсухими  травами,  корiнням,
квiтами, неначе хтось поруч викосив чарiвну луку, де  квiтувало  з  усього
свiту зiлля... Заплющив очi й нараз почув матусин слiзний голос.
   - Бабуню, рибонько, рятуйте хлопця!
   - Не голоси, Палажко. I не  таких  я  вiдволоджувала.  Л  це  пристрiт,
дрiбниця. Ось пошепчу, дамо вiдвару...
   - Заснув, сердешний,- почулось поряд пасiчникове.
   - Нi, батьку, нi, - розплющив очi Сковорода. - Задалося,  як  ще  малим
мене водила ненька на хутори до знахарки.
   Пiдвiвся, сiв по-козацькому.
   - .Й допомогло? - озвався пасiчник, прославши бiлу плахту.
   - Як бачите.
   Старий поклав брунатний свiжий буханець, поставив миску меду.
   - Велика сила в зiллi, - сказав небавом. -  У  кожнiй  травцi  -  зброя
супроти рани, виразки або хвороби. Коли 6  напевне  знати,  яке  вiд  чого
зiлля, то не хворiли б люди. Ми по здоров'ю ходимо...
   - А ви не знахар, дiду? - спитав Григорiй.
   - Нi, - одмахнувся пасiчник i, осiнивши себе хрестом,  узяв  хлiбину  в
руки. Нарiзав скибок i став припрошувати: - Ось хлiб, ось мед  -  вечеряй.
Не осуди за бiднiсть. Чим ма╨мо, тим i прийма╨мо.
   - Вечеря царська.
   - ╞ж на здоров'я...
   Угамувавши голод, Сковорода дiстав сопiлку.
   - Калинова? - пригладив вуса пасiчник.  Узяв,  оглянув  i,  повернувши,
заговорив, немовби муляли йому цiлющi зела й древа: - Здавалося б,  ну  що
таке калина? Звичайний кущ. Нi жердки з нього, нi навiть пужална; хiба  що
ягоди на пироги... А придивися та поспитай в людей  бувалих,  знаючих,  то
перед нею, матiнкою, знiмати шапку треба. Простуда, кашель або  гарячка  -
запарюй цвiт калини. Болить живiт - ©ж ягоди. А  кровотеча,  рана  кладай,
заго©ться...
   - А пошептати? - спитав Григорiй не без лукавства. Вiн  певен  був,  що
здибав дiда-знахаря.
   - То все пусте! - махнув старий рукою. - Морочать людям  голову.  Не  в
шепотiннi - в самому зiллi сила.
   - Ви лiкарю╨те?-не угавав Григорiй.
   - Допомагаю iнколи... - признався той нарештi. - Даю  поради,  трави...
Хорують люди, то треба ж якось ©м рятуватися.
   Сковородi стало прикро за ту настирливiсть, з якою вiн допитувався,  чи
знахарю╨ пасiчник.  Аби  спокутувати  свою  провину,  заговорив  серйозно,
стримано, немов колега:
   - Аякже, треба. Треба... Я чув  колись,  що  в  Iндi©,  хто  скорпiоном
ужалений, бере i ним же натира╨ ще свiжу рану. Допомага╨!  Там  скорпiонiв
повно, i через те у кожнiй хатi напоготовi сто©ть посудина, в якiй вони  в
олi© плавають.
   - Напевно, в тiлi ©хньому, окрiм отрути, е й проти не© сила,  -  сказав
старий, подумавши. I попросив: - Заграй-но щось душевне.
   Уже смеркалося. На заходi ще догасала червона крайка вiдблискiв,  а  на
всхiд сонця свiт огортала густа  пiтьма.  День  засинав,  натомлений.  Анi
шелесне. Тиша. На чисте поле неба повибiгали зорi...
   Григорiй узяв у рот свою калинову, вдихнув повiтря, щоб перелити його в
журбу мелодi©, i занiмiв: над головою тьохнув сам  лiсовий  маестро.  Взяв
ноту-другу та як зайшовся, защебетав!..
   -  Не  можу,  батьку,  -  прошепотiв  Григорiй.  -  З   таким   спiвцем
змагатися...
   Старий кивнув, заплющив очi, слухаючи.
   А лiс дзвенiв пiснями. По хуторах i пасiках, по приструмкових  хащах  i
непролазних тернах, по байраках, долинах нi  на  хвилину  не  затихав  той
спiв, та музика, те вечорове весняне диво.
   - Земля спiва╨...
   - Iстинно.
   Коли  лягали  спати  у  куренi,  обвiшаному  всiляким  зiллям,  цвiтом,
Григорiй знову крiзь солов'©ний щебет почув дiвочий голос.  Прислухався  -
розтанув,  щез.  Та  лиш  склепив  повiки  -  розлився  в  грудях  хвилею.
Закалатало серце.
   - Батьку, а чий то хутiр, у березняку? - спитав тихенько пасiчника.
   - Побiля шляху?
   - Так.
   - Упала в око дiвчина?
   - Та нi...
   - Балакай! Коли б менi хоч рокiв сорок скинули... А хутiрець Майорiв.
   - Вона панянка?
   - Де там. Майор - це прiзвисько. Iз посполитих чи з  козакiв...  Чотири
роки тому купили пасiку та клаптик  лiсу  й  поставилися.  Вони  при©жджi,
здалеку...
   I, засинаючи, Григорiй чув, крiм  солов'©в,  широку,  журну  пiсню  про
козака, який шукав на Сiч  дорогу,  та  про  кохану  дiвчину,  що  омивала
слiзьми його слiди.
   Вене явилася за кiлька днiв ополуднi.
   Сковорода  сидiв  у  затiнку  й  читав  ╨врейську  бiблiю,  яку   йому,
прощаючись, подарував Миславський. Недавно щедрив  дощик,  i  все  довкола
мiнилось, грало, сяяло. Рахманнi, мокрi бджоли,  п'ючи  росу  з  нектаром,
сушили крильця в променях. Дерева, трави, квiти - усе тяглось до сонця, аж
шелестiло. Завзято, весело шугали в небi ластiвки. Десь  недалеко  в  лiсi
навперебiй лiчили  комусь  лiта  зозулi.  Весь  у  пил  ку  та  пелюстках,
зарошений, вернувся з лiсу пасiчник i, сидячи  в  задумi,  перебирав  свою
цiлющу здобич.
   - Добридень вам... - долинуло чи╨сь несмiливе.
   Сковорода звiв погляд i неподалiк на стежцi побачив дiвчину. Вона  була
струнка,  чорнява,  з  косою  нижче  пояса  й   очима,   повними   якогось
смутку-горя... Це ж Майорiвна!
   - Здорова будь i ти, - озвався глухо пасiчник. - Що
   скажеш, дочко?
   - Щось iз татусем недобре дi╨ться, - аж подалася до нього дiвчина. - Не
©сть, не спить, покiйну матiр згаду╨ i все чогось жаха╨ться...
   - Й давно це з ним?
   - Вiд позавчора. Старий зiтхнув.
   - Допоможiть, дiдусю!
   - Коли б я мiг, Оленко, - розвiв руками пасiчник. - Я гою тiло. Вiн  же
душею хворий... Григорiю, а може, ти Зарадиш? Це ж по тво©й парафi©.
   Сковорода здригнувся: отерпши весь, прикипiв очима до лiсовички й ледве
збагнув, чого вiд нього хочуть.
   - Чим я зараджу, батьку... - озвався хрипко. - Я ж не священик...
   - Ти любомудр, учитель.
   Олена мовчки плакала. Не кривлячись, не схлипуючи. Сувора,  стримана  в
сво©й печалi, вона дивилася кудись у лiс, за пасiку,  i  по  щоках  поволi
скочувалися важкi скупi сльозини.
   - Я йду, я згоден, - поклав Григорiй  бiблiю.  Йому  пекли  тi  сльози,
немовби падали не на сорочку дiвчини, а на його вразливе, нiжне серце.
   Гiнка, розмашиста, немов тополька, дiвчина ступала  легко,  по-лiсовому
м'яко, ©й десь було лiт двадцять, а може,  й  бiльше.  Якась  достойнiсть,
самоповага або природна мудрiсть робили ©© обличчя не  по-земному  гарним,
не по лiтах серйозним, але таким привабливим, що неможливо  було  вiдвести
погляд.
   Аби  розвiяти  дiвочi  чари,  Григорiй  вирiшив   поговорити   з   нею,
переконатися, що це звичайна жiнка, i, головне, дiзнатись дещо  про  ©хнiй
побит та про минуле батькове в якому, певно, кри╨ться його хвороба.
   - Ви вдвох живете з батьком?  -  спитав  спокiйно  й  на  вмисне  трохи
байдуже.
   - Удвох. А що? - насторожилась дiвчина.
   - Нiчого... Давно померла ненька?
   - Вже п'ятий рiк.
   - Хворiла довго, мабуть?
   - Нi. Налякалась дуже, коли горiла хата...
   - I батько теж?
   - Напевне. Ми ледве вирвалися...
   - З вогню?
   - З паланки.
   - Орда?
   - Куди там! Татари нас боялися, - мов рубонула шаблею.
   - А хто?
   Промовчала. Присiвши, вирвала стебельце  синiх  дзвоникiв  i  крадькома
зиркнула пильним  оком  на  незнайомця.  Григорiй  знiтився.  Збагнув,  що
дiвчина бо©ться мовити йому всю правду. Картався сво╨ю цiкавiстю  й  шукав
дороги, яка б найскорше вивела його з цi╨© прикростi. Не раз  упевнювався:
якщо довiр'я прагнеш, то не та©ся сам. Тому й на сей раз  вдався  до  того
чудо-засобу.
   - А я п'ять рокiв учив студентiв у нашiм  славнiм  Харковi,-сказав  вiн
дружньо й щиро, як говорити можуть лише безхитрi душi. - Прогнали теж...
   - I де ж ви нинi? - озвалась миттю дiвчина
   - Ось тут! -  спинився  Сковорода.  Вона  всмiхнулася,  зiрвала  квiтку
вогника i запитала неСМIЛИВО:
   - А там дiвчата вчаться?
   Розвiв руками.
   - Жiнок нема в Колегiумi.
   Помiж дубiв, немов дiвчата мiж козакiв, замиготiли стрiмкi берiзки. Пiд
ноги хлюпнула барвиста повiнь квiтiв. Сипнуло сонце променями.
   Олена вибiгла на лiсову галявину.
   - Он наша хата й пасiка! - сказала весело. I враз погасла, звела докупи
брови.
   Не озираючись, пiшла вперед.
   Григорiй, мовби у снi, поплiвся слiдом. Тривожне й  радiсне  передчуття
якихось зрушень та перемiн в його примхливiй  долi  то  заливало  груди  й
п'янило серце, мозок, то вiдступало, тануло й лишало тоскну пустку.
   Бiля ворiт Олена його заждала i повела до хати через  маленький  чистий
дворик.
   Майор лежав у лiжку.  Худий,  смаглявий,  з  горбатим  довгим  носом  i
руками, кинутими на простирадло, вiн схожий був па  степового  сокола,  що
натрудив у летi крила i впав, © украй знеможений.
   - Татуню, я привела вам лiкаря, - сказала Олена лагiдно.
   - Майор i вухом не повiв. Не спав, дивився кудись у кут - пiд  стелю  й
постогнував.
   -_ Мир дому вашому! - врочисто мовив Сковорода i пiдiйшов до хворого. -
Вставайте, дядьку, та пообiда╨мо, бо я й не снiдав досi!
   Той тiльки блимнув на нього тьмяним оком i ворухнув бровою.
   - Що вам болить?
   - Нiчого... i все... - таки озвався.
   - Моторошно? - спитав  Григорiй.  Вiн  говорив  навмисне  голосно,  щоб
розiгнати гнiтючу тишу хутора, в якiй потонув господар. - I бiлий свiт  не
милий?
   Обличчям хворого пройшла легка судома.
   - Ви, мабуть, добрий лiкар - наче у воду дивитеся... - промовив тихо  й
хрипко.
   - Вони, татуню, аж iз самого Харкова, - пiдкинула слiвце Олена.
   - А я то думаю: нiби й не валкiвський... - повеселiшав хворий. -  Панiв
старшин лiку╨те?
   - Бува й таке. Здебiльшого, вiд марнославства й гонору.
   - Це у дукiв наших найтяжча нинi хворiсть, - аж сiв Майор  у  лiжку.  -
Вже козакiв та посполитих  за  власне  бидло  мають...  Олено!  -  крикнув
раптом. - Чого ж ти, доню, моняешся? Давай хутчiй обiдати. А то пан  лiкар
зовсiм охляне з голоду...
   Вiн скинув ковдру й спустив додолу кiстлявi жовтi ноги.
   - Як  ви  прийшли,  добродiю,  менi  немов  розвиднiлося,  -  заговорив
довiрливо. Й пiдняв тремтячу руку: - Все тiльки дим, дим, дим... А кров  з
нагайки капа╨...
   - У вас велика пасiка? - спитав Григорiй, аби звернути  його  з  дороги
спогадiв.
   Майор заклiпав часто й нараз осмiхнувся:
   - Бджола гуде... Пергою, воском пахне... Олено, чи ти була на пасiцi?!
   - Сьогоднi вранцi, - поставила на стiл вареники. - Багатий взяток  буде
- цвiт буйний-буйний.
   Повеселiвши,  Олена  нiби  ще  покращала:  в  очах  заграли  блискiтки,
порум'янiло личко, а спритнi довгi руки так i лiтали, так  i  вилися,  мов
лебединi крила.
   Якусь часину чоловiки сидiли мовчки i милувалися цим карооким  вихором.
А далi знову Майор нахмурив брови, весь потемнiв, неначе перед  грозою,  i
простогнав так жалiбно, що у Григорiя душа зайшлася болем:
   - Коли 6 це Настя хоч одним оком глянула... - Не побивайтесь, дядьку, -
узяв його за руку. - Не треба так жалкувати тяжко за тим,  що  втрачено  i
пережито.
   Радiйте краще тому, що ма╨те. Життю, здоров'ю, сонцю, спочинку,  працi,
такiй дочцi...
   - Дочка у мене - золото, - сказав  Майор.  -  Що  роботяща,  а  що  вже
краля...
   - Тату, берiть уже обiдайте! - зачервонiлась дiвчина й,  поставивши  на
стiл узвар, побiгла геть iз хати.
   Лише надвечiр Сковорода залишив хутiр. I все ж господар  приндився,  не
вiдпускав. Проте Григорiй був невблаганний:  горе  тому  метеликовi,  який
кружляв  бiля  вогню.  Пообiцяв  приходити  (i  навiть  завтра   зранку!),
вклонився дiвчинi за частування й пiрнув у лiс, як риба в воду.
   Вiд того дня Майор радiв Григорi╨вi, немов дитина  матерi.  Помалу  вiн
очунював i набирався вiри в життя, у свiт, у людськiсть. Страхи й  примари
давноминулого все рiдше й рiдше йому  стискали  мозок  i  холодили  серце.
Нарештi, зовсiм видужавши, одкрив Григорi╨вi свою  тяжку  пригоду,  що  не
дала йому дожити вiку на Запорожжi. Розповiдав iз  журбою,  з  болем,  але
розважливо, без тих ознак афекту, якi були ранiше.  Коли  згадав  дружину,
заплакав нишком, утер крадькома скупi  козацькi  сльози  й  почав  громити
панство, що розрослося буйно й на вольнiм Дикiм полi.
   Вони сидiли в затiнку пiд молодою яблунею i гомонiли стиха,  як  личить
добрим людям. Над ними млiла в сонцi туга зелена зав'язь, а  трохи  збоку,
на бiлiм тлi оселi, палав нестримним вогнищем розкiшний ряд пiвонiй.  Десь
на гряд ках за хатою лелiла пiсня-туга... Вона манила,  кликала,  сповняла
груди щемом. Не уявляв Григорiй,  як  вiн  без  не©  житиме,  i  через  те
сьогоднi вранцi вирiшив рушати знову в мандри. Прийшов оце  прощатися,  та
все не мiг одважитись. Дивився сумно на  цей  куточок  милий  та  на  його
господаря, ловив Оленин голос i не знаходив сили порвати пута приязнi.
   - Ну що ж, Iване Гнатовичу, - нарештi мовив, - менi нора!
   - Куди ти? - вiдчув Майор недобре.
   - Загостювався у ваших славних Валках...
   - Побiйся бога, Грицьку!
   - Спасибi за хлiб та сiль, за ласку. Я вже пiду.
   - Може, ми чимось тебе образили?
   - Нi, ви були, мов рiднi. Я щиро вдячний долi, що привела мене  на  ваш
порiг, але не варто й зловживати ©© прихильнiстю.
   Майор заметушився в розпачi,  не  вiдаючи,  чим  зупинити  гостя,  який
з'явився сонцем в його життi й тепер ось хоче щезнути.
   - Побудь хоч мiсяць, хоч кiлька днiв!
   - Не можу.
   - Чому, чому? - хапав Майор за.руки. Помовчавши i  пересиливши  бажання
здатися на ласку долi, Григорiй мусив пiдняти трохи забороло.
   - Як казав один угорський турок: я повинен або поганяти цього верблюда,
або негайно йти звiдси геть...
   - Який верблюд? О господи! - не зрозумiв господар натяку i  загукав:  -
Олено, доню, а йди сюди хутчiше!
   Знав, лихома, кого на помiч кликати. Тепер Григорi╨вi  хоч  закидай  на
плечi ноги й давай щодуху драла. Натомiсть вiн прирiс  до  столу  й  крiзь
хату бачив, як розгинав вона на грядцi спину, здува╨ пасмо з виду i йде на
батькiв поклик.
   - Григорiй Савич нас покида╨! - сказав Майор, як  тiльки  Олена  вийшла
з-за хати.
   Вона спинилась, нiби об щось спiткнулася. Проте за  мить  поволi  знову
рушила, всмiхнулась журно й проказала:
   - У кожного своя дорога, тату. От тiльки  жаль  -  не  справдяться  мо©
надi©...
   - Якi надi©? - спитав похмуро Сковорода.
   - Хотiла вас просити, аби навчили грамоти...
   - Тебе?
   Кивнула i зашарiлася.
   - Господи, а я  й  забув!  -  сплеснув  Майор  руками.  -  Навчiть  ©©,
Григорiю, не дайте життя прожити в темрявi. Ви ж  гарно  так  розказували!
Вона хоч дiвка, але тямуща та пам'ятка. Як показав ©й букви  -  до  вечора
вже i читала...
   Ну, от  i  все.  Прощайте,  села,  люди,  яких  хотiв  побачити,  шляхи
безжурних мандрiв, що вистелялися слухняно й лагiдно йому пiд ноги, думки,
якi народжуються лише в дорозi. Хiба ж вiн зможе сказати "нi"  людинi,  що
прагне знань!
   Майор ще й досi махав руками i щось доводив гаряче, але  Григорiй  його
не чув. Тривожно слухав, як у  душi  лама╨ться  на  тлiнь  i  прах  тверде
недавн╨ рiшення втекти свiт за очi й перехитрити людську природу. Вiн нинi
був великим полем битви, де в лютiм герцi стрiлися двi супротивнi  сили  -
душа i розум. Вже котрий день iде ця брань у ньому, а все не видно краю.
   - По правдi кажучи, - долинув здалеку Майорiв голос, -  менi  на  серцi
легше, коли ти в нас на хуторi або десь поряд.
   - Я залишаюся, - сказав Григорiй стомлено. - На мiсяць-два...
   - Спасибi, добра  душе,  -  прошепотiв  Майор  розчулено.  -  Вiк  буду
дякувати!
   - То я пiду полоти, - сказала швидко дiвчина й побiгла геть.
   - Узавтра зранку лекцi©! - гукнув услiд Григорiй.
   - Мо', я сходжу до мiста й куплю псалтир, паперу та каламар з чорнилом?
- спитав Майор улесливо.
   - Про мене... - кинув байдуже i перший рушив  iз  двору.  -  Держiться,
пане вчителю, - прошепотiв уже далеко в лiсi. - Це вам не клас спуде©в,  а
запорозька мавка, Венера- тiлом, душею - жiнка Спарти.
   Олена й справдi була на диво здiбна. До маковiя вона вже знала  бiльше,
нiж лобуряки, яких приймають до класу фари . А ще за тиждень читала вiльно
й латиною.
   Григорiй, вражений таким талантом, дав ©й латинський вiрш (якого  склав
недавно й не встиг послати Ковалинському)  i  попросив  за  нiч  та  ранок
вивчити. Вона взяла, поклала бiля книжок на покутi.
   - Якi ви добрi, Грицю... - прошепотiла вдячно. Всю нiч  Григорiй  марив
тим вiршем, дiвчиною, ©© очима, голосом. Чарiвне, нiжне "Грицю", яке  вона
йому сказала вперше, лунало в серцi музикою. Нi, навiть краще! Перебирав у
пам'ятi ©© слова, запитання, рухи, усмiшки i вiдчував,  як  герць  стиха╨,
гасне - душа була з вiкторi╨ю. Вiн не журився з  того,  а  навпаки,  радiв
поразцi розуму. Щоправда, нинi йшлося вже не  про  ту  красуню,  яко©  вiн
боявся, а про Олену-друга, про винятково здiбну та мудру дiвчину, що i  на
глузд не гiрша, анiж на стан та личко.
   Прокинувся, як почало сiрiти. Вхiд був завiшаний  старим  рядном,  i  в
куренi вiд того ще дужче пахло травами. Дiд  спав  посвистуючи,  але  коли
Григорiй зашарудiв, взуваючись, озвався лагiдно:
   - Не спиться, синку?
   - Як солов'ю весною.
   - Настала, мабуть, твоя весна.
   - У сорок з гаком?
   - Коли кому судилося...
   Накинувши на плечi  свиту  (спас  уже  минув,  i  ночi  були  холоднi),
Григорiй вийшов iз  куреня.  Над  пасiкою  i  вздовж  всього  узлiсся,  по
улоговинi, стояв туман. Густий та бiлий, як молоко. Роса згинала  трави  й
на кожен дотик вiдповiдала зливою важких холодних крапель.  Старi  кошлатi
липи пливли у соннiм маревi...
   Григорiй вийшов iз пасiки й побрiв до лiсу стежкою,  яку  за  лiто  сам
протоптав. Гiнкi дерева, пiдтримуючи склепiння крон, немов колони, тяглися
стрiмко вгору, й тому здавалося, що йдеш безкра©м храмом. Було так тихо  й
лунко, що кожен звук, - нехай то трiск галузки чи шерхiт чобiт, - напевно,
чувся за пiвверсти. Туман порiдшав скоро й звисав легкими пасмами. Небавом
згинув геть, i стало видно, як мiж  дерев  на  сходi  почав  народжуватися
новий серпневий день.
   I все ж було зарано йти до Майорiв.  Тому  Григорiй,  вже  перед  самим
хутором, звернув лiворуч. Не поспiшався нiби, а серце гупало, неначе дятел
об сухостiйний  стовбур.  Iз  ним  щось  дiялося  незрозумiле,  дивне:  то
завмирало, то стукотiло швидко, то заливало  тiло  якоюсь  млiстю,  щемом.
Щодня й щоночi воно тягло Григорiя в цей березняк, до хутора, i не  давало
лишити Валки, пасiку й помандрувати далi. Давно  закинув  бiблiю,  молився
тiльки ввечерi, та й то, коли був поруч пасiчник,  i  все  байдужiше,  без
болю, згадував сво©х та людських кривдникiв.  Тут  спокiй,  добрi  люди  i
чесний кусень хлiба, зароблений не словоблудством, а мозолями й потом. Тут
щире серце жiнки, яка могла б йому навiки стати найближчим, вiрним другом.
Тут вiн читав би, мислив та викривав у творах  облудний  свiт.  I  мав  би
щастя - справжн╨, земне, вiдчутне, а не примарне, як той туман.
   Ось знову вийшов до огорожi хутора!  Ой  Грицю,  Грицю...  Нi,  так  не
скажеш. Вона промовила так нiжно, так... Господи, невже не сон це? Помацав
тин рукою, пiдняв червоне  яблуко.  Нi,  не  мана!  Прислухався:  десь  за
садком, за пасiкою (в оборi, мабуть),  неначе  кiт,  вурчали  тугi  цiвки.
Олена до©ть. Майор, напевно, уже подався в поле - сьогоднi мав орати.
   В печi горять сухi дубовi дрова i  щось  кипить,  булькоче.  На  черенi
досушуються пахнючi грушi, сливи...
   Вернувся  в  лiс,  дiстав  сопiлку  i,  притулившись  спиною  до   двох
сестер-берiзок, заграв,  занурився  у  мрiйно-журну  пiсню  про  лiс,  про
дiвчину, що наймилiша в свiтi, та про нетязьке серце, яке не знало ласки i
марить щастямдолею.
   Прийшов у двiр, коли вже сонце пiдбилось вище лiсу. Олена вибiгла  йому
назустрiч i привiталась перша:
   - Добридень, пане вчителю.
   Григорiй звiв на  не©  очi,  й  вона  притихла,  насторожилася.  Ох  цi
дiвчата: все по очах читають, мов по розкритiй книзi!
   - Ну, як урок? - насумрився.
   - Ще вчора вивчила.
   - Того не може бути...
   - ╞й-богу, правда. Хочете, я розкажу?
   Вона так смiшно звела докупи брiвки i, дивлячись  кудись  у  лiс,  мимо
учителя, заговорила його "латинським" голосом:
   Si sit vita beata inlus, cur, inquis ad illam
   Grex hominum rarus tamque pusillus adit...
   - Чудово! - спинив ©© Григорiй. - Тепер ти справжня латинниця.
   Зiтхнувши радiсно, вона спитала:
   - Про що говориться у цьому вiршi?
   - Про щастя.
   - Це так цiкаво! Перекладiть...
   "Ти пита╨ш: якщо щастя життя в кожному з нас, то чому досягав його  так
мало людей? - почав пiднесено  Сковорода.  -  О,  це  тому,  що  ©м  важко
керувати сво╨ю душею, i тому,  що  вони  не  навчилися  приборкувати  сво©
пориви. По  звивистих  шляхах,  по  горбах  i  через  глибокi  рови  мчить
недосвiдчений вершник, якщо вiн погано править конем. По морi 1  по  сушi,
крiзь меч i вогонь мчить той, хто нерозумну  душу  не  скерову╨  розумом".
Олена довго думала.
   - А в нас у Кам'янському один козак столiтнiй казав, що щастя  там,  де
воля, - промовила  вона  нарештi.  -  Хiба  порив  до  волi  потрiбно  теж
приборкувати?
   Григорiй спершу розгубився.
   - Старий, нiвроку, мудрий... - протяг неквапно, вдумуючись. -  У  вiршi
мовиться про нездiйсненнi прагнення. Порив до  них  приносить  людям  лише
самi страждання. Задовольняйся тим, що ма╨ш, i будеш вiк щасливий.
   - А як же воля, Грицю? Вона примарна завжди...
   - О, ти - фiлософ! - сказав Григорiй весело, хоча в душi  нараз  вiдчув
тривогу за свiй взiрець щасливого.
   - Що це таке "фiлософ"?
   - Людина, що вмi╨ мудро мислити i там  шукати  iстину,  де  не  шукають
iншi... Без волi я не жив би, - додав рiшуче, твепдо.
   - Я теж! - сказала палко дiвчина.
   В душi Григорiя знялася хвиля щастя, хлюпнула в груди,  в  голову.  Вiн
через силу стримався, щоб не обняти цю степову богиню, не пригорнути ©© до
серця. Краса та розум...
   - Чи е що в домi снiдати? - почулось нагло з вулицi, й  у  двiр  зайшов
господар. - А може, дiвка прогомонiла з парубком...
   - ╙, тату, е! - метнулася Олена в хату.
   - Здоровий був, Григорiю, - подав Майор важку велику  руку.  -  Ну,  як
наука?
   - Добре. Нi, навiть вельми добре.
   - Ще б пак - такий учитель!
   - Виною всьому учениця. Майор знизав плечима i засмiявся.
   - Iване Гнатовичу,- гукнув  Григорiй,-  та  ви  не  знаете.  яка  Олена
здiбна! Це просто чудо! Я свiт пройшов,  а  не  стрiчав,  не  бачив  тако©
мудро© та обдаровано© не тiльки жiнки, а й взагалi людини!
   - И тако© гарно©? - спитав Майор. I мовив журно:  -  Я  геть  так  само
думав, коли зустрiв свою Настусю...
   - I гарна, дуже гарна! - признався щиро Сковорода. Майор  оглянувся  на
хатнi дверi, узяв пiд руку вчителя й одвiв убiк, до тину.
   -  Якщо  казати  правду,  то  я  вже  чув  усе   це...   -   прошепотiв
по-змовницькому.
   - Вiд кого?
   - Та вiд Олени...
   - Вона про себе таке казала?
   - Та нi... Про тебе.
   Сковорода заплющив очi. Аж дух забило з радостi!  Вiн  не  любив,  коли
його хвалили, та цього разу слова Майоровi були  для  нього  немов  орлинi
крила. I не гадав, що стiльки щастя кри╨ться у похвалi, яку донинi  вважав
за штуку, що може вразити лише дитину й душеубогих заздрiсникiв.  А  може.
вiн здитинився!  Недарма  кажуть,  що  кохання  робить  розумних  дурнями,
сердитих - смирними, а тихих - буйними...
   - А що я хочу тобi сказати, Грицьку,- несмiливо заговорив Майор.-  Мо',
кидай мандри та су╨ту су╨т, бери Олену, хутiр i живи, як люди... I  я  при
вас. Та при онуках...
   Хоча й схвильовано, але поважно, вдумливо вiн малював прийдешн╨  таким,
яким воно йому ввижалося. Було то справжн╨ щастя, земне i вiчне.
   Григорiй мовчки вислухав, узяв, нагнувшись, його  брунатну,  на  житнiй
хлiб схожу руку й поцiлував.
   - Олено, донечко! - гукнув Майор.
   Весiлля грали в жовтнi. Хоча Майори й Сковорода не мали тут, у  Валках,
нiкого э роду-племенi, знайшлися добрi люди, що помогли упорядити  все  як
личить. Були й заручини, i коровай, i дiвич-вечiр.
   По молоду Григорiй ви©хав iз  двору  пасiчника.  Стара  Зиахариха  (так
називали ©© по-вуличному), яка була  Сковородi  за  матiр,  обсипала  його
зерном та грiшми, благословила i провела аж до ворiт,  де  молодого  чекав
весiльний по©зд. Довкола воза, високо  вимощеного  и  покритого  барвистим
килимом, стояли дружко, бояри й iншi чини весiльнi. Усi на конях, та ще  й
при шаблях; хто у козацькiм стро©, а хто в гусарськiм. Вiд  середини  лiта
на  Слобожанщинi  вже  не  було  козацтва,  були  гусари   ©©   величностi
iмператрицi.
   Григорiя, немов полковника, взяли  пiд  руки  i  посадили  на  женихове
мiсце. Вiзниця здибив коней, вiзок  рвонувся,  й  весiльний  по©зд  рушив.
Бояри, що пропустили вже по чарчинi-другiй, гукнули пiсню.
   Сковорода сидiв, немовби скований. Чи  то  новий,  незвичний  одяг,  чи
перемiна стану й роль молодого, але щось муляло на  серцi  в  нього  i  не
давало радостi розправити крила.
   Вже  бiльше  мiсяця  Григорiй  жив,  як  у  туманi;  його   крутило   в
передвесiльнiм  вирi,  перемивало,  терло,  аби  зробився  з  мислителя  i
козака-нетяги статечний муж i гречкосiй...
   - Щось молодий наш журиться! Бо ис женився довго!
   - А мо', бо©ться!
   - Така вже, хлопцi, як допадеться!..
   Смiх, жарти, регiт. I знову пiсня. Лiс гоготить, рве на шматки мелодiю,
й вiд того  хлопцям  ще  веселiше,  ще  бiльше  хочеться  спiвати,  сипати
дотепами й дошкулити гострим словом немолодого вже молодого, що достеменно
котромусь iз них переступив дорогу...
   Щиглик оженився,
   Щиглик утратився;
   Оженився, утратився,
   А жiнки не ма╨!..
   Дорога - в багряно-жовтому полум'©. Дуби, берези, клени стоять у пишних
шатах i сиплють iз тихим дзвоном пiд йоги коням золото... Цей шлях  привiв
Григорiя на зустрiч з долею, тут вiн почув уперше  ©©  закличний  голос  i
зупинився вражений у  саме  серце,  як  мореходцi-еллiни  чарiвним  спiвом
страшних сирен...
   Бiля ворiт  гостей  стрiчали  дружки.  Хвацько  зiскочивши  з  струнких
козацьких коней i пiдкрутивши вуса, бояри кинулися до молодого, зсадили  з
воза, взяли пiд руки i повели до хати.
   Нiколи ще цi двадцять-тридцять крокiв, що вiддiляли порiг од  тину,  не
видавалися Сковородi такими довгими й такими трудними. Вiн  нiби  йшов  на
гору, де ще не був i де на нього чекало безлiч важких новин i несподiванок
Як просто жити цим козакам, його боярам, жiнкам,  дiвчатам  яких  набилося
мало не повен двiр! Вони гуртом, громадою немов рiка з потоками. Вiн же  -
один. Та ще й закутий в кайдани розуму,  що  прагне  все  пiзнати,  знайти
Велику правду й дiйти до сутi, до потайно© iстини не тiльки свiту космосу,
а й самого себе. О, як нелегко жити тому, хто зна╨  цiну  мудростi  i  хто
свiдомий сво╨© зверхностi та переваги над усiма, з  ким  здибу╨ться!  Така
людина  мученикОлена  була  сьогоднi  немов  струнка  рожева  мальва.   Не
метушилася,  не  поривалась  плакати.  Спокiйна,  тиха.  замислена,   вона
виконувала поважно й старанно свою нелегку ролю у дiйствi-звича©.
   Бояри взули ©© в червонi чобiтки  й  посадовили  на  пiкну  дiжку,  яку
поставили посеред хати. Дiвчата-дружки спитали хором:
   - Пане старосто, i ви, отець та  мати,  дозвольте  сво╨му  дитятi  косу
розплiтати!
   Олена зблiдла.
   Украй схвильований Сковорода дивився на  дiвчину,  яка  сьогоднi  стане
його дружиною, його  супутницею  у  горi  й  радостi,  його  найближчим  i
найвiрнiшим другом. Не мав i краплi сумнiву: вона  зiгрiв  його  остуджене
вiтрами мандрiв серце, научить жити в затишку, народить дiток...  Господи,
за рiк чи два вiн буде батьком! А потiм... Потiм вiн повезе сво©х синiв  у
Ки©в, до Академi©! От Саму©л здиву╨ться...
   I тут йому вiйнуло в душу стужею:
   - А як же ти, Григорiю?! Чи ти готовий узяти стан  хлiбороба,  дружини,
батька?
   - Так,готовий.
   - А вiк любити свою жону i дiток?
   - Любитиму.
   - А будеш сам орати, сiяти, збирати хлiб?
   - Напевне...
   -  I  не  пiдеш  iз  хутора,  не  схочеш  бiльше  вiдчути  вiтру  волi,
покуштувати води з нових криниць?
   - Не знаю...
   - Закинеш книги, забудеш  мудрих  римлян  та  величавих  еллiнiв  i  не
сягатимеш думками далi ниви?
   - Нi.
   - Зачерствi╨ш серцем i байдужiсiнько очима блиматимеш на те, як  ближнi
мучаться в ярмi неволi?
   - Цього не буде!
   - Пiдеш на прю з панами й горою станеш за свiй народ, за правду?
   - Так. Я ж фiлософ i во©н iстини.
   - I принесеш у жертву iстинi свiй статок, спокiй i навiть власну волю?
   - Не пощаджу!
   - I ©хн╨ щастя?
   - Чи╨?
   - Дружини, дiток...
   Сковорода облився холодним потом. Мов крiзь туман дивився на молоду, на
дружок, якi ©© вбирали й спiвали дзвiнко й сумно.
   Чим соловейки не щебетали,
   Як сади процвiтали,
   Чом не плакала Олепа,
   Як косу розплiтали...
   Коли вбирання було закiнчено, бояри швидко забрали дiжку,  а  натомiсть
поставили ослiн, накритий вивернутим кожухом. Майор зняв образ i,  держачи
його в руках, сiв на ослонi.
   -  Благословлятися,  благословлятися...  -  зашепотiв  хтось  рiзко   й
пiдштовхнув Григорiя до молодо©, що вже стояла навпроти батька.
   Майор пiдвiвся, благословив i,  передавши  образ  котрiйсь  IЗ  дружок,
поцiлував спочатку доньку, а потiм зятя.
   - Iване Гнатовичу... Iване Гнатовичу... - почав був Григорiй. Але  його
вже пiдхопило й понесло геть iз хати.
   Небавом вiн сидiв на возi й спостерiгав, як свахи з Дружками  на  iнший
вiз  садовлять  його  Олену.  Все  йшло  як  личить,  без  зволiкань,  без
вiдступiв, немов рiка. Ось посiдали, рушили.
   I затужили свахи:
   Ой у недiленьку рано
   Та й синее море грало.
   Там Олена та й воду брала,
   А набравши, та й потопала...
   Сковорода схопився за це  трагiчне  слово  й  почав  його  вiдмiнювати:
потопаю, потопа╨ш,  потопа╨,  потопа╨мо...  О,  скiльки  нинi  втоплено  в
житейськiм морi! Розтанули, як луговi тумани...  Кричали,  мрiяли,  шукали
корiнь iстини i присягалися довiку бути лицарями свято©  правди,  а  потiм
склали руки й пiшли на дно, мов каменi. Пiгме©!..
   - А ти?
   - Я не пiгмей!
   - I тонеш...
   - Нi. Лише мiняю стан. I прагну трошки затишку, людського щастя...
   - Це виправдання всiх потопаючих.
   - Бредня!
   - Нi, правда!..
   Рятуй, рятуй, та мiй братику,
   Не дай менi та й загинути,
   Не дай менi та й загинути -
   В син╨ море та й заплинути!..
   Сковорода рвонувся з воза, але його притримали мiцнi боярськi руки. Вiн
прича©вся, немов орел у клiтцi, напружив  розум,  прагнучи  знайти  вихiд.
Збагнув, що справдi тоне, iде на дно, де  сотнi,  тисячi  колишнiх  мужнiх
во©нiв, борцiв, мислителiв. Однi стомилися, тих  заманило  примарне  мрево
щастя, а третi просто зрадили сво©  пориви  молодостi.  Найнебезпечнiшi  i
найстрашнiшi - втопленики! ©х вiчно палить  вогонь  сумлiння,  й  найкраща
втiха для ©хнiх душ-чиясь бiда, чиясь поразка. Григорiй чув  ©хнiй  регiт,
вiдчував ©хнi руки, якi хапали його  за  ноги  й  тягли  до  себе  в  нiму
безодню.
   Весiльний по©зд в'©здив у Валки. Бiля тинiв стояли юрби,  малеча  бiгла
слiдом. Смiх, тупiт, спiви.
   Аж бiля церкви усе притихло. Хоч служба ще й не скiнчилася, на  папертi
було багато люду. Окрiм його й  Олени  -  двi  юнi  пари  прибитих  щастям
молодих, бояри, дружки, свахи. Кобзар  неголосно  тягнув  якусь  жебрацьку
пiсню. Помiж дорослими, як мiж деревами, ганяли дiти.
   Сковорода зiскочив з воза i в супроводi  сво©х  бояр  пiшов  рiшуче  до
молодо©. Вона зустрiла  його  тривожним  поглядом  й,  зiгрiвши  усмiшкою,
торкнулася його руки сво╨ю.
   Боже, як не хотiлося йому лишати мило©! Вiн був свiдомий того,  що  цим
завдасть образи й горя дiвчинi на кiлька рокiв, а може, й на все життя, що
вже нiколи вони не стрiнуться, не поговорять...
   Почувся гомiн, човгання: кiнчилася вiдправа в церквi, й валчани  хмарою
покрили  паперть.  Чини  весiльнi  заклопоталися  бiля  сво©х  князiв   iз
княгинями. От-от мав вийти батюшка й завести ©х до храму.
   - Прости мене, Олено... - сказав Григорiй хрипко.
   - За що?
   - Прости... Я дуже-дуже тебе люблю...
   Вся зашарiвшись, вона стиснула вдячно його холодну руку.
   Вiн  вiдповiв  на  потиск,  легенько   вивiльнився   i,   скориставшись
шарварком, який зчинився, коли iз церкви  вийшов  високий  сивий  батюшка,
пiрнув у натовп.



   СIТЬ ДЕВ'ЯТА

   Людинi чеснiй, добрiй завдати комусь горя втричi  тяжче,  нiж  пережити
його самому. В покривдженого ╨ спiвчуття, пiдтримка  iнших,  сльози.  А  в
кривдника нема нiчого, крiм докорiв розуму та мук сумлiння.
   Аж до весни Сковорода карався болем хороших,  рiдних  йому  людей,  якi
лишилися в далеких Валках i страждали  нинi  з  його  вини.  Вiн  жив  пiд
Харковом, у монастирськiм пiдварку, де переховувався сiм рокiв  тому  його
земляк Ничипiр. Не жив - згоряв поволi  на  вогнищi  самопокути,  за  зиму
висох i пожовтiв, мов обкорований дубовий стовбур. Водовики, якi  дiлилися
з ним куснем хлiба й убогим ложем у невеликiй, тiснiй хатинi, лише зiтхали
скрушно й шукали нишком йому рятунку то в молоцi, то в зiллi, то просто  в
дружнiй бесiдi.
   Й щось помогло. Можливо, час...
   Якось напровеснi,  зоставшися  сам  на  хазяйствi,  Григорiй  взувся  у
зашкарублi чоботи, накинув свиту, яка  висiла,  мов  на  кiлку,  й  помалу
вийшов iз хижi. У груди бурхнуло терпке повiтря, вистояне на  верболозi  й
променях. Аби не впасти, мусив узятися за грубовитесаний шорсткий  одвiрок
i зачекати, поки минуло запаморочення й свiт перестав  хитатися.  Стояв  i
дихав, дихав, п'ючи невидимий цiлющий трунок; так п'ють у спеку воду.  Уже
високе весняне сонце без мiри щедрило теплом та свiтлом.  Снiг  на  осоннi
танув i реготав струмками. Дзвенiв капiж.
   Примружившись i, як п'яний, хитаючись, Григорiй рушив у березневий,  ще
напiвсонний свiт. Пiд чобiтьми з при╨мним шерхотом розсовувалася присмагла
снiжна каша. Ласкавий, теплий вiтер гойдав  набрякле  вiття,  немов  будив
дерева й давав розгiн та силу живлющим ©хнiм сокам. Вiн пiдганяв Григорiя,
чи загравав до нього, зриваючи стару кудлату шапку, чи  припадав  йому  до
нiг i лащився, неначе вiрний пес, який не бачив довго свого господаря.  По
синiмсинiм небi летiли з пiвдня, мов гуси, бiлi хмари. Посеред саду стоячи
i дивлячись на ту безмежну зграю, вiн наливався  силою,  немов  воскреслий
Лазар. Його худе, кiстляве тiло ставало пружним, дужим. Неначебто вiн  був
недавно зв'язаний, а цс опали пута й дали свободу його  думкам  i  грудям.
Глибоко й часто дихаючи, зiбрав, стягнув докупи  розтерзану  свою  могутню
волю i спрямував  ©©  на  власну  Душу,  де  ще  гнiздився  морок.  I  все
обрушилося, зануртувало в ньому, немовби скресла  крига  й  пiшла,  пiшла,
невпинна i всемогутня. Якийсь незнании захват, якесь  чуття  солодке  враз
охопили найменшi фiбри тiла i запалили вогнище. А ще за мить отой  вогонь,
ота чарiвна сила завирувала в жилах. Сковорода  зiрвався  з  мiсця  й,  не
вiдчуваючинi рук, нi нiг, легкий, як полум'я,  почав  ходити  по  саду,  а
потiм бiгати. Його носило,  рухало  палке  захоплення  чи  то  життям,  чи
свiтом, а чи новим вiдродженням себе й природи. Перед очима  в  нього  усе
змiстилося, злилося м'яко у щось ╨дине цiле i задзвенiло радiстю. Струмки,
дерева, хижа, блакить небес, хмарини сурмили  славу  сонцю,  хвалу  життю,
осанну лiту, що вже було в дорозi!..
   Коли до пiдварку пiд'©хала запряжена четвериком карета, Сковорода стояв
пiд яблунею i тихо плакав.
   - Григорiй Савич? Сковорода? - пiдбiг до нього блискучий юний офiцер.
   - Так, я.
   - Вас виклика до себе його превосходительство!
   - Яке таке превосходительство?
   - Пан губернатор!
   - Не знаю я такого. Ми незнайомi, - сказав Григорiй рiзко  й  пiшов  до
хати.
   - Вас просить ╙вдоким Олексiйович Щербинiн,  -  наздоганяючи,  промовив
офiцер.
   - А! - зупинився Сковорода. - Чув про такого... Заждiть, я зараз.
   Нашмарувавши  чоботи  воловикiвським  дьогтем  i  оперезавшись  поясом,
Григорiй вийшов iз хати й сiв у  карету,  де  вже  сидiв  фельд'╨гер.  Той
вiдсахнувся i крикнув кучеровi:
   - Пiшов, пiшов!
   Щербинiн стрiв Григорiя ще на парадних сходах.
   - Григорiй Савич, я радий бачити тебе в сво©й господi! Ласкаво просимо!
- узяв його пiд руку й повiв  нагору  мимо  здивованих  панiв,  лаке©в  та
ад'ютантiв. - Менi  розказували,  що  ти  мудрець,  а  ще,  крiм  того,  i
музикант. Це правда?
   - Гргiю трохи.
   - На чому саме?
   - ╙ скрипцi, флейтi, бандурi, гуслях.
   - Orb! - просяяв пан губернатор. -  Ти  сущий  скарб!  Я  теж  любитель
музики. Було, як врiже наш полковий оркестр, так i замру, а ноги,  бестi©,
самi собою рвуться марширували по плацу.
   У кабiнетi, куди зайшли невдовзi, вiн запросив сiдати, сiв поряд сам i,
мружачи, немов кокетка, сво© блакитнi у бiлих вiях очi, враз запитав:
   - Чому не вiзьмеш ти собi якогось стану?
   - Добродiю, свiт наш подiбний до театру, - промовив повагом  Сковорода.
-  Щоб  грати  з  успiхом  та  похвалою,  потрiбно  брати  ролi  лише   за
здiбностями. Особа, дiюча в театрi, не через знатнiсть ролi, а  за  хорошу
гру звеличу╨ться i прославля╨ться. Я це не раз обдумував та випробовував i
переконався, що можу грати в театрi свiту  лише  таку  просту  й  безпечну
ролю, як граю нинi.
   - А може, у тебе здiбностi до чогось зовсiм iншого, до того. що  давало
б користь державi, свiтовi?
   - Були б такi - я знав би.
   - А вкоренiла звичка та упередженiсть...
   - Добродiю,- не дав йому скiнчити Сковорода, - коли б вiдчув я  раптом,
що можу й хочу рубати туркiв, то, не вагаючись, узяв би  шаблю,  надiв  би
кiвер i став гусаром. Труд за природною схильнiстю ╨  задоволенням.  Чому,
скажiмо, пес береже отару вдень i вночi,  хоча  йому  при  цьому  загрожу╨
смерть од вовкiв? Кiнь  чи  свиня  цього  не  роблять,  бо  не  для  цього
створенi, природа ©хня iнша.
   - А як коня поставлять за охоронника?
   - Нещаснi будуть вiвцi! I кiнь також.
   - Коневi що!
   - Робити те, що не властиве тво©й душi, тво©й  натурi,  -  трагедiя.  -
Навiть тодi, коли  за  це  тебе  звеличують  i  щиро  платять  золотом  та
орденами?
   - Вiд орденiв та золота нiхто не став мудрiшим, талановитiшим.
   - Це суща правда,- зiтхнув Щербинiн.- Один - дурний  аж  свiтиться,-  i
при дворi, у почестях, а другий  -  розумний,  здiбний,  -  i  пропадав  в
глушинi, за тридев'ять земель...
   Григорiй ледве стримався, щоб не всмiхнутись або не висловити вельможi,
витуреному iз Петербурга, сво©х нещирих спiвчуттiв. Ах,  бiдолашний,  йому
так хочеться пiд царську сукню... чи то пак руку! Там iншi труться, а вiн,
сердешний, повинен тут сидiти й навчати цих тубiльцiв,  як  слiд  коритися
сво©м панам  i  як  служити  ©©  величностi  iмператрицi.  О,  вже  чимало
зроблено!
   - Ти задоволений сво╨ю долею? - спитав нараз пан губернатор.
   - Нi. Я волiв би, аби мене не смикали, коли кому  захочеться,-  озвався
рiзко Сковорода.
   - Не гнiвайся, достойний муже, що потривожили твiй велемудрий спокiй! -
не без лукавства сказав Щербинiн.- Не для мо╨© примхи (хоча давно я  мрiяв
тебе побачити й насолодитися тво╨ю бесiдою), а ради дiла покликав  я  тебе
до себе.
   Григорiй сiв зручнiше й приготувався  слухати  про  те  нагальне  дiло.
Цiкаво, що може бути спiльного у нього з Цим служакою...
   - ©© величнiсть дозволила нам додатковi класи, якi просив  Колегiум,уже
цiлком  серйозно,  офiцiально  заговорив  Щербинiн.-  I   нещодавно   клас
добронравностi, який  дозволений  теж,  я  побажав  надати  вам.  ╙пiскоп,
правда, був проти того... Однак, як бачите, я вас покликав i маю честь вам
запропонувати це благородне дiло.
   Вiн усмiхнувся приязно, вдоволений своею силою й сво╨ю гречнiстю, i сiв
за стiл у позолочене французьке крiсло.
   Григорi╨м оволодiли сумнiви. Його тягло до книг, до учнiв та  втателiв,
йому хотiлося принести користь людям,  вiддати  ©м  i  сво©  знання,  сво╨
бентежне серце. А зупиняли тi  перемiни,  що  вiдбувалися  вже  три-чотири
роки. Тепер Колегiум хiба що звався так, як колись. Усе ж останн╨  завзятi
царськi слуги перелопатили на свiй манiр. Пона©здило французiв, нiмцiв  та
всяких iнших  зайд.  Студентська  братiя  теж  оновилася.  Його,  скажiмо,
Сковороду, не прийняли б учитися, бо  не  породистий,  не  iз  шляхетських
вилупкiв.
   - Ти задоволений? - спитав Щербинiн.
   - Не вiдаю, - знизав плечима Сковорода.
   - О! То ж чому?
   - Не хочеться менi шармаркати так, як попи з амвона...
   - Голубчику, то не шармаркай! Учи, як хочеш. Ти ж не священик. I  зваж:
виховувати потрiбно во©нiв, покiрних слуг престолу.  Фiлософи  нам  нi  до
чого!
   - Я теж фiлософ...
   - Ти пiлiгрим, учитель, любитель  муз  та  бiблi©,  -  сказав  Щербинiн
твердо, неначе знав Григорiя не пiвгодини, а все життя. - Тебе  диву╨  моя
обiзнанiсть? - лукаво звузив очi. - Така моя посада, звання i  функцiя.  У
мене сотнi вух...
   - Фiскали нинi в модi, - сказав Григорiй.
   - На них сто©ть iмперiя! - зареготав Щербинiн.
   - Та на штиках...
   - Воiстину! - надувся пан губернатор. - Без нас, вiйськових, государевi
що капельмейстру без музикантiв!
   - Глибокомудро сказано.
   - А що, ми теж не ликом шитi! Хоч в  академiях  не  обреталися,  так  з
малолiтства в армi©. А це така, брат, школа, що жоден ваш колегiум...
   Щербинiн клацнув пальцями и додав нахмурившися:
   - Коли б на мене, я всiх учив би в ротах. За п'ять-шiсть рокiв були  б,
як лялечки. Мов тесаки - нi почуттiв, нi нацiй,  нi  стародавнiх  звича©в.
Ать, два - i  скрiзь  порядочок.  Вперед  -  вперед,  назад  г-  назад!  I
армонiя...
   Сковородi набридло слухати, i вiн пiдвiвся:
   - Гаразд, я згоден.
   - От i чудово! - узяв перо Щербинiн. Щось пiдписав  i  подзвонив.  Вбiг
ад'ютант. - Вiзьми наказ ось i передай в училище.
   Той пiдiйшов, крутнувся i швидко вийшов.
   - Поздоровляю. Бажаю успiхiв! - простяг Щербинiн руку.
   - Я згоден, ваша милiсть, та при однiй умовi, - додав Григорiй.
   - Ну, ну?
   - Навчатиму я без платнi.
   У губернатора полiзли брови вгору, потому впали й покрили снiгом очi.
   - Не розумiю. - промовив сухо й холодно. - Як же ти житимеш?
   - Як i живу. З воловиками, по той бiк Лопанi.
   Губернатор знизав плечима i посмiхнувся:
   - Вас, малоросiв, зрозумiти важче, нiж море кухлем вичерпати.
   - Робiть, що легше, - сказав на те Григорiй i, попрощавшись, вийшов.
   Початок лекцiй припав на середу на страснiм тижнi. Коли Григорiй зiйшов
на кафедру, нiхто у класi, та й у Колегiумi, i не пiдозрював, якi вiд того
почнуться страстi у Харковi и у всiй епархi©.
   Обвiвши зором учнiв i дiставши зшиток iз тезами, Сковорода  прокашлявся
i раптом кинув у переповнену аудиторiю:
   - Свiт спить!.. Та ще не так спить, як то про праведника сказаро ("Якщо
впаде, не розiб'╨ться"). Спить, простягнувшись глибоко, немов прибитий!  А
пастирi його не будять. Нi, ще погладжують: "Спи, спи,  не  бiйся!  Хороше
мiсце - чого боятися?"
   Клас одiзвався смiхом, палкими оплесками.
   Душа зайшлася радiстю. Ось та хвилина, задля яко© вiн Залишив  вiдлюддя
i в котрий раз наослiп кинувся у свiт, у море пристрастей та боротьби! Але
згадалися колючi очi Крайського,  дволикiсть  Iова,  солдатська  гречнiсть
губернатора, i вiн сховався у темнi хащi бiблi©. Студенти мовчки  слухали.
Переглядалися, немов були здивованi його раптовим вiдступом i  розчарованi
в сво©х надiях. Правицький Якiв, що найпалкiше вiтав початок лекцi©, тепер
сидiв похнюпившись. На заднiх лавах перемовлялися... Видать,  при©лися  ©м
прониснi бiблiйнi iстини й попiвська жуйка, яку лиша╨ться тiльки  ковтати.
I це чудово! Людина мисляча - людина iстинна. Гряде-бо homo novus...
   -  Чу╨ш,  християнине,  з  тво©м  поганським  серцем!  -  пiдвищив  тон
Григорiй. - Чи довго ти лежатимеш на землi? Чи станеш ти колись людиною?
   Аудиторi╨ю пронiсся тихий гомiн. Правицький пiдвiв пониклу голову, й  в
очах у нього сяйнула гордiсть за свого вчителя й наставника, яким  пишався
завжди, навiть тодi, коли того вигонили.
   - Людина iстинна... Однi шукають  ©©  у  самовладдi  Августа,  в  часах
Тибсрiя. Другi винюхують ©© в ╙русалимах та Iорданах, у постах,  молiннях.
А третi прагнуть ©© знайти у свiтських почестях, у  розкiшних  палацах,  у
церемонiях, чинах та золотi... Не там, не там!
   Вiн говорив схвильовано, вкладаючи у кожне слово й фразу  вогонь  душi,
свою велику вiру в те, що справжня людянiсть i справжня мудрiсть  не  там,
де влада╨ пишнiсть, а в глибинi народу, в його синах, що виросли  в  трудi
та вiчних злиднях. Як  i  ранiше,  вiн  раз  у  раз  ховався  в  бiблiйних
затiнках, але тепер студенти мовчки ждали, коли вiн знову  вийде  й  засяв
сонцем  сво©х  думок,  таких  рiдких,  таких  не  схожих  на  все,  що  ©м
втовкмачували з цi╨© й iнших кафедр.
   I пiсля дзвону нiхто не  вийшов  iз  класу.  Студенти  збилися  довкола
вчителя густим бджолиним ро╨м i закидали його запитаннями.
   - Скажiть, а де шукати щастя?
   - Щастя нi вiд небес, нi вiд землi не залежить. Не шукай його за морем,
не випрошуй його в людини, не волочись по палацах,  не  повзай  по  земнiй
кулi, не броди по ╙русалимах. Шукай в собi  самому.  Пiзнай  себе  й  живи
життям, тобi властивим...
   - Щасливий той, хто ма╨ скриню золота!
   - За золото ти можеш купити все, але не купиш щастя.
   - Ви говорили, що бог наш ма╨ багато ймень. Яке ж iз  них  найголовнiше
чи найправдивiше?
   - Бог - розум, iстина.
   - То хто ж тодi створив людину?
   - Премудрiсть! Iз бридких та диких монстрiв, або потвор,  вона  зробила
нас  людьми,  тваринами,  що  здатнi  жиги  у  товариствi,  в  дружбi.  Ми
вiдрiзня╨мося вiд диких звiрiв милосердям та справедливiстю, а вiд  худоби
- помiрнiстю й розумом.
   - Чому ж священики нам кажуть iнше?
   - Священики теж не пророки, а смертнi люди.
   - Вони ж посвяченi!
   - Посвяченiсть i благочестя - то не одне й те ж.
   - А церемонiя, обряд?
   - Церемонiя - це нiби листя бiля плодiв або лузга на зернах. Коли ж  ця
маска позбавлена сво╨© сили, то залиша╨ться  тiльки  лицемiрна  видимiсть,
обман.
   - Якщо те знають люди. А коли нi? Або вдають iз себе слiпих, глухих...
   - Воiстину, у нас так часто змiшують листя  й  плоди,  лузгу  й  зерно,
обряд i суть. А дехто навiть шану╨ бiльше маску, нiж благочестя.
   Сховавши зшиток, Григорiй рушив iз класу. За ним - юрба студентiв. Так,
дискутуючи, пройшли через Колегiум, мимо здивованих учителiв  та  учнiв  i
рiкою вилилися на монастирський двiр.  Такого  тут  ще  не  бувало!  Новий
префект, що замiнив Кордета, рiшуче вихопив iз  того  потоку  одразу  двох
студентiв i став допитувати. Небавом, плутаючись у  довгих  полах  ряси  i
важко дихаючи од хвилювання, побiг до ректора.
   За кiлька днiв про лекцi© й Сковороду, який читав ©х, заговорив мало не
весь добропристойний Харкiв. А ще за тиждень прибув iз  Б╨лгорода  епiскоп
Крайський i наказав  негайно  доставити  йому  той  ╨ретичний  зшиток,  де
викладав Григорiй суть добронравностi.
   Все прича©лося, чекало мовчки вироку.  Не  забарився!  На  другий  день
пополуднi Сковороду покликали до резиденцi© преосвященного, де вже були  i
консисторськi.
   - Сiдай, - суворо кинув Крайський. Вiн став гладкiшим,
   владнiшим.
   Пронизував очима Сковороду, мабуть, гадаючи його злякати сво©м нещадним
поглядом. Смиренний Iов совався, так нiби сiв  на  щось  жорстке,  колюче.
Попи цiкаво зиркали то на епiскопа, то на Григорiя.
   - Твоя це книжиця? - спитав нарештi Крайський, пiднявши вгору розкритий
зшиток.
   - Моя, - озвався Сковорода. -_ Ти написав ©©, коли був хворий  чи  дуже
вмснажений постом i працею?
   - Нi, я писав здоровий.
   - Коли ти став священиком?
   - Я не священик.
   - Тодi чому ти влiз у чужу парафiю i намага╨шся пiзнати бога,  священнi
та©нства, якi для свiтських за сiмома замками?
   - Я пiзнаю природу. Вона ж не може бути чи╨юсь власнiстю чи та╨мницею.
   - Бог не природа (як ти повторю╨ш  чуже,  поганське),  а  вседержитель,
небесний цар. Це знають навiть дiти! - пiдвищив тон епiскоп.
   - Що добре дiтям, того замало мужевi.
   - Ти сумнiва╨шся в догматах вiри?
   - Я прагну iстини.
   - Яко©?
   - Вона одна.
   - То як же можна прагнути того, що ма╨ш! Iсус одкрив нам  iстину.  Його
апостоли нам розжували ©© твердi горiшки. Ковтай i будеш ситий...
   - Якщо ковтати лише розжоване, тодi для чого ж зуби?
   - Щоб стримувати дурний язик!
   - Юпiтер гнiва╨ться... - всмiхнувся Сковорода.
   - Блазню╨ш знову... Чи не забув, як закiнчилися тво© минулi жарти?
   - Був вигнаний iз стiн училища, аки Люципер iз царства божого,- зiтхнув
Григорiй.
   - От-от! Менi не хтiлося б  це  вiдправляти  вдруге...  -  багатозначно
додав епiскоп.
   - Менi тим паче,  -  розвiв  руками  Сковорода.  Преосвященний  оглянув
пильно свою принишклу братiю i
   запропонував:
   - Спали цю книжицю, учи звичайно i будеш... у царствi божому.
   - Ви заклика╨те мене порушити дев'яту заповiдь?
   - Ти вже ©© порушив, - пiдняв епiскоп зшиток. - Тут стiльки лжi!...
   - Бiда тому, для кого правда - лжа, - вiдбив удар Григорiй.
   Лице епiскопа вiд гнiву стало бiлим. Схиливши голову, вiн  довго  часто
дихав.
   - Ти хочеш мене учити правдi? - нарештi мовив жорстко. - Хто ти такий -
пророк, апостол чи патрiарх?!
   - Людина.
   - Що ж це за чин?
   - Найвищий!
   - I ти у" цьому чинi... - вiдкинувся на спинку крiсла Крайський.  -  То
як накажете  вас  величати:  превосходительством,  сiятельством  чи,  мо',
величнiстю?
   - Для нас, людей, ще не  придумано,  як  величати,  -  спо_кiйно  мовив
Сковорода. Вiн знав напевне, що цей химерний диспут не похитне нi  в  чому
Крайського, i сперечався  лише  заради  Iова  та  iнших  членiв  суду.  Не
сподiвався, щоб хтось iз них прийшов йому на помiч, але  хотiлося,  щоб  у
душi хоча б одного лишився сумнiв у правотi епiскопа i справедливостi нинi
содiяного.
   -  Ви  бачили  такого  божевiльного!  -  промовив  скрушно   Крайський,
звертаючись до консисторських.
   Тi, мов не чули, сидiли, втупившись очима в стiл.  Лише  смиренний  Iов
заметушився в крiслi та ще якийсь худий i лисий попик всмiхнувся трепетно,
вловивши грiзний погляд
   преосвященного.
   - Лайка - то не найкращий доказ... - почав був Григорiй.
   - Замовкни! - крикнув Крайський. - Ми не студенти й не потребу╨мо тво©х
повчань!
   - Мовчу, - зiтхнув Григорiй. - Неправi© завжди бояться слова.
   ╙пiскоп стис кулаки, якi лежали двома важкими молотами  на  оксамитовiм
червонiм обрусi.
   - По-мо╨му, все зрозумiло, - сказав вiн, ледве стримуючись. -  Чого  не
лiкують лiки, те вилiкову╨ залiзо...
   - Iнквiзиторам найбiльше до вподоби закiнчення  цього  рецепту,  -додав
Григорiй. -Чого не лiку╨ залiзо, те вилiкову╨ вогонь.
   - Ми не католики й не iнквiзитори, - промовив Крайський з притиском.  -
Ми милосерднi й довготерпеливi... Але коли в здоровiм тiлi щось загнилося,
його найлiпше викинути! Чи так я мовлю, святi отцi?
   Тi закивали знехотя. Один  смиренний  Iов  втягнув  у  плечi  голову  й
заплющив очi, мов таким чином хотiв уникнути сказати власне слово.
   - Чи так я мовлю, Iове? - шулiкою упав на нього Крайський.
   - Я що... Я згоден... Я боронь боже!..
   - Ну от i все, - сказав епiскоп стомлено i  кинув  зшиток  авторовi.  -
Вiднинi ти, Григорiй Савич Сковорода, не ╨ в числi учителiв Колегiуму!
   - Не ви мене настановляли, не вам мене й  вигонити,  -  промовив  глухо
Сковорода. - Пан губернатор...
   - То не твоя турбота, - всмiхнувся зверхньо  Крайський  i  встав  iз-за
столу. - З ним я домовлюся...
   Григорiй теж пiдвiвся. Узяв свiй зшиток, поклав його в кишеню. Востанн╨
глянувши на враз побляклих суддiв, вiн Зрозумiв зненацька, вiдчув  ╨ством,
що це вже все, що бiльше йому не бути в класi, не грiти серця  на  теплотi
цiкавих, палких очей студентiв i не радiти,  стежачи,  як  дiтлахи  стають
мужами, а селюки - фiлософами. Щось обламалося в його душi,  як  обважнiла
плодами гiлка яблунi. Проте, на диво, вiн не страждав i не оплакував того,
загиблого, а був захоплений новим зеленим пагоном, який прорiс на зламi  i
забуяв, неначе трави пiсля дощу. Суворi суддi люблять  стежити  за  муками
сво©х засуджених. Вони  зi  злостi  луснули  б,  якби  заглянули  в  думки
Григорiя вже за  хвилинудругу  по  ритуалi  знищення  його  як  учителя  й
викладача Колегiуму!
   О vita nova, нове життя... Та, власне, вiн i  до  цього  жив  бiльше  в
мандрах, анiж у Харковi. Тепер же стане все на сво© мiсця i запану╨ спокiй
у його душi. Хоча i пiзно, в сорок чотири роки, вiн остаточно збагнув себе
самого  й  вiднинi  житиме  життям,  спорiдненим  сво©й   натурi,   й   не
пiддаватиметься химернiй мрi© служити народу звично, як усi освiченi,  але
статечнi, смирнi люди. То не  його  дорога.  Вiн  -  мандрiвник,  поборник
iстини, апостол правди й волi! Тут i шукай, тут щастя.
   Навчати можна всюди - було б чого навчати. Григорiй це розумiв давно  й
тому без жалю й туги залишив Харкiв та монастирський пiдварок. По  берегах
в'юнко© Лопанi цвiв верболiз,  до  сонця  пнулося  всiляке  зело,  мостило
гнiзда птаство. Сковородi чомусь  не  хтiлося  так  нагло  кидати  усю  цю
розкiш, i вiн, не довго думавши (сам собi пан!), пiшов по рiчцi вгору.  Ще
з тогорiчних мандрiв мав на прикметi  одне  чудове  мiсце  -  над  Лопанню
посеред лiсу пасiка. Жива  криниця  в  березi,  столiтнi  липи,  клени  та
ясени... Куточок просто райський. Та  й  пан  Земборський,  господар  тi╨©
пасiки, не раз просив зайти, пожити в нього. Вiн, хоч багатий, можний, але
не зовсiм випанiв i не цура╨ться гiрко© правди та закрiпачених  братiв  по
роду-племенi. Що ж, нинi е нагода зайти й пожити трохи... Забрали кафедру,
та залишилися перо й папiр! Бач, iз яким  острахом,  немов  змiю  отруйну,
тримав епiскоп його злощаснi тези. Бояться слова деспоти. Заковують його в
залiзо, щоб не волало пробi, чи  осипають  золотом,  аби  сiяло  весело  й
слiпило людям очi... Нi пут, нi золота! Вiн захова╨ться у темнiй  пущi  i,
мов Сократ, писатиме книжки-дiалоги, в яких учитиме,  як  пiзнавати  свiт,
себе та iстину.
   Пiшов шпаркiше: кортiло швидше взятися за первородний свiй фiлософський
твiр, що аж за чверть столiття ним наречений буде "Наркiсс".
   За рiк нiщо тут не змiнилося, немов над цим шматоч ком свiту не владний
час. I навiть пасiчник, - ще молодий, але похмурий вусатий дядько,  -  так
само стрiв скупою усмiшкою i, показавши,  де  зберiга╨ться  вода  та  ©жа,
кудись подався поспiхом, так нiби ждав його приходу.
   Перекусивши, Григорiй вийняв  iз  торби  книжки,  напiр  та  каламар  з
чорнилом i, поки сонце свiтить, сiв до роботи.
   З чого ж почати? Хто буде дiяти у цьому творi-диспутi? Порфирiй, Iов...
Нi, ©м не мiсце в книзi, яка, можливо, пройде крiзь час i розбрат,  неначе
ця дiброва i ця земля. Кордет, Михайло? Не варто,  мабуть,  виносити  ©хнi
думки та судження перед неситi очi  душителiв  людського  духа...  Кого  ж
узяти? Еврика! Лукаш, Лука. Так нiби кличуть неговiркого,  вiдлюдькуватого
тут владарюючого пасiчника. Ну що ж, Луко, порозмовля╨мо про пiзнання себе
самого i доведемо, що головне в людинi не плоть, а мисль!
   Розкри╨мо священну бiблiю...
   Мисль, думка, серце... Що може розлитися так, як думки? О серце,  ти-це
безодня, ширша вiд моря й неба!.. Безмежне, ти все  охоплю╨ш,  саме  ж  не
вмiщу╨шся нiде, нi в чому...
   Що ж нинi нам повiда╨ священна книга? "Не огемнiють очi тво©..."
   Ще скiльки, господи, на свiтi ╨ незрячих духом, ницих, плазуючих  перед
добром i злом! Iнодi  шкода  дивитися  на  цих  iстот,  що  розминулися  з
всесильним богом мудростi i зупинилися напiвдорозi  в  людському  поступi.
Немов папуги, вони повторюють чужi слова, не можуть  жити  без  iдола  або
кумира i, мов чорт ладану, бояться мислi.  Людино,  ти  вмiстилище  всього
найкращого й всього найгiршого з того, що ╨ на свiтi...
   Перегорнув кiлька цупких, пожовклих аркушiв i зачепився оком за вислiв,
схожий з його думками, з його метою зцiлити тих, хто отемнiв або й не  був
нiколи зрячим. "Послухайте  мене  тi,  що  згубили  серце  i  вiдiйшли  од
правди!" Григорiй вчитувався у цi слова, мов випробовував ©х на  вагу,  на
мiцнiсть; то шепотiв, то вимовляв на повен голос, i на  галявину,  де  вiн
сидiв i де стояла пасiка, поволi сходилося все бiльше  й  бiльше  люду  iз
рiзних сiл, слобiд та мiст, де вiн бував в  останнi  десять  рокiв.  Лихi,
пiдступнi, хитрi, пихатi, гордi, добрi,  ласкавi,  тихi...  Але  найбiльше
було розгублених, прибитих страхом, готових стати на будь-яку дорогу,  аби
вцiлiти пiд величезним державно-панським каменем, що перемелю╨ живе  зерно
на порох...
   Григорiя пройняв великий жаль до  цих  нещасних.  Поволi  те  спiвчуття
перетворилося на люту зненависть до млинарiв та ©хнiх слуг.
   Вiдклавши бiблiю, вмочив перо i замiсть книги про пiзнання  самих  себе
почав писати пiсню. Як, звiдкiля - хто зна╨, але  з'явилася  i  задзвенiла
якась незвична для його творiв музика. Слова також пiшли новi, химернi. Це
був не псалом, не кант - сатира на людоморiв, пiдбита роздумами про власну
душу, долю.
   Всякому городу нрав и права;
   Всяка имiет свои ум голова...
   Лише за тиждень лiг на папiр початок книги й заговорив як опонент Лука.
(Лукаш мовчав). Сковорода так захопився цим "розгл'аголом", що забував про
©жу й нiяк не мiг змиритися з тим, що вночi  був  змушений  задовольнятись
лише обдумуванням майбутнiх герцiв Луки та Друга. (Друг виступай од автора
й доводив те, чого Григорiй не встиг довести з кафедри). Вiн  мiг  сказати
про себе словами з "Пiснi пiсень": я  сплю,  а  серце  мо╨  не  спить.  Не
прилягало  серце,  уболiвало  за  душу  людську,  стоптану  ногами   хижих
монстрiв, яким начхати на те, що ви -  людина,  створiння  мисляче,  а  не
худобина.
   Писав спокiйно, стримано, апелював до бiблi©, шукаючи у  цiй  небеськiй
книзi пiдтвердження сво©м словам. Та час вiд часу щось нагло збурювалося в
його ╨ствi,  кричало  криком  i  виливалося  не  фiлософським  логосом,  а
сатиричними, земними образами в одежi  притч  або  байок.  Свiт  не  давав
Григорi╨вi знайти у пущi спокiй, не випускав його з  цупких  обiймiв.  Вiн
одбивався, читав годинами святе письмо,  розжовував  його  окремi  вислови
вдвох iз Лукою або з Клеопою й ще кiлькома особами, яких  увiв  до  книги,
проте не мiг цiлком вiддатися сво©м всесвiтнiм роздумам.  Боровся  стiйко,
вперто й, здавалося, десь серед лiта був перемiг.
   Та несподiвано прийшли з Харкова Михайло з Яковом  i  принесли  недобрi
вiстi.
   Стояв  липневий,  пропахлий  медом  ранок.  Лукаш  кудись  подався,   й
Сковорода сидiв один пiд куренем за грубо збитим  столиком.  Не  писалося,
якась тривога стискала серце, мозок i не давала думкам  ширяти  вiльно.  У
нежарких ранкових променях, що пробивалися крiзь нерухоме  вiття,  раз  по
раз мигали швидкi, завзятi бджоли. Метка сорока  вертiлася,  мовби  цiкава
жiночка, довкола житла пасiчника i  поглядала  скоса  на  дивака,  що  мiг
годинами сидiти тихо-тихо...
   I раптом, скрикнувши, вона знялася злякано i шмигонула в хащi.
   Григорiй знехотя пiдвiв од зшитка  голову  -  небесна  сило,  та  це  ж
негаданi, але жаданi гостi! Простоволосий, босий Сковорода побiг назустрiч
хлопцям, що, усмiхаючись i лячно щулячись вiд пролiтаючих  довкола  бджiл,
iшли галявиною.
   - Михаиле! Якове!
   Вiн обнiмав ©х та вицiловував, немов синiв,  яких  не  бачив  вiчнiсть.
Студенти теж розчулилися.
   - Не забули свого учителя. А я вже думав...
   - Та що ви, що ви, Григоре Савичу! - баском озвався Ковалинський.  Йому
було вже двадцять рокiв. Час, як рiка... - Вас пам'ятають друзi...
   - I вороги, -  додав  поспiшно  Якiв.  Михайло  взяв  його  за  лiкоть.
Хлопчина знiтився й почервонiв.
   - Ну, як ви тут? - спитав Михайло  й  хазяйським  оком  окинув  пасiку,
курiнь i стiл. - Щось, певно, пишете?
   - Пишу, пишу, Михайлику... Сьогоднi з Харкова?
   - Нi. Вчора ввечерi. Заночували в  Гужвах,  у  пана.  Зборський  нас  i
привiз.
   - Ви снiдали?
   - Якби не снiдання, прийшли б ранiше, - пiдкинув Якiв i замахав руками.
   - Не ворушись!
   - Коли ж у вiчi сичуться...
   - Ходiмо в лiс,  бо  покусають,  -  сказав  Михайло,  що  також  зиркав
сторожко на кожну бджiлку, яка летiла мимо.
   Кепкуючи з страхополохiв, Сковорода повiв гостей у дiброву.
   - Ви тут один живете чи в товариствi пасiчника? - спитав Михайло,  коли
не чути стало дзижчання бджiл.
   - Один здебiльшого...
   - Т не гнiтить вас самотина?
   - Хто народився, щоб мати дiло з вiчнiстю, тому при╨мнiше жити в полях,
гаях або садках, нiж у мiстах.
   - Я так не змiг би, - зiтхнув Михайло.
   - Сорока запитала Орла: "Скажи, як не набридне тобi весь час  лiтати  в
небi?" "Я нiколи  б  не  спускався  на  землю,  якби  не  змушувала  нужда
тiлесна", - вiдповiв Орел. "А я нiколи 6 не одлiтала  вiд  мiста,  коли  б
була Орлом..."- промовила Сорока. "Я теж, коли б я був Сорокою", -  сказав
Орел.
   Михайло почервонiв.
   - Григоре Савичу, чия це  байка?  -  спитав  невдовзi  Якiв.  Сковорода
знизав плечима i не признався.
   - Хтозна... Що нового у вас, у Колегiумi?
   - Варягiв стало бiльше, - сказав Михайло.
   - Як Iов?
   - Крутиться. Всiм хоче бути добрим. Недавно стрiв мене в музеумi й  про
вас розпитував, шкодуючи, що ополчили ви проти себе многих...
   - Одного разу, побачивши, як рiзне птаство скубло Сову;  Дрiзд  запитав
сердешну: "Чи  вам  не  прикро,  панi,  що  вас  скубуть  безвинно?  Це  ж
нiсенiтниця". "Для мене те не дивина, - вiдповiла Сова. - Вони скубуться i
мiж собою. А щодо прикростi, то я втiшаюсь тим, що нападають на мене линiе
граки, сороки та ворони, але орел i пугач не займають. Та й  афiняни  сову
шанують..." I як на мене. - додав Григорiй, -то краще бути в любовi й шанi
в одного мудрого, анiж у сотнi дурнiв.
   - Це ваша байка? - знов загорiвся Якiв.
   - А що?
   - Чудова!
   - Моя...
   Григоре Савичу, i ви багато ©х написали?
   - Не написав ще жодно©, а от придумав аж пiвтора десятка...
   -  Байок?  -  спитав  Михайло  з   подивом.   В   його   уявi,   певно,
Сковорода-фiлософ не сполучався з Сковородою-байкарем.
   - То розкажiть усi! - гукнув зрадiло Якiв. Йому було оокiв  шiстнадцять
- з дитини, як кажуть, вийшов, до парубка  ще  не  дiйшов.  Такого  колись
Григорiй зустрiв Михайла...
   Прокашлявшись i подолавши  знiяковiння,  яке  i  досi  охоплювало  його
щоразу, коли доводилося комусь  читати  сво©  незграбнi  твори,  Сковорода
почав пiвголосом:
   -Ворона й Чиж. Неподалiк вiд озера, в якому водились жаби...
   Тим часом вийшли на берiг рiчки,  i©оросла  густо  очеретами,  вербами,
Козача Лопань, як називали ©© гужвинцi, кишiла рибою й усяким птаством. То
тут, то там на невеликих блакитних плесах скидались щуки; немов  татарськi
стрiли, перелiтали з води на воду лякливi згра© крижнiв. А над  усiм  оцим
роздоллям пливли хмарки й свiтило сонце.
   - Сiдаймо, хлопцi, в ногах нема╨ правди,  -  сказав  Григорiй.  Знайшов
найкраще мiсце - густий дубовий затiнок, З якого видно рiчку  та  степ  за
нею, i перший плюхнувся у нетолоченi дозрiлi трави. Студенти сiли поряд.
   - Ну, ну? Так що там Чиж iз Вороною? - терпець урвався Якову.
   Сковорода обняв хлопчину i став  розказувати,  немов  читати  з  книги.
Михайло слухав мовчки. А Якiв ойкав, охав,  смiявся,  схоплювався  i  знов
сiдав. Коли ж Григорiй почав  останню  байку,  про  двох  собак,  вiн  теж
притих.
   - У селi в господаря жило дво╨ собак. Якось  повз  двiр  той  трапилося
про©хати незнайомому. Один собака вибiг i гавкав доти, поки чоловiка й  не
видно стало.
   - I що тобi вiд того прибуло? - спитав завзятого товариш.
   - Принаймнi я розважився...
   - Адже не всi про©жджi, - сказав розумний пес, - такi, що слiд  вважати
за ворогiв господаря... Бути собакою - то не погане дiло,  погано  гавкати
на всiх пiдряд...
   - Оце, Григоре Савичу, ви нiби в око встрелили! - сплеснув руками Якiв.
-У Харковi таких собак!.. Уже другий мiсяць на вас невпинно брешуть...
   - Замовкни, Якове! - гукнув Михайло.
   - Нi, нi, розказуй, - звелiв Григорiй i весь  напружився,  приготувався
зустрiти мужньо нову напасть.
   - От ще базiкало...
   - А що таке? Ми ж усе одно збиралися...
   - Не сперечайтеся, - насупив брови Сковорода. - Розповiдайте!
   - Гаразд, - сказав Михайло. - Ви не хвилюйтеся, нiчого там такого...
   - Ти мов придворна дама.
   - Кебетний учень Iова! - пiдкинув Якiв.
   Михайло змiряв його холодним поглядом, зиркнув тривожно на  почорнiлого
вiд поту й сонця друга, що заховався у цiй  дрiмучiй  пущi  од  лихослiв'я
свiту, i тихо мовив:
   - Хтось розпуска╨ мiж харкiв'ян чутки, що ви засуджу╨те вживання м'яса,
вина, горiлки...
   - Священики вас називають ╨ретиком i  манихейським  учнем,  -  доповнив
Якiв.
   Михайло нишком дав стусана базiцi.
   - Крiм того, кажуть, - повiв статечно далi, - що ви вважа╨те шкiдливими
золото, дорогоцiннi речi, розкiшний одяг... А так як усе це боже  i  богом
створене, то...
   - Iменують вас богохульником! - не втерпiв знову  Якiв.  Григорiй  лiг,
поклав на руки голову i, дивлячись на сiре,
   зблякле небо та на хмарки, що раптом стали чорнi, спитав
   похмуро:
   - I це усе?
   - Усе, - сказав Михайло.
   - Нi, нi, Григоре Савичу, - схопився Якiв. -За те, що ви живете в  пущi
й цура╨теся попiв, панiв i взагалi суспiльства, миру,  вас  нарекли  ще  й
мiзантропом...
   Який кричущий наклеп! Вiн - мiзантроп... Тодi  Сократ,  Платон,  Еразм,
Сенека також людиноненависники, бо усамотнювалися, щоб мати змогу мислити.
Кохання й мислення не визнають юрби... Хiба ж вiн кинув мiсто заради себе?
Для кого пише книгу, пiснi, байки? Кому знiмав ними з очей полуду?  Вiн  -
мiзантроп i богохульник... Ще й Манихе©в учень! Воiстину, брехня  не  зна╨
мiри. Цi кровожернi гi╨ни в рясах готовi впитися зубами в кожного, хто  не
пiдспiву╨ ©хнiй осаннi боговi, в якiй нема╨ серця, а  е  лише  облуда.  Не
лицемiриш, говориш те, що дума╨ш, - уже ╨ретик. Шука╨ш  правди,  iстини  -
гвалт, богохульник! Живеш  сво©м,  а  не  попiвським  розумом  -  сектант,
вiдступник, зрадця. О господи! Хiба людина,  твоя  земна  подоба,  уже  не
вiльна мислити?! Хто дав ©м право сковувати в залiзних путах цю всемогутню
силу, пружину поступу, яка, мов доля, охочих веде, окрилю╨, а  ретроградiв
насильно тягне!..
   - Брехня, - сказав Григорiй стримано.
   - Вiн посварився за вас iз префектом, - промовив Якiв i вказав очима на
Ковалинського. - Коли б не ректор - не доучився б...
   - А вiн побився з трьома студентами, якi розносили попiвськi плiтки,  -
не залишився в боргу й Михайло.
   - Й студенти вiрять? - спитав Григорiй.
   - Не всi... А дехто.
   - Григоре Савичу, коли б самi ви... - почав несмiло Якiв.
   - Прийду! - рiшуче мовив Сковорода.
   У хлопцiв нiби гора  з  плечей  звалилася.  Знайшовши  жолудя,  Михайло
пожбурив ним у Якова. Той кинув теж. За мить вони посхоплювалися, зiйшлися
впритул,  як  молоденькi  пiвники,  i  почали  боротися.  Сопiння,  регiт,
вигуки...
   Всмiхаючись, Григорiй стежив  за  цим  кумедним  герцем  i  вже  громив
наклепникiв, не залишаючи вiд ©хнiх злобних вигадок та  лихослов'я  каменя
на каменi.
   До Харкова Сковорода прийшов надвечiр у понедiлок, якраз тодi, коли  за
звича╨м у губернатора збирався цвiт громади.
   Лакей в лiвре© загородив дорогу ще на порозi:
   - Тобi до кухаря? На чорний хiд!
   - Нi. Я до ╙вдокима Олексiйовича, - спокiйно мовив Сковорода.
   - У нього гостi.
   - То й що...
   - Ти з глузду з'©хав? Ось денщикiв покличу!..
   - Вельмишановний цербере ', - спинив його Григорiй,  -  бiжи  нагору  й
скажи сво╨му пановi, що завiтав до нього Григорiй Савич Сковорода!
   Лакей оглянув зайду сталевим поглядом, скривився в посмiшцi,  а  все  ж
пiшов. Поважно, гордо - як римський консул.
   Хвилин за кiлька лакуза вибiг, немов ошпарений,  За  ним  З'явився  пан
губернатор, гостi.
   - Григоре Савичу, ласкаво просимо! Без тебе наш оркестрик що  рота  без
правофлангового!
   Сковорода зiйшов мовчки по сходах i привiтався за стародавнiм звича╨м:
   - Дай боже радуватися!
   Пани, попи та офiцери вiдповiли хто як. Смиренний Iов кивнув,  заплющив
очi.
   У чималенькiй вмебльованiй розкiшне залi були самi чоловiки. В кутку на
дзигликах  лежали  скрипки,  флейти,  бандури,  гуслi.   На   позолоченому
стрункому столику мiнилися всiма кольорами пляшки й чарки...
   Щербинiн узяв Сковороду пiд руку, одвiв убiк,  де  не  було  нiкого,  i
мовив тихо:
   - Ти, мабуть, гнiва╨шся, що я тебе не захистив?  Я  возпротивився,  але
епiскоп став дибки, мов огир...
   - Нi, я не гнiваюся, - сказав Григорiй. - Усяке лихо не без добра.
   Метнувши владний погляд на Iова, Щербинiн повiв сво╨© далi:
   - Ми вдвох iз ректором...
   Смиренний Iов пiдбiг, як песик, заусмiхався.
   - Сковорода не вiрить, що ми з тобою пiшли в  штики  на  Крайського,  -
пiдпрiг його вельможний.
   - Вiр, Грицьку, вiр!  -  замекетав  смиренний  Iов.  -  Пан  губернатор
уболiвав душею. Я теж уболiвав...
   - Ах, бiдолашний! - спинив його Григорiй. - Ти й нинi, Iове, смертельно
хворий.
   - Чим? На яку хворобу? - злякався ректор. Вiн запитав так  голосно,  що
всi присутнi в залi вп'ялися в нього поглядами.
   - На пдазовитiсть, чи раболiпство!
   - Ти лихословиш, Грицьку... - прошепотiв смиренний Iов i заплющив  очi,
немов закрився в мушлi.
   - Не лихословити прийшов сюди я, - сказав Григорiй гучно, щоб чули всi,
- а спростувати наклепи i лихослiв'я ваше!
   Елiта харкiвська нагострила вуха. Знайомi i незнайомi панки й священики
поволi збилися довкола гостя. Цiкавiсть брала гору над етикетом i панським
гонором.
   - Ви нарекли мене  вiдступником  i  манихейським  учнем  за  те,  що  я
утримуюсь од зайвини. Я не засуджую вживання м'яса i вина, лише не схвалюю
захоплення надмiру ними. Бо це, панове, шкодить не тiльки вам, багатим,  а
й тим, хто радий шматковi хлiба та квартi квасу... Ви  розпустили  плiтки,
що нiби я вважаю дорогоцiннi метали й речi шкiдливими  самi  собою.  Це  ж
нiсенiтниця! Вони шкiдливi, коли стають метою, iдолом  i  накопичуються  в
руках одного, двох. Вiд срiбла й золота втрачають часто  розум  i  взагалi
людську подобу. Ось де трагедiя! I тiльки нова людина, яка пiзна╨  себе  i
мир, очиститься й погляне просто й весело на всi скарби у свiтi,  як  нинi
дивимося ми на квiтучi луки.
   Ви назива╨те мене людиноненависником, чи мiзантропом i Звинувачу╨те, що
я  навчаю  отрокiв  вiдрази,  нехiтi  до  певних  станiв,  посад,   чинiв,
становищ... Бредня! Все зло вiд того, що ми в театрi свiту беремо ролю  не
за природою нашою, а якомога бiльшу i важливiшу. Скажiть,  чому  в  народi
таке збентеження й такий неспокiй? Чи не вiд того, що многi грають ролi не
тi, що ©м властивi i вiдповiднi,  тобто,  не  будучи  грибами,  полiзли  в
козуб? Один такий народний пастир  наробить  стiльки  шкоди,  що  й  п'ять
достойних не зможуть виправити!
   Тому я завжди радив знайомим отрокам пiзнати спершу себе, свою природу,
а вже тодi йти й вибирати ролю за покликанням... Я  сподiвався,  що,  мо',
хоча б у такий спосiб Зменшаться тi нарiкання й скарги,  яких  ще  стiльки
нинi межи людьми... Я сам сьогоднi ж кинув би свiй стан i  вступив  би  до
iншого, аби не знав, що клопотлива й меланхолiйна  моя  природа  найбiльше
здатна до щонайнижчо© та ще самiтно© в театрi ролi. Хай  у  цiй  масцi  не
прислужуся я сво©й вiтчизнi милiй, зате принаймнi що маю сили  старатимуся
не завдавати шкоди!
   Передихнувши й витерши рукою пiт iз чола,  Сковорода  хотiв  пiти,  але
Щербинiн його спинив.
   - Не поспiшай, Григорiю, - промовив люб'язно, хоча  його  блакитнi  очi
стали сiрi. - Ти палко так доводив, що поважа╨ш усi на свiтi стани i  всiх
людей, а сам бiжиш до чернi...
   - Ця ваша, панська, вигадка, - сказав  Григорiй  рiзко,  -  що  начебто
простий народ е чорний, смiшна. Така ж нiкчемна, як  i  тi,  що  твердять,
нiби земля е мертва. Як же може мертва мати народжувати живих дiтей? I  як
же воно з утроби чорного народу могли вилупитися бiлi пани?
   Щербинiн зцiпив зуби. Панки насупилися.
   - Григоре Савичу, - заметушився смиренний  Iов,  що  не  витримував  не
тiльки гроз, а й передгроззя, - ти 6 заспiвав  нам  краще!  Новий  псалом,
скажiмо...
   Товариство  враз   ожило,   заворушилося.   Вельможнi   гостi   одверто
радувалися, що замiсть прикрих докорiв та небезпечних колючих слiв почують
гарну сковородинську музику, яка вража╨ гармонi╨ю  i  благолiпством.  Вони
любили й знали його пiснi...
   Сковорода  окинув  зором  знайомi  лиця  панiв  полковникiв,  хорунжих,
суддiв, сотникiв, що вже були напiвдорозi  у  справжн╨  панство,  освячене
iмператрицею, i погодився. Вiн заспiва╨! Нехай  закрутить  у  носi  вражим
дiтям.
   узяв бандуру, пройшов по струнах пальцями i, дивлячись  у  чорнi-чорнi,
волоськi очi полковника Куликiвського, який торiк ще був господарем  усi╨©
Харкiвщини, почав свiй "псалом":

   Всякому городу нрав и права;
   Всяка имiет свой ум голова;
   Всякому сердцу своя есть любовь,
   Всякому горлу свой есть вкус каков, -
   А мнi одна только в свiтi дума,
   А мнi одно только не идет с ума.

   Провiв цiкавим, гострим поглядом по губернаторових притихлих гостях.

   Петр для чинов углы панскiи трет,
   Федька-купец при аршинi все лжет.
   Тот строит дом свой на новый манiр,
   Тот все в процентах, пожалуй, повiрь!
   А мнi одна только в свiтi дума,
   А мнi одно только не идет с ума.

   Панки дивилися  на  нього  злякано,  мов  на  суддю  злочинцi.  Два-три
сховалися за спини iнших. Смиренний Iов так скривився, немов у нього  враз
заболiв живiт. Щербинiн склав на грудях руки i слухав з посмiшкою, що ледь
виднiлася в куточках уст.

   Тот непрестанно стягает грунта,
   Сей иностранны заводит скота,
   Тi формируют на ловлю собак,
   Сих шумит дом от гостей, как кабак, -
   А мнi одна только в свiтi дума,
   А мнi одно только не идет с ума.
   Строит на свой тон юриста права,
   С диспут студенту трещит голова.
   Tix безпокоит Венерин амур,
   Всякому голову мучит свой дур, -
   А мнi одна только в свiтi дума,
   Как бы умерти мнi не без ума.

   Зробивши паузу, вiн уповiльнив темп i, наголошуючи ледь  не  на  кажлiм
словi, речитативом закiнчив пiсню:

   Смерте страшна, замашная косо!
   Ты не щадиш и царских волосов,
   Ты не глядиш, где мужик, а где царь, -
   Все жереш так, как солому пожар.
   Кто ж на ея плюет острую сталь?
   Тот, чiя совiсть, как чистый хрусталь!..

   Вiддав  бандуру  Iову  i,  обминаючи  приголомшених  панiв,  попiв   та
офiцерiв, пiшов iз зали. Душа стомилася й жадала простору, роздолля мислi,
волi!



   СIТЬ ДЕСЯТА

   Свiт-Прометей прикутий. Щодня роздовбують йому кривавi рани,  i  як  не
вмер вiн досi, не вiдають навiть боги. Рвонувся з пут -  встромили  нiж  у
спину, й лягло козацтво в землю, а з безнадi© та слiз сирiтських  висипали
над ним могили-гори. Сплять колi©, спить  Гонта,  розтерзаний  оскаженiлим
панством, десь брязкотить кайданами останнiй гетьман  волi,  а  запорожцi,
втерши мазку, кладуть чубатi голови  на  берегах  Дунаю.  Ave,  imperator,
morituri te salutant! Morituri te salutant...  Приреченi  тебе  вiтають...
Приреченi на вiчне рабство,  на  самовиродження!..  Петля  крiпаччини  все
дужче й дужче стягу╨ козацьку шию... Коли  Григорiй  почув  про  повстання
Омелька Пугача на яiку, зiтхнув печально й згадав свою московську  подорож
i Калiграфа, що вiдмовляв росiйським мужикам у вiльнодумствi. Дивак.  Нема
народу, який не прагнув би i не жадав би волi!.. За вiщо ж,  господи,  так
не злюбив ти Русь, чим прогнiвили твою всесильнiсть цi незлобивi люди?..
   Вже котрий рiк про це питав Сковорода. Бог нiмував. Мовчання -  камiнь,
скеля, що наляга на душу. I на душi в  Григорiя  ставало  тяжче  й  тяжче.
Найлiпший друг, Михайло, скiнчив Колегiум i, як усi панята, подався шукати
слави й честi в Санкт-Петербург. Мир праху вашому, слова i мислi,  висiянi
на серцi ближнього!.. Лишився  Якiв.  Висвятившись,  вiн  обiйняв  парафiю
неподалiк од Харкова, у Бабаях, i запросив до себе Сковороду.
   Село сто©ть на пагорбi, навкруг поля,  дiброви,  ставки,  левади.  А  в
улоговинi, мiж вiльх та верб, обвитих буйним хмелем, бiжить струмок,  який
збира╨ воду, що б'╨ з джерел, криничок. Бiля Холодно©, в старому  лiсi  за
Кунчировим облюбував Григорiй вiдлюдну пасiку i поселився на нiй удвох  iз
бiблi╨ю. Вiдтодi, як залишив позаду пiвсотнi лiт  i  охолодi  трупи  сво©х
надiй та сподiвань,  священна  книга  стала  його  найближчим  радником  i
спiврозмовником, тим джерелом, з якого черпав вiн сили й мислi,  незрушним
тихим храмом, в якому вiн ховався вiд су╨ти та злоби, вiд мертвих мрiй  та
ще живого вiдчаю. Все замiняла вона Григорi╨вi  -  дiтей,  дружину,  вино,
достаток, друзiв... Нi, друзiв ма╨ i  в  Бабаях.  Вже  кiлька  рокiв  вони
збираються i, мов стародавнi  еллiни,  провадять  диспути  на  фiлософськi
теми. Григорiй згодом цi вiльнi бесiди знов переорю╨,  пересiвав  добiрним
зерном 1 вiдда╨ - вже на паперi - на  суд  громади.  Благословенна  праця!
Благословеннi  люди,  якi  в  безчасся  люте  знаходять  сили  мислити  i,
зневажаючи камiнне слово догми, самi шукають iстину!
   На пасiцi бiля Холодно© почав Григорiй i свiй новий, вже  шостий,  твiр
про суть людини, свiту та про душевний спокiй.
   Як нинi тихо в лiсi. Десь писне пташка; вiтер шелесне млосним листям  1
знов розтане в кронах. Дэюрчить вода в криничцi,  неначе  хтось  невидимий
зробив сопiлку та й випробову╨ и безмежно  довго...  Блаженна  тиша...  Не
йметься вiри, що позавчора о  цiй  порi  тут  вирували  пристрастi,  стояв
гармидер, який бува╨ хiба на ярмарку. Прийшов Панас, i Якiв, i Ярмолай,  i
Логвин  -  найзаповзятiшi  брати-софiсти  iз  Баба©в   та   ближнiх   сiл.
Заросившись, посперечалися i, не вгаваючи, дiстались петри,  твердi,  якою
був для них Григорiй.
   - У чому сила вислову: пiзнай себе?
   - Нi! Ти скажи спочатку, що е премудрiсть i де ©© шукати!
   - Ми проповiду╨мо душевний мир та спокiй, а навкруги сум'яття!
   - Ти нiби сфiнкс ╨гипетський...
   - Спокiйно, други, не  гарячкуйте  й  не  поспiшайте  з  висновками,  -
утихомирив  Григорiй  братiю.  -  Так  розмовляти  -  це  все  одно,   що,
поробившись п'ятьма вiтрами, здiймати хвилi на Чорнiм морi...
   З цього й почав Сковорода нову розмову-книгу, яку назвав "Кольцом".
   Навiвши притчу про необачних мандрiвникiв по Iндi©, яку вiн  чув  ще  в
дитинствi вiд перса, що торгував шовками, посудом та килимами, поклав перо
й  замислився.  Душевний  мир...  Душа  -  mobile   perpetuum,   рухомiсть
безперервна. Крила ©© - думки, поради, погляди; вона або чогось бажа╨, або
тiка╨ вiд чогось; коли бажа╨ - любить, коли тiка╨ - страха╨ться. Коли ж не
зна╨, чого жадати й вiд чого  бiгти,  тодi  диву╨ться,  стражда╨,  тоне  в
сумнiвах; сюди, туди саха╨ться i крутиться,  немов  магнiтна  стрiлка,  аж
доки теж вiдшука╨ свою заповiтну пiвнiч...
   Тернистий  шлях  людини.  Нiщо  так  не  заводить  на  манiвцi  ©©,  як
самовпевненiсть, зухвальство й пиха. Погляньте на людську юрбу й побачите,
що не лише поважнi, лiтнi люди, а  й  ще  зовсiм  юнi  вважають,  що  вони
озбро╨нi проти всiх нещасть i переконанi, що, як окуляри ©хнiм очам, ©м не
потрiбнi  чи©сь  поради,  одвiчна  мудрiсть  людства.  А  що,  коли  такий
розумник, немов папуга, вивчиться кiльком словам iз iнших мов i побува╨  в
знатних компанiях та в мiстах,  десь  покушту╨  геометрi©  та  астрономi©,
переживе кiлька десяткiв пригод любовних та громадянських? Тодi до нього й
не  пiдступайся!  Платони,  Солони,  Сократи,  Пiфагори,  Цiцерони  i  вся
минувшина в порiвняннi з нашим орлом, що визна╨ лише захмар'я й космос,  -
метелики, якi лiтають бiля землi. I тут з'являються хвалителi, якi вiтають
палко нову премудрiсть, що народилася в його мозку, а досi була  прихована
вiд мудрецiв за сiмома замками. Тодi ще дужче, ще заповзятiше великий  Дiй
наш, уявивши себе суддею свiту, перегляда╨ скарби минувшини й, мов  ювелiр
камiнчики, на власний розсуд схвалю╨ або знецiню╨. Для нього нiкчемне все,
чого збагнути не може його убогий розгарячiлий розум.
   Лайливцi мудрих, ганьбителi великих предкiв! Окрiм сво©х сентенцiй, для
них нема святого.
   Та и хто в нас не намага╨ться вести людей до щастя? Куди не глянь, самi
вождi, фiлософи, якi упевненi, що  вже  давно  заткнули  собi  за  пояс  i
Цезаря, i Македонського. Вони всезнаючi! Не  встиг  одне  щось  вивчити  й
зажити трохи слави, як уже гадав, що всi науки йому пiдвладнi вiд альфи аж
до омеги. Смiшнi! Щоб осягнути лише одну науку,  ледь  вистача╨  людського
вiку...
   Писалось легко. Хоч був самотнiй, здавалося, що розмовляв  iз  друзями,
вiдповiдав на ©хнi реплiки та запитання, доводив iстиннiсть сво©х  рiзких,
безкомпромiсних суджень, якi лякали часто його обтяжених чинами й  статком
учнiв. Тут взагалi чудове мiсце для роздумiв i для писання книг. На цiй же
пасiцi рiк тому вiн за кiлька тижнiв створив ще пiвтора  десятка  байок  i
притч. А дiалоги чи розглаголи!.. Тут, певно, все насичене палким бажанням
творчостi - земля, вода, повiтря...
   I не помiтив, як пiдiйшли  Панас,  Логвин  та  Якiв.  Вони  були  якiсь
незвичнi - пiснi, смиреннi, немов ченцi пiсля причастя.
   - Дай боже радуватися! - озвався першим Якiв. Сковорода поклав  перо  й
пiдвiвся.
   - Що вам сьогоднi снилося? - спитав Панас. Вiн, як  завжди,  всмiхався,
немов у серцi в нього горiла вiчна свiчка добра й веселостi.
   - Нiчого. Спав аки праведник.
   - Того не може бути. Перед  такою  зустрiччю  неодмiнно  наснитись  ма╨
пророчий сон!
   Забилось дужче серце.  Гамуючи  цю  неслухняну  птаху,  Григорiй  мовив
весело:
   - Панасе, ти загордився! Коли на кожнi тво© вiдвiдини я буду снити...
   - Григоре Савичу, це ж не про мене йдеться!
   - А я гадав - про тебе, -  протяг  Григорiй  i  обвiв  очима  той  край
галявини, де пробiгала стежка до Баба©в.
   - Явись, Михаиле! - гукнув тим часом Якiв.
   Iз-за старого дуба, немов у казцi, вийшов стрункий гвардiйський офiцер.
   Щоб не назвав Правицький iменi, Сковорода нiзащо не упiзнав би в  ньому
свого колишнього студента,  учня  й  друга.  Всмiхаючись,  Михайло  швидко
попрямував до нього. Сковорода ж стояв, дивився i  викарбовував  навiки  в
серцi  цю  неповторну,  таку  прекрасну,  таку  щасливу  мить.  П'ять  лiт
розлуки!..
   Коли причахла радiсть зустрiчi i Ковалинський угамував Зрадливi сльози,
Правицький узяв обох пiд руки й повiв до обруса, якого вiн  iз  Панасом  i
Логвином прослав у затiнку й заставив рiзним посудом.
   Сковорода подякував його ласкавим поглядом, благословив  -  як  старший
вiком - цю лiсову, але святкову трапезу i запросив сiдати.
   - А де, шановнi, наш Ярмолай? - спитав у  Якова,  що  наливав  маленькi
мiднi келишки.
   - У нього в Харковi якесь нагальне дiло.
   - То як же ми без Бахуса?
   - Вiн прибiжить, - сказав Панас. - У Ярмолая до чарки нюх, як у кота до
сала!
   Доки пили по чарцi-другiй, Сковорода очей  не  зводив  iз  гостя.  Йому
хотiлося поговорити з ним, як колись, не криючись i не вишукуючи округлих,
певних слiв, та щось нове, незнане, яке з'явилося за цi  роки  в  Михайла,
перепиняло, здержувало. Гiсть взагалi тримався трохи дивно.  То  усмiхався
лагiдно, то морщив лоба i поринав у щось сво╨,  далеке,  то  знову  пестив
поглядом лице учителя, що залишився таким, як був п'ять рокiв  тому,  хiба
що схуд ще бiльше та постарiв.
   - Ну, де ж ти був, що  бачив?  -  спитав  Григорiй,  так  i  не  змiгши
перебороти в собi вiдчуженостi.
   - Служив три роки в Петербурзi при Розумовському, а потiм був у Францi©
та у Швейцарi©, - сказав Михайло повагом. И нараз ожив, засяяв: -  Григоре
Савичу, я в Лозаниi зустрiв людину настiльки схожу на вас душею  й  тiлом,
що я очам не вiрив. Ну просто брат ваш рiдний! Ми так зiйшлися з ним,  так
полюбили один одного, що,  розлучаючись,  обо╨  плакали.  Менi  здавалося,
немовби я прощався з вами...
   - Як звуть того лозанця? - спитав Григорiй.
   - Мейнгард Данило.
   - Вiднинi ця людина  е  i  мо©м  найкращим  другом!  -  промовив  палко
Сковорода.
   - Вiват! - пiдтримав Якiв, узявши келишок. - Здоров'я друга Сковороди!
   Михайло випив мовчки i розстебнув свою гвардiйську "свиту".
   - Папе Михаиле, ви скиньте зовсiм, - порадив Логвин, який до  цього  не
обiзвався й словом.
   - У Петербурзi, мабуть, не гаряче... - протяг Панас лукаво.
   Скривившися, Михайло зняв мундир i кинув геть.
   - Там припiка╨ так, - сказав невесело, - що нiде душу дiти!..
   - Лютують?
   - Як показилися... Пiсля розгрому Пугача взялись до тих, ©ло поряд.
   - До просвiтителiв ©© величностi?
   - А то ж до кого! ©м не давали спокою Вольтер, Дiдро та  Монтеск'╨,  ©м
снились ©хнi лаври. Вони - пером та книжечками, а ©х-обухом! Луп,  луп  по
головах!.. Це вам не Францiя, у нас не звикли панькатися...  Луп,  луп  по
головах - i вся мораль!..
   -  Обух-то  ultima  ratio  regum,  -  сказав  Григорiй  повернувся   до
Ковалинського. - Ти захмелiв, Михайлику. Може, приляжеш трохи?
   - Я ще нiколи не був такий тверезий, - промовив журно гiсть i сам налив
горiлки.
   Сумнi новини вразили й розвередили душу Сковороди. Вiн розумiв,  що  це
не просто чвари чи мiжусобицi, а щось страшнiше -  гинуть  людськi  надi©,
вiра у доории генiй розуму, в здоровий глузд, що мав  би  взяти  гору  над
марнославством,  коснiстю  i  самолюбством  ситих.  Аплодуйте  -   вистава
закiнчилася, вовки зняли сво© овечi маски!
   - А про Козицького та Мотоноса не чув нiчого? - спитав тривожно.
   - Мотонiс ще в Сенатi. Статс-секретар Козицькии уже подав прошенiе, аби
його звiльнили. Козицького цькують найбiльше, бо вiн  очолював  i  захищав
ослушникiв...
   - Ах, диваки,  кому  надумали  читати  проповiдi!  -  скрушався  вголос
Сковорода. - Хто звик до м'яса, того на траву не переманиш... Ще жоден кiт
не вiдпускав iз кiгтiв мишi, а жоден царствуючий - i крихти влади.
   - Вони повiрили ©© словам, обiцянкам, - пробурмотiв Михайло.
   - Коли б усе  те  справджувалося,  що  обiцяють  можнi,  свiт  став  би
раем,сказав  Григорiй.  Обвiв  очима  сво©х  пониклих   друзiв   i   додав
розважнiше:
   - Проте згадаймо слова Христовi: "Горе вам,  лицемiри!  Горе  вам,  якi
смiються нинi!" Ще встане сонце правди...
   - Доки сонце встане, роса очi ви©сть,-сказав Панас i раптом вигукнув: -
О! Ярмолай!
   Побiля дуба, де був  ховався  Ковалинський,  з'явився  вершник.  Слинив
коня, зiскочив i, зачепивши за луку повiд, попрямував до гурту.
   - От нюх так нюх! - кричав Панас зрадiло: йому набридла печальна  мудра
бесiда. - Вчув аж у Харковi! Тобi горiлки, меду?
   Та Ярмолай не одiзвався.
   - Панове, вiн, мабуть, тещу поховав! - зареготав Панас i, пiдхопившись,
побiг назустрiч.
   Ярмолай минув його, немов пеньок чи дерево, спинився важко за крок  вiд
обруса, стягнув спiтнiлу шапку i мовив тихо и хрипко:
   - Нема╨ Сiчi, люди...
   - Куди ж вона подiлася? Чорти вхопили?! - ще смiючись, спитав Панас.
   - Зруйновано... Iмператриця прислала вiйсько...
   - А запорожцi?! Всi полягли?
   - Нi. Розбрелися з миром...
   Сидiли мовчки. Сiв Ярмолай, не глянувши на щедрий обрус. Притих  Панас.
Григорiй весь онiмiв, i тiльки думка сумною чайкою  кружляла  в  небi  над
запорозьким Великим Лугом i квилила скорботно й жалiбно. Вiн розумiв,  був
певен, що це  кiнець,  що  бiльше  не  буде  Сiчi,  як  i  Гетьманщини  та
Слобiдських полкiв. Вiднинi скривджений не знайде в свiтi  правди,  крiпак
не кине пановi слова про грiзну помсту, а юнаки не будуть марити подвигами
сво©х дiдiв i прадiдiв. Забрали душу,  вийняли!  I  колi©,  i  Пугачев,  i
петербурзька вольниця, i запорожцi - всiх  доконала,  гадина!  О  господи,
невже не бачить недремне, вiчне  око,  як,  при  криваючись  тво©м  iм'ям,
новiтнi iроди творять дiла мерзеннi i цiдять кров  iз  народу,  немовби  з
куфи ниво? Все прогнило, скрiзь трупище. Iуди вже й не  цiлують  зрадно  а
просто тичуть пальцем - i розпинають мученикiв, iсусiп правди и волi!..
   Коли стемнiло, гостi пiшли в село. Михайло  також  -  служба,  вiн  мав
уранцi ©хати. Сковорода лишився сам на пасiцi. Впав на колiна i  Цiлу  нiч
молився за рiдний край, за свiй одурений, ногами  попраний  i  на  голгофу
виведений святий народ. I плакав. I знов молився. I  нiч  над  ним  стояла
така сумна, така печально слiзна...
   Вiд того дня не знав Григорiй спокою. Де б не ходив,  що  б  не  робив,
йому вчувався якийсь тривожний гомiн, холодний брязкiт  збро©.  I  замiсть
того, аби вслухатися в сво╨ ╨ство й писати книгу, вiн  слухав  лiс,  ловив
найменший шерех i весь стискався, зменшувався, нестямно прагнучи ввiйти  у
землю, щезнути або стати порослим мохом каменем. Найбiльш боявся зайти  на
пасiку, до куреня. Це ж бо його пристанище,  його  фортеця,  яку  обкласти
можна i, Зруйнувавши, стерти з лиця землi!
   Нарештi вiн не  витримав.  Забрав  сво©  рукописи,  книжки,  сопiлку  й
подався геть.
   Перед свiтанком зайшов у двiр Правицького, постукав  у  шибку  спальнi.
Невдовзi вийшов Якiв i, позiхаючи та шкребучись у патлах, спитав у темiнь:
   - Хто тут?
   - Це я...
   - Григорiй Савич?! - Так
   - Заходьте, прошу, - стунив iз порога Якiв. - Я простелю вам зараз...
   Нi, друже. Дякую. Я завернув, щоб попрощатися.
   - Куди ви, батьку? - проснувся вмить Правицький.
   - Не знаю...
   - Господи! То залишайтеся!
   - Там повен лiс... Там моторошно...
   - Живiть у мене!
   - Вони зруйнують хату. У тебе ж дiти, Якове...
   - Кому вона потрiбна!
   - А Сiч? Ти,  я  i  нашi  друзi  мислимо,  а  мислити  -  протизаконне,
крамольно, грiшно. За нас щомитi думав сама
   цнотливiсть, благополучно царствуюча жона фiлософ, жоначремудрiсть...
   - Тихiше, батьку, - зашепотiв Правицький. - Ще хтось почу╨ та донесе...
   - Воiстину! - зiтхнув Григорiй i посмiхнувся. - Доносити ми научилися -
iз iскри розгорiлось полум'я... Не встигнеш  рот  розтулити  -  начальство
зна╨. Один завзятий сотник донiс на ближнiх i навiть сам на себе. Був  при
дворi. Повiсився... Ну що ж, отець Iаков,  -  додав  рiшуче,  -  прощайте.
Vale!
   - Я проведу вас трохи.
   Спiвали третi пiвнi. По улоговинах  стояв  туман.  Немов  свiчки  пiсля
всеношно©, у небi гасли зорi. Бiло-рожевим сяйвом займався схiд.
   - Свiта╨... - промовив тихо Якiв.
   - Благословенний закон природи: на змiну темрявi  пр^одить  свiтло,  на
змiну горю - радiсть, - сказав Григорiй.
   Ступав широко, вiльно. Ранкова свiжiсть, роздолля нив та  лукiв  поволi
сповнювали новою силою многострадальну душу.
   - Ви сподiва╨тесь на кращу долю?
   - Вiчна тiльки матерiя. Зло, як i все, минуще.
   - На жаль, i ми не вiчнi. Вмремо у тьмi кромiшнiй..
   - Народ безсмертний. Вiн доживе.
   - Я теж хотiв би глянути.
   - Боротись, Якове, - уже велике щастя
   - З ким, як?
   - Найперше, сам iз собою. Пiзнай себе в народi, народ - у собi иуне дай
понiвечити свою натуру, душу. Будь тим, ким ╨! Прекрасне все природне.
   - Але ж усе тече, все змiню╨ться...
   - Течи i змiнюйся в сво╨му руслi. Так, як тобi властиво, а не комусь.
   - Це дуже важко, батьку.
   - Менi також нелегко... Гада╨ш, я не хотiв би мати на
   схилi вiку над головою дах i рiдну душу поруч.
   - То майте, скiльки дiла! Я вам знайду...
   - А хто ж тодi повiрить мо©м словам? - спитав Григорiй рiзко. - Навчати
iнших того, у що не вирш сам i не викону╨ш, то все одно, що сiяти  мак  на
каменi або ловити
   руками рибу в морi.
   - Ой, скiльки ©х довкола, таких навчителiв!  -  не  погодився  Якiв.  -
Живуть князями, а проповiдують задовольнятися чим бог послав, кричать  про
щирiсть, а лицемiрствують. б'ють кулаками  себе  у  груди  i  присягаються
служити вiрно правдi - самi ж брехнею дишуть, гризуться, алчуть  зиску  та
орденiв...
   - I ти хотiв  би,  Якове,  щоб  я  собою  збiльшив  велике  юрбище  цих
фарисе©в? - спитав Григорiй жорстко.
   - Нi Я кажу, що нинi пану╨ лжа та напiвправда. Всi бачать це i миряться
з цим неподобством, ба навiть шрять,  що  так  i  треба,  що  свiт  iнакше
завалився б.
   - Не падай духом, Якове, - сказав Григорiй. - То тiльки  так  зда╨ться.
Слизькоязикi найголоснi©пе  i  найчастiше  впевнюють  про  свою  "правду".
Гармидер, крик, сумяття! А толку з того - крихта. Неправдою свiт  обiйдеш,
але назад не вернешся. Згадай лишень повчальну притчу про  пастуха,  якому
двiчi вiрили, що до отари йдуть вовки, а втрет╨, коли  насправдi  ско©лася
така бiда, громада на крик пастуший не повела  i  вухом...  Всяк,  кажуть,
бреше на свою голову.
   На роздорiжжi стали - прийшла пора прощатися.
   - Куди ж ви  нинi,  батьку?  -  занудив  знову  Якiв.  Зарошений,  весь
полотняно-бiлий,  переступав  з  ноги  на  ногу  й  дивився   жалiбно   на
невгамовного свого учителя.
   Григорi╨вi було також невесело. Вiн знав, що важить для цього доброго i
до всього цiкавого, ще молодого батюшки його присутнiсть,  його  пiдтримка
словом. Правицький - буйний хмiль, що розроста╨ться й дереться вгору  лише
по тичцi. Вiднинi вiн прив'яне, впаде на землю, зблякне.
   - Ат, побреду свiт за очi... - сказав не скоро.
   - Вертайтесь швидше, батьку. Я ж бо такий самотнiй...
   - Ми всi самотнi, Якове. Така пора настала.
   - То як нам жити?
   - Мислити. Шукати друзiв, ╨дностi, або  конкордi©,  як  говорив  колись
Кордет Лаврентiй... Ти весь тремтиш!
   - Холоднувато...
   - Бiжи мерщiй до хати, бо ще застудишся!
   - Я зараз, зараз, батьку...
   Вiн пiдступився рвучко, обняв за стан учителя й поклав на груди голову.
   Сковорода ковтнув судомно сльози, притис до себе Якова й прошепотiв:
   - Я ж не навiки... Я ще зайду... Ще буде нас по всьому свiту, брате...
   Коли Правицький, згорбившись та опустивши руки, побрiв додому, Григорiй
витер очi й пiшов шляхом на Ржавепь, туди, де сходило важке велике  сонце.
Хiба не все одно, куди тягтись бурлацi? Скрiзь вiн чужий i  свiй,  жаданий
гiсть i пролiтаюча у безвiсть зiрка... Де  заманеться  -  спиниться,  куди
захоче-зверне. Немовби пташка. Воля!..
   Лише увечерi, аж бiля Змi╨ва, де рiчка Мжа впада╨ в Сiверський  Донець,
збагнув Григорiй, що йде на край держави у Святогорську пустинь, де десять
лiт на нього жде Лаврентiй - козак Мамай у рясi. Ось  хто  розбурха╨  його
причахлу душу, вдихне надiю, вiру!
   Такого дива Григорiй ще не  бачив.  Iз  зеленi  дрiмучих  пралiсiв  над
голубим Дiнцем здiймалися у син╨ небо химернi  бiлi  гори.  Здавалося,  на
берег вийшли  велетнi  й  закам'янiли,  враженi  красою  рiчки,  лукiв  та
солов'©них стрiмких дiбров. I на одному з тих чудо-велетнiв була корона  -
церква! Нi, недаремно цей чарiвний куточок свiту  колись  назвали  Святими
Горами. Куди не кинеш оком, усюди тут божа мудрiсть i  незбагненна  печать
творця. Щасливi люди, якi живуть i славлять  господа  на  цiй  землi,  якi
вкутають таку красу щоденно!
   Отця  Лаврентiя  Сковорода  знайшов  ув  однiй  з  келiй,  висiчених  у
крейдяних, на храми схожих скелях.  Кордет  лежав  на  вбогiм  ложi  серед
якогось шмаття й брудно©  потертi.  Худi,  аж  чорнi,  ноги,  немов  старе
полоззя, стирчали з того хаосу.
   - Дай боже радуватися... - сказав Григорiй здавлено. Хоча й  не  скоро,
по обличчю мнiха пройшла тiнь думки, повiки сiпнулися i, тремтячи, одкрили
соннi очi. Ще за хвилину заворушилося полоззя нiг, звелась i впала немiчне
тонка рука.
   - Це ти, Григорiю, а чи мана? - почулось тихо-радiсно.
   - Я, я! - ступив до лiжка Сковорода.
   Кордет  пiдвiвся,  розкидав  чорне  шмаття  i,  щось  бурмочучи,  обняв
Григорiя.
   Тривожно стислося i защемiло серце. Коли б не голос та не  кордетiвськi
розумнi карi очi, подумав би, що помилився келi╨ю i  ненароком  зайшов  до
когось iншого.
   Лаврентiй плакав... Пi, вiн не плакав - вiн був спокiй ний, напiвживий,
мов дерево, i тiльки сльози капали з очей-надрiзiв, як березневий сiк.
   - Як довго ми пе бачилися... - прошепотiв вiн згодом. - Напевне,  рокiв
сорок...
   - Нi, тiльки десять.
   - Ти щось наплутав, Грицьку... Я ж був тодi ще молодим, а нинi - дiд...
   - Неправда!
   Лаврентiй випустив з обiймiв гостя i сiв на лiжко.
   - Правда... - промовив  тихо,  скорбно.  -  В  мо©й  душi  нема  живого
мiсця... Ти не принiс якого-небудь шкалика?
   - Нi.
   - Жаль...
   - Навiщо тобi той шкалик? Ти й так од вiтру хилишся.
   - А, все одно, - махнув Кордет рукою. - Хоч затуманю мозок... Коли б ти
знав, Григорiю, як я стомився жити...
   Вiн похилив оброслу густо голову i задрiмав, надсадно й часто дихаючи.
   Григорiй сiв на лавку, що, як i стiл, була брудна й порожня  (колись  у
келi© отця Лаврентiя владарювали книги!), й зняв iз  плеча  торбу.  На  що
звелась людина! А був мов дуб. Яка ж гроза його  пригнула,  яким  недобрим
громом його ударило й так поламало?
   - Де обрета╨шся? - спитав нараз Лаврентiй.
   - Нiде.
   - Блука╨ш?
   - Нуджу свiтом... Може, в ченцi постригтися... Кордет розплющив  очi  i
посмiхнувся.
   - Ти все жарту╨ш, Грицьку.
   - Жартувала баба з колесом...
   -  О,  це  страшнюще  колесо!  -  гукнув  Кордет.  -  Лама╨,   трощить,
нiвечить...
   - Ти довго був iгуменом?
   - Сiмнадцять днiв.
   - А потiм?
   - Прислав епiскоп iншого.
   - I це його робота? - обвiв Григорiй поглядом убогу келiю.
   - Його... Вiн майстер ламати хребти й духовно знищувати.
   - Навiщо дався в руки? Тiкав би геть! Це ж не в'язниця.
   - Гiрше. Тiкав не раз - ловили i запихали знову у цю нору-могилу.
   - Чого ж ти ждеш? Щось треба дiяти, шукать рятунку!
   - Досить. Мерцi повиннi гнити...
   - Лаврентiю! - наблизився до нього Сковорода. - Не пiддавайся  деймону,
борися, будь людиною! Ти ж  клекотiв,  мов  полум'я,  i  скрiзь  запалював
погаслих духом!
   Лаврентiй лiг, поклав на бильце ноги й заплющив  безсило  очi.  Озвався
трохи згодом:
   - Перегорiв я. брате... Лишився тiльки  попiл...  Та  й  той  розносить
вiтер...
   -  Ти  ще  воскреснеш,  вирвешся,  змахнеш  крильми!  -  заторсав  його
Григорiй. - Лаврiне, чу╨ш? Тiкаймо вдвох, сьогоднi ж!
   Кордет лежав, як неживий. Кiстлявi довгi ноги  пливли,  вирiзьблювалися
на тлi стiни, й тому здавалося, що лiжко - мари i хтось невидимий виносить
труп Лаврентiя...
   Козака несуть
   I коня ведуть,
   Кiнь головоньку клонить...
   Одвоювався, вичерпався, вмер  живучи.  Усе  на  свiтi  йде  шкереберть!
Мiцне, струнке, могутн╨ лама╨ться, як очерет, а недолуге,  душею  й  тiлом
хирляве, буя╨, лiзе вгору. Рубають лiс -  росте  пiдлiсок...  Такий  закон
природи. Вона не терпить, щоб вакувалися земля,  повiтря,  простiр.  Нема╨
доброго - жене непотрiб. Щось ма╨ жити, радiти  свiтлу,  темрявi,  пускати
нове пагiння...
   - Iди, Григорiю... - прошепотiв Лаврентiй. - Не оскверняйся трупищем  i
не терзай даремно серця... Ти, мабуть,  сам  прибiг  сюди  вiд  розпачу...
Злэно трохи, братику... Тож не шукай живого серед мертвих... Иди до живих,
спасай живих, Григорiю!
   Кордет замовк. I хоч Григорiй стояв над ним ще довго,  не  обiзвався  й
разу, не ворухнувся навiть. Вiн ледве-ледве жеврiв...
   Поцiлувавши друга. Сковорода поволi вийшов iз келi©, надiв бриля,  взяв
на плече торбину i, похиливши голову, побрiв униз,  до  рiчки,  куди  вели
крутi широкi сходи, з яких виднiвся добре чарiвний лiвий берег.
   Та рай померк Григорi╨вi. Краса лишилася, але  вона  не  грiла  душу  -
ятрила пекучу рану, яку Григорiй винiс iз монастирських мурiв. Переконався
вкотре: те, що видиме, що зверху, зовнi, е лиш облуда; вся  суть  у  ядрi,
яке заховане пiд шкаралупою.  Горiх,  бува,  зда╨ться  чистим,  повним,  а
розкуси - здиву╨шся: ядро гниле! Краса оманлива, краса  пiдступна,  у  нiй
ховаються, немов змiя у квiтах, жорстокiсть, пiдлiсть, зрада. Не вiр очам,
вiр розуму, бо тiльки розум здатен проникнути крiзь машкару, збагнути цiну
речей... А може, бог навмисне все помiшав,  посплутував  -  добро  i  зло,
красу й потворнiсть, високе  й  нице,  щоб  люди  вiчно  мучилися,  шукали
iстину? I сам сидить, посмiю╨ться... Немов безжальний деспот,  який  завiв
народ свiй у лабiринт законiв та беззаконня!
   Йти до живих, спасати живих - усе, що лишилося того  страшного  лiта  в
життi Григорiя. Зв©йсши серце, як гладiатор  рану,  i  розганяючи  вороння
сумнiвiв, вiн одчайдушне кинувся на помiч спраглим  духом.  Втiшав,  по©в,
черпаючи З джерел бездонних бiблi©, натхненно кликав у свiт гармонi©  душi
i  тiла,  мети  й  можливостi...  А  вечорами,  як  залишався  на  самотi,
вiч-на-вiч iз думами, нестерпно мучився, шукав нового слова, ново© твердi,
гаванi, куди б вiн мiг повести усiх стражденних, усiх жадаючих добути  мир
душовний i... все примарнiшу, все недосяжнiшу жар-птицю вольностей. Завжди
i всюди його охоче слухали,  кивали  головами,  зiтхали  тяжко  чи  навiть
плакали, та неодмiнно наприкiнцi розмови усi благали вказати шлях до волi.
Вiн замовкав, бо ще не знав дороги, а люди знов хмурнiли, запалювали  сво©
люльки, що, позабутi,  згасли,  i  залишали  його  самого...  Нi,  вiн  не
сердився,  не  ображався.  Вiн  розумiв:  душевний  мир  у  рабствi  -  це
нiсенiтниця! У рабствi вiчна мука. Або волячий спокiй...
   Страждав, шукав i не знаходив.
   Не помагало й святе письмо.
   I тут зустрiвся з Долею. На лiсовiй дорозi, неподалiк Куп'янська.
   Ще здалеку Сковорода побачив гурт козакiв. Гадав, мана: де б ©м узятися
за сотнi верст од Сiчi, по цей бiк лiнi© та москалiв, якi  полками  стоять
уздовж Орелi, Дiнця, Береки? Протер рукою очi - нi, запорожцi! Без  коней,
чорнi, в подертiм одязi, але при збро©, вони брели на пiвдень.  Як  почали
зближатися, отаман сторожко поклав на пояс руку i звiв курок  пiстоля.  За
ним_ - уол ватага. Сковорода всмiхнувся: лякливi стали лицарi.
   - Не бiйтесь, хлопцi, я вас не битиму! - гукнув глузливо.
   Отаман похапцем забрав iз пiстоля руку й знiяковiв, не знаючи, куди  ©©
подiти.
   Хтось кинув дотеп. Пробiг смiшок.
   - Гляди, щоб ми тобi не всипали... - сказав отаман i раптом вигукнув: -
Григорiй Савич! Оце так зустрiч, гос поди!
   Сковорода  спинився  навпроти  сивого,  вiтрами  видубленого  проводиря
ватаги й ледве впiзнав у ньому свого старого приятеля i земляка Ничипора.
   - Живi?
   - Живий!
   - У добру пору втекли вiд пана.
   - I не нагадуй! Болячку б йому в живiт...
   - Нiде не здибувалися?
   - О, то було б на що поглянути! -  пiдкинув  хтось  i?  запорожцiв,  що
тiсно збилися довкола приятелiв.
   - Торiк ледь-ледь не здибалися... - зiтхнув Ничипiр. -  Вже  до  Москви
було подати рукою... Та зла недоля...
   - Батьку, а може б, ти подумав? - спитав той самий голос.
   - Це мiй земляк i друг, вiн може знати все, - сказав на  те  Ничипiр  i
обняв Григорiя. - Було п'ятсот нас, як шкло... - додав печально. - А нинi,
бачиш, жменька... Всi полягли пiд Чорним Яром... '
   Запорожцi поопускали голови.
   Григорiй зняв бриля.
   - Куди ж ви йдете? - спитав небавом.
   - На Сiч, на Сiч, Григорiю! - розважно мовив Доля, i  вся  ватага  враз
ожила,  пiдбадьорилася.  -  Осточортiли  пiжмурки.  Лiсами   бродимо,   як
вовкулаки... Ось за пiвмiсяця тебе зустрiли першого. Та й то  злякалися  -
гадали, царський прихвостень...
   - Ну, як там  нашi  братчики?  -  спитав  старий  кремезний  сiчовик  з
одрубаним по самий корiнь вухом. - Ще туркiв шарпають чи за сво©х взялися?
   Сковорода мовчав. Не стало мужностi повiдати  цим  сiромахам,  що  ©хня
доля тяжча, анiж вони гадають.
   - Ось дай дiстатися Сiчi, - сказав Ничипiр, - я покажу, де ворог  i  об
чи© поганi голови гострити треба шаблi!
   - А я з Днiпра нап'юся... - зiтхнув козак без вуха.
   - Я роздобуду собi коня.
   - Мене сини чекають, повиростали досi...
   Григорiй був у розпачi. Щосили зцiпив зуби й зiбгав бриля.
   - Григоре Савичу, та на тобi нема лиця! -  стурбовано  гукнув  Ничипiр.
Ватага стихла.
   - Ви нинi круглi сироти, - сказав Григорiй,  вдивляючися  у  посмутнiлi
брунатнi лиця.
   - Доки живе козацька мати Сiч, то  запорожець  не  сирота,  -  промовив
хтось iз гурту.
   - Нема╨ бiльше Сiчi i Запорожжя...
   - Ти зле жарту╨ш, хлопче! - скипiв козак без вуха.
   - Я не жартую.
   - Брешеш!
   - Зажди, Оверку, - спинив його Ничипiр. - Григорiй Савич не з  тих,  що
брешуть. - Вiн пожував на сонцi вигорiлий, аж пожовтiлий, вус.  -  Коли  i
хто?
   - Днiв двадцять тому... Армiя, що повернулася з вiйни турецько©...
   Григорiй все  розповiв,  що  знав  про  мирну  здачу  Сiчi,  про  втечу
братчикiв кудись на низ, до туркiв.
   Ватага нижче й нижче хилила буйнi голови. Коли замовк Григорiй, мовчала
теж, закам'янiвши, неначе жiнка Лотова, що побачила, як гине рiдне мiсто.
   - Це страшний суд... - озвався першим Доля.
   - Хай будуть проклятi усi царi й царята!
   - I розверзеться пiд тим земля, хто вкоротив козацтву вiку!..
   Кляли, молилися, втирали нишком сльози. А потiм сiли стомлено  в  траву
обабiч шляху, вже не ховаючись, не боячись, що нападуть зненацька на ©хнiй
табiр. Коли в людини забрали все, для чого вона жила, - смерть не страшна.
   - Слiд пом'янути неньку, - сказав старий без вуха й зиркнув на Долю.  -
А ке сюди баклаги!
   - Товариство, ми ж у походi!.. -озвався хтось несмiливо.
   - Вiднинi ми в походi вiчно, - сказав Ничипiр. - I вiчно дома:  де  ми,
там Сiч... Сiдай i ти, Григорiю, та випий з нами! Тепер ми всi бурлаки. Як
тi нещаснi душi, яким нема╨ мiсця i на землi, й на небi...
   Поналивали кому у що - вiд казанка до пригорщi. Пили похмуро, похапцем,
немов хотiли скорiше впитися, втопити розум, вирвати iз серця бiль-образу.
Знов наливали i знов пили.
   Та хмiль не брав: горiлкою, як i сльозами, не допоможеш горю.
   - Як же тепер нам жити? - подумав уголос Доля. - Куди не ткнись -  чужi
багнети... Ватага стихла, нашорошила вуха.
   - Як бог пошле, - сказав Оверко.
   - Бог уже послав, спасибi йому за ласку! - промовив Доля грiзно. - Коли
б вiн був при розумi, то й ми були б при щастi! А то сидить  i  лупав,  як
той козел, очима.
   Сковорода дивився журно на цих iзго©в, що зупинилися на роздорiжжi й не
можуть вирiшити, куди йти. Пiдеш налiво  -  залшпшнсн  без  голови,  пiдеш
праворуч - погубиш душу, а попряму╨ш -  хтозна,  що  буде,  але  назад  не
вернешся...
   - А мо', братове, у монастир податися  та  пересидiти  лиху  годину?  -
спитав Нечипiр. - У мене ╨ тут недалечке приятель...
   - Лиха година наша - немов собача пiсня, - сказав Оверко. - Сiдниць  не
хватить, щоб пересидiти.
   - Хоч поки стихне трохи... Тим часом щось придума╨мо,  -  не  вiдступав
отаман. - Отець Лаврентiй виручить!
   - А може... Згода!
   - Згода!
   Повеселiшала, заворушилась братiя, готова йти хоч бiсу в зуби,  аби  не
пану в руки.
   - Отця Лаврентiя уже нема, -  сказав  Григорiй.  Йому  сьогоднi  випало
вiщати все недобре.
   - Помер?!
   - Зiтлiв_ на пнi...
   Ничипiр перехрестився, за ним  ватага.  Запала  тиша,  густа,  як  нiч,
налита вщерть, як хмара, що народжу╨ бурi.
   - Тодi гульнемо, хлопцi! - гукнув  Ничипiр.  -  Потiшим  душi  праведнi
Залiзняка, i Гонти, i Пугача!
   - Гульнемо!
   - Помсти!
   - Кари!
   Отаман звiвся й пiднiс пернач.
   - Григорiю, я маю зайву шаблю...
   - Спасибi, батьку, за честь, за шану, - вклонився низько Сковорода. - У
мене iнша зброя.
   - Як завжди - слово?
   - Iстинно.
   - Ну що ж, прощай!
   - Прощайте. Хай береже вас доля!
   - Побережу! - сказав Ничипiр весело й заткнув пернач за пояс. - Оверку,
веди до лiсу хлопцiв. Знайдiть струмок, спочиньте  й  причепурiться  перед
великим дiлом. Я проведу Григорiя.
   Прощались мовчки, впевненi, що це остання зустрiч. Небавом Доля  ступив
з дороги, дiстав iз пiхов шаблю й зрубав кленка.
   -  Зроблю  на  згадку  палицю,   -   сказав,   обстругуючи.   -   Собак
вiдгонитимеш...
   З гущавини, куди  пiшла  ватага,  знялася  пiсня.  Така  сумна  й  така
спорiднена з сiромою,  яка  спiвала,  що,  прислухаючись,  Григорiй  ледве
дихав. Святая мить - народжувалася чи воскресала пiсня...
   "Добрий вечiр тобi, зелена дiброво!
   Переночуй хоч нiченьку мене молодого..."
   "Не переночую, бо славоньку чую
   А про твою, козаченьку, голову буйную..."
   - Григоре Савичу, що ж це на свiтi дi╨ться? - спитав тим часом Доля.
   - Пошились, батьку, в дурнi...
   "Добрий вечiр тобi, ти, темний байраче!
   Переночуй хоч нiченьку та волю козачу!"
   "Не переночую, бо жаль менi буде, -
   Щось у лузi сизий голуб жалiбненько гуде...
   - Ще хтось почу╨ та наведе драгунiв, - стривожився Сковорода.
   - Нехай спiвають, скучили. Пiвроку й так мовчали. А для  драгунiв  i  в
нас гостинцi знайдуться!
   Вже про тебе, козаченьку, й вороги питають,
   Щодня й ночi в темнiм лузi все тебе шукають".
   Гей, як крикне козаченько до гаю, до гаю:
   "На©жджайте, ворiженьки, сам вас накликаю!"
   Сковородi так захотiлося  лишитись  тут,  причепуритися  бiля  струмка,
надiти сорочку бiлу й пiти на смерть, на славу плiч-о-плiч iз  Долею.  Вiн
зупинився.
   - Ну от, готовий журавель, - сказав Ничипiр,  подаючи  Григорi╨вi  свiй
подарунок. - Ходи здоров. Рознось козацьку правду! Не жди свiтанку, ори та
сiй усюди крилате зерно волi. А  ми  свiтитимемо  тобi  свiчками  панських
палацiв!
   Вiн обiйняв Григорiя, поцiлував поквапливо, - немов  боявся,  що  скоро
смеркне i вiн не встигне поставити у небi заграву,  й  пiшов  назад.  Коли
звертав до лiсу, пiдняв високо руку i помахав.
   - Прощайте, славнi лицарi, - прошепотiв схвильований Сковорода.  -  Хай
береже господь...
   Бог - це недоля, вiдчай. Мандруючи, Сковорода  стрiчав  багато  люду  1
всюди бачив, як поневоленi, у  рабство  проданi  сини  козацькi,  що  бога
згадували лише на паску та на рiздво, тепер молилися, неначе  схимники.  А
сам Григорiй? Хiба ж даремно у Бабаях вiн прилiпився  отак  до  бiблi©.  В
тяжкi часи iсторi©, коли людина ста╨ самотня i геть беззахисна, вона шука╨
сили, яка б пiдтримала ©© в духовнiй скрутi 1 не дала  загинути.  Сильнiшi
мислять, прагнуть протистояти злу. Слабкiшi - моляться.  Бог  -  це  надiя
стомлених або лiнивих та страхопудiв, якi, лукаво  мудрствуючи.  ховаються
за Саваофа.
   Все рiдше й рiдше виймав Григорiй бiблiю. Вона лежала в торбi й,  немов
нагадуючи йому про себе, постiйно муляла в плече  цупкими  палiтурками.  А
може, було ©й тiсно у товариствi Руссо й Вольтера, яких придбав Григорiй в
одного пана, що радий був позбутися таких крамольних книг.
   Святе письмо... Священна бiблiя... Страшенний  сфiнкс,  який  весь  час
шука╨, кого 6 ковтнути! Вона збагачу╨ людину догмами, уже  розжованими  на
вiки Iстинами,  i  обкрада╨,  не  даючи  самому  вiльно  мислити.  Хто  ©й
довiрився, не розгадавши ©© брехнi, той найнещаснiша людина  в  свiтi,  бо
краще мати крапельку сво©х думок, нiж океап чужих.
   Не мiг писати. "Кольцо", почате у Бабаях, так i засохло  на  тих  трьох
атжушах i на тому  реченнi,  пiсля  якого  прийшли  брати-софiсти.  А  вже
близька, навiть сто©ть бiля дверей, ворожа музам зима. Тодi вже треба буде
не писати. а грiти руки...
   Нарештi аж в серединi вересня на  тихiй  пасiцi  за  Острогожськом,  де
починалася земля Росi©, Сковорода примусив себе засiсти за  творчий  труд.
Коли ногами попранi свобода й правда, то гостра зброя не ма╨ права ржавiти
в пiхвах.
   Розвiв чорнило, яке давно засохло в каламарi, перечитав  написане  бiля
Холодно© у Бабаях  i  схвилювався,  згадавши  Якова,  Панаса,  Логвина  та
Ярмолая. Чудовi люди, чудовi днi, прожитi разом iз ними!
   - Ну, що ж, братове, продовжимо наш фiлософський диспут.
   ...Про  щастя,  отже,  проповiду╨  iсторик,  хiмiк,  фiзик,   граматик,
землемiр, солдат, дзигарник - усi, кому лиш забагнеться. Апостолiв уже  не
хочуть слухати, самi залазяча на мiсце вчителя i просторiкують про  все  i
вся...
   При©хав на возi пасiчник - час забирати вулики й ховати на зиму.
   - Здоровi будьте, дiду! - поклав перо Григорiй. - Що в свiтi чути?
   Старий знизав плечима.
   - Розперезались можнi, - озвався  згодом.  -  Вiдколи  Сiч  Зруйновано,
життя вiд них нема╨. Послухай  ©х,  то  й  не  було  козавтва,  а  всi  ми
зроду-вiку були боярським бидлом. Позабували швидко.
   - Ось нагадають...
   - Нема кому - аж на Дуна© хлопцi.
   - А гайдамаки? Тiльки махнув рукою.
   Поставили вдвох iз Григорi╨м на вiз три вулики, обклали сiном.
   - Побiля Гусинки, - промовив пасiчник, беручи до рук налигач, - на днях
розбили загiн якогось Долi...
   - I всi загинули? - спитав Григорiй тужно. - Нiхто не вирвався?
   - Не вiдаю. За що купив, за те й продав...
   По©хав пасiчник. А на Григорiя насунулася така журба, така  печаль,  що
не знаходив  мiсця.  Метавсь  ошатним  лiсом  i  то  шепотiв  молитви,  то
проклинав i свiт, i бога. Аж доки сiло сонце й на землю впала темрява.
   По спасi ночi свiжi, земля холоне бiльше,  нiж  нагрiва╨ться.  Вечорами
Григорiй звик сидiти побiля вогнища,  у  повнiй  тишi,  на  гранi  тьми  i
свiтла. Тому, коли стемнiло  й  похолоднiшало,  Сковорода  добув  вогню  i
пiдпалив ще з дня готовi дрова.
   Сiв на пеньок i, дивлячись, як поглина╨ полум'я  сухе  гiлляччя,  шукав
хоч краплi глузду й логiки у нескiнченнiй карi, яку господь послав на  люд
свiй, на цю прекрасну Землю.  Жорстокий  деспот!  Ти,  як  i  всi  тирани,
блаженству╨ш, коли запахне кров'ю. Кров - це провiсник смертi. Кров  -  це
вогонь, що спопеля╨ мужнiсть, iде©, розум - усе, чим страшна людина  богам
i деспотам!.. Тому-то стiльки кровi пролито божим iменем, на честь  свято©
вiри, яка щоразу чомусь на боцi дужчого. У кого сила, з тим i  господь,  з
тим i вiкторiя. Ах, лицемiри! Вам мало вбити тiло, вам дай змертвити душу,
зламати пагони, щоб не росло нiчого.  Пустеля  -  рай  тиранiв,  заповiтна
мрiя, яко© прагнуть, йдучи по трупах ближнiх!
   У свiтi все логiчне, потрiбне, мудро iстинне. I тiльки бог... Бог, як i
все надумане, живе нагадуваннями, щоденним  криком,  страхом,  який  усюди
сiють його апостоли, цi фарисе© в нiмбах...  Розiпни,  розiпни  його!..  I
розпинають. Скрiзь розпинають!  А  бог  мовчить.  Не  вдарить  громом,  не
розсiче мечем огненним катiвськi голови. Святий  та  крепкий...  Ласкавий,
добрий... Дурнi! Кому ви молитеся? Хiба вряту╨ вас вiд розп'яття той,  хто
послав на муки единородного свого Iсуса?
   Все дим, мана!..
   Пiдкинув дров у вогнище i вийняв  iз  торби  бiблiю  й  рукописи  сво©х
кпижок.
   Все дим, мана... Найкращi роки витратив на  цю  брехню!  Читав,  шукав,
доскiпувався, щоб осягнути ©© премудру  мудрiсть,  розкрити  символи,  пiд
шкаралупою уздрiти ядро.  "Спочатку  створив  бог  небо  й  землю".  Ну  й
жартiвник! Створив iз нiчого те, що iсну╨  вiчно.  Materia  aeterna!  Лише
дитячий розум сказати може, що свiту нашого не iснувало або не буде... Бог
плаче, сердиться, спить i розкаю╨ться. А  люди  стають  стовпами  з  солi,
пiдносяться аж до планет, возами ©здять по дну  морському  та  у  повiтрi;
сонце, немов карета, спиня╨ться i пода╨ться назад;  залiзо  плава╨,  рiчки
течуть угору, вiд трубних звукiв  рушаться  фортечнi  стiни;  мов  барани,
стрибають гори, руками плещуть рiки, встають iз могил мертвi, а з хмар  на
землю пада╨ готова каша ще й з перепiлками!..
   Зареготавши, Сковорода жбурнув у темiнь бiблiю.
   Розкрив "Симфонiю", написану в лiсах Земборських разом iз  "Наркiссом".
Пiзнай себе... Пiзнай свою природу... Навiщо? Аби пiзнати iстину... Дивак!
Кому потрiбна iстина? Й твоя душа, твiй розум! Все дим, мана... Скрiзь, як
Давид, устами благословляють i проклинають серцем... Усяк  тiльки  й  дба╨
про свiй шматок насущний. Цiна душi - копiйка. Всяк, хто шука╨  правди,  -
харциз, бунтар, одступник! Лжа розлилася по землi... Все дим, мана!..
   Рвонув "Симфонiю" й поклав  на  жар,  у  вже  пригасле  вогнище.  Папiр
скоцюрбився, затрiпотiв, мов пташка, й враз шугонув у небо  високим  бiлим
полум'ям.
   Григорiй закрив лице руками й чекав - от-от розколе  небо  блискавка  i
розверзеться пiд ним земля...
   Та  бог  мовчав.  Дрiмала  зоряна  осiння  нiч.  Спав  свiт,   глибоко,
розкинувши закутi руки - мов каторжанин. I лише вогонь, де догоряли  думки
та праця Сковороди, з останньо© сили змагався, бився з темрявою.



   СIТЬ ОДИНАДЦЯТА

   Лисицею по сивих стернях лiт пiдкралася похмура старiсть. Дороги  стали
довшi, а днi - коротшi. Земля неначебто розбухла, витяглася. Iдеш, iдеш...
I не доходиш, пада╨ш разом iз сонцем, напiвдорозi в полi  або  у  лiсi  i,
лежачи,  диву╨шся  сво©м  ногам,  сво╨му   серцю.   Лiд   народився,   аби
розтанути... Мертвi╨ тлiнне тiло. Душа нурту╨, прагне, а тiлу зась, а тiло
хоче спокою. Одвiчний герць, холодний подих смертi!..
   Нiколи ще так не було Григорi╨вi на серцi тоскно, як цi╨© осенi.  Шукав
розради в бiблi©, в премудрих еллiнiв, у гострих  розумом  енциклопедистiв
Францi©. Проте нiщо не помагало. За тi три роки, якi минули по зруйнуваннi
Сiчi, вiн постарiв, пiддався хворостям  i  почав  чекати,  як  мореплавець
порту, сво╨© гаванi, де буде вiчний спокiй. Не говорив нiкому, а виглядав,
готовий мужньо стрiти велике звiльнення од усiх  нещасть,  вiд  невмолимих
деспотiв, чванливих дурнiв, церберiв, що стережуть недремне чуже добро,  i
яничарiв, якi в лакизькiм запалi стинають голови братам по роду-племенi...
   I раптом - чудо зцiлення! Хвороби, смерть, страждання - все  вiдступило
перед новим бажанням, маренням його душi i навiть тiла.  Йдучи  селом,  де
залишився, щоб пережити зиму, звiв обважнiлу голову i на безверхiм  деревi
побачив чорну шапку  ╨диного  на  весь  Бурлук  гнiзда  буслiв.  Спинився,
вражений. Щось перевернулося у нього в грудях, затрiпотiло солоним  щемом,
перенесло його в дитинство, в сво╨ село, на рiчку  Многу...  Негайно  йти,
негайно бiгти, ©хати, крильми летiти! Там, тiльки там,  у  рiднiй  хатi  З
бiблiйним символом свято© моцi й  твердостi,  вiн  обрете  жаданий  мир  i
спокiй!
   Думки кружляли, билися крильми одна об одну, злiтали,  падали.  Завзято
гупало у грудях серце, немовби то  й  не  воно  захекувалося  на  день  по
три-чотири рази. А ноги, звиклi до нескiнченних мандрiв, самi  напружилися
i понесли Григорiя назад, до житла, де вiн зоставив торбу. Мерщiй,  мерщiй
у рiдний край! Там - щастя, там - його земля обiтована!..
   До Харкова його пiдвiз господар, в якого жив. А звiдти - З поштою аж до
Охтирки. Пождав добу оказi©  i,  не  дiждавшись,  подався  пiшки.  Мерщiй,
мерщiй! Там - берег, там - твердь, яко© вiн усе життя шука╨!..
   Була вже пiзня осiнь. Дерева скинули сво© розкiшнi шати й стояли чорнi,
журнi, немов ченцi на похоронi. Дорогу Зранку схоплював легкий морозець, а
близько полудня, пригрiта сонцем, вона ставала  страшним  судом,  болотом.
Iшов узбiччям, то вiддаляючись, то  наближаючись  до  шляху,  змiшаного  i
перемiшаного за днi негоди. Iшов у сивих  роздумах,  перебираючи  все,  що
почув, побачив i пережив за пiвстолiття пошукiв, вагань,  бажання  пiзнати
свiт, природу й себе самого як невiд'╨мну ©© частину. Були падiння, злети,
гiркi поразки та перемоги, але дорога була пряма й правдива. В цiй  су╨тi,
в цьому хаосi, де переплуталося велике й нице, брехня i  правда,  добро  i
зло, вiн не метався, не вибирав зручнiшого, а простував до iстини  й,  мов
Дiоген, хотiв знайти Людину. А чи знайшов - не вiдав.  Вона,  як  дух,  як
марево. Iнодi йому здавалося, що вже в руках, вiднайдена, але за мить  вiн
знову брав лiхтар свiй i знов шукав...
   - Ви що, ослiпли, дiду?! - нараз спитав хтось весело.
   - Хильнули зайве, мабуть? - озвався iнший голос. Сковорода  отямився  й
лише тепер помiтив, що йде болотом, порослим вербами та  молодою  вiльхою,
3а сажнiв сто, праворуч,- густа березина. Й нiде нiкого.  Хто  ж  говорив?
Почулося...
   По купинах, минаючи грузькi мiсця  та  воду,  дiстався  берега.  Сiв  i
роззувся... Мокрi. Таки набрав! От халепа...
   - Добрячi чоботи! - сказав хтось поряд. Григорiй глянув  i  не  повiрив
сво©м очам - крокiв за  три  вiд  нього,  бiля  верби,  стояв  Мотинiс!  У
козацькiм стро©, з шаблею.... Свят, свят!
   - Це ти, Миколо? - спитав про всяк випадок, хоч був  упевнений,  що  то
мана, породження його уяви.
   - Я, я, Григорiю! - пiдбiг Мотонiс. Обняв, пiдвiв на ноги й  поцiлував.
Вiн так зрадiв, що на очах повиступали сльози. - Коли  ж  це  ми  востанн╨
бачилися?
   - В Москвi.
   - Ой леле! Це ж бiльш як двадцять рокiв...
   - Миколо, яким це побитом ти опинився тут, та  ще  в  такiй  личинi?  -
спитав Григорiй. Мотонiс ураз нахмурився.
   - Це довга пiсня, Грицьку... - промовив згодом.  Вiн  тихо  свиснув,  i
з-за верби з'явилася якась проява в гусарськiм кiверi, у дранiй  свитi  та
личаках. - Пильнуйте, хлопцi, а я пройдуся з  гостем,  -  звелiв  Мотонiс.
Поправив шаблю, шапку й галантно взяв пiд руку друга: - Прошу, mon cher.
   Пiшли в глиб лiсу. Григорiй скоса зиркав на постарiлого, та ще мiцного,
широкоплечого й легкого в поступi свого  товариша  i  кондисципула.  Ну  й
дiоскури!..
   - А де Козицький? - спитав небавом. - Чи не до нього мене ведеш?
   Мотонiс став i, вiдпустивши лiкоть Сковороди, промовив глухо:
   - Грицько зарiзався чотири роки тому...
   Сковороду немов обухом ударило. Стягнувши шапку,  вiн  довго  мовчки  в
душi оплакував давно загиблого борця за iстину,  за  перемогу  розуму  над
нетерпимiстю та марнославством можних.
   - Як же могло це статися?
   - У вiдча©...
   - Вiн же домiгся, чого хотiв. Був при самiй i мiг навчати  ©©  свободи,
правди та доброти.
   - Вiн i навчав. Робив переклади, писав  статтi...  Аж  двадцять  довгих
рокiв трудився вiн для волi, страждав, боровся З темрявою,  спiвав  осанну
мудростi!.. I впав, розчавлений казенним чоботом.
   - А де ж був ти, чом не пiдтримав друга?!
   - Нас роз'╨днали. До краю вимучений, Козицький взяв вiдставку й утiк до
Москви.  Мене  ж  невдовзi  3  Сенату  вигнали,  позбавили  усiх  чинiв  i
заборонили будь-де служити.
   Помовчавши, Мотонiс стис рукою шаблю й додав крiзь Зуби:
   - Саме тодi Грицько й наклав на себе руки...
   - Допросвiщалися, - зiтхнув скорботно Сковорода. - Я ж вам казав...
   - Григорiю, коли 6 ти знав, як часто тебе ми згадували останнiй рiк!  -
сказав Мотонiс палко. - Ми вже тодi збагнули, що заблукали, не  ту  дорогу
вибрали i вiддали сво© знання, свiй розум i все життя  на  те,  щоб  нести
свiчку перед слiпцями... Коли Грицько побачив, що мудра з  мудрих  лише  в
свободу гра╨ться й морочить голову, аби мiцнiше взяти в  руки  вiжки,  вiн
плакав iз горя i називав себе Iудою, який продав народ свiй. А тут  укази,
суди, репресi© та наглi смертi!  Лосенко,  Барков,  Золотницький,  Сiчкар,
Козельський, Полетика, Туманський, Березовський...
   - Максим? I вiн!..
   -  Шiсть  рокiв  учився  в  Iталi©,  прославився  як  композитор,  став
академiком,  дiстав  звання  maestro  di  capella..  А  як   вернувся   до
Петербурга, його поставили...  звичайним  пiвчим.  Вiн  затужив,  запив  i
врештi-решт не витримав та й перерiзав горло...  Не  мав  нiчого,  кажуть,
окрiм ножа й сопiлки...
   Григорiй мовчки плакав. Нерони  лютi,  iроди!  Медоточивими  словами  й
усмiшками  ви  прикрива╨те  свою  жорстокiсть!   Скрiзь   проповiду╨те   i
вихваля╨те любов до ближнього, самi ж  тим  часом  нищите  найкращий  цвiт
народу, його надiю, силу.  В'╨теся  бiлим  голубом  над  тим,  хто  прагне
мислити, i налiта╨те безжальним беркутом, коли  прозрi╨  мудрий  i  мовить
слово правди у храмi лжi, де замiсть духу iстини вита╨ дух улесливостi  та
фiмiамний дим. Що вам народ, вiтчизна, нацiя!  Ви  -  сiль  землi,  зразок
чеснот i мудростi, ╨дине плем'я, каста, що може вивести  в  долину  вiчних
радощiв...
   - Я ледве вирвався, - розповiдав Мотонiс уже про себе, - i втiк сюди.
   - Куди, Миколо?
   - Не поспiшай, побачиш зараз...
   Попрямували уздовж ялинника i  вийшли  на  лiсову  галявину.  Ого,  тут
справжнiй табiр! Навкруг вози, всерединi  горять  вогнi,  ©дять  з  опалок
конi, снують озбро╨нi лiсовики...
   - Агов, Миколо! Кого привiв? - гукнув од  вогнища  Григорi╨вi  знайомий
голос.
   - Товариша.
   - Гайда сюди! . - У нього ноги мокрi. -_ Оддай йому мо© шкаповi чоботи.
   - Хто це такий? - спитав Григорiй.
   - Отаман Доля.
   - Господи, то вiн живий?!
   - А чом йому не жити - вiн заговорений, його нi меч, пi куля не бере!
   - Як i Гаркушу? - спитав Григорiй. Останнi роки  вiн  чув  не  раз  про
невловимого проводиря повстанцiв.
   - Гаркуша ще й характерник. Коли прийдеться туго, враз перекинеться ким
завгодно i поминай як звали.
   - Якби-то всiх нас заговорив хто-пебудь...
   - На жаль, це казка, вигадка, - зiтхнув Мотонiс.
   - Коли у казку вiрять, вона  ста╨  немовби  правдою.  Вiзьми,  скажiмо,
бога...
   - Свят, свят... Григорiю, що ти речеш!
   - Що думаю...
   Мотонiс швидко знайшов на возi чоботи, сухi онучi й  подав  Григорi╨вi.
Спiдлоба стежив, як той взува╨ться. А потiм мовив тихо:
   - Ти завжди був для мене загадкою.
   - Усе на свiтi - загадки. Пройдуть  вiки,  а  люди  битимуться  над  ©х
розгадуванням. То тiльки дурнi думають, що, прочитавши святе письмо чи  ще
з десяток книг,  пiзнали  всю  премудрiсть,  дiстали  дна  в  криницi  див
природи. Але ж криниця та невичерпна!
   - Тодi навiщо й мучитися, черпати, прагнути...
   - Iнакше - смерть. Не прагнуть iстини лиш мертв'яки, ходячi трупища!
   - Миколо! - покликав знову Доля. - Гайда сюди, якраз поспiла каша!
   - Уже йдемо, отамане! - гукнув Мотонiс i поклонився чемно Сковородi:  -
Прошу, mon cher.
   Коли наблизилися, Ничипiр устав з колоди i,  розпростерши  руки,  пiшов
назустрiч:
   - Оце так гiсть! Григорiю, та ми з  тобою  вiчнi!  Гляди,  й  за  рокiв
двiстi зустрiнемося в якiйсь дiбровi.
   - Вам добре, батьку, ви заговоренi... - всмiхнувся Сковорода.
   - Заговорила нас люта зненависть, - сказав Ничипiр  палки.  -  Не  ма╨м
права вмерти, доки народ наш у рабствi! Земля не прийме, виплюне.
   Гайдамаки попритихали, немов  зайшли  до  храму.  Вони  напевне  вiрили
словам отамана про ©хню мiсiю в боях за  кращу  долю,  в  безсмертя  дiла,
якому вiрно служать i за яке тут гибiють.
   - Ми - дiти волi i не дамо нiкому  тримати  нас  на  прив'язi,  як  тих
собак! - гримiв Ничипiр далi. - Все панство знищимо, все до ноги!
   - Холоне каша, батьку, - промовив хтось нетерпляче. Отаман  стих,  опiк
недобрим поглядом того нахабу i посмiхнувся:
   - Оверку, голубе, ти постарiв, тобi за кашею не видно свiту.
   - Iстинно, - сказав Оверко. (Та це ж той самий козак без вуха!) -  Пани
ростуть, немов гриби пiсля дощу, усiх  не  визбира╨ш...  А  каша  -  вiрна
штука. Та ще коди з таранею!..  -  Вiн  пiдморгнув  Григорi╨вi,  дiстав  з
халяви ложку й суху рибину. - Благослови, отамане!
   Ничипiр узяв  тараню,  понюхав  iз  присвистом  i,  передавши  гостевi,
врочисто сiв до казана, який пахтiв на всю дiброву.
   Трапезували мовчки, лише сопiли та шкряботiли ложками. А як  упоралися,
Оверко крякнув i протягнув мрiйливо:
   - Добряча каша... А коб iще по чарцi...
   - По чарцi iншим разом, - сказав рiшуче Доля i повернувся до Сковороди.
- Хай вибача╨ гiсть...
   - Менi що е та чарка, а що  ©©  нема╨  -  то  все  одно,  -  утiшив  ©х
Григорiй.
   - Того не може бути! - гукнув Оверко.  -  Це  ж  вам  не  чоботи  i  не
штани!..
   - I не пiстоль!
   - О, це вже пальцем у небо.
   - Забув, Овсриу, як ти  пропив  пiстоля?  Жартуючи,  понабивали  люльки
пахучим тютюном i задимiли.
   - Ну, як живеться-ма╨ться? - обняв отаман гостя.
   - Живу, як пташка божа, не сiючи i не жнучи...
   - Усе чита╨ш, пишеш, шука╨ш правди в книгах?
   - Шукаю, батьку.
   - Даремна праця, Грицьку. Там не знайдеш.
   - А де ж?
   - На вiстрi шаблi!
   - Може... Але чому ж тепер бояться слова бiльше, нiж сотень шабель?
   - Свiт одурiв. Однi впилися владою, а другi - рабським чадом...
   - I ти гада╨ш, батьку, збудити ©х домахою?
   - А чим поганий цей будимир! - Вiн спритно вихопив  IЗ  пiхов  шаблю  й
пiдняв угору. - Блискавка!..
   Помилувавшись, сховав домаху, зиркнув на сонце, що вже  горiло  червоно
за чорно-бiлим лiсом, i знов обняв Григорiя.
   - Земляче, кидай мудрствувати та йди до нас!
   - Лишайся з нами, Грицьку,  -  зрадiв  Мотонiс.  -  Здобудем  волю  або
помремо весело!
   - Лишайся!
   - Вирiжемо усiх панiв та ©хнiх прихвоснiв!
   - Спасибi,  люди  добрi,  за  честь,  за  шану,  -  вклонився  стримано
Сковорода. - Рубати шаблею - чуже мо©й природi...
   - Ти боягуз!
   - Дрижиш за власну шкуру!
   - Попiвська кiстка!
   - Здрайця!..
   Сковорода спокiйно  вислухав,  обвiв  юрбу  ласкавим  пильним  поглядом
(довкола вже зiбралася мало не вся ватага) i мовив тихо, але щоб чули всi:
   - Нiж докоряв Брусковi: "Ти  нас  не  любиш,  братику,  коли  не  хочеш
вступити в нашу стать i бути, як ми, ножем..."  "Якби  не  здатним  я  був
гострити, - сказав Брусок, - то не вiдмовився б ввiйти у ваше братство.  А
нинi тим-то й люблю я вас, то сам не прагну рiзати. Коли б я  став  ножем,
то, ©й же богу, один нiзащо стiльки не перерiзав би, скiльки всi  тi  ножi
та шаблi, якi я вигострю за все сво╨  життя.  А  на  бруски  тепер  велика
скрута..."
   Iз  лiсу  вихопився  ще  зовсiм  юний  вершник,  промчав  галявиною  i,
врiзавшись у гайдамацький круг, тривожно крикнув:
   - Батьку, Гаркуша просить помочi! Отаман звiвся.
   - Де вiн?
   - На Грунь-Ташанi, батьку, побiля Будищ Лютенських.
   - Коня! В дорогу, хлопцi!
   Галявина i вся дiброва враз ожили, завирували людом.  Мотонiс  поспiхом
обняв Григорiя, поцiлував у щоку i мовив журно:
   - Мо', не побачимося  на  цьому  свiтi...  Я  дуже-дуже  радий,  що  ми
зустрiлися.
   - Я теж, Миколо.
   - Прощай! Vita sine libertate, nihil!
   - Амiнь!
   За мить Мотонiс був на конi. Махнув рукою, свиснув i зник у лiсi.
   Пiдводи, вершники одне за одним танули у сiрих сутiнках. Стихав  поволi
гомiн... Коли останнiй вiз сховався в голих  хащах,  Ничипiр  Доля  спинив
коня бiля Григорiя, зняв сиву шапку й сказав печально й рiзко:
   - Бувай здоров, земляче! Коли-то знову стрiнемося...  Гостри  гострiше,
голубе! Бо, правду кажучи, ступилась наша сила, кавалком хлiба  сита...  -
Узяв коня в остроги. - Прощай!
   - Храни вас!.. - гукнув услiд Григорiй i важко сiв. Вогонь ледь жеврiв.
Сутiнки  усе  густiшали.  Тяжка  осiння  темрява,  вже   не   скрадаючись,
обволiкала напiвзагаслi вогнища, й вони вкривались  попелом,  та©ли  кожну
iскру для тих великих спалахiв, якi ще будуть, якi  ще  здiймуть  полум'я,
мов малиновi стяги, й провозвiстять новин Великий День.
   Заморосив дрiбний холодний дощ. А  потiм  знявся  вiтер  i  сипонув  iз
мороку лапатим мокрим снiгом.
   У Чорнухи Сковорода прийшов уже  по  мерзлiм  груддi.  Вiйнуло  рiдним,
милим. Як блудний син,  вiн  ладен  був  упасти  на  цю  прекрасну  землю,
заплакати сльозами радостi й просити тiнi  предкiв  не  отвергати  його  в
тяжку годину, а повернути свою любов i хоч маленьку часточку того  земного
раю, в якому вирiс i вiд якого пiшов у люди, гнаний жагою знань. Обiтована
земле! Прости нам роки мандрiв, надi© всуе i той полон  ╨гипетський,  який
трима╨ удалинi вiд тебе тво©х синiв! Дай нам востанн╨ сили  або  прийми  в
сво╨ щедротне лоно. Благословеннi  шляхи  додому,  благословенна  несхибна
твердь, яко© можна прагнути у будьякому плаваннi!
   Ступав чумацьким шляхом  i  святкував  безкраю  низку  зустрiчей.  Га©,
садки,  урочища,  хати,  дерева,  клунi  -  усе  нашiптувало  йому   казки
дитинства, вливало молодiсть у вже пiдтоптане, на  мощi  схоже  тiло.  Яка
краса,  яке  блаженство!  Вiн  наповнявся  радiстю,  мов  джерело   водою,
вiдiгрiвав схололу душу й ставав безмежно добрим i всепрощаючим...
   Однак щось муляло, щось заважало - все дужче й  дужче  -  здоровити  цю
милу, тиху гавань... Вiн тут не був чверть вiку.  Там,  де  росли  дерева,
чорнiли пнi; де красувалися двори значкових та козакiв, стояли пустки  або
хатини, печально схожi на жебракiв, сдавалось,_  мор  пройшов  селом...  I
справдi, хоча була недiля, Григорiй не  зустрiчав  нiкого.  Лише  подекуди
свiтили з вiкон сумнi дитячi очi... Поволi радiсть танула, спадала з  очей
полуда спогадiв, i незабаром  замiсто  давнього  перед  Григорi╨м  постало
нинiшн╨, таким, як ╨, в усiй сво©й мiзерностi та непривабливостi.
   Вiддалеки побачив рiдну хату. Впiзнав по грушi та по гнiзду лелечиному.
Й ледь не заплакав. Господи, невже вiн дома, в сво©м селi, на березi сво╨©
Многи!.. Заплющив очi й з усiх бокiв до нього ринулося все, що колись  вiн
чув та бачив на цiй землi, на цих вузьких фортечних вулицях. Дiд,  батько,
мати, сусiди, брат,  його  дружина  й  дiти  кричали,  плакали,  смiялись,
лаялись, розповiдали сво© турботи, пригоди й сни...
   - Добридень вам, - сказав хтось поряд.
   Сковорода розплющив очi i вiдповiв старому, який стояв, злегка пiднявши
шапку. Як не вдивлявся,  не  упiзнав  -  такого  дiда  в  них  не  було...
Всмiхнувся, нараз згадавши, що  З  того  дня,  як  вiн  по©хав  звiдси  до
Академi©, минуло сорок рокiв. Тодi дiдусь цей був ще,  напевно,  парубком.
Що робить час!..
   Зiйшов униз  узвозом,  яким  колись  прорвались  шведи  в  замок.  Бiля
струмка, що понад валом збiгав  до  Многи,  на  мить  спинився  й,  мов  у
дитинствi, попробував, чи вже мiцний льодок. Нiвроку, ковзатись можна... I
душу знов наповнила щемлива  радiсть  зустрiчi.  Тут  кожен  кущ  i  кожна
стежка, ба навiть грудочка, йому про щось нагадували i промовляли до нього
нiмо й палко.
   Вже видно вiкна й дверi, вiз бiля  клунi  й  похилений  старий  лозовий
тин...
   Сковорода зайшов у двiр i, опираючись на свiй кленовий костур (забракло
сили), попрямував до хати. Вбирав очима, пестив усе,  що  вижило  вiд  тих
далеких днiв або принаймнi було схоже на сивих свiдкiв його дитинства. Все
дужче й дужче гупало у грудях серце, все  важче  ставало  дихати.  Нарештi
геть знемiгся i сiв на мерзлу призьбу. Гай, гай, Григорiю,  уже  од  вiтру
хилишся... Не стало моцi  здолати  кiлька  сажнiв...  Невже  настала  твоя
пора... Нi, це не край, не
   подих смертi! За двi доби не мав i крихти в ротi... Ось  угаму╨  серце,
перепочине...
   Рипнули важкi дубовi дверi,  i  на  подвiр'я  вибiгло  хлоп'ятко  рокiв
шести-семи. У кожушку, в  чужих  великих  чоботях.  Наблизилось  i  подало
несмiливо окра╨ць хлiба. Григорiй узяв, приклав до уст  пахку  шкуринку  й
поцiлував. Змахнув сльозу, яка зависла на  непоголенiй  шорсткiй  щоцi,  й
спитав у хлопчика:
   - Ти хто?
   - Кирилець.
   - Чия це хата?
   - Наса...
   - А тато дома?
   - Дома...
   - Ходи сюди.
   - Не хоцу...
   Григорiй дiстав сопiлку й подав малому. Той ухопив, оглянув скоренько й
сховав за пазуху.
   - Ти вмi╨ш грати?
   - Вмiю.
   - Ану ж заграй.
   - Яко©?
   - Про Гриця можеш?
   - Мозу.
   - А про коня золотогривого?
   Малюк замислився, поважно вклав сопiлку в губи  й  почав...  не  з  то©
ноти.
   - Нe так, не так, Кирильцю! - спинив його Григорiй. -  Дай-но  сюди,  я
покажу... я научу...
   I  заспiвала,  немов  жива,  сопiлка.  Сама  душа  Григорiева  спливала
чудо-звуками крiзь калинову цiвку. Й свiт оживав, скидав зимову  скутiсть.
У дворi прослався густий спориш... Город зацвiв васильками, ротатим бобом,
маком.... Дерева вкрились бростю, а потiм цвiтом, листям; запахло  хмiльно
грушами... Звйшлося спiвом птаство - зозуля, одуд, горлиця i  соловейко...
Господи, як щебетала  в  густiй  старезнiй  грушi  ця  непомiтна  сiренька
пташечка!.. I раптом зойк:
   - Григоре, братику?!
   Стенувся, глянув - бiля порога стояв, пiднявши руки, hcj  мовби  крила,
вже сивий-сивий брат. Сковорода пiдвiвся й пiшов назустрiч.
   - А я ж то чую - гра╨, - смiявся крiзь сльози брат. - Кажу, Григорiй! А
син не вiрить, каже, його давно вже, мабуть, нема на свiтi...  А  я  кажу,
живий чи нi, а все одно це вiн, бо так нiхто не гра╨...
   - Дiдусю, дiду! - смикнув малюк за полу.
   - Тобi сопiлку? - нагнувшись, спитав Григорiй. - На, грай здоровий.
   Малюк схопив i чкурнув до хати.
   - Ач харцизяка, впiзнав, що дiд! - смiявся Степан беззубим ротом. -  Це
мого меншенького, потiшне таке хлоп'я... Чого ж  ми  стали  та  й  сто©мо,
ходiмо в хату! Оксенс, Катре, чу╨те, господь послав нам радiсть! -  гукнув
старий у сiни. - Готуйте пляшку, снiдання! Кирильцю, де  ти,  ,бiжи  гукни
хутенько дядька Петра i дядину i тiтку Ганну!
   В порозi гостя стрiли високий ставний чоловiк у вишиванцi та  шароварах
i волоока бiлява жiночка в сорочцi й плахтi - ну геть Мар'яна!
   - Ласкаво просимо...
   - Мир дому вашому! - благословив Григорiй, поставив костур до рогачiв i
обняв небожа. - А ти, нiвроку, вирiс!
   - Завяжи в землi та у гною, а бог на дож не скупиться...  -  пожартував
Оксень.
   - Вiн, Грицьку, в тебе вдався-язик що бритва, - сказав Степан.
   Григорiй глянув у синi очi Катрi й спитав отерплим голосом:
   - Ви не з Ковраю?
   - Нi, з Воронькiв... - прошепотiла жiнка i зашарiлася.
   - Ледве вблагали пана, - промовив Степан похмуро. - Вже скiльки  грошей
витягнув, а й досi зуби точить.
   - Хiба на не© тiльки, - прогув Оксень. - На нас усiх.
   - Ви ж козаки!
   - Вона також козачка...
   - А де ж це мати ваша? - спитав Григорiй тихо.
   - Вже другий рiк при боговi, нехай земля ©й пухом,  -  перехрестившись,
зiтхнув Степан.
   Загупотiло в сiнях, рвонуло дверi вихором,  i  на  порозi  як  уродивсь
Кирилець. За ним юрбою родичi.
   ...П'янiли швидко, дружно,  мов  поспiшали  впитися,  залити  душу.  По
третiй чарцi вже й почали спiвати, а потiм плакати й  картати  долю-шлюху,
що продалася панству.
   Григорiй слухав, стежив за цим каскадом болю i  знов  проймався  тугою,
яку лишив, здавалося, за ворiтьми, при входi у рiдну  гавань.  Тут,  як  i
скрiзь, усе ламалось, нищилося, i на ру©нах волi iуди ставили сво©  палаци
й псарнi. Яка ж це твердь, яка ж це петра, господи! Де ж нам тепер  шукати
миру й правди, в яких краях, в яких людей, в якого бога?!
   Вiн був ще тут i вже далеко звiдси. Мов крiзь стiну, раз по раз чув  то
кiлька слiв, то пiсню, то  безтурботний  Мар'янин-Катрин  смiх,  що  ятрив
серце, в якому й так уже не було живого мiсця.
   Немов планети довкола сонця, всi балачки, усi думки  крутилися  навкруг
неволi, що обступала хмарою i холодила душу. Вже  Вороньки,  i  Ковалi,  й
Кизлiвка, i пiв Чорнух були в крiпаччинi...
   - Це неподобство! - сказав Григорiй, i стало тихо. - Усi на свiтi  люди
з одного й того ж тiста й тому всi рiвнi. А рабство, гнiт - чужi  людськiй
натурi, гидотна панська вигадка. Хто дав одному право довiку жити  трутнем
i багатiти трудами iнших? Природа, бог? Дурницi! Ярмо зробили люди i  люди
мусять знищити. Велике братство рiвних - ось царство щастя, любовi й миру!
Там средний труд та дружба. I нi панiв,  нi  крiпакiв,  нi  цезарiв.  Однi
трудящi люди!
   - Це байка, Грицьку, - сказав Степан. - Того не буде...
   - Буде!
   - Як свисне рак... Суди, в'язницi, вiйсько!..
   - Коли терпiнню приходить край - народ мов буря, його нiчим не спиниш.
   - Де ж той народ? Самi настраханi, забитi злиднi, в яких одне на думцi,
щоб не пiти з торбами або не вмерти з голоду.
   - Народ наш спить, - додав Оксень.
   - Сплячий - це ще не мертвий. Настане час - прокинеться!
   - Мо', й так... - згодився  Степан  примирливо.  -  Жаль,  ми  того  не
дочека╨мося...
   - Хто зна╨, брате, - обняв його Григорiй. - ╙ мужнi люди, якi  самi  не
сплять i не дають заснути iншим. Либонь, i ми з тобою  ще  дiждемося  дня,
коли воскресне воля!
   - I-i вже, Григорiю, - протяг Степан. - Хоча б дiждатись лiта й  нового
хлiба...
   - Був неврожай?
   - Та наче й нi... Землi лишився клаптик.
   - А де ж дiдiвщина?
   - Пiшла до пана в гостi та й не вернулася. Петровi,  старшому  iз  двох
братаничiв, набридла скорбна бесiда, i вiн, пiдперши рукою  голову,  завiв
старо© туги:
   Ой не спав я нiчку темненькую,
   Да не буду спати ще й другую,
   Да чомусь менi нудно
   I серденьку трудно,
   Молод козак сам не знаю...
   На третiй день уранцi Григорiй став збиратися.
   - Куди ви, дядьку? - перша збагнула Катря.
   - Нагостювався, Ка©ре, пора в дорогу.
   - Тату, вони вже йдуть!
   - Що ти надумав, брате? - перестав стругати ложку Степан. - Коли не так
щось, то ти скажи...
   - Все дуже добре, дякую, - спинив його Григорiй. - Не ображайся, я  вже
пiду. Побачилися, погомонiли...
   - Де ти бродитимеш - старий, нужденний, немiчний?  Лишайся  та  доживай
спокiйно вiку.
   - Спокiй нам не судився, брате. Ми сiрi сироти, чужi у власнiй хатi...
   - Григорiю, побiйся бога! - устав Степан. - Тут  ти  хазя©н!  Ми  ж  не
якiсь там бусурмени, аби ламати старi дiдiвськi звича©.
   - Не гнiвайся, я не про те.
   - То залишайся.
   - Не можу, брате. Я знаю, вiрю, що ви подiлитеся останнiм куснем хлiба.
Та чи полiзе менi у рот той кусень, коли  на  нього  блискатимуть  голоднi
очi... - сказав Григорiй тихо.
   Степан схилив важучу сиву  голову.  Зiтхнула  Катря  i,  втерши  нишком
сльози, взялася збирати чудному гостевi в дорогу дещицю.
   Брат забажав провести. Бiля ворiт спинилися, й Григорiй, Знявши  шапку,
вклонився Катрi, дiтям (Оксень кудись по©хав)  ,  дровiтнi,  грушi,  хатi,
гнiзду буслиному...
   - Де не побачу гайстра, то нашу хату згадую, - всмiх нувся братовi, щоб
побороти сльози.
   - Покинули, - махнув Степан рукою. - Вже третiй рiк вакуеться...
   Григорi╨вi недобре стислося серце. Усюди смерть, спустошення.  Одне  за
одним iдуть у невiсть поняття, речi, люди.
   Все перемелю╨ться на невблаганних каменях часу, неволi
   й злиднiв. Руйнуються одвiчнi твердi, й на тих  мiсцях  зiяють  похмурi
хляби...
   - Куди ж ти зараз?  -  спитав  Степан,  коли  минули  давно  занедбаний
фортечний вал.
   Григорiй знiтився: гце сам не знав. I раптом мовив:
   - До Переяслава. У мене там хороший давнiй приятель, Микита Гайстер.
   - Надумав тiльки-по?
   - Так... Степан спинився.
   - Ну що ж, давай прощатися.
   Поцiлувались тричi, потисли мiцно руки й, не озираючись, пiшли у  рiзнi
боки.
   Останнi десять-п'ятнадцять верст Сковорода  не  йшов,  а  бiг.  Немовби
вихор пiдставив пiд нього крила i мчав у  славне  мiсто  мiж  Трубежем  та
Альтою. За довгi темнi ночi в чужих хатах, у чужих людей, в самотнi дороги
вiн гiрко виплекав нову мету, нову надiю  знайти  затишну  гавань  хоч  до
весни, хоч би на кiлька мiсяцiв.  Так  ненароком  сказане  оволодiло  його
думками, серцем. Мерщiй, мерщiй у Переяслав!  Там  -  щирий  друг,  там  -
твердь, обiтована його земля!
   Дув вiтер iз пiвночi, рiзкий, пронизливий. I терпко пахло снiгом,  який
несли великi темнi хмари. Цi  змi©-чудиська  повзли  все  нижче  й  нижче,
заволiкаючи останнi клаптi  неба.  Хоч  був  ще  тiльки  полудень,  важка,
гнiтюча сiрiсть  -  якась  розведена  на  краплях  свiтла  темрява  -  вже
розлилася степом i пригасила i так похмурi барви. Убогi,  чахлi  стернища,
скирти, прибитi мжичками, пожухлi трави, зелено-чорнi латки озимини -  все
затихало, впадало в сон...
   Зненацька вийшов на голий берег рiчки й побачив  мiсто.  Як  i  колись,
здiймалися над ним величнi храми. Хрести та  банi,  правда,  не  пломенiли
сонцем, а ледь виднiлися у сiрiм мороцi. Трубiж затих пiд льодом, i тiльки
подекуди густа вода, злизавши стелу, ще нуртувала, рвалася з холодних  пут
на волю. Фортечнi стiни довкола мiста рушилися й тепер нагадували беззубий
рот. Щось моторошне було у цих ру©нах, у цiй замерзлiй  рiчцi,  у  тьмянiм
золотi хрестiв та бань... Згадалися сумнi чорнуськi входини, нiме безлюддя
вулиць... Нi, нi! Дурницi. Холодний вiтер,  хмари,  стареча  втома  -  ось
крила деймона, що налягли печаллю на спраглу  душу.  Господи,  не  допусти
зневiритися в тво©й премудростi та милосердi, дай зачерпнути моцi з  тво©х
щедрот, яких давно ти не посилав на цi степи, на цi мiста-ру©ни!
   З останнiх сил, спираючись на журавля, брiв по  дорозiгреблi,  а  потiм
вулицями, де майже  все  зосталося  таким,  як  двадцять  рокiв  тому.  Це
пiдбадьорювало: вiн не любив застиглого, давно  потрухлого,  але  останнiм
часом почав боятись i перемiн, якi здебiльшого були лихi, трагiчнi.  Перед
його  очима  пройшли  в  минуле,  у  небуття  козацькi  вольностi,  полки,
гетьманщина, Сiч, Колi©вщина i ще  багато  дечого.  Натомiсть  -  рабство.
Пiв-Укра©ни вже в крiпаках, на iнших жде те ж саме.
   Минув Колегiум, собор, дзвiницю. Зикнув полегшено, коли побачив, що двi
тополi сотниковi стоять на мiсцi. Ба навiть виросли - удво╨ вищi й  товщi!
Спинився, витер рукою пiт на лобi й пiшов повiльно, уже не кваплячись,  не
боячись, що замiсть хати Гайстра застане дике дворище.  Враз  одлягло  вiд
серця. Куди й подiлися журба та втома. Вiн навiть став мугикати  улюблений
Микитин "псалом" про кума та судака, якого той до куми тащить:
   Очерет трiщить,
   I вода плющить...
   Чи то  Микита  й  досi  такий  веселий,  жвавий?  Перемiнився,  мабуть.
Поважно-мудрий, стриманий. Як-не-як - уже, напевно, дiд, при чинi  та  при
ма╨тностях... О, двiр нiвроку. Заможний двiр. Не побагатшав нiби, та й  не
збiднiв... Чи то ж упiзна╨? Де там. Ще прожене. Подума╨ -  якийсь  жебрак.
Вiн же бо пан... А ось i сам! Високий, ставний, з розкiшним чорним чубом -
немов над ним не владний час.
   Сто©ть i вiжки змоту╨...
   - Добридень, пане Гайстре, - гукнув Григорiй, - спершись  на  невисокий
густий паркан.
   - Здоровi  будьте  й  ви,  -  озвався  той  привiтно,  затяг  кiнець  i
обернувся.
   Григорiй  аж  сторопiв:  Микита  за  двадцять  рокiв  не  постарiв,   а
помолодшав! Свят, свят...
   - Ви щось хотiли, дiду? - спитав той лагiдно. Григорiй сiв на перелаз.
   - Микито, що з тобою?.. - промовив глухо.
   - Дiду, я не Микита. - Мене Богданом  кличуть.  Небесна  сило,  так  це
Богданко, Микитин старшенький!
   - А батько дома, голубе?
   Богдан насумрився, оглянув пильно зайду й, перехрестившись, мовив:
   - Нема╨ батька. Вже восьмий рiк.
   - Помер?
   - Загинув. У Бессарабi©.
   - А мати?
   - Вмерли. Коли почули, що батька вбито, то ©м таке щось прилучилося, що
за пiвроку й згасли... А ви ©х знали, дiду?
   - Знав, синку, знав...
   - То ви заходьте, зiгрiйтеся та пообiдайте, - вiдчинив Богдан ворота.
   Сковорода не в силi був ступити й кроку в  Микитин  двiр,  де  не  було
Микити та чарiвно© його Онисi, яку вiн "вирвав" iз Лохвицi. Поспiхом минув
ворота й побрiв назад, у мiсто.
   - Куди ж ви, дiду?
   - Я вже пiду. Я забарився, - промимрив злякано Сковорода й наддав ходи.
   - Хто там такий, Богданку? - долинув iз хати ясний жiночий голос.
   - Якийсь химерний старець... Просив  зайти  -  не  хочеУдарив  стрiчний
вiтер, рвонув за  поли  свитки,  засипав  очi  снiгом.  I  свiт  розтанув,
сховався, щез у бiлiм вирi. Один як перст! Бр-р-р... Страшно, моторошно...
Так навiть  краще.  Воля.  Куди  схотiв...  А  де  ж  дорога,  вулиця?  Де
Переяслав? Зник. Бач, переяв i  все  втеряв...  Яка  густа,  яка  безмежна
вiхола! Нестримний бiлий вiтер i чорний снiг... А  може,  то  просто  нiч,
подерта на безлiч  чорних  клаптiв...  Чи  день.  Учорашнiй.  Нi,  мабуть,
завтрашнiй. Найлiпше рвати завтрашн╨ -  страшнiший  бiль.  Минуле  рветься
легше i легше склею╨ться... Все рвуть, все кидають на зимний вiтер...

   Тихо, тихо Дунай воду несе,
   А ще тихше дiвка косу чеше...

   О, хтось спiва╨. Ти ба, Микита Гайстер! Принiс з Дунаю  пiсню.  Нi,  це
хтось iнший. Микита там i досi... Там, кажуть, кров зiйшла червоним маком.
Весь степ горить, пала╨ - мак, мак...
   Отямився за Трубежем у полi.
   Снiг перестав, i вiтер трохи стишився. Над  бiлим-бiлим  свiтом  повзли
кошлатi хмари.
   Мак, мак...
   От клята пам'ять! Де бачив вiн це полум'я, червоно-чорнi квiти?..
   На роздорiжжi звернув праворуч, де  пiд  габою  снiгу  ще  не  схололи,
певно, його слiди. Не думав iти в  Чорнухи,  звернув  на  цю  дорогу,  аби
кудись звернути. Йому однаково, байдуже... А  голова  -  неначе  дзвiн  на
вiтрi, гуде, гуде... Пече всерединi. Узяв,  нагнувшись,  снiгу,  поклав  у
рот. Бом, бом... У скронях. Чому  так  душно?  Лiто...  Сiпнув  на  грудях
свиту.

   Загрiбай, мати, жар, жар -
   Буде тобi дочки жаль, жаль...

   Чи╨сь весiлля! Копитять  землю  конi,  музики  тнуть,  спiвають  свахи,
дружки... Та це ж_ братанич яiениться! Он вiн,  Степан,  i  Катря...  Мак,
мак! На рукавах у Катрi... Всмiхнулася -  аж  то  Мар'яна!..  Господи,  ку
диве, що це з нею?! Летить, летить,  як  марево,  а  з  рукавiв  на  землю
сиплються червоно-чорнi квiти... Мар'яно!.. Щезла...
   Не витираючи холодних слiз, Сковорода зверта╨ знов праворуч. У  Коврай,
у Коврай! Ще раз побачити i можна вмерти... Струнке,  веселе,  блакитнооке
сонечко, його нещасне щастя... Тут зовсiм  близько,  верст  п'ятдесят,  не
бiльше...
   Он бiжить, бiжить мала дiвчина,
   А за нею русалочка...
   Мар'яна тулиться до нього лячно й пита╨ пошепки:
   - Як ви гада╨те, русалки вже поховалися чи ще довкола бродять?..
   Сковорода обняв  за  плечi  дiвчину...  I  раптом  скрикнув:  вона  вже
бабця!.. Боже, скрiзь смерть, ру©на, знищення.  Бери,  жорстокий  деспоте,
усе, що е, що бачиш, руйнуй, стирай у прах, але не руш Мар'яну!..  Мовчиш,
зацiпило... Чого ж ти скалиш зуби? Що я сказав смiшного?.. А  я  не  хочу!
Досить менi тво╨© мудростi, тво©х смертей, тво©х дурних  законiв!..  Я  не
пiду, не бачитиму, я ошукаю тво©х сатрапiв, сховаю в серцi, на самiм  днi,
й не дам, не дам!
   Вiн  обхопив  руками  груди  й  побiг  назад.  Мерщiй  до   Ки╨ва,   до
альма-матерi! Миславський мудрий, можний, не дасть себе на злу поталу. Вiн
твердь, вiн петра. Як Аввакум рече:
   зiйду па камiнь i на сторожi стану!..  Зiлля  йде  обертом,  хита╨ться,
немов вода. Снiг чорний,  бiлий,  колами,  смугами...  Мар'яна  б'╨ться  в
грудях, от-от не вирветься...
   Знесилившись, сiв пiд вербою, поволi зсунув торбу i  прихилився  спиною
до нехиткого стовбура. Блаженство!.. Так у раю, напевно.  Душа  намучиться
на цiй землi, влетить в едем i сяде пiд райським деревом...
   Набрав у жменю снiгу й пiднiс до вуст. Солодкий, як iз джерела  вода...
А де ж той рай? На сходi... Бредня! "Насадив господь бог рай  в  Едемi  на
сходi". Де треба стати, щоб, повернувшися в потрiбний бiк, уздрiти рай?
   Заплющив очi  й  слухав,  як  дзвонять  дзвони.  Бом-бом,  дзинь-дзинь,
бом-бом, дзинь-дзинь... Чудово! От тiльки жаль, якийсь один, надтрiснутий,
псу╨  всю  музику...  Iч  торохтить,  iч  гупав.  Бом-бом,  дзинь-дзинь...
Бух-бух!.. Як вiз по мерзлiм груддi. А пропади ти!..
   - Тпр-р-р, стiй, Гнiдко! - почулося нагло. Сковорода  пiдвiв  повiки  й
побачив воза, запряженого одним конем. Вiзниця кинув вiжки, потер  задублi
руки й  став  наближатися.  Вiн  був  дрiбний,  русявий,  у  кожушку  й...
спiдницi. Pardon, у рясi. Щось казав, пiдходячи, але Григорiй того не чув.
Проклятi  дзвони!  Невже   аж   ки©вськi?   Чи   переяславськi?   Бом-бом,
дзинь-дзинь...
   - Кажу, добридень, дiду, - гукнув чернець.
   Григорiй лише кивнув. Язик пошерх, не повертався в ротi.
   - Чого ви тут сидите?
   - Я йду.
   - Куди?
   - У Ки©в...
   - Це далеченько, дiду, - сказав чернець лукаво. - До вечора не дойдете!
На прощу?
   - Нi.
   -_ До родичiв?
   - Я до Миславського... До альма-матерi... Там, в Академi©...
   - Спiзнились трохи, дiду! - розвiв чернець руками. - Всього  на  десять
рокiв... Миславський ваш давно в Московщинi. Пасе ведмедiв... - Приклав до
лоба руку i мовив лячно: - Та ви як жар, дiдуню! Ходiмо швидше,  я  завезу
додому. Де ваша дома?
   Бом-бом, дзинь-дзинь... Миславський пасе ведмедiв...  Куди  ти,  бурий,
нема на тебе вовка!.. Хльось, хльось гарапником...
   - Де ваша дома, дiду?! Хто й звiдки ви?
   - Я Дани©л Мейнгард, Сковорода... -  пробурмотiв  Григорiй  i  заспiвав
осиплим тихим голосом:
   Та нема╨ лучче,
   Та нема╨ краше,
   Як у нас да на Укра©нi!
   Чернець узяв його пiд руки й понiс до воза.
   - Я ще живий, куди ти тягнеш мене, люципере! - кричав, пручався.
   - На  вiз,  Григоре  Савичу.  Там  м'яко,  тепло...  Доскочим  Драбова,
переночу╨мо - i до Прилук, у Густинку... У мене коник славний...
   - Кiнь, кiнь! Ви чу╨те?!
   Григорiй вирвався й побiг у поле. Десь зовсiм близько  iржав  i  цмокав
ногами  в  тванi  золотогривий  кiнь!  Ось  вiн,  як  вiтер,  вилетiв   на
чорно-бiлий пагорб i, розметавши огненну гриву, помчав  у  степ.  Iржання,
тупiт, стугiн...
   - Кось, кось! Кось, кось!.. Лиш вiтер, гул та дзвони.  Бом,  бом,  бом,
бом... Утер сльозу. Тягнучи снiгом торбу, пiшов до  воза.  Спокiйно  дався
вкласти себе у сiно, накрити чимось теплим. I провалився  в  хитку  гарячу
хвилю. Бом, бом...



   ...I СIТЬ ОСТАННЯ

   Всю зиму й весну Григорiй бився з хворобами i рвав  тенета  смертi.  Не
раз в убогiй келi©, куди привiз його чернець добряга, чув  шелест  крил  i
холодячий подих ©© посланця у Азра©ла. Проте нi ця зима, нi  ця  весна  не
стали в його життi останнiми. Останнi,  тi,  якi  окреслюють  межу  буття,
прийшли i не скоро, але прийшли. Були ще  роки  поневiрянь,  новi  книжки,
написанi в  самотинi  на  пасiках,  новi  переклади  з  великих  мудрих  i
незлiченнi бесiди з простим i можним людом. Пiзнай себе.  Спасибi  боговi,
що потрiбне зробив  нетрудним,  а  трудне  непотрiбним.  Велике  братство,
царство любовi й дружби. Нерiвна рiвнiсть... А навкруги тим часом  любовi,
братерства й дружби ставало менше й менше, одне  за  одним  козацькi  села
прощалися  з  волею,  найнеобхiднiше  робилось  трудним  i   недосяжним...
Григорiй усе те  бачив,  нестерпно  мучився  й  згоряв  на  полум'©  свого
безсилля спинити це варварство, вернути людям розум та милосердя.
   I якось, ходячи понад ставком у Пан-Iванiвцi, яка останнi роки  припала
так йому до серця, вiдчув, що все, що час настав збиратися. Vixi et,  quem
dederat  cursum  fortunе  peregi!   Вiн,   власне,   був   готовий.   Сво©
книжки-рукописи, якi були при ньому, давно послав у  Петербург  Михайловi.
Дiлити не мав чого. Хотiлось тiльки ще  хоч  би  раз  побачити  найближчих
друзiв-учнiв, погомонiти з ними на дальню путь-дорогу.  Михайло  мав  десь
днями купити хутiр i повернутися в  сво©  пенати.  А  Якiв  близько,  його
покликати можна, переказавши кимось, або листом. Вже i╨рей.  Розумник!  Як
прочитав "Икону Алкiвiадскую", розгнiвався й замалював не тiльки автора, а
й те, кому цей твiр присвячений. Це щось нове, якесь нещастя з Яковом. Вiн
м'якосердний, вiн був завжди як глина,  з  яко©  можна  вилiпити  усе,  що
хочеш.
   Послав листа з оказiвю й терпляче ждав. За  кiлька  днiв  прокинувся  з
передчуттям - сьогоднi! Швиденько встав i виповз iз куреня, мов Дiоген  iз
бочки. Насилу випростався i, перекашлявши, пiшов униз, до ставу.
   Вже котрий рiк у Пан-Iванiвцi, проте не звик i досi  до  цього  дивного
кутка  землi.  Щоб  сам  хотiв  придумати,  навряд  чи  вигадав  би   щось
досконалiше та мальовничiше. Глибоке русло рiчки  перетинав  мiцна  широка
гребля. На греблi млин та верби. Праворуч став, немов дворога порохiвниця,
в кутку яко© пагорб, порослий соснами. Лiворуч балка,  виповнена  високими
стрункими вiльхами, вербою, хмелем та рiзним iншим зелом.  З  крутобережжя
струмить вода  з  цямрини.  Смачна,  холодна,  вiчна.  А  поруч  парк,  де
по╨дналося старе й нове, природне й штучне. Боже, чого нема у цьому парку!
Вiд кам'яницi пансько©, що на горi, в бiк Мерлi iде алея, тiниста, липова.
Бiля альтанки вона розщеплю╨ться i п'ятипалим вiялом  збiга╨  ледь  не  до
ставу. Це менший став, низинний. Тут теж криничка. Рогiз, калина. На захiд
- гай березовий, на схiд - садок,  тополi.  А  далi  -  дуб  i  липа,  два
старцi-велетнi...
   Спинився, сiв пiд дубом. Набрав роси у  пригорщ  i  просвiжив  обличчя.
Воно набрякло з ночi, пошерхло й стало  немов  чуже.  Все  тiло  рушиться,
зда╨, не хоче бiльше жити, носити гострий розум та невгамовну душу. Щоб не
душа, яка не зна╨ втоми 1 вболiвав за все на свiтi,  давно  лишив  би  цей
бiлий свiт, що чорний став од горя, i перейшов би  свiй  Рубiкон.  Вiн  не
боявся смертi i не чiплявся за кожну мить, за кожен подих, бо розумiв,  що
смерть така ж природна, як i народження. Усе живе колись-то мусить умерти,
i марна праця мучити себе жахами й прагнути вмолити вiчний  логос  зробити
чудо-виняток.
   Парк,  луг,  село  -   все   прокидалося,   стрiчало   день   симфонi╨ю
найдивовижнiших i найзвичайнiших для цього мiсця звукiв. Шум вiття, вуркiт
молочних цiвок, веселий писк пташок, скрип журавля,  овече  мекання,  дует
коси й мантачки... Заплющив очi - i вже в Чорнухах, над чарiвною Многою...
Чогось браку╨ нiби... Ага, сопiлки! Дiстав iз кишенi флейту,  яку  прислав
Михайло, й заграв повiльно, тихо, щоб не порушити звучання ранку... Краса,
гармонiя... Мов у раю...
   Не знав, чи е вiн справдi, тому волiв, щоб i по смертi зостатись тут, у
цiм земнiм едемi.
   Ополуднi при©хав Якiв.  Сковорода  зустрiв  його  на  греблi,  обняв  i
довго-довго не вiдпускав.
   - Що з вами, батьку?
   - Скучив...
   - Та ми ж недавно бачилися!
   - Хто зна╨, друже, коли ми знову стрiнемось...
   - Коли захочемо, - бадьоро мовив Якiв, - Чи я до вас, чи ви до мене.
   Вiн споважнiв, погладшав i мало чим нагадував того сердечного, простого
Яшу, що проводжав Григорiя колись удосвiта в нову мандрiвку-втечу.
   - Тобi зручнiше. Якове, - всмiхнувся  сумно  Сковорода.  -  Коли  умру,
навiдуйся, не забувай...
   - Тако©! - розвiв руками Якiв. - Та ви, Григоре  Савичу,  ще  нас  усiх
переживете. Вам сiмдесят i два? А ви ще - хоч би i в гренадери!
   - Я не жартую, друже, - спинив його Григорiй. - Прийшла пора моя...
   Правицький поволi  згас,  замислився.  Поправив  рясу,  немов  збирався
почати зараз сповiдь. Вiдтак спитав:
   - Стомилися?
   Григорiй не вiдповiв. Узяв пiд руку гостя й повiв у парк, стежиною повз
джерело.
   - Нап'╨шся, може? Вода добряча, спробуй.
   - Не краща  нашо©,  -  байдуже  кинув  Якiв.  -  Менi  щодня  привозять
сковородинiвську...
   - Яку, яку? - спитав Григорiй. Гiсть усмiхнувся.
   - У Бабаях так звуть  криницю,  бiля  яко©  жив  i  писав  сво©  книжки
Сковорода.
   Збентежений, Григорiй мовчки ступав ледь видною iз зела  стежкою  й  не
знав, що мовити i як поставитися  до  новини.  Хоч  не  страждав  порожнiм
гонором та марнославством, однак  було  при╨мно,  що  бережуть  про  нього
пам'ять люди, що недаремно прожив життя.
   - А на базарi в Харковi два тижнi тому слiпий кобзар спiвав, спiвав про
Лазаря, та як ушкварить "Всякому городу  нрав  и  права"!  Понiс  пiвшапки
грошей...
   Господи, чи вiн навмисне його спокуша╨, цей бiсiв Якiв! Проте це правда
- Григорiй не раз чув сам сво© пiснi з уст кобзарiв, священикiв i  простих
селян.
   - Що в свiтi дi╨ться? - спитав у гостя.
   - А ще казали, що умиратимете! - гукнув зрадiло Якiв.
   - Вмиратиму - це ще не вмер.
   - Наш друг Панас на днях став дiдом. Логвин  пив,  пив  i  спився...  -
загнув  два  пальцi  Якiв.  Затiм  наморщив  лоба  i  засмiявся:  -  От  у
Сошальських була iсторiя! При©хав до них бурсак Кудрицький  навчати  дiтей
французько©. Дали йому  вечеряти,  поклали  спати.  Раненько  глядь  -  на
простирадлi так i лишився його вiдбиток, немов чорнилом...
   - Що чути з Польщi?
   - Б'ються, - знизав плечима Якiв.
   - Дали народу волю?
   - Костюшко ' дав, пани iз рук не випустили.
   - А як французи?
   - Б'ються.
   - Живе республiка?
   - Живе, - промовив Якiв пошепки.
   - У нас спокiйно?
   - Тихо.
   - Ще спить... - зiтхнув Григорiй.
   - Хто?
   - Наш народ i ми з тобою.
   - Ви все бунту╨те.
   - Який там iз мене вже бунтар!  Сiвач,  що  хоче  бачити  зеленi  вруна
сходiв...
   - На камiнь сi╨те, Григоре Савичу.
   - У нас земля задуже збита й полита слiзьми, а не дощем.
   - То все одно що камiнь.
   - Нi, камiнь - мертвий, земля - жива.
   Пiд липою Григорiй сiв - стомився. Пригнувши гiлку й понюхавши  пучечок
цвiту, Правицький лiг у траву, розкинув руки й дивився довго в небо.
   - Преосвященний про вас розпитував. Про©здом  був  у  мене,  -  озвався
згодом.
   - Достойний учень Крайського, - махнув рукою Сковорода.
   - Ви не правi, - пiдвiвся рвучко Якiв. - Це муж  освiчений,  шляхетний,
гречний.
   - Не по словах судити слiд, а по дiлах.
   - Що ж вiн такого робить?
   - А те, що й Крайський. Всi одним миром мазанi.
   - Нi, видно, правду кажуть, що ви недобрi... - промовив сумпо  Якiв.  -
Немовби йорж. Сковорода всмiхнувся:
   - Жорж мудра рибка, Якове. Таке мале i незугарне, а  спробуй  з'©сти  -
вдавишся.
   - Хiба вас хто займа╨. Самi до всiх  прискiпу╨теся,  всiм  невдоволепi,
колотитесь, як той Марко у пеклi...
   - Тебе приспали, Якове, - спинив його Григорiй. - Дали шматок ситнiший,
i ти заснув. Правицький почервонiв.
   - А що мав дiяти? - промовив тихо. - Дiти...
   - Зiйду на камiнь i на сторожi сво©й стану... Пам'ята╨ш це Аввакумове?
   - Та де ж той камiнь, батьку?
   - Шукай - знайдеш.
   Правицький, уникаючи дивитись в  очi  вчителевi,  пiшов  довкола  дуба.
Оглянув крону, стовбур, зiрвав листок, понюхав.
   - Старезний... Рокiв триста! -  гукнув  примирливо.  -  I  ще  посто©ть
стiльки...
   - А що йому, посто©ть. На те ж вiн дуб.
   - Преосвященний хоче вiдвiдати Пан-Iванiвку й зустрiтися вiч-на-вiч  iз
вами, - врочисто мовив Якiв i сам увесь засяяв.  Цю  неповторну  мить  вiн
смакував, напевне, усю дорогу.
   - Та що ти кажеш! - удав, що дуже радий, Сковорода. -  Я  не  достойний
тако© честi. Того не може статися...
   - ╞й-богу, правда! - пiдбiг Правицький. - Вiн сам казав, у мене в домi.
Взяв списки ваших творiв. Читав, хвалив!
   - О господи, - зiтхнув Григорiй скрушно. - Гадав спокiйно вмерти...
   - ╙пiскоп прийде з миром. Смирiться й ви, розкрийте душу ©х преподобiю,
знiмiть скорботу з серця й вернiться в лоно церкви!
   Сковородi стало жаль людини, яка так палко, з таким  натхненням  казала
нинi чужi слова, творила волю iншого й  при©хала  сюди,  напевно,  не  для
останнього "прости!", а для цiлунку зради. Нi, вiн не здатний зрадити! Вiн
м'якотiлий, лагiдний,  готовий  усе  зробити,  аби  був  спокiй,  тиша  та
благодать.
   - I що ми з цього матимемо? - спитав Григорiй  з  натяком  на  тридцять
срiбникiв.
   - Я - протопопство в Харковi, - пустився  Якiв  берега.  -  Ви  -  мир,
вiнець  подвижника,  спокiйну  славну  старiсть.   А   пiсля   смертi-iм'я
святого!..
   Сковорода не стримався i засмiявся.
   - Ну що ти мелеш, Якове, - сказав докiрливо. - Хiба ж таким торгують!
   Посол епiскопа не смiв очей пiдвести. Стояв похнюпившись i м'яв листок.
   - Учителю, я не подумав, що вас обурить... - озвався згодом.  -  Гадав,
при╨мно буде.
   - Видать, погано ми вас учили.
   - Ви ж нiби...
   - Якове, в безчасся наше, коли на возi  ©деш,  то  озиратись  мусиш  на
заднi колеса. Ти пам'ята╨ш, як нам з отцем Лаврентiем вже пах Сибiр?
   - Хiба таке забудеш, - промовив Якiв, хмурячись. -Але, Григоре  Савичу,
у вас же в  кожнiм  творi  святе  письмо,  iсторiя  свято©  вiри.  Й  лише
подекуди...
   - Sapienti, як кажуть, sat!
   - Воно-то так... Проте чи гiдне мужа таке лукавство?
   - "Будьте кроткi, як  голуби,  а  мудрi,  як  змi©".  ╙вангелi╨,  слова
Христовi.
   - I все одно я зневажаю хитрiсть!
   - Я також. Якове. Але молитвами Iсуса нашого ми й досi пишемо,  живемо,
боремося. Чи варта шкура вичинки?
   - Не знаю. МожеПрийшов вiзниця Якова.
   - Батюшко, вас i он ©х, - кивнув на Сковороду, - пани гукають ©сти.
   - А ти вже ©в?
   - Давали.
   - Ну що ж, ходiмо, - устав Григорiй. - Андрiй Iванович гостинний пан...
   Пiсля обiду Якiв зiбрався ©хати. Сковорода не  стримував  -  побачився,
погомонiв; ще  проведе.  Все  ма╨  йти  сво©м  природним  звича╨м,  текти,
мiнятися. Не ступиш  двiчi  в  ту  саму  рiчку.  Загатиш,  спиниш  -  вода
засто©ться i зацвiте.
   Звелiвши кучеру, щоб доганяв, пiшли помалу.  Обом  хотiлося  побути  ще
вiч-на-вiч, загладити свою вину за прикру сутичку, за непри╨мний осад,  що
залишився в душi у кожного.
   - Напевно, ми вже не  побачимося  на  цьому  свiтi,  -  почав  Григорiй
перший. - Ти не та© на мене зла. Я був лихий сьогоднi...
   - А я - нiкчемний, правда?
   - Душеубогий.
   - Дякую...
   - За що?
   - За правду.
   - Тепер вона не цiниться - всi продають, нiхто купляти не хоче.
   Догнав вiзок. Сковорода оглянув пильно Якова, ввiбрав назавжди  в  душу
його обличчя, постать. Здавило в горлi.
   - Друже...
   - Що, батьку?
   - Щось я хотiв тобi  сказати...  -  потер  чоло  Григорiй.  -  Проклята
пам'ять...
   - Заповiсти?
   - От-от! Шануйтеся, не дайте вбити в душах любов до  волi,  правди.  Не
пiддавайтесь вiдчаю, не потерпайте,  коли  невдачi,  прикрощi.  Ми  всi  -
предтечi. Месi© прийдуть слiдами нашими, за рiк, чи два, чи двадцять. I не
прийти вони не можуть. Нiщо не вiчне в свiтi, неправда теж!
   - Учителю... - розчуливсь Якiв. - Я... я...
   - Сiдай i ©дь,  -  сказав  Григорiй  твердо.  Обняв,  притис  до  себе,
поцiлував.
   - А може, й ви зi мною. Жили б у нас...
   - Не можу. Дякую. Я обiцяв Михайловi.
   - Господи, та вам же лист вiд нього! - ударив себе по лобi Якiв.
   Сковорода не мiг дiждатися,  поки  Правицький  знайде  цей  довгожданий
аркуш.  Йому  здавалося,  що  той  навмисне  шука╨  так  нестерпно  мляво,
порпа╨ться у закапелках ряси, неначе курка в смiтнику... Нарештi! Григорiй
схопив листа, Зiрвав печатку i став читати,  здоровлячи  знайомий,  рiдний
почерк, слова та фрази. Дiйшов до  пiдпису  i  не  збагнув  нiчого  -  так
спраглий, п'ючи, не чу╨ смаку води.
   - То що Михайло пише? - спитав ревниво Якiв.
   - Не знаю, зараз... Почав читати вголос:
   - "Любезной мой друг, Григорiй Савич! С самой весны я собирался  к  Вам
писать. Желанiе мое видеть тебя и окончить век вместе. Я всячески старался
купить деревню в Харьковском наместничестве, для привычки к  тому  краю  и
для  тебя.  Й  совсем  было  сторговал,  но   соседи   попрепятствовали...
Возлюбленный мой Мейнгард! Тяжелы  были  последствiя  светскаго  круга,  в
которой попал друг твой,  оставя  сам  себя.  Удручен,  изможден,  истощен
волненiями света, обратился он в себя самого, собрал разсеянныя  по  свету
мысли в малый круг желанiй и, заключа оныя в  природное  свое  добродушiе,
прибыл из столицы в деревню, надеясь тамо найти брег и пристань житейскому
своему обуреванiю..."
   - Куди ж прибув вiн, в яке село? - не втерпiв Якiв. Григорiй глянув  аж
у кiнець листа i вiдповiв:
   - "Село Хотетово, в двадцяти пяти верстах от Орла..."  -  Вiдтак  почав
читати далi: - "Свет и тамо исказил все. В глубоком уединенiи  остался  он
один, без семейства, без друзей, без знакомых, в  болезни,  в  печалех,  в
безпокойствах, без всякаго участiя, совета, помощи, соболезнованiя..."
   Не змiг читати далi: зайшлося серце жалем, змiшались букви i  попливли.
У грудях щось пiднялося, вибухнуло й росло, нестримне, пристрасне, до краю
сповнюючи старе i кволе тiло.
   - Вiн жде, стражда╨... Якове, ти чу╨ш, Якове, Михайло в горi!  Господи,
я мушу йти... Нi, ©хати!
   Обнявши рвучко Якова й затисши в руцi листа, Сковорода забув про все на
свiтi й побiг збиратися в сво© останнi мандри.
   Раненько й рушили. Господар дав найкращих коней  i  тiльки-но  куплений
новий ридван. Благав, молив заждати, бо задощило  саме,  але  Григорiй  не
хтiв нiчого слухати i  поривався  йти  пiхотою.  Андрiй  Iванович  нарештi
здався i вiдпустив, як кажуть, iз миром. Лише звелiв вiзницi,  аби  глядiв
учителя, неначе батька рiдного, не намочив у зливу й не перегрiв на сонцi.
Прощалися з сльозами, з тугою - Сковорода ж не в гостi ©хав, а назавжди.
   Муравський шлях був добре вкочений, конята бiгли прудко, одна за  одною
лягали версти пiд молодi колеса, проте Григорi╨вi  кортiло  ©хати  швидше.
Мерщiй, мерщiй у рiдне, хоча й незнане, село Хотетово! Там - велiй друг! I
скiльки ж вони не  бачилися?  Вже  дев'ятнадцять  рокiв...  Михайловi  пiд
п'ятдесят... Не вiриться. Всепереможний i невблаганний час! Чи то ж  давно
Григорiй вперше зустрiв Михайла в дворi Колегiуму, а нинi, - боже  правий!
- той пережив усi спокуси свiту,  пiзнав  себе,  покинув  сво©  нещастя  й
радощi i повернувся в лоно сiльсько© тишi й безпосередностi, з яко© вийшов
i так бездумно кинувся у су╨ту су╨т...
   Мерщiй, мерщiй! Так трохи лишилось жити...
   В село в'©жджали на шостий день увечерi. Крiзь дощову  завiсу  й  густу
пiтьму ледь пробивалося хитливе тьмяне свiтло  кiлькох  найближчих  вiкон.
Лiниво гавкали охриплi соннi пси.  Вiзник  не  правив  кiньми,  вони  самi
знаходили дорогувулицю i вже не  бiгли  -  тюлали.  На  роздорiжжi  стали.
Бурмочучи та кленучи, вiзниця злiз iз передка й побрiв кудись у темряву.
   Сковорода  потер  отерплi  ноги,  поворушив   плечима,   аби   прогнати
слабкiсть, яка з ним ©хала мало не всю дорогу. Йому  хворiти  нiколи,  вiн
ма╨ бути дужий, веселий, мудрий. Коли  iдеш  зцiляти,  забудь  про  власнi
хворостi.
   - Ну, що там, голубе? - спитав, почувши, що повернувся кучер.
   - Вже недалеко.
   - То поганяй!
   - Аякже...
   Ще запитали двiчi й, нарештi, вперлися в якiсь ворота. Кричали,  гупали
- нiде нiкого. Тиша. Вiзниця, лаючись, пiшов уздовж паркана, знайшов  десь
дiрку й пролiз у двiр.
   - Чи е живий хто?! - гукнув вiн трубним басом i загупотiв  у  дверi.  -
Прокиньтесь, пане, гостi!
   Небавом блиснув вогник. Почувся  гомiн,  важкi  квапливi  кроки,  i  до
Григорiя в ридван полiзло щось величезне,  чорне.  Схопило  руку,  впилось
губами в не© й прошепотiло знайомим, рiдним голосом:
   - Спасибi,  батьку!..  Господи,  невже  не  сон  це?!  Григорiй  Савич,
господи!..
   Григорiй гладив його гарячу голову i вiд хвилювання не  мiг  сказати  й
слова. Все, що берiг у серцi лише для цi╨© зустрiчi, для цих  хвилин,  для
це© митi, кудись безслiдно зникло. Натомiсть - щем у  серцi  та  сльози  в
горлi грудкою.
   Ридван помалу рушив, минув ворота  i  зупинився  вже  у  дворi,  побiля
ганку.
   - Пане, куди поставити коней? - спитав вiзник.
   - Заждiть, я швидко,  зараз,  -  прошепотiв  Михайло  нiжно  й  зник  у
темрявi.
   Сковорода  зiбрав  свою  могутню  волю,   аби   отямитися,   перебороти
смертельну втому й зустрiти друга весело. Коли прийшов зцiляти...
   Прибiг Михайло. Узяв пiд руки старого вчителя, зсадив на  землю  й,  не
випускаючи, повiв у дiм.
   - Намучилися? Така дорога... Багнюка, дощ...
   - Нiчого, то все пусте, - таки  спромiгся  подати  голос  Сковорода.  -
Охота гiрш неволi.
   - Коли б ви знали, який я радий, батьку!
   - Я знаю.
   - То ж звiдкiля?
   - Бо радий сам.
   - У вас цiкава логiка... Тут сходинки - не упадiть.
   - Я пе такий старий, як ти гада╨ш.
   - Ось зараз ми побачимо! - i розчинив  широкi  дверi.  В  очi  бризнуло
яскраве свiтло великих трьох свiчок.
   - Ну, здрастуй, здрастуй, - обняв Григорiй друга й поцiлував.  -  А  ти
зарiс, немов розкольник. Голитись лiнишся?
   - Немило, батьку, - сказав Михайло. И заметушився: - Чого ж ми стали та
й сто©мо? Прошу, прошу! Ось - крiсло, вина... З дороги вам не завадить.
   - Спасибi, сяду... Сiдай i ти.
   - Я зараз. Знайду ось тiльки щось повечеряти.
   - Ми не голоднi. А де вiзник?
   - Пiшов на сiно спати. Просив у хату, так вiн не хоче, бо©ться -  коней
вкрадуть...
   - Сiдай, сiдай, Михайлику.
   - Я простелю вам.
   - Потiм.
   Михайло сiв навпроти, налив собi вина. Вiн постарiв, посивiв  i  схожий
був не па гвардiйця iз Петербурга, а на попа-розстригу.
   - Ти сам живеш?- спитав Григорiй тихо.
   - Сам аки перст.
   - Дружина там лишилася?
   - Там, батьку...
   Дощ бив у чорнi вiкна. Через розбиту й так-сяк затулену велику  шибу  в
покiй вривався вiтер, гойдав закляклi тiнi. Десь шарудiли й  пищали  мишi,
гуло у коминi чи на горищi.
   - А де ж тво© челядники?
   - Розлiзлися... А може, сплять у флiгелi.
   - Iз Петербурга вигнали чи сам утiк?
   - Було всього, -  зiтхнув  Михайло  i  мовив  гiрко:  -  Занапастив  я,
вчителю, сво╨ життя... Вже на порозi  старiсть,  а  па  душi  пустеля.  Нi
деревця, нi кущика, анi билинки... Умреш - i все, мов i не жив... Згадати,
батьку, нiкому! А ще страшнiше - нi за що. Як ту смоковницю, що не  давала
плоду.
   - Почни спочатку.
   - Пiзно.
   - Не треба мiряти життя аршином рокiв,  дiлами  мiряй.  Проживши  мало,
зроби багато - ось мудрiсть мужа.
   - I рада б душа у рай... Нема╨ сили, батьку.
   - Ти обiрвав корiння. Тобi вернутись треба й врости у землю.
   - Прагнув, хотiв купити ма╨ток десь бiля Харкова, а, бачте, де купив.
   - Продай.
   - Запущений. I половини нiхто не дасть.
   - Тодi покинь.
   - Та що ви! Чим же я житиму?
   - Вчителюватимеш. Пiдеш у школу або в Колегiум.
   - Я все забув.
   - Згада╨ш.
   - А як же грунт, будiвлi?
   - Роздай.
   - Кому?
   - Селянам.
   - А ©х куди подiну? Вони ж мо©.
   - Повiдпускай.
   Спливали свiчi. Вiтер розгойдував довгастi ©хнi вогники,
   й здавалося, що то тополi огненнi в степу на трьох могилах.
   Михайло випив келих, одкоркував нову заморську пляшку,  налив  i  випив
знову.
   Вiдтак сидiв, похнюпившись,  упершись  поглядом  кудись  у  кут  покою.
Нарештi звiв на гостя очi, всмiхнувся страдницьки:
   - Ходiмо спати, батьку! Вже скоро ранок. Чуете, спiвають другi пiвнi...
   Удень Григорi╨вi стало зле. Сухий дряпучий кашель i неймовiрна слабiсть
хоч не примусили лягти у лiжко, та прикували його до крiсла. Навiть не мiг
провести кучера, що  повертався  до  Пан-Iванiвки.  Не  пiдкорялось  тiло,
благало спокою,спочинку,тишi.
   Дощ не вгавав. То сiяв дрiбно-дрiбно, то  припускав  як  iз  вiдра,  то
налiтав тугою хвилею i потрясав будинок. Так без кiнця й просвiтку.  День,
два... сiмнадцять.
   На вiсiмнадцятий Сковорода не  витримав.  Поклав  рукопис  книжки,  яку
читав Михайловi, i попросив:
   - Михаиле, вiдправ мене додому.
   - Бог з вами, батьку, - злякався той. - Куди  ж  вам  ©хати?  Ось  ваша
дома! - розвiв широко руки. - Живiть хоч двiстi рокiв.
   - Не про життя я нинi думаю. Прийшла пора згадати,  що  всi  ми  тiльки
гостi на цiй землi...
   - Навiщо, батьку, ще й тим сушити голову. Бог добре зна╨, кому, коли  i
де призначено скiнчити вiк свiй.
   - Я тут_ не зможу вмерти, - сказав Григорiй твердо. Михайло  хтiв  щось
розважне мовити, але, згадавши вчасно хто перед ним сидить, лише  зiтхнув.
Вiд то© бесiди, що вiдбулася в нiч  при©зду  Сковороди,  пан  Ковалинський
почав боятися свого учителя, його очей пронизливих, його думок, що б  ють,
як молоти. Для нього все так просто - покинь, роздай, повiдпускай...
   Григорiй бачив, що велiй друг стражда╨, ждучи розмовимуки, и за всi  цi
днi нi разу не роз'ятрив його душi докорями,
   - Григоре Савичу, ви невгамовнi, - сказав Михайло згодом.
   - Умру - вгамуюся.
   - Ой нi! А твори й слава житимуть. Вас  знають  люди.  люблять.  ╙,  що
ненавидять. Але нема байдужих.
   Сковорода судомно втягнув у плечi голову i замахав руками:
   - Не треба, годi! Я не зробив i чвертi того, що мiг зробити. Напевно, я
мiг би бути Сократом чи Цiцероном. Хто ж я сьогоднi? Старець,  що  написав
десяткiв зо два книг, в яких полови бiльше, анiж зерна.
   - Нi, батьку, нi! - гукнув Михайло палко. - Всi вашi книги  цнотливi  й
мудрi, благочестивi й праведнi.
   - До бiса! Всiм цим народ наш ситий по саму зав'язку. Вiд благочестя  й
праведностi давно вже нудить. Я пiвжиття  вiддав  би,  щоб  бути  грiшним,
буйним!
   - Що з вами, вчителю?
   - Твоя "пустеля". Я мiг би виростити дiброву, бiр, а залишаю кущики.
   - Така вже доля.
   - Може... Ми уникали сiтей, а рвати будуть iншi. Я духом  чую,  бачу  -
вони грядуть! Ти - чу╨ш?
   - Нi. Я вже оглух, менi до всього байдуже.
   - У тебе вуха залитi золотом, - промовив жорстко. Й пошкодував: Михайло
зблiд, покрився потом. - Вибач. Я не хотiв образити...
   - Ти правду кажеш, батьку. У мене все понiвечене - i серце, й  вуха,  й
очi...
   - Михаиле, ©дьмо звiдси!
   - Не можу: в грудях пустка.
   - Душа людська, немов жива криниця: до краплi  вичерпа╨ш,  а  вранцi  -
знову повна.
   - Моя замулилася.
   - Розчистимо.
   - Не мучте, батьку! - схопився Михайло з  крiсла.  -  Я  чесно  й  тихо
житиму, не кривдитиму сво©х людей, дiлитимуся останнiм куснем iз  бiдними.
Я вас за приклад ставитиму, якщо осилю, то напишу з вас житi╨, але пiти за
вами i вас наслiдувати я вже не можу! Й не мiг нiколи...
   - Правда. - Григорiй теж пiдвiвся. - Менi пора.
   - Зостаньтеся!
   - Нi. Дух велить менi негайно ©хати.
   - Нехай хоч випогодиться.
   - Негоден ждати. Ще не до©ду...
   - Батьку, на чому ж я вас випроводжу?
   - Коняку ма╨ш?
   - Маю. Нема коляси!
   - Добре: нема того, що не потрiбне. Вiзок знайдеться?
   - Звiсно.
   - Скажи, ласкав будь, хай запрягають.
   - Добре... Та ви ж недужi.
   - При©ду - видужаю.
   Михайло важко вийшов. Сковорода одягся, знайшов свою напiвпорожню торбу
та журавля й побрiв помалу слiдом. На ганку сiв,  радiючи:  дощ  перестав,
подекуди виднiлось чисте небо. Село стояло чорне,  чуже,  похмуре,  вбоге.
Нiде нi тину, нi деревця, нi квiтки... Либонь, дiйшли до ручки...  Раби...
Раби Михайловi...  Яка  ганьба!  Схопився  й  попростував  до  стайнi,  де
запрягали коней. Мерщiй, мерщiй додому, у рiдний край!
   Прощалися аж за селом. Михайло тицьнув рукою кучера й зiскочив iз воза.
   - Я вже вертатимусь,- промовив хрипко.
   - Добре.
   Григорi╨вi якась камiнна туга лягла на серце.
   - Прощай...- промовив журно.- Можливо, ми вже не побачимося. Не забувай
нiколи того, про що ми говорили. Будь милосердним, мудрим, тримайся завжди
правди. Шукай невтомно iстину i жди месiю нашого. Вiн незабаром  прийде  й
сво©ми муками спасе народ i волю. Я вiрю - вiн народиться!
   Поцiлувалися, потисли руки.
   Рушили. Вiзок котився споро. Все далi й далi. Меншала  самотня  постать
друга, зникала в мревi далечi, ставала щемним спогадом.
   Цей день був тихий, сонячний. Вся Пан-Iванiвка втопала в жовтiм  листi.
Воно осипалося за ночi перших заморозкiв i  вкрило  змерзлу  землю  м'яким
барвистим коцом. Окрiм дубiв та сосен,  дерева  в  панськiм  парку  стояли
голi, чорнi, немов застиглi привиди, здiймаючи  до  неба  вкляклi  руки  в
якiйсь страшнiй печалi. Про що вони  молилися,  чого  благали  в  господа?
Весни, рясно© бростi, веселих теплих злив? А може, бурi й грому, коли  всi
фiбри тiла пройма╨ дрож?!
   Хто ©х збагне i хто почу╨ нiмотнi  ©хнi  крики...  Григорiй  вийшов  iз
дому, де по при©здi вiн жив у  затишнiй,  з  вiкном  у  сад,  кiмнатi,  й,
допомагаючи собi високим костуром, спустився сходинками в  залитий  сонцем
парк.
   Постояв трохи, мружачися од зливи барв та промсi©iв, i  побрiв  осiннiм
золотом.
   Не мав сьогоднi спокою: пона©жджало панiв-сусiдiв, гуляють,  п'ють,  до
нього лiзуть, просячи побути з ними, випити. Та це не  все.  Найгiрше,  що
терпне тiло й серце заледве чути в грудях; коли б не бiль, подумав би,  що
вже його нема╨. Так, час настав закiнчувати сво© житт╨вi мандри. От тiльки
шкода мислi, вона прозора, як це високе небо.
   Бадьорий дух, а тiло немiчне...
   Лист шарудiв, розсовувався од кволих нiг, i за Iригорi╨м тяглися  всюди
двi борозни. Вони засмучували, але и наводили на роздуми про  сенс  життя,
про шлях людини. Хто залишив свiй добрий слiд на свiтi,  тому  не  страшно
вмерти...
   Курiнь  стояв  самотнiй,  всiма  забутий,  кинутий,  прикритий  бляклим
листям. I все  ж  вiд  нього  вiяло  прив'ялим  цвiтом,  медом,  грушками,
яблуками i просто лiтом, яке було останнiм i  про  яке  вiн  ше  не  встиг
назгадуватися...  Ах,  що  тужити  всуе!  Колись  же  мусить  бути   межа,
кiнець-початок. Життя кiнча╨ться i почина╨ться... та сама вiчнiсть, з яко©
ми приходимо i до яко© знов поверта╨мося. Все просто, мудро...
   й моторошно.
   До куреня тулився забутий кимось заступ. Сковорода пiдняв його, оглянув
i, взявши жменю листя,  обтер  iржу.  На  сонцi  зблиснуло  старе  залiзне
вiстря... Ну що ж, Великий Заступе, ти недарма так стерся. Ти ма╨ш  гарний
досвiд, ко_ли не свiй, то предкiв -  могил  мiльйони,  безлiч...  Сьогоднi
стане бiльше.
   Узяв пiд руку заступ, окинув парк спокiйним, пильним поглядом  й  пiшов
униз, до двох могутнiх велетнiв.  Дуб  збронзовiв,  але  не  скинув  шати.
Побiля нього щулилася нага, мов скеля,  липа...  Ген-ген  ставок,  калина,
тополi, верЬи...
   Гарно.
   Чудове мiсце!
   Поклав на землю костур, розгрiб траву та листя й почав копати. Отупiлий
заступ йшов неохоче у вiковiчний дерн, i вiд того млiли руки, болiли ноги,
спина. Не знав, чи стане сили  завершити  сво╨  останн╨  дiло,  та  все  ж
старався, прагнув.
   Пани гуляли й досi. Кричали, грали, пробували спiвати псалми, канти.
   Отак усе на свiтi: добро i зло, пiтьма i свiтло,  печаль  i  радiсть...
Велика ╨днiсть! Як у народi кажуть, одна половина  свiту  скаче,  а  друга
плаче...
   Стомлений, сiдав на край могили i, трудно й часто дихаючи,  прощався  з
небом i сонцем, з водою ставу  й  вербами,  з  вогнем  калини  й  нiжнiстю
стрiмких тополь... Сьогоднi, Завтра i через рiк тут  буде  все,  як  нинi.
Лише його не буде...
   Був i нема. Химерно...
   Вставав i знову вергав важку i мокру землю.
   За цим трудом, уже надвечiр, його й застав Андрiй Iванович.
   - Григоре Савичу, що це ви робите? - спитав зчудовано.
   - Копаю.
   - Що?
   - Могилу.
   - Кому?
   - Собi.
   Господар дiстав хустинку i витер пiт на лобi. Вiдтак промимрив:
   - Жарти... Ви берете мене на кпини. Григорiй вилiз, обтер травою чоботи
й, передихнувши, мовив:
   - Я не жартую, пане... Коли умру, то поховайте мене у цiй могилi.
   Андрiй Iванович одразу витверезiв. Утерши знову пiт, спитав стурбовано:
   - Вам зле? Ви чу╨те, що скоро вмрете?
   - Цi╨© ночi...
   - Господи! - перехрестився Андрiй Iванович. - I о я пошлю по батюшку...
   - Не поспiшайте, - спинив його Сковорода. - Я ще не вмер.
   - А висповiдатися i причаститися, як за обрядом личить?
   - Пусте, - сказав Григорiй. - Обряди вигадали попи й ченцi.
   - Ви вмерти хочете без вiдпущення? - спитав iз жахом  Андрiй  Iванович.
-А як же бог? Як свiт, громада.-'
   - Хто не грiшив, тому не треба каятися.
   - Всi грiшнi.
   - Правильно. Й попи не виняток.
   - Хiба вони не люди...
   - То як же можуть грiшники вiдпускати комусь грiхи.
   - Вони ж посвяченi.
   - Такими ж грiшниками.
   - Ви щось таке говорите, - прошепотiв Андрiй Iванович, - що в  мене  аж
мурашки по спинi...  Ходiмо  краще  в  хату  та  повечеря╨мо  собi  удвох,
любесенько...
   - А гостi ж як?
   - Роз'©халися.
   Пiшли помалу вгору.
   Сiдало сонце. Тiнi стелились довгi,  чорнi.  Багрове  листя  Зблякло  й
лежало вбогим шматтям, якому вже нiколи не млiти в ласках вiтру,  не  пити
трунку променiв i не злiтати з вiття ясними диво-птицями...
   Андрiй Iванович щось казав, доводив, але Григорiй його не чув.  Це  був
останнiй вечiр, i вiн прощався з вечором, червоним сонцем, тiнями,  опалим
листям, з усiм веселим свiтом. Не жаль було нiчого - воно ж усе лиша╨ться.
Вмира╨ вiн, одмучився.
   З-за клунi вибiгла не молода уже паньматка i закричала:
   - Вiн тут б'╨ байдики, а я вже все оббiгала, його шукаючи. Ходи мерщiй,
Андрiю, та щось роби!..
   - И чого ти ото здiйма╨ш гвалт?
   - ╙пiскоп ©де, бовдуре! - взялася в боки панi. -  Ночу╨  в  олочевi,  а
завтра буде тутечки!
   Андрiй Iванович оторопiв,  мов  проковтнув  язик.  Стояв  щось  мимрив,
поглядаючи то на дружину, то на Григорiя
   Нарештi вiн отямився i гаркнув, наче перед полком козацтва:
   - Збери всю челядь та всiх жiнок слобiдських i  щоб  до  ранку  будинок
був, як церква!
   Коли паньматка зникла, вiн повернувся, украй збентежений, до пожильця й
розвiв руками:
   - Вибач, Григоре Савичу, я мушу йти. Такий-бо гiсть, така  ж  бо  честь
для мене! Сковорода всмiхнувся:
   - Iдiть, iдiть. Прощайте!.. Одне я  вас  проситиму:  як  похова╨те,  то
напишiть на каменi чи там на чому такi слова: "Свiт  ловив  мене,  але  не
спiймав". Запам'ятали? Можете ©х повiдомити й преосвященному.
   - I-фазд, гаразд. Все виконаю! - гукнув Андрiй Iванович. - Ми завтра ще
продовжимо цiкаву нашу бесiду!.
   Сковорода ледве  дiстався  ганку.  Спочив  на  лавцi  i  подолавши  всi
одинадцять сходинок, зайшов у дiм, де починався великий шарварок.
   В його кiмнатi було спокiйно  й  темно.  Поставивши  вже  не  потрiбний
костур, добув вогню i запалив недогарок Кiмната  враз  ожила,  наповнилася
густими тiнями, а за вiкном надворi, стало iще  темнiше.  Свiт  потонув  у
темрявi, зник, вiдiйшов кудись у невiсть, i  залишилося  його  в  Григорiя
тiльки маленька часточка, окреслена  холодним  муром  стiн.  Iтiл.  лiжко,
скриня i вогник свiчки...
   Зняв у порозi чоботи й поставив ©х до костура.  Пiднявши  вiко  скринi,
переодягея в чисте. Не вiдчуваючи ногами  холоду  анi  пiдлоги,  пiшов  до
столу, зiбрав книжки, рукописи й понiс до лiжка. Нiс  обережно,  сторожко,
боявся дуже, щоб не впустити i не розсипати, бо вже не знав, чи стане сили
зiбрати. Поклав пiд голови, накрив свитиною й, перехрестившись, лiг.
   Зiтхнув з полегкiстю, хотiв дмухнуть на  свiчку,  та  передумав:  нехай
горить, зосталося всього на палець воску, сама погасне хутко...
   Ну, от i все. Прожито останнiй день. На часi  смерть,  логiчний  кiнець
шляху людського, сумний фiнал трагедi©...
   Поволi терпне тiло, ста╨ чужим, холодним. Вiдмучилося, щоб  повернутися
назад у землю i перейти в щось iнше i знов зробити коло в якомусь образi -
трави, калини, дуба...
   Згадав калину в березi,  з  яко©  вирiзав  йому  дiдусь  сопiлку.  Оту,
найкращу, першу... О, як вона спiвала!..
   Спочатку тихо-тихо, а потiм усе настирливiше приплив  з  дитинства  той
калиновий голос i задзвенiв, розлився по  всiй  душi.  Перед  очима  пiшли
поволi Чорнухи, Многа, батько й чомусь заплакана,  завжди  весела  мати...
©й, певно, жаль, що вмерла, не  попрощавшись  зi  сво©м  улюбленцем...  Не
плачте, мамо! Скоро вiн дожене вас, мамо, вiн уже йде...
   Самого душать сльози...
   Небавом ще двi жiнки пройшли над ним хмарками - Мар'яна першою,  вiдтак
Олена... Чи то живi, чи вже чекають там?..
   Сопiлка гра╨, журиться,  немов  душа  калини  вселилася  у  цю  нехитру
музику.
   Ой коню мiй, коню,
   Золотая грива...
   Так i не сiв, не ви©хав у чисте поле 3 кобзою, не заспiвав  тако©,  щоб
свiт стенувся з подиву, щоб воля в сонцi зблиснула, неначе  гостра  криця.
Либонь, судився iншому золотогривий вiтер...
   Калина плаче, тужить... Печаль стиска╨ серце: десь у Михайла, в  Якова,
ось тут, пiд головами, i хтозна-де лежать його  творiння,  його  рукописи,
яким не вийти в люди... Нема пророка в рiдному краю... Пророки  ╨,  та  ©х
бояться!
   Холонуть руки, ноги... Григорiй бачить вiтер, криницю, верби,  явора...
Дзюрчить вода, туркоче в хащi  горлиця...  Й  сопiлка  гра╨  пiсню,  ще  й
промовля словами:
   Ой ти птичко жовтобоко,
   Не клади гнiзда високо!
   А клади його на травцi, i©а зелененькiй муравцi...
   Не так, не так! О господи... Це кобзарi переiначили, зробили  просто...
Боже!..
   I раптом зринула страшна, мов буря, думка: вiн, вiн не так писав!
   Рвонувся з лiжка -  пiзно...  Розплющив  очi.  Свiчка  вже  ледве-ледве
блимала. Гойдалися похмурi, кволi тiнi, мов  заколисували,  щоб  вгамувати
останнiй бiль у грудях... Нараз погас  тремтливий  тьмяний  вогник,  й  не
стало болю... Темрява... Заграла знов  сопiлка...  Тужливо,  голосно...  А
потiм - тихше, тихше...

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT

Оцените этот текст: