зберiгав бiльше мiсяця; щоки здавались запалими, й надто щiльнi веснянки неначе розмазували селянську красу ©© рис. Це перше враження (вузенький людський iнтервал мiж двома ударами хижого серця) ясно передвказувало одне: все що овдовiлому Гумберту слiд було зробити, все що вiн хотiв i зажадав зробити - було дати цiй змарнiлiй, хоча й забарвленiй сонцем сирiтцi aux yeux battus (i навiть цi свинцевi тiнi пiд очима були в веснянках) пристойну освiту, здоров'я, щасливе дитинство, чистий дiм, милих колежанок, серед яких (якщо Паркi зласкавляться на винагороду безталанному) вiн, мабуть, знайде гарненьку отроковицю, призначену винятково для гер доктора Гумберта. Втiм, як оком змигнути, як нiмцi кажуть, ця небесно-добродiйна лiнiя поведiнки була стерта, i я наздогнав здобич (час рушить швидше вiд наших фантазiй!), i вона знову була мо╨ю Лолiтою - й навiть була нею бiльше, нiж будь-коли. Я опустив руку на ©© теплу русяву голiвку й пiдхопив ©© валiзу. Вона вся була з руж та меду; на нiй була ©© найбарвистiша ситцева сукня з узором червоних яблучок, руки й ноги вкривала золотаво-брунатна засмага; подряпинки на нiй довжились пунктиром iз крихiтних запеклих рубiнiв, а рубчастi закоти вовняних шкарпеток скiнчались на пам'ятному менi рiвнi; й чи то через дитячу ©© ходу, чи то вiд того, що я пам'ятав ©© завше на пласких пiдошвах, та здавалось, що ©© брунатно-бiлi напiвчоботи ©й надто великi i що до них надто великi пiдбори. Прощавай, таборе "Ку", веселий "Ку-Ку", прощавай простий нездоровий столе, прощавай друже Чарлi! В гарячому авто вона всiлась поряд зi мною, пришльопнула спритну муху на сво╨му звабному колiнку, потiм енергiйно обробляючи в ротi гумову жуйку й швидко вертячи рукоятку, опустила вiкно на сво╨му боцi й знову вiдкинулась. Ми мчали крiзь смугастий, плямистий лiс. "Як мати?", спитала вона гарненько, й я сказав, що лiкарi не зовсiм ще встановили, в чому рiч. В усякому разi щось iз шлунком. "Щось жахливе?" "Нi, зi шлунком". Я пояснив, що ми ма╨мо залишитись деякий час поблизу; лiкарня розташована в селищi бiля веселого мiстечка Лепiн╢вiля, де на початку дев'ятнадцятого столiття мешкав вiдомий поет, i де ми переглянемо всi кiнопрограми. Вона знайшла, що проект - перший сорт, спитала, чи дiстанемось Лепiн╢вiля на дев'яту годину вечора. "Ми будемо в Брайслaндi в обiд", вiдповiв я. А завтра вiдвiда╨мо Лепiн╢вiль. Якою була вчорашня екскурсiя? Тобi було дуже весело в таборi?" "У-гу" "Шкода вiд'©жджати?" "Унг-унг" "Говори, Ло, а не хрюкай. Розкажи менi що-небудь" "Що саме, та-ту-сю?" (останн╨ слово вона вимовила дуже роздiльно й без iронi©). "Все одно, що". "Чи можна вас звати на ти й тато?" (при цьому зiщулилась, дивлячись на дорогу. "Прошу". "Ото смiх! Коли це ви встигли в маму втюхкатись?" "Стане день, мила Ло, коли ти збагнеш багато чуттiв i положень, як, наприклад, гармонiю й красу чисто духовних стосункiв". "Як же!", вiдказала нечемна нiмфетка. В дiалозi настала невизначена пауза, заповнена мальовничим навкiллям. "Ба поглянь, Ло, скiльки там корiв на тому схилi!" "Менi зда╨ться, мене виверне, якщо погляну на ще одну корову". "Зна╨ш, Ло, я страшенно скучив за тобою". "А от я за тобою не скучила. До того - мерзенно зраджувала, та це аж нiчого не значить, адже ти все одно перестав мною цiкавитись. Ви добряче шкварите, пане. Багато швидше, нiж мама". Я перейшов зi слiпо© швидкостi в сiмдесят миль на годину до напiвслiпо© в п'ятдесят. "Чому ти вважа╨ш, що я перестав тобою цiкавитись?" "Ну, по-перше ти мене ще не поцiлував". В собi обмираючи, в собi знемагаючи, я смутно побачив спереду порiвняно широке узбiччя, i з пiдскоками й погойдуванням з'©хав на траву. Пам'ятай, що це дитина, пам'ятай про це... Не встигло авто зупинитись, як Лолiта аж упливла в мо© обiйми. Не смiючи дати собi волi - не смiючи дозволити собi зрозумiти, що саме це (солодка вогкiсть, хиткий вогонь) i ╨ початок того невимовного життя, яке зусиллям волi за вмiло© пiдтримки долi я нарештi змусив здiйснитись - не смiючи по-справжньому ©© цiлувати, я дотикався ©© гарячих губ з величезною шанобливiстю, вбирав ©© дрiбними ковтками - о, цiлком безгрiшно! Та, вона, нетерпляче сiпнувшись, прип'яла свого рота до мого так мiцно, що я вiдчув ©© великi переднi зуби й роздiлив з нею м'ятний смак ©© слини. Я, звичайно, знав, що з ©© боку це тiльки невинна гра, пустування пiдлiтка. Вдавання пiдробки в фальшивому романi. Всякий душецiлитель, як i всякий розбещувач пiдтвердить вам, що межi й правила цих дитячих забавок ╨ розпливчастi або в усякому разi надто по-дитячому субтильнi, щоб ©х мiг уловити дорослий партнер, а тому я страшенно стерiгся зайти надто далеко й змусити ©© вiдсахнутись зi сполоханою вiдразою, й тому що менi за будь-що, й понад все, кортiло скорiше принести ©© пiд фалдою в герметичний затишок Зачарованих Мисливцiв, який був за вiсiмдесят миль, благословенне навмання розiмкнуло нашi обiйми за чверть секунди до того, як вiз дорожньо© полiцi© пригальмував бiля нас. Його червонопикий i густобровий водiй уп'явся в мене: "Скажiть, вас не обiгнав край перехрестя синiй седан то© ж фiрми, що й ваш? Чи не помiтили?" "Ми не бачили", вiдказала Ло, послужливо-спiшно перехилившись через мене й поклавши невиннi руки менi на колiна, "ба ви зовсiм упевненi, що вiн був синiй, тому що - " Патрульник (яку нашу тiнь наздоганяв вiн?) нагородив вродливицю кращою сво╨ю усмiшкою й виконав повний поворот. Ми по©хали далi. "Який бовдур!" вигукнула Лолiта. "Вiн мав тебе злапити". "Будь ласка, чому ж - мене?" "Тому що гранична швидкiсть в цьому безглуздому штатi ╨ лише п'ятдесят миль на годину, а ми - нi, нi, не сповiльняй, ти теж глуп як дуб. Вiн тепер далеко." "Перед нами ще лежить довгий перегiн", сказав я, "i я б хотiв бути там до пiтьми. Так що веди себе як чемна дiвчинка". "Капосна, капосна дiвчинка", затишно проказала Ло. "Неповнолiтня делiквенточка, попри прямоту й симпатичнiсть. А свiтло було червоним. Я нiколи не бачила тако© ©зди". Ми мовчазно прокотили повз мовчазне городисько. "От би мама розлютилась, якби дiзналась, що я й ти коханцi." "Господи, Лолiто, хiба можна казати такi речi?" "Та ми дiйсно ╨ коханцi, правда?" "Аж нiяк. Погода щось iзнову псу╨ться. Чи не бажа╨ш ти менi розповiсти про цi тво© маленькi витiвки в таборi". "Ти якось дуже книжково висловлю╨шся, любий татусю". "А тебе легко ошелешити?" "Нi, говори". "Настiйливо прошу вiдповiсти". "Давай зупинимось на тихiй боковiй стежцi, й я тобi розповiм". "Ло, я серйозно прошу тебе не пустувати. Ну?" "Ну - я брала дiяльну участь у таборовому життi". "Ensuitе?" "Ансуiт, мене вчили жити груповим життям, щасливим i повним життям, i при цьому розвивати власну гармонiйну особистiсть. Словом, бути цяцiнькою". "Так, я бачив щось подiбне в вашiй брошурцi." "Ми полюбляли спiвати хорових пiсень бiля великого камiна чи пiд паскудним зоряним небом, i звучання власного щастя кожно© з нас зливалось iз голосом групи." "У тебе чудова пам'ять на цитати, Ло, та я просив би тебе утриматись вiд лайливих словечок". "Герл-скаутське гасло", вела далi Лолiта в захватi, "це також i мо╨ гасло. Я наповнюю життя достойними справами, як, наприклад - нi, лiпше без прикладiв. Мiй обов'язок бути корисною. Я друг усiх тварин чоловiчо© статi. Я виконую ©х примхи. Маю завжди добрий настрiй. Ось про©хало це полiцiйне авто. Я заощадлива, й завжди грiшу думкою, словом i вчинком." "Тепер сподiюсь, це все, мо╨ дотепне малятко". "Так, усе. Втiм, постривай-бо. От iще що: ми пекли пироги на сонячнiй плитi з рефлектором. Правда, цiкаво?" "Звiсно, цiкаво". "За цей час ми вимили розбiльон тарiлок. "Розбiльон" - це значить "дуже - дуже - багато" на засюканому вчительському дiалектi. Та ось, ледь не забула, за висловом мами. Ми робили рентгенiвськi знiмки. Це вважалось страшенно забавним". "C"est bien tout?" "C"est. Як не рахувати малесенько© штуки, про яку я можу розповiсти, без того, щоб геть не почервонiти". "Розповiси потiм?" "Так - якщо будемо сидiти в пiтьмi й можна буде говорити пошепки. Ти що - спиш у кiмнатi як ранiш чи в однiй купi з мамою?" "У себе як ранiш. Твою мати буде покладено на дуже серйозну операцiю, Ло". "Зупинись-но там-от край молочного бару", сказала Ло. Сидячи на високому табуретi, зi смугою сонця, що перетинала ©© голу брунатну руку, Лолiта отримала башту розма©того морозива, политого якимсь синтетичним сиропом. Це було згромаджено й подано ©й цупким, прищавим парубком у засаленiй краватцi метеликом, котрий уп'явся в мою крихку, легко вдягнену дiвчинку з хижим зухвальством. Нетерпiння дiстатися Брайслaнда й Зачарованого Спочину ставало нестерпним. На щастя, вона впоралась iз морозивом за раз-два, як завше. Я спитав: "Скiльки в тебе дрiбних?" "Нi копiйчини", вiдказала вона, журно здiймаючи брови й показуючи менi порожнi нутрощi гаманця. "Це буде виправлено, але на все свiй час" збундючено проказав я. "Ну то як - ходiмо?" "Слухай, де тут у них уборна?" "Я туди тебе не пущу. Це напевно мерзенна буда. Ну, то ходiмо." Вона була суттю слухняною дiвчинонькою, i я не втримався й поцiлував ©© в шию, коли ми знову сiли в авто. "Не смiть цього!" сказала вона, дивлячись на мене з непозiрним здивуванням. "Я не люблю, щоби мене лизали. Огидний розпусник!" Здiйнявши плечика, вона потерлась по ньому ши╨ю. "Перепрошую", пробурмотiв я. "Я до тебе дуже прив'язаний, от i все". Ми просувалися далi пiд хмурим небом вгору звивистою дорогою, а потiм знов униз. "Що ж, i я до тебе нiбито прив'язана", сказала Лолiта сповiльнено-нiжним тоном, i, нiбито зiтхнувши, нiбито посунулась ближче до мене. (О, Лолiто моя, ми нiколи не до©демо!) Сутiнки вже почали проймати чудовний маленький Брайслaнд, його архiтектуру в ложноколонiальному стилi, сувенiрнi лавки та ╨вропейськi липи, коли ми по©хали по слабовсвiтлених вулицях у пошуку Зачарованого Спочину. Повiтря, все перлисте вiд рiвно© мжички, зоставалось теплим i зеленим, i довга черга, складена головним чином з дiтей i старикiв, уже довжилась проти каси кiнематографу, що струменiв огнястими самоцвiтами. "Ах, цей фiльм я дуже хочу подивитись! Пiдемо зараз по обiдi. Будь ласка, пiдемо!" "Що ж, можна", протягнув Гумберт, хоч вiн-то, хитрий, розпалений чорт, чудово знав, що на дев'яту годину вечора, коли почнеться його власна вистава, вона спатиме мертвим сном в його обiймах. "Полегше!" скрикнула Ло, котру штурхнуло вперед, коли клята вантажiвка перед нами, з карбункулами, якi запульсували на озаддi, зупинилась край перехрестя. Я подумав, що якщо ми не до©демо до готелю - вмить, чудом, за найближчим рогом - я втрачу всяку владу над гейзiвським ридваном з його безпорадними "двiрниками" й несамовитими гальмами. Та дарма, перехожi, до яких я звертався по вказiвки, або самi не знали мiста, або перепитували, щулячись: "Зачарованих...?" наче я був божевiльний; чи то вдавались до таких мудрованих пояснень, з геометричними жестами, геометричними розповiданнями й чисто-мiсцевими прикметами (...по тому повернiть на пiвдень ...не до©жджаючи будiвлi суду...), що я не мiг не схибити з путi в лабiринi ©хньо© зичливо© балаканини. Лолiта, чи© гарненькi рiзнокольоровi нутрощi вже потравили з'©денi ласощi, передчувала рясний обiд i почала юмзати. Та для мене, хоч я давно примирився з iснуванням певно© вторинно© долi (легковажно© секретарки Мак-Фатума, так би мовити), яка пнеться з дрiбницями й заважа╨ грандiозним планам щиросердого начальника, цi скреготливi зупинки, цi просування наугад бульварами Брайсланда були, мабуть, найтяжчим випробуванням, яке дотепер випало на мою долю. В подальшому я неодноразово смiявся, пригадуючи свою недосвiдченiсть - як я з хлоп'ячою впертiстю хотiв знайти саме цей готель iз забагливою назвою - тодi як повз наш шлях неоновi знаки численних мотелiв запрошували в вiльнi кiмнати, готовi прийняти кого завгодно - комiвояжерiв, збiглих каторжникiв, iмпотентiв, великi родини, а також найблудливiшi й найненажерливiшi пари. О, мирнi автомобiлiсти, що ви плинете крiзь чорняву ночi, якi забавки, якi виверти хотi ви могли б угледiти з вашого бездоганно гладкого шосе, якби цi комфортабельнi куренi, враз лишившись усяко© пiгментацi©, стали прозорi як ларчики зi скла! Диво, якого я жадав, таки вiдбулося! Мужчина й дiвчина, бiльш або менш сполученi в темнявi автомобiля, що встав пiд деревним краплинням, повiдомили нам, що ми знаходимось в самому серцi мiського парку, та що варто тiльки взяти лiворуч при наступному свiтлофорi, й ми поцiлимо. Жодного свiтлофора ми не знайшли - парк був чорним як грiх, якому вiн слугував прикриттям - пiдпавши пiд плавний чар добре спланованого закруту, ми крiзь iмлу розгледiли дiамантове мигтiння вогнiв, далi - нiчний блиск озера, й ось вiн став проти нас, дивно й невiдворотно, пiд прозорими деревами, нагорi, де кiнчався посипаний жорствою в'©зд - бiлий чертог Зачарованих Мисливцiв! Спочатку здалось, що запаркованi автомобiлi прилаштованi рядком як бiля корита свинi, затуляють доступ; та раптом, немов казково, поважних розмiрiв вiдкрите авто, лиснiюче вишневим блиском пiд освiтленим вогнями дощем, заворушилось - енергiйно позадкувало пiд кермом кремезного пана - й ми вдячно слизнули в утворену пройму. Я зразу ж докорив сво©й квапливостi, помiтивши, що мiй попередник тепер скористався чимось на кшталт гаражику, пiд дашком якого було достатн╨ мiсце й для другого возу; та моя нетерплячiсть не дозволила менi вчинити як вiн. "Оце шик!" зазначила моя вульгарна краля, щулячись на лiпний фасад. Вона вилiзла з авто на шелест мрячного дощу i рвучко дитячою ручкою обсмикнула плаття, застрягле межи персиковими щiчками - перефразуючи Роберта Браунiн╢а. При свiтлi, що обливало фронтон, сахалися й гойдались на бiлих колонах збiльшенi силуети каштанового листя. Я вiдiмкнув багажник. Сивий горбань маврин в доволi приблизнiй лiвре© поклав на вiзок нашi валiзи й повiльно покотив ©х у хол. Хол був сповнений старих дам i священикiв. Лолiта сiла навпочiпки, щоб обсипати ласками бiлопикого, в синiх веснянках, з чорними вислими вухами, кокер-спанiеля, який на килимовiй флорi прямо-таки танув пiд ©© долонею - та й хто б не танув, о мо╨ бiдне серце... Я ж, тим часом, прочищав горло i, крiзь натовп, собi шлях до окремо© контори. Там лисий, поросячого виду, старух - усi були старi в цьому готелi - оглянув мене, пiдозрiлого брюнета, з чемним усмiхом, за тим неквапно витяг мою (спотворену) телеграму, не подолав темних сумнiвiв, обернувся, щоб поглянути на стiнний годинник, i нарештi сказав, що "дуже вибача╨ться" - держав кiмнату на два лiжка до пiв-на-сьомо© вечора, а тепер ©© здано: церковний з'©зд, бачте, збiгся з виставкою квiтiв у Брайсландi. "Мо╨ iм'я" зимно перервав я, "не Гумбер╢, i не Гамбур╢ер, а Герберт, тобто, перебачте, Гумберт, i менi все одно, хай буде одинний номер, тiльки додайте лiжко для мо╨© маленько© доньки, ©й десять рокiв, i вона втомилась". Рожевий старець добродушно озирнув Лолiту, котра все ще стояла навпочiпки, привiдкривши губи, слухаючи в профiль, що ©й казала з глибини кретонового фотеля хазяйка собаки, древня старуха, сповита фiалковими вуалями. Якi б сумнiви не мучили мерзотника, вони розвiялись на видок мо╨© арiйсько© ружi. Вiн сказав, що певно вiднайдеться дещо, так - номер з двiйною постiллю. Що ж до лiжечка - "Мiстере Ваткiнс, чи не ма╨ зайвого лiжечка...?" Лiжечкiнс, також рожевий i лисий, з бiлим волоссячком з-вiд вушних та iнших дiр, наблизився й заговорив, а я вже розгвинчував вiчне перо. Нетерплячий Гумберт! "Нашi подвiйнi постелi - суттю, ╨ потрiйнi" поважно казав вiн, вкладаючи спати батька й доньку. "Пригадую, був якось у нас особливо великий наплив i ми поклали в одну постiль трьох дам й ось таку дiвчинку, як вашу. Менi навiть зда╨ться, що одна з дам була перевдягнений мужчина (мо© вiдсебеньки). Втiм, чи не ╨ зайвого лiжка в номерi сорок-дев'ятiм, мiстере Швайн?" "Боюсь, його дали сiмейству Свун", сказав Швайн, перший з двох блазнiв. "Ми вже сяк-так полашту╨мось", сказав я. "Пiзнiше до нас, можливо, долучиться моя дружина - та навiть так, я гадаю, ми впора╨мось". На цей час обидвi рожевi свинi вже забули про гумбертофобство. Повiльним i чiтким начерком зловмисника я написав: Доктор Едгар Г. Гумберт iз донькою, 342, Лоун стрiт, Рамздель. Ключ (номер 342!) був менi мигцем показаний (так фокусник показу╨ монету, яку вiн збира╨ться спальмiювати) й одразу ж переданий Дядьковi ому. Лолiта, лишивши собаку (так i мене вона залишить), пiдвелась; дощова крапля впала на могилу Шарлотти; гарнява мавринка, що спустилась з небес, вiдiмкнула з середини дверi лiфта, й приречене дитя ввiйшло в нього, а за нею слiдом пiшли ©© кехкаючий батько i ом з валiзами, як розiпнутий краб. Пародiя на готельний коридор. Пародiя на тишу й на смерть. "Поглянь, та це ж номер нашого дому", весело вигукнула Лолiта. Двоспальне лiжко, дзеркало, двоспальне лiжко в дзеркалi, дзеркальнi дверi стiнно© шафи, такi ж дверi до ванно©, чорнильно-син╨ вiкно, вiдбите в ньому лiжко, таке ж лiжко в шафовому дзеркалi, два крiсла, стiл зi скляним покриттям, два нiчних стольчики, двоспальне межи ними лiжко: точнiше, велике лiжко полiрованого дерева з ворсянистою ковдрою пурпурного кольору й парою нiчних жарiвок пiд шлярованими нiчними абажурами. Я дуже хотiв покласти п'ятидоларового папiрця на цю блiдо-буру долоню, та остерiгся, що така щедрiсть може бути неправильно витлумачена, а тому поклав четвертного. Додав ще один. Вiн пiшов собi. Клац. Enfin seuls. "Та як же - ми будемо спати в однiй кiмнатi?" сказала Лолiта, динамiчно приндячись, як робила була, без гнiву, без гидливостi (хоч явно на межi цих почуттiв), а саме динамiчно, коли хотiла обважити свiй запит особливо ревною значущiстю. "Я прохав у них додаткове лiжко. Яке, на твою ласку, я вiзьму собi". "Ти збожеволiв", вiдказала Лолiта. "Чому це, моя коштовна?" "Тому, каш-тов-ний, що коли каш-тов-на мама дiзна╨ться, вона з тобою розлучиться, а мене придушить". Просто - динамiчно; не беручи всерйоз. "Послухай мене", сказав я сiдаючи; вона ж стояла на два кроки вiд мене i з задоволенням дивилась на сво╨ вiдображення, при╨мно здивована ним, сповнюючи власним рожевим свiтлом здивоване й задоволене дзеркало шафово© дверцi. "Послухай мене, Лолiто. Настановимо дещось раз назавше. В чисто-практичному сенсi, я - твiй батько. Я до тебе дуже нiжно прив'язаний. У вiдсутнiсть тво╨© матерi я вiдповiдаю за твiй добробут. Ми небагатi, й оскiльки ми подорожу╨мо, нам доведеться - нам доведеться бути багато разом. Коли двох ╨ в однiй кiмнатi, неминуче трапля╨ться - як би це назвати - трапля╨ться деяке ..." "Кровозмiшення", пiдказала Лолiта - й увiйшла в шафу з молодим золотим реготцем, вiдчинила сумiжнi дверi, й передбачливо глянувши туди сво©ми дивними димчастими очима, щоб не помилитися знову, пiшла собi в ванну. Я розчинив вiкно, зiрвав iз себе просякнуту потом сорочку, перевдягнувся, перевiрив у кишенi пiджака, чи там пiгулки, й вiдiмкнув валiзу. Вона вийшла з ванно©. Я спробував ©© обiйняти - так, невмисно, крапля стримано© нiжностi перед обiдом. Вона сказала: "Пропоную пох╨ряти гру в поцiлунки й пiти жерти". Ось тут я й пiднiс свiй сюрприз. Ах, мрiя мрi© мо╨©! Вона попрямувала до розкрито© валiзи, нiби пiдстерiгаючи здаля здобич, нiби в сповiльненому кiнематографi, вдивляючись в оцю далеку скарбницю на багажному передку (що в не© з очима, подумав я, з цими великими сiрими вiчми, чи то ми вдвох зануренi в ту саму зачаровану iмлу?). Вона пiдступала до не©, доволi високо здiймаючи ноги на доволi високих пiдбоях i згинаючи чарiвливо хлоп'ячi колiна так довго, в розширеному просторi, наче йшла пiд водою або як в отих снах, коли бачиш себе невагомим, за тим вона пiдняла за рукавчики файну, дуже коштовну, мiдяного шовку, кофточку, так само ж повiльно, так само ж мовчки, розправивши ©© перед собою, як нiбито була зацiпенiлим ловцем, в якого забракло подиху вiд виду неймовiрного птаха, розтягнутого ним за кiнцi пломенястих крил. За тим стала витягувати (поки я стояв i дожидав ©©) повiльну змiю лискучого ремiнця й приладнала до себе. За тим вкрадлась в дожиданi для не© обiйми, сяюча, зомлiла, ласкаючи мене поглядом нiжних, та╨мничих, порочних, байдужих, сутiнкових очей - в-сам-раз найбанальнiша шлюшка. Тож ось кого сподобляють нiмфетки - поки ми стогнемо й кона╨мо. "Чим цiлунок пув боганим?" промимрив я, дихаючи ©й у волосся (влада над словами щезла). "Якщо вже хочеш знати", вiдказала вона, "ти робиш не так, як треба". "Накажи, як". "Все в свiй час", вiдповiла провинниця мо╨© кривомови. Seva ascendes, pulsata, brulans, kitzelans, dementissima. Elevator clatterans, pausa, clatterans, populus in corridoro. Hanc nisi mors mihi adimet niemo! Juncea puellula, jo pensavo fondissime, nobserva nihil quidquam; та звичайно, наступно© митi я мiг би як-небудь жахливо схибити; на щастя, вона вернула до скарбницi. З ванно©, де менi довелося доволi довго переключатись для скромно© нужди, я чув (стоячи, хиблячи, тамуючи дух) "ахи" й "охи" дiвчинкового захвату. Руки вона вимила тiльки тому, що вподобала окреме мильце-писанку. "Час iти, люба, я думаю, ти так само зголоднiла, як i я". I ось ми рушили до лiфта; донька - гойдаючи свою стару бiлу торбинку, батько - на крок попереду (nota bene: нiколи не йти позад не©, адже вона не дама). Поки ми стояли (тепер уже поряд), дожидаючи лiфта, вона закинула голову, нестримано роззявилась i трухнула кучерями. "О котрiй годинi вас будили в таборi?" "О пiв-на" - вона спинила новий позiх - "сьому", ззявнула до кiнця з подрогом усього тiла. "Сьому", повторила вона, i горло в не© знов стало наповнюватись. Готельний ресторан вiтав нас запахом смаженого жиру й склянистим усмiхом. Це було просторе й претензiйне примiщення з манiрними фресками по стiнах, що зображали мисливцiв, зачарованих у розма©тих поставах серед численних нецiкавих тварин, дрiад i дерев. Кiлька розсипаних по залi старих дам, два священики й широкоплечий добродiй в клiтчастому пiджаку мовчки скiнчали обiд. Ресторан закривався о дев'ятiй, i скам'янiлi на вид подавальницi в зеленiй унiформi розпачливо швидшали - на мо╨ щастя - нас позбутись. "Ти поглянь, як вiн схожий, як неймовiрно схожий на Ку©льтi", стиха проказала Лолiта, гострим засмаглим лiктем не те що вказуючи, але палко стримлячи вказати на самотнього пана в спортивному пiджаку, що сидiв у найдальшому кутi зали. "На кого - на нашого товстого дантиста?" Лолiта затримала в ротi тiльки що взятий ковток води й поставила назад на стiл свою розколисану склянку. "Та дурощi", сказала вона, кахикнувши смiхом, "я мовлю про того письменника, що вiн на цигаркових рекламах". О, славо! О, жiнки! Коли принесли й бухнули на стiл солодке - для панночки великий клин вишневого торту, а для ©© покровителя бомбочку вершкового морозива (значну частину якого вона негайно додала до свого торту), я витягнув з кишенi бульку, що мiстила ТАТОВI Пiгулi. Вдивляючись нинi в блiду немiч цих фресок, в цю дивну, моторошну мить, можу пояснити свою тодiшню поведiнку тiльки механiчною дi╨ю безповiтряного простору, притаманного снам, у якому оберта╨ться ушкоджений розум; ба в ту мить усе менi ввижалось суцiльно простим i неминучим. Я оглянув залу, впевнився, що останнiй серед обiднiх пiшов, вiдкупорив бульку, i з величезним зимнокров'ям нахилив його над долонею. Я не раз прорепетирував перед дзеркалом цей жест, яким швидко пiдносиш порожню жменю до рота й вiдправля╨ш у нього неiснуючу пiгулку. Як я i сподiвався, вона накинулась на бульку з великими, надливо-барвними капсулями, начиненими дурманом Сплячо© Красунi. "Синенькi!" скрикнула вона, "лiлово-синенькi. З чого ©х зроблено?" "З лiтнього неба", вiдповiв я, "зi слив, зi смокв, iз виноградно© кровi царiв!" "Нi, серйозно... Будь ласка!" "Ах, це просто Фiалкапсюлi. Вiтамiн Iкс. Робить тебе дужим, як бик-с альбо штик-с. Волi╨ш скуштувати?" Лолiта простягнула руку, енергiйно киваючи. Я сподiвався, що зiлля дiятиме швидко. Воно подiяло блискавично. Позаду був довгий день, вранцi вона каталась човном з Варварою (сестра котро© вiдала водяним спортом, як моя п'янливо-доступна нiмфетка почала менi розповiдати посеред напiврозчавлених неборозпираючих ззявкiв, якi дедалi збiльшувались в обсязi) та ще займалися чимось-там. Кiно, яке смутно марилось ©й, було, звичайно, забуто на той час, коли ми залишили ресторан. Стоячи зi мною в лiфтi, вона притулилась до мене, напiвусмiхаючись ("чи сказати, чим я займалась?"), напiвзлiплюючи темнi вi©. "Спати хочеться, мо'?" спитав Дядько ом, який правив лiфтом, пiдiймаючи тихого джентльмена франко-iрландського походження та його заспалу доньку, а також двох зiв'ялих жiнок, експертiв з руж, котрi так само зорили зi спiвчуттям на мою крихку, засмаглу, хитливу, рожеву, запаморочену ясочку. Менi трохи не руками довелось ©© внести в номер. Вона сiла на край лiжка, злегка хитаючись, i заговорила якимсь вуркiтливо-невиразним розтягнутим тоном. "Якщо я тобi скажу... якщо я тобi скажу, ти менi обiця╨ш (така заспана! Голiвка пада, очi гаснуть...) чи обiця╨ш не скаржитись на табiр?" "Пiсля, Лолiто. Тепер лягай. Я тебе зоставлю одну, щоби ти вклалась. Даю тобi десять хвилин". "Ах, яка я була гидотна", вела вона далi, трясучи волоссям, знiмаючи з них повiльними пальцями чорну оксамитову стрiчку. "Дай-но я тобi скажу". "Завтра, Лолiто. Лягай, лягай". Ключ я сунув у кишеню й спустився по сходах. 28. Милостивi панi присяжнi! Будьте терплячi для мене! Дозвольте менi вiдняти частинку вашого дорогоцiнного часу! Отже наступив le grand moment. Я зоставив Лолiту, яка все ще сидiла на скраю бездонного лiжка, дрiмотно пiднiмала ногу, кволо смикала шнурок i при цьому показувала спiдню сторону голо© ляжки до самого шва штанцiв у паху - вона завше з дивною неуважнiстю й безстидством, або з сумiшшю того й iншого ставилась до ось такого оголення. От, значить, яким був заповiтний образ ©©, що я його замкнув у кiмнатi, наперед пересвiдчившись, що дверi не мiстять засува зсередини. Ключ з нумерованим тягарцем з рiзьблено© деревини миттю перетворився на ваговите "сезам - вiдкрийся", на казкову вiдмичку, спроможну вiдчинити блаженне й страшенне майбуття. Вiн був мiй, вiн був частина мого гарячого, волосявого кулака. За декiлька хвилин - скажiмо, двадцять, скажiмо, пiвгодини (sicher ist sicher, як мовляв мiй дядько Густав), я вiдiмкну дверi номера 342 i знайду мою нiмфетку, мою красу i наречену, в темницi криштального сну. Присяжнi! Якби мiй захват мiг загучати, вiн би наповнив оцей буржуазний готель оглушливим ревом. I, ╨дине, за чим шкодую сьогоднi, це що я не залишив мовчки в швейцара ключ 342-о© i не залишив тi╨© ж ночi мiсто, материк, пiвкулю й усю земну кулю. Дозвольте пояснити. Мене не дуже збентежили ©© каятливi iнакомовлення. Я й доти мав твердий намiр дотримуватись рiшення щадити ©© чистоту, дiючи лише пiд сховом ночi над цiлком приспаною наркозом голявою крихiткою. "Стриманiсть i обожнювання" - ось був мiй усечасний девiз. Я мав намiр дотримуватись його, навiть якби цю чистоту (мiж iншим ╢рунтовно розвiнчану сучасною наукою) злегка попсувало яке-небудь дитяче еротичне переживання (цiлком iмовiрно гомосексуального порядку) в цьому мерзотному таборi. Звичайно, через старомоднi ╨вропейськi навички я, Жан Жак Гумберт, взяв на вiру, коли вперше ©© побачив два з половиною мiсяцi тому, що вона така непорочна, як належить бути за шаблоном "нормальнiй дитинi" з само© тi╨© пори, коли скiнчився незабутнiй античний свiт з його захоплюючими звичками. В нашу освiчену еру ми не оточенi маленькими рабами, нiжними квiточками, якi можна було зiрвати в передпоко© лазнi, як робилось у днi Риму; i ми не наслiду╨мо приклад величного Сходу в ще бiльш рознiженi часи й не пестимо спереду й iззаду прислужливих дiтей, помiж бараниною й рожевим шербетом. Вся рiч у тiм, що стара ланка, яка з'╨днувала дорослий свiт iз свiтом дитячим, тепер постала роздiленою новими звичаями й законами. Хоч я i цiкавився певний час психiатрi╨ю та громадським доглядом, я суттю майже нiчого не знав про дiтей. Бо все-таки Лолiтi було тiльки дванадцять рокiв, i якi б я поправки не робив на середовище й епоху (навiть беручи до уваги розгнузданiсть американських дiтей шкiльного вiку), менi здавалось, що розпуснi забави мiж оцими спритними пiдлiтками мають мiсце таки пiзнiше, та й за iншо© обстановки. А тому (пiдхоплюю знову нитку мого розважання) моралiст в менi обминав питання, чiпляючись за умовнi поняття про те, що собою являють дванадцятирiчнi дiвчатка. Дитячий психiатр в менi (пройдисвiт, як бiльшiсть з них, та це зараз не до уваги) пережовував новофрейдистичний гуляш та уявляв замрiйливу та екзальтовану Лолiту в "латентнiй" фазi дiвоцтва. Нарештi, сексуалiст в менi (велике й нестямне чудовисько) нiчого б не мав проти наявностi певно© порочностi в сво╨© жертви. Та десь по той бiк несамовитого щастя радились розгубленi тiнi - i я так шкодую, що ©х не завважив! Людськi iстоти, слухайте! Я мав зрозумiти, що Лолiта стала чимось конче вiдмiнним вiд невинно© Аннабелли, i що нiмфiчне зло, яке дихало крiзь кожну пору заворожено© дiвчинки, котру я готував на та╨мну втiху, робить та╨мницю i втiху - смертельними. Я мав знати (вiд знакiв, що ©х менi подавало щось всерединi Лолiти, - справжня дитяча Лолiта або якийсь зморений янгол за ©© спиною), що нiчого крiм тортур i жаху не принесе очiкуване блаженство. О, крилатi панове присяжнi! Вона моя, моя, ключ в кулаку, кулак у кишенi, вона моя! Шляхом заклинань i обчислень, яким я присвятив стiльки безсоння, я поступово прибрав усю зайву муляву i, накладаючи шар на шар прозорi фарби, довiв ©х до завершено© картини. На цiй картинi вона являлась менi оголеною - нiчого на нiй не було крiм однi╨© шкарпетки, та браслета з брелоками; вона лежала розкинувшись там, де ©© звалило мо╨ чарiвне вариво; в однiй ручцi була ще затиснута оксамитова стрiчка, знята з волосся; ©© мiдяне брунатне тiло, з бiлим негативом коротенького купального трико, вiдбитого на засмазi, показувало менi сво© блiдi молодi сосцi; в рожевому свiтлi жарiвки ╨двабно полискував перший пух на гладенькому пагорку. Великий ключ зi смуглим горiховим тягарцем був у мо©й кишенi. Я блукав рiзними залами, осяяний зсередини, мрячний ззовнi; бо обличчя жадання завше ╨ мрячне; жадання нiколи не ╨ доконечно впевненим - навiть i тодi коли нiжна жертва замкнена в тво©й фортецi - що який-небудь диявол - конкурент або - впливовий божок не пнеться скасувати приготоване для тебе свято. Висловлюючись повсякденною мовою, треба було хильнути, та бару не трапилось у цьому старому шанобному готелi, повному зопрiлих фiлiстерiв i стилiзованих речей. Мене поринуло в чоловiчу уборну. Вiдвiдувач, що залишав ©©, в клерикально-чорному стро©, з душею, comme on dit, навстiж, перевiряв гульфик (жест, який вiденський мудрець поясню╨ бажанням поглянути, чи все взято) спитав мене, як менi сподобалась лекцiя пастора Пара, й подивився зi здивуванням, коли я (Сигiзмунд Другий) сказав, що Пар - хлопчак на ять, по чому я зiм'яв у жмутик паперову серветку, якою витирав кiнчики пальцiв - вони в мене вельми чутливi - й влучно шпурнувши його в приготований для цього ресептакль, виплив у хол. Зручно спершись обома лiктями на край конторки, я спитав у мiстера Ваткiнса, чи вiн цiлком упевнений, що моя дружина не дзвонила; i як щодо лiжка? Лiжкiнс вiдповiдав, що нi, не дзвонила (покiйниця, звiсно, дзвонити не могла), i якщо ми зостанемось, полiжко поставлять завтра. З-вiд великого велелюдного примiщення з надписом над дверима "Мислива зала" лунав гомiн багатьох голосiв, що розважали чи то над садiвництвом чи то над безсмертям душi. Iнша кiмната, пiд назвою "Малинова", вся залита свiтлом, з лискучими стiльчиками й одним довгим столом iз морсом й бiсквiтами, була ще порожньою, якщо не рахувати отеси (зiв'яло© жiнки з характерною для отес склянистою усмiшкою й шарлоттиною манерою говорити), котра, вся струмуючи, пiдiйшла до мене й поспиталась, чи не пан Браддок я, тому що якщо так, мiс Борода мене допiру шукала. "От уже iм'я для жiнки", зазначив я й неквапно вийшов. Приливала й вiдливала моя райдужна кров. Я визначив чекати до половини десято©. Вернувши в хол, я натрапив там на змiну: декiлька осiб, у квiтчастому шовку або чорному сукнi, утворили окремi невеликi групи, й ельф випадку потiшив мiй зiр чудовною дитиною лолiтчиних лiт, у платтi лолiтчиного фасону, але бiлому, i з бiлою стрiчкою, що тримала ©© бiле волосся. Вона не була надто гарненькою, та вона була нiмфеткою, i ©© голi, блiдо-порцеляновi ноги й лiлейна шия створили на одну незабутню мить надзвичайно при╨мну антифонiю (якщо можна висловити музичним термiном вiдчуття в спинному мозку) до мо╨© спраги Лолiти, рум'яно© й засмагло©, збуджено© й опоганено©. Блiденька дiвчинка вiдчула мiй погляд (який був, утiм, цiлком недбалим i щирим) i, будучи до смiшного сором'язною, жахно збентежилась, закочуючи очi й тулячи руки до щоки, й обсмикуючи платтячко, й нарештi повернулась до мене худими рухливими лопатками, умисно розмовляючи зi сво╨ю коровистою матусею. Я залишив шумний хол: вийшов назовнi; деякий час я стояв на бiлих схiдцях, споглядаючи коловерть бiлястих нiчних метеликiв навколо лiхтаря в набряклiй вогкiстю чорнотi хитко© неспокiйно© ночi, й думав: усе, що зроблю, все, що посмiю зробити, буде суттю така крихта. Раптом я почуяв у пiтьмi, неподалiк мене, чиюсь присутнiсть: хтось сидiв ув одному з крiсел мiж колонами перону. Я, власне, не мiг його добачити в темрявi, та його зрадив ╢валтовний скрегiт вiдкривано© фляжки, за яким послiдувало скромне булькотiння, яке завершилось звуком мирного загвинчування. Я вже наважився вiдiйти, коли до мене звернувся незнайомий голос: "Як же ти ©© дiстав?" "Прошу?" "Кажу: дощ припинив" "Так, зда╨ться" "Я десь бачив цю дiвчинку" "Вона моя донька" "Брешеш - не донька" "Прошу?" "Я кажу: розкiшна нiч. Де ©© мати?" "Померла" "Он як воно. Шкода. Скажiть, а чому б нам не пообiдати завтра втрьох? На той час оця вся наволоч вiд'©де геть" "Я з нею також вiд'©ду. Добранiч" "Шкода. Я дуже п'яний. На добранiч. Цiй вашiй дiвчинцi треба багато сну. Сон - троянда, як кажуть у Персi©. Хочете папiроску?" "Дякую, зараз не хочу" Вiн чиркнув сiрником, та через те, що вiн був п'яний, або через те, що п'яним був вiтер, полум'я освiтило не його, а якогось глибокого старця (одного з тих, хто гайну╨ решту життя в таких-ось старих готелях) i його бiлу гойдалку. Нiхто нiчого не сказав, i темрява постала як i ранiш. По тому я прочув, як готельний старожит закахикався i з могильною лункiстю вiдхаркнувся. Я залишив веранду. В цiлому минуло вже пiвгодини. Дарма я не попросив у нього ковток вiскi. Напруження почало даватись взнаки. Якщо скрипкова струна може страждати, я страждав, як струна. Однак було б нечемно показати, що я поспiшаю. Поки я пробирався скрiзь сузiр'я людей, застиглих в одному з кутiв холу, заслiпливо блиснув магнiй - i вищирений пастор Браддок, двi дами патронеси з приколотими на грудях орхiдеями, дiвчинка в бiлому платтячку, i найвiрогiднiше вискаленi зуби Гумберта Гумберта, що продирався боком мiж зачарованим священиком i цi╨ю дiвчинкою, яка скидалась на недолiтню вiдданицю, були ось тут увiчненi, - оскiльки папiр i текст маленько© провiнцiйно© газети можуть вважатись вiчними. Бiля лiфта стояла iнша щебетлива купка. Я знову обрав сходи. Номер 342 знаходився поблизу iншого, зовнiшнього спуску для рятування на випадок пожежi. Була змога ще врятуватись - та ключ повернувся в замку, i я вже входив у кiмнату. 29. Дверi освiтлено© ванно© були привiдчиненi; крiм того, крiзь жалюзi сочився скелетоподiбний вiзерунок свiтла зовнiшнiх лiхтарiв; цi схрещуванi променi пробирались у темряву спальнi й дозволяли побачити наступне становище. Зодягнута в одну зi сво©х старих нiчних сорочок, моя Лолiта лежала на боцi: спиною на мене, посеред двоспального лiжка. ╞© простягнене крiзь легку тканину тiло й голi члени становили короткий зi╢за╢. Вона пiдклала пiд голову обидвi перини - i свою й мою; кучерi були розпатланi, смуга блiдого свiтла перетинала ©© верхнi хребцi. Я скинув одяг i вбрався в пiжаму з тою фантастичною митт╨вiстю, котру береш на вiру, коли в кiнематографiчнiй сценцi вийма╨ться процес перевдягання; i я вже поставив колiно на край лiжка, як раптом Лолiта повернула голову й уп'ялась у мене крiзь смугасту тiнь. Ба на таке-ось увiйшлий не чекав! Цiлий задум з пiгулькою-люлькою (безецна справа, entre nous soit dit) мав на метi навiяти сон, такий мiцний, що його цiлий полк не мiг би продерти, та ось, ма╨те, вона вперлась у мене, й знеможено двигаючи язиком, називала мене Варварою! Нiби-Варвара, зодягнена в пiжаму, надто для не© тiсну, завмерла, виснучи над буркотливою дiвчинкою. Повiльно, з якимсь безнадiйним зiтханням, Доллi вiдвернулась, прийнявши свою попередню позицiю. Хвилини зо двi я стояв, напружений, бiля краю, як той паризький кравець, на початку столiття, котрий пошив собi парашут, стояв, готуючись зiскочити з Ейфелево© вежi. Нарештi я вгромадився на зоставлену менi вузьку частину постiлi; обережно потяг до себе кiнцi й боки простирадл, збитих докупи на пiвдень вiд мо©х камiнно-холодних п'ят; Лолiта пiдвела голову й на мене насталилась. Як я довiдався далi вiд прислужливого фармацевта, лiлова пiгулка не належала навiть до великого й знаного роду барбiталових наркотикiв; неврастенiковi, що вiн вiрить у ©© дiю, вона, мабуть, допомогла б заснути, та засiб був надто слабкий, щоб надовго покласти спритну, хоч i втомлену нiмфетку. Неважливо, був Рамздельський лiкар шахра╨м або хитруном. Важливо, що я був ошуканий. Коли Лолiта знов вiдкрила очi, я зрозумiв, що навiть якщо снодiйне й подi╨ за годину або пiвтори, безпека, на яку я розраховував, виявилась ложною. Тихо вiдвернувшись, вона зронила голову на перину - на ту, яко© я був несправедливо позбавлений. Я лишився лежати нерухомо на краю безоднi, вдивляючись в ©© сплутане волосся й у проблиски нiмфетчино© голяви, там, де смутно проглядала половина ляжки або плеча, й намагаючись визначити глибину ©© сну по темпу ©© дихання. Пройшов деякий час; нiчого не змiнилось, й зiбравши смiливiсть я наважився злегка пiдсунутись до цього звабливого, запаморочного мерехтiння. Та ледве я вступив у ©© тепле навкiлля, як рiвне дихання призупинилось, i я пройнявся жахливою пiдозрою, що маля Долорес цiлком прокинулось i готове вибухнути криками, якщо до нього доторкнусь будь-якою частиною свого ницього, ниючого тiла. Читачу, зласкався! Як би тебе не злостив м'якосердий, хворобливо-чутливий, нескiнченно-обачний герой мо╨© книги, не обминай цих вельми важливих сторiнок! Уяви мене! Я не постану, якщо ти мене не намислиш; спробуй побачити в менi лань, яка дрижить у хащi мого власного беззаконня; всмiхнемося навiть злегка. Наприклад, - менi нiде було прихилити голову (лед