ркви, то аж дванадцять разiв зостановлялися читати ╨вангелiя i усякий раз пiдстилали бумажний платок. Який пiп прочита, тому й платок. Вiдслуживши у церквi i службу божу i похорони, як слiду╨, понесли тим же чином i на кладовище. Як стали опуска©и труну у яму, то вiд Настi подали двадцять аршинiв нерозрiзаних рушникiв та на них i впустили домовину... i що то! Увесь народ так i голосить! А Наум кинувсь навколiшки, пiдняв руки догори та й молиться: "Господи праведний! Тво╨ю волею осиротiв я, старець немощний! Тiло мо╨© дочечки вiддаю матерi нашiй землi; а душу прийми у царство сво╨... i не остав мене, грiшного!" Далi став читати отченаш, аж поки зовсiм опустили труну i попи молитвою запечатали яму. Тут Наум устав, узяв землi у жменю... труситься, сердешний, та плаче, плаче! Кинув землю i каже: - Дай нам, господи, ув однiм царствi бути з нею!.. Прощай, Марусю, у в останнiй раз! Нехай над тобою земля пером! Тож i Настя так зробила. Як же прийшлось Василевi кидати, схватив землi у жменю, як зарида... затруситься, пальцi йому звело, i руки не може розправити, щоб сипнути землю у яму... трясся-трясся - так i впав нечувственний... Тут увесь народ, кожний хоч по жменьцi, кидали землю у яму, щоб бути з нею ув однiм царствi, а далi бояри засипали лопатами, i зовсiм докiнчили, i верх вивели, i у головах поставили хрест високий та товстий i зеленою краскою обмальований... От i уся Марусi пам'ять!.. Пришедши додому, i попи, i увесь народ, i трудящi стали лагодитися обiдати. Настя перша кинулась: - Де ж наш Василь? Нехай мiй голубчик, мiй жених-удовець нехай сiда на посад сам собi. Василя нема! Сюди-туди, де Василь?.. Нема нiгде... Ськали-ськали... нема! Та вже один старий розказував, що ще на кладовищi пiдняв його, i трусив, i водою бризкав; нi на превелику силу вiн очуняв i, вiддихнувши трохи, сказав, що пiде проходитись. Чоловiк пустив його i пiшов до гурту, а де вже вiн дiвся, - вiн не вглядiв. Кинулись бояри, хто помоторнiший, ськать його: шукали i на кладовищi, i по бору, i де то вже його не шукали... нема та й нема! Нiчого робить, без нього пообiдали. Пiсля обiд, як усi, дякуючи Наума i Настю i поминаючи Марусю, порозiходились i як уже дома усе поприбирали, послав Наум у город до Василевого хазя©на, чи не там вiн? Не було й нема! Послав до родичiв - не чули i не бачили! Справляли Наум i Настя вп'ять i третини, i дев'янини, i полусорочини, i сорочини як треба по-християнськи... I що то за обiди були! На усе село. Багато i старцям милостинi подавали. Василя же не було та й не було! I слух об нiм запав! Найбiльш журився за ним Наум, боячись, щоб вiн сам собi не заподiяв смертi. Сумуючи об сiм, частенько плакав, а рано i вечiр моливсь за нього богу, щоб його сохранив i на розум навiв, i привiв би його до нього, щоб було кому ©х доглядiти. Вже й год минув пiсля Марусi. Старi вiдпоминали ©© як треба i попам заплатили за сороковусти, що наньмали аж у трьох церквах, а у четвертiм монастирi - i дякам за псалтир, що шiсть недiль, поки Марусина душа лiтала круг ©© гроба, читали над ним. Стара Настя журиться, неначе сьогоднi поховала дочку, а Нцум усе тiльки ©© розважа i каже: - Що ж робить? Молись богу! Перетерпимо тут, буде добре там! Його свята воля! От Василя менi жалчiш, що - не дай боже!- чи не пропав вiн i з тiлом, i з душею. А сам усiм хазяйством розпоряджав i усе дбав, а що змiг, то й сам робив не лiнуючись. А що тiльки збере хоч трохи чого, так i розда╨ бiдним та неiмущим. Усiх обдiля. Стане було Настя казати: - Та чого ти так клопочеш? Нащо нам се? Чи воно ╨, чи нема - усе равно. Наш вiк - день! - Та хоч би й час, - каже Наум, - не собi я роблю, не для себе дбаю. Усе у руках бога милосердного, усе його, а я тiльки робiтник його. Передаю через старцiв божих у його святi руки. Грiх лежачи хлiб ©сти; поки здужаю, довжон i робити, i бiдним подавати. Повелить iти до Марусi, пiду, хвалячи бога, а кому се зостанеться, той i спасибi скаже, i вiдпомина нас, коли схоче, а не схоче - як хоче; я сво╨ дiло роблю, поки ╨ сила. - Минув вже i другий год. На третьому прийшов до них чоловiк з города, а вiн того лiта ходив у Ки©в, та й каже: - Кланявся вам ваш Василь! Наум так i скрикнув вiд радостi. - Де ти його бачив? - Та й гукнув на Настю (бо вже собi на старостi стала глухенька), щоб iшла ближче слухати про Василя. Зрадувалась i Настя, бо й вона дуже жалкувала, що не було об ньому нiяко© чутки, пiдсiла до того чоловiка i просила, щоб розказав, де вiн його бачив i як йому поводиться. От чоловiк i каже: - Бачив його у Ки╨вi, i вже вiн не Василь, а... отець Венедихт... - Як се так? - закричали обо╨ старi. - А так, - каже чоловiк, - що вiн там пiшов у ченцi. - У ченцi? - сказали вп'ять обо╨ та й стали богу молитись i дякувати, що довiв його до спасенного пуття. - Вiн у Печорському монастирi i вже дияконом, i при менi, - так-то розказував той чоловiк, - служив службу божу. А як розпитав мене, що я з сих мiст i вас знаю, так закликав до себе i казав: "Кланяйся ©м, я ©х, - каже, - як отця i матiр почитую i щодня, як служу, то i ©х, i вмершу дочку ©х на божiй службi поминаю, i, скiльки дасть бог вiку прожить, щодня буду ©х поминати. Через ©х молитви бог мене спас i вирвав з рук диявола: як вмерла Маруся, то я, грiшний, бiля не© заклявся самому собi смерть подiять, i як поховали Марусю, я тихенько вiд них, щоб мене не спинили, пiшов свiт за очима, узявши тiльки у жменю землi з Марусиного гроба, щоб хоч з одною землею, - що ©© покрива, укупi лежати. Як я iшов i куди iшов через цiлiсiнький день i нiч i вп'ять день, - я нiчого не тямлю. Схаменувся вже над рiчкою: стою на кручi, а якi©сь два ченця мене схрещують i святою водою обкроплюють та говорять менi премудрi© речi. Довго того було, поки я у розум, - каже Василь, - прийшов, а затим тi ченцi привели мене у Ки©в, у Печорський монастир. От мене тут прийняли i довго розважали, а далi, як прийшло вiд общества мо╨ увольненi╨, то й постригли у ченцi, а за голос i дияконом настановили. Кланяйся, - каже, - мо©м родителям: от ©м i проскура свята, i нехай до мене прибудуть, коли ще проживу на свiтi, бо тiльки мо╨© i думки, тiльки й помишленiя, щоб швидше бути укупi з Марусею". Узяв Наум проскуру, поцiлував та й задумавсь, а далi й каже до Василя, неначе вiн тутечка перед ним сто©ть: "Адже ти вже тепер отець Венедихт... ти служиш службу божу... чого ж ти спотика╨шся? Ей, молись, щиро молись! Пам'ятуй, що у отченашi чита╨ш: да будеть воля твоя, iзбави нас од лукавого!.." На тiм же мiсцi i у той же час обiщався Наум iз старою у Ки©в ©хати. Бог ©х туди й принiс. Пiшли по монастирям, зараз у Печорському спиталися про диякона з таких i таких мiсць, про отця Венедихта. От ©м чернець i каже: - I вже пом'янiте його за впокой! Вiн i прийшов немощний, та таки себе не поберiгав: не слухав нiкого, ськав усяко© болiстi i заморив себе зовсiм. Далi чах-чах та от недiль зо двi як i помер. Та ще таки вiд су╨ти не збавивсь: вмираючи, просив якомога, щоб йому у труну положили яко©сь землi, що у нього у платку була зав'язана, а платок шовковий, красний, хороший платок, просив положити йому пiд голови. Та як закон запреща монаховi такi примхи, то його не послухали. Тяжко здохнув Наум, далi доськався його гроба, i, пришедши з Настею, найняли тут по нiм панахиду i у граматку свою записали. Довго, довго стояв Наум над гробом його... Далi здихнув, перехрестився i каже: - Дай, господи милосердний, щоб ти там знайшов свою Марусю!