Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 http://www.ukrlib.km.ru/
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ╞, ©  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   ЧАСТИНА ПЕРША

   I

   У бетонних буреломах все узбережжя. Велетень якийсь,  Геракл  XX  вiку,
бився  тут  з  морем,   i   зосталось   побойовище:   багатотонне   груддя
залiзобетону, як пiсля бомбування, лежить вподовж берега в ру©нному хаосi.
Незадовго перед цим пройшовциклон, кiлька  днiв  лютував  шторм  ураганно©
сили i такого оце нако©в. Ще й ми,  прибувши  сюди,  застали  розмови  про
хвилi, що ©х гнало заввишки  з  триповерховий  будинок,  про  баркаси,  що
пропали  безслiдно...  Горо©житься  берег.  Де  все   було   муроване   та
впорядковане, стояло в бiлiй геометрi© балюстрад  та  альтанок,  зараз  на
кiлометри тягнеться поруйноване, захаращене камiнням пустирище. Все нiби в
уламках скель, що звалилися з гiр. В голову не кладеться, що все  це  лише
робота моря - без тротилу, без динамiту... Помiж бетоново© грубо©  сiризни
контрастом  бiлiють  рештки  потрощених  сходiв  якихось,  аiби  античних,
перилець та обличкувань з красивого бiлого каменю. З хаосу  брил  стирчать
покрученi .рейки, iржаве погнуте пруття... Стихiя тут показала себе. Важко
повiрити, що здатна на таке всьоточнавсього лагiдна сила води.
   Лише коли застугонить увесь берег i почне вiд ударiв  здригатися  вночi
наш будинок,  а  вранцi  побачиш,  як  все  узбережжя  кипить  бiлопiнними
бурунами, виру╨ i аж слiпить, i вали; накочуючись,  з  розгону  розбивають
себе об груддя бетону, i стрiляють бризки та водяна пороша аж до  нас,  на
другий поверх, - отодi повiриш! Повiриш, що лагiдна хвиля  здатна  ставати
силою грiзною, що, збурену, ©© нi в який бетон не заку╨ш.
   Навстрiч узбережжю море котить литво  бурунiв.  Веснi╨  вже;  цвiте  по
пiдгiр'ю мигдаль, але весна холодна, з вiтрами, з дощами, i  шторми  б'ють
майже день крiзь день.
   Увечерi з  Сергi╨м-оператором  подовгу  сидимо  на  балконi.  На  iйших
балконах нiкого: готельчик  напiвпорожнiй  -  не  сезон,  вiтер  гуля╨  по
коридорах. Крiм нас, лише футбольна команда на першому поверсi,  та  й  та
вже спить: товариш режим повкладав хлопцiв.
   Стугонить узбережжя. Бува╨, вдень море на  якусь  годину  пригаму╨ться,
перепочине, а пiд вечiр, зiбравшися з силами, - знов за роботу! З  темряви
накочуються вали ще грiзнiшi, нiж удень. Гуркочуть з канонадним  гуркотом.
По той бiк затоки вигина╨ться впродовж берега  рядок  вогнiв  рибальського
селища. Раз у раз у повiтря - мiж нами й селищем- злiтають цiлi хмари води
- чорнi вибухи нiчно© стихi©. На мить вони затуляють вiд нас  той  далекий
разочок рибальських вогнiв, якi потiм знову з'являються, коли вибухла вода
опаде.
   Декорацiя свiту досить похмура. Море, що б'╨ та  б'╨.  Зрiдка  звiдкись
прожектор у море сягне, в розшаленiлi безвiстi темряви. Мiсяць -  димчатий
шмат плазми - у подертому хмар'©... Ще - силуети гiр праворуч. На однiй iз
вершин пульсу╨ зiрочка маяка. Пульсу╨ отак нiч крiзь нiч. Глибше в горах -
обсерваторiя. Певне, й зараз десь там бiля телескопа чату╨ давнiй знайомий
мiй - сивий професор. Не спить планета. Ночами, крiзь дiр'я хмар -  очi  у
всесвiт.
   З  кожним  ударом  прибою,  коли  далеко  в  темрявi  берега  стелеться
шелестке, бiлопiнне, - виднiша╨  нiч!  Бачу  Сергi©в  замислений  профiль.
Плечi опущенi втомлено. Нелегкий хлiб кiнодокументалiста. Не  перший  день
ми з Сергi╨м в супрязi.  Де  нас  iз  ним  тiльки  не  носило!  Фiльмували
археологiчнi  розкопки.  Фортецю  Овiдiя   над   водами   лиману.   Спуски
новозбудованих суден. Гранiти монументiв на  мiсцi  колишнiх  концтаборiв.
Каменоломнi. Птахiв перельоти... Було потiм ще одне вiдрядження. Особливе,
вiдповiдальне. Одне з тих, що ждеш ©х подовгу, а потiм воно звалю╨ться  на
тебе зненацька. Осiнь стояла червоно-багряна,  палаюча,  суха.  З  балкона
такого ж, тiльки повитого  виноградом,  дивився,  як  лопаються,  падаючи,
каштани, як смаглявi╨ листя лапате, а далi, крiзь  тишу  дерев,  свiтяться
золотi верхи Софi©... Сто©ш i весь час прислуха╨шся до чогось. I, нарештi,
дзвiнок: збирайсь, полетиш далеко, фiльмуватимеш... сам зна╨ш що.
   I летиш. Куня╨ Сергiй поруч тебе в крiслi аорофлотнiм.  Внизу  провалля
демонiв, житловища снiгово© людини, а ти  над  пасмом  найвищих  гiр,  над
циклонами пролiта╨ш, -  зараз  ти  людина  майже  небесна!  Повiнь  свiтла
довкола тебе. Свiтло висот купа╨ твiй лайнер, i тебе,  i  твого  супутника
патлатого, i запаси чутливо© плiвки... Ще вона нiщо, tabula rasa, а звiдти
привезете  на  нiй  спеку  тропiкiв,  джунглi,  i  горе  чи╨сь,  i  чорний
напалмовий дим. Монтаж, цех друкування, екран. I знову - в дорогу. I  хiба
ж не прагнув ти життя саме такого? Що у вiчнiм неспоко© та в  тривогах,  в
щоденнiй готовностi - одержати завдання й вирушити з  кiнокамерою  хоч  на
край свiту... Чи на якiсь зовсiм буденнi кар'╨ри...
   Треба було нам одного разу  з  Сергi╨м  зафiльмувати  рiдкiсний  вибух.
Епiзод iз життя каменоломнi. Близько дванадцято©  було  зроблено  все,  що
треба. Змовкли перфоратори,  громохкi  бурильнi  молотки.  Серiю  потужних
зарядiв уже  закладено  в  монфлiт,  у  щойно  пробуренi  шпури.  В  кожну
свердловину вставлено патрон-бойовик: вiн ма╨  виконати  роль  детонатора.
Всю серiю з'╨днано.  Вiдтепер  слово  за  толом,  за  амонiтом.  Перекрито
шлагбауми. Пiднято сигнальний прапор на щоглi. Всюди  стирчать  застережнi
знаки: "Вибух! Небезпечно для життя!" Тиша  залягла  над  кар'╨рами,  люди
поховалися в укриттях. Ждуть у тривожнiй напрузi тi╨© митi... Тиша,  тиша.
Повiтря свiтиться, ряхтить, i  бджолинiсть  золота  гуде  в  ньому.  Гуде,
вiбру╨, мов далекi великоднi дзвони дитинства.
   Ми теж покинули небезлечну  зону,  приготувались:  камери  налаштованi,
плiвка закладена, матимем принаймнi шiстдесят  метрiв  рiдкiсного  вибуху.
Ось-ось тишу розломить гуркiт, сонце пов'╨ться курявою,  десь  дрижатимуть
шибки. День буде повен бiлого вiтру, довкола гупатиме каменепад... Ось-ось
уже. I тодi Сергiй вiдклада╨ камеру вбiк:
   - Не буду знiмати.
   - Що сталось?
   - Досить з мене. Всi цi вибухи... в печiнках вони менi.
   - Але ж це вибух творчий, будiвничий, -  пробую  напiвжартома  умовляти
колегу.
   Та вiн затявсь. Музику бджоли, полiт ©© - це вiн би  згоден,  а  так...
Сигарета вже лежала в нього  на  губi,  одутлувате  обличчя  замкнулось  в
безкiнечнiй байдужостi . до -всього.
   - Та бери ж камеру! Зараз вибух!
   Оператор не зворухнувсь.
   - Ще один гриб вибуху... Та ви розумi╨те, що вiн менi  нестерпний?  Моя
психiка його не сприйма╨. Нi метра плiвки не стану  псувати  на  це,  -  i
витягся горiлиць у рiвчаку. В безодню неба дививсь, сумовито й сонно.
   - То якого ж дiдька ми ©хали на цi кар'╨ри? Адже нам потрiбен був  саме
цей вибух, нам його замовлено, а тепер...
   Ми посварились.
   I хоч це нiби парадоксально, але вiдтодi ми,  зда╨ться,  потоваришували
ще бiльше. Це зовсiм не означа╨, що  мiж  нами  пану╨  золотий  мир,  адже
такого, як мiй колега, витрима╨ не кожен: злоязикий, причiпливий, все йому
щось муля╨. На  студiйних  зборах  та  рiзних  обговореннях  виступати  не
любить, але ма╨ звичку реплiками обстрiлювати промовцiв, в  тому  числi  й
маститих, i це йому, звичайно ж, не мина╨ безслiдно. Одначе у сво©й справi
Сергiй вiртуоз, один з  наших  найкращих  молодих  операторiв,  i  з  його
професiйним вмiнням не можуть не рахуватись. Кiлькома знахiдками, хай поки
що досить скромними, короткометражними, студiя  завдячу╨  якраз  Сергi╨вiй
камерi. Зненавида до штампу, жага пошуку, всечасне невдоволення собою - це
в ньому ╨, i хiба ж за це не варто людинi дещо й прощати?  Один  iз  наших
студiйних часом диву╨ться мо©й довготерплячостi:
   - Як ти з пим вжива╨шся, з  тим  Сергi╨м  Танченком!  Вiн  же  псих.  В
нього... манiя справедливостi!
   "Манiя справедливостi"  -  звiсно,  гандж  неабиякий,  та  все  ж  коли
довелось вибирати оператора для роботи найскладнiшо©, вибiр  знову  припав
на Сергiя. Манера його менi до душi. Дедалi менше трюкацтва, яким  хлопець
захоплювався один час. Сергi╨ва камера шука╨  тепер  насамперед  точностi,
виразностi, природно© глибини. Вона не бо©ться кадру навiть "некрасивого",
якщо це треба; iнодi ©й мовби з нiчого вда╨ться раптом видобути  справжнiй
самоцвiт... Вперше нам доведеться знiмати повнометражну  художню  стрiчку.
Дали на ознайомлення пуд сценарi©в, дали  час  на  роздуми,  i  ось  ми  з
Сергi╨м забрались сюди, якнайдалi вiд  студiйного  вавiлону.  Заякорились,
терпимо один  одного,  спiвiсну╨мо.  Тут  справдi  ╨  змога  зосередитись,
зiбратися з думками.
   Сергiй умi╨ читати галопом, запевня╨, що вже "осво©в",  тепер  знiчев'я
цiлоденне тиня╨ться з кутка в куток, посiрiв  вiд  нудьги.  Годинами  може
мовчати, думаючи щось сво╨. Якщо зрiдка й порушу╨ мовчанку, то лттгттс щоб
кинути що одну пезапатентовану iдею на пшгахiд портативнiшо© кiноапаратури
або  щоб  проректи  ще  одну  дошкульнiсть  на  адресу  сво©х  ближнiх   -
футболiстiв, чи╨ готельне сусiдство Сергiя деколи навiть драту╨. Хлопцi як
хлопцi, живуть сво©м розписом, тренуються на мiсцевому стадiонi, готуючись
до весняних баталiй, але для Сергiя ©хнi м'ячi стають здебiльшого каменем,
на якому вiн вигострю╨ сво© парадокси.
   - Не знаходжу в них нiчого  нi  динамiчного,  нi  демонiчного.  Дорослi
люди, що бавлять дорослих... Слiд вiд польоту м'яча  по  зеленому  полю  -
невже це той слiд, що його ма╨ залишити пiсля себе людина?
   Його не влаштову╨ i як  вони  ходять  самовпевнено,  i  що  свистять  у
коридорах та важаться  пiсля  кожного  тренування,  i  що  пiд  час  дощу,
зiбравшись у вестибюлi, крейдою на чорнiй дошцi  забивають  уявнi  голи  у
ворота суперника. Розробляють  пiдступнi  комбiнацi©,  сушать  голови,  як
краще обдурити суперника, - хiба це чесно?
   Спить мiй колега мало, а обличчя, проте, нiби запухле, щось с совине  в
ньому, в його круглих, дитинно ясних очах. Нiс  -  дзьобом.  Щодня  бачать
дiвчата на поштi цей гегелiвський нiс i повняве,  з  недоспаною  блiдизною
обличчя, що якось аж жалiбно схиля╨ться до вiконечка: може,  щось  ╨?  Але
кiнооператоровi знов нiчого нема. Хтось довго йому там пише...
   Часом Сергiй дозволя╨ собi зiгрiти душу десь у порту склянкою кйслющого
рислiнгу, пiсля цього сiра маска нудьги сповза╨ йому з обличчя, -  прийде,
розляжеться на канапi нашого холодного напiвлюкса i, тонучи  в  сигаретнiм
диму, вiзьметься розв'язувати  свiтовi  нерозв'язнi  проблеми.  Найчастiше
вони в нього зводяться до пекучих проблем  десято©  музи.  До  смуткiв  за
чимось. Чи не дрiбнi╨ екран? А були ж боги! Був Великий Нiмий...
   Цього вечора мiй колега теж, зда╨ться, не в настро©. Сидить у шезлонзi,
курить, спiдлоба розгляда╨ екран штормово© ночi. Хоч би  постригся:  патли
стирчать з-поза вух, спереду чуб на лоба напущений, як у бiтла.
   - То на чому ж зупинимось? - питаю Сергiя. - Цей пуд сценарно©  руди...
Чи багато вiн нам радiю дасть?
   - Радiю нема, ╨ мотлох... - Сергiй вжива╨ ще рiзкiше слово.
   Це в його манерi: з плеча, зi всi╨ю категоричнiстю.
   - Отже, даремно й читали? Змарновано час?
   - А ви iншо© думки? Ви щось знайшли?
   Вiн глузу╨, бо таки ╨ з чого... Схоже на те що це ремiсницьке  сценарне
добро побувало вже не на однiй  студi©...  Коли  там  не  йде,  тодi  його
вiдфутболюють нам .
   - Ну;  а  той,  про  льонарку?..  Ти  ж  полiщук,  а  там  ╨  полiський
кольор-локаль. Невже не помiтив?
   Сергiй деякий час мовчить.
   - Не кажiть менi про Полiсся. Не кажiть про кольорлокаль!.. -  з  болем
майже викрику╨ вiн, а потiм пiсля паузи стишено: - Люди горять, замкненi в
школi... Кiнь виламу╨ться з палаючого сарая... Нiч така  страшна:  вогонь,
стрiлянина, крики...  Лежу,  як  зайаеня,  в  бур'янi...  дух  зача©в.  Не
ворухнись, бо прийдуть приколють! Пожежа гуде, крокви падають, кiнь  крiзь
полум'я стогне... Червоне, нiчне, страшне, волаюче - ото i все, що звiдти.
Ото мiй кольор-локаль...
   Надовго вiн замовка╨. Шкодую, що нагадав Сергi╨вi про Полiсся. То драма
його  дитячих  лiт.  Малолiток  партизанський,  вiн  випадком   був   тодi
врятований вiд карателiв... Почува╨ться, що пережите й досi  ранить  його.
Розмова наша пiсля  цього  бiльше  не  кле©ться.  Так  нi  на  чому  й  не
зупинились. Виходить, не так просто знайти повноцiнний сценарiй...  Досить
на сьогоднi. Спати. Може, щось вирине в снах.



   II

   А вранцi знову слiпучiсть, i бiлоснiжнiсть, i якийсь  уже  не  страшний
пiсля ночi двигiт ударiв по  всiм  узбережжю.  Б'╨  море,  ся╨  побережною
смугою, дарма що свiт сiрий, сi╨ться  дощ.  Лiс  на  гiрських  крутосхилах
мокро чорнi╨, лише шапки гiр, як марсiанськi полюси,  зверху  до  половини
вкритi iне╨м.  Помiж  каскадами  пiдгiрних  будиночкiв,  з-помiж  весняно©
набухлостi що  темних  садкiв  де-не-де  пробива╨ться  рожеве  клубовиння:
мигдаль цвiте. Цвiте ранньо, аж нiби протисезонно.
   Щоранку з далечi побережно© з'явля╨ться вiн. Син  чийсь.  Хлопчик  того
вiку, коли фантазiя цвiте i береговi дiтлахи почувають  себе  Магелланами.
Десь аж з-пiд рибальського обрiю, з-над слiпучо© смуги прибою, як i вчора,
i позавчора, з'явля╨ться його темненька  щуплява  постать.  Все  виразнiше
проступа╨ крiзь мжичку, iде узбережжям, i менi одразу ста╨ якось  теплiше,
вiдраднiше на душi. Безлюдно, гори в пошматованiм  прядивi  хмар,  сиво  i
мокро вони обснували по схилах лiси, море жене  й  жене  крутогривi  вали,
буйок, незникний нi в яку погоду, хилита╨ться десь серед лиснючо©  гойдави
бурунiв, пiрна╨ та вирина╨ мiж ними самотнiй, а тут - так само самотнiй на
всiм  узбережжi  -  з'явля╨ться  хлопчик.  Мабуть,  син   рибальський.   В
чорненькiй курточцi, з-пiд яко© пала╨ комiр яскравого  пуловера,  в  сiрiй
каскетцi, вiн неквапом звершу╨ свiй щоденний узбережний маршрут. В руцi  -
школярський оббитий портфелик, що його юний господар трима╨ якось нiби  за
вухо... На морi нi човника,  нi  суденця.  Все  в  бiляках  воно,  текуче,
бiлогриве. Вiдкритiсть i непривiття простору. Досi нема рибальських суден,
що нiбито вже мали повернутись з Атлантики. А хлопчик  ╨.  Берегова  далеч
затуманена мгичкою, i з то© мгички щоденно, неминуче з'явля╨ться вiн.
   Понад  розламищами  бетонного   бурелому   йде;   наближаючись,   часом
перескаку╨ з камеяя на  камiнь,  присто©ть,  вглядаючись  у  блiдо-зелене,
спiнене безмежжя стихi©. Може, I вигляда╨ тих траулерiв з Атлантики? Може,
там батько його чи брат?.. Часом присяде на сторчма  вивернутiй  брилi  i,
нахилившись, загляда╨ вниз, в шумовиння прибою, в його кипуче сяйво.  Наче
пита: "Що ти ╨?  Чому  свiтишся  так?"  tЧи,  може,  щось  iнше  його  там
цiкавить. Чи що море викиснуло... Чи  що  викине?  Срiбну  монетку,  може,
давно кимось кинуту на щастя? Чи вистежу╨ вiн рибку якусь, або рачка,  або
дельфiнят обранених (кiлька днiв тому й таких пiдiбрали, - пiд час  шторму
побило ©х об камiння). А може,  i  просто  цiкаво  йому  спостерiгати,  як
iржавi погнутi рейки  з  кипучо©  пiни  вишугнуть  i  знову  сховаються  в
шелесткiм, мов весiльна фата, шумовиннi. Довго можна дивитись,  як  плавко
лиже вода кострубату брилу, як на мить огорта╨  прозорою  текучою  плiвкою
уламок сходiв отих, що, зцеменiтованi, перекособоченi, свiтять з-пiд  шару
тонко© води плитами бiлого, подекуди  аж  тiлесно-рожевого  каменя;  серед
грубих бетонних брил цi плити бiлiють так нiжно, мовби мають в  собi  щось
справдi античне...
   Ми не чiпа╨м юного дослiдника моря - не хочемо вiдволiкати  вiд  стихi©
його увагу. Не треба нiчого питати, не будем  доскiпуватись,  що  вiн  там
шука╨, бо, може, й сам вiн, той хлопчик, не зовсiм ще  усвiдомлю╨  природу
сво╨© цiкавостi, не мiг би, може,  й  пояснити  до  ладу,  чим  саме  його
приваблю╨ вирування прибою, весняний неспокiй моря.
   - Юний сфiнкс у червонiм пуловерi, - зауважу╨ Сергiй, стежачи за ним iз
балкона.
   - I сам вiн загадка, i для нього кругом  загадки...  Кажуть,  нiбито  в
генах уже закладена потреба дослiдження неосво╨ного  простору...  Поряд  з
iнстинктом i кольором очей закодовано потяг у невiдомiсть. Якась  гра:  то
море пiдкрада╨ться до хлоп'яти, то хлоп'я весело крадеться до моря.  З-пiд
каскетки затягано©, з  погнутим  козирком  червонiють  нахльосканi  вiтром
вуха. Кеди, видно, бували в бувальцях,  воiга  вiдстрибують  так  спритно,
коли хвиля набiга╨... Личко худорляве, зосереджене. Надто  ж  коли  хлоп'я
отак присяде i, нахилившись, вiдкинувши портфелик,  усе  щось  вистежу╨  з
терплячiстю iстинного дослiдника.  Iнодi  раптом  само  собi  всмiхнеться;
сидить хвилину-другу, повите сяйвом усмiшки.
   Знати б, що спричиню╨ той  його  справдi  загадковий  усмiх?  Худорляве
личко яснi╨, розквiта╨  все,  освiтлене  бiлопiнною  хвилею,  сама  навiть
усмiшка освiтлена, хлопчик у сво╨му невтомному пошуку нiби пережива╨  мить
натхнення. Мiж ним i морем нiби виника╨ якийсь контакт, не збагнене  нiким
iншим вза╨морозумiння, виника╨ гармонiя, породжена, й пiдтримувана  чимось
для нас недоступним. Отак i пройде з сво©ми розглядками мимо будинку, i ми
його не запиту╨мо, що вiн шука╨, до чого придивля╨ться, нам  просто  гарно
бачити  цей  його  розмислено  уважний  обхiд  узбережжя,  звершуваний  за
будь-яко© погоди, бо для нього, аборигена, нi вiтер, нi дощ  не  страшний,
для людини такого вiку, мабуть, нема нi вагань, нi сковуючих  сумнiвiв  чи
смутку... Весь у полонi цiкавостi пiзнання, у владi сво©х нiким не  знаних
пошукiв, вiн подеколи нiби й шторму не помiча╨, шумiв його не  чу╨,  увесь
задивлений, заслуханий у щось приворожливе, в нерозгадану мову стихi©.  Та
все ж i пiд час задуми iнстинкт самозахисту його не зраджу╨, мокрi кеди нi
на мить не втрачають чутливо© сторожкостi, не забувають вчасно  вiдскочити
вiд хвилi з веселою хлоп'ячою спритнiстю.
   Море шалi╨, прибiй стугонить, бетон, поламаний штормами,  лежить  всюди
навалом, а над усiм цим у  цiлковитiй  безтривожностi,  з  сво©ми  думками
якимись щоранку бреде, бовтаючи портфеликом, юна людина. I щоранку несе  в
собi оту невситенну жагу вистежувати по берегу щось зовсiм, може, незначне
для нас, а для нього, школярика, таке важливе, таке вражаюче, що  вiн  сам
собi всмiха╨ться, дивлячись униз, у свiтле бiлопiння прибою.
   Пiшло й пiшло чи╨сь дитинство, зовсiм не схоже па Сергi╨ве...  Оператор
смутковито проводжа╨ очима школярикову постать:
   - Ось вiн, син. людства... Маленький капловухий геракл у каскетцi...  З
антики пряму╨ в майбутн╨...
   Надвечiр сто©мо над морем, на одному з виступiв пощерблено© набережно©.
Погляди нашi сфокусованi на темнiй цятцi, що раз у раз  вигульку╨  в  морi
мiж бурунами - то  вона  тоне,  то  знов  вирина╨...  Достоту  живе  якесь
створiння борса╨ться серед хвиль, з останнiх сил бореться за  сво╨  життя.
Неподалiк готельнi футболiсти потiшаються  над  одним  iз  сво©х,  котрий,
запiзнившись, сьогоднi лише прибув i, не встигши оговтатись, одразу зчинив
був тривогу на весь берег:
   - Людина тоне!
   Стара вiрменка, прибиральниця, заспоко©ла новоприбулого  форварда:  нi,
то буйок в бурунах, не людина...
   Тепер i новачок, серйозний,  -  неговiркий,  разом  з  усiма  успокоено
дивиться в морську надвечiрнiсть.



   III

   Вночi все та ж декорацiя свiту: море, вершини гiр, мiсяць, що в  дiр'ях
хмар, як сива медуза, пливе...
   Сергiй  сьогоднi  менше  сипле  сарказмами,   настро╨ний   скорiше   на
фiлософський лад. Розлiгся в шезлонзi, руки заклав За шию.
   - "В беспредельных  далях  космоса  наша  планета  выглядит  прекрасным
оазисом", - циту╨ когось. Улюблена його фраза, чую не вперше.
   Згаду╨м  народного  артиста,  спiльного  нашого  друга,  який  i  iнодi
вiдкрива╨ться нам iнтимним досвiдом iз сфери психо'логi© творчостi. "Буваю
недобрий, буваю навiть злий, дрiб'язковий, -  зiзнавався  вiн  нам  одного
разу. - Але перед виходом на сцену намагаюсь очистити  душу,  розбудити  в
собi що е найкраще, намагаюсь дiйти стану,  щоб  у  душi,  звiльненiй  вiд
житейсько© скверни, зосталась сама чистота...  Бо  тiльки  тодi  до  людей
дiйде мiй спiв".
   - Чудове правило для митця, - каже з цього приводу Сергiй. - Так  треба
робити й лiтераторовi, перш нiж сiдати до  письмового  столу...  I  нам  -
перед  тим  як  братись  за  камеру...  Чистою  душею  спiва╨!  Звiдси   й
божественнiсть його спiву, оте враження, що  його  найкраще  висловила  не
зiтхальниця-рецензентка, а проста полтавська селянка: "Коли Iван  Петрович
спiва╨ по радiо, менi зда╨ться, що в хатi... квiтами пахне".
   Вiдгук цей Сергiй, певне, почерпнув десь у ярмарковiй гущi, - в  Сергiя
пристрасть блукати по ярмарках, по базарах.  Можете  несподiвано  зустрiти
його серед лiта  де-небудь  у  Кагарлику  на  районному  торжищi,  де  очi
вбирають глечики, горнятка, миски та полумиоти - свiжовипаленi,  мовби  ще
теплi, дзвенючi, - про такi вироби кажуть:  вогонь  печi  да╨  дзвiнкiсть,
вогонь душi дав красу! Бiля сво©х творiнь в  незалежних  позах  посиджують
над рiкою часу i самi майстри - той покурю╨, а той просто сидить у задумi,
спостерiга╨ натовп. Гiднiсть, самоповага майстра - ось тут вона  владно  й
негучно живе. Нема метушливостi, загукування,  вiн  сидить  майже  суворий
бiля  сво©х  розмальованих  виробiв,   i   другий   такий,   i   третiй...
Небагатослiвнi, ведуть торг лаконiчно, достойно, без ярмарково© жвавостi:
   - Так буде?
   - Не буде.
   - А так буде?
   - Так буде.
   Тiльки один з-помiж них - дiдусь дрiмучого  вiку,  зрання  вже,  видно,
чарку  перехилив,  бо,   розчервонiлий,   надто   весело   рекламу╨   сво©
ложки-ополоники:
   - Без такого ополоника -  хата  порожня...  Бери,  молодице,  то  будеш
хазяйкою!.. Та не перебирай - вони всi однаковi... Що ними - битись?
   - А може, й битись...
   Каса дiдова в недбальствi, забув уже, з кого  взяв  грошi,  з  кого  не
взяв, - пiдморгу╨ до молодиць, наспiву╨:
   Вiддай мене за того, Що ложечки струже...
   - Дiду, ви - кiно! - смiються жiнки, i нам аж тут, бiля моря, той  смiх
©хнiй чути.
   В Сергi╨вiм настро© з'явилась великодушнiсть - ознака того, що на поштi
йому з  вiконечка  усмiхнулись  чи,  може,  подали  нарештi  й  листа  або
телеграму. В iмпровiзацiях на  теми  рiдного  мiста  пробиваються  лiричнi
ноти, постають вечоровi але©, канделябри каштанiв... Навiть у ставленнi до
футболiстiв з'явилось щось схоже на  прощення.  Десь  бiля  афiшно©  тумби
Сергiй випадково почув  сьогоднi  ©хню  розмову  про  новий  фiльм,  думки
хлопцiв дивним чином збiглися з його власними.
   I одразу гнiв змiнено на милiсть:
   - Не такi вже вони дрiмучо й вiдсталi.  Серед  них  попадаються  доволi
iнтелектуальнi фiзiономi©...
   Тако© вдачi людина. Думками знов поверта╨мось до того хлоп'яти,  що  ми
його бачили вранцi. Отi його обходини, придивляння, жага пiзнання,  усмiхи
загадковi - всйiи чомусь мають для нас значення.
   - Вийшов, як iз мiфа, i знову пiшов, як у мiф... Мимо нас, узбережжям -
у мiфи майбутнього. Вiн житиме в третiм  тисячолiттi,  уявля╨те?  Ось  для
кого нам би ставити фiльм. - Сергiй,  як  завжди,  швидко  запалю╨ться.  -
Фiльм для сина рибальського!
   - Про що?
   Гримаса невдоволення з'явля╨ться на Сергi╨вiм обличчi. IIуд  сценарi©в,
вiн нам нiчого не дав, - ©х вiдхилено безповоротно. I не тому, що всi вони
такi вже безнадiйнi, можливо, iнший хтось навiть знайде в  тiй  рудi  щось
варте уваги... А нам залиша╨ться знову шукати. Хочемо мати щось спiвзвучне
життю кожного з нас, таке, що вiдповiдало б нашим  настроям,  уподобанням,
бо тiльки тодi буде справжня творчiсть,  пристрасна,  зiгрiта  душею...  А
такого ми поки що не знайшли.
   Сергiй,  дивлячись  на  бiлоснiжну  побережну  смугу,  да╨  волю  сво©м
фантазiям:
   - Оте свiтло прибою, що знизу осявало хлопчика i що вiдкрило  нам  його
загадкову, як у Монни Лiзи, усмiшку... Хiба само воно не ╨ для нас  чудом?
Свiтло  -  це  сама  загадковiсть,   принаймнi   для   мене!   Дивовижний,
найблагороднiший  вид  матерi©,  вияв  ©©  найдосконалiший...  Границя  ©©
можливого руху. Неперевершено в швидкостi... Воно - -i хвиля, i  частка...
I, можливо, ще щось...
   - Антипод космiчно© тьми.
   - О, ви на жарти одразу... Але ж правда... Вершинний самовияв  природи,
©© шедевр! Зiгрiва╨ i пестить... Витворю╨ чар фотосинтезу... Диво iз  див!
Недарма ж беремо його як образ  чистоти,  досконалостi,  найвищо©  енергi©
життя. Може, й справдi тут  вiдбува╨ться  перехiд  реального  в  iдеальне?
Кажемо ж: свiтло розуму. Свiтло любовi. Свiтло надi©... Я хотiв би знiмати
фiльм... про Свiтло! Про  Свiтло  як  таке.  Так  би  й  стрiчку  назвати:
"Свiтло!"
   - А як це тобi уявля╨ться-на екранi?
   Сергiй не чу╨, роздуму╨, заглиблений в себе:
   - Свiтло, скажiмо, як змiст,  а  форма...  Ну,  скажiмо:  коло.  Все  в
природi прагне дiйти форми кола,  опуклостi,  кулi.  Планети  i  електрон,
небесне свiтило i яблуко чи крапля води... I навiть мозок людський з  його
пiвкулями... Саме  у  формi  кола  природа,  по-мо╨му,  найповнiше  здатна
виявити себе, свою досконалiсть. - Помовчавши, вiн веде далi: - Чув колись
вiд одного циркача, що коло у них на манежi ма╨ сталий дiаметр i такий вiн
у всiх цирках свiту: тринадцять метрiв. Нi менше, нi бiльше -  саме  такий
дiаметр: iнакше кiнь по колу  не  пiде,  первуватиметься,  заплута╨ться...
Треба неодмiнно тринадцять. Чому? Просто кабалiстика якась!
   - Одначе так можна зачманiти, друже. Свiтло... Коло... Навряд чи це нам
пiдiйде. А якщо вже ми вирiшимо робити фiльм про Свiтло, то  хай  це  буде
стрiчка про внутрiшн╨ свiтло люднiш... Kолись ти, здасться,  збирайся  сам
напiсати сценарiй?
   - З являлася думка така. Про дитинство хотiв... Але  потiм  вiдмовивсь.
Надто затемнене тло. Якiсь болючi уривчастi кадри вражень.  Нiч  розправи,
кiнь, що виламу╨ться з  палаючого  сарая...  Червоно-багряна  тьма,  хаос.
Горшки, i все... А ось ви змогли б.
   - Теж про дитинство?
   - Або про юнiсть. Якось ви розповiдали про себе, про друзiв сво©х. Чому
б iiс зробити, скажiмо, про оту чорну одiссею оточення?
   - На цю тому - було.
   - Смерчi вибухiв, димовища баталiй - не це я маю на увазi.  Роздум  про
незнищеннiсть людини - так  це  менi  уявля╨ться...  Що  вам  свiтило?  Що
утримувало кожного з-вас у життi серед того  вселенського  хаосу?  Якi  ви
були насправдi? Це ж, зда╨ться, про вас та ваших ровесникiв:
   "Мы были высоки, русоволосы... Вы в книгах  прочитаете,  как  миф...  О
людях, что ушли не долюбив, не докурив последней папиросы..." Тепер,  коли
вiдстань часу багато що стерла, пригамувала...
   Нi, друже! Нi вiдстань, нi час цього не  зiтре.  Як  болять  тобi  тво©
полiськi Лiдiце, так болить i менi ота гiрка, найтрагiчнiша стрiчка життя.
╙ такий бiль, що, мабуть, назавжди в душi запiка╨ться. Кровоточить -  чого
не торкнись... Закривавлений наш студбат, що сто©ть  у  житах,  схилившись
над  першою  молодою  смертю...  I  живий  Днiпрогес,  взятий  на  коротке
замикання, де мертво горять генератори i полум'я бурха╨ з вiкон  машинного
залу... Той смуток нищення, вiдчай, той бiль, що вже переста╨ бути  болем,
- якими кадрами його передати? Нелегко? Виятрю╨? Болить?  Чи,  може,  саме
тому й варто братися, що болить?
   - Так, так, ви це повиннi зробити, - наполяга╨ Сергiй. -  Бiльше  того:
ви не ма╨те права не зробити цього!
   Фiльм про найтяжче? ©х, нiким не зафiльмованих, воскресити й вивести на
екран... Чи, може, це не зовсiм  навiть  етично  -  друзiв  сво©х  вивести
напоказ, зробити об'╨ктом мистецтва? Адже вони зовсiм не готувались до ось
такого, до екранного життя. Просто жили. Боролись. Нiхто з них  не  думав,
що якийсь його жест, i слово, i вчинок  раптом  колись  постане  у  свiтлi
екрана для всiх. I, нарештi, що скажуть вони  для  нього,  який  житиме  в
третiм тисячолiттi, цесь поза межами нашого буття? Може, краще промовчати?
Чи треба, щоб знав? Щоб почув ©х i зрозумiв? I все- ©хн╨ щоб-взяв собi  на
карб?
   Пичуваэщ, що, власне, це давно вже в тобi назрiвало.  Може,  ще  навiть
тодi,  коли  в  шинелi  демобiлiзованого  прийшов   на   вiдбудову   свого
Днiпрогесу, до й зустрiв  того  заслуженого  кiнововка,  чия  камера  саме
увiчнювала  хаос  залiзобетонних  ру©н.   Робiтник-освiтлювач   був   йому
потрiбен. Хлопець, який досi  цим  займався,  зiрвався  з  ру©н  арматури,
дiстав серйозну травму, його вiдправили в лiкарню,  -  тер-  мiново  треба
було кимось замiнити, i цим  кимось  виявився  ти.  Велетенськi  руйновища
гiдроспоруди, пороги, люге ревiння води крiзь проломини в греблi - все  це
треба  було  зафiльмувати,  сама  iсторiя  замовляла   той   кiнодокумент.
Днiпрогес - столиця турбiнного свiтла, синя казка  твого  дитинства,  вона
мала знов вiдродитись!  Заго©вши  рани,  днiпровський  красень  мав  знову
постати до життя, повнiстю вiдтворити себе, i для цього народ не  шкодував
зусиль: роботи велись вдень i вночi, i сам ти ночами лазив серед  ру©н  iз
сво©м свiтильником, дерся, перебiгав над прiрвами, спритний, як мавпа, без
запiзнень з'являвся на перший покрик, висвiтлюючи онопом промiння  то  те,
то iнше iз цього хаосу, бо навiть ру©ни цi не повиннi  були  пропасти  для
вiчностi - мали промовляти вони мовою факту, i звинувачення, i  застороги.
Все, до чого тiльки торкалося свiтло рефлектора, було тобi там  близьке  й
дороге, i зранений дух твiй знаходив живлющi  бальзами  в  самому  повiтрi
народно©  вiдбудови,  в  напруженiй  стихi©  робiт,  що  радiсним  запалом
нагадували ентузiазми перших днiпрогесiвських ночей... Освiтлювач  був  iз
тебе сумлiнний, але як вiн тебе ганяв,  той  старий  кiнововк  у  гумових,
завжди загрязючених чоботях! Нi поважнi лiта, нi астма  не  заважали  йому
бути невтомним, запалювати всiх ловецькою сво╨ю жадобою. Лови  кадр!  Лови
мить! Не це! Оте! Оте! А чому саме оте?  Трiснутий  бетон,  темна  вода  в
гуркотi вирування, зеленавий лишайник на каменi... Навiщо воно йому?  Все,
все дороге. I тiльки вхопив, шукас  iншого,  шука╨  отак  упродовж  цiлого
життя. Головне - вхопи, не пропусти. Потiм уже розберешся -  яка  цiннiсть
того шуканого? Поки що навiть iменi йому нема: "Оте, оте!" Часом  ти  щиро
дивувався тому товстому астматичному кiнововковi,  який  не  розгубив  жар
життя, серед осiнньо© мокви ганявся за сво©м "оте" до впаду. Чи,  може,  i
вся сiль саме в тому, що десь воно ╨, але вислиза╨ вiд  тебе,  не  дасться
тобi? Може, i вся звабнiсть,  що  воно,  як  зайчик  н-роменя,  безкiнечно
втiка╨ i, не давшись, полиша╨ тобi лиш  неспокiй,  розпалю╨  нову  жагу?..
Пiзнiше  ти  й  сам  зазна╨ш  цього  стану,   цi╨©   одержимостi,   вовчих
хронiкерських апетитiв, якi спершу тебе лише  дивували.  Та  якраз,  може,
тодi, коли робiтником-освiтлювачем терпляче стояв  уночi  серед  бетонного
хаосу,  й  пробуджувався  в  тобi  вже  митець,  якогоназавше   заполонить
свiтлопис екрана? В текучих стрiчках розкадрованих знаходив щось спiльне з
художнiми фризами антики...
   - Велике мистецтво ставить великi питання, -  казав  старий.  -  Вiчнi,
споконвiчнi питання,  вони  справдi  для  людства  iснують,  тiльки  щораз
виникають в iншому виглядi... I хто ©х зумiв поставити перед сво©м  часом,
змусив над ними замислитись, той не даром жив на землi...
   Поступово мiцнiшала дружба з кiнововком, з тим пожадливим, завжди  нiби
запаленим вiд бiгу, сивим уже трударем, який  пiвсвiту  обгасав  iз  сво╨ю
кiнокамерою. Сивогривий i неохайний, з  першими  бiйцями  вдирався  вiн  у
концтабори  ╙вропи,  щоб  вхопити  на  плiвку  тiнi  людей,  ходячi   живi
кiстяки... А колись, ще юнаком, зафiльмував останнiй похiд лоцманiв  через
пороги, через Ненаситець, що  мав  невдовзi  бути  затоплений.  У  хвилину
доброго настрою, у вечiрнiх  сповiдях  старий  любив  похвалятись  кадрами
сво╨© молодостi, коли фiльмував  вiн  саму  iсторiю  в  ©©  шалеиствах,  у
найкрутiшому злетi, коли дiд Яворницький, дивак, академiк, козацька  душа,
стоячи з лоцманами на плоту, вiддалявся вiд кiнокамери, вiдпливав  нiби  в
iншу реальнiсть, махав брилем i щось буйне  гукав  крiзь  ревiння  порогiв
тобi в об'╨ктив...
   Давно вже нема кiнововка. До останнього не  мiг  вгамуватись,  шкодував
усе, що отого, найголовнiшого, вiн так i не встиг... Але саме вiн прищепив
тобi любов до невпокiйливо© сво╨© професi©, взяв з тебе слово, що й  пiсля
того, як вiн сам, старий невгамовець, уже опиниться "за кадром"  (так  вiн
сказав), ти вiзьмеш на себе  i  його  "Аймо",  улюблену  його  кiнокамеру,
перебереш на себе i всi непрожит! клопоти  майстра,  крiзь  його  об'╨ктив
невловний  ловитимеш  свiт...  "В  тобi  щось  ╨,  Колосовський,  -  казав
незадовго до фiналу. - Недарма ти з еллiнами запанiбрата... Умi╨ш  вхопити
ядро подi©, вилущити кадр iз руди неiстотного. Не вчивсь спецiально? А  я?
А Довженко? Кiнематограф любить варягiв. Гладеньких  багато,  а  сюди  дай
кострубатих приiпельцiв iз гострим оком, iз свiжим поглядом. Ти ма╨ш  зiр,
Колосовський, почува╨ш свiтло, ритм... I взагалi - мислиш... Ну, а вся  ця
наша  алхiмiя...  Не  такий  чорт  страшний,  як  його   в   кiноiнститутi
малюють!.." Повiрив у тебе, допомiг  упевнитись  у  сво©х  силах,  i  ось,
замiсть того щоб вести розкопки,  вимучувати  дисертацi©,  сам  гаса╨ш  по
свiту, як "Летючий голландець", i причиною все той же завжди захриплий вiд
крику,  вiд  надсади  твiй  перший  учитель,  який  нiби  передав  тобi  i
затятiсть, i псвтолоiiпу жадобу вiдтворити на плiвцi розвихрений життьовий
макрокосм. Живеш, проймаючись почуттям, що  справдi  знайшов  себе  в  цiй
стихi©, дедалi  частiше  сприйма╨ш  довколишн╨  в  чудернацькому  мигтiннi
кадрiв, i вони розпалюють тебе, твою невситеннiсть, бо  ти  -  ©х  ловець,
розшифровувач,  вiдбирач.  З  розшарпаними  нервами,  з   жаданням   майже
фанатичним ладен гнатись за вподобаним кадром, добровiльно висвятивши себе
на цю вiчну ловитву i навiть лаврiв особливих не ждучи, -  замiсть  лаврiв
частiше здобува╨шся лиш на колюче глодиння,  а  короткi  радостi  знахiдок
знову кiнчаються невдоволенням.
   "Лови! Лови кадр, Колосовський!" Впiймай i увiчни! Зупини час  на  його
шаленiм скаку! Застав зупинитися мить - прекрасну чи навiть потворну.  Чим
не доктор Фаустус  в  його  дерзновеннiм  бажаннi?  Кожну  росинку  життя,
наймитт╨вiший зблиск його зупини - i станеш чудодiйником, бо  осягнеш  те,
чого ще нiкому не вдавалося осягнути. Та, невловне нiким, воно поки  що  й
тобi не да╨ться...
   Нудьгуватимуть  парочки,  дивлячись  твою  одночастинну  стрiчку  перед
повнометражним коханням, нетерпеливитимуться, щоб швидше закiнчилась  твоя
хронiка буднiв. Ще одна новобудова  в  металевих  каркасах,  в  холодностi
кранiв... Комбайни, що вийшли  на  першу  косовицю...  Навiть  у  таке  ти
намагався вкладати душу. Поетична документалiстика, вона ж  таки  можлива!
Не хотiлось, щоб хвилi банальностей затоплювали екран. Ти - документалiст,
митт╨вик, в тобi, зда╨ться, виробилась з часом навiть сво╨рiдна психологiя
документалiста, людини-митт╨вика. Йдучи крiзь метелицю днiв, ти  вiдбира╨ш
©х для екрана, дивишся на них мовби з майбутнього, камера  твоя  приборку╨
вихор, сам ти  ма╨ш  бути  об'╨ктивний,  як  бог.  Власний  твiй  настрiй,
радiсть, а надто ж смуток, вiн мав лишитись за  кадром,  ти  повинен  дати
факт голий, як цвях... А де ж "оте"? I яке воно в  тобi  самому,  в  тво©х
почуттях? Наскiльки  виявля╨  себе  в  iндивiдуальних  особливостях  твого
свiтобачення? В кiнорепортажах не дуже  розженешся:  хронiцi  днiв  не  до
тво©х суб'╨ктивних  емоцiй  та  фiлософствувань...  А  розженешся,  то  ще
потрапиш i в наказ за перевитрату плiвки: порушив лiмiт!
   Тепер вiдкрива╨ться нарештi можливiсть. Так розкажи ж. Виведи на  екран
отих, що, крiм тебе, нiхто ©х не виведе!  Але  як?  Якою  ма╨  постати  ця
стрiчка? У яких тональностях,  у  барвах  яких?  Но  однуше  нычь  выддаси
напруженим роздумам. Бо хто з певнiстю скаже, на яких шляхах  ма╨ш  шукати
оте сво╨ невловне "оте"? ╙  стадiя,  коли  вже  трбi  нiхто  не  порадник.
Мабуть, кожна людина сама повинна шукати найкоротшу дорогу до iстини...



   IV

   Отже, стрiчка...
   Образ Людсько© Рiки, важко© рiки горя, мiг  би  вперше  з'явитися  тут.
Сухими, безводними балками тече безкiнечна людська рiка.
   Якщо хто дивився на не© згори, з лiтака, то, мабуть, такою i бачив:  як
всiма рiчищами балок, пiд жерлами гармат, що ©х уже наводять  iз  пагорбiв
танки, тече й тече вона, рiка людей, сiра  лавина  людських  життiв...  По
долинах. По тернищах. По вигорiлому, стирлованому дну байрака  -  безлiччю
чи©хось понурених доль, зарослих облич, розпечених дум  i  свiтiв,  що  ©х
темну жароту понуро несе в собi кожен, нiчим, окрiм  горя,  не  схожий  на
iнших...
   I друзi тво©, десь там вони йдуть, у далечi лiт, серед спраглих степiв.
Закуренi, в порудiлих, закривавлених гiмнастьорках...
   Десь там...



   V

   Гора над мiстом.
   На горi - тюрма.
   В тюрмi - ми.
   Kriegsgefangenenlager. Таке  слово.  Залiзне.  Мурами,  колючим  дротом
вiддiленi вiд решти планети. З чотирьох вишок,  з  чотирьох  сторiн  свiту
чату╨ на нас одноока кулеметна смерть. З усього живого зостались нам  однi
тiльки мухи, що рояться над нами, облiплюють, як вороння. Десь ╨  орли,  ╨
леви, чайки бiлокрилi, а тут тiльки мухи. Рани, та палицi  наглядачiв,  та
поверженi - ми.  Душить  нас  сморiд,  спалю╨  спека,  i  майже  щасливцем
вважа╨ться той, хто встиг захопити затiнок пiд муром. Повно  нас  на  всiх
поверхах, нема де ступити на сходах, нами кишить подвiр'я.  Зоднаковiлi  у
сво©й поверженостi, валя╨мось, перебуваючи в якомусь трансi; .з пригаслими
мiзками, з пригаслими очима, з кожним днем наближа╨мось  до  то©  крайньо©
межi  -  межi  останнього  збайдужiння.  На  пiвдвору  -  клоака,  криваве
дизентерiйне багно. Там корчаться люди. Конають, там  i  вмирають.  Смерть
нiкого вже не диву╨, вона перестала бути загадкою, та©нством.
   Скiльки  нас  тут?  Кажуть,  сто  тисяч.  Сто  тисяч   безiменних,   не
пронумерованих, повержених у нiчогiсть. Кинутих на розправу мухам i  цьому
смердючому сонцю.
   Тануть день вiдо дня нашi сили. Згаса╨м. Щодалi бiльше випирають ребра,
вiдростають бороди. Скоро будем такi, як оцей висхлий людський скелет, що,
згорблений, сидить перед нами на спецi тюремного  плацу  i  тихо,  безсило
плаче. Горо його величезне. Всi подi©, всi лиха й проблеми  свiту  можуть,
виявля╨ться, померкнути перед таким:
   - Вкрали котелок...
   Вкрали котелок! Сто©ть на колiнах, як до молитви, озира╨ться без надi©,
в безсилих сво©х сльозах. Нема котелка. Тепер вiн приречений. Тепер вiн не
зможе одержати навiть порцiю тi╨© вiдворотно©,  з  червами  баланди.  Губи
його, що перед цим, скривленi болем, щось шепотiли про домiвку, про  дiтей
дрiбних,  -  вже  не  в  силi  шепотiти,  тремтять,  висхлi,  пергаментнi,
безжитт╨вi. Приречений вiн  i  усвiдомлю╨  це.  Не  просить,  не  виблагу╨
допомоги, бо нема  тут  такого,  хто  б  йому  допомiг.  Решетняк  з  його
добротою,  звичайно,  перший  би  вiдгукнувся,  але   сам   вiн   змушений
пiдставляти'пiд черпака засмальцьовану свою  пiлотку,  -  тiльки  ця  його
пiлотка поки що й зарятову╨ нас.
   Десь сiм'я з дрiбними дiтьми, десь життя, яким вiн жив, а зараз  тiльки
ями очей, ще здатних наповнюватися сльозою,  пiдлобнi  провалля,  з  яких,
може востанн╨, лиш отим блиском сльози прозира╨ тайна  людського  життя...
Вiн не шука╨ нашого спiвчуття, вiн змирений з найбiльшим сво©м горем,  яке
колись би потрясло, схвилювало б i нас,  а  зараз  майже  безсиле  пробити
важку липучу сонливiсть наших  виснажених  душ.  Невже  ми  втрача╨мо  дар
спiвчувати? Це було б найстрашнiше. Холодна  гора  ╨  для  нас  не  просто
мiсцем ув'язнення, жаховиськом табору, вона ста╨ поняттям. Зда╨ться, вона,
на те й розрахована, щоб  розчавлювати,  спустошувати,  руйнувати  людину.
Так, неволя руйну╨ людину бiльше, нiж рани,  нiж  хвороби,  нiж  голод,  в
цьому я переконався тут.  Найбiльша  небезпека,  що  ©©  та©ть  проти  нас
Холодна гора,  -  це  здатнiсть  робити  нас  байдужими  один  до  одного,
повергати в стан очужiлостi, роз'╨днувати, обривати  зв'язки  мiж  людьми.
Ненавиджу власне безсилля i цю очужiлiсть, яка не вiщу╨ добра. I я вдячний
Решетняковi, який таки спромiгся на  слово:  дораджу╨  нещасному  пiти  он
туди, де клепають, де  утворився  вже  цiлий  цех  клепальникiв,  -  може,
вдасться там хоч за обмотки вимiняти консервну бляшанку.
   А були ж ми людьми! Знали дружбу, ходили  в  атаки,  вже  з  яскравiстю
галюцинацiй ввижався  менi  той  гарячий  червневий  день,  коли  з  сво╨ю
штурмовою ротою я вдираюсь до Харкова зi сторони Бiлгородського  шосе.  Не
лякала нас тодi смерть - хто  був  у  бою,  хто  пережив  щасливi  екстази
наступу, той розумi╨ цей стан... Тiльки якщо вмерти, то саме у штурмi,  на
льоту, визволяючи рiдне мiсто, - адже воно варте  того...  Це  була  майже
iдея фiкс: якщо кiнець, то тiльки так, десь отам, на майданi Дзержинського
перед Держпромом, влетiти i впасти,  як  падали  колись  гiнцi  -  вiсники
перемоги  -  на  майданах  античних  мiст...  Трохи  картинно?  Але  ж   i
картиннiсть чогось таки варта, якщо вопа  готова  пiдтвердити  себе  такою
цiною - власним життям?, В кожному разi, тобi з тим юнацьким iдеалiзмом, з
тими хай навiть трохи честолюбними видивами легше було вставати в атаки...
Чавили, чавили фашистську гидь, а тепер вона опинилась над нами на вишках.
Нема пахощiв  життя,  тiльки  сморiд,  мiазми  тюрми.  Свiт,  спотворений,
опоганений фашистами, став не схожий на себе, вiн нiби помертвiв, для  нас
вiн тiльки суцiльна тюрма i тюрмою буде, аж доки смерть або зброя знову  в
руках, i знову штурми, атаки...
   Уночi всi  безшинельнi  намагаються  втиснутись  до  примiщення;  помiж
клубками тiл, що завалюють сходи, нам деколи  вда╨ться  пробратись  аж  на
горiшнiй поверх. Звiдти, з вершини сво╨© в'язницi, намагаюсь крiзь темряву
ночi  розгледiти  те,  що  ми  колись  з  тобою  любили.   А   любили   ми
Шевченкiвський парк в шелестючих купах осiннього листя,  i  бiлу  колонаду
нашого головного корпусу на вуличцi Вiльно© Академi©, i вечiрнi лiхтарi  в
ореолах туману... Нiчого нема! Безжитт╨вiсть. Кам'янi  хащi  зануреного  в
темряву мiста. Царство мороку й патрулiв, а  десь  звiдти,  з  недавнього,
висяю╨ тобi твiй Днiпрельстан радiсною повiнню турбiнного свiтла, що  його
у виглядi плану  ГОЕЛРО  колись  полишив  Укра©нi  Ленiн.  На  тво©х  очах
розламувалась  начинена  динамiтами  гребля,  люта  ру©нна  вода,  ринувши
потопом, пiшла на плавнi, де ще повно було обозiв та вiйськ, спадало озеро
Ленiна, вилазили з води оброслi слизьким мохом пороги, - i тепер аж  сюди,
пн Холодну гору, рйвугь вони тобi похмурим первiсним ревом.
   Такi  тут  ночi.  Крають  душу  болями  втраченого,   топлять   потопом
темряви... А вдень знову цей огидний стан збайдужiння, коли виснага зморю╨
тiло, i свiдомiсть уже  ледве  тлi╨,  i  сморiд  баланди  сприйма╨ться  як
найхарактернiший сморiд неволi. Все  пережите  лише  маренням  з'явля╨ться
подеколи iз неймовiрно далеких казок-iрреальностей. Бо й зараз не всюди  ж
вишки i дрiт? Ще й зараз, може, десь, хоч у джунглях, чути людський  смiх,
люди знають радощi й кохання, а ви, заживо страченi, дума╨те тут лише  про
харч та про втечу!
   По той бiк тюремно© брами день у день вистоюють чи©сь жiнки  й  матерi,
цi вiчнi шукальницi, невтомницi, що ось так, з клунками,  босонiж,  ходять
вiд  табору  до  табору,  не  минають  i  цi╨©  заклято©  Холодно©   гори,
сподiваючись  у  ©©  невольничому  вавiлонi  вiднайти,,  вигледiти  свого.
Холодна гора вже ма╨ свою чорну славу: тут один з  найбiльших  концтаборiв
Укра©ни, i курнi шляхи цього лiта звiдусiль ведуть сюди ватаги збiдованого
жiноцтва.
   Решетняк очима весь час у той бiк, в юрмища жiночi.  Не  губить  надiю,
ма╨ таку певнiсть чоловiк, що рано чи пiзно  з'явиться  бiля  табору  його
Катря, побачить вiн ©© в натовпi перед брамою, опалену вiтром, з дитям  на
руках. Адже ж десь вона ╨, колись таки домандрують до не© його  записочки,
що ©х вiн, ухиляючись вiд палиць  наглядачiв,  не  одну  вже  перекинув  у
натовп... Надi╨ю живе чоловiк, тiльки вона, зда╨ться, й пiдтриму╨ його дух
у цiм невольничiм пеклi. Хапа╨  штурхани,  стусани,  а  потiм  таки  знову
ворожить коло ворiт, де котрийсь  iз  наглядачiв,  здивований  незвичайною
впертiстю в'язня, iнодi навiть дозволить собi вдатись до жарту:
   - На волю так дуже хочеш? Але на волю  вам  звiдси,  голубчики...  -  i
вкаже нага╨м угору: - ...тiльки через небо дорога!..
   На  межi  крайнього  виснаження  розпалена   психiка   раптом   виявля╨
дивовижний спротив згасанню, буйнi спалахи та╨мничих "сил життя в останнiй
напруженостi  дарують  тут  людям  незвичайнi  художнi  видива.  З   буття
реального  людина  переноситься   у   свiт   галюцинацiй,   вона   ста╨...
"мусульманином" -  так  на  сво╨му  жаргонi  табiр  назива╨  доходяг,  тих
найвиснаженiших, майже безтiлесних, хто вже  переступив  порiг  у  царство
маревного, чи╨му розпаленому зоровi, замiсть  табiрного  багна,  малю╨ться
розкотистий свiт фантазiй, хаос прикiнцевих найяскравiших малювань... Якщо
пiшов котрийсь спотикаючись, наче не  при  тямi,  або  сидить  з  поглядом
вiдстороненим, немов накурившись опiуму, якщо губи цього самi шепочуть  до
муру щось нiби молитовне, а очi iншого блукають угорi понад вишками,  десь
у неземному химерiйному свiтi, - так i знай, то вже "мусульманин", недовго
йому  топтати  табiрний  брук.  Решетияк  хоча  й  не  дiйшов   ще   стану
"мусульманина", але  й  вiн,  бува╨,  раптом  схопиться  зi  сну  i  -  як
очманiлий: "Iде, йде!
   Бiля ворiт уже, он вона з дитям на руках!.." I подавсь до ворiт.
   Просто загадково це  все:  тiло  неживе,  а  мозок  горить  в  останнiм
зусиллi, дух сам  малю╨  отi  буйнi,  яскравi  химерi©,  прощальнi  фiльми
розпалено©  психiки...  Чи,  може,  вони  якраз  Решетняка   найбiльше   й
пiдтримують, не вiдпускають iз життя?
   Iнколи нас ведуть на роботи. Крiзь розчинену  браму  виходимо  в  гамiр
спекотпого, до невпiзнання очужiлого мiста; Пiд посиленим  конво╨м  женуть
кудись, - сунемо з гори сiрою колоною,  плента╨мось,  iстоти  в  лахмiттi,
найнужденнiшi нуждарi цього дивного  свiту.  Босi  ноги  нашi  горять  вiд
каменю оруковицi. В напiвмряцi виснаги, з притемненою свiдомiстю  йдемо  в
розпашiлий камiнь, в тунелi задушливих вулиць. Бачимо на тротуарах  людей,
якихось недiйсних, пониклих, каламутяться плями облич, пойнятих болем туги
i спiвчуття.
   Нiщо так не принижу╨, як безправ'я. ╙ щось  ганебне  в  тому,  що  тебе
пильнують, ведуть пiд автоматами, пiдгiйкують, як на худобину. I все ж  ми
спокiйнi сумлiнням. Випростано  ступа╨  субiч  мене  Решетняк,  що  навiть
з-помiж нас видiля╨ться сво╨ю кiстлявою  маслакуватiстю;  з  другого  боку
якось аж злiсно гордовито кроку╨ з люлькою  в  зубах,  у  кашкетi  набакир
Давид-кавказець, що його Решетняк уперто iмену╨ Шамiлем. Для iнших  -  вiн
один iз сiро© безлiчi, i тiльки для нас iз Решетняком цей хлопець  повитий
свiтлом незвичайностi: зна╨м про нього бiльше, нiж будьхто,  знаем,  якими
грозами володiв  цей  Шамiль,  i  наша  спiльна  тайна  робить  нас  мовби
рiднiшими в табiрнiй веремi©... Шамiль так Шамiль - друг наш не заперечу╨.
Головне, що вартовi навiть не пiдозрюють, ким був цей чорний, дистрофiчно©
худорби кавказець на полi  бою,  як  змiтав,  спалював  фашистську  пiхоту
сво©ми вогняними смерчами... А зараз навiть  прикурити  нема  чим  i  нема
чого. Люлька порожня, давно в нiй не було тютюну, але вона мiцно стирчить,
стиснута в зубах, мовби промовляючi© до тротуарiв:  "Ми  ще  живi.  Ми  не
зломленi. Ми зробили все, що могли".
   Але часом наступа╨ чорна депресiя, вiдчай здушу╨ так, що вже  ти  ладен
на все, ладен би голiруч  кинутись  хоч  i  на  багнети...  Хто  найбiльше
пiдтриму╨  нас  у  хвилини  душевних  криз,  так  це  Решетняк.   Споко╨м,
розсудливiстю сво╨ю пiдтриму╨, бо розсудливе i мрiйливе - це в ньому якось
ужива╨ться, по╨дну╨ться за всяких  умов.  Коли  захлина╨шся  вiд  розпуки,
коли, здасться, попереду жде тебе тiльки смерть або  божевiлля,  ось  тодi
Решетняк приходить на порятунок заиеналiй душi, виводить нас iз  очманiння
сво©ми спокiйними видивами з'яшiсно© звiдкись його. Катерини - смаглощоко©
мандрiвницi з дитям на руках. Буде вона, неодмiнно буде! Тiльки  треба  не
пiддатися висназi, дотриматись до тi╨© заповiтно© митi.
   - Ставаймо! Хутчiй! - щоразу вiп розбурку╨  нас,  коли  десь  починають
шикувати для робiт. Бо на роботi, бувал, щось таки перепаде вiд  людей,  а
головне, може з'явитись отой один iз тисячi шансiв, ота просвiтлiша, пiсля
яко© не дорахуються пас конво©ри!..
   Цим тенор живемо.
   На роботi нам дають лопати, - ма╨мо перекидати горiг  вугiлля.  Сiзiфiв
труд. Вибухаючi© курявою, шерхоче  вугiлля,  скрегочуть  лопати,  чманi╨м,
облива╨мось потом у чорнiй хмарi, наковтуючись вугiльно© пилюки.  Рошетняк
i Шамiль,  знаючи,  що  мене  ще  не  зовсiм  вiдпустило  пiсля  контузi©,
оберiгають як можуть мою персону, заступають вiд вартових, чую шепiт  бiля
себе: "Неповну лопату набирай..." Незабаром всi ми вже чорнi,  як  шахтарi
десь у забо©. Ни╨ все тiло, вiд  голоду  корчать  спазми.  "Давай,  давай,
русi".  Антрацитовi  гори  сунуться   нам   на   лопати,   знов   скрегiт,
пiдгiйкування, вибухи куряви, - люди в нiй чорнi,  як  звугленi,  працюють
без передишки. Незрозумiле, навiщо його перекидати - з купи на купу? I  де
ми ╨? Зда╨ться, бiля. електростанцi©?  Давай,  давай!  Когось  уже  б'ють,
iншому пригрожують автоматом. Угнiчу╨ марнiсть  цi╨©  працi,  Тi  жорстока
безглуздiсть. А де ж обiцяний пiдобiдок? Не буде його! Не  заробили!  Води
попийте, i все!
   Знову шикують,  -  ледь  ноги  тягнемо  до  ворiт.  Конво©ри  бiля  нас
невiдлучно, з погрозами, лайкою, дула автоматiв  вистежують  кожного,  хто
лиш спробу╨ озирнутись убiк. Пiд парканом якась бур'янина запилюжена. Один
нагнувся, зiрвав на ходу, взявся одразу ©сти ту бур'янину. Вiдважно  якось
©в, ласував бур'яниною, дивлячись конво©ровi  просто  в  вiчi.  "З'iм  оцю
травинку i житиму! Не замориш  мене!  Не  знищиш!"  I  чужинець  саме  так
витлумачив.  Як  виклик...  Як  бунт.  Холодно  дивився  сво©ми   голубими
вилупкуватими очима.  Витер  брудною  хусточкою  зiпрiлого  лоба.  Заховав
хусточку до кишенi. Поволi видобув "вальтер" важкий з  кобури,  наблизився
i... вистрелив полоненому просто в живiт.
   Варта, оскаженiвши, пiдштовху╨ нас прикладами:
   - Век, век! Не озирайсь!
   Скорчено тiло ще звивалося, повалене пiд парканом. Якщо переда╨ться  на
вiдстанi  бiль,  то  десь  здригнеться  цi╨©   митi   материнське   серце.
Безiменний. Чийсь. Ненайдений. Зоставсь у пилюцi  лежати,  а  колона  далi
пiшла. Звуглена, понурена, мовби придавлена тягарем думки:  невже  аж  так
знецiнилося людське життя?
   Коли витяглись на вулицю, зiтхнув Рошотняк:
   - За травинку...
   Мовчимо. По якомусь часi кавказець вийняв люльку з зубiв:
   - Не за травинку вiн його.
   - А за що ж?
   - За те, що не раб. За тс, що людина. А якщо людина - довiку  ти  ворог
цiй наволочi фашистськiй...
   I люлька знову в зубах. I далi вже мовчимо до само© Холодно© гори.
   Бiля  тюрми  жiнки  з  передачами  накинулись  па  колону,  i  котрась,
вiдпихаючись  вiд  конво©рiв,  таки  встигла  ткнути  Шамiлевi   паперовий
кульочок. В таборi, коли розгорнули, виявили в  кульку...  локшини  чорно©
грамiв iз триста... Яке це  багатство  тут!  Вмостились  пiд  муром  сво╨ю
змовницькою трiйцею, й чорними вiд  сажi  руками  було  обережно  повнiстю
розгорнуто газетний кульок. Багачi, ми зараз мали його подiлити на  трьох,
кожен одержить свою пайку, одержить i з'©сть.
   I, обережно дiлячи, вiдчув я раптом на собi чийсь погляд, гiпноз  жаги,
мовчазний крик голоду. Глянув i бачу, як стежить за мною, за  рухами  мо©х
пальцiв той, що котелок у  нього  вкрали,  що  казав  -  ма╨  вдома  дiтей
дрiбних... Нi, вiн не посмiв у нас просити.  Тут  не  роздають.  Тут  нема
щедрих. I, може, саме тому, що вiн не i©росив, не принизився до  канючiння
i що самий погляд його якоюсь змореною чеснiстю мовби  нагадав  нам  норми
iншого життя, - переглянувшись з товаришами, вiдчув ©хню  мовчазну  згоду:
гаразд... не заперечу╨м...
   I роздiлилось на четверо.
   - Бери, товаришу...
   Вiн аж не повiрив. Не спромiгся навiть подякувати. Нагнувсь,  тороплено
згрiб свою долю з розстеленого кулька, шаснув геть, провалився у натовпi.
   Ось коли душа вiдчула полегкiсть! Вперше пiсля  днiв  i  ночей  неволi,
пiсля всiх принижень полону кожен iз нас пережив нiби мить оновлення, нiби
просвiтленими очима? глянули один на одного... Бо коли  знайшлося  в  тобi
щось таке, що перемогло спазми голоду, крик шлунка - ти ще не звiр, ти  ще
людина!



   VI

   Невже це починаються галюцинацi©?
   Лежиш пiд муром тюрми, спека жахтить, вишкварю╨ цi людськi  кiстяки,  а
лиш очi приплющиш - уже бiла-бiла в снiгах земля, ©сти б той снiг  свiжий,
морозний. Голову б занурити в нього, остудити жар...
   Вдосвiта, бувало, ще темно  надворi,  а  нам  уже  гук:  "Пiдйо-о-м-м!"
Товплячись у дверях, вилiта╨м з казарми у нiч, у снiг,  на  темний  вогонь
пiчного морозу. Серед кучугур зблискують голi спини -  хлопцi  натираються
снiгом до пояса! Потiм за лижi - i на ╙нiсей.  Поруч  тебе  всi  в  масках
iдуть,  в  пiдшоломниках,  пiд  вовняним  забралом  навiть  Решетняка   не
впiзнати. Переважно сибiряки все там були - той iз тайги, а той iз тундри,
десь аж iз-за Полярного кола... Не одному з них свiтило ночами на  околицi
неба пiвнiчне сяйво, той дивовижний екран планети. Всiх пiдняла, покликала
до збро© велика тривога, спiльний обов'язок - вiдборонити Батькiвщину...
   Часто тут згаду╨ш побратимiв. Позбавлений усiх прав, що ©х  за  людиною
визнавалось одвiку, ти зберiг тiльки це - право на  згадку,  на  творчiсть
уяви...
   Океан чистоти i сяйва. Могуття  i  роздолля  планети  -  Сибiр,  ясний,
бiлоснiжний. I серед тих бiлоснiжних просторiв ешелони летять  -  один  за
одним на фронт! Попiд усi  семафори  гуркоче  ешелонами  щойно  сформована
сибiрська дивiзiя, i десь у нiй серед людей у кожухах - ти.
   Надвечiр розгулю╨ться завiрюха, небо слiпне,  розбуптоване  снiговертю.
Зупиня╨ться ешелон, а рейки ще спiвають морозом. Бiля залiзницi на  кряжi,
на одному з кряжiв Уральських гiр, стовп iз написом: "АЗIЯ - ╙ВРОПА".
   Веселими  юрмищами,  по-ведмежому  незграбнi,  у  валянках,  у   цупких
полушубках, бiйцi висипають з вагонiв,  поглядають  вперед:  чого  сто©мо?
Колiю перемело чи за стовп зачепились? Борюкаються, грають у снiжки, дарма
що снiг не лiпиться - сухий, розсипа╨ться, як пiсок.
   Вечiр заходив, i низьким було небо. Колосовський  з  Рсшетняком  стояв,
дививсь, як вiтер намiта╨  снiгу  бiля  стовпа,  як  росте  поволi  пагорб
замету,  схожий  на  величезну  компасну  стрiлку,  повернуту   вiстрям...
невiдомо куди. Обом кортiло знати: куди? З гiр  свище,  хурделить,  одначе
зима не лякала, дужим почував себе Колосовський тодi, ладен був  зчепитись
врукопаш хоч з власною долею. Обгорiв на сибiрських морозах, темна вишнева
засмага запеклась на щоках. Очi - глибокi й гарячi - знов i  знов  читають
той  напис:  "АЗIЯ  -  ╙ВРОПА"...  Межовий  знак  планети,  знак  великого
порубiжжя. Звiдси,  з  перевалу,  ешелон  твiй,  здасться,  ще  навальнiше
помчиться вперед, i незабаром ти знову в бою утверджуватимеш себе, свою  i
батькову честь...
   Гурт  бiйцiв  пiдiйшов,  оточив  стовпа.  Бiльшiсть   iз   них   вперше
переступала порiг у  ╙вропу.  Хомичок,  смiхун,  забапляка,  розкарячився,
валянки роз'©халися в снiгу:
   - Одна нога в Азi©, друга - в ╙вропi!
   Котрогось, у самiй гiмнастьорпi, товаришi ведуть до вагона попiд  руки,
заступаючи собою, щоб не попався на очi  командирам,  а  вiн,  захмелiлий,
пробув вивiльнитись, "куражиться":
   - Не хочу в ╙вропу, там - дюдя! Я - азiат!
   I не розбереш - жарту╨ чи всерйоз.
   -  В  ╙вропi  хоч  пострiля╨мо,  -  бадьориться  Хомичок.  -  По  живих
мiшенях!..
   Нiчнi  вилазки  найбiльше  його  цiкавили.  Йому,   худошийому,   майже
пiдлiтковi, й вiйна уявлялась головним чином як дiло нiчне,  схоже  чимось
на гру, на мисливське азартне промишляння в безкiнечнiй темрявi.
   Коли знов застукотiли колеса вагонiв, Хомичок пiдкотився  на  нарах  до
Колосовського:
   - Товаришу сержант, а в розвiдку ви ходили? А живого "язика" брали?
   Мав чим подiлитись. Фронтовi отi ночi,  о,  вiн  ©х  добре  знав!  Ночi
звiрино-скрадливих крокiв, наелектризованих нервiв, недобрих шепотiв, ночi
пiдступностей, коротких ударiв, передсмертних харчань... Ночi зла.
   - Не було б цих ночей,  якби  тi  не  полiзли...  Розбуркати  ненависть
легше, анiж спинити...
   Прича©вшись, слухав Хомичок.  Опинившись  на  фронтi,  хлопець  показав
себе. Як барсукiв, лущив тих мишастих по Воронезьких лiсах. Бiдолаха,  теж
не минув колючих дротiв  табору.  Лише  на  якусь  хвильку  загледiв  його
здалеку Богдан у бiлгородськiй загорожi, коли шикували одну  з  партiй  до
вiдправки. Знiтившись, стояв Хомичок  у  хвостi  колони,  обшарпаний,  без
пiлотки, але звiддаля ще всмiхнувся сво╨му сержантовi  змученою  усмiшкою.
"Де  ж  це  ми?  -  наче  питав.  -  Як  це  все  сталося?  Ми  ж  ©х  так
колошматили..." Колону погнали, i сибiрячок сумно й прощально  помахав  ©м
рукою...
   Нiщо подiбне навiть не уявлялось тодi, на тому уральському кряжi. Крiзь
хуртечу зимових циклонiв, крiзь вирування снiгiв летiли й летiли  ешелони,
аж поки десь пiзно 'вночi знов пролунала команда:
   - Пiдiймайсь!
   По  тривозi  вискакували  з  вагонiв:  станцiя  якась,  вогнi  лiхтарiв
каламутяться  в  завiрюсi,  а  перед  вагонами  просто  на  снiгу  -  купи
новiсiнького злежаного обмундирування. Лiтн╨!
   - Перевдягатись! Нагрiлись в кожухах! Одержуй весняне!
   I в снiговiй круговертi завихрилась уже людська жива круговерть. Летять
геть кожухи, валянки, шапки й пiдшоломники, штани ватянi шпурля╨те в снiг,
-  зостаються  батальйони  в  самiй  казеннiй   бiлизнi,   пританцьовуючи,
метушаться бiля куп нового, складського, розхапують iз щедрих старшинських
рук шинелi та кирзу, важкi ходаки та обмотали,  плутаються,  сперечаються,
примiряють, - в того рукава короткi, в того довгi, тому два лiвих  попало,
тому два правих...
   Iнтенданти владно порядкують, покрикують:
   - Не перебирай! Тут не военторг! Бери, якi дають! До Берлiна вистачить!
   Решетняк, радий, топчеться босий у снiгу, цокотить зубами, снiг тане на
тiлi, але усмiшка не сходить з лиця, бо ж видають легке! Отже, на пiвдень!
Туди, де весна, де Укра©на!
   Шугають у  завiрюсi  бiлi  постатi,  скрiзь  гомiн,  переклик,  веселий
шарварок:
   - Прощайте, пiми!
   -  Хапай  швидше,  бо  в  пiдштаниках  зостанешся!  Було  щось   буйне,
зухвальське, нездоланно безстрашне в цьому  перевдяганнi  на  снiгу  серед
хурделицi.  Скiльки  глянь,  вся  величезна  вузлова   клекоче   збудженим
людом,вподовж вагонiв натовпи, гуки, - дивiзiя оновлю╨ться,  мiня╨  личину
на весняне! В бiлих завiях, в самiй бiлизнi бiлi постатi то  зникають,  то
з'являються, земля i небо злилися п заметiльнiм шабашi,  i  зда╨ться,  вся
планета  вже  населена  тiльки  цими  створiннями  в  бiлому,   що   всюди
пiдстрибують,  скачуть  у  повiтрi,  витанцьовують,   мов   якiсь   легкi,
безтiлеснi духи вiйни, невагомi ельфи Пiвночi..,

   Звiдти, з розвировано© хурделицi, попали просто в березневий каламут, у
веснянi багнища вiйни. Через лiси йдуть. Через розгаслих полiв  трясовину,
^ерез ру©ни темного розваленого мiста.
   - Де ми?
   - Кажуть, Воронеж.
   - Був Воронеж.
   - Був i буде Воронеж!
   I знову багнюка, розгаслi поля, сiшни, зiгнутi пiд тягарем кулеметiв та
бронебiйок. Лiс. Чорний лiс, повен грiзного шуму, i чорне небо з-за лiсу з
вiдблисками загравищ на хмарах, з фронтовою багрянiстю, що  робить  темiнь
ще глибшою, ще похмурiшою. Все перейдете: i лiси чорнi, i лiси  деннi,  що
потiм взеленiються вам весняно. Затиснувшись  десь  на  узлiссi  в  окопi,
почу╨те кування зозулi. "Ку!" та  "Ку!"  -  лункими  краплями  падатиме  в
зеленi, вiйськами нашорошенi хащi. I кожен звук ©©  крапелястий  буде  там
дужчий за гарматний пострiл.
   А якось  удосвiта,  коли  балка,  що  була  вам  нейтральною,  налилася
туманом, побачили: внизу, на замiнованiм полi, коняка  пасеться.  Крок  за
кроком переступала в травi, а з окопiв усi на не© дивились.
   - Пельменi ходять.
   - Не пельменi, а Лиска.
   - Троянський кiнь!
   Зовсiм спокiйно, безбоязно поводила себе та нiчийна  шкапина,  невiдомо
звiдки заблукавши  на  замiноване  поле,  на  свою  смертельну  пашу...  В
сутiнках  свiтання,  крiзь  срiблястий  туманець  з   графiчною   чiткiстю
видiлявся ©© силует. Де  взялась  вона  в  цiй  окрузi,  як  вижила  серед
артилерiйських ураганiв, щоб забрести сюди й,  не  харапудячись,  пастись?
Кожну мить вона могла зникнути в полум'©, в гуркотi мiнного вибуху. Бачили
©©, безперечно, i  з  того  боку,  але  теж  чомусь  не  стрiляли,  мовчки
вистежували ©©, схожу . на тiнь. Дивовижа, мiстика, чортiвня  якась:  там,
де нiби ж то кожен сантиметр землi начинений спресованим вогнем i  смертю,
коняка, накульгуючи, спокiйно просува╨ться  крок  за  кроком  i,  всупереч
всьому, не гине -  нагнулась,  мирно  щипа╨  мiж  мiнних  дротикiв  свiжу,
соковиту траву...
   - Фо╨р!
   - Огонь!
   В буйнiм гротеску постав той  ранок,  коли  залiзним  смерчем  Наскрiзь
пробивало, трощило лiс, i злущена кора осипалась на вашi каски,  i  зелене
оббите гiлля встеляло вам, може, останню дорогу.
   Яро зеленi╨ перед  очима  нiчийна  безжитт╨ва  балка,  бiйцi,  залiгши,
блiднуть безстрашною блiдiстю  напруги,  вже  ми  не  диха╨м  i  з  чимось
проща╨мось, i  страху  не  почува╨м  перед  тим,  що  насува╨ться,  бо  то
насувалась - АТАКА! Так би й дати титром через увесь екран:
   Святе божевiлля атаки

   В тобi поглинай все...
   Встали й ринулись. Балка повнилась  вировiшням  диму,  в  одному  мiсцi
серед змiшано© з землею трави погляд летючо креснувся об щось блискуче: на
пiднятiм вгору копитi стерто блищала пiдкова...
   Крiзь трiскотняву атаки вже чути вам вiд нiмецьких дзотiв рiзкий,  нiби
металевий, собачий гавкiт. Все  ближче  дзоти,  обснованi  рядами  колючих
дротiв. Бачиш, як перед самими дзотами  Решетняк,  налiгши,  люто  виламу╨
кiлля огорожi, аж кров порска╨ з свiжопорваних колючим дротинням рук.  Вiд
дзота сiчуть  i  сiчуть  крупнокалiберним,  вiвчарка,  захлинаючись  сво©м
залiзним гавкотом, на прив'язi аж пiдскаку╨ в конвульсiях оскаженiлостi, i
так само скаженi╨ збоку дзота офiцер у кашкетi з кокардою, вимаху╨ раз  за
разом парабелумом, комусь командуючi©:  "Фо╨р!  Фо╨р!"  Аж  поки  Хомпчок,
прицiлившись, всаджу╨ кулю просто в його фашистську кокарду. В образi того
зсатапiлого офiцера, в сiкотнявi  куль,  що  риють  землю  перед  вами,  в
залiзному захлинаннi вiвчарки, що оскаленою пащею виростала перед вами  на
весь лiс, - вкарбувалась тобi лютiсть тих весняних бо©в.
   Захоплювали дзоти, вдирались у ворожi окопи, верхи па танках, облiпивши
броню, мчали вперед танковим десантом. I надвечiр гусеницi  й  броня  були
геть забризканi кров'ю - сво╨ю й чужою... Не мали сумнiву, що Харкiв  буде
паш, що десЬ вiн за тим он уже горбом.
   Безглуздо було там щадити себе, i сам ти переконався тодi:  дужий  той,
хто не бо©ться смертi. Як ви тодi наступали! Не знали нi  сну,  нi  втоми,
знали натхнення бою. Горiли сорочки на артилеристах, по чотирнадцять разiв
па день пiхота ходила в атаки... Потiм не стало пального. Але танки  ще  й
пiсля того жили: закопанi в землю, били з баштових гармат, били,  доки  не
лишилось жодного снарядаКоли загинув останнiй з тво©х  командирiв,  Фомiн,
Хомичок чомусь саме до тебе пiдповз:
   - Товаришу сержант, берiть команду на себе.
   I ти не вагався, не було там часу для вагань:
   - Рота, слухай мою команду!
   А далi все змiшалося в хаосi, не було нi днiв, нi ночей, не знали, який
день на свiтi, яке число. Вже, зда╨ться,  й  болю  не  було,  була  тiльки
отупiлiсть виснаги, дзизкiт  куль,  вибухи,  атаки  та  контратаки.  Часом
хотiлося, щоб убило. Стати нiчим, перейти в нiчогiсть,  востанн╨  зiтхнути
серед цих чадних вирв, серед чорторийства, де позавпсали на кущах  людськi
нутрощi, а поруч, у мiспвi землi, бруду та кровi, знiвечено  лежать  всюди
рештки тих, що недавно були ще людьми. I коли ти, iнодi звiвшись, навмисне
стояв випростаний, нехтуючi© собою, Решетникова рука, звiдкись  потягшись,
мiцно хапала тебе за ногу, стягувала в окоп:
   - Так  не  годиться.  Життя,  воно  не  тiльки  твое...  Чого  ти  його
по-дурному пiд кулi?
   Отодi, на тих рубежах, ви бачили сонце, яке не свiтило.  Було  в  небi,
стояло слiпучим диском над вами, але до вас нiби не досягало, ви на  землi
були цiлоденне нiби в присмерках.
   Де всi вони тепер, отi, яких жорна оточення день за  днем  домолочували
десь за Бiлгородом, у лiсах  та  в  полях?  Невiдомi  солдатськi  подвиги,
розсипанi по лiсах, чеснi безвiснi ся©ртi, чи оживуть вони коли-небудь хоч
у легендах? Вмирали, оживали, падали  скошенi  i  знову  пiдводились,  щоб
битись до останнього патрона! I все те  перейти,  щоб  опинитися  в  пеклi
Холодно© гори, щоб тут завершилась ваша страдницька путь?  Цi  всi,  що  в
нещастi, - невже ©хня сила так i розтане? Чи ще озоветься десь -  в  iнших
полях та лiсах - гнiвом помсти й розплати?
   Палить i палить камiнною спекою Холодна гора. А пiд заплющенiстю вiй, у
фiльмах уяви -  буйно  снiги  хурдолять,  i  люди  крокують  у  масках,  i
натовпами  витанцьовують  серед  нiчно©  хуртечi  бiлi,  незнищеннi  ельфи
Пiвночi.



   VII

   Це ж протиприродне: жити ненавистю, день за днем горiти нею, носити  ©©
в собi. А ти носиш. А могло ж би життя людське розквiтати в любовi!.. Нема
тут для не© мiсця. Суiльки доль, стiльки розумiв, стiльки кохань i прощань
вбито в отару, напхано в дротяну загорожу.  I  над  ними  лобур  на  вишцi
пiтнявий, з автоматом, з губною гармонiкою.
   Намагаюсь збагнути отих, що на вишках, на вежах нашого горя. Он один  -
пiтняво-рудий шмаркач в пирiжечку пiлотки, з автоматом, що все чомусь сюди
стирчить, па пас. Хто ти ╨? Генiй чи iдiот? Юберменш,  надлюдина?  Справдi
вiриш у це? Чи що там сидить у  тво╨му  арiйському  лобi?  З  якою  думкою
одягав свiй мишачий кiтель i той набакирений  пирiжечок  пiлотки,  з  яким
почуттям огляда╨ш людське вировище пiд ногами? Що я значу  для  тебе,  для
збро© тво╨©? Мiшень, цiль, безбарвна пляма пiд муром? Чи ти справдi певен,
що можеш зневолити мене, переiнакшити, що як здер з мене чоботи, так  само
зможеш видерти, виграбувати з мене й душу?  Гада╨ш,  мабуть,  що  залiвною
п'ятою зумi╨ш розтоптати мiй дух, поступово перетворити мене в худобину, в
раба? А як же тодi з усiм тим, що було? З поемою Днiпрогесу, i з  багряним
листям, що шелестiло нам у парках, i з тучею Тарасового чола?  Як  бути  з
лiхтарями кохання, що свiтили нам в осiннiх туманностях?
   Щойно бiгав по табору божевiльний,  жахав  усiх  ямами  очей,  налитими
дикою, аж бiлою, блакиттю безумства,  -  це  вже  не  перший  тут  випадок
божевiлля: вiд горя, вiд страхiть, вiд сонячних ударiв. Доки не впiймали й
не добили  його  вартовi  бiля  схiдно©  вишки,  все  бiгав  з  дивовижною
викрутливiстю по тюремнiм двору, в роздертiй сорочцi, чорнобородий,  ганяв
несамовито очима, кричав:
   - Мо© володiння! Мо©!
   I чим не володiння? Чим не райх? ╙ тут  князiвство  Баланди,  де  пану╨
диктатура Черпака, i лихо тому, хто вiдважиться стати вдруге до черги  або
замiсть посудини пiдставити  пригорщi;  ╨  тут  герцогство  дизентерiйного
Багна, де пану╨ вiдносна безпека, бо туди навiть  верховний  комендант,  а
вiдтак i дрiбнiшi волiють не потикатись; ╨ графства, маркграфства  розпуки
i вiдчаю (менi, як iсториковi,  ця  класифiкацiя  близька),  ╨  республiка
Базарна, де вже з'явилися мiняйли, бариги, лихварi, де за  валюту  править
грудочка макухи  i  дрiбка  тютюну;  укладаються  контракти,  зароджуються
змови, виникають середньовiчнi ремесла: цех клепальникiв, де, розсiвшись у
ряд попiд муром, трудяги-мовчуни цiлими днями клепають з бляшанок котьолки
на продаж; цех шевцiв,  де  вмiлi  руки  майструють  iз  потертих  гумових
скатiв- щось  схоже  на  постоли...  Людська  безлiч,  мурашнище,  де  все
хворобливо вирус, сну╨, перетiка╨,  створюючи  iлюзiю  майже  унормованого
життя.
   "А полезного житiя було ему... стiльки-то лiт",  -  писалося  в  старих
епiтафiях на каменях надмогильних. "Полезного  житiя"!  А  що  "полезного"
зараз в оцьому нашому "житi©"? Валятись, конати,  мучитись  тут,  доки  за
якусь травинку пошлють тобi кулю в живiт i ти звалишся в  останнiх  корчах
десь пiд парканом у смiття, у вугiльний пил? Сiро й буденно, без будь-яких
епiтафiй... Так це робиться зараз, в цивiлiзований вiк.
   "Iсторики, шикуйсь!" - згадую дзвiнку студбатiвську команду, i з  свого
напiвсну, напiвбожевiлля, коли свiт  уже  повива╨ться  жовтизною  крайньо©
виснаги, намагаюсь збагнути цю карлiткову i  водночас  гiгантську  державу
Холодно© гори. Всевладну, цотворно розбухлу драмами, знiвечерими судьбами,
жорстокiстю розправ, горем, злочинами, смертями... Як розбещу╨ людину сама
можливiсть принижувати iнших, топтати, розстрiлювати безкарно! Як  п'янить
пайнiкчемнiшого  нiкчему  його  влада  безмежна,  брутальна.  Коли  женуть
колону, автоматники, зда╨ться, тiльки й ждуть, щоб котрийсь iз вас  зробив
спробу до втечi. Йому потрiбен втiкач. Жадоба садиста матиме тодi  поживу,
диркне з автомата... побачить ще одну людину в конвульсiях...
   Збожеволiлого вже потягли за ноги кудись.  Дико  виряченi  .бiлки  очей
зникли мiж кованими чобiтьми, а крик його ще мовби й досi лiта╨ в повiтрi:
   - Мо© це володiння! Мо©!!
   Жовтi╨, наче крiзь воду,  нам  свiт  Холодно©  гори;  люди  снують,  як
сомнамбули,   з-пiд   шкiри   випинаються   костi.   Сонливiсть,   апатiя,
збайдужiння. А ще ж недавно все  це  були  здоровi  люди!  Здоровi  тiлом,
нормальнi психiкою... Де взяти сил? Чи носимо ми ще в собi достатнiй  опiр
обставинам, опiр, що тiльки й здатен робити людину  людиною?  Чи  почина╨м
призвичаюватись, втягуватись  в  це  баговиння  поволi,  звика╨мо  тупо  й
терпляче страждати? Казали, страждання здатне очищати  душу.  Можливо,  це
так. Але тут я поки що бачу частiше, як воно  спотворю╨  нас,  оберта╨  на
сонливi ходячi тiнi. Мудрi, дошукуючись  колись  смислу  людського  життя,
вбачали його в тому, щоб пройти невловним помiж тенетами  свiту,  збагнути
самого себе, вiдкрити в собi божественне начало. В  чому  ж  воно  виявля╨
себе в цiй-державi наруги, на  цiй  окаяннiй  Холоднiй  горi?  В  гамiрнiй
колотнечi базару? В отiм монотоннiм безкiнечнiм клепаннi, вiд якого  можна
здурiти? У спритностi передсмертнiй, з якою чiпляються за соломинку життя?
Чи надто, може, я суворий до сво©х нещасних товаришiв, яким тут випало те,
що досi нiкому не випадало?
   Багато днiв i ночей перед цим розiгрувалась величезна драма, в яку було
втягнуто сотнi тисяч людей. Вогнем писалася десь  на  схiд  вiд  Бiлгорода
трагiчна прелюдiя Холодно© гори. Ще ми  по  кiльканадцять  разiв  на  день
ходили в атаки, наступали на якiсь перелiски, боронили  якiсь  пагорби,  а
зловiсна тiнь цi╨© Холодно©  гори  вже  зависала  надрами.  Ми  не  хотiли
помiчати сво╨© приреченостi. Звечора тут, а на  ранок  повземо  по  iншому
схилу, заляга╨м на  iншому  рубежi,  вгризаючись  у  землю  пiд  шквальним
вогнем... То була тяжка, безоглядна праця  солдатiв,  i  вiйська,  в  тому
числi й штурмова твоя рота,  сформована  з  решток  батальйону,  нiчим  не
заплямували свою честь. Небо вже було ©хн╨, блакить його була в тi днi для
ревiння ©хнiх штурмовикiв та виття бомб, для струменiв вогпю, якими вони з
коротких вiдстаней розстрiлювали нас. Спершу чути було  канонаднi  гуркоти
десь на Воронеж, далеко за спиною в нас, потiм i гуркотiв не стало чути, а
ми, спонуканi ненавистю вiдчаю, з затятiстю смертникiв все ще вели тут бо©
- запеклiшi, нiж будь-коли. Зубами тримались за кожен рубiж,  не  бажаючi©
знати, що вже ско©лось найстрашнiше, що орбiта вогню i сталi зiмкнулась  в
безвихiдь i нi цi степи, нi лiси, що  синiють  на  обрiях,  i  самi  обрi©
бiльше нв належать нам. Носив у собi смуток людини, яку вiдтепер  нiщо  не
лякало, для яко©, зда╨ться,  полегшенням  було  б,  щоб  хоч  настало  оте
кiнцеве, щоб обiрвався, нарештi, твiй найостаннiший бiль. Та i в  найтяжчi
хвилини, саме тодi, коли душа жадала пiдтримки,  розхилялися  стебла  десь
бiля тебе, з'являлася з жита гранiтова сiрiсть Решетнякового  обличчя,  що
так рiдно блищало рудою щетиною, патьоками поту.
   - А треба ж битись, - казав майже пошепки, i то була найвища  мудрiсть,
народжена вашим становищем. I ви билися знову.
   Потiм потекли вiйська. Брели хлiбами, рухались по дну  балок,  текли  й
текли в грiзнiй понуростi, знеможенi,  неговiркi,  вони,  як  повiнь,  уже
витворювали для себе сво© русла, i ритми, й закони  -  незбагненнi  закони
стихi©. Але навiть i в вiдступi, в безкiнечностi цих людських просувань, у
текучих цих рiках горя народного почувалося  щось  нездоланне:  розламуючи
просторiнь, ринули невпинно, соталися кудись  балками,  помiж  розтрощених
обозiв,  йшли  i  йшли  по  землi,  всiянiй  трупами,  шинелями,  кинутими
протигазами... I не одному з вас тодi обпалювало  зiр  видовище  розбитого
медсанбату, чиясь нога гангренозна, яку вiдпилюють нашвидку без наркозу, i
чиясь кинута габардинова з петлицями сорочка, що, як образ само©  поразки,
висне, розiп'ята на тернах...
   Багато днiв догорали кострища  величезного  оточення.  Вичавлювали  нас
танками по степах, вибомблювали з лiтакiв по лiсах та перелiсках, i робили
це неквапливо, з планомiрною методичнiстю, поступово здушуючi© i нiби й не
поспiшаючи розтерзувати свою  жертву,  нiби  намагаючись  продовжити  свою
катiвську насолоду розправи. Безлiч  нас,  бiльшими  ii  меншими  групами,
загонами,  ватагами,  блукали  по  тих  уже  приречених  просторах,  знову
натрапляли на розбитi  обози,  медсанбати,  штаби,  натикались  на  танки,
закопанi в землю, часом десь у полi зустрiчали коней,  понурих,  оглухлих,
нещасних, як ми. Чорна оточенська одiссея, хто  ©©  хоч  раз  пережив,  не
забуде довiку!
   - Може, й справдi треба було - пiстолет до  скронi?  -  часом  роздуму╨
Шамiль.
   - Пострiлятись? Усiм? Нi, - каже на це Решетняк.
   Не почува╨ себе винуватим, що зостався живий. Бо ж, може,  потрiбен  ще
буде Батькiвщинi? Вiдчуття потрiбностi, воно ма╨ в собi неабияку силу...
   Решетняковi- завдячую сво©м життям. Пiд час одного  з  бомбувань,  коли
чорнi вивороти землi закрили геть сонце i ти летiв кудись у смерч, у жовту
бурю вогню, за якою не було вже нiчого, -  саме  вiн,  Решетняк,  виявився
найближче. Хоча й сам  був  контужений,  вiдкопав,  витяг  тебе  з  чадно©
могили, сяк-так вiдволодав. В найскрутнiшу хвилину життя не покинув  тебе,
як не покинув торiк свого капiтана Чiкмасова, - поранений, той весь час на
Решетнякове плече спиравсь, iнакше не мiг би йти. Пiсля  Днiпра  це  було,
коли вже без артилерi©, без нiчого вибралися на лiвий,  -  лиш  душi  сво©
винесли з свято© днiпровсько© води. ╙ подвиги такi, що лежать на поверхнi,
всiм виднi, а в такi, що вчиненi зовсiм негучно, майже непомiтно, наодинцi
з власним сумлiнням. Свiт про них не оповiщений, медалi за них не вiдлито,
носить ©х людина в собi як тайну душi сво╨©, як знак того, що й ти  чогось
вартий. Не вважав  i  не  вважа╨  себе  Решетняк  геро╨м,  просто  рядовий
солдат-кадровик, i якщо ╨ за ним подвиг, то це  скорше  внутрiшнiй  подвиг
скромно© Решетняково© душi, яка не раз саму себе пересилювала, не раз  над
собою пiднеслась. Як тi╨© темнющо© осiнньо© ночi, коли вiн попiд  колючими
лiсосмугами - на вiдстанi людського голосу - минав сво╨  Хмарине,  домiвку
минав на такiй близькостi, що, зда╨ться, чув подих  дружини,  чув  гарячий
дух ©© молодого тiла з постелi... Пройшов. Минув. Вдалось тодi вибратися з
оточення, а тепер...
   Пiд час спiльних  блукань  вперше  зародилася  думка  про  Чорнi  лiси.
Пiдiбралося кiльканадцятеро охочих, iшли i  марили  тими  Чорними  лiсами,
вочевидь бачили вже себе бiля партизанських вогнищ... А потiм та пастка, в
яку ©х напра∙вив зустрiчний землячок: "Он тудою, тудою... Скiльки вас  тут
уже перейшло через мiст...  Вдень  у  них  там  будка  порожня...  Смiливо
проскочите! Не ви першi, не ви останнi..."
   I спрямував ©х - не перших, мабуть, i  не  останнiх  -  просто  в  пащу
замаскованим нiмецьким засадам.
   Решетняк щоразу втрача╨ спокiй, згадавши того душопродавця:
   - Iуда-Скарiот... "Тудою, тудою..." То ж вiн  навмисне  крутився  перед
мостом, у пастку людей навертав... Попався б вiн менi тут.
   У Бiлгородi -  перший  крiгсгефангенерлагер.  Незлiченнiсть  людська  в
колючих дротах за мiстом. I там, серед загально© пониклостi  людсько©,  ти
вперше побачив смiливо, горде лице, образ нескорено©  людини-вояка,  перед
якою i табiрна варта у подивi розступалась. Опiвднi ввели до табору  групу
нових, закiптюжених, щойно нiби з бою, танкiстiв,  артилеристiв.  I  серед
них - молодий командир-кавказець, смаглiй чорнобривий, з кров'ю  запеченою
на щоцi. Розгонисте ступав вiн попереду, випростаний, з смiливим  аж  нiби
веселим лицем, з орденом Ленiна, що квiткою горiв на  гiмнастьорцi.  Такий
був незвичний цей  командир  серед  загально©  пониклостi,  серед  колючих
дротiв та вишок, такий був  незрозумiлий  сво╨ю  безстрашною  усмiшкою  та
непониклою головою, що  навiть  нiмцi  ошелешено  розступалися,  коли  вiн
проходив вiд ворiт  у  натовпi,  сяючи  до  всiх  краплистим  потом  чола,
палаючi© сво©м ще новiсiньким орденом. Усмiхався вiльною усмiшкою, нiби не
вiрячи ще, де  вiн  опинивсь,  куди  вiн  потрапив.  Усмiшка  його  просто
вiдмовлялася визнати цю нову дiйснiсть.
   - Таким йому не жити, - з сумом сказав  Решетняк.  Вночi  пiдповзли  до
нього, затиснутого  в  гуртi,  Решетняк  простяг  йому  гiмнастьорку  свою
запасну, рядову:
   - Ей ти, Шамiль! На помiняй, щоб вранцi не впiзнали...
   Iншi з гурту пiдтримали:
   - Так, так перевдягнись... Нагороду сховай, згорбся, стань, як ми.. Тут
нема чого козиритись...
   I пояснювали з темряви:
   - Один iз охоронникiв вибовкнув: "Хай покозириться, - каже, - до ранку,
а там доля його  вже  вирiшена..."  Отже,  перевдягнись,  не  видамо,  нас
тисячi, - мiж нами не знайдуть!
   I.не знайшли Шамiля.
   З нами ось тут  вiн  тепер,  в  солдатськiй  рятiвнiй  гiмнастьорцi,  з
орденом,  захованим  десь  бiля  самого  серця.  Вранцi  пiсля  тi╨©  ночi
поспiшили втовпитись в перший же етап,  готований  на  вiдправку,  i  цим,
може, врятували товариша.
   Слiпi телячi вагони, де нас  було  натиснуто  стiльки,  що  всю  дорогу
мусили ©хати стойма. Тiльки це й можна було - стояти й задихатись у темнiй
гарячiй душогубцi, яка мчиться невiдомо куди. I  тiльки  хто  зомлiлий  чи
вмерлий - той сунувся вниз, падав пiд ноги i там лежав,  i  вважалось,  що
його вже нема, хоча вiн, може, ще й був. Задушка перегорiла темiнь, в якiй
час вiд часу хтось  стогне,  хтось  пада╨,  знепритомнiвши:  короб  вагона
закритий мовби герметично,  доступу  кисню  нема,  i  не  догрюкатись,  не
достукатись iз цiс© домовини нi  до  кого  за  ковтком  води,  за  ковтком
повiтря. Свiт глухий до  вас,  навiть  i  вартових  над  вами  наче  нема,
запакованi й задихайтеся, i мчить вас у безвiсть слiпа  залiзна  сила,  i-
тiльки десь у щiлинку просочу╨ться смужечка свiтла, по якому  догаду╨тесь,
що надворi день, i свiтить сонце, i що, може,  пролiтають  вашi  душогубки
десь помiж полiв, помiж лугiв, де голубi╨ вода, i струменить  вiтерець,  i
диха╨ вiльно кожна комашина.
   ...На вишцi знову сто©ть з автоматом той  рудий  осоловiлий  вiд  спеки
юберменш. Розстiбнув комiр кiтеля, витира╨ хустинкою розiпрiлу шию.
   - Жарко? Буде вам ще жаркiш, - погляда╨ спiдлоба  на  вишку  Шамiль.  -
Мали б подумати, яку тут ненависть ку╨те.
   Гортанний голос  його  кипить  суворiстю,  хоча  на  звосковiло-смаглiм
Шамiлевiм обличчi ще помiтнi слiди минулих усмiшок - в  кутиках  губiв,  у
промiнцях  бiля  очей,  -  ранiш  ця  людина,  видно,   любила   смiятись.
Зовнiшнiстю Шамiль зовсiм  не  схожий  на  того  бойового  командира,  що,
з'явившись у Бiлгородськiм таборi, всiх там був приголомшив сво©м мужнiм i
незалежним виглядом. За днi неволi  аж  нiби  поменшав:  схуд,  згорбився,
зарiс. Але дух його не зруйнований,  ми  зна╨мо  це.  Навiть  коли  Шамiль
сто©ть у черзi до чана за баландою, то й тодi, глянувши  на  нього  збоку,
мимоволi подума╨ш: "Нi, це людина, яка нiколи не знала рабства..."
   - Хотiв би, щоб ось тут моя камера передала  внутрiшню  незруйновавiсть
людини, - каже Сергiй-оператор, коли ми з ним обговорю╨мо це мiсце. - Було
ж таки щось - назвемо його Свiтлом iдеалу, - що пiдтримувало  вас  у  тому
пеклi, де точився, здавалось би,  зовсiм  не-рiвний  бiй  мiж  людським  i
тваринним, де оголений дух людини змагався з кривавим  багном,  з  власною
розпукою, долав слiпу силу iнстинктiв...
   - Не завжди долав. Було таке, що й вони долали...  Але  Шамiль  таки  ж
був, ми бачили його на власнi очi.
   - Я добре собi уявляю, як вiп входить у кадр... Як вiдда╨ той кульок  з
локшиною для товариства... I як спить уночi  пiд  муром,  вкритий  шматком
мiшковини (це його Репгетняк звечора вкрив). Рештки людини,  що  ледь-ледь
дихають пiд мiшковиною... Уявля╨ться вiн менi як тип людини, органiчно  не
придатно© для  iснування  в  клiтцi...  Рабство  в  будьякiм  виглядi:  чи
табiрне, що з кийками... чи найганебнiша форма - рабство внутрiшн╨... Вопо
не для нього. Камера моя вiзьме Шамiля в  його  людському  апофеозi:  коли
вiн,  щойно  вихоплений  зi  спеки  бою,  з'явля╨ться  серед   табору   ще
розпашiлий, в пилюцi, в запеченiй кровi... З його  обличчя  що  не  зiйшла
весела вiдвага во©на, i на грудях орден Ленiна горить пурпурове,  на  весь
табiр горить,  як  знак  самого  життя...  У  фiналi  Шамiль,  певне,  теж
з'явиться? Серед тих, хто прапор перемоги пiдiйматиме над рейхстагом,  мiг
би вiн бути?
   - Мiг би. Але до того далеко. Безмiрно далеко.
   - Розумiю, - Сергiй стрiпу╨ чубом. -  Ще  кривавий  берлiнський  маньяк
сидить у сво╨му бункерi, ще вiн жонглю╨ глобусом, як той чаплiнський  його
двiйник  -  диктаторкомедiант  з  вусиками...  Ще  йому  рапортують,  його
слухаються, ще мiльйони задурен©©х  життiв  у  напливi  маячнi  вiн  кине,
запiнений, у фронтову м'ясорубку... Може, образ антилюдини нам  дати  тут?
Упиря-вервольфа, вовкуна, що засiв у сталевому бункерi? Але нi, не  станем
псувати плiвку на це! Досить того, що iсторiя вже загребла його  на  сво©х
попелищах... А Холодну гору дамо зна╨те як?
   - З пташиного польоту?
   - З космiчного! Принаймнi щоб враження було таке... Нiби з  iлюмiнатора
космiчного корабля... Нiби роблю отi унiкальнi надпланетнi кадри, що ©х  у
спецiальних  ампулах  буде  замуровано  в  монумейт'на  честь  вiдкривачiв
космосу... Для майбутнiх поколiнь... I ось iз тi╨© ж точки беру планету...
Тiльки не в голубому сяйвi океанiв, материкiв, а  планету  Холодно©  гори,
планету ще криваву, пожежну, чадну...



   VIII

   Якщо iншi рани, рванi, вогнестрiльнi, можна лiкувати, то бiль неволi не
погаму╨ш нiчим, лiкiв вiд нього нема i, певне, нiколи не буде.
   Ще в школi був у нас учитель, ми його називали Колба, мабуть, тому,  що
голова його, лиса, лобата, на ши© тоненькiй, справдi нагадувала нам колбу.
Крiзь парту бачив, що де в кого на  колiнах  робиться.  Тоненькi  чумацькi
вуса пiдковою звисали йому донизу й надавали трохи сумного  виразу  нашому
зiркоокому Колбi, його безкровно-бiлому,  з  дрiбними  рисами  обличчю.  А
поставою був доладний, колбу свою  тримав  на  плечах  з  гiднiстю  i  сам
тримався випростано, пiвдикувато, як  усi  низькi  ростим.  Вiд  нього  ми
вперше почули, що людина склада╨ться з бiлкiв, жирiв  та  вуглеводiв  (вiн
викладав у пас хiмiю), почули вiд нього й те, що "лишь тот достоин жизни и
свободы, кто каждый день идет за них  на  бой",  бо  за  сумiсництвом  вiн
викладав ще й нiмецьку. Про себе вiн нiколи нам  не  розповiдав,  але  вiд
iнших ми знали, що пiд час першо© вiйни був  вiн  у  полонi  в  Нiмеччинi,
харчувався брюквою, яка на наших базарах навiть i  невiдома,  неодноразово
вдавався до втечi, але все його ловили i пiдвiшували за ноги головою вниз,
- чисто прусська то була кара, що ждала кожного за спробу  втекти.  Чомусь
згадався на Холоднiй горi той учитель, той симпатичний наш Колба, над яким
ми  поза  очi  насмiхались,  а  вiн,  залучаючи  нас  до  рiзних  дослiдiв
лабораторних, чомусь нi разу й не розповiв, як його пiдвiшували i  як  вiн
таки зостався жити, витримавши все. Мабуть, не  тiльки  ж  брюквою  вижив,
мабуть, не тiльки ж вона  зберегла  у  станi  життя  ту  та╨мничу  сув'язь
бiлкiв, жирiв та вуглеводiв, що дали врештi-решт найвищий витвiр  природи,
вiнець ©© - людину...
   Мiзки  нам,  мабуть,  розтоплю╨  сонце.  Вiдкритi  йому,  валя╨мось  на
камiннi, тонемо в морi якогось другого, iрреального життя, що  кволо  тече
хаотичною сумiшшю спогадiв, Мiражiв, галюцинацiй...
   Скiльки ж все-таки людина може витримати без води,  без  хлiба?  Черпак
баланди раз на добу, i все. Баланда тут вариться з  особливими  нiмецькими
приправами: замiсть солi кидають у казани зiпсований гнилий сир,  що  десь
зачервивiв, i коли смердюче вариво розливають, то  зверху  плавають  бiлi,
огиднi хробаки. Спершу зовсiм не могли ©сти, нудило навiть  тих,  що  геть
позахлявали... Хлiб ми бачили один тiльки раз: його  несли  в  руках  дво╨
типiв iз тих, якi щойно нiбито зголосилися вступити до армi© власовцiв,  i
за це ©м одразу було видано кожному стандартну хлiбину, а  зверху  на  нiй
була покладена ще й полiцайська порма повидла. Вони йшли з тим набутком  в
супроводi варти через увесь табiр,  пропихались  помiж  голодним  табiрним
людом, помiж  кiстяками  живих,  в  яких  очi  горiли  ╨диним,  здавалось,
бажанням: хлiба! Хоч  крихту!  Але  тi,  що  несли  свiй  безчесний  хлiб,
зда╨ться, не радi були йому.  Йшли,  причавленi  тягарем  власно©  ганьби,
повтягувавши голови в плечi, i не смiли  глянути  в  вiчi  сво©м  табiрним
товаришам. Зда╨ться, камiнням обернувся для них той iудин хлiб  iз  цяткою
повидла, - землю орали ©хнi понурi Погляди. Певне, ©х навмисне  водили  по
табору, щбб розохотити й iнших, бо наступного дня вербувальники  з'явилися
знову, стояли купкою серед тюремного плацу, ждали, чи хто ще  зголоситься.
Але вербувальникам довелося довго чекати -  охочих  одержувати  зрадницьку
пайку так i  пе  виявилось!  Бо  краще  вже  голод  i  муки,  нiж  ганебна
вербувальницька ласка. Молодих ©м треба, якi статурнiшi, здоровiшi.  Нема,
не буде. Пораненi ще  дужче  розшкрiбували  сво©  болячки,  контужених  ще
бiльше скручувало, стрункi поставою намощували собi горби пiд сорочками на
спинах, щоб  здаватись  горбатими.  Загледiвши  вербувальникiв,  сахалися,
кидалися вiд  них,  як  вiд  зачумлених.  Безiменнi,  нiкуди  пе  вписанi,
безхлiбнi, кiстяками хребтiв оберталися до проклятих наймацьких спокус.
   - Не для нас той хлiб, - казав Решетняк. - Ним хiба що вдавитися можна.
   А тi, що по цеглинцi хлiба з повидлом одержали, навiть  i  не  ночували
бiльше в таборi, бо хоч нiхто ©м уголос i не дорiкав, мовчки  дивились  на
них, коли вони, шельмувато ховаючи очi, робили з сво©ми пайками по  табору
обхiд, але для ночiвлi Холодна гора ©м уже була небезпечна - по з'являлися
в таборi, боялись, що передушать ©х уночi.
   В одну з ночей налетiла гроза. 3.. горiшнього поверху тюрми крiзь дiрку
вiкна, крiзь пруття грат почули ми ©© подих, нашi душi  обдавало  поривами
вiтру й дощу. Хмари нависли над самою горою, небо гогоче, все  в  трiщинах
блискавок, крiзь прориви у хмарах  бачимо  в  спалахах  ще  вищi,  горiшнi
сфери. Простiр мiж ними раз у раз вибуха╨  синьою  повiнню  свiтла,  всюди
стугонить канонада небес,  демони  розруйновують  свiт.  Удар  за  ударом,
вигряк за вигряком! I хоч тембром сво©м гряки-гоготи грому зовсiм не схожi
на удари "катюш", нас хмелить цей шал горобино© ночi,  збуджу╨,  воскреша╨
ця потужна сила небес, вируючяй хаос розрядiв. Лихоманкове почуття охоплю╨
всю цю вiд низу й пiд самий дах напаковану людом в'язницю, лунають викрики
захвату, свист, ходором ходить катiвня, чути, як  на  повний  голос  затяг
хтось у темрявi:
   Гей, не тужи, хто без черги до баланди поспiша╨,
   Кого нiмець дубиною по спинi влучав!

   Не тужи, хай собака-полiцай збоку скавуляв...
   Ге-ге-гей!..
   Хаос вогню i темряви. Не  встигши  згаснути,  знову  блиска╨,  гримить,
списами блискавок розламу╨ нiч. Повiнь голубого, повiнь пiчного  спалахами
затоплю╨ волокнисте мiжхмар'я. Стугонить небо,  щуляться  па  вишках  тiнi
вартових, а тюрма крiзь грати всiх поверхiв вола╨ вгору  до  сполохiв,  до
шалу небес:
   - Дужче! Ще дужче!
   Виклика╨м на себе всю  силу  грози:  лети  на  пас  вогнями  сторчма  з
розвированих хмар, щоб розкололась  до  самих  глибин  ця  наша  нездвижпа
катiвня, хай первiсний хаос тьми i ру©ни поглине цю Державу Наруги i Зла!
   Потiм i це мина╨. Нарбзвиднi небо за гратами свiтлiша╨, люди пнуться до
вiкон: сходить! Десь iз-за Журавлiвки, iз-за мокрих дахiв мiста живе  наше
сонце  з'явилось!  Те,  що  божеством  було  для  людини   далеких   епох,
Даждь-богом, Ярилом, те, що й сьогоднi з ним, iз ясним,  порiвню╨  хлопець
кохану свою дiвчину, з сонцем порiвню╨м усе  прекрасне  в  життi,..  Можем
безкарно дивитись, як розлива╨ться  над  громаддям  мiста  свiтлiюче  море
небес, вранiшня музика барв: оранжеве, палаюче, син╨! Тиснемось  до  грат,
щоб зазирнути туди, в потойбiчне  буття,  де  дахи  ще  виблискують  пiсля
нiчного дощу, i крапелина, мов ягода, тремтить на  iржавiй  ринвi,  i  все
видиме несе на собi звабу  життя,  карб  вiчностi.  Зi  сходу  над  мiстом
вигоняться  свiтлянi  лотоси  ранку,  небо  рожевi╨   свiжо,   пелюсткове,
вiдшумiлим дощем  блищать  зеленi  клубки  дерев,  гранiть  склом  вдалинi
стрункi корпуси Держпрому... А душа ще бiльше кривавиться,  щемом  пекучим
щемить. Нема тобi радостi навiть у цiй  красi,  вранiшнiй,  пiслягрозовiй.
Це, мабуть, i ╨ неодмiнна ознака неволi:  навiть  схiд  сонця  над  рiдним
мiстом не раду╨, свiт навiть сво╨ю красою ранить тебе!
   Мiсто студентсько© юностi тво╨©... Чи Думав, що будеш дивитись на нього
звiдси, iз-за грат холодногiрсько© тюрми?  Впiзна╨ш  рiки  вулиць,  обриси
кварталiв, вiддалену зелень паркiв бiля Сумсько©, де бронзовий Тарас, якщо
не збили його, височить на п'╨десталi з крутим сво©м чолом. "Любiть  ©©...
Во врем'я люте..." Вслухаючись, чу╨ш i звiдси голос його.
   Знову день, як i всi  попереднi.  Зi  спокою,  з  палицями,  з  чи©мось
конанням. З розiпрiлими юбермепшами  на  вишках,  з  нещасним  базаром,  з
вiчними жiнками бiля  ворiт.  Смердюче  тюремне  сонце  пече,  пiд  зливою
промiння куня╨м. А Решетняк тим часом десь ходить,  розвiду╨,  наслуховуе.
З-помiж нас вiн виявивсь найдiяльпiшим. Часом  поверта╨ться  вiд  ворiт  з
якоюсь поживою, кинутою жiнками через голови варти, а ще частiше приходить
без усякого набутку, хiба що з смугою на спинi вiд палицi наглядача.
   Решетняк пе втрача╨ надi© встановити зносини iз зовнiшнiм свiтом.  Десь
добутим огризком хiмiчного олiвця уперто вишкрябу╨ записочки  i,  влучивши
момент, щодня кида╨ ©х за браму, в натовпи жiнок. Безлiч  таких  записочок
перелiта╨ там сюди й туди, i Решетняк певен, що хоч якесь iз його  послань
таки не пропаде, не загубиться. О ця горьовита пошта людсько©  надi©!  Був
би поетом - найвищими словами оспiвав  би  ©©,  цю  нештемпельовану  пошту
народну, що потертими, пропотiлими цидулками перелiта╨ крiзь усi загорожi,
пада╨ в пил i з пилу пiдiйма╨ться, мандру╨  iз  рук  до  рук,  прямуючи  в
найдальшi закутнi, когось шукаючи, когось сповiщаючи, i нiде не  губиться,
не пропада!
   Хай там що, а Катря, якщо  тiльки  вона  ╨  на  свiтi,  рано  чи  пiзно
одержить вiд нього звiстку, й прийде, i викупить, якось виручить  його,  а
вiн уже й нас,  -  цим  зараз  живе  Решетняк.  Пiдiбрав  десь  розчавлену
консервну бляшанку, мудру╨, як виклепати з не© посудину, а  погляд  раз  у
раз - за ворота, де все ж таки ма╨ з'явитися ген iздалека, мов iз  золото©
античностi, закурена, спасенна його мрiя з дитям на руках...
   Жадiбно наслуха╨мо табiрнi новини. Знову ходять, вербують у сво© шинелi
- це не для нас. А ще набиратимуть нiбито  на  шахти  -  ми  на  шахти  не
хочемо. Завтра вiдправлятимуть до Нiмеччини, але  туди  ми  не  хочемо  ще
бiльш... Щоправда, все це лише  чутки,  здогади,  про  такi  речi  тут  не
дiзнатися напевне. Доводиться покладатись скорiше на iнту©цiю та на жереб,
який'тобi  випаде  вiд  судьби.  Людина  тут  -   неначе   плавець   серед
розвировано© стихi©, цiлковито до тебе  байдужо©,  тобi  в  сво©х  обсягах
невiдомо©; життя твое - суцiльна боротьба з нею, важка, майже фатальна.
   З кожним новим днем новi чутки шелестять по  табiрних  джунглях.  Якось
Решетняк  повернувся  з  сво©х  походеньок  квапливiш,  нiж  завше,  голос
зривавсь хвилюванням:
   - Зараз  мають  набирати.  Нiбито  на  жнива!...  Уявля╨те:  на  жнива!
Ризикнем?
   Снопи i хлiб. А може?.. Тут нема часу на роздуми. Шамiль  вийняв  чорну
свою бсзжарну люльку з зубiв:
   - Двiчi не вмирати.
   Коли ми вже в колонi сiрiй виходили крiзь розчинену браму  з  тюремного
двору, Решотняк, влучивши момент, кинув у натовп що одну цидулку,  мабуть,
останню. Мав же повiдомити Катрю, що його тут бiльше нема, що вiн ще й сам
не зна╨, де вона повинна буде його шукати.



   IX

   Йде кудись Катря. В гуртi жiнок iз клунком через плече,  все  далi  вiд
дому. Село ©хн╨ Хмарино невелике, прича©лось в розпадинi мiж  балками,  не
дуже його збоку й помiтиш. Тiльки шляхи смiливо вигоняться в  усi  сторони
вiд села - в усi кiнцi Укра©ни лягли дороги вiд Катрино© хати. I  якою  не
пiдеш, доведе до тюремних ворiт, до табiрних дротiв,  за  якими  будуть  -
нiби розiп'ятi - постатi висхлi, кiстякуватi. Скiльки тих шляхiв перейшла,
скiльки загорож обходила вiдтодi, як зовсiм незнайома  жiнка  iз  Солониць
принесла чутку про якогось хмаринського  Iвана.  Нiбито  встиг  гукнути  з
колони, назвав себе, коли ©х переганяли з одного табору в iнший...
   Було це минуло© осенi, в дощi такi, що ноги з багнюки  не  витягнеш,  а
Катря то© ж ночi зiбралась i на ранок була вже в дорозi. Чи знати було ©й,
що Iван ©© в  цей  час  лежить  десь  у  сибiрському  госпiталi  i  сестри
доглядають за ним, сестри та матерi, може, тих,  що  ©х  зараз  гно©ли  по
таборах та глинищах Укра©ни пiд небом гнилим, набряклим дощами.
   Дорога звела Катрю  з  багатьма  жiнками,  що  теж  iшли,  сподiваючись
розшукати когось iз сво©х, а помiж ними жiнка одна, мар'янiвська, мовчунка
сувора, про не© тихцем говорили, що сина  ©©  коло  Днiпра  вбито,  навiть
односельцi бачили, а вона, навiть очевидцям не вiрячи,  таки  йшла  i  всю
дорогу була як нiма, з похмурим мовчанням несла у вузлах через плече  свiй
згорьований викуп за сина. Високу,  статечну,  ©©  не  доймали  розпитами,
жiнки подорожнi навiть iменi ©© не з-нали, просто казали: Мати Чиясь. Бiля
хорольсько© ями один з вартових, без церемонiй прийнявши хабаря, гукнув  у
розбагнене глинище, наповнене людьми:
   - Василенко!
   I ©х встало кiльканадцять. В лахмiттi, у брудi. Стоять, Ждуть,  свiтять
страдницькими очима до Матерi. Тiльки ж  сина  ©©  мiж  ними  нема!  Довго
дивилась   на   них,   вдивлялася,   все   нiби   впiзнавала,    а    коли
хабарник-вартовець   крикнув   -    швидше    вибирати,    вона    вибрала
найнужденнiшого, хворого узбека, що ледве на ногах тримавсь:
   - Оце мiй син.
   Забрала i повела.
   Але всiх не виведеш. Живою могилою для тисяч нещасних стала та  брудна,
замiкроблена яма, де полоненi цiлу осiнь валялись пiд  холодними  батогами
дощiв. Чимало й хмаринсь-ких було у  тiй  ямi,  куди  вони  потрапили,  не
встигши навiть гвинтiвок одержати. Хмаринське жiноцтво всякими правдами  й
неправдами вирятовувало сво©х. Одначе вирятуванi, в  тiм  числi  й  батько
Катрин, повернулись додому надiрваними.  Дядьки,  що  враз  стали  дiдами,
бухикаючи на все село, кров'ю вiдхаркували той Хорол, ту  гнилу  безправну
осiнь. Розриваючи груди, кашлем будили село, а коли  бухикання  в  якомусь
дворi змовкало, так i знали: ще однi╨ю вдовою бiльше стало в селi. В тихiй
зажурi гасли очi ©хнi. Один по одному майже  всi  перемерли  за  зиму  вiд
набутих хвороб,  вiд  простуд  та  побо©в,  а  то  й  просто  гинули  нiби
безпричинно,  може,  отру╨нi  самою  трутизною  неволi,   самим   повiтрям
безправства й наруги.



   X

   - Женуть! Женуть!
   Жiноцтво токове разом  кинуло  роботу.  Бригадир  Вiхола  змушений  був
зупинити молотарку. Всi поглядами - на шлях.
   З-за горба, в ореолi куряви, з'являлися люди. Тi, вiд яких  ще  недавно
стугонiло небо на сходi. Тi, що вiд них десь аж iз-за Харкова втiкали сюди
перепудженi нiмецькi коменданти з сво©ми коханками.
   Закiптюженi тiнi людей, обшарпаних, перевтомлених, в  супроводi  конвою
ступили на тiк. Загледiвши шаплик з водою, полоненi натовпом  кинулись  до
нього. Токовi цiй водi© й по пили, вона була приготована на випадок пожежi
i вже кiлька днiв стояла так,  нагрiта  сонцем,  несвiжа,  припилюжепа,  у
масних плямах, - куди ж таку пити? А  цi  накинулись  юрмищем,  ошаленiлi,
давляться над шапликом, п'ють по вiдiп'ються, наче вiк ©х  мучила  спрага,
наче цiле лiто росинки на губах не було.
   - Нема таки напою над воду...
   Дивлячись па спраглий, нещасний цей  натовп,  плакали  жiнки.  Туга  за
мужем, за батьком, за братом була в ©хнiх сльозах. Колосовського ранили цi
©хнi жалi й спiвчуття, здавалось Богдановi, що котрась iз жiнок ось-ось  у
вiдча© скрикне: "Ви ж нашi! Це ж ви стугонiли небом! Хiба ж мп такими  вас
ждали?"
   Босий стояв перед жiноцтвом, тонконогий,  як  Дон-Кiхот,  в  безглуздiм
сво©м галiфе, боз чобiт, в гiмпастьорцi перетлiлiй, мокрiй вiд поту.  Ноги
ледве тримали Колосовського, в спинi пiсля далеко© ходьби палило вогнем  -
контузiя що давалася взнаки. Десь би присiсти. Вiн час вiд часу поводйл то
плечем, то хребтом, i  це,  мабуть,  впало  в  око  бригадировi,  токовому
пладицi  Вiхолi.  В  кожному  разi,  чимось  привернув  ного   увагу   цей
жердинястий, зарослий чорною щетиною полонений з засурмленим, угрюмкуватим
поглядом.
   - Ось цей козак,  видно,  з  наших,  -  сказав  бригадир  i,  скрадливо
ступаючи серед притихлого натовпу, зупинився перед Колосовським з рожном у
руцi. - Батько ж твiй, хлопче, мабуть, козацького роду?
   - Не iнакше, - Колосовський важко спромiгся на слово.
   - От бач, який я вгадько... Ану ж, козачий сину, докажи ©м. Докажи  ©м,
що не забув хлiборобсько© науки,  вмi╨ш  носити  рожни!  Глянь,  рожен  як
золото. - Вiн аж колихнув ним перед Колосовським. - Наш, укра©нський!
   Рожен був високий, як спис.  Iдеально  вiдполiрований  соломою,  блищав
жовтавим полиском, мов точений весь iз  старо©  слоново©  костi.  Бригадир
Вiхола, випроставшись, неначе який-небудь iндiйський магараджа, тримав цей
в'язовий прадiдiвський спис,  що  послужив,  певне,  не  одному  поколiнню
соломоносцiв.
   - Так на ж, бери, докажи ©м!
   Колосовський не поворухнувсь. А котрийсь iз  гурту  полонених  зауважив
скромно:
   - У нас перед вiйною солому сiтками тягали.
   Це зауваження нiби жигалом прижигалило Вiхолу, аж побуряковiв:
   - Отож навчили вас мудрецi  -  сiтками  по  всьому  полю  розтрушувати!
Дiтлахiв наставлять, вони й роблять  дорогу  на  весь  степ!..  I  .скирти
стоять тодi все невивершенi, наскрiзь вiд дощiв затiкають... Хазя©ни! А ми
хай не з такими темпами, без сталевих сiток, зате чепурненько, - i  кивнув
на дiвчину, що стояла поблизу з граблями: - Вона  тобi  начинить  так,  що
соломинка з рожна не впаде!
   Доки вiн  розбалакував,  Колосовський  усе  стежив  за  ним.  З  сивими
скронями, з сивими кущуватими бровами,  з-пiд  яких  засльозено  голубiють
пильнi холоднi очi. Губи раз у раз усмiхаються, все обличчя - м'ясисте,  в
червоних прожилках старостi - всмiха╨ться теж, i тiльки в очах цей пильний
незникаючий  холодок,  вiд  якого  став  не  по  собi  кожному,  кого  вiн
торка╨ться. Колосовський, позиркуючи спiдлоба  на  рожен,  почувався  так,
мовби  якась  мара  його  переслiдувала  у   виглядi   цього   допотопного
знаряддя.... Адже ж коли наближались до току, перше, що вiн  помiтив,  був
якраз цей рожен: хтось, стоячи на одному колiнi, саме силкувався  виважити
його, пiдняти з землi... "Тiльки б не це, тiльки  б  не  заставили  носити
рожна!" - подумалось Богдановi, i од самого передчуття контужений  поперек
йому запив болем... I от ма╨ш. Саме на нього й накинув  оком  цей  токовий
владика, що, нiби глумлячись, знов у©вся поглядом:
   - То як? Рожна злякався? Кишка топка?  I  це  ти  хотiв  у  них  Харкiв
вiдбити?
   Колосовський дивився на нього з ненавистю. Хотiв би приховати в собi це
почуття, але нiчого не мiг  iз  собою  вдiяти.  Ненавидiв  цей  розпарений
картопляний нiс, i бригадирiв картуз  засмальцьований,  i  губи  усмiхнено
розтягнутi - посмiшка на них нiби прилипла, вона ще тремтiла, але губи вже
побiлiли вiд злостi. Хто ти, чоловiче? Ти ж жив на цiй  землi,  ходив  мiж
нами, нашi слова говорив, а тепер... Ким ти став? Ради  чого  сiка╨шся  до
мене, глумишся, досвiдченим наглядацьким  оком  вгадавши,  в  який  спосiб
можеш завдати менi найбiльшого фiзичного болю?..
   Бригадир ще раз виставив  рожен,  вихнув  ним  Богдановi  ледве  не  до
обличчя:
   - Береш чи нi? А не хочеш - так i скажи: вiдмовляюсь. З першого кроку i
вже - саботаж...
   Колосовський протяг поглядом по рожну аж угору,  до  його  вiстря:  "Чи
таки взяти, щоб наскрiзь тебе простромити? Як черв'яка, причавити до землi
цим тво©м рожном!.."
   I тут з гурту виступив Шамiль, вiдсторонив Колосовського:
   - Не може вiн. Пiсля контузi©  вiн,  розумi╨ш?  -  блиснув  бiлками  до
бригадира.
   Вiхола змiряв поглядом несподiваного захисника.
   - То, може, ти? Кунак?
   - Холодна гора покуначить... Давай.
   Але цьому чомусь не дав. Запальний, скажений, вiд такого  всього  можна
ждати... Втягнувши голову в зсутуленi плечi, бригадир знову прискалив  око
на Колосовського:
   - Отож-бо я й помiтив одразу, що вiн у  вас  якийсь  перекособочений...
Дай, думаю, поставлю цього козака пiд рожпа. Хай хребта  йому  розправить.
Рожен - це такий струмспт, що кожен хрящик поставить па мiсце... А  козак,
виходить, солом'яний?
   -  Сказали  ж  вам:  не  може  вiн,  -  докинув   з   гурту   змучений,
пiдстаркуватий уже полонений, якого й iменi що пiхто не знав.
   - А не можеш, так нащо  ти  менi  здався?  -  з  люттю  пiдвищив  голос
бригадир. - Облежував би боки десь там, на Холоднiй  горi!  А  менi  треба
таких, щоб усяку роботу вмiли! - I знову стишив себе до криво© усмiшки.  -
То хто ж? Гордий син Кавказу береться? Ал╨ ж у  вас  там  тiльки  лезгинку
вмiють вибивати! Винце та "Сулiко"! А на хлiбцевi  -  все  на  нашому,  на
готовенькому!
   - Ось годi-бо вам, - заспокiйливо сказав Решетняк, виступаючи  наперед.
- Дайте я.
   I рука його тихо лягла на рожен, охопила той спис мiцно, кiстляво.
   -  Ще  один  кунак-захисник,  -  бригадир  прицiнювався  до  Решетняка,
зважував поглядом  його  осадкувату  постать:  надiйнi  робiтницькi  плечi
кiстлявились пiд  пропотiлою  гiмнастьоркою.  -  Вмi╨ш?  Що  ж,  -  Вiхола
осмiхнувся криво. - Бори, виручай дружкiв... Iнтелiгенцiя й тут на простих
ви©жджа╨... Ану, Прiсько, начини йому як слiд!
   Дiвчина з граблями стояла серед жiнок: рослава, з смаглявими  персиками
щiк, в синiй кофтинi, що на туго випнутих грудях вилиняла, вигорiла  двома
помiтними цятками. Очi широко вiдкритi, скалчастi якiсь вiд сонця  чи  вiд
слiз.
   - Ну нащо ви це? - дивлячись на бригадира, вимовила з болем. -  Люди  з
пiг валяться, а ви...
   - Давай, давай, не розмузикуй, дуже ти сьогоднi грамотна! Не на  курорт
сюди ©х прислано! Война - не мать родна... Бери нанизуй!
   Сльози  затуманювали  дiвчинi  очi,   коли   вона   взялася   рихтувати
грабельками свiжу пухнасту солому пiд  рожен.  Нiби  ткала  ©©  делiкатно,
охайно, робила це так, щоб соломинки не було зайво©, бо кожна ж  соломинка
зараз як гора ляже цьому змученому на плечi.
   I дух зата©в натовп, стежачи, як Решетняк, опершись колiном  об  землю,
примiрю╨ться, обережно заганя╨ рожен у солому, а потiм, натужачись, пробу╨
виважити, вiдiрвати його вiд землi разом з нанизаним пластом соломи. Трохи
пiдняв i не втримав, повалився на землю, зломлений  ношею.  Загули  жiнки,
дорiкаючи Вiхолi:
   - Та що ж це ви, Семеновичу, робите з людьми? Стiльки не  ©вши,  яка  ж
буде в нього держава в руках?..
   - Не ваше дiло, - огризавсь бригадир. -  На  фронтi,  мабуть,  ящики  з
снарядами пиряв!..
   А Решетняк тим часом пробував що раз i ще раз.  I  коли  Прiся  помогла
йому грабельками  з-пiд  низу,  вiн  таки  виважив  рожна,  поставив  його
сторчма. Передихнувши, з натугою пiдняв над собою, i, заточуючись,  поволi
рушив до ожереду.
   Полегшено  зiтхнулося  всiм,  окрiм  хiба  що  Вiхоли.  Зсутулений,   з
картузом, нацупленим на самi очi,  кинув  Решетляковi  навздогiн  майже  з
похвалою:
   - Двожильний, видно... Золоту папаху як  одягнув!..  В  такого  пуп  не
розв'яжеться.
   Пiсля цього, порадившись  осторонь  з  конво©рами,  взявся  розподiляти
полонених по роботах. Тут уже кому що вiтало: цих лиша╨ на  току,  тих  на
стайню, iнших на фермi©. Колосовський потрапив у групу,  видiлену  силоснi
ями чистити. Старший з конво©рiв, якi пригнали ©х iз гебiту i  мали  тепер
повертатись, попередив на прощання:
   - Вдень будете  працювати  на  рiзних  роботах,  а  на  нiч  вас  знову
збиратимуть докупи... Тiльки не здумайте тiкати: далi Днiпра ще нiкому  не
вдавалось вiдбiгти. Там i кiнчалось - без музики. Та  й  те  ще  втямкуйте
собi: за одного ви всi тут заложники.  Один  за  всiх,  всi  за  одного...
Головами вiдповiда╨те!

   За якусь годину до заходу сонця в радгоспi зчинилася колотнеча:  кiлька
пострiлiв вiддалено пролунало в стену, прокушпелили, ганяючи сюди й  туди,
верхiвцi... Робочий день ще не  закiнчився,  а  полонених  уже  знiмали  з
робiт, гуртами гнали до цегельнi. Туди ж  незабаром  пiд'©хала  пiдвода  в
супроводi кiнно© вартi© - незнайомi лютоокi шуцмани  горбилися  в  сiдлах.
Пiд'©хавши  до  полонених,  пiдвода  зупинилася,  один  iз  шуцманiв  здер
покривало-попону, i вражений натовп побачив на  днi  воза  два  знiвечених
трупи - в синяках, у ще свiжiй кровi...
   - Вашi?
   Старший i молодший. Наче батько й син. Обо╨ з холодногiрцiв. Тi, що все
перешiптувались в дорозi, зда╨ться, з одного полку були, мали якусь  рiдню
за Днiпром... Ще ж недавно пили на току з шаплика. Потiм було ©х послано в
поле накидати снопи на гарби... I ось уже... Зваленi на дно  воза,  лежать
дровиняками, кинутi абияк: ззаду  крiзь  полудрабки  ноги  звисають  босi,
побитi до кровi...
   - Втекти хотiли! До Днiпра розiгнались! Тiльки звiдси ще нiхто в нас не
втiк!..
   Так ось для чого позривали з робiт, зiгнали  всiх  холодногiрцiв  сюди:
дивiться, надивляйтесь на сво©х  товаришiв...  Сьогоднi  ©хня,  а  завтра,
може, ваша судьба.
   - Не втiк нiхто й не втече! Всюди в нас блокпости! Миша не пролiзе!
   До вечора й закопали обох у глинищi. Нiякого напису на  могилi:  навiть
iмен ©хнiх нiхто тут не знав.
   Ночувати полонених загнали  в  цегельню,  в  напiвзруйнованi  печi,  де
колись гуготiло полум'я, випалювалась цегла, а зараз темрява тхне холодною
паленою сажею - ру©ною, занепадом ©хн╨. Крiзь розвалиш душники проглядають
зорянi клаптi неба. Бiля виходу з печей сидять з гвинтiвками дво╨ вартових
- довготелесий i куций. Пат i Паташон. В Огея-Паташона домашнього самосаду
цiла торба, да╨ й хдопцям закурювати, говорить майже спiвчутливо:
   - Оце ж двох уже нема з ваших... Не здумайте тiкати,  хлопцi.  То  вони
правду кажуть: нiхто ще не втiк.
   - I до того ж система заложництва, - пояснив довготелесий. - Одного  не
стане - всi за нього в глинище пiдете.
   Тяжко зiтха╨  хтось  у  нутровищi  цегельнi.  Сопуть,  смалять  самосад
вартовi. Куцому, мабуть, таки щось гризо  душу,  бо,  нiби  виправдуючись,
поясню╨, що в цегельню загнано ©х тимчасово, лиш доки вiдремонтують барак.
   - Не всi ж тут такi звiрi, - каже вiн, невiдомо кого маючи на увазi.
   Десь у бур'янi бiля входу в печеру  озвавсь  цвiркунець  заспокiйливим,
рiвним сюрчанням. Довготелесш©, що перед вiйною був засуджений за  прогул,
пiдвiвшись, мушкотить, нишпорить у бур'янi:
   - Не люблю, коли воно цвiрчить...
   Примовк цвiркунець, а тiльки вартовий всiвся на  купi  бито©  цегли,  в
травi знов зацвiрчало.
   - А щоб тебе!
   I довготелесий знову лiзе в бур'ян, бореться з  цвiркуном  -  цiлу  нiч
вестиме вiн нерiвну боротьбу з тим партизаном невловним.
   Заснув Шамiль, i Решетняк провалився в  сон,  зморений  тяжкою  працею.
Тiльки Богдан ще не спить, вбира╨ крiзь  душник  зоряну  свiжiсть  неба...
Робили все, що могли! Це ж таки правда. I ось  ви  вже  мовби  вилученi  з
великого круговороту життя. З усiх багатств i принадностей свiту - що  вам
зосталось? Печера  оця,  житло  неандертальця?  Чорне  склепiння  з  духом
пустки, палено© сажi, бито© холодно© цегли? Що для ©хнього  тисячолiтнього
райху кожен iз вас iз сво©м життям, з його радощами  й  любов'ю,  з  усiма
сво©ми поривами? Як iстот, начинених  непокорою,  довiчною  незмиреннiстю,
всiх вас загнано в цю чорну цегельню, папхом напхано в  пiч  ©©  -  земний
образ тiсного задушного пекла... "А над планетою XX  вiк,  -  гiрко  дума╨
Колосовський. -  Як  же  сталось,  що  в  печеру  загнали  тебе,  в  житло
неандертальця? I тiльки в душник  напiврозвалений  бачиш  первмно  зоряний
всесвiт.  I  мимоволi  зверта╨ться  душа  до  тих  загадкових  висот,   до
пречистого блиску далеких свiтiв i шукас десь там якихось вами ж  осмiяних
у школах первопочаткiв, тих, що ©х, може, й нема, але що, коли вони ╨? Що,
колi©  за  якусь  провину  роду  людського  наслано  на  нього  цей  шабаш
антропофагiв?"
   Крiзь проломи  цегельнi  невтомно  змигують  вi©  зiрок;  сво©м  життям
живуть, вам нiби лиш натякають на щось  незвiданi  зорянi  глибини...  Очi
небес,  iмпульси  далеких  позаземних  цивiлiзацiй,   чи   знайдуть   вони
коли-небудь вас? I якщо знайдуть, то - якими? Може, як засторога  живим  i
прийдущим виник цей спалах чуми, яко© ти не змiг зупинити? Вiдьомська  нiч
затопила все, погасила найстаровиннiшi унiверситети, i чого вартi ви зараз
iз сво©ми знаннями та ерудицiями? Тьма окуту╨ континент, i серед мороку ©©
чути лише регiт озбро╨них автоматами лейпцiгських вiдьмакiв,  що  регочуть
над вами, над вашою нiчною землею...
   Дивився крiзь душник у зоряну далеч i нiби вдихав пахощi всесвiту, i до
сонячно© давнизни, до свiтло© предковiчностi  несподiвано  знову  запрагла
його майже знищена горем душа.



   XI

   Ма╨ток - це як великий концтабiр, тiльки  й  того,  що  без  брам,  без
колючих  дротiв.  Лиш  колюччям  лiсосмуг  обнесена  ця  каторга  степова.
Похмурий закон пiдневiльництва панув  тут,  як  i  скрiзь,  де  прокотивсь
ураган нашестя. Горе  звiдусiль  заганяло  сюди  зiрване  вiйною  з  мiсць
безпритульне  кочове  рiзнолюддя.  Прибивались  до  цього  берега  тi,  що
рятувались вiд голоду з мiст, вiд  облав,  наборiв  до  райху.  Бiженцi  з
прифронтових  смуг.  Втiкачi  з  таборiв  вiйськовополонених.   Тi,   кому
вдавалось вибратись уночi iз ровiв з-пiд трупiв розстрiляних...  Кожен  iз
сво╨ю гiркою легендою, яку йому вiльно було  вифантазувати  на  свiй  лад,
приблукувались, осiдали, змiшуючись з мiсцевим населенням, i всiх  приймав
цей степовий вавiлон. Радi були вже й тому, що до прийшлих тут не  дуже  й
прискiпуються, контора мало цiкавиться, хто ти е, був би лише здатен взяти
до рук вила чи граблi.
   Управитель-фольксдойч, завжди насуплений чоловiчок, що в  минулому  був
жоке╨м,  цiлковито  покладався  на   Вiхолу   в   усьому,   що   торкалось
господарських справ. Сам управитель з'являвся в ма╨тку ненадовго  -  зайде
до майстерень, заникне до комор, до конюшень, поплеска╨ стригунiв,  цвiкне
щось кiнничим крiзь зуби i знов жене тачанкою в гебiт: ночувати ©здить  аж
у мiстечко, видно, спокiйнiше спиться пiд боком у комендатури.
   До холодпогiрцiв пiсля перших  з  ними  сутичок  Вiхола  приглядався  з
неприязню i осторогою. На iнших мiг покрикувати, забрiдпих  горожанок  мiг
ображати брутально, а зiткнувшись з цi╨ю хол одно© iрською ватагою, вперше
вiдчув, що сваволя його тут не може бути безмежна... Коли б часом коса  та
не наскочила на камiнь... Но даються в руки. Дарма що валяться вiд  вiтру,
щоки повтягало, мов на  iсусах,  а  якось  вiдпружинюють  кiстлявим  сво©м
опором, згуртованiстю; мiж ними, наперекiр тутешнiм  законам,  нiби  iсну╨
iнший, нiким не писаний, прихований закон побратимства, вза╨мопiдтримки та
ще презирства до тих,  кого  вони  називають  вислужниками  нiмецькими.  З
приходом нолонених з'явилася вiдчутна якась сила, i хоч вона нiчим себе ще
й не виявила, але це була сила. Так почувалася. Спробуй  зачепи  одного  -
так одразу й ошкiрюються всi. Сюди ледве приволоклись, по-табiрному дохлi,
занепадi на силу, а  зараз  день  вiдо  дня  дужчають,  бо  в  ©дальнi  за
дiвчатами не встежиш: потайки пiдгодовують табiрникiв, не шкодують для них
додаткових порцiй супiв iз шрапнеллю. Вирiшив, що все-таки краще йому буде
не оздоблювати холодногiрсько© братi©, краще з ними ладком, бо це такi, що
десь перестрiнуть вночi та й за горло, ©м задушити людину - раз плюнути...
   А хлопцi тим часом оживали. Розбрелись по роботах: той у полi,  той  на
фермi, той бiля коней - над кожним конво©ра не поставиш...  Весь  час  мiж
людьми, весь час пiд спiвчутливою  народною  опiкою.  Жiнки  пiдгодовують,
облатують, солдатськi сорочки добувають  для  тих,  на  кому  одяг  зовсiм
розлазиться.
   - Добрий у вас народ. Сердечний народ,  -  каже  Шамiль  Колосовському,
коли ввечерi, як завжди, зберуть ©х докупи.
   Робiт  i  пiсля  жнив  вистачало.  Вiхола  запропонував  знову  пустити
цегельню,  щоб  власну  цеглу  для  ма╨тку  випалювати.  Розвели  у  дворi
величезний замiс, i хоч холодно вже, жiнки, попiдбиравши спiдницi,  ходять
по  колу,  мiсять,  а  Шамiль  iз  Протасовим,  колишнiм  учителем,  глину
пiдвозять iз глинища  та  пiдкидають  лопатами  в  замiс.  Знайшов  Вiхола
заняття сво©м бiлим рабиням. Попiдбиравши спiдницi вище колiн,  зблискують
жижками, рвуть ноги у в'язкому  замiсi,  проте  духом  не  падають,  ще  й
полонених розбуркують жартами, не дають сумувати:
   - Не хилiться, не хилiться, хлопцi, перед долею, бо па похиле дерево  й
кози скачуть!
   - Ми на пiвнiв ворожили, щораз випада╨: спершу ©хн╨ буде зверху, а тодi
з них аж пiр'я полетит! Всю цю прокляту гiтлерню як лизом злиже...
   Прiся теж ходить з жiнками в  замiсi.  Шамiль  час  вiд  часу  поглядом
вихоплю╨ ©© з гурту. Що за дiвчина? Ставна, великоока, таку колись, мабуть
би, в фiльмi  знiмали.  Чимось  видiля╨ться  з-помiж  iнших,  може,  отi╨ю
задумою, що носить ©© в  глибоких  озерах  очей?  Бiла  хустка,  пов'язана
рiжечком, кида╨ тiнь на чоло, на тиху дiвочу вроду. Неговiрка,  жарту  вiд
не© не почу╨ш, тiльки погляд ©©, якийсь зболiлий, повен  далеко©  ласки  й
туману, мовби вiдгуку╨ться Шамiлевi. Пiд час персобiдку сама  пiдiйшла  до
нього з сво©м вузликом:
   - Я знала, що ви будете... Захопила на двох... Де ми сядемо?
   Вiдiйшли осторонь, сiли на вигонi  серед  срiблясто©  нехворощi.  Прiся
переломила окра╨ць надво╨, подала Шамiлевi пляшку молока.
   - А сорочку скидайте, плечi вам полатаю... Я, йдучи сюди, запаслася ось
голкою, ниткою...
   Вiн спершу не хотiв скидати. Потiм таки скинув нiяковiючи" самi  кiстки
та ребра,. па грудях - чорно-зарослий...
   Нахилившись, латала гiмнастьорку i лише час вiд часу скидала  очима  на
Шамiля. А вiн все ловив ©© погляд, всо хотiв  дивитись  в  тi  синi  озера
ласкавi...
   - Хто ти?
   - Прiся, - i посмiхнулась.
   I вiн теж посмiхнувсь: чи не вперше за довгий-довгий безрадiсний час.
   Вчилась у педтехнiкумi. Вчителькою скоро була  б.  А  потiм  вiйна,  на
окопах з студентами працювала, а коли все завихрилося, примчалась сюди  до
батькiв, - батько механiком працював у  радгоспi...  Не  застала:  погнали
трактори та комбайни в евакуацiю... Тут ©й тодi й свiт замкнувся. В  тiтки
тепер живе. Ще брат у не© ╨, з оточення прийшов, чоботарю╨, - в нього своя
сiм'я десь на зарiччi... Звичайне, простеньке життя, як i  в  багатьох  ©©
ровесниць. Тiльки сама чимось особлива, душевна,  принадна,  -  таку  мову
спiвучу, бринливу Шамiль, здасться, ще нiколи не чув.
   - Я вас помiтила ще на току, як ви за товариша заступились... А  потiм,
коли загнали вас на нiч в цегельнi, - заснути все не могла. Денне уявляла.
Невольники ж! Наче в якiй-небудь Кафi на невольничiм ринку лежать;  а  над
вами пикатi пашi  походжають,  схiднi  покупцi  у  тюрбанах,  у  фесках...
Прицiнюються, розбирають, па галери ма╨ткiв женуть...  I  цiлу  нiч  потiм
снились менi галери, i всi ви з рожнами, прикутi залiзом до весел-рожнiв.
   Слухав Шамiль, наче думу, наче незнайомий епос якийсь, i дiвчина ця все
глибше вiдкривалась йому. Сказав ©й:
   - В тебе славна душа.
   Крапчасте  сонечко  повзло  по  бур'янинi,  кволе,  передосiнн╨.  Прiся
обережно взяла його  на  долоню,  й  вони  удвох  розглядали  мовчки  його
мiнiатюрний червоний панцир. Ждали, доки сонечко доповзе на кiнець  пальця
й злетить. В який воно бiк полетить? А воно доповзло i  завмерло.  Мабуть,
трудно було злетiти. А потiм  таки  розкрило  свiй  панцир  i...  знялось,
полетiло на схiд. Прiся й Шамiль переглянулись повеселiло,  пересмiхнулись
мiж собою майже змовницьки.
   - А ви ж, - глянула на нього Прiся, - з яко© республiки ви?
   I безлiч питань ще вчувалось за цим, вони в ©© поглядi  так  i  ро©лись
приязно... Якi там гори у вас i якi дерева? Якими  словами  тебе  голубила
мама малим, в якi забавки забавлявся? I що ти зазнав, коли був у боях? Хто
суму╨ десь там за тобою? Мабуть, вважають, збезнадi╨нi, що тебе вже  нема,
а ти ось тут, на галерах, i, мабуть, день-денно чогось таки ждеш, на  щось
сподiва╨шся, бо звiдки ж оця твердiсть у  поглядi,  оце  орлине,  що  ╨  у
тобi... Гiмнастьорка розлазиться на плечах, ноги босi, позбиванi,  а  коли
йде, то  така  по-гiрському  спритна  хода,  така  незалежна  й  гордовита
постава... Не такою, видно, ти уявляв собi Укра©ну, думав, що дiвчата  тут
у вiнках, на вулицi гопаки  пiд  гармошку,  а  тут  неволя  все  затопила,
безправство пану╨ бiльше, нiж за крiпаччини... Самi буднi тепер у нас,  нi
музики, нi пiсень, i лише горя буруни - аж по обрi©...
   А коли знову стали до роботи i Шамiль по©хав з товаришами до глинищ, то
навiть ця коротка розлука  здалася  йому  нестерпуче  довгою.  Наче,  доки
повернеться, не стане ©©,  розвi╨ться,  розтечеться,  як  видиво,  i  йому
навiть страшно стало, що буде знову один. А коли повернувся i  ще  здалеку
загледiв серед жiнок сумовиту постать в куцiй спiдничинi, в бiлiй  хустцi,
якось по-вдовиному напущенiй на чоло, коли побачив  очi,  що  пливли  йому
назустрiч довiрливим вiдкритим теплом, вiдчув, як заяснiв йому свiт, потай
засмiялась душа.
   Увечерi Прiся iшла з ним поруч аж до  барака,  -  полонених  тепер  уже
перегнали  в  барак  -  присадкуватий  сарай,  нашвидку  обкиданий   рудою
валькуватою глиною.
   - Ми вже просили Вiхолу, щоб дозволив побiлити, - сказала Прiся. -  Щоб
вам по так сумно було.. А в Грузi© бiлять хати?
   -  Грузин   виноградом   повива╨   оселю...   Якi   там   зараз   грона
поналивались... Мигдаль пiд вiкном...
   - Дивним, мабуть, усе. вам зда╨ться в наших краях?
   Дивно спершу було, це правда. I простори степiв тополиних,  i  люди,  i
мова, з яко© далеко не все розумiв...  Почував  себе  часом,  як  тодi,  у
безтямнiй атацi, коли, оглушений бо╨м, летiв помiж  товаришами  вперед  i,
нiчого не чуючи, нiмий серед нiмих, бачив  тiльки  роздертi,  перекривленi
безмовним екранним криком роти,  останню  самовiддачу  людей,  зневагу  до
смертi... А зараз уже знов повертавсь до життя, у його обiрванi зв'язки  i
потоки.  I  воно  проймало  тебе,  крiзь  нужденнiсть  твою   невольницьку
розпiзнало в тобi людину.
   Прiся пiшла, а Шамiль допiзна сидiв на порозi барака. На  буро-туманних
висотах заходу свiтились пелюстки хмар. Небо - повне  нiжностi,  беззоряне
ще. Дво╨ всього в ньому свiтил: молодик серпом - чистий, щойно народжений,
i поблизу нього - одна на все небо  -  зiрка,  тиха,  ласкава...  А  може,
такий, як тиi зараз i не ма╨ права на щастя? Десь вiйна, кров, товаришi...
I ти ж iще мусиш бути там, тiльки цим  i  живеш...  Згаду╨  Iмеретiю  свою
сонячну у вежах гiр i отой крутосхил, де батько,  мабуть,  зараз  в  кутку
подвiр'я закопу╨ глеки-амфори з молодим  виноградним  вином...  Все  те  в
недосяжностi десь. А тут ця Прiся, цей  приголомшливий  дарунок  неволi...
Заборонне, недозволене щастя, як невчасно воно з'явилось!.. Якою б радiстю
напо©ти могло, а напува╨ гiркотою смутку. Згадай, ким ти був i  ким  тi  ╨
зараз... Вста╨ лiс, нача╨ний  перед  бо╨м,  висвисту╨  тем-  рявою  нiчний
вiтрюга, небо свистить сво©ми небесними соснами. I ви бiля бойових  машин,
суворi, зiбранi, наказу ждете наступати. Боги вiйни,  загадковi  для  всiх
катюшники. Саме переживав  тодi  радiсть  одержання  ордена  -  так  i  не
наносивсь, не накрасувавсь... Не думав, що  доведеться  носити  тобi  його
пiдпiльно, що з усього тiльки вiн i зостанеться при  тобi  як  пароль,  як
знак вiрностi i незламностi, як позивний  голос  того  жаданого  буремного
свiту... Якою силою тодi володiв!  Блискавки  реактивнi  тримав  у  руках.
Залп! I здригнулося небо, i горить пiд чужими  чобiтьми  земля,  згоря╨  в
панiчному страху ворожа атака... Пiдскочите, вдарите - i  мерщiй  на  нову
позицiю, на iнше якесь узлiсся, i вже там ставите до  бою  сво©  "катюшi",
нашвидку скида╨те з них брезенти. Невловнi, грiзнi,  кочу╨те,  лiта╨те  по
фронту, i до тiльки вдарите, пiхота шаленi╨:
   - Братцi, дайте ще!
   В  оточеннi  довелось  самим  пiдривати  "катюшi",  щоб  не   дiсталися
вороговi, власноручно спалив свою  установку.  Може,  й  себе  треба  було
пiдiрвати тодi? Надiя - остання зброя солдата, вона тебе втримала,  а  для
чого? Громами володiв, а тепер? Хотiв би постати перед  Прiсею  таким,  як
тодi, з'явитись сюди в командирському блиску офiцеракатюшника, з'явитись з
тi╨ю грозою, закутаною в брезент... Та ще ж, може, постанеш таким,  тiльки
ж для того й живеш! Ще ламатимеш ©хнi оборони,  прополюватимеш  замiнованi
поля, ще на iнших узлiссях гудiтимуть тобi верхами готичнi собори сосен...
   Визорилось небо, поля потонули в iмлi, у  синiх  смерках.  I  здавалось
Шамiлевi, що вiддалiк ходить, блука╨ по пагорбу хтось. То зникне, то'знов,
виринаючи з iмли, ледь бовванi╨, схоже на постать дiвочу... Чи, може, й не
здавалось? Може, й справдi там, у маревних смерках вечiрнiх,  чи╨сь  щастя
тихо, нечутне ходило.



   XII

   Сплив вересень, синiй, як терен.
   Жовтень пала╨ червоний, як глiд.
   Фуражирами на фермi працюють Шамiль та Колосовський - ╨  така  професiя
на свiтi. Вивозять сiно iз плавнiв.
   Якщо бряжчить, торохтить, трахкотить на весь степ, то вже так i  знають
фермiвськi дiвчата:
   - Скажений Шамiль за сiном по©хав!
   Тримаючи напнутi вiжки, навстоячки править  у  передку,  дубленi  п'яти
грають на клавiшах дощок, настелених  по  дну  гарби.  Колосовський  збоку
сидить, вчепившись за Полудрабок.
   - Та не гони ж ти так! Пожалiй россiнантiв!
   - Вони це люблять... I я люблю. Люблю, щоб бiгло!..
   Не бiгло щоб, а неслось, розтрясалось, летiло - оце вiн любить. Щоб вся
аж  пiдскакувала  порожняком,  наче  ось-ось   розсиплеться,   драбинчата,
стоголоса його "катюша"...
   А край ферми Прiся якраз виганя╨ на толоку свое  запацьорене  стадо,  -
вона тепер щетинястих вепрiв отих пасе,  що  завжди  голоднi,  забрьоханi,
худi, як хорти.
   Чиста-чиста, наближаючись, бiлiв хустина: навстрiч гарбi Прiся виходить
до шляху. Вщуха╨ трахкотiнпя, Шаяiль, вдоволений ефектом, з  ходу  зупипя╨
коней. Привiтався з дiвчиною, глянув на вепрiв:
   - Де ж тут мiж ними Герiнг?
   Прiся з серйозним виглядом вказала  паличкою  па  здоровенного  старого
кнура, що ростом видiлявся з-помiж iпшпх землрийцiв.
   - Ото Герiнг, а то он Гiтлер, - i вказала ще на  одного,  хребiуватого,
забрьоханого, и брудiшi щетинi. -  Дiвчата  просто  ненавидять  його:  всi
стiни попiдривав, з ногами в корпто лiзе.
   - Що ж, арi╨ць, йому все дозволено, - зауважив Колосовський.
   Книжка якась була в Прiсi в руцi.  Часто  бачать  хлопцi,  як  дiвчина,
пасучи сво╨ стадо, iде повагом толокою, на ходу чита╨.
   - Що за книжка? - запитав Богдан, але Прiся не вiдповiла.
   Все  дивилась  сво©ми  глибокими  на  Шамiля,  що  хаацько   сидiв   на
полудрабку, тримаючи вiжки. А коли вже хлопцям треба було  ©хати,  сказала
зпачливо:
   - Брат мiй хоче бачити вас обох... Жде вас бiля того озеречка, де  глiд
червонi╨.
   Знали вони те озеречко, окутане верболозом, кущами терниння  та  глоду.
До нього й попрямували, зоставивши коней вiддалiк пiд копицею сiна. Тихцем
пробралися мiж кущами до плеса. Кругле, як волове  око,  затишно,  iнтимне
якесь. Багрянцеве листя нападало з кущiв на воду й незрушно  лежить.  Вода
темнi╨ вже шг-осiнньому. Задумлива, тиха. Не пробiжить навiть комашина  по
нiй. Раптом Шамiль вхопив Колосовського за плече, остерiг... Дво╨  каченят
випливали на плесо. Благородно©  кавово©  барви.  Видно  навiть  темненькi
смужечки вподовж голiвок. Молодюсiнькi. Зовсiм спокiйно  пливуть,  чистять
пера,  одне  навiть  лапкою  голiвку  почистило  -  чепуруни.  З   затiнку
випливають на ряботiнь сонця, роззираються.  Одне  випустило  крильце,  що
сяйнуло бiлоперiстю, випростало його, наче  потяга╨ться  чи  пробув  перед
польотом.. Помiтили людей i не сполохались, спинились, дивляться. Аж трохи
ближче пiдпливли, стало видно зiркi, блискучi мачинки ©хнiх очат.  "Ти  б'
стрiляв? - хотiлось Богдановi запитати товариша. - Я б нi, не  змiг  би  в
таку красу..." Почува╨ться, як ©м щасливо у парi, як гарно  так  вiльно  й
беззвучно плисти по озерцю. Хлопцi боялись поворухнутись, щоб не  злякати.
I враз - фр-р! I вже над лугами. Але i там, у прудкiм вiражi, йшли у парi,
рядком. На iншi кудись, на бiльшi озера.
   Мовчазно стояли хлопцi. Почував кожен, як щось важливе йому  вiдкрилося
тут: ця злагода вод i мудрiсть тишi. Мов чудо, вiдкривав для  себе  Богдан
оцих запiзнiлих качат i палаючий глоду кущ в дивовижностi його  сотворения
i його життя. Ранiш би так пе сприймав. Нiякi кафедри не навчили  б  того,
що навчила тебе страдницька твоя путь по фронтах, i власний бiль,  i  горя
'молодого безмiр... Нiби  зупинився  в  сво╨му  течивi  час.  Передосiнньо
вспоко╨на, зупинена в ростi природа. Вслухайся в не©,  вслухайся  в  себе.
Нi, таки ж i в цих умовах не деграду╨ людина. Одних неволя  нищить,  iнших
розбещу╨, але ж скiльки таких, кого дух розтлiння не торкнувсь,  хто  i  в
невiльництвi ще мовби гострiше вiдчув свою  людську  самоцiннiсть.  Можна,
звичайно б, стати тяглом,  приглушитися,  знедуховнiти,  але  яка  була  б
вартiсть такого життя? Цi багрянцi падолисту на водi, ця прозорiсть обрi©в
осiннiх, що вони будять  в  тобi,  чому  непокоять?  Навiть  вершина  всiх
роздумiв - то не вся ще вершина. За нею мусить вiдкритися. Дiя  -  прамати
всiх досягнень людських...
   - Але ж чому його нема? - промовив Шамiль i хотiв рушити в гущавiнь, та
саме в цей час десь iз-за лознякiв перед ними з'явивсь  той,  кого  ждали.
Низькорослий, в фуфайцi, в чоботях кирзових. Обличчя  сухе,  блiдувате,  з
чiпким вовчкуватим поглядом. Шамiлевi  кивнув,  Прiся  ©х  уже  знайомила,
Колосовському ж, мiцно тиснучи руку, вiдрекомендувавсь:
   - Байдашний.
   Дарма що росту непоказного, мiцнiсть почувалася в осадкуватiй, доладнiй
постатi зi ще  не  втраченою  виправкою  -  не  один  рiк,  певне,  ставав
наввипинки в кадровiй службi. Чоботи забродженi, на  головi  -  кепчина  з
наплюснутим на лоба  козирком.  Було  щось  майже  черстве  в  твердому  й
маленькому - з кулачок - обличчi. Очi сiрi, доскiпливi, глибоко  пiд  лоба
всадженi. Найбiльше увагу приковував цi╨ю доскiпливою сторожкiстю погляду,
в якому було щось важкувате, малопри╨мне. "Та  не  дiтей  же  тобi  з  ним
хрестити", - дорiкнув собi в думцi Богдан.  I  що  симпатi©  до  нього  не
вiдчув - це теж було зараз не надто важливе. Важливим було, що перед тобою
людина, якiй можеш довiритись. Прiсин брат, лейтенант-оточенець.  Не  було
образливим, що вiн розгляда╨,  вишiльнову╨  тебе,  мовби  прицiнюючись  та
внутрiшньо виважуючи, чого ти вартий. А що в ньому ╨ оця  насторога,  щось
навiть схоже па прита╨ну пiдозрiливiсть - так що ж тут дивного? Цi  якостi
тепер, в цих умовах,  уже  не  гандж,  вони  стають  скорiше  достойнiство
людини... Зате потiм - одразу па "ти":
   - Так оце ти будеш Колосовський... Чув i про тебе  вiд  сестри,  давала
характеристику... Нiмецькою володi╨ш?
   - Трохи. В основному вивчав французьку. Ще якi  вас  цiкавлять  анкетнi
данi?
   - То вже моя справа. Треба буде - спитаю.
   Сiли пiд верболозом,  Байдашний  добув  з  кишенi  двогорлу  солдатську
маслянку, вiдкрутив кришечку, витяг з не© акуратно  нарiзанi  для  цигарок
папiрцi  з  нiмецько©  газети.  Закурили.  Шамiль  дививсь  па  лейтенанта
повеселiло, йому, видпо, при╨мно було бачити перед собою Прiсиного  брата,
дарма що Байдашний нiчим нiби й пе схожий на свою  красуню  сестру.  Може,
хiба що вдачею, незламнiстю, мiцнiстю  духу.  Сидить  навпочiпки,  жадiбно
затяга╨ться, спльову╨ в пiсок раз у раз. Досмалив, затоптав недокурок.
   - У вас у радгоспi буде створено ядро.
   Сказав як про щось вирiшене, буденне. Потiм стаг. розпитувати про решту
полонених. Доскiпливо, у подробицях. Хто з якого роду вiйськ,  хто  на  що
здатен, на  кого  можна  до  кiнця  покластись.  Дещо  радив.  Вiд  дечого
застерiгав.
   -  Поспiшнiсть  потрiбна  при  ловлi  блiх.  .Гарячковитих  ми   будемо
остуджувати, - i чомусь суворо зиркнув на Шамiля. - Найменший промах  -  i
голови нам всiм полетять. Люди - рiзнi...
   Оскiльки йшлось про барак, про  товаришiв,  Колосовському  здалось,  що
такi остороги тут навiть зайвi. Сказав:
   - На наших можна покластись. Саме слово полонений - це як  пароль,  тут
зради не бiйся. Хто здатен був зради тi©, той сюди не потрапив.
   Байдашний зиркнув на Колосовського, подумав.
   - Переконливо. Але осторога в нашiм становищi нiколи не зайва.  Бо  тут
все часом вирiшу╨... випадковий випадок.
   Вiн  так  i  сказав  "випадковий  випадок",  i  Колосовський   мимовiль
погамував усмiшку: стилiст... Лейтенант, одначе, помiтив i це.
   - Так, випадковий випадок, - повторив вiн твердо. - Через це  найбiльше
й бува╨ провалiв. Обережним, хитрим, пiдступним -  таким  будь,  така  тут
тактика. Без чистоплюйства: не з благородними ма╨ш справу, з падлюками. На
все йди, аби лиш перехитрити... Бо це окупацiя, пойняв?
   I вже з внутрiшнiм непiдробним переконанням, з почуттям права, впевнено
й  чiтко  поясню╨,  iнструкту╨,  як  треба  пiдбирати   людей,   як   буде
здiйснюватись зв'язок ©хнього ядра з ним,  iз  Байдашним...  Через  сестру
йтиме зв'язок.
   - Надiйна. Тричi надiйна, - з гордiстю сказав вiн про сестру.
   I Шамiловi аж заяснiло смагле чорноброве обличчя. Стали радитись, як  i
звiдки добуватимуть зброю. Нелегко буде це.
   - Та на перший випадок ма╨мо. - Байдашний  добув  iз  кишенi,  нiби  па
заздрiсть товаришам, облiзлий лиспявий пiстолет "ТТ". Потримав на  долонi,
клацнув обоймою, пiсля цього пiстолет знову ковзнув до кишенi, - легко, як
ткацький човник.
   - Щоб не ставити ваш барак пiд удар, операцi© здiйснюватимем бiльше  на
сторонi. Ворог, хоч де вiн знищений, - однаково ворог:  зумiв  -  i  одним
гадом  менше.  I  ще  -  про  трибунал.  Необхiдно  створити   вам   свiй,
полононський трибупал... Беззаконня не буде, але ж не буде й пощади. Самi,
кого слiд, прирiкатимем на смерть. Самi виконуватимем вироки. Винищувати й
винищувати - це буде наша тактика i нашi з ними рахунки.
   "Людина-винищувач" -  так  в  думцi  назвав  його  Колосов-"  ський.  I
мимоволi вiдчув повагу. Довiр'я й повага - це,  зрештою,  важливiше  зараз
вiд симпатiй. "Людина-винищувач" - ось чим вiн притягу╨ тебе, i за це його
визна╨ш, i хоч у мирнiм життi, може, й не став би  з  таким  зближуватись,
iти на дружбу, але зараз вiн сподвижник тобi, товариш у всьому, що  б  там
не сталось. Видно, злий, як шершень, владний до непри╨мностi  i,  напевне,
жорстокий, безжальний, але ж Батькiвщинi зараз потрiбнi такi, i  тобi  теж
цим вiн потрiбен, а подоба╨ться чи нi, то вже другорядне.
   - У мiстi  був,  бачив  ©хнi  дiла..."Принесли  "культуру",  нiчого  не
скажеш...  Майстри  живцем  людей  у  землю  закопувати,   багнетами   очi
виколювати живим... Та не залякають. - Байдашний пiдвiвся, зiбрався йти.
   - Коли зустрiнемось? - запитав Шамiль.
   - Не спiши: коли треба буде, тодi й зустрiнемось. Мушу  вiдлучитись  на
деякий час. Тiльки повернуся - дам вам знати.
   Вже коли прощались, Байдашний спромiгся на скупу iронiчну усмiшку:
   - Мрiяли про Чорнi лiси? Ми ©м тут,  в  оцих  лозняках,  зробимо  Чорнi
лiси... - I повторив з ненавистю i погрозою: -  Будуть  ©м,  будуть  Чорнi
лiси!
   I подався.  Хлопцi  мовчки  дивились,  як  вiддаля╨ться,  змельку╨  мiж
лозняками його фуфайка, його  доладна,  бистра  у  ходьбi  постать.  Потiм
зостались перед очима самi лозняки,  рiдкi,  обгризенi  худобою,  вилинялi
по-осiнньому. Павутиння срiблилось, тонко позависавши  на  них.  Оце  вашi
Чорнi лiси...
   - Ось такий у не© братан, -  блиснув  усмiшкою  до  Богдана  Шамiль.  -
Кремiнь хлопець!
   - Випадкова випадковiсть звела, - усмiхнувсь i Колосовський.



   XIII

   Нi вiд чого не вiдступивсь Решетняк, нiчого не зрiкся. Не  нарiкав,  як
декотрi. Не мав зла навiть  до  тi╨©  габардиново©  з  грiзними  петлицями
сорочки, розiпнуто© на тернах. Нi до наказiв, якi мусили  б  надiйти,  але
так i не надiйшли, загнавши всiх вас у безвихiдь.  Мiг  би  ж  бути  наказ
вчасний, рятiвний, але його так i не дiждались, був iнший, рiзкий, - може,
навiть безглуздий сво╨ю згубною категоричнiстю. Але мусив виконати i його,
бо таке на вiйнi  бува╨.  Бо  хiба,  зрештою,  не  безглуздя  й  саме  оце
людовбивство, що тисячi лiт трива╨ на землi? Хоча не ти винуватець, не  ти
перший переступив кордон... Часом дума╨ Решетняк: хто щасливiший на  свiтi
за людину? Ким би стати хотiв? Птахом? Полюють i на  нього.  Рибою,  лином
яким-небудь?  Гачок  i  йому  приготований...  й   Конем?   Запрягатимуть,
битимуть. Так i не знайшов, ким би краще було. Бо людиною ж таки...  Зна╨ш
любов. I нiжну щемливiсть чекання.
   Прозорi╨ по-осiнньому далеч.  Солома  скирт  iнодi  проблисне  нетеплим
приглушеним блиском. По затiнених стержнях плями сонця блукають.
   Десь за горбами, за дев'ятьма балками - Хмарино тво╨. Якби  вiдпустили,
з зав'язаними очима втрапив би. Нiч форсованого маршу - i вже там. Але  не
пускають. Хоча  за  неперекiрливiсть  та  роботящiсть,  за  лагiдну  вдачу
Решетняк пiшов навiть на пiдвищення: старшим конюхом. Вiхола поставив його
на стайню. I це якраз пiдiйшло йому. Любить коней. Вмi╨ навiть  перепалих,
заволохатiлих виходжувати... Ще на кордонi жартували хлопцi: "Решетняк наш
через  коня  чай  п'╨  несолодкий..."  I  то  правда  була:   вночi   коня
пiдгодовував, свою пайку цукру йому вiддавав... Одного дня, як  iз  казки,
з'явилася Катря. Зi степу навпроти  сонця  йшла,  i  щоки  горiли  ©й  вiд
далеко© ходьби, i ямочки на щоках, i сльозини в  вiчу  були  в  розблисках
свiтла. Не скинувши й вузлiв, спасенне припала йому до грудей, умерла.  На
мить зник свiт увесь, зосталось ©х дво╨.  Все  варто  було  пережити,  усе
перейти, щоб дочекатись цi╨© митi. Вдихнути ще раз любий дух  ©©  гарячого
тiла, вiдчути, як знов шумить у тобi збурена кров,  -  жива,  невицiджена,
шумить силою i любов'ю!
   Неподалiк ста╨нь кучугура сухо© запахущо©  люцерки,  щойно  привезено©.
Розстелив на нiй свою шинельчину обстрьопану. Пiрнувши в зелених парфумах,
сидить твоя усмiхнена й заплакана, твоя довгождана.  Розпрiг  ©©  обережно
вiд ношi, присiв навколiшки перед нею, дивився на не©,  а  вона  на  нього
дивилась.
   - Як ти висох... Видно, як i серце б'╨ться...
   - А бiля серця видно що-небудь?
   - А що?
   - Там осколок зарiс. Бiля самого серця врiс, уже його й не чiпали...
   - О боже!
   - Чого ти? Злякалась, що серце в мене буде залiзне?
   I всмiхнувся. Усмiшка тiльки й зосталась у  нього,  якою  була:  гарна,
сором'язлива, дiвоча якась...
   Смуток повив Катрине обличчя. Мовби почувала й себе винуватою за те, що
рiдна сторона зустрiча╨ його неволею,  а  не  пiснею,  людськими  плачами,
колючим  дротом,  а  не  маковим  цвiтом...  Схаменувшись,  стала   мерщiй
пригощати його, наче  хотiла,  щоб  одразу  з  нього  зiйшла  оця  худорба
полоненська, щоб одразу набрався здоров'я.
   - Все в мене поки що ╨: i хлiб i  до  хлiба,  ще  з  дово╨нних  запасiв
зосталось... Добре заробляла... Гектарниця ж я... I корову що не  забрали,
вистача╨ молока синовi тво╨му...
   - Який вiн?
   - Козаку╨ в баби... Полiца©в  уже  передражню╨...  Сяктак  живем,  горя
прикупивши... А скiльки тебе я попошукала! Де тiльки  не  була!  I  все  ж
цидулка твоя з Холодно© гори таки домандрувала до мене...
   Про Холодну гору став розказувати ©й i про все, що було перед тим.  Щоб
пояснити, чого вiн тут опинився. Щоб знала, що нiчим себе не заплямив.
   - На двiстi кiлометрiв уже був за спиною нiмець, а ми  ще  на  рубежах.
Воювали на совiсть, i я теж нi за кого не ховавсь. Знаю тепер, що бува╨  з
людиною таке, коли ©й нiчого не страшно. Якось танк наповзав просто в лоб.
З'©хав уже гусеницею на бруствер, а я з землi одним скоком та на броню, як
нас учили. Накинув шинелю на смотрову щiлину, ослiпив його, а тiльки  вони
вiдкрили верхнiй люк, як граната моя - туди, в нутровище!..
   - Дiсталось тобi... Бiля Хмариного в нас теж були великi  бо©  пiд  час
вiдступу... Ми з жiнками ще й пiсля  того  не  один  день  у  полях  та  в
лiсосмугах поранених пiдбирали...
   Нi вати, нi бинтiв не було, не мали чим перев'язувати. Шукали  покинутi
стоянки медсанбатiв, назнали там  закопанi  вiдходи  ©хнi  -  вiдкопували,
розмотували чи©сь руки забинтованi, ноги вiдрiзанi...  Розмотували  з  них
бинти, виварювали, випарювали, i вже вони, м'якi й чистi, лягали  на  iншi
рани, тамували iншу чиюсь кров... I це, що розповiдала  Катря,  робило  ©©
для нього ще ближчою, ще дорожчою.
   Катря знов i знов обзиркувала свого вiднайденого.
   - Змiнився ти. Суворий такий став...
   Рука ©© гладила його щоку.  Кiстлявi  випнутi  вилицi.  Широкий  вид  з
твердими брусуватими рисами. Очi  з-пiд  важких  брв  нiби  скошенi  трохи
досередини. Суворiсть, твердiсть набута. Тiльки рот, як i ранiш,  гарного,
майже нiжного малюнка...
   - Чи ти про мене хоч згадував там?
   - Може, завдяки тобi й вижив...
   Мимоволi зiтхнув: стiльки разiв смерть зазирала в вiчi... Ночi без сну.
Завжди в грязюцi... Хлiба не пiдвезти. Навеснi картоплю .незiбрану в полях
викопували, мерзлу, так i тече,  як  гнiй...  На  солiдолi  оладки  з  не©
пекли... Ну, а табiр - хiба його передати словами?
   Пошарудiв, шукаючи кишеню розстелено©, протхпуто© конюшнею  шинельчини,
i видобув звiдти щось схоже на мантачку, на брусок, що ним коси гострять.
   - Макуха?  -  ледве  догадалася  Катря,  взявши  той  чорний  брусок  i
розглядаючи.
   -  Оце  ж  таким  пас  пригощала  Холодна  гора...  Десь   роздобудуть,
розпиляють, i тодi за недокурок можна вимiняти...
   - Сиповi вiзьму, покажу, як виросте, - сказала Катря i заховала  брусок
у кошик. - Щоб знав, чим батька його гартували.
   Iвановi добула з хустки яблучок, невеликих, смагляво-червоних.
   - Циганочка наша.
   - Це хлопцям понесу, хай попробують, - сказав Iван. - Бо фрукту  тiльки
й пробували, як у госпiталi були. Сибiрськi сестри нам ягiд  кисленьких  з
тайги приносили,, вiтамiнiв лiсових...  На  фронтi,  правда,  якось  бубку
бачив, ледве не загинув через не©. Молоденький садок  трапився  по  схилу,
бiжимо, кулi дзижчать, i раптом, бачу, вгорi  мiж  листям  так  i  сяйнуло
рум'яне... Черешенька, перша ягода... Дiстану, думаю, хай хоч  i  вб'╨!  I
про тебе чомусь подумав. Тiльки потягся, а тут снаряд, так i кинуло  мене,
полетiв кудись мемелем... Та все ж, мабуть, було у тiй бубцi щось як  знак
менi: жити!.. I ось як бачиш...
   - Пригаду╨ш йому, що до школи колись ходив з хуторiв? - знов загомонiла
Катря. - Повернувся в село таким катюгою, в собачники до них пiшов...  Все
каркав: нема вже тебе, зотлiв десь.
   - Вiн скорiш зотлi╨, - зхмарнiвши, кинув Iван.
   - Де ж ви тут жпвете?
   - Ото наш барак на белебенi бiлi╨, недавно побiлили...
   Але туди сьогоднi  Iван  не  поспiшав.  I  коней,  пригнаних  з  робiт,
товаришi прийняли бiля стайнi без нього, -  домовився  з  ними,  щоб  самi
обiйшлись, не вiдривали його вiд дружини.
   Тут ©м, на пахучому сiнi,  й  вечiрня  зiрка  зiйшла.  Може  б,  тут  i
заночувати довелось, якби не про©здив поблизу Пауль-управитель  з  бутлями
самогону в тачанцi.
   - Хто такi? - льодовим тоном спитав, не встаючи з тачанки.  Губi©  злi,
тонкi, мiцно  стиснутi.  Вуха  з-пiд  жокейки  стовбурчаться,  лапатi,  як
капуста.
   Може, й справдi не впiзнав Iвана, хоча ж не далi  як  передучора  бачив
його в стайнi. Ще й похвалив, що чалому гарно хвоста пiдрiзано...
   - Та встань, коли до тебе звертаються.
   Iван пiдвiвся знехотя, важко.
   - Дружина прийшла ось провiдати... Дружина, фрау...
   - То чому ж не на мiсцi? Хто вiдпустив  сюди  -  люцерку  розтовкувати?
Порозпускались! А куди тi дивляться?
   "Тi", тобто Пат i Паташон, були якраз бiля колодязя: виднiвся там  гурт
людей, i коло них вартовi стовбичили iз сво©ми "палицями". Управитель щось
миркнув кучеровi, i той погнав до колодязя.  В  призахiднiм  свiтлi  видно
було аж сюди, як Пауль зiскочив з тачанки i замашним жокейським нага╨м,  з
яким нiколи не розлучався, - мабуть, i пiд  подушку  собi  вночi  клав,  -
усмажив по плечах спершу Паташона, потiм, аж двiчi, Пата.  I  пiсля  цього
вже покотив па гебiт.
   Пат i Паташон  надбiгли  з  рушницями  розлюченi,  захеканi  вiд  сво╨©
хортячо© служби. Пат,  що  ранiше  рiдко  й  озивався  до  людей,  з  бiгу
визвiривсь на Решетняка:
   - Забув, що до барака треба? Ану мерщiй! Полонений не зрушився з мiсця.
Бо вiн таки забув. Бо просто не вiрилось, що i в такий день  хтось  посмi╨
вiдiрвати його звiдси, порушити його вiднайдене щастя,  яке  вперше  -  за
довгi роки - тут йому щойно голубило душу.
   Катря, все ще сидячи на розстеленiй шинелi, подала голос:
   - Виходить, уже й любов провиною стала? До мужа ж  свого,  не  до  кого
прийшла...
   -  А  ти  мовчи,  заховай  свою  пазуху!  -  перепинив  Пат   ©©   мову
брутальнiстю. - Невидержка? За любощами привiялась? Ану змотуйся!
   Iван стуманiв вiд образи. Лагiдного, тихого Решетняка бiльше  не  було.
Стояв iнший, гнiвом налитий. "I це ви, пiдголосичi нiмецькi, прийшли любов
мою топтати? Не ма╨мо Й вже права  й  на  це?"  Катря  бачила,  як  поволi
стискуються його загрубiлi вiд працi кулаки. Тепер  i  вона  стривожилась.
щоб по заходив далi в суперечку, щоб не  ско©в  чого,  пiдвелася,  сказала
зласкавленим голосом:
   - Добре, йди. - I, тулячись всiм тiлом до чоловiка, додала: - Я в людей
переночую, а завтра знову зустрiнеiмось, - i погладила його по головi.
   Iван, розчулений ласкою, погамував себе. Нагнувшись, Дiшдiбрав  облиплу
люцеркою свою шинельчину, накинув  ©©  наопашки.  Куца  вона  була,  якась
кривобока, з обпаленими краями внизу.
   - Ведiть.
   Не вiдриваючи очей, стежила Катря, як вiддаля╨ться мiж конво©рами в тiй
шинельчинi наопашки його постать, вiдлива╨ нечутно у вечорову  прозорiсть.
Конво©ри йшли бiля Iяього, довгий попереду, малий позаду, i видно було, як
гвинтивки стирчать при плечах у них, цiвками вгору,  як  палицi.  Вiдiйшли
вже па чималу вiдстань, прямуючи через ма╨ток до барака, що ще  бiлiв  вiд
заходу на пагорбi, як зненацька десь там, де вони йшли,  зринуло,  вдарило
пiснею, немов зi i ╨ну, з неймовiрностi:
   Ой зiйди, зiйди, ясен мiсяцю...
   I тi╨© ж митi угледiла Катря, як iз-за барака, з-за вечiрнiх полiв саме
сходив мiсяць йому, червоно, млисто. Викотивсь, величезний,  i  над  самим
пругом сидiв.
   Як млинове╨ коло!..
   Залилась сльозами Катря. Заслухались конюхи бiля ста╨нь. I  хлопцi,  що
зiбрались бiля баракiв. I дiвчата десь бiля ферм. Всi обернулись лицем  до
тi╨© давно вже тут не чуто© пiснi, що ©©, арештовану,  зараз  пiд  конво╨м
через  мавток  вели  до  барака.  Весь   простiр   степу   повнився   нею,
пiснею-протестом, пiснею-жагою, i була вона на цьому гiркому свiтi як знак
чийогось оживання, знак повернення до життя.
   З сльозами па очах слухала Катря Iванове пiсенне прощання,  вона  цього
вечора вдруге  закохувалась  у  нього,  що,  вiддаляючись  нiби  назавжди,
набезвiк, був ©й зараз найкрасивiший з усiх людей  на  свiтi.  Вже  зовсiм
розтанула в присмерках його постать, розпливлися й тiнi  конво©рiв,  сама,
здавалось, конвойована пiсня iде, вiдплива╨ в заслухану  далеч.  I  хай  в
обстрьопанiй шинельчинi та пiсня i боса, зате висока-висока...
   Тi╨© ночi, колi© в барацi поснули,  Колосовський  на  нарах  (знову  на
нарах!) пiдсунувся до Iвана:
   - Так от, друже, в завдання...



   XIV

   - Тiльки б не збитися  на  пригодництво,  -  сказав  Сергiй  -оператор,
дiйшовшi© до цього мiсця. - Розумiю, що для вас кожен  факт  з  пережитого
дорогий, кожна листiвка, вами вiд руки переписана, зда╨ться подi╨ю -  куди
якою значною...
   - Тодi не було незначного. За листiвку розплачувались життям.
   - А якою буде музика? Чому б  не  взяти  на  супровiд  щось  iз  музики
старовинно©? Не знаю, як кому, а менi... Буваю  в  тривозi,  знаю  хвилини
розпачу. Але коли я сиджу на концертi i бачу, як студентка  полiтехнiчного
в глибокiй задумi, в якомусь майже неземному натхненнi слухав Баха, грiзну
зливу органно© музики, я стаю спокiйним за майбутн╨ людини.
   - Це вже немало.
   - Про Шамiля й Прiсю бiльше б хотiлось. На них зосередитись.  В  них  ╨
ота трагiчна поезiя, що ©© завжди шукало мистецтво.
   - Шамiль i Прiся на екранi... Не можу до цього звикнути нiяк.
   -  Шамiля  я,  скажiмо,  радив  би   дати   стилiзовано,   пiд   нашого
найзагадковiшого. з лицарiв - Мамая. Ось вiн сидить серед  степу  в  сво©й
класичнiй позi, зафiксованiй на всiх отих потемнiлих парсунах.  Бандура  в
руках... Поряд кiнь, повiд накинуто на ввiткнутий в землю спис...  Нi,  не
спис, а рожен - рожен, високий до неба!.. I так на весь  екран...  Випуклi
очi, що  поглядом  вiщуна-характерника  вдираються  тобi  просто  в  нутро
пiдсвiдомостi. I та мiстика пiдпису, старовинною в'яззю: "Ось  ти  дивишся
на мене, а не зна╨ш, хто я i звiдкия родо м..."
   Мама© - це Сергi╨ве хоббi. Но всiх базарах  та  комiсiйних  вишуку╨  тi
старi потрiсканi парсуни. Вважа╨ ©х найбiльшим  дивом  давнього  народного
малярства.  Мiг  би  бути  фахiвцем-реставратором,   якби   зрадила   йому
кiнокамера. Годинами ладен вистоювати в  музе©,  на  самотi  слухати  того
загадкового спiврозмовника,  що,  владно  розсiвшись  серед  степу,  мовби
лукаво пiдморгу╨ тобi, насмiха╨ться, або скаржиться, або запиту╨  з  сво╨ю
чаклунською та╨мничiстю:
   "Ось ти дивишся на мене, Сергiю, а не зна╨ш, хто я i звiдки..."
   - Нi, краще Шамiля залишимо, яким вiн був насправдi...  У  гiмнастьорцi
ношенiй-переношенiй,   що   ©©   Прiся   латала...   В   постолах-шкуряках
Решетняйово© роботи. Якщо Шамiля й  варто  зобразити  лицарем,  то  тiльки
сучасним... Вiн же катюшник, який тут спис?..
   - Творчу дискусiю про це ми ще продовжимо, а зараз - в дорогу. Сьогоднi
в нас культпохiд.
   Крем'яниста  мокра  стежка,  в'ючись,  веде  нас  у   гори.   Йдемо   в
обсерваторiю. З давнiх, з т и х лiт знайомий там у мене астроном, з яким i
Сергiй хоче познайомитись.
   Серед  камiння  бiблiйного,   серед   горiхових   могутнiх   дерев   та
окультурених  кущiв  глоду  (i  тут  глiд!)  височать  срiблястi   пiвкулi
обсерваторних бань-верхiв.
   - Аж куди забрався маврiтанський стиль, - зауважу╨  мiй  колега.-В  цих
оiiуклостях. таки  щось  ╨.  Вражають...  Немов  неземнi  дивовижнi  храми
якiсь...
   Оце  тут  вона,  дозорна  вишка  планети.  Звiдси  людина   намага╨ться
проникнути  в  глибини  свiтобудови,  звiдцiль  чутливi   антени   ловлять
та╨мничу, нерозшифровану мову пульсарiв. У  лобатих  пiвкулях  цих  храмiв
зароджуються гiпотези. Деколи - зовсiм не часто - з'являються вiдкриття...
Об'╨ктом дослiджень тут - тi самi зорянi безвiстi, лише клаптик  яких  вам
видно було в неволi крiзь душник печери-цегельнi. Паленою сажею досi  вона
тобi смердить. Вранцi вискакували з печери схожi на сажотрусiв, чорнi,  як
сатана, страхiтнi подоби людей... Але й звiдти ночами ви  прагнули  зiрок,
вели мову до неба, до свiту, в якому ще стiльки нерозгадапостей...
   Сергiй уважним операторським оком розгляда╨ куполи обсерваторi©.  Тихо,
нiде нiкого, тiльки оцi срiблястi сторожкi пiвкулi.
   - Дивний свiт! Свiт  загадковостей...  Тут  би  знiмати  натуру  чогось
фантастичного, яко©сь iнопланетно© цивiлiзацi©...
   Обсерваторний люд, певне, ще спить: нiякого  руху.  Люди  нiчних  вахт,
вдень вони мають право на вiдпочинок. Нiкому не дозволено ©х турбувати. Та
все ж, поблукавши трохи, на однiй iз  алей  зустрiли  якраз  його,  сивого
астронома. Чолов'яга кремезно© статури i, незважаючи на вiк,  пiдтягнутий,
свiжолиций. Очi з живим блиском, дивно юнi. Поздоровкавшись без церемонiй,
окинув прицiнливим оком Сергi╨ву дещо розвалькувату постать, що, занедбана
господарем, вже почала набирати "тлустостi".
   - Спортом, спортом треба займатись, - одразу  ж  зауважив  професор.  -
Передчасно втрача╨т╨ форму, ще  дiвчата  подумають,  що  лiнтюх,  а  ви  ж
трудяга, я певен... У вас професiя не для ледачих...
   -  Футболом  займусь,  -  пообiцяв  Сергiй  поблажливо.  -  Сьогоднi  ж
записуюсь у дубль до нашо© готельно© команди.  Центральним  форвардом,  не
iнакше!
   - От i добре, - професор посмiхнувсь. - Ходiмте покажу вам свiжi знiмки
Марса, щойно одержав.
   Пiд пахвою вони в нього, в товстiй  папцi,  тi  марсiанськi  ландшафти.
Пiшли за ним. Сам вiдiмкнув дверi обсерваторi©.  Ввiмкнув  рубильник,  дав
свiтло. Угору по сходах.  Кругле,  просторо  примiщення  оперiзу╨,  голуба
панель. Внутрiшнiсть високого  купола  в  гарнiм  обличкуваннi  з  темного
дерева.  Телескоп  нагаду╨  гармату.  Срiблясте  тiло  його  масивне.  Але
астроном одним натиском кнопки ввiмкнув, заставив рухатись увесь пристрiй,
i телескоп поплив по колу, обертаючись  легко,  розумно  якось.  Руха╨ться
вiн, i астроном разом iз сидiнням робить розворот, i вже в горiти ©й  банi
з'явля╨ться щiлина неба...  Сергiй  у  захватi:  весь  цей  рух,  плавкий,
шукаючий, по  невидимiй  градуснiй  сiтцi,  створю╨  настрiй  урочистостi,
священнодiйства. Для астронома ж це будень.
   - Ставимо координати, i телескоп, як бачите, наводиться  автоматично...
На потрiбну нам дiлянку неба.
   - Вiн у вас як живий, - каже оператор. - Поверта╨ться так  осмислено...
I та щiлина неба! Звiдси його якось iнакше  сприйма╨ш...  Все  це  доконче
потрiбне людинi? Як по-вашому: дослiдження галактик - це справдi  не  менш
важливо, нiж, скажiмо, дослiдження людського болю?
   Професор подивився на нього вникливо, помовчав аж нiби ображено. Нiчого
не вiдповiв.
   - Тодi дозвольте невiгласу ще одне запитання з тих,  якi  вже,  мабуть,
вам набридли...
   - Чи життя ╨ на iнших планетах? - догадався професор.
   - Так, життя. Не амiачне яке-небудь, а життя в нашому розумiннi?
   - Я теж хотiв би знати, - професор замислився, поклавши  руку  на  тiло
телескопа.
   Розглядали потiм знiмки Марса, добутi одним iз космiчних кораблiв.
   - Бачите, пустеля, - дiловим тоном казав  професор.  -  Де  тi  канали?
Воронки, кратери, суцiльнi Каракуми, розбомбленi метеоритами...
   - То що ж - Земля тiльки  оазис  у  свiтовому  безмежжi?  -  нахмурився
Сергiй.
   - Не знаю, не знаю... Певен тiльки, що рiдкiсть  вона  i,  як  рiдкiсть
божественну, генiальну, ма╨мо берегти ©©.
   I ще доказував спектри, па яких вони мало розумiлись,  численнi  знiмки
неба: все темпе, в бiлих цяточках...
   - Космос...
   - Холодом вi╨ вiд нього...
   Сергiй, ожвавiнши, в подробицях розпитував про технiку  фотографування,
- це його зацiкавило в погляду фахового.
   - Як, скажiмо, фотографувати Венеру, завжди окутану суцiльними хмарами?
   - ╞© важко фотографувати. Надто ж, коли проходить побiля Сонця:  в  цей
момент вона "тоне" в яскравостi сонячного ореолу. I  тiльки  в  таких  ось
мiсцях,  в  гiрських  умовах,  де  сонячний  ореол  ослаблений,   вда╨ться
спостерiгати ту загадкову красуню, бачити вузький ©© серп...
   - Вдуматись тiльки: людина, як весiльну пару, фотографу╨ планети  у  ©х
сонячнiм вбраннi, - заговорив оператор. - День у  день  дослiджу╨  й  саме
свiтило, розгаду╨ його, батька фотосинтезу й самого життя...  Магiя,  чудо
часу i разом з тим... - Вiн помовчав, покудлав п'ятiрною  голову  кудлату,
потiм знов, запалившись, звернувся до професора: - А сонячнi бурi,  як  вп
вважа╨те, справдi впливають па нашi земнi дiла?  Сонячний  вiтер,  вибухи,
отi самi "збурення..." Дуже вони позначаються па пашiм життi в цiлому й па
самопочуттi та  поведiнцi  окремих  людей?  I  на  якостi  наших  фiльмiв,
скажiмо?
   - Пережива╨мо рiк Спокiйного Сонця, - усмiхнувся професор.
   - А я й по помiтив, - зiзнався оператор. - Скорiш подумав би, що  ма╨мо
рiк Сонця Бурхливого..,
   - Спокiйне чи Бурхливе - рiзницю помiтить не кожен. До того ж iз  Землi
дедалi гiрша видимiсть: багато куряви розвели.
   - Так ось що заганя╨ вас сюди! -пожартував Сергiй. -  Вiд  бур  земних,
вiд тайфунiв та торнадо втiка╨те на цi верхогiр'я?
   -  Вiд  пилюги  цементно©,  вiд  сажi  ТЕЦiв,-уточнив  астроном.  -  Бo
господарник, вiн утилiтарист, часом далi свого  носа  не  бачить...  Дехто
поводиться так, нiби на ньому кiнча╨ться  житт╨вий  цикл,  i  пiсля  нього
життя припинить спiн рух, i майбутн╨ не виставить нiяких оцiнок. А воно я;
буде, прийде. Людство не бездiтне! Нащадки прийдуть i скажуть  сво╨  слово
про нас: як ми жили? Що думали, що i як - головне: як! - робили...
   Була пауза роздуму.  Пiсля  того  професор  знов  повернувся  до  сво©х
спектрiв, галактик, спалахiв  та  вибухiв,  i  незвично  було  ©м  слухати
людину,  що  оперу╨  мiрiадами  зiрок,  вiдстанями  в  мiльйони  свiтлових
рокiв... До того ж тi спектри,  якi  вiн  дослiджу╨,  вибухи,  якi  бачить
сьогоднi, стались безлiч мiльйонiв рокiв  тому,  коли  ще,  може,  й  сама
планета iiе народилась.
   - А вам не сумно? - запитав оператор.
   Професор не зрозумiв:
   - Чого?
   - Що видимий  свiт,  вами  дослiджуваний,  -  це,  власне,  вiдлетiлий,
давноминулий свiт? Вiдгорiлий у далях, у таких часових правiчностях, що ©х
навiть багатiй уявi нелегко збагнутi©?
   - Сумно бува╨ вiд iншого, - довiрливо мовив професор. - Що  на  людину,
хай навiть могутнього iнтелекту,  навiть  коли  стане  вона  найближча  до
якихось важливих iстин, неминуче насува╨ться зима старостi.
   Сергiй глянув на професора запитливо:
   - Старiсть - це трагедiя?
   - Якщо ╨ трагедiя старостi, то, гадаю, не в тому  вона,  що  старi╨ться
тiло...
   - А в чому?
   - В тому, що молодою лиша╨ться душа.
   - Афоризм! Це варто б десь  подати  з  екрана,  -  вхопився  за  почуте
Сергiй.
   Колосовський  тим  часом  розглядав  професора.   Диво   людини...   ╞©
можливостей, ©© витривалостi. Справдi ж, людина - це не тiльки  сукупнiсть
бiлкiв, жирiв, вуглеводiв! Навiть мiнеральну воду  й  ту  ще  як  слiд  не
дослiдили, не розгадали, завдяки чому набува╨ вона сво©х рiдкiсних  власти
востей, проходячи невидимi шляхи десь там, у земних  недpax...  Колись,  у
найтяжчiй житт╨вiй ситуацi©, доля випадково звела Богдана з цим професором
Iзюмським. Бiля куреня, в кiнськiм коростявiм лазаретi... Був сiряк  рудий
тодi на оцих плечах, були слова великого смутку: "Нема неба. Нема зiрок, в
чорних  ураганах  цей  вiк,  що,  може,   останнiй   з   вiдведених   роду
людському..."
   Вiдродилась  людина,  повернула  собi  людську  свою  сутнiсть,   знову
спрямувала погляд у всесвiт...
   - А ви, Колосовський, - обернувся до нього астроном,-∙  щось  фiльму╨те
зараз?
   - Збира╨мось. В туманах пошукiв поки що.
   - Шукати  -  це,  мабуть,  найсолодше  з  усього...  Чи  не  в  наукову
фантастику вдарились?
   - Нi.
   - Там чомусь найбiльше трапля╨ться курйозiв. По-мо╨му, ваше  мистецтво,
як, до речi, i всяке, ма╨ не лише емоцiйно дати вiдчути молодому поколiнню
наш час, а ще й допомогти  його  зрозумiти.  Нам,  старшим,  зда╨ться,  що
молодь ма╨ той досвiд, що й ми, бачила те, що й ми. А це ж не так. I  тут,
звiсно, рiч не стiльки в сюжетах, тут хочеться  бачити  отi  самi  спектри
художньо© мислi, широко©, вiльно©. Щоб заполонювала  тебе.  Магiя  екрана,
вона ж таки справдi iсну╨. Я, дарма що клопотiв маю доволi,  намагаюсь  не
пропускати фiльмiв, охоче дивлюсь i ©хнi, й нашi. Надто  ж  про  любов,  -
посмiхнувся професор i по хвильцi став знову серйозний. - Але хотiлось  би
на екранi бачити любов не полегшену, а  як  житт╨ву  i  активну,  -  я  це
пiдкреслюю, - активну силу, здатну, можливо, навiть впливати на самий  рух
iсторi©... Любов - поняття широке, коли  хочете,  фiлософське.  Ось  i  ця
обсерваторiя, хiба ж не з любовi вона виросла? Часом  думаю  вночi:  це  ж
полеглi, це вони, нiби вставшi©, на сво©х плечах пiдняли твою  лабораторiю
зоряну!.. Або ось вiн, головний герой паш... Телескоп.  Метр  у  дiаметрi!
Сама чиясь любов з надюволiргюю точнiстю  його  шлiфувала,  перш  нiж  нам
передати...
   Пригощав потiм ©х рiдкiсною "Iзабеллою". А коли вийшли па подвiр'я, щоб
повертатися до готелю, Сергiй знову задивився на срiблястi, сонцем  облитi
пiвкулi обсерваторних верхiв.
   - Ну, а циклон, що оце внизу лютував, до вас, на Олiмп, не добравсь?
   - Перепада╨ й нам. Коли розгуля╨ться, понесе грунти - тодi  прощайся  з
небом, зiрками, принаймнi на деякий час.
   - Жаль, що я не приборкувач циклонiв, - пожартував Сергiй.
   Професор заклав руки за спину  i,  свiтячi©  сивиною,  нiби  роздумував
уголос:
   - На людину вiйни, на  не©  хвороби,  проти  не©  стихiя...  А  людина,
всупереч всьому, таки ма╨ всюди залишатись людиною...
   Котрийсь  iз  молодих  працiвникiв  обсерваторi©,  перебiгаючи   але╨ю,
звiддалiк гукнув, доповiв професоровi:
   - Пишу Сонце!
   Коли, розпрощавшись, спускалися з гори,  Сергiй  знову  згадав  про  цю
випадкову реплiку:
   - Заздрю людинi, що  може  отак  по-робочому,  буденно  сказати:  "Пишу
Сонце!" Цьому б нашу стрiчку  присвятити.  На  це  б  навести  кiнокамери:
"Сонце Любовi пишу! Сонце людського цвiтiння..."



   XV

   А я поки що змушений писати тьму. Глухi, беззорянi ночi осiннi.  Барак,
обшнугований негодою. I нiчне  засiдання  трибуналу  в  кутку,  на  нижнiх
нарах...
   Пат i Паташон не  дуже  перепружують  себе  службою.  Вдень  ©х  дедалi
частiше залучають виганяти по сусiднiх селах людей  на  трудловиннiсть  та
виловлювати тих, що уникають вiдправки до Нiмеччини. I не  велика  радiсть
пiсля такого дня, промоклому, промерзлому, мiсити грязюку  до  барака.  До
того ж сама робота  полонених  вимагала  трохи  попустити  режим:  хто  на
конюшнi, хто по©хав на станцiю за вугiллям, ще когось на цiлу нiч  послано
дерть  молоти...  Вартовi  навiдаються  звечора  до  барака,  покрутяться,
з'ясують, хто де, i подались пiсля цього,  один  -  додому,  а  другий  до
конторських у карти грати. Бо,  зрештою,  куди  цi  втечуть?  Сюди  вже  й
яроплапи ©хнi не долiтають. Засади скрiзь, на  всiх  дорогах  хапають,  по
мiстах облави, - частiше тепер, навпаки, сюди, в ма╨ток, тiкають,  де  хоч
вiд голоду не пропадеш...
   Увечерi, як тiльки зникнуть Пат i Паташон, барак ожива╨, пости з  самих
полонених стають понадвiр'ю на чатах. Стоять, вистежують темряву,  доки  в
барацi засiда╨ суворий безнаперний ©хнiй трибунал. Судять.
   Прибiгала перед цим Катря до  Iвана.  Час  вiд  часу  вона  тепер  його
провiду╨, всi вже позвикали до не©, iнодi й ночувати залиша╨ться - веде ©©
тодi Iван в тамбурний закапелок на стайнi, де густе, надихало кiньми тепло
i кiнських попон  вистача╨,  щоб  укрити  ©хню  любов.  Там,  у  тамбурнiй
свiтлицi, на розгорнутих збо©нах чути ©м цiлу нiч, як конi бiля ясел тяжко
зiтхають, думаючи щось коняче, сво╨, може, вiльне й  далеке,  як  лiто  на
луках.
   Щось тут i Решетняковi сну╨ться з квiтучих казок итинства. Прадiд  його
чи, може, прапрадiд в турецькiй неволi був. I теж старшим кiнничим, -  так
розповiдала  бабуся.  I  все  приглядався:  котрий  же  iз   тих   румакiв
найбистрiший, щоб погоня його не догнала? Султанова то  була  та╨мниця.  А
потiм якось дав ©м сiна, а те сiно виявилось чарзiллям, i конi султанськi,
попробувавши,  одразу  на  мову  здобулися,  по-людському  заговорили   до
кiншiчого. Так дiзнався, котрий найбистрiншi©, котрому погоня не  страшна.
I на ньому й вимчавсь iз султанських ста╨нь вночi, з ним переплив Дунай...
В дитинствi нема╨ легенд, для Iвана то  все  було  справдiшн╨.  "Наче  сам
бачив,  як  вiн,  вхопившись  за  гриву,  переплива╨  Дунай".   А   Катря,
зiщулившись пiд попоною, слуха╨ Iвановi спогади-сни, i голос ©© невеселий:
   - Жаль, конi тепер не розмовляють по-людському, чарзiлля не найти...  А
горя цiлi дуна© розлилось...
   В  останнiй  прихiд  розповiла  Катря   пожильцям   барака:   нахабнi╨,
розоря╨ться той вислужник Йона, життя вже вiд нього нема. Кривдить  людей,
а якось, напившись, добивався в хату до не©. Не пустила, то вiн стрiлянину
зчинив у дворi, вiкна побив... Розповiдаючи, Катря очiкувально дивилася на
Йвана, ждала, що скаже, а вiн хмурився й мовчав. Аж здивувалась. I сама  ж
намагалась виправдати його мовчанку: невiльник життя, руки  зв'язанi...  I
хiба в одному Хмариному зараз пану╨ свавiлля?
   З Катриних новин для пожильцiв  барака  iнша  виявилась  найголовнiшою:
днями наших парашутистiв Йона зловив i сам вiдiгнав у гебiт. Хто вони,  тi
дво╨ парашутистiв, i з якою метою були скинутi - про  це  в  барацi  могли
тiльки догадуватись. Нещасливим виявився ©хнiй  нiчний  стрибок:  один  на
деревi завис, заплутався, а товаришка його, зовсiм  молода  дiвчина,  руку
зашкодила падаючи, - Йона, проте, i ©й скрутив руки за спиною дротом, того
ж ранку й погнав обох до новiту-гебiту.  Вислужився,  iуда,  ще  нiбито  й
винагороду отримав за них... П'яний як  чiп  повернувся  додому,  прилюдно
похвалявся на толоцi сво╨ю хоробрiстю. Одного лише не знав Йона: що  не  в
такiй уже й далечi вiд Хмариного, за полями та  балками,  закутими  першим
морозом, помста чиясь не  спить,  готу╨,  за  тих  невiдомих  парашутистiв
розплату.
   Пiсля того як Катря пiшла, зiбрався увечерi трибунал.  I  хоч  Решетняк
промовчав тодi, слухаючи про побитi вiкна,  але  зараз,  коли  йшлося  про
зовсiм не  знайомих  йому  людей,  про  невiдомих  отих  погублених  Йоиою
парашутистiв, вiн перший подав голос:
   - Таке не прощають.
   Хай не знайомi нiкому вони з вас, не зна╨ пiхто, якi вони були,  що  за
люди... Нашi парашутисти! - i цим сказано все.
   Винесли вирок.
   Товаришi подумали й про таке: в селi не можна чiпати Йону, бо на  Катрю
впаде пiдозра, життям поплатиться ©хня спiльниця... Вирiшили, що братимуть
його на хуторi, де Йона ма╨ гуляти у свого приятеля иа хрестиках.
   Операцiю очолював Колосовський. Нiхто й це помiтив, як  наступно©  iючi
вислизнуло тро╨ коней iз крайньо©  стайнi,  швидко  зникнувши  в  темрявi,
розкидаючи свiй глухий тупiт у степу. Нiч була довга й невiдома  попереду,
©дучи, Решетняк уявляв, як беруть вони Йону, як поведуть його на те  давно
запустiле дворище у степу, батькiвщину Йонину,  де  старий  Архипепко  яму
собi копав. Поклав собi Решетняк, що неодмiнно  все  там  вiдбудеться,  на
тому ж мiсцi, де Йона вчинив над сiльським активiстом розправу. Приведе  й
скаже:
   - Копай... Тво╨ до тебе й поверта╨ться.
   Проситиметься Йона, на колiна падатиме:
   - Змилуйтесь,хлопцi!
   - А коли стара Архипенчиха тебе благала, ти змилувавсь?  Копай  же  сам
собi яму, як вiн копав: вiчними сусiдами будете.
   Схопили Йону там,  де  й  задумано  було  його  схопити:  бiля  старого
вiтряка, коли п'яний повертався з  хрестин.  Здасться,  спершу  вiн  i  не
дотямив, що за напад на нього, в думцi, видно, не покладав, що вiн  кимось
уже заочно засуджений.
   - Запроданець, - сказав Колосовський,  вiдбираючи  зброю.  -  Найманець
пiдлий.
   - Хай i найманець... Найнявсь! - обурено  випручувавсь  Йона.  -  I  до
чорта наймусь! Бо розорили! Всю душу ви менi  випотрошили!  Хто  iз  землi
зiрвав? Хто нас, як цуценят, у сани?
   - Зрадник. Вислужпик,-згрiзна падало на нього з темряви.
   - Пустiть! Вiдiйдiть! - пручався всiма м'язами. - Нiкому я не служу! Нi
свастицi, нi тризубцю!.. I до лампочки ця менi  ваша  Укра©на!  Весь  свiт
пройду! Картопля всюди однакова - мерзла та сушена!
   Заткнули рот, скрутили руки, мiж кiньми погнали у вiдкритий  степ.  Про
те, щоб вести його кудись на батькове дворище, до страченого ним Архипенка
"у вiчнi сусiди", Колосовський не захотiв i слухати:
   - Нема коли з ним воловодитись... Тут.
   ...Як непомiченими ви©хали з ма╨тку,  так  непомiченими  й  повернулись
тро╨ вершникiв удосвiта до стайнi. Мовчазнi, з суворими лицями, задубiлими
на вiтрi. А перенатуженi конi - з iне╨м на змокрiлих, ще повних  нутряного
клекоту грудях.
   Но стало зрадника Йони в Решетняковiм селi. Зник загадково. Розпився до
того,  що  людей  не  впiзнавав,  -  хiба  ж  довго  такому  вночi  в  яму
вшелепатись? В який-небудь напiвобвалений на старiм хуторищi  колодязь,  -
позоставалось ще ©х у степу пiсля того, як хутори порозбивали...
   Аж у першу косовицю, коли староста вигнав збiдоване хмаринське жiноцтво
з косами в поле i коли цi, безмужнi, вишикувавшись тужливим ключем, рушили
по тiм самiм лану, де колись ходили комбайни з  ©хнiми  комбайнерами  бiля
штурвалiв,  -  одна  з  переднiх,  кладучи  покiс,  зненацька  в   ячменях
наткнулась  косою  на  щось  перетлiле.  Без  обличчя,  без  очей  кiстяк,
переточений мурашнею... Лише по  чорнiй  зотлiлiй  шинелi,  по  вискалених
металевих зубах i впiзнало жiноцтво свого  лютого  односельця.  Переточена
мурашнею зотлiлiсть - то було все, що зосталось вiд Йони.
   Одначе ще далеко той день,  коли  його  у  хлiбах  викосять  хмаринськi
косарi в спiдницях.
   А поки що  Решетнлк  ревно.  порав  коней,  розгарячiлих  пiсля  нiчно©
гiньби. Того погладить, того неболяче торкне шкребницею i ще  раз  огляне:
треба, щоб на ранок були, як всi, зоднаковiлi. Iншi конюхи нi  про  що  не
розпитували - коло нього все тут люди  сво©,  надiйнi.  Мовчки,  як  пiсля
тяжко© роботи, закурював з ними в розчинених дверях  тамбура.  I  хоч  очi
червонi були вiд нiчниць, на сон не тягло. Розвиднялось  уже.  По-зимовому
важкi, недобрi хмари над степом пiднялись. Гнало вiтром, i снiг  пролiтав,
косий, трасуючий. I, дивлячись на той  снiг,  думав  Решетняк:  "Це  якраз
добре. Все примете..."



   XVI

   В Перемишлi ©х постригли. Клубок круто скручених пiд  хусткою  Прiсиних
кiс звично рвонула чиясь невiдворотна рука...
   Кiлька спроб втекти  по  дорозi,  вiдлучившись  нiби  за  кип'ятком  на
станцiю, кiнчились для Прiсi лише синяками густими. Цi синяки,  аж  чорнi,
побачила в себе на  тiлi  теж  у  Перемипiлi,  коли  роздягалася  в  лазнi
пересильного  табору.  Постригли  всiх  пiдряд.  Машинками,   наголо,   як
тифозних. Ось там наглумились! Накричалася разом  з  дiвчатами,  коли  вiд
есесiвок вiдбивались, вiд ©хнiх ножиць боронячи косi© сво©...  Були  такi,
що з горя голки ковтали. Нiби з  життям  назавжди  прощаючись,  волали  до
недосяжних тепер  матерiв,  похапцем  передавали  полякам  останнi  листи,
заллятi сльозами: "Мамо, ми гинем!  За  що  вони  мучать  нас,  що  ми  ©м
зробили?"
   Якщо фортуна ще здатна виявляти прихильнiсть,  то  вона  до  Прiсi  хоч
трохи таки скривилась: не в табiрнi бараки потрапила невдала втiкачка,  не
до вахманiв, не до вовчиць блокових та штубових, що уколами  витатуйовують
на вас безвихiднi табiрнi номери, - придбала Прiсiо за скiлькись там марок
нiмкеня-аристократка для робiт у сво╨му ма╨тку ;i  середньовiчним  замком.
Вперше, не в пiдручнику  iсторi©  i  не  в  кiнофiльмi,  а  насправжки,  в
реальностi, дiвчина побачила тут рицарський замок  мурований.  I  чепурний
корiвник бiля нього неподалiк, з  якого  ти,  остарбайтерка,  щодня  будеш
вичищати гнiй.
   Нiмкеня - худа, висока, сама хребетна  кiсть  ходяча  -  накульгу╨,  бо
замолоду об'©жджала коней, i на згадку про тi часи ма╨ пошкоджену  ногу  i
тро╨ срiбних вставних ребер замiсть власних. Панi ще й зараз  коха╨ться  в
конях, в не© - цiла конеферма, гордiсть цього родовитого ма╨тку.  Господар
весь час нездужа╨, його возять у колясцi, дiвчатам велено щоранку вiтатися
з ним:
   - Гут морген, гер Рiтмайстер.
   Гер Рiтмайстер - тiльки так, бо вiн знатний, рiд його походить  ще  вiд
середньовiчних предкiв у кольчугах. Нi, грубим вiн з ними не був, цей гер,
цей спаралiзований нащадок власникiв замку,  Нe  бив  нага╨м,  не  щупував
дiвчат, не глумився, як тi, що  на  пересильних  пунктах  з  фотоапаратами
вдиралися в душовi, щоб на плiвку вхопити голих беззахисних полонянок. Цей
не дозволяв собi бути брутальним. Вiн просто не помiчав  вас,  що  снували
мимо нього з пов'язками "ост" на рукавах, були ви для нього наче зiтканi з
повiтря, вiн дивився згорда крiзь вас крiзь безтiлесних. 1, мабуть, зовсiм
не чув  чи  не  бажав  чути  отого  вашого  щоденного:  "Гут  морген,  гер
Рiтмайстер", бо нiколи не вiдпо'вiдав.
   Усiм розпоряджалася, панi, вона тримала ма╨ток в руках.
   - Ми не вискочки скороспiлi. У  нас  герб,  i  ми  залиша╨мось  вiдданi
кайзеровi, - казала пиховито i нiяк не хотiла повiрити, що нiмецькi  вояки
здатнi  були  скородити  мiннi  поля   вiйськовополоненими   i   вчительок
затовкувати в пацв'яхованi бочки...
   - Не може цього бути,  -  аж  сердилась  панi.  -  Ми  не  варвари.  Ти
вигаду╨ш, брешеш!
   Вони не хотiли бути варварами. Панi не могла уявити  свого  сина  серед
тих шмаркачiв з гiтлерюгенд, що гiрше бандитiв  знущаються  на  Сходi  над
мирним населенням. Чи, може, вони й справдi не були з природи такими?  Але
ж згоджувались роками культивувати в собi жорстокiсть убивць  i  садистiв,
бо бутрi жорстоким, глухим до людського болю - це для них уже  не  ганьба,
навпаки, це стало синонiмом доблестi,  прикметою  дужо©  арiйсько©  вдачi.
Панi не хоче цього визнати, але ж я бачила це сама, чу╨те, бачила?!
   - Ти, мабуть, навмисне це все вигаду╨ш, щоб компрометувати  пас...  Хто
ти за фахом?
   - Мала бути вчителькою... А поки що недовчена студентка.
   - О! То це ти там i нiмецьку студiювала?
   - Аякже. Ich bin... du hist... er ist! - I повторила з притиском: -  Er
isl! Er ist!
   - Браво, Фрiсьхен! Ти ще скажеш, що й нашу iсторiю вчила?
   - I вашу, i свою...
   - У вас ╨ iсторiя? - кривилася панi  поламаною  усмiшкою.  -  Тодi  вже
скажи, що у вас було й рицарство?
   - Було. I ╨! Був орден лицарiв Сiчi Запорозько©... I лицарiв Сиваша  та
Перекопу... Ки╨во-Могилянська академiя була...
   - Не чула тако©.
   "А що ти чула, стара мегеро?  Що  ти  зна╨ш  про  нас?  Не  чула  наших
мелодiй. Не читала наших книг. Не ма╨ш уявлення  про  iсторiю  нашу!  Нашi
синi Днiпрогеси, унiверситети, наша  молодь,  що  розквiтала  таладтами  й
надiями, - все це для тебе не iсну╨! Заклякла в тупому, пихатому  неуцтвi,
так невiгласкою i в землю ляжеш iз сво©ми срiбними ребрами... Пороху хтось
насипле на цi  хижi  очi,  що  не  хотiли  помiчати  цiлих  народiв  з  ©х
прагненнями, з  ©х  життям,  ©х  культурою...  Ми  нижча  раса  для  тебе,
напiвдикуни. Чому? Чому ви такi? Що дала вам вся ваша  нiмецька  мудрiсть?
Навчила будувати бараки, табори задротованi? Гори клубкiв  колючого  дроту
виробляти для всi╨© бвропи?"
   - Ви ледачi, ви хитрi, як, зрештою, всi слов'яни. Схильнi  до  мiстики,
царевбивств, до руйнiвних  революцiй,  авжеж?  I  ви  дуже  пiдступнi,  це
правда?
   - Ми люди, як i всi. I хочемо, щоб всi були людьми.
   - Якщо ти така  ерудована  та  язиката,  то  чому  ти  тут?  Менi  твоя
освiченiсть, власне, нi до чого.
   - Панi, але дозвольте зауважити: я й не просилася сюди.  Не  з  власно©
волi тут.
   Було це по-нiмецькому  логiчно,  i  навiть  черству  нiмкеню  це  мовби
торкнуло,  по  жовтiм  пергаменту  носатого  обличчя  майнула  щось  майже
прихильне.
   - Тобi нема чого нарiкати. Дякуй боговi, що потрапила не в  Бухенвальд,
не па завод, а в порядну родину, в цей рицарський замок.
   - Але ж хiба не вашi рiщарi поначiплювали нам цi  принизливi  нарукавнi
пов'язки  рабинь?  Це  ж  вашi  нiмецькi  ножицi  пообстригали   нас,   як
каторжанок...
   - Ти ображена, що брудну твою голову обстригли? -  здивувалася  панi  i
стала пояснювати, що нiчого образливого в цьому нема, бо це гiгi╨на,  крiм
того, в них, у нiмцiв, людське волосся  -  цiнна  сировина:  з  практичною
метою переробля╨ться у промислову повсть i пряжу.  Iз  вiдрiзаних  жiночих
кiс, з волосяно© пряжi  у  них  виробляють  ступнi  шкарпеток  для  команд
пiдводних  човнiв,  волосяна  повсть  вжитку╨ться  також  на  панчохи  для
iмперсько© залiзницi...
   - А ти ж як, гадала? Ми, нiмцi, вмi╨м усе повернути в  доцiльнiсть.  Це
схiдний повiльний ваш розум не  знайшов  би  практичного  застосування.  А
нiмецький генiй iз ваших кiс робить чудовi панчохи...
   - Данке шьон за пояснення.  А  ми,  дурнi  схiднячки,  цього,  бач,  не
розумi╨м... В нас коси - для краси...
   На рiздво, нiмецьке рiздво, на©хало гостей.  Прибув  у  цi  днi  i  син
Рiтмайстера, фронтовий офiцер, у вiдпустку.  Ще  перед  тим  папi  не  раз
хвалилася сином, який вiн порядний, добро вихований. А Прiся дивилася,  як
старанно мив руки порядний цей вiдпускник, i здавалося ©й, що то вiн  кров
чиюсь вiдмивав. "Але не вiдми╨ш! Не вiдми╨ш довiку!" - повторювала вона  в
думцi, дивлячись на червонi клешнюватi  пальцi  та  на  брязкотельця  його
залiзних хрестiв.
   Влаштували бенкет на честь синового  при©зду.  Перед  тим  гостi  цiлою
ватагою вiдправилися в  лiс  на  полювання  -  у  них  кiлькасот  гектарiв
фамiльного  лiсу,  де  повно  звiра:  зайцiв,  кабанiв,  козуль...  I  ось
повертаються iз здобиччю, трублять в мисливськi роги за давнiм  рицарським
звича╨м, складають здобич  купами  серед  подвiр'я,  вихвастуючись  -  хто
бiльше набив... "А руки ж вашi в людськiй кровi",  -  знов  думала  Прiся,
звiддалiк поглядаючi© на ©хнiх нещасних пострiляних сарн.
   Гостювали в цих родовитих фонiв ще и якiсь новоспеченi фони з  Берлiна,
з ними нiмченя мале, гарненьке, що заникувало часом до  корiвника  або  на
курятник, дивилося, як Ирiся працю╨,  посипа╨  прохiд,  моп  алею,  жовтим
пiском. Ждало мале, доки вона звiльниться вiд роботи, щоб могла побавитися
з ним. Якось пита╨:
   - Хто ти? Звiдки? Як тебе звати?
   Показала йому нашивку "ост" на рукавi;
   - Фон дер Остен.
   Воно зрозумiло жарт, засмiялось.
   Iншого разу юне арiйча застало ©© в  курятнику,  коли  вона  нiчого  не
робила. Сидiла, i навiть книжка  нiмецька  лежала  збоку  -  не  читалося.
Нiкого й бачити не хотiла зараз бiля себе, крiм  одного  -  крiм  смаглого
лицаря-красеня з далеких iмеретинських гiр. Он вiн з вилами серед тих,  що
вкривають радгоспний свинарник... Тi на даху, а Шамiль знизу солому пода╨.
Його худа, пругковита постать латана-облатана, але й  в  нiй  щось  горде,
непiддатне. Перед тим, як виважити в повiтря набряклий водою куль,  Шамiль
пронизу╨ його вилами з якимось весело-войовничим погуком, аж  дiд  Харитон
не може стримати свого захвату:
   - Ну й чечен! Ну й кляте ж! Все в нього ловко виходить!
   Никало знудьговане арiйча, зачiпало Прiсю, кликало бавитися з ним:
   - Фон. дер Остен, пограйся зi мною!..
   А вона нi з мiсця. Тодi мале пiдкралося iз-за спини i,  набравши  повну
пригорщу пiску, сипонуло ©й в очi тим пiском... Догнала його аж у парку i,
накiрчивши, добре натовкла носом у  снiг,  вiдлупцювала  малого  фона,  як
хотiла. Дарма що верещало мов  недорiзане.  Вибила,  i  аж  тодi  бурхнули
сльози образи, аж тодi спохопилась: що ж буде?
   Незабаром гукнула ©© старша кухарка:
   - Що ти там нако©ла? До панi мерщiй!
   Панi сидить у крiслi, розпиту╨, чи правда, що на  нiмецьку  дитину  ти,
остарбайтерка, руку пiдняла.
   - Ти розумi╨ш, на що ти зважилась? Розумi╨ш, як можна  трактувати  твiй
вчинок? .
   - Але ж воно менi очi пiском засипало!
   - Ти ж могла в сво╨му нестямi навiть скалiчити це юне створiння!
   - Воно вже й так скалiчене... духовно. Вважа╨, що йому все дозволено!
   Панi трохи недолюблювала цих новоспечених фонiв, вважала ©х вискочками,
може, це тiльки й не дало розгулятися ©© гнiву.
   - По якому мiсцю ти його била?
   - По отому самому... Дiтям усiх рас i нацiй по одному мiсцю  перепада╨,
- воно в них однакове... '
   - Бiльш нi по чому?
   - Нi.
   - I такн добре набила?
   - Добре.
   Тiнь усмiшки  нсремайну.iа  по  бляклих  устах  .нiмкенi,  Пастроживши,
попередивши. щоб бiльше руку на нiмченя не смiла здiйняти,  взялася  цього
разу сама залагодити справу.
   Може, ще й тому, що сип перебував у замку, i мати  з  тако©  нагоди  не
дозволяла собi крайностей щодо нерсонаяу, пс хотiла бути надто злою навiть
у ставленнi до клятих цих остарбайтерок. Панi робила все, щоб син  якомога
довше побув удома; використавши зв'язки, якось так  влаштувала,  що  здали
залiзничний квиток, i вона сама придбала йому iнший - на лiтак. А невдовзi
пiсля  того,  як  полетiв,  одержала  звiстку  й  хрести:  сина  десь  над
укра©нськими лiсами збили партизани.
   Панi ледве не збожеволiла.
   - Це ж я... Я сама винувата, сама послала сво╨ дитя на смерть!
   Прiся, дивлячись на щире невтiшне горе матерi,  ладна  була  пройнятися
навiть спiвчуттям до старо©. ╙диний син,.улюбленець i  надiя  родини,  вiн
бiльше нее iснував, вiн став жертвою власного фанатизму  i  завойовницько©
ненажеркостi... Скрутком сплющеного  металу  врiзався  в  землю,  морозами
скуту, той його останнiй лiтак... Тепер тiльки фото його  в  чорнiй  рамцi
висить у материнiй кiмнатi, i весь замок поник у жалобi. Може,  хоч  тепер
ви, панi, зрозумi╨те горе наших матерiв,  зрозумiйте  i  мою,  i  Шамiлеву
матiр?
   Але навiть пережите горе не  зробило  стару  нiмкеню  добрiшою.  Бiльше
того, незабаром сталась подiя, яка всiх остарбайтерок приголомшила.  Помiж
iнших працювало на панськiй кухнi дiвча одне, Маруся, Прiсина  землячка  з
сусiднього району.  Iнодi  разом  вiдводили  душу,  мрiяли  удвох  навеснi
втiкати. Якось панi в сво╨му траурi зайшла  до  кухнi,  а  па  плитi  саме
молоко збiга╨, сердито випiню╨ться з каструлi. Чи нерви зрадили,  чи  лють
за партизанськi  лiси  перевершила  все,  тiльки  вхопила  ту  каструлю  i
кип'ячим молоком дiвчинi - в обличчя! Ошпарила все лице, i очi  вишпарила,
звiрюка... Коли з'ясувалось, що Маруся зостанеться назавжди скалiчена,  що
зiр не повернути, дали пiсля цього ©й волю: можеш вiдправлятись назад,  на
свою Укра©ну...
   I вiдправили.
   Прiся не раз ставила себе на ©©, на Марусине мiсце, i,  грiх  подумати,
навiть щось схоже на заздрiсть прохоплювалось в душi... Хай хоч  ошпарена,
з вiчною нiччю в очах, але ж додому,  на  Батькiвщину...  I  вже  з  жахом
уявляла, як, ослiплена, руками на Укра©ну дорогу  намацу╨,  з  спотвореною
сво╨ю вродою поста╨ перед братом, перед Шамiлем... Та потiм  отямлювалась:
пi, анiзащо не показалась би йому такою, перед ним вона хоче бути тiльки в
усьому бездоганною, щоб почути ще хоч раз вiд нього оте вогнисте, жагуче:
   - Ти красива, красива... Шенi чiрiме!
   Угнiчена горем, з каменем на душi працю╨  на  курятнику,  день  у  день
вичища╨ гнiй, а вивозять його тачками тро╨ поляк iз полонених, що  ©х  для
роботи щоранку приводять iз табору, розташованого неподалiк,  у  дюнах.  В
таборi там у них хвороби, звiрячий режим, недо©дання, "Та невже ж - це  ти
©м нiчим не допоможеш? Долею ж такi, як i Шамiль... Якусь би  передачу  ©м
за дрiт, i буде ця передача нiби й для нього!.."
   Прiся знайшла спосiб: вранцi вiдбере щойно зiбраних з-пiд несучок я╨ць,
накута╨ сiном i зверху гно╨м прикри╨. А поляки вже  в  курсi  -  прийдуть,
мовчки вiдриють сховок з-пiд гною i - в табiр, товаришам... Вдалося  одне,
то вирiшила з дiвчатами спробувати й друге:
   - Канiстру молока ©м передамо...
   Та, видно, котрийсь iз панських мисколизiв пiдгледiв, донiс, бо ось уже
кличуть Прiсю в поко©, сто©ть вона  перед  гером  Рiтмайстером.  Висохлий,
хворобливий спадко╨мець рицарiв, пихач, що нiколи й словом не  озвався  до
остарбайтерок, зараз здобувся  на  мову,  ладен,  зда╨ться,  в  горло  був
дiвчинi вчепитись за цю канiстру молока, перехоплену вже на  пiвдорозi  до
табору...
   - Та як ти смiла, крадiйко!.. Адже це мо╨!
   Вона зовсiм  не  соромилась  свого  вчинку,  пробувала  навiть  i  йому
втлумачити, що це не крадiйство, доводила з чуттям правоти:
   - У вас вiсiмдесят корiв, пане Рiтмайстер, i майже всi дояться...  Хiба
вам iз панi не вистача? А там голодують, там - хворi...
   - Те мене не обходить. Молоко - моя власнiсть, ти  здатна  це  втямити?
Мо╨,  кожною  краплиною  мо╨!  Менi  належить,  i  тiльки   я   можу   ним
розпорядитись! Це справа престижу, це наш незрушний закон!
   Вiн горланив, трясло його, аж судомило в колясцi. Запевняв, що  не  так
навiть канiстра обурю╨, як посягання па принципи, на  самi  пiдмурки  його
життя. Бiльшовичка, баламутниця, ти ма╨ш нахабство зазiхати на його  право
господаря, зневажати ©хнiй нiмецький порядок-орднунг?..
   Дiвчина дивилась на нього, не ховаючи зневаги й  презирства.  "Так,  ви
поневолили, знещасливили нас, - нiби казала йому  у  вiдповiдь,  -  але  ж
нещаснi будете й ви, раби свого бездушного орднунгу!"
   - Крiм закону,  пане  Рiтмайстер,  ще  ╨  почуття.  Звичайне,  людське.
Спiвчувати, допомагати людинi в нещастi - це, по-вашому, злочин?
   - Схiдна непотрiб, ти ще будеш мене повчати? В  таборi  будеш  повчати!
Марш звiдси! В табiр ©©!
   Того ж дня всiх причетних до справи з  канiстрою  погнали  на  станцiю.
Надвечiр вони вже опинились на чорнiй з-пiд вугiлля  платформi,  вiдкритiй
усiм вiтрам. Вартовий iз гвинтiвкою коцюрбився поблизу,  потонув  у  сво©м
настовбурченiм комiрi, нахляпивши пiлотку на вуха.
   Мчить  ешелон.  Всевладний   нiмецький   орднунг   нависа╨   над   нами
непроглядною нiччю. Летять вiд  нас,  як.  у  безвiсть,  чорнi  придорожнi
дерева, гримлять вiадуки... Може, треба прощатись? Чи й саме життя людське
- це тiльки велике й пекуче прощання? В кого довге, в кого коротке...  Але
завжди велике, як бiль, як душа, по вiнця налита до когось  любов'ю...  Чи
ще буде iнакше? Повинен же бути свiт, де  кра©ни  й  народи  не  знатимуть
бiльше нашесть, де на людей не полюватимуть, мов  на  сарн  у  заповiдному
лiсi... I що нашестя були - це сприйматиметься як дикiсть, як щось  зовсiм
протиприродне людинi...
   В пiтьму запiзно гуркоче платформа,  несе.  Нiби  в  ураганному  вiтрi,
темними силуетами пролiтають голi дерева, казарми, кiрхи, пакгаузи... Де ж
тво© осяйнi, великодушнi мiста, ╙вропо? Нема  ©х,  не  чути  ваших  теплих
атлантичних  вiтрiв,  анi  вашо©  органно©  музики  -  нiчний,  iз  сажею,
огаристий вiтрюга чорними хугами свище на нас iз  пiтьми...  Нiчого  нема.
Навiть сталевих нема в нас голок, щоб можна було  ковтнути.  Анi  папiрця,
щоб написати й кинути в нiч:
   "Любий, коханий мiй!  Живи  i  за  мене.  До  останнього  зблиску  буду
твоя!.."

   БЕЗ ПРАВА ВМЕРТИ

   Знайшлися сапери, знайшлися мiнери. Знайшлися вiдважнi душi, готовi  на
будь-яке завдання. Останнiм часом пiдiрвалося кiлька  нiмецьких  машин  па
старiм  большаку.  Якимось  чином  мiни,   що   залишилися   де-не-де   на
певискороджених мiнних полях,  ночами  перекочовували  туди,  на  большак.
Хтось ©х знаходив, хтось закладав. Щоправда, мiни вибухали  не  па  землях
радгоспу, i тутешнiх це нiби не стосувалося. Пауль-управитсль  мiг  навiть
сказати, де треба: в нього все гаразд, шукайте деiнде.
   В ма╨тку поки що  нiкого  не  чiпали.  Одначе  барак  весь  час  був  у
насторозi. Безперервне ходiння по лезу ножа - таким було зараз ©хн╨ життя.
По лозу - вдень i вночi. Будь-яку хвилину можуть вдертися шуцмани, витягти
тебе з барака чи з тамбура стайнi, чи  вхопити  просто  па  роботi.  I  ти
зна╨ш, що схоплять недаром. Що нападуть на слiд чогось  таки  вартий.  Але
поки що не иападали. Хтось нiби оберiгав хлопцiв. Працюють як  i  ранiш  -
хто де. I тiльки нильноокий Вiхола бачить, що за робота з  них.  Внутрiшня
симуляцiя - послiдовна, продумана день крiзь день.
   Од Вiхоли цього не прихова╨ш.  Але  мовчить.  Бо  вiтри  фронтiв  -  ©х
наперед не вгада╨ш: куди  ще  повернуть?  Погода  життя  нестiйка.  Двигiт
фронтiв, то дальший, то ближчий,  останнiм  часом  робив  iз  Вiхоли  нiби
чутливий барометр. По настрою можна було вгадати: стрiлка  колишеться  все
бiльше, вказу╨ на бурю... Отже, змушений був терпiти навiть цей  постiйний
внутрiшнiй саботаж. Опiр i опiр - Вiхола його почува╨ щодня. Начебто  i  ╨
робота, але яка? Скорше це тiльки видимiсть ©©: все чомусь не  кле©ться  -
там порвалось,  там  поламалось,  раз  у  раз  переробляй,  ремонтуй...  I
мовчи... Може, не вмiють, руки в них не туди стоять? Тепер  не  сказав  би
про них цього. ╙ серед них слюсарi,  машинiсти,  механiки.  ╙  фахiвцi  на
всяке дiло. Хоча б той Решетняк: вiн i до вил, i до  коней,  i  шевцю╨,  i
линтварю╨... Все вмiють, коли захочуть: восени, йоли вкривали вдовам хати,
отам уже працювали без  симуляцi©,  робили  на  совiсть!  Полагодять  дах,
вкриють, причешуть, i ще ii стрiху пiдстрижуть - просто задивишся. I  люди
стоять за них горою, радяться з ними, вiрять ©м, вiрять, що все це  тiльки
тимчасово. Кожен полонений, як полiтрук  самозваний,  тлумачить  по-сво╨му
рiзнi чутки, пересува╨ фронт, пiдтриму╨ в людях надiю... Вiдомо це Вiхолi.
Але  ж...  мовчи.  Бо  стрiлка  барометра  колишеться,  стриба╨...  А   як
повернуться, то ще затанцю╨ш тодi...
   Якось на барак таки налетiли з обшуком. Ватага шуцмапiв нетутешнiх -  з
куща, з кущово© полiцi©. Перерили все. Найшли  пiд  нарами  купу  вiвса  -
якiсь бджоли його наносили. Взимку багато хто з хлопцiв одержував наряд на
роботу в зерносховище. В напiвсмерках величезного безвiконного примiщення,
де повно куряви, гуркоту вiялок та трi╨рiв, з ранку й до  ночi  сновигають
постатi в шинелях -  з  лантухами,  з  лопатами,  задихаючись  в  холоднiй
шорсткiй курявi. Шугають десь аж пiд стелею по сипучих ворохах, по  вiвсах
та ячменях, провалюючись у текучi ями по  пояс.  Зате  ж  як  повертаються
увечерi до барака, то з-за халяв, iз пазух, iз-за комiрiв  кожен  витрушу╨
по кiлька пригорщ зерна, i якщо вартовi присутнi прi© цьому,  то  й  перед
ними ╨ виправдання: саме понабиралось,  по  пояс  пiрна╨ш  в  тому  зернi,
нiчого це бачиш, остюками очi пороз'©дало... Вартовi дивились на це  крiзь
пальцi, бо ©м  з  роздобуткiв  теж  перепадало  чиншове,  а  решту  хлопцi
збирали, зсипали  в  кутку  пiд  парами,  i  то  вже  був  ©хнiй  спiльний
неподiльний фонд.
   Пiд час обшуку шуцманн, сопучи, ретельно греблись  у  вiвсовi,  але  за
самий овес нiчого не сказали, - видно, шукали чогось iншого. Погреблися  й
пiшли нi з чим.
   I тi╨© ж ночi з'явився в барацi Випадковий Випадок.
   - Це нам пересторога, - сказав, вислухавши все. I ще сказав,  що  треба
когось вiдрядити до мiста. Власне, не до самого мiста, а ближче  трохи,  в
селище заводське.
   Дiло ╨.
   - Мусила б наша зв'язкова пiти... Але ж ©© нема. - Прiсю, сестру  свою,
вiн мав на увазi. - Хто пiде?
   Шамiль зiскочив iз пар:
   - Я. Тiльки я!
   Бо все, що було з Прiсею зв'язане, мав вiн взяти на себе, нiкому цим не
поступиться... Саме так його й зрозумiли.
   -  Гаразд,  пiдеш  ти,  -  сказав  Байдашний,  старший  цi╨©  ради,  що
вiдбувалась при блиманнi каганця.
   Хлопцi з барака теж дали свою згоду, i Шамiль розумiв, як багато ©хньою
згодою сказано. Що пiд силу тобi це ризиковане  завдання.  I  що  повнiстю
тобi довiря╨мо. Довiря╨мо все наше пота╨мне,  навiть  пашi  власнi  життя.
Адже поручимось за тебе перед вартою i перед конторою, поручимось,  що  ти
неодмiнно повернешся, бо всi ми залишимось тут за тебе заложниками.  Отже,
ти не ма╨ш права навiть  загинути  в  дорозi.  Ти  мусиш  повернутись  хоч
мертвий!
   Як  на  цi  неповнi  часи,  безмiрно  далеко  було  воно,  те  голодне,
стероризоване  мiсто.  Доведеться  йти  через  села,  де  люту╨   полiцiя,
беззаконним iти по незвiданих дорогах цi╨© холодно©,  поховано©  в  снiгах
окупацi© Укра©ни. Можеш наткнутися па облаву, сто разiв можуть  затримати,
схопити тебе, адже всюди зараз  хапають  таких,  як  ти.  Озбро╨нi,  п'янi
посiпаки можуть на мiсцi десь тебе прикiнчити в кучугурi i нi перед ким не
будуть за це вiдповiдати, бо нема╨ тут зараз нi тiнi того правосуддя,  яке
б оборонило тебе.
   I все ж Шамiль був майже радий, що  йти  випада╨  йому,  що  товариство
зупинило на ньому свiй вибiр.
   Самi товаришi наступного дня й споряджали його в дорогу: роздобули десь
сiряк порудiлий i заячу шапку з вухами.
   Льоiнка-костромець  сво©  теплi  онучi  вiддав.  Вiвса  йому  в  шаньку
насипали, Рошетняк ще й пожартупав:
   - Як  рисаковi,  вiвспчка  тобi  ярого,  сухого...  Промiня╨ш  досi,  у
дорозi... Може, на щось гаряченьке, iцоб не замерз.
   Домовились з вартовими  про  мiру  хабара.  Через  агронома  вициганили
Шамiлевi в конторi навiть довiдку якусь жалюгiдну, з розмазаною  печаткою.
Що ╨ вiн, мовляв, робiтник цього ма╨тку, вiдпуска╨ться провiдати  родичiв,
що й засвiдчу╨ться. Агроном, який сам пiдписував довiдку, добре  знав,  що
родичiв тих мiфiчних в природi тут не iсну╨, тому й вважав за  потрiбне  з
свого боку попередити Шамiля:
   - Папiрець мало чого вартий... Найкраще взагалi тим людохватам  на  очi
не попадатись.
   Шамiль усмiхнувся:
   - Я вiрю в свою зорю.
   Удосвiта третього дня вийшов з барака. Ще тiльки розвиднялося,  як  вiн
уже минав найдальшу степову лiсосмугу, що  була  межею  ма╨ткових  земель.
Вирослий у кра©нi сонця, вигрiтий теплом пiдсонячних скель, повитих лозами
виноградними, опинявся тепер вiч-на-вiч з безмежжям  снiгiв,  що  обiймали
весь простiр. Продерся крiзь акацi╨ве колюччя лiсосмуги, вппужав зайця, що
спав у снiгу, i вдихнув волю на повнi груди. Барак  i  життя  пiд  конво╨м
збст'ались десь там позаду, за дротяно-колючим, мов табiрним, валом маслин
та акацiй, i першим бажанням було. бажанням,  зболiлим  до  крику:  нiколи
бiльше не повертатись! Хай навiть i згинути, але десь отак,  невартовапим,
у полi, в снiгах, пiд виспiви вiльного вiтру!  Враз  наче  опали  невидимi
пута, що стiльки часу оплутували його, хотiлося кричати вiд захвату,  пити
цей вiльний вiтер. Випростатись хотiлося так, щоб дiстати рукавицею  неба,
його кудлатих хмар. Земля тут уже  нiби  нiчия,  i  небо  нiчий,  i  дорiг
нiяких. Хоча нi: он стовци пiшли вподовж  большака,  що  лежить  заметений
снiгом. Там он вибухали вашi мiни,  осмалюючи  снiг,  полишаючи  на  мiсцi
вибуху клоччя мундирiв... Перейшов большак i вiдчув себе ще вiльнiше: бiла
безвiсть перед тобою, безлюднiсть, свобода чи бодай химерна iлюзiя ©©. Тут
тiльки ти i снiги, ти i вiтер! Почува╨ш себе  молодим,  дужим  звiром,  що
вирвався нарештi з клiтки, i ма╨ш в сво©м розпорядженнi цiлу планету!..
   Зiйшов на пагорб, обернувся: уже ледь бовванiють далекi  скирти,  ферми
тонуть радгоспнi в iмлi  небокраю,  -  може,  й  справдi  востанн╨  кида╨ш
прощальний погляд на них? I крiзь митт╨ве позасвiдомне  схмелiння  враз  -
тверезий внутрiшнiй голос: "А хлопцi як? Тi, що поручились за тебе i ждуть
тебе хоч мертвого, що повернешся? Чи воля дорожча за них? Тобi воля, а ©м?
╙ свобода, a ╨ ще й таке поняття: его©зм свободи. Може, це  якраз  тебе  й
спокуша╨ ось тут?"
   Мiцнiше натягнув свою заячу шапку й рушив. Безлюддя, бiла  безмовнiсть,
а зеленiло ж i  тут,  квiтувало,  гуло  бджолами,  пахло  нектаром...  Все
позамiтано, поховано пiд  товщею  снiгу,  лише  дротяне  колюччя  лiсосмуг
потяглося  темним  пасмом.  Хвилясте  бiлiють  поля,  горбляться  горбами,
западають балками,  i  весь  час  крижано,  тонко  дзвенить  поземкою  цей
суворий, нiби арктичний свiт. Укра©на, земля окупована...
   На зошитнiм аркушi мав вiд руки накидану Випадковим  Випадком  карту  з
позначками сiл, якi зустрiчатимуться, а де знак оклику, там треба обходити
стороною. I обходив. Бездорiжжя стало йому дорогою. За кiлька годин ходьби
трапився Шамiлевi серед  моря  снiгiв  один  лише  хутiрець,  знаком  плюс
позначений на картi  як  можливий  притулок;  наскрiзь  пробитий  вiтром,,
напiвзаметений, з обламаними деревцями - таким вiн постав. Певне, колишнiй
польовий табiр яко©сь  бригади.  Заiржавлений  реманент,  кинутий  сяктак,
мовби свiдчив про якусь велику байдужiсть,  що  тепер  скувала  цей  край.
Плуги в груддях мерзло© необчищено© землi... Зубатi борони, недбало кинутi
культиватори...  Кiлька  сiвалок  з  нiби  назавжди  умерзлими  в   землю,
потонулими в снiгу сошниками... Покинутiсть,  забутiсть.  Чомусь  згадавсь
Решетняк: з яким почуттям глянув би дiн на цю безладь, на цi напiвзаметенi
серед вiдкритого степу сiвалки, з яких, зда╨ться,  уже  нiколи  не  потече
зерно в теплу весняну землю. Пiдiйшов до одно©,  вiдкрив  ящик:  порожньо.
Згадав, що ма╨ овес. Розв'язав торбу, кинув у  ящик,  у  гнiзда  непорушнi
кiлька жмень "ярого, сухого". Навiщо? Для прикмети? На весняний засiвок? I
скiльки йшов тепер, невiдступне пливла перед очима напiвзаметена  сiвалка,
пливла у завiях снiгу, як знак холоднечi цього життя  й  смутна  надiя  на
щось весняне...
   Вiддаленi, глухi, безжитт╨вi села правили за  орi╨нтир.  Час  вiд  часу
звiрявся по картi. I нiде пi живо©  душi,  тiльки  ти  полями  бредеш,  до
моторошностi самотнiй. Та ще десь у  цих  же  снiгах,  в  цих  просвищених
вiтром  просторах  блукала  дiвчина   слiпа,   одна-однiсiнька.   Та,   що
повернулася з Нiмеччини, з ошпареним  лицем,  з  повипiканими  очима,  якi
ранiш були карi, а може, синi, як  небо,  повнi  задуми  й  тихого  сонця.
Пройшла про не© в народi яса, докотились чутки й до ма╨тку. Одна  з  отих,
що були вiдправленi до Нiмеччини з першим  набором,  десь  там  па  торгах
виставляли наших дiвчат зовсiм голих на огляд, щоб нiмкенi, вибираючи, мог
не пересвiдчитись, що нема  на  них,  на  цих  тугогрудих  слов'янках,  нi
екземи, нi лиша©в. За скiлькись  там  марок  виторгувала  ©©  нiмкеня  для
роботи на кухнi,  а  коли  було  виявлено,  що  дiвчина  пота╨мцi  переда╨
хазяйську картоплю полоненим полякам  у  табiр,  фрау  забiгла  на  кухню,
несамовита вiд лютi, i,  вхопивши  каструлю  з  плити,  плеспула  киплячим
молоком  дiвчинi  межи  очi...  Так  складалась  легенда  чийогось  життя.
Подруги-iталiйки здобулися нiбито ©й на квитка, посадили в по©зд, що  йшов
на ост, i тепер ця  слiпа  дiвчина,  розшукуючи  рiдних,  блука╨  зимовими
полями, дехто вочевидь нiбито  бачив  ©©,  люди  не  мають  сумнiву  в  ©©
реальностi, - розповiдь про Ослiплену незадовго перед цим довелося  почути
Шамiлевi вiд жiнок у зерносховищi. ╙ вона. Десь,  може,  якраз  серед  цих
снiгiв блука╨ та нещасна  ослiплена  полонянка,  що  образом  сво©м  часом
повторю╨ дiвчину, яка його  дарувала  сво©ми  обiймами...  Страшно  навiть
подумати про щось подiбне. Але  ж  чому  так  важко  подолати  уяву?  Чому
невiдступне образ дiвчини, тако© безмежно рiдно© тобi, з'явля╨ться  в  цiй
бiлiй пустелi, де й ти, слiпнучи вiд  стрiчного  вiтру,  бредеш  iз  сво©м
костуром? Чи, може, це якраз ти i вона - обо╨ до незмоги кружля╨те  в  цих
текучих снiгах, розмина╨тесь, ие натрапивши одне  па  одного?  Заслiплений
вiтром, може, ти й не загледiв, як  вона  десь  тут  поблизу  в  звихренiй
снiговицi перекотиполем вiдсiрiла,  може,  вiтер  ©©  гнав,  безпорадну  й
невидющу, на колючi кущi, на зубатi напiвзаметенi борони натикалася...
   Надвечiр стояв на якомусь кряжi, на холоднiй горi сво╨©  самоти.  Вiтер
бринить билиною,  що,  пробившись  крiзь  товщу  снiгу,  блякло,  торiшньо
ворушиться бiля нiг. Село вiддалiк темнi╨, дими з димарiв  комусь  пахнуть
затишком,  вечiрнiм  солом'яним  духом.  Перед  ним   рiчка   вгадувалась,
зда╨ться, якраз ота степова, що ©© олiвцем вив'юнив  на  картi  Байдашпий.
Ледве проступа╨, в'ючись руслом мiж снiгами, закута у панцир криги.  Текла
колись, вигравала на сопцi, мабуть, свiтилась прозорiстю.  Панцир  мiцний,
ковзкий. Закуто все, тут пану╨ диктатура льодiв. Добре було вже й  те,  що
не треба шукати мiстка, будь-де можеш перебратись па той бiк. Чи  обминути
й це село з його знаком оклику? А де ж ночувати? Пiд перекотиполем?
   Дорога до села на©жджена, прижовкла вiд  розтертих  полозками  кiнських
кiзякiв. Шамiль, однак, не дозволив собi скористатись  дорогою;  зайшов  з
боку глухих огородiв, звiдти, де звiр пiдкрада╨ться до  кошар  в  трiскучi
зимовi ночi. По мiцному злеглому  снiгу  наблизився  до  крайнiх  хат,  до
чийогось садка з старезними яблунями - покрученi  стовбури  ©:олiiiа  сво©
старечо псвiшiпали, вивернутi гiлки аж по снiгу  лежать.  Кущ  калини,  до
пояса потонувши в заметах, де-не-де червонi╨ ягiддям - краплинами бубок на
кетягах. Напiвобдзьобана горобцями, так недоречно горить ця кали'на чиясь,
розчервонiвшись край садка серед синiх вечiрнiх снiгiв...
   Жiнка, що пiд повiткою рубала дрова, видно, помiтила  захожого,  бо  ще
дужче повернулася спиною до нього й далi гатила сокирою. Повернутись би  й
пiти собi геть. Нiхто тебе тут не жде. Не для тебе цi пахучi вечiрнi  дими
з димарiв. Десь скрипучо зачиняються хвiртки, в  iншiм  подвiр'©  чоловiк,
кульгаючи, затуля╨ вiкна знадвору солом'яними матами; вiкна байдужi,  вони
нiби самi затуляються вiд тебе.  Нiким  ти  тут  не  кликаний,  нiкому  не
потрiбний, навiть  кущевi  оцi╨©  напiвобдзьобано©  калини...  Та  все  ж,
долаючи власну нехiть, зайшов на подвiр'я, неквапом пiдступив до тi╨©,  що
ганяла сокирою неподатливу ковердяку  по  двору.  Майже  недобрим  голосом
сказав, як годиться казати в таких випадках:
   - Здрастуйте, чи не пустите переночувати?
   Не одразу вона  випросталась.  Довго  й  люто  вишарпувала  сокиру,  що
застряла  у  вербовiй  корчомацi.  А  коли  випросталась,  Шамiль  побачив
немолоде вже обличчя, набрякле вiд напруги й морозу,  i  брови,  насупленi
неприязно.
   - До старости ночувати, в сiльуправу! Старостиха там  для  вас  подушок
наготувала!
   I забубонiла, що без дозволу сiльуправи тепер нiкого не велено  пускати
на ночiвлю, що людей тих .на дорогах тепер як мурашви, ходять,  старцюють,
щоночi добиваються в хату iз сво©ми блохами, а вона ж не сонце -  всiх  не
обiгрi╨. Ранiш пускала, а зараз годi, дуже це ©й  треба,  щоб  за  якихось
волоцюг та тягали ©© в управу, обкидали погрозами... Слова жiнчинi  так  i
хльоскали Шамiля по обличчю, вганяли в сором. Бо хiба  ж  не  правду  вона
каже? Хiба ж не жебрак, не волоцюга? Мало в людей сво©х нещасть, ще  й  ти
©м хочеш пiдкинути. Вона все бубонiла, виказувала, але далi можна  було  й
не слухати, вiн обернувся й мовчки рушi©в iз двору.
   Вона догнала його край городу, аж  бiля  калини,  сердито  шарпнула  за
сiряк:
   - Це, по-вашому, вже ми й по люди? Нiч заходить, де ж  ви  будете?  Пiд
заячим кущем почувати?
   - Хоч би й пiд кущем.
   - Вертайсiь!
   Постояв i, iгiвен образи,  таки  вернувся.  Вiдчинивши  сiнешнi  дверi,
жiнка штовхнула його через  порiг  до  хати,  навстрiч  палаючому  в  печi
полум'ю.
   - Соломи внесу в'язку, та й спiть собi, хати не перележите. Тут  щоночi
кубляться такi квартиранти, як ви!
   Хата в туманi сутiнкiв. Бiля дверей на  табуретцi  вiдро  води  сто©ть,
недавно, мабуть, внесене - у водi ще й крига плава╨. Iз-за комина, з  печi
кашлянуло по-старечому, запитало:
   - То ти, Мотре?
   - Ночувальника знов собi  ма╨те,  -  кинула  на  пiч.  -  Та  ще  такий
обидчивий... Не на нас обиджайтесь!
   - А я не на вас.
   Вказавши на лавку, буркнула ночувальниковi:
   - Лаштуйтесь тут, - i вийшла з хати.
   Шамiль розсупонився, скинув сiряк, повiсив  у  кочергах;  там  i  торбу
прилаштував, сам сiв на лавi.  Надворi  знову  загупала  сокира.  Як  був,
Шамiль пiдхопився, вискочив у самiй гiмнастьорцi, вирвав у жiнки сокиру  з
рук... Незабаром жiнка вже готовi дрiвця пiдбирала.
   Повернувшись  до  хати,  непроханий  ночувальник  тепер  сiл  на   лавi
упевненiше.  На  коминку  заблимав   каганчик.   Iз-за   нього   з'явилася
закуйовджена борода. Чиясь старiсть вивiдливо вдивлялась у Шамiля.  Звiдки
та куди йдеш, чоловiче, та що чувати  в  свiтах?  Чи  правда,  що  ©х  пiд
Сталiнградом вiдрiзано? I що нашi  фронт  проломили,  полки  сибiрякiв  на
зарятунок iдуть? I чи не чув, що з'явилася  нiбито  в  зарiчанських  краях
якась дiвчина невидюща? Вже й полiцiя за нею ганя╨ться, а впiймати нiяк не
можуть, дарма що зовсiм незряча, молоком у Нiмеччинi ошпарена...
   Люди виявились як люди. Дали повечеряти. Вранцi дали  ще  й  поснiдати.
Вiддарунку не вимагали. Одначе  овес  ©м  тут  свiй  залишив  з  торбою  у
вiддяку, сказавши, що не хоче мати зайвого тягара.
   - Ви ж заходьте, як будете повертатись, - почув  навздогiн,  пускаючись
нарозвиднi в дорогу.
   Але вдруге не довелось йому почувати. Коли повертався звiдти,  де  був,
ще в протилежнiм кiнцi села стривоженi жiнки попередили:
   - Не йдiть у село! Там обшуки сьогоднi, всi хати трусять!
   Звернув навмання в низини, i вже  знову  йому  заходила  нiч.  Йшов  по
замерзлому озеру, пристоював в очеретах. Чомусь це завжди сумно  -  бачити
заметене снiгом озеро. Кущиться бляклий, поламаний вiтром очерет. Але бiля
кожного кущика - ямка: то хоч i бляклий, а  знизу  вiн  диха╨...  Ще  далi
повмерзалп в кригу настовбурчеиi лозняки.  Може,  десь  тут  влаштуватись?
Зривалось на хуртовину, надвечiр'я скрадало обрi©. Але тут  було  затишно.
Слiди, собачi чи вовчi, мережились по снiгу, хтось саньми про©хав,  видно,
брав звiдси хмиз, - зосталось пiсля коня мерзле  груддя  кiзякiв,  чорнiли
огарки загаслого вогнища.  Далi  йти  чи  вкублитись  отам  пiд  кущем?  I
зненацька здригнувся вiд оклику:
   - Ти хто?
   Нагла,  непередбачена  ситуацiя!  Мисливен.ь  з  рушницею,   з   зайцем
зiв'ялим, обвислим при боцi, нечутно з'явивсь iз-за верболозу.
   "Шуцман!" - першою була думка. Бо хто ж iще зараз ма╨ право полювати? I
рукав оперезаний смужкою, як для трауру... Холодними  змруженими  скалками
з-пiд вушанки незнайомець розгляда╨ Шамiля. Ма╨, видно, око пристрiляне, -
такого не обдуриш. Наскрiзь пронизу╨ тебе, бачить крiзь сiряк,  що  там  у
тебе за пазухою, що i в душi. Зда╨ться, без допиту вгадав уже, хто ти е, i
куди ходив, i з чим поверта╨шся. Мовби роздяга╨ тебе до цурки, i  вже  все
вiн крiзь тебе розгледiв: барак твiй, i товаришiв, i  отих  металургiв  iз
селища, з якими ти нiч сьогоднi провiв, дивлячись, як вони бiля плити, мов
алхiмiки, при лампi карбiднiй роблять радiодеталi  та  виливають  ложки  з
бiлого пожмаканого металу...
   - В мене документ ╨...
   - Не треба. Зайдем в комендатуру, там з'ясу╨ться...
   В  лiтах  уже,  i  обличчя  без  лютi,  нiчим  нiби  й   не   потворне.
Натоптуватий, з пузцем. Може, навiть сiм'янин, жiнку й дiтей, мабуть,  ма╨
вдома... Ждуть, що батько зайця принесе! Заполював таки нещасного  вуханя:
зiв'яло  повис,  обтягу╨  боки  мисливцевi.  Видно,  меткий  стрiлець.   I
почува╨ться, що в такого не вiдпросишся, такий не вiдпустить.
   - Чи, може, вiдпустите? Ми тут не бачились. Кожен сво╨ю дорогою...
   - Розминутись? О нi, чоловiче, розминутись нема деi свiт став тiсний...
   I рушницю звично зпяв iз плеча:
   - Рушай, рушай!
   Через надвечiрн╨ озеро йдуть. До того горба,  на  якому,  розкинувшись,
бовванi╨ село.
   Iдете. Мовчки. Дво╨ вас, зовсiм не  знайомих,  нiколи  не  стрiчаних  у
життi, i нема на свiтi мови, на якiй ви могли б порозумiтись. ╙ тiльки те,
iцо роздiля╨ вас, що  ляга╨  мiж  вами  непереходимою  прiрвою.  Не  зна╨ш
навiть, де ти. Незнайоме все, очужiле.  Саван  снiгiв.  Леза  криги.  Свiт
тiсний?
   Для добра став тiсний, а для зла просторий? Як приведе, одразу  ж  тебе
обшукають. Навiть i мертвого роздягнуть, знайдуть  на  тобi  те,  чого  не
мусять знайти! Тiкати? Вiд його пострiлу не втечеш. Отак  в  цей  вечiр  i
згинеш?  На  цьому  скутому  кригою  озерi,  серед  вилинялих,   жалюгiдно
розхристаних кущiв осоки?
   Але в тiм-то й рiч, що Шамiль не збирався вмирати!  Вiн  зараз  людина,
яка не ма╨ права вмерти. Ще зоддалiк, не  доходячи  горба,  помiтив  темне
гнiздо ополонки. Ледь-ледь затягло ©© кригою. Старанно обминув ©© i поволi
став дертись на гору. Чув позад себе натужне дихання мисливця.  Була  мить
роздуму, нiби передсмертного. I  враз  всi╨ю  звiрячою  пругкiстю  кинувся
вниз, ударом цiлого тiла садонув того пiд ноги. И насiв. Рукавицю загнав у
рота. Поволiк. I шубовснуло,  i  пе  стало.  Знову  була  ополонка.  Темно
лиснилась, колихалась без зашерхло© криги вода.
   Не пiд одним кущем  ночував  цi╨©  ночi  Шамiль.  Коли,  скоцюрбленого,
замiтало й топило у сон, вiн не давав собi потонути:  зiбравши  всю  волю,
через силу виборсувався з-пiд снiгу  й  далi  шугав  у  колючу  розвихрену
темряву. Голками сiкло навстрiч, i ковтав  голки.  Здавалось,  зовсiм  уже
замерза╨, скоцелi╨ пiд кущем, не в змозi пiдвестись,  а  таки  пiдводивсь.
Щось дужче за втому i виснагу пiдводило його, спонукало, пiдштовхувало,  i
вiн далi тягнувся  до  нiби  недосяжного  вже  барака,  до  неволi  сво╨©.
Беззбройний i беззаконний. I хай, може, хтось  згодом  колотиме  тобi  очi
нещастям тво©м, може, який-небудь Вiхола у сво©й засмальцьованiй  анонiмцi
колись дорiкне тобi тво╨ю неволею, тим, що не вмер... Власна совiсть  тобi
оборона. Ти зна╨ш, в iм'я чого зараз дола╨ш цi  божевiльнi,  вихрястi,  аж
нiби кругойдучi снiги. А чому не вмер? Не ма╨ права вмерти, i все!
   Краю не  було  цiй  ночi.  Незвична  млiсть  розморювала  всього,  ноги
стопудовi не витягти. Почував, як тiло вогнем горить, як  туманяться  очi.
Зрозумiв: почина╨ться гарячка. Темрява слiпила, робила його невидющим, але
й тодi дiвчина, ота ослiплена полонянка, пливла у снiгах  попереду,  вела,
виводила його з нiчпих хуртовинних блукань.
   Добравсь до барака пiзно вночi. Напiвпритомного,  ледь  живого,  хлопцi
втягли його через пор©г до барака.  Разом  з  радiодеталями  в  пазусi,  з
котушками, з листiвками про Сталiнград. Мерщiй роздягли, взялись вiдтирати
на нарах, а вiн горiв, стогнав, бився в маячнi сорокаградуснiй...  Не  чув
Шамiль, як котрийсь iз хлопцiв, що стягав перед тим iз нього гiмнастьорку,
чимось вражений, гукнув, стоячи серед барака:
   - Братва, сюди!
   Оточили його, кiстлявий куляк рояшкнувсь, i з долонi товариша блиснуло,
сяйнуло ©м усiм: новiсiнький орден Ленiна свiтився на темнiм,  зашкарублiм
листку долонi.



   XVII

   Та  все  ж  весна  прийшла,  розiллялася  повiнню.  Не  стало   снiгiв,
засвiтилися плеса, на ©хнiх широких екранах вiдтворилось сво╨ю  небеснiстю
небо. Бiлi хмари кучерявились, i навiть плавневий  глiд  бачив  на  екранi
води сво╨ чисте цвiтiння.
   Балки поперетоплювало, i Катря довго не приходила, - не було  перевозу.
Не знала, що Йвана було тяжко побито i  тепер  вiн  весь  у  синяках  ледь
сновигав по стайпi. Запевняв усiх, що й сам не вiда╨, за якi грiхи.
   Перед тим була панiка велика. Ще розквашений снiг брудним мiсивом лежав
бiля ста╨нь та бiля майстерень, коли вперше тут загримiло. Незвичайний був
тембр цього грому. Без весняно© небесно©  легкостi  -  лише  важке  низько
двигтiння по обрiю... Але'як воно порадувало! Як заблищали очi надiями!  I
незабаром повалила на ма╨ток всяка нечисть - переполохана сарана  втiкачiв
iз-пiд фронту. Коменданти, старости, шуцмани... Саньми та возами,  повними
барахла. Нагнали табуни коней, лишаюватих, коростявих,  у  виразках.  Весь
ма╨ток став схожий на величезний кiнський лазарет. Здоровiших  гнали  далi
за Днiпро - нiмцям на ковбаси, а недiшлих збивали  просто  в  загорожах  -
ста╨нь для них не вистачало. До того ж у  стайнях  по  тамбурах  кублились
ночами втеклi перепудженi шуцмани,  яким  не  дiсталось  теплiшого  мiсця,
заливали  тривогу  самогоном,  перечiкуючи,  доки  вляжеться  буря,   доки
проясниться: чи вертати назад, чи тiкати далi?
   Тодi й побито було Решетняка. Якось уночi в тих за©жджих пропала  зброя
з саней чи з тамбура, зчинився переполох: хто мiг викрасти?  I,  звичайно,
найперше старшого кiнничого за груди:
   - Де?
   - А звiдки я знаю?
   - Мусиш знати!
   - Не бачив. Не чув. Не знаю, чи й була вона в  вас...  Довго  розлючено
били, допитуючись: де? Не могла ж ©хня зброя звiятись вiтром?
   В барацi весь цей час жили наелектризованим, сповненим чекання  життям.
Готувались  до  прориву  через  фронт,  як  тiльки  наблизиться.  Але   не
наблизивсь. Погримiло недовго i перестало. Не  чути,  хоч  як  вслухались,
напружуючи слух. Довелось хлопцям знову братись за  вила,  за  лантухи  та
лопати. Та ще бiльше нервiв i сил вiдбирала пiчка пота╨мна робота:  добута
Решетпяком зброя не гуляла...
   Зiйшла снiгова вода, i всюди в  плавнях,  на  лозняках,  як  ватерлiнiя
весни, сохне листя торiшн╨, вимитi коси завислих трав...
   Коней, якi не пiшли на ковбаси, остаточно вибракувашiх,  наказано  було
вiдправити  в  плавнi,  на  острови.  Буде  там  кiнський  лазарет.   Яких
пострiляють,  а  iнших  пустять  на  випас.  Пастухом  до  них  призначили
професора Iзюмського, а в пiдпасичi йому...
   - Пiдеш ти, Колосовський, -  дав  наряд  Вiхола.  -  Вiн  професор,  ти
студент, якраз i буде коняча кафедра.
   I пряму╨ Богдан в конячий той лепрозорiй.
   Край радгоспних земель, де  рiвнява  полiв  кiнча╨ться,  збiгають  униз
порослi тернинням яруги та глинища, а десь далi  на  пiвдень  мрi╨  залита
сонцем заплава. Коли стати на згiрку,  аж  пiд  обрiй  видно  звiдси  ледь
охопну оком мерехтливу далеч i села розкиданi,  потонулi  в  нiй.  Блищить
хибке свiтло в'юнисто© степово© рiчечки, яка  то  гасне  у  рiдколiссi,  в
берегових  заростях,  то  знову  зблиску╨  на   вiдкритому,   щоб   потiм,
розiллявшись на рукави, тихо увiйти сво©м розгалуженим  гирлом  у  могутнi
води Днiпра.
   Мглi╨ день. Сто©ть, дивиться  Колосовський  на  заiмлене  поиизов'я,  i
образ коней якихось  незнищенних  протина╨  вiдстань  часiв  i  епох.  Вiд
╨гипетських колiсниць промчалися крiзь вiки до цього залiзного XX  вiку...
Де ж той лазарет? Де тво© буйногривi? Нагледiв нарештi: жалюгiдно миршавi,
нiби оптичпо зменшенi до розмiру комах... Порозбрiдавшись серед  лознякiв,
похнюплено випасаються в маревi...
   Спустившись вниз, перебрiв потiчок, теплий,  прозорий,  висвiтлений  до
дна. За кущами сiрувато-срiблистими,  на  яких  поначiплювалось  листя  та
сухотрави, нанесенi повiпню, лишаювата коняка пасеться. По тому, як  вона,
змiнюючи мiсце, натужно високо  викида╨  голову,  догадався,  що  ноги  ©й
спутанi. Або обраненi. Чи, може, й зовсiм на трьохк пасеться.  Скiльки  ©х
тут  бродить,  вибракуваних,  нещасних,  в  цьому  кiнському   лепрозорi©?
Худоребрi, кошлатi. У ранах зiiструплених. Оводи б'ють, карболкою  тхне...
Одна сто©ть, не пасеться. Губа якось жалiбно, по-старечому одвисла. Нi, не
спить.
   Фiолетове око скосилося на Богдана, повне смутку, повне  яко©сь  сво╨©,
конячо© задуми...
   "Ми лиш конi, не люди. Але i в нас ╨  своя,  коняча  судьба.  I  смуток
свiй, i бiль. Може, нiхто з вас, людей, i не зна╨, що конi вмiють кричати.
Небагато хто чув, як конi кричать! Коли ©х танки чавлять, затиснувши  десь
на камiнних розпашiлих  кар'╨рах.  Обранених,  схарапуджених,  пiдгрiбають
гусеницями i роблять iз  них  криваве  мiсиво,  життя  з  них  вичавлюють,
притиснувши разом з упряжками до скель. I очi  пашi  кiнськi,  великi  вiд
болю й розпуки, востанн╨ видивляються зелений свiт i вже зазирають у морок
нiчогостi.
   А бачили ж ми лобатi гранiти Подiлля! Звикли до артилерiйських канонад.
Не лякала нас гпека  бою.  А  якi  з  пас  вцiлiли  пiсля  побо©щ,  Днiпро
перепливали вiдхропуючись. Були знову бо© i оточення. Коней теж  беруть  у
полон. Тепер ми тут. Пауль-управитель особисто  розсортував  нас.  Тикаючи
стеком, ходив, розглядав, i ми зненавидiли його жокейський  огидно  гнутий
кашкет, i його вуха  ослячi,  i  його  стек.  Залишив  на  стайнях  дужих,
роботящих. Вони тепер всi  на  роботах  -  у  хомутах,  у  шлеях...  Решту
вибракував, щоб не мати ганьби пiд час можливих  iнспекцiй  з  reбiту.  До
яких мав пiдозру, що хворi на can,  -  наказав  пострiляти,  наш  кiнський
могильник тут ╨.
   А ми, вибракуванi, тi, що конюх-професор нам опiкун? Нас - на острiв, в
лознякуватий цей лепрозорiй. Бродiть до  особливого  розпорядження.  Може,
знадобитесь ще райхорi з сво╨ю коростою. Чи, може, й нас буде перестрiляно
згодом, щоб добути з нас шкури?
   Слiпнемо тут  од  блиску  води,  закошлатiлi,  протхпутi  карболкою  та
формалiном.    Цiлоденне    оводи    жалять,    облипають    знiкчемлених,
закоростявлепих нас, мовби викинутих iз подiй, мовбi назавжди вилучених iз
життя.
   Були в батарейних упряжках, знали шквальнi  лоти,  схожi  були  на  тих
давнiх, оспiваних... Вiд  бiлих  копей  античностi,  вiд  рейдiв  червоних
тачанок до оцих лазаретних змиршавiлих шкап - невже це i  ╨  наш  житт╨вий
цикл? Звiдти, де ми нарiвнi з во©нами були, лiтаючи  на  розбойовищах,  до
цього убогого животiння, у  ранах,  у  виразках,  зi  збитими  холками,  з
обшмульганими шиями, серед вiчно© туги цього лепрозорiю?
   Гедзi б'ють, мухи-жалицi сiдають нам на загно╨нi  рани.  Мiж  лозняками
пасемось, нiкого не бачимо, не чу╨м нiзвiдки iржання. Тiльки  часом  хтось
випадковий загледить нас зоддалека, iз глинищ, iз круч: що за  конi?  Чого
блукають пустопаш? Чого так сумовито обмахуються бунчуками хвостiв?"



   XVIII

   Те, що  було  колись  професором  Iзюмським,  що  знало  зорянi  карти,
наводило телескопi© в  глибини  свiтобудови,  тепер,  згорбившись,  куняло
вiдсторонено в затiнку пiд куренем  в  накинутiм  па  плечi  острьопаному,
порудiлому сiряцi... В закудланiй бородi, мiж обротьок та попон, з  ногами
порепаними...
   Нi, однак,  не  куняло.  Шамраючи  губами,  професор  зосереджено  щось
креслив хмизиною по пiску. Острiвний архiмед у канцур'©, не одразу  вiн  i
помiтив Колосовського. А помiтивши, змахнув хмизиною сво© креслення. Якесь
порване коло зосталось.
   - Сонячний це годинник у вас, чи що?
   - Сонце мене зараз не цiкавить.
   -А отi цикли  сонячно©  активностi...  Сонячний  вiтер,  та╨мничi  бурi
протуберанцiв - вони ж зостались?
   Професор уважно видививсь на Колосовського. Не перший день зна╨ вiн цих
хлопцiв з барака. Ще працюючи на воловнi, доглядаючи бугая племiнного,  що
ледве  його  не  заколов,  астроном  потоваришував  з  холодногiрцями.   З
цiкавiстю приглядався: що за люди? Де береться у них оця живучiсть? Яка ©х
сила, яка мудрiсть пiдтриму╨ сво©м елiксиром, щоб не розпалась  в  неволi,
не погасла душа? "╙  серед  них  люди  лицарсько©  достойностi",  -  часом
хвалився дружинi, що теж разом iз ним, iз професором, впряжена у  санчата,
прибилася з мiста сюди крiзь хуртечi першо© окупацiйно© зими. Вчена жiнка,
доцент, генетик, десь вона зараз  в  городнiй  бригадi  горох  та  квасолю
прополю╨, - заняття ©й Вiхола пiдiбрав якраз за фахом...
   - Не до сонячних бур  менi  зараз,  юначе.  Бурi  земнi,  оцi  нечуванi
дисонанси та дисгармонi©, - ось би на чiм зосередитись... Людина  -  що  б
там не викоювалось, - вона, зрештою, унiверсум... Альфа i омега  всього...
Ви не згоднi?
   -  Це  ми  ще  обмiрку╨мо.  Маю   честь   вiдрекомендуватись:   студент
Колосовський у ваше прибув розпорядження.
   - I вас у цю юдоль конячу? Що ж, удвох буде веселiше.  Навiть  тут,  на
самому сподi життя. Давно прошу  пiдпомогача,  бо  ноги  ось  порозпухали,
часом i встати не можу... Задавнений ревматизм, а тут сирiсть ночами...  В
табунщнки треба молодшого.
   Богдан окипув поглядом коней.
   - Кажуть, мiж ними е хворi на сап?
   - Брехня. Таких пострiляли, хоча навряд чи й були вони сапатими.  Може,
просто яке сво©м непородистим вигялдом фольксдойчевi не сподобилось, а вiн
же  цiнитель,  знавець,  принаймнi  такiш  вважа╨  себе...  Жоке╨м  нiбито
прiцював до вiйни на одному з  кiнних  заводiв,  чистокровних  готував  на
експорт...
   - ╙ серед цих такi, якi згодом могли б пiти пiд сiдло?
   Професоровi вчувся в його словах нiби натяк якийсь,  розвiдування.  Про
дещо вiн навiть догадувався ранiш, коли отi чутки  докочувались,  що  десь
уночi  невiдома  рука  стратила  ще  одного  зрадника,   ще   якого-небудь
шуцмана-людохвата вiдправила на той свiт... В такi  речi,  однак,  вiн  не
волi╨ втручатись, хоча и симпатизу╨ людям, здатним до дi©.
   - Потроху оклигують, - професор нiби машинально,  одним  змахом  лозини
крутнув по пiску, i  вималювавсь  безхибний,  правильно©  форми  елiпс.  -
Взагалi створiння сумирнi,  безкривднi,  з  ними  порозумiтись,  но-моему,
легще, нiж з декотрими з двоногих. Звичайно, нiмина, тварина мовчуiца, але
вона теж тямить. Кiнь не до батога, бiльше до  ласки  чулий...  Чи  вiдомi
вам, до речi, слова Арiстотеля про психiку коней? Про внутрiшнi можливостi
оцих створiнь, що ©х вiднинi доведеться пасти та промивати карболкою?
   - Арiстотеля читав, а про коней у нього...'щось не пригадую.
   - Я згоден iз ним, що i в цих безсловесних - хай у початкових  стадiях,
в ембрiонах, - але ╨ вже зародки тих душевних станiв, що властивi й самому
роду людському. Доброта чи злобнiсть, хоробрiсть чи боягузтво,  лагiднiсть
чи буйнота вдачi, пiдступнiсть або прямота - зерна цього, запевняю вас,  ╨
i в конячiй душi. Ви самi в  цьому  перекона╨тесь.  Будьте  спостережливi,
якщо вже опинилися в Цiм лазаретнiм вигнаннi, на околицi всесвiту...
   - Я солi принiс i трохи крупи-шрапнелi.
   - От i добре... А в мене он казанок ╨.
   Неподалiк попелилося на пiску загасле вогнище,  лежав  боком  обкурений
сажею казанок з невишкребеною засохлою саламахою. Над нею ро©лися мухи.
   - Що тут можна? - нахилившись, розмiрковував професор. - Можна хiба  що
писати, iга нiмецький кшталт, трактат про Неволю. Пiддати цей  стан,  та©;
би мовити, спектральному аналiзовi, обмислити саму природу Неволi...  Чому
поневолювач не може визнати тебе, самодостатню твою вартiснiсть? Та iнакше
вiн мусив би перестати бути поневолювачем! Для нього образа вже те, що  ти
людина, що претенду╨ш на повноцiнне право людське. Адже вiн  все  сприйма╨
по-сво╨му. Для нього безправство людини не порушення норми, а якраз норма.
Ти не можеш  iз  ним  зрiвнятись,  не  повинен,  не  здатен!  Самим  сво©м
iснуванням, надто ж сво©м iнтелектом ти просто обража╨ш його. Тво╨ мiсце -
в хомутi, який уже тут iнтелект!  А  коли,  окрiм  всього,  ти  що  ii  не
зломлений, щось там ма╨ш за душею, - то  це  взагалi  обурливо,  це  майже
кримiнал. Бо якщо ти справдi не ";пiЛii, а така ж людина,  як  i  той,  що
виплоджений десь на Рейнi, то яке  тодi  в  нього  право  на  тебе,  право
цiлковито, необмежене розпоряджатись тобою? Тiльки тому, що  гучнiше  вмi╨
гаркнути: век, цюрюк? Отже,  сама  його  логiка,  логiка  дужчого  кулака,
вимага╨, щоб ти -  принаймнi  в  його  уявi  -  був  чимось  другосортним,
ущербним, примiтивним... Право на холуйство окупант ще згоден визнати, але
тiльки це "право", i нiчого бiльш! Якщо  ж  ти,  повторюю,  не  зломлений,
внутрiшньо не розчавлений - ти справдi ненрийпят: ний для  них,  ранiш  чи
пiзнiш доведеться тобi зiткнутися з : ними... I, нарештi, ще одну  важливу
рiч могло б помiтити спостережливе око: поневолювач деграду╨  ранiше,  нiж
його жертва. Запам' ятайте це...  Ось  на  таку  тему  б  i  магiстерський
трактат. Чи ви ма╨те iншi якiсь намiри?
   - Маю намiр зоряне небо тут з вами спостерiгати. Правда, пiдзорних труб
нема... Десь, мабуть, сумують без вас телескопи?
   - Нi слова про телескопи. - Професор сердито струснув сво╨ю  закудланою
бурастою гривою. - Мовчiть про зiрки! Де ви ©х бачили? В цьому  небi  нема
©х! Давно нема. Горбатi лiтаки, обтяженi бомбами, - ото ╨диний  тепер  над
нами хiд небесних тiл!..
   Заросле, розбрякле, ще не старе обличчя професора спохмурнiло,  в  очах
засивiли задума i смуток.
   - Яз тих на©вних, - нахмуривсь Богдан,  -  якi  вiрять  в  зiрки.  I  в
сонце... I в таких, як ви. Вiрю у незнищеннiсть.
   Астроном помовчав, у грудях йому хрипко дихав  здоровенний  ковальський
мiх.
   - Безсмертя, кажуть... Може, це не що iнше,  як  унiверсальна  воля  до
життя? Що б там не було, а ви ж ось почува╨те таку потребу - не  зникнути?
Може, в цiм почуттi незникностi якраз i виявля╨ себе пота╨мна сила  життя,
вiдлита деким у форму вищо© космiчно© реальностi? Справдi, важко змиритись
iз думкою про безслiдну тлiннiсть себе i сво©х ближнiх, найдорожчих... Та,
кiнець кiнцем, це глибоко iнтимне, i в кожного, мабуть, воно  по-сво╨му...
Рано чи пiзно все, звичайно, скiнчиться,  я  маю  на  увазi  цей  нинiшнiй
катаклiзм. I не може ж .людство тодi не замислитись: чому це було? Чому це
стало  можливим?  Чому  найцивiлiзованiший  вiк   оганьбив   себе   такими
руйнацiями,  злочинами,  таким  падiнням,  вiд  якого  всi  предтечi,  всi
Копернiки та Канти в могилах би здригнулись?
   - Фiлософи винуватi теж.
   - Можливо.  Але  ж  далi?  Як  далi  проляже  дорога  до  тi╨©  "нiчно©
гармонi©"? Чи знов по ру©нах, по живих душах? Другим  заходом?  Повторним,
ще, може, страшнiшим циклом? - Професор передихнув. - Зда╨ться  часом,  що
старi iндiйськi  фiлософи  були  ближчi  до  iстини,  нiж  ми,  ╨вропейцi.
Зазирнути в себе до самих глибин...  Вiдчути  ╨днiсть  з  усiм  живущим...
Написати на ременях не "юбер аллес", не "гот мiт унс", а "Я - людина! Живу
для любовi, для творчостi!" Вона мас всюди розлитись, нiяким  спотворенням
не пiддатна, чиста й простора, як повiнь весни... Бо якщо честолюбство, та
пиха, та чвари диктуватимуть менi мо© вчинки - залишусь слiпцем. Жорстоким
i трагiчним слiпцем, не бiльш...
   Професор повагом пiдвiвся;  горблячись  дужою  сво╨ю  статурою,  стояв,
опершись на костур, оглядав  сумнi  сво©  володiння;  може,  коней  лiчив?
Оглянув коней, лозняки й  далеку,  до  паркостi  вигрiту  сонцем  заплаву,
срiблясту зелень ©© i води:
   Gratias ago tibi Domine
   quod fui in hoc inundo,-
   пам'ята╨те?
   - Вчив латину, та не довчив, - зiзнався Богдан, усмiхнувшись.
   - "Дякую тобi, боже, що я був на цьому свiтi..." Тiльки i всього.
   "Що вiн нам скаже, цей мудрець-звiздар, коли ми звернемось по  дiлу  до
нього? - подумав Богдан. - Коли залучатимем цiною життя виборювати цей так
ним укоханий свiт?"
   - Юдоль коняча, околиця всесвiту, - роздумував уголос професор.  -  Оця
розкiшна природа, цi свiтлi  води,  рай  пiд  тихими  небесами...  Все  це
мимоволi  схиля╨  до  споглядання.  До  самоспоглядання.  Навiва╨   якийсь
напiвсон...
   -  Хочеться  зажити  життям  трави?  Знепримiтнiти?  Десь   iз   кутка-
спостерiгати, що розiгру╨ться па кону життя?
   - Розумiю вашу iронiю. Вважаю ©© навiть доречною. Такi,  як  ви,  мають
право на не©: ви - людина дi©. А дiя, активне добро - це, зда╨ться,  понад
усякi мудрощi... Але зрозумiйте й мене. Стан людини, що iз  сфер  небесних
вiдкипута до травинки... Часом справдi почина╨  здаватись,  нiби  тонеш  в
якомусь блакитному папi пенi i що нема на свiтi  нiчого  кращого  за  саме
життя, що iстина в цьому: просто жити...
   Но  якiйсь  хвилi  роздуму  сказав  Богдановi  йти  за  пiгм.   Здалось
Колосовському, що астроном веде його до коней, може, щоб показати незвичну
рану, промити... А вiн завернув у лозняки. Богдан,  продершись  за  ним  у
гущавiнь, зупинивсь: мiж самим корiнням лежали купою...  сiдла.  Для  цих,
лазаретних, що незабаром мали стати бойовими пiдпiльними кiньми.



   XIX

   В однiй iз нiчних операцiй загинув Шамiль. За кiлька  днiв  перед  тим,
повернувшись з вугiллям зi станцi©, збуджено розповiдав хлопцям:
   - Чорнозем вантажать! Вже й чорнозем полоненим став! Так:  досi  хапали
та вiдправляли людей до ненажерного райху, а цього лiта взялися гребти  ще
й чорнозем з полiв. Найродючiшу землю,  наскрiзь  пройняту  гарячим  духом
життя, землю, що аж пахтiла сонцем,  здирали  живохватом  з  пристанцiйних
полiв, везли, вантажили на  платформи.  Вiкодавн╨  багатство  народу,  цей
укра©нський рахманний чорнозем, що з лiта в лiто гнав силу свою в смагляве
туге колосся, вiднинi мав здобрювати пiснi сiруватi грунти ╙вропи.
   - I серед тих, що працюють там пiд конво╨м, - розповiдав далi Шамiль, -
╨ зна╨те хто? Нiмцi-антифашисти! Бо коли вартовий вiдвихнувся, то  один  з
пiдконвойних привiтав мене по-ротфронтiвськи: стиснутим  кулаком  угору  -
рот фронт, мовляв, камарад!..
   - Отак на землi поневоленiй самi опинились в неволi, - зауважив хтось.
   Байдашний, виявля╨ться, знав уже про тих нiмцiв-штрафникiв, що ©х зараз
використовують на станцiйних роботах. Справдi в серед них  антифашисти,  -
вiн якраз налагоджував з ними  контакт.  Натякнув  навiть,  що  незабаром,
може, доведеться вчинити ще одну акцiю - нiмцiв з-пiд нiмцiв вiдбивати.
   - Хай вони всi виздихають, щоб я ще  й  за  пих  головою  ризикував,  -
сказав на це ветсанiтар Верещака.
   Був такий дiяч, як жартома називали його в барацi. Довгий час хлопцi не
пiдпускали його близько до себе, перевiряли на дрiбних дорученнях, хоч  це
Верещаку люто ображало: адже свiй вiн, з ки©вського оточення, з лохвицьких
болiт ще в сорок першому приплутався до радгоспу.  Вирлоокий,  нахмурений,
бовтав по радгоспу сво╨ю засмальцьованою ветсанiтарською торбою з  рiзними
коновальськими  г.рича©©даллялт,  розледащiло  валявся  iю  холодках  бiля
конюшнi або лiд лозами на островi та все давав  зрозумiти  хлопцям,  що  в
минулому вiн був не такий нехлюй,  не  смердiло  вiд  нього  карболкою  за
верству -  мав  посаду  з  портфелем!  Недооцiнений,  мовляв,  применшений
Байдашпим, а насправдi вiн хтось бiльший, нiж вiн. Чим ближчав фронт,  тим
частiше чули вiд Верещаки: "Треба и менi когось убитi©! Хоч би кого-небудь
вхекати, бо чим звiтуватиму?" Йому радили: "Пiди Гiтлера вбий", - i це  ще
бiльш лютило Верещаку. З'©дала  його  тупа  заздрiсть  до  Байдашпого,  i,
вважаючи, що сам  мiг  би  тут  бути  за  командира,  Верещака  користався
найменшою можливiстю, щоб пiдкреслити свою незгоду з Байдашпим. Так було й
цього разу.
   - Може, в кого за фрiцiв душа болить, - бубонiв вiн, - а як на мене, то
фрiци вони фрiци i ╨. Де ©хня революцiя? I тво© отi землекопи, - вiн хмуро
глянув на Шамiля, - то ще треба з'ясувати, наскiльки вони антифашисти...
   - Антифашисти, не маю сумнiву, - запевнив Шамiль i розповiв, що чув вiд
станцiйних: самi ж тi, що навантажують платформи, потай продiрявлюють  ©х,
щоб земля витекла, розтрусилася, коли  ешелон  рушить...  А  на  однiй  iз
платформ перед самою вiдправкою чиясь чесна рука вивела крейдою внизу: "Це
з Укра©ни! Земля награбована..."
   - Все одно ©м не вiрю, - товк сво╨ Верещака.
   - А я вiрю! - запальне  вигукував  Шамiль.  -  Треба  було  бачити  той
погляд, той вiтальний його "рот фронт"... I якщо буде наказ iти  вiдбивати
©х - я перший пiду!
   "Ось як бува╨, - думав при цьому Колосовський. - Хоч обидва - Шамiль  i
Верещака - й  по╨днанi  спiльним  обов'язком,  але  навряд  чи  вони  коли
порозумiються мiж собою..."
   Розлука з Прiсею, пекуче горе, що його Шамiль постiйно носив у душi, не
надломили його. Був певен, що таки втече  вона,  повернеться  з  пруссько©
каторги, i ще обiйме його, i ще разом ходитимуть на бойовi завдання.  Весь
час мовби почував на собi ©© погляд, що линув до нього звiдтам,  iздалека.
Безсилi були всi бар'╨ри перед променями ©© ласки,  вони  проникали  крiзь
вiдстанi, всюди дiставали Шамiля  i  здатнi  були  серед  холоднечi  життя
зiгрiти... Навiть коли вiн з-помiж  лазаретних  коней  вiдбирав  тих,  якi
могли б iти пiд сiдло, й, випробовуючи ©х, хвацько джигiтував  у  плавнях,
ставив сво© короннi "свiчки", i тодi, здавалось, Прiся звiдкись  дивиться,
захоплю╨ться ним... Гордилась його вiдвагою, Пiдтримувала безстрашну  йоги
чеснiсть, на кожне добре дiло благословляла...  Вифантазував  Шамiль  собi
навiть прикмету: житиме, пiяка куля його по вiзьме, доки десь табитиметься
його кохано© серце...
   Та, мабуть, перестало воно битись тi╨© ночi,  коли  Шамiль  у  групi  з
кiлькох вершникiв вимчався до залiзницi на завдання. Мали  данi,  що  цi╨©
ночi проходитиме ешелон iз збро╨ю на Схiд, вирiшено було влаштувати засаду
на  одному  з  степових  перегонiв,  але  опiвночi,  замiсть   очiкуваного
товарняка, з темряви несподiвано вихопилась патрульна дрезина. Зав'язалася
перестрiлка, i хоч фашистiв бiля  дрезини  наклали  чортову  купу,  але  й
Шамiль у цiм короткiм бою дiстав рану, що виявилась смертельною.
   Коли Богдан  з  хлопцями  iз  Нижнiх  Табурищ,  з  яких  один  теж  був
поранений, перенiс Шамiля вiд насипу в  соняшники,  друг  його  ще  дихав,
хрипiв, обливався кров'ю. Треба було бинта.  Богдан  скинув,  роздер  свою
натiльну сорочку,  та  бинт  уже,  зда╨ться,  був  непотрiбен.  Байдашпий,
нахилившись над IIIамiлем, тримаючi© його руку в  сво©й  руцi,  дослухався
пульсу, дослухався до того напiвшепоту, що проривався  крiзь  передсмертнi
хрипи... Було видихнуто щось незрозумiле  уривчасте,  гортанне,  зда╨ться,
рiдною мовою... Можливо, нiжне, прощальне.  Можливо,  iм'я  сестри  вловив
Байдашний у тому гортаннiм хрипiннi...
   Затих Шамiль, навiки затих. Байдашний не вiдпускав руку, ще нiби  ждав,
що пульс озветься, але пульс не озвавсь. Згасла планета, а свiтло вiд  не©
ще йтиме роками...
   Байдашпий багнетом взявся копати могилу. Всi  мовчки  йому  допомагали.
Суха нiчна земля з-пiд соняшникiв ще пахла  днем,  сонцем.  Розгрiбали  ©©
руками, похапцем роздовбували кинджалами багнетiв. Забрали потiм  орден  з
пота╨много  Шамiлевого  сховку,  з  нагрудно©  кишенi  -  жмутик   якихось
папiрцiв,  промоклих  кров'ю.  Зник  у  землi.  Зник,  дбайливо  прикритий
шорстким  листям  соняшниковим.  Салютом  було  йому   коротке   скорботне
мовчання.
   Чимось нашорошений, Байда©пний раптом пiдвiвся, прислухався. Всюди -  в
глибiнь темряви - стояли соняшники. важко посхилявшi© голови.  Без  цвiту,
без бджiл, без нектару... Чорнi.
   - Хтось наче шелестить?
   Котрийсь iз табурищанських, прислухавшись, сказан:
   - То, мабуть, тутешнi дiвчата в соняшниках хопаються... Що  вiд  набору
порозбiгались.
   I  здалось,  що  вся  темрява,  вся  безкiнечнiсть  соняшникових  лiсiв
наповнена натовпами тих зацькованих, розжаханйх з навколишнiх сiл  дiвчат.
За ними в цi днi полювали  особливо  люто.  Гебiт  недовиконував  план  по
людях, затримувалась вiдправка сьомого ешелону з молоддю, що пiдпадала пiд
набiр... По всiй окрузi гасали шуцмани, шмагали батькiв,  виловлювали  все
нових та нових невольниць, нещасних Прiсиних сестер... Стягали з горищ, за
коси виволiкали з погребiв i пiд материнськi зойки тягли  до  комiсiй,  на
дорогах хапали кого попало, аби  тiльки  був  план.  Зда╨ться,  весь  свiт
роздiлився зараз на тих, кого хапають, ловлять,  та  на  ©хнiх  цькувачiв,
людохватiв...
   П'ятеро вершникiв та один мiж ними кiнь з  порожнiм  сiдлом  мчалися  в
темiнь попiд лiсосмугою, глухою ©© стороною, що вiд полiв. Шумiли  бур'яни
в коней пiд ногами, пiд животами.
   Кiнь пiд Богданом хропiв iз надсади, i клокало,  кавкало  п  ритм  бiгу
десь  йому  в  грудях,  поклокувало  в  животi  з  кожшiм  ривком  уперед.
Полезахисна смуга валом темнiла збоку, не схожа на себе, набухла темрявою,
наповнена чимось та╨мничим. Деколи вона сво©м глодинням, цупкiстю колючого
дроту опiарпувала колiна Колосовському, обдирала боки коневi, i вороний ще
бiльше нервувавсь.
   В дорозi ©м мiсяць зiйшов.  Багряний,  несамовито  великий,  викотивсь,
прозирав крiзь вали лiсосмуги. "Десь над Iмеретi╨ю сходить", -  подумалось
Богдановi, i вiн iз сумом глянув на  Шамiлевого  коня,  що  тряс  порожнiм
сiдлом поруч.
   Нарештi вирвались в плавнi, в ©хнi протоки, болiтця та озерця. В одному
мiсцi Богданiв кiнь знепоко©вся,  став  як  укопаний:  вiдчув  нiчну  воду
внизу, бо©ться ступати. Йому зда╨ться: глибiнь, небезпека!  Лячно  ступити
копитом на той клапоть неба, на крихкий, ледь проявлений вiдбиток  зоряно©
високостi. Уперся, не йде. Чи, може, й  справдi  тут  глибина,  баговиння?
Зда╨ться, це те  саме  болiтце,  вкрите  лататтям  вiд  берегiв,  що  його
Колосовський недавно бачив при високому мiсяцi. Тодi видно було навiть, як
по водi бiгають якiсь павучки, довгоногi комахи, з  тих,  що  i  вночi  не
сплять, снують  по  дзеркальностi  плеса,  злегка  зрушуючи  тиху  мiсячну
воду... Зараз ©х ще не видно. Клапоть неба пiд ногами, тьмавiсть,  i  все.
Сич десь зовсiм близько проскрипiв на верхiв'© верби. Кiнь вухами  стриже,
похропу╨, задку╨ вiд латаття.
   - Та йди ж! - З досадою пiдшпорений у боки, кiнь зробив такi©  скок  i,
звирувавши  воду,  швидко  перенiс  Богдана  на   той   бiк.   Поруч   уже
вiдхропувались конi товаришiв.
   Розлiтаються кущi,  розлiтаються  верби  у  сво©й  нiчнiй  фантастичнiй
химерностi. Похропу╨ кiнь на скаку,  клока╨  йому  в  грудях...  Байдашний
квапить, бо мiсяць пiдiйма╨ться, а копi вчасно мусять  бути  на  мiсцi:  в
одну нiч ©м ще мчатись, виносячi© вершникiв iз плавень навскач...
   Чуття велико© осиротiлостi не покидало Богдана. Поруч, де подзенькували
порожнi стремена й самотнiло вiльно сiдло,  весь  час  плив  образ  живого
Шамiля з його усмiшками, з недавнiми джигiтовками, з його жданням  кохано©
дiвчипн, - i все навкруги наливалося нестерпною гiркотою...
   Була пiсля того нiч, мiсячна, ясна, повна краси. У плавнях на островах,
де  радгоспний  конячий  лазарет,  куди,  мов  на  страту,  вигнали  коней
шолудивих, коростявих. Вигнали й забули, списали з життя. I  ось  про  них
тi╨© ночi згадали дiвчата, невиловленi розжаханi полонянки, що  рятувались
вiд сьомого ешелону, що  в  розпачi  зважувались  на  все,  аби  б  тiльки
збракували ©х па комiсiях. Прекраснi очi сво© - синi, та чорнi, та карi! -
в цi днi натирали всякою поганню, щоб червонiли хворiстю, щоб  схоже  було
на трахому. Робили опiки на тiлi, щоб  вiдкривалися  виразки,  щоб  шкiра,
нiжна, дiвоча, бралася пекучими пухирями. Усiм, чим  могли,  спотворювали,
зумисно калiчили себе. Шлючи прокляття тим ешелонам, майже вимрiювали,  як
спасiння для себе... коросту! Короста - тiльки й зарятунок...  З  коростою
до райху не беруть!
   I збiгались з усiх усюд тi╨© ночi мiсячно© в  луги,  де  тумани  снують
щось сво╨, серпанкове. Як на жахливий виплiд фантазi©, згорьовано  дивився
ти з Байдашним на них. I пастух-звiздар теж  бачив  тi╨©  ночi  вiд  свого
куреня:  голi,  мов  русалки,  дiвчата  у  вiдча©  обiймають  по   острову
коростявих коней! Голублять персами чистими, в сльозах  невiдбивного  горя
пестять шолудивих шкап, збракованих, недiщлих калiк... Та чи хоч  пристане
ж короста? I що це за свiт такий? Що за  вiк,  у  якому  доводиться  красу
юностi сво╨© отак оскверняти?
   "Голубимо коней, шука╨м зарази, тiльки б не кидати Укра©ни, тiльки б не
чужина, де обтинають нам коси, де нашi сестри голки ковтають... В струп'ях
жити, але не там, не на каторзi!.."
   Туляться тiлами до кiнських ший, обiймають гриви заструплепi, обiймають
i плачуть. Ще в бiльшому вiдча© будуть вони  завтра,  коли  вiд'яснi╨  нiч
сво©ми мiсячними серпанками, коли виявиться, що не приста╨ короста до них!
Бо матерi ©х, мабуть, в чебрецях та чистотiлах купали... Пливе нiч,  кутас
русалок в серпанки сво©, i мiсяць непоко╨ний свiтить iз неба уповнi.
   Посвiдчиш колись перед кимось: "В  двадцятiм  сторiччi  було.  В  роках
сорокових. Ясно© мiсячно© ночi на розкiшних лугах  приднiпровських  бачили
ми, як, рятуючись вiд табору,  пагi,  прекраснi  дiвчата  обiймали  конеiг
коростявих..." Навiки- вкарбуються в душу цi кадри тобi, ця  антиiiриродпа
в'язь, фантастично дика композiщiя горя  i  вiдчаю.  Пам'ятатимеш  ©©  при
форсуваннi Днiпра.  I  десь  пiд  Берлiном,  в  останнiх  атаках,  -  те;к
пам'ятатимеш...
   Тi пекучi, незмивнi нiчим, нав'язливi кадри - яснець ночi, дика  натура
з лазаретними кiньми й русалками! - ти бачиш ©х i  тут,  коли  при  тихому
сонцi мигдаль так весняно цвiте, i серед бетонних  ру©н  узбережжя  хлоп'я
усмiхнене ходить, i слiпучо  кипить  прибiй,  хльоскаючи  в  лице  водяною
порошею, доносячи вiдблиск далеких розшаленiлих бур.




   ЧАСТИНА ДРУГА

   Циклон -  гiгантский  атмосферний  вихор  iз  зниженим  тиском  повiтря
всерединi ("око бурi"),  iз  складною  системою  вiтрiв,  що  дмуть  проти
годинниково© стрiлки в Пiвнiчнiй пiвкулi i за годинниковою - в  Пiвденнiй.
Циклони охоплюють величезнi райони планети. Розвиваючись, часом  досягають
ураганно© сили, спричиняються до наслiдкiв катастрофiчних.
   Причини виникнення цих явищ остаточно ще не з'ясованi.
   З довiдника


   I

   Вона знала, що всi ближчi днi чи й тижнi буде лише вiдблиском  чийогось
життя: життя, що розквiтло ось пiд таким небом, мало  потiм  витатуйований
концтабiрний номер на руцi,  пiзнiше  стало  пучечком  свiтла...  Жменькою
кремацiйного попелу стало. Димком  iз  труби.  А  перед  тим  жило,  буяло
пристрастями, в образi красунi дiвчини з'являлося  лiтньо©  мiсячно©  ночi
ось .на такому ж островi серед рiки,  де  був  лазарет  хворих  коростявих
коней.  Не  фантастичнi  витвори  народно©  мiфологi©,  а  земнi,  реальнi
русалки, русалки тужних окупацiйних ночей, нажаханi обла.вами, кидались  у
глибiнь плавнiв через броди, через рiчку нiчну, потiм хтось бачив, як вони
ловлять, обiймають на островi iнещасних, скалiчених шкап. Пречистим  тiлом
юностi тулились до виразок лазаретних, щоб  'набратись  вiд  них  корости,
лиша©в, знiвечити себе,  скалiчити  свою  вроду  й  здоров'я  ранiше,  нiж
стануть на медогляд перед комiсiями по набору до райху.
   Тим життям житиме вона, Ярослава.  Збиралась  внутрiшньо  до  наступно©
напружено© роботи. Знала, що не щадитиме  себе  в  iм'я  воскресiння  того
чийогось життя, жадала спрагло,  щоб  зi  всiх  екранi©в  свiту,  як  сама
совiсть,  глянули   в   принингклi   людськi   натовпи   очi   укра©нсько©
дiвчини-полонянки, отi наллятi скорботою очi-вiнки. Щоб виповiла всiм вопа
правду сво©й короткого й простого земного шляху: з  першим  коханням...  з
Перемишлем,  де  ©х,  мов  тифозних,  остригли   брутальнi   есесiвки.   З
середньовiчним замком. Й коротко - подальшу iсторiю - з пiдземним заводом,
з пiдкопом у таборi, що здiйснювався за рiшенням iнтернацiонального  штабу
в'язнiвантифашистiв. Остання акцiя для них кiнчилася полум'ям  кремацiйно©
печi.
   Ярослава почувала,  що  грати  ©й  все  це  буде  нелегко,  допуститися
легкостi, вдовольнитись рiвнем  екраново©  пересiчностi  було  б  соромно,
майже непристойно, - дорученiй ролi надавала значення виняткового. Геро©ню
мусила внутрiшньо вiдтворити в собi, з силою, на яку тiльки здатна, все це
пережити ще до екрана, переболiти знову чийсь той давно  вiдболiлий  бiль.
Бо людське життя не  повинне  ж  розвiятись  жменькою  попелу!  Якщо  воно
вартiсне, змiстовне, достойне, якщо  таким  чистим  спалахом  здатне  було
сяйнути, то ма╨  ж  воно  перейти  й  до  живущих  бодай  скромним  якимсь
промiнцем? Ожити для iнших хоча б в екраннiй митт╨востi,  знесмертитись  у
метаморфозi мистецтва, якщо взагалi людина  може  говорити  про  безсмертя
серйозно, без сумовито© усмiшки...
   Коли заходять думки аж про такi  речi,  одразу  ж  Ярославi  -  в  ролi
опонента -  поста╨  перед  очима  Сергiй-оператор,  цей  лантух,  напханий
iнтелектом, милий цей  Сергiйко,  який,  вона  здогаду╨ться,  потай  трохи
закоханий в не© i не в спромозi цього приховати, скiльки б не прибирався в
шати  отi╨©   розвалькувато-богемно©   байдужостi.   Вона   ж,   Ярослава,
вiдповiдала  йому...   принаймнi   добрим   ставленням.   Жартливою,   але
по-справжньому щирою дружбою.
   - О мой, мой! Лайдаку! Вже день, а ти спиш! Запух, як  вуйко  десь  мiж
смереками в лiгвищi!..
   Такими словами будить його вранцi, забiгши пiсля  рiчки  до  чоловiчого
"куреня",  i  хоч  "лайдак"  вiдверта╨ться,   невдоволено   щось   мимрить
спросоння, гнiвиться удавано, проте як не помiтити,  що  для  нього  вiзит
Ярослави безсумнiвно при╨мний. Сергiй потайки навiть жде цих розбуркувань,
щоб ще раз почути Ярославипе вранiшн╨ спiвучо  оце  "мой,  мой".  Сповнене
яко©сь музики пречисто©, нагадувало попо  Сергi╨вi  один  ринок,  -  може,
найпрекраснiший у життi: почував  у  гирлi  велико©  мiжнародно©  рiки,  в
лебединому заповiднику серед безкра©х очеретiв, i вранцi, хоч мiцно  спав,
був розбуджений. спiвом птахiв. Клекотом лебединим!
   Музики то© не передати нiчим. Вiдтодi, коли  чу╨  дискусi©  про  щастя,
дума╨ так: "Щастя - це коли ти розбуджений клекотом  пташиних  голосiв  па
свiтаннi". В тому ж ключi сприйма╨ вiн i це Ярославине житт╨радiсне  "мой,
мой"... Хай навiть жартома  сказане,  воно,  проте,  вiдповiдно  барвитиме
Сергi╨вi настрiй впродовж цiлого дня.
   "Осво╨ння натури" - iсну╨ такий кiновислiв. Цим поки що й  заклопотанi.
Бiвуак ©хнiй у примiщеннi початково© школи, де ще зовсiм недавно навчалися
дiти, а вiднинi розташу╨ться тут, може й  на  цiле  лiто,  ©хня  мандрiвна
кiпогрупа.  Ярославi  вiдвели  вчительську,  чоловiки  зайняли  пiд   свiй
"курiнь" одну з класних  кiмнат,  сплять  просто  на  пiдлозi,  розсунувши
парти. Решта ж кiмнат поки що тiльки жде  сво©х  квартирантiв,  якi  мають
незабаром прибути з головними обозами експедицi©, - десь ©х уже  рихту╨  в
дорогу всемогутнiй  i  вседiстаючий  чоловiчок,  котрий  свого  часу  буде
позначений в титрах як директор картини. Тiсно буде, гамiрно, метушливо, а
поки що - нi апаратури, нi кабелiв пiд ногами, нi юпiтерiв межи очi...
   Ярославi трохи навiть полещу╨ становище, в якiм вона опинилась. Все, що
тут затiва╨ться, - це ж, власне, заради не©, ну, принаймнi вопа тут у ролi
прими, чи  що...  Ради  не©  вибирають  ландшафт,  добирають  натуру,  для
Ярослави пiдшукали i з нею зафiльмують отой  острiвець  на  рiчцi  замiсть
такого ж острiвця, який справдi iснував реально десь на Середньому Днiпрi,
але тепер уже залитий штучним, з бетонними гiдроспорудами морем.  Створять
©й вiдповiдне оточення, зрихтують курiнь, стануть пiд  юпiтерами  звiдкись
добутi  конi,   -   вони   теж   гратимуть,   отi   четвероногi   артисти:
художники-декоратори понамальовують ©м рани та струп'я,  понаводять  уявну
коросту, лиша©...
   Вуйна Домiнiка, кухарка з мiсцевих,  теж  розумi╨,  що  Ярославу  треба
оточити увагою, треба створювати добрий настрiй "панi Ярославi" (так вуйна
спершу зверталась до не©), цiй  привiтнiй,  симпатичнiй  кiноактрисi,  яка
.вуйнi ще й тим не байдужа, що вийшла з колиби, тутешня.  I  хоч  у  надто
куцiй спiдничинi, але роль свою, видно, зна╨, всi нею  дорожать,  -  задля
Ярославино© працi, може, найперше й збира╨ться тут цей увесь кiноярмарок!
   Прихильнiсть, загальна увага, зичливе ставлення звiдусiль...  Але  i  в
цiй атмосферi Ярославi не забракло глузду  й  тверезостi  зостатись  самiй
собою, не докучати товариству рiзними примхами, як  це  часом  трапля╨ться
серед  молодих  кiнозiрок.  Природне  почуття  гумору,   воно,   зда╨ться,
найбiльше допомогло Ярославi по втратити житт╨во© рiвноваги навiть i в цiй
такiй спокусливiй для дiвчини ситуацi©. Навряд чи й  сама  Ярослава  добре
усвiдомлювала що належить  до  тих  глибоких  натур,  якi  свое  нанружено
iнтенсивпе внутрiшн╨ життя майже iнстинктивно  приховують,  оберiгають  як
щось iнтимне, збуренiсть почуттiв ста раються притамувати, якось елегантно
прибираючи ©х в одежу зовнiшньо© безтурботностi,  жарту  чи  навiть  трохи
модно© тепер  легковажностi.  Якщо  вже  треба  виставляти  себе  напоказ,
"демонструвати", то Ярослава волiла частiш  виставляти  себе  iншу  якусь,
несправжню, в полегшенiм "дублi" грайливостi.
   Снiдають пiд старою дикою черешнею на подвiр'©, i  за  снiданком  знову
порушу╨ться тема ведмедя,  бурого  вуйка  з  гiр,  житт╨пис  якого  тiтуся
Домiнiка виповiда╨ зi всi╨ю докладнiстю, бо мас в горах  рiдню  i  все  ©й
вiдомо з перших уст. Отже, цей  вуйко  бурошерстий,  що  нинi,  як  живий,
сто©ть на заднiх лапах в природничому кабiнетi школи,  зовсiм  недавно  ще
розгулював по лiсах Чорногори i розгулював би, певне, й досi, якби не  був
такий завзятець до меду та не була  подана  на  нього,  за  всi╨ю  формою,
скарга до народного суду. Вiдомо ж бо, що забити ведмедя в тутешнiх  горах
нiхто зараз не ма╨ права,  i  лише  коли  буде  доведено,  що  вiн  завдав
колгосповi шкоди - розорив  пасiку  раз  i  вдруге,  тобто  став  на  шлях
кримiналу, лише в такому  випадку  народний  суд,  розглянувши  скаргу  на
смакуна-медолюба,  вида╨  мисливцям  лiцензiю,  i  бiдолаха  ста╨  наочним
приладдям у шкiльному куточку живо© природи.
   Вуйна Домiнiка, кругленька, вузликувата особа, могла б пiдiйти на  роль
однi╨© з отих традицiйно ласкавих сiльських  матерiв,  що  мають  постiйну
прописку в наших фiльмах. На обличчi, в очах - безмежжя доброти. Зда╨ться,
вся  житт╨ва  мiсiя  ©©  в  тому  й  поляга╨,  щоб  iти  ради  когось   на
самопожертву, робити комусь послуги, при╨мнощi, за  кимось  доглядати.  До
Ярослави ставиться, немов до  рiдно©  дочки,  яка  виросла  бiля  не©  та,
несподiвано  злетiвши  кудись  на  мистецькi  верхи,  лише  оце  тимчасово
повернулась до матерi... Навiть до  ведмедя  в  тiтки  Домiнiки  знайшлася
iскра спiвчуття:
   - Бурого судять, дух випустили й тирсою набили, а чого ж тому,  вашому,
нiхто нiчого не  скаже?  Що  позаторiк  фiльмував  старовинну  церковцю  в
Климiвцях та й богiв покрав!
   Не вперше вона заводить про це. Не може втямити,  й  край.  При  нагодi
щоразу пiдкине, як той позичив богiв  нi  бито  для  картини,  розписку  в
сiльрадi лишив, що все новорне, мовляв, ще й подяку╨ красно, а де то все?
   - Нi iконечок, нi того стогокрада...
   - Вiн гарну картину зробив, - заступа╨ться Ярослава.-А богiв  прихопив,
мабуть, з любовi до мистецтва. У вас вони струхлявiли б у  невiдомостi,  а
вiн зробить ©х набутком широкого мистецького загалу...  Присвоювати  деякi
речi, скажiмо, гарнi книжки,  -  це  в  нашому  середовищi  не  вважа╨ться
злочином.
   - Захисти-но його, захисти.  -  Вуйна  з  легким  докором  погляда╨  па
Ярославу.
   - Розписку ж залишив, чого вам ще?  -  втруча╨ться  Сергiй-оператор.  -
Ведмедя теж судили не за те, що вулики тягав, а що розписки на  пасiцi  не
залишив... Не оформив як слiд. Та й  взагалi,  чи  не  звели  на  товариша
ведведя, попросту кажучи, наклеп?
   З заклопотаним виглядом оператор, як на експертизi, почина╨  зiставляти
факти, виважу╨ всi "за" i "проти",  розгляда╨  явище  то  пiд  кутом  зору
пасiчника, то з позицiй ведмедя, намагаючись в усiй цiй  ведмежiй  iсторi©
дошукатися iстини, аж поки Ярослава заходиться смiхом:
   - Нi, серденько, в тебе це таки схоже на манiю справедливостi!
   - Явне намагання обiлити ведмедя, виставити його в ролi  праведника,  -
схмурю╨ лоб Колосовський.
   Вiн для них тут - в ролi Головного. I частiш не Колосовський, а  просто
Колос - подоба╨ться ©м утинати  прiзвища,  якi  здаються  задовгими.  Якщо
Хемiнгуей - Хем (принаймнi для близьких), то чому ж цей не може  бути  без
свого "-овський"?
   Ляси точити - Головний до цього не надто охочий. Ще тiльки ранок, а вiн
уже схмурю╨ться, в поглядi сумовита задума. Може, й  про  ведмедя  завели,
щоб трохи його розважити...
   Чомусь бiльше суворий, анiж веселий.  Часто  -  замкнутий,  i  Ярославi
хотiлось би знати: чому?
   - Головний наш поринув у мiнори, - каже Сергiй  i,  нiби  Колосовського
тут нема, поясню╨ Ярославi: - Очевидно, досi мучить його,  чи  не  впав  у
грiх, що  сво©х  ближнiх  зробив  об'╨ктом  мистецтва...  Але  ж  всi  так
робили... Класики навiть! Чому ж ти не ма╨ш права вивести на  екран  сво©х
Решетнякiв, Прiсю, Шамiля? Тiльки тому, що були тобi надто близькi? Але  ж
це якраз i да╨ тобi право...
   - Не це зараз мене мучить, - каже Колосовський - Думаю:  кого  вiзьмемо
на роль астронома?
   Народний артист, якого вiн мав брати  на  цю  роль  -  i  вже,  власне,
домовився, проби зробив,  -  звалився  з  iнфарктом.  Увечерi,  просто  зi
спектаклю, забрала карета  швидко©  допомоги.  Тепер  народний,  очевидно,
вийде з ладу надовго. Вони всi тро╨ добре знали його,  захоплювались  ним,
любили. Яко© душi людина! Широка натура,  лицар  мистецтва,  вiн  для  них
взiрець справдi артиста народного. Вийшов iз само© гущi трудового люду,  в
юностi був вантажником на днiпровських пристанях, грав у гуртках, а  потiм
революцiя вивела його на велику сцену. Народний був  для  Ярослави  першим
наставяиком, вона, впиваючись, слухала його лекцi© в iнститутi, i вiн  же,
цей  сивогривий  корифей  театру,  перший  напророкував   ©й   непересiчне
мистецьке  майбутн╨.  Колосовський   бачив   народного   незадовго   перед
iнфарктом; повертався з по©здки i випадково зустрiв артиста  на  трасi,  в
однiй iз придорожних чайних: старий сидiв у шубi за столиком,  заставленим
кухлями пива, в товариствi шоферiв iз рейсових автобусiв i читав ©м якийсь
монолог, зда╨ться, з Шекспiра... Кращого на роль астронома було не  найти.
Мислив. Горiв! I тепер - вiдгорiв...
   Сергiй назвав  iншого.  Молодшого.  Коли  добре  загримувати,  цей  теж
потягне роль звiздаря.
   Ярослава пiдтримала:
   - Вiн розумний.
   - Але мене цiкавить не всякий розум, - заперечив Головний. - Я ще  хочу
знати: куди той розум спрямований? Що вiн несе людям?..
   I знову поставав перед ним образ народного артиста. Жив на сценi, як  у
постiйному бою, витрачав себе щедро, самозабутньо. Вважав,  що  коли  ма╨ш
дар, успадкований вiд матерi, вiд рiдно© пiснi, вiд народу,  то  обов'язок
твiй - народовi його й повернути! З  повною  самовiддачею,  ще  в  бiльшiй
довершеностi почуття й мислi... Мистецтво, воно легке лише для  того,  хто
судить про нього з вiдстанi,  мав  про  нього  уявлення  приблизне.  Майже
заба'ва. Насолода постiйна. Слави ужинки... I мало хто зна╨ про тво©  ночi
без сну, ночi ловитви невловного, гiркоту розлетiлих iлюзiй,  опiсля  ж  -
години нових напруг, коли збурена  кров  у  голову  б'╨,  коли  збудженням
горить кожен нерв! Хто зна╨ про отi безлiчнi знахiдки, в яких по хвилi  ти
геть розчарову╨шся, вже ©х вiдкинув i ринувся в новий пошук... Чи багатьом
знанi виснаги тво© до падання з нiг, до  розпачу  i  знемоги,  i  той  сум
розставання з роботою, коли радiсть звершення знову  кiнча╨ться  вiдчуттям
спустошеностi й порожнечi, коли зда╨ться, що це  вже  все:  вичерпався  до
дна, пустизна в душi, бiльше нi на що не будеш зда©ен.  А  потiм,  оживши,
знову - у вир, у студiйнi клопоти, у життя!..
   Оператори, художники, актори, статисти... Ти мусиш об'╨днати увесь  цей
строкатий колектив, запалити, злютувати в одну творчу волю... "i досягти".
Колосовсвкий несамохiть зiтхнув.
   Пiдгiрський затишний, майже iдилiчний край. Не видно Чорногори  звiдси.
Тiльки бистрiнь рiчок цього краю, вiльгiсть та паркiсть повiтря вказу╨  на
близькiсть гiр. Десь там вони, на заходi, стали кряжами в небi, i циклони,
йдучи,  подеколи  розбиваються  об  них,  проливаючись  заливними  дощами.
Iнтенсивно густа червнева зелень повсюди:  свiт  зелено©  повенi!  Свiтить
рiчка, блукаючи заплавами, зникаючи в маревах небосхилу.
   Ярослава - уродженка майже цих кра©в, проте чимало часу не була тут,  i
тепер смаку╨ повiтря дитячих лiт, нади'вля╨ рiднi ландшафти, i все ©й  тут
любе: блиск рiчки, зелень лукiа-пасовиськ i хвиляста, плавка, як  мелодiя,
лiнiя пагорбiв далеких, за якими часом ходять по обрiях дощi чорнобровi...
   Дикi гiллястi черешнi, висока трава по пiдгiр'ю навперемiш  iз  квiтами
раннього лiта - все в цiм краю таке соковите, таке зелене:  зеленiше,  нiж
будь-де! Можливо, будуть знiмати  тут  i  ландшафти  тi╨©  ╙вропи,  що  за
колючим дротом була, з бруквою для  схiдних  невольникiв,  з  таборами  та
бараками... I ста╨ аж боляче, що ця  твоя  рiдна  земля  тiльки  тому,  що
чимось схожа на прирейнськi ландшафти, повинна буде ввiйти у фiльм  землею
неволi, образом чужини.
   Все давн╨ в цiм тихiм  краю  пiдбескиднiм.  Колись  була  ген  на  тому
пагорбi одна iз княжих столиць, а зараз - навiть не райцентр,  всього  лиш
бригада колгоспу: iсторiя вiльна переставляти столицi.  Поп'ялись  чепурнi
хатки по пiдгiр'ю, з густими вишняками, з латочками городчикiв,  що  ледве
помiтнi серед буйного квiтучого рiзнотрав'я. Десь тут велися  розкопки  на
валах, i люди п'ють воду з  княжо©  криницi  (струмочок-джерельце  прозоро
видзюрку╨ пiд горою), а на узвишшi ╨ мiсцина, що в народi й досi  зветься:
Золотий Тiк.
   Надвечiр вони йдуть утрьох па  гору  оглядати  iсторичнi  мiсця.  Колос
ступа╨ попереду пругким сво©м солдатським  кроком,  на  Ярославу  в  таких
випадках вiн мало зверта╨ уваги, а  ©й,  як  завше,  при╨мно  бачити  його
смаглявий профiль з посрiбленою скронею i високу  розгонисту  постать,  не
позбавлену "елеганцi© двометрово©", як часом iронiзу╨ Сергiй.
   Якщо хочеш вивести Головного iз звичайного для нього стану зосереджено©
мовчазностi,  запитай  його  що-небудь  про  князiвськi  чвари   або   про
Осмомислiв саркофаг, що був нiбито знайдений  тут,  -  зачепи,  торкни  цю
струну - i тебе одразу буде  помiчено,  одразу  стапеш  спiвбесiдницею;  i
Ярослава час вiд часу охоче користу╨ться цим психологiчним  ключиком.  Те,
що Колос досi зберiг свою студентську закоханiсть в iсторiю та археологiю,
нада╨ йому в Ярославиних очах яко©сь зваби, бо ж завжди радiсно  вiдкрити,
що людина бережно носить в собi щось вiд юностi, що й звiдти ©й проблиску╨
свiтильничок якийсь, не погашений темними вихорами пережитого. Ах, тi його
темнi вихори - для Ярослави теж е в них сво╨рiдний чар. Скiльки разiв  отi
гiркi карби на мужньому обличчi, слiди не знаних тобi втрат, а може, мук i
страждань, викликали гаряче бажання в  нiй  пiдiйти  до  нього,  припасти,
спитати: "Де  був?  Що  довелося  зазнати  тобi?  Чого  так  часто  бува╨ш
присмучений? I чому нiколи де шука╨ш спiвчуття чийогось?"
   - Так  оце  вiн  i  ╨,  Золотий  Тiк?  -  каже  оператор,  мовби  трохи
розчарований побаченим.
   Трава, i все. Кiлька  черешень...  Читають  таблицю,  складену  якимось
поетом-кра╨знавцем, вчитуються, i ця гора закипа╨  iншим  життям,  пахтить
iншими часами. На цьому ось мiсцi,  де  зараз  буяють  молодi  картоплi  в
скромному бiленькому цвiтi, не так уже й давно, як для  вiчностi,  вирував
гомiн княжо© торговицi, укладались контракти, серед прийшлих  зi  Сходу  i
Заходу, сап'яновi чоботи топтали тут брук, вiд якого й слiду нема, - трава
зеленi╨...  Все  шумiло,  вигравало:  шаленiли  натхненням  давнi  музики,
яскрiли шовки й дорогi оксамити, прянощi й  вина  спокушали  люд,  iшли  з
рундукiв у торг iкони богомазiв, осипанi смарагдами та крпвавцями, i книги
краснопйсцiв, лицарськi кольчуги, панцирi та шаблi дамассько© сталi - "все
тут можна було купити, - як пише цей невiдомий патхненець-поет:  -  золотi
прикраси й соболинi шуби, молодого ятвязького раба й красуню половчанку"!
   - В майбутньому фiльмi виджу тебе в ролi красунi половчанки,  -  жарту╨
Сергiй, чомусь посумнiлим поглядом обiймаючи Ярославину постать.
   - А тебе - в ролi молодого ятвязького  раба,  -  в  тон  йому  зауважу╨
Головний i торка╨ рукою обважнiле похиле плече оператора.
   На городчику лiпнiй газда пiдгорта╨ картоплю
   - Бараболя буде? - гука╨ до нього Сергiй. Газда  випроставсь,  обiперсь
на сапилно.
   - Двiцi лияли аж надто. I повтiр, що будуть. А коли тiнщiв ма╨м багато,
бараболя може збуйпiти... Вся пiде в бадилля, а в корiннях - там нiц...  А
ви з району?
   - З району.
   - То би сказали, аби нам тут, на  бригадi,  книгозбiрню  вiдкрили...  В
селi ма╨м клуб, молодь туди бiга╨, але ж старшi люди не побiжать... А  тут
би й ми пiшли - газети, книжки би почитали.
   - Ще ╨ люди, якi книжки читають, - пiдморгнув Сергiй до сво©х. - А я не
пригадую, коли й тримав у руках друковане слово...  Романи  вживаю  тiльки
екранiзованi...
   Золотий Тiк... Бувало. Вирувало, шумiло, а зараз тиша, смарагдова тиша,
i чути, як ростуть картоплi i як роса капле, перекаплюючись мiж листям  на
могутнiй розложистiй черешнi,.що сто©ть якраз серед Золотого  Току,  царю╨
над ним, оздоблена живими рубiнами дрiбоньких сво©х угiдок, що ранньо  вже
де-ис-до жеврiють угорi.
   - Ви обiцяли нам щось показати? -  звернулась  Ярослава  до  Головного,
коли вони рушили далi. - Дб тi розкопки?
   - На розкопках поки що нiчого цiкавого, - вiдповiв  Колосовський.  -  I
зовсiм не для того прийшлi© ми, Славо, сюди. Хочу, щоб ви надихались цього
повiтря. Перш нiж стати пiд юпiтери, перш Сергiй ось вiзьме вас у  кадр  з
вашими нереалiстично довгими вiями. Спробуйте ввiбрати  в  себе  цей  досi
вiдчутний дух давнини... Осмомисл i дружинники його, вони  мусять  постати
для вас живi... В усiй реальностi, з яснiстю галюцинацiй ви чу╨те хропiння
©хнiх коней, брязкiт  збро©,  сама  ви,  вжахнена,  сповнена  спротиву  до
неволi, мета╨тесь в  тривожнiй  веремi©  Золотого  Току,  бачите,  як  уже
переправля╨ться з того боку монгольська кiннота, -  он  там,  уплав  через
рiчку!  -  i  напружений  слух  ваш  ранить  перший  посвист  монгольсько©
стрiли... Ви вся - в контекстi тi╨©  тривоги,  вся  у  вировищi  страшного
народного лиха. Втiка╨те  отим  ярком,  за  спиною  наближа╨ться  кiнський
тупiт, над вами.вже перегнувся з  сiдла  переслiдувач,  бачите  обличчя  в
хижому прижмурi косих очей, чу╨те смердючий дух його поту...
   - Вона гратиме не тi часи, - нагаду╨ оператор.
   -  Але  ©й  все  це  треба,  -  наполяга╨  Колос.  -  Вона   особа   не
позаiсторична. Коли ©© ловитимуть шуцмани, тягнутимуть до  ешелону,  колi©
вона опиниться в райху - не на становищi остарбайтсрки  у  Рiтмайстера,  а
займе мiсце на нарах барака серед в'язнiв, серед сво©х  подруг  чорногорок
та француженок, - по нiй i там ма╨  бути  видно:  хто  вона?  Звiдки?  Яка
iсторiя за ©© спиною? Який народ? В найтоншим  виразi  ©©  обличчя,  в  ©©
задумi, у вiдкритiм поглядi  очей  мусить  свiтитись,  що  вона  не  тупа,
безрiдна рабшiя, що за нею - вiки звитяжного й трудного життя ©© народу.
   - Менi здасться, я це зможу вiдчути, - тихо мовила Ярослава.
   Сергiй-оператор цього разу теж пiдтримав Головного, став розвивати його
думку:
   - Золотий Тiк, i хори Бортнянського, i поеми Одержимо©, якi ти,  гадаю,
сумлiнно штудiювала в дев'ятому класi, - все  це  не  забудь,  стаючи  пiд
юпiтер. Бо менi не лялька потрiбна перед об'╨ктивом...
   - I як  батько  твiй  там  чи  дядько  поневiрявся  у  Манiтобi  та  на
бельгiйських шахтах, - напружено  роздумував  Головний,  -  як  село  ваше
зустрiчало червоний вересень тридцять  дев'ятого  -  вересень  визволення.
Все, все не забудь. Тодi глибше ввiйдеш у свiт геро©нi, дочки народу...
   - Менi не потрiбна лялька перед об'╨ктивом,  хай  навiть  вродлива,  як
чорт, - ще раз попередив Сергiй-оператор. - Вимагатиму людину з  природним
почуттям гiдностi, людину правдивого  жесту,  одухотвореного  обличчя,  на
якому  я  прочитав  би  справдi  щось   значно...   глибоке,   глибинне...
profundis...
   - Браво, маестро! - засмiялася Ярослава. - Це щось iз латинян?
   - Авжеж, звiдтiля - се i означа╨ глибинний, - скромно пояснив Сергiй.
   - Браво, браво! Такий лiнтюх - i завчив!
   - Боюсь, що на цьому й вичерпу╨ться його золотий  запас,  -  повеселiло
сказав Колосовський, з симпатi╨ю глянувши на оператора.'
   Зiйшли на вал, що ледь помiтно вигорблювався  сво©м  контуром:  всуцiль
зарослий травою, корови на самiм валу i в ровах пасуться. За ровом ще один
вал, i теж майже зниклий, розмитий часом, i тiльки уява  режисера-iсторика
здатна будувати  там  густий  частокiл,  ставити  вежi  з  бiйницями,  люд
розставляти по валах, до яких уже пришельцi повзуть он звiдти,  iзнизу,  в
гостроверхих сво©х монгольських шапках...  Сумно  щипають  соковиту  траву
корови, пастушата визиркують iз-за валу, чути ©хнi перемовин:
   - Ото вона, кiнозiрка... Файна яка! А той високий, вiн старший у них...
А тлустому постригтись би не вадило - вiхтi з-поза вух стирчать...
   На долину, мимо княжо© криницi, збiга╨ стежечка.  Якийсь  подорожнiй  -
бородатий дiдуган - нахилився, ловить губами джерельцо-чуркало, що вибива╨
просто зi схилу, з-помiж трави. Неподалiк подорожнього лежить його ноша  -
вовняна тайстра, повна рiзьблених дерев'яних орлiв:  мабуть,  несе  кудись
на©вним туристам на продаж.
   - Не люблю цих орлiв, - сказала Ярослава, взявши Головного пiд руку.  -
Примiтивне, грубе мистецтво. Затрачати вмiння,  щоб  рiзьбити  стандартних
хижакiв отаких...  Просто  несмак.  Дiдуньо  мiй  нiколи  ©х  не  рiзьбив.
Академiй не кiнчав,  проте  вiн  мовби  iнту©тивно  почував,  де  безкриле
кустарництво, а де можна видобути з бука справжнi художнi речi...
   Подорожнiй довго смакував водою, а вони  зацiкавлено  за  ним  стежили.
Сергiй, наблизившись, безцеремонне розглядав старого, мов чудернацьку  рiч
яку-небудь. Поруч з тайстрою лежить  костур  i  чорна  хламида,  схожа  на
рясу... Розстрига-чернець iз скиту? Чи який-небудь новiтнiй Сковорода?
   Втершись ребром  долонi,  мандрiвник  сiв  бiля  джерела,  широколиций,
зарослий дрiмучою сивиною:
   - З таких джерелець рiки народжуються... - i, дивлячись на Ярославу, на
мi'нi-спiдничку ©©, наказливо звернувся: - Дiво  нага,  нахились,  напийся
звiдси...
   - Ми вже пили.
   - Ту, що з пляшок? Що пiною б'╨? А ви ось  цi╨©,  земно©,  що  з  самих
недровищ... що аж зуби ломить!
   Але який сердитий, пронизливий в нього погляд! Погляд вiщуна,  що  вмi╨
читати чужi думки,  на  телепатi©  зна╨ться...  "Якби  не  оця  лютiсть  у
поглядi, можна було б спробувати на астронома, - подумав  Богдан.  -  Щось
небуденне, щось вiд дервiша в ньому  ╨,  хоча  й  недобре..."  Операторовi
блукала на губах майже глузлива усмiшка: "Оце вiн, твiй Мамай  придорожнiй
- без коня, без бандури... Повна тайстра незугарних дзьобатих орлiв, що не
годнi лiтати!.."
   Щоб оборонитись  вiд  його  пронизливо©  суворостi,  вiд  цих  холодних
блакитнавих очей, Ярослава подарувала старому одну з  найчарiвнiших  сво©х
усмiшок, але це ©©  невинне  професiйне  кокетство  не  справило  на  дiда
нiякого враження. Рушаючи за товаришами далi, Ярослава минула подорожнього
нiяково, з непояснимою розтривоженiстю i водночас iз полегкiстю.  Але  вiн
знов - суворо й вимогливо - окликнув ©х, змусивши всiх озирнутись:
   - А вас небо чу╨?
   Нiби пiд владою гiпнозу,  Ярослава  прикипiло  дивилась  в  тi  юродиво
безстрашнi врубелiвськi очi. Старий жестом руки вказав угору:
   - А мене воно чу╨...



   II

   Вечiрня кава була знов за тим самим столом, що його  спорудили  з  парт
пiд черешнею на подвiр ©. Ярослава скаржилась вуйнi Домiнiцi:
   - Якийсь там, на жебрака схожий, здибався  нам  бiля  княжого  чуркала.
Питав, чи небо нас чу╨. А погляд - неначе гiпнозом обдав...  Так  осудливо
на мо╨ мiцi дививсь... Хоч би не зурочив перед роллю.
   - Не бiйся, Славцю, - заспоко©ла вуйна. -  То  ж  той  юродивий,  що  з
орлами тут всюди мандру╨... Син його, кажутi", був командиром у вiйськах у
Совiтiв, викинувся над горами  з  парашутом,  i  його  на  батькових  очах
розтерзали хортисти... Ото вiдтодi старий помутився розумом i  став  "небо
чути"...
   "Чи не розправа над сином, - подумалось Ярославi, - стала причиною,  що
орли його так хнжо з тайстри виглядають, огиднi та  кровожернi?  Здасться,
ладнi людину живцем розтерзати!.."
   Якiсь дiвчатка, певне старшокласницi, вишастували, снували поза садком,
прозиркували крiзь живоплiт  до  кiношникiв.  Вуйна  Домiнiка  пояснила  з
поблажливим усмiхом:
   - Школярки нашi, з гуртка  самодiяльностi...  З  села  прийшли,  хочуть
тебе, Славцю, зблизька побачити. Ми ж, кажуть, зна╨мо ©© з фiльму...
   Та Ярослава не кинулась роздавати юним шанувальницям автографи.  Одразу
пiсля вечерi пiшла до себе, ввiмкнула свiтло, зачинилась. Розкрила валiзу:
у валiзi ©© iнтимнi дiвочi речi, зiбранi при  ви©здi  похапцем,  внакид...
Видобула з-пiд одежi аркушi машинопису,  сiла  до  столу:  хотiла  ще  раз
вчитатися в роль...
   По якомусь часi пiд вiкном почулось  шелестiння  в  кущах,  перемайнуло
щось бiле. Поклавши рукопис, Ярослава прислухалась в сутiнь:  чути  шепiт,
дiвчачий, схвильований... Мабуть, тi, з шкiльно©  самодiяльностi,  що,  не
менш за тебе хвилюючись, мручи вiд дебютного страху,  виходять  на  клубну
сцену в барвистих народних строях. I  почула,  цiлком  виразно,  чи╨сь  до
шепоту причаене, палке:
   - Це вона! Жива! Така артистка!..  Я  би  хтiла,  аби  вона  нiколи  не
вмирала!..
   - Любi мо©! - приливом нiжностi вiдгукнулася ©м Ярослава. -  Не  зна╨те
ви, що вмирають i не такi, як я.  Кiнозiрки  усiх  студiй  свiту  з  часом
вiдцвiтають... Не старiють вони лише на колекцiях ваших листiвок, однаковi
зостаються там у сво©х юних усмiхнених позах... Вiдцвiтають i зникають, як
рсi... Хiба липi деколи воскресають юними на екранах iз сво©х напiвзабутих
юних стрiчок...
   Мов стрiчка, рвучись, безладно летить па екранi, прискорюючись, мигтючо
до хаосу, - так щодалi  швидше,  -  в  мiру  того,-як  входиш  в  лiта,  -
вiдлiтають днi, мiсяцi,  роки...  Змигують  прискоренi  весни,  прискоренi
золотi осенi... I чим швидше вони летять, тим щемливiше дорожиш  усiм,  що
бачиш, кожним зiйденим сонцем, найменшою росинкою життя...  Кожну  усмiшку
спива╨ш спраглим поглядом, кожнiй травинцi хотiв би  сказати:  "Ти  мудра,
прекрасна. Тобi нема цiни".
   В пору юностi зовсiм iнша дi╨ теорiя вiдносностi: там  довгi  днi,  там
iнше вiдчуття часу. Юнiсть певна себе, в блаженному невiданнi ©й зда╨ться,
що життя людське безкiнечне, дорога житт╨ва стелитиметься попереду  рiвна,
гладенька, а вона тобi судилась - на довгi перегони  -  вся  в  бакаях,  у
вирвищах...  А  то  й  зовсiм  мусив  пробиватись  по  бездорiжжю,  тiльки
почуваючи, що десь там, за смертями, за димом фронтiв, повияно ж бути  хоч
абияке сонце!..
   Вiйну Богдан закiнчив у Берлiнi; продимлений, теж  розписавсь  в  числi
iнших на колонi рейхстагу, залишив ╙вропi  свiй  гвардiйський  автограф...
Хмiль перемоги, колона  машин  з  репарацiйним  устаткуванням,  потiм  той
страшний випадок, коли хлопцi-водi© потай вiд  тебе,  вiд  супроводжувача,
добули канiстру спирту в якогось поганця. Цiлу нiч до рапку мали ©хати,  а
вже десь опiвночi з'явились  першi  симптоми  нещастя:  декотрi  з  водi©в
почали слiпнути. I не признавались. I не могли збагнути, в чiм рiч. Згодом
з'ясу╨ться, що пили з тi╨© канiстри отруту, яку  ворог  навмисне  пiдсунув
©м, але поки що  кожен  утаював  свiй  стан:  навiть  слiпнучи,  водiй  не
випускав  керма  iз  рук  -  попереду  ж  була   Батькiвщина...   Один   з
найкошмарнiших епiзодiв твого фронтового життя,  досi  вiн  час  вiд  часу
зри.на╨ напливом: довжелезна колона з репарацiйним вантажем розтина╨  нiч,
i нiхто збоку й не догаду╨ться, що один по  одному  втрачають  зiр  у  нiй
водi©, що ведуть уже ово©  ваговози  наослiп,  невiдомо  як  орi╨нтуючись,
невiдомо завдяки якiй силi тримаються, - може, тiльки  сила  любовi,  сила
iнту©цi© веде ©х, як птахiв пiчних, крiзь темряву до рiдних  гнiздовйщ.  У
Львовi всi опинилися в госпiталi, декому лiкарi ще встигли врятувати  зiр,
а  команда  супроводу  ледве  не  поплатилась  тяжко   за   вояцьку   свою
безтурботнiсть, яко©, правда, немало  хто  допускався  в  тi  хмiльнi  днi
перемоги...
   Хотiв зняти про це фiльм, написав  навiть  чорновий  варiант  сценарiю.
Забракували. Та, може, й слiд було?
   Пекуча, як рана, зустрiч iз рiдним  мiстом,  робота  на  вiдбудовi,  i,
нарештi, з ру©н Днiпрогесу, зовсiм неждано -  в  робiтники-освiтлювачi,  в
товариство  документалiстiв,  у  цей  химерний  артистичний  свiт.   Та©на
кiнотворення, вона вже тодi вабила його.
   Таким непередбаченим руслом повернуло  життя.  Спершу  доручали  рiзний
дрiб'язок: знiмав археологiчнi розкопки, заповiдники з птахами та звiрами,
спуски кораблiв на воду... Помiтили його  пiсля  стрiчки  "Обелiски",  яка
задумана була як фiльм-реквi╨м загиблим.  Потiм  на  одному  з  фестивалiв
вiдзначили його двочастинного "Овiдiя". Сам вiн "Овiдiем"  не  зовсiм  був
задоволений, хоча там справдi щось таки було  -  добре  передано  простiр,
силует нiчно© фортецi над лиманом, схоплено поезiю  мiсячно©  дорiжки,  по
якiй уява поетова мовби веде його iз заслання знову на пiвдень,  до  бiлих
статуй та  оливкових  га©в...  Успiх  постановника  заслужено  роздiлив  i
Сергiй, тодi ще випускник: його талановита операторська робота  багато  що
вирiшила. Задум фiльму належав, звичайно, колишньому  студентовi  iстфаку,
студбатiвцевi, не зовсiм, мабуть, критично закоханому  в  античнiсть,  але
Сергiй цiлком пройнявся тодi Богдановим настро╨м, цiлими днями  декламував
рядки крамольного поета, що його погнала на Пiвнiч Цезарева неласка: Берег
сарматський, сумiжний iз племенем гетiв стрiлецьким, Зрештою нас  привiтав
пiсля набридлих блукань...
   Самого Овiдiя в картинi, власне, й не було, була  крига  Днiстровського
лиману, що  дивувала  поета  сво╨ю  мiцнiстю  i  здавалась  йому  мармуром
каррарським, та був ще сучасний Овiдiополь з золотими коронами соняшникiв,
та замрiяна комсомолка з томиком римського поета в руцi... Проте  хоч  сам
поет-вигнанець залишився за кадром, але присутнiсть його вдалось передати,
образ його iснував у фiльмi незримо - в самих ру©нах римсько©  фортецi,  в
повiльному летi птаха, в гронах виноградних, в силуетi  закохано©  парочки
на'фортечному мурi, над спокiйним у мiсячнiм свiтлi лиманом. Хай  не  було
на екранi самого Овiдiя, але у фiльмi таки жила вiдчутно його  поезiя,  що
крiзь товщу вiкiв духовним вiдблиском пробилась, дiйшла  до  людей  iншого
часу.
   Авторам фiльму дехто дорiкав  тодi  за  естетство.  I  першою  -  пiсля
перегляду стрiчки в головнiй проекцi© - поздоровила ©х  Ярослава,  з  якою
тодi  Колосовський  тiльки  познайомивсь.   Гололобi   кiнозубри   солiдно
хмурились та поки що резервували за собою сво© дорогоцiннi,  невiдомо  якi
думки, соломоновi рiшення, а вона, Славця, з властивою ©й  безпосереднiстю
допилась, вiгала (може, аж надто екзальтоване), - була ©й тодi  аргументом
бiльше власна схвильованiсть:
   - Сарматський степ, лиман, оту атмосферу антично© Колими - вам  здорово
це все вдалось передати! I мерехтлива мiсячна дорiжка вiд фортецi кудись у
море - в нiй стiльки пiдтексту! I дiвчата  медучилища  на  мурах,  на  тих
самих, де римськi легiонери колись у вовчих шкурах па хуртовинi  стояли...
Надто ж оте самотн╨ нiчне дерево над фортецею у фiналi, що тане, видплива,
аж не розбереш: дерево чи сам Овiдiй зника╨ в степу...
   - Мало дi©, - буркнув хтось.
   - Але у фiльмi ╨ ритм! - вигукнула Ярослава ще  запальнiш.  -  У  ритмi
©хнього  фiльму  щось  в  вiд  розлогостi  античних  поем!  Вiн   плавкий,
неквапний,  але  й  не  млявий...  Невже  ви  не  вловили  його  внутрiшню
музикальнiсть, пiдспудну, приховану енергiю?..
   Пiддавшись настрою, вона,  звичайно,  перебiльшувала,  багата  уява  ©©
домальовувала, находила пiдтексти, яких, може, й не було в ©хнiй  картинi.
Але це була пiдтримка, дорога для Колосовського, надто ж у  тiй  ситуацi©,
коли все iце коливалось на терезах невисловлених оцiнок. Прямодушне дiвча,
воно й не пiдозрювало, як бракувало тодi ще вiри в  себе  цьому  похмурому
документалiстовi, навряд чи думала, що смiшнуватим сво©м дiвочим  захватом
вона додасть йому певностi, мiцно заронить у душу якiсь новi сподiвання...
Ярослава нiби навiщувала тодi: вийшов на простiр,  ма╨  можливiсть  робити
зараз те, що потай давно в собi виношував. Це,  власне,  буде  перша  його
повнометражна художня рiч. "Ставитимеш фiльм про  вiйну".  Подолав  власнi
сумнiви, переборов Сергi╨вi дикi вибрики, коли знуджений оператор  лютився
в тому приморському готельчику, шпурляв чи©сь сценарi© в куток:
   - До дiдька вашу вiйну! Не хочу! Не буду! Краще бджолу, дитину,  краплю
води на квiтцi...
   Аж поки там, в тiм таки ж готельчику, з'явилось тобi зненацька вночi  -
як  осяяння,  як  одкровення!  -  просте  и  наиприродпiше:  робити  фiльм
пережитого. Бо чого ж iншого шукати? Нащо вигадувати? Ти ж бачив  людей  у
©хнiх зльотах i в занепадi, у величi й ницостi, в передсмертних муках i  в
щасливих сльозах переможцiв. Правда, надто велике все то було  -  в  жоден
фiльм не вмiстити...
   -  Вiдсiяти  треба,  вiдiбрати  тiльки   найударнiше!   -   гарячкував,
захотiвшись задумом, Сергiй. - Неволя, короста, ешелон  -  оце  передусiм!
Обiцяю  вам  генiальнi  кадри.  Юна  дiвчина-укра©нка,  що  покохала  того
вiйськовополоненого кавказця, повiнь ©хнього кохання, поема, що  розквiтла
в неволi!.. Конячий острiв, мiсячнi ночi, астроном,  дiвчата,  що  з  горя
обiймають коней коростявих... Та цс  ж  про  них  ма╨  бути  фiльм!  А  на
завершення: отой ваш напад на  ешелон,  напакований  невольницями.  Бiй  з
вартою. Кулемет, що аж плига╨ в руках у Байдашного...
   - Цього в сценарi© ще нема. Це було пiзнiше.
   - Гаразд. Тодi махнем без цього. Все вiн вирiшуй легко, те, що  й  досi
ранить  тебе,  для  нього  кiноепiзоди,  якi  можна  вставляти,  викидати,
мiняти...
   -  I  Холодну  гору  дознiмемо  потiм,  бо  де  набрати   нам   стiльки
дистрофiкiв!.. Сцену з божевiльним можна зняти i в павiльйонi...  А  зараз
конячий лазарет, острiв на рiчцi, полонянок!
   I ось ви тут. Шука╨ш сну на пiдлозi сiльсько© школи, де мiсяць  свiтить
у вiкна, i кiнокамера тьмаво блищить у кутку, i ролики  бiля  не©  лежать,
схожi на автоматнi диски... За  вiдчиненим  вiкном  десь  у  мокрих  лугах
невтомно  деркоче  деркач.  Кажуть,  екран  свiтить  в  душу  людинi   без
посередникiв. Але ж спершу треба його засвiтити! Нелегку  ношу  звалив  ти
собi на плечi. Не просто ж вiдтворити! Ще один  епiзод,  ще  одне  екранне
видовище...  Не  для  цього  взявся.  Голосом  ©хнiм  ма╨  стати  ця  ваша
стрiчка... Болем i гнiвом воскреслих, свiдченням i засторогою... Творення,
як завжди, почина╨ться з хаосу. Треба всьому дати  лад.  Дати,  але  й  не
стративши при цьому отого найцiннiшого - вольностi вияву,  пам'ятаючи,  що
екрановi  потрiбен  не  лад  "риги  замерзло©,   а   скорiше   звихренiсть
буйноцвiття весняного...
   Вчора мiсцевi школярки приходили. Долаючи  власну  со-,  ром'язливiсть,
розпитували про майбутнiй фiльм, а  пота╨мцi,  мабуть,  надiялись:  чи  не
вiзьмуть i ©х хоча б для масових сцен? Що ж,  можливо,  декотрих  вiдбере.
Десятикласниць - "полонянками". До набору, до ешелонiв! Аж дико думати про
це. Ще можна взяти ©х на роль дiвчат iз ферми, для  сцен,  де  треба  тобi
втiкачок нiчних, що шукали притулку на островi... А ще днем ранiш  завiтав
один iз  райцентру,  з  Будинку  культури  -  модерняга  хлопець,  з  виду
спортсменрозрядник...
   - Вiзьмiть мене на роль анонiмника, - запропонував сво© послуги. - Менi
легко ввiйти в образ, я вже грав це у нашiй драмсекцi©.
   - В мене пема тако© ролi.
   - То введiть!
   - Нема й не буде.
   - Гляньтi як я його зображу... Ось вiн, зiгнувшись, строчить сво© чорнi
послання. Акуратно знiма╨ з них копi©, ще й нумеру╨... Виходить на вулицю,
перестрiчас знайомих, але всi сахаються,  обминають  його.  Вiн  нещасний!
Серед людей, а самотнiй. Нема з ким словом  перемовитись,  цураються  всi.
Став на майданi перед райрадою, задер голову в небо, але й небо  до  нього
глухе!.. Дагледiв мiлiцiонера, кинувся навперейми:  "Товаришу  мiлiцiонер!
Та поговорiть бодай ви зi мною! Всi, наче змовились, iгнорують... Хоч  про
що-небудь поговорiть. Будьте ж людиною!"
   I вiн, той мiсцевий лицедiй, досить-таки виразно передав цю, мабуть, iз
житiя вихоплену сценку.
   - Як для проби, нiби нiчого, - сказав йому Сергiй. - Але ви не Бучма.
   - Перепрошую! А навiщо менi бути Бучмою? - розсердився прийшлий. -  Вiн
артист, але я теж... Всi ми артисти в життi. Кожен гра╨ свою роль. На кону
дiйсностi!..
   Нi, там  люди  пе  грали.  Там  дожеп  був  самим  собою...  "Вистояти.
Вистояти! В цьому тепер все. Бо iнакше не  варто,  щоб  i  серце  билось!"
Пригаду╨ш цi слова? Вояи ж були сказанi. Вони були тво╨ю правдою,  правдою
тво©х товаришiв. А чи ма╨ тво╨ мистецтво достатньо сил, щоб  ©©  передати?
Як багато береш ти на себе,  готуючись  винести  пережито  на  вселюдський
еиран! Чи, може, справдi досить цього? Вибухiв,  кровi,  смертей...  Дехто
каже: не сприйма╨ться вже... Дайте чогось веселiшого, легшого... Я прийшов
па сеанс вiдпочити пiсля втомливого дня працi,  пiсля  всього,  що  й  так
вимордовус мене в  цьому  прискореному  темпi  життя,  в  скаженому  алюрi
буднiв... Але ж i я не прийшов у мистецтво екрана, щоб  тiльки  розважати!
Для цього пiшов би на циркове коло на руках там ходити  (не  ображайсь  на
мене, клоуне, брате мiй по мистецтву). Тiльки ж я iншу  творчу  мету  собi
ставлю: маю обов'язок перед тими, що вже не скажуть про себе. Маю певнiсть
таку, що iсну╨ в життi естафета людського, яку передано вам  i  яку  ма╨те
iншим передати. Згадай отой весняний лiс вiйни, лiс нищення, гiлля зелене,
що пада╨ пiд шквалом чорного вогню. Все довкола горить, трiщить, ви  знову
й знову йдете штурмувати дзоти. Свище метал, бiйцi  поприростали  животами
до землi, тiло не може вiдiрватись вiд не©, а ви .все ж таки  вiдрива╨тесь
i кида╨те себе вперед, i все менше ста╨ вас, уже вас надвечiр - жменька...
А коли настав перепадок тишi, то вона була тишею стогону, наповнених димом
воронок, тишею кривавого мотлоху, завислого на кущах. Перерита, просякнута
чадом земля, обчухранi голi кiстяки дере:в стирчать над  тобою,  -  якийсь
мертвий, скам'янiлий пралiс... Ти йшов кудись, як у трансi. Помiж окопами.
Помiж дзизкотом куль, якi ще пролiтали зрiдка... Курилися  вирви,  людськi
нутрощi позависали на кущах, в  мiсивi  землi,  бруду  i  кровi  знiвечено
лежали всюди рештки тих, що недавно були що людьми, тво©ми  товаришами.  З
голосами були, з живими очима. Ти йшов помiж тiл, бiлiли плями облич серед
чорноти  розвернуто©  землi,  i  враз  зупинився:  дiвчина  лежала  якась,
медсестра. Маслаччя колiнних суглобiв стирчало з кривавого м'яса бiле,  аж
голубувате. Голова  скручена,  спiдничка  закотилась,  молоде  тiло  бiлiв
страшною святою бiлiстю. Взяв плащ-палатки закривавлений шмат, що  валявся
поблизу, накрив ним бiле й голубе.
   Вперше тодi за вiйну Колосовському захотiлося бути вбитим. Стати нiчим,
зникнути, перейти в небуття. Так, як цi перейшли, ставши землею. Та  невже
ж - нiчогiсть? Гумус, добриво, i все? I якщо якiсь сили  втримали  тебе  у
життi, то однi╨ю iз них була, може, й оця, що не да╨ тобi  зараз  заонути.
Сила бажання, тодi ще, мабуть, не зовсiм  визрiлого,  майже  пiдсвiдомого:
пройти, подолати, все  перебути.  Щоб  розповiсти  з  екрана  комусь,  щоб
посвiдчити перед кимось, хоч би й перед самою вiчнiстю:  нi,  не  гумус...
Вогонь, пречистий вогонь горiння людського, що живе, нi на яких  не  гасне
вiтрах, не зника╨ з життя безслiдно.



   III

   Мокрi кущi блищать  пiд  мiсяцем.  Рiчка  внизу  жебонить  по  камiнню,
смирна,  довiрлива.  З  марева  лугiв  виплива╨  постать  чиясь.   Волосся
розсипане, болонья, накинута на плечi, блищить...
   - Досi не спите, Славцю?
   - Не спиться чогось... Деркач дирчить...
   - Той цiлу нiч буде на посту. Далеко ходили?
   - Росяно дуже в лугах... Там конi  пасуться,  закортiло  глянути,  який
вони вигляд мають вночi. Мо© ж  партнери  по  фiльму.  -  I  гiркий  усмiх
торкнув уста, обличчя блiде.
   - А я теж приглядавсь... Чи  таке  освiтлення?  Чи  не  помилилися  ми,
обравши саме цю натуру?.. Часом зда╨ться, що i мiсяць, i тиша  -  все  там
було iнакше.
   - Iшла оце й думала: пiду завтра до  вас  i  вiдмовлюсь.  Не  зможу  Я.
Нездара я. I нiчого iнститут мене не  навчив,  та  й  взагалi  хiба  Можна
навчити мистецтву? Хто вчив Довженка? Заньковецьку?  Замiсть  учити  жити,
глибоко почувати, нас упродовж п'яти рокiв учать  iмiтувати  почуття...  I
тодi дивуються, що, нiчого ще самi не створивши, ми вже ходимо  по  студi©
невизнаними генiями, все вiдкида╨мо, на все кривимось...
   - Ви сьогоднi надто сувора, Славо, впада╨те в крайнощi. Не всi ж  такi:
i вчителi не однаковi i вихованцi - теж.
   - Звичайно, ╨ справжиi. Але справжнi бiльшу частину життя витрачають на
те, щоб переборювати тупiсть, примiтивнi смаки, набридлi  штампи...  Ви  ж
зна╨те, скiльки i в нашому середовищi безнадiйно дрiмучих, заскорузлих,  а
то ще й гiрш - брехливих, кон'юнктурних до безсоромностi...
   - I на кому те бiдне мистецтво трима╨ться... Та ще й на свiтовий  екран
iде!
   - Хай, може, й згустила я трохи... Ясна рiч, що про таких, як народний,
не йдеться. I про присутнiх теж. Але я вважаю, що  в  храмi  мистецтва  не
мiсце  жодному  цинiковi,  який  здатен  при  актрисi  розповiсти   пошлий
анекдот... I пiсля цього ще вiн мене на проби запрошу╨!
   - Ваша вiдмова для багатьох була несподiванкою.
   - Iти виображувати  йому  оту  декоративну  Ксеню?  Серед  квiточок  на
полонинi? Дикий Захiд, екзотика... Нi, не для мене  роль.  Ходить  довкола
тебе, мружиться, як бегемот, огляда╨ тебе прицiнливим оком... Та хiба його
цiкавить моя душа, мiй iдеал, мiй погляд  на  свiт?  Я  ж  бачу:  найперше
цiкавиться,  чи  достатньо  я  довгонога,  чи   зумi╨   це   кiностворiяня
видавлювати з ока сльозу крупним планом... Фальшивий сам, i на екран  жене
фальш. А тодi ще й домагатиметься за не© першо© категорi©... I такому -  в
храмi мистецтва? Де корифе©в ще вчуваються голоси?
   - Люблю вас слухати, Славцю, коли ви отак розбурха╨тесь... Не хотiв  би
потрапити пiд стрiли ваших сарказмiв.
   - Не думаю, що ждете комплiменту, адже вам це не потрiбно. У  вас  i  в
Сергiя я повiрила з перших кадрiв, ще тодi, на  переглядi.  Бува╨  таке...
Iнодi за один кадр можна в людину закохатися...
   - Жаль, що Сергiй цього не чу╨.
   - Прошу не жартувати. ╙ i в життi, i в мистецтвi такi речi, що жарти до
них не кладуться.
   - Згоден.
   - Заздрю сам деколи. У вас ╨ певнiсть, визначенiсть, мета. Почува╨ться,
прийшли ви в мистецтво з намiром серйозним i ма╨те що сказати.  За  спиною
такий досвiд життя... А я? Що я знаю? Я навiть  кохати  по-справжньому  не
встигла - не можна я; вважати коханням п'ятихвилиннi  романи  студентських
вечiрок або яке-небудь студiйне захоплення... - I все  ви  повиннi  будете
грати закохану. Натуру глибокого почуття...
   - Оце мене й тривожить. Грати закохану, творити нашу укра©нську  Офелiю
з тих не знаних менi окупацiйних ночей... Оце чисте юне  кохання,  що  так
трагiчно розквiтло в неволi...
   - Не встигло й розквiтнути.
   - Так. Тiльки змигнуло... Читаю, намагаюся вжитись, заглибитись...  Для
мене ця роль справдi затяжка. Може, менi браку╨ фантазi©, уяви?
   - Не наговорюйте на себе. I не розкисайте: вам це не личить.
   - Ходила  оце  по  лугах,  i  вiдчай  мене  терзав...  Гiркого  доходжу
висновку: не пiд силу менi ця роль. Щось я не вловлюю iстотне... поверхова
я, неглибока.
   - Оце сюрприз кiногрупi.
   - Так, неглибока я i просто ненавиджу себе таку!.. Чомусь iншому  треба
було присвятити життя.  В  iнститут  iшла  з  намiром  вiддатись  науцi...
Цiкавила мене iсторiя мистецтва, зокрема народнi вироби:  писанки,  рiзьба
по дереву... Так би й було, якби одного дня - ще тодi першокурсницею -  не
спокусили  в  iнститутському  коридорi  отим  магiчним   запитанням   вашi
кiномефiстофелi: "Хочете знiматись?" Ще б пак! Яка дiвчина  всто©ть  перед
можливiстю покрасуватись з екрана... Але чи артистка я?
   - I це говорити вам, вiдзначенiй на мiжнародному фестивалi? За першу  ж
роль?
   - Боюсь, що й то випадкове - за волоокiсть, мабуть...
   - Ваша iронiя, самоiроиiя,  Славо,  свiдчить,  що  не  все  втрачено  i
артистка жива. Просто хвилинне зневiр'я. А такi збурення  не  дають  кровi
застоюватись. Для митця невдоволення собою - скорiш норма, нiж  вiдхилення
вiд не©. Хто заспоко©вся, тому нема чого робити в мистецтвi. Серед  стихi©
творчостi затишкi'в не шукай, паруси напинай крутобокi...  Така  вже  сама
природа, мистецтва. Тут белсбепь, вiчний пошук, жага... Тут - хто бiльший,
хто менший - але вiсi невтоленнi, усi як фаусти...
   - Але ж як боляче бува╨!
   - А iншим не боляче?
   В голосi його вчулась суворiсть, схожа  на  докир.  Ярослава  здивовано
глянула на нього. Зiйшли на мiсточок. Схилившись на бильце, дивились униз,
де кожен камiнчик виставив свою тiнь i вода в  прудкiй  текучостi  мiсячно
переблискувалась.
   - Ох, знаю цей  настрiй,  Славо...  Коли  отак  непевнiсть  бере.  Коли
б'╨шся, шука╨ш-шука╨ш i не знаходиш. Повно клекоту в грудях, а  не  здатен
висловити його: без'язикий, нiмотою скутi вуста. А потiм таки ж  надходить
ота мить всемогутностi, коли почува╨ш, що все можеш, все  пiдвладне  тобi,
на верхи ясновидства зносить тебе якась сила... Щоб кинути знов у провалля
сумнiвiв, у лабiринти шукань, до навпомацки далi йтимеш... Такий  уже  наш
хлiб.
   - Iванну б сюди. От вона зiграла б. Це нiби для не© роль...
   Так, але ж Iванни псма. За  третiм,  чи  п'ятим,  чи  яким  там  дублем
кинулась в охопленi полум'ям декорацi© мосту умовного, що пашiли зовсiм не
умовним вогнем... Що  ©©  погнало  туди?  Чи  тiльки  бездушнiсть  пиката,
жорстокiсть нацiлених камер? Чи власна ота невтоленна  жага  досконалостi,
©© артистичне бажанiш, хай навiть життям ризикуючи, добути ще один  дубль,
ще  один,  може,  нечуваний,  найрiдкiснiший,  в  якому  вона  таки  сягне
недосяжного, перевершить саму себе?  Такi,  як  Iванна,  знають  творчостi
шал... Актриса виняткового обдаровання, i Ярослава близька ©й чимось - вiн
певоп цього. Двi зiрки сходиля одночасно...
   - Чомусь сьогоднi вона  менi  весь  вечiр  з'явля╨ться...  Перед  очима
сто©ть, смi╨ться... Пiд час останнiх зимових канiкул ми з  нею  по©хали  в
гори.  Все-©й  давалось,  вона  й  на  лижах  ходила  чудово  -  лiтала  з
трамплiнiв, як'птиця... Пригадую, зайшли пiсля хуртовини в лiс, зупинилися
пiд смереками... Ви бували серед смерек узимку, в день сонячний?
   - Нi.
   - Все фантастичне. Справдi казковим ста╨  лiс,  прибравшись  у  снiговi
шати... Дятел постуку╨, якась пташина зимова цiвка╨, ще  бiльш  вiдтiнюючи
глибоку первiсну тишу навкруги. Снiг облiта╨ з дерев тихо, лагiдно.  "Який
зодчий, Славцю, годен зрiвнятися з природою, - казала  тодi  вона,  -  якi
хороми,  палаци  з  танучого  мармуру  невiдтворне   вибудувала   за   нiч
хуртовина..." Образи птахiв якихось, звiрiв,  чудиськ  химерних  оточували
нас. Нiби тiльки там стало зрозумiло, як народжувались в народi  казки,  з
чого  витворювалась  паша   народна   мiфологiя...   "З   оцього   бiлого,
хуртовинного, Славцю, що хоч i тане, але  красою  спорiднене  з  мармурами
Мiкслапджело..." I потiм, смiючись, вдарила палицею  по  гiлцi,  струснула
цiлу  шапку  снiгу  -  сонячна  холодна  курява  окутала   нас...-Ярослава
помовчала, нiби й цi мiсячнi серпанки за рiчкою ще курилися, мерехтiли  ©й
тим сонячним снiгом, струшеним десь у горах подругою.
   Пiсля того, як  Iванну  обвуглену  видобули  з-пiд  уламкiв  нодотлiлих
декорацiй, Ярослава бiльше тиж'ня прохворiла вдома у рiдних. Мати благала:
"Кинь те кiно, бо й тебе спалять!" Але саме тодi  Ярослава  сповнена  була
рiшучостi, бiльшо© нiж будь-коли... "Не кину. Нe вiдступлюсь". Батько  теж
схвалював ©© вибiр: "Доросла, ©й вiльно робити, що вибрала... Лишилася без
подруги, то нинi за двох най до пранi ста╨..."
   Пiшов, погув у небi лiтак нiчним сво©м рейсом.  Прислухались  до  нього
обо╨. Прислухались i до далекого шосе по пiдгiр'ю  -  чи  но  чути  звiдти
колони студiйських машин? Десь уже рухаються, не дасть i  вночi  ©м  спати
Ягуар Ягуарович, "генеральний обозний".
   - "Горить-тремтить рiка - як музика..." -  Обо╨  задивилися  у  мiсячну
воду, у ©© струмування мерехтливе.-Скрябiн пробував нотними знаками свiтло
передати... Цiкаво, що вiн закодував у те сво╨ тайнописне, загадкове Люче?
   "А оця рiка, що бiжить попiд нами, в нiй, мабуть, теж щось  закодоване?
Рiка невгасного текучого свiтла, що, примхливо в'ючись, - то мiж  гiр,  то
долинами, - свiтить пiлотам в  отакi  ночi,  мiсячним  сяйвом  та  зоряним
всесвiтом галактик поблиску╨ штурма'нам знизу,  з  планети...  Дочка  гiр,
струмлива невтомниця, де бере вона початки сво© i  аж  де  перестане  бути
собою? Зафiльмувати б коли-небудь в образi рiки саме людське життя  -  вiд
його витокiв до гирла..."
   - Як гарно спiва╨ хтось на зарiччi...
   - Тут ще спiвають. Ще пiсню транзистор не з'©в. Ярослава  помiтила,  як
вiн, вслухаючись, нiби аж здригнувсь. Та сама пiсня  звiдкись  виринала...
Решетнякова, госпiтальна:
   Над рiчкою над бистрою Там журавка купалася...
   Тут, у цих краях, служив колись Решетняк на кордонi, звiдси й пiсню, як
iз вогню, винiс...
   Спiвало наче на островi десь чи ще нижче, на околицi комбiнату...  Десь
там купалась журавка...
   - I ЯКА ЯСНА НIЧ!



   IV

   Замурованi снiгом шибки, виття зав'юги сибiрсько©...
   Густе оранжерейне тепло палати.
   Дуже отут Довгi ночi. Стогнуть ввi снi товаришi,  скрикують,  горять  у
нiчному жару, i сам тупо гориш на вогнi власного болю. Лл╨ дивне створiння
людина! Навiть i крiзь цi стогони й скрики, крiзь скошмарену маячню та зав
тогу нiчи та й з'явиться Решетняковi з сонячпих далей якась  тиха  дорiжка
польова, заблищить соломинка, розплескана колесом, попливе стернями гребка
з тихим сво©м передзвоном... Дiвча на  гребцi  сидить,  карий  зблиск  ока
дiвочого  бачиш  i  повний  колосок,  що  застряв  мiж  сталевими  зубцями
гребки... Крiзь хурдельну  нiч,  крiзь  бiль  золотi╨  тобi  смагляво  той
колосок далекий, i тим золотим снить уже до ранку душа!..
   А вранцi з'являються "вутки" та "гусаки",  пройдуть  юрмиськом  лiкарi,
почаклують бiля тебе, котрийсь обмаца╨, придавить у найболючiшiм мiсцi,  а
старший кине на прощання свою неодмiнну примовку:
   - До весiлля заживе.
   Коли пiдуть, закiнчивши свiй обхiд,  "бiлi  ведмедi"  (так  ©х  назива╨
палата), лежаче во©нство переходить  цiлковито  пiд  владу  Капи.  ╙  таке
бiлолице створiння  Капа,  юна,  як  цвiт,  сибiрячка,  -  це  якраз  вона
найчастiше приносить ягiд ©м iз тайги.  Може,  що  вмi╨  вже  хмуритись  i
пухкеньке пiдборiддячко виставляв вперед якось по-школярському  вперто,  а
очi, повнi синього, при цьому проймаються твердiстю, владу  Капи  визнають
навiть найкаверзнiшi, навiть обидва горлодери-танкiсти, що ©м  i  лiки  не
такi, i в боки завжди мулько.
   Капа частенько забiга╨ до ©хньо© палати, iнодi навiть так, без видимого
дiла. Особливо ж вiдтодi, як у них на додатковому лiжку бiля самих  дверей
з'явився ще один, що його привезли просто з операцiйно©: чорний, як циган,
худий, довгий, ледве на лiжку вмiщався.  Вiн  ще  видихав  наркоз,  марив,
стогнав, кудись поривався, згадував Харкiв, - завжди певний  час  мучишся,
коли видиха╨ш наркоз. Капа-сестра була  при  ньому  невiдлучно,  цiлу  нiч
слухала  його  маячню,  нерозбiрливу  белькотню  про  Харкiв,   з   сумною
терплячiстю вислуховувала все i лише  час  вiд  часу  легенько,  кiнчиками
пальцiв, вимокувала йому чистою марлиною краплистий пiт iз чола. Що тiльки
вимока╨, i знову на лобi, крутому, смаглявому, блищить  рясна,  крапелиста
роса. Решетпяковi з його  лiжка  добре  видно,  як  свiтяться  росинки  на
юнацькому лобi, як голубливо торка╨ться ©х  сестра  клаптиками  марлi,  i,
диво, навiть та  нещасна  росинка  здатна  вишпурнути  Рошетняка  з  цього
затишного палатного раю i перенести в iншу реальнiсть - в сатанинськi ночi
вiйни, в ©© чорнi кошмарища...
   А коли той, харкiвський, став  одужувати  ii  треба  було  йому  мiняти
книжки в бiблiотецi, то це  теж  взяла  на  себе  Капа.  Мiняла  акуратно,
дiставала для нього потрiбну лiтературу десь аж в мiськiй  бiблiотецi,  що
виявилась досить  багатою,  i  все  вiн  поглинав  жадiбно,  розлучався  з
книжками лише пiсля вiдбою, коли в палатi вимикали свiтло.
   Вранцi Капа з'явля╨ться в палатi я градусниками в руцi,  усмiхнена,  ще
свiжа з морозу, в росинках розтанулого  iнею  на  волоссi,  легко  йде  по
палатi, i вологi, ще росянi кiлечка в'ються бiля маленького гарного  вуха,
як сережки, - цо личить ©й. Колi© пiдходить до харкiв'янина,  то  не  може
приховати сяйва очей, а, присiвши бiля нього й  ждучи,  доки  вiн  поверне
градусник, дивиться на свого пацi╨нта так  пильно,  вивчально,  нiби  хоче
проникнути в душу. Чула часом голоснi жарти палатникiв, що вона, ╨й же ╨й,
не байдужа до цього Колосовського, зведе вiн таки сестру з ума, чула i  не
звертала уваги, було таке враження,  що  зараз  вона  вирiшу╨  щось  надто
важливе для себе, здавалось, зрi╨ у нiй якийсь незвичайний намiр.
   - Хочеться менi вас про щось запитати, Колосовський...
   - Питайте.
   - Нi, мабуть, пiзнiше.
   - Чому не зараз?
   - Та так... Хай пiзнiше.
   Одного разу вiн дiлився з нею думками про прочитане,  показував  ©й  iз
старого фолiанта, нею ж i принесеного, чудовi  iлюстрацi©  пiд  цигарковим
папером.
   - Гляньте, Капо, якi вони, цi хеттськi рель╨фи по базальту...  Чудо  ж,
правда?
   - Та гарно.
   - А хiба не чудо, що ми з вами ось дивимось  на  цих  хеттських  жiнок,
смаглявих молбдих азiаток, i зовсiм реально  чу╨мо,  як  вони  смiються...
©хнiй живий срiблястий смiх чу╨мо, що дзвенiв десь  там,  пiд  хеттськимi©
скелями, за багато сторiч до нашо© ери!..
   Нiчого не вiдповiла на це Капа, сидiла  нiби  ж  трохи  ображена.  I  в
книжку не стала бiльше дивитись. Встала, пiшла з якоюсь тiнню  сухостi  на
.обличчi. Того дня, заходячи в палату, була  пiдкреслено  стримана,  мовби
демонструючи, що вона тут лише на службi, лише з обов'язку.  Скупе  слово,
чiткi рухи, по-дiловому випнуте ображене пiдборiддячко, - знайте,  мовляв,
ви ©й пацi╨нти, вона вам - медична  сестра,  i  не  бiльш.  А  щодо  смiху
хеттських красунь, то вiн ©й тут просто нi до чого.
   Колосовський, звичайно, помiтив змiну в ©© настро©, але не  мiг  навiть
збагнути, яко© вiн припустився безтактностi, чому  образилась  Капа,  адже
наче ж не було для цього нiяких пiдстав. Був  певен,  що  незлагода  скоро
мине, та й не надавав цьому значення, Суло йому про iнше що  думати  пiсля
вiдбою, коли особливо чутiго ставало, як ви╨,  шаленi╨  за  вiкном  пурга.
Вiдвiва╨  в'юга  в  минувшину  цей  страшний  сорок  перший,  що  в  його,
Богданових, думах суцiльно живе як  рiк  пожеж,  бо©в,  оточень,  подвигiв
нiмих i смертей безвiсних, вiдомих тiльки небу й вiтрам... Ще й тут не мiг
до кiнця вийти з тих напруг, небезпек, з  кошмару  ночей  оточенських,  iз
болю втрат, коли зникало здмухнуте з планети чи╨сь, може, генiальне життя.
   Перед Новим роком в госпiталi вирiшено було влаштувати концерт, i  тих,
котрi вже починали ходити, Капа опитувала: хто який ма╨ талант. Спитала  й
Решетняка,  чи  в  ньому  не  кри╨ться  щось.  Спитала  нiби  жартома,   з
пiвусмiшкою, i вiн, звичайно, вiдповiв вiдмовою - який там у нього талант,
а  коли  зостався  сам,  мимоволi  замисливсь:  талант?  Звiдки  в  людинi
береться? Згадав, що спiвав колись, казали, що ма╨ гарний до спiву  голос,
чули його конi ночами на пасовищi, i Катря чула, i з хлопцями  на  кордонi
пiд настрiй виказував цей материн вроджений дар... Коли то було!  Востанн╨
з батарейцями на кордонi спiвав, а потiм уже було не до того, тепер, може,
й голосу нема, розгубив, може, i цей скупий скарб, коли, розпалений  боем,
гинучи вiд спраги, пив грязюку з калюж, iз болiт.
   З ©хньо© палати викликався на виступ лише один кавалерист,  що  володiв
нiбито мистецтвом художнього свисту та вмiв показувати фокуси з гривеником
у хусточцi. Готувалися ж до концерту всi, заздалегiдь добували  дозволи  в
лiкарiв, примiряли милицi, - в палатах, ясно було, зостануться лише тi, що
лежать у важкому гiпсi.
   Зажадав милиць i той чорний, довгов'язий Колосовський, що йому книжки в
бiблiотецi мiня╨ Капа. Решетняк просто дивувався, скiльки  може  поглинати
книжок людина - цiлими днями чита╨, до палатних  анекдотiв  йому  байдуже.
Цiкаво було Решетняковi спостерiгати  також  i  те,  як  Капа  бiля  нього
в'╨ться. Навiть будучи в iншiм кутку, часом  не  втерпить,  озирнеться  до
нього, черкне митт╨вою усмiшкою. Коли принесе  книжки,  чи  з  градусником
прийде, чи й просто так, то неодмiнно присто©ть коло студента, i видно, що
©й не хочеться звiдси йти. В самiй атмосферi з'явля╨ться  iцось  невловиме
хвилююче. Жваво розмовляють, бува╨, навiть сперечаються, i весь  час  вона
то шарi╨ться, то блiдне, схвильовано ходять груди пiд бiлим халатом, i  па
обличчi нема суворостi, службово© . застиглостi - блука╨ усмiщка  щаслива.
"Яке це диво - людська усмiшка, - спостерiгаючи за ними, дума╨ Решетняк. -
з усього живого тiльки людинi природа дала  цей  дар  -  смiятись,  сяяти,
промовляти очима... Людинi - i бiльше нiкому!"
   Цього дня Капа була особливо  збуджена,  вона  з  дiвчатами  прикрашала
ялинку в залi i щоразу й до палати  забiгала  розшарiла,  нiби  щойно  вiд
вогню, ялиновими гiллячками оклечала й вiкна в палатi, щоб i лежачим  було
чути зелений дух тайги, було видно, що наближа╨ться Новий  рiк.  Найбiльше
©©  хвилював  концерт.  Вона  й  свого  пiдопiчного   енергiйно   умовляла
виступити:
   - Колосовський, ну, прочитайте хоча б  оте:  "О,  верю,  верю,  счастье
есть!.." Це ж у вас виходить чудесно.
   Колосовський не пiддавався на умовляння, весело казав, що лiрику  можна
читати тiльки пошепки, з кимось наодинцi... I хоч i самiй Капi ясно  було,
що  його  не  вмовити,   але   вона,   присiвши   край   лiжка,   все-таки
жартiвливо-вимогливо просила дати згоду, зазирала у вiчi, один раз рука ©©
навiть на його руцi опинилась i, торкнувшись  ласкаво,  затрималась  довше
звичайного, - Решетняк i це помiтив сво©м зiрким оком артилериста.
   Чим ближче до вечора, пожвавлення  наростало,  чепуруни  пiдстригалися,
неголенi голилися, в палатах i  в  коридорi  гуркотiли  милицi  -  вчилися
ходити, хто не вмiв.
   На  концерт  потяглися  всi,  хто   тiльки   спроможний   був   ледь-як
пересуватись.  Худi,  знекровленi,  з  обережно  пiднятими   "аеропланами"
наглухо загiпсованих рук, iншi натужно кульгаючи, гуркочучи  милицями,  ще
хтось з забинтованою, мов у чалмi, головою, - всi туди, вiд нудоти  лiкiв,
вiд сво╨© безпомiчностi - в життя, в обiйми свята.
   На сценi - знизу й кудись аж пiд стелю  -  вишикувався  рядами  хор,  -
добровiльнi трударi мистецтва все там  були,  люди  з  персоналу,  знайомi
сестри, лiкарi,  санiтарки,  але  ©х  ледве  впiзнавали,  такi  вони  були
святково-небуденнi цього вечора, i Капа була  серед  них  розсяяна,  грала
сво©ми  променисто-синiми,  ©©,  видно,  переповнювала  радiсть  щасливого
якогось  передчуття  -  все  прикушувала   губу,   щоб   не   розсмiятись.
Гiмнастьррка   на   нiй   нова,   гарно   перехоплена   поясочком,   кiски
по-пiонерському стирчать на боки, i це ©й також личить, i нiяк не вда╨ться
©й бути серйозною, нiяк  не  може  стримати,  внутрiшню  усмiшку  радостi:
тремкi губенята куса╨ весь час.
   Блиском, сонцем, красою завихрилося те, що всiх разом заполонило: пiсня
зродилась, почався концерт.
   Колосовський сидiв поруч з Решетняком у першiм ряду  i,  спираючись  на
милицю, не зводив очей зi сцени. Так, це була поезiя спiву.  Може,  як  па
iншi вимiри, цо й по було щось видатне, спiвали, певне, далеко не на рiвнi
капел професiйних, а хiрурги  грали  па  балалайках,  мабуть,  кахливо.  В
унiверситетi на студентських вечорах Богдан,  мабуть,  поiронiзував  би  з
такого виконання, а тут цей простуджений, невiдшлiфований, тiльки й  того,
що дружний спiв, оте зворушливе старання  виконавцiв  i  ©хн╨  простодушне
натхнення -  все  дiходило  до  самих  глибин  зголоднiлих  вояцьких  душ,
збурювало, хвилювало, вiдроджувало до життя. Нi, то все  були  таланти  на
сцепi, чистi,  високi.  Колосовський  чув  поруч  себе  напружене  дихання
Решетнякове, за ним жадiбно впивалися поглядами в сцену ще чи©сь  обличчя,
до невпiзнання змiненi хвилюванням, в напливi почуттiв вони то ©жились, як
вiд холоду, то поривчасто витягувались вперед, -  таке  побачиш  тiльки  в
бою. Очi затуманювались - тут можна було дати собi  волю,  можна  було  не
соромитись сво©х слiз. Виходив потiм ще жартун-конферансь╨ з  дотепами  на
госпiтальнi теми, висмiював якогось каверзупа, якому все "вутка" не  така.
Виходили солiсти, з-помiж них i Капа,  яку  оголосили  Капiтолiною,  i  це
вразило, викликало подив у Решетняка:
   - О! Так би й не знав, що наша Капа - Капiтолiна...
   Пiд супровiд балалайки Капа спiвала тоненьким, майже дитячим  голоском,
якого, видно, й  сама  трохи  соромилася...  Соромилась,  шарiлася,  проте
спiвала, виявилась у нiй до спiву вiдвага.
   Апофеозом концерту став виступ  комiсара  госпiталю,  який  несподiвано
з'явився па сценi з сво©м заткнутим за ремiнь порожнiм рукавом i  оголосив
щойно одержану вiсть про Калугу, очищену вiд противника.
   - Оце пiсня! - не стримавшись, гукнув  хтось  iз  заднiх  рядiв,  i  це
розвеселило весь зал.
   Того вечора нiякий режим не мiг позаганяти людей до палат.
   Схвильованi, ще довго юрмились пiсля концерту по  коридорах,  гомонiли,
спiвали, i навiть -коли на деякий час погасло свiтло, то й це сприйняли як
святкову розвагу, бо тут це не страшно було,  до  того  не  раз  таке  вже
траплялось - бураном десь обривало дроти.
   Гомiн не вщухав, пiсня зринала то в однiм, то в другiм кiнцi коридора -
тепер з-помiж поранених повно виявилось талантiв. Решетняк,  стоячи  проти
вiкна неподалiк сво╨©  палати,  мовби  пробуючи  голос,  стиха  теж  загув
давньо©, прикордонно©, яка й тут його, над ╙нiсе╨м, знайшла:
   Над рiчкою над бистром

   Там журавка купалася...
   Ось так, стоячи в коридорi госпiталю бiля  замурованого  снiгом  вiкна,
стиха, мовби в забуттi, озвався пiснею  до  того,  що  зосталося  десь  за
зимами, за фронтами... За спiвом i не чув, як пiдiйшла Капа  з  свiчкою  в
руцi, нахилилась з-за плеча:
   - Що ж ви приховували свiй талант, Решетняк! Тепер  неодмiнно  запишемо
вас у самодiяльнiсть.
   - Та що ви... Та куди менi, - нiяково вiдмагався  Решетняк,  i  при╨мно
було йому дивитися на сестру, що вся ще свiтилася збудженням.
   - Решетняк! У вас така мова  гарна...  Скажiть,  коли  у  вас  дiвчина,
наприклад, обере кого-небудь... Вперше, розумi╨те? То як назвати по-вашому
того, до кого вона ма╨ таке... ну, перше сво╨ почуття?
   Решетняк аж лоба наморщив, думав:
   - Та як... Перволюб по-нашому буде.
   -  Перволюб...  Перволюб...  -  тихо  повторила  вона,  аж  нiби  трохи
сумовито.
   I вiдiйшла, шукаючи мiсця, де б примостити свiчку.
   Невдовзi бачив ©© Решетняк уже в товариствi Колосовського:  за  фiкусом
стояли в кутку, вiн на милицях, а вона, стрункенька,  випроставшись  перед
ним, задерши пiдборiддячко, дивилася вгору на свого пацi╨нта, i обличчя ©©
було вже знову веселим.
   За вiкном буран  гуркотiв.  Вслухаючись  у  грiзнi  концерти  хурделицi
сибiрсько©, думав Решетняк: "Нам гарно, у нас  спiви,  а  як  тим,  що  на
фронтi? Не один там чийсь перволюб в таку нiч розпроща╨ться з свiтом..."
   Капа-сестра все ще стояла з Колосовським у  кутку  за  фiкусом.  I  хоч
людно було в коридорi, поводилась так, наче були  вони  тут  однi,  стояла
одверто щаслива, обдавала Богдана сво╨ю сяючою вiдданiстю. А коли на  мить
погасло свiтло i хтось жартома подав по коридору команду:  "Цiлуйтесь!"  -
Капа в якомусь хвилинному заслiпленнi враз пригорнулась до нього, i вже  й
самi  незчулися,  як  злилися  диханням,  як  стався  той   пекучий   грiх
поцiлунку... Милиця одна з грюкотом впала на дiжку,  Капi  довелося  ©©  й
пiднiмати в темрявi, та в цей час свiтло з'явилося знов i вже не гасло,  i
хоч обом було соромно, Капа,  нiби  випробовуючи  свою  волю,  силу  свого
почуття, все не зводила з Колосовського паморочного погляду, пила його тим
поглядом, i що там було ©й зараз, що хтось побачить, що це не дозволено...
   "Хiба я не маю права на це?" - наче питали ©© хмелем кидиати  довгопони
очi.
   Власне, вiн мав цього ждати. Хiба  ж  можна  було  не  помiтити  по  ©©
розсяяних очах, усмiшках, навiть по спалахах на©вних  скороминучих  образ,
до чого воно йдеться, не помiтити, як день вiдо дня визрiва╨ в пiй вже  не
тiльки сестринське почуття. Знав, що нiчим це не могло  закiнчитись,  хiба
тiльки болем марно вражено© душi, i все ж був би  нещирим  з  собою,  якби
сказав, що ©© хвилювання були йому  непри╨мнi,  що  не  зiгрiвала  i  його
сердечнiсть ©©, довiра, чистота. Якось,  правда,  пробував  дати  ©й  дещо
зрозумiти, щоб стримати, припинити розвиток ©© почуття, та все ж,  мабуть,
невдало чи й неохоче це робив...
   - Скажiть менi, Богдане... Що то за Таня,  що  ви  все  марили  нею?  -
спитала з смутлпвим неспоко╨м в очах.
   Не було ревнощiв в ©© голосi, - по могла ж вона собi  цього  дозволити,
та й па якiй пiдставi? - i все-таки це не була й просто цiкавiсть.
   Найiнтимнiше, найдорожче було те,  про  що  вона  питала.  Колосовський
почував, що давно мав би ©й про це розповiсти, почував,  як  солодко  йому
було зараз про це розповiдати...
   - Нiкому не розповiдав, а вам розкажу, Капо... Поглинутий розповiддю, i
не помiчав, як дiвчина, слухаючи, мiниться з лиця, куса╨ губи,  все  нижче
опуска╨ голову. Вислухавши, мовчала деякий час, потiм сказала:
   - Щасливий ви. - I вiдсторонившись, сухо додала: - Iдiть у палату.
   Наступного дня замiсть Капи  чергувала  iнша  сестра.  Ще  два  днi  пе
з'являлася Капа, i вже в палатi стали турбуватися, чи пе захворiла, а коли
запитували санiтарок, то не  могли  почути  у  вiдповiдь  нiчого  певного.
З'явилася Капа аж на третiй день, по обiдi забiгла до них  без  халата,  в
гiмнастьорцi  новенькiй,  в  спiдничцi,  в  чобiтках.  З  дивним   якимось
усмiхнено-гiркуватим   виразом   на   обличчi   наблизилась    до    лiжка
Колосовського, подала йому книжку-томик ╙сенiна.
   Тiльки Колосовський взяв книжку, з не© випала записка. Записка  була  з
одним тiльки словом: "Люблю".
   Капа, зашарiвшi©сь, стежила, як вiн  чита╨  то  слово,  потiм  квапливо
стала прощатися, побажала всiм одужувати нi видше...
   - Що з вами, Капо? - запитав хтось, i почули у вiдповiдь:
   - Ви©жджаю на фронт.
   Зблiдла, постояла мить i, ще раз глянувши  на  Колосовського,  з  очима
повними слiз ппбiгла в коридор. Палатники мовчали, ошелешенi.
   Мнiте час, i не один iз них,  опинившись  знову  на  фронтi,  в  кожнiй
постатi дiвчини-медсестри вгадуватиме Капу, не одному ввижатиметься1  вона
i на Днiпрi, i на Вiслi, i десь за Дуна╨м, в угорських туманах...



   V

   Така ясна цiч! Мiсяць  уповнi.  Крiзь  вiття  дерев  бiлi╨  клуб  серед
села-як. писанка,  розмальований.  Нiби  той  славетний  Воронець  десь  у
передгiр'© Сучави... Пливе то в пилюцi, то по шпоришу  тiнь  огрузькувато©
постатi. Сергiй-оператор, закудланий,  нiби  щойно  з  сiновалу,  неквапом
кружля╨ довкола клубу, обникув, огляда╨ його то з фасаду, то  з  причiлка.
Не часто бачиш таку писанку, та ще цей творчий процес нiчний,  коли  гiлля
сво©ми тiнями домережу╨, домальову╨ кимось iз смаком покладений по  бiлому
орнамент. Мав би розглядати цю писанку не сам, а з тi╨ю, що звечора  пiшла
й зачинилась. Вiд не© першо© вiн i почув про цю писанку.
   ...Була в тутешнього голови колгоспу улюблена сорочка,  пипiита  мамою.
Йдучи з дому, тiльки i взяв ©©. Коли пiсля вiйни повернувся, сама  манишка
зосталась: сорочка зотлiла й розлiзлась, хоч була лляна. Мами вже не було,
тiльки розповiдь вислухав син про те, як бандитня по-звiрячому замордувала
©©. Зосталась манишка та, що мама вишила,  коли  ще  юнаком  проводжала  в
Iспанiю... I коли недавно стали будувати клуб, голова зажадав,  щоб  мамин
орнамент з манишки майстри перенесли  на  клуб.  I  яскравi╨  тепер  серед
садкiв прекрасний будинок-писанка, весь у художнiй оздобi. I всi кажуть:
   - То сорочка нашого голови!..
   "Ганяючись  за  Кафкою  та  Бергсоном,  чи  не  прогавлю╨мо  ми  чогось
важливого поблизу, - роздумував оператор. -  Ось  життя  чи╨сь  перецвiта╨
творчiстю... Життя перейшло в мистецтво,  а  мистецтво  знов  проростав  в
життя - так воно тут коловоротиться. Сучасне переплелось iз минулим  -  пе
вiддiлити... А послухай  декотрих  схоластiв  на  обговореннях...  Якомусь
гладкому продюсеру, може, й не сподоба╨ться, що  ми  знов  поверта╨мось  у
вчорашн╨. Але  ж  дистильовано  сучасно©  теми  нема!  Наш  нинiшнiй  день
наскрiзь пгрстканий тим, що було... I думка, i вчинок, все життя  наскрiзь
переткане пережитим... I тим ми й себе вимiрю╨м теж..."
   Роса блищить на листi, па шпоришi. "Росиця, - каже  вуйна  Домiнiка.  -
Небесна роска!"
   Ще одна тiнь наплива╨ по росянiм шпоришу майдану. З рушницею  на  плечi
сторож нiчний... Мiсячне сяйво сторожу╨ людина... Це добре. .
   - Ти, певне, iз тартака? До любки приходив? Чи до кiна?
   - Я сам роблю кiно.
   - О мой, то з тих сси? А я думаю, хто тут батяру╨...
   - "Батяру╨..." це що значить?
   - Батярувати - гультяювати - волоцюжитпсь - то все  ╨дно...  Про  що  ж
буде ваша картина?
   - Про життя. Про дух солiдарностi людей перед лицем зла.
   - То ╨ добрий намiр. Люди мають ближчати мiж собою, а не вiддалятись...
Кольоровий буде?
   - Нi, чорно-бiлий. Як те життя. Я хотiв би зробити  його  ще  й  нiмим.
Дати на екранi свiт знезвучений. Люди  кричать,  а  крику  не  чути.  Крик
очима. Самим дiвочим лицем... Нiмий мав сво© переваги.
   - Пановi виднiше. Нiмий - то й нiмий.
   - А ви що - байдужi до мистецтва?
   Сторож  добув  пачку  зiм'ятих  сигарет.  Операторова  рука  несамохiть
потяглася за сигаретою, - обкурився за вечiр.
   - Прошу, прошу... У нас при  лiсництвi  в  загорожi  ведмiдь  жис...  з
ведмедицею, - вони  теж  сигарети  люблять.  З  вогнем  жують,  -  туристи
привчили...
   "Старий ма╨ чуття гумору, - це вже дещо", - всмiхнувся в думцi  Сергiй.
Бо чогось особливого не ждав вiн вiд цього iнтелектуала нiчного. Сергiй не
з тих, якi ганяються за народними дiдами, сподiваючись в кожному неодмiнно
вiдкрити .фiлософа. Оператор вважа╨, що за плечима  ма╨  рiзних  фiлософiй
торбу i скорше сам мiг би пригостити цим зiллям стрiчного, хоча б i  цього
неквапливого на слово дiдка... На  екранi  вже  вiн  вибурунював  би,  цей
ходячий колодязь мудростi, сипав би прислiв'ями, а тут мовчить. Чи,  може,
дотямнв дiдусь, що в наш  час  неможливо  вже  бути  фiлософом  для  всiх,
постарайся бути фiлософом хоча б для себе...
   - Наташку, ви, мабуть, не любите кiно?
   Старий  поправив  на  плечi  традицiйну,  нiби  з  кiнобутафорi©  взяту
берданку, що вiiсiла цiпкою впнл, у землю.
   - Зiлi мунали. ╙ тi картину пiд назвиськом:  "Люди  в  кутях".  Бо  все
менше лишастгiся тях, що  пороптали  сiсан.  Що  могли  б  розповiсти  всю
правду...
   - I ви теж... бачите оксатi?
   - А  то.  Ураган  нас  мало  не  потопив...  Трiщало  все...  Матерi  з
дiтиськами кричали вiд жаху - бо ж лячно...
   "Перед  тими  атланлiчiними  ураганами  -  що  то©  урагани  та  смерчi
мистецтва?.. I що всi тi фiлософi© перед збезумiлим криком матерi,  що  ©©
дитину - на очах - акули рвуть, розшматовують за бортом..."
   Було таке життя, коли змiзерований хлоп мусив iти свiт за  очi.  Мусиш,
коли вдома мелють кору iз деревi, щоб пекти а  не©  хлiб,  i  люди  ходять
висохлi, як гаки... А по селах  на  розвiшаних  всюди  плагатах  -  великi
люксусовi кораблi, якi швидко доправлять тебе за океан, до  заробиш  торбу
долярiв 1 вернешся знопу пiд найлснiшого цiсаря, бо  нiде  краще,  як  пiд
його короною, тiльки що люд пухне, збира╨ лободу попiд плотами...
   I людина цiлу╨ порiг, птахом ста╨,  жене  свiтами  за  працею.  Десь  у
Трi╨стi ждуть iз шифкаргами кораблiв, виглядають  обiцяного  на  плакатах:
будуть вам гарно урядженi каюти, "кiмнати з музикою", "салон для  пань"...
Потiм приходять старi  смердючi  кораблi:  на  них  доставляють  худобу  в
╨вропейськi порти, а звiдси беруть "людей у кожухах"...
   - Замiсть худоби тепер туди нас?
   - А то.
   Обдуренi агентами, на  струхлiй  соломi,  в  антисанiтарi©,  а  хворими
дiтьми,  -  екзотичнi,  недолею  гнанi  за   океан   "люди   в   кожухах",
конквiстадори новiтнi... Замiсть меча  -  коса,  загорнута  в  ганчiрочку,
замiсть бомби - зернятка пшеницi, та маку, та всякого насiннячка, що  десь
там буде посiяне на краю свiту...
   "Кетл пен" - загорода для худоби  в  порту  прибуття.  Сюди  людей.  На
лiкарських  екзаменацiях  чужi  руки  вивертають  тобi  повiки  -  тукають
трахому. Найбiльше горе тому, в кого очi  червонi...  А  ми  ж  пливли  на
такому холодi через океан. В не© очi червонi, бо плакала, а в мене - що на
палубi стояв, пiд дужим вiтром!
   Ждуть ©х  лiси  перозкорчованi,  залiзницi  непрокладепi,  гомстеди  та
вугiльнi шахти, що виберуть з них здоров'я до решти.  Знатимуть  ©х  бiржi
працi всього континенту,  саме  життя  навчить  ©х  чуття  солiдарностi...
Першими iз-за океану вони вiтатимуть Ленiна, привiтають червонi прапори на
рiднiй землi...
   - Зробiть про це фiльм. Бо щодалi нас менше ста╨. Навiть тi, яких  тодi
малими, нелiтнiми дiтиськами розгойдував океан, нинi  дiдами  поставали...
Не можу без працi: зробив оце  чотири  колеса  в  лiсництво  i  обкував...
Кiлько годен.  Двох  синiв  маю:  один  iнженер  на  комбiнатi,  другий  у
лiсництвi. Кажу ©м: "Бережiть те, що ма╨те здобуте... Тiльки порiвнявши  -
оцiните... Вмiйте дорожити..."
   Похвалився, що ось небiж його  ма╨  грати  весiлля,  доведеться  випити
чарку.
   - Багато вже не п'ю, щось ту менi  в  грудях  браку╨...  -  показав  на
груди. - Старiсть. О, якби то ся  життя  обертало,  щоб  зi  старого  знов
молодий наставав...
   "Наступна стрiчка буде про них, про "людей у кожухах", - пiд  враженням
почутого розпалено думав Сергiй, повертаючись луками до свого  бiвуака.  -
Ярославi дамо головну роль... Сiльська дiвчина  в  постолах  -  на  палубi
серед хвиль океану... Вона ж дочка цього  середовища,  цього  краю,  нiхто
краще не© не  передасть  почуття  молодо©  людини,  що  ©©  житт╨ва  буря,
вiдiрвавши вiд рiдного порога, жене кудись на зарiбки за океан... Ось вона
у трюмi чита╨  односельцям  Франка...  Ось  вiдкида╨  лицяння  матросiв  з
команди... Потiм погляд ©© на океан, на всесилля й безмежжя стихi©..."
   Ярослава - це те, про що йому i солодко, й боляче думати. "О лайдаку! О
мой, мой!" Що означають ©© жарти, ©© розважання? Зда╨ться, вона не  вважа╨
тебе здатним на сильне, глибоке почуття. А й справдi, чи здатен?  Iнтелект
за тобою всi визнають, ма╨ш розум гострий, може, трохи  цинiчний.  А  який
силою  пристрастi,  що  ©©  так  цiнують  дiвчата,?  От   Головний,   той,
безперечно, носить у собi прихований вулкан, Ярослава певна цього, ©©  очi
тануть при однiй згадцi про свого кумира. "Я вiрю, вiрю його  життю,  його
посрiбленим скроням!.." - вона  здатна  вигукнути  це  десь  у  студiйному
коридорi. Та чи не опуска╨шся ти, хлопче, до ревнощiв часом?
   Луки парують озерцями, по-нiчному куряться, невидимi серед трав.  Коней
силуети. В мiсячнiм диму-паволоцi вiддалено  ©хнi  силуети  пасуться...  А
далi помiж кiньми бiле щось сто©ть - дiвчина якась? Дивиться сюди, на тебе
i раптом розганя╨ться, мчить просто навстрiч операторовi  (якби  камера  -
влетiла б у камеру!), i вже ось... вiдiрвалася вiд землi.  Лелека!  Летить
низько, безстрашно, за вимахом  крил  величезних  на  мить  зника╨  мiсяця
диск... Мабуть, видно ©й з льоту кудлату задерту голову оператора  i  його
освiтлене мiсяцем кругле бальзакiгiсьне воло...
   Пролетiла. Над озеречком  протягла  свою  тiнь,  вiддзеркп.iiiлась  мiж
лiлеями, що бiлiють, мов гусенята, на незрушинi водi.
   А коли наблизивсь до рiчки, ще здалеку помiтив: дво╨ стоять на мосту i,
схилившись, дивляться в мiсячну воду.



   VI

   - Вона ж його коханка, вся студiя це зна╨... - почув  перед,  вiд'©здом
про Ярославу оператор, i його це тодi просто приголомшило.
   - Наклеп! Брехнi  мiщанськi!  -  вигукнув,  повен  обурення,  i  потiм,
знервовано за©каючись, мимрив щось неврозумливо, а та, вiд  яко©  це  чув,
смiючись повторювала:
   - Коханка, звичайна студiйна коханка, i всi знають... Не  зна╨ш  тiльки
ти.
   Вона не залишала йому мiсця для сумнiвiв, хотiла, щоб  вiн  прийняв  цю
звiстку як факт доконаний i не такий, що мусив би дивувати.
   - Коханка, ну то й що? Тiльки тому, що вiн одружений, вона не ма╨ права
закохатися в нього? Ти ж ось у мене закоханий, в замiжню жiнку?
   I мiряла зi смiхом його  ведмедкувату  постать  в  картатiм  довгополiм
костюмi грубого сукна, кудлату велику голову i чимось пригнiченi плечi. Що
був Сергiй у не© закоханий, тяжко, до безтями, - була це правда. I саме це
дико спалахнуло й беззахисне  його  почуття  давало  ©й,  замiжнiй  жiнцi,
весело-iронiчну оту перевагу, необмежену владу над ним, якою, вона  знала,
може скористатися будь-коли i будьяким чином.
   Що вона до нього була теж не байдужа, принаймнi деякий час, -  в  цьому
вiн певен i зараз. Навiть iнiцiатива знайомства належала ©й. Сталося це на
одному з переглядiв, пiсля якого оператор пiшов проводжати ©© додому. Дощ,
i тумак, i жовтки лiхтарiв - такий був вечiр.
   - Що вiдтодi мрiяла з вами познайомитись, - казала Агнсса, - як  ви  не
захотiли до мого чоловiка в групу... - Чому ви вiдмовились?
   - Не хочу бути мулом, запряженим в гарбу ремiсництва.
   - Мiй чоловiк - непогана людина.
   - Можливо, але йому не треба було братись за фiльми. Лгнесi  подобалась
така рiзка одвертiсть молодого оператора.
   - Боюсь, що ви ма╨те рацiю. Навряд чи жде його золота пальмова  вiть...
Шлюб мiй iз пим, власне, випадковiсть. Була я тодi ще студенткою, вiр взяв
мене на один епiзод, а потiм обом "щось здалося",  що  було  сприйняте  за
"ото саме"... Разом по©хали у вiдпустку на море, ну  й  тепер...  з  мамою
живу. Вiн на однiй студi©, я на другiй, часом в гостi при©здить  i  навiть
ревну╨... Все, як годиться.
   - До мене теж ревнуватиме? - спитав Сергiй.
   - О, до вас, мабуть, найбiльше. Бо про вас тiльки й чу╨ш:  талант!  Тут
ревнощi будуть подвiйнi.
   - Нiколи не думав, що опинюсь в такiй ролi...
   - Яка ж роль? Що проводжа╨те шлюбну жiнку? Що пiд одною  парасолькою  з
нею? Але ж дощить!
   I вона сама тулилась до нього пругким сво©м  станом,  i  Сергi╨вi  було
любо  слухати  рiвний  перестук  ©©  каблучкiв  по  асфальту.  Щось  майже
неймовiрне було в тому, що вона, така ставна, ефектна, звернула  на  нього
увагу i навiть побажала зазнайомитися з ним,  дарма  що  був  того  вечора
навiть неголений, одягнутий з  видимим  недбальством,  прокурений  мiцними
кубинськими сигаретами. Неймовiрно було, що саме  ©©  веде  вiн  пiд  руку
серединою бульвару i хвацьковито демонстру╨ перед  нею  свою  похмуркувату
дотепнiсть,  грубуватi  богемнi  штучки,  критику╨  бронзового  коня,  що,
втиснутий мiж тополями, затулив хвостом всю перспективу бульвару, - i  хоч
дотепи були не найвищого гатунку, однак Агнесi вони припадали до смаку.
   - З вами весело, з вами цiкаво. Хочете мати мiй телефон?
   I дала йому номер  свого  домашнього  телефону.  Перш  нiж  зникнути  в
парадному, рука в бiлiй рукавичцi  потрiпотiла  в  повiтрi  з  теплотою  i
приворожливiстю,  пальчики,  вiддаляючись,  кiлька  разiв  ворухнулись   в
якомусь майже iнтимному жестi.
   Ледве дiждавшись .наступного ранку, Сергiй уже  телефонував  пальчикам.
Рiвно о дев'ятiй. Нiхто йому не вiдповiв, гудки в трубцi були якiсь  майже
насмiшкуватi. Може, вона ще спала, а мама була на базарi? Чи з ним  просто
не хотiли розмовляти, знали, що втьопався, що  телефонуватиме  о  дев'ятiй
нуль-нуль. I десь там весела особа  якраз,  може,  iронiзу╨  глумливо,  що
ковтюх цей зважився, що посмiв...
   Десь о дванадцятiй йому все ж таки вдалося почути Агнесу. Сергiй  почув
©© диханпя, швидке, схвальоване, аж нiби трохи злякане, потiм  був  голос,
iнтимно-стишений:
   - Цо ви?
   Того дня вони обiдали  разом  в  замiськiй  корчмi,  де  все  було  пiд
модернiзовану староiзiiну: важкi дубовi столи й  такi  ж  впжкi  рiзьбленi
стiльцi, - свого вона ледве могла зрушити з мiсця, щоб пiдсунутись  ближче
до  Сергiя.  Пiд  майже  заздрiсними  поглядами  iнших  компанiй  бавилась
дерев'яною ложкою, дарувала  сво╨му  кавалеровi  чарiвнi  усмiшки,  потiм,
нахилившись близько, слухала, що вiн ©й скаже. А вiн, щасливо-заслiплений,
що вона з ним, що вона бiля нього, признавався, скiльки мук зазнав  за  тi
години, доки висiв на телефонi, слухаючи у вiдповiдь насмiшкуватi гудки.
   - Чому ви не брали трубку?
   - Набридають дзвiнками... Не сподiвалась,  що  це  буде  вiд  вас.  Що,
власне, так швидко. Ми ж перед тим нiби тiльки розстались.
   - А для мене то була вiчнiсть. Ну хай, думаю, но буде слiв...  Один  би
лише подих у трубку, золота  секунда  мовчанки,  i  все...  I  вже  людина
щаслива.
   - Ну ось тепер ми з вами в корчмi. I я не спiшу. Я буду слухати вас.
   Досi соромно за те закохане белькотання, оголювання  почуттiв,  за  той
вiдвертий стриптиз душi, що був би смiшним,  якби  не  був  таким  дитинно
щирим.
   Розповiв ©й навiть те, що рiдко кому розповiдав у життi.  Як  партизани
пiдiбрали його, малого, десь бiля  попелищ  того  полiського  Лiдiце.  Мов
пуцепя здичавiле, до людей но" йшов, зубами вiдгризався...  Приручив  його
лiкар партизанський, взяв шефство над хлопчиком. Вночi вири╨ дучку в сiнi:
лiзь, ховайся вiд  вiтру...  Але  ж  ноги  хлопцевi  замерзають,  особливо
прострiлена... Якось вночi, коли дуже холодно стало, лiкар закотив на собi
спереду сорочку: "Клади ногу до тiла! Грiй!" I так грiв малого цiлу нiч, а
сам- у черевиках. Треба було гiпсу,  а  гiпсу  нема.  Глину!  Перекип'ятив
глину, щоб була стерильною, домiшав спирту, i задубiв "гiпс"! Але в дорозi
лама╨ться. Тодi лiкар набрав на скипидарнiм заводi тирси в  коша,  посадив
туди майбутнього кiнооператора i так у тирсi возив...
   - Але як завелись у нiй блохи!.. Так довго возив. Аж я розбалувавсь.  -
I сльози блищали в Сергiя на очах. Агнеса грiла його сво©м спiвчуттям:
   - Дивно, як iз тих руйнiвних  туманностей  вiйни  iскоркою  проблиснуло
чи╨сь життя... Життя, що нiби зародилось спонтанно i вже мало в србi  гспи
винятково© обдарованостi...
   - Лестощi не приймаються, - сказав  Сергiй.  Агнсса  засмiялася,  потiм
заговорила з довiрливою вiдвертiстю:
   - Я не люблю свого чоловика. - I це  можна  було  розумiти  ще  й  так:
"Отже, я вiльна покохати будь-кого iншого, ну хоч би й вас..." - Та й вiн,
знаю, не пала╨ до мене любов'ю... Для нього я  власнiсть,  просто  красива
власнiсть, яку вiн бо©ться втратити...
   - Що ж вас ╨дна╨?
   - Мабуть, звичка. Та й не можу ж я бути одна.  -  Вона  всмiхнулась.  -
Актрисi бути однiй якось не личить, хiба не так? З'явля╨ться одразу  табун
лицяльникiв, i кожен хитру╨, як би зробити з тебе коханку...
   Обо╨ були в доброму настро©, багато жартували того дня. На  якiйсь  уже
стадi© раптом сказала Агнеса, розблискотiвшись очима:
   - Але все це неправда, не вiрте всiм оцим сповiдям... Не було спокушань
на©вно© дiвчини, не було обiцянок, що станеш кiнозiркою через грiх...  Був
несмачний роман молоденько© студентки з .немолодим уже режрсером, яку  вiн
взяв спершу на епiзод, а потiм у жони, розiрвавши свiй попереднiй  шлюб...
Тепер i ми з ним далекi одне одному. Але ж  хiба  я  перед  ним  винувата?
Мусить бути чуття винуватостi, що з вами ось тут веселюсь, розважаюсь?
   - Закоханi не можуть бути нi перед ким  винуватi!..  А  ми  правдивi  в
сво©х почуттях, - аж на таких нотах вiн тодi говорив.
   - Вам добре, вас визнано, вас називають надi╨ю нашого кiнЬ, а  як  менi
жити, майже неудачницi? Кажуть, красива, але роль поки видереш... До  того
ж молодшi пiдростають, падають режисерам в обiйми... Може,  в  мене  вдача
погана? Зухвала, рiзка i навiть небезкорислива...
   - Це, певне, передалось вiд нього?
   - Нi, це не вiд нього... Вiрнiш, не тiльки вiд нього... Але й цьому  не
вiрте, це все наносне, оце пiр'я цинiзму.  Облетить,  i  зостанеться  щось
малече, беззахисне, непристосоване...
   - Це я помiтив.
   - А я теж помiтила... що я вам подобаюсь! I зараз це  бачу...  Скажiть,
ви взяли б мене  хоч  на  будь-яку  роль,  хоч  статисткою...  Щоб  курила
сигарети... На озерi купалася - в освiтленнi  виграшнiм  i  спокусливiм...
Гляньте, якi ноги! Правда ж, гарнi? На студi© небагато знайдеться таких. -
I смiялася вiльно, розбишакувато.
   Прощаючись iз ним, уже в таксi вона черкнула його  летючим  поцiлунком,
опалила, i пiсля того вiн, зда╨ться, уже зовсiм втратив був розум. Надто ж
коли вона полетiла на деякий час  до  чоловiка,  а  повернувшись,  неохоче
вiдповидала на телефоннi дзвiнки: взяла звичку  лише  дихати  в  трубку  -
схвильовано й мовчки. Провiдувати себе теж йому но дозволяла,  хоч  нiбито
нездужала.
   - Я незабаром сама тобi зателефоную, - сказала якось вона, i це "тобi",
вимовлене  майже  змовницьким  тоном  грiшницi,   вчувалось   йому   потiм
цiлiсiньку нiч.
   До не© пiсля того не мiг додзвонитись. Не мiг дочутись, що там. А  там,
зда╨ться, бушували спустошливi бурi. I, зда╨ться, мама, тобою й не бачена,
керувала тими стихiями, i щось вiддалялось од тебе, рiвноцiнне життю, а ти
був у тому  станi,  коли  неприязний  телефонний  гудок  пережива╨ться  як
катастрофа. Щось вiддалялось, полишаючи по  собi  ру©ну  й  спустошення...
Храм  свiтла  й  радостi,  що  його  вже  встигла   вибудувати   фантазiя,
розвалювався, про це кричали йому передчуття.
   Кiлька тижнiв минуло так.
   Згинув би, напевне  згинув,  якби  не  робота,  до  яко©  залучив  його
Колосовський. Сказав Сергi╨вi у хвилину довiрливостi:
   - Мистецтво потребу╨ закоханих, приймав навiть  закоханих  нещасливо...
Воно i горе, i бiль твiй перетоплю╨ в творчiсть.
   Ягуар Ягуарович, видно, теж догадувався про душевний стан оператора, бо
час вiд часу пiдкидав йому втiшнi сентенцi© у сво╨му стилi:
   - При найкращих устроях, при найдосконалiших конституцiях  людина  може
бути нещасна, ось у чiм проблема проблем... Хiба нi?
   Агнеса згодом таки  сама  подзвонила.  Призначила  побачення.  На  тому
самому бульварi мiж тополями. Сергiй пiщов  на  побачення  з  найрiшучiшим
намiром домогтися вiд не© нарештi ясного  слова.  Вiн  ладен  був  iти  на
будь-якi крайнощi, ладен був втратити все, аби лиш здобути те, чому й цiни
нема i що зветься коханням. Якщо вона ма╨ до нього хоч якесь  почуття,  то
це надасть ©м обом вiдваги, i ми подола╨мо все, все, тiльки ж  треба,  щоб
нiякi  перепони,  найтруднiшi  труднощi  не  стримали  нас!  "Треба   жити
вiдважно, - так вiн ©й скаже пiд час побачення, -  жити  вiдважно,  кохати
вiдважно,  в  цьому  спасiння!  Не   пiддатись   обставинам,   умовностям,
пересудам,  iнакше  вони  зроблять  з  нас  напiвлюдей!  Тiльки  вiдважно,
нарозхрист! В цьому перемога". Весь  смисл  життя  йому  враз  прояснився;
студiя з ©© пристрастями, професiйнi клопоти, суперечки,  дискусi©  -  все
враз вiдступило на десятий план, стало мiнiатюрним порiвняно з  можливiстю
бути з коханою жiнкою, порiвнями з щастям, щохвi©лшш бачити ©©, чути голос
з ласкавим отим придиханням, торкнутись рукою ©©  високо©  ши©,  плеча.  З
жахом думав, що могла б вона  ви©хати  кудись  i  вiн  мiг  би  з  нею  не
зустрiтись, розминувся б назавжди у вирi життя, як перед тим розминався  в
багатолюддi студi©. Благословляв той вечiр, що випадково звiв  ©х,  i  той
дощ, що загнав ©х пiд одну парасольку...
   Ще був день, i на але© не та була публiка, що  виходить  па  побачення.
Пенсiонери-чепуруни з розгорнутими газетами, молодi тати, що прогулюють  у
вiзочках сво©х потомкiв, всебачачий мiлiцiонер у будцi  неподалiк.  Сергiй
прийшов на побачення в станi збудження i знервованостi. Стороннiм неважко,
звичайно, було догадатись, чого цей кудлатий дивак у  замшевiй  куртцi,  з
недбало кинутим круг ши© кашне нетерпляче сну╨ по але© туди й сюди.  Блiде
розповнiле обличчя нiби заспане, а в очах повно неспокою... То розженеться
майже бiгцем униз, бо зда╨ться, що то вона  з'явилась  в  кiнцi  але©,  то
раптом повернеться i закроку╨ вгору, раз у раз  озираючись  назад,  бо  не
зна╨, звiдки вона мусить з'явитись. Один силует щойно розчарував, i одразу
приваблю╨ iнший: ото ж нiби хтось схожий на не© сидить край але© па  лавцi
- може, вона? Пiдiйшов - зовсiм незнайома  дама  апельсин  ©сть.  Вiдщипу╨
дольками i кида╨ и рот. Аж розсердився на той  апельсин.  А  молодi  тати,
здасться,  пересмiхаються,  ©м  розвага,  кожен   реагу╨   посiюсму:   той
спiвчува╨, а тому по  губах  повзе  ледь  сюмiтна  iронiчна  усмiшка:  що,
мовляв, не  вийшла?  Заставила  нести  вахту?  Нiчого...  бува╨...  Нашому
братовi на цiй стадi© тiльки терпи... А може,  й  зовсiм  вона  не  вийде.
Ясно, по вийде. I серед велелюддя мiста найсамотнiшим себе вiдчув, i  така
туга враз огорнула душу, що й власне  життя  пiсля  цього,  здалося,  буде
позбавлене сенсу, втратить будь-який смак i доцiльнiсть.
   Все ж Агнеса прийшла. В плащику iмпортному, в рожевiй косинцi,  що  так
гарно тримала волосся. Наблизилась, блiда  пiсля  недуги  i  вiд  того  ще
гарнiша, ще дорожча йому.
   - Пробач, що спiзнилась, - сказала м'яко, подаючи руку в  рукавичцi.  -
Мама не пускала.
   - Ти в не© питалася дозволу?
   - Аякже, це ж мама. В мене  вiд  не©  нема  та╨мниць.  Чи  я  мусила  б
приховати?
   Йому здалося, що саме в цьому причина всiх утруднень  i  вiддаленостей,
що виникають у ©хнiх вза╨минах. Але ж тепер ти нарештi бiля мене, тепер  я
тебе не вiдпущу! I, не вiдпускаючи ©© руки, сказав з  невмiло  затамованим
болем:
   - Нiкого не треба було посвячувати в нашi почуття,  бо  ыааряд  чи  хто
збагне ©х у справжностi, навiть мама рiдна... Адже  для  цього,  ©й  треба
бутп б самiй в станi закоханостi... Горiтi© в оцiм кострищi, що  спалю╨...
Сналю╨ принаймнi одного з нас, - глянув на не©, чекаючi© доповнення, проте
Агнеса  вiдбулась  мовчазною  усмiшкою.  Тодi  сказав  уже  з  запалом,  з
внутрiшньою певнiстю: - У коханнi нема  суддiв,  нема  порадникiв,  е  лиш
закоханi. Щасливi або нещаснi.
   - Мабуть, це неминуче, - згодилась вона. - "Хто з любов'ю не  зна╨ться,
той горя не зна╨..." - ось вона, мудра дiалектика почуттiв.
   Вона наче знала, чим солодко поцiлити в саме серце його,  закоханого  в
красу рiдно© пiснi, в отi солов'©нi канти, про якi вiн якось ©й говорив.
   Довго блукали вулицями того дня, заходили в якiсь  парки,  на  безлюднi
але©, i  Агнеса  весь  час  тулилася  до  нього,  нiби  вiд  холоду  чи  й
справдi-таки   промерзала.   Збоку   вони   могли   б   видатись    цiлком
благополучно-щасливою парою, одначе розмова чомусь була важка, кострубата,
раз у раз опинялись нiби над урвищем,  здавалось  Сергi╨вi,  ще  крок,  ще
пiвкроку  -  i  крах.  Це  тодi  вона  кинула  на  адресу   Ярослави   отi
приголомшливi, схожi на звичайнiсiньку плiтку слова, якi,  проте,  не  раз
останнiм часом навертаються Сергi╨вi на думку: "Не коханка?  А  звiдки  ти
певен?" Саме тодi знiмали проби, повинно було вирiшитись:  кого  брати  на
головну?
   Агнеса вже чула про ©хнiй майбутнiй фiльм, i  кiлька  разiв  у  розмовi
вона нiби жартома заторкувала делiкатну тему: чи не взяли  б  вони  ©©  на
головну роль? Оператор знав, що це неможливо,  i  пробував  теж  вiдбутися
жартом, але вона все  настiйнiше  домагалася  яко©сь  обiцянки  чи  навiть
гарантi©:
   - Ти  ж  можеш  вплинути  на  свого  Головного.  Попросити.  Чи  навiть
наполягти. Адже вiн тобою дорожить... Звичайно, цс  буде  нелегко,  бо  до
мене вiн ма╨ чомусь неприязнь, може, тому, що я не належу  до  числа  його
поклонниць... За ним же декотрi так упадають! Якась,  кажуть,  психопатка,
що ©© брали статисткою, тепер щоразу пiдстерiга╨ його бiля студi©,  полю╨,
засипа╨ листами,  на  профком  подала  заяву,  що  вiн  чорнокнижник,  ваш
Колосовський. Приходить до не© вночi в образi пекельника  i  спокуша╨,  бо
заради успiху свого фiльму нiбито уклав угоду з самим дияволом, як зроби к
це колись доктор Фауст.

   Щось таке Сергiй уже чув, це його розважало:
   - Не знаю, як щодо тих спокушань, а от заради фiльму... То хто з нас не
пiшов би на угоду навiть iз самим сатаною... Щоб тiльки  впiймати  мить...
Впiймати справдi генiальний кадр!
   - Всi, ви такi. Одержимi. Хiба для вас щось iсну╨, крiм фiльмiв? I  ваш
отой... може, вiн чорнокнижник  i  ╨?  Чого  вiн  такий  похмурий  у  вас?
Непiдступний, суворий. Все iстину шука╨? Скажiть йому, що всi iстини давно
знайденi.
   - О нi! Шукати й шукати - цього па всiх вистачить...
   - Шукайте жiночих усмiшок, Сергiю! I йому це порадьте.
   - Якби йому на вибiр: усмiшку Лоллобрiджiди чи  зблиск  iстини  -  вiн,
мабуть би, вибрав останн╨... Одоржимии - це вiрно. Людина, яких у  пас  на
студi© небагато. Я почуваю просто гордiсть, що працюватиму з ним.
   - От вiзьмiть i  мене  до  групи.  Наполяжте.  Зрештою,  ви  це  можете
поставити йому як свою неодмiнну умову. Вiн змушений буде... Хiба я  гiрша
за ту вашу захiднячгку? Не розумiщ, чим  вона  всiх  вас  вчарову╨?  Що  з
Гуцулi©, що мамалигу з дитинства ©ла?
   - Здасться, Ярослава якраз не з гуцулiв, а з бойкiв... Бойкiвна!
   - Один чорт! На кожному кроцi  хизу╨ться,  кокету╨  сво©м  походженням,
вона, бачте, iз роду лiсорубiв та рiзьбярiв... Куди ж пак!  Франко  до  ©©
дiдуня в хату заходив.
   - Будьмо ж справедливi, Агнесо.
   - От i будьмо. Я теж хочу вийти на екран, поки зморшки не вкрили... Я ж
знiмалася. Подивiться мене у фiльмi, хоч у тому короткому епiзодi...
   "Я вже дививсь, - так мусив би ©й вiдповiсти. - Бачив, як ти посилала з
екрана сво© робленi усмiшки, весь час манiрилась-пiд свiтлом  юпiтера,  не
могла  не  думати  про  те,  що  тобою  мусять  милуватись,  що  ти  мусиш
подобатись... I як менi боляче було вiд тво©х фальшивих жестiв, вiд  того,
що ти дерев'яна, роблена, що ти не артистка. За один кадр  можна  полюбити
i... розлюбити можна за один кадр, люба моя!.."
   Але вiн цього ©й  не  сказав,  вiн  не  хотiв  ранити  ©©  самолюбство,
розвiювати ©© самообман. Бо хоч вона й не  артистка,  i  нiколи  не  буде,
проте вона не переставала хвилювати  його  й  пробуджувати  в  ньому  жагу
близькостi.
   Ссргi╨ву мовчазну ухильнiсть Агнсга витрактувала на свiй лад:
   - Чи ти теж вiдда╨ш перевагу  Ярославi?  Теж  заполоронпй,  заслiплений
нею? Всi ви побожеволiли там...
   - Проби показали: Ярослава саме та! Артистка милiстю небес...
   - А для чого ж тодi я тобi? - ©© очi  примружились  хiiжувато  i  голос
став холодний. - Для корчми? Для розваги? На одну нiч? Нi, вибачай...
   Згадуючи пiзнiше цю сцену, Сергiй вiддавав належне  Агнесi:  вона  таки
здорово в нiй зiграла! З щирим пафосом, з благородним обуренням!..  Навiть
отi богемнi вульгаризми додавали пiкантностi!
   - Я не з тих, що на одну нiч! Вибирай мiж нею i мною.
   Такими були ©© завершальнi слова.
   Не прийняв ©© ультиматуму. Йдучи на це побачення, ладен був - i  це  не
перебiльшення - пожертвувати  ради  не©  сво©м  життям,  але  пожертвувати
мистецтвом... Нi, цього вiн не мiг. Виявилось, що такий вiн у цих речах.
   - То хто ж гратиме?
   - Гратиме Ярослава.
   - I це остаточно?
   - Так.
   Сво╨ю вимогливiстю, категоричнiстю Агнеса мовби сама зруйнувала себе  в
його очах, змусила протверезитись, прозрiти.
   Оператор був майже радий сво╨му тяжкому розчаруванню. При всiй гiркотi,
воно все ж повертало йому  свободу,  давало  сили  й  можливiсть  знову  з
головою пiрнути у творчiсть, прагнучи бути тим,  ким  вiн  найбiльше  бути
хотiв билицарем мистецтва.
   Як кожен закоханий, я  жив  тодi  в  iрреальному  свiтi,  -  думав  вiн
пiзнiше. Буря фантазiй несла мене, сп'янiлого  й  запамороченого  жiночими
звабами, аж поки пiд холодним ударом ©© слiв чари зiйшли,  злетiли,  i  ти
вiдчув голос ©© справдiшнiй, з зарядом недобро© практичностi,  корисливого
розрахунку, голос, що чогось вимагав, ставив якiсь умови... Не так  навiть
тi умови були  страшнi,  як  скалки  прицiнювання  в  очах,  отой  холодок
практицизму й душевно© черствостi, що враз усе зруйнував, розвiяв,  оголив
у неприкритостi, i ти вгледiв, змоторошнiвши, що кохав лише витвiр власно©
уяви, вмирав за iлюзорний iдеал жiнки, що його так буйно  й  самозабутньо,
самим лише поривом душi витворила твоя фантазiя.
   Пережита драма не пройшла для нього  безслiдно.  I  якщо  його  дух  не
занепав, якщо сам вiн не опустивсь, то, може, ще й  тому,  що  його  мовби
оздоровлювала сама творча атмосфера групи  i  отой  високий  взiрець  двох
закоханих, що ©х вiн мав фiльмувати, на плiвцi мав вiдтворити ©хн╨  чисiе,
мов яблуневий цвiт, кохання. В найтяжчi хвилини Сергiй  знаходив  у  ньому
для себе моральний еталон, взiрець-емоцiйно© шляхетностi.



   VII

   Вдосвiта  прибули  машини.  Двожильнi  студiйнi  водi©  пригнали  майже
форсованим маршем фургони iз спорядженням, привезли  бутафорiю,  тонваген,
лiхтваген, - Ягуар Ягуарович волiв мати свою тут пересувну електростанцiю
   Доки Ярослава неприкаянно блукала цiлу нiч,  розтерзувана  сумнiвами  -
грати чи не грати, йти па майданчик чи  таки  вiдмовитись,  -  машини  тим
часом десь рухались  нiчною  колоною,  кiновиробництво  владно  насувалось
сво©ми  планами,  вимогливiстю,  неминучiстю,   воно   не   хотiло   знатп
Ярославиних сумнiвiв та вагань планами студi© вагання тво© не передбаченi!
   Технiки по  апаратурi,  освiтлювачi,  гримери,  костюмери,  бутафори...
Колектив людей, якi все  вмiють,  майстри  на  всi  руки,  людей,  якi  не
шкодують себе,  не  рахуються  з  часом,  коли  наступа╨  спека  кiножшiв.
Колосовський  i   Сергiй-оператор   були   задоволенi   сво©м   здруженим,
квалiфiкованим  колективом,  Ярославi  теж   при╨мною   була   перспектива
працювати з такими людьми.
   Привезли купу студiйних новин. В цеху друкування те, а в монтажному те,
того "пробили",  а  тому  довелось  перезнiмати  триста  метрiв,  а  того,
зда╨ться, покладуть "на полицю"...  I  ще  новина:  був  процес.  Вiдбувся
нарештi суд над тим студiйним типом, що погнав Iванну в огонь,  погнав  ©©
за п'ятим чи десятим дублем для свого бездарного фiльму пi'д  претензiйною
назвою: "Ми проти тебе, Прометею"... Винуватець дiстав  належне,  i  нiхто
йому зараз тут не спiвчував: загиблу актрису на студi© любили.
   З  прибуттям  тилiв  експедицiя  закипала   життям,   дiставала   змогу
розгорнутися силами. Щоправда, час найсуворiп©ого режиму ще попереду, коли
не буде для них нi дня, нi ночi, коли зганятимуть всiх о 5-й ранку,  а  за
найменше запiзнення Ягуар Ягуарович не даватиме нiкому пощади. Ще попереду
тi хвилини священнодiйства, коли режисер на майданчику при нiби ритуальнiй
затихлостi всiх вiдкличе актрису вбiк, щось шепне ©й,  майже  iнтимно,  як
напуття перед польотом, i вона кивне на знай  згоди:зрозумiла,  мовляв,  а
потiм, внутрiшньо перетворюючись, вона нiйдо и свiтло, в  те  силове  коло
камер та юпiторiп, i оператор, що  часто  перед  тим  ходив  нiби  сонний,
якийсь нiбп закупялий на ходу в сво©х думках, тепер з  виглядом  Чапая  на
полi бою, в дикiй сво©й розкудланостi випроста╨ться,  зиркие  сюди,  глянс
туди, миттю оцiнить все. "Промiнь лiвiше,  промiнь  правiше!"  -  чутимуть
освiтлювачi владнi його команди  i  викопуватимуть  ©х  швидко,  умiло,  з
готовнiстю.
   Завтра-почнеться битва за те, що  зараз  поки  що  перебува╨  в  стадi©
становления, ще майже безформне, подiбне до тi╨© первопочатково© глини,  з
яко© праотець колись  щось  там  .вилiпив,  сформував...  Iз  пошукiв,  iз
дискусiй,  з  палких  вiзiй,  доробок,  переробок,  iз  хаосу  готувань  i
виношувань! мусите витворити той свiт, що з монтажного цеху вийде потiм на
екрани, до людей.
   А поки що Ягуар  Ягуарович,  вiрний  принципам  гуманностi,  да╨  людям
можливiсть перепочити з дороги, i Сергi©в друг - чудовий  бутафор  шостого
розряду - поспiша╨ до рiчки iз спiнiнгом, допитуючись, де  тут  мiсця  риб
неполоханих...
   Сергiй-оператор, голий до пояса, кинувши рушник через плече, теж пряму╨
.до рiчки, до того  свого  улюбленого  каменя,  куди  вiн  щоранку  ходить
зарядитись бадьорiстю. Видно, що оператор в  доброму  гуморi,  бо,  йдучи,
наспiву╨ щось  латинське,  з  усього  можна  розiбрати  одне  лише  "аве",
повторюване на рiзних регiстрах. Очевидно, цим "аве" хлопець спiва╨  хвалу
чудовому  лiтньому  ранковi,  рiчцi  i  рожевому  сонцю,  небесному  цьому
рефлекторовi, який да╨ таку повноту освiтлення всього довколишнього  -  не
зрiвняти iз тим, що дають дiги... Рiчка  шумить,  як  i  всю  нiч  шумiла,
рiвно,  спiвучо,  ╨  в  ©©  шумi  своя   водяна   музика.   Попiд   кущами
оливково-темна миготливiсть води. Шум течi© заспокiйливий. З музикою  води
не дисону╨ вiддалений щебiт дитячих  таборiв,  розкиданих  по  берегу,  де
смаглявiють школярi та дошкiльнята, вивезенi  сюди  з  рiзних  пiдпри╨мств
району. Хто в  наметах,  а  хто  влегких  дощатих  будиночках,  оздоблених
вiзерунчато-бiлими  наличниками.  Вище  по  течi©  ще  один  табiр   буду╨
вагоноремонтний завод, будiвництво почали з того, що  поставили  величезну
арку,  крiзь  яку  могли  б  пройти  римськi  легiони   з   усiма   сво©ми
гладiаторами... З таборiв часом з'являються стихiйнi делегацi©  пiонерчат:
"Дядю, що ви будете знiмати?" - "Знiматимем рiчку". - "Оцю  рiчку?  А  чим
вона знаменита?" - "А тим, що в нiй точе мудра, жива вода з гiр... I що  з
по© оленятка пили, в пiй  ©хнi  мордочки  вiддзеркалились...  Хiба  ви  ©©
помiтили?"

   Камiння пiсля ночi холодне, вода наскрiзi прозора, оператор забродить у
не© по колiна; нахилi©вшi©сь, обхлюпу╨ себе до  пояса,  насолоджу╨ться,  -
його бадьорить ця вранiшня крижана купiль.

   - Слава Йсу!
   Це товариш Пищик, редактор  фiльму,  наблизившись  з  рушником,  милом,
зубною щiткою, так жартома вiта╨ться до оператора за мiсцевим звича╨м.
   - Навiки слава! - вiдповiда Сергiй сво╨му колезi  -  реально  iснуючому
редакторовi ще неiснуючого фiльму.
   Натоптуватий симпатичний товстунець, геть облисiлий на чеснiй студiйнiй
службi. До блиску вiдполiрована голова, чорненькi  вусята,  губки  рожевим
пуп'янком  -  це  i  ╨  товариш  Пищик,  або  Малюпусiнький,  як  його   в
сентиментальнi хвилини голубливе назива╨ Сергiй. Малюпусiнький буде ©х тут
редагувати. Житт╨люб, ерудит, сто штанiв протер на студiйних стiльцях, сто
директорiв пережив, ця людина зна╨ якiсь секрети студiйного довголiття.
   Редактор дивиться на воду розчулено.
   - Так оце, Сергiю, вона i ╨, ота фiлософська вода, в яку не можна двiчi
вступити?
   - Вона самiсiнька. Якраз з оцього каменя помiтили  колись,  що  все  на
свiтi тече, все мiня╨ться.
   Пищик,  присiвши  на  гранiтовiй  брилi,  пробув  зачерпнути  водицi  в
пригорщу, але це йому не одразу да╨ться - пузце заважав.
   Сергiй грима╨ басовито:
   - Лiзь у воду!
   - О нi...
   - Пушкiн крижанi ванни приймав. Пiсля того йому добре писалось.
   - В цьому ми не схожi з Пушкiним: де для нього поезiя, там для  мене  -
нежить. Хронiчний катар. А редактор мусить берегти себе, щоб не посиротити
вас на самому початку сходження до вершин.
   Пищик, бавлячись, торка╨ воду пальцем  i  одразу  ж  вiдсмику╨,  рожевi
пуп'янки губенят в'яжуться в тиху усмiшку:
   - Яка прозорiсть... Ось про кого  я  з  певнiстю  мiг  би  сказати:  як
редактор, я тебе наскрiзь бачу. Читаю твiй текст i пiдтекст. Он аж iз  дна
просвiчують камiнцi.
   Сергiй, натершись до червоного рушником, теж присiв бiля нього.
   - I ти справдi певен, що бачиш ©© наскрiзь? Оцю античну воду, в яку всi
мудрецi дивились i тiльки й дiйшли до висновку, що "я знаю те,  що  нiчого
не знаю"? Справдi, яка красива вода! Люблю саму фактуру  води...  Оцей  ©©
шум гармонiйний, ©© вранiшнi блiки... А веснянi потоки ти бачив? Коли  йде
сила весни, налива╨, заповню╨ всi виямки, вирiвню╨ всi кривизни,  наближа╨
все до iдеальних  форм...  Пiдкрада╨ться  непомiтно,  де  вузьке  мiсце  -
з'явля╨ться бистрiнь... Об щось зачепилась - пеньок чи гiлка - i  вже  там
iскриться, вирчик зробивсь, мерехтить прискорена  течiя...  До  вчора  був
бережок - в ньому торiшн╨ пiд водою  рiзьблене  листя  дубiв.  Залiзне.  I
з-пiд нього травиця жива, золенюсiнвка,  водичка  ©©  ворушить...  А  вода
росте, росте! Уже розлилась, пару╨... Тiнi дерев стоять у водянiй  тишi...
Пахне життям!
   - Просто панегiрик на честь аш-два-о!
   - Ти ж тiльки вдивись... Це не просто аш-два-о... Яка  енергiя  потоку!
Цей його вiчний плин,  сповнений  iдеально©  пластики,  хвильова  динамiка
свiтла, що в  сво©х  блiкахпереблпскуваннях  несе  зараз  саму  чистоту  i
свiжiсть життя...
   Сергiй ще раз шугнув у воду, обдав нею себе,  забризкав  редактора,  аж
той вiдскочив, ойкнувши. Оператор, вибравшись iз потоку, став  на  каменi,
ще  раз  мiцно  терпужить  себе  рушником,  тiло  горить,  Пищик  зауважу╨
похвально:
   - А ти моцний, Сергiю. З задатками атлета середньо© ваги... Я гадав, на
тобi значно бiльше накопичень...
   - Саме залiзо м'язiв, - Сергiй, згинаючи руку,  демонстру╨  бiцепси.  -
Апаратура да╨. Хочеш;  вiзьму  тебе  апаратуру  тягати?  Всебiчно  корисне
заняття.
   - А хто ж редагуватиме вас?
   - Ах так, я про це й не  подумав.  Без  вашого  ж.брата  мп  пропали...
Слухай, який у тебе  стаж?  По-мо╨му,  ти  редактор  iз  сповитка.  Виник,
мабуть, ранiше, нiж студiя?
   - Вiдколи народилась вона, вiдтодi виник i я. I вовiки перебудемо  так,
нерозлучнi. Ти i я. Як позитивний i негативний заряд, що iснують тiльки  в
╨дностi, поокремо ©х природа не зна╨.
   - Ти, звичайно, позитивний?
   - Чув, як орнiтологи класифiкують птахiв? ╙ кориснi, ╨ шкiдливi.  Ще  ╨
шкiдливо-кориснi i корисно-шкiдливi...  Так  от  я,  зда╨ться,  належу  до
останнiх: згодься, що вiд моiiе таки бiльше користi, анiж некористi.
   - За це тебе й любимо.
   - Що б пак! Якби могла ваша  вдiкiвська  мафiя,  вона  б  мене  в  оцiй
рiчечцi мiлководнiй втопила. Я для вас "персона нон грата". Але що ви  без
мене? Пусти вас на волю стихi©, ви б нiколи б не закiнчили фiльм.  З'©дали
б самi себе в дискусiях, сто  разiв  на  день  переробляли  б,  мiняли  та
викидали i знову вставляли...
   - А може, це i ╨ творчiсть?.. Вирування оце,  пошуки  безкiнечнi...  Ти
помiтив: навiть робiтник-декоратор iнодi, працюючи  без  ескiзiв,  вносить
щось сво╨, оригiнальне...
   - Багато галасу даремно - ось що у вас без мене було б... Бо  ви  ж  як
дiти. Люди настрою, хвилинних реакцiй, митт╨вих спалахiв...
   - Ясно: ти ╨диний мiж нас втiлю╨ш тверезий голос розсудку.
   - Мислення ваше iмпульсивне, хапливе, вам нема коли зосередитись...  Що
побачив, що його вразило, - уже цим заслiплений,  уже  захмелiв;  що  досi
було - те не так, те все до дiдька, давай новий епiзод,  нову  сцену,  вiн
уже й забув  про  те,  куди  мусить  вести  всiх  вас  надiйна,  тверда  i
затверджена сценарна дорога.
   - Але ж наш Головний - людина цiлеспрямована, цього, сподiваюсь, ти  не
станеш заперечувати?
   - Цiлеспрямованiсть його визнаю.  Особливо,  коли  ста╨  до  монтажного
стола...
   - Так, у монтажi вiн - бог. З нашого брата не кожен, на жаль, пам'ята╨,
що монтаж - це не просто склеювання, що з безлiчi можливих варiантiв мусиш
знайти один найвiрнiший - непохибний удар пензля художника!  Крiм  знання,
тут потрiбна  iнту©цiя,  дар  передбачення,  дар  ясновидця.  Саме  тут  i
розкрива╨ться, хто  ти:  митець  чи  ремiсник.  Ставиш  поруч  два  кадри,
вiддаленi простором i часом, визнача╨ш .©хн╨  художн╨  сусiдство  i  мусиш
безпомильно, отим надчуттям вiдгадати, якi асоцiацi© це сусiдство викличе,
якщо  викличе  взагалi...  Навiть  добрий  кадр  тут   може   вмерти   або
подесятеритися силою... Тут ти композитор, i вiд тебе  залежить,  чи  бурю
викличуть тво© кадри, чи промайнуть як непомiтнiсть, нiкого з глядачiв  не
торкнувши, пропливуть сiризною слiпо© холодно© стрiчки...
   - Сподiваюсь, наша стрiчка такою не буде. Ма╨м добротну сценарну канву,
хоча...
   - Що - хоча? Ще якiсь привiз зауваження?
   - Запам'ятай, Сергiю: нема╨ на свiтi сценарiю, до якого б  редактор  не
зумiв пiдшукати бодай кiлькох - до того я:  слушних  -  зауважень.  Iнакше
який був би сенс мого i╨ну ванпя? До  навiть  вдало,  пораджу  зробити  що
краще. Вдо сконаленню нема╨ меж.
   - Що ж ти порадиш нам цього разу?
   - Головний до мене, на жаль, но дужо дослуха╨ться. А я порадив би  йому
викинути один епiзодичннй персонаж. Ну, скажи, навiщо йому отой  Верещака?
Тiш давно розвiнчаний i висмiяний нагни╨ кiно, вiдпрацьовашiй,  зашрпиi...
Так затявся ж, i хоч ти йому що...  А  я  ж  iз  приязнi  зауважую,  щораз
намагаюсь бути тактовним...
   - Такт за тобою визнаю... I  все  ж  Верещака  не  .зайвий  для  фiльму
персонаж.
   - Но зовсiм су'iасна природа конфлiкту.  А  вам  треба  наголосити  iна
основнiй конфронтацi© сил, адже  ие  лiрична  лiнiя,  а  головна  боротьба
незмиренностей - це контрапункт фiльму, його рушiй, його двигун. Ви  ж  па
переднiй план весь час Шамiля та Прiсю... Хоча як для мене... Ну, ще  одна
пара з безлiчi рiзних Ромео i Джульетт, що зараз по всьому свiту  блукають
з екрана на екран.
   Оператор дивився на Пищика iз смутком здивування, майже iз жалем:
   - Людино, невже душа  твоя  оббита  звуконепроникною  ватою?  Невже  ця
трагiчна iсторiя двох закоханих анiскiльки не торкнула тебе?
   - Я не сказав цього, не перебiльшуй.
   - Скiльки на свiтi емоцiйно приглухуватих чп й зовсiм глухих, i  ти,  о
святе мистецтво, не можеп© достукатись в  бетоновi  бункери  ©хнiх  душ...
Контрапункт!  Конфронтацiя!  I  це  ти  будеш  редагувати  життя,   кимось
пережите,  i  мо╨  сприйняття  ного?!  Справдi  б  утопити  тебе  в   оцих
музикальних водах...
   - Не вийде. Редактори не тонуть. А що ти, такий нспостiйливий, досi  ие
розчарувався у вашому задумi - це на тебе навiть не схоже...  Радий  буду,
якщо добудеш iскру з попелу минувшини.
   - Те, що було, нiколи не стане для мене попелом минувшини. То все чи©сь
муки и страждання.
   - Але ж тi© дитя iншого часу...
   - Так, я людина, iншого часу, при менi  земний  житель  вперше  побачив
свою  планету  з  космiчного  льоту,  побачив  збоку,   майже   вiдчужено,
боготворно, у вiнку голубого сяйва... Це  щось  попе,  i  я  вже  не  можу
мислити старими категорiями, вдавати, нiби не сталося змiн у мо©й психiцi.
Я асам часом немов бачу свою планету з польоту, дивлюся  на  вiзерунки  ©©
материкiв i океанiв i при цьому вiдчуваю щось прекрасне до  смутку,  рiдне
до щему... i коли дивлюсь, щоразу не можу не думати про те, що було  i  що
буде.
   - За тi труднi думки вам понаднормова оплата?
   - Жарт недоречний. Мiщансько© дешевизни жарт. Я справдi прийшов у  кiно
для того, щоб  мислити,  а  по  тiльки  щоб  покрикувати:  "Стоп!  Мотор!"
Мистецтво  -  це  роздум  про  людину,  роздум  насамперед,  iнакше   воно
позбавлене глузду.
   - Та не тiльки ж це.
   - Звичайно, в цьому лише одна з його  якостей,  хоча  й  дуже  важлива,
може, корiнна. Можна глянути ще й пiд iншим  кутом  зору.  Сьогоднi  вночi
питаю  одного  теоретика  мистецтва:  "Як,  по-вашому,  для   чого   воно,
мистецтво?" - "А  для  чого  дерево  цвiте?"  -  так  вiн  менi  вiдповiв.
По-мо╨му, генiально!
   - Хто ж цей теоретик?
   - Сторож сiльський.
   - Один з отих кiнематографiчних дiдiв?
   - "Для чого дерево цвiте"... Здорово.  Вхопив  саму  суть  мистецтва...
Виквiт життя, цвiтiння життя, i роздум пiд його кроною, i хвала йому - все
тут синтезом, i вiн ма╨ знайти належний вияв у фiльмi... Так, хотiв  би  й
себе висловити в отих полонянках та полонених, в ©х  незмиренностi,  в  ©х
солiдарностi, в самому мотивi кохання,  що  виквiтло  навiть  перед  лицем
зла... В усьому цьому хай буде наша полемiка з тим мистецтвом, яке втрача╨
вiдчуття кореня й цвiту, втрача╨ смак до вiдтворення людини, переста╨ бути
поетом людського...
   - О-о! Тут я згоден, це менi iмпону╨... Тисiгу руку!
   - Це бiльше стосу╨ться Головного. Його думки.
   - I його в цiм пунктi обiймаю...
   - Фiнал  фiльму  я  дам  крупним  планом:  вза╨мнi  обiйми  режисера  й
редактора... Це буде нечуваний "хепi енд"! Ав'тор i редактор цiлуються пiд
завiсу, доводять до слiз розчулених глядачiв.
   - Давай, давай, не заперечую, - засмiявся Пищик, зручнiше виставивши до
сонця сво╨ пузце: дискутуючи, вiн не втрачав моменту  вловити  певну  дозу
вранiшнiх ультрафiолетiв.
   Незчувся, як навшпиньках пiдкралася  iз-за  спини  Ярослава,  смiючись,
вона погладила сво╨ю красивою рукою редакторське вiдполiроване тiм'я:
   - Малюпусiнький! О мой, мой! Дози сонця прийма╨ш?
   Пищик розцвiв.  Це  дiвча  вмi╨  пожартувати  при╨мно.  З  неприхованим
захватом дивився товстунець на Ярославу, на гнучкостанну усмiхнену музу  в
махровiм куценькiм халатику. Ранковою  свiжiстю,  веселою  доброзичливiстю
вi╨, вiд не©. Сама присутнiсть цього юного,  досконалого  створiння  мовби
робить тебе молодшим, вiдроджу╨ в тобi бажання кому-небудь па  свiтi  таки
сподобатись хоч трiшечки! Це ж  просто  щастя,  що  на  студi©  в  сузiр'©
кiноактрис з'явилась вона, дочка гiр, що ма╨ не лише  зовнiшнi  данi,  оцi
iдеальнi пропорцi© нiг, iалi©, ши©, а й душею приваблю╨ теж... Пiсля того,
як той дикун спалив на дублях загальну улюбленицю,  одну  з  найяскравiших
зiрок екрана, деякий час було нiбi© порожньо в павiльйонах студi©, i тепер
ось  землячка  ©©  приходить  на  змiну  загиблiй  подрузi...  Редактор  з
заяснiлим обличчям дивився на Ярославу,  i  погляд  його  теплiшав,  мовби
зiгрiтий промiнчиками ©© весело© доброзичливостi.
   - Гляди ж не перегрiйся, Малюпусiнький... Бо й незчусшся,  як  обгориш,
шкура облiзе, а в новiй... чи будеш ти такий великодушний?
   Сергiй обiрвав цю лiрику, хмуркувато звернувшись до Ярослави:
   - Малюпусiнький каже, що тебе треба пiдредагувати.
   - О! В чому саме?-Дiвчина грайливо оглянула. себе, струнконогу.
   - Неправдоподiбно великi очi. I неправдоподiбно блакитнi.
   - Дякую за ранковий комплiмент. Я так ©х рiдко чую вiд тебе, Сергiйку.
   - Не комплiмент, а лиш робоче уточнення.  Помiчено  неправдоподiбнiсть.
Вiдхилення вiд норми.
   - Не зна╨ш чому? Спецiально для тво©х крупних  планiв...  Хочеш,  пiсля
снiданку пiдем на луки? Там, кажуть, з'явилось коняче  поповнення  завдяки
турботам Ягуара Ягуаровича.
   - Ягуар... Ну й прозвиська ж ти людям влiплю╨ш, - глянувши  на  Сергiя,
зауважив Пищик. - I дивно, що Ягуар пасi i не обража╨ться.
   - Бо мислитель, - сказав Сергiй. - По-мо╨му, вiн замаскований генiй. Це
ж вiн недавно видав афоризм, який я викарбував би на воротях нашо© студi©:
"Круглi колоди носимо, а квадратнi качаемо"...
   Пiдiйшов до рiчки ще цiлий гурт фiльмотворцiв на чолi з Головним, якому
Ягуар Ягуарович саме щось запальне  доповiдав  на  ходу,  тягнучись  через
плече аж до вуха.  Ярослава  не  могла  стримати  усмiшки,  дивлячись,  як
виказу╨  темперамент  цей  милий  ©хнiй  Ягуар  Ягуарович,  годувальник  i
дiставальник,  людина,  для  яко©  не  iсну╨  в  життi  неможливого.  Вiн,
зда╨ться, тiльки тим i живе,  щоб  кинути  себе  на  якесь  завдання,  щоб
роздобути з-пiд землi, щоб i з  свого  боку  в  будь-який  спосiб,  а  теж
прислужитися високому мистецтву. Скажiть, що потрiбен для фiльму слон, - i
назавтра побачите бенгальського слона, що пасеться отам понад Бистрицею.
   - Якщо треба, можу домовитись додатково про коней iз цирку,  -  говорив
Ягуар Ягуарович до Колосовського.  -  Розумнi,  дресированi,  все  вмiють:
лягати, вставати.
   - Менi таких не треба, - вiдсмiювавсь Колосовський. - Досить  оцих,  що
ви добули: звичайних, працею затяганих шкап.
   - Мав клопоту... Зараз легше дiстати гладких, циркових або  iподромних,
анiж лазаретних... I взагалi коня витиска╨ технiка. А  ми  допуска╨мо,  що
вiн мовчки, не оцiнений сходить зi сцени життя.
   - Ма╨те рацiю, Ягуаре Ягуаровичу! - гаряче  пiдтримав  його  Сергiй.  -
Якого друга втрача╨ людина! Сама приручила, сама виховала,  i  тепер...  З
усiх створiнь  природи  -  вiрнiш,  природи  й  розуму  людського  -  кiнь
створiння, по-мо╨му, найкрасивiше. Не кажу вже про роль  конячо©  особи  в
iсторi©. Чого вартi всi вашi тамерлани та наполеони без коня? Вiн законний
спiвавтор усiх ©хнiх подвигiв, для мене,  правда,  сумнiвних...  Кiнь  був
вiрним товаришем i козаковi в походi, i якому-небудь iдальго  iспанському,
що пiд сталевими латами нiс образ сво╨©  прекрасно©  дами  серця!..  Анаша
червона кiннота! Отi тупоти  в  степах!  Я  певен,  що  кiнь  зна╨'хвилини
натхнення. Скiльки в ньому пластики,  артистизму!  Скiльки  дужо©  грацi©,
коли повiтря рве на льоту копитом, а груди та стегна м'язами грають...
   - Одне слово, генiальне створiння, - пiдкольпула Ярослава Сергiя.
   - А що? Побачиш, крiм тво©х вiй, я дам на весь  екран  також  прекраснi
кiнськi очi у ©хньому розумi, у вiдданостi людинi. Хай  побачать  сноби...
Хай подума╨ господар планети: кого я втрачаю...
   Всi задивились на рiчку, вже денну, сонячну. Шумить вода, хвиля  свiтла
мерехтить, вигра╨ течiя. Луки рутвяно зеленiють. Небо велике.
   Ярослава, розчулившись, поклала Пищиковi руку на плече:
   - Редакторику, любий, не скорочуй тiльки небо оце! 1 рiчку не  редагуй,
i луки...
   -   Редагують   уже,   -   буркнув    Сергiй    i,    звертаючись    до
художника-декоратора, кивнув на розкинутий перед ними ландшафт: -  Хiба  ж
не в станi натхнення природа була, коли творила нам  вiчну  оцю  декорацiю
свiту?
   Ярослава, пеква©юм ступаючи з каменя  па  камiнь,  пiшла  вздовж  течi©
донизу i, не доходячи мiстка, зупинилась, i Сергiй, мабуть, пошкодував, що
нема з ньому камери: так виграшно сто©ть освiтлена сонцем  дiвоча  постать
на каменi, дивиться на воду в задумi, наче нита╨: "Що ж всетаки закодовано
в тобi, в тво╨му мигтючому бистроплинному свiтлi?"



   VIII

   Дво╨  луками  йшли,  як  дiти  цього  неба  й   цього   рутвянолеленого
пiдбескидського лiта. Метелик синiй летiв,  мов  трансатлантичний  лайнер:
рiвно, спокiйно - понад сво©м океаном квiтучим.
   - Кожна нова книга повинна бути як сповiдь, - казав вiн до не©. - Кожен
новий фiльм - як заповiт... Вкладай себе до кiнця, до вичерпу... По-мо╨му,
в цьому вся суть...
   Квiтують луги! I конi, що вночi, здавалось, були  всi  однаково  темно©
мастi, тепер, пiд рефлектором сонця, стали гнiдими, вороними,' буланими...
Деякi  для  зйомок  уже  не  згодяться:  вiднаслись,   стегна   лисняться,
перекочуються м'язи пiд шкiрою. Треба буде вибракувати гладких -  вони  не
для фiльму. Iнших доведеться пiдмалювати. Накласти конячий грим. Щоб  були
дохляки. Закошлатiлi,  худоребрi.  Щоб  рани  гно©лися,  як  у  т  и  х...
Подiставали, поназганяли звiдусiль ©х,  щоб  був  лазарет.  Рiзнi  вдачею:
ласкавi в, довiрливi. ╙ хитрi. Пiдходиш, а  воно  прищулю╨  вуха,  i  око,
звузившись,  блиснуло  бiлком  -  сердиться.   Iнше,   старечо   вгнувшись
хребтиною, сто©ть у сво©й конячiй зажурi,  i  очi  сумовито  дивляться  па
тебе: зовсiм бузковi!.. I всi чомусь попутанi, хоча куди ©м звiдси тiкати?
Пута - з фабрично© брезентово© стрiчки...
   Художники-декоратори спорудж'ують курiнь для знiмань. Загалом  непогано
виходить. Сiном укритий. Тiльки в сiно квiточок багато навтикали  штучних,
що ©х зi студi© привезли; один з декораторiв просить ©х  берегти,  бо  вiн
несе за  них  матерiальну  вiдповiдальнiсть.  Дiти  з  таборiв  iдилiчними
зграйками розбрелись по луках, щебечуть то  тут,  то  там.  З  сачками  за
чимось ганяються - синього метелика ловлять...  Оператор  ще  раз  огляда╨
берег, зважуючи, що зайве. Оцi iдилiчнi гуртики дiтей в  щасливому  щебетi
серед ласкавостi лiта i ряди пiонерських будиночкiв, що вишикувались понад
рiчкою, в зелене фарбованi, бiлiють вiзерунками  наличникiв,  -  ©х  треба
остерiгатися: дивись, щоб не потрапили в кадр, не  внесли  фактуру  iншого
життя, прикмети iншого часу. I далi йдуть.
   - Так, хай мислення  мо╨  iмпульсивне  i  вiдповiдно  цьому  сприйняття
свiту, але хiба ж  не  властива  ця  iмпульсивнiсть  якраз  самому  нашому
мистецтву, що в силу сво╨© специфiки i да╨ життя розкадроване,в динамiчних
частковостях... Не хто iнший, як саме цей  буйний  нервовий  вiк,  i  став
батьком такого бурхливого мистецтва десято©  музи!  Воно  -  наймолодше  з
мистецтв, але й воно лише переддень  з'явлення  якогось  ще  новiшого,  ще
несподiванiшого   мистецтва,   яким    дивуватимуть    людей    амфiтеатри
майбутнього... Вони будуть антично  вiдкритi  i  спорудженi  будуть  серед
океану...
   - Дожити б, - усмiхнулася Ярослава, а  Сергiй,  бредучи  в  травi,  вiв
далi:
   - Чудо кiнематографа з'явилось пiсля тривалого затишшя,  пiсля  столiть
генетично© стабiльностi в усiх давнiшнiх  мистецтвах,  якi  хоча  й  знали
оновлення, але не витворювали нового виду. I ось  зродилося  диво  екрана,
зродилось, звичайно, з блискучих досягнень технiки, але  не  лише  завдяки
©й: була потреба духу, потреба часу, i якщо брати фiльмову творчiсть в  ©©
кращих виявах, то це ж таки справжн╨ мистецтво з усiма  притаманними  лише
мистецтву властивостями. Воно навчилось  творити  поезiю  екрана,  мислити
каскадами образiв, воно здатне одухотворювати людей... Людське  обличчя  в
безкiнечних можливостях його емоцiйних  виявiв,  найтонших  нюансiв,  сила
слова, свiтла, музики, кольорiв - все по╨дналось тут пiд верховною  владою
митця... Могутню владу да╨ тобi екран,  але  ж  вiн  i  дикту╨.  Володарi,
творцi, ми водночас i пiдлеглi свого мистецтва, бо художнi закони його для
нас понад усе.

   Ярослава iшла нiби й весела, i в той  же  час  вiн  помiчав:  невесела.
Збирала дзвiночки, складаючи ©х один на одного.  I  оператор  догаду╨ться,
для кого вона збира╨ цей пасторальний букетик... Понесе i поставить йому в
склянцi з водою на вiкнi.
   - Дивно, що коли принесеш ©х додому, щоразу помiча╨ш,  що  зовсiм  вони
там стають не такi, як тут серед трав... I не ∙  тому,  що  прив'януть,  a
будто, мабуть, том, що вони ростуть тут в самiй природi сво©й, живуть в ©©
настро© i, зiрванi, вже не повернуться в цю просторiнь, в цей день.  Трохи
сумно, що нiщо не повернеться: нi цей день, нi дзвiночки,  нi  променi  на
травi... Все, все в однiм змигку  життя,  дублiв  нема,  дублiв  життя  не
зна╨!..
   Йдучи поруч iз Сергi╨м, вона усмiха╨ться -  очима,  устами,  i  почува╨
вiн, що всмiха╨ться не йому, уявля╨ зараз того, iншого  бiля  себе...  Але
веселiсть ©© чомусь сумна. Чи помiчали ви, що в поглядi дiвчини, коли вона
з нiжнiстю дивился на свого коханого чи дума╨ про  нього,  завжди  ╨  щось
скорботне?
   - Кажуть, що людина, яка була на фронтi, стрiляла, вбивала, - це зовсiм
не та, якiй не довелось зазнати цього, як ти гада╨ш,  Сергiю?  Мiж  такими
людьми буде колосальна рiзниця у психiцi?
   - Не знаю.
   - Вiйна, певне, полиша╨ невитравний слiд у душi. В очах у декого з  них
- ти помiчав? - смуток, що нiби скипiвся. Вугiль, що став антрацитом.  Так
iнодi хочеться пiдiйти й запитати: оцей iнiй, що срiблиться па  скронях...
з яких вiн зим?
   Сергiя вона нi про що не  пита╨.  Вiддалено  чула  про  його  нещасливе
кохання,  але  причиною  розриву  нi  разу  не   поцiкавилась.   Може,   з
делiкатностi: адже в цiй сферi нiхто не може бути суддею, зона заборонена.
I  вiн  теж,  звичайно,  не  розповiв  ©й,  як  захищав   Ярославу   перед
претенденткою на ©© роль, якою цiною вiдстояв святий для нього  принцип  ,
мистецтва. Рану ту нiби вдалося заго©ти, але  чи  не  з'явилась  натомiсть
iнша? Сергiй  навiть  перед  собою  соромився  думати,  що  в  нього  може
спалахнути почуття до провiдно©  актриси  фiльму,  що  й  тут  ще  дiстане
одкоша,  опечеться,  одначе  щодалi  частiше  йому  хтось  нiби   глумливо
нашiптував уночi: "Закохавсь!" Ще вiдтодi, як знiмав©© на  пробах,  в  тiй
сценi, де вона лата╨ сорочку Шамiлевi,  а  потiм  невiдривно  дивиться  на
нього, поглядом питаючи: хто ти i звiдки? Мабуть, тiльки в особливих натур
бува╨ стiльки ласкавостi - в очах,  на  устах,  в  голосi  такого  теплого
тембру... То були прекраснi кадри. Коли  Сергiй  переглядав  ╞х,  його  не
полишав настрiй святковостi,  жадiбно  вивчав  вирази  ©©  обличчя,  цятки
свiтла на очах, i в ©хнiх переливах  читав  самi  порухи  душi,  глибоко©,
щедро©.
   - Ось завтра почнемо знiмати, Славо, тебе... Це добре, що  вiн  вирiшив
розпочати зйомки сценою на островi.
   - Боюся цi╨© сцени. I отих обiймiв, i тих розиущених кiс...
   - На цiй деталi якраз я наполiг. Саме така  ти  мусиш  бути  серед  тих
розполоханих сарн, що за ними ганяються шуцмани по всiй окрузi...
   - Боюсь.
   - Неправдою було б сказати,  що,  беручись  за  створення  фiльму,  lie
мрi╨мо про успiх, про славу, про гран-прi в яких-небудь Каннах... Але ж не
тiльки це? Iсну╨ щось набагато пише цього.
   - А╨. Може, тому й тривоги?
   - Ввiйди в настрiй, в ситуацiю, будь сама  собою  вiд  тебе  нiчого  не
вимага╨ться...
   - Хочу бути правдивою.
   - А це головне! Адже  в  мистецтвi  пi  вiд  чого  по  сховатися,  воно
пайнещаднiший проявник, з  хiмiчною  точнiстю  проявить  тебе,  хто  ти  ╨
насправдi. Якщо дрiбна душа, так i постане - дрiбна.  Себелюбець,  его©ст,
самозакоханий? Не схова╨шся. А якщо ти вартий чогось, здатен вболiвати  за
пiших, не лише за себе, то в найпростiшому,  навiть  у  паузi  мимовiльнiй
розкри╨шся сво╨ю справжнiстю.
   - А яка ж я?
   - Ти...  Якось  тобi  вда╨ться,  що  тебе  всi  люблять...  Майже  всi.
Злагiдлива, вмi╨ш лисицею до кожного пiдкотитися,  медовим  словом  внести
дух миротворенпя... Ну, та це пе гандж, скорiш - навпаки... Тiльки оце, що
власно© ролi полоха╨шся...
   - Валерiй теж пережива╨  (Валерiй  -  молдаванин,  артист,  що  гратиме
Шамiля). "Я, - каже, - про фронтову людину знай не бiльше, нiж про  людину
снiгову, гiмалайську..."
   - Але ж на те ти й артист, на те й творець, щоб видобути з небуття  всi
отi iндивiдуальностi, що палахкотiли пристрастями, iнтелекти, що кожен  iз
них носив у собi макрокосм!
   - Вiд дiтей чула, що десь тут геологи ходять, i серед них жiнка одна...
П'ятизначний номер  у  не©  витатуйований  па  руцi.  Я  б  хотiла  з  нею
познайомитись...
   Зда╨ться, всi цiкавлять ©©, крiм нього одного. Спитала б:?  "Що  то  за
драма, яку ти пережив, якi рани, що,  свiжi  ще,'  носиш  у  собi?"  Ти  ж
прониклива, чутлива, топка патура^ Чому ж тут пiн не почу╨  вiд  тебе  оте
незрiвнянне ранкове:^ "О мой,  мой"?  Ти  ж  його  вмi╨ш  вимовляти  якось
особливо,. з якимось солодким внутрiшнiм виспiвом, воно нiби й  жартiвливе
в тво©х устах, i в той же час будить почуття, серйозне...
   - Мрiйливiсть часом находить, - це, зда╨ться,  погано?  Хотiла  б,  щоб
зняв хто-небудь мене у фiльмi  дитячо©  чистоти,  де  гудуть  менi  дзвони
великоднi, а  я  маленька,  i  садки  цвiтуть,  i  трава  блищить  у  водi
зелена-зелена. А все повiтря ряхтить, вiбру╨ тихим розлунням тих  дзвонiв,
i все небо ними гра╨, спiва...
   Знав вiн багато про не©, до яскравих реальностей уявляв  ©©  дитинство:
виростала в стихi© творчостi, сказати б, в атмосферi народного артистизму,
де робилось усе прекрасне.  Вишивалось.  Рiзьбилось.  Пензликом  но  воску
малювалось...
   Яйцо сталало писанкою. Нездупше дерево набувало людських форм,  оживало
в образах пташино© чiт звiрино© подобнiни, в  речах  ужиткових  проймалося
настро╨нi гумору чи трагiзму. Батько, зда╨ться, вже не рiзьбить, фахом вiн
- шляховик, проклада╨ дороги в горах для лiсовозiв, то в долинах  ррмопту╨
траси, буду╨ мости, а дiдуньо в Ярослави й попит не кида╨ рукомисла, вiн у
не©  знаменитий  майстер:  художнi  вироби  його   побували   на   великих
виставках...
   - Радiють вашi, що Славця ©хня - артистка?
   - Йой! Вся рiдня за мене пережива╨ - i тут, i за океанам... I за все  я
вдячна... ти зна╨ш кому... з вами по-справжньому повiрила в себе, вiдчула,
що здатна таки на щось...
   "Ти вiдчула владу сво╨© краси, силу  таланту  вiдчула...  Ось  що  таке
любов!"
   - Як ти гада╨ш, Славцто: чи може людина жити без кохання?
   - Мабуть, що так. Але певна, що свiт при цьому щось особливо втрача╨  i
не е вже тодi суцiльно прекрасним... Без кохання, мабуть, ста╨ вiн  буднем
звичайним... I день цей стане просто день, а сонце свiтитиме...  нiби  без
променiв.
   "Сонце без променiв..." Який страшний i водночас точний образ..."
   - Ти, кажуть, пережив драму? Але ж, певно, знав i  щастя,  яке  переду╨
драмам?
   - Мабуть, то щастя. Комусь це може здатись  дрiбним,  а  для  тебе  той
стан... Коли навiть збираючись телефонувати  ©й  -  мимовiль  чепуришся...
Якось ненароком вловив себе " на цьому:  ось  який  ти,  брате,  сьогоднi!
Вiчнiсть перед тим не смiявсь, а  то,  почува╨ш,  усмiшка  весь  час  губи
лоскоче, сама бринить на устах, i ти вже не в змозi  сховати  ©©,  невдаха
нещасний, бо вона лише вiдблиск того,  що  робиться  десь  там,  у  надрах
душi... На©вняк, ще нiчого  не  зна╨ш,  iдеш  в  рожевих  замрiяних  сво©х
окулярах, вiдроджений, повен буйно© сили, i легко ступати тобi по землi, i
вiдчува╨ш за спиною  крила  отi,  що  ©х  колись  класики  описали...  Та,
здасться, тобi, Славцю, усе це знайоме?
   Вона зупинилась серед трави:
   - Що ти ма╨ш на увазi?
   Сергiй шваркнув рукою по стебелинi кiнського квасцю:
   - Вiн, зда╨ться ж, у тебе закоханий? I ти - коха╨ш?
   Ярослава дивилась йому просто в вiчi:
   - Так. Вiн той, кого я хотiла б кохати.



   IX

   Рефлектор сонця змiнився нiчним свiтильником Ягуара Ягуаровича, горiшнi
села, Золотий Тiк i дитячi табори понад рiчкою давно вже поринули в сон, а
вони все знiмали й знiмали. Нiхто не скарживсь на втому, не  посилавсь  на
трудове законодавство, тут працi вiддавались не згiрше, нiж десь у гарячiм
цеху, - для цих  людей  характерна  була  самовiддача.  Радiсно  й  дружно
починався ©хнiй перший ужинок, а це була добра прикмета  (тут  у  прикмети
вiрять, без розбито© яа щастя тарiлки не розпочнеться робота над фiльмом).
Всi - вiд тих, якi священнодiйствували бiля апаратiв,  i  до  тих,  котрi,
зробившi© сво╨, стояли напоготовi осторонь, - почували, що  ця  робота  не
пiде  намарне.  Ягуар  Ягуарович  був  просто  щасливий,  що   освiтлювачi
витрачають сьогоднi електроенергiю на  щось  справдi  вартiсне,  значне  i
хвилююче, i якщо виникнуть потiм труднощi, то хiба що  при  монтажi,  коли
вибиратимуть, який iз дублiв буде найкращий. В  останнiй  момент  вирiшено
було дещо змiстити подi©; знiмали сцену побачення Прiсi та  Шамiля.  Видно
було,  що  Шамiль-молдаванип  впевнено  входить  у  свою  роль:  рославий,
бiлозубий, бравий у  сво©й  полатанiй  гiмнастьорцi,  вiн  знаходив  вiрнi
iнтонацi©, тримався  з  природною  гiднiстю,  зовсiм  натурально  (як  той
Шамiль) блискав симпатичною широкою усмiшкою, а що ж до Ярослави, то вона,
зда╨ться, не грала - жила. Коли ввiйшла у свiтло, очi, й до  того  великi,
тепер стали як вiнки. Два  синi  вiнки  не  блiдизнi  схудлого,  змученого
обличчя.  Вся  група  завмерла  в  хвилюваннi,  слухаючи,  як  вона  всi╨ю
правдивiстю почуття питала свого коханого: "З яких ти гiр? Як  тебе  звати
насправдi? Яких пiсень  тобi  мама  спiвала  в  дитинствi?"  Зда╨ться,  ця
воскресла Прiся зовсiм не  почувала  на  собi  свiтла  юпiтерiв,  не  чула
стрекоту апаратiв, вона жила  в  тiй  недосяжнiй  для  iнших  сферi  свого
кохання, яке робило ©©, перволюбку, i щасливою й нещасливою  водночас,  бо
зародилось в неволi, де  сувора,  неприязна  нiч  могла  в  будь-яку  мить
задушити його. Нi, на таку актрису не треба було накладати  багато  гриму,
не треба було зупиняти процес i  поправляти,  щось  пiдказувати  ©й,  саме
почуття, юне й  всесильне,  вело  Ярославу  до  тi╨©  просто©  й  глибоко©
мистецько© iстини, що важливо не вдавати образ, важливо - бути ним!
   - Надбання! Справжн╨ надбання для  студi©!  -  шепотiв  Пищик  на  вухо
Ягуару Ягуаровичу, - Ось коли вона нарештi розкрива╨ться.
   -  Зiрка!  Зiрка,  i  все!  -  аж  захлинавсь  вiд  бурхливостей  Ягуар
Ягуарович.
   I якщо навiть були тут  перебiльшення,  то  ©х  не  обривали,  вони  не
вважались  грiхом  в  цiй  атмосферi  творчого  пiднесення,  де   знахiдки
з'являлись не раз при емоцiйнiй пiдтримцi всiх i загальновизнаним було, що
праця ма╨'вестись па отих самих позитивних iмпульсах.
   Головного  не  покидала  серйознiсть,  брижi  напруги  не  сходили   iз
зрошеного  потом  смаглявого  чола,  iскрився  росою   тiй   на   скронях.
Почувалось, однак, що й Головний у душi вiдда╨  належне  артистцi,  яка  в
сво©й  грi,  уже  в  початкових  кадрах,  зумiла  взяти  вiрний   тон,   з
проникненням увiйти у внутрiшнiй свiт першообразу, воскрешаючи  безоглядну
в сво©м почуттi Шамiлеву кохану.
   Коли ж нарештi юпiтери погасли i можна було дати волю сво╨му збудженню,
то навiть Сергiй-оператор, людина зовсiм не схильна роздавати похвали тим,
кого вiн знiма╨, не втримався, глянув на Ярославу здивовано:
   - Ти зна╨ш, що ти сьогоднi робила?
   - Ярославе, це було надзвичайно! - вигукнув редактор.
   - В тiм-то й рiч, що це було звичайно, - заперечив Сергiй,  -  звичайно
до генiальностi.
   - О мой,  мой!  -  втомлено  мовила  Ярослава  i  торкнулась  сво╨ю  ще
загримованою щокою колючо© операторсько© щоки.  -  Ти  добре  затямив,  що
актори  найкраще  працюють  на  позитивних   емоцiях...   Дякую   за   всi
перебiльшення!
   Однак оператор цього разу, видно, був певен  сво╨©  об'╨ктивностi,  бо,
звертаючись до асистента, що саме вкладав добутий  кiнонектар  у  коробки,
застерiг:
   - Ти ж пильнуй цю скарбiвню!  Нiчого  подiбного  ще  не  було  в  наших
касетах... Я ж казав: будуть генiальнi кадри! Вже вони ╨.
   - Я за стриману дiловитiсть, - вiдповiв асистент. -  Не  будем  дочасно
заслiплюватись.
   - А я заслiплений! I вiтаю сво╨ заслiплення. З цих негативiв з'являться
речi - дай бог... Там ╨ один кадр, що його iге соромно було б  винести  на
суд худради в епоху майстрiв Високого Вiдродження...
   Постановник не  осипав  Ярославу  'комплiментами,  вiн  iiiс.тя  роботи
тiльки потиснув ©й руку,  але  цей  мовчазний  потиск  руки  був  для  не©
дорожчий  за  слова.  Вловила  в  ньому  почуття  ндячностi,  i  вiри,   й
пiдбадьорення на  майбутн╨.  Отже,  вiп  схвалю╨  ©©  iлгпровiзацi©  перед
камерою! Вiн не  боронив  ©х,  навпаки,  ще  заохочував,  бо  це  була  ©©
творчiсть, ©© зорянi часи!.. По©лося добро, що пiд цiого тобi  не  повинна
наморочитись голова, мусиш сприймати це скорiш як i стимул для себе й  для
колективу, перед яким ще така величезна робота... Попереду ще буде всього,
не один, може, ро| лик полетить достобiса в корзину, але сьогоднi ти  таки
ма╨ш р право пережити бодай хвилинне вiдчуття перемоги, творчо© радостi.
   Ярослава була втомлена до краю, здавалось,  тiльки  добреде  до  школи,
впаде й засне одразу як убита. Але нервове збудження давалося взнаки,  вiд
свiтлових опiкiв очi рiзало, нiби в них попало пiску,  i  хоч  завтра  мав
бути день не менш напружений, нiж сьогоднi, Ярославi не  клалось  до  сну.
Голова горiла, кожен нерв трепетав, - актриса ще не  могла  отямитись  вiд
пережитого перед кiнокамерою. Розбурхана уява шукала й знаходила все  новi
й  новi  вiдтiнки  iнтонацiй,  жести,  якими  слiд  було  б  скористатись,
вiдтворюючи на знiмальнiм  майданчику  чи╨сь  почуття,  що  вiднинi  стало
тво©м.
   "Зда╨ться, Сергiй мав рацiю там, па луках, - думала,  влаштувавшись  на
сво©й розкладайцi в учительськiй. - Сво©м запитанням, може,  трохи  навiть
ревнивим, вiн, зда╨ться, допомiг тобi зрозумiти саму себе,  розiбратися  в
сво©х  почуттях...  Невже  я  таки  закохалась?  -  думала  пiвжартома   i
всмiхалась у темряву. - Ще цього менi бракувало - закохатись  на  зйомках!
Спалахнути почуттям до того, хто навряд чи дозволить  собi  вiдповiсти  на
тво╨ почуття вза╨мнiстю".
   Вiкно вiдчинене, високий мiсяць пливе у хмарах, - де вони  взялися,  тi
хмари? На ганку чути гомiн, хлопцi не  сплять,  курять,  там  ще  точаться
жвавi розм.ови, там ще - на©зд камери!.. Веду панораму за  нею...  вона  в
кадрi в мене крупно... у вiзирi бачу ©© справдi натхненне  обличчя...  там
ще - касети та дублi,  перший  та  другий  плани,  а  ©й  це  вже  далеко,
насторожилась тiльки, коли Ягуар Ягуаровнч  назвав  iм'я  претендентки,  -
виявля╨ться, вона знов атакувала ©х перед ви©здом, зачула звiдкись нiбито,
що Ярослава збира╨ться вiдмовитись вiд ролi, "забоялася, що не потягне"...
   "Тепер не забоюсь! Тепер почуваю, що зможу, все зможу!" Дугпа  Ярославi
аж смiялась вiд щастя, що переповнювало зараз ©©, бо що,  коли  i  в  тебе
хто-пебудь закохався сьогоднi? За те, що сяйпула талантом, що  не  пiдвела
©х  усiх...  Нi   робiтникiв-освiтлювачiв,   нi   того   смiшного   Ягуара
Ягуаровича... Що була правдива. Що знайшлися в тобi якiсь незнанi поклади,
родовища емоцiй, ранiше не вiдомi й тобi самiй. Не  манекен  ти  була  пiд
свiтлом юпiтерiв, не  лялька,  що  ©©  мусять  навчати,  як  ступнути,  як
видавити з ока штучну кiносльозу... Була ти справжня, була ти артистка,  А
хiба ж за це не варто в тебе й закохатись?!
   Ось так приходить до людини  почуття  щастя,  нi  з  чим  ие  зрiвияпиа
насолода творчостi й самовизнання. "Те, що ранiше було, то скорше  забавки
театральнi, перiод студiйпостi, - дозволяла вона собi думати й  так.  -  З
цим покiичеио. Вiд сьогоднi почина╨ться артистка, i з екрана вам таки буде
що подивитись, дiдько б вас не взяв! А могло ж i не статись. Могли б  тебе
й не вiдкритi©, як цей вiдкрив? Отак би й жила,  i  звикла  б  до  всього,
призвича©лась би до штампiв, перебiгала б iз фiльму до фiльму,  так  i  не
вiдчувши лету натхнення, щодалi зменшуючись у  вiдведених  тобi  ролях,  а
жорна буднiв спокiйно й байдуже перемелювали б тво╨ життя... Нiколи б i нe
знала, що кущi жасмину за вiкном можуть бути такi прекраснi пiд мiсяцем  i
що холодний вiтерець, дмухнувши з лугiв, зовсiм не  холодний,  вiн  просто
цiлу╨ тебе в розпашiле лице...
   - О мой, мой!.. - В солодкiй знемозi самi шепотiли уста. Мамi б  хотiла
дякувати за те, що вона тобi дала, що в душу вклала тобi, ще маленькiй.  З
дитинства в хатi  жила  повага  до  мистецтва  як  до  чогось  серйозного,
значного в людському життi. Карб естетичний лежав на всьому, що  оточувало
тебе, все несло на собi знаки творчостi: i колиска, в якiй тебе  колисали,
i пiч кахляна, i рiзьблена ложка з дерев'яним кiлечком, i маминi  писанки,
пiдвiшенi на ниточках попiд мисником... Весь рiд  мовби  зiйшовся  в  тобi
сво╨ю  творчою  снагою,  сво©ми  пiснями-спiванками,   дiдуневим   умiнням
вирiзьблювати в шматку дерева сво© фантазi© i маминим  вишиванням  на  всi
способи - то хрестиком, то низинкою, а надто ж отi╨ю красивою  гладдю:  по
бiлому   тлу   нiжним   плавким   музикальним   контуром...    Писанчарка,
вишивальниця, мамця сама вишила портрети  Шевченка  й  Франка,  i  скiльки
Ярослава себе пам'ята╨, висять вони в хатi пiд рушником... Ял була  малою,
щолiта забирав ©© дiдуньо до себе в гори, на полонину, учив  ©©  варити  в
казанi кукурудзяну мамалигу - улюблену ©жу гiрських пастухiв та лiсорубiв,
що вони ©© називають: пулента... Неквапливий, роздумливий, сяде й  подовгу
дивиться кудись. "Нанашку, що робите?" - "Нине роблю,  лем  позирам..."  I
дiiвиться на гори. Годинами. I пони все iншi для нього. Вже  й  студенткою
бувши, любила слухати його: "Якби не ми стримали моголiв,  нiкого  з  вас,
нинiшнiх, не було б! Пiшли би вони десь аж до Португалi©... Люд  ©х  пашту
перепинив".
   Скiльки чула що змалку родинних переказiв про поневiряння  людей  свого
краю, iгро шифкарти отi, про  агентiв  обманникiв,  що  правили  кудись  у
скотячих невольничих кораблях тво©х тiток та дядькiв, "людей у кожухах"...
Покотом у трюмах задушних, на трухлiй соломi... Хвороби,  згасання  дiтей,
що ©х потiм акули розтерзують  за  бортом  серед  хвиль  океану...  Дядько
Яцько, що, з  горя  напившись,  у  вивернутiм  кожусi  буйну╨  на  палубi,
порива╨ться до штурвального: "Дай  колесо!  Я  поведу!  В  мене  чiфкарта!
Поведу вас в таку кра©ну, де щастя ╨, а не доляри вашi..." Потiм  манiтоби
та саскачевани, бiржi працi, батракування та непривiття прерiй, де чоловiк
i жiнка, нещаснi гомстедiвцi, впрягшись у борону, волочать сво© акри,  щоб
посiяти на них зернятка пшеницi з домашнiх вузликiв... А коли народжу╨ться
дитина, то й там ©й, у прерiях, кажуть: "В тебе далеко ╨  рiдний  край.  З
садками вишневими, з солов'ями, з хатинками бiлими..." Доля народу -  хiба
ж не вiдбилась вона в тобi самiй, у новiй тво©й судьбi? I хiба ж  те  все,
що було, не допомагало тобi сьогоднi вiдтворювати перед об'╨ктивом гiркоту
i смуток неволi? З усiх тих джерел ти пила,  вся  трагiчна  поезiя  народу
тебе напувала, i це теж тобi дало силу сьогоднi розкритись у творчостi...
   Тiльки заплющила очi - бачила сонцем залитий луг, луг квiтчастий, повен
життя, в багатющiй гамi кольорiв  -  бiлих,  васильково-синi.х,  бузкових,
лiлових, що з дивним  художнiм  смаком  переткались,  переплелись  на  тлi
соковитозеленого (природа ма╨ такий гарний смак!), i дзвiночки,  i  навiть
кiнський  квасець,  пiднявшись   над   повiнню   трав   стрункiстю   сво©х
стебел-суцвiть з  ©х  нiби  припаленою,  теракотовою  смагою,  -  нiщо  не
порушувало гармонiю барв. "Творчiсть-це любов, найперше любов!-думала вона
пристрасно. - Головне - треба бути здатним любити!  I  вiдтодi,  як  я  це
вiдчула, як я полюбила, - я стада артисткою! Менi тепер пiд  силу  творити
справжн╨, може, навiть довговiчне!.. Але яка ти  сьогоднi!  Як  багато  на
себе береш! Для тебе зараз нема недосяжного..."
   Над лугом сонце, синiй метелик по  небу,  як  лайнер,  а  в  квiтчастих
травах, заплутавшись у них, немов у  горосi,  двiйко  дошкiльнят  з  числа
Ярославиних друзiв - Пiвтрик i Наталя з сусiднього  табору.  Вiн  злякався
якогось там жучка чи оси, ще трохи - й запхиче, а дiвченя соромить його:
   "Який же з тебе буде вояк? Там скажуть: бери гвер, лiзь  попiд  дротом,
припадай до землi, а там всюди оси, гусiнь... Що тодi скажеш: лячно?"
   Засмiялася в напiвснi Ярослава. Спалахнула враз, як образ самого сонця,
велика рожева  квiтка  з  золотими  обрiйками.  Де  вона  бачила  таку?  В
пелюстковiй чашi, вся в пилку трудиться бджiлка.  Всюди  радiсть  розлита,
нектарний дух творення, дух життя... "Перед сiюм  щоразу  вiiклiiкатиму  в
уявi цей сонячний луг квiтчастий i двiйко маленьких людей, що  заплутались
по плечi у квiтах..."
   I сама вже брела в ту сонячну повiнь лугiв, тонула у квiтах,  у  щебетi
жайворонковiм, в гудiннi бджолят, i хтось, схожий на  вiтер-легiт,  пестив
©©, обiймав, обцiловував, i навiть увi снi почувала, як все тiло тане  ©й,
нiби спiг пiд сонцем, тане вся, ста╨ безтiлесна... "З яких ти гiр? Хто  ти
╨? I яке тво╨ iм'я насправдi?"



   X

   Латунний мiсяць летить помiж хмарами в небi, газик  брезентовий  летить
по землi. Бруковицею помiж вербами коренястими, що ©м тисяча лiт. В газику
Ярослава, блiда, розполохана зi сну, поруч не© Ягуар  Ягуарович,  вiн  сам
викликавсь супроводити ©©. На пошту женуть. Тiльки була поринула у  сон  в
тiм    щасливiм    екстазi    пiсля    знiмань,    як    ©©     розбудили.
Бронек-дев'ятикласник, син директора  школи,  стояв  з  папiрцем  у  руцi,
нереальний, як прибулець зi сну:
   - Вам телеграма.
   -Вiд батькiв. Термiново  викликали  на  переговори.  I  не  з  дому,  з
обласного мiста чомусь. Що там сталось? Раптовi такi телеграми  найчастiше
вiщують недобре. Що там статись могло?
   Пролiта╨ нiч тiнями верб, мерехтiнням води, вогнями по©здiв далеких. Не
спить планета, газ горить над комбiнатом, свiтяться цехи. Поезiя неба,  що
вабила ©© з дитинства, зараз насторожувала сво╨ю опiвнiчною величчю. Майже
з тривогою прислухалась, як десь у надрах неба глухо  погурку╨  грiм.  Чи,
може, реактивний десь там, за хмарами, дола╨  звуковий  бар'╨р?  Нi,  таки
грiм: блискавка змигнула в небеснiм просторi - сторчова, прострумилась  по
далекому обрiю до землi.
   - Пiдморгу╨ небо, не подоба╨ться це менi, -  каже  Ягуар  Ягуарович.  -
Боюсь, якби не вибило воно нас iз графiка... Вчора цiлий  день  напружено©
роботи, колектив людей працю╨ до рясного поту, i ма╨мо  плiвки  всього  на
пiвтори хвилини екранного часу.
   Ягуар Ягуарович i зараз почува╨ на собi тягар вiдповiдальностi.  Нiколи
б не згодився визнати себе звичайним виконавцем, в усе, що робиться,  душу
вклада╨, i це да╨ йому вiдчуття сво╨© необхiдностi в групi.  Не  вiдпустив
би Ярославу в нiчну по©здку  саму,  пiсля  вчорашнiх  знiмань  почува╨  ще
гострiшу  потребу  берегти  тендiтний  цей  скарб,  ©хньо©  групи  крихкий
самоцвiт. Справдi, чого ©© викликають? Може, змушена буде  кинути  все,  i
тодi - стоп,  робота!  -  до  дiдька  полетять  усi  тво©  графiки.  Такою
артисткою варто дорожити, ©© мусиш оберiгати, плекати, пантрувати,  навiть
прислужитися ©й не грiх. I хай вибiр залежав не вiд нього, але вiн  певен,
що й па його думку було зважено також. А з  якою  принциповiстю  вiдтрутив
вiн ту нахабну претендентку на- ©© роль!  Агнеса  в  сво©х  домаганнях  не
зупинялась нi перед чим, пустила в хiд якi тiльки могла  зв'язки...  Ягуар
Ягуарович тут не визна╨ нiяких компромiсiв. Мистецтво - понад  усе!  Бачив
Агнесу, коли вона  дебютувала  в  iншiй  кiногрупi  пiд  протекцi╨ю  свого
чоловiка. Яка вона жалюгiдна ставала в оточеннi кiнокамер! Око  об'╨ктива,
здавалось, паралiзувало ©©. Перед тим вузли в'язала  iз  свого  законного,
командувала ним,  як  хотiла,  а  на  знiмальнiм  майданчику  було  ©©  не
впiзнати, ролi ©хнi рiшуче мiнялись: тут  уже  чоловiк  над  нею  владика,
принижу╨, останнiми словами взива╨ публiчно,  а  вона  тiльки  щулиться  i
смi╨ться якось нерозумно. Не  по-сво╨му.  Боязким,  ненатуральним  смiхом.
Брутальнощi його зносить покiрно, вони ©© мовби зовсiм не ображають. Отака
вона, магiя мистецтва: не маючи таланту, жiнка тут згодна  стати  рабинею,
аби  лише  потрапити  на  екран!  Мабуть,  тiльки  талант   да╨   вiдвагу,
впевненiсть у собi. Всi сумнiви, зда╨ться, покидають Ярославу,  як  тiльки
вона вступа╨ на майданчик. Тут ©© не побачать розгубленою. Вмiти  так,  як
вона,  вiдсторонитися   вiд   усього,   не   чути   ревiння   лiхтвагенiв,
'зосередитись, прислухаючись тiльки до свого внутрiшнього голосу... Чимраз
iнша з'явля╨ться перед актрисою хлопушка з номером кадра... Ярославу це не
обходить, вона живе у сво╨му. Це нiжне створiння, все  зiткане  з  дiвочо©
ласки й  доброти,  воно  справдi  володi╨  силою  перевтiлення,  вже  нема
сучасних манер, образ набува╨ настрою, наповню╨ться пристрастю,  сценарний
натяк пiдхоплено, вiн уже топко, розма©те  й  смiливо  розвива╨ться  в  ©©
щедрих iмпровiзацiях...
   Звичайно, Головний веде, для нього важливо не випустити з  рук  штурвал
цього мистецького корабля, кожну мить ма╨  стежити  за  всiма  елементами,
вiдрахову╨  метри,  хвилини,  трима╨  на  оцi  кожного,  контакт  його   з
оператором часом доходить рiвня вза╨много розгадування думок на  вiдстанi.
Колектив злагоджешiй, люди знають технiку, свiтло, можливостi кадра, i вся
ця  битва  за  успiх,  вся  ця  каторжна  праця   з   ©©   несподiванками,
iмпровiзацiями, доробками на ходу мусить потiм вкластися в кориснi  метри,
в якi-небудь сто десять хвилин ще однi╨©  людсько©  iсторi©...  Все  можна
пiдрахувати, убгати в лiмiти, не пiдда╨ться облiку тiльки  те,  вiд  чого,
власне, й залежить екранне життя фiльму. Творчiсть, -  за  нею  тут  перше
слово, ©й, примхливiй часом, невловнiй, як видиво, тут пiдпорядковане все.
Бо тiльки вона й здатна  сягнути  з  екрана  в  глибини  душ,  щось  людям
вiдкрити, виправдати затраченi на не© зусилля.
   Ягуар  Ягуарович  не  з  тих,  хто  применшу╨  свою  роль  с  усiх  цих
колективних зусиллях. Зна╨ цiпу iншим, але зна╨ цiну й собi.  Його  девiз:
"Нe належу до тих, що круглi колоди носять, а квадратнi беруться котити...
У нас поширено не, але я сторiнник iншого стилю: кругле коти - на те  воно
й кругле... Мiзкуй i мiзкуй - на те й ма╨ш у лобi пiвкулi..." Як  приймуть
фiльм, яку дадуть йому категорiю, який манiмо припат, - нее це  дiя  нього
було зараз не байдужо, i все, власне,  започаткову╨ться  звiдси,  залежить
вiд пайтонших порухiв настрою актриси.  Хай  нона  зараз  далека  вiд  цих
речей, але ж ти й про це думати мусиш!.. Всяко бува╨ в ©хньому середовищi:
перед вiдповiдальними зйомками чиясь  заздрiсть  навмисне  може  розбудити
актрису анонiмним дзвiнком, щоб  не  виспалась,  рознервувалась,  втратила
творчу форму...  Може,  й  ця  телеграма  такого  гатунку,  голос  чи©хось
пiдступностей, заздрощiв абощо? Ма╨ оберiгати Ярославу, вартовим ©© спокою
трясеться в газику при нiй по брукiвцi ще цiсарських часiв.
   - Картаю себе: треба було таки за©хати додому... Обiцяла ж...
   - Не хвилюйтесь, це головне... Повiрте моему досвiду: нiчнi  телеграми,
як правило, приносять радiснi несподiванки.
   На поштi не довелось ©м  довго  чекати.  Телефонiстка  одразу  з'╨днала
Ярославу з ©© обласним мiстом. Мамин гблос у трубцi.
   - Що сталося, мамцю? Як ти в областi опинилась?
   - Гiсть у нас iз Канади... З готелю телефону╨мо... Вся рiдня  зiбралася
тут па проводи, тiльки тебе нема.
   Дядько Яцько гостить у них. Той самий, якого  зна╨  Ярослава  тiльки  з
листiв, що бачив ©© тiльки з екрана, першу артистку  в  ©хнiм  роду...  На
схилi вiку зiбрався провiдати рiднi мiсця, витратив, може, на  це  останнi
сво© заощадження, "так шкоду╨,  що  не  побачив  тебе,  хотiв  твiй  голос
почути...".
   - Як у тебе там, доню?
   - Знiмаюсь, мамцю! Все добре, чудесно!
   - В тебе ж ангiна була... Не пий холодно© води, Славцю...
   - П'ю, мамо! - смiялася Ярослава. - Все п'ю!  I  холодне!  Й  таке,  як
вогонь!..
   - Йой!
   - Нинi щаслива я, мамо! Знайшла нарештi себе. Ми  вам  потiм  привеземо
наш фiльм, п клубi влашту╨мо перегляд, а╨?  -  I  одразу  ж:  -  Здрастуй,
татунцю! - Чула батькiв розважний, лагiдний голос... I веселий, захмелiлий
голос старшо© сестри Рузi, i братово© Танасi...  Чула  родакiв  ближчих  i
дальших, - скiльки ©х там зiбралось сiльською родинною купою в  люксусових
покоях  обласного  готелю!..  Один  по  одному  пiдходили   до   телефону,
вигукували щось веселе, котрийсь навiть приспiвав: "Ой дрiбуча  коломийка,
дрiбуча, дрiбуча!.." I нарештi  дядько  Яцько,  той  легендарний  для  не©
мореплавець, що буйнував юнаком па палубi серед океану, вирипав стерно  та
бився з агентами, - екзотична "людина в кожусi"... Було б вчинено розправу
над ним на кораблi, якби не стали iталiйцi та серби тодi на  його  захист,
такi ж збiдовапi, як i вiн, шукачi заробiткiв... Старечо хлипа у трубку:
   - Славцю, дитино! Так хтiв  тебе  видiти...  Вранцi  ав'йон,  вiдлiтатi
маю... Побачитись  при©здив...  Рiднiй  землi  вклонитись...  Може,  й  не
доведеться бiльш...
   Ковтав слова, розхвильовано белькотав, як про найбiльшу подiю:
   - Колодязь вiiдiн... I бiля нього грушка та сама!.. Говорив про се, про
те, про родичiв кревних, як ©х багато та як файно вiтали його, i - знои:
   - Та сама грушка бiля колодязя, та самiсiнька... А стiльки лiт зiйшло!
   Сльози здушували Ярославу. Рiдна людино! Кровний голос, iiрилi©нулпй  з
чужини!.. Не знаходила слiп,  якими  б  пихлюпнула  йому  сво©  почуття...
Кинути б зараз все i майпутi©? Весь рiд  численний  зiбракся,  крiм  гебс.
Майнути? Вдатись би до Головного; але  чи  вiдпустить?  Нiзащо.  За  якiсь
години  знову  зйомки,  отi  самi  наймiсткiшi  хвилини   екранною   часу,
наймiсткiшi, може, з усього твого  життя.  Та  чи  й  сама  згодилась  бii
перi^iватн потiк натхнення, якого так довго ждала i якому нема i  не  буде
нiчого рiвного! Так, це понад усе! Бо це - для всiх!..
   В кiнцi тiльки й спромоглася спитати гостя iздалока:
   - Якi ж вашi враження? Як вам наше життя? Була пауза довга, знову  щось
схбжс на схлип, потiм вiдповiв:
   - Бережiть це життя. Iншого нн не знали, того, що гнало нас iз  торбами
по свiту... Тож - бережiть!
   Ще  i  в  машинi  довго  iге  могла   заспоко©тись,   погамувати   свою
розбсi©теженiсть.  "Бережiть...  Бережiть",  -  все  чулось  крiзь  схлипи
старечi i проймало до болю, як пiдсумок чийогось життя, як заповiт.
   Займалось уже па свiт, хмари копичились по крайнебу,  наче  продовження
гiр. Зачинався новий день працi, напруги, розпалених пристрастей, знахiдок
i невдач, безкiнечних дублiв, день тугих екранних хвилип.



   XI

   РОЗПОВIДЬ ЖIНКИ-ГЕОЛОГА (бiля пiонерського вогнища)

   - Я теж була там, в каменоломнях Аджимушкаю. В катакомбовiй темрявi, що
стала нашим буттям, що тяглася кудись в безкiнечнiсть. Серед тих, що  лише
з листочкiв перекидного календаря дiзнавались, що плин часу не  зупинився,
що й далi трива╨ лiточислення днiв, якi десь там нагорi змiнюються сонцем,
вiтрами, виблискують морем, залишаючи нам тiльки нiч,  нiч  безперервну...
Конi, кажуть, слiпнуть  у  шахтах,  а  ми  не  послiпли,  ми  при  скутгах
свiтлячках ще бачили себе,  сво©  муки,  лахмiття,  здичавленiсть...  Тiнi
пiдземелля з голосами людей.  Була  разом  з  тими,  що  смоктали  камiнь,
добуваючи  вологу.  Я  теж,  божеволiючи  вiд  спраги,  довготерпляче,  по
крапелинцi, збирала ту вологу з печерних сталактитiв для поранених  нашого
пiдземного госпiталю.
   Аж до того дня, коли по штольнях пролунало страшне, лиховiсне: "Гази!"
   В пiдземелля докочувалось якесь ритмiчне постукування нагорi, нам  i  в
думку не клалось, що то компресори нагнiтають гази. Жiночий зойк  полохнув
людей: стало видно,  як  з  пiвтемряви  густа  хвиля  кiльчиться,  жовтими
удавами рухаючись на нас, густiша╨, здушу╨ груди, - i катакомби вперше вiд
предковiчних часiв завили виттям нелюдським. Жах  збезумив  людей,  що  на
тво©х очах задихаються, груди рвуть, синiють, падають, з хрипiнням б'ючись
у конвульсiях...
   "Протигазiв! Протигазiв!!!"
   Масок не вистачало, дiти кричали й матерi.
   Мовби згадавши, що, крiм катакомбового, iсну╨  ще  якийсь  iнший  свiт,
кинулись потовпом до центрального виходу,  шланги  били  нас  по  обличчю,
вганяли нам газ у бронхи, у душi. Я бiгла з чи©мось малям на руках,  бiгла
без протигаза, притискаючи до рота йому i собi зволожене ганчiр'я, а  коли
винесла, воно було мертве... Посинiло, кiстляве холонуло в мене  на  руках
те  чи╨сь  задушене  життя,  -  може,  майбутнiй  астронавт...  Компресори
працювали  дужо,  ритмiчно,  в  напiвпритомностi  я  бачила  тих  -   бiля
компресорiв, вони  стояли  мiж  бурим  нiздрюватим  камiнням  i  реготали,
дивлячись, як ми вискаку╨м з нори, iз хмари газу  -  фантастичнi,  бруднi,
немитi створiння, недодушенi пiдземнi кроти...
   Потiм - степ у полинах i небо кольору сивого прив'ялого  полину.  Гiрке
небо, пригiркле повiтря довкола, - я ще видихала iз сеое хлор, ще й тут, у
степу, вiн здушував менi груди. Ступала кудись i  чула  пiд  собою  землю,
наповнену в надрах живими людьми, ©хнiми прокляттями, криком та  стогоном.
Ще перед тим наслухалась, що  катакомби  тягнуться  вiд  Керчi  на  багато
кiлометрiв, i, здавалось, якраз отут, пiдi  мною  зараз  вони  пролягають,
кричать людьми, що,  задихаючись,  падають  в  клубовиннях  тру╨ва,  перед
смертю здирають iз себе маски не дiючих уже протигазiв, благають:
   виведiть до душникiв... Вся пiдземнiсть - в живих людях, у корчах  мук,
у скриках останнiх проклять.
   Може, я мусила теж там зостатись? На вiрну смерть, на  удушшя?  Була  я
молода, як ви оце, Ярославе, тепер, i була закохана,  i  вiрила,  що  десь
живе моя любов у матроськiй тiльняшцi... З жiнками та дiтьми  вискочила  в
безумi, сумлiння  мучило,  що  страх  мене  пересилив...  Майже  тваринний
iнстинкт погнав, як побачила поранених, що задихнулись на  тапчанах,  нашу
Танго-медсестру  побачила  розметану  бiля  них  на  пiдлозi   i   лiкарку
бездиханну, Золотокудру... Може, не треба було б менi  вискакувати,  може,
малодушною виявилась? Так, я не геро©чна натура, знаю це. Вiн би зостався.
Як отi чотири молодi лейтенанти, що,  обiйнявшись,  стояли  пiд  стiною  у
штольнi й востанн╨, востанн╨ в життi спiвали  "Iнтернацiонал".  Той,  кого
кохала, кого ждала з десантом, в такiй ситуацi©  став  би  поруч  iз  ними
п'ятий. А я не спинилась, пробiгла, пiдхопивши  чиюсь  дитину,  зачманiвши
вiд газу, вискочила... Брудна, у вошах, добре, що вiн не бачив мене  таку.
I нiколи вже не побачить.
   Рибальськi жiнки-керчанки врятували  мене,  нiкому  не  потрiбну  тепер
медсестру, дали цивiльну одежу, i я  пiшла  степами  на  пiвнiч,  з  жахом
озираючись  час  вiд  часу  на  це  мiсто  кошмарiв,  на  зловiсну   тепер
Мiтрiдатову гору. Нi, навiть уявити не могли  в  часи  Мiтрiдата,  що  тут
доведеться пережити людям прийдешнiх часiв.
   На пiвнiч кудись iшла,  одна  пiд  безмежним  небом,  босi  ноги  пiсля
катакомб незвично ступали по рiвному, теплому, серед  скупо©  рослинностi:
солянка, верблюжа колючка, дюшан... I все менi було таке дороге! Ледве  не
кричу! Дорогий менi вiтер! I цей кущ кура©ни, заячий холодок...
   Компресори вже не нагнiтають газ тобi в груди, п'╨ш чисте  повiтря,  що
його цiлий океан розлився пiд цим високим i вiчним небом, над  степами  та
горами таврiв. Стiльки повiтря! Вистачило  б  його  на  всiх,  а  те  дитя
катакомбове не мало  ковтка  кисню,  в  двадцятiм  сторiччi  загинуло  вiд
удушшя... Виродки з синiми очима - чи©сь дiти, чи©сь сини!  -  розкарячено
стояли над нами  бiля  компресорiв-газокачок  i,  розважаючись  видовищем,
реготали. Ось це приголомшило мене тодi бiльше, нiж газ.
   Взимку, ще коли ми стояли на Кубанi, привезли до нас  партiю  полонених
нiмцiв, тяжко поранених,  пообморожуваних.  Особливо  чомусь  багато  було
поранених у колiна. Це треба велдких бинтiв i зовсiм  чистих,  стерильних,
щоб гiпс накладати. А в нас з усiм сутужно: нi зайвих бинтiв, пi  шприцiв,
пi глюкози. I все ж наша Золотокудра каже мо©й товаришцi, Танi Криворучко:
   - Перев'язуй.
   - Не буду! - крикнула Таня, i в плач. - I  сама  не  перев'язуватиму  i
бинтiв нiкому не дам! Бо он наших бiйцiв везуть з  такими  самими  ранами,
сво©м не вистача╨, а це ж - фашисти... Убивцi!
   Надвечiр, коли сво©х уже попорали, пiдходить до мене Таня:
   - Ходiмо глянем на тих...
   На нiмцiв тобто, - вони в сара© лежали. Пiшли,  а  ©м  тепер  стало  ще
тяжче. Перев'язок уже й не вимагають, видно, розумiють усе.
   Тапя каже:
   - Давай, Зiно, хоч як-небудь.
   Покликали санiтарiв, принесли, поклали одного ©хнього на стiл, огляда╨м
рану, а вона безсила, блiда - вже органiзм не бореться. Дивлюся на  нього,
а в нього очi повнi слiз. Сивуватий, незлий, не з кадрових, видно. Розумi╨
все i вже нiби змирився, не супротивиться, дуже погано йому. Дивлюсь  йому
в очi, якi нiби прощаються тихо, покiрно з життям, i думаю: "А що, як  вiн
антифашист?"
   Пiдiйшла Золотокудра, каже:
   - Треба б зробити переливання... Але спершу спробу╨мо глюкозу.
   Цього разу Таня сама й принесла глюкозу. Але коли стали вводити, вiн...
номер. I тут Таня не витримала: розплакалась. Може,  нерви,  може,  далася
взнаки перевтома...
   Випадок той згадувався менi  потiм  не  раз:  на  порух  спiвчуття,  на
сльози, якими обливалася Таня над ©хнiм пораненим, гурт солдатнi  вiдповiв
нам реготом бiля сво©х компрссорiв-газокачок.
   Недодушену, степ тодi мене врятував, що,  голий,  лисий,  без  деревця,
розстилавсь навкруги. Картала  себе,  що  по  геро©чна  натура,  втекла  з
катакомбiв,  здатна,  здасться,  тiльки   допомагати   комусь,   та   всiм
спiвчувати, та ще тiкати здатна. Тiкати й тiкати все життя  -  до  якогось
iлюзорного затишку, до любовi, яка здавалась тодi  ще  досяжною.  Жага  до
життя - цей один з найсильнiших людських iнстинктiв, вiн, мабуть, зостався
тодi ╨диним з усього, що в менi було ще не вбите. Радiла,  що  йду,  живу,
п'ю цiлюще степове повiтря, що його тiльки й не могли  вiдiбрати  вiд  нас
кати,  повикурювавши  з  каменоломень...  Що  мене  втримало   тодi?   Отi
крапелинки, губами насотанi з намелю? Отi копита катакомбових коней, що ми
©х, коли вже нiчого не стало, вiдкопували у дальнiх штольнях  i  кидали  в
колективний казан? Чи щось iнше втримало на свiтi?  Все  тодi,  пiсля  тих
ночей пiдземелля, вiдкрилось менi но-повому, здавалось, що все навкруги  -
вiд заячого холодка й до блакитно© велнчi неба - створене  для  мене,  для
мого щастя. Був неймовiрно прекрасний кожен вияв життя - i стебло  полину,
i найменша пiд ногами мурашка...
   Отак добрела до рiдного мiста. Не впiзнала його. Ще на  початку  вiйни,
коли нолютiшалн нальоти, всi бiлi  будинки  в  мiстi  були  зафарбованi  в
чорне. Графiтно-чорним стало тво╨ свiтле, в розкошистих акацiях мiсто  над
Днiпром. А тепер ще  i  в  ру©нах  його  побачила,  в  брутальностi  чужих
оголошень, в триво-кнiй метушнi облав. Не знаю,  як  не  розiрвалась  менi
душа, коли якось уранцi нашою вулицею гнали полонених  матросiв,  гнали  з
кайданами на руках, на ногах, i голови ©хнi були сивi вiд iнею,  i  голоси
©хнi кидали увсiбiч щось схоже на пiсню, хрипке i безстрашно...
   Згадка про це, може, i втримала мене потiм у  таборi,  коли  виколювали
номер оцей на руцi, коли навiть ночами  на  нарах  вчувався,  бринiв  отой
дорогий менi вiтер i вставало надi мною рiдне, безмiрне у сво©й  великостi
небо.



   XII

   Задощило,   i   фiльмування   довелось   припинити.   Ягуар   Ягуарович
присмутивсь: засльотило, занегодилось, може, й надовго. Щоправда,  причина
поважна: з неба лило й лило. Обважнiле гiлля дерев, зелень кущiв, картоплi
- все нiби порозбухало водою.
   Скориставшись вимушеною перервою,  Колосовськнй  по©хав  у  справах  до
мiста. Людей кiногрупи позаганяло в класнi кiмнати.  Накурено.  Стука╨  по
кутках  домiно.  Ярослава,  схилившись  над  партою,   грав   в   шахи   з
Бронеком-дев'ятикласником. Хлопець вигра╨ вже третю партiю пiдряд, i юного
гросмейстера це диву╨: адже ж перед цим  актриса  легко  його  перемагала.
Бронек зсуплю╨ брови, напружу╨ всю силу свого iнтелекту,  шукаючи  якихось
пасток, розставлених суперницею. Заклопотаний грою, вiн i  не  помiча╨,  в
якому настро© зараз актриса, не помiча╨, що ©й  на  вiях  весь  час  крiзь
удавану веселiсть тремтять сльози: чимось ображена. А вуйна  Домiнiка  хоч
тiльки коли-не-коли зиркне  в  цей  бiк,  однак  душею  почува╨:  щось  iз
Ярославою не гаразд. Зда╨ться, пережива╨, що Колосовський  не  взяв  ©©  з
собою до мiста... "Не знаю, донцю, чим тобi й зарадити".
   Сергiй розважа╨ асистентiв та звукооператорiв тим, що загаду╨ ©м  рiзнi
химернi загадки, проводить сеанс пiд назвою:
   "Трохи кабалiстики":
   - Лiнкольн став президентом у 1860 роцi, Кеннедi - в 1960-му. Яку  ма╨м
рiзницю?
   - Сто рокiв.
   -  Наступником  Лiнкольна  був  Джонсон.  Наступником  Кеннедi   був...
Джонсон. Джонсон I народився 1808 року, Джонсон II-1908. Яка рiзниця?
   - Сто рокiв!
   - I Лiнкольн,  i  Кеннедi  вбитi  в  п'ятницю.  Вбивця  Лiнкольна  У©ло
народився в 1829 роцi. Вбивця Кеннедi Освальд - в 1929-му. Рiзниця?
   - Йой! Сто рокiв!
   - Ну й так далi. Як пояснити? Хiба не дивна циклiчнiсть?
   - Вашу хронологiю ще треба перевiрити, - зауважу╨ один з асистентiв.  -
Дехто припуска╨ навiть, що на землi бувають  iнопланетнi.  Якiсь  та╨мничi
"санiтари" нiбито очистили океанськi острови, зараженi радiоактивнiстю,  i
там тепер погнала буйна рослиннiсть...
   - Це теж треба перевiрити, - висловлю╨ сумнiв звукооператор,  бородатий
юнак, що, як i декотрi тут, не голиться вiд початку роботи над фiльмом.  -
А ось про "лiтаючi блюдця" я сам читав в  iноземнiм  журналi...  Нiбито  в
Пiвденнiй Америцi, в джунглях, опускались  якiсь  загадковi  iстоти  на  i
фантастичних апаратах i забрали з Землi цiле  iндiанське  поселення...  не
зосталось i слiду.
   Товариство бере його на смiх:
   - За поширення таких чуток людину треба б вести до психоаналiтика...  А
ще краще - до психiатра!..
   Вуйна  Домiнiка,  присiвши  бiля  Ярослави,  вишивав  щось  ти╨ю  самою
низинкою. Ярослава час вiд часу пригляда╨ться i до ©© роботи:
   - Рiдкiсний  узор!  Досi  не  бачила  такого...  Щось  у  ньому  ╨  вiд
староiндiйських орнаментiв...
   Вуйна Домiнiка запевня╨, що  в  iндусiв  не  була  i  в  них  цього  не
позичала.
   Навколо Сергiя - вже в iншiм кутку - вирують пристрастi, там дискутанти
аж киплять, б'ючись над проблемою, яка пе вперше збурю╨ кiногрупу:
   - Чи таки iснують "гени порядностi"? Чи  пiдтвердилась  версiя,  нiбито
бiологи нат-рапили на "гени совiстi"? Чи, може, справдi, як  наш  редактор
каже, "совiсть - це поняття цiлком дiалектичне"?
   - Я цього не казав, - обурю╨ться редактор. - Вiрнiш, це казав  не  я!..
Навiщо вигадувати?
   - Без вигадки нема мистецтва!
   -  До  вашого  вiдома,  товаришу  асистент:  зараз  в  мистецтвi  якраз
вiдбува╨ться iнфляцiя вигадки! Росте цiннiсть факту!..
   - Вiрно! Майбутн╨ екрана - це епос фактiв, поезiя документальностi!..
   - Ну й крикуни, - всмiха╨ться вуйна Домiнiка  до  Ярослави.  -  Той  до
лiса, а той до бiса...
   - Без цього не можем. Хто як умi╨, так за сво╨ю мамою й плаче...
   А дощ шумить, плющить, шибки  сльозяться,  зелене  вiття  черешень  пiд
вiкном набрякло водою. Нiкуди не  вийти,  сиди  в  цiй  школi,  ув'язнений
негодою   невiдомо   наскiльки...   Декотрi,   знудьгувавшись,   зачiпають
редактора:
   - Будь другом, вiдредагуй небо! Заткни отi хлябi небеснi!..
   Надвечiр Сергiй-оператор зiбрався кудись iти. Вирядивсь, як на  прийом:
бiла сорочка,  краватка...  Щоправда,  гармонiю  трохи  порушували  гумовi
чоботи та брезентовий плащ, який йому довелося  поверх  костюма  нацупити.
Друзi  допитувались:  куди?  А  вiн,  напускаючи  на  себе   загадковiсть,
вiдповiдав з веселим пiдморгом:
   - Iду батярувати!
   - Дощ, вiтер...
   - Се менi не завада. Ае!
   Навiщось прихопив свою портативну кiнокамеру, заряджену  перед  тим,  i
подавсь.
   - Такий  культурний,  iнтелiгентний,  а  гульвiса,  -  зауважила  вуйна
Домiнiка. - Понесло його в отаку хлюпавицю... Десь, видно, любку нагледiв.
   Колосовський тим часом  був  уже  в  тому  мiстi,  де  йому  нiколи  не
набридало  бувати.  Де  любив  допiзна  блукати  вночi  ущелинами  вузьких
старовинних вуличок, подовгу мiг стояти перед вежею Корнякта, вслухаючисi.
в давно вiдшумiлий гомiн середньовiчних цехiв, вчитуючись в камiнну  книгу
нiчного, в химерних обрисах мiста.
   Звечора мав зустрiч у театрi з актором, який гратиме  астронома.  Пiсля
того в номерi готелю довго сидiли  з  композитором,  радились  про  музику
майбутнього фiльму. Потiм годинник на вежi суворо вiдбивав  блукання  його
нiчнi. Вулички, завулки, мури потемнiлих вiкiв, аптека, в якiй ще  алхiмiк
ночами  варив  свое   зiлля,   шукаючи   елiксир   молодостi,   добуваючi©
фiлософський камiнь...
   Все перейшло безповоротно. "Смерть, вона тим i страшна, що пiсля не© пе
вернешся, - казав колись Решотняк. - Щоб ось та©; - не було тебе, не  було
i рантом вернувсь..." А ти завзявся друзiв сво©х  повернути...  Що  тiльки
початок. Поки  що  невеликий  набуток  в  касетах.  Що  воно  там?  Ще  не
проявлений твiй  медозбiр,  той  летючий  екранний  свiт,  що  його  зараз
затиснуто в темряву негативiв... Але вже вiн ╨. Чи, може, виявиться зовсiм
не тим, що ти ждеш,  чого  прагнеш?  Провiдна,  ядерна  думка  фiльму,  чи
постане вона в належнiй випуклостi образiв, свiжостi, новизнi?  Хотiв  би,
щоб кожна сцена сприймалася так, нiби ©© дивляться яснi очi дiтей або юних
закоханих, якi самi  нiколи  не  бачили  вiйни,  але  мусять  знати,  яким
глиббким бува╨, нещастя i воля до опору цим нещастям. Щоб в  такому  нiчим
не замутненому сприйняттi оживала твоя стрiчка з скрапа. Правдивим повинен
бути кожен  актор,  кожна  ситуацiя,  кожне  слово  дiалога...  Музика  не
забиватиме ©х, буде ©© iiебагато, суворо©, грiзно©, як той час.  При  всiй
трагiчностi,  фiльм  не  повинен  пригнiчувати  глядача:   отой   античний
катарсис-то пе вигадка, вiн iсну╨, вiн справдi ж бо здатен очищати душу  й
давати ©й мiць. Ще далеко той час, коли ти станенi до монтажного  стола  з
запахом кiнематографiчного клею i проходитимуть через тво©  руки  численнi
мiнiатюрнi кадрики, багато сотень буде ©х, i ти  будеш  над  ними  владар,
переживатимеш  найвищу  радiсть  творення.  Потiм,   пiдкладенi   начорно,
побiжать на екранi ще  в  безлюднiй  проекцi©,  не  чищенi  вiд  технiчних
позначок, недоладнi,  ще  без  звуку,  -  тiльки  тобi  та  колегам  тво©м
зрозумiлi... Часто бачитимеш на кадрах чорнового матерiалу обличчя дiвоче,
що так по-новому розкрилось, порадувало вже на перших зйомках.
   Ярослава не обманула тво©х сподiвань. Вiзерунок ролi ©©  несе  на  собi
подих справжньо©, непiдробно© творчостi, iнтенсивнiсть внутрiшнього життя.
Цiну╨ш у нiй оцю багату гру уяви, акторський азарт,  творчу  вiдвагу,  яка
мовби виника╨, вибуха╨ стихiйно, хоча стихiйнiстю i не ╨!
   Для декого з режисерiв актор кiно -  це  щось  схоже  на  оту  первiсну
глину,  в  яку  ти  мусиш  -  майже  силою  гiпнозу   -   вдихнути   душу,
запрограмувати в нiй частку свого задуму. I не особливо, мовляв, тiш  себе
iлюзiями про перевтiлення - шукай  пайнерше  типаж!..  Але  ж  актриса  не
манекен, вона спiвтворець, i в  цьому  ти  ще  раз  переконався:  Ярослава
здатна мислити на екранi, здатна глибоко  й  самостiйно  жити,  розвивати,
доповнювати задум. В можливостi Ярослави повiрив з випадку, здавалось  би,
незначного. Одного разу хвилею дискусi© Ярославу  винесло  на  трибуну,  -
було для не© то, мабуть, вперте. Спинившись на трибунi, хвилювалася  дуже,
але бiльше, нiж сум'ятливi ©©  слова,  вразило  Колосовського  iнше:  рука
актриси. Дивився на цю сховану за бар'╨рчиком трибуни худу, трепетну  руку
i весь час сiмстерiгав iз-за спини, як вона  в  самозабуттi  жмака╨  якiсь
папiрцi, то злегка поводить пальцями, то  раптом  стиска╨ться  в  кулачок,
в'яже в повiтрi якiсь вiзерунки, i вся - з самих  нiби  нервiв  зiткана  -
пульсу╨, живе настiльки виразно, що, здавалось, навiть не чуючи слiв,  все
сказане мiг би прочитати но  цьому  майже  iнтимному  життю  руки,  но  ©©
трепетливому пульсуванню, яке з точнiстю  фонограми  передавало  найтонший
порух думки, настрою, пристрастi,  вiдтворювало  нiби  навiть  саму  красу
дикцi© актриси... Вперше тодi подумав: "Може, оця? Чи  пе  Прiся  Байдашна
перед тобою?" Уявляв ©© антифашисткою в умовах пiдпiлля, i  медсестрою  на
фронтi, i юною полонянкою - i почувалося, що всюди вона зможе...
   I ось гра╨.
   Вiн  бачив  у  цi  днi,  як  хмелила   Ярославу   розкутiсть   власного
темпераменту, творча ©©  фантазiя  вiднаходила  саме  те,  що  треба  було
знайти, пристрастю геро©нi горiла душа актриси, вона зовсiм природно,  без
натуги ставала тi╨ю, яку мала винести на екран. ╙ в нiй те,  що  якраз  ти
шукав:  розма©та  психологiчна  гама  почуттiв,  внутрiшня  заглибленiсть,
розумiння характеру  дiвчини  з  народу.  Натура  геро©нi  прочиту╨ться  в
кожному ©© поглядi, в кожному жестi... Мимоволi раду╨шся, дивлячись на  це
обличчя,  одухотворене  творчiстю,  прекрасне  юнiстю  сво╨ю.   Улюблениця
кiногрупи, що вона все  хотiла  сказати  тобi  сво©м  хвилюванням,  сво©ми
раптовими, нiби безпричинними змiнами настрою? Щоразу то гасне,  будучи  в
смутковi, то йде назустрiч тобi розсяяна, в лицем, що  промениться  очима,
вiдкрито,  небесно  свiтиться  радiстю  i  закоханiстю...  Такою  пiдiйшла
сьогоднi до газика, коли зiбрався ©хати до мiста.
   - Вiзьмiть i мене.
   - Ма╨те якiсь справи у мiстi?
   - Просто хочу бути з вами. Хай думають, що в нас зав'язався  виробничий
роман, - крiзь веселу зухвалiсть в поглядi ©© пробивалось i щось серйозне.
- Декому ж уявля╨ться, що мiж примою i Головним, та ще в  експедицi©,  ма╨
неодмiнно виникнути такий собi iнтимно-виробничий контакт...  В  iталiйцiв
та в Голлiвудi кiноромани такого типу, кажуть,  дуже  поширенi...  Додають
нiбито вза╨много натхнення...
   - I ви згодились би принести себе в жертву натхненню?
   - А чому б i нi? До того ж, може, я й справдi закохана...
   Взяв ©© руки в сво©, глянув у вiчi, - зда╨ться, аж надто суворо:
   - Славцю, дiвчинко, надто люблю вас, щоб дозволив собi з вами банальний
виробничий роман. У вас ще все у майбутньому...
   З тим i по©хав. Зболiлiсть, зда╨ться, навiть образа враз налилася в тих
ще розсяяних вiдданiстю юних очах... Колись ти був теж  такий.  Тепер  все
частiше очi несуть надвечiрню пригаслiсть.  I  в  душу  частiше  приходять
непроханi гостi... Ось вранцi ще були жарти i смiх,  i  враз,  мов  туман,
смуток на душу накотив... Живеш тiльки задумом, працею, нею  одержимий.  I
цей фiльм, вiн ще додасть тобi сивини... Насуваються осенi  синi,  терпкi,
як терен...
   Але ж цей недоречний  дощ!  До  школи  загнав  на  простiй  весь  табун
кiногрупи... В дискусiях ламають  списи,  знову  дошукуються,  мабуть,  чи
iснують "гени совiстi" та "гени порядностi"... Декотрi так  i  ходять,  як
були декорованi для зйомок: латанi гiмнастьорки, полоненське дрантя всяке,
на тому сiряк...
   Тут ще сухо, дощ сюди ще не дiстав.
   Але й вiн не загасив би цi╨© купи живого синюватого полум'я,  над  яким
ти зараз сто©ш. Вiчний вогонь, що його вiтер ганя╨,  налiтаючи  з  темряви
ночi. Вибива╨ться наче з падрищ Землi, горить i горить розвiтрена, палаюча
квiтка чийогось безсмертя. Вуйна Домiнiка, що замолоду ще втратила мужа на
вiйнi, досi не може уявити його зотлiлим; "Одна  в  хатi,  i  подушка  моя
проплакана слiзьми, але ждатиму  його,  доки  й  життя..."  Вiчним  вогнем
палають тво©  побратими.  Палають  вашi  дiвчата,  що  з  Кубанi  пiшли  з
матроським десантом на Керч i не повернулися бiльш... Горять  не  згоряючи
огрубiлi солдатськi руки чи©сь, що так i  не  дiждались  обiйняти  дiвчину
кохану, обiйняти нiжно, немов пелюстку...
   А вранцi в готельнiй кав'ярнi задуму твою порушу╨ чиясь рука, зненацька
покладена на плече:
   - Колосовський?
   Бачиш  розплилу  прiсну  усмiшку,   обличчя   квiтучий   овал.   Голова
напiвоблисiла, але з старанно зачесаними волосинками набiк. Наче кожна  на
облiку.
   - Невже не впiзна╨ш?  Верещаку  пригаду╨ш?  Холодом  неприязнi  вiйнуло
враз, давнiм запахом карболки... Погладшав, осанка з'явилась...
   - Сiдай. Кави хочеш?
   - Мерсi, вже поснiдав, заморив черв'яка... А я тебе одразу впiзнав. Вже
хвилин десять за тобою стежу з кутка. Снiжком часу тебе трохи  притрусило,
а так нiби не дуже й змiнивсь.
   "А ось ти таки добре змiнився... Обличчя налилось  самоповагою,  навiть
вiдсвiжилось, тiльки очi зостались такi  ж  вирлуватi...  Вигляд  охайний,
респектний, вигляд людини, цiлком вдоволено© сво©м iснуванням..."
   - Став за цей час, мабуть, професором ветеринарi©?
   - Нi. Але з кiньми не порвав: на  iподромi  прилаштувавсь...  А  тут  у
вiдрядженнi. Про тебе менi вiдомо. Уважно слiдкую за  тво©ми  успiхами  на
нивi кiно.
   - Не якi то вже й успiхи...
   - Не прибiднюйся, хоч скромнiсть, звичайно, прикраша╨... Пресу читаю, i
в фiльмиках пе раз бачив тво╨ прiзвище. Але дозволь тебе й  покритикувати.
Ну, обелiски ти любиш знiмати, це я розумiю:  пам'ять  серця...  А  Овiдiй
отой, навiщо вiн тобi здався? Нашого матер'ялу  мало?  В  будьякий  нарсуд
зайди, всяких iсторiй - бери,  греби...  А  то  допотопнi  цитатки  якiсь,
слiвця про античну Колиму... Та хто тих римлян зараз чита╨? Для  декорацiй
у кабiнетi на полицях, i все. Сучасних i то мало хто вгризе, та ще поетiв.
Вiк прози, брате, вiк телевiзорiв! Буднiв кипучих, активних, таких, що дух
перехоплю╨!.. А ти iз сво©м Овiдi╨м...
   - Я Овiдiя, власне, ще й не знiмав. Лише мрiю колинебудь повернутись до
нього. Фiльм був про фортецю, про вежу Овiдiеву...
   - Це ще гiрше. Хоча я й член Товариства по захисту, але... ну не  буду,
не буду! Не дивись тiльки так, не хмур лоба... Краще заглянув би iз сво©ми
камерами до нас на iподром: ось скоро будуть великi бiга... З усiх  кiнних
заводiв з'©дуться на змагання. Музика, оркестри, вершники  в  нацiональних
костюмах вiдкриватимуть парад... ©дуть настильною риссю дiвчата  в  шапках
кудлатих на  ахалтекiпцях,  на  караба©рах-чистокровках!..  Отам  буде  що
хапати на плiвку! Заглянеш?
   - Я зайнятий зараз.
   - Знову якiсь пам'ятки iсторичнi?
   - Художнiй знiмаю. Про хлопцiв наших. Про Байдашного та його сестру...
   - Ще, може, й мене десь там втулиш? - Верещака вдоволено  засмiявсь.  -
Тiльки дивись по применши мою роль в усiх тих подiях... Та й свою теж.  Бо
як по правдi, то тобi ж  там  належала  перша  скрипка,  фактично  ти  був
комiсаром. Нема чого Байдашному всi заслуги приписувати. Скорiше не ти був
при ньому, а вiн при тобi, хоча формально i вважався вiн командиром...
   - Облиш. I не  вiпадуй.  Ти  ж  зна╨ш,  що  командиром  був  таки  вiн,
Байдашиий, - для чого ж випаду╨ш?
   - До речi, де зараз той ваш Байдашний?
   - На далекiй заставi. Був командиром i зараз командир.
   - Пофортунило. Тiльки ще раз  скажу,  що  твоя  скромнiсть  тут  зайва.
Пригаду╨ш, як ми ходили полiцiю роззброювати? Скiльки  ми  ©х  брали  тодi
щоночi бiля большака, коли вони з  возами  барахла  повалили  на  захiд...
Байдашного я в тi ночi й не бачив. Або тих факельникiв, що заскочили  хати
пiдпалювати, - це ж ви ©х з Костромським та з Решотiгяком  перестрiляли  в
Ковалях? I скажу, що даремно ви тодi не пiшли в район  добувати  документи
за партизанство...
   Колосовський добро пам'ятав той день,  перший  розвихрений  донь  пiсля
визволення. Верещака бiгав, метушився, за поли  хлопцiв  хапав:  "Треба  в
район мотнутись. Там влада вже ";, партизанськi довiдки видадуть...  Гайда
но гарячому, бо потiм забудеться, свiдкiв  не  знайдеш!"  Щось  принизливо
було в тiй його метушнi, в закликах - якомога швидше запасатися охоронними
грамотами. "Не пiдем, - затялись хлопцi. - Якого  чорта  десь  там  пороги
оббивати").  -  "Так  дiяли:  ж!  За  таке  всiм  партизанськi   документи
належать!" - "Не ради документiв робилось, -  вiдповiв  тодi  Решетняк.  -
Совiсть чиста, хiба менi цього не досить?"
   Того ж дня й пiшли, разом усi, тiльки пе в район, а в запасний полк.
   - А я таки оформив, - розповiдав Верещака.  -  Розумiю  вас,  думалось,
мабуть: ще фронт який треба пройти, сто разiв  убити  встигнуть,  нащо  тi
документи... А воно,  бач,  зостався  живий,  i  тепер  згодились  би  для
бiографi©... Я не з тих, що сво© заслуги по дорозi розкидають: вони в мене
всiма печатками пiдтвердженi.
   - Ти ще довго там залишався?
   - Та треба ж було комусь  порядок  наводити.  Ви  мерщiй  на  фронт  за
орденами, а Верещацi ще все там довелося розплутувати.
   Коли йшли вночi з запасного полку маршем до Днiпра,  Решетняк,  правда,
таки вiдлучивсь, але не в район, а додому, до Катрi. Встиг, збiгав, i тi╨©
ж ночi перед свiтом догнав свою маршову роту. Мовчазний був,  присмучений.
"Сина побачив, дав заповiт, i хай росте..."
   - Знаю, як  вам  сутужно  тодi  довелось,  -  говорив  тоном  спiвчуття
Верещака. - Скiльки "чорно© пiхоти" тодi на правому березi накрилось... Цс
ж там i Решетняк полiг?
   Там. Не уявити цьому Верещацi, як iшли у  наступ  там  хлопцi.  Одну  з
ночей так i назвав би: Нiч Свисту.'Пiднятi свистом в атаку, штурмом  пiшли
на транше©, вдирались в окопи з мовчазною  люттю,  бились  врукопаш...  За
все, за все  розплачувались  бо╨м  i  кров'ю...  Нiколи  не  уявити  тобi,
Верещако, тих подвигiв нiчних i денних, коли Холодна гора вивергнулась  на
ворога розпеченою лавою зненавистi i помсти...
   - Багато буде бо©в у тво©й картинi?
   - Вийде фiльм, там побачиш.
   - Люблю, щоб гримiло. На землi щоб i в небесах... Це  правда,  що  грiм
можна передати гуркотом листового залiза або сипнувши горохом по барабану?
   Колосовський пiдвiвсь, потемнiлий:
   - Маю йти.
   Ще  i  в  номерi  готелю  йому  вчувався  нестерпний   припах   давньо©
ветсанiтарово© карболки. I навiщо вiн тобi  тут  зустрiвся?  Цiкаво,  бач,
йому знати навiть те, як бутафорний грiм видобувають!..
   Але ж i такий ╨. Один iз майбутнiх поцiнувачiв твого фiльму...



   XIII

   Тут ще свiтило сонце, i тому було просто схоже на жарт, що в  цей  саме
час - десь зовсiм нездалека!  -  телефонують,  просять  прислати  амфiбiй.
Злива, циклон, повiнь! Йде вода нечувано© сили, топить, залива╨ гiрськi  й
пiдгiрськi райони... А вiрити не хочеться, бо сонце вгорi свiтить, i  м'яч
лiта╨ над волейбольним майданчиком вояцького мiстечка, i  хлопцi  в  нових
гiмнастьорках збираються - хто ма╨  дозволи  командирiв  -  до  мiста,  до
дiвчат на сво© щонедiльнi побачення...
   - Амфiбiй!
   Негайно було оголошено  тривогу.  В  лiченi  секунди,  передбаченi  для
цього, вивели з боксiв важкi вiйськовi машини.
   - Невже по асфальту?
   - Давай!
   Ось тепер нарештi повiрили.
   Обганяючи сво©м газиком колону амфiбiй, Колосовський пильно вглядався в
обличчя тих, що йшли, пiднятi  по  тривозi.  Зiбранi,  посуворiлi  обличчя
солдатiв. Тонковидий  юнак-офiцер  сто©ть  бiля  вiдкритого  люка,  погляд
спрямований вперед. Мимоволi ставив себе на його мiсце. Хто  вiн?  З  яким
почуттям iде на не вiдоме ще йому бойове завдання? Можливо, що це перша  в
його життi тривога. Перша не уявна, не учбова, а  справжня  тривога  твого
життя. Можливо, вiн навiть ждав, щоб настала ця мить, яка ранiш чи  пiзнiш
для кожного  з  вас  ма╨  неминуче  настати.  ╙  в  нiй  холодний  присмак
небезпеки, невiдомiсть, тайна, i вже наказ кличе  тебе  в  ту  тайну,  яка
незабаром вiзьме тво╨ життя на якийсь досi не знаний  випроб.  Дiти  сво©х
батькiв,  сини  тво©х  ровесникiв.  Чий  вiн  син,  отой,  що  вигляда╨  з
вiдкритого люка?.. Як розгорталася юна стрiчка його життя? Чи все  щасливо
складалось? Чи малим, може, бачив, як мати чита╨ фронтову похоронну?...
   Мчить - ще при сонцi - загiн амфiбiй. I хоч свiтить ©м сонце, але кожен
вже тут помiча╨, що з того боку, де мали бути  гори,  небо  якесь  не  те:
суцiльно темнi╨, розлита по ньому далека грозова синь.  Освiтлена  сонцем,
вона вiд того ста╨ ще мовби грiзнiша,  незвична,  тривожна.  Затишшя,  але
воно нiби неприродне, таке, що та©ть в собi напружене щось. Оцей юнак,  що
ти його бачиш на маршi, з яким почуттям  зустрiв  вiн  оте  по-вiйськовому
кинуте кимось грiзне слово: "циклон"?  Внутрiшньо  зiбраний,  застиглий  в
напрузi. Тривога, так пагло вдершись в рiвновагу  його  дня  сво╨ю  першою
справжнiстю, змушу╨ замислитись, глянути мовби й  на  себе  якось  iнакше.
Досi належав до тих, кого нiби не дуже  й  помiчають,  згадують  бiльше  у
свята, вiдзначуванi салютом, для декого з дiвчат-горожанок вашi  казарменi
буднi  видаються,  можливо,  малоцiкавими,  навiть  нудними,   не   зовсiм
зрозумiлими... Зате ж перша думка про тебе тодi, коли десь отак  заволають
райони: "Амфiбiй!"
   Деруть гусеницями асфальт, мчать  уперед  на  найбiльшiй  швидкостi.  А
навкруги це дивне затишшя.  В  центрi  диклоиу  нiбито  часом  бува╨  таке
затишшя, утворю╨ться так зване "око бурi".  Може,  ми  якраз  i  руха╨мось
крiзь саме "око бурi"? Двигтять, по сухому ще, зеленi  водоплавнi  машини.
Мiж стривожених обрi© в,-дабухлих синiми тучами. Грозова синь  ближча╨,  i
ось уже сонця не стало, назустрiч побiгли тiнi, свiт змерк, потемнiв...
   Без попереджень з'являються циклони. Розшаленiлася десь там  стихiя,  в
темнi вируючi надра ©© незабаром буде кинуто й вашi життя. Все страхiтливе
вдира╨ться без попереджень: раптово i вщент розкришу╨ться усталений спокiй
дня, не вiдбудуться  чи©сь  побачення,  недочитанi  вiдкинуто  книжки,  на
пiвстрiчцi обiрвано фiльми, - все пада╨ у сво©й  значностi,  здрiбню╨ться,
меркне, а натомiсть росте тiльки грiзна правда циклону, правда стихi©,  що
насува╨ться, що подих ©© вже чути...
   Не визнаючи кордонiв, .циклони ходять по всiй нланетi. Ще коли  тут  по
лугах серед квiтiв у повенi  сонця  табiрнi  виховательки  водили  табунцi
щебетливих малят, може, тодi з космiчних висот кимось було  вже  помiчено,
як зачина╨ться творення лиха, як десь на  широтах  Атлантики  вже  почина╨
формуватись циклон. Вченi розрiзняють кiлька стадiй його розвитку:  стадiя
хвилi, стадiя молодого циклону. Стадiя розвитку  максимального...  Спершу,
нiби невпевнено, виникають над голизною океану  ледь  помiтнi  завихрення,
невiдомим поштовхом зривають хвилi в отiй самiй фронтальнiй зонi, де  маси
теплого повiтря зiткнулись з холодним, i колосальна, не  нiддатна  вимiрам
енергiя температурних контрастiв, розвиваючись  мовби  спонтанно,  чимдалi
грiзнiше виявля╨ себе, поступово форму╨ться "око бурi" -  район  депресi©,
гранично  зниженого  тиску.  Руха╨ться  величезний   колодязь   порожнечi,
оточений тисячокiлометровим кiльцем циклонiчних стiп i  суцiльно  вируючих
хмар, де в с  е  кипить,  закручу╨ться  спiралями  на  вихрових  обертових
швидкостях, i вся ця розiмкнута,  розшаленiла  сила  природи,  наростаючи,
набува╨ сили ураганiв.
   За  кiлька  мiсяцiв  перед  тим  весь  пiвдень  кра©ни   був   зрушений
ураганними, бурями, що, лютуючи бiльше тижня, пiдiймали в повiтря  зiрванi
грунти Кубанi й хмарами несли ©х на захiд, тодi в ╨вропейських столицях  i
десь навiть над мiстами Скавдiнавi© випав чорний снiг. Снiг навперемiш  iз
пилюкою.  Тепер,  урозповнi  лiта,  з  iнших  широт  насувався  обважнiлий
атлантичними водами темний гiгант, одна iз тих, що за ним, певне,  стежили
зараз усi синоптики свiту, вiдзначаючи, як  вiн  загрозливо  розвива╨ться,
розбуха╨. Зачепив Балкани. Пройшов над морем. Нарештi, заблукав у цей  кут
мiж громаддям гiр i зупинився, завис, застряв мiж бескидами, розряджаючись
сво╨ю вавiлонською зливою.
   Його наближення передчували звiрi й птахи.  Тепер,  ставши  з  циклоном
вiч-на-вiч, людина мусила помiрятись силою з ним.



   XIV

   Небо прорвалось, зливою шумить пiч, а в долiшнiх Адамiвцях  в  цей  час
гуляють весiлля.
   Хай дощ i темрява за вiкном, хай циклон там чи не циклон, а  тут  новна
хата музики, тут люди  мають  сво╨  вiдгуляти!  Серед  хмiльного  застолля
сидить i гiсть вiд  тих,  що  роблять  кiно,  що  тирлуються  в  школi  на
пiдгiрцях:  сам  .Сергiй,  кiнооператор,  прийшов   поздоровити   молодих.
Затиснутий мiж сватами па широкiм ослонi, поринув у думки,  слуха╨  гомiн,
виловлю╨  кадри.  Хата  цвiте  рушниками.  Буйну╨  весiлля,  в  мовчазному
натхненнi умлiвають тро©стi музики, -  ах,  була  б  на  це  кiнокамера  з
зарядом  надчутливо©  плiвки!  Людська  душа  безбережна,  до  кiнця  вона
незбагненна, i  люди,  може,  тим  i  прекраснi,  що  здатнi  отак  широко
радуватись щастю  чи╨мусь...  Задума  в  очах  молодо©,  задума  юностi  й
прощання з життям дотеперiшнiм, зафiльмуйте, як  росла  я,  виростала,  як
купалась у сонцi, у бiлому  цвiтi  садiв  черешневих,  а  нинi,  дозрiвши,
бентежно трепеще душа в передчуттi свята  любовi...  Ось  вiн  бiля  мене.
Далеко десь був, але й звiдти та╨мно прилiтав ночами в дiвочi мо© чекання,
голубив мене... Любились ми з ним у снах, папiвснах, а зараз вiн  поруч  -
затвердiла вiд працi рука його в гарячiй мо©й руцi...
   Справля╨ весiлля Стась, молодий  робiтник  з  комбiнату.  Сухолиций,  з
темним вусом, шия загорiла, пряма... Зовсiм  тверезий  сидить  за  столом.
Поруч нього у весiльнiй фатi тендiтна оця, молодюсiнька  Анця,  яка  ждала
його, свого нареченого, й тодi, коли вiн був десь там... звiдси не видно.
   Мав пригоду тяжку: збив п'ятитонкою людину на гiрськiм поворотi,  i  за
цс вiдбував належне. Повернувся, гадав - не жде, а  вона  ждала.  Тепер  у
весiльному вирi бiля свого щастя сидiв упритул, а був чимось присмучений.
   - Що  тобi,  Стаську?  Чи  не  захорував  часом?  -  допитувалась  мати
весiльна.
   Нараз жених пiдхопивсь, зупинив музик:
   - Не хтiв! Вiрите, люди добрi, не хтiв! -  В  голосi  бiль,  сухе  лице
горить, палене якимсь горем. - Але машина була нова, i завгар, випускаючи,
попередив: "Гляди ж! Перший ви©зд..." I ©ду та думаю все: перший ви©зд, не
пом'яти б, не стукнути нiде... I коли стрiв того з рюкзаком  на  шляху,  а
слизота ж була, i мав вибирати: чи в стовп  та  пiд  укiс,  а  чи...  Якби
пустив на стовп, мотора б розплющило, та й усе, а так... Машина чомусь  не
пiшла на стовп, на того пiшла... I довго потiм у камерi гриз себе: чому  ж
сталося так? Чому, вибираючи - в людину  чи  в  стовп,  людина  чи  машина
дорожча, ти вибрав машину...
   - Годi тобi, хлопче, - втiшали його. - Не журись так тяжко, випий чарку
та поцiлуй любку, бо гiрке вже позаду!..
   Вiн не пив, а знов за сво╨:
   - Найбiльше опекло мене на судi, коли матiр його побачив. Гадав, смертi
мо╨© вимагатиме, а вона встала та словом до суддiв: "Не судiть його тяжко,
Громадяни буддi. В нього ж мати, i дiвчина Жде... Хiба ж вiн хтiв?"...
   Аж занiмiло весiлля, коли жених, вибравшись  iз-за  столу,  несподiвано
опустивсь па колiна посеред хати, благальний, з повними очима слiз:
   - Простiть менi, люди! I ти, Апцю, чи проща╨ш менi? Не хотiли  дивитися
па таке. Хлопцi-дружки пiдхопили його попiд руки, випростали:
   - Годi тобi, Стасику!.. Добре, що той вижив... Грайте, музики!
   Старший  з  музик,  чорнобородий  циган-скрипаль,  шольмовито  виграючи
бiлками очей, вдарив iю струнах смичком. Завихрились спiдницi, затрiпотiли
юнацькi чубiг.
   На стiнi перед кiнооператором серед рiзних картинок -  одпп  iз  Мама©в
старовинних. Сергiй помiтив його одразу, як опинився  тут.  Потемнiла  вiд
часу парсуна, справжнiй Мамай роботи невiдомого народного майстра. Сидить,
посхiдному пiдiбгавши ноги, традицiйна бандура лежить  на  колiнах,  а  на
круглiм, з сухими рум'янцями обличчi все та ж ледь примiтна, тонка,  нiким
не розгадана  усмiшка  характернпка-чародiйця.  Красивою  химерною  в'яззю
текст, що його можна б назвати пiдтекстом: "Гей, гей, як я молод  був,  що
то у мене за сила була, ляхiв борючи, i руки  не  млiла.  А  тепер  i  вош
сильнiша зда╨ться. Плечi й нiгтi болять, як день попоб'╨шся. Так-то, бачу,
недовга лiт наших година, скоро цвiте i  в'яне,  як  в  полi  билина.  Хоч
дивися на мене, та ба - не вгада╨ш, звiдкiль родом i як  зовуть,  нiчичирк
не зна╨ш".
   Вiчно юною, пезникною усмiшкою всмiха╨ться  зi  стiни  Мамай...  Тiльки
тепер не так вiн на Сергiя, а бiльше Сергiй дивився на  нього  по-совиному
вперто й серйозно. Запитував подумки  темну  парсуну  з  смаглим  висвiтом
тонковусого усмiхненого обличчя: "Хто ти? I  чого  так  вн'явся  на  мене?
Скiльки на мене не дивись, - та ба, не вгадавш..." Кiнь  Мама©в  осторонь,
як i годиться, припнутий до списа. Басу╨.  Теж  як  живий.  Ногу  грацiйно
пiдняв, ось-ось полетить... Кiнь у летi -  нiчого  красивiшого  понад  це!
Груди вперед, голова гордо пiднята, хвиля нiг хапа╨,  вихапу╨  про'стiр...
Кiнь почува╨ свою красу не менш, нiж людина.
   - Чи доводилось вам бути, вуйку, на iподромi? - зверта╨ться  Сергiй  до
сусiда, одного iз сватiв.
   - Не мав нагоди, синку.
   - Отам вони розкриваються,  на  майже  смертельних  сво©х  перегонах...
Зовсiм не схожi на мо©х лазаретних... Лазаретнi - то ветерани бо©в, до них
маю теж сентимеит... Дамо ©хню задуму, ©хнi стогони, хропоти нiчнi,  ласку
до людей, що сплять у тамбурах... I як  вiтер  волi  хапають  на  островах
чутливими нiздрями... Кiнь почува╨ свою нужденнiсть, коли  вiн  замучений,
хворий, кошлатий, але так само вiн почува╨ й свою красу,  запевняю  вас...
Бачили б ви, як iдуть вони на iподромнiй орбiтi  навперегiнки,  гордi,  до
краю знапруженi, летять, радiючи сво©й прудкостi, дужостi, силi!..
   - Ви мало п'╨те, пане кiнооператоре, -  торка╨  його  за  плече  другий
сусiд, той самий сторож нiчний, що стерiг свiй розцяцькований клуб-писанку
та мiсячне сяйво чатував. - У нас люблять,  аби  люди  вволю  гостились...
Налити вам?
   - Так, прошу.-Сергiй пiдсунув свiй келишок.
   - Яку налити: верхню чи нижню половину? - старий,  всмiхаючись,  вказу╨
на келишок.
   - Наливайте обидвi.
   - Чи добре почува╨тесь у нас?
   - Так. Тут ╨ рiвновага. В настроях, у душах, в оцих ваших  танцях...  А
це - основа життя... 'Вся природа, сама навiть небесна механiка трима╨ться
на цьому, а╨... Досить, скажiмо, небесному тiлу  вiдхилитися  вiд  орбiти,
змiститись гравiтацiйним силам, i вже - катастрофа... Рiвновага - може, це
якраз те, що колись називалося вседержителем?..
   - Вам виднiше,  пане  операторе...  Ваше  здоровля©  Одна  з  молодиць,
кругловида, яблукувата, вся  з  вогню  i  енергi©,  вже  не  раз  зачiпала
вайлуватого кiногостя, а тепер пiдлетiла, охопила обома руками  за  плечi,
туго обвiяла оператора своею жiночою розпашiлiстю:
   - Такий файний кавалiр! Ходiть-но до танцю!
   - В життi нiколи не танцював.
   - Йой, ви жарту╨те! Знаю, танцю╨те, та ще як! Ви ж усi там артисти!
   В цю хвилю дверi широко розчинились, з темряви  вва.лився  до  хати  ще
один комйiнатний: забрьоханий, у чоботях, у фуфайцi. Теж водiй п'ятитонки,
а це поверта╨ться з гiр, ой, що  там  ко©ться  на  дорогах...  Голос  його
зривавсь наполохано:
   - В Михайлiвцях перетопило шосейкуi Туди ©хав - нiчого,  а  звiдти  вже
буфером воду горнув!
   Його засмiяли:
   - О, як  перепудився...  Тримай  лiпше  чарку,  випий  за  молодих,  за
товариша свого!..
   - Топитиме!
   - Нас тут щолiта топить!.. Апостоле, грай!
   I смаглий булькатий циган вдарив смичком, пiдморгнувши  товаришам,  якi
бадьористо  вiдгукнулися  водночас:  той  гримнув  у  бубон,  той  залився
кларнетом: бурхнула музика вогню.
   - Чардаш!
   I молодиця, зметнувшись, потягла свого кавалiра-оператора в  коло.  Сам
здивований був, що вмi╨ i вiн. Вихривсь уже з  молодицею,  як  i  всi,  то
ближчало, то вiддалялось  ©©  розпашiле,  щасливе  обличчя,  всмiхався  на
покутi бiля молодо© молодий,  дивно  схожий  тонковусiстю  на  потемнiлого
Мамая, цiле юрмище живих усмiхнених мама©в танцювало по стiнах, вигоцувало
по хатi:
   Як я тоту коломийку Зачую, зачую, риселипю висербаю, В горщику танцюю!
   Циган Апостол, не знаючи втоми, пiддавав чимдуж бiльше  вогню  смичком,
ладен, видно, був хоч до всесвiтнього потопу вихрити людей в цiм  бурянiм,
шаленiм до впаду танку.



   XV

   Вночi загуло з гiр.
   Це була не та  вода,  що  ©©  ждуть  заздалегiдь  напровеснi  паводковi
комiсi©, тала, прибутна вода, що  росте  по  мiлiметру,  й  зелена  травня
iскриться з-пiд не© так iдилiчно, i човни по нiй пливуть тихо, мов у  снi,
i кожен найменший звук, торкнувшись гладiнi тако© води, ковза╨  по  нiй  i
вiдлуню╨ на кiлометри, i грушка дика  спокiйно  собi  цвiте  серед  вод  у
веснянiй великоднiй святковостi, цвiте одна серед  повснсво©  тишi,  серед
свiтло©, повно© тихого пеба розлийвесни...
   Нi, це була iнша вода, темна, пiчна, гудуча вода гiр, пiдступна,  рвуча
стихiя, що, з клекотом несучись, змiта╨ все:
   ломле мости, перекида╨ автобуси,  котить  цистерни,  зупиня╨  експреси,
змива╨ житла, з гуркотом жене в  сво©х  вировищах  дрюччя,  худобу,  крики
людськi жене серед бивнiв  пливучого  бурелому...  Вода,  що  вирвалась  з
каменю берегiв, вода Чорногорi©, вода руйнiвна.
   Веспянi повенi тут пе бувають такi страшнi, як оцi  -  влiтi.  Веснянi,
вони тут робочi:  допомагають  сплавляти  лiс  iз  гiр,  женуть  дараби  з
вiдважними плотогонами, а цi, середлiтнi, породження циклонiв, потопи,  що
бурхливо ревуть серед уже зеленого свiту, - вони тiльки стихiя,  руйнацiя,
лихо.
   Дехто знав, що циклон - всi╨ю розбухлiстю сво©х темних  ваговитих  вод,
всi╨ю нерозтраченiстю сил - насува╨ться. Iшов, рухався сюди день за  днем,
невблаганно  наближаючись  сво©ми   атмосферними   депресiями,   шквалами,
вдираючись у лагiдний спокiй лiта всiма  енергiями  вiтрiв,  завихрених  у
грандiознi пiдстратосфернi закрути-спiралi. Напрям  руху  його  намагалися
вiдгадати.  Вiдвернути  ;к  .  його  наближення  було  неможливо.  Слiпни,
некерований, й фатальною неминучiстю насувавсь,  i  першими  гори  вiдчули
грiзний його подих, вершинами прийняли на себе його  удар.  Загули  скелi,
затрiщали вивернутi з корiнням смереки, заревiв у розгубленостi  сумноокий
ведмiдь. Стрибкувате пiшла перемелькувати мiж кущами прудконоi а  сарна  з
нiмим зойком в очах: "Нащо стiльки води?" В чабанських колибах темно стало
серед дня. Вiдрiзанi вiд свiту, осамотйiли полонини пiд  водяним  обвалом.
Проломилося небо.
   Воду вже не прийма╨ земля, не вбирають ©© гiрськi крутосхилi©, вируюча,
буйна, летить униз, на розлеглi зеленi долини. Вся потужна сила циклону  з
темним гуркотом летить униз, на  маленьких  людей,  на  лугових  бабок  та
метеликiв, на ©хн╨ квiття i сонце. Транспортуюча сила хмар, як сказано  де
у зведеннях, досяга╨ розмiрiв фантастичних. Вiстрям  гiр  зупинено  хмари.
Падають з неба мiльярди тонн води,  принесених  циклоном  з  надокеанських
просторiв, звiдти, де вiн зародивсь. Злива лл╨ i лл╨ був  потiчок  горобцю
по колiна,  на  очах  розбуха╨  рiка,  бурхлива,  люта,  про  яку  кажуть:
"Звiрi╨!"
   Вже поруйновано гамованки-загати, де збирали воду  для  сплаву,  стихiя
реве, несе в темряву ночi дахи, уламки мостiв, ведмедiв  з  ©х  збезумiлим
ревом, зiрванi тартаки... Все, що нiколи не призначалося для плавби, зараз
коловоротплось на бистринах потокiв.
   Райкомiвцi вже на ногах, солдати на маршах, сапери тримають  на  тросах
мiст залiзничний, припнувши його, як коня, серед шалу нiчно© стихi©.
   З горiшнiх сiл, iз штабiв телефопу©оть тим, якi нижче:
   - Розламано гамованки! Захиснi дамби лама╨!
   - Росте вода!
   - Метр!
   - Два!
   - Три метри!!!
   Лавина, вал, енергiя чорна гуде. I все це блискавично, моментом, стихiя
не да╨ отямитись, де вчора лиш по дну мiж камiнням блищали струмочки - вже
вирують чорнi потоки, переповнюють старицi, пробивають  новi  русла,  кода
пiдступа╨  пiд  насипи,  не  ста╨  дорiг,  самотпiють  залiзничнi   колi©,
перетворюючись   у   смужечки   дамб.   Пiдтоплю╨    труби    мiжнародного
нафтопроводу... Одно по одному опиняються у водi долiшнi села. I не  видно
цьому кiнця, нема  вiд  цього  заслону,  -  чи©сь  застороги,  несучись  з
циклонно© темряви, розбиваються в повалених стовпах,  тануть  в  обiрваних
телефонних дротах: росте, росте потопна вода!



   XVI

   На майданi бiля старовинно© ратушi гурт  людей  ждав  приходу  амфiбiй.
Райкомiвцi, працiвники мiськради, члени оперативного штабу по  боротьбi  з
повiнню... Колосовський теж був тут. Поворотом з мiста за©хав до  райкому,
до секретарю╨ колишнiй його однополчанин, а далi повiнь уже  Колосовського
не пустила. Почував себе зараз тут не режисером майбутнього фiльму, а лише
одним з учасникiв грiзно©, нiким не заплановано© подi©, одним iз  людей  у
дощовиках, що ©х зiбрав цi╨© ночi обов'язок i якi перед лицем  стихi©  тут
усi були рiвнi.
   З часу закiнчення вiйни не обдавало його  таким  фронтовим  вiтром,  як
зараз. Нiч, пожежi й вода. Вода,  що  не  гасить,  а,  навпаки,  розносить
вогонь, жене по затоплених садках палаючу  нафту,  солярку,  бензин,  сама
горить i сама пiдпалю╨ те, що здатне  горiти.  Десь  iз  околицi  мiстечка
тягне важким димом, чути сморiд гару.
   Раз у раз доповiдають:
   - Затоплю╨ шкiркомбiнат. Толевий завод. Пiд загрозою лiкарня.
   -Рятувальнi загони, бойовi дружини, на  ходу  сформованi  з  комунiстiв
райцентру, з активу,  вiдправляються  для  рятувальних  робiт.  I  тут  же
формуються новi групи, команди. Без зайвих пояснень,  приймаючи  накази  з
пiвслова, зникають в багровiючiй тьмi, мовчазно, безвiдмовно,  як  зникали
колись,  вирушаючи  на  завдання,  пiдроздiли   фронтовi.   Розважливiсть,
дисциплiна, воля. Нема тут мiсця для панiки.
   - Все, що будувалося тут, - поясню╨ Колосовському секретар  райкому,  -
не  було  розраховане  на  таку  повiнь.  Столiття  тако©  води  не  було.
Найстарiшi люди не пригадують.
   Вода реве, диха╨ холодом з темряви, атаку╨.
   - Як на фронтi, - зауважу╨ Колосовський.
   - Складнiше. Принаймнi в мене таке вiдчуття. Вони щойно повернулись вiд
мосту. Новий залiзобетонний мiст  на  ©хнiх  очах  просiв,  проломивсь,  з
гуркотом завалився: вода збила бики.
   Секретар i там не пiдвищив голосу.
   - Упав  тому,  що  будували  пльово,-похмуро  сказав  у  темряву.  -  В
розрахунку на тиху, не гiрську, не на агресивну воду... I  це  нам  наука.
Пора думати про  регулювання  рiк.  Шлюзувати,  все  будувати  мiцнiше.  В
розрахунку на гiрськi енергiйнi рiки.
   Де ж тi амфiбi©? На подвiр'© райкому  та  райвиконкому  -  глухi  удари
сокири: при багряному свiтлi смолоскипiв, по колiна в  водi  там  працюють
люди - нашвидкуруч в'яжутьплоти. Човнiв нема: якi були, позривала, понесла
вода. Найгiрше, що все - зненацька. Нiч з раптовим навалом води, з вiтром,
дощем, а подекуди з градом; з якогось колгоспу передають: град б'╨  такий,
що шифер, черепицю пробивав па фермах... Не передбачиш усiх  пiдступностей
води,  напруго©,  справдi  агресивно©.  Обходить,   проникав,   всюдисуща,
з'явля╨ться проривом в зовсiм несподiваних мiсцях.
   - Перехопило  вулицю  Ломоносова!  Топить  хлiбзавод!  Залива╨  пiдвали
мiлiцi©!..
   I знову короткi, чiткi накази:
   - Рятувати людей. Найперше людей. Не допустити жертв.
   "Рятувати людей! Тут все зараз звелося до цього, до го^  лого  принципу
гуманностi, конкретно©, дiлово©, - думав, в|  стоячи  в  гуртi  незнайомих
людей, Колосовський. -  Опергрупи,  плавзасоби,  зв'язок...  Малопоетично?
Вiйнуло фронтовим чорноробством, суворiстю, виконавчою безвiдмовнiстю? Чи,
може, iнакше й не можна перед лицем хаосу, перед лицем розвергнутого  зла?
Навряд чи зараз звабив  би  кого  сво©ми  буйнощами  цей  вибух  правiчних
неконтрольованих сил... I якщо ╨  поезiя  в  богемнiй  розхристаностi,  то
невже нема ©© тут ось, де воля бозсонна, де мужнiсть  i  дух  самовладання
шикують людей для дi©, для випробiв, може, трагiчних"?
   О третiй ночi ратушу з ©©  давнiм  середньовiчним  годинником  на  вежi
освiтили  голубi  снопи  прожекторiв:  з  залiзним  гуркотом   наближались
амфiбi©. Плавзасобами йменуватимуться вони в сухих зведеннях потiм,  пiсля
повенi,  бо  йтиме  то  мова  i  про  плаваючi  танки,  i  про  спецiальнi
бронетранспортери рiзних типiв, але в народi  зостанеться  про  них  слава
поетична, однослiвна: "Амфiбi©!"
   Гуркотом моторiв, скреготом гусениць виповнився майдан. Пiд свiтлом фар
блiдими були люди в дощовиках. Один з найпотужнiших  прожекторiв  наказано
було спрямувати вгору, щоб вiн, небосяжний,  сповiстив  усiм  тим,  що  на
маршi: ми тут! I  тим,  що  десь  у  заплавах,  й  потонулих  селах  ждуть
допомоги: ми ╨, ми прибули!
   Розтинаючи  задощену  тьму,   рефлектор   висвiтлив   вежу,   циферблат
годинника, сягнув ще вище, i всiм стало видно на мить: табунець голубiв  -
зовсiм срiберних,  сяючих!  -  вихрився  в  бездонно-темному  небi.  Хтось
пожартував похмуро:
   - Голуби над потопом... Майже за Но╨м.
   Амфiбiям пе довелось довго затримуватись на майданi.  Екiпажi  машин  з
ходу одержували  завдання,  брали  на  борт  по  кiлька  мiсцевих  в  ролi
помiчникiв та провожатих,  видiлених  на  пiдмогу  солдатам,  -  i  одразу
вирушали за призначенням.
   На однiй iз амфiбiй ошшнвсь i Колосовський. Забираючись в люк, мимовiль
усмiхнувся про себе:  вдруге  в  життi  ста╨  волонтером...  Разом  з  ним
видряпався  на  борт   жвавий   мiлiцiонер   з   мегафоном   в   руцi   та
заврайфiнвiддiлу, - цей видобувсь на амфiбiю не без допомоги солдатiв,  бо
товарнiм був тако© комплекцi©, що ледве протовпився  в  люк.  Мiсцевi,  на
правах господарiв, мали вказати вiйськовим дорогу па  Пiдгайцi  -  долiшн╨
село, одне з тих, 'що найбiльш потерпали.
   - Для центровки вам треба сiдати посерединi, товаришу Путря, -  порадив
мiлiцiонер, звертаючись ди  дiаврайфiнвiддiлу.  -  Щоб  не  накренило  наш
ковчег!
   Той, не вiдповiвши, мовчки влаштувався збоку бiля  водiя.  Офiцеровi  -
командировi екiпажу - мiлiцiонер вiдрекомендувався.
   - Лукавець, страж порядку. Не прозвисько, а дiйсне прiзвище таке... Ну,
вперед, лейтенант! Дави стихiю!

   Амфiбiя  рвонула  по  шосе,  залитому  водою  майже  всуцiль.  Лукавець
зацiкавлено визирав iз вiдкритого люка:
   -  Морок  безвiстi...  Це  як  той  циган  казав,   завербувавшись   на
переселення в степи: "Знiмiть з мене радiоточку, громадянине начальник, бо
я вiд'©жджаю... невiдомо куди!"
   Ще на майданi бiля ратушi Колосовський звернув увагу на цього  веселого
мiлiцiонера,  який,  розповiдаючи  щось,   розмашисте   жестикулював   пiд
юпiтерами амфiбiйних фар:  смаглiстю  виразистого  обличчя  та  булькатими
очима вiн був схожий на знаменитого актора з iталiйських  фiльмiв.  "Та  й
сам вiн з природи хiба ж не актор?" - весело думав Колосовський, слухаючи,
як Лукавець саме взявся в характерних iнтонацiях зображувати  цигана,  що,
повернувшись з переселення з сво©ми циганчатами, щоправда, без документiв,
виканючував у начальника мiлiцi© якусь довiдку:  "Товаришу  начальник!  Та
постав же хоч трошки печатки!" Цю фразу Лукавець передавав  з  неповторним
гумором, i Колосовський, вiдзначаючу, гру iнтонацiй, посмiхнувся в  думцi:
"Взяти б тебе, товаришу начальник, на яку-небудь комедiйну роль.."
   Лукавець тим часом, пересiвши, уже  вiльно  й  невимушене  налагоджував
контакти з солдатами:
   - Який рiк служби?
   - Перший.
   - Звiдки?
   - Якут.
   - Не був там, у мене сво©х тут алмазiв доста... А ти?
   - Узбек.
   - Салям-салям... А механiк-водiй?
   - З Полтави... А цей ось iз Костроми.
   - Iнтернацiональний ковчег ма╨мо!.. Спецiально вас пiдбирали, чи що?
   - Життя пiдбирало.
   - А товариш якут плавати вмi╨?
   - В нас пояси, - була стримана вiдповiдь.
   - А ми з вами, товаришу Путря? Без  поясiв,  без  жилетiв,  -  аж  нiби
сполохано вдався Лукавець знов до заврайфiнвiддiлу. -  На  книжцi  скiльки
трудових ма╨те? Жiнцi залишили заповiт?
   Мовчав товариш Путря, тiльки сопiв, вважаючи, певне, що не до  речi  цi
жарти.
   В усьому, що стосувалось циклону, Лукавець був на диво  поiнформований:
знав, звiдки прийшов циклон, кого зачепив, якi держави з ним мають клопiт.
Згiдно  прогнозiв,  прибулець  з  Атлантики  ма╨  ось-ось   "видохнутись",
розпадеться, мовляв, знесилиться у цих горах, якi й  не  таке  зупиняли...
Згiдно тих же Лукавцевих даних, сусiдня держава майже всуцiль залита водою
- мiжнароднi експреси не йдуть, одначе енергосистема,  що  песе  струм  на
захiд, працю╨ без перебо©в i людських жертв у ©хнiм районi, па щастя, поки
що не заре╨стровано...
   "А як  там  мо©?"  -  раз  у  раз  повертавсь  Колосовськнй  думкою  до
кiпогрупи. Але тут же й знаходивсь мотив заспокiйливий: школа на пiдгiр'©,
на так званiй Пiдгурщинi, вода туди не повинна  б  дiстати...  Ось  тiльки
дитячi табори понад рiчкою та конi в лугах... Дещо  з  реквiзиту,  мабуть,
попливе: отi пiдсадженi очерети та верби, декорованi  трав'яними  штучними
косами... ну, та бiс ©х бери!.. Коней з  лугiв  якби  встигли  вихопити...
Нiяк не мiг пробитись до кiногрупи сво©м газиком: добрався до  мосту,  але
мiст уже був перетоплений... Одначе амфiбi© пiд ранок будуть i там.  Думка
про це якось врiвноважувала.
   На цiм вiдтинку шляху амфiбiя рухалась ще без особливих труднощiв. Iшла
з чималою швидкiстю, потужно розгортала воду, але почувалось, що йде не на
плаву, раз у раз чути було, як гусеницi мiцно хапають камiння брукiвки.
   Мiлiцiонер  то  примовкав,  то  знов   подавав   голос,   пiдбадьорював
командира, неговiркого юнака-офiцера, що, не втручаючись в розмову,  сидiв
поруч з водi╨м у напруженiй позi.
   - Дави, дави стихiю, лейтенанте! - звертався до нього Лукавець. - Злива
тiльки гiрським ведмедям страшна, а нам, народу органiзованому...  Чи  ти,
мабуть, вперше попав у таке?
   - Я на рiках сибiрських вирiс, знаю, що таке стихiя, -  пе  озираючись,
кинув лейтенант.
   - Одначе нема таки лиха без добра: стихiя додасть тобi  по  зiрочцi  на
погонах!
   - Нам статутом покладено рятувати  населення  вiд  стихiйного  лиха,  -
знов, не озираючись, сказав офiцер.
   - Молодець! - похвалив його "страж порядку". - Але по зiрочцi все  одно
не завадить...
   Дощ то вщухав, то знов напускався поривпо, з вiтром, але  амфiбi©  йшли
весь час з вiдкритими люками. Вподовж шосе нувси ряд старих корчомакуватих
верб. В присвiти крiзь них всюди нижче дамби  проблискувала,  стелячись  в
темряву, вода; в одному мiсцi видно було, як за  розливом  вiддалiк  виру╨
пожежа.
   - Горить комбiкормовий завод, - вперше озвався  заврайфiнвiддiлу,  i  в
голосi його був сум.
   Люди з баграми працювали на дахах, щось розтягували,  оптично  зменшенi
вiдстанню, освiтленi червоними вiдблисками загравища. Наче  закрутилась  в
проекторi стрiчка яко©сь давньо© кiнохронiки во╨нних  лiт...  А  ще  вище,
десь iзгори, прорвалися палаючi  потоки  нафти,  чулися  глухi  вибухи,  -
зда╨ться, горiла нафтобаза, з гуркотом  рвало  цистерни.  Подекуди  горюча
сумiш, розтiкаючись, маслянилась аж попiд  вербами,  одкинутими  вiд  води
недобрим свiтлом;  молоденькi  солдати  прищухли,  заклякли,  дивлячись  з
люкiв, як майже поруч летить  по  бистринi  навперемiшку  з  буреломом,  з
зiрваними цистернами важка палаюча рiка.
   - Не хотiв би, щоб знесло туди нашу  амфiбiю,  -  сказав  мiлiцiонер  i
примовк.
   А машину щодалi частiше заносило. Раз у раз  поколихувалась  на  плаву,
вже не дiстаючи гусеницями дна. Одним iз потокiв,  що  переливали  дорогу,
амфiбiю так крутнуло, що справдi ледве не кинуло в верби  на  стовбури,  -
водiй якось утримав. Незабаром ©м довелося зупинитись: попереду утворилася
"пробка" iз ©хнiх же машин. Виявилось, що одну iз амфiбiй  занесло,  збило
вбiк, i вона застряла носом мiж деревами. I добре,  що  застряла:  по  той
бiк, зовсiм недалеко,  горiла  вода.  Котрийсь  iз  командирiв,  огрядний,
високий, - солдати впiзнали в ньому свого полковника, - стоячи  над  люком
застряло© машини, раз у раз стрiляв угору iз  пiстолета:  в  такий  спосiб
подавав сигнал, бо крiзь ревище води та гуркiт  моторiв  голосу  людського
тут було не почути.
   - Не смiй! Не пiдходь! Тут як проскочиш  -  згориш!  -  так,  як  потiм
з'ясувалося,  треба   було   розумiти   його   застерiгаючi   пострiли   й
вигуки-накази,- але ©х у гаморi не могли розiбрати, i котрийсь iз плавучих
танкiв таки наблизився, пiдчепив тросом i витяг застрялих iз  верб.  Пiсля
цього "пробка" швидко розсоталася, багатотоннi машини ринули вперед, кожна
чимдуж поспiшаючи далi на окреме, визначене ©й завдання.
   Колотнеча фронтових дорiг, напруга ночей,  форсування  рiк  -  сво©х  i
чужих - все знов озивалось у Колосовському щемом ожилих асоцiацiй.  Що  за
час! Скiльки тягарiв кладе на плечi лиш одного людського життя!..
   Були вже неподалiк од Пiдгайцiв, колi© ©хнiй амфiиii перегородила  путь
особливо бурхлива вировш'а бистрiнь, -  зда╨ться,  тут  проходило  основне
рiчище котро©сь iз ранiш мало й помiтних, а тепер  переповнених  бистриць.
Моторошно  було  дивитись,  як,  пролiтаючи  перед  тобою  у  свiтлi  фар,
коловоротиться, гуде важка вода, змiшана з землею й камiнням. Жене колоди,
валуни, мов жорнами все перетира╨, риба де-не-де сплива╨,  зблиску╨  бiло,
поглушена, побита. I це форсувати? Водiй зупинив машину, приглушив мотор.
   - Чого ти? - з подивом глянув на нього командир.
   - Не можу. Мiй бетеер на таку  бистрiнь  не  розрахований,  -  вiдповiв
солдат офiцiйним тоном.
   - Не мудруй.
   - А там он нижче мiст залiзничний... Як закрутить, як гахне об нього...
   Вiн, зда╨ться, мав рацiю, цей водiй: вода висока, понад  усi  габарити,
якщо машину знесе, пiд прольотами мосту ©й не пройти - з льоту  розiб'╨...
Розумiв, видно, це й сам командир, i все ж:
   - Не мудруй, веди!
   - Потонем!
   - То що ж - назад? З ганьбою? Наказую: повний вперед!
   Амфiбiя рушила, попливла, ©© одразу ж  закрутило,  накренило,  довелось
мерщiй позакривати люки. Одначе  водомет,  прилаштований  десь  на  кормi,
силою реактивно© тяги штовхав, кидав  амфiбiю  далi  мiж  буруни,  потроху
вирiвнюючи,  якось  утримуючи  серед  вировиння  цей  ©хнiй  запломбований
наглухо залiзний ковчег. Нарештi гусеницi знову гребнули  дна,  торкнулись
твердi, i командир з полегкiстю вигукнув:
   - От i все, ╙рмаков! Отак долають водянi бар'╨ри!
   Тiльки вiдкрили люк, i цi╨© ж митi налетiли на майже невидимi в темрявi
телеграфнi дроти - вони були тепер низько, - хтось устиг гукнути:
   - Голови пригинай!
   Пригнувшись, почули, як пiд натиском амфiбi©  напнутi  проводи  сталево
дзизнули урiзнобiч, розлетiвшись зi звуком обiрвано© струни.



   XVII

   - Стоп, музики! Люди, щось маю вам казати! -  Сергiй  знову  сидiв  мiж
сватами, а звертався до всiх. - Чи чули вi©, як кiнь стогне? Живий горить,
з дверей виламу╨ться, а на нього обвалю╨ться палаючий дах сарая!..
   - О пане операторе...
   - Стоп! А Добру  Людину  бачили?  Добру  без  гриму,  без  пiдмальовок?
Кажуть, нема, а я стверджую: ╨! Хоч не густо, а с.
   I хотiв розповiсти про  того  лiкаря-партизана,  який  йому,  Сергi╨вi,
врятував життя. Три мiсяцi возi©в його, малого полiщука, в кошi  з  тирсою
по лiсах... Та тiльки  оператор  почав,  як  раптом  погасло  свiтло.  Нiч
заглянула в вiкна циклонною тьмою, оглушила шумом  зливи.  Аж  тепер,  без
свiтла, всi почули ©©. Люди, па якусь хвилю прищухнувши,  наслухали  темне
буяння ночi, потiм хтось, виглянувши у вiкно, повiдомив,  но  свiтла  нiде
iгема: занурились у пiтьму i село, й комбiнат.
   - I вода, таки чути, прибува...
   I одразу ж голос веселий - чийсь хмiль промовляв:
   - Як пiдступить вода - iю драбинi на хату, i там догуля╨м весiлля!
   Але темрява помiтно угнiчувала всiх.
   - Чому ж не дають свiтла? Мабуть, десь замикання на  комбiнатi,  там  у
них це часом трапля╨ться...
   Знайшли Десь каганчик iз  гнотом,  запалили,  -  пiдслiпувато  заблимав
перед Мама╨м, що ледь помiтно усмiхався з темряви.
   - Щоб на весiллi та оця блимавка, хай би ©© шляк  трафив!  -  вигукнула
котрась iз молодиць. - Але ж ма╨мо свого електрика!
   I  цо  стосувалося  жениха;  позбавлений  подiйських  прав  пiсля  того
нещасного випадку, вiй працював тепер електромонтером на комбiнатi.
   -  Зараз  буде  свiтло,  -  пiдвiвся  жених,  i  лице  його  загорiлось
рiшучiстю.
   Його пробували стримати - костюм на тобi ж  новий  i  краватка!  -  але
Стась, нехтуючi© застереження, в чiм був, так i рвонувся з  хати.  За  ним
кинулось кiлька хлопцiв, друзiв його.  Настя  в  розгубленостi  залишилась
стояти бiля дверей, де ©© спинили дiвчата; в бiлих туфельках, у  весiльнiй
фатi, була вона зараз якось жалiбно зiщулена.
   - Буде, буде, ось упидитс! Вiн полагоди гь -  прнмовляла  до  людей,  i
вчувалися в ©© голосi непевна надiя i острах пiдсвiдомо© забобонностi - що
осi, на ©© весiллi та рантом iасне  свiтло...  I  ©й,  i  гостям  хотiлося
вiрнiй, що все там буде гаразд, хлопцi полагодять  i  ось-ось  повернуться
звiдтам до столу хоч промоклi, але вдоволенi сво©м вчинком. Нiхто ж бо  ще
не знав,  що  трансформатори  десь  уже  захлинаються  у  водi,  i  стовпи
електролiнi© поваленi лежать на луках в наплутанiм дроттi, i що нема зараз
на свiтi електрика, який би мiг зарадити справi.
   Не гулялось уже. Молода у сво©й фатi, припавши до  вiкна,  стрiпувалась
мiж подружками в нервовiй тривожностi, прислухаючись до вирування  негоди.
Люди то виходили, то заходили, i в кожного на устах тривожне:
   - Вода! Пiдступа╨ вода!
   - Треба додому навiдатись...
   - Лiс лежить пов'язаний бiля хати - ще забере...
   Дiвчата у  мiнi-спiдничках,  фермiвськi  доярки-десятикласницi,  що  ©х
Колосовський  збирався  залучити  до  масових  сцен  з  полонянками,   теж
занепоко©лись, зiбралися йти:
   - На старицях ваша ж худоба в лiтнiх таборах!..
   Циган-музика.пт, дбайливо заховавши скрипку  пiд  полу  старого  плаща,
оголосив:
   - Свiтла нема, кiна не буде, - i рушив до  дверей.  Це  змусило  Сергiя
пiднятись.
   - Буде  кiно!  -  заперечив  уперто  й,  взявши  кiнокамеру,  вибрався,
розгарячiлий, надвiр. Мокрим холодом обдало. Вiтер  студений,  як  пiзньо©
осенi. Чоботи одразу потонули в водi, вона була крижана. I цi  рiзноголосi
нiчнi шуми, яких досi нiколи не доводилось  чути.  Десь  мiж  деревами,  в
незвичнiй близькостi, гуркоче вода. Звечора ©©  не  бую.  Почува╨ться,  що
всюди вона - тут i там перебульку╨,  клекоче  на  рiзнi  лади.  Реве  десь
лудоба, лають собаки, з  протилежного  краю  села  долинають  i:озрозумiлi
гвалти. I все затоплю╨ темрява. Ти i безмежжя тьми. Ти i стихiя в  буйнiй,
слiпiй розкутостi сво©х сил. "Свiтла! - ось що зараз тобi треба... - Бодай
будь-яке джерело свiтла! Щоб зафiксувати цю грiзнiсть, цей  ревучий  потоп
тьми, бунтування ночi..."
   Вибiгла з хати якась молодиця,  зда╨ться,  якраз  та,  що  з  нею  вiн,
незграбний кiпокавалiр, недавно вигоцував чардаш, закричала з порога:
   - У мене ж дитина вдома! - i пiдбiгцем побрьохала в темряву.
   Все плуталося в головi, ще зачманiлiй вiд весiльного чаду. Брiв  кудись
через садки, через поваленi  вже  типи,  ноги  з  незвички  пiдгинались  в
рухливiй бистрi ii водi, що вив'юпювалась, нiби жива, з-пiд  гумових  його
чобiт. Рухався в тому напрямi, де, йиму здавалось, мала  бути  Пiдгурщина,
де в школi серед коробок iз запасами плiвки, серед  декорацiйного  мотлоху
сплять зараз тво© i, може, нiчого не знають. До рiчки,  до  рiчки  мерщiй,
щоб встигнути перейти кладкою на той бiк.
   Перебродячи вулицею, зачув важке брьохання по водi,  наближалися  якiсь
постатi. Наблизились упритул: вибарложенi, в  мазутi,  страшнi.  По  бiлих
сорочках впiзнав хлопцiв, що бiгали шукати замикання. Стася  мiж  ними  не
було. Надсадно дихали, вичавлювали хмурi слова:
   - Полiз на стовп... Неподалiк стояла бочка з карбiдом, пiдтопило  ©©...
А карбiд  у  сполуцi  з  водою,  ви  ж  зна╨те...  Вибухом  кинуло  кудись
Стасика... Ми шукали, але там  все  вже  несе...  Експортний  лiс,  готову
продукцiю понесло!.. Не зна╨м, як Атщi й сказати...
   I, звернувшi©, подалися садками в напрямi до весiльно©. хати.
   Кiнооператор по  якомусь  часi  таки  виплутався  до  рiчки.  Затемнiли
надбережнi кущi. Десь тут за ними  ма╨  бути  кладка,  вiрнiше,  мiсток  з
поренчатами, з якого ясно© ночi ви, кiношники, любили  дивитись  на  воду,
фантазуючи - що закодовано в нiй, в зорянiй текучостi  рiки.  Темний  оцей
вибух стихi©,  видно,  був  закодований,  сила  оця  сатанинська!..  Рiчка
переповнена, вихлюпу╨, пригина╨ кущi - осьось вийде з берегiв. Вода йде  з
страшним гуркотом, такого ти нiколи не чув. Бистрiнь виру╨, летить  темним
клекотом, несе якiсь купи, згрiзна погурку╨,  -  можна  догадатись:  горне
валуни. Але де ж кладка? Нема й слiду, хоч паче ж  отут  була.  Чи,  може,
зовсiм не тут? Може, й рiчка це зовсiм iнша, не та, що  свiтилась  усi  цi
днi, кришталево дзвенiла внизу, плавко стелячись по камiнню?  "Заблукав...
Зда╨ться,  кладка  десь  нижче!.."  Спотикаючись,  рушив  уподовж   течi©,
плутався в якихось кущах. Напружуючи зiр, вдивлявся в темряву. Де ж  вона,
школа на пiдгiрцях? Де Золотий Тiк?  Над  чорною  повiнню  ночi  тiльки  й
пiдносить уява Золотий Тiк з Ярославою. Побачити б. Нiколи так не  прагнув
побачити ©©, як зараз. I зрозумiв раптом,  що  нiкого  й  не  кохав,  крiм
не©... Найближча до iдеалу жiнки. I сьогоднi на цьому чудпiм середпотопнiм
весiллi весь час бачив Ярославу поруч себе, в уявнiй фатi близько тулилася
до Сергiя перед тим лихим та веселим, як бiс, Мама╨м...
   Щось темне стирчало з води недалеко вiд берега. Нахилився, приглянувся:
вершечок стрiли екскаватора! Тепер вгадав це мiсце:  екскаватор  брав  тут
гравiй внизу на днi русла, тепер вiн весь опинився в водi - стирчить  лише
вершечок стрiли над бурунливим потоком! Кладка була поруч, ©© нема,  нема!
Оператор  згадав,  що  десь  тут  поблизу  бiля  старо©  верби  мав   бути
рибальський чопоп. Незабаром набрiв на ту вербу: справдi, човен ╨!  Плава╨
на водi високо, урiвень з  вербовим  вiттям...  Спробував  дотягнутись  до
нього, намацав у водi ланцюг, пiн iшов  углиб,  -  десь  там  унизу  човен
прикутий до кореневища ланцюгом... Смикнув раз, вдруге - трима╨ться мiцно.
Пiрнути?,Але ж ланцюг замк-' путий, зубами його не перегризеш...
   Видобувсь па пагорок береговий, глянув угору: лл╨, як справдi ото лляло
б з вiдра або з ринви.  Прислухався,  чи  не  йде  в  повiтрi  якпй-пебудь
гелiкоптер. Нiкого нема, небо темне,  порожн╨.  Демони  в  таких  пiтьмах,
хлябях лiтали, а люди ще  не  вмiють...  Побрiв  геть  далi  вiд  рiчки  в
напевне^ ний вiтром простiр, який недавно був ще лугами. Ноги плутались  у
травi, що до повенi тут стояла висока, а тепер тспеттям плавала, вилягла у
водi. Плесо за плесом стелилося в темрявi, луки вже заливало, вода лиснiла
пiд ногами тьмя∙ во, як негатив. Бредеш, бредеш, i всюди виника╨ з темряви
цей страшний сво╨ю однаковiстю негатив. Де люди?  На  якiй  вони  вiдстанi
звiдси? Заблукав, заблукав... Сам на планетi! Потип i ти! Нема  пi  камер,
нi плiвок,  нi  машин  з  реквiзитом  та  апаратурою...  Мабуть,  уже  все
попливло. На розлеглi води небо лл╨ новi потоки води. I так, може, буде  й
вiчно? 1 нiколи ця  злива  не  припиниться,  i  повiнь  ростиме,  ростиме,
затоплюючи материки? I все лише згодом знов розпочнеться - з iнфузорi©,  з
амеби, з трави?
   Вчулось, наче десь конi крiзь вiтер озвалися з темряви. Конi ж десь тут
на луках! I вони попутанi! Цупкими брезентовими стрiчками  пов'язано  ноги
©м... Стало враз моторошно. Провалюючись  у  водi,  кинувся  бiгти  кудись
навмання, в темряву. Чуття, вже не контрольоване розумом, гнало його в той
бiк, звiдки  щойно  вчулось  йому  реальне  чи,  може,  iлюзорне  iржання,
благальний крик коней попутаних...
   А  весiлля  тим  часом  всi╨ю  юрмою  прямувало  на  розшуки  молодого.
Наближались до комбiнату, коли десь  на  пiдгiрнiй  дорозi  змайнуло  враз
могутн╨ свiтло прожектора. Високим туманним стовпом пiднявся вiн просто  в
небо,  розтинаючи  саме  нутровище  циклопу.  Здогадались:  десь   близько
вiйська.  Вже  входять  вони  в  цi  володiння,  окупованi   повiнню,   що
розпросторю╨ться над цiлим кра╨м, де стiльки несподiваних  нiчних  венецiй
волають зараз допомоги й рятунку. Стояв свiтив стовп,  пробиваючи  млу,  в
пiднебесся. Подавав комусь  умовний  знак,  вiстку  якусь  обнадiйливу  чи
пересторогу. Зда╨ться, тiльки його й не застрашила  стихiя:  серед  слiпо©
циклонно© вихровицi вiн мовби давав опертя усiм поглядам Що звертались  до
нього, давав знак надi© цьому  погонному  свiтовi  i  самiй  людинi  в  ©©
нiчному безбережному iснуваннi.



   XVIII

   Ще як була Ярослава маленькою, дiвченям була, тяжко перелякала ©© вода.
Велика повiнь наближалась, долiшн╨  населення  все  вийшло  на  рятувальнi
роботи, батько ©©, шляховик, бульдозером  нагортав  захисну  дамбу;  донця
була бiля нього, дивилась, як вiн працю╨, в кабiнi пiд  боком  у  нього  й
заснула. Вдень це було. А прокинулась - уже  вечорiло,-захiд  крiзь  хмари
холодно червонiв, тиша була, нiде нi душi, i скiльки зглянеш, аж пiд небо,
- вода, вода, вода... Сiра, нiкуди не йдуча i  всеосягаюча,  злякала  саме
величчю сво╨ю, однаковiстю й  безкiнечнiстю.  Вода  рiвнин,  вода  спокою,
майже  сну,  з  якого  де-не-де  прозирають...  колодязнi  журавлi!  Серед
тьмавого безмiру вод стояли, як  фантастичнi  якiсь  iстоти,  призначенням
яких було напувати людей, а тепер самi тонули в повенi, в ©©  незрозумiлiй
безмежнiй  тихостi.  Таке  страшне  все  було:  цей  сивий  розлийсвiт   у
загадковiм  мовчаннi,  з  червонiстю  неба  i  ртутним  полискоi   якихось
ненатуральних вод, що незнайомо стояли пiд самий обрiй, i смужка дамби, що
несхожа була на вранiшню дамбу, i це самiтне залiзо бульдозера, загрузлого
над потопом, i важелi якiсь бiля тебе, батькова фуфайка... Пройнята жахом,
як вона тодi закричала! Сама дитяча душа вихоплювалася криком з  грудей  у
той моторошний простiр, в безмовнiсть, до  тих  затоплених  журавлiв,  вiд
яких не сподiвалася вiдгуку...
   Батько з'явився десь iзнизу, з-нiд дамби, вхопив на руки й заспокоював,
а вона все кричала, судорожно  схопивши  рученятами  його  шию.  Потiм  ©©
лiкували вiд переляку, водилп до невропатолога... То було нижче по  рiчцi,
в Ярославиних рiдних краях, i бiльше тако© повенi вона вже не бачила, але,
навiть i студенткою ставши, часом кидалась вжахнено,  коли  ©й  з'являлась
увi снi та неохоппа зором пустеля вод з журавлями колодязiв, в  яких  було
щось майже iрреальне, позаземне, таке, що заставляло холонути душу.
   Саме це все  чомусь  вдарило  спогадом-блиском,  колi©  вночi  в  школi
зчинилась тривога i хтось iзнадвору крикнув:
   - Вода!
   Стихiя води, страшнiша вона за  вогонь,  перед  наступом  ©©  все  живе
дичавi╨,'страчу╨ розум,-прокида╨ться лише влада iнстинкту... Перше бажання
було тiкати вгору, на узвишшя, на Золотий Тiк.
   Коли Ярослава вискочила на ганок, ©© зустрiла суцiльна тьма,  електрики
вже но було, пiчна повiпгi гула - гула но всьому  свiту.  Горн  обрушились
водою потопною. Злива, що початяся ще л минуло©  ночi,  бурхала  тепер  що
дужче,  кущi  плющали,  гнулись  пiд  вагою  потокiв,  сюди  виклектувало,
дзюрчало,  шумiло,   низом   iз   темряви   майже   бiля   самого   порога
рентгенiвськими знiмками проблискували поналиванi плеса.
   Кiногрупа вся вже  була  па  погах,  iз  темряви  долинали  по  реклики
голосiв,  змiнених   у   тембрi,   рiзких,   розпорядливих,   десь   вони,
вiддаляючись, тонули в пiтьмi, бо це була нiч, де нiхто не спав, де тисячi
пiднялися па подолання стихi©.
   - Дiтей! Вихапуйте дiтей! - чула голос, що вiддалявся, зда╨ться, це був
голос Ягуара.
   Майнули перед очима знайомi личка табiрних дитсадчат, перекошенi  жахом
переляку... "Чого ж ти сто©ш?!" Ярослава кинулась просто з порога в  пiчну
хлюпавицю, переполох дитячих лiт, озвавшись, обдав холодом все ╨ство,  але
по стримав, а, навпаки, збудив бажання перебороти страх,  пiдганяв  бiгти,
дiяти, подати руку комусь.  Вода  опекла  крижапiстю,  хлюпала  до  колiн,
вiджахувала клекотом, Ярослава бiгла по нiй пiд важкою зливою в темряву, i
нiби самий iнстинкт солiдарностi, болю i страху за когось привiв ©© до тих
дощаних табiрних будиночкiв, що  вже  темнiли  змалiлi,  пiдтопленi  серед
води, наче якiсь папуаськi хатини на сваях. Зустрiлися хлопцi з кiногрупи,
що, зiгнувшись, оберемками несли на собi дiтей.
   - В третiм он там ще зостались! - гукнув один iз зустрiчних Ярославi.
   - I в четвертiм ще ╨, - зачула неподалiк i  по  голосу  ледве  впiзнала
вона Ягуара, вiн швидко зник, брьохаючись по водi тож з оберемком дiтей на
руках, на плечах...
   Ярослава пiдбiгла до третього будиночка, десь iз вiкна до не©  вискнуло
перелякане:
   - Тьотю! -- побачила тiльки блiденькi  плями  дитячих  облич,  зiщуленi
плечики в майках, i коли простягнула ©м руки назустрiч, на не© самi  стали
падати з вiкна маленькi, ще гарячi зi сну тiльця... Чiпляючись, вони  мало
не повалили ©©, двох взяла на руки,  а  трет╨  само  вчепiрилось  за  шию,
здавило, мусила крикнути:
   - Не здушуй!.. Чекайте, зараз i вас пiдберуть, - присиоко©ла.  Тих,  що
зостались, i, важко дихаючи, вже несла до школи малих цих людей, занишклих
в переляцi й напрузi. З кожним кроком  вони  важчали  ©й,  були  незручнi,
зовсiм не такi, як ранiше, коли бавилась  з  ними  на  луках.  То,  що  на
плечах, судорожно здушувало ©й  шию,  а  цi  тиснулись  до  грудей,  чiпко
тримались i теплi були, мов  пташата.  Чула,  як  стрiчна  вода  натпска╨,
крижаним  холодом  рiже  ©й  стегна,   кожним   м'язом   треба   було   ©й
супротивитись, долаючи цю пругку текучу зустрiчну силу. В очах темнiло вiд
сльоти й знемоги, руки замлiвали, з останнiх сил  видобулась,  ковзаючись,
на згiрок, до ганку, але вони й тут,  опинившись  в  безпецi,  ще  боялися
вiдчепитись: мусила майже силомiць вiдривати ©х вiд себе, вони рвали  одяг
на  нiй,  тримаючись  рученятами  цупко,  як   утопленики.   Кинула   цих,
прикрикнула, щоб ховались до примiщення, а сама знову кинулась у пiтьму, у
плюскiт потопу, i там, де було ©й води щойно до  колiн,  тепер  валом  уже
обгортало стегна...
   Та цього разу Ярослава не  встигла  повернутись  до  школи  з  черговою
ношею. Вода застукала якраз у  будиночку,  ринула  у  вiкна,  довелось  iз
дiтьми забратись на дах. До розмiрiв даху звузився  свiт.  В  горах  сотнi
рiчок, потокiв i по тiчкiв, i всi вони зараз переповненi, рiка, в яку вони
ранiше впадали, бiльш не хотiла приймати ©х, сама  розбухнувши,  розгонила
води геть, i вони, вiдкинутi, без русел,  уже  йшли  на  понизов'я  крутим
скаламученим  валом.  Легкий  будиночок  здригався,  як  вутле,  поки   що
заякорене суденце. Тут Ярослава пережила хвилини прощання з усiм, що  було
найдорожче, нiби останнiй раз поставала перед  очима  внизу  десь  там,  у
зниканнi,  пiдсинена  батькiвська  хата,  обсаджена  квiтами,  в   оздобах
наличникiв,  хата,  що  ©©  пiд  осiнь  чепурно  обставлять   кукурудзяним
околотом.  Не  граючи  роль,  застукана  оцим  лихом,  Ярослава   мимоволi
перевтiлювалась в отих рiдних ©й "людей у кожухах",  що'©х  циклони  життя
зривали колись iз мiсця, як вирива╨  буря,  виверта╨  з  корiнням  смереки
гiрськi. Почувалася тут, мов на хисткiй отiй палубi  переселенськiй,  коли
люди з торбами, з чiфкартами пускалися в океан. Разом з ними  була  там  в
обiймах океану, коли ©х буря страшенно© сили спiткала, - то, як вона тепер
розумi╨, якраз був молодий циклон, що розвинувся, розгулявсь на  вiдкритих
океанських просторах. Ледве не погинули тодi  Ярославипi  земляки,  писали
потiм, що, либонь, щасливий хтось мiж ними був, а то всi пiшли б до  акул,
разом iз насiнням всяких сво©х домашнiх злакiв у вузликах. Та мине  час  i
зашумлять ©хнi пшеницi на полях чужих суворих провiнцiй, де вони сiятимуть
хлiб, корчуватимуть лiси, розроблятимуть надра,  прокладатимуть  залiзницi
вiд океану до океану...
   Думки про  стiйкiсть  людську  допомагали  Ярославi  перебути  цю  нiч,
передрижати ╞й серед дiтей, що теплими  тiльцями  тулились  до  випадково©
сво╨©  виховательки,  чекаючи  досвiтку.  I  тiльки  досвiток  вiдкрив  ©м
справжнi розмiри лиха: не було рiчки, майже не вгадати було берегiв, вода,
розлившись  аж  до  далеких  пагорбiв,  суцiльно   йшла   з   пiнявою,   з
клекоюм-гулом. Нe стало нi  островiв,  нi  лукiв  у  травах,  вигулькували
де-не-де вершечки кущiв, нагнутих  каламутними  валами,  стирчав  вершечок
стрiли екскаваторно©, i все'довколишн╨, до чого  звикло  око,  тепер  було
переiнакшеним до невпiзнанiм,  вирувало,  коловоротi©лось,  поховавши  пiд
бурунами той свiт, що був i якого вже, здавалось, бiльше не буде.
   Вранцi  небо  загуло  вертольотами.  Вертольотникiв  теж  iще  з   ночi
розбуркала тривога, але пiднятись з аеродромiв змогли тiльки на  свiтаннi.
I то - всупереч льотним правилам. За звичайних умов в таку негоду пiхто  б
©х не випустив, авiацiя твердо дотриму╨ться сво©х правил, а тут: лети! Дощ
не вщухав, однак поступово виднiшало з небокраю, разом  з  дощем  на  води
нiби проливалось i розрiджене крiзьхмарне свiтло. Може, тiльки з висоти  й
вiдкривалися справжнi обсяги стихi©, що уже охопила весь  край.  Села,  що
стали архiпелагами. Садки, в  яких  дерева  нiби  порiдiли,  стоячи  кожне
поокремо в водi. Вишки прикордоннi, що самотiють на обрi©... I всюди чи©сь
погляди, зверненi в небо, Ждуть вертольотiв.
   Працювали на невеликих висотах. Гуркiтливi,  важкi  трударi  повiтря  в
ореолах мигтючих лопатей, лиснiючи мокрими  зеленими  випуклостями  бокiв,
з'являлись над останнiми пристанищами, над людським розпачем,  знижуючись,
випускали трапи-драбинки i - з розiбраних дахiв, з острiвцiв, з  вершечкiв
дерев - забирали грiшних i праведних просто на небо.
   На розлогих дахах заводських будiвель вертольоти навiть сiдали,  -  тут
було зручнiше. Труднощiв найбiльше виникало там, де будiвлi  були  окутанi
гiллястими деревами, листатим вiттям диких черешень, груш та шовковиць, що
ростуть  могутнi  в  цих  краях,  дерева  якраз  i   заважали   спускатися
вертольотам,   подекуди   доводилось   квристатись   лебiдками,   викидати
спецiальнi гамаки на тросах...
   На одiтому з вертольотiв з  допомогою  трапу  пiднято  було  в  небо  i
Ярославу разом з виховательками та дiтьми, яких не встигли вихопити вночi.
Повiтряний гiгант, зависнувши,  гуркотiв  над  нею,  мовби  дивом  якимось
тримаючись на  тiй  легкiй  прозорiй  мигтючостi  лопатей,  i  коли  вона,
пiдхоплена чи©мись руками,  опинилася  всерединi  вертольота,  тiльки  тут
вiдчула, що вона врятована, i здивувалась, як  цi╨©  ночi  не  вмерла  вiд
страху. Усiх ©х, що стiльки натерпiлися, за  одним  рейсом  було  знято  з
табiрного будиночка, i вертолiт, що здавався  таким  незграбним,  акуратно
опустився на самiм подвiр © школи, доставив пасажирiв просто перед  ганок,
перед яснi очi Ягуара  Ягуаровича.  Сльози  здушили  Ярославу,  коли  вона
побачила i сво©х, побачила рiднi,  у  вiдтанулiй  тривозi  обличчя,  вуйна
Домiнiка дивилась на не© радiсно й перелуджено, нiби на повернуту  з  того
свiту...  Хтось  сi©нiс  реквiзитний  сiряк,  ©©  вже  окутували,  щоб  не
застудилась.
   Льотчики були молодi й веселi, той, що допомагав Ярославi  вибратися  з
вертольота, ще й пожартував:
   - Не сподiвався, що на таких низьких польотах та вдасться торкнутися...
зiрки.
   Ярослава з вдячнiстю дивилася знизу па офiцера, на його рославу постать
у дверях  кабiни,  дивилась,  запам'ятовуючи  нахльоскане  дощем  обличчя,
свiтле й нiби зовсiм безтурботне.
   - Я б хотiла знати ваше прiзвище.
   - Капiтан Решетняк... Але вам це нiчого по скаже. Ми  не  знаменитостi.
Ми - буденнi.
   - Вiдтепер ви для нас будете  знаменитiстю.  Йому,  видно,  сподобалась
вiдповiдь, вiн усмiхнувся, так i вгору - на новий рейс - пiшов,  огорнутий
ся╨вом усмiшки.



   XIX

   Венецi©, всюди Венецi© в буйних зелених садках...
   I всi ждали амфiбiй та вертольотiв.
   Розмах рятувальних робiт з  кожною  годиною  наростав.  Населення  краю
мовби роздiлилось цi╨© ночi на двi категорi© людей:  на  потерпiлих  i  на
тих, що рятували. Не було  нi  голiв,  нi  секретарiв;  нi  винуватих,  нi
безвинних; нi близьких, нi чужих; нi добрих, нi злих; не було нi артистiв,
нi статистiв - були люди, що рятували людей! Дужчi -  слабiших.  Однi,  що
подають руку, а другi, що спасенне хапаються за не©.
   Все спроможне виявляло свою спромогу. Стихiя не приймала пояснень,  все
брала  на  випроб,  змiнювала  оцiнки,  критерi©,  вiдкривала   приховане,
оголюючи жпття до самих  його  основ.  Те,  що  вчора  здавалось  значним,
нерiдко втрачало тут значнiсть, трухле, фальшиве змивалось, як пiна, а те,
нро що й не пiдозрювали, виявляло себе, розкривалось сво©м  найiстотнiшим.
По всьому кра╨вi в зонi стихi© виникала нiби нова, ще  мiцнiша  спiльнiсть
людей, лпхо урiвнювало, в одну лаву ставило  навiть  тих,  якi  ще  вчора,
може, не могли порозумiтися мiж собою, сварилися до нестями, у доганах,  у
взасмовиснажливих чварах шукаючи  виходу  сво©м  пристрастям.  Дотеперiшнi
поняття та уявлення якщо  й  не  зникали,  то  все  ж  поступалися  мiсцем
головному, виниклому перед лицем стихi© законовi, який вiднинi, з  моменту
загрози, вiд першого скрику про помiч, набував тут  силу  всевладну:  iди,
дiй,  рятуй  потерпiлого!  З  найкращого  боку  себе   показали   солдати.
"Наперекiр всьому, iсну╨ ж таки спадко╨мнiсть людського в людинi. ╙  воно,
дi╨, ще рiзкiше, виявля╨ себе в критичнi хвилини,  -  думав  Колосовсьшiй,
наближаючись в амфiбi© до Пiдгайцiв.  -  Життя  справдi  ма╨  сво©  золотi
естафети, без яких озлиднiв би свiт..."
   Навеснi,  нi,о  перед  ви©здом  сюди,  стояп  якось  I©олосовський   на
центральнiй вулицi мiста, а перед ним рухалась пiд вигроми труб довжелезна
колона новобранцiв. Кудись ©х вели. Доки пройдуть, було зупинено  вуличний
рух. Ще майже  цивiльною  ходою,  ще  цивiльних  патлатих  чубах  хлоп'ята
крокували задумано, сутулячись  пiд  вагою  рюкзакiв,  у  курточках  та  в
светрах, деякi зовсiм ще пiдлiтки, декотрi в окулярах. Юнi горожани,  дiти
мiста, вони вперше опинились в строю, iшли  безкiнечно,  i,  може,  першою
серйозною задумою в життi були повитi  в  цей  час  ©хнi  чистi,  здебiльш
худорлявi, iнтелектуальнi обличчя. "Сини,  сини!"  -  подумалось  тодi,  i
чомусь защемiла душа. Щось ©х зiбрало, щось ©х вело,  i  було  те  "щось",
звичайно ж, не тiльки товстим оркестрантом, що сягнисто крокував  попереду
з барабаном i гордовито й люто бив у його напнуту порожнечу...
   Можливо, тепер були вони на амфiбiях, пiдiймалися на вертольотах, брали
першi уроки, що давало ©м суворе армiйське життя.
   Свiтало,  коли  добулися  до  Пiдгайцiв.  Всюди  прiспо  пахло   водою.
Заврайфiнвiддiлу, який був, виявля╨ться,  родом  звiдси,  взявши  на  себе
обов'язки лоцмана, вивiв махину амфiбi© просто до  сiльради.  Довкола  люд
iга дахах, на деревах, навiть бiля пам'ятника полеглим бiйцям, на  узвишшi
п'╨десталу,  купчаться  люди,  чи©сь  руки  обчiплюють,  обiймають  гранiт
обелiска... Водою залито майдан, всi будiвлi стоять у водi,  вода  реве  в
провалини вiкон. По селу всюди гвалт, крики.
   Лукавець, пiднявшись над люком, загукав iз амфiбi© у мегафон:
   - Товаришi  населення!  Закликаю  до  спокою.  Говорить  ваш  дiльничий
лейтенант мiлiцi© Лукавець. Ми прибули з вiйськовими па виручку вам, зараз
приступа╨мо до  евакуацi©.  Знiмемо  всiх,  вiдтак  оголошую  правила:  не
товпитись, не лiзти без черги,  не  топтати  ближнiх!..  Порядок:  худобу,
майно - в останню чергу! Ряту╨м людину, незалежно вiд того, хто вона i яка
вона! Одному вода по пояс, другому по груди, ряту╨м обох, але перше  того,
якому по груди!..
   Далеко по селу рознесло  свiтання  розлунпою  лупкiстю  вид  мегафонний
заспокiйливий манiфест Лукавця.
   Голова сiльради, що  був  серед  людей  на  даху,  виступивши  наперед,
вусатий, без шапки, запропонував незвичне:
   - Ви спершу  про©дьтеся  по  селу,  прогуркотiть  мотором,  аби  вас  в
найдальших кутках почули, аби в людей душа стала на мiсце: най знають,  що
вже ви ╨, порятувальники нашi!..
   Командир, одначе, вирiшив по-сво╨му: наказав  одразу  знiмати  тих,  що
групою оклечали обелiск серед майдану, - були там навiть жiнки  з  дiтьми,
одна з них несмiливо подавала голос:
   - Тут дiти дрiбонькi...
   Напiвзатоплена металева огорожа не давала  змоги  пiдвести  амфiбiю  до
обелiска   впритул,   довелося   зупинитись   неподалiк.   Солдати   миттю
пороздягалися до трусiв i, вже стоячи край борту, зiщуленi вiд холоду, про
щось стали перешiптуватись мiж собою:  виявилось,  вирiшують,  чи  одягати
рятувальнi  пояси.  Адже  комплектiв  обмежена  кiлькiсть,  на   всiх   не
вистачить... Солдати почували  себе  нiби  присоромлено,  що  мають  перед
цивiльними таку перевагу.
   Солдат-якут, покосившись на Колосовського, звернувся до командира:
   - Нам ╨, а як же цi?
   - Менi не  треба,  я  довгий,  -  заспоко©в  його  Колосовський  i,  не
роздягаючись, зiсковзнув з борту у воду. Ледве не по груди було  гострого,
крижаного.
   -  Тодi  й  ми  без  поясiв,  -  звiльняючись  вiд  нiяковостi,   мовив
молодецький солдат, i м'язистi, натренованi спортом  тiла  одне  за  одним
шубовснули в воду.
   Стали знiмати вiд пам'ятника людей. Одних брали, обережно вели  в  водi
попiд руки, а котрi смiливiшi, самi кидались убрiд  до  амфiбi©.  Лукавець
згори подавав ©м руку, i люди, ковзаючись по  залiзу,  наскрiзь  промоклi,
одне по одному опинялися на борту. Коли дiти й жiнки були вже там, солдати
пiдступили до сивого, в темних окулярах  чоловiка  в  тоненькiм  дощовику;
дядько цей, хоч  i  був  iз  палицею  в  руцi,  все  не  сходив  iз  свого
пiдвищення, мiцно обiймаючи рукою гранiт.
   - Дядьку Миколо! - гукнув до нього Лукавець. - Пускайтесь,  перед  вами
рiдна армiя, з нею не потонете!
   I пояснив командировi екiпажу та Колосовському: Микола Назарук,  батько
героя. Син його пiд рейхстагом полiг, а вiн  працював  тут  бригадиром,  i
якимись хiмiкатами очi йому витру©ло...
   - Ма╨ звичку  приходити  до  обелiска  з  сином  на  розмову,  -  додав
заврайфiнвiддiлу. - Синове iм'я он там накарбоване... Братська могила тут.
Всiх  полеглих  зiбрали  недавно  з  полiв,  перенесли  сюди...  I   сво©х
односельцiв, хто де полiг, сюди ж повписували за похоронними...
   Незрячий все не зважувався вiдпустити гранiт, навiть нiяково усмiхнувсь
до солдатiв:
   - Зда╨сь, тiльки ступлю, так одразу я ся i втоплю.
   - Не бiйтесь, папашо,  -  заспоко©в  його  один  iз  солдатiв  i  майже
силомiць потягнув Назарука на себе.
   Незабаром бригадир теж був на амфiбi© i  тоном  аж  нiби  виправдальним
говорив до Лукавця:
   - Iшов, пристояв, а  тут  вода  якраз  рвонула...  Аж  до  каменя  мене
вiдтрутила...
   Командир амфiбi© скинув iз себе фуфайку i мовчки накинув  ©©  на  плечi
старому.
   Рейс за рейсом робили, знйЫючи, вивозячи людей  до  колгоспного  клубу,
що,  незатоплений,  стояв  на  узвишшi   неподалiк.   Кiлькiсть   бетеерiв
побiльшала. Нiколи не баченi  в  цих  краях,  немов  живi,  зеленопанцирнi
гiганти з якихось палеозо©? снували сюди й  туди  но  скаламучених  водах,
борознували село вздовж i впоперек. При наближеннi ©х дехто з старих людей
у  вдячнiй  розгубленостi  починав  хреститись.  Амфiбiсти  якихось  iнших
пiдроздiлiв звозили людей  з  вiддалених  хуторiв,  iз  пiдтоплених  ферм:
пропливаючи, гукали, допитуючись, де тут е влада, мали ©й поскаржитись: на
декотрих фермах дiвчата навiдрiз вiдмовляються покидати худобу. "Ми ©©,  -
кажуть, - заспокою╨мо". I ще й насмiхаються, шльопаючи з вилами  по  водi,
розносячи до ясел корм худобi...
   В Колосовському знову заговорив документалiст: шкодував,  що  нема  тут
при ньому кiнокамери - були б унiкальнi кадри.  Свiдомiсть  з  незвичайною
яснiстю фiксувала сцени, якi вже нiколи бiльше не повторяться, епiзоди, то
драматичнi, то  смiшнi  i  курйознi,  що  ©х  на  сво╨му  водяному  екранi
витворювало саме  життя.  Отаку  хронiку  пропуска╨м:  боротьбу  людей  iз
стихi╨ю, потiк дивовижних  подiй  у  ©х  несподiваних  ракурсах...  Молодi
медички,  що  ©х  знiмають  iз  даху  лiкарнi:  солдати  ©м   плечi   сво©
пiдставляють:
   "Стрибай,  пiкiруй  па  мене!"  -  а  вони   соромляться,   нiяковiють,
прикривають колiна халатами, - незручно сiдати на воякiв верхи...  Огрядна
молодиця, що стару свою матiр на руках несе до амфiбi©... Ще погляд фiксу╨
собаку, його звiдкись пригнало течi╨ю,  вибиваючись  iз  сил,  пiдплив  до
скрученого водбю в  гармошку  штахетника,  приклав  голову  до  стовiга  й
перепочива╨: розум!
   Невдовзi на допомогу амфiбiям прибув плавучий могутнiй  танк,  вiн,  як
крейсер, ходив по селу, знiмав  одразу  людей  цiлi  купи,  i  дивно  було
дивитись, як цей залiзний трудяга править  дiтей  на  собi,  а  вони,  вже
смiючись пiсля переполоху, мiцно обiймають рученятами жерло гармати.
   Повний день нарештi настав пiсля кошмарiв  ночi,  i  хоч  вода  й  далi
прибувала, але всюди гуркотiли моторц, гуркотiли внизу i вгорi  -  в  небi
з'явилися вертольоти, ходили над хатами пузатi,  з  червоними  зiрками  на
лиснiючих боках.
   Настрiй у людей одразу  покращав.  Вода,  вона  текуча:нинi  ╨,  завтра
нема!.. Почастiшали випадки, коли вже й Лукавець сво©ми умовляннями нiчого
вдiяти не мiг, - цiлi сiм'© не хотiли спускатися з дахiв. Хiба ж це просто
розлучатися  з  сво©ми  затопленими  гнiздами,  з  коровами,  що,  ревучи,
вистромляють голови iз наповнених водою хлiвiв,  з  пожитками,  що  купами
лежать, стягнутi на вiдкритi  до  кроков  горища...  Порося  кувiка╨  бiля
розчервонiлих нiг молодицi.
   - Як вiзьмете й порося, то згодна, а нi, то якось i тут перебуду.
   Товариш Лукавець не приймав ультиматумiв, суворо поглядав на дах:
   - Ми прибулi© тебе рятувати, а не тво╨ порося! Воно дурне, по  темностi
сво©й води не бо©ться... Бач, який влаштувало концерт... А ти  ж  свiдома!
Ну, давай руку, газдине!
   - Нi, сама не йду.
   - То щоб менi за тебе вiдповiдати?
   - Атож. Вiдповiдатимеш, бо загiтувати не зумiв!
   I так стояла, аж поки солдат,  з'явившись  iз-за  спини,  вхопив  ©©  в
оберемок, поволiк, затяту, до драбини...
   Голова сiльради, який теж  тепер  рейсував  з  ними,  попрохав  Лукавця
направити амфiбiю в найдальший кут села. Тут  виявились  особливо  впертi:
пiхто не хотiв залишати дахи. Дво╨ парубкiв сидiли на  хлiвi,  поспускавши
ноги, й - не треба було бачити! - пробували ловити рибу хватками:  побиту,
бiлопузу, ©© гнало звiдкись iз колгоспних водоймищ.
   Мiлiцiонера це обурило й розсмiшило водночас:
   - Рибку ловлять серед потопу! Кому  стихiя,  а  ©м  момент:  колгоспних
коропiв па дурницю тягають... Ану злазьте!
   Риболови нi з мiсця:
   - Зда╨сь нам, що вода спадатиме...
   Навiть погрозою штрафу не вдалося зiгнати ©х вниз:
   - Посидимо ще, подивимось, що воно буде.
   З сусiднiх дахiв жiнки знову виставляють умову:
   - Якщо заберете й корiв...
   Лукавець взявся за мегафон, затрубив:
   - Ма╨мо данi: з верхiв'©в iде новий вал! До дiдька  полетять  всi  вашi
лампачi!
   Заврайфiнвiддiлу стривожено вхопив його за руку:
   - Ти що, панiку зчинити хочеш?
   - Панiки не буде, а лад буде, - спокiйно заперечив мiлiцiонер. - Хоч ви
й депутат райради, товаришу Путря, а погано зна╨те психологiю мас... I  на
вiйськовiй справi слабо розумi╨тесь: панiка  скорше  бува╨  вiд  незнання,
анiж вiд знання!
   - Не треба ©м всього знати, - бубонiв Путря. - А  надто  ж  тво©х  оцих
нiчим не пiдтверджених даних...
   - Дощ iде, отже, вода прибуватиме! I мiй обов'язок оповiстити народ.  -
Вiн знову пiдняв мегафон. Путря побуряковiв:
   - Я категорично проти!
   - Можете скаржитись... Трублю!
   I Лукавець спрямував мегафон на людей:
   - Кваптеся, зголошуйтесь, поки берем! Вода прибуде ще на два  метри!  А
до вечора пiднiметься на три! Вище усiх критичних рiвнiв!
   I це таки вплинуло. Люди знехотя, поволi стали спускатися з дахiв.
   Потерпiлих, здавалось, не меншало в цьому великому,  густо  налюдненому
солi.  Амфiбi©  та  вертольоти  не  знали  спокою.  Ганяли  сюдм  й  туди,
вихоплювали, скидали в  безпечних  мiсцях,  i  лише  коли  повертались  за
черговою партi╨ю сво©х пасажирi©i, солдати - повеселiлi, збадьореш дiлом -
мали змогу обмiнятись уривками вражень:
   - Я тiй медичцi: пiкiруй, а вона почервонiла до вух i халатиком  колiна
прикрива╨... Та пiкiруй, кажу, нам тут зараз не до жартiв, - i смiються...
   - А менi одна бабусеищя, коли я ©© винiс, тiiиас карбованець в  руку...
Я спершу й не дотямив, для чого стара менi суне той зiм'ятий  папiрець,  а
вона аж просить: "Вiзьми, синку! На тютюнець буде!.."
   Коли амфiбiя  ©хня  проходила  мимо  обелiска  в  центрi  села,  погляд
Колосовського з щемливим чуттям торкався довго©  стрiчки  накарбованих  на
каменi iмен, що рябiли численно зверху й донизу, зникаючи десь пiд  водою.
Викликанi уявою з небуття, виринали живi, тi, що на очах  тво©х  падали  в
атаках, що вмирали на руках у товаришiв... Iз рiзних республiк, зрiлих лiт
i зовсiм молодi, недожитi, лежать ось тут  разом  у  братськiй  могилi,  i
тiльки обелiск гостроверхий iз стрiчкою iмен над  ними  каменем  прорiс...
Мiг i ти бути тут...
   - I рядовi, i лейт'енанти та капiтани там ╨, - завваживши його  погляд,
пояснив голова сiльради. - Тяжкий у нас фронт переходив...
   - Багато прочеркiв...
   - То безiменнi. Без документiв знаходили ми ©х  в  полях.  Але  ж  вони
були, хоч i безiменнi? Життя вiддали...
   Мовчки прислухались до розмови молодi  солдати.  Зосередженими  ставали
мокрi чистi обличчя, що тiльки-но вмивалися смiхом, пригадуючи свiжi  сво©
рятувальницькi пригоди. А коли пiсля цього знiмали нових, з обкислих вiкон
витягували чиюсь численну родину, то .були солдати тепер нiби уважнiшi  до
тих, кого рятували, руки ©хнi стали мовби ласкавiшi...
   Пробираючись залитою вулицею з вантажем людей на  борту,  на  одному  з
городiв загледiли дiдуся, що, простоволосий, борсався у течi©,  клопотався
бiля напiввивернуто© потоком культурно© яблунi, ппшна  крона  ©©  ряснiла,
вся ще в зелених плодах. З обривком сталевого троса в  руцi,  старий  щось
мудрував бiля стовбура, зда╨ться, хотiв  до  чогось  припнути  яблуню  тим
засмальцьованим тросом.
   - Вуйку, садок  припина╨те?  -  весело  гукнув  Лукавець.  -  I  що  за
людина!.. Скiльки й не таких садкiв нинi попливе в море!
   Солдати вже брели до  старого.  Вiн  дивився  па  них  якось  невидючо,
прохально, блаженно, а посинiлi з холоду губи кривилися усмiхом чи плачем.
Не опирався рятувальникам,  тiльки  обривок  троса  все  чомусь  не  хотiв
випустити iз закоцепiлих рук. Худий вiн був, кiстлявий, i  пiдiймати  його
було зовсiм легко; солдати обережно, мов  дитину,  подали  на  амфiбiю  це
старече,  вироблене  працею  тiло,  в  якому  ще  якимось  чудом  тримався
незахолонулий дух життя.  Затиснутий  мiж  жiнками  та  дiтьми,  поступово
вiдiгрiваний ними, старий до самого мiсця, куди причалював  ©хнiй  ковчег,
припадав очима до солдатiв, свiтив старечою ласкою то  на  узбека,  то  на
якута, котрi на руках сво©х пiдняли його перед цим на  амфiбiю;  з  якоюсь
полегкiстю дивився, i посинiлi  губи  весь  час  повторювали  розчулено  й
лагiдно:
   - Славнi роб'ята... Файнi легiники... Хар-рошi роб'ята...
   А через деякий час знову:
   - Славнi роб'ята... Файнi легiники...
   I так до самого мiсця бiльш нiчого сказати не мiг.  Вода  таки  справдi
прибувала, Лукавець не помилився у сво©х припущеннях.
   З околицi села видно,  як  далi,  в  сторону  рiки,  люту╨  стихiя.  Не
пiдступитись туди! Жене лiс, несе пiдхоплену десь у  верхiв'ях  худобу,  -
тiльки рогатi голови, зринаючи па бистринах, як знаки вiдчаю, стирчать  iз
води... Якийсь бузiвок, що йому вдалося вибитись  iз  бистрини,  забачивши
амфiбiю з людьми, поплив просто на них.
   - Давай, давай, сиволобик! - гукали йому солдати. - Не здавайсь!
   Видно було, як вiн, наближаючись до амфiбi©, перемелю╨ воду,  товче  ©©
ногами, i очi напнулись уперто, в них мовби зiбралась вся його молода воля
до життя.
   Цегляний клуб, до якого  з  самого  рання  звозили  людей,  почало  теж
пiдтоплювати,  загнало  всiх  нагору,  на  майданчик,  що  його  утворили,
розiбравши дах. Сюди тепер пiдлiтали вертольоти, забирали й звiдси  людей,
- найперше забрали малечу та декiлькох хворих, що ©х  було  евакуйовано  з
лiкарнi, серед iнших i вагiтну жiнку, яка мала незабаром родити.  Тим,  що
зостались, кидали з вертольотiв тюки фабричних ковдр та лантухи з  хлiбом,
ще теплим, ще з духом гарячих печей хлiбзаводу.
   Дiди старi, приймаючи хлiб з  вертольотiв,  неквапом  дiли-.  ли  його,
роздавали, стежачи, щоб все було по справедливостi.
   - Чого ви плачете? - помiтивши сльози на  очах  у  дiдiв,  посмiювались
молодшi, лобурякуватi. - Все законно!
   - Плачуть, бо сльози близько, - казав один  жевжикуватий,  в  яскравому
светрi.  -  Кинули  ©м  по  буханцю  хлiба  без  консервiв,  i  вже   вони
розчулились...
   Старшi жiнки накинулись на нього:
   - Чого плачем? Бо в старi часи, коли вода було поруйну╨ - нiкому ти  не
потрiбен! Берiть торби, дiтиська i йдiть жебрати!.. А  зараз  вiн  тобi  з
неба пода╨ ще теплу хлiбину...
   - Та ж законно!
   - Тому й плачем, що законно,  що  по-людськи  до  нас...  Мабуть,  i  в
лобурякуватих душах пiсля цього щось таки зворухнулось.  Ео  коли  амфiбiя
зiбралася вирушати в черговий рейс, па вiддаленi ферми,  -  цi  ж  мiсцевi
хлопцi самi викликалися змiнити амфiбiсти:
   - Перепочиньте. Вiдiгрiйтесь. Ще ми спробу╨мо служби морсько©!..
   Амфiбiсти перепочивати вiдмовились, але кiлькох  добровольцiв  собi  на
пiдмогу взяли, - разом з новачками на борту й вiдчалили вiд клубу.



   XX

   В школi, де розташована кiногрупа, гамiр, шарварок: класами  заволодiла
дiтвора. На другий план вiдтиснуто трударiв десято© музи. Вуйна Домiнiка з
виховательками ма╨ клопоту бiля малюкiв, гарячим  часм  вiдпою╨  ©х  пiсля
iючi, найкрикливiших притамову╨:
   - Слухайте, дiти, що менi сталось...
   А ©й, власне,  нiчого  й  не  сталось.  Затопило  город  iз  картоплею,
позаливало вночi деяке збiжжя в льоху, та й но всьому.
   В однiй iз класних кiмнат, забившись в куток, тремтить  оточена  дiтьми
дика сарночка гiрська. Тремке, полохке створiння,  воно,  проте,  дозволя╨
дiтям торкнутись до  себе,  декотрим  вда╨ться  навiть  погладити  цю  юну
тонконогу жительку гiр. Вона теж iз вертольота потрапила сюди.  Такий  уже
день - все переплуталось, знезвича©лось:  кому  судилося  вмерти  пiд  час
повенi, його пiде було поховати, забирали в небо,  -  викопати  могилу  не
було де. I кому випало народитись,  то  перший  крик  новонародженого  теж
пролунав цього  ранку  вгорi  над  водами  -  в  кабiнi  вертольота,  який
незадовго до з'яви наймолодшо© людини на свiт зняв вагiтну  жiнку  з  даху
сiльського  клубу.  В  повiтрi,  над  вируванням  стихi©,  вiддавались   i
приймались команди, вислуховувались першi подяки i першi нагiнки -  теж...
Дику сарночку з гiр несло на копицi сiна,  нотоком  забило  сiно  разом  з
пасажирами в кущi, видно  було  з  берега  людям,  як  наблизився  до  не©
вертолiт, випустив драбинку...  Молодий  офiцер  у  погонах,  спустившись,
влучив момент, i ось уже дике, нервове створiннячко щулиться  бiля  цього.
Здавалось би, ма╨ злякатися гуркоту, 'вiдсахнеться вiд людини, а  воно  не
тiка╨ - стихiя страшнiша! - довiрливо горнеться до людини, да╨ться в руки,
поводиться так, нiби воно виросло в хатi лiсника, бiля людей...
   А тiльки вертолiт пiднявся - одразу йому по радiо:
   - Сiмнадцятий, то ви зняли козеня?
   - Я, товаришу командир.
   - Вам нема чого бiльше робити?
   - Вину ват, товаришу командир!
   - Звiдки воно?
   - З гiр.
   - Пiсля потопу в гори його й вiдправте... I падалi нiяко© звiроловлi  -
тiльки людей!.. На  комбiкормовий  завод  зараз,  там  уже  ждуть  вас  на
дахах...
   На новi завдання летять вертольоти, вiдлiта╨ й той, що залишив сарночку
в школi, що так щиро сказав Ярославi:
   "Ми буденнi..."
   "Хiба ви буденнi?" - проводжа╨ вопа поглядом  вертолiт,  що  погуркотiв
усе  далi  над  водами,  над  безмежжям  залитих  лукiв,  що  недавно  так
квiтували, мерехтiли в сонцi цикадами, - вертолiт, зменшуючись, теж ставав
уже схожий на одну з тих крилатих цикад...
   "Отак i живем, - думав тим часом пiлот вертольота у себе в кабiнi. -  У
космонавти   нас   поки   що   не   беруть,   тож   доводиться   грунтовно
прилаштовуватись до земних, чорноробних занять. Може, й надовго.  Може,  й
на всю кiнострiчку життя, - яка там уже буде: довга чи  коротка,  барвиста
чи позначена однотоннiстю... Кому б не охота жити  барвисто,  кiноекранно!
Але ж i буднi  мають  свiй  змiст..."  I  якщо  взяти  материне  життя  чи
батькове, хоч батька вiн зна╨, власне, тiльки з  переказiв...  Якщо  взяти
скромну житт╨ву творчiсть Решетнякiв, то  нема  чого  за  не©  соромитись.
Чеснiсть, як найвищий знак якостi вiдкарбована на кожному прожитому днi.
   У школi пожвавлення не спада╨, розбурханий  кiполюд  зусiбiч  розгляда╨
нiчну операцiю по рятуванню табiрних дiтей. Подiя  коменту╨ться,  звичайно
ж, у гумористичному  топi,  освiтлювачi  та  молодi  асистенти  зi  смiхом
намагаються визначити, кого можна пiдвести пiд  рубрику  геро©чних  натур,
з'ясовують, хто скiльки разiв падав та хто найбiльпiе дiтлахiв  нав'ючував
на себе... I  вийшло  так,  що  геро╨м  дня,  чи,  вiрнiше,  геро╨м  ночi,
несподiвано   виступив    Броiiек-дев'ятикласннк:    пiн    виявив    себе
найспритнiшйм, не розгубився, нi разу  не  впав,  тягав  тих  малюкiв,  як
гороб'ят зi  стрiхи,  йому  й  вiддано  було  в  перебiгу  дискусi©  лаври
першостi. Обiцяли навiть вiдзначити його тнм, що дадуть заглянути в окуляр
пiд час зйомок: про це Бронек якраз мрi╨, бо йому зда╨ться, що нема iншого
способу зазирнути в та©ну кiнотворення...
   Ягуар Ягуаровнч, вже перевдягнутий пiсля ночi  в  сухе,  взяв  на  себе
обов'язки медика: в якiйсь лiiжннi©'ьиi'й шапочцi з бомбончиком на  тiм'©,
з видовженим сухим обличчям вiзантiйця, сну╨ мiж людьми,  розда╨  таблетки
кальцексу (профiлактично), Ярославi пропону╨  гiрчичники,  -  за  не©  вiн
найбiльше бо©ться, щоб не застудилася.
   - Якби це було в Будинку кiно, - каже вiн до Ярослави, -  я,  звичайно,
запропонував би вам коктейль за мо©м власним рецептом,  якого  й  тi  вашi
жевжики не знають...
   Видно, якийсь в'©дливий опонент з пiдвалу кiноресторацi© не да╨  спокою
Ягуару Ягуаровичу, бо, присiвши на парту, вiн раптом виверга╨ на нього всю
свою пристрасть полемiста:
   - Так, кажеш, творчiсть виника╨ з безладу, ©й  вiд  природи  притаманно
хаотичне начало? Улюбленець муз, кажеш, завше був лише сином стихi©, дитям
розгнузданих бенкетуючих сил буття? Хотiв би я тебе, голубчику,  бачити  з
нами цi╨© ночi... Яко© б ти тут заспiвав! Що ж до мене, то я бачив хаос  i
знаю, що вiн людинi  несе...  Палаюче  небо,  розбомбленi  ешелони  -  все
бачив... I якщо вибирати мiж хаосом i порядком, Славци©, - апелював уже до
кiноактриси, - то знайте: я вибираю порядок! Йому вiддаю  перевагу...  Уже
хоча б за те, що вiн здатен рятувати. Якщо навiть менше вiн полиша╨  мiсця
для поезi©, то зате бiльше - для справедливостi!..
   Несподiвано з'явився Сергiй. За нього ще з  ночi  переживали,  аж  поки
котрийсь iз його асистентiв не признався, що йому вiдомi координати: батяр
©хнiй в Адамiвцях на весiллi гуля╨. Це одразу приспоко©ло: на  весiллi  не
пропаде, рано чи пiзно з'явиться iз сво©х нiчних походеньок, ще,  може,  й
перев'язаний весiльним рушником... З'явився бруднющий, до рубця промоклий,
але обличчя... воно було  натхненне!  Ярослава  нiби  вперше  його  бачила
таким:
   - О мой, мой! Звiдки ти взявся?
   - Скiльки я бачив! - Сергiй розкинув руки, як для обiймiв, - О, скiльки
всього... Братцi, ми на вiстрi подiй! Його оточили, розглядали з жартами:
   - Людина з легенди! Людина з безсмертя! I все ж таки -  як  вибираються
звiдти?
   - А плавзасоби нащо? Плавзасоби винесли мене з темряви й хаосу на берег
цi╨© вашо© - не скажу при женщинах яко© - цивiлiзацi©...
   Не схотiв перевдягатись, не схотiв сушитись, лише  змiнив  кобеняка  на
куртку, щоб було зручнiше бiгати, хватопеком випив склянку  гарячого  чаю,
звично перезарядив, у кутку апарат i:
   - Цiлу╨м рончкi!
   Зупинившись на мить перед Ярославою, вiн  справдi  поцiлував  ©й  руку,
чого ранiше нiколи не робив.
   Ягуар Ягуарович пробував нригамувати його, нагадав, що знiмання  повенi
зовсiм не передбаченi планом-лiмiтом, але це  операторовi  тiльки  пiддало
жару:
   - Все на себе беру! На свiй страх i риск! - I,  притискаючи  камеру  до
грудей, гукнув уже вiд порота: - Там такi кадри пливуть!
   "Нiщо так  не  красить  людину,  як  натхнення,  -  подумала  Ярослава,
провiвши Сергiя поглядом. - Просто насолода дивитись на людину ось таку  -
розкрилену, одухотворену..."
   Вище школи, вподовж не захопленого водой шосе, з  самого  рання  велись
рятувальнi роботи, там виднiли якiсь машини, кружляв  вертолiт,  -  Сергiй
подався туди. В обличчя хльоскало мокрим - вiтер шквалистий розгулявсь. Ще
зоддалiк Сергiй побачив гуртик фермiвських дiвчат,  що  стояли  на  кручi;
зда╨ться, це були тi  самi  дiвчата,  що  ©х  Сергiй  з  Колосовськи'м  та
Ярославою ходив вiдбирати для зйомок у масових сценах. Було це  всього  за
кiлька днiв до потопу. Розшукали тодi дiвчат на лугах, на старицях, де був
у них лiтнiй табiр для худоби. I дивно  було,  як  все  там  тодi  ставало
мистецтвом, до чого тiльки торкнеться погляд: дiйницi з сонцем на  боку...
трава... корови... круторогiсть... полиск м'язiв пiд  шкiрою...  Все,  все
тодi Сергi╨вi хотiлося фiльмувати, все так i просилося в кадри!..  Дiвчата
були попещенi, що ©х мають намiр вiдiбрати для участi  в  кiнофiльмi,  але
коли у вiдповiдь на розпитки, що саме ©м  доведеться  робити,  почули  вiд
Сергiя: "Коней коростявих будете обiймати!" - то разом запротестували: "Не
будем цього... Страхiття яке!.. Це не правдиво... Не реалiстично!.."
   Тепер циклон ставить тут свiй  фiльм,  розгорта╨  на  весь  край  драму
широкоекранну, i дiвчата вже залученi до участi в нiй... Збились на  кручi
у  сво©х  куцих  мiнi-спiдничках,  що  ©х  облiплю╨   вiтер,   декотрi   з
парасольками, розбередженi, розчервонiлi, котрась,  звертаючись  до  води,
весь час кличе:
   - Зiрка! Зiрка!
   Сергiй не мiг утриматись -  з  ходу  кинувся  фiльмувати  дiвчину,  що,
стоячи на березi, розпачливим голосом вигуку╨ з вировища свою якусь Зiрку,
вiд не© перевiв погляд туди, куди всi дивились  -  униз,  де  попiд  самим
урвищем бурунила рiка... Якби це було  не  операторське  серце  -  воно  б
похололо вiд таких кадрiв: корови, цiлою чередою збившись  попiд  берегом,
плавають у  рудих  чорториях,  пробують  лiзти  на  обривистий  крутосхил,
ковзаються, зриваються назад, захлинаються брудом... Все, все  неповторне!
Зцiпивши  зуби,  з  мокрим  обличчям,   блiдим   вiд   напруги,   оператор
прицiлю╨ться, полю╨ з якоюсь холоднiстю безстрашшя, вибира╨,  вихоплю╨  на
плiвку найжахливiше... Вже  не  зойком  дiвочим,  тiльки  мистецтвом  ста╨
агонiя худоби, захлинання чи©хось Зiрок та Красавок, ©хня впертiсть,  коли
вони, через силу змагаючись з течi╨ю, знов наближаються до крутизни берега
й, розжаханi, великоокi, до людей  лiзуть!  Дiвчата  плачуть,  гукають  до
когось:
   - Багрiв, багрiв!
   Ще вище попiд берегом працюють з баграми робiтники  з  комбiнату.  Цехи
сьогоднi  зупинено,  всiх  мобiлiзовано  на  рятувальнi  роботи,   частину
комбiнатних кинуто сюди виловлювати з берега колгоспну худобу.
   - Треба було вам не по танцях бiгати, а ще звечора забрати поголiв'я  з
лiтнiх таборiв, - докiрливо  кидав  вiд  газика  чийсь  шофер,  i  дiвчата
вiдповiдали йому ображено:
   - Спробував би! Вночi вони нi з мiсця! Зачули, що ©х уже обступа╨ вода,
i нiкуди нi кроку, нiчим не виманиш з острiвця!
   Хтось iз старших додавав:
   - Худобисько, воно воду чу╨ бiльше,  нiж  людина...  Вночi  не  вдалося
зрушити, а тепер ©х ось погорнуло... Майже вся  кiногрупа  вже  була  тут,
навiть Ярослава - всупереч заборонi Ягуара  Ягуаровича  -  прибiгла  сюди,
щоправда, накутана  в  тепле,  в  чи©хось  мисливських  чоботях.  Ошалiлий
Сергiй-оператор, гасаючи  з  кiнокамерою  по  берегу,  навiть  не  помiтив
Ярослави, i хлопцiв-асистентiв сво©х вiн помiтив, зда╨ться,  тiльки  пiсля
того, коли вони, допомагаючi© робiтникам,  ненароком  влiзли  до  цього  в
кадр. Озбро╨нi баграми та вiрьовками, вони саме витягували гуртом  корову,
котрийсь, як ласо, накинув ©й налигач па роги,  -  вхопились,  витягли,  i
знесилена худобина  одразу  брьохнулась,  повалилася  на  асфальт.  Сергiй
фiльмував i це: як лежала вона, вiддихалась i поволi встала,  похитуючись,
пiшла. Ще кiлька розбухлих туш лежало вподовж шосе - це тi, що ©х  витягли
баграми, коли вони захлинулися, борсаючись бiля берега.
   З-за пагорба з'явився грузовпк, стишив хiд,  зупинивсь,  i  чоловiки  з
рятувально© команди,  вiдкрпвтп  борти,  стали  вкладати  до  кузова  щось
закутано в брезент. Ярославi лячно було  дивитись  у  той  бiк,  i  все  ж
дивилась: воiиа зпала, що там, у тому брезентi. З  годину  тому  комбiнати
вплонi╨ш тут багром утопленика з тайстрою через плече. Коли його  пiдтягли
до берега, чийсь багор ненароком розпоров набряклу вовшиту торбу, i з  не©
сипонули...  дерев'янi  орли.  Сцена  була  жахлива,  Ярослава  не  змогла
дивитись па утопленика, па його розтовчене камiнцям обличчя, - кинулась  i
побiгла  геть,  а  перед  очима  все  пливли,  скакали  дерев'янi  орли  у
водовертi, скакали, як вутята, i це тонули...
   Машина з утоплеником рушила, вiд'©хала, i люди знов звернули погляди до
чорторию, де все крутило,  пiдгонило  до  берега  змордовану  худобу.  Вже
зовсiм  незнайомi  чи©сь  Зiрки  та  Iскри  силкувалися  вхопитися  ногами
ковзкого крутосхилу, шукаючi© рятунку бiля людей...
   Сергiй шастав по берегу,  вишукував  найгострiшi  моменти,  увагу  його
привертало все, що волало, билось, виборсувалось, - те, що опинялось  поза
небезпекою,  одразу  втрачало  для  нього  iнтерес.  В  одному  мiсцi  вiн
посковзнувся, ледве не посунувся вниз, Ярослава скрикнула вжахнено:
   - О мой, будь обережнiший... Ти зовсiм дикий сьогоднi...
   Зачувши поблизу Ярославин голос, Сергiй нiби  прийшов  до  тями,  блiде
збуджене обличчя його на мить освiтилось широким зухвальським усмiхом:
   - Пiвцарства за гелiкоптер!
   - Навiщо вiн тобi, мой?
   - Щоб понад цим потопом пронестись!
   Задиханий, очi горять, краватка скрутилася, з'©хала набiк...  "Це  його
день... Його апофеоз... О мой, мой! Такий був ковтюх, а сьогоднi  тебе  не
впiзнати: саме натхнення, екстаз, шал!"
   - Розумi╨ш, Славцю: скрiзь хочеться бути! Хочу бачити все!  Таку  точку
хочу вибрати, щоб не збоку.. Щоб камера йшла на цей хаос в лоб!..
   Нерозлучний iз сво╨ю камерою, вже вiн  щось  нагледiв  попереду,  кинув
Ярославу й подався, обганяючи людей.
   На узвишшi, просто на шосе, приземлився один  з  вертольотiв,  з  нього
вийшов високий генерал у палаючих лампасах  i  тро╨  цивiльних,  про  яких
хтось сказав тут, що вони прибули з Центру, з Державно© комiсi©. Зiйшовшi©
на край горба, прибулi стали дивитись, як iнший  вертолiт,  знизившись  до
застряло© амфiбi©, саме знiма╨ з не©  екiпаж.  Викинули  трап,  але  вiтер
ганя╨ його так, що не одразу вдалося  впiймати,  потiм  таки  впiймали,  i
котрийсь iз амфiбiстiв  разгойдуваний  вiтром,  уже  забирався  щабель  за
щаблем угору...
   - Молодець, - кинув сво╨ звичне генерал, i в цей момент  вiдчув,  що  й
сам вiн на мить став об'╨ктом, опинився пiд прицiлом кiнокамери,  попав  у
кадр! Генерал був нiби невдоволений, що зроблено це без його дозволу,  але
невдоволен'ня його було бiльше зовнiшн╨, хмурiння показне (при зустрiчi  з
служителями муз взагалi не запне буде нахмуритись!), i  саме  так  це  все
прочитав кiнооператор, один iз тих, видно, шалапутних людей, що ©х де й не
сiй, i там вродяться...
   - Товаришу генералi Мевi потрiбен гелiкоптер!..
   - Що, що?
   - Гелiкоптер менi потрiбен для зйомок... Що за тип? Що за зухвалець?
   - Хто ви ╨?
   Назвався, вiдрекомендувався, але  коротко  -  не  в  цьому  суть.  Йому
потрiбно знiмати. Негайно, всюдиi Всю  цю  стихiю  вiн  втисне  в  розмiри
кiноплiвки, зробить з не©  мiкровеличину,  вона  буде  в  нього  ось  тут,
"зрозумiйте, це треба, треба!.."
   Кiнооператор почував свою правоту, говорив рiзко, напористо, генераловi
сподобалась його одержимiсть, його упертi, шалом натхнення  сповненi  очi.
Людина, на яку навряд чи варто й сердитись, навiть чимось приваблю╨, дарма
що такий дикий i безстатурний сто©ть у розхристанiй  куртцi  з  обламаними
"змiйками", у затяганiм беретi, що якимось чудом ще трима╨ться,  плющиться
збоку на великiй кудлатiй головi.
   Генерал обернувся до цивiльних:
   - Знiмки його можуть знадобитись для Державно© комiсi©?
   - Звичайно, - вiдповiли йому.
   - I не тiльки для цього! - вигукнув оператор.  -  ╙  кiнокадри,  що  ©х
вiдбира╨ людство, в бетон замурову╨  на  вiки!..  Бо  несуть  найважливiшу
iнформацiю для майбутнього...
   - Гаразд, гаразд,  -  посмiхнувшись,  перепинив  його  генерал.  -  Дам
гелiкоптер. Тiльки ж щоб вся стихiя була в тебе в кулацi...  Чи  принаймнi
ось там, - вiн кивнув  на  камеру,  що  ©©  Сергiй,  схвильовано  дихаючи,
притискав до грудей.
   Це був його  день,  його  шал,  його  апофеоз...  Летить  над  потопом.
Кiнокамера при ньому, ящик з запасом плiвки на цiлий потоп, i все. Згадав,
як хотiли вони дати у  фiльмi  планету  чадну,  пожежну,  нiби  з  погляду
людини, що в скафандрi пливе у  вiдкритому  космосi...  Тут  бачить  ©©  -
здичавiлу в потопi.
   Внизу - море. Навальний, нестримний рух  повенi.  Навiть  з  вертольота
почува╨ться сила води, почува╨ться, яким важким ста╨ там в динамiцi  лету,
двадцятикiлограмовим кожен водяний кiлограм.
   Вода йде через заплави суцiльним пiнявим фронтом. Пливе  все,  що  було
неплавучим, що було нiби назавжди припнутим до свогб постiйного  мiсця  на
землi, i  серед  цього  невпинного  руху  вод,  над  якими  пролiта╨  твiй
вертолiт, дивним контрастом видiля╨ться жива  прикметна  деталь:  пагорчик
незатоплений, малесенький залисок незалито©  землi  серед  заплави,  i  на
ньому, збившись  гуртиком,  посхилявши  голови,  непорушне  стоять  темною
скульптурною групою четверо коней. Невже то тво© путами спутанi  лазаретнi
артисти?
   - Ще раз прошу зайти над ними...
   - Не вперше сьогоднi тут пролiта╨м... Все вони стоять. Квадрига  печалi
й безпомiчностi... Такими й зафiльму╨ш ©х з цього несподiваного ракурсу...
Всюди худоба пливе, десь там ©© виловлюють баграми, витягують на  асфальт,
iнша, захлинаючись, далi вниз проплива╨ помiж буреломом, а  цi,  мовби  не
розумiючи,  що  ко©ться  навкруги,   стоять   однi   серед   води,   серед
скаламученого потопу, дивуючи вертольотникiв  тiсним,  скульптурно  чiтким
груповим сво©м смутком, сво╨ю загадковою непорушнiстю. Чому  стоять?  Чому
не пливуть, не рятуються, - адже ж конi вмiють плавати?
   Загадка зоста╨ться для пiлотiв нерозгаданою, пролетiли  над  кiньми,  i
вже, видно, про iнше ©хнi думки... Чергове завдання, на  яке  вони  йдуть,
таке ж буденне i водночас незвичайне, як i все цього  дня:  йдуть  знiмати
прикордонникiв з вишок.
   Набирають висоту, i до невпiзнання змiню╨ться панорама землi, цього  ще
недавно найзеленiшого, мабуть, клаптика планети. Вiдкриваються  архiпелаги
сiл, в незвичнiй оголеностi поста╨ геометрiя розпланованих ферм,  квартали
затоплених садкiв, де-не-де тягнуться серед води тонюсiнькi стрiчки  дамб.
Нема шляхiв, якi пiлоти  звикли  тут  бачити  внизу,  нема  вузькоколiйок,
зелених ланiв,  колгоспних  городнiх  плантацiй,  покритих  полiетиленовою
плiвкою, пiд якою з весни визрiвали раннi овочi... То все  були  орi╨нтири
пiлотам. Зараз  поля,  скiльки  зглянеш,  покритi  полiетиленовою  сiрiстю
повенi.
   Кордон вже, власне, i не помiтити. Змило прикордонну  смугу,  позносило
iнженернi споруди, i лише  на  вишках,  пiднесених  над  потопом,  чатують
молодi вартовi. Вода по цей бiк, вода вже й по той бiк, бурелом та  худоба
пливе там, де ще вчора пролягали суворi забороненi смуги, смуги, що'дiлять
землi держав. З вишки лише в бiнокль добре видно  прикордонникам  десь  аж
пiд  небом,  в  глибинi  друго©  держави  далекi  чужi   пагорби,   вкритi
рiдколiссям. Знайома дозорцям iноземна отара пасеться по  пiдгiр'ю,  як  i
вчора, як i позавчора... Вiвцi бiлiють в тiй самiй загорожi,  що  вартовий
звiдси звик бачити ©©  там  повсякдень,  навiвши  на  не©  стереотрубу  чи
бiнокль.
   Сто©ть на вартi над розливом стихi© юнак, приклавши бiнокль до о'тей, i
обличчя повите задумою. Потоп i потоп. Та мусиш чатувати ii потоп.
   Вертолiт, знизившись, уже зависа╨ над прикордонною  вишкою,  спуска╨  з
неба мотузяну драбинку-трап з алюмiнi╨вими трубками щабелькiв...
   Голос наказливий згори:
   - Ну давай, браток! Видряпуйся! Тiльки на мене, в об'╨ктив дивись: хочу
бачити, який ти ╨!.. Той, що вистояв над потопом!..
   Цього дня Сергiй не думав про себе, не жив собою, думав лише про iнших,
i  кожна  мить  буття  для  нього,  як  нiколи,  була  важливою,  значною,
неповторною. Зате в школi сьогоднi про нього думали теплiше, нiж ранiш,  i
ждали його повернення з польоту, i малювався вiн декому як  лицар  Камери,
як митець, що, озбро╨ний тiльки чутливiстю  плiвки,  пiшов  па  двобiй  iз
циклоном...
   Навiть екiпаж дивувався запопадливостi кiнооператора, невтоленнiй  його
жадобi всюди бути, усе вхопити. Зрання був з кiнокамерою на амфiбi©, тепер
лiта╨ на вертольотi, з диктаторськими замашками вимага╨ - де i як ©м треба
повестись задля його камери... I не сердяться, бо це  ж  таки  створю╨ться
щось... Це ж людина з камерою,  що  влада  ©©  мовби  поширю╨ться  на  всю
стихiю... Фiльму╨ коней, i  дамбу,  i  прикордонникiв,  що  ©х  вертольоти
знiмають з вишок... Понад усi пристрастi оператором, видно, володi╨  зараз
одна: обiйняти, вхопити цей хаос,  його  руйнiвне  могуття  i  людину,  що
бореться з ним, вхопити й увiчнити для когось...
   Вимага╨ летiти до тих, що на дахах, потiм враз: нi!
   - Отут! Отут!,
   На недоламапий бетонний мiст опустили  його.  Пiдмило  вночi,  середина
проломилась, а край одиii ще мiцно трима╨ться  на  биках...  Оце  та  його
точка, що весь день ©© вiн шукав! Не  збоку,  а  звiдси  ось  його  камера
братиме хаос у лоб!..
   Прибува╨ вода. Якщо мас стихiя дев'ятий вал, то оце якраз вiн!  Жене  з
гiр бурелом, котить валуни, рiка глухо гуркоче, перемелюючи все в  глибинi
на кам'яних сво©х жорнах.  Серед  брудних  пiнявих  бурунiв  плипо  дерево
зелене, гiллясте! Культурна розкотиста яблуня то  корiнням,  то  кроною  -
разом з плодами - вигулькне  з  водовороту,  з  масно©  нафти...  Стрекоче
камера, жадiбно ii новсите©пiо вбира╨ в себе цей свiт  хаосу,  страшний  i
потворний свiт руйнування... Буруни пiдгрiбають пiд себе буруни, вода сама
в себе не потовплюсться, цю ще тiльки проносить, а за нею знову з гуркотом
летить жовтий та чорний з нафтою вал,  летить  з  худобою,  з  тачками  та
возами, що йдуть перекидом, лиш колссашi впмслькують з пи'©си... Носе цi i
копицi-острови сiна, по-гiрському настромленi на смеречини  (дбалось,  щоб
вiтер ©х  не  розкуйовдив...).  Жене  чи©сь  поруйнованi  затишки,  уламки
цяцькованих  ганкiв,  вiконнi  рами  в  оздобах,  рiзьблених   наличниках,
пролiтають знесенi звiдкись дахи з лелечими  гнiздами...  Вулики  пливуть!
Разом iз сво©м iдеальним укладом, iз сво©ми залитими сiм'ями, з щiльниками
й нектарами квiтучих гiр i долин...
   Кiнооператор все це зустрiчав сво╨ю камерою, аж ось до вiн  зiйшовся  з
стихi╨ю вiч-на-вiч! З берега бачили, як пiдступа╨ вiн на самий край мосту,
згорбившись,  прицiлю╨ться  об'╨ктивом,  мовби  розстрiлю╨   цю   навальну
гiотопiну силу, мовби хоче спинити, стримати ©© похмурий розгул...  Камера
не зна╨ передишки, оператор працю╨ самозабутньо, шалено, з берега  кричать
йому, а вiн фiльму╨, фiльму╨, а мiст пiд ним сiда╨, сiда╨...



   XXI

   Нарештi настав той день, коли вода почала спадати. Як швидко росла, так
швидко пiшла й на спад:  входила  в  береги,  звiльняючи  поля,  нротхнутi
болотною наркiстю села, вiдкриваючи замуленi, розмитi шляхи.  Над  торами,
над долами, над  цiлим  кра╨м  знову  свiтить  сонце.  Свiтить  з  гострою
пiсляпотонною яскравiстю.
   Вiйськовi команди потужною технiкою розчищають у горах автобуснi  траси
вiд завалiв. Тисячотоннi кучугурища гiрських  порiд  насунуло  на  полотно
дорiг, перегородило, позабивало туристськi маршрути. Позабирало мости.  Ще
з цiсарських часiв iсторичний рiвень мостiв вважався чотириметровим, i так
©х усi будували. А вода котила валом п'яти i шестиметровим, - бiльше сотнi
мостiв позносило першо© ж ночi. Де  перед  тим  лиш  сльозився  потiчок  -
ревiли рiки. Трактори, машини на лiсорозробках  -  все  стало  легким,  як
трiски. Мов на iншiй планетi, з iншою силою тяжiння. В одному  з  лiсництв
вирвало кут будiвлi i навiть сейф потягло - досi його не знайшли,  а  там,
зда╨ться, були протоколи на браконь╨рiв!
   В одну iз  ночей  прорвало  труби  магiстрального  нафтопроводу,  нафту
погнало на воду, розносило з такою швидкiстю, що вранцi ©©  помiчено  було
вже на морi, на сонячяих приморських  пляжах.  Понтонерам  тодi  коштувало
геро©чних зусиль загнати понтони в аварiйну  дiльницю,  вiдвести  русло  й
створити умови для ремонтних робiт. Тепер труби нафиб  проводу  засмоленi,
обшитi деревом, толлю, iзоляцiйним папером, па  якому  до-пс-дс  проступас
смола; жерла труб знову рябiють по пiдгiр'ю, женуть, як i ранiш, нафту  на
той бiк гiр.
   Були пiд загрозою також опори мiжнародно© енергосистеми:  з-пiд  деяких
вимило грунт, i вони на кiлька метрiв вилiзли  фундаментами  на  поверхню;
однак вистояли, жодна не впала.
   Боляче було дивитися на злизанi повiнню,  геть  понищенi  поля.  Де  ще
недавно росло, буяло, iшло в колосся та в коренi, - лежить шар безплiдного
гравiю-шутеру, мертво© породи, -  наче  десь  на  Мiсяцi,  в  Океанi  Бур.
Зчистило, зяесло, злизало весь  плодоносний  покрив,  удобрений,  плеканий
грунт - найбiльше багатство колгоспiв. Лише де-не-де затримавшись,  лежать
полеглi хлiба колосками в намулi - колосок поряд з неживою, вже  присохлою
рибою... Пiдмило колiю залiзничну, i там зараз працюють бригади студентiв.
Працiвники зв'язку знову вкладають на мiсце мiжнародний  кабель,  що  його
пiд час повенi вертольотом переносили над водою, рятуючи вiд пориву, -  то
була одна з найскладнiших операцiй. Кабель дiяв безперебiйно й тодi,  коли
ревiла чорна стихiя нiчна... На посiрiлих, аж попелястих луках,  у  вогких
лозняках  закопують  тушi  розбухлих  тварин,   коней   попутаних.   Трава
позависала  високо  на  вербах,  вказуючи  ватерлiнiю  вiдшумiло©  повенi,
вiдшумiло©, мов кошмарний сон. Траву вже висушу╨ сонце.
   Поступово звiльняються вiд страху тi, що, загнанi  повiнню  на  дерева,
посивiли тодi протягом однi╨© ночi. Перевiв дух  i  той  голова  колгоспу,
який, втративши пiд час повенi худобу, поплатився за  це  сво╨рiдно:  геть
вилiз йому чуб, облисiв, обголомозився чоловiк! Лiкарi запевняють його, що
це вiд нервового потрясiння i що це тимчасово -  ще  виросте,  ще  "будете
кучерявий...".
   Якби тiльки й горя, що це...
   Паводкова комiсiя досi так i не встановила iменi того чоловiка, що його
знайшли на©гiвзамуленого в лозняках, з дитиною, притиснутою  до  грудей...
Хто вiн i хто те дитя?
   Свiтить сонце, сушить сльози чи©сь на  щоках,  люд  поволi  отямлю╨ться
пiсля шквалiв пережитого лиха.
   Вагоноремонтний завод знову взявся будувати над рiчкою дитячi табори та
зону вiдпочинку  для  робiтникiв.  Наводять  мiсток,  ставлять  будиночки,
грибки, розбивають клумби. Бо з усього, що  набудували  перед  тим,  пiсля
повенi зосталася... одна арка!
   Жартують:
   - Отако© мiцностi арка: циклон не бере!
   Господарники пiдраховують завдапi стихi╨ю збитки. Голова  прославленого
колгоспу бiга╨ по установах райцентру, допиту╨ться, чи буде повернуто йому
польовий вагончик, що його  погнало  водою  за  кордон,  та  чи  повернуть
iноземнi сусiди так трудно  добутi  полiетиленовi  покривала,  що  ©х  теж
понесло туди, за прикордонну смугу...
   Держава не шкодувала  потерпiлим  допомоги:  залiзницею  вже  йшли  для
населення краю дефiцитнi будiвельнi  матерiали,  продукти,  рiзнi  товари.
Колгоспи  було  звiльнено  вiд  планових  поставок,  та  проте   люди   не
переставали шкодувати: адже такий мав бути цього лiта врожай! Хлiба вчасно
були пiдкормленi, овочi  зразково  обробленi  i...  раптом!  Не  зачепленi
циклоном областi теж виявляли сприяння: за домовленiстю з ними  бригади  з
потерпiлих колгоспiв  вирушали  на  схiд  заготовляти  корми  для  худоби,
тюкувати солому... Життя входило в звичну трудову колiю.
   Зворушливi сцени прощань iз солдатами вiдбувались по  селах.  Самi,  не
чекаючи вказiвок, люди несли сво©м рятувальникам подарунки, найкращi  сво©
вироби вiддавали ©м  народнi  майстри-рiзьбярi,  а  вiд  жiнок  та  дiвчат
дiставались солдатам гаптованi рушники та  гуцулки  на  згадку.  Незабаром
пiдуть звiдси амфiбi©, розлетяться по сво©х аеродромах вертольоти,  будуть
©х екiпажi знову  десь  у  казармах,  житимуть  не  примiтним  для  iнших,
негучним, нiби невидимим життям. Але кожен повернеться звiдси з новими,  з
незгладними карбами на душi.
   Вiдтепер змiниться ставлення й до само© рiчки:  адже  бачили,  що  вона
кри╨ в собi, який звiр може прокидатися в нiй... Буде насторога. Не  видно
буде, щоб купалися там, де ранiше любили купатись.  А  вона  плине,  знову
успокоена, мирно дзвенить, несе в берегах свою колискову мелодiю.  Текучим
потоком свiтла переблиску╨  по  самому  дну  русла,  i  тiнь  вiд  кожного
камiнця, як i ранiш, мерехтить у водi. Закодовано в нiй i гуркоти циклону,
i силу стихiй, i горе чи╨сь, - втiлю╨ в  собi  переблисковий  плин  самого
життя.
   Настав  день  прощання  бiля  старовинно©  ратушi.  Непотоплений   стiл
президi© винесено на майдан. Гримить  оркестр.  Музикою  зустрiча╨  майдан
геро©в боротьби з стихi╨ю, - вони мають ось-ось пiдiйти. Дiти  з  букетами
квiтiв нетерпляче ждуть моменту пiдносин: троянди, маки палають  такi,  що
де вони й збереглись у ночi циклону. Живi, яскравi, повнi краси.
   Бiля товариша Лукавця, як завжди, гурт охочих послухати свiжий анекдот.
Одначе цього разу тут мова серйозна.
   Про село Яворiвцi йдеться, що його пiдтоплю╨  майже  що-року.  Набридло
вже ©х рятувати. Пiсля повенi яворiвчанам  запропонували  переселитися  на
iнше мiсце, куди повiнь не дiста╨.
   - Субсидiю дають, всiлякi пiльги, але ж - нi! Не посунемось пi на метр.
Тут нашi батьки й дiди жили... Тут кожен корiнь наш.
   Ну що за народ?
   - Жебрали б, жебрали б, якби це колись, - каже котрийсь-iз  старожилiв,
думаючи щось сво╨.
   Товариш Лукавець, вiрний собi, нарештi "вида╨" кiлька веселих повеневих
iсторiйок.  Про  буфетницю,  яка  пiшла  на  чортову  спiлку  з  циклоном,
сподiваючись приховати чималу розтрату... Та ще про того  завскладу,  який
"пiд шумок стихi©" сам кинувся вночi спустошувати свiй склад;  повiдмикав,
повiдчиняв дверi навстiж - був певен, що повiнь зми╨ всi грiхи,  а  повiнь
до нього так i не пiдiйшла...
   Про людськi жертви мовилось неехоче.
   - Як на такi розмiри лиха, то жертв зовсiм не  багато,  -  заспокiйливо
казав Лукавець.
   - А могло ж би i цих не бути? - зауважив молодий чепурун iз районних.
   - Ну, це вже не до нас претензiя, - заперечив Лукавець.  -  Ми  зробили
все, що могли. Не мiлiцiя винувата...
   - А хто?
   - Всi i нiхто. Нiхто i всi. Треба, щоб душевно©  депресi©  в  людях  не
було, ти мене розумi╨ш? ╙ депресiя в циклонах, ╨ вона i в людях...  Звiдси
й наслiдки. Так що скарга вiдводиться: не за адресою вона.
   "Нiхто i всi" - ця  Лукавцева  формула,  видно,  сподобалась  слухачам,
спiвчутливо приймалось також i його  посилання  на  якусь  оту  не  зовсiм
зрозумiлу депресiю, мудровиту штуку, що  ©©  Лукавець  упевнено  й  весело
перемелював на зубах... Присутнi згоджувались, що  жертв  циклону  було  б
справдi набагато бiльше, сотнi людей забрав би потоп, якби тут не  виявили
себе тверда воля й сила порядку.
   - А що ж таки мали би  зробити,  щоб  жертв  геть  зовсiм  не  було?  -
дивлячись Лукавцевi в вiчi, доскiпувався Бронек-дев'ятикласник.
   -  Циклон  загнуздати!-розважно  вiдповiдав  мiлiцiонер.  -  3  космосу
знешкодити його. Але цс я вже тобi полишаю... Займись.
   Музика вдарила туш. Iшли амфiбiсти. Льотчики вертольотiв. Понтонники...
Мерщiй кинулись шикуватися комсомольцi з рятувальних дружин...
   Вiйськовi й цивiльнi стоять вишикуванi, свiдомi  виконаного  обов'язку,
слухають слова  народно©  вдячностi.  Вручаються  грамоти.  Чiтким  кроком
виходять з шеренги один за одним рядовi  й  командири,  одержують  iз  рук
секретаря райкому партi© нагороди, що для багатьох iз них ╨ першi в життi.
Вручають грамоту генераловi, стрункому, моложавому. Юнакам  в  офiцерськiй
формi... Одержують  грамоти  водi©  амфiбiй,  пiлоти,  тi,  хто  найбiльше
вiдзначився в боротьбi з потопом...
   - Джумагалi╨в!
   - Скоморохов!
   I раптом Колосовський здригнувся, почувши знайоме прiзвище:
   - Каштан Решетняк!
   Молодий, бездоганно© виправки офiцер одержував грамоту. Розгiн  плечей,
гiднiсть постави... Мiцне,  повите  спокiйною  усмiшкою  обличчя.  Вилитий
Iван! Чистiсiнько батькова крутобровiсть. Наче той ожив, наче воскрес...
   Вже  викликають  iнших.  З  числа  цивiльних  одержу╨  грамоту  i   той
модерняга, що при©здив мотоциклом до кiиошникiв, пропонував  зiграти  роль
анонiмника.  Одержавши  нагороду  й  вiдходячи   вiд   столу,   пiдморгнув
Колосовському: а  ви,  мовляв,  не  хотiли  брати...  Не  зна╨те,  братцi,
людей...
   Бронеку ©хньому теж належала вiдзнака за рятування табiрних дiтей.  Вiн
зовсiм  засоромився,  беручи  грамоту,  .стояв  бiля  столу  по-хлоп'ячому
нескладний, зсутулений; секретар, усмiхнувшись, напiвголосно  сказав  йому
щось пiдбадьорливе, хлопець кивнув i мерщiй шугнув у натовп,  мовби  хотiв
скорше заховатись вiд власно© слави.
   - Ви зна╨те, ким вiн мрi╨ стати, наш  Бронек?  -  сказала  Ярослава  до
Колосовського. - Синоптиком! Всi урагани з параболами ©х  шляхiв  у  нього
нанесенi на картi. По iменах зна╨, де рухався ураган "Газель",  де  тайфун
"Опал"... Смiшний. Неодмiнно, каже, полечу в самiсiньке  "око  бурi",  щоб
побачити ураган зблизька, на екранi радiолокатора.
   Пiсля церемонi© Колосовський познайомився з капiтаном Решетняком.  Так,
родом iз полтавського, з того села... Батько Iван, мати - Катерина.  Хвиля
гарячого пiдкотила до горла... "I ось  ти  змужнiло,  розквiтло,  ще  одно
людське життя, що тiльки розпускалось тодi, коли ми невольничим  братством
скнiли десь у печерi-цегельнi, лиш зоряним всесвiтом вкритi.  Розквiтло  й
зустрiлось  менi  на  нових  дорогах,  щоб  схвилювати,  й  порадувати,  й
засмутити мене..."
   Пiдiйшла Ярослава, звернулась до капiтана, як до знайомого:
   - Вiтаю з нагородою. Я ж казала, що станете знаменитiстю.
   Вiн зашарiвся.
   - Ви не забуди мене?
   - Забути? Таке не забува╨ться... А сарночка ж ваша ще й досi у нас.
   - ╞© треба в гори вiдправити.
   - Але як?
   - Я прилечу за нею... Не заперечу╨те?
   Ярослава вiдповiла очима: нi.
   Колосовський  вiдчув,  що  виника╨  нiби  якась  тайна  мiж  ними.  Оця
сарночка, що ©© треба в гори вiдправити... Про не© мовиться таким тоном, з
таким поблискуванням в очах... Чи не виросте з не© в горах,  десь  там  на
полонинах сарночка ©хньо© любовi?
   Незабаром капiтана покликали, i  вiн,  потиснувши  руки  обом,  твердим
кроком пiшов до товаришiв. Пiшов, щоб одразу ж, мабуть, i вiдбути, i знову
опинитися в iншiм життi, де суворо, де  загадково.  Там,  де  ©х  рiдко  й
бачать дiвчата, хiба що у вихiднi, якщо нема тривоги... Але вiднинi тут ©х
весь час почуватимуть; десь вони близько, десь вони ╨ i готовi в  будь-яку
мить з'явитись iз сво╨© суворостi, за першим же покликом прибути людям  на
помiч.



   XXII

   Якби ж тiльки в яснi барви дня не вплiталася стрiчка жалоби... Всюди  i
в усьому почувалась вiдсутнiсть  когось...  Як  живого,  бачить  кiногрупа
Сергiя в його останнiм розшаленiлiм натхненнi, коли вiн,  мокрий,  сяючий,
забiгав похапцем перезарядити апарат... Бачать руки його вмiлi й мiцнi.  I
улюблену його камеру, що десь  зараз,  мабуть,  лежить  замулена,  потопом
замурована в. сiрi грунти гирла... Разом з останнiми,  може  найдорожчими,
кадрами.
   Мiст обваливсь, потонув, як тонуть у штормах десь кораблi.  З  людиною,
що до останнього фiльмувала, поки разом з бетоном  мосту  пiшла  в  буруни
стихi©. Так загинув цей невпокiйливець, шукач, вiчний  ловець  невловного.
Зосталось  вiд  нього  кiногрупi  лише  щось  на  легенду  схоже.  Взiрець
самовiддачi вiд нього зоставсь, "пiвцарства за гелiкоптер!"  та  ще  отого
натхнення шал...
   - I все ж вiн вийшов переможцем, - каже Ягуар  Ягуарович  i  порина╨  в
глибоку задуму.
   Нiби  вирiс  в  очах  кiногрупи  Сергiй.  Був  вiн  оператором  справдi
несухого, неакадемiчного  складу.  Його  камера  -  експресивна,  зухвала,
рiзка, - ©© нi з чи╨ю не сплута╨ш. Вона мовби повторювала вдачу господаря,
його нервову жадобу, його невситеннiсть, навiть вади його... Ранiш  декому
не подобалась в Сергi╨вi, скажiмо,  ота  його  набута  в  кiно  професiйна
манера безцеремонне розглядати людину з нiг до голови, грубувато  зазирати
незнайомому в очi, мовби допитуючись: "Ану, на  що  ти  здатен...  Чи  хоч
трохи ти кiногенiчний?" Але зараз i цi манери його  прочитувались  iнакше:
все ж таки-славний був  хлопець,  душею  вiдданий  мистецтву!..  Згадалося
засмученiй кiногрупi, як один тип, виступаючи на студiйних зборах,  колись
дошкуляв Сергi╨вi: "В тебе ж манiя справедливостi!.."  Що  скаже  той  тип
тепер?
   В один iз найближчих днiв спорядили  розшуко'ву  експедицiю,  яка  мала
пройти по рiчцi вниз, до самого гирла. Вирушили втрьох: Головний, Ярослава
i Ягуар Ягуарович. Може, знайдуть слiди якiсь, може, десь виплив, у  лозах
застряв...
   Рiка, найбiльша з усiх тутешнiх рiк, прарiка, що  використову╨ться  для
мiжнародного судноплавства, що десь  там  у  верхiв'ях  повита  в  тумани,
оздоблена неоном вечiрнiх вiтрин, в мости та бетон  набережних  закута,  -
тут вона розлилася вiльно-просторо, тече,  переповнена  повiнню  свiтла...
Мрiяв Сергiй про фiльми новi, один iз них мав бути  присвячений  Свiтлу...
"Бо хiба ж не чудо: воно й хвиля-коливання, i  часточка  матерi©,  воно  й
руйну╨ i творить! Хоча б одна ота поема  фотосинтезу...  Може,  й  справдi
десь тут межа переходу матерiального в духовне, в iдеальне?" - наче  чувся
ще тут його схвильований голос.
   Пливли з думками про нього. Ще кращим, дiж за життя, здавався тепер вiн
для них. Мудрий мудрiстю молодою. На  самопожертву  здатний.  Ягуар  майже
певен, що ©хнiй колега пiд час зйомок на нiчнiй натурi, а надто ж пiд  час
рятувальних робiт створив, мабуть, справдi генiальнi кадри -  от  невiдомо
тiльки, що там вийде, коли буде проявлено... Та щоб не засвiтити плiвку  -
в такiй метушнi тодi пiд час циклону перезаряджали...
   - Адже недавно в  одних:  три  доби  знiмали,  i  в  одну  секунду  все
нанiвець... плiвку засвiтили... Iз свiтла виникло й  згублене  свiтлом,  -
Ягуар Ягуарович скрушно хита╨ головою.  Уявля╨ться  йому  чиясь  засвiчена
плiвка, що, помутнiвши, схожою стала на  сиве  безбарв'я  слiпих,  стихi╨ю
скаламучених вод.
   - В майбутньому кiноплiвку, кажуть, замiнить кристал,-розмiркову╨  далi
Ягуар Ягуарович, сидячи на кормi бiленького катерка, що несе ©х по  течi©.
- На якому-небудь кристалi буде  закодовано  цiлiтii  фiльм,  уявля╨те?  I
такого вже не засвiтиш. Кристали, потрiбнi для фiльмiв, спецiально  будуть
вирощувати...
   - О мой, мой, - зiтхнула Ярослава. Весь час  в  глибокiй  задумi  вона.
Може, згаду╨, як ©й Сергiй востанн╨ руку поцiлував... - Знати б, чому  вiн
так кохався на музицi  старовиннiй?  Дитя  лiсiв,  з  партизансько©  ложки
вигодуване... здичавлений малюк, чудом  врятований,  кимось  вихоплений  з
кошмарiв- тих полiських Лiдiце.,. як вiн здобувся на таку свiтлу любов  до
мелодiй Бортнянського, Беделя, Баха?
   "Може,  якраз  любов  цю  йому  нашумiли  лiси  партизанськi,  -  дума╨
Колосовський. - Однак, справдi, дивне явище:
   серед молодi, серед цих клопiтних дiтей цього клопiтного шаленого  вiку
раптом такий iнтерес до музики старовинно©... Може, якра'з вона  приваблю╨
сво╨ю яснiстю, гармонiйнiстю, навiть  суворим  отим  аскетизмом  почуттiв?
Може, людина сучасна, оглушена какофонiями, хаосом поп-арту, саме й  шука╨
для себе класично© цiльностi, -якихось втрачених гармонiй?..  Хоче  знати,
якою вона ранiше була, як почувала, як мислила... Внутрiшньо будуючи себе,
зверта╨ться за досвiдом людського - й туди, у вiки..."
   Рiка щодалi розляга╨ться ширше - сонячно, повноводо.
   - Натурне освiтлення, його треба вмiти читати, - каже Ягуар.  -  А  вiн
умiв. Не плiвку - нерв закладав у камеру.
   - I все ж невдоволення не покидало його, - зауважила Ярослава. -  Казав
якось, що краса  природного  освiтлення  сьогоднi  операторам  да╨ться  ще
далеко не повнiстю... Мрiяв про досконалу технiку,  яка  б  дала  змогу  в
неполаманостi,  незбiднено  винести  на  екран   отi   природнi   рефлекси
освiтлення, що були помiченi ще майстрами iталiйського Ренесансу..
   I  чомусь  згаду╨ться  Колосовському  те  хлоп'я  з  iншого  берега,  з
вiдсвiтом шторму на лицi, його кипучого сяйва... Звiдки те бралося свiтло?
Вiд яко© чистоти? Вiд яких меридiанiв  накочувалось  воно  разом  з  валом
прибою, з литвом бурунiв, несучi© в собi  бризки  бур  i  свiтляну  порошу
сонця? Юним сфiнксом в червонiм  пуловерi  називав  Сергiй  хлопчика,  все
хотiв  розгадати  тайну  тi╨©   дитячо©   усмiшки,   що,   як   промiнець,
зароджувалась над розшаленiлим  прибо╨м...  "Про  що  дума╨ш,  Сергiю?"  -
"Думаю все про ту ж вiчну гармонiю, хоч не знаю, чи скоро буде вона,  якщо
досi - протягом вiкiв - не було..."
   Ширша╨ роздолля вод, щодалi  бiльше  свiтла.  Пробували  його  передати
музикою на партитурах. Звичайно, в  ньому  щось  с  зпачпс.  Може,  навiть
винятково значне. Недаром ця тайна вабила стiлькох  митцiв,  не  давала  й
тво╨му операторовi спокою... Не  зник  вiн,  не  зник!  Такi  не  зникають
безслiдно. Чи варто й жити було б, щоб стати лише гравi╨м,  сiрим  намулом
на полях iсторi©... Людина, - якщо була вона людиною, - сама ста╨  часткою
все'загального свiтла! В розливi нашого життя ╨ i його, Сергi╨ве,  свiтло.
I Прiсине. I Шамiлеве. Й Решетнякове...
   Води гирла! Очерети i птахи... Пригадав Колосовськпй, ;;к кiлька  рокiв
.тому з  Сергi╨м  вони  десь  тут  фiльмували  птахiв  для  документально©
стрiчки... Ночували в хатинi ╨геря серед безкраю очеретiв, а вранцi  птахи
©х розбудили сво©м лебединим клекотом, нi з чим не  зрiвнявшiм,  солодким,
як весна, як сама любов... "Це вже неземне, - казав  тодi  Сергiй.  -  Цей
рапок рожевий, мов фламiнго... I голоси бiлокрилих сирен над  очеретами...
Таку насолоду життям, певне, зiпали тiльки грецькi боги".
   Шукали  Сергiя  по  всьому  гирлу,  обнишпорювали   береги,   заводi...
Знаходили цiлi в'язанки задубiлих черевикiв та спортивних  дитячих  кедiв,
що ©х повiнню занесло сюди  десь,  мабуть,  iз  взутт╨во©  фабрики.  З-пiд
очеретiв, з-пiд низьких, в переплетенiм корiннi берегiв знову виходили  на
просторе. Нiде не було.
   Очi  слiпило  мигтючiстю  неба  й  води.  Оливково-срiблястий,   сугубо
пiвденний колорит пану╨ на всьому. Мовби колiр  давнини,  барва  вiчностi.
Жодного вертольота в повiтрi,  "час  вiд  часу  лише  птах  пролетить  над
вербами, над очеретами - бiло, неквапно. Небо гирла,  небо  Овiдiя...  Яка
злагода i розкiш в природi, що недавно шаленiла чорним вибухом  циклону...
Ся╨ пiвкуля неба, да╨ свiтло усiм цим водам, вербам, очеретам,  а  вони  у
вза╨мнiй щедростi вiддають сво╨  свiтло  йому.  Свiтло  оце  всепроймаюче,
мабуть, тiльки воно й не етапе тлiном. Силу,  що  творить,  силу  сонця  й
непогасних вчинкiв людських - хiба ©© вбити циклонам?
   Маревом, блиском усе переповнене.  Все  злилось,  по╨дналось  в  стихi©
сонця, в гармонi© життя. Стоп, катер! Яка очеретина! Як вона  переблиску╨,
торкнута вiтерцем... Скiльки пластики в коливаннi цi стеблини  з  хитливим
ритмiчним переливом свiтла на нiй! Вiддзеркалена на мигтгочiм екранi води,
вона похиту╨ться, живе, нечутно розмовля╨ з водою, з вiтром, iз сонцем,  з
другом вашим, може, розмовля... Вхопи, зафiксуй  цей  порух  очеретини,  i
свiтiння вод, i срiблястiсть верб, ©х епiч.пу задуму... Зафiльмуй, збережи
цю велику творчiсть природи! Але кому, навiщо? Хто  дорожитиме?  Чи  перед
ким iз прийдешнiх постане цей величавий спокiй гирла i ця очеретина  в  ©©
плавкiм коливаннi, чи оживе вона, як рядок гекзами©ра, ик скалка краси, як
необхiднiсть?
   - Толстой десь  сказав:  люди  як  рiки,  -  почувся  задумливий  голос
Ярослави. - Наче про Сергiя сказав...
   "Ця рiка, вона теж як людина: сягнула  свого  апогею,  вибухла  повiнню
свiтла i саме тепер, коли свiтлом мудростi осяяна,  в  спокiйних  розтоках
гирла мусить завершувати свiй плин... Вже ста╨ Океаном".
   Не впiзнати рiку. Те, що недавно чорно, ревiло,  ламало,  трощило,  тут
поступилося мiсцем iншiй повенi - повенi, яка не руйну╨.
   Плине,  ущерть  налита  свiтлом,  рiка.  Розсунула  очерети,  розлилася
привiльне, вiдтворю╨ саму широчiнь i сяйво неба, з усiм живим  спiлку╨ться
сво╨ю безмовною мовою... Тут я впадаю в Свiтовий океан. З  цими  очеретами
прощаюсь, що, як  ╨гипетськi  папiруси,  вбирають  в  себе  щедрi  тайнощi
свiтла... Прощаюсь з  прикордонною  вишкою,  що  височить  в  очеретах,  i
прикордонник молодий там чату╨ з бiноклем угорi... Цей день чату╨, залитий
потопом свiтла, i маревну тишу верб, i безконтрольний  полiт  птаха  понад
усi межовi знаки... Йду, зникаю сво©ми прiсними водами в Свiтовiм  океанi.
Вiн поглина╨ мене, одну з безлiчi рiк, щоб уподiбнити  собi,  розчинити  у
синiх сво©х безмежжях. А чи так уже й безслiд зникаю? Не позначусь хiба  -
хоч певною мiрою - на окладi його ж власних вод, на мiрi ©© солоностi,  на
рiвнi його не регiв, на самому характерi Океану? Рiка  рiвнин  i  гiр,  ще
довго тектиму й там, серед моря, далеко буде видно серед морсько©  блакитi
течiю рудо© рiчково© води; вона й там.
   Довго зберiгатиме свою рiчкову природу - и  прiсноту  джерел,  i  колiр
гiрських та долинних грунтiв, i внутрiшнiй рух Життя... Вода серед води  -
вже в цьому ╨ незвичайнiсть; i ╨ щось значне в  самому  актi  впадання,  в
цьому одвiчнiм ╨днаннi гирла рiки з Океаном.
   Свiтиться свiт. Всюди розiллялося тихе, срiблясте, безкра╨...
   I повiнь уже тут не повiнь.
   I небо вже тут не небо, а небеса.

Last-modified: Sat, 31 Aug 2002 10:39:51 GMT

Оцените этот текст: