Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   Повiсть


   Ой не ходи,_ Грицю, на вечорницi,_
   Бо на вечорницях дiвки чарiвницi,_
   Солому палять i зiлля варять,_
   Тебе, Грицуню, здоровля позбавлять._

   Тамта одная чорнобривая,_
   То чарiвниця справедливая!_
   I чарiвниця i зiлля зна╨,_
   Тебе, Грицуню, заздрiсне коха╨!_

   В недiлю рано зiлля копала,_
   У понедiлок пополокала,_
   А у вiвторок зiлля варила,_
   В середу рано Гриця отру©ла._

   Прийшов же четвер - Гриценько умер,_
   Прийшла п'ятниця - поховали Гриця;_
   Сховали Гриця близько границi,_
   Плакали за ним всi молодицi_

   I хлопцi Гриця всi жалували,_
   Чорнобривую всi проклинали;_
   Нема й не буде другого Гриця,_
   Що 'го зiгнала з свiту чарiвниця!_

   В суботу рано мати доню била:_
   "Нащо ти, суко, Гриця отру©ла?_
   Не зналась того, що зiлля умi╨?_
   Що Гриць скона╨, нiм когут запi╨?"_

   "Ой мати, мати! Жаль ваги не ма╨ - _
   Най ся Грицуньо у двох не коха╨!_
   Оце ж тобi, Грицю, за те╨ заплата:_
   Iз чотирьох дощок темная хата!"_


   I

   Се було давно. Через те не зна╨ навiть  нiхто  назвати  мiсцевiсть,  де
склалася подiя, про яку розказу╨ться. Хiба те одно, що в горах.
   Мов у кiтлi мiж горами, що здiймалися поважно  вгору,  ховалося  доволi
велике село.
   Лiси тих гiр - старi, непрогляднi...
   В ногах одно© гори, названо© Чабаниця, до котро© i тулилося наше  село,
бiгла  гучна  рiка.  Шумна  i  прудка,  гонила  розпiнена  почерез  велике
неповоротке камiння. Рiка та окружля╨ гору  Чабаницю,  неначеб  хотiла  ©©
обiймити. Немов i до тi╨©-то рiки сходили з самого верху Чабаницi  смереки
густими рядками, однi по других. Низько в долинi,  вже  над  самою  рiкою,
опинилися вони.
   Стояли тут  з  розширеними  зеленими  крилами  та  шпилями,  зверненими
догори, i шумiли... Не як  в  долинi  здичiла  рiка,  голосним  плескотом,
гамором i гуком, але вiдмiнно i на свiй окремий лад.
   Спокiйно i тужливо, хвилюючись i крилато, заколисувало щось  у  воздусi
до сну, заливаючись притiм  смутком.  Рiвно  i  обережно,  тут  тихо,  там
шепотом, а все в один голос, все шум i шум...
   Тужливо рослося деревинi по верхах.
   Куди б i не  глянули,  все  одне  i  те  саме.  Все  море  зеленi,  все
одностайна колисанка, все на одно змiню╨ться.
   На он тiй горi_ пнулися смереки густими рядами завзято здолини вгору.
   З тi╨©_ знов збiгали, розiпнувши рамена, з розмахом вниз.
   I так-то повсюди.
   Хоч лiтом, хоч зимою, хоч погодою, хоч зливами,  а  все  одностайнiсть.
Все одна пiсня, однаковий ©© ритм. Однакова заколисуванка, однаковий шум.

   Недалеко рiки, злучаючись сво©м городом з горою  Чабаницею,_  стояла  з
обiйстям i млином сво©м хата далеко i широко знано© багачки, вдови Iванихи
Дубихи._

   Шумiла рiка, гудiв млин, шумiли сосни, а все враз; хоч внiч, хоч  вдень
- вони держались враз.
   Зеленiли смереки,  ослонюючи  i  окидуючи  густою  тiнню  хату  славно©
багачки, побожно© i строго© господинi Iванихи Дубихи.
   В городi ©© пишалися цвiти, вiдколи вона лише вiддалася.
   Пишалися в не© до пiзньо© осенi, бо в  тiм  вона  вже  за  дiвочих  лiт
кохалася. А повдовiвши та оставшись лиш з одною дитиною, зжилася з ними до
того, що ©© город, хоча i коло хати не дуже вже великий,  був  би  ©й  без
цвiтiв видався гiрше пустинi.
   Найкраще, що пишалося в нiм, се були великi  червонi  зимуючi  в  землi
маки, яких в цiлiм селi нiхто, окрiм не©, не мав.

   * * *
   В оцiм-то селi, замкненiм горами, перебували одного разу, на  превелике
зчудування мешканцiв, кiлька день цигани. Не поодиноко,  якби  хто,  може,
думав, а цiлою громадою, що  прибула  нараз  кiлькома  возами.  Пере©здячи
багато мiст i сiл, вертаючи в Угорщину, розложилися вони на кiлька день  з
сво©ми шатрами саме тут, недалеко  угорсько©  границi,  в  сусiдствi  гори
Чабаницi, трохи в вiддаленнi вiд самого села.
   Мешканцi, хоч i не полохливi з вдачi, затривожилися чимало тими чорними
непрошеними гiстьми. Здавна оповiдано  про  них  речi,  якi  не  викликали
прихильностi до них. Вже сама легенда, що в'язалася з ними, хоч i не  всiм
знана, буцiмто ©х предки не прийняли на вiдпочинок  Марi©,  що  втiкала  з
божим дитятком i Йосифом, чинила з них якихось ворогiв. До того було  всiм
звiсно, що цигани мали в рiзних мiсцях гiр сво© тайнi  кри©вки  i  сховки,
звiдки  нападали  ночами  на  подорожнiх,  ограбовували  та  вбивали   ©х,
збагачуючись так рiзним добром. Потiм так само загадочно, скоро i потайно,
як з'являлись, зникали. Куди, як i що, - нiхто докладно не знав. Прибувши,
запалювали ночами для повiдомлення громади  про  свою  присутнiсть  великi
огнi. Вiдтак по днинi розлазилися селами поодиноко. Тут  -  по  милостиню,
там - розпитуючи, чи нема кiтлiв до поправки,  там  -  збираючи  по  горах
чудотворне зiлля, там - ворожачи, там - виграваючи на скрипцi або цимбалах
за кусень хлiба або яку стару одежину... там - як сказано  -  нападали  на
подорожнiх, а все з якимось поспiхом, все мов в перелетi.
   З'являючись сим разом тут, в оцiм селi пiд горою Чабаницею, просили про
дозвiл задержатися  з  тиждень.  Сього  ©м  вiдмовлено,  скорочуючи  побут
наполовину. В тих кiлькох днях ско©лася межи ними пригода, що не  забулася
так скоро. Прибуло п'ять возiв, прикритих закуреним  лахмiттям,  будою,  з
яких визирали вiдстрашаюче чорнi, пелехатi голови старих i молодих циганок
та дiтей.
   Обiч   i   позад   возiв,   запряжених   кiньми   i   вiслюками,   iшли
цигани-чоловiки, роззираючися блискучим чорним оком цiкаво округ себе.
   Як сказано, розложили  сво©  шатра  недалеко  села  й  рiки  пiд  горою
Чабаницею, а зараз з самого вечора розклали великий огонь.
   Третьо© днини по ©х при©здi знявся  в  однiм  з  шатрiв  гамiр,  що  не
втихомирявся два днi. Якраз третьо© ночi  по  ©х  при©здi  привела  молода
Мавра, жiнка теперiшнього провiдника циганiв на iм'я Раду, на  свiт  сина.
Батько, побачивши, що дитина напрочуд бiла вдалася, накинувся на нещасливу
матiр з лайкою, погрозою i бiйкою за зраду.  Стара  мати  нещасно©,  задля
свого вiку вiдповiдно до звичаю найбiльше шанована мiж циганами,  хоронила
©© диким криком i лайкою, кидаючись вихром мiж нею та Раду, коли тим часом
цигани-чоловiки ставали чи не всi  по  сторонi  зрадженого  мужа-старшини:
обезчестила цiлу громаду чисто© цигансько© кровi вже першим  сином,  бодай
би до рання не дочекала  -  гомонiли  i  проклинали  водно  за  роз'яреним
батьком i проводирем, що кипiв з обиди  i  жажди  за  помстою,  погрожуючи
за╨дно п'ястуком мiж циганами, котрi, зiбравшись коло  шатра  проступницi,
повторяли, мов з одних уст, слова свойого старшини: "Вже першим сином!.."
   - Вiдки взяла ти ту бiлу собаку? - кидався вiд часу  до  часу  Раду  до
хоро©, що майже безпритомно лежала в подушках i лахмiттi на  возi,  тулячи
та ослонюючи немовля перед диким, блискучим та роз'яреним  поглядом  мужа,
то знов нiмiючи з остраху перед тим, що могло би кождо© хвилi наступити.
   Волiла вмерти, як такого дожити.  Волiла  вмерти,  та  що  з  того!  Не
отвирала нещасна уст анi на слово, умлiваючи з остраху...
   А вiн сам, Раду, старший багато вiд не©, пристро╨ний[1] _в синiй якийсь
стрiй з великими срiбними гудзиками та калаталами,  з  посрiбленою  грубою
палицею в руках, знаком, що вiн старшина оце© тут хоч невеличко©  громади,
повторяв за╨дно одно й те саме:
   - Вiдки взяла ти його? Але я тебе навчу, хто Раду, покажу, чия ти жiнка
була! - i сiпав бiдну за волосся, що аж стогнала. -  Пожди  -  покажу.  До
трьох день не стане тво©х  костей  пiд  тим  шатром,  а  оце  прокляте  (i
вказував притiм на дитину) кину аж за третю гору. Ти гадала вийти за  мене
i вiдтак навести сором на мене i цiлу мою громаду?  Гинь,  суко,  коли  не
знала, яка твоя фортуна[2] i як  ма╨  поводитися  жiнка  рая[3].  Ади!!  -
грозив. - Ади! якого сина по трьох роках подружжя привела! - i  зареготав,
сплюнувши крiзь зуби. - Тiльки твого щастя, що лежиш оце ще межи нами,  та
що батьком тво©м Андронатi,_ а мати найстарша вiком в громадi, а там  -  i
до трьох день я тебе не терпiв би в сво©м шатрi, хоча й так, - i, тупнувши
люто ногою та сплюнувши погiрдливо наново, вийшов з шатра...
   Вона зарила сво© тонкi чорнi пальцi в волосся над низьким сво©м чолом i
посiпала його слабо. Заразом видобувся тяжкий стогiн  болю  i  жаль  з  ©©
молодих грудей... а далi вмовкла, затулюючи болiсно очi, з  яких  спливали
гарячi сльози. Срiбнi великi монети, що були вплетенi в ©© чорне  волосся,
зсунулися нараз самi по собi низько на чоло i надали  ©©  чорному,  мов  з
бронзи темному лицю предивну чарiвну окрасу...

   Нiч була лiтня, ясна,  спокiйна,  i  темнi  залiсненi  гори  здiймалися
велетами пiд небеса, а найвищi шпилi немов розпливалися в мiсячнiм ся╨вi i
прозорiй нiчнiй мряцi...
   Раду станув мiж сво©ми циганами. Зiбралися лиш самi мужчини, лежали  та
сидiли округ великого огню, курячи та гомонячи об тiм, що  сталося...  Тим
часом жiнки  та  дiвчата  поралися  оддалiк  коло  меншого  другого  огню,
готовлячи страву та займаючись дiтьми, годуючи та укладаючись  з  ними  до
спочинку, розговорюючись не менше запальчиво над дальшою долею  молодо©  i
гарно© Маври, якiй завидували здавна срiбного та  золотого  намиста,  яким
обдарував ©©, вибираючи ©© собi за жiнку, старшина Раду, i  котра  одинока
заробляла найбiльше грошей ворожiнням мiж простим народом i  панами;  вона
тепер, по трьох роках подружжя, привела  тому  свойому  чоловiковi  бiлого
сина з синiми очима!.._ Тьфу!!
   Як  сказано,  Раду  станув  мiж  сво©ми  людьми  i  кинув  ширококрисим
капелюхом об землю, не промовивши нi слова.
   -  Раду!   -   обiзвався   тут   старий   Андронатi,   батько   молодо©
двадцятилiтньо© проступницi. - Раду, що хочеш зробити? Я  знаю,  що  Мавра
винувата, що велить чинити наш  звичай  за  зраду  жiнки,  та  що,  як  не
укара╨мо ми ©© самi, ©© грiх чи може й не гiрше укара╨ ©© сам. Укара╨  хоч
зараз, а хоч в двадцять рокiв або й пiзнiше, а укарати  мусить.  Що  хочеш
зробити? Мавра винувата. - I з тими словами схилився покiрно перед молодим
старшиною.
   Раду  не  вiдповiв  нiчого,  але  замiсть  того  розiрвав  свiй   синiй
спенцер[4] на грудях i здiймив тут з ши© малий мiшечок.
   - Зробiть мiсце! - гукнув. - I майте бачнiсть!..  Цигани  заворушились,
роблячи мовчки мiсце молодому  провiдниковi  та  умощуючись  кругом  нього
цiкаво i послушно. Тим часом вiн, мов сам цар ночi, потрясав люто i  гордо
головою, з яко© спадало довге чорне кучеряве волосся на плечi,  як  ознака
вiльно© людини. Далi сягнув рукою в мiшок i, набравши з нього повну  жменю
блискучих червоних, кинув ©х, як перед  тим  сво©м  капелюхом,  до  землi,
кликнувши:
   - Оце перший раз тому...
   А повторивши те саме вдруге, кликнув дальше:
   - Оце раз другий тому... А оце й раз третiй_ тому, хто  усуне  менi  за
два днi зрадницю з очей, а з нею i ©© бiлу собаку!..
   ...Мiж циганами зразу затихло, але  недовго;  потiм  заворушилося,  мов
бренькiт самих басових струн, а далi шелест листя...
   Всi знали, що в них за зраду карано дуже тяжко, але таке не  бувало  ще
мiж ними нiколи, як се© ночi: таке нi.
   Скiльки бiйок i розбо©в не лучалося мiж ними! Скiльки не лучалося,  але
щоб оце сам рай станув i наказував усунути свою жiнку, платячи за те самим
чистим золотом, - мiж ними ще не бувало. Отаке могла лиш така завзята,  iз
завистi збожеволiла голова, як Радова, придумати.
   Не знали в першiй хвилi, що сказати  i  починати.  Занадто  несподiвано
захопила ©х оця дика постанова старшини. Тому мовчали зразу.
   Та недовго тривала мовчанка мiж затривоженими циганами.  Пiднявся  знов
з-помiж них старий батько Андронатi,  високий,  тонкий,  бородатий  циган,
перший музика мiж ними, ба навiть i тепер зi скрипкою в руках.
   - Пожди, Раду... - сказав, пiдiймаючи руку  лукуватим  рухом  вгору.  -
Пожди ти, Раду. Над нами всiма ╨ бог, а  ми  всi  його  дiти,  i  бiлi,  i
цигани, Раду i Мавра. Ти на ©© долю...
   Раду отворив диким прокльоном уста, перериваючи старому, але  Андронатi
говорив далi:
   - Ти, Раду, був один син у свого батька, старшини в Семиградi, а  Мавра
одна дитина в мене, славного музики Андронатi з пусти[5] - i ви побралися.
I тому в мене ти те саме, що Мавра, а Мавра, що ти. Не дам я Мавру усунути
або стратити, як ти оце хочеш, хоча знаю, що нашi звича© велять  за  всяку
зраду чоловiчу чи жiночу гостро судити. Не дав би я i тебе  збавити,  якби
се хто хоч би i правно зажадав. Будемо Мавру  iнакше  судити,  по-доброму,
людському. Даруй ©й лише ще днiв три мiж нами, оце просить в тебе для себе
батько Андронатi! - I, сказавши се, вклонився перед молодим ще старшиною.
   - Зрадниця вона чiльна, бодай би до рання не дiждала! - вирвалося  знов
дико з кипучих грудей роз'яреного мужа.
   - Може, й не дочека╨, - обiзвався старий  Андронатi.  -  Ти  вже  надто
наважився на ©© життя. Вiдай, вона вiдiйде навiки сама вiд нас,  а  золотi
дукачi тво© остануться тобi.
   - Нехай iде, нехай iде! - пiднялося гомоном мiж циганами. - Сорому  нам
наробила. Зараз першим сином, першою дитиною. А що  далi  буде?  Надвiр  з
нею, сама собi дорогу указала! - крикнув один голос з гурту. - Надвiр!
   - Нi, вбити, щоб i з другим таке не зробила! - сичав Раду. - Вбити!
   - За три днi не стане Маври мiж вами, - обiзвався знов Андронатi. -  ©©
доля порiшена вже самою дитиною, яку ви розшарпали  б  на  куснi,  коли  б
Мавра й остала мiж нами. Кожде б ©© било. А так... вона уступиться з-помiж
вас i Раду з-перед очей.
   - Сам уб'╨ш? - обiзвався вдруге один  голос  з  гурту,  голос  товариша
Андронатi - цимбалiста.
   - Сам.
   - То бери золотi!
   - Нi, вам ©х лишаю. Годуйтеся ви ними. Ви всi молодшi вiд мене. Менi ©х
не треба. Мавра вiднинi так, як не моя вже. Менi ©х не треба. Свого  хлiба
для себе i для сво╨© жiнки я найду.  -  I  висунув  гордим  рухом  скрипку
вперед себе, погрозивши п'ястуком до молодшого вiд себе старшини.
   - А щеня тво╨© доньки? - спитав той, випрямовуючись гордо та  блиснувши
ненависним оком на неустрашимого  тестя.  -  Менi  його  не  треба.  Уб'ю,
затопчу, як гадя!..
   - Ним не журися. Я беру його на себе. Воно... - нараз  вiн  тут  урвав.
Мiж ними, нiби мара, виринула з котрогось шатра стара мати Маври. Страшна,
пелехата, з намистом срiбнякiв на грудях, що замерехтiли в мiсячнiм ся╨вi.
Виринувши, вона кинулась вiдразу до нiг Раду i Андронатi.
   - Простiть Маврi, як згрiшила, не губiть молодо©, бийте, побивайте, але
жити дайте! -  заголосила  розпучливим  голосом,  розпростерши,  благаючи,
рамена. - О Мавро, Мавро, що ти нако©ла? Що  тебе  постигло?  Яким  вiтром
ворожим обвiяло? З котро© сторони? В долах чи в горах? Мавро, доню  моя...
серце мо╨... Мавро! - кричала не сво©м  голосом.  -  А  я  тебе,  доню,  в
мiсячнiм свiтлi зiллячком змивала, для тебе чи не кождо© ночi добро©  долi
благала. Дрiбною дитиною я тебе медом годувала, вiд злих очей...  доки  не
вiддалася... як вiд огню... зберiгала. А прийшов лихий час i  з  ним  твiй
ворог... i ось що... ой, рятуйте, змилуйтеся... хоч кiлька  день  менi  ©©
дайте... хоч до пусти... дозвольте довести, потiм вбивайте та  й  враз  зо
мною... - i бухнула головою до землi.
   - Уступися, стара! - кликнув Андронатi.  -  Чого  тут  прилiзла?..  Щоб
побили? Вже забула? Не числи багато  на  свою  сиву  голову.  Геть,  кажу,
звiдси. Геть з-помiж чоловiкiв, не видиш - рада? Тепер Раду i люди судять.
Скажи послiдн╨ слово, поки я сво╨_ скажу! - звернувся знов до старшини.  -
Позволь Маврi хоч з  чотири  днi  межи  нами  прожити,  та  щоб  настiльки
пiднялася, аби ©© батько востанн╨ мiж вами всiма ©й  заграв.  Мiж  вами...
попрощав. Вiдтак... хоч... прости, хоч роби, що твоя воля, начальнику. - I
тут, як недавно, з покорою знов схилився.
   - Не прощу я Маврi, я ©© бiльше на очi бачити не хочу. Життя  мiж  нами
не буде! - обiзвався завзято Раду. - Сама завинила...
   - Сама... сама... - - пiшов пiвголосний пiдлесливий гомiн вiд  циганiв.
- Сама, одна вона!
   - Се тво╨ послiдн╨ слово,  Раду?  -  спитав  Андронатi,  а  стара  мати
заголосила наново, заривши руки в сиве волосся.
   - Послiдн╨.
   I знов повторив те саме, що вперше, кинувши жменю червоних  золотих  об
землю.
   - Се перший раз тому...
   - Се другий раз тому...
   - Се третiй раз тому, хто увiльнить мене яким-будь способом  за  чотири
днi вiд проклято© зрадницi. Чули мо╨ слово?
   - Чули.
   Пiднявся тепер на тi слова з свого мiсця музика Андронатi.  Пiднявся  i
глянув дивним оком округ себе. Страшний огонь горiв в тих чорних блискучих
очах.
   Посунув скрипку пiд паху i сказав:
   - Я йду. Позавтра ввечерi верну. Будемо знов разом. Будьте здоровi.
   А до жiнки, що з жалю на землi неначе з  розуму  сходила,  нахилившись,
гукнув:
   - Чого божеволi╨ш? Iди до Маври. Нiхто ©© не смi╨ дiткнутися,  позавтра
вечором уступиться з-помiж нас, а ти вiдповiда╨ш менi  за  не©.  Я  йду  i
прийду. Позавтра ввечерi всi тут, як нинi, кругом  зберiться  -  i  ждiть,
Андронатi зi злом не верне. Тим часом радьте, хто збере золотi червонi  за
Мавру з-помiж вас. Я йду...
   I пiшов...

   Третього вечора вернув.
   Знов  кружок  циганiв  в  рiзних  позах.  Мiж  ними  Раду.   Блiдий   i
неспокiйний, як демон. Перед хвилею бився з  старою  матiр'ю  хоро©  сво╨©
жiнки, що витрутила його з шатра Маври.
   Нечувана рiч мiж циганами, щоб жiнка пiдiймала руку на чоловiка, та  ще
i мати Маври! Зрадницi то©!
   Але вiн ©х  усiх  навчить.  Усiх.  Старих  i  молодих.  Зрадницю  ще  i
боронити? Та вiн ©© навчить. Стару i...
   ...Надiйшов мiж них, як он тут сидiли, Андронатi з скрипкою.
   Скрипку вiддав товаришевi - цимбалiстовi, що прийшов враз з ним, а  сам
вийняв велику банькувату пляшку з горiвкою i поставив в кружок мiж цигани.
   - Пийте щиро, браття! - кликнув. - Пийте i не жалуйте.  Нинi  Андронатi
проща╨ться з сво╨ю Маврою, то затямте вечiр! Мавро! -  крикнув  i  гримнув
п'ястуком в груди, - Мавро! - Аз раптового жалю в нього аж голос задрижав.
- Не годна ти, зозуле, ще мiж нас вступити... Та ти там не сама. Коло тебе
мати i всi жiнки вашi, мо© брати...  Щоб  не  знала  вона,  що  завтра  ©©
послiдня днина мiж нами. Але Андронатi (говорив далi, звертаючись знов  до
шатра), зозуле,  з  тобою  перед  сво©ми  товаришами  i  тво©м  чоловiком,
старшиною, проща╨ться, щоб  затямили.  -  I  його  голос  знову  задрижав,
усувався. - До вогню докиньте  смереччини,  -  гукнув,  нiби  додаючи  тим
словом певностi голосовi, - щоб, розпалившись, грав на всю  гору  свiтлом,
палахкотiв, розказував: Мавра з циганами проща╨ться. Пийте i  не  жалуйте!
Жару роздувайте, полум'я змагайте[6], щоб далеко  Мавринiй  душi  вже  вiд
сьогоднi свiтило. Пийте, браття! Пийте, Андронатi-музика  просить.  Пийте,
не жалуйте. Хто зна╨, де опинимось незадовго... i чи Андронатi буде ще мiж
вами. Не стане Маври мiж вами... Не стане i Андронатi бiд... Все... як  що
кому судилося, ©© доля гарно укладалася... пийте!!
   I ходить Андронатi i  просить...  налива╨,  а  сам  нiби  забува╨  собi
доливати. Лиш все сльози долонею з очей утира╨.
   Раду лежав на землi,  пiдперши  голову  на  лiкоть,  i,  затявшись,  не
обзивався, мов був сам один-однiський на мiсцi.
   Вiн вихилив перший  раз  по  раз  горiвки,  подано©  йому  Андронатi  з
срiбного малого пугарика[7]  що  переходив  з  родини  в  родину,  як  рiч
незвичайно почитувана, i задумався тепер над Маврою. Був як не при умi. Що
йому тепер з не©? ╞© серце брехливе. Як ©© брав... впевняла, що любила,  а
пiзнiше зрадила його... Та ще й поза громадою. I  вже  вiн  догаду╨ться  з
ким... Там, в малiм угорськiм  мiстi,  недалеко  пусти,  куди  вони  часом
заходили... i де часто ©© батько скрипкою грошi заробляв, а вона  ворожила
i спiвала до скрипки, а часом i гуляла... Там був один молодий боярин,  що
за циганську музику грубi грошi сипав... а  часом  з  другими  на  конi...
попри ©х шатра вихром в пусту гнав. З ним. Та вiн вже про не©  не  сто©ть.
Нехай, що вона й гарна, нехай, що  найлiпше  вмi╨  ворожити  -  хоча  така
молода - хоча й дочка славного мiж циганами Андронатi - йому вона  вже  не
жiнка. Кинув червоними золотими межи сво© люди, нехай зроблять з  нею,  що
схотять. Уб'ють або викинуть десь. Йому байдуже. Щоб лиш пiмста була,  щоб
з очей пiшла. Жива чи мертва - байдуже. Iнакше - до доброго  мiж  ними  не
прийде. А через не© вiн свою громаду не кине... щоб ©© не бачити. Значить,
вона_ мусить йому з очей уступитися. Яким способом?.. Все одно. Вона  йому
вже байдужа. Хiба б... щоб ©© ще бив... а впрочiм, вона йому байдужа...
   Байдужа? При тiй  думцi  його  похмурий  погляд,  мов  злодiй,  нечайно
закрався на шатро, де була виновниця, i проникливе впивався в нього.
   Байдужа?
   Проклята! Зрадила. Його_  зрадила.  Першого  старшину  мiж  циганськими
громадами зрадила.
   Вкруг нього люди пили i гомонiли. Про Мавру  за╨дно  i  про  нього.  То
╨дналися в поглядах, то сперечалися. Тут i там мiшалися i жiнки. Вiн мусив
з ними пити, хоча  в  його  душi  щось  гiрке  горiло,  мов  руда  висохла
смереччина, що, докидувана в огонь, трiщала...
   Так i в його грудях горiло. Але при всiм мусив бути.
   Востанн╨ мусив все зробити. Для себе, для людей i Андронатi, якого люди
дуже шанували.
   Нараз рух.
   Андронатi впослiдн╨ iде кругом i часту╨ трунком, розлива╨, не щадить нi
краплi, майже кождому перелива╨ - а вiдтак притяга╨ скрипку.
   Врештi ста╨ на ноги.
   - Люди! - гукнув. - Цимбали, сопiвки в  руки,  а  хто  зо  мною,  то  i
скрипку. Мавро! - звернувся до шатра, де була дочка. - Мавро!  прощайся  з
Раду. Завтра о тiй порi не будеш  нашою,  -  i  потягнув  смиком.  Вiдтак,
схиливши голову низько над скрипкою,  неначе  учув  там  в  нiй  для  себе
потайний окремий голос з ©© наказуючого нутра, i - заграв.

   Сипав жалем.
   Плакали  скрипки,  дзвенiли  цимбали,  дрижали  сопiлки,  а  над  всiма
царювала одна-однiська струнка Андронатово© скрипки. О, та скрипка! Зойком
кидалася, голосом блукаючи, сумом розливалася, мiж циганiв рвалася, а  про
Мавру, Раду все оповiдала.
   I знов жаль...
   Мов нiжна бджiлка жалiлася, дрижала. Металася,  впивалася,  викликувала
тугу зi смутком i розпливалася горем.
   Андронатi грав дойну.
   - Мавро! - кричав розпучливо вiд часу до часу, не  тямлячнсь  з  дикого
жалю та притупуючи ногою. - Мавро! - вiн грав, колихаючися всiм тiлом, мов
божевiльний. - Мавро! Твiй батько гра╨...  Андронатi  гра╨  впослiдн╨  для
тебе мiж циганами; завтра, може, його вже не почу╨ш! Мавро!
   Раду лежав, обернений лицем до землi, i вiддався  лиш  одному  почуттю.
Зрадила його. Зрадила, i вiн не дiткнеться ©© бiльше,  хiба  що  по-злому.
Уб'╨. Iнакше вiн не годен по  сво©й  вдачi.  Не  годен.  Не  годен.  Голос
скрипки вчепився, здавалося, лиш його  одного  болем  розрито©  i  пiмстою
спрагнено© душi, i, мов та оса, все наново впивався  в  не©,  роз'ятрював.
"Бiлу дитину привела, чужого чоловiка, чужого мужчини". Зойком трiпоталася
скрипка, жалiли цимбали: "чужинця якогось..." I вiн в тих думках i  з  тим
почуттям жалю i завистi сходив неначе з розуму. "Бiлу  якусь  дитину...  в
третiм роцi подружжя з ним... Мавро! Будь проклята за твою зраду, все горе
на твою голову!"
   Мiсяць загорiв вповнi з-за високо©  залiснено©  гори  i  не  рушався  з
мiсця.
   - Раду! - нiби добився нараз голос Маври до його, i  скрипка  Андронатi
опинилася розтрiскана коло його голови.  -  Раду!  -  Вiн  стрепенувся,  а
Андронатi повалився обiч його на землю.
   - Мавро, Ма-в-ро! Ми проща╨мо тебе навiки на... вiки, - стогнав,  а  по
довгiй хвилi мовчанки просив: - Спiть, люди, спiть. Оцю нiч  ще  переспiть
коло не©, а завтра зробите, хто з вас хоче, самi з нею кiнець. Хто  забрав
червiнцi, най бере i ©© душу або й ©© саму. Чи не так, Раду?
   - Так, - вiдчувся сухо голос старшини.
   - А вiдтак назад до пусти - широко©, безмежно© пусти.
   - Ух-га, пуста! Ух-га! - ухкав диким голосом музика. -  А  сьогоднi  ще
спiть. I з вами всiма старий Андронатi. - I сiвши, пiдiбгав ноги пiд себе,
зарив пальцi в волосся, заридав гiрко. Мусив з сво╨ю  Маврою  розлучатися,
виходу не було. Кара за зраду, особливо ж у жiнок, а тим  бiльше  у  жiнок
старшин, мусила завше вiдбуватися. Сам найлiпше розумiв ©© проступок  -  i
се послiдня ©© нiч мiж ними, циганами. "Спiть, люди!.. -  благав-молив.  -
Спи, Раду. Адiть, все закаменiло. Як так вже судилося, так нехай  i  буде.
Мiсяць всьому свiдок; братик-мiсяць, що  нас  нiколи  не  покида╨.  Спiть,
люди, спи, Мавро, спи, Раду, молодий осиротiлий отамане-раю. Ви мо©  дiти.
Цитьте всi, нехай вона межи нас впослiдн╨ добре пересниться.  Спiть.  Спи,
Мавро... спи, Раду. На нас  ще  лиш  пуста  жде...  Широка,  глуха  пуста.
Цитьте... цитьте... спiть... Мавра... спить... цитьте... спiть..."
   Утихло...
   Спали.

   Було коло першо© години се© ж ночi,  як  молода  красна  жiнка  отамана
Раду, Мавра, уступалася йому з сво©м бiлим сином навiки  з  його  шатра  i
його дороги.
   Цигани разом з Раду спали, мов убитi, i лиш два усунулися  з-помiж  них
котячими  рухами.  Був  то  старий  Андронатi  i   його   вiрний   товариш
музикант-цимбалiст, що нiколи з ним не розлучався. Обидва  вони  змовилися
наперед не пити стiльки, що другi, а як всi поснуть, винести Мавру з шатра
враз з дитиною i тим способом вирвати ©©  з  рук  Раду  та  охоронити  вiд
смертi або  щонайменше  -  вiд  якого  калiцтва.  Постанови  старшини  мiж
циганами були iнодi страшнi, i тому вони порадилися мiж собою, не втягаючи
нiкого в тайну, винести скорше як за чотири днi  Мавру  з  шатрiв  та  так
вирятувати ©© вiд лиха, смертi. А маючи ©© раз поза шатрами, вони  вважали
©© врятованою. Мавра була мудра i хитра i, певно, дасть собi раду в життi,
заки  знов  коли  стрiнуться.  Дитину  ©©  пiдкине  Андронатi   бездiтному
багачевi... може, от там десь в однiм iз сiл за горою  Чабаницею,  i  буде
все добре. Лiпше так, нiж загибати або бути покалiченою на весь вiк.  Раду
любив iнодi калiцтвом метатись на сво©х  ворогах,  i  того  боявся  старий
музика.
   I наколи справдi всi заснули  сильним  сном  вiд  трунку,  заправленого
Андронатi усипляючим зiллям,  за  котрим  ходив  вiн  два  днi  по  горах,
Андронатi i товариш винесли Мавру з дитиною з шатра.
   Не гинути мала вона, молода i  красна,  одинока  дитина  його,  як  яка
звiрюка, але жити. Жити мiж добрими людьми ще дальше.  Свiт  широкий,  бог
году╨ всiх i ©©  вигоду╨  також.  При  Раду  ©й  оставатись  годi,  -  вiн
пiмститься на нiй на цiле життя, наколи вона лише пiдiйметься на  ноги.  В
свого  славного  батька,  семиградського  отамана  циганiв,  сво╨ю  злобою
вдався, лихий i мстивий, як смерть, дарма що красний, як мiсяць,  i  понад
свiй вiк мудрий.

   Мавра, також упо╨на зiллям, спала, мов мертва, як  ©©  виносили,  i  не
чула нiчого. Лиш мiсяць бачив та зорi, що дiялось, бiльше нiхто.
   Андронатi дзвонив зубами, як ©© виносили, з жалю  угинався.  Але  лiпше
нести на ласку мiж чужi люди, як бачити вбитою або навiки покалiченою. Так
все ще побачить ©© колись  у  життi,  пiзнiше  або  скорше  вiднайде,  але
калiкою бачити гiрше, як смерть.
   Iшли Чабаницею попри гучливу рiку,  що  пiнилася  i  металася  в  сво©м
ложиську, диким розгоном розбиваючися вiд часу до часу об велетнi-каменi.
   Iшли в противну сторону вiд сво©х шатрiв, аж найшли  вiдповiдне  мiсце,
де були певнi, що воно i оподалiк вiд села, i... навiдуване людьми.
   Недалеко млина недавно повдовiло© багачки Iванихи  Дубихи,  гетьте  вiд
села, уклали Мавру пiд високою, розложистою смерекою i зоставили.
   Смерека уважалася циганами святим деревом, що охороня╨ вiд смертi  i  ╨
товаришем цигана. Поки що була вона тепер  одинокою  охороною  нещасливо©,
доки не змилосердиться над нею яка людська душа.  Обiч  сплячо©  поставили
клунок з усiма ©© речами i червiнцями, що зiбрав товариш-цимбалiст з землi
i дарував тепер доньцi свого вiрного приятеля Андронатi.
   Вiдтак пiшли.
   Товариш вперед, щоб лягти назад на сво╨ мiсце,  не  збудивши  в  нiкого
пiдозрiння, а Андронатi пiзнiше. Андронатi вернувся на  хвильку  самий  до
доньки.
   Ще спала... !
   Поплакавши коло не© гiркими сльозами  та  промовивши  над  нею  чарiвнi
якiсь слова, що мали охороняти ©© в  дальшiм  життi  вiд  зла,  забрав  ©©
бiлого сина i пiшов. Тулив його нiжним рухом до себе, водно промовляючи та
проклинаючи, щоб той ворог, що збаламутив  його  матiр,  довiв  до  оцього
нещастя, не дiждав нiколи станути перед господа бога... а тинявся вiчно  в
злиднях i журi... в голодi i холодi по свiтi. Щоб вiн сього не дiждав.
   Куди нiс сиротину? - питав себе. Не знав ще.  До  якого  батька-матерi?
Вiн ©х не зна╨, не бачив, не чув багато про них -  а  iде.  Чи  пiдкине  в
щасливу годину? Доки життя його, вiн буде  за╨дно  ворога_  проклинати.  А
його прокльони страшнi, ©х боялися всi. Вони справджувалися.
   I йшов.
   Iшов пiд гору вузькою стежкою, що розпочиналася недалеко млина  Iванихи
Дубихи i обвивала по правiй сторонi Чабаницю, ховалася чимдалi  в  лiс,  а
праворуч вела саме понад край глибокого  яру-пропастi,  якою  гнав  якийсь
шумливий потiк.
   "Бiла" та стежка, як ©©  звали  люди  в  селi,  то  пнулася  вгору,  то
спускалася знов  нижче,  вiдповiдно  до  формацi©  гори  Чабаницi,  i  все
праворуч попри глибокий темний яр, що дiлив; впрочiм, Чабаницю вiд дальшо©
сусiдньо©  скалисто©  гори,  звернено©  до  Чабаницi  стрiмкою  залiсненою
стiною, i ©© бiло© стежки.
   Та бiла стежка тягнулася то густим  лiсом  Чабаницi,  то  знов  гарними
левадами i царинками, а все оставалася однаково бiла i вузенька.
   Врештi скiнчилася.
   Скiнчившися, вона неначе  прилягла,  розплилася  в  якiйсь  дорозi,  що
тяглася впоперек звiдкись попри бiлу стежку i, вiдтинаючи ©© дальшу  путь,
поглинула вузенький, мов рiка, потiк в себе. З сiрою дниною  враз  увiйшов
Андронатi в трет╨ село вiд Чабаницi, що лежало вже  недалеко  одно©  гори,
яка зносилася саме на угорськiй границi.
   Не довго вiн так iшов, а все був вже весь зiпрiлий.
   Сiв край лiсу на горi й розглянувся.  Сонце  саме  заповiдало  схiд,  а
смереки дихали холодним запахом живицi.  Поранок  iшов  до  розсвiту,  але
всюди панувала ще свята поранкова тиша.
   Всюди ще сон.
   Старий батько з бiлим внуком на руках шукав чогось  гострим  оком  там,
внизу села.
   Не мiг вiднайти, дарма що в нiм душа дрижала.
   Там, в долинi, в селi пiд горою Чабаницею,  недалеко  бистро©  рiки,  в
лiсi, де лиш недалеко самiтний млин з  рiкою  враз  гудить,  покинув  хору
доньку, мов звiрюку, щоб власнi люди не стратили,  не  покалiчили,  а  тут
держить ©© нещасного сина, щоб пiдкинути його чужому бездiтному багачевi в
долах, i от якось не щаститься.
   Сива мряка, мов умисне, мов не хоче здiймитися з села,  щоб  вiдслонити
йому дорогу, якою ма╨ iти, показати оселю заможнiшого газди. А день чимраз
розвидню╨ться, чимраз зроста╨.
   Зiтхнув тяжко. От чого дожив. Що судилося чинити. Вчора розбив з  жалю,
прощаючись з донькою пiснею, свою скрипку,  лишив  жiнку  i  пiшов.  А  як
поверне, хто зна╨, чи застане живу. Циганiв лиш циган  зна╨  -  що  в  них
кипить, що в них ко©ться. От що значить циганське життя. Нинi тут,  завтра
там, а позавтра, може, i мертвий.  Йому  пригадалася  нараз  казкова,  вже
майже тисячолiтня  легенда  про  причину  вiчно©  цигансько©  мандрiвки  i
злиднiв. Будучи ще в ╙гиптi, вони не прийняли Марi©  з  Йосифом  та  божим
дитятком у себе на вiдпочинок, - i через те за кару  тиняються,  мандрують
споконвiку по свiтi. I чи скiнчиться коли оця кара господня? Вiдбудуть ©©?
- питався.
   Усмiхнувся гiрко, мов у снi.
   Правдоподiбно,  доки  плем'я  циганське  буде  iснувати   -   вона   не
скiнчиться...
   А тепер його вчинок з донькою та з бiлою невинною  дитиною  ©©,  чи  не
кара се ще, не покута яка? Господи боже, змилосердися над грiшним  народом
тво©м - вiн ка╨ться. В злиднях i покорi, в голодi  i  холодi  ка╨ться  вiн
тяжко.
   Прошептавши сi слова, вiн жде.
   Мряка висить над селом, не здiйма╨ться ще. Вона  чи  не  спиня╨  дитинi
вступ. Чи се заповiт, що i його судьба така туманна колись жде?
   Сонце от вже туй-туй зiйде, туй-туй розжеврi╨ться, а туман не уступа╨.
   Нараз... що се?
   З  противно©  гори,  вiддiлено©  вiд  нього  лиш   невеликою   долиною,
обзива╨ться голос трембiти.
   Так зрання?
   Так. Се справдi голос гiрсько© трембiти, яка  щось  заповiда╨  сумно  i
протяжно, мов виразний жаль. Андронатi зда╨ться, що ©©  голос  всiм  сво©м
смутком звалю╨ться на нього. Вокруги  тихо  -  жодна  деревина  не  рушить
вiтами, а голос трембiти за╨дно iшов верхами. Так, як вiн.
   Андронатi не здержався i  сплакав  при  звуках  се©  трембiти.  Недобре
вiщував сей шум трембiти поранком. Андронатi глянув на сонце. А  воно  вже
висувалося з-за яко©сь гори, жеврiючи кров'ю, пишне, ослiплююче.  Туман  в
долинi рiдшав. Тодi вiн встав i спустився в долину. В  долину,  ще  вдруге
подався, до гори. Там, не надто високо на горi, стояло пишне  обiйстя,  що
вже сво©м видом зраджувало багатство. Вокруг нього, як i досi  лiсом,  все
ще сон. Тодi вiн приступив нечутним кроком до  призьби  i  поклав  на  не©
обережно бiлого сплячого внука.
   Сам оглянувся.
   Чи в добру годину поклав хлопця? Не знати.
   Господи боже, дай, щоб в добру...
   А далi... чи об'явить що долю дитини?
   Нiщо не вiдповiло на його думку. Вокруги тихо i тихо.  Нi  шелесту,  нi
руху, нi шуму. Сказано, сам сон  ще  дихав.  Поранковi  тумани  здiймалися
знiжна вгору i все перед його оком закрили.

   Коли вернув назад на свою дорогу, стрiнув  на  стежцi  якогось  чабана.
Вмить задержав його.
   - Чому ще перед сходом сонця десь трембiта обзивалася?  I  не  то,  щоб
обзивалася, а ридала...
   - Мабуть, якийсь багач помер. Бiдний не ма╨ овець i полонин, то за  ним
не буде трембiта жалiти, - вiдповiв чабан коротко i почав окриленим кроком
спускатися з гори.
   - Го-ов!! - задержав його  ще  на  хвилину  Андронатi,  вiдiйшовши  вже
кiлька крокiв. Чабан станув неохоче:
   - Чого вам?
   - Чи╨ се обiйстя... он то на невисокiй тiй горi, з стогами сiна близько
хати? - спитав, указуючи на газдiвство, де зоставив внука.
   - Се... першого багача в нашiм селi. Не зна╨те?
   - Нi. Я чужий.
   - Михайла Дончука... - додав ще чабан.
   - А дiти ма╨?
   - Анi одного. Та зате сотки  овець  i  стадо  коней.  Там...  -  i,  не
доповiвши словом в поспiху почате речення, чабан зробив лиш рукою рух,  що
"в багача гаразд неабиякий...", i зник межи деревами.
   Пiшов i Андронатi, не оглядаючись бiльше,  утерши  сльозу  з  очей,  що
насилу втиснулася в очi.
   Iшов  морем  живичного  запаху,  що  розходився  тут  чистим   ранiшнiм
воздухом. Смереки наче злiнивiли в  нiм,  наче  з  сонливостi  всякий  рух
забули.
   Десь високо пiд небом кружляли самiтно плавким  летом  тут  i  там  два
хижуни[8] роззираючися з висоти за здобиччю на днину.
   Опинившися на хребтi гори, з  яко©  побачив  угорську  границю,  згадав
Андронатi тепер i покиненi сво© шатра.
   Що там дiялося?
   Доброго, певно, нiчого.
   Бачив в душi лють Раду.
   Без бiйки або, може, i убивства, певно, не обiйшлося. А може,  за  всiх
вiдпокуту╨ жiнка.
   Але нi. ╞© всi бояться. Вона страшна, могуча з  сво╨ю  силою  чарiв.  А
потiм i тим, що з жiнок в ©х громадi вона  вiком  найстарша,  i  через  те
забезпечена вiд всяких нападiв  ушануванням,  яке  вiдда╨ться  циганами  в
кождiй громадi найстаршiй жiнцi. Раду, певно, також, хоча i  який  мстивий
та скорий в учинках, не посмi╨ ©й заподiяти лиха. Але, може, товариш  його
потерпiв, як повернув у шатро мiж сплячих i збудив його. Йому одному  Раду
не все довiряв, закидуючи, що вiн не Раду,  а  його,_  бiдного  музиканта,
вважав за старшину. Та будь-що-будь, добре, що вже Мавра  вирвана  з  його
рук. Хоч i яка ©© дальша доля мiж чужими жде, особливо  спочатку,  то  хоч
остане при життi, не стане калiкою. А дитина ©© також, будь ©© батько i не
циганом, не буде вбита, мов звiрина. Знайдуть добрi люди,  змилосердяться,
i нi мати, нi син не загинуть мiж ними. А з часом, якщо вiн, Андронатi, не
загине... вiднайде ©х, i вони прилучаться до iншо© громади. До того часу i
лють Раду остигне.
   Бiдна Мавро! Яке буде тво╨ пробудження в лiсi пiд смерекою?
   "Мавро!" - кричала з болю душа, ридало серце батькове,  i  знов  сльози
залляли його вид. Iшов далi майже навпомацки. Нiколи такого  гiркого  жалю
не зазнавав ще в сво©м життi, як сими днями. Волiла  би  була  вона  малою
вмерти, як в найкращих лiтах от таким  способом  осиротiти,  змарнуватися.
"Через що?" - крикнув розпучливо,  ударивши  так  само  з  дикого  жалю  в
долонi.
   Коли взяв ©© грiх в сво© сiтi?
   Вона ж не смiла чужого чоловiка i рукою дiткнутися,  а  вона  грiшна...
Господи боже!.. Та ба! вiн вже зна╨ коли; тодi, як стала ходити  мiж  пани
ворожити, i за його, Андронатi, скрипкою смутнi  пiснi  спiвати,  а  йому,
Раду, ненаситному на грошi, зносити вiд панiв за ворожбу  i  спiв  золото.
Тодi знайшовся вовк на ©© красу i молодiсть  -  до  чого  дiйшло.  А  вiн,
бiдолашний? Куди йому вертати? Хiба пiде просто до пусти i прилучиться там
до яко© громади, прикликавши до себе й жiнку. Так. Iнакше нi. А  колись...
за кiлька рокiв, може,  примандру╨  знов  в  оцi  околицi  i  погляне,  як
живеться внуковi в багача. За кiлька рокiв... а до  того  часу  нехай  ма╨
його господь в сво©й опiцi. Його i Мавру.

   Довго, довго дивився ще музика бистрим оком по верхах  залiснених  гiр,
що мов з поранкових мряк поволi  роздягалися,  висуваючи  один  хребет  по
другiм проти сонця, що, зiйшовши на  сходi,  жеврiло  свiтлом,  ослiплюючи
око.

   Коли Мавра пробудилася рано, побачила над собою, замiсть  закуреного  i
лахмануватого шатра, зеленi вiти смереки i опам'яталася, що вона в лiсi. В
першiй хвилi не знала, що думати, побачивши себе самою, без  сво©х  людей,
без Раду, без матерi, батька, що досi не вiдступали вiд не©.
   Почала кликати.
   Але слабий ©© голос розходився лише слабим  вiдгомоном  по  лiсi  i  не
прикликував нiкого.
   Лежала якийсь час, вижидаючи матерi, i надслухувала.
   Не йшла мати?
   Нiхто не приходив.
   Округ не© тишина i лиш широкий  крилатий  шум  лiсу  гойдався  живичним
воздухом  та  десь-не-десь  зачувався  Шелест  вивiрки[9],  що   дряпалася
блискавкою по смереках. Тут i там зазирало сонечко  золотим  ся╨вом  крiзь
смерекове галуззя - i десь знов недалеко шумiла рiка, а враз з  тим  шумом
розходився i гук млина.
   Отже, вона десь недалеко якогось млина.
   Однак чому вона тут сама? Де дiлася ©© мати? Де дiлися вже шатра?  Чому
вокруг не© не чути гомону ©© людей, не чути нi голосу батька, нi  лайки  i
приказiв Раду, нi дзвонення мiдяних кiтлiв, як ©х направляли, нiчого. Чому
се все так? Лиш тишина i тишина, i вона ось тут сама.
   Що таке сталося?
   Чи вона покинена? О господи боже!
   Як се могло статися? Покинена й матiр'ю?
   - Мамо, мамо! - почала з гарячковим переляком  кликати,  а  ©©  волосся
пiдносилося дубом. Справдi вона покинена? - Мамо!! - крикнула з невимовним
перестрахом i почала плакати. Плачучи вголос, мов мала дитина, кликала  то
матiр, то батька  наперемiну.  А  не  дiждавшися  нi  батька,  нi  матерi,
змiнилася, раптом мов очi в ©©  душi  створились.  -  Се  Раду  робота,  -
заплакала вона з неописаним жалем. Вiн ©© викинув з свого шатра i  по©хав.
Забрав всiх, батька i матiр, забрав сво©х людей i,  як  той  вiтер,  сво©м
звича╨м вночi втiк. Се Раду робота. Вiн обiцяв помститися за  "зраду",  за
"бiлу" дитину I зробив, як сказав.  -  О-о-о!  -  заридала  бiдна  вголос,
заривши з розпуки пальцi в волосся, i аж заносилася з плачу.

   Нараз перестала.
   Блискавкою пригадалася ©й ©© дитина, i вона вмовкла. Пiднявшися насилу,
почала шукати около себе. Дитини  не  було.  Був  збиток  всiх  ©©  речей,
найменшi ©©  дрiбнички,  але  дитини  не  було.  Напiвзiмлiла  з  остраху,
повалилася назад. Тепер зрозумiла. Було, як вгадала вiдразу. Раду  викинув
©© - i, забравши всiх разом з дитиною i родичами, вiд'©хав потайки вночi.
   Почала кричати, кликати. Всiх людей, яких лиш знала. Кликала по  iменi.
Межи тим за╨дно i батька, i матiр, ба навiть  i  самого  Раду.  Та  дарма.
Нiхто не з'являвся.
   Округ не© повторялося одне i те саме. Шум сосен, тишина, самiтнiсть,  -
а бiльше нiщо. Нiхто i нiщо.
   На ©© чолi виступають великi краплi поту. А  ©©  голову  пронизала,  як
перше, одна страшна гадка. Тато, мама, Раду i всi покинули ©© за  "зраду",
за ©© "бiлу"  дитину.  Покинули.  Мов  оце  лахмiття,  що  обтулювало  ©©,
викинули з-помiж себе i забралися. Заридала страшно вголос. Тепер вже  все
зрозумiла i вiддалася нечуванiй розпуцi. Та тут же знов схаменулася. Але -
дитина!.._ Господи, боже милосердний, добрий, де дитина? Забрали?  Вкрали?
Убили? Що з ©© дитиною зробили? З ©© дорогою дитиною?
   Наново вибухла плачем.
   Всею душею, всiм тiлом ридала.
   Що тепер буде? Де ©© дитина? I в сотний раз перебира╨ клунки обiч себе,
огляда╨ться круг себе, шука╨ дитини - i нема ©©. Не може ©©  нiде  знайти.
Не поможе ©й вже плач, не поможе ридання, нiщо вже не поможе, Треба iнакше
шукати.
   - О, се ти, Раду, зробив! -  кличе  вона,  пiдносячи  тонкi  сво©  руки
розпучливо вгору. - Се ти! Обiцяв убити, як собаку - i убив. Але було  вже
i Мавру з дитиною убити. А то... - тут вона врива╨ раптом i знов впада╨  в
розпуку. Ри╨ в волоссi  руками,  б'╨ться  по  грудях,  термосить  одiж  на
собi... переста╨, надслуху╨, i знову нова розпука, знов те саме, але - все
дарма.
   Дитини нема.
   Округ не© лиш порозкидане, порозриване ©© лахмiття, густий  лiс  i  шум
дерев.
   Ослабши з ридання i розпуки, вона лягла i вмовкла. По ©©  блiдiм  худiм
лицi з-пiд затулених повiк сунуться гарячi сльози...
   От i по всьому. Як обiцяв помститися, так i  зробив.  Дитину  вбив,  ©©
покинули, i мусить умерти. Сили встати i пiти за  ними  в  не©  нема,  тож
мусить тут лежати i умирати або ждати, аж надiйде, може, хто лiсом.  Може,
ще з ©© людей хто. Може, ©х силомiць вигнали з села... i вони лиш поки  що
зоставили ©© тут, а пiзнiше прийдуть I знов заберуть.
   Може... Але дитина? Дитина належить до не©.
   Вона лежить i слуха╨...
   Округи тихо-тихесенько, лиш лiсовий шелест.
   Десь нiби гурка╨ недалеко млинське колесо... шумить якась  рiка...  але
господь зна╨, де те. Господь зна╨, де ще люди.
   Вона почина╨ знов плакати, знов  кликати.  Пробу╨  встати,  та  бачить,
ледве вдержу╨ться на ногах. Вона ж ще хора. Господи боже, що ©й робити?
   Зсува╨ться знов на землю,  припада╨  лицем  до  землi  i  заходиться  з
божевiльного плачу, розпуки. Нiчого не чу╨, не зна╨, лиш один жаль i  один
бiль. Вже почина╨ i на тiлi палити з якогось внутрiшнього вогню.
   Та що вже ©й по собi, в не© нема дитини. Дитини!_
   Убили!!
   ╞й темнi╨ в очах, в  ухах  дзвонить,  потiм  ста╨  якось  так  слабо...
гаряче... глухо... гине.
   Нараз хтось шарпа╨ ©©, пiдносить.
   - Не спиш вже, жiнко? Не спи!
   Насилу розтулю╨ очi, вдивля╨ться вперед себе, опам'ятову╨ться. Над  нею
схилена висока постать яко©сь немолодо©  жiнки,  мабуть,  яко©сь  панi  чи
щось, а коло не© якiсь люди: жiнки й чоловiки.
   Жiнка чи панi в чорно заповитiй головi, сама  блiда  i  худа,  дивиться
милосердно на не© i говорить:
   - Вставай i ходи зi мною. Будеш в мене. Ти хора. Лежала тут  бiльше  як
добу. Мо© люди запровадять тебе помалу до мо╨© хати.
   Мавра все ще добре нiчого не розумi╨, але слуха╨ i намага╨ться встати.
   Цiкаво приглядалися присутнi, особливо жiнки, нещасливiй покиненiй,  що
лежала, мов пiдстрiлена велика птаха, з чудовими, невимовне  смутними,  як
нiч чорними очима, а коло не© порозкидане лахмiття, якась одiж i мiж  ними
тут i там золотi червонi. Сама вона, хоч молода i гарна, та тепер блiда, з
розбурканим довгим чорним волоссям, що розсипалося по  плечах  та  грудях,
майже страшна.
   - Де мо© люди - цигани? - пита╨ слабим голосом з чужим виговором.
   - Вiдай, покинули тебе, - поясню╨ висока марна жiнка в чорнiй одежi, що
хоче нею заопiкуватися. - Вiдай, покинули тебе.
   Мавра отворя╨ широко очi, а коло уст задрижало плачем.
   - Коли? - пита╨.
   - Недавно, зда╨ться. Межи ними зчинилася  бiйка  за  якусь  крадiж,  як
розказували, мiж тим поранено одного  чоловiка  -  цимбалiста,  а  вiдтак,
роздiлившись по сво©х фiрах, вiд'©хали вночi, що й нiхто  не  бачив.  Тебе
надибали ще вчора ввечерi люди, що прийшли нинi зранку до мого млина,  але
я не могла сама скорше забрати тебе до себе,  аж  ось  нинi.  До  того  ти
спала. Страшним сном спала ти, як мертва. Що тобi було?
   - Не знаю, - вiдказу╨ Мавра i  диву╨ться,  роззираючися  майже  блудним
оком по чужих для не© людях, а далi, згадавши дитину,  залива╨ться  наново
гiркими сльозами. Плаче i пiдiйма╨, благаючи, до них руки i говорить  щось
чужою незрозумiлою для людей мовою.
   Та тут же перерива╨ ©©  Iваниха  Дубиха,  бо_  се  вона  сама  була,  i
пiдносить ©© з помiччю людей догори.
   - Куди по©хали мо© люди? - пита╨ хора.
   Нiхто не знав. Зда╨ться, в Угорщину.
   А де дiлася ©© дитина?
   Також не знали. Вона мала дитину?_
   Так. Сина. Бiлого._ Перша ©© дитина. Вона жiнка Раду,  самого  старшини
циганiв. Чи ©© люди забрали дитину з собою? Не знали.  Не  гадали  нiчого.
Так само, як i не видiли. По бiйцi зараз вночi зникли...
   То, може, убили ©© дитину?
   Нi. Не знали.
   О, певно, убили!
   Нi. Не чули. Лиш чоловiка одного в бiйцi, чули, що старшина мало що  не
вбив.
   - О Раду! - вистогнала Мавра, заломлюючи руки, I розплакалася наново. -
Вiн, певно, i дитину вбив.
   Нi. Не знали. Не знали i не припускали, щоб невинну дитину вбити.
   - О Раду! - знов лиш зойкнула Мавра i розхлипалася вголос. - Вiн  страх
який недобрий, розлютившись раз. - Вiдтак додала: - То хiба вiд не© дитину
вкрали i утiкли?
   Може. Також не знали.
   О, певно, що лиш так, коли зникли, неначеб ©х земля пожерла. То  певно,
що вкрали. Вони все так робили... i  по  утратi  сво╨©  дитини  вона  Раду
пiзна╨.
   - Може, - вiдповiли люди. Чи не бачив нiхто то© дитини?
   Не бачив.
   Бiла_ була.
   Може. Не знали.
   - Бiла, бiла_ була! - майже скричала.
   Не знали.
   Вона розплакалася ще бiльше, а люди безпомiчно мовчали. Мовчали, неначе
не хотiли зрадити яко©сь тайни, а може, й не хотiли казати, щоб не  ранити
звiсткою серця нещасливо©, а може, просто не знали.

   Завели молоду осиротiлу циганку крок за кроком в хату Iванихи Дубихи  i
там вона остала.

   * * *
   Чому хотiв Раду Мавру вбити, а радше, на ©© думку,  на  нiй  помстився,
вона призналася лиш Iванисi Дубисi, i Iваниха ©© задержала в себе.
   В два мiсяцi по смертi чоловiка Iванихи Дубихи знайшлася в не©, хоч  не
молода вже була, дитина, маленька  Тетянка,  i  Мавра  ©©  догляда╨.  Сама
Iваниха, повдовiвши, ма╨ в господарствi i в млинi багато працi i клопотiв,
а коло однiсько© ©© дитини, над якою дрижить, яка становить тепер  одиноке
©© щастя, треба ©й все когось мати.  Мавра,  обезсилена,  не  годна  тяжко
робити, вiдшукувати людей сво©х теж тепер не в силi, тож нехай,  -  казала
циганцi, - остане в не©, доки хоче, а тут, де рiзнi люди приходять,  може,
й за дитину свою що вчу╨, розвiда╨ться. А може, вернуть ще й ©© люди -  по
не©, то тут, у млинi, вона найскорше зачу╨ про те.
   Мавра послухала. Зосталася.
   Однак не довго видержала в тихiй вдовичинiй хатi пiд  горою  Чабаницею.
Сидiла, доки до сил не прийшла, але подужавши, кинулася  в  околицю  сво╨©
дитини шукати та розвiдуватися про людей сво©х. Ходила,  блукала  тижнями,
мiсяцями, мов голодна та вовчиця, а  врештi  вернула.  Марна,  блiда,  без
краплi кровi в молодих устах, з понурими смутними очима, i знов  зажила  в
Iванихи Дубихи.
   ╞© люди зникли сво©м звича╨м, як пiд землю пропали,  а  по  дитинi  так
само, як i по них, не осталось слiду. Нiхто не знав нiчого. Не знав  i  не
чув.
   I не плакала вже Мавра бiльше. Знала - нiщо не поможе.
   Виплакала сльози.  Лиш  очей  сво©х  чудових,  що  сипали  смутком,  не
пiдводила нiколи смiливо на людей. Соромно було. Чоловiк,  родичi  i  сво©
люди викинули з-помiж себе, мов собаку, чужим людям на посмiховисько, а ©й
самiй на горе.
   Та й що могло ще гiрше бути?
   Осталась, як здавалося, на все у багачки Iванихи Дубихи i доглядала  ©©
дитини. А що потрiбувала поживи для розбудженого раз материнського  чуття,
тож стала чи не другою матiр'ю для мало© Тетянки, бо з часом стала Тетянка
нiби ©© власною  дитиною,  i  вона  заспоко©лася,  призабула  власну  свою
дитину.
   Так жила, доглядаючи, розпадаючися над чужою дитиною, аж до хвилини,  в
якiй не прокинулася в нiй туга i привичка ©© чудного люду  -  змiняти  вiд
часу  до  часу  мiсцевiсть  свого  побуту,  -  забаглося  предивною  тугою
поволiктися кудись в дальший свiт.
   Тодi прощалася з  дитиною,  заливаючися  гiркими  сльозами,  а  Iванисi
кланяючись, з руками, зложеними покiрно на грудях, низько до нiг, цiлувала
©© колiна i руки i йшла. Iваниха Дубиха, що звикла до не©, полюбила ©©  за
любов i щирiсть для сво╨© дитини, гнiвалася на не©... хоча  вiдповiдно  до
сво╨© поважно© вдачi не словами, а очима i мовчанкою,  i  не  пускала.  Як
сказано, вона любила осиротiлу циганку, а по-друге, була ©й  i  вдячна  за
правдиво материнський догляд за дитиною.
   - I куди тобi йти самiй однiй в далекий незнаний свiт?  -  докоряла.  -
Збожеволiла?  Не  гнiвиш  ти  бога,  покидаючи  отак  .  легко  хлiб-сiль,
прив'язаних до себе людей i дитину? Пощо i чого пiдеш... i яким шляхом? Чи
не кара господня се вдруге над тобою?
   - Нi, - вiдказувала сумно циганка. Вона мусить iти в  свiт.  ©й  горить
земля пiд ногами, ©© спокiй неначе в незнану далечину вiд  не©  полинув  i
тепер за╨дно приманю╨ до себе. Вона мусить змiнити мiсце -  оправдувалася.
Може, здиба╨ батька-матiр, розвiда╨ться тепер  про  них,  може,  кого  хоч
одного з сво©х тодiшнiх людей побачить,  зустрiне.  Може,  щаслива  година
злучить ©© по роках з дитиною, з батьком-матiр'ю, а  може,  стрiнеться  iз
самим Раду... Вона зна╨,  куди,  коли  цигани  мандрують  з  Угорщини  або
Молдави, а коли вертають. Зна╨ ©х знаки, якi лишають по собi для других по
деревах, камiнню при дорозi i т. п.
   Вона мусить iти, щось не да╨ ©й спокою. Не пiде  -  занедужа╨  з  туги,
суму... Чу╨, що хора з того, мусить iти... чого ©й сидiти?
   Пiде.
   - За Раду хоче, щоб побив добре? - пита╨ сухо Iваниха Дубиха i проника╨
циганку, яка мовчки слуха╨, очима.
   - Та нехай, не боюся. А не найду, не стрiну нiкого, вернуся. Окрiм вас,
панi (так звала Iваниху Дубиху, що все в чорному ходила), не маю нiкого  в
свiтi.
   - А дитину як лиша╨ш? - пита╨ Iваниха i вказу╨ на малу Тетянку, що таки
вешта╨ться i собi поважно мiж обома жiнками, мов розумi╨, що  ©©  пiстунка
вiдходить чи не назавше вiд не©.
   - Ой! - зойкнула Мавра, розридавшись вголос.  -  Ой,  не  обтяжайте  ще
гiрше бiдне серце Маврине.
   Одначе успоко©вшись по недовгiм часi, iшла. Люди, бачачи ©© на  вiдходi
з торбами, переповненими якимсь зiллям та  лахмiттям,  смiялися  вслiд  за
нею.
   - А  он,  -  ругалися,  -  Мавра  йде  вже  знов  у  свiт.  Iде  шукати
цигана-пару, ©© одно© замало в селi. У вдовицi обгорнув ©© сум.
   Вона вiд'©далася гiркими прокльонами, сиплючи при тiм iскрами погорди з
чудових сво©х чорних i сумних очей, i йшла.
   Вертаючи по кiлькох мiсяцях, а iнодi i по  роцi,  по  таких  мандрiвках
нараз пiд Чабаницю, втомлена i розчарована, ридала неповздержно  з  утiхи,
побачивши пiдрослу пiд ©© неприсутнiсть Тетянку, яка тiшилася нею  бiльше,
якби самою матiр'ю. А Iванисi Дубисi падала знов до нiг, як  при  вiдходi,
i, цiлуючи ©© колiна, молила:
   - Приймiть мене знов  до  Тетянки,  славна  господине!  Менi  було  вас
слухати, а не  свого  циганського  розуму.  Набiдилася  лише  мiж  чужими,
набралася лайок, упокорень, ругань i знов повернула, не подибавши  нiкого.
Нi  батька-матерi,  нi  про  дитину  не  чула,  нi  про  сво©х  людей   не
розвiдалася, нi про самого Раду - лише  стiльки,  що  межи  чужими  людьми
чудотворним зiллям торгувала... i  то  тут,  то  там  поворожила...  i  от
гостинця  вам  та  душечцi  сво©й  принесла.  -  При  тих  словах  ставила
якi-небудь звичайнi  лакiтки,  якi  любила  сама  пристрасно  ©сти,  перед
поважну Iваниху Дубиху i ©© малу доньку.
   В кiлька рокiв по послiднiй мандрiвцi в свiт, саме як Тетянцi  йшло  на
дванадцятий рiк, станула Мавра одного разу перед Iваниху Дубиху з просьбою
дозволити ©й вiдокремитися вiд не© i замешкати деiнде.
   Iваниха Дубиха зчудувалася.
   - Ви добрi для мене, мамцю-господине, - поясняла. - Ви i  ваша  голубка
дорога, але сiльськi люди... вже надто допiкають,  глузують  тут  в  вашiм
млинi з мене. - I з тими словами розплакалася на добре.
   - Як-то  глузують?  -  спитала  Iваниха,  знаючи  добре,  що  з  бiдно©
нещасливо© глузували iнодi селяни, особливо чужi в млинi.
   - Та як же, не зна╨те, мабуть, i самi? - вiдказувала роздразнено Мавра,
закурюючи свою люльку та пакаючи з не© голосно,  причiм  набирала  вiдваги
опиратися iнодi навiть i самiй Iванисi Дубисi.  -  Все,  котрий  зайде,  -
мовляла, - на ваше обiйстя, поглузу╨ з мене. "А ще довго будеш,  -  кажуть
примiвками,  -  муку  в  млинi  молоти?  Довго  ще  чорними  очима  колеса
обертати?" Побий ©х сила божа, - закляла. - Або знов, що найгiрше жаль, бо
се вже за вас i за мою доньку. "Обсипу╨ш  ти  добре,  -  питають,  -  хату
Дубихи циганським  зiллям,  щоб  багачi  навiдувалися  до  ©©  доньки  вже
вiдтепер? Вона вже нiвроку, ади - пiдроста╨". А другий  каже:  "Та  де,  -
каже, - пiдсипу╨. Якби сього вмiла, сама й собi б наворожила, аби  при©хав
чорний з шатра, бодай на старiй мiтлi, i засватав, бо ади,  вже  посивiла,
дарма що очима свiтить, як чорний кiт з-пiд печi".
   - От таке, господине-мамцю, зачуваю я сотки разiв вiд  людей  -  i  чим
рiк, то все бiльше. Не годна вже  бiльше...  А  й  вам  неслава,  що  таке
верзуть про ту, що живе в вашiй хатi, що вашу Тетянку вибавила й  дозира╨.
Нехай я уступлюся з хати, вони самi замовкнуть.
   Iваниха розсердилася. Вона не довiряла цiлком циганцi, про  яку  знала,
що в не© був хитрий розум i язик на мiсцi i вона  вiдтинала  кождому,  хто
посмiв ©© прикрим словом подразнити, гiрше, як оса.
   - Я тобi не вiрю, Мавро, - говорила, бажаючи  тим  способом  вивiдатися
правдиву причину постанови пiстунки сво╨© дитини. - Не вiрю  я,  Мавро.  В
тебе iнша причина, що хочеш нас покинути. Мене i мою дитину.  Лiпше  скажи
правду i не крути. Ти, мабуть, змовилася з деякими циганами пiд час  тво©х
мандрiвок i хочеш вертати назад в Угорщину. Чи не так?
   Мавра заперечила. Не до сво©х людей вона хотiла. Як не  вiднайшла  досi
батька-матерi, дитини, ба  навiть  i  чоловiка-ворога  та  iнших  людей  -
вiдтепер не найде, i ©й вже байдуже. Вона  не  до  сво©х  людей  хоче,  що
викинули ©©, молоду, як звiрюку з-помiж себе, знiвечили долю, -  а  спокою
вона хоче i вiдтепер зажити по ©хньому звичаю. Ось що.
   - Та як се? - зчудувалася знов Iваниха Дубиха, що  нiколи  не  зачувала
подiбно© думки з уст Маври.
   - Та ось так, - була вiдповiдь. Тут вона одна лиш циганка на все  село,
на всю гору Чабаницю, а  зда╨ться,  i  поза  Чабаницею,  на  всю  околицю.
Iванисi Дубисi не треба бiльше ©© до Тетянки, бо Тетяна  за  два,  за  три
роки буде доросла i стане дiвочити - отже, ©й, Маврi, iншо© роботи  треба,
як годиться справедливiй циганцi.
   - Та яко© ж роботи? - спитала знов Iваниха Дубиха. Чи не береться  вона
сама  до  роботи,  яка  ©й  найбiльше  по  вподобi?  Хто  коли  був  годен
присилувати ©© до того, чого не хотiла або не хотiла робити. Лягала  проти
сонця i вигрiвалася, щоб лиш не робити того,  що  не  любила,  або  дитинi
казками голову набивала. А зимою лiзла на пiч, впевняючи всiх, що хора,  -
то i хто ж коли силував ©© до чого?
   - Се правда, -  дала  вона  вiдповiдь  неначе  якось  болiсно.  Тут  не
силувано ©© нiчим. Тому-то й вертала вона сюди завше назад, мов  до  сво╨©
рiднi, дарма що тут не цигани. Але вiдтепер хоче  вона  вже  проживати  на
самотi. Геть сама. Он там, на Чабаницi. Там сто©ть порожнiй бурдей-колиба,
над самим  яром-пропастю,  що  в  нiм  проживали  iнодi  за  життя  самого
господаря лiтом або зимою його  чабани.  Тепер  та  полонина,  що  до  не©
належав колись бурдей, спродана, а бурдей, нiким  не  замешканий,  все  ще
належить до Iванихи Дубихи. Ту колибу просить вона вiд господинi для  себе
i хоче туди назавше переселитися. А коли вже господиня вдоволить ©© волю i
не прогнiва╨ться, то вона скаже  ©й  по  правдi,  що  хоче  там  займатись
ворожiнням. Там на Чабаницi рiзне-прерiзне чудотворне зiлля - лихе i добре
- як кому що треба, яким вона вже не одного  не  раз  i  тут,  за  плечима
господинi, на ноги поставила i добре вчинила. Там буде вона його  збирати,
сушити, i кому чого треба, давати, спродавати, i так буде жити. Вона  зна╨
дуже багато лiкiв i вмi╨ ворожити так, як мало хто з циганiв - бо й цигани
не всi розумiються на зiллi i ворожбi  або  примiвках.  Але  ©©  вчили  ще
змалечку. Тато й мама. I тим вона i  межи  панами  грошi  заробляла...  та
зносила Раду... бодай би його по всiм свiтi рознесло...
   Заживши  отак  на  Чабаницi,  над  яром,  в  колибi,  вона   все   буде
навiдуватися до господинi-мамки i Тетянки. Не забуде ©х! ╞й де вже забути!
I при тих словах заплакала. ╞©  тягне  тепер  до  самоти,  як  давнiше  до
мандрiвки. Вона все, що зна╨ з лiкiв i ворожби, буде  там  на  самотi  мiж
людьми подавати. Туди будуть люди до не©  заходити,  а  сюди  соромляться.
Нехай знають колись люди, хто була Мавра. Мавра - донька  славного  музики
Андронатi, а жiнка самого Лукача Раду. Тут, в долах, в Iванихи Дубихи,  де
до млина навiдуються рiзнi люди, вона не ма╨ спокою. Та i  глузували  вони
собi з не©, глузували! Але там, знаючи ©© на Чабаницi в  лiсi,  в  затишку
над яром, мужик ста╨ перед ворожкою iнакше. Там  вона  панi.  Вона  керму╨
силою сво╨© примiвки, там вона його i на ноги  поставить,  як  захоче.  I,
говорячи оце, розреготалася Мавра до  сво©х  слiв  дивним  якимсь  смiхом,
болючим, глузуючим i повним потайно© погорди - неначе перед нею стояв  уже
селянин...
   Iваниха Дубиха мовчала. Роздумувала над чимсь i застановлялася.
   Роздумуючи над словами циганки, то i справдi слушнiсть була по  сторонi
Маври. Нiяк було тримати навiки в сво©й хатi "пройдисвiта" -  як  називали
©© люди, тим бiльше, що вона займалася ворожбитством, примiвками  i  таким
iншим  богопротивним  дiлом...  проти  якого  панотець  не  раз  у  церквi
виступав. До того ж увiйде дедалi i Тетянка в дiвочi лiта, зачнуть поважнi
люди навiдуватися до ©© хати... а тут живе в не© циганка-ворожка.
   А знов противно[10]. Не дозволить вона Маврi колиби на  Чабаницi,  вона
готова з дитиною забратися кудись у свiт. Куди очi понесуть,  може,  якраз
назад мiж сво© люди. А тодi...
   Та гадка найбiльше затривожила поважну Iваниху Дубиху i причинилася  до
того,  що  вона  пристала  на  просьбу  циганки,  дозволила  ©й  зажити  в
колибi-бурде© на Чабаницi... i займатися там, чим захоче...
   Трудно було означити, хто любив бiльше малу Тетянку, чи вона, мати,  чи
циганка-сирота, позбавлена власно© дитини, родичiв i чоловiка, ба  всього,
до чого була привикла - i прив'язалася всiм  серцем,  всею  гарячою  душею
сво╨ю до дитини сво╨© добро© опiкунки i кормительки.
   На нiкого в свiтi не була би Iваниха Дубиха оставила свою Тетянку,  лиш
на одну-однiську Мавру. Хто бачив безграничну невгасаючу любов циганки  до
тi╨© дитини, яку, вибавивши змалку, уважала  майже  за  свою,  той  i  мiг
припускати, як оце Iваниха Дубиха, що вона могла би, з  жалю  за  дитиною,
забрати ©© з собою i пiти кудись в свiт за очi. Тому й вагалася Iваниха  в
душi опиратися цiлком просьбi Маври,  яка  доволi  часто  виконувала  сво©
постановлення пiд тим чи iншим позором. А Тетянка гине, пропада╨ за  сво╨ю
чорною нянею. Змалечку вона заколисувала ©© сво©ми смутними,  монотонними,
якимись незнаними нашим околицям спiвами до сну. Годувала  бiльшеньку  вже
прерiзними казками, яких також в селi нiхто не  знав,  не  чув.  I  дiйшло
того, що дитина слухала наслiпо всiх приказiв чорно© приятельки  сво╨©,  -
що б не наказала вона ©й, не зажадала вiд  не©,  куди  б  не  послала,  не
покликала ©©. Вона у всiм пiддавалася ©й, слухала всього, що походило  вiд
не© - часто навiть проти волi само© Iванихи Дубихи.
   Тепер, правда, Тетянцi вже дванадцятий рiк, але циганка все ма╨  чи  не
бiльший вплив на не© вiд само© матерi. Тому нехай Мавра iде з богом в  лiс
над яр, як бажа╨, зажива╨ там, як хоче, а мало-помалу  вiдвикне  й  дитина
вiд не©, звернеться, пригорнеться всi╨ю душею до одно© сво╨© матерi, як  i
повинно бути, чого вона в душi вже давно вижида╨.
   Тому, може, стане Тетяна й послушнiша без Маври, а то, розпещена нею до
краю, не все пiдда╨ться бажанням i приказам поважно© матерi.  Тетяна  хоче
щось мати, а коли Iваниха не на все дозволя╨, вона  летить,  розжалiвшися,
до Маври i рида╨, захлипуючися гiркими сльозами. Тодi Мавра утира╨ замiсть
всього бiлесеньке заплакане личко, i як вже не  зараз,  то  бодай  пiзнiше
вдоволить тайком дитину. Так у всiм i всюди. Поки що Тетяна великих бажань
не мала, але й тi не все було добре сповняти...
   Мавра i сповiдниця i дорадниця дитини, i коли б  не  Iваниха  зi  сво©м
поважним тверезим розумом. Мавра перевернула би дитину зовсiм на свiй бiк.
   Але Iваниха, хоч як  пропадала  за  сво╨ю  однiською  дитиною,  хоч  як
обтяжена працею свого господарства, для Тетяни i Маври мала все сво©  очi,
свiй час i глядiла проникливим зором на вiдносини мiж нянею й дитиною.  Чи
на добре може вийти таке колись дiвчинi, як звикне у всiм знати  лиш  одну
свою волю?
   Певно, що нi.
   Отак роздумувала Iваниха Дубиха - а врештi i обiзвалася:
   - Не моя сила, Мавро, тебе при собi держати, як в тебе думки  ось  куди
линуть. Iди з богом на Чабаницю в колибу та i заживай там по душi. Сходи в
долину до мене по харч, поможи дещо в господарствi, а там  i  вертай.  Але
знай, - додала строго i поважно, - дитину до тебе на гору  саму  не  пущу.
Вона в мене одна. Вона в мене все. Схочеш побачити,  зiйди  -  поглянь.  А
саму не пущу.
   - Бо©теся, що я вкраду ©© вам? - спитала гiрко Мавра, i ©© очi  засiяли
самим смутком образи. - Не бiйтеся, i в мене вона все i всiм на сiм свiтi.
Я ©© вам не вкраду.
   - Ти ©© любиш, Мавро,  але  й  я  ©©  люблю.  Дитина  мiж  нами  за╨дно
хита╨ться. Ти ©© надто розпестила. Що я забороняю, то ти дозволя╨ш. То  не
добре; i зна╨ш, задля того був не раз мiж нами  гнiв,  були  сльози.  Вона
хоча ще дитина, а вже iншо© волi не зна╨, як  сво╨©.  Сьому  треба  кiнець
поставити. Пiд мо©ми очима воно ще сяк-так уходило, але, застрягши  раз  в
тебе на горi, скiльки менi з не© остане? Стiльки хiба, що буде  називатися
мо╨ю донькою.
   Мавра не вiдповiла зараз, лиш обтерла мовчки долонею очi i сплюнула.
   - Ви-бо хочете, щоб у не© був уже такий розум, як у вас, -  обiзвалася,
- побожний та строгий, що борони господи! А ©й ще що? Метелик, пташка,  та
й стiльки. Най гра╨ться, най раду╨ться. Най смi╨ться, спiва╨, нехай  добро
зазна╨... поки може, i в мами в сонцi най купа╨ться...
   - Я знаю, що вона ще дитина, - вiдмовляла Iваниха Дубиха з  попередньою
повагою. - Але час вже тим перестати бути. Досi була вона твоя,  Мавро,  -
додала. - Ти годувала ©© казками, спiвами, забавками  та  всякою  всячиною
набивала голову, буцiм вона чисто боярська дитина. А тепер нехай ,до працi
береться. Вона лiпше тямить тво© пiснi i казки,  як  молитви,  що  ©©  вчу
щовечора i щоранку.
   В Мавриних чорних пишних очах заблистiло гордо, i вона усмiхнулася. - Я
ж бо й оповiдала ©й найкращi казки, якi лиш знала, учила найкращих пiсень.
А що вона в мене те саме, що й  боярська  дитина  -  то  правда.  А  може,
неправда, господине? - спитала. - А от, - каже, i все  якось  згорда,  мов
про сво╨ говорить, - чи© полонини найкращi  на  Чабаницi,  як  не  Iванихи
Дубихи? Чий товар такий гладкий, угодований, як не Iванихи Дубихи? А  сама
прекрасна, чорнобрива Тетянка, пристро╨на пишно, чи не в Iванихи Дубихи?
   - Цить, цить, Мавро! - перебила Iваниха Дубиха, морщачи  строго  брови,
що не любила пiдхлiбства[11] нi в честь сво╨© особи, нi свого  ма╨тку,  бо
була скромна, побожна i корилася, як, може, нiхто навiть з убогих в  селi,
господу богу, не забуваючи про нього та храм його святий.
   - Цить, цить, - каже, - i знай: сходи з колиби, як кажу, коли зможеш, i
щоднини, похарчуй, пороби, що треба, попести Тетянку, а там i вертай. А  в
недiлю, свято, як зможу, буду як не густо, то бодай хоч зрiдка з  малою  в
тебе.
   - А як Тетяна виросте, буде вже на вiдданнi, тодi  вже  хай  приходить,
коли сама захоче, - не втерпiла Мавра все-таки докинути.
   - Як бог дасть, що так буде, то нехай  iде.  А  тепер  не  лишу.  Знай,
Мавро, - додала з чуттям, майже молячи, - не полонини  на  Чабаницi,  млин
над водою ма╨ток_ мiй, а вона одна, вона_ мо╨ щастя. Мушу стерегти...
   - В дорозi до мене не стрiне ©© нiчого злого, - обiзвалася Мавра знов i
вже смiливiше, - перелетить бiлу стежку вiд млина до гори,  до  мене,  мов
сама та пташка, а в долину пурхне i буде знов у вас.
   Iваниха Дубиха усмiхнулася.
   - Якось-то буде, Мавро, - сказала ласкаво, - якось-то буде.
   Мавра задоволилася - i на тiм скiнчилося...

   Чабаниця - висока гора, почасти покрита старинними лiсами, була одною з
тих, на якiй простягалися мiж лiсом найпишнiшi полонини декiлькох багачiв,
а мiж тим i багачки Iванихи Дубихи.
   На нiй, особливо з-тi╨© сторони, по  котрiй  тяглася  бiла  стежка,  де
зеленiли полонини багачки, саме недалеко ©©  шпиля,  висадила  Чабаниця  з
себе бiляву скалу, яку прозвали люди впрост "Бiлим  каменем".  З-пiд  того
"Бiлого каменя" було видно всi сусiднi верхи i лiси, а  мiж  ними  й  одне
село, назване Третiвка, що лежало чи не на угорськiй вже границi,  i  було
справдi, як сусiдили села около себе, з ряду трет╨.
   Зi схiдно© сторони Чабаницi, з яко© пiвгодини ходу вiд обiйстя i  млина
Iванихи Дубихи, вибiгала в лiс бiла стежечка, що, як  сказано  ще  повище,
обвивала гору Чабаницю i кiнчалася  за  ©©  плечима,  злучаючися  з  одною
широкою дорогою, що провадила в iншi села, а також в Третiвку...
   Iдучи тi╨ю стежкою вiд млина Дубихи вгору лiсом, з одно© сторони  попри
©© полонини, а з друго© попри глибоку пропасть, де журчав  веселий  потiк,
що нiколи не висихав,  натрапляв  мандрiвник  трохи  оподалiк  вiд  берега
пропастi, за кiлькома старими смереками колибу-бурдей Iванихи Дубихи.
   Бiла стежка, що бiгла попри колибу, обперiзуючи пестливо Чабаницю  саме
над яром, не конче спинялася около колиби. А колибi  i  байдуже  було  про
стежку, що могла iнодi i непрошеного для не© гостя-мандрiвника  впровадити
до не©. Вона стояла, оперта з одно© сторони до якогось каменя,  чи  не  ©©
великостi,  що,  здавалося,  вiдломився  зi  шпилю  Чабаницi  вiд   самого
головного "Бiлого каменя" i, скочуючись,  опинився  остаточно  поза  бiлою
стежкою над берегом пропастi, становлячи якусь опору для мало© колиби.  Зi
схiдно© сторони зазирала колиба з-пiд смерек в саму  пропасть  з  гучливим
потоком... а там далi почерез не© - i на сусiдню  залiснену  гору.  Та  ©©
майже не видно зразу з-пiд широких крислатих вiт  старинних  смерек  лiсу.
Тим-то i припала вона циганцi  Маврi  так  до  душi...  i  збудила  в  нiй
думку... зажити в нiй на самотi i вiддатися цiлком ворожбицтву та  лiченню
людей рiзним зiллям з гори Чабаницi.
   В перших лiтах свого iснування хоронила  колиба  чабанiв  багача  Iвана
Дуба, що не лиш лiтом пробували тут, доглядаючи по пасовиськах i  полонинi
товар i конi, але iнодi й зимою, коли сього вимагала господарська потреба.
По смертi Iвана Дуба стояла колиба кiлька лiт порожня i аж тепер дiждалася
нового мешканця в особi циганки Маври, якiй здавалося, що нiхто i нiщо  не
замутить тут ©© спокою i вона  зможе  нестiсненно  вiддаватися  ворожiнню,
примiвкам i всьому iншому, що входило в обсяг циганки-ворожки.

   * * *
   Одно© прекрасно© лiтньо© днини спровадилася Мавра на Чабаницю.
   Мала дванадцятилiтня  Тетянка  вiдпровадила  ©©  в  товариствi  Iванихи
Дубихи, нiби  помагаючи  переносити  циганську  обстанову  i  речi,  яких,
впрочiм, було так мало, що по двох разах стануло вже все в хатинi над яром
на мiсцi.
   Коли Тетянка вертала вiд Маври бiлою стежкою, плачучи, телiпалися в  ©©
малих ушках золотi обручки-ковтки, пiвмiсяцi, якi Мавра  випорола  десь  з
якогось старого лахмiття i вложила дитинi на пам'ятку вiд себе.
   - Носи ©х, доньцю, i не скидай нiколи...  -  говорила-примовляла  Мавра
поважно, вкладаючи ©х дитинi в уха. - Золото хоронить вiд зла  i  притяга╨
друге золото. Малою дiстала я ©х вiд сво╨© матерi, що здобула собi ©х десь
далеко, далеко в свiтi славним ворожiнням сво©м. Носи ©х, а  будеш  в  них
красна i пишна, як сама туркиня._
   - _Як сама туркиня, - _повторило так само поважно дiвчатко,  пiддаючись
спокiйно операцi© чорно© приятельки та прислухуючись з увагою  кождому  ©©
слову.
   Вiдтак, обiцяючи собi обопiльно забiгати як змога "частенько" до  себе,
розсталися.
   - Приходи до мене, Мавро, бо я без тебе умру! - наказувала  Тетянка  ще
раз при вiдходi.
   - Прийду, доньцю... прийду! - прирiкала свято  Мавра,  утираючи  мовчки
сльози з очей, що сунулися ©й по худiм лицю з жалю за дитиною.
   - Щоднини, - наказувало знов дiвчатко.
   - То, може, вже й нi, - чулося у вiдповiдь, -  бодай  спочатку  нi.  Бо
люди, побачивши мене так часто у вас, глузували б, що "дверми (сказали  б)
вiдiйшла циганка, а вiкном назад вернула..." Але не журися, доньцю.  Мавра
Тетянку любить i вона ©© не забуде - прийде.
   I справдi, вона держить слова.  Вiдвiду╨,  як  приобiцяла.  Хоча  i  не
щоденно, але й не зрiдка. Лиш зимою гiрко. Мати доню не пуска╨, та раз-два
на тиждень приходить Мавра до не©. А наповнивши собi бесаги[12]  тим,  чим
обдарить Iваниха Дубиха, i напестивши та  налюбувавшися  доволi  Тетянкою,
вона верта╨ вдоволена назад до сво╨© хати.
   А Тетянка, що  вже  потрохи  вiдвикла  вiд  Маври,  зверта╨ться  назад,
усмiхаючися вогкими очима до матерi, i тулиться до не©...
   Хутко звикла  Мавра  до  сво╨©  романтично©  оселi  i  не  жалу╨  свого
переселення.
   За сiльськими людьми вона не тужить, бо допекли ©й в долах  доволi,  чи
не на всi часи. А жiнки й молодицi,  що  потрiбували  поради  i  лiкiв  чи
примiвок вiд знахарки-ворожки, знаходили i вiдвiдували ©© й тут. I  жодне,
що тут появиться, не приходить з порожнiми руками.
   Одна принесе муки, друга молока, хлiба, третя  одробину  свiтла,  дехто
грошенят на тютюн, а кожде чимось обдарить, жодне впорожнi  не  прийде.  I
добре ©й живеться, Мавра не зна╨ великих злиднiв, ©й багато не треба.
   А Тетяна що рiк, то бiльша i краща, прибiга╨ також погiдними ранками до
давньо© сво╨© приятельки - i не скучно Маврi.
   Лiтом збира╨ вона гриби, малини, ягоди, носить в мiсто на продаж, i все
капне щось i за те. В п'ятницю i суботу спуска╨ться в сусiднi села  або  й
мiста межи багачi по милостиню i нiколи не верта╨ з порожнiми торбами.
   Вечором розклада╨ сво© здобутки на лаву  i  стiл,  що  ще  по  пастухах
остали, i раду╨ться ними.  Ранками  збiга╨  за  деякою  товариною  Iванихи
Дубихи дозирати - i живеться ©й не согiрше. Сказано: ©й багато не треба. А
зимою знов днi короткi, ночi довгi  -  i  хутко  переживаються.  Весною  i
лiтом, аж до пiзньо© осенi ходить ще i по зiлля, яким  мiж  людьми  тайком
торгу╨, ворожить... I  от  як  труча╨  ворожка  Мавра  сво©  днi  на  горi
Чабаницi, в лiсi навперед себе...

   * * *
   Iнакше живеться Iванисi Дубисi та Тетянi в долинi коло  млина.  Iваниха
пода╨ться  пiд  вагою   господарських   клопотiв,   а   Тетяна   вироста╨,
розвива╨ться в прекрасну справдiшню лiсову русалку.
   ╞й вже двадцятий рiк.
   Висока, гнучка та бiлолиця. Особливо одним впада╨ вона кождому  в  очi,
хоч би кому. Се  сво©м  блiдавим  лицем  i  чорними  густими  бровами,  що
лукувато здiймаються, зцiпившися над носом, над чорними задумчивими очима.
   Вигляда╨, мов якась пишна боярська дитина, що диву╨ться  мовчки  всьому
на сiм свiтi.
   Переходить хто попри не© з людей, задивиться на молоде прегарне лице  з
високо пiдсуненими чорними  бровами,  що  надають  лицю  виразу  глибокого
зчудування, - задержиться мимоволi на хвильку i любу╨ться нею.
   А вона нiчого.
   Вiдповiсть з зачудованим поглядом мовчки згори (бо  ж  ростом  в  матiр
вдалася) - вiдтак, засоромившись бог  зна╨  чого,  усмiха╨ться.  I  яка  ж
чудова вона тодi, коли усмiха╨ться. Скiльки м'якостi душi i серця, скiльки
тепла зраджу╨ мимоволi усмiх тих молодих невинних уст. Попри те й душа  ©©
чиста, бiла, мов голуб, i нiчогiсiнько злого не зна╨.  Яке  зло  знала  би
молода Тетянка, коли, окрiм лiсу, млина, сво╨© хати з  святими  iконами  i
старо© нянi Маври, нiчого iншого не зна╨. Та, зда╨ться,  нiхто  не  знався
так добре на красi молодо© Тетяни, як сама ©© поважна мати. Глядить  iнодi
на не© i мовчки в душi молиться до не©. I не лиш до то© ©© тiлесно© краси,
але й до душевно© доброти то© одиноко© сво╨© дитини. Нiхто-бо  ©©  справдi
не зна╨, не розумi╨ так добре, як сама мати. Яка  працьовита,  чесна,  яка
милосердна вдалася вона ©й. Господи, змилосердися лиш над нею та дай добру
долю!
   ╞й iнодi лячно за долю то© дитини, над якою дрижить, i  на  яку  молодi
люди  чигають,  мов  справдiшнi  хижуни.  Вона  бачить,  як  вони  за  нею
спозирають, бiгають, окружаючи ©© зразу здалека, мов тi рабiвники[13]. А ╨
мiж ними й гарнi, ╨ й багачi,  та  Iваниха  жде  все  ще  на  щось  лiпше,
гiднiше. Сама вже не  зна╨,  на  кого  ще  жде,  i  через  те  захову╨  ©©
iнстинктивно для якогось нiби ангела-царевича,  що  ма╨  ще  десь-звiдкись
прибути i забрати ©© вiд матерi пiд свою щиру опiку.
   Звiдки мав би вiн прибути?
   Не зна╨.
   ╞© серце ще не вiщу╨.
   З долу, з ©© села - нi. Бо тут в долинi вона  зна╨  вже  всiх._  Вже  й
кiлька разiв старостiв виправляла. Не до вподоби були ©м.  Нi  матерi,  нi
доньцi.  Але,  може,  он  там  з-за  то©  гори,   куди   хова╨ться   рiка,
потужнiвши... то, може, i сплавами вiн колись над'©де.
   Може...
   Тому треба стерегти та доглядати Тетянку, щоб не подалася  за  нерiвною
собi парою.
   Догляда╨ i пестить Iваниха Дубиха дiвчину, дрижить i молиться  о  добру
долю для не©.
   Вона прийде.
   Тетянка добра, милосердна i робуча - чому б  i  не  надiлив  ©©  за  те
господь доброю долею?
   Для добрих зло© нема.
   Живе Тетяна спбкiйно в матерi, мов цвiтка в зiльнику. Не  бачить  i  не
чу╨ багато. Особливо ж не бачить  нiколи  лиха.  Не  бачить  навiть  краси
сво╨©, що всiх мов те сонце, слiпить; хiба як над чистою водою  похилиться
- побачить себе. А там...
   Сказано - не бачить i не чу╨ нiкого.
   В село до дiвчат-ровесниць мати лиш рiдко коли пуска╨. Вони -  вiддалiк
вiд ©© обiйстя i млина, i ©й лячно про не©. Одну ©© лиш ма╨, як одну душу,
одне серце  в  грудях,  тому  всього  бо©ться.  Хто  богом  суджений,  сам
навернеться до млина. Вiн пишним гуком сво©м не одного приводить.  Вiн  як
окремий який свiт, - а Тетянка його бояриня. Хто б не зацiкавився нею,  не
поглянув на не©?
   Лиш одного не спиня╨ тепер мати Тетянi. В однiм не стiсня╨ ©© нiколи. А
то - заходити до ворожки Маври над яр, коли б не захотiла, i гуляти лiсом.
   Iдучи вгору лiсом, спiва╨ Тетянка повною груддю, нiби вiдда╨, що в душi
дзвенить. Воно ясне, сильне, природне i чисте. Сказано - краса  з  першо©,
божесько© руки.
   Iде вона по бiлiй вузькiй стежчинi все вгору, тут i там  схиляючись  за
тужливо похиленим дзвiнком-цвiткою - мiж хвилюючим  шумом  смерек,  i  все
попри сво© та сусiднi полонини. I ©й тут добре.
   А стара Мавра! гай, гай, хто так умi╨ сторожити над дiвчиною,  як  сама
вона! А ©© вже всi бояться - хоча б лиш для страшних  очей,  що  одним  ©х
полиском - зна╨ покарати. То нiхто i словом не торкнувся би Тетяни.
   Сама ж Iваниха Дубиха, строга i богомiльна, щонедiлi i свята  ходить  з
донькою сво╨ю удвiйцi до храму божого, а зимою ©здять...

   * * *
   Молодий Гриць, годованець багача Михайла Дончука в  Третiвцi,  недалеко
угорсько© границi, дiзнався доволi рано про  те,  що  вiн  не  рiдна  його
дитина, а чужа, пiдкинена, яку знайдено колись в лахмiттi на призьбi. Хоча
його господарi, чи, як вiн ©х звав, батько-мати його, i добре  держать,  i
гарно зодягають, то господиня, розлютившись iнодi, заклене йому на  добре.
I в таких власне хвилях зачува╨, що вiн  "пройдисвiтське  насiння",  що  в
"циганськiм", закуренiм лахмiттi опинилося на  "гризоту"  та  журу  добрим
людям пiд ©х спокiйною стрiхою.
   При таких нагодах переймав  Гриця  такий  жаль  i  туск[14]  до  всього
тутейшого гiрського свiту, що був би йшов, куди очi несли, щоб лиш не чути
i не бачити тут нiчого. Та не лиш тодi прокида╨ться в нiм якась чудна туга
в серцi до далечини... i iншого свiту. Нi. То нещасне почуття не да╨  йому
i в мирних хвилях спокою. Не да╨ оставатися довго на  однiм  мiсцi,  через
що, головно, i набрався вiн вiд господарiв якнайбiльше лайки,  а  часом  i
бiйки. Заставляють його iнодi доглядати вiвцi; вiн догляда╨ день, два  або
й чотири добре i щиро. А далi нi з сього нi з  того  покине  все  стадо  i
поволiчеться в цiлком противне мiсце, де нема╨ нi доволi  пашi,  нi  води.
Або знов пристане до чабанiв з товаром, або до парубкiв з кiньми... i  тут
повторю╨ться те саме,  доки  i  не  приволiчеться,  нiби  наситившись  тою
вiдмiною мiсць, додому.
   Одного  разу,  вже  як  сiмнадцятилiтнiй  хлопець,  вiн   вибрав   собi
щонайкращого коня господаря i давай об'©жджати  чогось  сусiднi  села.  Що
нашукалися, нажурилися господарi за хлопцем - вiн пропав без слiду, мов  у
воду впав. Аж сьомого дня знайшов його господар спокiйного пiд стогом коло
коней без капелюха на головi, коли витесував довгу парубоцьку сопiлку.
   - А ти, опришку, куди уганяв цiлий тиждень  на  конi?  -  накинувся  на
нього господар, вхопивши його за густу чорну чуприну та  потермосавши  нею
по щиростi.
   - Я об'©здив сусiднi села, -  вiдповiв  Гриць  з  найбiльшим  супоко╨м,
освобождаючи   так   само   свою   гарну   голову   з   деспотичних    рук
господаря-батька, - розпитував за скрипкою.
   - За скрипкою? - крикнув господар i аж витрiщив очi з чуда. - То я тебе
до скрипок викохав i держу?  Та  найдорожчого  коня  до  про©здок  тримаю?
Чекай, непотрiбе безголовий, чекай! - гукав на все горло. - Ади, чого  вже
не придумав в сво©й головi - скрипки! Тьфу!!
   - Коневi не сталося нiчого, - вiдказав Гриць спокiйно. Я коня  доглядав
i пильнував. А дивiть, вiн он аж виблискуеться до  сонця,  такий  ситий  i
годований. А менi треба скрипки, до того i захопила мене охота  подивитися
в сусiдн╨ село. Скучно, татку, на однiм мiсцi сидiти,  тому  я  по©хав.  А
роботу не таку вже страшну я залишив, самi зна╨те,  тому  й  по©хав.  Коли
робота пекуча, я не киваюсь, а коли нема, я тодi ©ду. От що!
   Господаревi,  нiби  з  зачудування,  аж  мову  вiдiбрало.   Рука   знов
пiднялася, щоб опинитися, як передше, на головi хлопця, але не годен  був.
Гриць поглянув на нього такими вже чудно сумними, а заразом щирими  очима,
що вiн лише сплюнув i, заклявши щось пiд вусом, вiдiйшов.
   Гриць усмiхнувся, вiдгорнувши пишне волосся з чола, що шовком зсунулося
при торганнi, i взявся далi до сво╨© роботи. Батько  знов  сво╨,  -  думав
вiн, - а вiн_ сво╨. Вiн хотiв собi конче роздобути скрипку,  повчитися  на
нiй грати, щоб, доглядаючи iнодi худобу чи  вiвцi  верхами,  не  було  так
тужно i сумно на самотi, щоб не гнало з мiсця  на  мiсце;  i  от  таки  не
успiв. Та зате вiн витеше собi тепер сопiлку, i  як  загра╨  на  нiй,  всi
дiвчата на танцях стануть округ нього i будуть слухати та раз плакати, раз
самi гуляти. Гей! га! - усмiхнувся Гриць на саму таку принадну думку. Гей!
га! Що йому господар...
   Але господиня-мати, розвiдавшись, куди i пощо гуляв  вiн  на  найкращiм
конi сiм день, прибралася до нього iнакше, хоч вже як його  любила  i  при
доброму настро© ласкава була, однак, розлютившись, що раз  загадала  -  не
дарувала.
   - Пройдисвiте! - накинулася  на  нього,  коли  увiйшов  у  хату,  i  не
надумуючись довго, вдарила його широкою долонею по щоцi.
   - Пройдисвiте! - гукала по сво©й скорiй вдачi. - Гада╨ш, час  божий  на
те, щоб  його  пусто-дурно  на  конi  прогайновувати?  Попам'ята╨ш  ти  ту
по©здку, - кричала, розмахуючись вдруге укарати хлопця. -  Попам'ята╨ш!  -
Та не вспiла се по раз другий вчинити. З хлопцем зробилася така змiна,  що
вона здержалася.
   Мов гадюкою вколений сам боярин якийсь, опинився Гриць близько коло не©
i, стиснувши, нiби клiщами, ©© руку, процiдив:
   - Я не пройдисвiт, - говорив зi зворушення i обиди погаслим голосом,  -
я не пройдисвiт. Я ваш син. А коли випира╨теся того, що лиш вихованець, то
не безчестiть. Хлiб ваш дурно не ©м; як знаю, вiдробляю.  А  що  не  роблю
стiльки, скiльки вам захочу╨ться, то дайте менi спокiй. Я  собi  пiду  вiд
вас i не верну. На мо╨ мiсце приймiть собi наймита, i буде вам лiпше. Менi
не все хочеться робити, тому й не роблю. I робити не  буду.  Розумi╨те?  А
пам'ятайте, я не наймит ваш!! Що у вас з'©в,  то  вже  i  вiдробив.  -  I,
луснувши з неописаною погордою i гнiвом дверми, вийшов.  В  його  рухах  i
голосi було  стiльки  приказуючого  i  гордого,  що  господиня  вмовкла  i
побiлiла. - Тьфу! - сплюнула I хрестилася. - А се що таке? Кого  я  маю  в
хатi? Приймака, боярина чи поповича? Ади який гонор  мамi  вiддав,  дверми
пiд  носом,  мов  жидовi,  луснув,  i  вiн  не   "пройдисвiт",   його   не
"безчестiть". Михайле, ви чули? - кликнула  в  другу  хату  до  господаря,
звiдки й без того висунулася  висока,  тепер  в  низьких  дверях  похилена
постать самого господаря.
   - Та чую, - вiдказав вiн. - Та що ж?
   - Що? - кричала жiнка, - ви ще пита╨те, що?  Адiть,  за  ваш  хлiб-сiль
який гонор вiддав.
   -  Та  не  дразни-бо   його   вже   стiльки   тим   "пройдисвiтом"   та
"пройдисвiтом". Ти бачиш, вiн вже такий вдався на мiсцi довго не висидить.
То i що з ним вдi╨ш? Убити його за те не уб'ю.
   - Я його привчу! - вiдкрикувала господиня.
   - Ба нi, не привчиш. Я вже без тебе пробував. По-злому - i  стiльки  на
добре не виходить. Знай, тепер вiн знов кiлька день на очi не  покажеться.
Чорт зна╨, що в нiм за вдача, але вже такий.
   - Вiд родичiв "пройдисвiтiв" - кажу вам,  -  вчепилася  господиня  знов
цього.
   - Ми його батька-матерi не знали... - боронився чоловiк, що, по правдi,
Гриця дуже любив i  перед  жiнкою  за╨дно  боронив,  хоча  сам  тайком  за
пройдисвiтство набирав, - лише знайшли маленького пiд  нашою  хатою.  Вiн,
може бути, i панська дитина - ми сього не зна╨мо. Його яким-небудь  словом
не зачiпай, вiн зараз кипить, i вже його борзо не примириш. В  мене  Гриць
не пройдисвiт.
   - А я кажу, що вiн  таки  пройдисвiтська  дитина.  Найшли  в  закуренiм
лахмiттi, дарма що з вузликом золотих червоних.
   - Та вже в закуренiм чи нi, а тепер вiн  наш.  А  як  вже  наш,  то  не
збиткуй. Бачиш, вiн терпцю не ма╨. Ще колись, розлютившись, покине нас.
   Господиня вмовкла i  здвигнула  плечима.  Се  ©й  нiколи  на  думку  не
приходило i тому потрохи на хвилю занепоко©ло.
   - Ет, i наговорили! - закинула вже чомусь примиряючим  голосом,  неначе
не хтiла бiльше про "пройдисвiтство" говорити. - Тепер "покине" - коли  ми
його вигодували i вiн головою майже стелю здiйма╨?
   - Якраз тепер. Тепер вiн де-небудь годен на роботу стати, а передом був
малий.
   - Ет, що там! - перебила йому сухо жiнка. - Радше знайте,  Михайле,  що
оногди[15] казав менi, що дав собi знов новий писаний  кожушок  шити.  Вiн
вже вiдтепер зачина╨ дiвчатам голови завертати.
   - Або я йому це забороню? - вiдповiв господар. - Гарний, молодий, то  й
заверта╨.
   - Вiн вже чи не на кождiм танцi мусить бути.
   - Та нехай собi. Хто молодий, той гуля╨.
   -  Як  завтра  скаже  вам,  що  хоче  женитися.   Його   дiвчата   ро╨м
обступають... А тодi що вдi╨те?
   - Не позволю i землi не дам. Йому ще час женитися... нехай ще коло  нас
газду╨, щоб знав я... кому землю передам колись...
   - Овва... вiн вас дуже послуха╨! - закинула жiнка. - Я вже  чи  не  раз
перехопляла його з Настунею Кривинюкiвною. До других залиця╨ться, а до не©
таки горнеться.
   Господар усмiхнувся.
   - Я вже давно то знаю. Сам ©© батько менi говорив се.
   - Та вiн би рад його дiстати до себе. Але, по-мо╨му, Гриць ще не  однiй
голову закрутить, заким не одружиться... - вiдповiла жiнка.
   - I на свою_ натрапить... - докiнчив господар.
   - I на свою натрапить... - повторила вона i вмовкла.
   - Старий Кривинюк добрий газда, i Настка працьовитi дiвчина,  в  батька
вдалася. Нехай би колись побралися, як  йому  суджена,  -  обiзвався  знов
господар.
   - Та добра_ дiвчина...  -  вiдповiла  якось  знехотя  жiнка.  -  В  не©
вiдтепер якийсь розум,_ як у старо©. Добра, - i урвала.
   - Та тим-то_ для нього i добра, - вiдповiв чоловiк.  -  Вiн  за  кiньми
голову забуде... а вона буде на все позiр мати. Тим-то_ й добра...

   Гриць, бачачи iнодi по суперечках з родичами, що правда по сторонi  ©х,
але заразом i його, особливо тому, що його вдача силувала його  "от  таке"
заводити, що викликувало гнiв з обох сторiн, забирався з хати i не  вертав
до не© скорше, доки не заспоко©вся вiн сам, а з ним i господарi.
   I таке повторялося чи не згуста, а  все  через  його  чудну  вдачу,  що
нiякого примусу  не  зносила,  чим-будь  ображалася  i  понад  усе  любила
свободу. Якби не сусiдська  донька  Кривинюкова  Настка,  з  котрою  добре
держався, всi жалi дiлив, якби не батьковi конi, якi любив понад  усе,  та
вiвцi, над якими ще як хлопчина сво©м голосом, як над  дiтьми,  панував  -
вiн був би вже давно батька-матiр покинув i поволiкся в свiт. Його держать
тут, як на ланцюгу, а  деякi  люди  розказують,  особливо  ж  один  старий
бiлоголовий циган, що все що кiлька  рокiв  переходить  через  ©х  село  з
Угорщини i до них вступа╨ по милостиню та спочива╨, оповiда╨, що там  десь
далеко вiд ©х гiр, лiсiв, ╨ ще й iнший свiт i люди. Мiж них вiн  би  iшов,
учився би та став великим паном i так  жив  би,  вивчившись  передусiм  на
скрипцi грати.  Отаке  роздумував  часто-густо  Гриць,  особливо,  як  був
молодим хлопцем; волiкся неспокiйно з вiвцями з мiсця на мiсце  i  побирав
за те вiд батька-матерi лайку. Але тепер вiн вже парубок пiд вусом  i,  як
батько  смiючись  казав,  "до  розуму  носом  зближався",  як   здавалося,
успоко©вся. Коли мати, роз'ятрившись чим-небудь,  "пройдисвiтом"  або,  ще
лiпше, "циганом" прозве... вiн смi╨ться.
   - Чи в мене, мамо, чорнi очi i я чорний, що в вас я на цигана  похожий?
В мене очi голубi, як небо, кажуть дiвчата, особливо  Кривинюкова  Настка,
ними я ©м милий, а ви - не бачивши нi мого батька,  нi  матерi,  вигаду╨те
циганiв на мене. Грiх, мамо!
   I мати вмовка╨, усмiхнеться... i ста╨ знов добра; вона дала б i душу за
свого Грицька, якого ©й чи не всi завидують, такий вже гарний  i  розумний
вдався. Вже-таки нiхто не годен на Гриця  довго  гнiватися.  Вiн  всiх  за
пазухою ма╨, як його впевня╨ бiлолиця Настка.
   Чим?
   Може, саме тi╨ю подвiйною вдачею сво╨ю, а радше двома душами, що в нiм,
нiби вiд часу до  часу  пробудившись,  поборюють  себе.  Одна  непостiйна,
тужлива, пуста, палка, друга вразлива, горда i вдатна.  До  доброго  тягне
Гриця,  до  красного,  до  любовi...  а  передусiм  до  свободи,  широко©,
безмежно©, як крилатi лiси по верхах, як бистрi рiки там, в долах.  Як  та
широка пуста, що йому, по оповiданню старого  Андронатi_  (так  звав  себе
бiлоголовий  циган),  iнодi  аж  у  снi  ввижа╨ться.  "Хижуном"   родився,
баламутом, каже Настка, що його любить, як рiдного брата або чи не  бiльше
ще, саме яким вже вдався. З нею вiн i найлiпше товаришу╨ чи в тузi  чи  по
веселому настро©. Вона його нiби до ладу приводить.
   -  Чому  ти  такий  смутний,  Грицю?  -  пита╨  iнодi,  побачивши  його
поважного, невдоволеного з виду.
   - Тяжко на душi, - вiдповiда╨ вiн.
   - То заграй на сопiлцi або трембiтi. Собi i  менi  заграй,  Грицуню!  -
просить щиро... i тулиться до нього бiлолиця Настка. -  Нiхто  в  селi  не
гра╨ так, як ти, любо та до серця. - I тими словами впроваджу╨ його нiби в
iнший свiт. I щоб вже догодити ©й i сяк-так собi, вiн почина╨ грати.
   Тiльки щастя його, - каже, - що сопiлка, трембiта i Настка.
   I те правда. Нiхто на всi сусiднi гори не гра╨ так до  серця,  як  вiн.
Особливо на трембiтi, вiн мов святою молитвою по верхах... жене.
   А лiтнiми вечорами, то вже i голосом нiхто так не виспiву╨, як Дончукiв
Грицько, вештаючись коло хати i худоби, виводячи одну просту  пiсню  понад
другу. А всi або дуже смутнi, або всi веселi, iнших вiн не любить.
   В селi всi дiвчата липнуть до нього, хоча вiн до  жодно©.  Хiба  що  до
синьооко© Настки, але й то, як каже товаришам, "не все", лиш тодi, як вона
його назад до "розуму" приведе, до працi нажене, не дасть  "волочитися"  -
вiн ©© голубить, впевняючи, що колись ©© посвата╨. А зi всiх iнших дiвчат,
- хоча й гуторить з ними, - все кепку╨.
   - Ви, дiвчата, - говорить Настунi, - всi дурнi.
   - До часу, Грицуню... до часу... - вiдказу╨ спокiйно Настка. - До часу,
може, i дурнi ми, але як саме натрапиш на таку,  що  заверне  тобi  голову
або, може, й любистку дасть, - то дивися, щоб не стратив ти  весь  великий
розум твiй!
   - А он я вже тебе люблю,  Настунько,  -  борониться  Гриць  i  смi╨ться
веселими очима, - та ще розуму не втратив.
   - Хто зна╨, чи вже i не втратив... - вiдказу╨ вона i дивиться так само,
як вiн, щиро i просто в очi. - А он, - каже, - ти любиш мене i приходиш, а
часом як покинеш, то i з тиждень волi╨ш з конем перебувати, як зi мною: чи
се указу╨ на розум?
   - Та я чи не все такий був? - борониться Гриць.
   - А може, ти i межи iншi дiвчата ходиш, чи я  знаю,  Грицуню?  -  пита╨
вона. - Я не знаю. - I говорить се без  докору,  без  злоби,  а  так  собi
спокiйно, мов дитина.
   - А чому б я не приставав з кiньми, не сходився з другими дiвчатами?  -
- пита╨ вiн, та бiльше вже, щоб подразнити ©©. - Сiдай i ти, - каже, -  на
якого-небудь коня твого батька i ©дь зо мною i доволi дивися, як  Гриць  з
кiньми розмовля╨, а з другими дiвчатами гуля╨. Будеш бачити.
   - Я не цiкава, - вiдказу╨ вона гордо, а все-таки в глибинi душi вражена
його байдужнiстю, хоч i не показу╨ того, а вiдтак, поглянувши в його  щирi
очi, що якийсь час з потайним усмiхом дивилися на не©, усмiха╨ться й  собi
i каже:
   - З дiвчат не глузуй, не  кепкуй,  Грицуню,  бо  в  деякiй  i  нечистий
сидить. А дивись, - дода╨ поважно, - замолоду деякi  гарнi  притягають  до
себе... особливо тi, що чорнобривi, а  на  старiсть,  казала  раз  покiйна
бабка, коровам молоко вiдбирають та опiвночi на мiтлi комином вилiтають.
   - А менi що до того? - вiдказу╨ вiн. - Я  анi  не  корова,  анi  ©х  не
боюся. А вас всiх, бiлих i чорнявих, загалом я люблю, хоч ви всi  на  одно
копито i добрi, i краснi, i дурнi  -  а  Настуньку  Кривинюкiвну  найлiпше
люблю. А якщо я часом, Настуне, тебе призабуду,  ти  нi  на  мене,  нi  на
нiкого не ворогуй.
   - Або ж я ворогувала коли, Грицуню? - пита╨ вона i дивиться знов щиро з
невимовною терпеливiстю в його очi. - Я ж  сама  казала,  що  ти  хижуном,
баламутом родився... i при нiчiм... довго не всто©ш. Я не ворогую.
   - Я сього не кажу, серце. Ти одна для мене в свiтi добра i  щира,  одна
до ладу приводиш. До хати, роботи принуку╨ш, до родичiв наверта╨ш -  а  то
без тебе був би я вже давно... - i, замахнувши лукувато рукою та  указавши
далеку далечину, свиснув i усмiхнувся.
   Бiлолиця Настка чисто упива╨ться словами красного  хлопця.  I  для  не©
значать вони i любов, i щастя, значать  увесь  свiт,  а  заразом  вiдчува╨
вона, що держить його справдi неабияк чимось при собi, пану╨ над ним.  Чим
саме? Не зна╨.
   Не зда╨ собi нiяко© справи. Вона зна╨ лиш те одне, що мусить  i  дальше
держати його, що його любить всею душею i не годна  гнiватися,  ворогувати
на нього. Погнiва╨ться, поворогу╨, - думала iнодi, -  вiн  розлютиться  i,
мов той птах, вiдлетить, присяде на iншiм деревi - i пропав для не©...
   I так Настка не гнiва╨ться нiколи на Гриця... Вона його любить  i  тi╨ю
сво╨ю любов'ю прив'яже його до себе на все. Вони ж колись поберуться. Де ╨
в свiтi сила, - пита╨ себе щирим почуттям, -  якiй  мiг  би  Гриць  бiльше
пiддатися, як ©й однiй? З дiвчат вiн ©© любить найлiпше, призна╨  сам,  що
вона приводить його до розуму, принуку╨ до роботи, наверта╨ до родичiв.  А
далi?.. Те, що вiн... iнодi на тиждень... два... конем за село ви©жджа╨...
Те ©й не страшне. Мати каже, що се йому, може, й почи-нено... З часом само
перейде, i щоб тим йому не докоряти. Тому  вона  спокiйна  I  любить  його
спокiйно. Що iншого вона не зна╨. Сво╨ щире, просте серце зна╨ i  красного
Гриця, що двi душi ма╨. I в тiм цiла ©© правда. Велика,  глибока,  поважна
правда, яка ©й вистарча╨, з якою ©й добре...

   * * *
   Глибока зима.
   Лiсом неспокiйно. Зеленi вiти,  обтяженi  снiгом,  вгиналися  нижче  до
землi, як i iншою порою, i вiтер, що над ними буя╨ i з труднiстю  мiж  них
тиснеться, доводить ©х до живiшого руху. Вони  опираються  йому,  та  годi
цiлком опертися. Вiн садить мiж них з чимраз бiльшою  силою,  i  остаточно
пiдiйма╨ться  за  недовгий  час  лiсом  нiби   шум-стогiн.   Розколихалася
завiрюха.
   Вiтер змага╨ться чимраз сильнiше, збива╨ снiжини з дерев, колише хоч би
i найвищими коронами до розгону, гуде лиховiсне, а в  воздусi  розходиться
широкий крилатий шум всього соснового лiсу...
   Страшно тепер в лiсi i глухо. I хоч се не пiвнiчна година, а  з  вовком
можна все-таки в таких ночах стрiнутися.
   Над хатиною  Маври,  обтуленою  з  усiх  сторiн  старанно  смереччиною,
посхиляли сосни, нiби змилосердившись над нею, глибоко сво© вiти, обтяженi
снiгом, неначеб хоронили ©© вiд вiтру, що  тиснувся  повними  грудьми  мiж
них, розбиваючи ©х звичайний поважний спокiй.
   В тiй же хатинi Маври тихо. Лиш в печi горить, трiщить веселий огонь  i
освiтлю╨ нутро хатини, а найбiльше те, що найближче само© печi, а то: саму
Мавру. Вона присунула  широку  лавку  з  почорнiлого  дерева  до  печi  й,
умостившися тут, розклада╨ сво© карти.  Чорний  кiт  на  самiм  краю  печi
простягся i дрiма╨, нiби стереже огонь в печi i рухи сво╨© чорно© панi. На
самiм же верху над пiччю, налущившись i заховавши головку пiд крило, спить
самiтний усво╨ний чорний ворон Маврин. Всi iншi предмети в  тiй  закуренiй
хатинi тонуть в темiнi, що зда╨ться в мiру, як огонь  горить  або  опада╨,
слабне або зроста╨.
   Мавра нинi собi карти кида╨.
   Худа, марна, з розбурханим сивим волоссям, вигляда╨ мов яке марево.
   Вiд часу до часу простяга╨ сво© худi руки, грi╨ ©х  коло  полумiнi,  що
палахкотить в закуренiй, аж чорнiй печi, i перешiпту╨ться сама з собою, ©©
великi чорнi очi, в яких нiби  назавше  задержався  смуток,  тепер,  немов
слухаючи, шукають вiд часу до часу  дрiбного,  викривленого  однiського  в
свiтi вiконця i ждуть.
   Надворi  за╨дно  гуде  вiтер.  Сьогоднiшня  нiч  заповiда╨ться   чимось
недобрим, хоча ©й самiтнiй вже не першина такi  ночi  перебувати,  а  нинi
все-таки чогось лячно.  Вiтер  гуде  лiсом,  аж  несе,  ви╨,  аж  полумiнь
хвилю╨ться в печi. А лiс шумить, стогне, мовби смерть  тиснулася  з  сво©м
вiйськом мiж деревину. Щось ломиться лiсом,  трiска╨,  щось  стогне,  щось
сунеться. Аж тут... господи боже... що се таке? Затовк оце в тiй хвилi хто
до шибчини, чи се вiтер жбурнув до не© купою снiгу, щоб ©© самiтну... одну
на всiм лiсi, злякати? Вiтер найбiльший ворог циганiв, вiн так любить. Вiн
живий. Iнодi вiн гiрший, як сила божа... Вона се ще змалку зна╨.  Полумiнь
гра╨, веселиться, освiчу╨ ©© цiлу i  лаву,  виклику╨  на  противнiй  стiнi
страховища,  освiтлю╨  лаву  з  розложеними  старими,   затертими,   майже
закругленими картами, i Мавра ось що з них вичиту╨:
   Злиднi, смуток, самiтнiсть, як звичайно, але ось тут i якiсь люди. Щось
велике, несподiване жде ©©, щось нероз'яснене, що ще потрiбу╨  часу.  Воно
ще далеко, але прийде.
   В тiм всiм i ©© дорога дiвчина, ©© Тетяна вмiшана.  Вона,  що  ще  одна
держить ©© на свiтi при життi. Тота ©© "туркиня",_ як  вона  сама  i  люди
прозвали Тетяну за золотi ковтки, пiвмiсячики в ухах. А далi сама не зна╨,
як роз'яснити собi карти. Чи то все доторка╨ться ©©, чи дiвчини? Не  зна╨.
Ось вона сим разом цiлком не зна╨. Другому, може, i знала  би  роз'яснити,
чи днi... чи долю... в тiм ©© нiхто не перевищить. Але  собi  сьогоднi  не
зна╨. Чи то все, що перед собою бачить,  значить  смуток  чи  радiсть?  Бо
смуток i радiсть падуть, нiби рука в руку.  Отут  стоять  кривавi  сльози,
змiшанi зi сльозою радостi. Що се?
   Знеохочено збира╨ карти, кладе  ©х  оподалiк  вiд  себе,  запалю╨  свою
люльку... i жде.
   ╞© нiби болить сьогоднiшня нiч надворi, ©й тяжко на душi, як  зрадницi,
як проступницi. Адже вона сьогоднi i не бачила навiть людсько© душi, не те
щоб обтуманила кого. Хто би й iшов такою дорогою лiсом... як  тепер?  Хiба
хто смертi хоче, шука╨ ©©. А навiть i вона ще не хоче ©©. Вона... що  сама
не зна╨... чого по тiм свiтi плента╨ться.  Чого  ж  бо  ©й  жити?  Хто  ©©
потрiбу╨? Чого ма╨ вона ще дожити? Вона йде самою тiнню життям, iде,  доки
з самою нiччю не стрiнеться, не злучиться з нею навiки...
   Думала, роздумувала отак сумовито, коли оце  щось  в  ©©  мале  вiконце
жбурхнуло, аж дзвенькнуло, i вона майже з остраху зойкнула.
   I знов тихо.
   Знов нiчого. Знов лиш крилатий широкий шум та стогiн в лiсi. Се  смерть
iшла. Мавра на самотi нiби вiдчува╨, що се так  смерть  лiсами  тиснулася,
дотикала ©© хату, косою зашарпувала, щоб себе пригадати. Смерть.
   Певно, сi╨© ночi не один  велет-деревина  повалиться,  не  одна  корона
переломиться, не одна звiрина загине. Страшна нiч.
   Мавра огляда╨ться. Чогось ©й неначе неста╨. I не знадвору, а в душi,  в
серцi хибу╨... Чого? Адже вона до самоти звикла.
   Не зна╨.
   ╞©  руки  мимоволi  укладаються  на  грудях  наохрест,  але   уста   не
заворушуються до молитви. Вона не вмi╨  молитися.  Не  молилася  бог  зна╨
вiдколи. Та хоч i молилася, то ©© людям бог неприхильний.  Не  любить  ©х.
Тому вони i в вiчних злиднях по свiтi тиняються. За  кару  тисячолiтню.  I
лиш нiччю оживають, до ночi ©х тягне, бога  занедбують,  хiба  звертаються
вони до мiсяця з сво©ми просьбами. Мiсяць ©м помага╨, але такими ночами  i
вiн перед чимось хова╨ться.
   Полумiнь запалахкотiла нараз сама  з  себе  наново  i  кинула  червоним
свiтлом  на  лаву,  де  лежали  карти.  Мавра  взяла  ©х  наново  в  руки,
прошепотiвши вперед щось над ними, i розложила, як перше.
   I знов дивиться... i дивиться... I знов не  зна╨  добре  розiбрати,  що
вони ©й вказують нинi. Щось велике-велике, i смутне,  i  радiсне  жде  ©©.
Нiби нiч, нiби день. Нiби весiлля, нiби смерть. I замiшаний хтось  в  тiм,
хтось зблизька i хтось здалека. Чоловiк i дiвчина. Ба нi. Двi  дiвчини.  I
раз добре, раз зле. З одно© сторони нiби ма╨ток i добро,  а  близько  коло
того старецька торба i жебрацький бич. Мавра сплюнула, хоче вже  змiшувати
карти.
   Ба нi. Одно нiби ясне.
   До ©© хати падуть два чоловiки. Одному - нiби ©й, нiби йому  -  смерть.
Другому - нiби ©й, нiби йому - радiсть. Мiж  обома  сто©ть  радiсть.  Один
молодий, другий старий. I  оба  прийдуть  до  не©.  Самi  прийдуть.  От  -
молодий... паде просто до ©© хати, хоча ще не зараз. О, не зараз  ще!  Оба
якби мали зiйтися в ©©  хатi...  одначе...  господи  боже,  чи  не  смерть
приведе... один з собою?
   Так - смерть. Страшна, чорна смерть.  Ось  як  заповiда╨ться...  самими
чорними картами. Стережись, Мавро! Ти не раз в життi прогрiшилася. Не  раз
туманила, ошукувала людей, що з довiр'ям до тебе о помiч зверталися...
   I знов в ©© головi помiщалося. Знов вона з того всього нiчо не розбере.
Вона вiдсунула з неохотою карти, мов прикрого пророка, вiщуна, вiд себе i,
обернувшись плечима до тепло© печi та скулившись  на  широкiй  лавi  майже
вдво╨, - пробу╨ уснути.
   Уснути! Не такими ночами спиться! Не в таких мiсцях, як ось тут. Хатину
колиби  звалить,  зсуне  бiла  заметiльниця  туй-туй  в  глибоку   страшну
пропасть. От тисне, притиска╨, силу╨ уступитися з  дороги,  гуде,  ви╨.  А
снiг чимраз вище до вiконця добира╨ться. Припира╨ться до стiни,  пiдвiяний
заметiльницею. Однi  смереки,  що  ©©  хоронять  сво©ми  широкими  густими
вiтами, та свята деревина, що здержу╨ приступ смертi.  Але  хто  обчислить
мiць заметiльницi такими лютими ночами? Смерть не сама волiчеться. Вона  з
вiйськом волiчеться, як давно ще тато i мама говорили. Вона все з вiйськом
суне, лiта╨. Сама летить попереду, а за нею вiйсько. I  всi  з  косами,  з
чорними хоругвами. Все всi разом. Все от такими ночами. От  як  виють,  як
себе заповiдають.
   I вже Мавра дрiма╨; гудiння заметiльницi  знадвору  поволi,  поволi  ©©
усипля╨. Нараз Мавра прокида╨ться, на рiвнi  ноги,  майже  на  рiвнi  ноги
ста╨, та й зателiпало нею раптовим ляком.
   В ©© вiкно щось товче, хтось добива╨ться.
   Смерть?
   Мавра надуму╨ться. Безперечно, вона.
   Мавра блискавкою кида╨ться плазом до землi i  човга╨  пiд  дверi,  нiби
заслоняючи собою комусь вступ до хати.  Пiд  дверми  темно,  нiхто  ©©  не
побачить. Полум'я в печi вже нiби умлiва╨, блiдне, в хатi почорнiло.
   - Пустiть в хату! - чу╨ вона виразно  старий  захриплий  голос,  що  ©©
майже з переляку вiд нього морозом прошибло, а  розбурхане  волосся  дубом
стануло. I утихло. А по хвилi знов: - Пустiть у хату!
   Мавра не руха╨ться. Перестала дихати, i все ©© ╨ство  напружене  в  сiй
хвилi лиш до слуху. I уха, i очi, i серце, i все, що  живе  в  нiй,  тепер
разом слуха╨.
   I вона чу╨:
   Гей, як колишеться вiтер, збитку╨ться над соснами, як розшумiлися лiси,
пралiси!  Ось  вже  ©©  хата  колиха╨ться,  вже  сунеться  в  яр,  ось-ось
розсиплеться, завалиться. Краплi поту виступають на ©© чолi. Смерть.
   - Пустiть у хату! - добива╨ться старечий голос вдруге до  хати,  грима╨
хтось розпучливо в дверi, а вiдтак хтось мов  жде,  i  тихо,  нi  словечка
бiльше...
   В хатi смертельна тишина.
   - Пустiть у хату!  -  добива╨ться  пораз  третiй  з  розпукою  страшний
голос...
   Мавра застига╨, не руха╨ться, нiби зна╨ заздалегiдь, що ©© жде,  наколи
створить. Не годна тому.
   Розбiйник не пожалу╨. Зна╨ множество таких випадкiв, якi лучалися  межи
людьми, а як i самi цигани  поступали  собi  давнiше.  Проситься  в  хату,
чоловiк створить в добрiй вiрi, щоб порятувати, а його  за  те  ворог,  як
звiрюку, бух... i вже по всьому...
   Нi, Вона не сьогоднiшня, вона не впустить нiкого. Не хоче  бути  вбита.
Вона ляка╨ться смертi, вона бо©ться.
   "Мавро, Мавро, в тебе не один грiх на душi,  зроби  добро  яке...  буде
тобi прощений, - обзива╨ться в нiй знов голос. - Впусти! Може, хто бiдний,
незнайомий, бо©ться гинути. Впусти!"
   "Мавро, Мавро, схаменися", - молить щось далi в нiй, телiпа╨ нею, мов в
лихорадцi. Бореться в нiй, пха╨ до дверей створити. То знов потряса╨  нею,
жахом наповня╨, вiдпорною силою, мовби справдi  почула  пiд  вiкном  голос
смертi з-пiд само© землi, що добива╨ться до не©.
   Майже божеволi╨ з страху. Не зна╨, що робити.
   Вона не пiдводиться з землi, лиш маца╨ дверi i з напруженням  всiх  сил
прислуха╨ться над чимсь.
   Пiд вiкном утихло, лиш шум сосен i якесь розпучливе шолопання  нiг,  що
нiби теплого мiсця в снiгу шукають, студенi опираються.
   Мавру  наново  смертельним  потом  облива╨,  i  пiдведенi  догори  руки
безсильно опадають.
   Нi, не може створити. Не годна. Нема в не© сили, страх  бере  перевагу.
Страх перед тим якимось, як ©й зда╨ться,  пiдземним  голосом,  що  до  не©
впрошувався. Нехай дi╨ться божа воля. Вона сама  на  свiтi,  нiхто  ©©  не
оборонить,  нехай  хоч  сво╨ю  смертю  загине.  Створити  не  годна.  Вона
заховалася сюди вiд людей, мов дика звiрюка, а лиха година i тут ©й спокою
не да╨. Нехай ©© оставлять в спокою i люди, i вона. Вона не  створить.  Не
може. Нехай той_ з тим_ голосом iде з богом, хто б се й не був,_ добрий чи
лихий, здалека чи зблизька, нехай собi йде. ╞й також говорено, коли  iнодi
давнiше в чужинi, в пошуканцi за сво©ми,  мов  та  собака,  пiд  дверми  о
милостиню з голоду i студенi майже скавулiла: "Нехай iде з богом".
   I вона йшла. Чи з богом, чи нi, вона з жалю не  знала,  але  що  казали
забиратися, вона собi йшла.
   Тому...
   Вона все мовчить, не обзива╨ться, не руха╨ться, вона бореться з  якоюсь
силою чи почуттям, що  наказу╨  дверi  створити.  "Мавро,  Мавро,  отвори,
Мавро, встань! - блага╨ щось в  нiй  майже  розпучливо,  опам'ятовуючи.  -
Мавро, отвори!!"
   Волосся, як перше, ста╨ в не©  дубом,  далi  наступа╨  пiдслухування  з
напруженням всiх сил. I знов вона... нiби туй-туй умлiва╨, зараз же  гине,
пiдда╨ться комусь; пiд вiкном, як перше, зачува╨ться шолопання нiг...

   "Два чоловiки падуть в ©© хату, а з ними i  смерть",  -  стрiля╨  нараз
блискавкою через ©© думки вiщування карт.
   "Нi, не створити", - наказу╨ щось в душi. ╞й смертi не треба.  Перебуде
сю нiч, буде ще жити, а той ворог,_ що ось загадав ©й  смерть  пiд  хатою,
прийшов по ©© душу, нехай верта╨ назад. Такою нiччю добре не ходить.  Вона
се зна╨. Зна╨ вiд сво©х людей,  що  лиш  нiччю  грабили,  здобували,  лихо
ко©ли. О, о, о! Хто б лихого не знав!
   I уклада╨ться знов змi╨ю пiд дверми, знов плазом.
   Нараз - що це?
   До ©© слуху добива╨ться з-пiд дверей страшний проклiн, що потряса╨  нею
аж до глибини душi, тiло ледом  обiйма╨,  а  потiм  нiби  гинути  наказу╨.
Вiдтак ще одна хвилина i - .тихо. Шолопання нiг пiд дверми  устало,  слова
завмерли, i нiчого. Навiть, зда╨ться, i шум лiсу уступив комусь,  губився,
утихав.
   Мавра божеволi╨.
   Вона крикнула з остраху не сво©м голосом i упала лицем до землi...
   Коли се було, що вона сей  голос  чула?  О,  коли  ще!  I  проклiн  сей
страшний. Вiн добився тепер до не© хiба з-пiд землi!_ А кого постиг,  того
й убивав. О,  о,  о!..  Коли  вона  той  голос  чула?  Коли  ще?..  Мавро,
пригадай...
   Се гiрше, як смерть.
   В ©© душi перестрах i спомини здiймаються  вихром,  телiпають  нею,  що
справдi чи не гине. А тут рятунку нiзвiдки. Вона ж сама. Сама на всю гору,
на весь лiс... сама... вже гине._ Тепер зна╨, чий був се голос.  Зна╨.  Се
був голос ©©  батька.  Голос  Андронатi,  яким  проклинав  за  непослух  i
проступки. Голос його!_
   Та тут i розсмiва╨ться  Мавра  страшним  божевiльним  смiхом,  яким  не
смiявся нiхто в тiй самiтнiй оселi-хатинi.
   Голос ©© батька? Звiдки?
   З тамтого свiту?
   Вiд часу, як знайшлася в не© ©© бiла.  дитина,  як  побачила  себе  мiж
деревами на чужинi, двадцять або, може, й бiльше рокiв, бо вже й  сама  не
зна╨. А  що  з  батьком  i  матiр'ю  сталося,  нiхто  не  знав.  Не  могла
довiдатися. Ходила свiтами, питала, шукала, вертала  назад  i  знов  iшла.
Балакала i плакала перед деким, розпитуючись, але нiчого не довiдалася, як
i про ту свою бiдну дитину. Лиш смерть  одна  слiди  так  затира╨.  Смерть
одна. А  от  се  був  батьковий  голос.  Духом  до  не©  вставився.  Думки
товпляться роями в ©© острахом i споминами розбурханiй душi, що  майже  не
тямить себе добре.
   А все ж таки то був голос ©© батька, Андронатi. Лиш вiн один  проклинав
тим страшним прокльоном, якого всi, як вогню, бояться. Вiн один. Вiком був
вiн i ©© мати мiж всiма найстаршi. Та звiдки взявся той прокльон  до  не©,
щоб ©© побити в  нiчнiй  годинi?  З-пiд  землi?  Як  закляне  було,  земля
дрижить.
   I вона переконана, що вiн взявся до не© тепер вже  з-пiд  землi.  Тако©
чорно© гучливо© пiвночi лиш з-пiд землi. Його душа прийшла, щоб  заповiсти
©й смерть. Три рази впрошувалася до не©, три рази не обзивалася вона. А що
не вийшла i не впустила, вiн закляв...

   Батьковий  голос.  Голос  посмертний.  Страшний,   захриплий,   глухий,
зловiщий. Вона ж винувата!_ Чому не створила?
   ╞© уста викривляються.
   Кому створити?
   Се була пiвнiч, а опiвночi ходять лиш розбiйники або мерцi.
   ...I  мучиться  Мавра  на  землi,  стогне,  виклика╨   iм'я   господн╨.
Молиться... А коли б ©© батько жив, - стрiля╨ ©й нараз думка до голови,  -
i от, так свiтом iдучи, натрапив  несподiвано  на  ©©  оселю,  а  вона  не
впустила... О боже... не дай, щоб так було, i се  вона  батька_  свого  не
впустила. Однак... - мучить ©© думка далi... - се могло й  так  бути.  Вiн
iшов, як iдуть бiднi люди... iшов, все одно, на життя чи  на  смерть.  Хто
так волочиться, як не цигани? Заблудив, мерз i  добивався  до  свiтла,  до
тепло© хатини. Впрошувався, молив... О, о, о!..  Мавро,  ти  не  впустила,
може, й батька свого, в  тебе  грiхiв  i  без  того  доволi  на  душi.  Ти
провинилася! А так вона боролася з собою, так ©й  пiдносило  щось  руки...
молило створити дверi - а однак... страх  перед  смертю  не  допустив.  Не
годна була, боялася.
   Потiм надслухувала ще, дрижачи на цiлiм тiлi. Не верне? Але  нiчого  не
дослухалася бiльше. Тиша то й тиша. Лиш  десь  якесь  глухе,  протяжне  та
голод зраджуюче виття вовка неслося лiсом мiж одностайним шумiнням  дерев.
Бiльш нiчого. Огонь в печi ледве свiтився, мов клiпав до темряви в хатинi,
i мертвецька тиша запанувала...
   Мавра не покидала свого мiсця пiд порогом, все чогось боялася, так  вже
тут i остала. Зворушена переляком i думкою про батька, мучилася чи  не  до
самого ранку.
   Рано-ранесенько, як лиш в лiсi розвиднiлося, вона пiднялася i заглянула
перед хату. Перед дверима i пiд вiкном  виднiли  в  навiянiм  пiд  хатиною
снiгу великi, неповоротнi, неспокiйнi слiди чоловiка i  губилися  потiм  в
сторонi, що вела в сусiдн╨ село.
   Мавра вернула до хати. Не могла позбутися почуття,  що  поповнила  щось
дуже лихе, не створивши дверей. Тепер, вднину, сказала собi, що голос,  що
так ©© перелякав i пригадував голос батька, не мiг походити вiд  умерлого,
лиш вiд живого. Тепер вже зна╨. Великi, неспокiйнi, повнi розпуки  людськi
слiди були тут, коло ©© хати. А коли не створила бiдному, згубилися в лiсi
або i пiшли, може, навiть чи не назустрiч вовкам.
   Вернувши до хати, вона розклала знов огонь.  Що  мала  робити?  Взялася
передусiм ворожити зерном-кукурудзою. Чи було оце вночi  в  не©  добро  чи
лихо?
   Не доворожилася.
   Зерно не падало в пару. Скiльки i змiша╨ться, не кине вона ним, а  воно
все не в парi уклада╨ться. Все не до рiвного числа...
   Мавра задумалася.
   Вона вiдчува╨ виразно, що вчинила зле, не впустивши чоловiка в хату, що
з того вийде горе...

   * * *
   Кождо© погiдно© недiлi ходить Тетяна, пишно пристро╨на, до сво╨© старо©
приятельки Маври на Чабаницю в лiс понад яр.
   Так i се© недiлi.
   Зiрвавши в зiльнику пишнi два червонi великi маки та заквiтчавшися ними
з обох сторiн лиця, виглядала в золотих  пiвмiсячиках  сво©х,  що  достала
колись вiд Маври i задля яких була в селi  названа  змалку  "туркинею",  -
прегарно.
   Так пiшла.
   Опинившися  врештi  коло  Маврино©  хати  та  переконавшися,  що  дверi
знадвору були старанно зачиненi, вона  вгадала,  що  Мавра  вийшла  або  в
сусiдн╨ село, або шукала десь лiсом, як часто-густо,  чудотворного  зiлля.
Вичiкувати ©© повороту було годi, бо вона бавилась  iнодi  й  цiлий  день,
вийшовши отак з хати.
   Тетяна пiшла бiлою стежкою далi, в думцi, що, може, стрiне де стару  по
дорозi. Iдучи попри пасовиська сво╨© матерi,  зазирала  залюбки  з  право©
сторони в глибокий яр, яким гнав веселий  потiк,  оживляючи  цiлу  глибоку
мовчаливу долину i вiддiлюючи нiби срiбною стежкою Чабаницю вiд  сусiдньо©
стрiмко© i залiснено© тори.
   Сказано:
   Праворуч яр-пропасть з шумливим потоком, з лiво©  Чабаниця,  а  на  нiй
оперiзуюча  ©©  бiла  стежка.  То  ширша╨  мiсцями  на  два-три  люда,  то
звужа╨ться знов у вузьку гадючку - як де мiсце над яром.
   Тетяна, любить сюди ходити. По сiй сторонi Чабаницi i чудовий вiдгомiн:
кликнеш що, то вiдгомiн вiдiзветься, мов з  людсько©  грудi.  Часом,  хоча
дуже рiдко, переходять сюди знайомi ©© й матерi. Звичайно, цiлком чужим не
вiльно. Тетяна зна╨ тут кожду деревину, зна╨ цвiти,  зна╨,  де  виростають
найкращi трави, де, на котрих мiсцях найбiльше суниць i малин, як iти, щоб
якнайскорше дiстатися пiд "Бiлий камiнь", звiдки видно сусiднi  села,  мов
на долонi, i як до них найборше[16] дiстатися. Вона тут  все  зна╨.  I  от
зiйшла саме з верху Чабаницi, де роззиралася на всi сторони -  не  дуже-то
ще й квапиться,  доки  не  присилував  ©©  нараз  до  того  гострий  тупiт
кiнського копита. Зчудована виступила Тетяна з-помiж смерек на бiлу стежку
з питанням в душi, хто сюди ©де конем... i станула. Проти не©  ©хав  бiлою
стежкою, кроком, на чорнiм, як вуголь,  густогривiм  конi  Гриць  iз  села
Третiвки. Побачивши дiвчину, заквiтчану в великi червонi цвiти, що  вийшла
з лiсу так сямо зачудована його видом, як вiн нею, вiн станув, як i  вона,
- i обо╨ дивилися якусь хвилину мовчки на себе.
   Потiм вiн перший схаменувся. Здiйнявши капелюх, поздоровив.
   Вона вiдповiла i  не  рушилася  з  мiсця,  дивлячись  на  нього  сво©ми
блискучими очима, i в тiй хвилi з якогось несподiваного зачудування високо
пiднятими чорними бровами.
   - Iдеш далi? - спитав Гриць i при тих словах злiз  з  коня,  не  знаючи
майже чому.
   - Нi, - вiдповiла спокiйно, байдужно, а вiдтак додала: - Об'©дь мене.
   - Об'©хати тебе? - спитав i окинув ©© поглядом повного  зачудування,  а
заразом якогось нiмого ушанування.
   - Так. Об'©дь мене. Я не пiду бiльше нi далi, нi назад. Мушу тут ждати.
   - Чому мусиш ти ждати?
   - Бо так.
   - Ждеш кого? - пита╨ далi.
   - Сьогоднi вже ледве. Пiду потому додому.
   - Та хiба ти тут завжди живеш?
   - Iй де! - вiдказала нетерпливо. - Сьогоднi так  трапилося.  Мала  одну
жiнку тут здибати i не здибала.
   - Та замiсть жiнки здибала  мене,  -  додав,  злегка  усмiхнувшися,  не
спускаючи нi на хвилину ока з ©© чорних лукуватих брiв.
   - Об'©дь мене! - обiзвалася знов спокiйно, з якоюсь потайною просьбою в
голосi. - Об'©дь мене.
   - Та нащо?
   - Бо так.
   - Не хочеш менi з дороги уступити? - спитав з покорою в голосi.
   - Я не знаю. Але,  може,  й  тому,  та  пусте  воно,  -  додала  вiдтак
легковажно i уступилася йому сама з дороги.
   - Ти хто? - пита╨ вiн i завважив аж тепер ©© золотi пiвмiсячики-ковтки,
що за порушенням голови  колисалися  злегка  в  ухах  та  мов  пiдхлiбляли
золотим полиском ©© красi.
   Вона не обзива╨ться  зараз,  але,  пiдсунувши  високо  брови,  глядiла,
здавалося, згорда на нього.
   - Стiй! - просить i хапа╨ ©© за руку.
   - Чого? - каже вона нетерпливо.
   - Скажи, як назива╨шся?
   - Я Туркиня, - _вiдповiда╨ i впива╨ сво© очi в його чудовi, голубi,  як
небо, що ©© чимось потрохи мiшають.
   - Туркиня? - повторю╨ вiн з зачудуванням, бо нiколи про  жодну  Туркиню
не чував.
   - Туркиня, - повторю╨ преспокiйно i вiдверта╨ться, бо не  зносить  його
вигребущого цiкавого погляду на собi.
   - Пожди, красна Туркине, - каже вiн i обiйма╨ наче на внутрiшнiй приказ
рукою ©© шию. Вона виховзу╨ться з-пiд його  руки  i  знов  пiдсува╨  брови
вгору.
   - Не зна╨ш мене, а зачiпа╨ш, - каже сухо i вiдсува╨ його  спокiйним,  а
заразом вiдпорним рухом вiд себе. - Гада╨ш - я зараз для кождого?  Але  я_
не для кождого. Кажу тобi: я_ не для кождого.
   Вiн споважнiв.
   - Я виджу, що ти красна, мов русалка, а дiвчата краснi я люблю.
   - То не штука.
   - I тебе я любив би.
   - Спробуй. Гада╨ш - як кажу, я для кождого?_ Я не для кождого.
   - Але, може, задля мене - каже вiн з  покорою  i  кланя╨ться  ©й  нараз
низько аж до нiг, задержуючи при тiм капелюх в обох руках.
   - То люби!! - вiдповiда╨, як перше, спокiйно i, окинувши його блискучим
сполоханим поглядом, зробила кiлька крокiв вперед.
   - А от ти йдеш далi, - зачепив вiн ©© знов.
   - Чому б нi? Довго на однiм мiсцi не сто©ть нiхто. Вiн  супроводжа╨  ©©
мовчки, глядить на не©, що ростом майже йому пiд пару, а вiдтак пита╨:
   - Тво© родичi турки?
   - Нi, - вiдповiда╨ вона.
   - А де ваша хата?
   - Де я сиджу? - спитала. - А от, бачиш, я в лiсi, та  зрештою...  -  не
доповiла, указавши крилатим рухом перед i позад себе.
   - Десь тут у лiсi? - пита╨ вiн, не зрозумiвши ©© руху.
   - Нi, - вiдповiда╨ i нараз смi╨ться таким сердечним, пориваючим смiхом,
якого, здавалося йому, нiколи досi не чув. Та тут прокинулася в  нiм  його
вразлива вдача i вiн уразився.
   - Чого смi╨шся?
   - Бо ти дурень!.._
   Вiн спалахнув i станув.
   - Ти-и! - _каже, погрожуючи рукою, з заiскреними очима.  -  Ти  уважай,
небого, що говориш, бо я не дурень, за якого мене ма╨ш.
   Вона пiдносить гордо голову, пiдсува╨ чорнi брови, неначе  мiрить  його
вiд голови до нiг, i каже лиш те одно слово з  незвичайним  легковаженням,
протяжно: - Ов-ва!!!_
   Тепер вiн скипiв.
   - Ти! - каже з притиском погрози, що  таки  пробилася  в  його  голосi,
iдучи чи й не тiлом та концентруючись блискавицею в очах. -  Ти  скажи  ще
лиш одно таке слово, i зараз побачиш, хто той дурень!
   - Ов-ва! - вiдповiда╨ вона знов i опиню╨ться цiлком близько перед ним.
   Вiн здiйма╨ руку з палаючими очима, а  вона  блискавкою  схиля╨ться  до
його обличчя, ©© очi прижмурилися, мов до пестощiв, а уста усмiхаються.
   - Ти дурень! - _повторя╨ вона пестливим голосом. -  Ти  дурень,_  а  я,
знай, туркиня!
   Вiн остовпiв.
   - Чортиця! - вiдповiда╨  з  сильним  зворушенням,  що  раптовою  хвилею
найшло на нього. - Чортице! Будь ти i турком, а я як зловлю  тебе  в  сво©
руки, жива не вийдеш. Ти зна╨ш, хто я такий? Я Гриць_ з угорсько© границi,
син багатиря!
   - Ов-ва! - вiдказу╨ вона i мiрить його i очима, i чорними  бровами,  i,
здавалось, високою, стрункою повабною статтю сво╨ю згори вдолину.
   Гриць сплюнув. Зворушений, не зважа╨, як коло ©© уст гра╨ сваволя.
   - Ти така вiдважна, що не бо©шся нiкого?
   - Кого менi боятися?
   - Таких, як я, нi?
   - I таких, як ти, нi.
   - То ж дивися, що такi, як я, умiють, -  вiн  указав  мовчки  на  свого
гарного коня, - а он гляди! - каже.
   Вiн обернувся, пiдняв коня, мов малу собаку, за переднi ноги  i  держав
його через добру хвилину дубом.
   - Видиш, який я мiцний? - спитав.
   - Виджу. Але що менi до того?
   - Мене з-за мо╨© сили всi на селi знають, всi бояться, хоча я не боюся.
   - Я тебе не питаю, - вiдказу╨ вона i з тими словами взялася  незвичайно
гордо i певно переходити коло нього i коня.
   - Я багатирський син... - дода╨ вiн гордо.
   - А я туркиня..._
   - _В мого батька полонини i стадо коней, сотки  овець,  худоби  рогово©
найбiльше, а скiльки iншого добра! - майже спiвуче закiнчив i свиснув.
   - Або я тебе питаю? - вiдповiда╨ знов.
   - Ти якась... чортзна-хто! - гнiва╨ться вiн.
   - В мо╨© матерi багатство, - каже вона, - полонини найкращi ось тут, на
Чабаницi, конi, вiвцi, худоба... млин, зво©в полотен вже не знаю  скiльки,
- а я,_ ти багатирський _сину з угорсько© границi, - _я туркиня. Зна╨ш?
   Гриць знов свиснув.
   - По лiсi ходить, вижида╨ когось, сама не зна╨ кого, як дурна, -  додав
погiрдливо i тут же урвав.
   - I здиба╨ - дурнiв, - докiнчила спокiйно, пiдсуваючи знов угору  брови
та вдивляючись йому просто-простiсiнько в очi.
   Вiн розсмiва╨ться.
   - Ади, яка перегодована турецьким розумом! - сказав.
   - Така, якою вже зроду вдалася та якою бачиш.  Я  тобi  казала:  об'©дь
мене. Чого-сь зачiпав? Я не для першого-лiпшого.
   - А як я отут на мiсцi наб'ю тебе? - спитав вiн i заглянув  в  ©©  бiле
прегарне лице вигребущим поглядом.
   - Мене нiхто в життi ще не бив, - вiдповiда╨ нараз сумно. - Ти  був  би
перший, але заразом i останнiй, що таке вчинив би.  Чи  хочеш  спробувати?
Бий!! Будеш мати опiсля чим хвалитися, як ось перше конем.
   Гриць нiби не чу╨ ©© послiднього слова, пiдкручу╨ вус i дивиться  боком
на не©. I  вона  дивиться  на  нього,  але  цiлком  спокiйно,  цiлком  без
зворушення. Дивиться i задуму╨ться. Переходить якийсь час, однак  жодне  з
них не промовля╨, що береже щось в собi, зроста╨ на  хвилину  мiж  ними  i
затулю╨  ©м  уста.  Тетяну  обгорта╨  болючий  якийсь  смуток  по  лиш  що
пережитiм, а вiн зворушений.
   Нараз вона обзива╨ться:
   - Iди з богом сво╨ю дорогою, я через  тебе  опiзнюсь.  Вiн  спиня╨ться,
дивиться на не© сво©ми великими щирими, як небо голубими очима.  Дивиться,
i хотiв би ще щось сказати, та бо©ться ©©. Така вона гарна, а якась така._
Вiн мiша╨ться.  Нiколи  не  стрiчав  тако©._  Вiдки  нараз  така  взялася?
Господи! Нарештi вiдважу╨ться.
   - Ти не любиш нiкого? - пита╨ несмiливо.
   - Я не люблю нiкого, - каже спокiйно, дивлячись при тiм, як перше, йому
просто i щиро в очi, трохи зчудована його питанням. Вiдтак дода╨: -  А  ти
любиш кого?
   - I я не люблю нiкого,  -  _вiдповiда╨  вiн  i,  неначе  набравшися  ©©
щиростi на хвилину, - вiдповiда╨ ©й таким же самим щирим простим поглядом.
   - Як собi хочеш, - каже вона i знов дода╨ поважно: - Iди з богом  сво╨ю
дорогою, я через тебе лиш спiзнюся.
   Вiн посмутнiв. Останнi слова заболiли його глибоко.
   - Чого тобi спiшитися?
   - А чого з тобою вистоювати?
   Вiн затиснув зуби, але все стояв.
   - Отже, як тебе звуть? - не може здержатися, щоб не спитати ще раз.
   - Я вже казала. Не догаду╨шся сам?
   - Нiчого не казала i нiчого не догадуюся.
   - Туркиня! - i з тим словом оберта╨ться вiд нього, хилиться i пiдносить
поводи його чорного коня, що йому випали з рук, а кiнь  на  них  наступив.
Пiдносить i закида╨ певним рухом на гриву.
   - Уважай лiпше на свого коня, - каже, а бiльше  не  додаючи  нi  слова,
вiдвернулася i, розтуливши густе галуззя смерек,  -  зникла  з-перед  його
очей...
   Вiн стояв, мов огнем попечений, i дивився за нею.  Куди  забралася?  Де
пiшла? Мов саму починщину[17] дала i як вiтер щезла...

   * * *
   Його кiнь схилив голову до землi. На землi лежав великий цвiт червоного
маку, i вiн його дотикався. Гриць люто, майже  зависно,  шарпнув  коня  за
голову i, пiднявши червоний цвiт з землi, оглянув  його  i,  заткнувши  за
капелюх, по©хав назад.
   Друго© недiлi заплiта╨ Тетяна задумливо чорне  шовкове  волосся  i,  як
тиждень назад; заквiтчу╨ться знов червоними маками i йде до Маври.
   Iде задумана, смутна i ма╨ Гриця перед душею. Взагалi Тетяна  про  нiщо
iнше не дума╨, як про нього. Не передуму╨, що говорили  з  собою,  що  вiн
казав, лиш за╨дно ма╨ його перед собою.
   Iдучи, роззира╨ться боязко по лiсi, хоча зна╨, що  сею  стежкою  вдруге
його не подибле. Оця стежка належала до ©© матерi, i  люди  нею  лиш  дуже
рiдко ходили, а й то лиш дуже добрi  знайомi,  яким  се  дозволили.  Отже,
Тетяна майже певна, що його не здибле.
   Нинi вона йде до Маври. Днина  така  тиха,  спокiйна!  Смереки  дрiмучi
випарюються лiниво в лiтнiм сонцi, нiби аж розлiнивiли в нiм.
   Може, нинi Мавра буде вдома.  I  нехай  би  так  i  було.  ╞й  хочеться
говорити з Маврою, хоча говорити про се, що ©© в лiсi стрiнуло, нi за що в
свiтi не буде. А скоро до Маври вже також не  пiде.  Мати,  як  здавалося,
чомусь нерадо починала дивитися, що вона щонедiлi вибиралася до. не©. Нiби
спирати впрост ©© не спира╨, але Тетяна розумi╨ свою матiр без слiв добре.
Врештi спиня╨ться Тетяна коло колиби i обзира╨ться. Хатина зачинена.
   Тетяна надуму╨ться хвилину, вiдтак кличе дзвiнким голосом:
   - Ти вдома?
   - Гай-гай!.. - вiдповiда╨ звiдкись протяжно голос Маври, i  Тетяна  йде
за ним.
   Може, чотири кроки за хатиною, саме над  берегом  пропастi-яру,  лежить
стара циганка на землi проти  сонця,  пака╨  свою  люльку  i  вилежу╨ться,
опершися на лiктi...
   - Ти що, Мавро, - кличе Тетяна, - заховалася тут, вигрiва╨шся в  сонцi,
мов ящiрка, а хату зачинила, мов перед розбiйниками? -  так  пита╨  молода
Тетяна, а по правдi ©й  чомусь  нiяково  ставати  нинi  перед  очi  старо©
циганки, що сво©ми чорними блискучими очима i душу у чоловiка висотала б.
   Мавра, не змiнивши позу анi на крихту, нiби не зважа╨ на слова  молодо©
дiвчини, дивиться на не© блискучими, неначе диявольськими  очима  i  пита╨
замiсть всього:
   - Ти для кого затика╨шся щонедiлi в червонi цвiти, душко, невже  ж  для
старо© Маври? Га?.. А он яка красна, пишна, мов та бояриня. Га-й! га-й!
   Тетяна паленi╨ пiд тим поглядом, одначе вiдповiда╨ з чистою душею:
   - Для себе, Мавро. Для кого ж би? Нинi недiля.  Але  встань-но.  Сядьмо
там, де смерека кида╨ тiнь, а то годi менi  ще  далi  в  сонцi  пражитися,
доста упрiла, iдучи вгору, а тепер ще й сидiти проти сонця не хочу. I чого
ти аж понад сам край пропастi полiзла? Не бо©шся, що  колись,  як  заснеш,
скотишся в глибiнь?
   Циганка вишкiрила бiлi зуби.
   - Не боюся. Засипляти не засипляю, а скотитися також не  скочуся.  Хiба
що хижун з-пiд синього неба кинеться на Мавру i знiме ©© в висоту.  Але  й
того не лякаюся, бо хижун, переконавшися, що Мавра стара, випустить ©©  аж
надто скоро з пазурiв, тому нема ©й чого боятися, хоч би вже й само©  оце©
пропастi. А коли хочеш знати, чому я ось аж сюди ховаюсь, зачинивши хоч би
i з полудня за собою хату, мов перед розбiйниками, то се i справдi я перед
розбiйниками роблю: нинi рано-ранесенько, я лише ще нiчку досипляла,  коли
нараз проклятущi пастухи, змовившись, мов сама чортиня,  кинулися  на  мою
хату i заверещали:  "Мавро,  татари  йдуть!  Давай  грошi,  Мавро,  татари
йдуть!" - i, загримавши щосили в дверi i вiкна, розреготалися на весь  лiс
i знов пощезали. Тьфу! -  закляла...  -  Чорти,  безголовники,  самий  сон
прiрвали...
   Тетяна розсмiялася, уявивши собi з малих пастухiв "татарiв" i  уганяючу
за ними розпатлану Мавру.
   Вiдтак сiдають обидвi мовчки в тiнисте мiсце коло смереки.  Коли  Мавра
розпиту╨ться многословно про здоров'я Iванихи Дубихи, про ©©  господарськi
справи, вiдповiда╨ Тетяна  якось  розсiяно,  заслухуючися  при  тiм  майже
несвiдомо в шум потока в яру, бачить, мов з вежi, з свого  мiсця,  як  вiн
поблиску╨ться в глибинi до сонця, як полоще прозоро чистою  срiбною  водою
бiле камiння, а противна стiна сусiдньо© гори, стрiмка й густо  залiснена,
вiддiлена вiд них яром, саме тепер впивала в себе стру© заходячого  сонця,
що виднiли, ллючися скiсним спадом згори в зелену гущавину рiвних  смерек,
нiби пронизуючи ©х...
   - А он справдi хижун, Мавро! - перебива╨ нараз многословнi розпитування
Маври дiвчина i вказу╨ на великого  хижуна,  що  навiть  не  надто  високо
кружляв над ними, нiби шукав мiж  коронами  смерек  найкращого  мiсця  для
себе...
   Мавра зиркнула пiд чисте син╨ небо.
   - Вiн над тобою кружля╨, доньцю, -  каже  вона  пророчо.  Дивись,  нинi
недiля, та щоб вiд сьогоднi за тиждень не впала ти якому хижуновi-хлопцевi
в очi, не замоталася в нiм на все, - каже i шкiрить, як перше, бiлi зуби.
   Тетяна спаленiла.
   - Я на танцi рiдко коли ходжу, Мавро. Ти зна╨ш, мама  не  пуска╨  нiде,
коли не може сама зо мною йти. В нас, як в монастирi. В нашiй  хатi  тихо,
лиш святi iкони i ми.
   - Прийде час, вiддашся, - вiдказу╨ Мавра, -  то  й  чого  тобi  ходити?
Нехай ходять тi©, що нiчого не мають та по танцях долi шукають. Але таким,
як ти, люди самi в хату приходять. Твоя мама добре зна╨, що i  як  робити.
Друго© Iванихи Дубихи в селi нема. А горя зазнавати, бiди-злиднiв шукати -
не таким, як ти, дитинко. Се© осенi вижидай старостiв. Менi  мати  казала,
що знов якiсь там домовляються.
   Тетяна не вiдповiдала. Вона чула се кiлька разiв з уст Маври, але що ©й
байдуже про те, чи старости прийдуть, чи нi,  тож  не  обзива╨ться  й  сим
разом на слова старо© приятельки.
   - А он скажи по правдi,  -  запиту╨  стара,  -  не  уподобала  собi  ще
жодного? Не любиш?
   - Нi, Мавро, - вiдповiда╨ сухо Тетяна i каже  правду.  Вона  не  любить
справдi жодного. Не любить i не жадна нi одного з  тих,  яких  вже  здавна
зна╨.
   - Тiльки твого добра, донько,  й  спокою,  доки  жодного  не  любиш,  -
пiдхоплю╨ Мавра, - а розлюбившись, вступа╨ш одною ногою нiби  в  добро,  а
другою в пекло.
   - Не знаю, -  каже  стиха  Тетяна  i  якось  широко,  цiкаво  дивиться,
пiдсува╨ чорнi брови, а дивлячися вперед себе, нiчого не бачить.  Противна
сторона гори  однако,  як  i  перше,  залiснена  здолу  догори  смереками,
пронизана скiсним промiнням сонця, саме так, як i перше, вигляда╨. А бiльш
нiчого.
   - Не зна╨ш, серце, - впевня╨ Мавра, - правда, що не зна╨ш. Але зате  я_
знаю. - Притiм усмiха╨ться вона таким усмiхом, що його нiколи не розбереш.
   А Тетяна дивиться на не© чистими сво©ми зорiючими очима,  цiлим  ╨ством
сво©м, i неначе приправля╨ться вже заздалегiдь до слуху, що ма╨  дiйти  до
не© вiд старо© нянi.
   - Любов - то так, - каже нараз Мавра i сiда╨ рiвно, пiдiбгавши ноги пiд
себе та схиляючись до Тетяни, неначеб мала  ©й  вiдкрити  велику-превелику
тайну.
   - Так, - каже, - ти стрiнешся з ним раз,_ i другий, i третiй, а може, й
бiльше, я не знаю. Се як що кому за який час суджено. Вiдтак колись  нi  з
сього нi з того зачу╨ш його коло себе, вiн зближа╨ться до тебе, i ти чу╨ш,
вiн вже й поцiлував тебе. Так раз, i другий, i третiй. Вiн,  Тетяно,  тебе
любить._ Ти, Тетяно, його любиш..._ i чому б йому не вiрити, коли вiн тебе
любить? - i тут розрегочу╨ться Мавра, що аж жах тiлом iде.
   Тетяна побiлiла, не зрозумiвши старо©.
   - Але бува╨ й таке, що вiн тебе по тiм всiм  покине,  -  говорить  далi
циганка, прижмурюючи очi, - бо вiн ма╨ вже другу  або,  може,  мав  i  двi
перед тобою - тож...
   - О, о, о! - перервала нараз Тетяна болiсним зойком i, затиснувши уста,
вiддиха╨ важко. Вона дивиться на стару благаючими очима, склада╨ перед нею
руки, мов до молитви, нiмi╨ i чомусь не руха╨ться бiльше.
   - Не жди. милосердя, доньцю! - вiдповiда╨ ©й, приказуючи твердо, Мавра.
- Милосердя на свiтi нема нi в кого, а найменше у тих, що так_ поступають.
Та й... на що воно тобi придасться? Хiба тодi_ придасться, як  ти  по  тiм
всiм ходиш по  милостиню,  тиня╨шся  вiд  хати  до  хати,  але  зрештою  -
"милосердя". Господи боже! сохрани нас перед тим, щоб ми його потрiбували.
Так, доньцю.
   Таке перебула Мавра.
   Вона мала за чоловiка отамана циганiв i розбiйникiв Лукача Раду, злого,
як вовк, хитрого, як лис, i гарного, як боярин. Так що з того? Одного разу
гуляла в пустi недалеко одного малого мадярського мiстечка  перед  якимись
такими, що по©хали зумисне в пусту оглядати циганськi шатра i  циганiв,  i
заробила тим грошi.
   - Ти гуляла, Мавро? - пита╨ зчудовано дiвчина, бо перший раз чу╨  се  з
уст старо© жiнки.
   - Гуляла, донько. Ще й як гуляла, а все округи огню, особливо як до нас
заходили пани та розвiдували  про  наше  життя  i  звича©.  Тато  грав  на
скрипцi, другi на цимбалах, а я гуляла. Боже, як грав старий Андронатi!  -
i при тих словах Мавра нiби з подиву аж захитала головою. - Вiдтак  просив
одного разу один з панiв, гарний i молодий боярин, щоб  я  й  до  мiстечка
приходила ворожити i гуляти, i я кiлька разiв ходила туди, часом з  татом,
а часом i з чоловiком.  Там  стрiтила  я  того  гарного  молодого  боярина
вдруге. Вiн сипнув Раду грiшми за танець, а менi  за  ворожiння,  а  Раду,
лакомий на золото, давай i далi мене на такi зарiбки посилати. Як iшла я з
ним, то гуляла, а як сама, то лиш ворожила. I хоча я не все хотiла,  та  з
боязнi перед ним мусила ходити. Там стрiчалася я  з  тим  пишним  боярином
вдруге, втрет╨, ба i вчетверте, доки не став вiн потайно цiлувати мо© очi,
мене голубити  i  називати  Мавру  сво╨ю  чорною  звiздою  -  аж  доки  не
збожеволiла вона  з  любовi  за  ним...  Доньцю!  -  додала  нараз  Мавра,
остерiгаючи побiлiлу чомусь, як снiг, дiвчину, - я була  молода,  гарна  i
дурна, вiн багач, красний, як мiсяць, що носився на конi, як  вiтер,  i  -
чому не мала я його_ любити, коли вiн, пан, не цурався пригортати до  себе
бiдну циганку, називати ©© сво╨ю звiздою, цiлувати i  голубити?..  Доньцю!
хто бачив таку любов, правдиву, i щиру, i палку, таку,  як  бачила  молода
Мавра в його, той... господи боже,  змилосердися  над  бiдною  жiнкою,  що
все-таки согрiшила на свiтi, - застогнала  Мавра  i,  кинувшись  лицем  до
землi, вмовкла.
   - Вiдтак, - додала по  якiйсь  хвилi  зворушення,  -  вiдтак,  коли  я,
плачучи та жалiючись перед ним, дрижала з остраху перед тим,  що  настане,
та бiльше ще перед Радовою карою, що мусила_  мене  досягнути  -  бо  ж  я
прогрiшилася, - вiн здвигнув плечима, кинувши  менi  в  лице,  що  сама  я
винна,_ i, свиснувши нараз, мов на собаку, вийшов собi  з  хати...  Хоч  я
бiдна циганка, доньцю, - тягнула  стара  далi,  -  яку  iнодi  й  собаками
лякають, а вiн був гордий пан, що цiлував i голубив мене, та хоч я  багато
забула з того, що мене вiдтодi постигло, але того свисту, що дiстався менi
вкiнцi в нагороду за любов вiд його, я нiколи не забуду. Нiколи!.. Я  його
прокляла. Але що з того? - спитала гiрко. -  Вiн  остався  паном,  а  я...
збавила свою долю... по сьогоднiшнiй день. Доньцю моя красна... - говорила
дальше, знов остерiгаючи, - донько моя пишна,  стережися  любовi!  Я  кажу
тобi ще раз. Гада╨ш - кара  постигла  його?  -  пита╨  i  просто  нiвечить
дiвчину сво©ми диявольськими очима. - Його кара не постигла, а  лише  мене
одну. Мене Раду через дитину викинув з циганами вiд себе, дитину вбили,  а
може, i вкрали, родичi опустили[18] мене, i я,  мов  пiдстрiлена  звiрина,
опинилася в вашiм лiсi. Свята деревина, от тота, -  додала  з  незвичайною
побожнiстю, указуючи на смереку, - охоронила мене вiд  смертi,  спровадила
твою матiр i утримала i досi при життi. Якби не те, з Маври  давно  вже  й
слiду не було би. До такого доводить любов, дитинко, - звернулася  циганка
назад до перших сво©х слiв, - до такого. I ось  то  любов!  Але  що  то  й
говорити! - додала майже з розпукою в голосi, - що то  говорити._  То  всi
знають. Я також знала, що треба лиха стерегти... бо мала  вже  й  Раду  за
чоловiка, а проте... - вона урвала, поглянувши далеко  вперед  себе  таким
несказанно смутним поглядом, що Тетяну обгорнуло жалем. -  Люби,  Тетянко,
щиро, як любов i тобi  суджена,  -  обiзвалася  вiдтак  остерiгаючи,  нiби
схаменувшися вiд сво©х тяжких споминiв, Мавра, - лиш не  люби  за  плечима
матерi i не люби вiдразу двох._ Окрiм того,  стережися  одного,  доньцю...
одного._
   - _Чого? - спитала ледве чутно Тетяна i, як перше, побiлiла.
   - Стережися... бережися... - говорила, - щоб не дожила свисту..._
   В очах Тетяни заблистiло нараз чимось таким гордим  i  сильним,_  таким
гарячим i недоступним, що Мавра занiмiла. Занiмiла тим бiльше, що  Тетяна,
не кажучи нi слова, встала  нараз  на  рiвнi  ноги  i,  випрямившися,  мов
смерека, сказала:
   - Не свисне, Мавро, не бiйся. З мене "не свисне" нiхто. - I  пiдсуваючи
високо чорнi сво© брови, повторила ще раз: - Не свисне.
   - Нехай господь боронить вiд того, - притакнула Мавра, побачивши  дивне
зворушення у дiвчини. - Нехай тебе боронить.
   . - Нехай боронить, - повторила сим разом i Тетяна i затиснула уста.
   Мавра усмiхнулася i, пiднявшися на колiна та обхоплюючи  дiвочий  стан,
стягнула ©© пестливо назад коло себе. - Нехай боронить.
   Тетяна мовчала, мовби ©й щось мову вiдiбрало. Не могла бiльше на  слово
здобутися, ©й кружило в головi. Спомини з останньо© недiлi  вiджили  в  ©©
душi, вона неначе давила ©х в сiй хвилi в собi нечуваною  силою  гордостi.
Мовчала i не хотiла про них говорити. Краще з тою тайною в он ту  пропасть
зсунутися, нiж про не© перед кимось хоч би й словом зрадитися. Не хотiла -
не могла.
   - А такий був красний i пишний, -  почала  знов  Мавра,  навертаючи  до
сво╨© минувшини, - як сам мiсяць на небi. Пан був, от що! Ростом  високий,
волосся темне, очi голубi, як небо, пишнi та щирi - господи, якi вже щирi!
- вус, як шовк, га-й, га-й!!
   - Мавро! - крикнула нараз дiвчина,  мов  з  другого  свiта  вернула.  -
Мавро! - i тут же змовкла...
   Мавра повела цiкаво очима за дiвчиною, одначе Тетяна мовчала. Була  лиш
блiда, очi блистiли, як двi чорнi зорi, широко створенi,  а  червонi  маки
коло лиця дрижали злегка.
   - А он твiй половик,  -  обiзвалася  стара  i  указала  на  хижуна,  що
справдi, припочивши на хвилинку на якiйсь вершинi, здiймався саме вгору  i
полетiв.
   - Вiн з тамто© сторони, - вiдказу╨ якось розсiяно та задумливо Тетяна i
вста╨ поволi.
   - З тамто© сторони.
   - Я вже пiду, Мавро, - каже дiвчина. - Сонце зайшло. Поки додому  зайду
- потемнi╨.
   - Iди - i приходь до Маври, - просить стара i  здiйма╨ться  i  собi  на
ноги, щоб провести дiвчину хоч кiлька крокiв. - А другим разом, - дода╨, -
розкажи вже ти_ що, i будь тво╨ краще вiд мого.
   Тетяна не  вiдповiла.  Мов  та  сполохана  серна,  метнулася  з  чудним
тужливим смутком в душi через лiс, скорше i скорше в долину - аж опинилася
дома.

   * * *
   Настала дальша недiля, i Тетяна йде знов лiсом, як звичайно, поступивши
на часок до Маври. Розлучившися з матiр'ю, що й собi сим разом  зайшла  до
старо© в справунках, Тетяна пiшла стежкою сама дальше. Однак, не подибавши
на нiй нiкого,  полiзла  на  Чабаницю  i  опинилася  аж  недалеко  "Бiлого
каменя"-велета. Припочивши там  добре,  розглядалася  звiдти  по  селах  в
долинi i от почина╨ звiльна з  Чабаницi  спускатися.  Сходячи  отак  вниз,
зоглянула нараз на сiльськiй дорозi,  якою  нiс  колись  старий  Андронатi
бiлого внука i яка вела в село Третiвку та  тяглася  i  попри  Чабаницю  з
бiлою стежкою - ©здця, в якiм пiзнала на перший погляд Гриця  з  угорсько©
границi. Та чи лиш ©© очi доглянули його? Гриць так само  зобачив  молодим
острим оком сво©м дiвочу постать, як спускалася живо легким  кроком  горою
вниз.
   Вiн пустив коня i летiв, мов орел.
   О, вона добре пiзна╨ його, але бо©ться з ним здибатися. Хотiла  б,  але
бо©ться чогось._ Квапиться злiзти з гори, збiгти  додолу  до  матерi,  але
вiдчува╨, що запiзно. Вiн вже пiзнав ©© сво©м бистрим  оком.  Погнав  коня
щосили i от вже на бiлiй стежцi. В долинi, вище стежки, прив'язу╨ коня  до
деревини, а сам спiшить вгору до не©.
   Що ©й робити? Збiгати ще борше вниз? - пита╨ ©© серце. Сховатися  де  в
лiсi?.. Не вспi╨. Зрештою лiс аж трохи нижче зачина╨ться, а вона  саме  на
левадi, де лиш недавно скошено сiно, i вiн вже бачить ©©. I вiн квапиться.
До того гадав би, що вона його бо©ться. А вона не то, щоб по  правдi  його
боялася, лиш так прикро ©й чомусь _перед ним. Вона ж  нiкого  не  бо©ться.
Так вона казала йому, а що раз казала - не буде перемiнювати.
   Станула геть аж  вже  понижче  "Бiлого  каменя"  закинувши  руки  позад
голови, i дивилася вдолину на нього, як спiшить до не©.
   Вiн спiшиться, iде скорим кроком вгору, а вона сто©ть,  як  на  вуглях,
люта на себе,  що  запiзно  його  побачила  i  не  мала  вже  спроможностi
сховатися перед ним.
   - Чекай, я йду! - кличе вiн до не©, i вже туй-туй стане коло не©.
   Вона не вiдзива╨ться, хоча ©й спiшно: там, вдолинi у Маври, вижида╨  ©©
мати, а вона он в що тепер попала.
   Остаточно опиня╨ться вiн вже коло не©.
   - - Туркине! - кликнув радiсно i окида╨ ©© оживленим,  блискучим  оком,
вiддихуючи здоровими грудьми з поспiшного ходу вгору.
   - Туркиня, - вiдповiда╨ вона йому i так само окида╨ його сво©ми  очима.
Але чогось бiла-бiлiська стала.
   - А он, заквiтчалася знов, як колись, i яка вже красна! - каже вiн,  бо
сам не зна╨, що ма╨ казати. Вiдтак дода╨: - Не зривай весь мак,  не  стане
на рiк на насiння.
   - Менi  в  цвiтах  красно,  -  вiдповiда╨  з  супоко╨м  i  сто©ть  далi
неповорушно перед ним.
   Вiн нiмi╨.
   Вона так високо на Чабаницi, сама-самiська чи  не  на  всю  сторону,  а
спокiйна, мов з каменя. Не бо©ться.
   "Гей, Туркине, Туркине, в чiм твоя сила?" - вирива╨ться йому  на  уста,
але вiн мовчить. Вiдтак обзива╨ться:
   - Тепер скажи, чия ти донька?
   I його голос нiби заповiда╨, що тепер вiн пан над нею.
   - Спитай ще раз... може, й скажу.
   - Але попам'ятай, - погрожу╨, - з Грицем_ ти не жартуй.
   - Я тебе не кликала, - вiдказу╨ вона. - Iди назад. Я також iду.
   В нiм почина╨ варитися. Вiн закляв крiзь зуби.
   - А ти хто такий? - пита╨ вона, не спускаючи з його очей.
   - Я багатирський син, - вiдповiда╨ вiн. - Казав вже тобi, на всю гору.
   - Ба-га-ч? - пита╨ вона протяжно i пiдсува╨ високо брови.
   Багач нiби чуду╨ться.
   - Багач, - спiшиться вiн об'яснити  голосом,  що  несвiдомо  стара╨ться
з'╨днати собi ©© ласку.
   - А я не наймичка твоя, - вiдказу╨  вона  згорда  i,  спустивши  погляд
додолу, почина╨ певним кроком спускатися вдiл.
   - Я ж не кажу, що ти наймичка, - обзива╨ться вiн i тепер, як  перше,  з
якоюсь покорою в голосi.
   - То чого кленеш?
   - Бо ти глузу╨ш з мене.
   - Нi, - каже вона, i анi на хвилину  не  задержу╨ться,  сходить  рiвним
кроком вниз.
   - Поскидай сво© маки i дай менi! -  просить  вiн,  приказуючи,  i  ста╨
визиваюче перед нею. Вона стала i дивиться на нього, чуду╨ться бровами.
   - Ти не бачиш, що менi в них красно? - пита╨.
   Вiн затиска╨ зуби.
   - Бачу, - бовтнув.
   - Ти що з ними зробиш? Затичишся, як я?
   - За капелюх заткну.
   Вона усмiхнулася мовчки.
   Кiнь коло стежки заржав.
   - Твiй кiнь кличе тебе, - каже вона вiдтак спокiйно. - Сходи скорiше. Я
також спiшуся.
   - I кiнь пожде, i ти пождеш! - обзива╨ться вiн майже люто i приказуюче.
   - Кiнь пожде, а я нi, бо на мене мама жде, - вiдповiда╨ вона.
   - Ти пождеш, - _каже вiн рiшуче хвилюючим голосом, - щоб я надивився на
тi тво© брови, що тобi ©х чорти над очима змалювали...
   - Дивися! - каже вона, а сама ста╨ слухняно перед ним,  мов  дитина,  i
чуду╨ться, як перше, саме тими бровами. I втiм, побiлiвши, дода╨ нараз:  -
Я тобi казала, що ти дурень! - _i ладиться дальше сходити.
   Вiн знов спиня╨ ©© в ходi, кидаючи ©й на сей раз свiй капелюх пiд ноги.
   - А дивися! - каже. - Ми лиш дво╨ на цiлу Чабаницю. Чи тобi не страшно?
- i в його голосi дзвенить щось недобре.
   - З се© сторони, - вiдповiда╨ вона спокiйно.
   - З се©, - повторя╨ вiн i палить ©© очима...
   - Та вiдтiль, - каже вона. - А перше, як тебе не було, я  була  цiлком_
сама. Чому ж би менi з тобою боятися? Говори, що ма╨ш говорити,  борше,  -
додала квапно, - бо в долинi мама жде. Вона_ не жарту╨.
   Вiн успокою╨ться вiд ©© слiв, мов водою облитий, i дивиться  з  подивом
на не©.
   Тепер глядить i вона смiливiше на нього, в його великi голубi  очi,  що
нiби бережуть в собi кусник неба i прив'язують до себе добротою.
   - Чому ти отак за╨дно зо мною говориш? - пита╨ вiн з нiмою  просьбою  в
голосi, а очi його аж розпачають[19].
   - Бо так ти пита╨ш. Не задержуй довше, бо я спiшуся!
   Вiн затиска╨ п'ястуки.
   - А як менi не схочеться цiлком тебе пустити?
   - То я тобi в десятий раз скажу, що ти дурень, i ти мене пустиш!
   До глибини вражений несвiдомою певнiстю ©© iстоти, вдасть яко© вiн  лиш
вiдчува╨ i з якою не може упоратися, уступа╨ ©й нараз з дороги  i  сходить
враз з нею з гори до стежки.
   Iдуть обо╨.
   Мовчать. Сильна, кипуча мовчанка.
   Вона блiда, як голуб, а вiн з сильно зворушеними грудьми, аж дрижить.
   Зiйшовши до бiло© стежки, вiн сiда╨ без слова на коня,  не  кинувши  на
не© нi пiвпоглядом, - верта╨ назад; а вона так само мовчки, не  поглянувши
й собi на нього, щеза╨ десь в лiсi - i бiльш ©© не бачить.
   Довгий, довгий час не чути  нiчого,  крiм  повiльного  тупоту  кiнських
копит, вiдтак утиха╨ й вiн, i зачува╨ться тужливо  протяжний  голос  Гриця
просьбою:
   - Туркине, прий-деш??_
   А небавом по тiм, мов ясним дзвiнком пробiгло, мов перлинами  кинулось,
долiта╨ до нього:
   - Не прий-ду!_
   I слабо дрижачи, мов бореться з  тишиною  лiсу,  обзива╨ться  вiдгомiн,
переда╨ шум дерев, вдруге вже й послiдн╨: "Не прий-ду!"_

   * * *
   По поворотi додому Гриць мов трiйла напився. Не ©сть, не п'╨, не спить;
тверезий, та проте нiяка робота його не береться.
   Вiн не годен.
   Одно, що ма╨ перед очима, се чорнi очi, чорнi брови, два червонi  цвiти
маку, а бiльш нiчого.
   Тато, мама лають, а вiн нiчого неначе й не  чу╨.  Вислуху╨  мовчки,  що
заслужив, усува╨ться ©м з очей, вiдтак iде на  гору  пiд  лiс,  на  широку
леваду, де випаса╨ться товарина,  конi.  Кида╨ться  де-небудь  в  траву  i
лежить отак. Довго вiн тут чи коротко, про те не зна╨. Йому се й  байдуже.
Круг нього спокiй, тишина, мушня вертиться в  сонячнiм  свiтлi,  калатають
дзвiнки товарят, воздухом iде одностайний шум смерек - i то  все  догоджа╨
йому. Бiльше не треба йому нiчого.
   - Розлiнивiв наш Гриць до краю, - жалу╨ться господиня-мати  чоловiковi,
а той i нагримить несподiвано на нього. Тодi Гриць скипить, неначеб в  нiм
прокинулася замертвiла досi нiби  його  власна  кров,  ворохобиться  проти
господаря i вiдгриза╨ться.
   - А то що? Я в вас на днi станув? - кличе згорда i вiддаля╨ться упертим
кроком, щоб не доходило мiж ним i батьком до гнiву,  причiм  прийшлось  би
знов наслухатися, що вiн, ласкою годована дитина, невдячний, i рiзне  iнше
таке, що болить i приводить жаль за собою. Вiн сiда╨ на  свого  як  вуголь
чорного коня, до якого прив'язаний бiльше, нiж до людей, i ©де,  куди  очi
несуть, на день-два в гори або через гору в мале угорське  мiстечко.  Йому
однаково де, щоб лише скорше з очей.
   - _Бог зна╨, що се ми  вигодували  за  кров  нашим  хлiбом,  працею,  -
роздуму╨ журливо батько-господар. - До роботи нi,  до  господарки[20]  нi,
все б  то  лиш  дармувало,  чужими  руками  вугля  вибирало,  другим  хiба
розказувало[21]! Панська вдача... де, де,  де!  -  посвисту╨  господар,  а
врештi вмовка╨.
   А всi його люблять, та й чорт зна╨ за що, над  всею  молодiжжю  в  селi
верховодить, мiж дiвчатами вiн перший. От - петльованець_[22]  його.  Гей,
Грицю, Грицю... будучий ти мiй газдо, схаменися завчасу,  щоб  не  нарiкав
колись.
   Так ось i сим разом.
   Гриць лежить пiд лiсом, вигра╨  на  сво©й  довгiй  парубоцькiй  сопiлцi
довгi, тужнi мелодi© - а робота жде. Йому Туркиня запала в душу. Така вона
пишна, така горда... така... хто вона така? Сам не  стрiчав  ©©  по  селах
нiколи мiж другими. Ще йде i до Настки, до яко© так  звик.  I  хоча  та©ть
перед нею, що його серцю дi╨ться, йому добре з ©© споко╨м, з  ©©  розвагою
та з тим, що вона не допиту╨ться, не  судить,  а  сама  лиш  любить.  Вона
пестить його, тулить до себе, вiн пiдда╨ться тому мовчки, а вiдходячи хiба
скаже:
   - Спасибi тобi, Насте, за тво╨ добре серце; тiльки й мого добра, що  ти
одна на свiтi - колись вiдвдячуся...
   - Гай, гай... - погрожу╨ вона злегка, жартiвливо i, усмiхаючись, дода╨:
- Як другу посвата╨ш...

   Але вiн мусить ©© ще де-небудь стрiнути, году╨ вiн себе однi╨ю  думкою,
хоча добре тямить, що вона вiдкликувала  лiсом,  що  "не  прийде".  "Та  -
може... - дума╨, - може, таки раз ще "прийде". Тодi, останнiй раз, бог  ©©
зна╨, за чим приходила в лiс з сво╨ю матiр'ю. А тепер,  може,  приведе  ©©
знов якась причина. Хоч раз ще. Лиш раз".
   Та не така вдача в Гриця, щоб довго ждав, журився. В двi недiлi пiзнiше
каже батьковi, що ©де на "хвилину"  в  сусiдн╨  село,  щоб  оглянути  коня
якогось, що занедужав в його знайомого, а надвечiр верне, "╞дь", -  сказав
батько - i вiн по©хав.
   Iде вiн довший час вузькою каменистою сiльською дорогою i бачить  нараз
бiлу стежку, що оперiзу╨ з захiдно© сторони  Чабаницю,  прилуча╨ться  саме
тут, мов дрiбний потiк до рiки - до сiльсько© дороги. Та його кiнь мудрий.
Ось вiн i не керму╨ ним, а вже заверта╨ вiн сам на бiлу стежку з сiльсько©
дороги, вгору понад яр. Пнеться, садить пильним  кроком,  нiби  горду╨ться
гарним ©здцем сво©м, а далi звiльня╨ крок. Ось ще пiд'©дуть якийсь час,  i
стежка схова╨ться в лiс.
   Iдуть що ©дуть, а нараз стали. Перед ними ще бiлi╨ бiла стежка,  але  -
"куди веде вона дальше? - пита╨ Гриць  себе,  -  вiдки  вибiга╨?  До  кого
належить? Нiколи не ©здив нею дальше, не зна╨ ©© добре. Чи не в трет╨ село
вiд ©хнього, себто Третiвки? А може, лиш на якi полонини? А  може,  в  тiм
селi за Чабаницею i вона_ живе? Гей, Туркине, обiзвися, там_ живеш?"
   Все одно. От, праворуч, високо на Чабаницi, саме ось над бiлою  стежкою
виднi╨ той "Бiлий камiнь"-велет, пiд яким бачив  ©©  останнiй  раз.  Може,
вона знов сюди зайде. З лiво© - яр-пропасть, звiдти не надiйде. За яром  -
_стiна сусiдньо© гори, так само не прийде.
   Далi вiн не ©де. Нема, вiдай, i чого, була б вже тут була.
   Стежка дедалi чи не  вужча,  i  нема  часу.  Скорше  вже  буде  ©©  тут
вижидати. З тою думкою прив'язу╨ коня до деревини  праворуч  на  Чабаницi,
сам ляга╨ коло його i лежить. Як вийде вона з лiсу  на  бiлу  стежку,  щоб
вiдтак, може, як тодi, полiзти пiд "Бiлий камiнь", вiн побачить  ©©  зараз
здалека. Буде йти проти нього, якщо  в  яр  не  спуститься.  А  там  чого?
Значить, хоч сяк, хоч так, вiн ©© догляне.
   Кiнь поскубу╨ траву, а вiн  лежить,  прилiгши  плазом  до  землi,  саме
почерез стежку, спустившись геть аж над край пропастi; лицем же  звернувся
за стежкою до лiсу. От i мусить ©© вже здалека бачити, як буде сходити  до
нього стежиною, мов схiдцями з лiсу, крок за кроком... Гей,  Туркине!..  я
тут!
   Жде...
   Лiсом iде легкий шум.
   Колишуться  ледве   замiтно   ширококрилi   смереки.   Щось   шепочуть,
перешiптуються - урочисто  настроюються.  Здавалося,  святкують...  А  там
вдолинi, в пропастi, журчить потiк, щось i собi приповiда╨...
   Гриць роззира╨ться, чига╨, засяга╨  гострим  молодим  оком  сво©м,  мов
яструб, у саму глибiнь лiсу. Довго-предовго, терпливо дивиться, надслуху╨,
чи не почу╨ шелесту крокiв яких, i дослухався, врештi, чого ждав.  З  лiсу
просто стежечкою до нього, може,  двiстi  крокiв  перед  ним,  спуска╨ться
легко, без шелесту... сама-самiська вона!_
   "Тихо!!" - неначе наказу╨ деревина вокруги i сама лиш тихо  колишеться:
вона_ йде.
   I справдi - вона_ йшла.
   Вона не дивиться нi вправо, в пропасть, нi влiво, на Чабаницю з  "Бiлим
каменем", нi рiвно вперед себе, де плазом почерез стежку простягнувся вiн,
мов змiй, - а дивиться на сво© ноги i йде.  Пристро╨на  пишно,  в  шовкову
спiдницю, стан, мов тростина,  гнучкий  та  тонкий.  А  личко  мiж  маками
червоними,  великими  маками,  а  з-пiд  них  золотi   ковтки-пiвмiсячики.
Туркиня._
   Скрикнув би - та бо©ться. Вона зараз щезне... В нiм аж серце б'╨ться.
   Лежить, не руха╨ться...
   Але врештi треба. Ста╨ на рiвнi ноги, здiйма╨  капелюх  i,  склонившись
низько, майже дотикаючись капелюхом  землi,  iде  так  в  покорi  схилений
просто проти не©.
   - Туркине!
   Вона побачила. Скорше, нiж гадав, пiзнала по конi, серцем вiдгадала.
   - Ти тут? - пита╨ i вже диву╨ться бровами. Все така, як завше,  вiн  се
вже вiдчув.
   - Добрий день тобi, Туркине, коли вже себе так звеш, -  почина╨  вiн  i
випросту╨ться проти не©. Може, хоч сьогоднi буде вона iнша.
   - Я прийшла тебе бачити, - _каже вона просто i дивиться йому в очi, але
знов блiда чомусь аж до уст. Вiн упав, кланя╨ться, мов перед царiвною.
   - Не кланяйся менi стiльки, менi доста раз. Лиш  мо©й  мамi  кланяються
бiльше, ©© звуть панею.
   - А тебе?
   - Я - Туркиня!
   - Чому ж вже так?
   - В мене от, - каже i показу╨ на золотi пiвмiсяцi в  ухах,  -  турецькi
ковтки.
   - Хто тебе так охрестив? - пита╨.
   - Люди в селi. Ти не чув про мене? - пита╨.
   - Нi.
   - Не бува╨ш в нашiм селi в Б...?
   - Бував щось разiв кiлька, звичайно ходжу бiльше на  угорську  сторону.
Був раз i на храму в вашiм селi, але тебе тодi не бачив.
   - Або ти нiби зна╨ш? - каже i чогось заздалегiдь усмiха╨ться.
   - Чому смi╨шся?
   - А чому би нi?
   Вiн уразився.
   - Гляди, - каже i морщить брови, - щоб часом люди не посмiялися з тебе.
   - З мене нi, - каже вона певно i гордо.
   - Ов-ва! - наслiду╨ вiн ©©.
   Вона не зважа╨.
   - А про тебе я, зда╨ться, чула, -  обзива╨ться  вiдтак,  -  та  лиш  не
бачила i не знала, як тебе звуть.
   - Гриць, - каже на те вiн.
   - Ти вже це казав, - вiдповiда╨. - Але ваше село велике i багато  людей
так зветься.
   - Гриць... Гриць, - _притаку╨ вiн i вдарився по грудях. - Той,  що  ма╨
всi дiвчата за собою, що гуля╨, як ногами пише,_ що на все  село  найкраще
на трембiтi гра╨... той Гриць._ Се© зими буду, може, i  в  вашiм  селi,  -
додав потiм. - Один мiй товариш ма╨ там вуйка, i той переказував, аби  вiн
прийшов до нього, ма╨ для нього гарну i добру  дiвчину.  Тодi  гляди...  -
грозить вiн, а усмiх хова╨ться в нього  пiд  чорним  вусом,  украшу╨  його
лице.
   Вона пiдсува╨ мовчки чорнi сво© брови i диву╨ться його словам.
   - Нiчого. Будемо любитися.
   Вона мовчить, а вiдтак обзива╨ться:
   - Чи ти також посвисту╨ш собi з тих дiвчат, яких переста╨ш любити?
   - А що, - вiдповiда╨ вiн. - Буду плакати? Хiба за тобою плакав би -  бо
ти он яка красна!
   Вона подивилася на нього  великими  очима,  а  вiдтак,  мов  несвiдомо,
хапа╨ться за червонi маки i, витягаючи  ©х  мовчки  з-за  ух,  опуска╨  на
землю.
   - А що роблять тi,  з  яких  ти  посвисту╨ш?  -  пита╨  далi  i  впива╨
вигребущо в його лице сво© чорнi очi.
   - Або я ©х маю вчити? - вiдповiда╨. - I в них ╨ свiй розум, як i в мене
свiй. Мене нiхто не вчить. Неук я.
   - Хiба iдуть свiтами, - каже задумливо, пiвголосом.
   - Не журися ними, - потiша╨ i, приступаючи до не© близько, загляда╨  ©й
мило в очi.
   - _З мене не будеш посвистувати, - вiдповiда╨ нараз твердо, рiшуче,  та
проте тоне, губиться сво©м поглядом в його гарних очах.
   - З тебе нi, - каже вiн впевняючим голосом. - Ти моя зозулька.
   - Ти! - _каже вона нараз понуро i простяга╨ вiдпорно проти нього  руки,
так що ©© розпростертi пальцi опираються об  його  груди.  -  Ти!!!  -  -_
повторю╨ ще раз. - Ти зна╨ш що?
   - Знаю, - вiдповiда╨ i смi╨ться очима. - Ти красна, мов бояриня, i тебе
я люблю!
   - Ов-ва! - _обзива╨ться вона.
   - Ов-ва?_ - повторю╨ вiн запитуюче, i крiзь його голос зойкнув жаль.  -
Гей, Туркине, Туркине, - дода╨ вiн, погрожуючи голосом i  очима,  -  щастя
тво╨, що ти красна, а то...
   Вона хапа╨ться за уха i завважу╨, що цвiтiв нема.
   - А он, на землi, - каже вiн нараз  чомусь  з  покорою,  що  стара╨ться
з'╨днати собi ©© ласку.
   - Самi випали? - пита╨ нiби себе, не спускаючи з нього очей.
   - Ти, - каже вiн далi, - така красна, що тебе одну я люблю.
   - О... о... о! - виклику╨ вона болiсно i згина╨ться  по  червонi  цвiти
маку.
   - Не вiриш?
   - Що маю вiрити? - пита╨ i пiдсува╨ зчудовано чорнi сво© брови.
   - Що тебе одну люблю.
   - Мене?
   - Тебе.
   - I ти красний, - каже вона просто, - але менi тяжко на душi.
   - Чому? - пита╨ вiн щиро i нараз обiйма╨ ©© за шию. -  А  он  менi_  не
тяжко.
   Вона виховзу╨ться.
   - З тобою_ менi тяжко.
   - Зо мною?
   - Так. Я прийшла тобi сказати, що бiльше вже не прийду.
   - Та зате я_ прийду, - вiдказу╨ вiн.
   - Куди?
   - Всюди - де ти будеш.
   - Ба не всюди прийдеш.
   - Прийду, як раз кажу.
   - I до нашо© хати?
   - I до вашо© хати. Та де ваша хата?
   - Коло млина над рiкою. Зна╨ш?
   - До Iванихи Дубихи? - _пита╨ вiн зчудовано. - Так?
   - Так. Вона моя мати.
   - То гонорна панi, - вiдповiда╨ i майже свиснув. - Здалека куса╨.
   - Моя мама богомiльна, робить людям добре, саму правду любить.
   - Та що з того? - обзива╨ться вiн.
   - Нiщо. I тихо в нашiй хатi, лиш вона та я i святi iкони; красно так  i
любо...
   - Ще тебе в черницi дасть, - жарту╨ вiн.
   - Може, й дасть, якщо коли захочу.
   - Як не посватаю.
   Вона спаленiла.
   - Чи пiдеш, за мене?
   - Як захочу, пiду.
   - Ов-ва? - наслiду╨ ©© знов.
   - Ов-ва! - обзива╨ться вона згорда,  не  споглянувши  на  нього.  Нараз
дода╨ спокiйно: - Iди собi!
   - Пiду, коли схочу, не розкажеш менi, хоч ти i Дубiвна!
   - А менi лiпше, як тебе не бачу, - обiзвалася вона  зi  спущеними  вдiл
очима. I з тими словами заверта╨ться, iде.
   - Туркине! - кликнув вiн з жалем, благаючи, а за хвилю опиня╨ться  коло
не©. - Зозулько!
   - Хочеш свиснути? - _пита╨ вона i прошиба╨  його  великим,  допитливим,
мов остерiгаючим поглядом.
   - Туркине!
   - Iди собi! - майже молить. - Менi тужно,  менi  тяжко.  Менi  сто  раз
лiпше, як тебе не бачу. Грицю! Iди, iди собi! Менi так тяжко... iди!
   - Дурна ти! - обзива╨ться вiн.
   - Гада╨ш, я не кажу правду? - вiдповiда╨ i, станувши близько перед ним,
дивиться великими щирими очима з блiдого свого лиця, i ще й дода╨: - I  не
вижидай мене бiльше, бо я вже не прийду.
   - Прийди, прийди, зозуле! - просить вiн  покiрно  i  схиля╨ться  низько
перед нею. - Прийди i закукай тут лiсом, а я буду тут ждати.
   Нараз, поки вiн спостерiг,  спам'ятався,  вона  вiдвернулася  живо  вiд
нього i, не оглянувшись бiльше  анi  разу,  роздiлила  смерековi  галуззя,
пурхнула мiж них, мов та птаха, i зникла...неначе ©© й не було.
   Вiн не смiв чомусь пiти за нею. Згадав ©© матiр-паню,  не  хотiв  i  ©©
дразнити i остався, де стояв. Вiдтак вернув до коня, обняв, мов  товариша,
за шию, зiтхнув, пождав коло нього хвилину, а потiм, не надумуючись довго,
протяжно свиснув...
   Слуха╨...
   Легкий-легесенький, ледве замiтний  шум  колишеться  воздухом,  наказу╨
мовчання...
   Все мовчить, вижида╨.
   "Не прийду!" - _долiта╨ нараз звiдкись згори до нього  тремтячим  любим
голосом. А вслiд за ним вiдбилося почерез яр на противнiй скалистiй стiнi,
виразно умлiваючи:
   "Не прийду!"..._

   Збiгла надолину додому, задихана, зворушена, кинулася перед святi iкони
i  молиться:  "Господи,  менi  смутно!  -   жалi╨ться,   затискаючи,   мов
удержуючись вiд плачу. - Господи, менi смутно... Чому менi смутно?"

   Вернувши скорою ©здою додому, Гриць iде просто  до  бiлолицьо©  Настки.
Йому хочеться  до  когось  пригорнутися,  до  когось  притулитися,  комусь
сказати, що вiн любить Туркиню. Що вона така,_ що  вона  сяка...  Що  його
серце болить... Що казала се... вiдповiдала те - i  багато  такого  iншого
кипить в його грудях. Тому й пiшов.
   Настка ждала.
   Вона все ждала.
   Коли б i не прийшов Гриць, вона  все  на  нього  ждала,  однаково  його
любила. Без вiдмiни, i все радувалася ним.
   - Настуне, голубко! - каже вiн сумно, тужливо i обiйма╨ ©©. -  Настуне,
я дуже втомлений...
   Настка тулить i голубить. Настка догоджа╨, вона не пита╨. Що вiн  хоче,
вона мовчки сповня╨, завше добра, завше люба.
   Тепер сидять обо╨ обiк себе  i  не  говорять  нiчого...  Само  мовчання
говорить за них.
   Вiн глядить задумано вперед себе на лiс i гори i нiчого не  бачить.  На
нього дивляться чорнi очi з-пiд лукуватих  зчудованих  брiв,  горять  коло
лиця червонi маки, дрижать в ухах золотi пiвмiсячики, цвiтуть любi уста.
   "Туркине! - стогне, блага╨ мовчки  його  стужене,  зворушене  серце.  -
Туркине! Чому мене не любиш?"
   "Не прийду-у!" - _вiдзива╨ться в його слуху любий  голос  i  замира╨  в
смутнiй глибинi спрагнено© його душi. "Не прийду!"_
   - _Поцiлуй, Насте! - обзива╨ться вiн нараз  по  якiйсь  хвилi  твердим,
якимсь приказуючим голосом i притяга╨ повнолицю слухняну дiвчину до себе й
тулить. - Поцiлуй!..
   Поцiлувала...
   - ...Так... - каже вдоволено, вста╨ живо, не оглянувшись за нею  бiльше
нi пiвпоглядом, i вiдходить...

   * * *
   Повiдцвiтали червонi маки, якими прибиралася цiле лiто  молода  Тетяна.
Настали понурi днi. Понурi, короткi i дощовi. А в хатi Iванихи Дубихи,  що
сто©ть межи горою  i  гучною  рiкою,  пану╨  майже  за╨дно  пiвтемiнь.  То
смереки, що здiймаються густими рядками перед хатою  на  горi,  заслоняють
вступ сонця i творять в нiй понурiсть; в хатi перед iконою пресвято©  дiви
горить, як звичайно у побожно© Iванихи Дубихи, мале миготливе свiтельце.
   Смутно  i  тужно  тепер  осiннiми  днями  краснiй   Тетянi.   Мати   за
господарством та справунками в млинi, лиш недовго пересиджу╨ в свiтличках.
Тетяна, прибравши ©х рушниками, сушеними  цвiтами  та  килимами,  не  зна╨
iнодi, що з часом починати, так багато, зда╨ться  ©й,  ма╨  його  зайвого.
Хоча й помага╨ матерi в господарствi... клопочеться враз  з  нею...  втiм,
все ж таки бувають у не© такi хвилi... де зда╨ться ©й... ма╨ його  ще  все
забагато. Грубо© челядинсько© роботи Iваниха Дубиха сво©й однiськiй доньцi
не да╨ в руки, а туга за  Грицем  i  потайна  любов  до  нього  пiдмулюють
душевний спокiй i рiвновагу дiвчини. Летiла  би,  як  птаха,  на  гору  до
нього, вiн же кликав, молив лiсом, щоб зайшла хоч раз ще.  Однак  вона  не
була. Щось, що було сильнiше  вiд  не©,  держало  ©©  вдолинi,  вдома,  не
допускало виходити проти нього.
   Хотiла бачити - не йшла. Любила - не показувалася Зачинила душу i  нiби
ждала чогось. Неначе боялася любити так, як була годна...
   "А що, буду  плакати?"  -  _гомонiло  його  голосом  в  ©©  душi,  коли
пригадувала собi розмову з ним та те, що дiвчата, полюбивши, повиннi  мати
"свiй розум".
   Так. Тому ж i в не© був свiй розум, - i  вона  не  виходила  в  лiс  до
нього. Не вiрила йому. А он бiднiй Маврi як пiшло життя марно-марнотою,  i
всi покинули. Нiкого, окрiм не© та ©© матерi, не мала вона на всiм  свiтi.
Та вона так не хоче. Лiпше не любити, якщо мав би вiн ©© забути, висмiяти,
що так дуже його полюбила, в його очах душу загубила...
   I чомусь ©й лячно, i чомусь тужно. Скiльки не молилася, вiри до нього в
не© нема. Полюбить, покине, осмi╨ i  свисне!  -  остерiга╨  за╨дно  якийсь
внутрiшнiй голос ©© серце. Так  учила,  остерiгала  Мавра,  а  Маврi  вона
вiрить.
   О!.. о!.. о!.. - виривався на саму таку лиш думку стогiн з ©© грудей, i
вiра, хоч би й була на час, щезла без надi©  -  не  верта╨  бiльше.  Думка
нестерпна. Вона мутить ©© душу, вiдбира╨ спокiй. Насува╨ смуток,  розпiка╨
душу. Вона, Тетяна Дубiвна, покинена, осмiяна. Вона - що ©© мати  держить,
мов цвiтку за образами, шану╨, пестить. Що все, чого б не  захотiла,  мала
по волi. Вона ним покинена, а вiн посвисту╨ на не©!..  Мов  пiд  невидимим
тягарем якогось незрозумiлого ©й самiй страху - угина╨ться Тетяна, терпить
i умлiва╨ душею.
   Так  часто,  так  густо.  Тому  зачиненi  ©©  уста  мовчать  гордо,  не
признаються нiкому про бiль i рай в душi.  Прийде  вiн  або  старости  вiд
нього, вона заговорить, все розкаже. А  коли  не  так,  нехай  все  в  нiй
згасне.
   Iншими  днями  знов  Тетяна,  мов  той  лiд  весняний,  тане.  До  себе
усмiха╨ться, радiючи цiлою душею. Вiн ©© любить! - красний та пишний,  мов
орел лiта╨. А все ©© любить, душею  в'ялить.  Грицю,  Грицю!  -  кличе  ©©
молода душа,  простяга╨  тужно  сво©  чистi  крила,  трiпочеться  надiями,
усмiха╨ться щастям; коли прийде сам?
   Сам!_
   На сво©м дорогiм, як вугiль чорнiм конi. Прийде, поцiлу╨,  стане  перед
матiр, скаже те, що треба, заповiсть ©й щастя.
   Та не спiшить Тетяна лiсом до нього, а бiжить до Маври.
   "Казати? Оповiсти? - пита╨  ©©  непевний  голос.  -  Розповiсти  Маврi?
Зрадитися? Чи радше примовчати, аж настане час..."
   Нi, лiпше мовчати. Не зрадитися нi словечком. Радше  буде  сама  ждати,
мовчки щастя виглядати, любити тайком, а промине час, вiн пришле сватiв, i
все буде добре. Мати  ©©  вiддасть  за  нього.  Вони  полюбилися,  i  вона
упросить матiр вiддати ©© за нього.
   Та не спiшить Тетяна до нього, а спiшить до Маври.
   Хоч i не розкаже ©й про свою любов, то Мавра зна╨ рiзне, розумi╨ться на
всiм, бувала в свiтi, зна╨ ворожити, спомина╨ iнодi i про  любов...  легше
якось буде.
   Iдучи одного разу  лiсом  з  такими  ось  думками,  заверта╨  Тетяна  в
сторону, де виднi╨ Маврина оселя, i... врештi входить до не©.
   - Мавро! - кличе живо. - А он я до тебе в гостi, хоч i не недiля, та  в
нас в хатi тужно якось часами i сумно, а iнодi аж... силу╨ вийти... хоч би
й до тебе! - Iз тими словами тулиться дiвчина до старо© приятельки, неначе
бажа╨, хоч i несвiдомо, пестощiв i любовi.
   - Мавро, бачиш, я тут... тож за те обiйми, попести...
   - От i пригадала! - вiдповiда╨ Мавра, та проте пестить i голубить  свою
доню.
   - Чому не приходила? - ставить питання. - Забула  вже  Мавру?  Полюбила
якого хлопця? Нехай ©й усе розкаже, все, що б лиш не знала. Вона ж лиш  ©©
ма╨. ©© одну на свiтi, ©© одну над усе.  Бiльше...  кого  ©й  любити?  Хто
бiдною жiнкою журиться? Довкруги не© лиш лiс,  лiс  та  гори.  А  он  нинi
зранку хлопцi знов  зверещали.  Прилетiли  злобнi,  на  хату  знов  спали:
"Татари iдуть!" - зверещали. В дверi нагримали i, заки вона з печi злiзла,
й пощезали. Кого ©й любити? Кого там пестити, як  не  ©©,  зозулю,  зозулю
бiленьку!
   ...Тетяна смiялася.
   - Страхали знов татарами?
   - Так, злетiли звiдкись i ну ж бити в дверi. "Вiдчини, Мавро, бо татари
йдуть". Стiльки часу оставили, що хiба заклясти, поховати  зiлля,  щоб  не
розтрусили.
   - Багато сього лiта зiлля назбирала? - пита╨ Тетяна  i  обзира╨ться  по
закутках, де стара приятелька держала насушене чародiйне зiлля.
   - Та доста.
   - А он там на печi, що се за зiлля? - спитала цiкаво
   Тетяна. - Я ще не бачила його в тебе, ще на сiм не знаюся.
   - Тото_ зiлля? - пита╨ стара сухо.
   - Тото._ Вiд чого воно, Мавро?
   - Вiд усякого лиха, - _вiдказу╨ знов сухо стара, - воно  з-пiд  "Бiлого
каменя".
   - Та вiд якого ж лиха,  Мавро?  -  допиту╨ться  дiвчина,  придивляючись
уважно листю зiлля...
   - От, вiд лиха,.. - _чу╨ знов те саме. - Даси напитися, то й  переможеш
його. Переможеш сном, i вже його не буде. Воно да╨ сон... - додала  вiдтак
вже приязнiше. - Не можеш ночами спати, звариш, даси напитися,  i  хоч  би
як, а мусиш уснути. Мабуть, i мене тим зiллям напо©ли  вороги  тодi,  коли
мою долю порiшили i з-помiж себе викинули. Винесли в  снi  з  шатра,  i  я
нiчого не чула. Деякi в нас розумiються добре на зiллi. Ще й  до  них,  як
треба, примовляють. Гей, гей, зiллячко! - додала i  усмiхнулася  чудно.  -
Мавра також зна╨ться на нiм. Лиш собi не вари,  доньцю,  -  остерiгала,  -
хiба тяжкому вороговi. Та ще й знай, коли його копати.
   Говорячи отак та пояснюючи  вплив  сили  зiлля,  вона  неначе  ще  щось
затаювала, та Тетяна про те й не допитувала далi.
   - Коли його копати? - спитала лише.
   - Коли? - повторя╨ Мавра. - Ось послухай, як i коли,  лише  не  забудь.
Другий раз не скажу. Для себе будь-коли, одиноко, з водою в ротi. До  схiд
сонця водою налий, сама без сусiдiв горшкiв звари, глечик не кивай, а  все
мовчки. Так для себе. А проти лиха - _iнакше.
   Тетяна усмiхнулася.
   Мавра погрозила.
   - Не смiйся, дiвче, - додала поважно, - а краще затям. Може, я  загину,
ти одна запам'ятай! Чому тобi не знати? Тобi нехай не придасться, а  знати
все добре. Ось i знай, проти лиха... в недiлю рано_  укопай,  в  понедiлок
_полощи, у вiвторок_ вари, в середу_ рано напiй, то  i  гей-гей  який  сон
лихо захопить!.. - i аж заспiвала, трiпнувши пальцями. - Гай,  га-й!  -  i
розреготалася. - Ой! - кликнула вiдтак з жалем. - Коли б я була  те  зiлля
тодi мала при собi, як вiн_ казав менi, що я_ одна всьому винна, та  ще  i
свиснув - не була б нинi Мавра сама по лiсах, сама на всiм свiтi,  а  була
би мiж сво©м людом, з сво╨ю дитиною... ет! - додала гiрко i урвала.
   - То й що, Мавро? - пита╨ Тетяна, i ©©  очi  створилися  нараз  широко,
тривожно.
   - То нехай був би хоч зо три днi переслався, як уже не що iнше...
   - Мавро! - крикнула дiвчина з вiдразою, зморщивши люто чорнi  брови.  -
Грiх, що ти говориш!
   - Може, i грiх...  -  притаку╨  Мавра  твердо.  -  Але  i  мене  молоду
збавляти, порiзняти з чоловiком також було грiх.
   - Мавро... ти його любила?_ -  обзива╨ться  знов  Тетяна  з  несвiдомою
обороною в голосi, i сама не зна╨, чому  ©й  ввижа╨ться  той,  кого  вона_
любить, Гриць.
   - Любила на свою бiду та на сво╨ горе. Правда, що любила.  Лiпший  був,
як Раду. Та що менi з того? Тепер нема нi його, нi  дитини,  нi  Раду,  нi
родичiв - нiкого. Тетяно, Тетяно, - дода╨ сумно, - що ти,  доньцю,  зна╨ш,
що значить у грудях в жiнки жаль. Вiн ваги не зна╨... _I най бог боронить,
щоб ти його зазнала хоч би i здалека. Ти збожеволiла б, - остерiга╨  Мавра
i наклада╨ люльку.
   - Я збожеволiла б, - повторила Тетяна стиха i вже замовкла,  зморщивши,
як перше, брови над чолом. Нараз - станувши близько перед старою циганкою,
каже:
   - Мавро!
   - Що, доньцю?
   - Ти багато зна╨ш...
   - Хоч не так багато, а що треба - знаю.
   - То скажи ж. Чи вже всi такi, як один той_ був?
   - Котрий?
   - Що ти його любила, а вiн тебе... зрадив, свиснув за тобою?
   Мавра дивиться на дiвчину, мов  на  малу  дитину,  прижмурюючи  очi,  i
вiдповiда╨:
   - Хiба вiдтепер вродиться, що такий не буде. _
   Тетяна неначе умлiва╨ на тi слова. Сiда╨ мовчки знов на лаву  i  бiльше
не пита╨. Зате Мавра не мовчить.
   - Доньцю! - каже нараз i дивиться пильно на  дiвчину.  -  Чому  ти  вiд
якогось часу забува╨ш про стару Мавру? Г-а?
   Тетяна стиска╨ зуби.
   - Не любиш ©© вже?
   - ...Люблю.
   - А бiльше нiкого не полюбила? Г-а-а? - пита╨  i  па-ка╨  з  люльки,  а
чорними очима пронизу╨ бiле лице то©, що "одну"_ ©© любить. '
   В Тетянi на той запит щось буриться, щось здiйма╨ гордо голову, що досi
перед старою слухняно  хилилося,  корилося,  мов  перед  невидимою  чорною
силою, що намагалося взяти верх над нею.
   - А хоч би_ й полюбила? - пита╨  нараз  i  дивиться  неустрашно  просто
старiй ворожцi в очi.
   - Тодi не вiр!
   - А як повiрю?
   - То вiдтак не жалуй! - Останн╨ слово вимовля╨ Мавра майже з погрозою.
   - Я не пожалую.
   - Посилав уже старостiв? - пита╨ Мавра замiсть всього i  знов  пронизу╨
дiвчину оком аж до глибини душi.
   - Ще вiн ©х пiшле.
   - З нашого села який?
   - Нi.
   - Здалека?
   - Не знаю. Нiчого не знаю.
   - I ти його любиш?
   - I я його люблю.
   - Кажеш - вiн тебе посвата╨?
   - Вiн мене посвата╨.
   - Коли?
   - Не знаю.
   - Се© осенi?
   - Не знаю.
   - Тетяно! - остерiга╨ Мавра з щирою строгiстю © грiзно кива╨ пальцем. -
Тетяно!
   - Що таке? - опира╨ться проти  чогось  у  голосi  старо©  Маври  молода
дiвчина.
   - Уважай, Тетянко!
   - Вiн же мене любить!
   - I ти його любиш?
   - I я його люблю.
   - I не з нашого села вiн?
   - Не з нашого.
   - А мама про те зна╨?
   Тетяна зворохобилася. Сама думка, що в ©© любовi до Гриця хотiв би  хто
стати на сторожi або перешкодi, зворушу╨ ©© нараз i  настрою╨  бунтiвниче.
Вона тупнула ногою, як чинила в дитинствi, коли не сповнялося ©©  бажання,
i вiдвернулася люта.
   - ╞й - мама! - крикнула роздразнено, - нащо ще й мамi знати. Вiн пришле
вже в час старостiв, тодi й дiзна╨ться. А тепер не треба.
   - А як тебе хто iнший посвата╨ се© осенi?
   - То не пiду, - вiдповiда╨ рiшуче i гордо.
   - А як мама скаже?
   - Мама не скаже.
   - А як присилу╨?
   - Мавро! - кинулася до не© дiвчина з  неописаним  роздразненням,  немов
хотiла ©© вдарити, а очi в не© заiскрилися люто. - Мама не присилу╨!
   - Нi, нi, доньцю, - утихомирю╨ затривожена роздразненням дiвчини Мавра,
як за дитинячих ©© лiт. - Мама не присилу╨.
   - I ти допоможеш, Мавро? - просить Тетяна, приказуючи.
   - I я допоможу, доньцю, вмовлю маму.
   - Доки вiн старостiв не пришле, Мавро?
   - Доки старостiв не пришле.
   - Хоч би i другi прийшли i мама силувала? - пита╨ Тетяна  з  притиском,
нiби забезпечуючись вiдтепер Мавриною помiччю.
   - Хоч би i так, дитинонько. Але не журися. Не_ час тим журитися.
   Тетяна сiда╨ близько коло печi, де тлi╨ кiлька вугликiв, i мовчить.
   - А хоч багатирський син вiн? - пита╨ по якiйсь хвилинi знов Мавра.
   - Авжеж, -  вiдповiда╨  Тетяна  згорда,  i  ©©  голос  застерiга╨  собi
заздалегiдь iншу думку в старо© приятельки, як  ту,  що  вiн  багатирський
син.
   - А красний?
   - ...Ну-у-у! - вiдповiда╨ лиш молода дiвчина  з  притиском  i  пiдсува╨
брови, вiдтак дода╨: - Такий, мабуть, лиш твiй_ був, Мавро...
   - Нехай бог боронить, щоб такий вже вдався.
   - Красний - _кажу, Мавро.
   - Я чую, доньцю, - вiдповiда╨ Мавра i хита╨ жалiсливо головою. - Тому я
пропала, - дода╨, майже спiваючи, пiвголосом. - Душу за ним дала - за його
очима.
   - За його очима... - повторю╨ розмрiяно, задумано Тетяна.
   - А як його звуть?
   Тетяна вага╨ться, вiдтак маха╨ рукою зневажливо i байдуже дода╨:
   - Подибала раз..._
   - _Раз? I вже полюбила?
   - Раз, i другий, i третiй, а четвертий полюбила.
   - Тайком?
   Тетяна мовчить, спустивши голову.
   - В млинi? - розпиту╨, розгребу╨ дiвочу тайну Мавра.
   Тетяна знову потаку╨ мовчки головою, а вiдтак заперечу╨.
   - Не хочу правди сказати.
   - Тетяно! -  остерiга╨  Мавра,  майже  молить.  -  Кажи,  най  присила╨
старостiв. Сама не виходь до нього!
   - Сам пришле вiн сватiв, - обзива╨ться твердо дiвчина.
   - Най бог помага╨. I далi стережися, Тетяно! Бо  хто,  донько,  любить,
той не раз i губить, - додала пророче.
   - Губить, - повторю╨ ледь чутно шепотом Тетяна, а вiдтак вмовка╨...
   Тишина... Мовчанка.
   Мавра, задумавшись, пака╨ люльку, а  Тетяна  знов  бореться  з  чимось,
мовчить якийсь час; вiдтак кида╨ться до Маври, тулиться до не© i благаючим
голосом допиту╨ться:
   - Мавро, чи вже справдi всi такi,_ як ти передше казала?..
   Мавра вiдзива╨ться твердо, мов камiнь, що, впавши в воду,  повороту  не
зна╨:
   - Хiба вiдтепер вродиться - що такий не буде._
   - _Мавро!!
   - Доньцю моя дорога, як ти нiколи не вiрила Маврi, то сим разом  повiр!
Ти в мене одна на свiтi...
   - В нього щирi очi... я його люблю, - вiдповiда╨ i нiби бореться молода
дiвчина з недовiрливiстю старо© нянi.
   - Любиш, доньцю? Любиш? - вiдказу╨ сумно Мавра, - Тож люби щасливо,  бо
я - одна на всю гору, на весь лiс, на всю самоту, далеко-широко одна та  й
одна.

   Зворушена верта╨ осiннiм тихим лiсом Тетяна, i вже не йде до Маври,  ©©
болить, як Мавра заговорить про них _а з тим i про того, якого й не зна╨.
   Не пiде. Не добре ©й з Маврою. Що б i не порушив,  вона  на  все  кида╨
тiнь. А Тетяна любить. Вона зна╨ Гриця. I вiн ©© також любить. Сво╨  добро
вони знають.
   Вона вижида╨ дома старостiв вiд нього. Iнодi i молиться. Колись вiн лиш
над'©де - говорить ©© серце - чорний кiнь зарже,  i  вiн  увiйде  в  хату.
Здiйме капелюх, як не раз вже в лiсi, i, вклонившись  покiрно,  скаже:  "Я
прийшов, Туркине! Тебе одну я люблю, одну на всiм свiтi".
   Куди б не ходила, за що б не бралася, а в ©© душi гра╨ одна i  та  сама
пiсня: "Гриць ©© полюбив, а вона Гриця..."

   Звiльна мина╨ день за днем осiнь, наближа╨ться  зима  -  аж  i  настала
врештi. Бiла, чиста i морозиста.  Пушистий  iнiй  угина╨  сосни,  а  груба
верства снiгу застелила бiлу стежку. Весь лiс, куди не глянути, прикинувся
на час в якусь бiлу мрiю...

   З-пiд густих смерек, обтяжених бiлим  снiгом,  саме  над  яром  в'╨ться
прозоро-синявою гадючкою дим iз Мавриного коминка. Вона зиму╨...

   * * *
   Поволi проходить молодому Грицевi осiнь i зима. Зразу ви©жджав  iще  за
красною Туркинею, та пересвiдчившись хутко,  що  вона  держить  слово,  не
явля╨ться, як приобiцяла, що "не прийде", вiн аж посумнiв.  "Якби  любила,
то виходила б, - говорив за╨дно, - хоч раз  один,  а  все-таки  вийшла  б,
показалась би - щоб бодай побачив, поглянув на не©. А то  затялася  i  анi
раз". Холод, мороз витають по горах, а Гриця все ще видно вiд часу до часу
на чорнiм конi, як кудись жене i верта╨ повiльним  кроком  сумно.  Лиш  як
морози почали на добре притискати, а далi i снiг налягати на широких вiтах
смерек бiлою вагою, перестав вiн вижидати дiвчину в лiсi. Тим  часом  туга
загнiздилася в його душi,  скiльки  не  розважувала  ©©  несвiдомо  сво©ми
пестощами, щебетанням та слухнянiстю бiлолиця Настка.  Гриць  мов  не  той
вже, що був. Посмутнiв. Старостiв до Тетяни вiн також не може слати, бо  в
його сусiдствi живе Настка i вiн не хоче ©© смутити. До того й батько його
не хоче землi вiддiлити - каже ждати... з женячкою ще не квапитися, i  вiн
мусить батьковiй волi пiддатися. Та ждучи отак i плекаючи в серцi бог зна╨
якi надi© про Туркиню, вiн все-таки не переста╨, розвiдуючись  тайком  про
Тетяну, - заходити досхочу до синьооко© Настки, вiддаватися тому  почуттю,
що його в'язало з нею i держало при нiй. Вiн неначе мiцнi╨ душею,  зачувши
тут i там мiж товаришами, що вона, крiм нього,  -  що  гуля╨,  мов  ногами
пише, - _не бачить iншого  в  селi,  в'яне  за  ним  серцем  i  до  смутку
любить...
   А Туркинi не видно.
   Однак не така вже кров у Гриця, щоб вiн довго з тугою в серцi  возився.
Одного поранку осiдлав свого чорногривого коня i подався в село,  де  жила
Iваниха Дубиха з сво╨ю гарною донькою, ©здить там по селу, вдаючи,  що  за
справунками, а за Iваниху Дубиху все попри те розпиту╨. Чи горда вона дуже
i неприступна? Строга дуже панi?_
   - _Горда дуже, - кажуть, - i строга, а для сво╨© доньки  то,  зда╨ться,
чи не самого боярина вижида╨.
   - А донька? - пита╨.
   - За жодного  не  хоче  й  чути.  Досi  вiдмовля╨  всiм  як  одному,  -
розказують. - Каже, що не "по душi" i не хоче.
   - От жвава, що й бiдних любить, - вихопилося якось Грицевi з уст.
   - Та яке там вже "любить"! На жодного, а на бiдного  вже  й  тiльки  не
дивиться.
   - А гарна яка? - допиту╨ далi Гриць, вдаючи, що не зна╨ дiвчини.
   - Сам вже придивися, - подають у  вiдповiдь.  -  Поклонися  ©й  низько,
поглянь на брови, тодi осудиш власними очима, хто така Дубiвна,  хто  така
Туркиня._
   В Гриця аж загорiло в душi. От його Туркиня - спалахнуло в думцi. Добре
кажуть: на жодного не гляне. На нього вона дивиться, ота Дубiвна, до нього
ласкава, прекрасна та Туркиня.
   Дивиться? Грицю,  Грицю...  уважай,  що  дi╨ш!  "Гада╨ш,  я  зараз  для
кождого?" - _пригадуються йому ©© слова.
   "Я_ не для кождого..."
   Та Грицевi байдуже про слова дiвчини. Вiн ©© любить. I щось  здiйма╨  в
молодому хлопцевi гордо голову, неначе упомина╨ться про  сво╨  право...  а
все iнше йому байдуже. "Для кождого, не для кождого, а його_ вона буде! Ще
не було тако©, що йому оперлася б". I ©де Гриць  впрост  вiдважно  сам  до
Iванихи Дубихи. Хоч побачить  Тетяну,  слово-два  спита╨.  Може,  вийде  з
хати...

   Вийшла Туркиня, спаленiла i зчудувалася бровами. З шапкою в руцi сто©ть
Гриць перед нею.
   - Я прийшов,_ Туркине, - каже вiн покiрно.
   - Гаразд, - вiдповiла вона i всмiхнулася очима. А за нею мати - висока,
строга... в чорному одiта.
   - В яких справах, молодий газдо? - запитала сухо  i  прошибла  холодним
оком Гриця i доньку.
   - Не питали зранку люди тут за ним?_
   - _Не питали, - ще зимнiше вiдказала.
   - Чоловiк та й жiнка...
   - Не питали, кажу! - З тим i обернулася i ввiйшла У хату.
   - I ти, донько, входь, надворi не гайся! - так  прийняла  його  Iваниха
Дубиха - i бiльше ©© не бачив.
   - Iду, мамцю... - обзива╨ться  слухняно  Тетяна,  а  сама  з  мiсця  не
руша╨ться.
   - Вийди, де лиш захочеш, я усюди прийду, або хоч до церкви,  -  просить
Гриць, вклонившись знов покiрно. - Разом посуму╨мо, разом поговоримо.
   - Не вийду. Навiть i не жди, - вiдповiла твердо.
   Вiн жде хвилину, мне шапку в руках, потiм озива╨ться:
   - А в лiс весною прийдеш? - пита╨ i з  тими  словами  схиля╨ться  перед
нею, дотикаючи сим разом шапкою само© вже землi.
   - В лiс весною прийду. А тепер вертай.
   - Як зазеленi╨, - притриму╨ Гриць, а сам аж губить  очi  на  ©©  чорних
бровах, на усмiхнених устах, на всiй ©© красi.
   - Як зазеленi╨, - повторю╨ вона i знов усмiха╨ться.
   Гриць кланя╨ться.
   - Спасибi, Туркине, що ти вийшла з хати, що сказала слово,  спасибi  ще
раз.
   - Спасибi тобi, що додержав ти слова  -  та  проте  вертай  -  мати  не
жарту╨...
   Вiдлетiв Гриць на чорнiм конi, i тихо стало коло хати,  лиш  на  часок,
нiби десь на спогад там комусь, остався тупiт кiнських копит у воздусi.
   "В лiс весною прийдеш?" - повторю╨  Гриць  в  себе  вдома  за╨дно  сво╨
питання, тоне в нiм, куди б не ходив, за що б не брався.
   "В лiс весною прийду!"
   "Як зазеленi╨..."
   "Як зазеленi╨..." Господи боже, от Туркиня i любить!
   "Весно, прийди! - тужить, молить нiмо його молода грудь, зiтха╨  гаряче
його серце. - Весно, прийди!.."

   Повеселiв Гриць. Обiйма╨ Настку, тулить i голубить  з  потайного  щастя
синьооку ©©. Вдоволя╨ батька-матiр, а  сам  до  себе  усмiха╨ться.  В  лiс
весною прийдеш?" - пита╨ його серце.
   "В лiс весною прийду".
   "Як зазеленi╨?.."
   "Як зазеленi╨..."
   Зеленiйте, сосни!..

   * * *
   Весна настала.
   Стоять смереки рiвними зеленими хоругвами, вiтаються  шумом,  клоняться
коронами одна другiй, а все тому, що от весна прийшла.
   Цвiтуть вже i цвiти, колишуться i дзвiнки коло скал, камiння, а  все  в
честь весни, все в честь ©© повороту.
   Порозпукувалися вже й маки молодо© Тетяни, i от-от  незадовго  вона  ©х
зiрве вже, заквiтча╨ться ними, поспiшить зеленим лiсом прудкими ногами  до
старо© Маври або й дальше...

   * * *
   Одно© тако© чудово© весняно© днини пустився Гриць в  полонини  оглянути
худобу, деякi колиби та на приказ батька вибрати кiлька кращих штук худоби
на продаж. Переходячи через село на противну гору,  де  саме  простягалися
полонини його батька, подибав по дорозi  старого,  з  дитинства  вже  йому
знаного дiда Андронатi, що все раз на кiлька рокiв являвся  в  ©х  селi  i
поступав до ©х хати!
   Заходив - як по  що.  Часом  з  ложками  на  продаж,  iнодi  впрост  по
милостиню,  iнодi  впрошувався  на  сам  вiдпочинок,   а   все   поступав.
Побачившись тепер з циганом старцем на пустiй дорозi, Гриць поздоровався з
ним, задержався.
   Старець циган прилучився до молодого хлопця, i мало-помалу оповiли собi
обидва, як ©м живеться, що перебули за час, не бачившись, i все таке  iнше
з життя.
   Старий циган розказав Грицевi, що волочиться вже до двадцяти  рокiв  на
свiтi, лише глибокою зимою  опиня╨ться  в  Угорщинi,  недалеко  пусти,  де
тулиться коло iнших циганiв. Жiнка в нього  померла  ще  перед  двадцятьма
роками, недовго по утратi однiсiнько© доньки, яку постигло нещастя, i вона
або вмерла,  або,  може,  тиня╨ться  де  по  свiтi.  Дитинi  тi╨©  доньки,
щоправда, поводиться добре, говорив вiн, не дивлячись при  цих  словах  на
молодого хлопця. А його лиш та одна думка при життi держить, що вiн колись
коло то© дитини затулить очi. Але поки те буде, вiн мусить  волочитися  по
свiтi, а як настане час, що його внук одружиться, тодi вiн прийде до нього
й остане.
   Зимою перед роком, - розказував, - переходив вiн тутейшi села, збираючи
милостиню, бо цигани, коло котрих тулився звичайно, посварилися мiж  собою
i погнали його шукати хлiба в свiтi.  Але  який  вже  в  нього  заробiток,
вiдколи не  годен  смиком  по  струнi  водити,  ночами  пересиджувати,  по
весiллях грати? I заманило його й оцим селом пiти, де бачив  останнiй  раз
свою доньку: але жалував. Зайшовши в лiс якоюсь стежкою,  куди,  здавалося
йому, дорога ближче, - вiн заблудив. I  хоча  впрошувався  до  яко©сь  там
хатини в лiсi, все-таки не дiстався до тепла i мало що не загинув в  снiгу
з голоду та холоду. I вже вiдтодi живе зимою в долах. Але  вiн  вже  ослаб
цiлком; чу╨ смерть за собою. I зда╨ться йому  iнодi,  що  господь  держить
його лиш тому на ногах, щоб вiн iще прислужився в дечiм свойому внуковi.
   - В чiм? - спитав Гриць.
   А от се трудно означити старому  дiдовi...  Але  так  йому  ввижа╨ться.
Окрiм того, хоче йому на весiллi  заграти  на  скрипцi,  хоч  I  старечими
пальцями. Славний музика Андронатi загра╨ йому ще на  весiллi...  потiм...
нехай би й зараз помер. От що!
   Розказуючи отаке, старий дивився з-пiд брiв вигребущим оком на молодого
хлопця, як той здорово, мов олень, гнав вгору i, щоб не оставляти  старого
поза собою, вiд часу до часу присiдав  на  землю  та,  ждучи,  придивлявся
байдуже на тяжкий крок старця i на його самого.
   - Тебе, синку, я оце третiй раз бачу, - об'яснив далi старець молодому.
- Ти, мабуть, не ма╨ш родичiв?
   - Кажуть, "нi",  -  вiдповiв  коротко  Гриць,  що  не  любив,  як  йому
згадували, що вiн годованець.
   - _Але тобi добре? - допитувався цiкаво старець; i немов лиш ждав,  щоб
слово "добре" перейшло уста молодого.
   - Та добре, - чу╨ знов коротку вiдповiдь.
   - В багачiв живеш?
   - Та нiби в багачiв, ©сти, пити маю, одежi гарно© також старають,  коня
найкращого з стада також дарували... - i, не докiнчивши думку, вмовк.
   - А чого недоста╨ тобi ще? - пита╨ться старець i усмiха╨ться. - Любки?

   Гриць махнув рукою.
   - ╙, - каже, - ©х доста, де б не захотiв. А з-помежи тих ╨ вибранi двi.
   -  А  багачки?  -  розвiду╨ться  знов  старець,  i  його  очi  загорiли
захланнiстю.
   - Та - нiби багачки. Чорнява, кажуть, багачка, то, може, й не схоче  ©©
мати дати за мене; але синьооку, бiляву, мо©  родичi  хочуть,  а  мене  ©©
родичi. I добра вона i непогана; якраз, кажуть, менi  пiд  пару.  Зрештою,
бог зна╨, котра менi суджена. I котра буде, то буде. От... - i махнув  при
тiм словi зневажливо рукою, - всi вони однаковi.
   - Що? - пита╨ старець i розтуля╨ уста, бо часом не дочува╨ добре.
   - З того всього я пiшов би в свiт! - _каже.
   - Куди? - аж крикнув старець.
   - У свiт.
   - У свiт? Як той циган? От-то, i наговорив. Бiдувати, як я?
   - Е, нi, - як ви по милостиню; а так собi, щоб бачити свiт. Навкучилося
межи горбами. Так, дiду, iнодi мене тягне деiнде в свiт, - говорить  майже
з тугою Гриць, - що господи боже! Отже, нi.
   - Дiвчат шкода? Що? - спитав старий i розсмiявся.
   - Може, i шкода то©, з чорними бровами, - вiдказав Гриць просто. - Вона
нiколи не навкучу╨ться. Все тебе нiби чимось новим году╨. Щоправда, дiду -
гарна дiвчина.
   - А я тобi кажу, сину, все пусте. Гарна чи негарна, бiла чи  чорнява  -
як багачка, то  бери!  Дуже  гарно©  навiть  стережися.  Буде  за  другими
спозирати, - приучу╨ старий.

   Гриць розсмiявся.
   - А я вiд чого буду? - спитав. - Але вона гарна, мов боярська дочка.  А
бiлява зате люба i догоджу╨. Що б не захотiв я, вона вже зробила. За  тими
двома хлопцi голови дають. А я ще  не  знаю,  котру  посватаю.  Жаль  одну
покидати, а шкода i другу лишати. Гей, Туркине, Туркине! -  кликнув  нараз
тужно. - Ти в душу запала, а сама, мов чарiвниця... добре заховалася! Гей,
дiвчата, злийтеся в одну, i я вас посватаю!
   При тих тужливих, а заразом i гарячих словах розсмiявся старець прикро.
Йому пригадалася нiби давня якась  казка,  нещасна  любовна  пригода  його
доньки Маври. I Раду свого лютого любила, i мадярського боярина любила,  а
сама одна осталася... в свiтi десь пропала...
   - Одну люби, синку... - перестерiга╨ поважно. - Одну люби, та щиро.
   А далi i сам умовк. Нiби бо©ться сво© слова  пояснити,  удовiднити[23],
щось розказати, що на уста рветься. Мовчить, щоб не  вiдiпхнути  вiд  себе
дорогого хлопця, не вiдстрашити чим навiки...
   - Мабуть, бiлу посватаю, - обiзвався  нараз  сам  Гриць.  -  Дарма,  що
чорнобриву, може, й бiльш люблю. I де вона? Хто ©© вдержить? Вона... тут i
там, тут i там, а хочеш ©©  обняти,  до  себе  пригорнути,  вона  "не  для
тебе"._ Бог зна╨, як то ще буде. За бiлявою стариня потяга╨, а  чорняву  я
один лиш знаю. Ми любилися потай, сходимося в лiсi... Туркине,  вий-ди!  -
гукнув тужливо, незважаючи на присутнiсть старого,  мов  був  сам-один  на
горi. - Вийде, як зазеленi╨!.. А от вже i зеленi╨, - додав, звертаючись до
дiда, якого нiби лише ще в останнiй хвилi спостерiг.  -  А  ти!..  У-х!  -
кликнув удруге тужливо з усi╨© грудi, а  вiдтак,  трiпнувши  капелюхом  до
землi, кинувся i сам на траву.
   Старець долiз до нього i станув, вiдпочиваючи.
   - Любитеся потай з чорнобривою? - спитав.
   - Сходимося все в лiсi. До хати стара ще не прийма╨, чига╨ над нею,  як
вовчиця, навiть говорити не хоче! Тож ми лiсом кри╨мося.
   - Зле, хлопче, - перестерiга╨ знов старець i тоне в якихось  думках.  -
Зле. Стережись. Свiтом iдуть прокльони, може й тебе хтось з  жалю  за  нею
проклясти.
   - Але-бо i красна! - поясню╨ Гриць, не зважаючи на  слова  старого,  i,
станувши блискавкою на ноги, суне з чола свавiльно капелюх набiк. - За нею
всi хлопцi гонять. Але я, татку, - дода╨ гордо  i  щиро,  неначе  вдоволя╨
щось у собi, пiддаючись його бажанню говорити, -  я  один  буду  ©©  мати.
Красна, - кажу, - i як дика коза шмига╨ по лiсi; ми тут i любимося.
   - А я, синку, тобi лиш одну раю, -  обiзвався  знов  старець,  опершись
перед молодим на палицю,  i  думав.  -  Одну,  та  щиро  любити,  двох  не
голубити. Воно потяга╨ грiх за собою, аби як чоловiк  себе  хоронив.  -  I
зiтхнувши якось тужно, вiн нараз спитав: - Як ©й на iм'я?.. Не  з  циганiв
вона, коли чорнява?
   Гриць розреготався.
   - Ото вгадали! - кликнув. - Самi вилiзли з шатра, та i другого  би  там
упхали... - i знов розсмiявся.
   - Не глузуй з циганiв! - остерiг старий якимось лиховiсним  голосом,  -
бо ще не зна╨ш, з якого й ти роду. Ади -  в  свiт  тебе  тягне,  дарма  що
хлiба-солi ма╨ш. А що далi буде, ти ще  не  зна╨ш._  З  лиця,  -  каже,  -
правда, ти бiлий, але хто твоя мати,_ хто був твiй батько? Циган чи боярин
- ти не зна╨ш.
   Хлопець скипiв.
   - Мовчи, цигане! - кликнув. - I не  обзивайся  бiльше.  Я  як  улючуся,
скину тебе з гори, що й не стямишся. Ади... - додав погiрдливо. - Йому моя
мати нагадалася. От-от! - i аж  свиснув  з  якогось  обурення.  Але  хутко
успоко©вся. - Моя чорнобрива любка, - додав, - се "Туркиня",  дiду.  Зна╨ш
©©? Чув про не©? Ти, мов та  сновида,  по  всiм  свiтi  лазиш!  -  i  знов
розсмiявся.
   - Не знаю. Але, як хочеш, розвiдаюся... i, може, ще тобi коли в пригодi
стану. Але знати не знаю...
   - Та вже ж... Вона з циганами не брата╨ться, - вколов Гриць бутно дiда.
   - Нi, - каже покiрно старий, - лиш любиться. _
   Гриць не зрозумiв i вмовк. Йому стало нiяково вiд  циганових  слiв.  Не
зрозумiвши ©х, не хотiв бiльше питати i чомусь споважнiв.
   - Коби я знав,  коли  будеш  справляти  весiлля,  я  приволiкся  би,  -
заговорив ще покiрнiше дiд. - Я  здалека  б,  здалечку,  синку,  -  тягнув
чимраз покiрнiше, майже до землi склоняючись, - здалечку, здалечку...  лиш
дивився б i не надивився. Але  де  вже  менi  старому,  та  ще  й  бiдному
старцевi бачити, як жениться багатир з багачкою!..
   - Восени, - перебив йому гордо Гриць, - се© вже осенi, - говорив мов до
себе, - буду женитися. Прийди, як хочеш. Бiдних  у  нас  милують,  чому  б
старого цигана нi? Зi скрипкою прийди...
   Старець покiрно склонився.
   - Так я й хотiв би.
   Гриць стояв перед ним, молодий, красний, i дивився понад голову  старця
далеко вперед себе, над лiси i гори, неначе виглядав когось.
   - Що визира╨ш? Над чим розважу╨ш?
   Гриць здвигнув плечима.
   - Я про чорнобриву, дiду... - признався. -  Так  мене  обмотала,  що  з
гадки не сходить, та хто зна╨, чи буде моя...
   - Якби я ворожбит, то поворожив би тобi, хоч би i на горбi, -  вiдповiв
старий, притримуючи хлопця, щоб на нього надивитися. - А  так  хiба  стану
тобi, може, коли  в  пригодi...  мiж  дiвчатами,  щоб  не  дуже  вже  ними
турбувався.
   - Ов-ва!.. - закинув Гриць... - Менi ©х не страшно. Зроблю, як схочу.
   - То хiба заграю тобi на весiллi, поки умру...
   - На весiллi, - повторив з вимушеним усмiхом Гриць.
   - Як бог дасть. Тобi одному_ ще заграю. Я рад би, щоб  ти  став  першим
багатирем у селi. Знаю тебе з дитини, а родичi тво© були для чужого старця
милостивi. Тому я рад би... хоч бiдний... чужий циган... рад би, - i  тут,
урвавши, опустив нагло стару голову на груди i вмовк.
   - Може, й буду колись багатирем, - обiзвався Гриць, - не знаю.  Кажуть,
багатству чорнобриво© в нашiм_ селi рiвнi нема, тому хто зна╨, чи за  мене
дадуть.
   Старий зачудувався.
   - Чим вона найбiльше багата? - спитав.
   Гриць видивився на нього.
   - Чим? - а по хвилi розсмiявся. - Чорними бровами... - вiдповiв.
   - Ой, як та чарiвниця? - спитав.
   - Чарiвниця, дiду.
   - Стережися, сину... Чорнi брови мають силу.
   - Кажуть - мають, - обзива╨ться Гриць i знов смi╨ться. -  Та  я  ©©  не
боюся, коби лиш за мене дала ©© мати...
   - Чарiвницям, кажуть, - поясню╨ далi поважно дiд, - треба всю свою силу
вiддавати, iнакше вони беруть верх над чоловiками; бодай в  нас,  циганiв,
стережуться ©х.
   - Я один не боюся ©х - i все буду робити, як схочу. Грицевi не  доросла
жодна... зрештою i бiляву маю... Не ©м я пiддамся, а  вони...  менi.  -  З
тими словами став крутити вус i, нiби усмiхаючись,  чомусь  чимраз  бiльше
поважнiв.
   Мов перед двадцятьма роками, коли Андронатi стояв  з  бiлим  внуком  на
руках на верху, роззираючись  по  розкиданому  селу,  щоб  доглянути  хату
багатиря, i не находив ©©, так, здавалося, глядiв тепер сам Гриць  надармо
понад лiси i гори, нiби роззираючись за сво╨ю долею, що мала йому  прибути
вiд одно© з дiвчат.
   Та в тiй хвилi пронiсся звiдкись понад верхи,  як  i  перед  двадцятьма
роками, голос трембiти, смутний i протяжний.
   Гриць спинився.
   - Се на смерть? - спитав старець.
   - Не знаю. Мабуть... - вiдповiв хлопець i нараз прискорив кроку. Хоч  i
як вiн звик до звукiв трембiти, любив ©х, а в тiй хвилi вразили вони  його
болюче.
   Старець, не в силi держати з ним кроку, задихався i станув.
   Гриць спинився на хвилину.
   - Я лишу тебе, синку, верну вдолину. Не годен дальше.
   - Iдiть, - вiдповiв Гриць, - я спiшуся... бо мене в полонинi ждуть.
   - Iди, синку, iди з богом! - вiдказав старий. - Рад, що бачив  тебе,  а
далi нехай оруду╨ божа воля.
   - Побачите ще на весiллi,  -  потiшив  Гриць  щиро,  i  нараз,  мов  на
внутрiшнiй приказ, зняв покiрно капелюх i схилився низько перед старцем.
   - Поблагословiть, дiду, ще перед весiллям! - просив.  -  Хто  зна╨,  як
випаде, чи вспi╨те на час прибути. Поблагословiть, ви старенькi.
   Старець аж затрясся зi зворушення, захлипав.
   - Благословлю  тебе,  синочку,  -  промовив  розжалобленим  голосом,  -
благословлю з усiм добром i щастям - а не забудь свого дiда..._
   - _Не забуду, татку!
   I пiшов Гриць. В душi нiс не то смуток-тугу, не то стiсненну радiсть, а
все з думками про весiлля. Вiдтак станув i поглянув вдолину. Де був його -
як називав себе - старий дiд.
   От був ще.
   Старець сходив чимраз нижче, чимраз нижче мiж  хати  вдолину,  доки  не
згубився цiлком...

   Неповорушно стоять гори навкруги, неповорушно густi лiси.  Лиш  хижуни,
розпростерши крила, розкошують пiд небосклоном.

   * * *
   Минула вже перша весна, пишаються вже лiси, гори в яснiй новiй зеленi -
наста╨ лiто.
   Вже четверта недiля, як ви©жджа╨ Гриць на сво©м чорнiм густогривiм конi
в лiс за Туркинею i не дiждеться ©©. З надi╨ю ви©жджа╨,  з  сумом  верта╨.
Може, засватали ©© М'ясницями, дума╨ часом неспокiйно, а може,  i  вiддала
мати десь далеко звiдси, а вiн нiчого не зна╨, вiд нiкого про не© не  чу╨,
- нiхто нiчого не каже.
   В його серцi розiгралася туга. Туга широкою  стру╨ю,  i  як  вже  нiхто
iнший про те не зна╨, то чорний кiнь його один певно  зна╨.  Вижидаючи  ©©
отут лiсом  нетерпливо,  вiн  iнодi  i  годину  сто©ть,  спертий  на  нiм,
задумавшись або виспiвуючи тужливу пiсню, або знов надслухуючи шелесту, що
заповiдав би ©© присутнiсть у лiсi, або виграва╨  на  сопiлцi.  А  вкiнцi,
знетерпеливившись, сiда╨ на нього i  жене  скорим  кроком  куди-небудь  на
розраду, а бодай до щебетливо©, слухняно© синьооко© Настки,  котра  вiдтак
все лагодить. Так i нинi.
   Спершися на свого чорногривого друга, вiн  дивиться  острим  оком,  мов
яструб, на ту бiлу стежку, що простягалася з гори з зеленого густого  лiсу
хилком проти нього.
   "Прийде вона?" - дума╨.
   Не знати.
   А он сонечко вже хилиться з полудня чимраз нижче, а ©© ще нема.
   Вже всiх яструбiв, що плавали чистим воздухом, перечислив,  темний  яр,
що ним гнав шумливий потiк, змiрив вздовж  i  вшир  сво©м  оком,  виповнив
тужливими думками, а вона й нинi не прийшла.
   "В лiс весною прийдеш?" - питав ©© тодi зимою.
   "В лiс весною прийду".
   "Як зазеленi╨?.."
   "Як зазеленi╨", - вiдказала, усмiхаючись, i от як додержу╨ слова!  Вона
не то лиш що не приходить, але i не показувалася  ще  сього  лiта,  i  вiр
дiвчатам! То не так, як його  Настка:  що  забагнеш,  вона  вже  зна╨,  що
подума╨ш, вона вже скаже. От така та Настка, що вiн ©© голубить.  Вона  ж_
йому щира. Раз_ по правдi щира. А Туркиня?
   Гриць  затиска╨  зуби  з  нетерпливостi  i  проклина╨   "чортицю",   що
пусто-дурно здурила тодi взимi, обiцяючись на весну, а сама от i  в  гадцi
не ма╨ явитися.
   Пiд час таких невеселих думок  здiйма╨  нараз  його  кiнь  високо  свою
голову, задивився чорними блискучими  очима  неповорушно  в  одну  сторону
лiсу, насторчивши вуха, i мов жде. Майже цiлим туловищем сво©м жде...
   Широкi, крилатi вiти смерек, десь недалеко них, роздiлюються  гнучко  i
без шелесту, i з-помежи них визира╨ нараз дiвоча голова, пристро╨на  двома
великими червоними маками, i знов зника╨.  Кiнь  жаха╨ться,  а  Гриць,  не
помiтивши в задумi, що з  його  другом  зайшло,  кида╨ться  за  ним.  Чого
злякався, сполохався? Побачив якого ведмедя? Чи, може, серну тонконогу, що
хотiла бiлу стежку перейти, сполохалася ©х видом  i  сховалася  знов?  Вiн
успоко©в полохливого коня, i знов настала попередня тишина. Знов  нiщо  не
руха╨ться. Ждуть.
   Не руха╨ться справдi нiщо?
   Нiщо.
   Ба противно: десь щось  руха╨ться.  Якийсь  час  стояв  кiнь  спокiйно,
неповорушно, однак тепер почина╨ наново непоко©тися.  Вiдчувши  десь  щось
нiби чуже, вiн почав наслiдком сво╨©  велико©  полохливостi  бистрим  оком
роззиратися, пiднявши голову ще вище, як перше. Та вже  не  жаха╨ться  так
сильно, як перше. Гриць прив'язав його до яко©сь смереки, а сам iде  бiлою
стежкою вперед угору. Однак  не  уйшов  дальше,  як  кiльканадцять  крокiв
вперед себе, коли саме недалеко нього попри стежку розчиняються, як перше,
крила смерек, уступають мiсце дiвочiй пишно заквiтчанiй головi, а  далi  й
цiлiй високiй стрункiй статi Тетяни.
   - Туркине, то ти?! - крикнув Гриць врадуваний.
   - То я.
   То я! То вона!_
   I самi не знають, як се зложилося, що вже трима╨ вiн ©© в сво©х обiймах
i що ©х уста, мов на приказ, самi з себе злучилися.
   - Пусти! - домага╨ться вона строго i звiльня╨ться, збентежена,  з  його
рук, що нiби навiки взяли ©© в полон, iнший рух забули.
   - Туркине! - повторю╨ вiн, не тямлячись з радостi. -  Я  стiльки  разiв
тут наждався вже на тебе, стiльки  натужився  за  тобою,  а  ти  аж  тепер
прийшла.
   - Аж тепер, - повторю╨, смiючись, а вiдтак дода╨: - Тому й пусти,  -  i
освободжу╨ться з його рук нетерпливо. - Я не  йшла  сама,  -  оправду╨ться
вiдтак квапно, - а йшла з одною жiнкою (нiколи не могла перемогти себе про
Мавру заговорити)... Цить, - дода╨  потайно,  пiвголосом,  -  вона  ходить
часом сюди i пiд "Бiлий камiнь", i шука╨ там якогось зiлля...
   - Лиш тут най не йде! - перебива╨ вiн ©© i притиска╨ знов до грудей.  -
Тут нехай не йде, бо зараз кину в яр. Нинi недiля,  ти  врештi  прийшла...
дiждався тебе, моя зоре, тож нехай не йде.
   Вона дивиться на нього, пiдсуваючи чорнi брови вгору,  i,  усмiхаючись,
пита╨:
   - Ти, кажеш, ждав тут не раз вже на мене?
   - Нинi четверту недiлю як жду.
   - А я ходила по лiсах, та все заверталася  з  дороги  назад,  не  могла
звернутися до тебе...
   Вiн загляда╨ ©й в очi, що нiколи не бачили зла i все  дивляться  просто
та щиро, всьому чудуються, вiрять...
   - Зозуле ти! - каже, цiлуючи ©©, i тулить, голубить ©© раз  по  раз  до
грудей. - Зозуле!
   - Не могла, не могла, - впевня╨ далi,  -  маму  вдолинi  я  дурила,  не
сказавши по правдi, чого йду в лiс, тому i сумлiння все здержувало...
   - Любити,_ Туркине?
   - Любити,_ Грицю.
   - А он, бач, я можу.
   - Любити i дурити?_
   - _Дурити i любити! - вiдповiда╨, не надумуючись, i смi╨ться.
   - А я все вагаюся...
   - Бо не любиш щиро, як я.
   - Грицю!!.
   - Туркине!..
   Вона обняла його за шию i мовчить.
   - Туркине... ти любиш щиро?
   Мовчанка...
   Вiдтак:
   - Може, Грицю...
   - Зозуле!
   Нараз пiдняла голову i знов дивиться просто з щирiстю в його очi.
   - _Нiколи так не питай, - просить якось з наглим жалем.
   - Коли ти завше така чудна до мене, - вiдказу╨ вiн, оправдуючись.
   - Нi, Грицю, нi... - впевня╨ його i тулиться з  неописаним  довiр'ям  i
чуттям до нього. - Якби ти знав...
   - Що, дiвчино моя?
   - Як тяжко дуже, дуже любити, а притiм ту любов перед  матiр'ю...  -  i
урвала на хвилинку, а вiдтак докiнчила квапно, - та©ти.
   - Чому та©ти? - пита╨ вiн впрост. - Чи се соромно любити?
   - Не пустять ходити в лiс, - дода╨ вона. -  Скажуть,  щоб  ти  присилав
сватiв, а по лiсах не пустять сходитися. О... моя мати нiколи не пустить.
   - Ов-ва! - потiша╨ вiн ©© i смi╨ться.
   - Так, так, Грицю, - повторю╨ вона поважно, - мама моя не зна╨  жартiв.
Проти хлопцiв вона строга - не вiрить ©м.
   - А проте ©х i конем не об'©деш, - вiдказав вiн, знов смiючись.
   - Легко тобi смiятися, - каже вона i дивиться йому в очi, вижидаючи.
   - Легко, - каже вiн весело, - де вже не легко, коли Туркиня коло  мене,
а прийде час, будуть i старости. Се© осенi певно що будуть. Оця зима  була
така довга та тяжка, я стiльки за тобою натужився, а тепер же самим пишним
лiтом ще i "матерiв" лякатися? Зо мною ти не бiйся нiчого.
   I кажучи сi слова гордо й певно, голубить ©© з непогамованою палкiстю.
   - То дуже_ любиш? - пита╨ вона i стара╨ться очима збагнути глибiнь  то©
любовi з його очей, в котрих свою душу згубила.
   - Нiкого ще так щиро не любив, як тебе. Казав вже тобi.  Тебе  одну  на
свiтi._ Коби знала ти, Туркине...
   - А коби ти знав, - перебива╨  вона  поважно,  пiдсуваючи  високо  сво©
чорнi брови, i чомусь сказала ними бiльше, як попереднiми словами.
   - Ти не зна╨ш, що в мене за серце, - впевня╨ вiн знов i приголублю╨  ©©
наново до себе.
   - А я - Грицю... а я - о боже!.. - i не доказала.
   - Люби, зозуле, люби, - молить вiн, - а я на руках занесу тебе до тво╨©
хати.
   Нараз вона пiдiйма╨ свою заквiтчану голову i, мов вернула на хвилину  з
другого свiту, незвичайно споважнiвши, пита╨:
   - А як перестанеш любити?
   - Туркине, моя зоре... хiба ж я се годен? Чому ти отак смутно пита╨ш?
   - Бо, може, за мною ще й свиснеш, як перестанеш любити? - вiдказала.  -
А я, Грицю, а я, - каже вона, i раптом шука╨ охорони вiд  чогось  на  його
грудях, - я... - i, не доказавши, замовкла, мов душу свою вiддала.
   - Посвистував я, Туркине, - оправду╨ться вiн поважно, - посвистував  я,
щоправда, i не за одною, але тебе полюбив я так щиро, що скорше  поглузу╨ш
ти з мене, як прийде багатший, нiж я з тебе. Чи не так,  Тетянко?  Iваниху
Дубиху широко-далеко за багачку  знають,  а  я  -  Гриць.  Тiльки  i  його
багатства, що кiнь та щире серце. - I, сказавши се, поцiлував i  притиснув
©© наново так щиро i палко до себе, що в тiм вона вже вмовкла...
   - Iнодi зимою, - почала вiдтак вона по якiйсь хвилинi, - заким ти перед
нашою хатою станув, я мов з тягарем на душi ходила, все молилася, щоб його
господь вiдвернув вiд мене, а тим часом ти сам станув перед мене, Грицю! -
додала i обняла його шию. - I вiд то© днини, вiд то© години я вже не годна
була тебе забути...
   - А мене туга погнала, - об'яснив весело. - Видержки  не  мав,  осiдлав
коня i пiгнав до тебе. "Що буде, то буде, - думав.  -  Нехай  хоч  побачу,
нехай хоч погляну на тi очi, брови, що душу украли, серце  упо©ли,  спокiй
вiдiбрали, а самi сховалися".
   - А мати допитувалася опiсля, - почала вона знов, - хто ти такий, вiдки
тебе знаю. А коли я мовчала, вона i собi замовкла, додаючи лиш оце  слово:
"Уважай, Тетяно"._ Боюся я сво╨© матерi, Грицю, як вона мовчить, та  проте
i не годна була забути тебе. Крiзь сон бачила на чорнiм конi, крiзь сон  я
тужила.  Вднину  тугу  працею  укривала,  а  безсонними  ночами  спогадами
годувала. Iнакше не могла. Так зиму пережила...
   - Хоч би i раз, хоч би i два був би я  завернув  до  тебе,  Туркине,  -
обiзвався вiн, - та саме горда твоя мати з хати вiдiпхнула, але  тепер  не
забудь за мене. Не забудь любити, а побачиш згодом, вийде все на наше.
   - Я не забула. От, чи не прибула? - пита╨ i  пiдсува╨  допитливо  чорнi
сво© брови.
   - _Спасибi, дiвчино, моя пишна квiтко, люби лише вiрно i жди до осенi.
   - А ти? - пита╨ вона i тоне всею душею,  сво©ми  очима  в  його  гарних
очах. - Чи прийдеш? Не забудеш? Другу не полюбиш?_
   Вiн обiйма╨ ©©.
   - Тебе одну я люблю. На весь свiт одну._ В  недiлю  прийду  знов,  буду
тебе ждати. Вийди тут ось лiсом, зацвiти в нiм квiткою, я буду тут.
   - Все лiсом? - пита╨ вона, вагаючись пристати на те, i роздуму╨...
   - Все лiсом.
   - А може, нi, - каже вона нараз  бистро  i,  трутивши  його  вiд  себе,
вiдверта╨ться живо.
   - Туркине!
   Вона не слуха╨ - йде.
   - Туркине!.. бiжиш до сво© матерi?_
   - _Бiжу.
   - Ов-ва!
   Вона не обзива╨ться, iде.
   Вiн погнав за нею.
   - Тетянко! - блага╨, - бач, вже й загнiвалася. Вже скiнчила любити? А я
так довго_ ждав... застрiль мене, щоб не тужив  бiльше  за  тобою...  буде
тобi легше...
   Вона оглянулася i стала. Через хвилю мовчить i морщить брови.
   Вiн пожира╨ ©© очима, вiдтак тягне ©© мовчки востанн╨  на  прощання  до
сво©х грудей. Мовчки тоне вона в його любовi i словом не опира╨ться...
   - Прийдеш знов? - шепче вiн пристрасно, благаючи, i всю душу вклада╨  в
оце одно слово.
   - Прийду.
   - Пам'ятай!

   Коли  опинився  знов  коло  свого  коня,  не  мiг  здержатися,  щоб  не
обiзватися ще хоч раз до не©.
   - Лю-биш? - _погнав його голос допитливо пустим лiсом  ©й  навздогiн  i
жде...
   З-помIж струнких високих смерек, здавалося, а заразом нiби на противнiй
скелi, через яр, вiдбилося ясним вiдгомоном... "Любиш?"_
   - Лю-блю! - _'кликнув молодий голос могуче, а долетiвши в глибiнь лiсу,
на хвилину станув. Вiдтак, мов молодий мандрiвник, добився  чи  не  живiше
через лiс до його слуху. "Люблю"..._ А  добившись  на  мiсце,  тут  навiки
вмер.

   * * *
   I ходить Тетяна чи не щонедiлi лiсом.  Вгору  бiжить  легким  кроком  з
щастям в очах, щоб довго вiн  не  ждав...  вдолину  знов  збiга╨,  щоб  не
опiзнитися, матiр не прогнiвити. А все про то мовчить... i все  спiшиться.
Немов одна днина, збiга╨  тиждень  за  тижнем,  лiто  розкошу╨,  любов  ©х
мiцнi╨...
   - Приходь, моя Туркине, любити не жалуй... - просить вiн щиро за кождий
раз, i доки попри бiлу стежку тягнеться лiс, iде вiн з нею враз. Все  жаль
©© покидати... така йому мила, така гарна.
   - Вертай вже назад, - упомина╨ його iнодi, а сама ста╨ йому  в  дорозi,
щоб далi не йшов.
   - Жалу╨ш менi ще хвилини? - докоря╨ вiн. - В мене стiльки щастя, що  ти
одна на свiтi, а ти он яка! - _останн╨ слово каже з гiрким докором.
   - Я - Грицю? Я? - пита╨ вона, пiдсуваючи зчудовано чорнi сво© брови,  а
в ©© очах вже i жаль якийсь вражений розгорiвся.
   - Ти - ти не любиш так, як я.  Все  вага╨шся.  Все,  як  на  роздорожжi
бува╨ш або як по вугля прибiга╨ш.
   - Грицю,  -  вiдповiда╨  вона,  а  далi  вмовка╨.  Прудка  i  вразлива,
здобува╨ться вона вражена аж по хвилi на вiдповiдь: - Я утопилася в  тобi,
других вже не знаю, матiр свою обманюю... а ти..._ - i не доказу╨.
   - Та все-таки вага╨шся, Туркине...
   - Вагаюсь, чи вiрно ти_ любиш. О Грицю, -  молить  вона  i  глядить  на
нього великими очима, - не обманюй мене! Сво╨ серце сама я знаю, те  серце
вже не в мо©х грудях - в тобi опинилося. Гадки, що я ©х колись-думала,  за
тебе замiнила. Душа, що була колись моя, за тобою волiчеться. Не верне  до
давнього вона нiколи. Не обмани_ мене.
   - Та все-таки вага╨шся, Туркине...
   ╞© очi спалахнули.
   - Ти кажеш, я не люблю щиро? О-о-о!.. -  кликнула  з  жалем,  i  з  тим
трутила його вiд себе, як у дитинствi  тручала  матiр  свою,  коли  та  не
сповнила ©© волi,
   - _Заким снiг упаде, ти будеш в  мо©й  хатi,  -  вiдповiда╨  вiн  мiсто
всього, i горне, i голубить ©©, щоб жаль дарувала. - Не  жалуй  любити,  -
дода╨ знов, благаючи. - Тiльки й мого щастя, що ти одна на свiтi.  Приходь
все, зозуле, не забувай мене. А як будуть  лаяти,  що  ти  блудиш  лiсами,
скажи всiм в очi, що шука╨ш щастя.
   - Як, Грицю? - пита╨ вона i чуду╨ться.
   - Що шука╨ш цвiт папоротi, - поясню╨ вiн. - Не зна╨ш? Вiн да╨ щастя.
   - Не знаю, - вiдказу╨ вона i знов диву╨ться його скорою видумкою.
   - Цвiт папоротi, - об'ясня╨ вiн ще  раз.  -  Його  треба  довго,  довго
шукати, а хто знайде, зна╨ вiдтак все на свiтi i  знайде  сво╨  щастя.  От
таке кажи. Хто  тобi  заборонить  того  цвiту  шукати?  Може,  твоя  мати?
Смiйся!..
   - Може... моя... мати, - вiдказу╨ задумливо i вмовка╨.
   - А заки снiг упаде, - повторю╨ вiн, - будеш у мо©й хатi.
   - А заки снiг упаде, - повторю╨ вона i, не докiнчивши речення,  мов  ©й
блисла iнша думка, дода╨ з жахом: - Лячно, Грицю, довго ждати..._
   - _Чому би лячно, серце? - пита╨ вiн. - Доки ти зо мною, нiчого вже  не
бiйся. Тебе одну люблю, одна моя ти будеш, про iнше не журися.
   - На осiнь заповiдаються старости, - жалу╨ться вона i, шукаючи  поради,
бере його за шию.
   - Вiдки старости? - скипiв вiн.
   - Не казали ще звiдки, лиш мати натяка╨, вже, мабуть, хоче  мене  сього
року вiддати.
   - Нехай натяка╨. А я он в тебе перший. Вiд усiх ти вiдвернися.
   - Я вже й так вiдвернулася, - вiдказу╨ вона. - Тебе одного знаю, а якби
силували, розкажу матерi правду. Ти ж  багатирський_  син.  За  тебе  мати
дасть.
   - За мене мати дасть... хоча...  -  каже  вiн  непевним  голосом  i  не
доказу╨.
   - Хоча? - пита╨ вона, i чомусь в нiй серце млi... - любиш другу?_
   Вiн жахнувся, а вiдтак додав з поспiхом:
   - Нi, другу - нi, Тетяно, але... по правдi, я...
   - Що, Грицю? - перебива╨ вона з переляканими очима.
   - Я, - докiнчу╨ вiн i вiддихнув легше, - я, по правдi, не  багатирський
син, а бiдний сирота. Я годованець - пiдкинена дитина...
   - Пiдкинена дитина? - чуду╨ться вона. - Як то?..
   - Пiдкинена дитина, годованець; а мо© господарi - не рiднi мо© родичi.
   - Грицю! - каже вона i нiби боронить щось сво©м голосом.  -  Ти  ж  сам
казав... мiй батько багатир... о... не... - i не докiнчила.
   - Я казав i кажу: мiй батько багатир  i,  може,  дасть  колись  i  весь
ма╨ток. Вiн дiтей сво©х не ма╨ - лиш мене. А як пiдеш  ти  за  мене,  вiн,
певно, добру пайку дасть... а колись, може, i все. Один я в нього в  хатi,
батьком його i зву. Та поки що я бiдний - тебе одну лиш  маю...  люби  хоч
бiдного! Не покидай, Тетянко!
   - Грицю! - каже вона з неописаною щирiстю. -  Я  перемовлю  маму;  хоча
вона i строга, але вона_ мене любить. Чу╨ш, Грицю,  любить  -  _волю  нашу
зробить. Вона_ нас не розлучить...
   - То добре, зозуле, - каже вiн успоко╨ний i ще дода╨: - але  ще  мовчи,
лiтом все приходь, а заки снiг упаде - будеш в мо©й хатi.
   Тетяна слуха╨ його, однак нараз ста╨ близько коло нього i тоне з широко
розтуленими очима в його гарних голубих очах.
   - Грицю! - каже. - Я люблю тебе, сам зна╨ш, як нiкого на свiтi,  але...
- i, пiднявши високо сво© брови, наказу╨ щось ними.
   - Не журися нiчим, моя Туркине, - каже вiн, не звертаючи уваги на вираз
©© лиця, лиш любу╨ться нею. - Не журися нiчим. Ти моя._
   - _Твоя, - повторю╨,  виймаючи  нараз  чомусь  спiшно  червонi  маки  з
волосся, i кида╨ йому ©х пiд ноги. - На, ма╨ш, - каже. - А  тепер  iди.  Я
надто припiзнюся. А он сонце за горою червонi╨, заходячи,  розстрiлю╨  вже
промiння по небесах; мати буде знов лаяти, що дурно волочуся.
   - Не бiйся, - каже вiн. - Я пiду. - I з тим бере ©© востанн╨ за стан. -
Але прийдеш знов лiсом? - пита╨, як за кождий раз, i ©х погляди злучаються
востанн╨ в якесь одно полум'я, що лиш сама любов його творить. -  Приходь,
моя квiтко, обзивайся лiсом...
   - Обiзвуся знов лiсом...
   - Лиш вiн i я зна╨мо Туркиню...
   - _А моя мати, Грицю? - пита╨ вона нараз. - Бог нас не  поблагословить,
що ми ©© обманю╨мо. Вона добра i любить мене... а я...  -  i,  урвавши  та
кивнувши головою, вiдходить. Одначе, вiдiйшовши ледве кiлька крокiв,  ста╨
i за хвилю гука╨ пiвголосом:
   - Грицю!.. Грицю!.. Вiн опиня╨ться коло не©.
   - Грицю! - каже вона, i ©© уста викривляються якось гiрко.
   - Що там? - пита╨ вiн i усмiха╨ться мило сво©ми щирими очима. -  Забула
ще раз сказати, що любиш? - спитав. - Так ось скажи ще раз, я послухаю...
   - Коли побачимось,_ Грицю? - спитала...  i  пiдсунула  допитливо  чорнi
сво© брови.
   - Я ще сам не знаю; та побачимось..._ ти ж прийдеш!_
   - _Я прийду... - i з тими словами завернула направду © зникла в лiсi.
   За нею замкнулись вiти, подрижавши трохи...
   Гриць не вiдходить ще зараз з  мiсця,  пора╨ться  коло  коня,  пiдiйма╨
червонi ©© цвiти, i чудно ста╨ йому на серцi. "От здобув собi  Туркиню,  -
перетяга╨ться думка його душею... - Здобув"._
   "Я прийду", - повторю╨ вiн в гадцi ©© слова i задуму╨ться над ними.
   Чудно якось так вимовила те слово. "Я_ прийду..." i смутна вiдiйшла.
   Нараз прокинувся, слуха╨... щось нiби ©© голос пролетiв он там у правiй
сторонi лiсу. Вiн напружив слух - жде, а округ нього все, зда╨ться, з  ним
враз слуха╨... жде...
   "Не забудь!" - добива╨ться до нього ©© голос.
   "Не забудь!" - упомина╨ться й собi вiдгомiн лiсом i десь завмира╨.
   Гриць не обзива╨ться. Замiсть того вiн сiв на коня i вiд'©хав.

   * * *
   - Мавро!
   - Що там, доньцю? Зайшла врештi i  до  старо©  Маври?  А  то  за  сво©м
коханням вже i за не© забула.
   Тетяна обiйма╨ стару няню, тулить до себе i просить:
   - Прости, Мавро, що не заходила. Не було як забiгати до тебе. Вдома все
в роботi, а недiля...
   - А недiля? - пита╨ циганка i блищить вигребуще чорними очима на молоду
дiвчину перед собою. - А недiля?
   - Як недiля, Мавро! - вiдказу╨ Тетяна i вiдверта╨ться вiд  старо©.  Але
тут же i в тiй хвилi знов подобрiла.
   - Мавро, - дода╨ далi, - ти зна╨ш, я люблю Гриця.
   - Ти оповiдала, доньцю, - вiдказу╨ циганка i все стереже дiвчину очима,
- оповiдала.
   - I вiн мене любить.
   - А також так щиро, як ти його?
   - Мавро! - кликнула нараз  з  докором  Тетяна  i  вiдверта╨ться  чогось
уражена вiд старо© жiнки, що остала спокiйна. -  Я  тобi  не  буду  нiчого
бiльше казати. Ти за╨дно як не вiриш, то безпечно поглузу╨ш.  Що  б  i  не
сказала я, ти нiчого не вiриш! Сором, Мавро...
   - Бог з тобою, донько! - успокою╨ Мавра покiрно. - Та я його на очi  не
видiла, а не то...
   - Не видiла, не видiла! - повторю╨ люто Тетяна. - А все  тво©м  голосом
гонить невiра i ненависть. Все не вiриш. Я знаю. Ти цiлому свiтовi вже  не
вiриш. А хоч я добре тямлю, що ти про себе оповiдала,  що  перебула  через
зраду - то йому одному,_ Мавро, йому одному на всiм свiтi -  я  вiрю.  Вiн
мене щиро любить, Мавро... О! ти не зна╨ш!
   - Я вiрю, доньцю, що тебе любить, - вiдказу╨ Мавра твердо. - Хто  тебе,
зоре моя красна та як ангел добра, не любив би? Кого на свiтi  любити,  як
не таких, як  ти?  Га-й,  га-й!  -  заспiвала  нараз,  мов  на  хижуна,  i
заколихалася цiлим сво©м тiлом. - Га-й, га-й!
   Тетяна подобрiла.
   - Заки снiг упаде, казав, Мавро, буду в його хатi.
   - Слава богу! - вiдповiда╨ стара, вже потрохи iншим  голосом  i  зiтха╨
легше. - Кваптеся, бо як  прийде  осiнь,  мати  прийме  других  старостiв.
Казала менi оногди, що хоче тебе се© осенi вже конче вiддати, а сама  пiде
в монастир.
   - О, мама все сво╨! - каже Тетяна. - Найбiльше, вiдай, чого вона  бажа╨
в життi, то пiти на старiсть у монастир.
   - Може, й добре робить, доньцю.
   - Та за кого  й  там  вже  стiльки  молитися?  Вона  вже  доста  й  так
молиться... щонедiлi, свята...
   - _Може, i за тво╨ щастя, - вiдповiда╨ стара. - Тебе одну  лиш  ма╨.  А
вiдколи твiй батько помер, з  котрим  так  добре  жила,  як  вона  i  люди
розказують, то ©© тягне в монастир. А за тво╨  щастя  хто  буде  молитися,
доньцю, як не вона? Зна╨ш, вона рада тобi неба прихилити.
   - Се правда, - вiдповiда╨ Тетяна поважно i вмовка╨. Вiдтак, надумавшись
хвилину, дода╨: - Вона одна, ти, Мавро, друга, а вiн_ третiй  любить  мене
щиро i по правдi.
   - Правду кажеш, доньцю, - притаку╨ Мавра. - Добрий  чоловiк  -  то  для
жiнки все одно що тато й мама.
   - А не правда, Мавро? - обзива╨ться Тетяна, i  ©©  очi  заяснiли  самим
щирим щастям.
   - Правда.
   - Коби ти менi його хоч раз показала, донько, -  потяга╨  Мавра,  -  не
ховай вже його так, як золотий червiнець.
   Тетяна усмiхнулася весело.
   - Побачиш його, Мавро, побачиш, красний такий, Мавро, що... о, о, о!
   - Як ти? - пита╨ стара.
   - Високий, вус чорний, а сам  бiлий  та  синьоокий.  А  все  ©здить  на
чорнiм, як вуголь, конi. Тодi вiн вже найкращий. На  нiм  вiн  летить,  як
вихор. О, Мавро, - красний!
   Мавра слуха╨, i ©© думки летять кудись в минулiсть.
   - Такий i вiн_ був, - каже вiдтак нiби бiльше до себе. - Високий, як то
кажуть, як дуб, бiлолиций, синьоокий, а конем перелiтав попри нашi  шатра,
як сам вiтер у пусту. Такий i  вiн_  був.  А  все  посвистував.  Пан  був,
Тетянко!
   - Про кого ти кажеш, Мавро? - пита╨ дiвчина, що була в цiй  хвилi  всею
душею коло свого Гриця.
   - Про того, синку[24] через котрого змарнувала я  свою  долю,  стратила
батька,  матiр,  Раду,  а  вкiнцi  i  дитину.  Через   котрого   я   тепер
сама-однiська на цiлу гору, на цiлий лiс, на весь  свiт.  Коби  були  менi
хоча дитину оставили, - говорила жалiсно, - був би менi свiт свiтом, а так
що я маю? О Раду, Раду! - зажалувалася гiрко. - Чи вже не було iншо©  кари
для мене, як викинути мене з-помiж себе? Лiпше було таки на  мiсцi  вбити,
як обiцяв. Було покинути, пiти самому далi, а тато, мама були б  назад  до
себе забрали, а так... - I забiдкалася,  як  кождим  разом,  коли  про  те
говорила - по сво╨му циганському  звича╨вi,  загойдавшись  цiлим  тiлом  i
майже заспiвавши з жалю та огiрчення.
   - Цить вже, Мавро, цить, - потiша╨ Тетяна, - та не жалуй стiльки.  Воно
вже й так на нiщо не здасться. Дитинка, мабуть, у бога, там жде  на  тебе,
колись повiта╨, i, може, лiпше для не© так.
   - Повiта╨, повiта╨, -  вiдказу╨  жалiсним  голосом  Мавра,  та  тут  же
опам'яту╨ться i почина╨  нараз  iншим  голосом:  -  Вже  був  би  дорослим
парубком, десь, може, в службi заробляв на себе i на маму. I було би  йому
добре, i було би мамi добре. А так що? Га-й, га-й! -  пожалiлася  знов.  -
Га-й, га-й!
   - Може, й заробля╨ де, Мавро, хто його зна╨, - каже спокiйно Тетяна.  -
Так вже бог дав. По правдi, Мавро, ти свого Раду зрадила, а з того  вийшло
все горе.
   - Зрадила, бо була молода, дурна i повiрила, -  обзива╨ться  Мавра  вже
спокiйно. - Задивилася на бiле  панське  лице,  нециганськi  очi,  панську
ношу[25], а господь за те i покарав. Держись свого,  каже  i  кара╨.  Будь
воно зле, будь добре, а на грiх не вийде.
   Дiвчина слухала мовчки, задивившись нiби кудись, хоча  перед  нею  були
лиш низенькi стiни старо© низько© хатини i бiльше нiщо.
   - Гриць_ не пан, - каже вiдтак, вимовляючи певно i твердо  iм'я  милого
перед старою. - Гриць не пан, хоч також бiлолиций i синьоокий  i  на  конi
©здить, як вiтер. I ми любимося, - i сказавши се,  вста╨  i  проща╨ться  з
Маврою. - Приходь, Мавро, до нас, як мене подеколи  в  недiлю  в  тебе  не
буде.
   - Га-й! га-й! - вiдказу╨ Мавра. - Я прийду. А ти, хоч i  не  прийдеш  в
недiлю, то приходь i в робiтну днинку, та сповiсти бабу, коли ©й  на  тво╨
весiлля лагодитися та на хлопця подивитися.
   - Незабавки, Мавро, незабавки, - обзива╨ться Тетяна i виходить.
   - А не виходь до нього щонедiлi в лiс, -  остерiга╨,  випроваджуючи  ©©
геть аж поза хату. - А як пiдеш, то вiзьми i мене  з  собою,  -  жарту╨  з
чудним поглядом Мавра. - Нехай i на стару няню сво╨©  любки  раз  погляне.
Вона ж йому_ на щастя  от  яку  зорю  ясну  та  красну  викохала.  Казками
вигодувала, серцем випестила, очима зберегла, то най ©й хоч  тепер  словом
ласкавим подяку╨.
   - Подяку╨, Мавро, подяку╨, - вiдказу╨ Тетяна  щиро  i  поважно.  -  Вiн
добрий i щирий, докона╨шся сама, як побачиш, як вiн мене по-щирому любить,
коли менi не вiриш.
   Тетяна, вiддалена вже на кiлька  крокiв  вiд  хати,  огляда╨ться  нараз
раптом позад себе. Чи се ©й причулося, що Мавра, вiдвернувшись  перше  вiд
не©, захохоталася до себе? Чи справдi воно так було?
   Нi.
   Мавра саме в тiй хвилi переступала порiг сво╨© хати i зникла в нiй, мов
в ямi.
   Нi. Хiба причулося... та як вже так погано!
   Тетяна, мов холодною  водою  обiлляна,  з  неописано  прикрим  почуттям
упокорення i пониження верта╨ зiв'ялим кроком назад.
   Вже стiльки разiв постановляла собi не говорити Маврi нiчого про Гриця,
про ©х любов, i завше переможе любов i щирiсть до то© старо© чортицi, вона
зраджу╨ться, говорить.
   Зате верта╨, от хоч би й  нинi,  знов  з  затро╨ною  душею  додому,  iз
зболiлим серцем, з жалем недовiр'я в душi до  нього,  доки  його  знов  не
побачить, доки вiн знов сво©ми ясними, як небо голубими та щирими очима не
роз'яснить ©© посмутнiлу душу, не успоко©ть i вона знов не повiрить.
   "Грицю! - кличе ©© щире,  тепле  серце  i  рветься  чистою  неподiленою
любов'ю. - Грицю, чи не так? Ти любиш?"
   "Га-й, га-й!  -  прочува╨ться  ©й  в  душi  остерiгаючий  голос  старо©
циганки, мов вiдганяв би якогось хижака... прошиба╨ ©© душу гострим жалем.
- Га-й, га-й!"
   Тетяна розплакалася...

   Вернувши додому, кида╨ться мовчки в тихiй свiтлицi перед  iкону  пресв.
богородицi, як  одного  разу,  рiк  тому  назад,  ломить  судорожно  руки,
притискаючи ©х розпучливо до грудей i чола, повторю╨ за╨дно:
   - Господи, чому менi смутно? Чому менi смутно? Смутно менi, о боже!..

   Кiлька рокiв тому  назад  розказував  одного  разу  старий  бiлоголовий
мандрiвник, перепочиваючи кiлька день у богомiльно© i милосердно©  Iванихи
Дубихи, молодим ровесницям Тетяни, якi зiбралися в не©, що був або,  може,
й ╨сть ще мiж укра©нським  дiвоцтвом  звичай  в  надвечiр'я  Iвана  Купала
ворожити та про свою будучнiсть у русалок довiдуватися.
   - Як? Чим? - допитувалися молодi дiвчата цiкаво в старого мандрiвника.
   Докладно вiн сього не зна╨, не з то© вiн околицi, але дещо осталося  ще
йому в пам'ятi, i вiн переповiсть. Пiзнiм  вечором  перед  Iваном  Купалом
плавають дiвчата по водi човном або,  коли  бояться,  щоб  русалки  ©х  не
заманили з-пiд води на дно до себе, в русалку не  обернули,  проходжуються
понад берегом i спiвають рiзнi тужливi, любовнi, гарнi й приманчивi пiснi.
Дiвчата на той вечiр пристро╨нi пишно, мають  на  головi  гарнi  вiнки  i,
спiваючи отак в човнах по водi або над берегом, кидають  ©х  з  голови  на
воду. Кинувши вiнки в воду, ждуть, спiваючи, i роззируються,  куди  донесе
вода вiнок або викине на берег, як що кому суджено. Часом люблять  русалки
розстрiлювати[26] пiд водою свавiльною рукою вiнки - се знак, що або вона,
або милий до року згине, або обо╨ розiйдуться. Часами задержу╨ться вiнок з
то© сторони рiчки, звiдки суджений прибуде. А все прикликуваний, заманений
русалками, ©х мiццю i силою, все з вдячностi,  що  в  вечiр  Iвана  Купала
дiвоцтво ©х згаду╨, пристрою╨ться в ©х честь пишно i оживля╨ ©х,  до  води
заклятих, молодечими, приманчивими  спiвами,  за  що  вони  займаються  ©х
долею, розкриваючи ©© перед дiвочою душею рiзними подiями, зрозумiлими лиш
дiвчатам, або чудними снами, що вказують на будучнiсть.
   I зацiкавилися дiвчата оповiданням старого мандрiвника.
   Та хоч i зацiкавилися, не квапилися жодного року так ворожити. Однi  не
хотiли, бо не було човнiв, другi вiдмовлялися, вимовляючися,  що  бояться,
аби русалки не заманили мiж себе в воду, iншi знов  вагалися,  бо  хлопцi,
довiдавшись, поглузують, i так вiдмовлялися, аж врештi нiхто з  охочих  не
остався.
   Так було тому кiлька рокiв назад.
   Але сього року склалося iнакше.
   Сього року захотiлося бог зна чому самiй Тетянi_ розвiдатися  про  свою
будучу долю.  Товаришки  i  ровесницi,  котрим  вона  заявила  свою  охоту
поворожити на Iвана
   Купала вiнками, мов лиш ждали поклику.  Поклику  найкращо©  та,  на  ©х
гадку, найвiдважнiшо© дiвчини, що, як  впевняла,  нiчого  не  боялася:  нi
русалок нi вдень, нi вночi, нi смiху всiх хлопцiв у  селi,  а  так  просто
хотiла._ Хотiла побачити, куди попливе ©© вiнок водою, куди покерують  ним
русалки. Тому запросила всiх товаришок i ровесниць на надвечерi╨[27] Iвана
Купала над рiку оподалiк трохи вiд млина.
   I  справдi,  вони  сповнили  ©©  волю,  набравши  нараз  i  собi  охоти
поворожити вiнками, погуляти ясною нiччю над берегом рiки,  переспiвати  в
гуртi як змога найкращих  спiванок  i  приспособити  собi  ласку  русалок,
захованих на днi води...
   Аж от настав врештi очiкуваний вечiр, а з ним i мiсяць вповнi.
   Завтра Iвана Купала, а сьогоднiшня нiч  ясна,  зориста,  неначе  умисне
розцвiлася, щоб молодим дiвчатам зрадити[28]  над  рiчкою  будучу  долю  i
милого.
   Мов гарнi птахи, зiбралися вони над берегом рiки, що,  осяяна  мiсячним
свiтлом, виблискувалася приманчиво межи густо залiсненою,  вечором  темною
Чабаницею та бiлою дорогою, що бiгла попри не©.
   Неначе срiбна широка струя, рухалася вода шумливо вперед i все вперед.
   Але не на всiх мiсцях однаково.
   Он там, де ©© ложисько на часок звужу╨ться,  де  з  ©©  дна  висадилося
камiння-велетень  неповоротною  формою,  вона  поважнi╨.  Там,   пiд   тим
камiнням, що пригаду╨ невеличку скалу, береже вона кiлька мiсць, мов  тайн
сво©х, мiсць проразливо© глибини, над якими ©© поверхня то  морщиться,  то
виром крутиться.
   Морщачись i дрижачи  якимось  злорадним  приманливим  миготiнням,  вона
стара╨ться все в тiм мiсцi безпощадно поглинути в себе,  що  появиться  на
поверхнi.
   Нiхто не переходить тих глибiней, таких  супокiйних  на  вид,  а  таких
зрадливих сво©м супоко╨м, нiхто не пробував перепливати ©х.
   Вони не цiкавi.
   Супоко╨м сво©м не манять нiкого до себе, а кого приманять  на  хвилину,
той вiдверта╨ться, збагнувши оком глибiнь обiч камня-велетня, не  журиться
бiльше ним i йде. Тож i рiка на тiм мiсцi нiби опущена i нiхто  не  мутить
там ©© супокою.
   Не самi прибули дiвчата над берег блискучо© вночi рiки. Межи ними  ╨  й
циганка Мавра. Пристро╨на в якусь стару червону хустку, спущену недбало  з
голови, в срiбне давн╨ намисто на ши© i на грудях, з розпатланим волоссям,
вона проходжу╨ться мiж дiвчатами, мов марево.
   Розвеселена дiвочим балаканням та  дарунками,  якими  привабили  ©©  зi
сховку помiж себе, виспiву╨ вона якiсь чуднi монотоннi пiснi,  на  рiднiй,
лиш ©й зрозумiлiй мовi, i чогось вдоволена.
   Нинi захопила ©©, очевидно, струя живого життя молодiжi,  i  вона  нiби
вiдмолоднiла сього вечора з ними. Зрештою,  вона  найбiльше  через  Тетяну
тут. Тетянi захотiлося над рiкою поворожити, а се було для не© те саме, що
©© власне бажання. Тому вона весела.
   Вона вiдповiда╨ голосно на всi допити дiвочi, що радi би заглянути  хоч
на хвилиночку в зачинену перед ними будуччину, i смi╨ться весело.
   Дiвчата уставляються врештi по  вподобi  i  волi  кождо©  на  обiбраних
мiсцях i спiваючи, кидають з голови одна по другiй пишнi вiнки з  лентами,
якими пристро©лися сього вечора, на блискучу воду - i ждуть.
   Коли упав перший вiнок на воду, почувся перший голос:
   Гей, на Iвана, гей, на Купала, гей, гей, гей!
   Красна дiвчина долi шукала, гей, гей, гей!
   Цвiтки збирала,вiночок вила,
   Долi водою його пустила.
   Другий голос:
   Поплинь, вiночку, по блискучiй хвилi;
   Поплинь пiд хату, де живе милий.
   Поплив вiночок долi водою,
   Серце дiвчини забрав з собою.
   Третiй голос:
   На зарiночку змарнiв поволi,
   Не дав Купало дiвчинi долi.
   Гей, на Iвана, гей, на Купала
   Дiвча во пiвнiч зiлля копала;
   В пiвнiч копала, в пiвнiч варила,
   А до схiд сонця вже отру©ла...
   Вiдтак глядять всi дiвчата на веселi  хвилi,  куди  i  як  несуть  вони
вiнки. Понесуть ©х далеко чи близько? До милого  чи  до  чужого?  На  якiм
мiсцi берега спиняться? I тут же в сiм селi? Чи, може, розiрвуть ©х  дикою
грою в дрiбнi куснi, не донiсши цiлими, де судьба призначила?..
   Якийсь час глибока мовчанка.  Дiвчата  стоять  посхилюванi  на  березi,
дивляться, стережуть очима, ба чи не всiм тiлом, розколисанi водою вiнки -
i лиш десь-не-десь повторю╨ться пiвголосом:
   Гей, на Iвана, гей, на Купала
   Красна дiвчина долi шукала!
   Цвiтки збирала, вiночок вила,
   Долi водою його пустила.
   Нараз крик i смiх.
   Один вiнок натрапив на бистрiшу хвилю коло берега, i вона викинула його
збиточне[29] на траву. Зо два iншi, сплетенi немiцно, розiрвалися зараз  з
самого  початку  i  розплилися  поодинокими  цвiтами  по  всiй  рiцi,  мов
роздробилися для все© рiки, i хутко зникли з очей.
   Лиш одна Тетяна мовчить, не дба╨ нi про кого, не цiкавиться нiчим.
   Вона  опинилася   на   березi   коло   спокiйно©   глибини,   означено©
велетнями-каменями, i надуму╨ться. За нею поволiклася, мов друга ©©  тiнь,
i ворожка-циганка.
   ╞© обходить нинi найбiльше вiнок  Тетяни.  Що  станеться  з  ним?  Куди
понесе його_ рiка? Чи далi до красного Гриця в гори, чи на берег кине?  Чи
розiрве на куснi, на смiх пустить? То ©© цiкавить!
   Тетяна не здiйма╨ вiнка з голови. Вага╨ться. Передусiм  вона  не  хоче,
щоб хто бачив, як кине його з  голови,  не  хоче  спiвати.  Не  хоче,  щоб
звертали увагу на не©,  одним  словом,  не  хоче  нiчого.  Нiчого,  в  чiм
захотiли би й iншi брати участь.
   Щось_ сама однiська хоче.
   А нараз вже нiби й того не хоче.
   Так сто©ть i вага╨ться.
   Вагаючись, спиня╨ться тим часом думками коло Гриця, пита╨ себе:
   "Звiнчаються вони се© осенi, як заповiдав ©й вiн,  чи  будуть  ще  далi
ждати?"
   "Заки снiг упаде, будеш в мо©й хатi", - казав вiн ©й сам сво©ми устами,
i вона йому вiрить. Йому одному на всiм свiтi. Вiнок i вода не скажуть  ©й
бiльше, як вiн сам. Вiн сво©м голосом i сво©ми устами, якими цiлував...
   - Ти тут хочеш кидати вiнок? - обзива╨ться нараз за нею голос  Маври  i
перебива╨ раптом лет ©© думок.
   - Не тут! - _вiдповiда╨ знехотя молода дiвчина i вiдверта╨ться,  немило
вражена циганкою, що перебила ©й думки.
   - Не тут, доньцю, не тут, - пiдмовля╨ Мавра, - бо, ади, тут у водi вир,
i вiн не дасть добре вiнковi поплисти. Все буде ним в однiм мiсцi крутити.
Iди трохи далi та кинь вiнок, згадавши свого  милого,  чи  поберетеся  се©
осенi, чи нi.
   -  Поберемося,  поберемося!  -  вiдповiда╨   Тетяна   гордо   i   дода╨
роздразнено: - Кину вiнок, де схочу. - I  з  тими  словами  вiдступа╨  вiд
циганки на кiлька крокiв. Хотiла кинути вiнок нiким не спостережена,  сама
однiська, тим часом Мавра не да╨.
   - Кидай, де хочеш, доньцю. Кидай, де хочеш! - каже примиряюче Мавра, та
проте не руша╨ться з мiсця. Се подразнило ще бiльше уперту вдачу  дiвчини,
що не зносила над собою нiяко©  властi,  i  вона  вiдступила  вiд  циганки
дальше. Ще недалеко вiдступила, коли ©© нараз щось мов пiдтручу╨ невидимою
силою назад на те саме мiсце. Вона вернула i зняла з голови вiнок. Далi  -
не створивши уст нi на одне слово, кинула вiнок з усе© сили коло каменя  в
воду... Вiнок заколисався сильно i, поплававши  кiлька  хвилин  кругом  по
тихiй водi,  почав,  немов  кермований  невидимою  силою  з-пiд  блискучо©
поверхнi, сунутися ледве замiтно вперед.
   Не далеко.
   Тетяна стояла на березi, похилившись, з очима широко створеними,  i  не
рухалася нi на волосок. Ззаду за нею чигала вдво╨ зiгнена циганка.
   Важка хвиля... мовчання...
   - О! о! о! - скричала нараз Тетяна i простягла з  переляком  над  водою
руки. Саме до середини доплив ©© вiнок, як тут захопив  його  вир.  Крутив
ним якусь хвилину на однiм мiсцi, грався. Коли нараз потягнуло його щось в
глибiнь, i Тетяна не побачила його бiльше.
   Мовчки обернула вона сво╨ побiлiле лице до старо© циганки,  що  й  собi
витрiщалася без руху тривожними очима в воду. Тепер поглянула  поважно  на
дiвчину.
   - _Не посвата╨ тебе се© осенi твiй хлопець,  -  обiзвалася  врештi,  не
надумуючись, - не посвата╨. Тетяна вiдвернулася.
   - Ов-ва! - сказала лише згорда i повела спущеними очима по водi.
   - Ов-ва?! кажеш, доньцю? - спитала з явним докором Мавра.
   - Ов-ва! - вiдповiла,  як  перше,  гордо  дiвчина,  мов  не  сво©м  вже
голосом, i, вiдвернувшись вiд води, вiдiйшла...

   * * *
   Знов минув якийсь час.
   Настка пiшла  з  сво©ми  родичами  на  прощу  в  далекi  сторони  i  не
попрощалася з Грицем,  ©й  болiло  серце,  що  вiн  майже  цiле  оце  лiто
занедбував ©©, навiдуючись лиш рiдко до не©. Та не  показувала  вона  йому
свого жалю, а ждала терпливо, доки не звернеться знов сам до не©,  як  уже
не раз бувало давнiше, коли його що-небудь розлучало з нею. Щоб його могла
ще i яка iнша дiвчина заняти, ©й не приходило  досi  на  думку.  Звичайно,
бувала се досi сама його чудна непостiйна вдача, що брала над ним  верх  i
або вiддаляла з хати на якийсь час, або силувала  до  гарячо©  запальчиво©
працi; тодi й тижнями не заходив до не©.
   Та  все  ж  вiн  i  тодi  навiдувався  до  не©  бодай  на  хвилину-двi,
показувався, поспитав що-небудь, особливо ж як  його  в  роботi  захопляла
сльота, вiн звертався хоч крадьком до не©.
   Але сього лiта вiн лише десь та не  десь  загляне  на  хвилину  до  не©
вечором, а зрештою в недiлю, свято його мов вiтром удувало...
   Куди ходив? - запитувала себе Настка i чудувалася.
   А може, i взагалi не ходив?
   Се раз. А по-друге, чому вже не говорить ©й, як давнiше, де бував, коли
вже вiддалявся?
   Вони ж собi межи собою вже давно по словi[30] i ждуть ще  нiби  дозволу
батькiв, щоб вiдбулося весiлля. А саме тепер_ почина╨ вiн ©©  занедбувати.
Саме тепер, ©й болiло серце, вiщувало смуток, i бували  хвилi,  коли  вона
гiрко жалувалася на його невдяку i байдужiсть, на чудну  вдачу,  а  iнодi,
переговорюючись з матiр'ю, навiть плакала.
   Збиралася одного разу вже й до ворожки-циганки йти,  про  яко©  силу  i
мiць чула лиш мов з казки,  та  все  побоювалася.  А  далi  й  соромилася.
Ворожка, як вона чула, жила десь на самотi,  на  горi  Чабаницi,  в  лiсi,
отже, треба би ще iз кимось iншим iти. А вона  не  мала  з  ким.  А  хоча,
говорила  собi,  i  пiде  до  не©,  то  що   скаже   ворожцi?   Що   милий
спроневiрився?. Вона того напевно не зна╨. Не раз i не два впевняв ©©,  що
©© одну любить, ©© одну на свiтi._
   Та що питати ©©? Про що розвiдуватися? Що вiн не любить довго держатися
хати, одного мiсця? До того вона звикла. Такий вже зроду вдався. На  те  й
ворожка, хто зна╨, чи поможе. Хiба що, може, йому ким що починено?
   Ким?
   Не зна╨.
   Дiвчиною якою?
   Котрою?
   В селi всi дiвчата знали, що вони собi по  словi,  жодна  межи  них  не
стане, хiба би яка молодиця. А молодиць ©й не страшно, хоча й кажуть люди,
що ╨ мiж ними i такi, що чоловiкам вiдбирають розум. Та  вiн  не  бо©ться.
Гриць не боязливий. На цiле село вiн один нiчого не бо©ться. Тож  чого  ©й
до ворожки?
   Так роздумувала Настка i осталася, не пiшла. Лиш коли родичi заговорили
про хiд на прощу в далеку сторону, вона просилася з ними.  Хотiла  господу
помолитися, за свiй грiх покаятися,  про  щастя  попросити.  I  пiшла.  Не
зрадившись перед нiким з товаришок - зiбралася й пiшла.
   Грицевi стало нiяково, коли зачув,  що  Настка  пiшла  з  родичами  так
далеко в чужу сторону, як  казали  люди,  не  спiмнувши  йому  про  те  нi
словечком, i не попрощалася.
   I стало йому нараз прикро i жаль за доброю, щирою дiвчиною, що за  цiле
лiто не зробила йому нi одним словом докору за байдужiсть до не©.
   Правда, вiн не все був  до  не©  байдужий,  лиш  саме  в  той  час,  як
стрiчався з Тетяною. Тож лиш тодi вiн ©© занедбував. По  кождiй  стрiчi  з
Тетяною вiн неначе тратив власть над собою, так дуже пiдходила  вона  йому
пiд душу. I був би, коли б був мiг, з нею вже давно одружився. Вона, -  як
говорив ©й iнодi сам, - весь розум з  голови  випивала  i  мов  шовком  за
палець кождим словом обвивала. Однак, не бачивши ©© довше, як ось i  тепер
через якусь роботу, до яко© батько мов прикував, починав тужити за Насткою
i вiдчував виразно, що без не© не  може  обiйтися.  Яка  вона  добра,  яка
податлива, як приставала у всiм за ним, а нараз вiдвернулася. Тому вiн сам
винен. Сам-один. Вона все однакою бувала. Окрiм нього, нiкого не любила...
   - Грицю, - грозила саме останнiй раз  (пригадалося  йому),  усмiхаючись
жартiвливо до нього, не бачивши його довше в себе.  -  Вiдай,  ти  знайшов
собi другу Настку, що першу вже забува╨ш. Як знайшов, то держи! -  казала,
а проте, хоч i каже се, тягне i обiйма╨ його пестливо за шию. -  Я  знайду
собi другого Гриця. Не тiльки свiта, що наше село, не тiльки  хлопцiв,  що
Гриць на границi. Як хочеш, Грицю, - дода╨ i, усмiхаючися, загляда╨ йому в
очi, обiйма╨ i голубить, доки не усмiхнеться  вiн  i  не  прихилиться,  не
примириться знов з нею.
   I так все i завше. Однакова, добра, поблажлива, хитра, як  та  лисичка;
тяжко Настку не_ любити. Завше вона з веселими, як небо голубими очима, що
не знали гнiву, з устами, що з усмiхом вiтали.
   А тепер пiшла на прощу - слова не сказала, тепер, перший раз  в  життi,
зда╨ться, вiдчула справдiшнiй  жаль  до  нього.  "Невже  ж  дiзналася  про
Туркиню? - подумав з прикрим почуттям, мов очутившись, Гриць. - Господи! А
коли вже дiзналася, хоч i не знаю звiдки, бо як i хто таке розказав би?  -
то вже лiпше розкаже вiн ©й сам про все.  Хоч  буде  по  правдi.  Про  все
перекона╨ться.
   А розгнiва╨ться вона, вiн ©© перепросить. Вона мудра, простить  йому  i
помиряться, як не раз вже. Вона ж у нього добра, як кавалок хлiба, хоч  до
рани приложи. З нею все зробиш. Iнакше годi поступити, ©© шкода,  ©©  жаль
лишити, ©© давно вiн любить.
   Отаке.
   Одно© жаль лишити, бо вже давно любить, ба навiть зв'язався, друго©  не
годен покинути, серце не за тим; тому нехай самi мiж собою  зроблять  лад,
як котрiй що не по душi...

   Як повернула Настка з прощi, Гриць пiшов до не©. Дiждався ©© врештi.
   Вийшла проти нього якась мов не  та.  Висока,  годна,  та  проте  марна
якась.
   Вiн поглянув на не© i пожалував в душi.
   Тому всьому вiн винен, - _заговорило в нiм сумлiння.
   А далi обiзвався.
   Чому не сказала, що йде на прощу? - спитав, вiтаючись з нею. - Може  б,
був i вiн до них прилучився, був би i вiн пiшов. Чому зата©ла  перед  ним,
що йде, i пiшла без нього?
   Чи вiн ©й вже байдужий? Не любить його бiльше?
   Вмiсто вiдповiдi Настка розплакалася.
   Вона його любить, як давно любила, але вiн_ не щирий. Вiн вже сторонить
вiд не©, так робить недобре.  Нехай  по  правдi  призна╨ться,  куди  тепер
заходить, а вона простить йому, i все буде добре. Але старостiв, "знай", -
додала поважно, - нехай присила╨, бо довше  ждати  ©©  родичi  не  хочуть.
"Через того Гриця, - кажуть, - що гонить за вiтрами, вона ще  бог  зна  як
остане з сивою косою". З жалю пiшла на прощу, впевняла. "З жалю". Щоб  вiд
нього та вiд грiха вiдмолитися. Щоб вiн се знав. Раз на все каже йому  се.
А тепер нехай сам призна╨ться. На кого думка в нього? Любить яку iншу?  Як
любить, то най любить.
   Гриць тягне ©© до грудей, до себе i притиска╨.
   - Та хоч я скажу, то що з того вийде?
   - Вийде те, що треба, тим нехай не журиться, - вiдповiда╨  вона.  -  Ти
лиш скажи.
   - А он, - каже вiн врештi, - Тетяну Iванихи Дубихи в третiм селi  вiдси
зна╨ш? З чорними бровами, першу багачку. Вона його любить._
   Настка побiлiла.
   - Туркиня?
   - Туркиня.
   - Та, з золотими пiвмiсяцями в ухах, що бровами мiрить?
   - Ота сама, що бровами мiрить.
   - Тебе,_ Грицю, вчепилася? - ледве пита╨.
   - На смерть полюбила...
   - А ти?
   Гриць смi╨ться, тулячи ©© знов до себе.
   -  Обох  я  вас  люблю,  обидвi  ви  однаковi.  Одна  синьоока,   друга
чорнобрива. Обi ви дiвчата, лиш Настка не Туркиня._
   Настка споважнiла, як нiколи досi.
   - Грицю! - каже. - Чи в тебе двi душi, що двох нас любиш, що  двох  нас
свата╨ш, що двох нас дуриш? Але знай!.. - додала, i  раптом  ©©  синi  очi
замерехтiли. - Настку не покинеш._ Настку не здуриш.
   - _Досi ще жодно© я не здурив! - борониться Гриць. - Бо  ще  до  жодно©
сватiв не слав.
   - Але знав дорогу, як казав, що любиш?.._
   - _Знав, Настуне. I тепер ще знаю, - вiдказу╨  вiн.  -  Але  все  шкода
Туркинi. Буде заводити. Буде проклинати i мене, i тебе. Що нам тут робити?
   - Будемо добиратися, - каже рiшуче Настка i  нараз,  як  великий  змiй,
обiйма╨ Гриця.
   - А Туркиня, Настко? Я ж ©© не уб'ю. I вона,  як  ти,  по  правдi  мене
любила.
   Настка спустила  очi,  захмурилася  i  хвилину  немов  роздумувала  над
чимось.
   - Ти нею не журися, - вiдповiла врештi. - Я беру ©© на себе, сама з нею
упораюся, щоб було все добре, щоб не проклинала нас, нi тебе, нi мене.
   Гриць видивився  на  Настку,  що  стояла  близько  перед  ним  i  майже
дотикалася його грудьми. От вона вже знов була така сама, як давно,  добра
i прихильна, знов знала всьому раду, де вiн нiяк не  знав.  Не  змiнилася.
Мудра була, хоч би i в чiм.
   - Що ти зробиш з нею? - спитав врештi несмiливо, майже покiрно.
   Настка розсмiялася. Вiдтак умовкши, закинула обидвi руки за його шию  i
втопила в нього сво© синi, тепер мерехтячi очi, якi вiн любив, i спитала:
   - Любиш дуже Туркиню, Грицю?
   Гриць вiдiпхнув ©©.
   - Дай менi спокiй, Насте, -  скипiв,  подразнений  нараз  чимось  в  ©©
голосi. - Роби собi, що хочеш, а менi дай спокiй. Раз_ я  все  сказав,  то
тепер дай менi спокiй...
   - А Туркиня?
   - Убий ©©, як вона тобi в дорозi. Я ©© не уб'ю!
   - I я нi, Грицуню, - вiдповiла Настка i  зареготалася,  показавши  сво©
бiлi зуби. - I я нi, Грицуню!
   - То роби, що хочеш. Ви обi однакi!_ А мене лишiть.
   - Ми обi однакi,_ кажеш, - пiдхопила вона, - i тому тобi однаково, кого
посвата╨ш. Здавна я вже твоя... сам дав перший слово, тепер вже не  лишиш,
мене_ ти не здуриш...
   - А Туркиня? - завернув знов Гриць.
   Настка викривила погано уста.
   - Не журися нею, - сказала коротко. - Я ©© не уб'ю.
   - I я нi, Настуне. Та що з нею зробиш? - допитувався Гриць неспокiйно.
   В Настки знов замерехтiло в очах, що аж позеленiли, i вона,  як  перше,
розсмiялася.

   Гриць розлютився.
   - Чого знов регочешся? Менi не до смiху.
   - А менi до смiху, - вiдповiла  Настка.  -  Ти,  Грицю,  май  розум,  -
поучала нараз сво©м звичайним розважливим споко╨м, яким усе брала верх над
ним, над його подвiйною вдачею. - Чи ти справдi гада╨ш, що лиш ти один  на
свiтi? Що як за тебе вона не вийде, не знайде другого? Господи, борони вiд
такого розуму, як твiй!
   Гриць умовк.
   - Та знайде, - каже нараз. - Але буде проклинати, буде нарiкати...
   - Хто, Грицю? Туркиня? - пита╨ Настка. - Невже ж ти  ©©  бо©шся?..  Хто
буде проклинати? - повторю╨ визиваюче, а заразом заперечу╨ чимось в  сво©м
голосi... заздалегiдь тому, що ма╨ прийти вiд нього.
   - Iваниха Дубиха, - вiдповiда╨ Гриць. - Вона_ не жарту╨...
   - Та нехай, - каже зневажливо Настка. - Вiд прокльонiв я  нас  вiдiб'ю.
Ти менi лиш оповiдж про не©, що зна╨ш...
   Гриць змiшався.
   - Що розказати?.. Гарна... i вже...
   - Чи справдi вона така багачка в селi?
   - За таку ©© люди мають. Я не числив ©© отари  овець.  Худоби  до  води
також не гнав. Кажуть - перша багачка. то, певно, багачка.
   - Так, так, Грицю, не журися, - почала знов, успокоюючи, Настка. - Вона
i без тебе вiддасться.
   -  Та  я  знаю,  що  вiддасться.   Жаль   лиш   так_   казати.   Настка
випростувалася... а була висока.
   - А мене не жаль? - _сказала се  голосом,  в  якiм  тремтiли  сльози  i
огiрчення, що вже давно накипiло.
   - Та як не жаль! - успокоював Гриць. - Жаль, зозулько.  Навiть  i  себе
жаль, що двi полюбив, а жодно© ще не маю. Одну брав би, i друго© не  лишав
би. Одну любив би, другу голубив би. Одну сватав би, з другою вiнчався  б.
- I з тими словами якось чудно розсмiявся. - Що менi робити?
   - По двi не любити.
   - То не любiть... ви! Покинь мене, Настко! Чого мене  держиш?  Як  мене
покинеш, засватаю Дубiвну...
   Настка розплакалася.
   - _Не бо©шся бога? - спитала крiзь сльози. - Тепер _так говориш? Яка  в
тебе душа?..
   - Станемо колись всi перед бога.  Я,  Дубiвна  i  ти.  Цить,  не  плач.
Чу╨ш?.. Я, Дубiвна i ти!_ I вiн нас осудить.  Цить,  не  плач,  -  потiша╨
Гриць i знов тулить дiвчину до себе. - Що я тому винен, що  так  склалося?
Чи я хотiв сього? Так було суджено або, може,  менi  починено.  -  Останн╨
слово вимовив, усмiхаючись, однако Настка не завважала його.
   - Чого ходив до Туркинi, як мав вже мене? - спитала.
   - Бо починила, - вiдказу╨ вiн. - Перша чарiвниця. Гарна  на  все  село.
Чорними бровами та очима приманювала, червоними цвiтами маку, що ними  все
затикувалася, держала... От i ослiпила душу, розум. Що хочеш? На  те  ж  я
хлопець, на те серце в мене... Цить, не плач! - вмовля╨. - Я ще не  помер,
як колись помру, станеш вдовицею, тодi заводь чи там голоси,  а  тепер  ще
смiйся. А як не хочеш смiятися, то хоч люби по-давньому, iнакше кидаю тебе
i йду до Дубiвни. Вона не плаче.
   Настка задрижала в душi на тi слова, успоко©лася i утерла сльози.
   - Я тебе люблю, Грицю... ти ж мiй, - сказала. А наблизившись до  нього,
обняла його, як недавно, пестливо. - Ми собi по словi,  Грицю...  Чу╨ш?  -
пита╨, просить, а очима, що миготять неспокiйно, грозить.  -  Ми  собi  по
словi. Мене_ ти не здуриш...
   - Чув уже. Коли скiнчиш? - скипiв нараз Гриць. - Я що знав, сказав тобi
по правдi, а тепер дай спокiй. Що хочеш? Щоб я пiшов в свiт за  очi?  Менi
не тяжко - пiду.
   Настка - знов обнiма╨ за шию.
   - Не в свiт, Грицю... - як сновида успокою╨, - а звiнчатися, Грицуню...
   - Тож звiнча╨мося... але...  -  i  нараз  урвав,  вiдсуваючи  вiд  себе
дiвчину, яко© рiшучiсть знав i боявся.
   - Нiколи бiльше до Туркинi не виходь, - _наказу╨ нараз поважно i строго
дiвчина, пронизуючи сво©ми ясними очима, що то за сю хвилю  з  внутрiшньо©
боротьби аж потемнiли, i дода╨: - Щоб ми через не© не побралися?.. До  не©
пiде другий. Вона без тебе не згине, вона багачка,  _Грицю,  а  я...  -  i
урвала. Сльози знов спинилися в  ©©  очах,  i  вона  затулила  лице  обома
руками.
   - Не бiйся, цить! - втихомирю╨ Гриць. - Чи я тебе покидаю?..  Не  вийду
нiколи до Туркинi. Не вiриш? Тому, може, що я сказав, що вона гарна на все
село? Бо правда, що гарна, правду за пазуху не  заховаю,  -  каже,  а  сам
з-пiд уса усмiха╨ться. - Не бiйся...
   В Настки знов очi замерехтiли.
   - Гри-цю! - погрозила рукою. - Мене ти не здуриш, я се ще раз  кажу,  а
до Дубiвни не виходи.
   Гриць вiдвернувся мовчки вiд не© i, вiдiйшовши кiлька крокiв, кликнув:
   - Бувай здорова!
   Вона не вiдповiла, але,  надумавшись  нараз,  прожогом  опинилася  коло
нього.
   - Не вийдеш? _
   Вiн оглянувся:
   - Не вийду!
   - Треба закiнчити, Грицю.
   - Треба.
   - Я вже закiнчу. Ти лиш пiд очi ©й не йди, а iншим не журися.
   - Я не журюся! - вiдповiв вiн. - Журiться ви. Ви всi однакi.  Дай  менi
спокiй... - i з тим знов iде...
   - Грицю, я лагоджу рушники.
   - Лагоди на осiнь..._
   - _Та осiнь от вже тут.
   - Ну, то й гаразд.
   - Iнакше, Грицю, втоплюся, згину! - жалу╨ться, грозить Настка.
   - Не бiйся! - сказав i станув. - Ви_ не гинете. Скорше я умру...
   - Я не дам, Грицуню...
   - Ов-ва! - вирвалося нараз Грицевi з уст, i втiм замовк, вiдiйшов...

   * * *
   Старий Андронатi приблукався до села, де жив Гриць з сво©ми родичами, i
вже чи не вдруге обiйшов те  село  по  милостиню.  I  знов,  як  звичайно,
обдарувала його синьоока Настка чи не найкраще. Вона любила подавати  йому
милостиню, бо вiн дякував  так  щиро  i  красномовно,  так  знав  до  душi
промовити, що iнодi не наслухався б його слiв.
   Так i сим разом.
   Подякувавши i поблагословивши ©©  чи  не  вдесяте,  може,  схилився  ще
кiлька разiв низько перед молодою жвавою дiвчиною, що не досить  того,  що
ласкава в дарунках, та ще й  нинi  сама  йому  ворота  вiдчинила,  щоб  не
трудився. Та ось коли  вiн  погляне  лiпше,  а  вона  чомусь  коло  нього.
Випроваджу╨, щебечучи щирими словами, а дедалi  i  з  наказом  шанувати  в
горах старi ноги, бо гори зривають ©х у тих, хто не родом з вершин...
   Так вона говорить i нараз ста╨.
   Та постоявши ще хвилину, врештi сiда╨ i з тим просить i його усiсти.
   Дiд здивувався, однак не сiда╨. Вiн оперся лиш на палицю i дивиться  на
не©. Яка вона добра та щира, оця дiвчина, яка  милосердна?  I  не  вiднинi
вона така, а вiдколи ©© зна╨, бувала все така.
   - Господи благослови ©©, господи благослови! - повторю╨ раз  по  раз  i
збира╨ться йти далi. Однак Настка вста╨ i задержу╨ його.
   - Дiду, - каже. - Сьогоднi я маю з вами щось говорити. А ви хоч сядьте,
хоч постiйте, а казати мушу. Дiд зчудувався.
   - Кажи, дитинко, - вiдмовля╨, - що там тобi треба, чи що хочеш знати, а
я вже лiпше постою. Так вже звик вiчно на ногах пробувати, що нiчого  менi
й стояти.
   - Дiду Андронатi, - почала Настка, посилаючи притiм свiй  ясний  погляд
далеко по верхах, неначеб нагадувала, збирала щось в думках.  -  Ви  мене,
дiду, зна╨те. Мене i Дончукового Гриця, з котрим не раз балакали  -  i  не
вiд сьогоднi вже. Зна╨те,  чи©х  я  родичiв,  чи©х  вiн  родичiв.  Тому  i
послухайте, що я вам розкажу. А розказавши, опiсля вас про щось попрошу.
   - Кажи, душко, голубко, -  вiдповiда╨  старий  i  опира╨ться  лiпше  на
палицю, спозираючи на дiвчину уважно, щоб нiчого з ©©  слiв  не  стратити.
Вона ж така милосердна та синьоока.  Добра  дитина,  хоч  куди.  Нiколи  з
порожнiми руками з хати не вiдправляла, а часто-густо i  куток  на  нiчлiг
приладжувала, коли деiнде на нього лиш з недовiр'ям споглядали, ба  навiть
iнодi не хотiли i на обiйстя прийняти.
   - Ми любимося вiддавна, дiду Андронатi, як самi  вгада╨те,  я  i  Гриць
Дончукiв, - сповiда╨ться дiвчина.
   Старий усмiхнувся.
   - От-то, новина! - сказав. А далi дода╨ живо,  з  нета╨ною  теплотою  в
голосi. - Хто б того_  не  любив!  Багато  свiту  перейшов  я,  та  такого
красного, жвавого хлопця, як оцей Гриць, як ти кажеш - Дончукiв - я  нiгде
не бачив. Вигляда╨ мов сам святий Георгiй, як на конi ©де. Гарний  вiн  та
пишний, благослови його боже! Та ще й добрий, i розумний, i м'якого серця.
- I з тими словами старий, мов пригадавши собi щось, наново розсмiявся.  -
До красних вiн легко липне, чи не так, голубко? - пита╨, все смiючись.
   - Так i не так, дiду, - вiдповiда╨ Настка, лиш якось неспiшно.
   - Тим-то i штука, бiла ти голубко...
   - Гриць лиш мене одну по-щирому любив...
   - А ти звiдки зна╨ш, як хлопцi в свiтi люблять? - перебива╨. - А ще  до
того такi, як саме твiй Гриць! Чи одну, чи кiлька?
   - Бо сам розказував менi.
   Дiд нiби аж засвистав крiзь зуби з подиву i знов засмiявся.
   - Отже, в чiм твоя грижа, коли тебе любить? - пита╨. - Чи вже  перестав
любити, хоче до iншо© старостiв посилати?
   - Е, нi, дiду, - вiдказу╨ нетерпливо Настка. - Такий Гриць не ╨. А бiда
в чiм iншiм, i ви нам зарадьте.
   - Я? А що я вам поможу? - спитав. - Де в вас батько-мати, хiба вони  не
хочуть, щоб ви побралися?
   - I то, дiду, нi. Вони не противнi. Побратися -  ми  поберемося...  лиш
от... - i урвала.
   - Лише що? - пита╨ дiд живiше. - До чого я вам тут потрiбний? Я  старий
i бiдний,  сам  на  людськiй  ласцi,  з  людських  рук  живу,  з  людсько©
милостинi.
   - Правда, дiду, - вiдповiда╨ Настка прихильно. - Але якщо нас  сей  раз
поряту╨те, то ми, раз побравшись, заберемо вас до себе.  Довiку  будете  в
нас; будемо вас доглядати, доки бог дозволить.
   Дiд розреготався.
   - Се так ти кажеш, дiвче, - торгу╨ться дiд. - Ти, що  вiзьмете  старого
цигана до себе. А скоро лиш вiддашся, мене i знати не схочеш!
   - Е, дiду, - опира╨ться Настка i смi╨ться з дiдово©  недовiрливостi.  -
Не такi ми, дiду. Не така я чорна, а Гриць не з таких. Самi ви сказали, що
з серця вiн м'який. То й вiрте!
   - Отже, в чiм рiч? - пита╨ вже дiд i сам  цiкаво.  -  Чи  зiллячка  вам
якого треба? При собi не маю. Треба ще збирати.
   - Е, нi. Не зiллячка, дiдуню, - заперечу╨ Настка, - лише розуму  вашого
старого i такого слова.
   - Сло-ва? Ага! - сказав дiд протягло з чудуванням.
   - Слова, дiду, i розуму...
   - Кажи ж, най знаю.
   - Дiду, - почина╨ наново Настка i глибоко вiддиха╨, мовби забиралася до
тяжкого  замаху  руками.  -  Дiду,  -  i  ©©  голос  затремтiв,  уста   не
складаються.  -  Слухайте,  за  горою  Чабаницею,  як  кажуть,  за  "Бiлим
каменем", живе одна млинарка-вдовиця,  на  iм'я  Iваниха  Дубиха.  Iваниха
Дубиха сама богомiльна. В селi перша багачка, для бiдних  милосердна.  Оце
знаю про стару. Та в не© ╨  дочка.  Одна-однiська,  дiду,  пещена,  як  та
птаха, i звуть ©© люди Туркинею.
   - А-г-га! - сказав дiд протяжним  голосом,  мов  нараз  пригадав  щось.
Однак вмовк i ждав.
   - Оця Туркиня, дiду, як у селi ©© звуть,  вона  чарiвниця  i  прикувала
Гриця. Мабуть, лихим зiллям серце вiдiбрала, чорними бровами в дорозi  нам
стала. Старости в мене були, i ми вже по словi, лиш Грицеве серце ще не  в
спокою. Мене обiйма╨, Туркиню любить; мене вiн цiлу╨,  за  нею  суму╨.  Не
може ©© забути, все вона йому сниться, все в червоних  цвiтах,  з  нiжними
словами. Рятуй, дiду, - благала  далi  дiвчина,  складаючи  руки,  мов  до
мольби. - Ти ж Грицуня зна╨ш, в нього м'яке  серце,  буде  колибатися  мiж
нами обома. Буде гiрко жити йому й менi. А  все  через  не©,  через  чорнi
брови, через лихе зiлля, через ©©  намови.  -  I  з  тими  словами  Настка
вмовкла, нiби стоячки умлiвши, а дiд задумався.
   - Кажеш - дуже гарна? - пита╨ по якiйсь хвилинi.
   - Гарна, мов сама княгиня. Чорнi брови ма╨, каже Гриць... Очима манить,
як та зiрка ясна, а цвiтом починя╨. Що я, дiду, вдiю? Рятуй!
   - I багачка - кажеш?
   - На все село - кажуть.
   - А - мати богомiльна?
   - Як сама черниця.
   - Для бiдних милосердна?
   - Того вже не знаю. Кажуть, дуже добра, але дуже строга. Кажуть, як  та
панi.
   - А донька починя╨? - питав дiд недовiрчиво.
   - Бровами, i зiллям, i червоним цвiтом, яким  усе  стро©ться,  до  себе
прикову╨... О дiду! - додала майже з розпучливим зойком дiвчина. - Рятуй!
   - Що ж ти хочеш, голубко, щоб  я  тут  порадив?  -  пита╨  знов  дiд  i
задумався над Грицем. Шкода втратити ласку у се©  бiло©  Настки,  шкода  i
Грицуня, щоб дво©в душу. От i його Мавра двох так  полюбила,  а  на  самiм
останку - долю погубила.
   Дiд зiтхнув i, здавалося, ще бiльше на палицю похилився.
   - Кажи, що зробити, то я  так  зроблю.  Лиш  зiлля  не  маю,  не  годен
збирати. Хiба що примовлю, то одно  ще  знаю.  Словами  Дубiвну  вiдверну,
iнакше не годен, старiсть не вспiва╨... Коби менi Мавра..._
   Настка оживилася. Голубi ©©, як  небо,  i  звичайно  щирi,  веселi  очi
замиготiли нараз якимось чудно зеленявим блиском, i вона обiзвалася:
   - Я вас навчу, дiду. Я вже придумала, як ©©  перелякати,  щоб  покинула
мого Гриця. А ви поможiть. Не шкода вам Гриця, щоб долю марнував, зо  мною
одружившись - за нею побивався? Я ©й вперед через вас погрожу... а  як  не
поможе... знаю, куди пiду... На горi Чабаницi живе одна ворожка,  зна╨  на
все раду... До не© я пiду. А вперед iдiть ви,  словом  погрозiть.  Пiдете,
дiду? - просить.
   Дiд надумувався.
   - А запросиш дiда на весiлля?  -  поторгувався  трохи,  а  сам  думками
за╨дно коло Гриця...
   - Ой дiдуню, приходiть! - кликнула дiвчина врадувано. - Лиш  перекажiть
мо© слова Дубiвнi, добре ©© злякайте, а сказавши мо╨, i вiд себе полайте.
   - Так кажи, голубко, - обiзвався дiд. - Для  Грицевого  щастя  пiду  на
все, а як скажу слово, буде сказане. А як закляну, то закляте. Раз най ма╨
Гриць спокiй!
   - Так, дiдуню, - пiдхопила Настка i повторила:  -  Раз  най  ма╨  Гриць
спокiй!..
   - Тож скажи, голубко, щоб зробив, як хочеш, - почав знов дiд.
   Настка випросталася, вiдiтхнула глибоко i почала:_
   - _Вiдшукай, дiду, Дубiвну, проси милостинi i, поблагословивши, таке ©й
скажи:
   "Я зачув, Туркине, що ти любиш Гриця,  найкращого  хлопця  з  угорсько©
границi; що ти потаня╨ш злим цвiтом i словом; що ти твориш лиха, вiдбира╨ш
щастя.
   I чув я, Туркине, що Гриць  тебе  не  любить,  бо  вже  вiддавна  другу
голубить. Синьооку Настку за свою вiн вибрав i вже  незабавом  з  нею  вiн
звiнча╨ться.
   Що ти хоч вiд нього, прекрасна Дубiвна? Щоб  молоду  покинув,  до  тебе
пристав? Таж тебе прокленуть, не лиш молода, але i всi люди, хто про  тебе
вчу╨. Таж за тебе пiде смiх i глум селом,  i  останеш  з  смутком,  як  те
марево.
   I чув я, Туркине, що в тебе багатство, тож ти  хлопцiв  знайдеш  i  без
Гриця. Молода Грицева, - знай, - на тебе плаче, жаль до  тебе  ма╨,  гiрко
проклина╨. Гриць тебе_ не бачив, як ©© вже любив, тебе голубив, а  ©©  вже
сватав. Тому ©© вiн вiзьме,  заким  доведеться  старостiв  пiслати,  тебе_
посватати.
   I чув я, Туркине, все оце, що кажу, вiд то© молодо©, котру Гриць  бере.
Сам ©й жалувався, що ти лиху винна, що його манила, голову дурила.
   Чорними бровами нiби чудувалася, а з друго© сторiнки  розум  вiдбирала.
Червоненьким маком нiби ти стро©лася, а з друго© сторiнки до себе  манила.
Лiсами блукала, вiдгомоном гралася, а з друго© сторiнки блудом обдавала...
   Тепер спам'ятався, тебе вiн цура╨ться, чорних брiв  бо©ться,  з  ясними
коха╨ться. До тебе вже не вийде бiльше i не жди, хiба що його  побачиш  де
на чорнiм конi. Тодi вiдвернися, щоб  люди  не  знали,  що  Гриця  любила,
другiй вiдбирала.
   Та Гриць, як я кажу, давно Настку_ ма╨, на тебе, Туркине,  i  гадки  не
ма╨. Перестав любити тебе, чарiвнице, i не буде  бiльше  до  тебе  ходити.
Попрощайся з ним..." . Так, дiду, -  закiнчила,  мов  змолола,  Настка  i,
зупинившися, зiтхнула, неначе скинула тягар з душi. I вiдвернулася.
   Дiд стояв довго  мовчки,  неначе  все  над  чимось  роздумував.  Врештi
обiзвався:
   - Лiпше тепер, як  запiзно.  -  Та  згадавши  нараз  i  Мавру,  вiн  аж
посмутнiв. По хвилинi дальшо© задуми додав: - Не  зараз  я  оце  перекажу,
донько, що завдала ти, аж по третiй заповiдi,  щоб  не  мала  вiдьма  часу
весiлля спиняти. Чорнi брови здавна лихо все кували,  i  як  хто  не  зна╨
проти них лiку, той i в них пропаде,  як  в  самiй  глибинi.  Слава  богу,
донько, що ти синьоока, лиха не ко©ш, добром розсiва╨ш. Я ©й перекажу  всi
тво© слова, та ще й вiд себе додам, що лише знаю.  Нехай  вона  йде  сво╨ю
дорогою, а Гриця не спиня╨ в дорозi до щастя. Я за  нього  молюся,  здавна
вже молився, вiн менi як рiдний, для нього все зроблю. Не  журiться  нiчим
бiльше, добрi мо© дiти, хiба щоб весiлля гарне спорядити. А  бiдних  також
просiть. Дiда не забудьте. Дiд вам заспiва╨, звiдки Гриць  походить,  чому
вiн тут, а за ним дiд. Тепер  щасти  вам  боже,  доню  синьоока,  а  Гриця
пильнуй, вiд не©_ стережи. Поблищи очима,  як  та  чорнобрива,  а  як  вiн
м'який, як самi зна╨мо, пiде за тобою, а ту_  забуде.  Дiд  сво╨  зробить.
Дубiвну вiдверне, на сторожi стане Грицевого щастя - i буде гаразд.
   Дiд кивнув до дiвчини головою  i,  не  промовивши  до  не©  бiльше  анi
словечка, вiдвернувся i пiшов.  Настка  й  собi  погнала  назад  до  хати,
взялася за роботу i при нiй спiва╨...

   * * *
   Було  три-чотири  недiлi  перед  другою  осiнньою  богородицею.   Гриць
вибрався знов раз на  приказ  батька  в  сусiдн╨  село  за  справунками  i
пустився на сво©м конi сим разом через гору Чабаницю i саме бiлою стежкою.
Було вже добрих кiлька недiль, як не ви©здив сюди до Тетяни. Раз - не було
досi якось коли, бо батько, мов залiзом, держав при роботi, а  по-друге  -
вiн боявся Настунi. Помимо все© сво╨© доброти i поблажливостi, вiдколи про
його любов з Тетяною дiзналася, - була вона тепер готова  за  ним  аж  тут
погнати, щоб не допустити, аби з Дубiвною бачився...
   ╞дучи тепер отак крок за кроком, вiн роздумував про дiвчат.
   Як воно скiнчиться?
   Настку мусить брати, вже й посватав ©©. Що з Тетяною буде, вiн  ще  сам
не зна╨. Дедалi по другiй богородицi його весiлля з  Насткою.  А  вона  ще
нiчого не зна╨, старостiв вижида╨. Вже давно ©© бачив.
   Щоправда, вiн кiлька раз ви©здить сюди потайки, та якось  так  останнiм
часом складалося, що коли вона_ виходила в лiс - вiн_ був при роботi. Коли
ж  знов  ви©здив  вiн  у  недiлю  крадьком  проти  не©,  мати  ©©  в  хатi
потрiбувала, вона не приходила. От i розминалися поволi ©х  дороги,  дарма
що любилися. Та господь зна╨, чи не на добре воно се так, хоча  вона  йому
мила, мила. I яка вже мила! Та дарма...
   Але бачитися - вони побачаться, хоч  Настка  i  противна  тому.  Одначе
тим,_ що вiн дав слово Настцi до не© бiльше нiколи не  виходити,  вiн_  не
дуже журиться. Що буде, то буде, а любити_ можна. Настку  ж  вiн  бере,  а
Тетяна?
   Тетяна?  -  _повторив,  допитуючись,  якийсь   внутрiшнiй   голос,   що
пригадував йому чи не Настчин голос, та тут i вмовк.
   Що вiн з нею зробить?
   Двi сватати годi. Нехай тепер зроблять обi лад мiж собою, коли так  вже
склалося. Настка нехай зробить. Вона так казала. Вона  вигадлива,  на  все
раду зна╨, бона його любить, про Туркиню зна╨, нехай тепер  робить.  Убити
не уб'╨ ©©... Що вiн_ тут поможе? Здiйме бучу? Дiвчата  всi  однаковi,  до
лиха причиняються, а вiдтак плачуть i голови засушують.
   Що йому з них?
   Добре, може? Гриць, споважнiвши, зiтхнув.
   Яке його добро? Що двох нараз любить? Стiльки його добра, що з Туркинею
був у лiсi, як у раю, що його любила щиро, та чи довго то було? Ось  нараз
Настка,_ стала мiж них, i все мов закаменiло  -  настав  кiнець.  I  добра
Настка, i щира для нього, лiпшо© вiн не зна╨... I не те,  щоб  вже  немила
йому стала, а вiн полюбив Туркиню. Нi, Дубiвна в душу_ влiзла, i забути не
годен...
   Але тепер що вiн з нею зробить?
   З матiр'ю_ ©©?
   Iваниха Дубиха не жарту╨._
   Коби хоч де побачитися, наборзi[31] до себе всмiхнутися, легше стало  б
серцю, що б вже там i не було - а так...
   А далi?
   Що далi? - спитав себе i не знаходив вiдповiдi.
   Далi... якось воно вже буде, - _казала мудра Настка. -  Вона  красна  i
багачка, вiддасться i без тебе. Що тобi журитися?
   I справдi.
   Що йому_ журитися?
   I в дiвчат ╨ розум. Нехай журяться самi. I вони  любили.  Тетяна  також
любила.
   Чого тепер сховалася? Дiзналася про його весiлля з Насткою?
   Може, й дiзналася...
   Ой Туркине, моя пташко, яке в тебе серце?..
   I ©дучи отак, роздумуючи над собою i дiвчатами та минаючи знайомi мiсця
около бiло© стежки, роззира╨ться вiн тепер то  влiво  в  глибокий  яр,  то
вправо на Чабаницю з "Бiлим каменем", де також з нею стрiчався.
   I чомусь сподiва╨ться вiн, що звiдкись вийде проти нього Тетяна. Пишна,
усмiхнена, заквiтчана в червонi сво© цвiти, i скаже, як  звичайно:  "То  -
я".
   Одначе, хоч i як вiн роззира╨ться, хоч i як бажа╨ його серце спокою  "з
нею", "вона" не виходить. Не виходить, i не чути ©© голосу.
   I зiтха╨ скорбно Гриць, морщить  хмарно  брови.  Повинна_  була  вийти,
бажа╨ його серце: вiн_ же тут. Щоправда, вiн ©© не сватав, як обiцяв,  вiн
©© i не вiзьме, наведе на не© смуток; та хто  саме  тут  винен?  Вiн  один
лише?
   Обо╨ виннi...
   Тому нехай би вийшла, нехай би все любила.  Була  тут.  Була  така,  як
досi... хоч раз один ще... Раз..._
   - _Тур-кине!  -  майже  не  стямився  вiн,  як  крикнув.  "Туркине!"  -
перебiгло таким вiдгомоном по противнiй залiсненiй сторонi гори i умлiло.
   - Ти тут? - _пiгнав з неописаною тугою в голосi, як перше,  покликом...
i ждав.
   "Тут", - _вiдбилося лише слабо його власним голосом, вiдгомоном i стало
тихо... Скiльки не надслухував вiн з усiх сторiн якого шелесту, скiльки не
прагнув його, нiщо не ворушилося...
   Гриць запав в задуму - i не ждав бiльше.
   Знав. Тепер вже не побачить ©©.
   Мусила розвiдатися, що вiн посватав другу, i не виходить, плаче...

   Iдучи задуманий, не зважав Гриць, як небо незамiтно над ним затягнулося
хмарами. Далi заколисав холодний вiтер деревиною, загримiло зловiще, а  по
недовгiм часi почало i блискати. Раз по раз i так сильно, що  чорний  кiнь
Гриця, здичiвши вiд того, почав ставати дуба.
   "Недобре вiщу╨ оце звiрина сво©м неспоко╨м", - дума╨  Гриць  i  почина╨
оглядатися.
   На небi недобре. Чорнi густi хмари.
   В лiсi темнi╨ чимраз бiльше, а далi вiн чу╨ великi краплi дощу на собi.
Зразу поодинокi, а вiдтак чимраз густiшi i сильнiшi.  Вiн  пiдганя╨  коня,
той рветься сильним кроком  вперед,  бiлою  стежкою  вгору,  а  тим  часом
трiскучi громи потрясають цiлою горою Чабаницею, нiби котяться почерез усi
iншi i, десь спиняючись, умлiвають.
   Дощ,  зда╨ться,  лл╨ться  подвiйно  на  Гриця.  Раз,  як  здавалося,  з
розiрвано© хмари, а по-друге, з смерек, ©дучи скоро, роззира╨ться  вiн  за
мiсцем, де би хоч хвилину сховатися  вiд  дощу  та  заспоко©ти  коня,  що,
переполоханий блискавицями та громами, стратив спокiйний крок. Вузька бiла
стежка, що обвивала Чабаницю  i  доходила  до  берега  яру,  перемокла,  i
бистрий кiнь, рвучись уперед пiд гору, майже щохвилi ховзався по нiй.
   Небезпечно було отак ©хати саме над пропастю на полохливiм конi.  Гриць
зсiв з коня, веде його за собою i огляда╨ться.
   В пропастi-ярi шумить i  кипить  вдво╨  побiльшений  зливою  розбiшений
потiк, порива╨ з собою все, на що наткнеться, i гонить.
   Десь-не-десь котиться з гори дрiбне камiння, вирите силою дощу, i никне
в долинi в водi...
   Нараз Гриць спиню╨ться.
   На горбку зi сторони, що його гора  нiби  висадила  з  себе,  ослоненiм
цiлком густим вiттям смерек, що тут розрослися, сто©ть, а радше заховалась
пiд ними мала хатина-колиба. Стара та скривлена.
   Бiла стежка, що нею ©де Гриць, бiжить i попри не©. I хоч саме  вона  не
спиня╨ться коло дверей хати, але тягнеться далi, може, i вниз  Чабаницi  -
обвиваючи ©© за╨дно, вiн не зна╨ - вона все-таки да╨ собою якийсь захист.
   Сто©ть хатина, нiби ще й схиля╨ться над пропастю,  i  показу╨  з  одно©
сторони викривлене вiконце, з друго© такi самi кривi дверi.
   Вмить Гриць рiша╨ться.
   Отут вiн поступить. Пережде тучу,  що  неначе  пеклом  розкипiлася  над
лiсом, горою, а потiм по©де далi.
   Як загадав, так i робить. Ста╨ перед дверми, прив'язу╨ коня пiд  хатою,
зi сторони, де не йде так дощ, а сам iде до дверей.
   Тут вiн - ростом високий  -  схиля╨ться,  бо  дверi  хатини  низькi  i,
скривившись набiк, ледве годнi рослого чоловiка приймити.
   Та тут вiн аж жахнувся.
   Саме в хвилi, як створив дверi знадвору, створив ©х хтось зсередини, i,
поки вiн добре опам'ятався, опинилася проти нього, мов з  землi  виринула,
якась  стара  циганка.  Сива,  патлата,  з  чорними  блискучими  очима,  i
усмiхнулася.
   - Ходи, синку, ходи, - впрошувала вимушеним смiхом,  за  котрим  крився
потайний ляк i непевнiсть. - Ходи досередини. Я вже далi рiк,  як  вижидаю
тебе. Карта сповiстила. - I, уступаючи йому  з  дороги,  притиска╨ться  до
чорно© закурено© стiни, щоб дати йому мiсця вступити. -  Гриць,  побачивши
нараз так несподiвано перед собою страшну, мов мару, циганку, завагався  в
першiй хвилi. Та поглянувши ще раз в лице циганки, в очах яко©  вiдбивався
якийсь аж за серце хапаючий смуток, поступив смiлiше, ближче.
   Трохи диму з печi вдарило його немило в лице по свiжiм лiсовiм воздусi.
Вiн постояв схилений хвильку i розглядався. Нiколи ще не до©здив аж до се©
хатини, хоч скiльки стрiчався з Тетяною в лiсi. Аж сьогоднi в тучу  завело
його впрост сюди! Яка нужда, якi злиднi! Трохи барвного старого  лахмiття,
двi циганськi торби, палиця... Якась скринчина, привалена  свiжим  зiллям;
далi, на старiм, майже  порожнiм,  закуренiм  миснику  кавалок  хлiба,  на
жердцi пiд стелею стара червона хустка, яких тутеш-нiми селами  не  бачиш,
коло того кiлька вiнкiв сушених грибiв, пiд пiччю лавка, на  печi  чорний,
як циганське волосся, кiт, ще вище на коминi -  чорний  осво╨ний  ворон  з
грубим дзюбом i блискучими очима - от i все.
   - Сiдай, синку, у бiдно© циганки, сiдай! - припрошу╨ Мавра,  до  котро©
поступив оце Гриць. - Сiдай, не гордуй. От я, бiдна, сама ца цiлий лiс,  i
людська нога лиш рiдко заблуджу╨ до мене. Живу,  як  бачиш,  як  бог  да╨.
Дадуть що добрi люди, маю. Не дадуть, то i з корiнцiв живу, як i всi  нашi
бiднi цигани. От так. Сiдай.
   Гриць сiда╨ мовчки i все дивиться на циганку, що перед ним чогось аж до
землi хилиться, пригадуючи йому собою тим  старого  Андронатi.  Вiдтак  за
хвилину вста╨ i. визира╨ крiзь вмащене в стiну скло, що представля╨ з  се©
сторони вiконце.
   - Нiчо, нiчо, - вспокоювала Мавра, - дощ ще паде.  Посидь  трошки  i  в
бiдно© циганки. Ади, я сама-самiська на цiлу гору, на цiлий  лiс.  Як  iде
хто сею стежкою, то часом бачу людське лице, а як  нi  -  то  нi.  Посидь,
синку, - говорила жваво i все дивилася пильно йому в очi. А самi ж ©©  очi
аж вдво╨ поблищались. - Давно не бачила я такого красного царевича, як ти,
- каже i знов кланя╨ться покiрно, як перше. - Давно, дав-но, - i зiтхнула.
   - _Чи, може, то ти та циганка, про яку говорять, що вмi╨ ворожити i  на
зiллi зна╨ться? - спитав нараз Гриць, не спускаючи й собi очей з циганки.
   - Або я знаю? Циганiв  багато  на  свiтi,  -  вiдповiла  Мавра.  -  Але
ворожити я також умiю, ще й як! Що б i  не  загадала  я,  все  розвiдаюся.
Кажу: ще  й  як!  Так  само  i  на  зiллi  знаюсь.  Треба  тобi  якого?  -
допитувалася пiдхлiбно. - Вiд доброго чи злого? Га-й,  га-й!  -  заспiвала
сво©м способом. - Га-й, га-й! - i все дивиться пильно на молодого хлопця.
   Грицевi стало нiяково вiд тих великих чорних очей, переповнених  сумом,
що неначе не мали тепер iншо© точки опори  в  хатi,  як  його  лице.  Нiби
упиваються ним.
   - Але-бо я чув, - почав знов Гриць, - що то ма╨ ота  ворожка  бути,  що
тут Не все прожива╨ i мiсце мiня╨. А ти, бачу, й хату ма╨ш.
   Мавра перелякалася.
   - Нi, синоньку, - впевняла, - то я ота ворожка, про яку ти  чув.  Iншо©
на всi села в окрузi нема. Ой нема, нема, нема тако© нещасливо©, як Мавра,
що свiй вiк молодий запропастила на чужинi, хора, без пам'ятi очутилася  в
лiсi i осталася на ласку добрих людей.
   I, сказавши се, розплакалася...
   Гриця почала циганка цiкавити.
   Надворi цiдило без перерви, громи  все  ще  котилися,  грозили,  i  про
дальшу дорогу годi було йому думати.
   - Як запропастила ти свiй вiк? - спитав i став набивати люльку,  причiм
подав i циганцi одробину тютюну, а та його жадiбно вхопила i таки зараз  i
свою люльку вибрала з-пiд комина i попелу.
   - Запропастила, синочку, запропастила, - почала  i,  наложивши  люльку,
закурила.
   - От як дивлюсь на тебе, - почала, - то i  плакати,  i  смiятися  хочу.
Господи милосердний! Давно не говорила я з чоловiком  про  сво╨  горе,  бо
рiдко хто до мене заходить. I хто хоче слухати  бiдну  циганку?..  Кинуть,
мов голоднiй собацi, хлiба або  подадуть  мучечки,  а  там  знов  одробину
грошенят, та й рушай з хати, кажуть, щоб що з  хати  не  потягнула.  А  я,
синку, - говорила гiрко, - хоч би й потягнула що, то - ади, яка  я  бiдна,
яка опущена. Хто заробить на мене? Мiй кiт? - спитала, вказавши  на  свого
чорного приятеля. - Вiн не заробить. Але якби не мiй грiх, то  я  б  ще  й
донинi була при чоловiцi. Мiй чоловiк,  синку,  був  начальником  циганiв.
Раду - звався вiн.
   А мiй тато заробляв скрипкою на хлiб. Я лиш одна дитина в них була.
   Мавра почала знов плакати.
   - А моя мама, синку, моя мама, - впевняла, - як  знала  вона  ззамолоду
гуляти! - i при тих словах захитала головою, нiби з самого подиву. -  I  я
також, синку! Ще ззамолоду... ззамолоду. Бувало, як загуляю  перед  панами
на Мадярщинi, то аж в очах менi миготить. А найбiльше округ  вогню.  Та  й
через той проклятий танець запропастила я свою долю.
   - Через який танець? - спитав Гриць, що не розумiв ©© оповiдання.
   - Та через он той танець, що iнодi молодим циганам, окрiм ворожбитства,
да╨ нiби заробок. Але ж бо й танець, синку. Ади! - я тобi покажу, щоб знав
ти, у кого був! - i тут же почала стара, сива Мавра гуляти  перед  молодим
хлопцем  легкими  грацiозними  кроками  на  самих  майже  пальцях,  зручно
викручуючись та в пасi вигинаючись, причiм намагалася  собi  ще  до  танцю
приспiвувати.
   Гриць дивився  якийсь  час,  не  клiпнувши,  мовчки  на  стару.  Вiдтак
обгорнуло його несказанно сумне почуття за бiдною  опущеною  женщиною,  що
ось намагалася вдоволити його всiм найкращим, що лише  знала.  Задихавшись
неабияк, вона все-таки не переставала поясняти танець, що давав  "хлiб"  i
що, очевидно, становив колись гординю i все горе ©© бiдного життя...
   Вiн устав i вiдвернувся до вiкна,  а  вона  докiнчила  танець  i  впала
втомлена перед ним на землю.
   - От такий танець, синку! - сказала, вiддихаючи важко та сiдаючи рiвно,
коли тим часом вiн вийняв з_ череса грошi i  кинув  спiвчутливим  рухом  i
поглядом в ©© подолок.
   - От сей танець гуляла я в пустi i в мiстечках, але довше, як оце перед
тобою, бо була молода i годна. Чардаш зветься вiн. А пани,  що  пере©здили
через пусту i попри нашi шатра, поступали до нас i любувалися  тим.  Окрiм
мене, гуляли i другi нашi цигани й циганки. Вiдтак посилав мене ще Раду  в
сусiдн╨ недалеке мiстечко по милостинi i ворожити - i  то  було  найгiрше.
Раз - i другий - i третiй, синку, аж доки не  скiнчилося  все.  Вiдтак  ми
вiдти забралися. Давно було то все, синку... дав-но, дав-но, i Мавра  була
тодi молода i гарна...
   Гриць знов наложив люльку, а вона, предивно оживлена його  присутнiстю,
говорила далi.
   - I я, синку, мала б тепер такого сина, як ти, - впевняла чудовим щирим
поглядом сво©х прегарних сумних очей, - якби не любов за плечима, а з  нею
i грiх; а то грiх зраджу╨ все, i тому, синку, я нинi сама,  сама  на  цiле
село, на цiлу гору, на цiлий лiс. Не дай, господи, нiкому тако©  долi,  як
моя. Нiхто тобою не журиться, чи ти живий, чи мертвий. Живеш враз з  дикою
звiрюкою в лiсi, а бiльше нiчого.  Мала  родичiв,  -  почала  знов  чи  не
механiчно з привички, - i стратила ©х. Мала чоловiка, -  зрiкся,  покинув;
мала дитину - хлопеня - убили чи вкрали - господь зна╨. Лиш сама осталася.
Сама, синоньку, - говорила з великими слiзьми жалю  в  очах.  -  Сама,  як
кажу, на цiлу гору, сама на цiлий лiс, хiба що вiд часу до  часу...  -  та
тут урвала. Сильний грiм, що саме  в  тiй  хвилi  вдарив  наново  в  лiсi,
перервав ©© бесiду, i вона, мов остережена ним, не заговорила про  Тетяну,
про яку хотiла спiмнути, що се одинока ©© радiсть в життi,  але  завернула
бесiду на попередн╨, себто  на  себе  саму.  -  Сама,  синоньку,  сама,  -
говорила далi, - хiба що раз в рiк  господь  пришле  якого  ангела,  як-от
тебе, ти мiй красний царевичу! - при сих словах зложила  руки  навхрест  i
поклонилася йому низько, з покорою, i  неначе  всю  змарновану  свою  душу
вложила в той поклiн... Нiколи, мабуть, не  розкошувала  бiльше  ©©  бiдна
душа, яка не знала досi нiчого, крiм пониження, горя  i  болю,  як  у  тiй
хвилi, коли дивилася на цього пишного чужого хлопця з чудовими синiми,  як
небо, очима в сво©й хатi. Однак, - де бачила вона тi© очi вже раз у життi?
Тi очi i всю оцю постать з оцим лицем. Де? О, о, о! Господи ти боже! - I в
©© бiднiй душi дi╨ться щось дивне. Вона почина╨ плакати i  не  зна╨  чому.
Почина╨ смiятися i теж не зна╨ чому. Лиш чу╨, що всьому причина - вiн,_ що
розбудив сво©м виглядом в ©© душi спомини про ©© молодiсть i все минуле. I
тому вона мусить плакати i мусить смiятися. - Приходи, сину,  до  мене,  -
годна лише з усiх тих чудних  почувань,  що  нею  заворушили,  одягнути  в
слова. - Приходи, царевичу! - просить з глибини серця i склада╨ все наново
руки навхрест i кланя╨ться йому з покорою низько до землi.  -  Приходи  до
бiдно©! Ти будеш ©© ангелом небесним. Менi вже карта давно  сповiдала,  що
до мо╨© хати падуть два чоловiки. Один вже був раз зимою, i я не  прийняла
його з остраху в хату. А другий ось ти!
   Приходи, синку! не забувай бiдну. Мiй син був би вже також такий, як ти
- був... також бiлий,_ - i нараз урвала.
   А вiн дивився на не©, забувшись цiлком, мов не сво©ми  очима  i  неначе
побачив щось з тамтого свiту, та не розумi╨, що з ним дi╨ться.  Чому  йому
тепло вiд тих слiв бiдно© циганки, вiд голосу, що  ©©  змiнив,  як  почала
говорити. Вiд ©© щирого погляду, в якiм крився сам смуток, а однак ще щось
iнше, тепле...
   I був би вiн так довго тут сидiв та все наново глядiв на не©, що  грiла
несвiдомо його душу, прислухувався ©© словам,  повним  щиростi  i  любовi,
коли б вона сама не дала всьому iнший оборот  i  наколи  б  його  кiнь  не
заржав надворi.
   - Хочеш, синоньку ти мiй красний, голубчику мiй синьоокий, щоб  я  тобi
поворожила, доки пiдеш вiд мене? - спитала благаючим-таки  голосом  i,  не
вижидаючи його вiдповiдi,  витягла  з  скринчини  бруднi,  витертi  карти,
заокругленi вже з уживання.
   - Нехай! - каже вiн неохоче. - Ворожи, але кажи правду, хоч  лихе,  хоч
добре, бо менi ще нiколи нiхто в життi  не  ворожив.  А  вгада╨ш  долю  по
правдi, тодi покличу на весiлля,  як  вже  запросив  такого,  як  ти  -  i
дiстанеш гарний бакшиш, тож кидай карти... i вгадай!
   Мавра послухала.
   Багатьом розкривала Мавра сво© карти, багатьом  вгадувала,  проповiдала
долю, але от тако© запутано© та позв'язувано©, як у сього хлопця, вона вже
давно не бачила.
   Ось що кажуть карти.
   - Синоньку, - каже Мавра майже побожно i дивиться на нього поважно. - В
тобi двi душицi. А он, одна бiла, як панi, пишна та горда, що  не  кождого
хоче знати, а друга - вiтрова,  синку,  землi  не  держиться,  нiчого,  не
держиться. Блука╨, хита╨ться. Що ти за один, синку?  В  кого  вдався?  Хто
бiлий, тато чи мама? - пита╨ i, питаючись, впива╨ться чимраз довше в нього
сво©ми великими чорними та смутними очима.
   - Хто ти, синоньку? Царевич? - I сама не зважа╨, як  сльози  затемнюють
©й вид. - Скажи, голубе! I мiй син був би такий...  -  _майже  зойкнула  i
урвала.
   Гриць задрижав на ©© слова, пригадавши, що вiн пiдкинена дитина, що  не
зна╨ нiчого про сво©х справедливих родичiв - i замкнувся. Нехай каже далi,
- думав, - може, з карт дiзна╨ться, хто  його  родичi,  бо  господарi  лиш
"пройдисвiтом" докоряли, а бiльше не зна╨ вiн нiчого.
   I вiн нi словом не обзива╨ться.
   - Байка! - сказав лише сухо, махнувши зневажливо рукою.
   - I не звiдси  ти  родом  по  родичах,  -  говорить  стара  далi,  -  а
здалека... зда-лека, сину, де ти не ступав сво╨ю ногою. Що се таке? I  два
рази в тебе тато ╨, i два рази мама ╨, а проте коло  тебе  сирiтство.  Хто
ти, синоньку? Хто тебе так подво©в? - пита╨ знов,  а  очима  впива╨ться  в
його гарне молоде лице, в його голубi очi, в його чорний гарний вус. - Хто
ти?
   Вiн мовчить. А вона i собi умовкла, ©й збиралось чомусь на плач, сльози
тиснулися в очi...
   I не бачила вона його нiде i не подибувала, а  проте  нiби  його  зна╨,
нiби вiдчува╨ в нiм щось сво╨, близьке... О! тi очi... тi очi, що вона вже
десь бачила!
   Де? Не зна╨.
   А бачила ©х в життi,  бачила.  Тепер  вiдчула  всею  змарнованою  душею
сво╨ю, що бачила._ Дивилась навiть в них. Чула_ ©х на собi. Колись-то.  О!
давно, давно, давно колись в нього!_ Так, в нього! -  _скричала  майже  ©©
душа, але вона умовчала. Гриць заховувався спокiйно,  неначе  вiдпорно,  i
вона мовчала.
   - Не люби, синоньку,  чорнi  очi,  -  _обзива╨ться  врештi  придавленим
голосом i пiдносить, остерiгаючи, палець, хмарить строго чоло.  -  Бо  тут
чорнi з синiми не укладаються в пару, вiщують смуток. Душу колибають. Люби
такi, як тво©, буде доля ясна. Або пожди, - додала нараз i  задумалась.  -
Що то за одна, що тебе любить? Коло не© смуток i  дорога.  Далека,  широка
дорога. А ти з весiллям у думцi - i також вже мов у  дорогу  лагодишся.  В
далеку, широку дорогу. Чи не двох ти  любиш?  -  _спитала  нараз  зимно  i
дивиться проникливе на нього. - Не люби двох,_ сину, - знов  остерiга╨,  -
розколеш долю свою, - i тут урвала. - Так, стережись дiвчат i  бiлявих,  i
чорнявих... А тво©й мамi, сину, паде сирiтство. Смутне,  важке  сирiтство,
якого нiхто не зазнав свiтом. Смуток все закрива╨, хоча ти сто©ш коло  не©
близько. Та смуток тут все закрива╨. Щастя в тебе, але... - i не доказала.
- Так, доста на перший раз. Iди, - докiнчила якось сумно. I  сказавши  се,
зложила карти та встала.
   Гриць встав i нiби повернув з другого  свiту.  Вiдтак  вийняв  грошi  i
кинув ними гордо старiй жiнцi пiд ноги.
   Вона не дивиться на грошi, а схиля╨ться перед  ним  покiрно,  складаючи
знов руки навхрест.
   - Не хочу я тво©х грошей, синоньку, - каже, - а позволь  що  iнше.  Ось
позволь, сину мiй, бiднiй циганцi, щоб вона тебе поблагословила. Ти вдруге
до мене, певне, не прийдеш, а ти менi милий. Такий був би мiй син, як  ти,
якби був жив. Бiлий_ був. Я благословлю тебе, синоньку,  голубчику,  нехай
щастя не опуска╨ тебе нiколи, як те сонце землицю. - I сказавши се  та  не
дожидаючи його дозволу, зiп'ялася нараз на пальцi, вхопила його за голову,
притиснула до грудей - i  пустила.  -  Iди,  синку,  може,  не  побачимось
бiльше...
   - Приходiть до мене на весiлля, мамцю! - вiдповiв глибоко захоплений ©©
несподiваною добротою i вийшов скоро з хати...

   В Мавринiй хатинi тихо.
   Хто оцей хлопець?
   В сво©м селi, он там надолинi, вона знала всiх. Тож знала, що вiн не  з
©© села. Вхопилася в сво©й самотi за голову.  Боже,  який  вiн  красний  i
який...  якийсь  такий...  _От,  i  скiльки  грошей   ©й   лишив.   Видко,
багатирський син. I з чимось, що не було нi радiстю,  нi  смутком,  а  що,
проте, розпирало ©© груди, вона не може упоратися. Не  видержала  довго  в
хатi. Вийшла.
   Надворi устав дощ, i з кiтлiв  та  яруг  мiж  горами,  як  i  з  лiсiв,
клубилися мряки. Здiймаючись, волiчуться сивими  хмарами,  а  все  шпилями
понад  лiси,  межи  верхами  столiтнiх  смерек,  мов  прощаються  з  ними,
здоганяючи одна другу, тужливо спiшучи десь в далечину.
   Маврi тужно.
   Тужно i сумно.
   Прийшов хлопець, мов мiсяць зiйшов в ©© хатi, i важкий смуток  викликав
у душi. Чого ©й тужно? Се ж чужий хлопець, людська якась дитина, - вмовля╨
себе. - А вона бiдна циганка. I сама на всю гору,  на  весь  лiс,  сама  й
сама. З нiким не зв'язана, нiкого не ма╨, нiкому -не потрiбна. Чого ©й  по
нiм тужно? Чи побачить його ще? Просив на весiлля. З ким в нього  весiлля?
В якiм селi живе? О, вона й не спитала! Так забулася, вдивившись в  нього,
що й не спитала. Але вона розвiда╨ться. Нараз стрiлила ©й  одна  думка  до
голови. Може, то Тетянин Гриць?
   Але нi. Гриць ще не посилав до Тетяни старостiв. Бодай досi  Тетяна  не
споминала про те. Але так виглядав, як оповiдала дiвчина, i на чорнiм конi
вiд'©хав, лише що се не Гриць. Будь-що-будь, хоч вiн i не  Гриць,  а  вона
пiде. Не по милостиню, але щоб його ще раз побачити. Тi очi.. тi очi... що
аж в лiс в ©© самоту приволiклися за нею звiдкись.

   Довкола... тиша... тиша...
   Лiс сто©ть мовчки, та проте смереки шепочуть щось.
   Проте йде шум лiсом... щось говорить.

   Хутко з'©жджа╨ Гриць бiлою стежкою з  гори.  От-от  вже  завиднi╨  межи
деревами долина. Вже не буде довго бiлою стежкою ©хати. А  все  дума╨  про
стрiчу з самiтною ворожкою-циганкою. Все  верта╨  думками  до  не©  назад.
Тяжко йому чомусь за нею. Важко й тужно. Хоч i  нiколи  його  в  життi  не
бачила, а душу його вiдразу мов теплим шовком оповила. I хоч не  вiрив  би
вiн ворожцi, бо вони всi туманять, але ©й однiй вiрить.  Найбiльше  болiла
його майже несвiдомо ©© покора перед ним. Чому корилася за╨дно? Не була  ж
йому нiчого винна i не провинилася нiчим перед ним. Побачила перший раз, а
вже мов усе тепло  сво╨©  душi  йому  пiд  ноги  устелила...  Як  той  дiд
Андронатi, що завше був такий добрий до нього вiддавна вже i  хiба  просив
не забувати про нього. Вiн розкаже колись  дiдовi  про  ворожку  Мавру,  i
нехай до не© пiде. Може, добре буде, як обо╨ стрiнуться.
   "Царевичу ти мiй красний! - дзвенить йому ©© пестливий  покiрний  голос
за╨дно в пам'ятi. - Голубе мiй синьоокий!.."
   Так до нього не заговорила нiколи в життi його мати  он  там  на  горi,
дарма що звалася "матiр'ю".
   Його мати! Та ба! - згадав вiн i усмiхнувся гiрко. Хто зна╨, де  i  хто
його мати. Кинули його, мов щеня, пiд чужу стрiху, щоб позбутися, на ласку
чужих людей, i не навернулися бiльше. Чи не самiтний i вiн у свiтi, як  он
та бiдна, як казала: на весь лiс, всю гору? Чи не подiбна його доля до ©©?
"Мавро!" - зойкнуло нараз тужно-сумно його молоде серце i свiдомо забажало
любовi. То© чисто©, материнсько© любовi, яко© вiн нiколи не зазнав  вповнi
в сво©м життi, скiльки б i не любили його господарi, не любили дiвчата, не
шанували товаришi i всi iншi  знакомi.  А  матерньо©  любовi,  то©  щиро©,
тепло©, вiн нiколи вповнi не зазнав. Вона одна, перша, обiзвалася до нього
по-щирому, поблагословила його з душi. З щиро© материнсько©  душi.  I  вiн
чув силу правди ©© слiв i ©© чуття на собi, i вiн ©© не забуде...
   Роздумуючи над старою бiдною циганкою, пригадував вiн собi не раз i  ©©
пророчi  слова  про  його  долю.  "Не  люби,  синоньку,  чорнi  очi...   -
остерiгала, пiднявши ще й палець, - бо  чорнi  з  синiми  тут  в  пару  не
укладаються. Люби такi, як  тво©,  буде  доля  ясна",  -  обiзвалося  йому
голосно в душi. "В Туркинi чорнi очi!" - _заговорив сам до.  себе.  Але  в
тiй же самiй хвилi вiдчув виразно, як, може, нiколи  перед  тим  в  життi,
якими дорогими були йому саме тi чорнi очi,_ була та - з  чорними  очима,_
"Туркине! - обiзвалося  жадiбно  його  тугою  переповнене  серце,  що  все
забувало, а ©© пам'ятало. - Туркине, вийди!"
   Сам не знав, як сльози втиснулися в його очi, смуток обгорнув його. Вiн
©де ще бiлою стежкою, лiсом, а однак  угаду╨,  що  вже  недовго  буде  нею
©хати. Десь незадовго спуститься в село. Там,  вдолинi,  чу╨  вiн,  шумить
гучно рiка. Набрала дощово© води з гiр, розшалiлася i мов нiкого не  зна╨.
Але йому спiшно. Припiзнився в старо© циганки, i тепер треба  квапитися...
Його кiнь бiжить остро по бiлiй, як сполоканiй стежцi,  розтягненiй  тепер
тут рiвно.
   Тут i там зачiпа╨ вiн капелюхом о розложистi вiти смерек,  i  на  нього
сиплеться свiжий дощ з лiсово© зеленi.
   Далi,  далi  i  стане  смеркатись.  Густiшим  лiсом  вже  нiби   сумерк
прокида╨ться, лиш тут i там проблиску╨ заходячим сонцем, що по  тучi  знов
показалося.
   Так.
   Однак - хто се йде саме проти нього? Чи се не Туркиня? Вона - Туркиня!
   I вiн кличе радiсно:
   - Тетяно, то ти? - Але тут i вмовка╨.
   Се справдi вона. Вона його впiзна╨, однак заразом  наказу╨  рукою,  щоб
мовчав. Вона ж недалеко млинiвки. Вiн здержу╨, зверта╨ коня набiк, а  вона
бiжить проти нього. Вже спиня╨ться  коло  нього.  Босонога,  з  пiдкасаною
спiдничиною, простоволоса,  мов  крадьком  вимкнулася  з  хати,  з  якимсь
вузликом в руках, - усмiхнена, щаслива!
   Хто б то сподiвався! Аж зойкнули з утiхи, стрiнувшись отак  несподiвано
- i враз усмiхнулися.
   - Не клич голосно! - остерiга╨, задихана з несподiвано© радостi.  -  Не
клич голосно, бо позаду мати йде!
   - Любиш? - _пита╨ вiн замiсть усього з поспiхом i схиля╨ться з коня  до
не©, а вона, струнка, мов смерiчка, пнеться на пальцях до нього.
   - Люблю, - _вiдповiда╨ з цiлим ра╨м щастя в очах. - Коли не_ любила?
   Вiн притяга╨ ©© лакомо до сво©х грудей i притиска╨ ©© тут так щиро i  з
такою силою, як, зда╨ться, нiколи досi. Вiдтак цiлу╨...
   - Тут нiхто не бачить, - _шепче пристрасно. - Ще раз.
   - Раз, - _каже вона слухняно i цiлу╨.
   - Нi. Ще раз, - _вiдповiда╨ вiн  i  цiлу╨  другий  раз.  -  Я  спiшусь,
зозуле, все в роботi. - Вiдтак додав крадьком, мов злодiй,  в  поспiху:  -
Колись лiсом знов, як тепер._
   Вона усмiхнулася щасливо:
   - Як тепер, - повторила так само щасливо, не задумуючись, i мов ждала.
   - Зiйдемось,_ - сказав вiн i рушив спiшно з мiсця.
   - Зiйдемось, - _вiдповiла, задивившись  всею  душею  на  нього,  i,  не
звертаючи вже бiльше очей з нього, пiшла  з  вигона  з  оберненою  за  ним
головою вгору бiлою стежкою, якою саме вiн з'©хав...
   Вiн, вдаривши коня i оглянувшись i собi за  нею,  погнав  i  зник,  мов
вiтер, з ©© очей.
   Схвильовано задрижало за ним  порушене  сильним  рухом  коня  смерекове
галуззя. Задрижало, i посипалися з нього густi краплi дощу.  Чутно,  рясно
впали вони на землю, а далi стали лиш одна  по  другiй  зсуватися,  рiдко,
рiдше, а далi перестали...
   Згодом стало в лiсi тихо...

   "Гей, на Iвана, гей, на Купала... гей-гей-гей!"  -  розходиться  раптом
десь високо, вже в лiсi, щасливий голос Тетянин i вмовка╨.
   "Красна дiвчина долi шукала, гей-гей-гей", - доспiву╨ за нею в  душi  з
замкненими устами Iваниха Дубиха,_ що повiльним,  поважним  кроком  iде  й
собi за нею до Маври вгору...

   Одного дня, може, в три  тижнi  по  стрiчi  Тетяни  з  Грицем,  висила╨
Iваниха Дубиха Тетяну знов до Маври навiдатися, що з нею дi╨ться,  бо  вже
©© давно в млинi не було, а з тим переда╨ для бiдно© i вузлик з ©дою.
   Тетяна  йде  радо  i,  вибираючись,  заквiтчу╨ться.  Може,  якраз  нинi
стрiнеться з милим, довго вже не бачилися. В нього робота. Так  уже  часом
бувало, що несподiвано вони з собою на бiлiй стежцi здибались...  А  от  i
останнiм разом.
   I пiшла.
   Iде задумана.
   ╞© думки все коло Гриця. Як  вiн  до  них  прибуде,  як  пришле  дедалi
старостiв, як мати справить весiлля, як вони заживуть, яке ©х жде щастя  i
добро i таке iнше. Як Гриць перебере в них млин, стане газдувати,  як  усi
його полюблять i шанувати будуть, а мати при  них  вiдпочине.  Все  за  ©©
щастя вона, добра, молилася, доки i красного Гриця за зятя не вимолила.  А
як нi, то пiде в монастир, куди ©© за╨дно вiд смертi батька  тягнуло.  Або
при них в мирi вiдпочине, заживе. Все, як захоче. Як забажа╨ - так i буде.
   Iдучи так у щасливих  думках  та  пристаючи  вiд  часу  до  часу,  нiби
вiдпочиваючи, вона нараз ста╨ i надслуху╨.
   ╞й зда╨ться, що ©© переслiдують якiсь кроки чи  не  з  самого  початку,
знизу бiло© стежки вже, i то важкi, неповоротнi.
   Вона ста╨, надслуху╨ i огляда╨ться. А оглядаючись, перечiку╨.
   Може, то Гриць?
   Але нi. Вiн все лиш верхом ©де. Вiн мов зрiсся з  сво©м  конем,  нiколи
без нього не прибува╨ до не©. Вiн один дiлить ©х тайну, а лiс  другий.  Се
не Гриць.
   Вона ста╨, перечiку╨ знов хвилину i кличе все-таки нiби  до  нього,  як
звичайно:
   - Я тут! - А вiдгомiн у лiсi  вiдповiда╨,  розходячися,  ©©  голосом  i
умлiва╨: - "Тут!" - i бiльше нiчого.
   I знов iде.
   Але по якiмсь часi вона наново на хвилину перечiку╨. А з нею враз мов i
всi смереки влiво i вправо. Однi над пропастю, другi горою,  нiби  й  собi
станули. Колишуться лиш легко, шумлять обережно. З нею враз надслухують, а
надслухуючи, притiм щось нiби пошiптують.
   "Грицю!"
   "Ти, Грицю? - пита╨ ©© чутка душа i вiдповiда╨ сама на сво╨ питання:  -
Я тут!"
   Вона мимоволi хапа╨ться за сво© червонi маки, котрими  квiтча╨ться,  бо
так вiн ©© любить, i пересвiдчу╨ться, що вони на  сво©м  мiсцi,  держаться
добре.
   Нi. Не Гриць.
   З глибини лiсу, ззаду, за нею висува╨ться  стареча  бiлоголова  постать
страшного якогось цигана-старця i суне за нею, як тiнь яка, просто за нею.
   Тетяна жахнулася. Нiколи не бачила сього старця в селi, хоч i як  добре
всiх бiдних знала, бачачи ©х усiх зчаста-густа у сво╨© милосердно© матерi.
Та ось вiн кланя╨ться, складаючи руки побожно на грудях, як бачила се  лиш
у Маври, коли ©© хто обдаровував i вона з великою  пошаною  дякувала  -  i
нараз станув. Вона перелякалася його. ©© перестрах перед  ним  змага╨ться,
хоча вона не була боязлива, - i вона се  укрива╨.  Та  вiн  помiча╨  се  i
схиля╨ться вдруге покiрно перед нею.
   - Не лякайся, доньцю, старого дiда, - каже. - Вiн заблудив тут у  лiсi,
а йде далеко i нiкому кривди  не  робить.  Та  добре,  що  ось  тебе_  тут
подибав, - каже далi i блиснув  якось  з  вигребущою  злораднiстю  чорними
очима з-пiд бiлих брiв.
   - Чого б я лякалась? - пита╨ Тетяна, а сама уступа╨ старому  з  дороги,
щоб вигiдно перейшов попри  не©  стежкою  та  скорше  пiшов  далi.  Вiдтак
вибира╨ спiшно ще дещо з Мавриного вузличка i переда╨ дiдовi.
   - Приймiть, добрий  татку,  за  душi  помершi,  -  каже  вона,  покiрно
прохаючи, - та скажiть, будь ласка, звiдки саме  пряму╨те?  Чи  з  далеко©
дороги? I в далеку дальше?
   - Нi, добра доньцю. Я сьогоднi лиш здолу, з  вашого  села,  -  вiдказу╨
старий циган, а сам чомусь дивиться пильно на молоду дiвчину, що в великих
червоних цвiтах, мов русалка, перед ним опинилася.
   - А зiбрали доста милостинi в нашiм селi? - пита╨ Тетяна i  усмiха╨ться
насилу, а з душi рада би утекти вiд старця якнайскорше i найдальше.
   - Доста. Спасибi всiм добрим, що спомагають бiдних. Добре_ обдарили. Не
дурно_ звертався я до них; та i про що хотiв я розвiдатися -  _розвiдався.
Нинi я в тiм селi втрет╨ зряду. Бiльше задержуюсь в селi Третiвцi.  Перший
раз був я ще перед  двадцятьма  роками,  бодай  би  не  згадувати,  другий
переходив я раз зимою, а оце по раз третiй - а може, й останнiй, не  знаю,
як ще доля далi покерму╨. Та мусив iти. Взяв на  себе  дещо  зорудувати  -
других порятувати, то й прийшов. Але бiльше хто зна чи ще прийду.
   - Чому? - пита╨ довiрочно дiвчина.
   - Старiсть не  пуска╨.  Та  й  хто  схоче  старого  цигана  тримати?  -
вiдповiда╨ дiд, а вiдтак, спершись на жебрацький кий, задумався.
   Та роздумуючи  отак,  вiн  все  боком  дивиться  на  дiвчину.  Вона  се
вiдчува╨, i вiд того ©© збира╨ знов ляк. Врештi обзива╨ться дiд:
   -  Не  сказала  би  ти  менi,  доньцю,  чия  ти?  Така  красна,  пишна,
пряманчива?
   - Я донька вдовицi, - каже скромно, поважно Тетяна.
   - Вдо-ви-цi? - нiби чуду╨ться дiд.
   - Вдовицi.
   - А-га! - вiдповiда╨ старець протяжно i знов мiрить ©© оком. ©©,  i  ©©
червонi цвiти,  i  золотi  пiвмiсяцi,  що  хитаються  звiльна  в  ухах  за
порушенням голови.
   - А, - почина╨ протяжно вiн далi, - коли вже вдовицi, то, може б, ти  i
перебрала за мене одну невелику орудку,  щоб  я  мiг  назад  в  сво╨  село
вернутись. Мене там ждуть, i менi спiшно.
   - Чому нi? - обзива╨ться Тетяна  поважно,  з  душi  рада,  що  ╨  надiя
позбутися скоро старого дiда-цигана -  i  пiдсува╨  брови,  як  все,  коли
чуду╨ться. Та чомусь ©© знов огорта╨ перестрах перед старим.
   - Так от скажи насамперед, -  почина╨  дiд,  -  чи  зна╨ш  ти  млинарку
Iваниху Дубиху? Богомiльну паню, для бiдних милостиву?
   - Знаю, татку, знаю, - вiдказу╨ на  те  запитання  весело  i  довiрочно
Тетяна з щирiстю.
   - Що ма╨ на всю хату одну-однiську дочку. Пишну та пещену, на все  село
найкращу.

   Тетяна спаленiла.
   -  Знаю,  дiду,  знаю,  -  каже,  уникаючи  його  гострого  погляду,  i
усмiха╨ться. - Знаю ©х обох. Та що тобi до них? До Iванихи Дубихи що?
   - До старо©, синку, нi. Менi до молодо© дiло, - вiдказу╨ дiд, - красно©
чарiвницi, що зводить хлопцiв з розуму,  та  що  -  як  кажуть  -  чорними
бровами вiдьму╨, червоним цвiтом манить, а очима перемага╨.
   Тетяна розсмiялася.
   - Туркинею ©© звуть.
   - Туркинею, дiду, - повторила дiвчина, а сама чим раз, то поважнi╨, вiд
дiда вiдлетiти б рада. -  Що  вам,  татку,  за  дiло  до  Туркинi?  Кажiть
скорiше, - напира╨ нараз прямо, - бо менi квапно далi. Я  iду  до  бiдно©,
несу ©й ©стки, i вона жде мене.
   - _До бiдно©? - пита╨ дiд i пригляда╨ться недовiрчиво молодiй  дiвчинi,
а ще бiльше ©© червоним цвiтам.
   - До бiдно©.
   - Тож нехай тебе пречиста благословить за тво╨ добре серце. Одного  вже
надiлила, а другiй ще несе. От добра ти i щира. А чия ти, доньцю, щоб тебе
згадати? - допиту╨ться знов i не спуска╨ з не© ока.
   - Се пусте, - вiдказу╨ Тетяна нетерпляче. - Краще ви  скажiть,  що  вам
вiд Туркинi треба, що, як вже кажуть, вiдбира╨ розум.
   Дiд зiтха╨, випростовуючись, та, нiби  побачивши  щось  незвичайне  над
головою молодо© дiвчини, почина╨:
   - Тяжко, синку, серце другому ранити, та вже як просили, коли  вже  так
треба, коли захотiли, то й перекажу.
   - Хто просив? - пита╨ Тетяна, а сама аж тремтить вiд чогось незнаного.
   - Синьоока Настка._
   - _Не знаю ©©, - каже Тетяна i пiдсува╨ брови.
   - Настка з Третiвки, що ма╨ вiддаватися, - вiдказу╨ старий.
   - За кого? - пита╨ Тетяна, i ©© очi мов розширяються в  хвилi  ожидання
його вiдповiдi.
   - Зараз, донько, не перебивай.
   - I що ж синьоокiй Настцi вiд Туркинi треба?
   - Вона, - почина╨ знов дiд, - так  просила.  Стань  -  казала  -  перед
Туркинею i таке скажи:
   "Я зачув, Туркине, що ти любиш Гриця,  найкращого  хлопця  з  угорсько©
границi. Що ти починя╨ш цвiтом i словами, що  ти  твориш  лиха,  вiдбира╨ш
щастя.
   I чув я, Туркине, що Гриць тебе не любить,  бо  вже  вiддавна  голубить
другу. Синьооку  Настку_  за  свою  вiн  вибрав  i  вже  незабавом  з  нею
звiнча╨ться.
   Що тобi до нього,  прекрасна  Дубiвно?  Щоб  молоду  покинув,  з  тобою
одружився? Таж тебе проклене не лиш молода, але i всi люди, хто  про  тебе
вчу╨. Таж за тебе пiде смiх i глум селом, i  останеш  зi  смутком,  як  те
марево.
   I чув я, Туркине, що в тебе багатство, тож ти хлопцiв найдеш i без того
Гриця. Молода Грицева - знай - на тебе плаче,  жаль  до  тебе  ма╨,  гiрко
проклина╨. Гриць тебе_ не бачив, як ©© вже любив; тебе голубив, а  ©©  вже
сватав. Тому ©© вiн вiзьме  -  доки  доведеться  старостiв  пiслати  тебе_
посватати.
   I чув я, Туркине, все оце, що кажу, вiд то© бiло© Настки,  котру  Гриць
бере. Сам ©й жалувався, що ти лиху винна, що його манила, голову дурила.
   Чорними бровами нiби ти стро©лася, а  з  друго©  сторiнки  душу  в  нiм
дво©ла. Лiсами блукала, вiдгомоном гралася, а  з  друго©  сторiнки  блудом
обдавала...
   Тепер спам'ятався, тебе вiн цура╨ться, чорних брiв  бо©ться,  з  ясними
коха╨ться. Не вийде вже до тебе бiльше i не жди, хiба що побачиш на чорнiм
де конi. Тодi вiдвернися, щоб люди  не  знали,  що  Гриця  любила,  другiй
вiдбивала.
   А як не покинеш йому починяти, то знай, що й люди  не  будуть  мовчати.
Розiйдеться неслава  про  ту  чорнобриву,  що  Гриця  з  Настунею  на  все
порiзнила. Серце  вiдiбрала,  душу  роздво©ла  -  нечистою  силою  в  горi
утопила..."
   - Так.
   - Я, дiд, всьому свiдок. Перекажи, донько, оце тiй Туркинi, як ©© добре
зна╨ш, що Гриць iншу ма╨. На весiлля просить, i я там  iду.  -  I  з  тими
словами дiд скiнчив, ждав. Тетяна зсунулася йому в ноги.
   - Я, дiду... Туркиня, - зойкнула i, обнявши його колiна,  вмовкла,  мов
умлiла.

   Дiд стрепенувся.
   - Справдi-таки ти? Чому ж ти зараз не призналася, що ти  сама  Дубiвна,
то, може, не був би тобi все переказував. I мав  тебе  за  Дубiвну,  i  не
вiрив. Але добре розповiли про тебе тi©, що тебе  знають.  Подибав  навiть
тут, куди справляли. Гарна ти, Туркине, - жодне не  збрехало.  А  за  твою
милостиню, що подала ти перед хвилиною, дiд тобi зле вiддячився. Але я  не
винен. Я нiчого не знав. Настка_ розповiла, а ©й вiн_ сказав. Двох вiн вас
любить, а одну бере. Що я тут пораджу? Ти сама тут винна. Було не починяти
Грицевi. Нi чорними бровами, нi червоним  цвiтом,  нi  солодким  словом...
нi... сам не знаю чим. Що я тут  вам  винен?  Сама  одна  ти  зна╨ш,  лиха
нако©ла. Тому i просили переказати оце тобi. Раз _най ма╨ Гриць спокiй!
   - Нi, татку, - обiзвалася врештi  Тетяна,  звертаючи  до  старого  сво╨
побiлiле, мов замертвiле, лице, стискаючи з невимовним жалем його  колiна.
- Нi, татку, я не починяла, злого не робила. Гриця лиш любила... О, о,  о!
Нi, татку, нi, - майже стогне, молить, - се не може_ бути,  що  другу  вiн
бере, не може бути! - _майже скричала i знов голову до  нiг  його  схиля╨,
розпучливо ©х стиска╨. Дiд здвигнув плечима.
   - Не знаю, донько, - вiдповiв сухо. - Так менi казали. Не тутейший я. Я
що знав, сказав. Мусив так.
   - О, о, о! - простогнала Тетяна, мов пiдстрелена,  все  ще  клячачи,  i
притиснула лице до дiдових колiн. - О, о, о!..
   - Так, донько, - потвердив дiд. - Се все правда, що переказу╨  синьоока
Настка,_ а мене самого Гриць на весiлля просив, i я до них iду.
   - Нi, татку! - кличе, як перше, Тетяна з розпучливо-впевняючим голосом,
i знов обнiма╨ з невимовним жалем-покорою дiдовi колiна, мовби iншого руху
не знала, мала перед собою святого i молилася до нього. -  Нi,  татку,  не
кажiть сього. Се не може_ бути... Ми ще  ось...  недавно  тут  у  лiсi,  -
захлипала, - стрiчались, - i при тих словах вона  мов  гине,  гасне.  -  I
вiн... ще цiлував. Се не може бути,_ неправда; вiн другу  не  бере...  вiн
мене любить. Я не починила!.. - крикнула з  розпукою.  -  Я  лише  любила,
любила,_ татку! Ми собi по словi, i заки снiг упаде, буду  в  його  хатi._
Татку!! вiн мене_ любить. О... тут... в лiсi... стiльки разiв, -  хлипала,
- в лiсi... - _I знов мов умлiва╨.
   Старий зареготався.
   - Кажеш - любить тебе? - спитав.
   Тетяна пiдняла до нього,  благаючи,  голову,  що  в  розпуцi  назад  ©й
опадала. - О, любить, татку добрий, любить! - впевняла i наново, як перше,
тулить i тисне розпучливо лице до дiдових колiн. - Мене одну любить,  мене
одну на свiтi._ Сам менi казав, i йому я вiрю. А заки снiг  упаде,  казав,
будеш в мо©й хатi. Я його_ Туркиня! - крикнула, розпростерши руки, i впала
лицем до землi.
   Дiд пiдвiв ©©.
   - Не будеш, Туркине! - кликнув твердо. - В нiй буде синьоока Настка,  а
Гриць, як тобi кажу, спрошу╨ на весiлля. Мене вже просив. Я  до  них  iду.
Встань, спам'ятайся, про Гриця не думай,  не  мути  його  щастя,  бережись
грiха - iнакше побачиш!.. - I з тими словами,  неначе  пiддаючись  якомусь
тайному приказовi, помахав до не© з погрозою п'ястуком. Тетяна витрiщилась
через хвилю на нього з несамовито  розширеними  очима,  однак,  зрозумiвши
врештi його слова i його погрожуючий рух, нараз,  мов  змiя,  звинулася  з
землi i станула на ноги.
   - Iди ти!!  -  _крикнула  нараз  диким  голосом,  скипiлим  з  раптово©
ненавистi, неначе з його останнiм словом опинилася вся погань свiта  перед
нею. - Ти! - _i з тим словом трутила старого так сильно вiд себе,  що  вiн
вiдразу упав. - Iди - ти!!_ Ти сам нечистий, що  мене  подибав.  Грицю!  -
крикнула вслiд за тим з усi╨© сили,  мов  не  тямлячись  з  розпуки,  i  -
розреготалася. - Грицю, я тут!_
   В дiда спалахнули страшно циганськi очi, i,  пiднявшись,  вiн  погрозив
вдруге п'ястуком i бичем.
   - Гай, гай! - крикнув, засапаний,  i  закляв  тут  страшно.  -  От  що,
чарiвниця-вiдьма, - додав, - сама ти справедлива. Тепер  се  сам  я  бачу.
Настка правду казала! Знай ти раз вiд не©, а другий i вiд мене.  Гриць  ©©
посватав, а тебе лиша╨._
   - _Неправда, вiн мене любить! - кинулась на нього Тетяна  з  зворушення
здичiлим беззвучним голосом i такими ж  очима,  боронячись  з  усi╨©  сили
проти убиваючих, страшних слiв старця.
   - Тiльки й твого! - кликнув на те дiд i заллявся при тих словах  гiрким
поганим смiхом. - Тiльки й твого. Так як його  батько  любив  колись  його
матiр, - додав з не описаною ненавистю. - Тiльки й твого!_
   Тетяна, не зрозумiвши всiх його слiв, лиш  останнi,  знов  кинулась  на
нього.
   - Iди ти! - крикнула i, пiдсуваючи високо  чорнi  сво©  брови,  пiдняла
руки i указала на недалеку пропасть. - Iди! - повторила, - кинься там - _i
бiльше не вертай!
   Старий витрiщився з переляком на не© i, схилившись за бичем,  що  випав
йому з рук, хотiв ©© вдарити.
   Але ©© вже не було - зникла. Лиш зi сторони, куди метнулася, зачув  вiн
розпучливi голоснi слова: "Грицю!.. я тут"._ А  вiдтак  по  хвилi  прикрий
довгий смiх...

   Задихана,  без  краплi  кровi  в  лицi,  з  блудними  майже  очима,   з
викривленими устами, впада╨ Тетяна до матерi i кида╨ться ©й на груди.
   - Мамо! - скричала погаслим чужим голосом. - Мамо, Гриць мене  покинув,
зрадив. Мене вiн любив, а з другою вiнча╨ться. Мамо!  -  кличе,  не  даючи
матерi опам'ятатися з сво©х слiв, i термосить ©©, не тямлячись, щосили.  -
Мамо! вiн двох нараз_ любив, слухайте, мамо!!_
   Iваниха  Дубиха,  що  саме  сидiла  на  лавi,  побачивши  нараз   майже
напiвбожевiльну доньку, лиш до стiни оперлася.
   - Що за Гриць? - пiшло глухе питання.
   - Той, мамо, що раз зимою на конi тут був. Гарний такий! В лiсi ми  все
сходилися; там ми  любилися.  Лiс  один  все_  знав.  Гриць,_  мамо!  -  i
розреготалася.
   Стара пiдвелась важко.
   - Так? - спитала, а потiм додала: -  Тобi_  вiн  казав  цвiту  папоротi
шукати? - I, сказавши се, усмiхнулась, мов останнiй раз в життi.
   - Мамо!! - пiшов окрик нечувано© розпуки на всю хату. - Мамо!
   - Ти одна_ в мене була, - вiдповiла мати. - Одна_ на всiм свiтi...
   - Мамо!!
   Дубиха не вiдповiла бiльше...
   Тетяна впала на колiна перед нею... сповiдалася...

   Годину пiзнiше Тетяна знов у лiсi.
   Летить шаленим кроком, мов сама стрiла, до  старо©  Маври.  "Мавро!!  -
товчеться нiби голос в ©©  грудях  диким  стогоном  i  шука╨  простору.  -
Мавро!!" Аж i опинилася.
   Стара циганка перелякалася виду дiвчини i вiдразу ©© обняла.
   - Доньцю, - каже, - доньцю, яка в вас пригода?
   - Мавро! - лиш крикнула i на грудях мов закаменiла.
   В очах старо© щось лиховiсно блисло.
   - Вiн? - _спитала лише, викрививши уста з неописаним болем.
   - Бере другу. Зрадив мене!  -  вистогнала  Тетяна  i  знов,  як  перше,
умовкла.
   - Бачиш? А ти гадала, донько, - обiзвалася Мавра, - що  вiн  буде  тебе
завше любити?
   - О Мавро! - визойкнула Тетяна.  -  Любив-голубив,  цiлував,  прирiкав,
Мавро, ще недавно, ще недавно тут ось в лiсi, а тепер...
   Мавра розсмiялася нараз, мов з мало© дитини. - Та-ак? - цiдить  злобно.
- Голубив, цiлував?
   - Голубив, цiлував... ще останнiй раз  з  коня,  по  тучi...  о...  так
щиро...
   - По тучi? - диву╨ться стара. - -То вiн? - _I нараз  з  глибоким  жалем
хита╨ головою i мов пригаду╨ собi щось, шепче: - Боже, боже!! -  а  потiм,
спам'ятавшись, обзива╨ться твердо  i  з  ненавистю:  -  То  аби-сь  знала,
донько, що котрий найбiльше милу╨, той найборше зраджу╨!  Як  цiлу╨  тебе,
його серце вже з тобою проща╨ться. Котрi так не робили?_
   - _О, о, о! Мавро! - простогнала Тетяна, а вiдтак, закидуючи розпучливо
руки позад голови, скричала: - Я збожеволiю!
   -  Нi,  доньцю,  не  збожеволi╨ш,  -  успокоювала  Мавра,  -  i  я   не
збожеволiла. Ади, - тягнула спокiйно,  -  як  мене  не  то  вiн,  але  всi
вiдцуралися, викинули в лiс, мов звiрюку, з-помiж себе, дитину забрали. Не
здурi╨ш. I я сьогоднi живу, не збожеволiвши, сама на всiм свiтi,  на  цiлу
гору, на цiлий лiс, а все через милування. I я не здурiла. Га-й,  га-й!  -
аж заспiвала сво©м звича╨м, похитавши головою. - Не здурi╨ш.
   - А я_ збожеволiю, Мавро, - впевняла глухо Тетяна. - Я_ збожеволiю,  не
годна перенести. Що робити, Мавро?
   Мавра стиска╨ безрадно плечима, однак, надумавшись хвилину, дода╨:
   - Я пiду до нього i сама спитаю. Розвiдаюсь, чи  правда;  хто  се  тобi
казав? Звiдки то все зна╨ш?
   - Старий якийсь циган, котрого я, iдучи до тебе, здибала  в  лiсi,  все
сказав. Вiн не брехав, -  i  тут  розповiла  Маврi  про  стрiчу  з  старим
Андронатi.
   - А вiн звiдки знав? - спитала незвичайно зацiкавлена Мавра.
   - Грицева молода сама переказувала  оце  ним  до  мене.  Стара  циганка
закляла, але небавом, утихомирившись, додала:
   - Цить, донько, цить; я туди пiду,  розвiдаюсь  про  все,  донесу  тобi
правду. Цить, не гризися. Але знай, коли се правда, ©м добра не  буде.  Нi
йому, нi ©й. Я тобi як мати - а де мати проклене, там нема щастя.
   Тетяна мовчала, вже не ворухалася.
   - Я попробую ще його назад навернути,  -  обiзвалася  по  новiй  задумi
Мавра успокоюючим голосом.
   На  тi  слова  старо©  Тетяна   прокинулась,   мов   гадюкою   вкушена.
Прокинувшись, трутила вона Мавру з такою силою вражено© гордостi i погорди
вiд себе, як недавно Андронатi, що та на лаву впала.
   - Щоб ти не посмiла! - кликнула i, випрямившись в цiлiй сво©й молодечiй
стрункостi, пiдсунула високо брови. - Я не одурила,  -  говорила  погаслим
голосом, - двох я не любила. Щоб ти не посмiла. Я  його  вiрно  любила,  -
говорила з побiлiлими устами далi, - його одного;_ вiн мене зрадив, то  що
навертати?_ Не посмi╨ш!
   - То й ма╨ш за свою вiрнiсть, - боронилась уражено  Мавра  роздразленим
голосом.
   - Маю, - вiдказала Тетяна твердо, вiддихуючи важко з зворушення,  i  на
хвильку вмовкла.
   - Вiн одружиться, буде газда на все село - а ти? Тетяна мовчала,  однак
мовчачи чимраз бiльше блiдла.
   - Вiн одружиться, буде газда на все село - а ти? - повторила Мавра  все
ще роздразненим голосом.
   Тетяна поглянула на Мавру. Боже,  що  за  очi!!!  Як  вона  дивилася...
дивлячись, благала, молила, вiдтак вiдповiла:
   - Буду Тетяною - _чим мала б бути? - i з тим, як камiнь, умовкла. Мавра
не зрозумiла ©©.
   - I що йому зробиш?
   - А ти_ що зробила, Мавро? - майже просичала Тетяна, пiдсуваючи  високо
чорнi сво© брови.
   Мавра спершу вмовкла, потiм закляла, а врештi сказала:
   - Я покорилася долi, пiддалася ©й, та от i доживаю. Що було робити?
   Тетяна поглянула на не© майже блудними очима.
   - Ти,_ Мавро, - сказала твердо, - ти покорилася. Годна була.
   - А ти що, доньцю, зробиш? Вiн тебе вже не вiзьме.
   - Вiн мене не вiзьме. Нiколи_ не вiзьме, -  обiзвалася  дiвчина,  однак
мов не сво©м вже голосом.
   - Пропало тво╨ щастя... пропала твоя доля,  -  почала  знов  з  жалобою
Мавра i захитала головою по сво╨му звичаю.
   - Ов-ва!! - вiдповiла тут  нараз  дiвчина  i,  поглянувши  на  Мавру  з
розгорiлим якимось поглядом, вийшла скоро з хати...
   Надумавшись хвилину, Мавра вибiгла за нею.
   - Прийди за два днi знов, - кликнула.  -  Я  пiду  завтра  розвiдати  i
принесу тобi правду. Прийди, як кажу, знов...
   Тетяна оглянулась на сi слова старо©, але не вiдповiла. Сходила  скорим
нерiвним кроком бiлою стежкою вниз i зникла старiй з очей...

   * * *
   Вернувши в свою хату, вдарилася Мавра  п'ястуком  в  голову.  "Се  вiн,
отже, той Гриць, царевич мiй - вiн! Вiн, що за╨дно, як казала  Тетяна,  на
чорнiм конi ©здив, бо i в мене був на нiм.  Вiн  з  Третiвки,  он  там  за
Чабаницею. Ой господи, - забiдкалася. - Де мала я свою  голову,  коли  вiн
був у мене? Я йому ворожила i не догадалася, що се вiн! Тетянин!  Де  була
голова в мене? Мов тi птахи, тютюкали вони собi лiсом,  може,  й  недалеко
мене, а я не остерегла".
   - Тетяно, серце мо╨! - простогнала вголос. - Тетяно моя, серце мо╨,  що
тепер з тобою буде? Ти, я бачу, не Мавра, ти, я бачу, не перенесеш  сього.
Тебе вже жаль заглушу╨; господи, змилосердися. Що ти  змалку  не  мала?  -
говорила далi. - Все, що хотiла, мала. Завше було, як бажала... а тепер...
- iз жалю-розпуки за дiвчиною Мавра  за  голову  iмилася,  та  тут  вже  i
схаменулася. Нi. Вона пiде до нього. Завтра. Скоро  зазорi╨,  заким  сонце
зiйде, вона буде в нього. Тепер зна╨ все. Впаде  йому  до  нiг  i  з  душi
попросить. "Синоньку, царевичу мiй красний,  -  буду  молити.  -  Не  губи
Тетяни. Я ©© вибавила. Я ©© виголубила. Чим не вдалася тобi?.  Не  вдалася
ростом, не вдалася бровами, не вдалася серцем? Синоньку мiй - не губи!"
   Може, послуха╨.

   * * *
   Переходила Тетяна два днi i двi ночi; майже не  лягала.  Не  ©ла  i  не
пила, лише все чогось ждала, ходила нiби сонна,  не  бачила  нiкого  i  не
чула, а все по лiсi i по бiлiй стежчинi. То там опинялася, де вiн голубив,
то там роззиралася, де вiн на не© ждав, то там знов обзивалась:
   "Я тут!" - а все без упину, все гарячкове, доки не спала з сил, доки не
зайшла з нею важка змiна.
   Стара мати не спиня╨, зна╨! Хорiй душi тепер спокою треба. Нехай вперве
сво╨ горе сама переможе. А далi - господь ╨.
   В лiсi добре.
   В лiсi, як в тiй церквi. I спокiй ╨, i господь; i зросла вона в нiм,  i
свiй бiль в нiм  згубить.  Вона  лиш  стереже  ©©,  чи  не  тiнню  за  нею
волiчеться, щоб собi лиха якого не заподiяла. А бережучи, за╨дно молиться:
"Господи, зцiли, господи, скрiпи, доведи до миру". Сама вже мов не та,  що
вперве по свiтi ходить. За недовгий смутний час  снiгом  побiлiла.  Додолу
похилилась, гробу бажа╨...
   Третьо© днини, як вернула Тетяна знов з лiсу, сказала матерi: -  Я  йду
до Маври. Менi треба Маври. Я прийду. Я прийду знов.
   Мати притиснула ©© мовчки до себе - i бачить - у дiвчини голова горiла,
очi дивились за чимось широко вперед себе, а сама вона тремтiла...
   - Iди з богом, доньцю, до Маври, з богом i вертай, - виряджала бiдна, а
з рук ©й тяжко Тетяну випускати. Але дiвчина, мов лиш вижидала  останнього
слова  матерi,  вирвалась  дико  з  ©©  рук  i  в  лiс,  мов   несамовита,
поспiшила...
   - Господи, зцiли, господи, скрiпи - вiд смертi сохрани... -  прошептали
знов материнi уста, i вона вернулася в хату.

   Тетяна вже в Маври сто©ть на порозi.
   - Правда, Мавро? - було ©© перше слово, виповiджене  чужим  голосом,  в
котрiм всi струни, що досi грали, пiрвалися.
   - Правда, доньцю, правда, - вiдказу╨ Мавра, i в душi диву╨ться страшнiй
змiнi, що зайшла з дiвчиною. - З ним сама я говорила. Се той, що раз  i  в
мене був. Та як вже i кажу, сама з ним говорила. - I говорячи, не  спуска╨
Мавра з дiвчини ока. - Смiявся,  донько,  що  саме  я  за  тебе  на  нього
накинулася. "Хлопцевi двi любити можна", - каже. I вiн Дубiвну любить. Хто
б ©© не любив? За ©© чорнi брови та за щире серце. Нiкого в життi вiн  так
щиро не любив, як саме Туркиню. Але так вже склалося, що вона друга з ряду
- мусить уступити. I що хоч вiн двi любить, з двома вiнчатися не може. Хоч
би хотiв - то пiп не звiнча╨. Що Тетяна хоче вiд нього? Що вiн тут поможе?
Кине Настку? Настка не вiдступить. Страшно Настку  кинути.  Тетянi  легше.
Вона багачка,_ другий посвата╨, i все буде добре.  Нею  вiн  не  журиться.
Йому гiрше. Вiн ма╨ все чорнобриву перед очима, дарма що за тиждень в  них
весiлля. Так буде каратись, доки ©© не забуде. Самi дiвчата лиха набро©ли,
його полюбили, i тепер вiн_ винен. Доста Настка гнiва╨ться, а то ще й вона
_заводить. Як вiн лиху зарадить? Якби знав, зарадив би, але вiн  не  зна╨.
Нехай вона, Мавра, перекаже Туркинi, що  за  тиждень  в  нього  з  Насткою
весiлля, але вiн ©© любить... Ой, - зойкнула вкiнцi Мавра, i  мало  що  не
сплакала. - Менi жаль того твого Гриця, донько. Жаль чогось i гiрко.  Менi
жаль тебе, бо ти моя,_ а жаль i його, бо чимось i вiн_ мiй. Господи  боже,
чому воно так склалося? А такий вiн гарний, а така ти  добра,  а  склалося
так  фальшиво.  Саме  як  колись  i  в  мене.  Господи,  прости,   я   хоч
прогрiшилася, чоловiка зрадила, але ти... - i урвала.
   Тетяна не вiдповiдала.
   Стояла бiла, як смерть, все ще коло дверей, не  рухаючись  з  мiсця,  з
очима, що шукали за╨дно чогось по  столi,  важко  дишучи.  А  коли  Мавра,
жалiючи ©©, сказала: "Пропало тво╨ щастя, донько, пропала  твоя  доля!"  -
вона, не обiзвавшися до не© нi словечком, пурхнула з хати, як вiд  матерi,
i погнала...
   Бiжить бiлою стежкою, розколибана горем, хита╨ться, хоче побороти  жаль
в серцi - i чу╨, не годна. Пiдпада╨ йому, вiн ©©  глушить.  Чу╨  лише,  що
щось мусить статися. _З нею самою чи з  ним  -  _не  зна╨.  Щось  потужне,
велике, щось, чого досi не було,  але  мусить,  щоб  убило  те  лихо,  _що
знiвечило ©© щастя. Те лихо, що таке велике, таке недобре. Господи!  Шалi╨
щось в ©© цiлком роздразненiм вже мiзку. Чому воно тут? Чому таке  сильне?
Вiдтак знов вирина╨, змага╨ться перша ©© думка, що  щось  мусить  статися.
Передусiм статися,_ що б убило те лихо,_ що убило  ©©  щастя.  Вона_  його
уб'╨. Вона чу╨, що уб'╨.  Що  годна.  Але  як?  Але  що?..  Вона  не  зна╨
нiчого... Нараз в ©© головi почина╨ знов путатися. Хто винен? - пита╨ сама
себе. - Гриць? Нi, Гриць не винен. Вiн ©© любить, ось сказав i  Маврi,  що
любить. Настка_ винна? Нi. I Настка не винна. I в Настки  щастя  нема.  ╞©
Гриць не так любить. - Нараз застановля╨ться.  -  А  може,  i  любить?  О,
любить, любить! - закричало щось кривавим зойком  в  ©©  душi,  перемага╨,
заглушу╨ все попередн╨. - Любить! Iнакше би не брав. Любить! - _i  тут  же
залива╨ться вона страшним божевiльним смiхом...
   Вiдтак знов верта╨, наплива╨ перша думка. Гриць  винен?  Нi,  Гриць  не
винен, ©© серце каже, що Гриць не винен. Се щось iнше._ Се те лихо  винно,
що в нiм заховалося _i його спиня╨. Лихо!!!_ Воно  винувате,  його_  треба
вбити. Вона тото уб'╨. Вона... Нараз станула,  мов  укопана,  -  закинувши
руки позад голови, i  роззира╨ться  блудними  очима  по  лiсi,  по  верхах
дерев... Хто ©й скаже, як вона до лиха добереться? - заблисло питання в ©©
мiзку. Хто ©й скаже? Нiхто. Бо  нiхто  не  зна╨.  Але  вона  сама.  Раптом
обзива╨ться нараз щось в нiй. Вона вже зна╨. Цвiт папоротi ©й скаже.  Цвiт
папоротi! Вона знайде цвiт папоротi, i вiн один ©й  скаже,  щоб  нiхто  не
знав, нiхто не чув. Скаже. Хто знайде цвiт папоротi, казав ©й  раз  Гриць,
той все на свiтi зна╨, i сво╨ щастя знайде. Отже й вона буде знати. Знати,
як прибратися до лиха,_ як його убити. Вона його уб'╨, - шалi╨ в ©© мiзку,
- щоб його нiгде не було, в жоднiм закутку свiту. Нi в не©, нi в Гриця, нi
в Настки... Нiгде_ не було. Тодi буде добре.  Але  скоро,  скоро  треба...
iти... скоро... щоб не було пiзно... i як стояла, так звернулася i погнала
в глибiнь лiсу...

   * * *
   Тетяна мовчала i вилетiла так мовчки з хати, не поглянувши на  Мавру  i
поглядом. Недобре стало Маврi  на  душi  з  оцим  мовчанням  дiвчини.  "Що
замика╨ ©© уста?" - питала себе сумно. I ©й вiд того страшно  за  дiвчину.
Тетяна за цей короткий час вихудiла, зблiдла, очi загорiли,  сяють  дивним
блиском, а далi... Що ще далi _буде?  Щоб  вона,  не  дай  боже,  в  тяжку
хворобу не впала. Або... або... що ще гiрше... аж страшно  подумати,  -  з
розуму не зiйшла... I так бува╨.
   Тетяна досi нещастя, горя в сво╨© мами не зазнавала. Змалечку що бажала
- мала; се перший раз в життi - грiм в не© вдарив. Сама власна ©© доля  на
тiй дитинi, котру всi╨ю душею викохала, так тяжко повторилася.  В  затишку
мiж горами, в тихiм лiсi, де, здавалося, не могло втиснутися людське  горе
- воно повторилося... Вiд кого потяглося те лихо? - пита╨ в думках  Мавра.
Хто дав початок? А вiн сам,  той  хлопець,  який  вже  вiн  ©й  милий!  Як
поглянула на нього, ©й привидився сам той _з пусти, через котрого  утопила
свою долю. Межи ©© долею i Тетяниною рiзниця хiба та, що то з нею ско©лося
в пустi, а оце тут, в лiсах...
   Не втерпiла Мавра з тими думками в сво©й тiснiй хатi, як  згадала  свою
минувшину, Тетянине горе - i вийшла.
   Надворi стояв чудовий теплий, тихий вечiр.
   Зорi висипалися на небо, мов порозцвiталися, i Мавра, усiвши на  порозi
сво╨© хатини, дивиться якусь хвилину в мiсяць. Вiн  виринув  вповнi,  саме
проти не©, над залiсненою стiною сусiдньо© гори i яром, з шумлячим потоком
- i нiби зумисне перед ©© хатиною - станув.
   Навкруги глибока тишина,  повна  свято©  тайни,  в  котрiй  все  мовчки
потонуло. Мавра сидить, дивиться, наче молиться до того  мiсяця,  що,  мов
розжареним вуглем пiдсвiчений, неповорушно жарить над  горою.  Вкруг  не©,
куди б i не звернула очi, темнi залiсненi гори, що в мiсячнiм  ся╨вi  нiби
краю небес дотикаються i з ними водно спливаються.
   Мавра молиться до мiсяця, в нiм душею потонула, а з тим i  в  Тетянинiм
горi. То вона, то Гриць виринають перед ©© душею, мучать ©©, калiчать,  ©©
серце кра╨ться на згадку страшного терпiння бiдно© зраджено© дiвчини,  що,
не знаючи зла, i його сама нiколи не чинила, - нараз мов з  небес  в  саму
безодню упала. I все через  нього.  З  друго©  сторони,  знов  обзива╨ться
чомусь в ©© душi якась  струна  жалю  i  за  Грицем.  Вiн  сирота,  як  ©й
розказував, без матерi, батька, пiдкинена дитина. Годованець. Звiдки,  що,
яких родичiв? Вiн не знав. На призьбi пiд хатиною  господарiв  в  лахмiттi
знайшли; нiби "в циганськiм", як докоряла iнодi господиня.
   Мавру в спогадi тих слiв мов гарячою кров'ю обiлляло. ╞©  дитина  з-пiд
©© боку зникла, а в багатих господарiв в третiм селi вiдси  в  "циганськiм
лахмiттi" на призьбi якась пiдкинена дитина знайшлася.
   - Господи боже! - зiтха╨ вона i здiйма╨ в якiйсь  нiмiй  муцi,  молячи,
руки вгору i мов божеволi╨ на думку, що...  може...  може...  може  -  _аж
скричало щось в ©© душi - се ©© син!_  Вiн  же  такий  подiбний...  до  ©©
любка[32] з пусти, а ©© дитина бiла_ була, господи боже, бiла!_ Та нi, нi,
се вона ось тут, в тiй самiтностi, та тепер з жалю за Тетяною  збожеволiла
цiлком, з розуму вже  сходить.  Ой,  Тетяна...  -  обiзвалось  над  усе  з
болiсним зойком ©© серце... Тетяна розбита. Ним розбита.
   Та вiн - чи винен?
   Iнодi - оповiдав вiн ©й, оправдуючись перед нею за Тетяну - iнодi  його
серце кудись так тягнуло в  iншi  мiсця,  в  далечину,  на  кiнець  свiту,
зда╨ться, що вiн був би без упину iшов. Шукав причини,  сiдав  на  коня  i
гнав з дому, щоб лиш iти, змiняти мiсце. В такiй однiй тужнiй,  добрiй  чи
лихiй годинi стрiнувся з Тетяною в лiсi. Вiн ©© щиро полюбив. Пропадав  за
нею. Бачив ©© перед собою день i нiч, ©© очi, ©© чорнi брови, ©©  червоний
цвiт, чув ©© смiх i тратив розум. Був би ©© з хати викрав, як той  злодiй,
в свiт навiки втiк, якби не була i вона його полюбила. А як  полюбила,  то
вже в лiсi сходилися, i все було добре. Та Настку мусить брати. Отакий вже
вiн. Хоч застрiль його, а вiн вже такий. I що з ним зробиш?
   - Та й ви самi, матiнко, - казав ©й, -  остерiгали  з  карт  не  любити
чорнi очi, бо, мовляли: "чорнi з синiми в пару не укладаються. Бери  такi,
як тво©, буде доля ясна". I ,от i  в  нього  воно  не  укладалося.  Мусить
Настку брати. I лиш .одна та Настка його вкупi держить, любить  i  проща╨,
хоча б вiн i що зробив. Вона все з ним добра. Тим вона йому й  суджена,  i
вiн ©© не лишить. Тетяна в сво╨© матерi одна,  горя  не  зазна╨,  поплаче,
посуму╨, а далi по всiм... за другого вийде. Вiн нею не журиться, хоч йому
жаль красно© Туркинi, до серця чи не на все припала. Та що з того? Йому не
суджено...
   Отаке казав ©й, як у нього була - i iнше ще.
   Дивлячись вперед себе на гори та небо, засiяне  зорями,  i  на  мiсяць,
вона гiрко усмiхнулася. Як ©©,  Мавру,  не  жалував  нiхто,  нi  вiн_  сам
опiсля, нi чоловiк, нi родичi, так i бiдну Тетяну тепер i сей_  не  жалу╨.
От що то любов!..
   Думаючи отаке, Мавра, не помiтивши сього, майже аж сплакала. Бог  зна╨,
як перенесе сво╨ горе бiдна дiвчина. А ©© мати? Цiлий  свiй  вiк  за  свою
дитину молилася, людям добро чинила, ©© саму вiд смертi, голоду врятувала,
- i обидвi вони, мов одна  мати,  над  дiвчиною  дрижали,  сторожили  -  а
прийшлось вкiнцi - вiд смутку-горя зберегти не вспiли.  От  вiдiйшла  нинi
вiд не©, мов пiдстрелена, не обiзвавшись нi словом. Що  думала?  Чим  мала
серце переповнене? Мов говорити забула, так вже з жалю-горя перемiнилася.
   I дума╨, передуму╨ стара Мавра над молодою Тетяною i  нiчого  не  годна
видумати нi в один бiк, нi в другий. Дала б любисткiв, матригунiв Грицевi,
щоб його до дiвчини назад навернути, та ось як Тетяна накинулась, коли про
те лиш вона згадала. Чисто з  розуму  зiйшла.  Одно©  хвилi  говорить,  як
належиться, а там... знов мов з розуму сходить... А  й  Гриця  ©й  жаль...
Вона Настки, яку вiн бере, - не зна╨, а Тетяну зна╨. О, ©© Тетяна! Чому не
падала вона йому до пари? Чим не дорiс вiн щастю злучитися з нею? До кiнця
©© любити? До кiнця!! Красою сво╨ю? Вiн же красний, як той мiсяць на небi.
Iншим чим? Не зна╨. I вона чу╨, що не годна тут щось розiбрати, i  що  тут
щось плута╨ться, заглушу╨ ©©, що не для ©© ума... Та ©й таки  жаль  Гриця;
хоча вже й так, хоча вона йому i чужа, бiдна циганка лише, яко© вiн, може,
в життi i не згада╨ бiльше - ©й чомусь жаль Гриця, i  ворогувати  вона  на
нього не годна. Серце не да╨.

   Було вже коло пiвночi, а Мавра все сидiла, тонула в гадках.
   Сон ©© не брався.
   До мiсяця, зiр молилася, в смутку тонула. Чи  перебув  хто  таку  жалем
перепалену нiч, самiтний, в глибинi лiсiв, як вона? - питала себе.
   Нi. Не самiтний.
   Округ не© столiтня деревина, проти не© мiсяць, а долиною,  в  пропастi,
потiк. Жене, шумить в святiм супокою ночi, виблиску╨ться плавучим  срiблом
до магiчного ся╨ва мiсячного, а в висотi зорi...
   Не самiтний.
   -  Господи,  змилосердися  над  нами,  вiдпусти  нам  грiхи   нашi,   -
прошептала, вдарившись кiлька разiв в груди, Мавра i вернула в хату.

   * * *
   Свiтлиця в Iванихи Дубихи слабо освiчена. Перед великою  iконою  пресв.
богородицi горить, блима╨ свiтло. Iваниха Дубиха лежить напiвроздягнена на
сво©й постелi i надслуху╨; а надслухуючи, чу╨, що Тетяна,  котра  недалеко
вiд не© лежить, все з одного боку на другий прокида╨ться... i вiд часу  до
часу щось незрозумiле говорить.
   - Не спиш, доньцю? - пита╨ врештi мати, що сама ще ока не примкнула,  а
все наново горем доньки перемучуючись, кождого ©© руху стереже.
   - Нi, - вiдказу╨ Тетяна i зрива╨ться з постелi на рiвнi ноги.
   - Що то шумить, мамо? - пита╨.
   - Це ж наша рiка, донько.
   - Рiка?
   - Так. Над котрою наш млин i наша хата стоять.  Та  спи,  доньцю,  спи.
Господь все з тобою. Вiн все стереже тебе. А в тво╨© матерi лиш ти одна на
свiтi. Спи...
   - Я йду, мамо, я йду, - вiдказу╨ Тетяна спiшно i вже сто©ть  на  рiвних
ногах перед матiр'ю, дивиться на не© чужими блискучими очима. - Я йду.
   Мати жаха╨ться ©©, майже умлiва╨ з жалю-остраху.
   - Куди йдеш, рибчино? -  пита╨  лагiдно  пiвголосом  i  бере  так  само
обережно руку доньки межи сво© долонi.
   - Цвiту папоротi шукати, - вiдказу╨ дiвчина спiшно. - Буду все знати  -
казав Гриць - все. Я йду, мамо...
   Мати бачить перед собою з переляком лиш  дво╨  блудних  чорних  очей  з
блiдого змарнiлого лиця.
   - Не йди тепер, донько, нiччю,  -  втихомирю╨,  давлячися  сльозами,  -
тепер пiвнiч. Пiдеш завтра. Мене_ саму лиша╨ш?
   - Завтра не пiвнiч, - вiдказу╨ Тетяна i зараз, мов опам'яталася,  сiда╨
слухняно коло матерi.
   - Завтра не пiвнiч, донько. Завтра недiля.
   - Недiля. Так, так, недiля, - пiдхоплю╨ Тетяна  i  дода╨,  надумуючись,
пiвголосом: - Мавра казала: "В недiлю рано",_ i нараз  урвала,  мов  стала
щось iнше пригадувати. А по хвилi почала знов: - В недiлю рано...
   - В недiлю рано, - пiдхоплю╨ собi мати i потверджу╨: -  В  недiлю  рано
пiдеш. Обидвi пiдемо господу помолитися.
   - Цвiту шукати, - прокида╨ться знов Тетяна неспокiйно i шука╨  блудними
очима за чимось у хатi.
   - Цвiту шукати, - повторю╨ спокiйно пiвголосом мати i обiйма╨ i  тулить
хору доньку до себе, коли тим часом ©© очi заливаються  слiзьми.  -  Цить,
синку, цить. Спи, донько, спи! - утихомирю╨  ©©  i  гладить  i  тулить  до
грудей, мов малу дитину.
   - Все буду знати, - каже спiвучим пiвголосом Тетяна i тулиться тiсно  i
довiрочно до грудей матерi, заплющуючи очi мов  до  сну.  -  Все...  бу-ду
зна-ти.
   - Все будеш знати, - вiдказу╨ мати так само пiвголосом.
   - А як снiг упаде, буду в тво©й хатi, - _обзива╨ться знов Тетяна.
   - Будеш у мо©й хатi, -  вiдказу╨  осторожно  шепотом  мати,  зрозумiвши
iнстинктивно, що донька з Грицем розмовля╨.
   - Я  прий-ду!  -  кличе  нараз  Тетяна  здавленим  беззвучним  голосом,
затиснувши лице до грудей матерi. - Я прийду.
   - Прийди, зозулько, прийди, - вiдказу╨  все  шепотом  мати  i  переста╨
дихати, щоб божевiлля не зворушувати, рухом не збiльшати. - Прийди!
   - Я Туркиня..._
   - Туркиня моя пишна.
   - Твоя одна на свiтi...
   - Моя одна на свiтi..._
   - Твоя, - шепче Тетяна, як усипляюча дитина.
   - Моя...
   Врештi утихло.
   Тетяна дише неспокiйно, а по  лицю  матерi  зсуваються  чимраз  частiше
великi пекучi сльози.
   - Твоя, - шепче ледве чутно Тетяна.
   - Моя.
   Врештi утихло.

   Iваниха Дубиха не руха╨ться бiльше,  а  дивиться,  мов  на  ангельський
образ, на блiде лице сво╨© нещасно©  дитини,  котра  що  кiлька  хвиль  то
опам'ятову╨ться, то знов блудом дума╨.
   Через кiлька довгих, мов убитих, хвиль спокiйно...
   Iваниха Дубиха схиля╨ться впослiдн╨ над нею i глядить  крiзь  сльози  i
дрижить.
   Спить Тетяна? Так тихо... тихо...
   Так. Зда╨ться, спить.
   Ба нi.
   Не спить. Ось вона пiдносить голову з грудей матерi,  розкрива╨  великi
сво© блуднi рчi i пита╨ знов:
   - Що то шумить, мамо?
   - То наша рiка.
   - Рiка?..
   - Так, доньцю. Що над нею наш млин i наша хата стоять.
   Тодi Тетяна затулю╨ наново очi i, притискаючись з неописаною нiжнiстю i
довiрочнiстю до грудей матерi, усмiхнулась i почина╨ пiвголосом спiвати:
   Гей, на Iвана, гей, на Купала... гей, гей, гей!..
   Красна дiвчина долi шукала - гей, гей, гей!..
   - Гей, гей, гей... - повторю╨ мати i хлипа╨, давиться сво©ми  сльозами.
- Гей, гей, гей...
   - Долi шукала, - обзива╨ться впослiдн╨, засипляючи, Тетяна.
   - Долi шукала, - пiшло умлiваючим шепотом з уст матерi...

   * * *
   В недiлю рано жене Тетяна в лiс.
   Мати не здержу╨ ©©, бачить - гiрше, як.супротивля╨ться. Нехай, - дума╨,
- вiдсуму╨ сво╨ горе в лiсi, де його здобула; нехай  буде  ©й  якийсь  час
свобода i воля по душi у всiм, що забажа╨, а там побачать...
   Тут вдолинi вона не годна ©© успоко©ти, тож  як  ©©  серце  бажа╨,  так
нехай ©й буде. В тишинi лiсу вона поволi подужа╨.  День  за  днем,  чимраз
бiльше доведе ©© до спокою. А там... може, i стара Мавра розважить потрохи
сво©м словом, вона ©й як друга мати, вона, мати, поки що безсильна.

   Iде Тетяна не сво©м кроком то в гору, то вдолину бiлою стежчиною; раз з
широко створеними очима, а раз з стуленими, мов дрiма╨,  а  все  про  лихо
товпляться в не© думки, та про те, щоб його убити.  Аж  i  опинилася  коло
Маври.
   Але чого вона до Маври? Вона, зда╨ться, до не© не хотiла. Вона по  цвiт
папоротi прийшла. Ага! - схаменя╨ться нараз, - вона хотiла того, щоб Мавра
спитала про Гриця, про лихо раду дала. Мавра? - вона розсмiва╨ться.  Мавра
не дасть ради. ╞© вiд Маври вiдпиха╨, ©й вiд Маври страшно. Мавра  вже  не
любить ©©... Вона любить Настку.
   Розпачаючи отак, Тетяна не  помiтила,  що  опинилася  коло  вiдчиненого
вiкна Маври...
   Так. ╞й вiд Маври страшно. Тому вона пiд ©© вiкно схова╨ться. I  з  тою
напiвбожевiльною думкою вона притиска╨ться пiд вiкно на призьбi  до  стiни
i, заривши руки в волосся, що давно розбурхане  звиса╨  чорним  шовком  по
плечах, i, стуливши очi, -  сидить  нерухомо.  В  ©©  душi  заходить  щось
страшне. Вона нараз не зна╨, чого прийшла. Забула, чого саме хоче. Ох,  як
страшно!  Хiба  пригада╨...  i,  нiби  пригадуючи,  вона  безтямки  ри╨  в
волоссi...
   Чи чу╨ якi звуки округ себе?
   Нi.
   В ©© головi мiша╨ться i Мавра, i Гриць, i  цвiт  папоротi,  i  вiнок  з
Iвана Купала, i те лихо, що в Грицю заховалося, _i котре вона ма╨ убити...
остаточно вона не зна╨ нiчого i шарпа╨ все далi  несвiдомо  довге  шовкове
волосся сво╨.
   Нараз... здiйма╨ голову i пiдсува╨ високо чорнi брови... що се? Чи вона
сього досi не чула? В Мавринiй хатi мужеський голос. Вона напружу╨ слух...
i слуха╨. Слухаючи, мов вiдзиску╨ свiдомiсть, i з тим чим раз, то блiдне.
   Всерединi в Мавринiй хатi чу╨ той самий голос, що передавав ©й звiстку,
що Гриць Настку бере, двох вiдразу любив. Вiн саме оповiда╨, щоби ©м обом,
Маврi i йому, не йти тепер до  Гриця  признаватися  до  нього,  розповiсти
йому, чий вiн син, бо вiн циганiв не любить - i, може, i господарiв  проти
себе зворохобить, як довiдаються, що вiн... бiдно© циганки  син  i  цигана
внук. Лiпше, радить той голос, переждати аж по його весiллi з Насткою. Вiд
сьогоднi за тиждень в недiлю ©х весiлля. Вони  пождуть  i  аж  по  весiллi
пiдуть до нього i розкажуть все. Та тут вже Тетяна стратила знов рiвновагу
душi. Зачувши наново про весiлля Гриця з Насткою, вона  не  сво©м  голосом
скричала - i блискавкою з свого мiсця зiрвалася. А коли Мавра, несамовитим
окриком викликана, спинилась на порозi, а за нею i старий Андронатi,  вона
вже знов в лiс погнала...
   Знов той страшенний старець, що мов з пекла виринув,  той  самий  i  те
саме повторив! Знов про Гриця i Настку. О, о, о! Знов, i знов, i знов!.. I
знов дi╨ться з нею  щось,  чого  вона  не  зна╨.  Бiгла,  доки  сил  було,
дряпалась на гору, мов за нею гнав хто, а  далi  зсува╨ться  безсильно  до
землi i бачить: вона пiд "Бiлим каменем". Так. Тут вона з ним сходилась, i
тут вiн зараз буде.
   - Грицю! Я тут! - закликала далекосяглим приманюючим голосом i - ждала.
Не довго ждала так. В нiй пiднялась нова думка: "Прийде вiн?" А  зараз  по
тiм пiдсунулась iнша: "Хто винен? Синьоока Настка? О нi. Настка не  винна.
Гриць винен? О нi; вона його любить, i вiн нiчого не  винен.  Вiн  нi.  Се
лихо винно. Лихо в нiм сховалось,_ щоб його  нiхто  не  найшов,  що  Гриця
здержу╨ до не© вийти, що ©© щастя убило. Се воно_ винно. Вона  його  уб'╨.
Вона його в Грицю найшла, i вона його в нiм уб'╨. Так, в нiм. Не буде його
вiдтак нiде. Нiде, нiде на всiм свiтi. Тепер вона йде до Гриця  i  розкаже
все. Нехай зна╨ i вiн. Вона йде до Гриця..."  I  пiдносячись  на  руках  з
землi, сво© широко створенi очi спиня╨ нараз на широколистiм  зiллi  з-пiд
"Бiлого каменя"...
   - Гей, скiльки його тут! Його тут повно. Гей, Мавро! - кличе задихана з
дикою якоюсь втiхою. - Твого зiлля  повно!  "Ага,  Мавра!  -  заблисли  ©й
спогади про стару циганку, i знов почина╨  ©й  в  мiзку  плутатися.  -  Що
казала Мавра про зiлля з-пiд "Бiлого каменя"?  Хвильку  надуму╨ться.  Вона
зна╨ що. Воно про всяке лихо_ - учила Мавра. "В недiлю рано  -  _казала  -
зiлля копати, в понедiлок пополокати, в вiвторок варити, а в середу.."  _в
середу?" - киплять в ©© головi думки i тут нiби вмовкають...
   Вона усiла наново на землю коло зiлля,  пiдсунувши  високо  чорнi  сво©
брови, i - нагаду╨. В середу?_ "В середу", - щось Мавра казала.  Га,  вона
вже зна╨, - стрiлило ©й нараз блискавкою через ум. В середу, казала Мавра,
зiллям лихо приспати,_ а в недiлю весiлля!!
   Так. В недiлю, казав старець, в недiлю весiлля. I  з  тим  задивлю╨ться
знов на зiлля. Його тут повно. Аж само в руки лiзе, то треба рвати.  Мавра
буде рада, а вона уб'╨ ним лихо, що в Грицю  сховалося._  Але...  борзо...
борзо... щоб не утiкло. I з судорожно дрижачими пальцями, в шаленiм  майже
поспiху, неначе за нею стояв хто та наганяв до того, копа╨,  рве  зiлля  i
хова╨ в подолок. Вiдтак, нарвавши його  над  мiру,  ста╨  на  рiвнi  ноги,
опуска╨ голову низько назад, що довге ©© волосся майже  дотика╨  землi,  i
кличе з  усi╨©  сили:  "Я  прийду!"  А  зараз  по  тiм,  наслiдуючи  голос
жайворонка,  кличе  щасливо:  "Люблю!.."  -  Врештi  вмовка╨,  задивившись
великими очима та пiдсуненими вгору бровами кудись  далеко,  i  слуха╨:  з
друго© сторони скали, мов аж тепер дiйшло, обзива╨ться почерез пропасть  i
тут же завмира╨: "Люблю!!"
   Настав вечiр в середу перед весiллям.
   Мавра сто©ть коло сво╨© лави i перебира╨ при свiтi  зiлля,  роздумуючи,
котре б дати Тетянi, щоб ©© жаль за Грицем утихомирився.  Вона  була  саме
нинi знов у Iванихи Дубихи, яка зз сей короткий час з горя побiлiла.
   Та от вже i перебрала зiлля. Вона  дасть  Тетянi  зiлля  з-пiд  "Бiлого
каменя". Воно добре, чудотворне. Як дати його мало, воно в сон кида╨  -  з
примiвкою: серцю, головi да╨ спокiй; а дати забагато, воно iнодi i  смерть
приводить.
   Нараз в тих гадках вона зупиня╨ться. Нi. Нинi вона вже не годна  Тетянi
зiлля дати. Вже пiзно, i Тетяни вдома нема. Хiба, може, завтра. Вже третiй
день, як вона, нещасна, лiсами блука╨, ба навiть десь аж в  сусiднiм  селi
©© бачили, де й ночувала. До того нинi обiцявся i батько прийти до не©,  а
може, й зараз надiйде, тож не пiде з хати.
   Так розгадувала Мавра, перекладаючи i перебираючи рiзне сво╨ зiлля.
   На всi гори, скiльки тут здiймаються, нема╨ щасливiшо© вiд Маври.  Вона
вiднайшла свого  батька,  якого  вважала  мертвим,  i  зна╨,  що  Гриць  з
угорсько© границi, годованець Михайла Дончука, се ©©, вкрадений  вiд  не©,
©© син. Довiдавшись про те все, ©© бралося зразу божевiлля з радостi. Вона
бiдна, змарнована циганка, сама на цiлу гору,  на  цiлий  лiс,  вона  мати
прекрасного хлопця, а ©©  батько,  Андронатi,  живий.  Був  ось  тут.  Вiн
довiдався  припадком  вiд  Гриця   i   Настки,   що   на   Чабаницi   живе
циганка-ворожка сама одна i зараз же вiдшукав ©©.
   Господи боже! Плакала вона з горя, з злиднiв, з турботи i  жалю,  туги,
але плакала i з радостi, коли батько ступив в ©© хатину i вони  пiзналися!
Вiн ледве пiзнав ©©, так вона постарiлася, а вона аж  перелякалася  довго©
бiло© його бороди i згорблених плечей. А вiдтак настало  каяння.  Вiн  вже
був пiд ©© хатиною, тяжкою зимою. Впрошувався, вмолювався, а вона його  не
пустила! А вже тодi були б вiднайшли себе, був би вiн,  бiлоголовий,  коло
не© зажив, нараз тяжкою зимою не вертав в Угорщину  Мавра  каялася,  гiрко
плачучи. А вже тодi сповiщала ©й карта, що в ©© хату падуть два чоловiки.
   Старий i молодий. З одним щастя, з другим горе.
   - З вами щастя, тату, - говорила зразу, - з вами щастя, а з  котрим  би
горе?
   - Був ще в не© хто з чоловiкiв? - питав старий. -  Вiд  часу,  як  вона
його не приймила? Було пам'ятати. Пригадай.
   Вона гадала, роздумувала, аж i пригадала! Лиш один був пишний-препишний
хлопець на чорнiм конi. Йому вона  i  в  карти  кидала,  долю  вишукувала.
Остерiгала двох не любити i сповiщала далеку дорогу;  щастя  йому  падало,
але губилось в дорозi, та се вона йому не казала. Вiн ©й добре заплатив...
   При тiм ©©  оповiданнi  в  старого  Андронатi  очi  усмiхнулися  чорним
блиском.
   - Не питала вона, як вiн назива╨ться? - питався. Не питала. Лише  знала
стiльки, що вiн викликав в ©© душi жаль, бо такий, як вiн,  був  лиш  той,
котрого вона, грiшна, любила i через нього в сво╨ горе попала.  Молодий  i
красний. Точнiсiнько так вiн виглядав.
   Тодi розказав ©й  старий  батько,  як  поступив  собi  з  нею,  щоб  ©й
врятувати життя, на яке Раду напосiвся.  Тодi  напо©в  вiн  всiх  трунком,
заправленим зiллям, а за тим i ©© саму, щоб могти ©© винести. Слава  богу,
йому все вдалося. А дитину мусив пiдкинути багачам, щоб не вбив  ©©  Раду,
далi, щоб коло хоро© в лiсi не загинула,  i  лiпшо©  долi,  як  циганська,
зазнала... Про не©, Мавру, сподiвався, що вона не пропаде в  свiтi,  найде
притулок мiж добрими людьми, i вiн ©© колись вiднайде.  До  внука  вiн  не
признавався, щоб не пошкодити циганським походженням, а все лиш  вiд  часу
до часу навiдувався, щоб переконатися, як йому живеться. I переконався, що
в добру годину пiдкинув дитину, бо в  добрих  руках  опинився  хлопець.  А
тепер вiн ©© на всю милiсть просить не признаватися ще до нього,  доки  не
вiддiлить йому його господар землi, не стане вiн газдою  в  сво©й  власнiй
хатi. Його господарi - люди заможнi, гордi, могли б дiда i  матiр  з  хати
викинути, а хлопця не надiлити землею. Нехай вона ще жде,  нехай  мовчить,
як i вiн, а все вийде на добре! Хлопцевi  i  ©м.  Ось  вiн  скiльки  рокiв
мовчав, як камiнь, i на добре вийшло. Гриць незабавки  жениться,  пiде  на
сво╨, а його молода, добра бiлолиця дiвчина,  заможна,  обiцяла  йому,  що
вiзьмуть його, старого, до себе. Вiн ©й зробив одну прислугу i на ©© помiч
найбiльше числить. А як вiн коло них раз опреться, Гриць матерi  сво©й  не
випреться. Тепер нехай вона ще помовчить i хлопцевi щастя не псу╨. Вони на
весiлля пiдуть, здалека будуть, як бiднi, придивлятися; на весiлля вiн  ©х
просив, а там... нехай  жде.  Прийде  час,  заговорять.  Мавра  опиралася.
Плакала, рвалася йти до сина. Але батько лаяв i кляв, ба навiть, по сво╨му
звича╨вi, з лютостi кiлька разiв ©© ударив. Аж тодi Мавра покорилася  його
приказовi i з його радою погодилася...
   Тепер лиш одно ©© щастя мутить, одно ©© гне додолу, давить. Велике горе
Тетяни, заподiяне ©© сином, i бiль добро© Iванихи Дубихи.  Чому  не  любив
Гриць Тетяни до кiнця? До кiнця? - _питала  вона  в  розпуцi  майже  сотню
разiв. Який оборот було би все взяло  як  для  них  обох,  для  ©©  бiдно©
матерi, так i для не© само©! Чому, сину мiй, чому роздво©в так свою  душу?
А ще й вона_ причинилася до Тетяниного горя,  ворожачи  йому,  остерiгаючи
його... перед чорними очима!..
   Жура i жаль про Тетяну не да╨ ©й спати, не да╨ ©й ©сти. Вона чи  не  на
все життя позбавлена. Хто зна╨, чи й прийде вже цiлком до давнього  розуму
Тетянка! Хвилинами вона, зда╨ться, нiби  при  умi,  оповiдала  ©й  Iваниха
Дубиха, а хвилями божеволi╨, не пiзна╨, не  бачить  нiкого,  а  все  Гриця
згаду╨ i лихо._ Який кiнець тому буде? Чому,  боже,  так  тяжко  людям  до
щастя дiбратися? От хоч би тепер i ©й. Сина вiднайшла, а Тетяну - тратить.
Сама майже не зна╨, хто тепер ближчий ©© серцю. Вiн чи  вона?  Тепер  одно
вiнча╨ться, а друге оста╨ без долi, розбите...
   Чому Тетяна ©й не звiрилася? Цiлком зараз спочатку? Чому так та©ла, щоб
мати не розвiдалася? Як тут тепер рятувати? Як усунути лихо? А тяжке лихо!
Мавра аж сплакала, згадавши молоду дiвчину чудову, та -  збавлену  власною
©© дитиною.
   Вiдтак гiрко усмiхнулася. Ось як син в батька вдався! Двi душi  в  нiм.
До Настки горнувся, а ©© Тетяну любив. О, коби Тетяна була  зараз  з  усiм
призйалася. Ба... Коби!_ Коби вона була  тодi_  знала,  що  ©©  син  живе.
Тодi!!! Але батько... i нараз урвалися ©©  думки.  Вона  _винувата.  Вона,
однiсiнька вона.  Батько  ©©,  ще  коли  впрошувався,  молив,  а  вона  не
впустила. Тодi вiн закляв. А вiн страшно кляв. Чи не закляв  вiн  тодi  ©©
щастя, а прикликав горе?
   Не винен тут нi Гриць, не винна нi Тетяна, а винен... винен...  хто?  -
пита╨ себе Мавра i плаче. Грицю ти мiй, сину, чому так  в  батька  вдався?
Чому не в матiр... i тут, як перше, думка ©© урвалася. Чи була вона,  його
мати, лiпша?_ Вона ж мала чоловiка, а зрадила_ його. О, о, о! - застогнала
нараз i вдарила з жалю нараз п'ястуками до голови. "Грiх,  грiх,  грiх!  -
ридало ©© серце. - Який страшний, великий, який без кiнця. Грiх_ винуватий
всьому, вiн один!.."
   Але вона ще вряту╨ Тетяну. Нехай буде, що  буде.  Тетяну  вона  вряту╨.
Коби лиш до недiлi, коби лиш по весiллi, вона вiзьметься до  не©,  приведе
назад до розуму, ладу. В недiлю рано-ранесенько пiд "Бiлий  камiнь"  пiде,
зiлля накопа╨, буде пробувати. Зразу самим зiллям потрохи усипляти, вiдтак
примiвками, вiдтак через сiм недiль мольбою  до  нового  мiсяця,  доки  не
успоко©ться. А там... з часом вона Гриця забуде i за другого пiде.
   Отак дума╨, передуму╨ Мавра, перебираючи та  впорядковуючи  рiзне  сво╨
зiлля, котре вже вiд чого, коли нараз чу╨.. щось застукало до ©© дверей.
   Вона прокинулася.
   Хто до не© о такiй пiзнiй годинi?  Се  вже  далi  пiвнiч.  Вона  ще  не
лягала, бо батька вижидала. Пiшов по милостинi до недалекого  мiстечка.  А
вона тут за скорбними думками та всiм сво©м зiллям сном припiзнилася.
   Чи не Тетяна се?
   - Хто там? - по звичаю сво╨© осторожностi пита╨ i надслуху╨.
   - То - я! - вiдказу╨ якийсь голос.
   - Тетянка? - пита╨ Мавра i надслуху╨ знов, може, й вона, нещасна, лiсом
блукала i за свiтлом до не© добилася.
   - Нi! То - я! - вiдказу╨ знов той голос.
   Мавра вiдчинила.
   Перед нею станула дiвчина. Висока,  молода,  в  лицi  бiла-бiлiська,  з
заплаканими очима.
   Цiкаво придивля╨ться ©й Мавра, i ©©  перейма╨  при  видi  цi╨©  дiвчини
прикре почуття.
   - Тобi що, доньцю, о такiй пiзнiй годинi? - пита╨. - Тепер далi пiвнiч.
Але сiдай - ось тут. Тво© очi плачуть. Чи й  серце  плаче?  В  кого  серце
хоре, нехай  iде  до  Маври,  -  говорить,  мов  молитву,  Мавра,  а  сама
блискучими сво©ми очима аж пронизу╨.
   - О, рятуйте, мамцю! - кличе дiвчина з розпукою i пада╨ на лаву.
   - Мiй суджений хорий, може,  i  умре.  Крiзь  сон  говорить,  нiхто  не
розумi╨. Ой мамцю, рятуйте! - i з тим заридала. Далi,  зсунувшися  додолу,
здiйма╨ розпучливо руки вгору i  молить.  -  Царю  ти  небесний  -  чим  я
провинилася? Чому мене кара╨ш? Я ж не винувата. Я вiрно його любила, тiло,
душу дала, то... вона... вона!!_ - i, не докiнчивши, знову гiрко заридала.
   - Цить же, доньцю, цить же, -  вспокоювала  Мавра  i  пiднiма╨  дiвчину
догори. - Кажи, що твому судженому i чия ти дитина, а  зможу,  порятую,  в
горi вас не лишу.
   - Я, Настка, Грицева суджена! - кличе дiвчина з невимовним жалем i знов
здiйма╨, благаючи, руки  до  Маври  вгору.  -  Йому  починено._  Рано  вiн
поснiдав, вiдтак впав у сон i так спить все  i  спить.  Спить  мертвецьким
сном. Зразу в снi ще згадував, що хтось там iшов, що вiн зараз прийде,_  а
далi вмовк...
   - Грицева наречена? - скрикнула тут Мавра, а сама  сiпа╨  дiвчину,  мов
божевiльна.
   - Грицева.  Я  Грицева!  Я  його  суджена,  а  в  недiлю,  мамцю,  наше
весiлля...
   - Грицю! - скричала Мавра страшним криком розпуки i зсунулася на землю.
- - Сину!!! Сину ти мiй, сину! _Ось уже гине, ось уже вiдходить; ледве  що
найшла! Грицю, жди на свою матiр, вона вже йде. Жди, не гинь!!  -  Останнi
слова ©©, викликанi якоюсь нелюдською силою розказу[33] перемiнили ©© саму
нечувано. Вона зiрвалася на рiвнi ноги, вхопила  клунок  з  сво©м  зiллям,
пiрвала дiвчину за руку i обi погнали...
   Бiжить стара Мавра пiд гору  i  проти  вiтру  окриленим  кроком,  важко
вiддихуючи, стогнучи. Летить, здоганя╨ Настка, i туй-туй паде. Лиш одно ©©
пiддержу╨, вiра в силу Маври, а коли б не те, вона б далi не годна.
   - Йому починено, його затро╨но! - кричить в один голос до старо© Маври.
- Пiд вiкном найдено пляшку, а пастух наш бачив дiвочу постать, як  летiла
лiсом, якась чорноброва..._
   - _Тетяна! - кричить Мавра i сама  ста╨.  Мороз  ©©  перейма╨,  i  вона
хреститься. - Ось що грiх, що грiх! - _стогне i звiльня╨ крок -  далi  вже
не годна...
   Було в четвер рано, як на мiсцi  стали,  а  коли  стали,  було  вже  по
всьому. Гриць вже перенiсся...

   * * *
   Коло Грицево© хати - сум i повага.
   Посхилялись старi газди всi, що Гриця знали.  Посхилялися  в  смутку  i
мовчки  ждали.  Умлiва╨  в  хатi  бiлолиця   Настка,   молодицi   плачуть.
Товаришi-хлопцi походжують, утираючи  сльози.  А  матерi,  перешiптуючись,
хрестяться i моляться...
   Перед хатою лише що скiнчилася тяжка,  гiрка  сцена.  Циганка  Мавра  в
нечуванiй розпуцi кидалася вовчицею на старого  батька.  Вiн  ©©  сина,  -
заводила, - вiд не© забрав, пiдкинув багачам, щоб зазнав лiпшо©  долi,  як
циганська, i ось яка доля постигла його в багатствi...
   I нiхто не бачив досi такого ридання, такого  поведення,  як  у  бiдно©
циганки. Кидалася лицем до землi, роздирала на  собi  одiж,  знiмала  руки
розпучливою мольбою догори, а все промовляла.  Спiваючи,  ридаючи,  за╨дно
розпачала - аж доки не ув'яла:
   Старий Андронатi зразу боронився, а вiдтак умовк.
   Зсунувшись з всею ваготою свойого старечого  тiла  на  свiй  жебрацький
костур - вiн мовчав. Сам не замiтив, як остаточно  по  голосiннi  зболiло©
доньки заслухався в жалiбну гру трембiти, що неслась горою недалеко хати.
   Вона йому нагадала сво©м смутком щось давно минуле.
   Давно-давненько,  дуже  давно,  вона  також  так  смутком  вигравала  -
пригадав вiн собi.
   Вiн тодi стояв рано зi сходом сонця високо на горi сього села i  держав
бiлого внука на руках...  Держачи  отак,  глядiв  в  сивiй  ранiшнiй  iмлi
.дитинi за долею. Iмла не здiймалася. Не бачив вiн тодi через iмлу  сонця,
але воно було! В його внука була_ доля. Ждала лиш на нього,  як  те  ранн╨
сонце за iмлою - чому не осягнув ©©?..

   * * *
   Мiж присутнiми в хатi й Iваниха Дубиха.
   Дожида╨ Тетяни. Може, хоч тут вона з'явиться. В домi ©© нiде не було; i
нiхто ©© не бачив. Ходить i ходить лiсами, людей уника╨.
   Прибувши сюди, Iваниха Дубиха занiмiла. Нiхто вiд не© слова  не  почу╨.
Мов забула говорити. Лиш вiд часу до  часу  засува╨  дрижачою  рукою  бiле
волосся назад пiд чорну свою хустку. Жде.
   Може ж, дiждеться...
   Люди ззираються на не©, перешiптуються, а ©й  те  байдуже.  ╞©  очi  не
плачуть, ©© уста стулилися, лиш душа чимраз кам'янi╨.
   Та ось перед порогом шелест. ╞© Тетяна? Нi. То Мавра появилася в хатi з
батьком, на сина вдивля╨ться. Нараз - що се? Сину  божий!  Знадвору  попiд
вiкна доходить спiв, нерiвний, предивний. Iваниха Дубиха бiлi╨,  хилиться;
сим разом се вже Тетяна.
   Так. То вона.
   Висока,  худа,  блiда,  з  розшарпаним   волоссям,   червоними   маками
заквiтчана, з очима, що нiкого не бачать, то - вона._
   Нiхто не руша╨ться.
   Входить i, пiдсовуючи високо чорнi сво© брови, приклада╨ палець до уст,
мов наказу╨ мовчання, i обзива╨ться напiвспiвуче: "В недiлю рано  я  зiлля
копала, в понедiлок рано пополокала..._ цить, Мавро, - дода╨, прохаючи,  -
в вiвторок,_ Мавро, - дода╨, прижмурюючи очi, мов  нагаду╨  собi  щось,  -
зiлля я варила, а в середу рано... - _нараз урива╨...  -  цить,  Мавро,  -
просить з неописаною нiжнiстю в голосi i цiлковито блудними очима, - цить,
я лихо_ убила... тво©м  зiллям,_  Мавро,  з-пiд  "Бiлого  каменя".  А  вiн
переспиться._ Цить! А в недiлю весiлля.  Цить!  -  i,  вмовкши,  вона  жде
хвилинку, опустивши, мов з  глибоко©  утоми,  голову  аж  низько  назад  -
затулю╨ очi... Всi закаменiли.
   Нi, не всi. Мавра мовчки з змi©ним безшелесним рухом одна  наближу╨ться
до не©.
   - Суко!_ - скричала нараз не сво©м голосом. - Ти  мого  сина_  стру©ла.
Ти, ти, ти! Гинь! - _i одним-однiським п'ястуком валить дiвчину додолу. Та
тут вже Iваниха Дубиха опинилася коло доньки.
   - Стiй! - крикнула, що всi потрухлiли. -  Мене_  ось  добий.  Вона  вже
готова, а мене добий!_
   Вiдтак,  пiднiмаючи  доньку  на  ноги,  що  судорожне  за  сво©   цвiти
вхопилася, спитала побiлiлими устами:
   - Доню моя люба, одна_ в мене в свiтi - ти_ Гриця стру©ла?
   Тетяна усмiха╨ться.
   - Цить, Мавро, - шепче, пiдсуваючи високо чорнi брови, -  лихо  в  нiм_
сховалося... цить! Вже нiде лиха не буде...
   - Доню! - молить ще раз мати з надлюдською якоюсь силою i тулить  нiжно
доньку до себе, як малу дитину. - Ти? Скажи правду всiм,  ти?  Як  господу
богу скажи...
   Тетяна дивиться довго матерi в очi, мов пригаду╨  собi  щось,  а  далi,
тулячись з правдивою нiжнiстю дитини до грудей матерi та  хапаючись  знов,
як  перше,  судорожне  за  сво©  цвiти,  почина╨  любо,  пiвголосом,  нiби
переказуючи тайну, нiжно спiвати:
   Гей, на Iвана, гей, на Купала... гей, гей, гей!..
   Красна дiвчина долi шукала - гей, гей, гей!..
   Та вимовивши  послiдн╨  слово,  вона  вирива╨ться  нараз  несамовито  з
обiймiв матерi i вилiта╨ стрiлою з хати...
   Мовчки... без словечка... повалилась Iваниха Дубиха додолу...

   * * *
   Поховали Гриця, розiйшлися люди.
   - Ходiм, Мавро, - обiзвався вже  по  всiм  старий  Андронатi  до  сво╨©
доньки. - Ходiм мiж циган. Тепер ми тут знов старцi...
   - Ходiм, тату, - каже Мавра твердо, як камiнь, i подала старому  довгий
костур в руки. - Тут вже мiй грiх скiнчився.
   I пiшли.
   Злегка лиш колишуться тi сосни i смереки, яких вони, iдучи не раз бiлою
стежкою, мимохiть дотикались злегка, i колишеться лiсовий шум  в  воздусi,
успокоюючи порванi струни в душах, доки не вийшли  з  лiсу;  а  коли  його
оставили, вiн згубився цiлком, i над лiсом схилилася нiч...

   * * *
   Iваниха Дубиха перешукала з людьми  чи  не  весь  лiс  i  сховки,  куди
заходила Тетяна, i не найшли ©©. Вона без слiду пропала. Настала вже чи не
сама пiвнiч, а Iваниха Дубиха лежить обезсилена на сво©й постелi -  за╨дно
надслуху╨. ╞© серце каже, що Тетяна верне; от-от  уже  пiвнiч.  От-от  чу╨
вона шелест. Тетяна верне сама, як не раз вже. От-от зазорi╨. I - коби вже
й зазорiло... А як вона верне,  тодi  забере  ©©  з  собою  в  монастир  i
вiддасть ©© господу богу. Господь один ©© зцiлить - скрiпить. Господь один
- а вiдтак нехай дi╨ться далi його божа воля...
   В хатi тихо, мов у святинi, лиш дрiбне свiтло блима╨  i  часом  приска╨
перед iконою пречисто© дiви, -  Iваниха  Дубиха  жде,  надслухуючи,  i  ©©
стуленi очi заливаються безустанно слiзьми.
   От-от - знов якийсь шелест. Нi. То рiка. Вона не вмовка╨. Кiлька  разiв
i збудиться вона з пiвсну, рiка все ©© дразнить, мов чогось домага╨ться.
   Нараз... i тепер вона не помиля╨ться. Вона чу╨.  Чу╨  виразно,  лиш  не
зна╨ розрiзнити - що се. Чи се бренькiт бджiл причува╨ться ©й, чи се нiжнi
струни, чи се ангельськi голоси? Не зна╨. Але вона чу╨ i не помиля╨ться.
   Попри ©© слух пересову╨ться легко, мов сонна мрiя, мов бренькiт  бджiл,
мов шовк, що волiчеться по струнах - предивно нiжний, спiвучий  голос,  що
всю ©© душу мов у облаки небеснi здiйма╨:
   Гей, на Iвана, гей, на Купала... гей, гей, гей!..
   Красна дiвчина долi шукала - гей, гей, гей!..
   Iваниха Дубиха прокинулась, зiрвалася. Господи боже, се Тетяна! Так. Се
був голос Тетяни. Вона чула виразно, що се був ©© любий голос. Вона  шука╨
пiд вiкном дверей i спiва╨...
   Iваниха Дубиха вста╨ як змога скоро,  спiшить,  хитаючись,  до  дверей,
розрива╨ ©х i бачить.
   Вона, мабуть, спала. Надворi ясний день, усмiха╨ться сонце i вказу╨ все
ясно - лиш Тетяни нема. Iваниху Дубиху обняло зимним  потом.  Чи  ©й  спiв
Тетянин лиш приснився? Чи чула вона  його  справдi?  Та  тут  заблисла  ©й
страшна думка до голови, i вона спiшить до челядi...
   Iдуть всi над рiку, шукають ще й там. Може, знайдуть хоч там слiди.
   Пiшли...
   Не довго iшли.
   Там, де глибина царювала, де камiнь-велет спокiйно означав  неповорушну
глибину рiки, де на дно ©© утонув колись Тетянин вiнок, стояв на  поверхнi
блискучо© води, притулившись до каменя, один великий цвiт червоного  маку.
Другий, припершись аж до  берега  рiки,  ждав  -  i  як  той,  i  собi  не
рухався...
   Сто©ть Iваниха Дубиха i дивиться без слова на тi два цвiти, а з  нею  i
вся челядь.
   Довго, довго дивиться вона на них - далi вiдверта╨ться...

   Вiдвели Iваниху Дубиху.


   Чернiвцi, в квiтнi 1908.




   [1] Пристро╨ний - одягнений.

   [2] Фортуна - щастя. (Прим. О. Кобилянсько©)_

   [3] Р а й - отаман, циган-проводир. (Прим._ О. Кобилянсько©_)_

   [4] Спенцер - одяг на зразок жилетки

   [5] Пуста (пушта) - степ в Угорщинi.

   [6] Полум'я змагайте - роздмухуйте полум'я

   [7] П у г а р и к - чарочка.

   [8] Х и ж у н - беркут.

   [9] Вивiрка - бiлка.

   [10] Противно - навпаки.

   [11] Пiдхлiбство - облесливiсть.

   [12] Бесаги - сакви, торба.

   [13] Р а б i в н и к и - грабiжники.

   [14] Туск - бiль, журба.

   [15] Оногди - недавно.

   [16] Найборше - найшвидше.

   [17] Починщина - примана.

   [18] Опустити - залишити.

   [19] Розпачати - впадати в розпач, виявляти розпач.

   [20] Господарка - господарство

   [21] Розказувати - наказувати.

   [22]Петльованець - годованець.

   [23] Удовiднити - довести.

   [24] Синку - так на Буковинi кличуть нiжно i хлопцiв, i дiвчат.

   [25] Ноша - одяг.

   [26] Розстрiлювати - розкидати.

   [27] Надвечерi╨ - нiч перед якимсь святом.

   [28] Зрадити - тут: розкрити, показати.

   [29] Збиточне - жартiвливо.

   [30] Давно по словi - давно дали  одне  одному  слово,  домовилися  про
одруження.

   [31] Наборзi - нашвидку.

   [32] Любко - коханець.

   [33] Р о з к а з - наказ.

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT

Оцените этот текст: