езпутного монаха, могла й не прочитати,  це  не  важило,  бо  ж  однаково
судилося ┐й пережити те саме i побачити в сво┐й вежi ще й духа злоби.
   Воно  з'явилося  перед  сонною  квпраксiвю  на  свiтаннi.  Маленьке   й
вiдворотне страховисько, що ледь  нагадувало  людську  подобу.  Воно  було
невеличке на зрiст, з довгою i худою ши║ю, спитим на синець лицем, чорними
очима, лоб мало зморшкуватий  i  вузький,  плоский  нiс,  величезний  рот,
товстi губи, пiдборiддя коротке й загострене, цапину борiдку, вуха прямi й
гострi, волосся брудне й сторчком, зуби мовби собачi, потилиця звужеца  на
клинець, випуклi груди, горб на спинi, вiдвислий зад i смердючий одяг. Все
його тiло здавалося зсудомлене вiд руху. Страховисько вхопилося за край ┐┐
ложа, страшно потрясло його i стало кричати: "Ти недовго зостанешся тут!"
   квпраксiя  прокинулася  вiд  жаху.  Коло  ┐┐  лiжка  стояла  в  темрявi
Вiльтруд, бiлiла в пiтьмi чистим сво┐м лицем, тихо кликала:
   - Ваша величнiсть, ваша величнiсть!
   - Що тобi? Налякала.
   - Дозвольте, ваша величнiсть.
   - Що сталося? Ти з'явилася менi в  образi  злого  духа.  Досi  вискаку║
серце з грудей, як згадаю те, що бачила щойно. Чому не спиш?
   - Дозвольте йому ввiйти, ваша величнiсть.
   - Кому?_ _Хто тебе прислав?
   - Вiн хоче вам добра, ваша величнiсть. I я завжди хотiла вам добра.
   - Хто? Про кого ти?
   - Там барон Заубуш, ваша величнiсть.
   - Барон? Уночi? Тут? Чого йому треба?
   -  Дозвольте  йому  сказати,  ваша  величнiсть?  квпраксiя  прокинулась
остаточно. Побачити наяву диявола, мало не доторкнувшись до нього рукою, i
почути, що десь тут Заубуш? Забагато навiть  для  не┐,  хоч  уже  вiдвикла
дивуватися. Але Вiльтруд просила так улесливо й принизливо, що й не  схоже
було на одноногого барона. Хiба вiн просив коли-небудь, хiба  вдавався  до
послуг таких безпомiчних посланцiв?
   - Чого йому тут треба? Не бажаю бачити цього чоловiка.
   - Вiн дуже просить, ваша величнiсть. I я прошу теж.
   - I ти? За Заубуша? Чи зна║ш його як слiд?
   - Дозвольте, ваша величнiсть.
   Видно було, що не вiдстане. Ось так, ухопившись за край ложа,  мов  той
нечистий з видiння, стоятиме й до ранку, й цiлий день, благатиме  за  того
барона, який, власне, мiг би ввiрватися й без попереджень, без благань, за
сво┐м звича║м.
   - Де той барон?
   - Вiн тут.
   - Хай увiйде. Але ти зостанься.
   - Не смiю, ваша величнiсть.
   - Велю тобi.
   Вiльтруд зникла. У вежi ще панував морок,  i  хоч  очi  квпраксi┐  були
призвича║нi до нього, все ж вона чи  й  помiтила  Заубуша,  який  з'явився
нечутно, не стукав нахабно сво║ю дерев'янкою, став  якийсь  мовби  нижчий,
менший, може, то й не барон, а знов злий дух?  Поклала  мовчати  вперто  й
затято, послухати, чого йому треба, хто  прислав  сюди,  що  вони  там  ще
затiвають.
   Здалеку долинув до не┐ голос. Належав Заубушу, у цьому не було сумнiву,
але чомусь без звичного для барона нахабства й рiзкостi.
   - Ваша величнiсть! квпраксiя мовчала.
   - Що ви дума║те про мене, я знаю. Але ж ваша величнiсть!
   Вона не озивалася.
   - Заубуш - брудна свиня, всi це знають i всi це кажуть. Йдеться не  про
Заубуша. Про вас, ваша величнiсть.
   Кожному завжди йдеться про нього самого.  Чи  задля  цього  треба  було
будити ┐┐?
   - Ваша величнiсть, ви не  хочете  мене_  _слухати?_  _Мовчить  -  отже,
слуха║. Вже цього задосить для такого брудного чоловiка.
   - Я виступаю не вiд свого iменi, ваша величнiсть.  Нiколи  не  виступа║
вiд свого iменi. Всi це знають. Не та║мниця для не┐.
   - За мною стоять аж он якi сили,  ваша  величнiсть!  Бiльшi  за  самого
iмператора!
   Що ┐й до iмператора, i до тих сил, i до всього  на  свiтi?  Вже  звикла
покладатися на власнi сили, черпати з власних джерел. Аби лиш не  змiлiли,
не всохли, не зникли!
   - Ви пошкоду║те, ваша величнiстьi
   Навiть не дивилася в його бiк. Одвернута плечима,  втуплена  в  кам'яну
стiну, за якою був безмежний простiр. Линула туди серцем, душею. За  гори,
поза небеса, додому! Чому там, удома, вчили ┐┐ тiльки добра? Чому нiхто не
вчив суворостi? Змалечку, вiд самого народження, вiд першого крику  вчити,
що свiт жорстокий, безжальний, твердий i  треба  вмiти  змагатися  з  ним,
опиратися йому, виступати при потребi проти  нього,  знаходячи  для  цього
сили. Виступати хоч проти всього свiту! Вiдважно, зухвало, вiдчайдушне!  А
вона не вмiла навiть спопелити поглядом, убити словом якогось там Заубуша.
Зневажала, ненавидiла, але мовчки, безсило, власне, лякливо. Бо  ще  й  не
знати, якi намiри в того негiдника. Може, посланий для вивiдництва,  може,
задумали з iмператором ще тяжчий злочин проти не┐? А вона безсила.
   Заубуш зник так само нечутно, всупереч сво║му призвича║нню,  не  лаявся
сотнею тисяч свиней  i  не  гримiв  дерев'янкою,  майже  вiдразу  по  його
зникненню знов зродилася коло iмператрициного  ложа  ясноволоса  Вiльтруд,
упала на колiна, вхопила руку квпраксi┐, цiлувала, плакала.
   - Ваша величнiсть, ваша величнiсть! Чому ви не захотiли його слухати?
   - Дурна ти, Вiльтруд. Адже я слухала. Чула все, що говорив цей чоловiк.
   - Але ж ви мовчали, ваша величнiсть!
   - Я не хочу говорити з негiдником.
   - Ви несправедливi до нього, ваша величнiсть!
   n Несправедлива до Заубуша? Вiльтруд, ти ще надто мало зна║ш.
   - Я... я знаю все. Вiн хоче вас визволити, ваша величнiсть.
   - Заубуш? Визволити?
   - Так. А ви...
   Дiвчина заплакала ще дужче. Не могла вже й говорити.
   - Заспокойся,  Вiльтруд.  Йдеться  ж  про  мо║  визволення.  Чого  ма║ш
плакати? Ти вiльна.
   - Ви не захотiли... для мене...
   - Для тебе? Що для тебе, Вiльтруд? Кажи. Я допоможу, коли матиму змогу.
   - Вiд вашо┐ волi... мо║ щастя...
   - Дякую тобi, моя дiвчинко. Але ти можеш бути  щасливою  й  так.  Ждати
мо║┐ волi?
   - Барон звелiв, аби я... Мала намовити вас..,
   - Намовити? До чого ж, моя дiвчинко?
   Вiльтруд витерла очi. Сяйнула ними сумно й жалiбно.
   - Вiн обiця║ взяти мене в жони.
   - Тебе в жони? Кому ж?
   - Собi. Адже вiн ще нiколи не мав жони.  Нiчого  не  мав.  Вiн  глибоко
нещасний.
   "Нещасний" нiяк не тулилося до Заубуша, не мало з ним нiчого спiльного.
Але ж яку треба було мати душу, щоб побачити щось людське в бароновi?
   - Вiн обiцяв узяти тебе в жони?
   - Так. За однi║┐ умови. Аби я намовила вас утекти з вежi.
   - Мене? Намовити? Утекти?
   - Вiн вам допоможе. Вiн уже все пiдготував.  Вiн  добрий  i  гарний.  А
ви... вiдмовля║теся. Чому ви вiдмовля║теся, ваша величнiсть?
   квпраксiя не могла стямитися. Вже переконалася, що в цьому свiтi  чи║сь
щастя i чиясь воля можливi тiльки кощтом чужих нещасть i ув'язнень,  тепер
несподiвано поставало перед нею геть неочiкуване: хтось може бути щасливий
завдяки ┐┐ звiльненню! Дивне щастя  i  ще  дивнiша  воля,  отримана  такою
цiною. Але ж не жорстока цiна, а добра, якась особливо людяна,  хоч,  коли
задуматися, однаково ║ в нiй щось  не  зовсiм  чисте,  коли  замiшано  тут
такого чоловiка, як Заубуш, та й маленька Вiльтруд плаче не  тому,  що  ┐┐
iмператриця лиша║ться в вежi, а  через  поруйнування  сво┐х  сподiвань  на
щастя. Нiчого нема безкорисливого на свiтi. У сво┐й добротi ця дiвчинка  з
янгольськими очима так само безжально жорстока, як i Заубуш, як iмператор,
ян усi тi, хто дба║ передовсiм про себе, про власну вигоду, власнi намiри,
власну пиху. У кожного по-сво║му назива║ться, а все те саме.
   Що мала казати? Втiшати Вiльтруд? Ти менi, я тобi, давай мiнятися,  мов
дiти? Вже наближався ранок. Негодований сокiл гнiвно шкрябався  в  скринi,
куди його замикано на нiч. Чи й годуватимуть тепер вони i  чи  пускатимуть
сокола зi сво║┐ вежi? Хоч ще нiчого не сталося, але вже й змiнилося  щось,
уперше настала така змiна, або хоч заповiдалося, i квпраксiя розумiла,  що
це - ║диний вихiд. Навiть коли загрожу║ страх або розчарування  заповiтних
змiн,  треба  радiти,  бо  таким  чином  ста║ш  володарем  власно┐   долi,
вирива║шся з тенет понуро┐ щоденностi, за яку нема║ нiчого огиднiшого.
   Несподiвано рано прийшов абат Бодо. Так нiби теж не  спав  нiч,  хоч  з
його потемнiлого, ретельно виголеного обличчя важко  було  щось  вичитати.
Вiн суворо насупився на Вiльтруд, i та щезла вмить, забувши про  всi  сво┐
сподiвання стати баронською жоною, суворiстю хотiв абат якось  вплинути  i
на квпраксiю,  але  з  того  не  вийшло  нiчого,  бо  iмператриця  вiдразу
поскаржилася:
   - Цi║┐ ночi мене вiдвiдав злий дух, отче. Бодо злякався так, що не вмiв
того приховати.
   - Не всi тi духи злi, якi нам видаються злими, дочко моя. Блаженнi...
   - Цей не належав до блаженних. Ма║те знати, як  вигляда║,  аби  збороти
його молитвами, коли зустрiнете.
   Вона  описала  йому  свого  нiчного  гостя,  пiсля  чого   абат   трохи
вспоко┐вся.
   - Сподiваюся, ти зборола його молитвою?
   - Вiн сам щез. Прокричав: "Ти недовго зостанешся тут",- i  щез.  Як  те
розумiти?
   - Iнодi,  дочко  моя,  найнахабнiшi  демони,  за  законом  божественно┐
премудростi, можуть возвiщати  людям  iстину.  Лжею  i  обманом  лиша║ться
тiльки те, що вони кажуть од самих себе. I коли  ┐хнi  пророцтва  частково
збуваються, то це тому, що ┐хня поява не  зовсiм  некорислива  для  людей,
надто коли боже провидiння подба║, щоб  знешкодити  дiю  ┐хнiх  пiдступiв.
Явлення такi, за свiдченням святого  Григорiя,  звiщають  одних  про  ┐хню
погибель, а другим слугують попередженням про змiну способу життя.
   - А менi? Що звiща║ менi?
   - Молитимуся за спасiння тво║┐ душi.
   - Вона вельми пильно оберiга║ться вiд загроз i спокус. I душа, i  тiло.
Але я ще не все вам сказала,
   отче.
   - Хто почав, той дiйшов уже до середини.
   - Отже, ви зна║те про вiдвiдини барона? I про те, що
   вiн говорив?
   - Шануючи вуха тво┐, не переповiдатиму всього.
   - I як я повелася, теж зна║те?
   -  Хiба  можуть  про  щось  свiдчити  вчинки  людини,   так   довго   й
несправедливо позбавлено┐ водi?
   - Несправедливо? Ви нiколи цього не казали, отче!
   - Бо не наставав мiй час.
   - А тепер настав?
   - Так.
   - Чий же? Ваш чи барона Заубуша?
   - Твiй настав, дочко.
   Вона трохи налякано пiдвелася, вiдступила вiд сповiдника.
   - Як це розумiти, отче? Ви... теж з бароном?
   - З тобою, дочко!
   - Але як Заубуш? Звiдки взявся цей диявол? Не вiрю!
   - Дияволiв нема║, дочко моя,- ║ природа людська.
   А все, що поза тим, або ж боже, або...
   - Нiчи║? Нема на свiтi нiчийого! I  безкорисливого  нема!  Скрiзь  i  у
всьому користь! I вiд мого визволення, вiд мо║┐... Що це ма║ бути? Втеча?
   - Вибавлення.
   - Але як? Утекти? Вночi, тихо, по-злодiйському? Перевдягатися, затуляти
сво║ обличчя. Вiд кого? I куди втiкати? До кого?
   - Нас послав найсвятiший папа, дочко.
   - Папа? Який?_ _пх два!
   - Один справжнiй. Той, що в апостольськiй столицi.
   Урбан.
   - Де вiн? У Римi чи в Каноссi? Всi папи сидять у Каноссi коло Матiльди.
Нiколи не бачила цi║┐ жiнки, але вона зда║ться менi вищою за  всiх.  Може,
то ┐┐ дух являвся менi сьогоднi вночi? I мене з цi║┐ вежi повезуть  просто
до Каносси?
   - Дочко моя, принiс тобi  благословення  вiд  найсвятiшого  папи.  Тебе
ждуть народи. Ти гiдна найвищо┐ долi.
   квпраксiя  впала  на  колiна,  поцiлувала  руку  абатовi,  усе  в   нiй
здригалося. Сокiл оскаженiло дряпався,  в  темнiй  скринi,  вона  не  чула
нiчого. Тодi спам'яталася, вiдчинила скриню, винесла птаха на рукавицi  до
вiкна, випустила. Лети! Лети й не вертайся, впивайся свободою, живи волею,
бо  тiльки  то  ║  справжн║  життя.  Вправлялася  з  соколом   з   умiнням
досвiдченого ловецького. Абат подумав, як, власне, мало вiн зна║ цю жiнку.
Мабуть, вмi║ вона кидати спис  у  звiра,  сiдлати  коня,  рубатися  мечем.
Загадкова слов'янська душа.
   - Я б хотiла вийти звiдси вдень, коли свiтить сонде, аби всi бачили,  i
вiд'┐хати з Верони в пишнотi ще бiльшiй, нiж прибула сюди.
   Ось безмежнiсть жiночих примх!
   -  На  жаль,  дочко  моя,  це  неможливо.  Ми  вимушенi   дотримуватися
обережностi. Але вже за Вероною тебе зустрiне почет, гiдний твого  сану  i
тво║┐ чистоти.
   - Коли це буде?
   - Коли звелиш.
   - Так усе просто?
   - Тво┐ недостойнi слуги все пiдготували.
   - I можна вже сьогоднi?
   - Вдосвiта найлiпше, дочко моя.
   - Чому не звечора бодай?
   - Найлiпший час - передсвiтанкова пора. Сплять чистi душi, але сплять i
негiдники.
   - Хто прийде за мною?
   - Коли дозволено буде,_ _ми обидва.
   - Ви i Заубуш? Без нього не можна? Не хотiла б його  бачити.  Але  зате
вельми хоче його бачити моя Вiльтруд. Гаразд. Я згодна.
   - Велiть дiвчинi готуватися в путь. Ми вiзьмемо все найцiннiше, що  тут
в║
   - Небагато маю тут. Усе лиша║ться iмператоровi.
   - Про тво║  майно  подбають  згодом,  дочко  моя.  квпраксiя  покликала
Вiльтруд.  Абат  тихо  зник.  Двi  пари  очей  зустрiлися  поглядами.  Двi
спiльницi. Залежнi одна вiд одно┐, незважаючи на рiзницю в  становищi.  Бо
хiба ║ хтось незалежний на цiм свiтi?
   - Що ми братимемо? Ваша величнiсть? - захапалася Вiльтруд.- Ми заберемо
все, все. Ви не турбуйтеся, я подбаю, я...
   - Ми нiчого не вiзьмемо звiдси. Тут на всьому печать  неволi.  Не  хочу
бiльше неволi. Полиш усе! Подай менi он  той  псалтирик!  Бiльше  не  хочу
нiчого.
   Цiлий день квпраксiя не ┐ла, не пiдходила до вiкна, боялася  визирнути,
боялася  зустрiтися  поглядом  з  сокольником:  ану  ж   запримiтить,   як
лихоманкове зблискують ┐й очi, ану ж попередить сторожу! Нетерплячка  била
┐┐ сповнювала нез'ясованим роздратуванням, злiстю не знати й на кого. Коли
ж, чи довго ще, чому не йдуть? А може, все те брехня? Може, новi  пiдступи
iмператора? Може, Заубуш затягнув до сво┐х злочинiв i абата  Бодо?  Бо  що
таке абат? Чи вона знала цього чоловiка? Знала його молитви,  пустi  слова
про  блаженних,  намагання  виправдати  все  на  свiтi.  А  тимчасом  свiт
сповнений тако┐ неправди, що не хочеться й_ _житина ньому.

   Нарештi дочекалася. Прийшли одразу обидва._  _Були  поштивi  й  уважнi,
Вiльтруд крутилася десь позад них, готова до послуг i допомоги,  так  само
нетерпляча в очiкуваннi свого щастя. Дивне щастя, але на те нема ради.
   Заубуш виступив  трохи  наперед.  Змiнився  до  невпiзнання.  Постарiв,
побiльшало рубцiв на обличчi, важче тягнув свою  дерев'янку,  якось  мовби
навiть злагiднiв увесь. Чи то ┐й тiльки зда║ться? А може, й  не  винен?  I
Журина, i  колись  сестра  Генрiхова  Адельгейда,  то  все  злочинна  воля
iмператорова, а барон лише слухняне знаряддя? У германцiв  знаряддя  виною
не обтяжу║ться. Навiть шибеницю звуть святим деревом.
   Не час було про чи┐сь провини. Час визволення - для дiй.
   - Ваша величнiсть,- вклонився Заубуш,- дозвольте
   я проведу вас через сторожову вежу...
   - Соколину,- поправила його квпраксiя.
   - Прошу? - барон справдi був невпiзнанний...
   - Я сказала: Соколина вежа. Так вирiшила ┐┐ назвати.
   - Ваша воля, ваша величнiсть.
   - Окрiм того, не хочу, щоб мене вели. Пройду_ _сама.
   - Ваша величнiсть, сторожа...
   - Я - iмператриця. Хто може йти поперед мене?
   - Так, ваша величнiсть. Але сторожа... Вона_ _нiчого_ _не зна║.
   - То й лiпше.
   - Вона звикла пропускати мене. Коли ж побачать вас... Небезпечно будити
сплячого собаку.
   - Я зроблю  так,  як  вважаю  за  лiпше.  Гiднiсть  моя  не  може  бути
зашкоджена.
   Втрутився абат Бодо.
   - Дочко моя, ми  повиннi  бути  обачливi.  Але  квпраксiя  затялася  на
сво║му. Вона не хоче нiчи║┐ милостi. В кожного ув'язненого лиша║ться ║дине
право: право на втечу. Може, вона давно вже б скористалася з цього  права,
але пригнiчувала ┐┐ непотрiбнiсть свiтовi й людям.  Куди  втече,  що  вона
свiтовi й навiщо? Тепер прийшла звiстка, що ┐┐ десь  ждуть,  що  ┐┐  долею
клопочуться найвищi особистостi, вона  вдячна  була  i  тим,  i  цим,  якi
сповiстили ┐й. Але перший крок хотiла  зробити  сама.  Навiть  загинути  в
останню мить, але зберегти гордiсть, полишити  по  собi  добру  славу.  Це
лiпше, нiж у ганьбi й пониженнi дiставати власну свободу з таких злочинних
рук, як у цього барона.
   - Вiльтруд! - покликала дiвчину.Одяг i iнсигн┐┐ iмператрицi!
   Дiвчина метнулася до скринь, хапливо дiставала одяг, прикраси,  корону,
золото, самоцвiти. Шурхiт коштовних тканин, тьмаве сяяння золота,  зблиски
дiамантiв у сутiнi вежi. Вдруге в життi надягала квпраксiя  урочистi  шати
iмператрицi з пiднесенiстю, що межувала з непам'яттю. Вперше це було перед
вiнчанням у Кельнi i ось тепер, коли вiдважилася вбратися так, щоб здобути
собi волю.
   Одягання забрало багато часу, i чоловiки вже  неприховане  тривожилися,
але квпраксiя була мов суцiльний спокiй.
   - Тепер можемо йти.
   Кинула па обох  чоловiкiв  погляд,  повний  погорди,  стала  спускатися
першою, не озираючись, вийшла в перехiд мiж вежами.
   Рукатий кентавр проводжав квпраксiю,  i  веселощi  його  тепер  уже  не
видавалися недоречно-навмисними, як то┐ днини, коли iмператрицю  ув'язнено
в цю похмуру вежу.
   Таки ж недаремно, виходить, викарбувано було цю бронзу для  нагадування
про веселощi й красу життя.
   квпраксiя не озиралася, не дивилася, знала  все  про  кентавра,  бачила
веселий розкид його копит, химерну борiдку, чашу  з  вином.  Так  само  не
дивлячись, знала, що в найвищiм отворi  Соколино┐  вежi  непорушно  сто┐ть
мовчазний похмурий чоловiк, сто┐ть перед безмежним темним  простором,  сам
темний постаттю и лицем у передсвiтанковiм мороцi,  але  свiтилося  ┐й  те
лице ам сюди буйним подихом волi, зорiли для не┐ очi  сокольника,  мабуть,
ладнався вiн випустити вiдразу мало не всiх  сво┐х  соколiв  на  честь  ┐┐
визволення, щоб почалося воно у розсвистi дужих  крил,  в  нестримностi  й
захватi.
   Iмператриця дивно схитнула головою,  тьмавий  блиск  од  корони  вдарив
кудись угору, нiхто й не зауважив того, не побачили, як уклонився востанн║
квпраксii сокольник зi сво║┐ вежi, зате молода жiнка знала про те, бо хода
┐┐ вiдразу зробилася легкою мовби летючою.
   - Benedictus, qui venit in nomine Domini -  пробурмотiв  абат  Бодо,  а
Заубуш проказав якусь iз  сво┐х  найтяжчих  лайок.  Буде  йому  сто  тисяч
свиней, коли через ослячу впертiсть цi║┐ жiнки все загине┐
   А квпраксiя вже ступила в Соколину вежу.  Не  квпраксiя  -  Адельгейда,
iмператриця. Була ув'язнена як проста жiнка. Всi в'язнi  однаковi,  ┐х  об
║днув неволя. Звання не важать. Охоронцi  звикають  до  сво║┐  зверхностi,
пильнованi трактуються ними як упослiдженi, скинутi на саме дно  iснування
iстоти, яким уже нiколи йе дано пiднятися. I коли  й  може  бути  для  них
вихiд, то лиш в ║диному напрямку: до смертi.

   Кнехти за велiнням iмператора берегли  у  Вежi  п`яного  кентавра  його
жону. Нiколи не бачили ┐┐, звигiди до думки що то просто жiнка  Генрiхова,
iмператорська гiднiсть Адельгейди чи  й  пам'яталася  цим  збайдужiлим  до
всього на свiтi, окрiм iталiйського вина  та  смаженого  на  дикому  вогнi
м'яса, германським во┐нам. Тож якою несподiванкою мала стати  поява  перед
ними Адельгейди в урочистих шатах в коронi, з усiма iнсiгнiями,  належними
сану iмператрицi! Знетямлення сонних охоронцiв було таке велике,  що  вони
не спромоглися навiть заступити дорогу iмператрицi,  лиш  старший  з  них,
схаменувшись,  спробував  було  нахилити  спис,  показуючи,  що  далi  йти
невiльно, але iмператриця гордо повела рукою i владно сказала: .
   - Що ма║те чинити, забачивши iмператрицю ?
   I тодi охоронцi впали на колiна.
   Важили й не слова iмператрицi, i не iмператорськi iнсигнi┐ -  пам'ятали
кнехти гаразд  непостiйнiсть  Свого  iмператора.  Хто  ж  то  знавi  може,
iмператор простив свою жону i тепер кожен, хто  спротивиться  його  новому
велiнню, поплатиться власною головою. Надто, що й найближчий до iмператора
чоловiк барон Заубуш теж супроводжу║ iмператрицю i трима║ться вiд  не┐  аж
он на якiй поштивiй вiдстанi!
   У  палацовому  дворi  ┐х  уже  ждали  конi.  Для  iмператрицi   тримали
золотистого коня. Сiдло - ║двабне, у квiтах, вуздечка з нитяного золота  i
║двабу, iз шнурками золотими i повiддям  ║двабним,  чепрак  пурпуровий,  з
китицями. Закутi в залiзо рицарi готувалися до супроводу. Твердогубi  конi
нетерпляче обпiнювали золоченi залiзнi вудила. Брама  замкова  вже  стояла
отвором, глухо задуднiв дерев'яний мiст пiд  копитами,  викресалися  iскри
пiдковами  на  веронському  каменi.  Невеличка  купка   вершникiв   швидко
вiддалялася вiд Верони, вiд замку, вiд веж.  Мабуть,  мовчазний  сокольник
стежив за тими вершниками зi сво║┐ вежi, може, зiтхнув, може,  всмiхнувся,
а тодi випустив одразу цiлий десяток  соколiв  у  передранкове  небо.  Хай
летять, хай дихають волею, бо нема в цiм життi нiчого дорожчого.
   А квпраксiя, коли вже повiрила, що на волi, коли вiдчула,  що  не  буде
бiльше вежi, заплакала тихо й гiрко. Не  вiрила,  що  жива.  Той  страшний
чоловiк, який вважався ┐┐ мужем i звався iмператором, був  здатен  на  все
иайлихiше. Мiг замучити ┐┐ гододом, замурувавши у вежi. Задушити вночi або
й удень. Скинути з вежi й сказати,  що  заподiяла  собi  смерть  сама.  Аж
дивно, що не здогадався це вчинити. Може, злякався, що весь свiт  повстане
проти нього за такий злочин? А чи  повстав  би?  Чи  помiчено  було  б  ┐┐
зникнення?..
   Коли сходило сонце, ┐х зустрiло цiле вiйсько. Заплакана квпраксiя  була
така знесилена вiд щастя й минулих страхiв, що вже й не змогла налякатися,
подумавши, що то iмператор випередив ┐х, щоб перехопити втiкачку.
   Нi, то був посланий Матiльдою Вельф. На вороному  жеребцi,  в  золотому
панцирi, по якому пущено було срiбнi трави, огрядний,  щокатий,  кучерявий
(бо шолом зняв i вимахував ним на повiтання),  баварський  молодий  герцог
пiдскочив до iмператрицi, на мить скам'янiв, вирячившись на  ┐┐  вродливе,
хоч i змарнiле лице, тодi вправно зiстрибнув на  землю,  став  на  колiно,
коло стремена iмператрицi, викрикнув:
   - Вiта║мо тебе,_ _iмператрице!
   Аж тепер вiдчула себе справдi вiльною. Хоч знову оточена мало не самими
германцями, хоч чула ┐хню важку мову, хоч молодий Вельф нiчим не  рiзнився
зовнi вiд iмператорських баронiв, вiрила: цi люди збережуть ┐й свободу. Бо
стояла за ними десь невидима, але всемогутня жiнка,  Матiльда  Тосканська,
це вона простягнула руку порятунку ┐й, жiнка побачила жiнку i помогла  ┐й,
ось так, як квпраксiя помогла  сво┐й  Вiльтруд,  а  Вiльтруд  помогла  ┐й.
Тiльки ж яку цiну захоче  графиня  Матiльда  за  сво║  доброчинство?_  _Що
багатша й могутнiша людина, то вищо┐ цiни жадав, бо  про  мале  вже  давно
забула. Яка ж цiна? Бо нiчого безкорисливого нема на цiм свiтi.
   Конi скакали легко, охоче, якось нiби розвеселено. Далекi гiрськi обрi┐
скакали разом iз кiньми пiд_ _небом такого кольору  i  яскравостi,  що  ┐х
людськi очi_ _не могли_ _знести, тому час вiд часу бiлiла на  ньому  якась
хмаринка. Городи на верхiв'ях гiр, замки  шкiрять  одии  до  одного  зубцi
мурiв, скелястi гнiзда, на┐жаченi оборонними  вежами,  мирнi  кампанiди  в
долинах, буйнощi виноградникiв, сiрувато-приглушена зелень оливкових га┐в,
по вузькiй дорозi назустрiч пишним вершникам маленький ослик несе на  собi
чорнооку дiвчину. Пустотливий вiтер завiва║ дiвчинi на голову  ┐┐  широкий
чорний одяг, слшу-чо-бiле  тiло,  регiт  во┐в:  "То-го-го!"  Але  ж  смiх!
Людський смiх! Смiх вiльних людей. I вона серед  них.  Вiльна,  як  сокiл.
Назавжди!

   ЛIТОПИС НЕМИНУЧIСТЬ

   Незнання часто ряту║ людину. Ув'язненi теж бувають схожi на iгнорантiв,
себто невiдаючих, бо й тi, й тi, кожен  посво║му,  замкненi  чи  в  сво║му
невiгластвi,  чи  в  неволi,  i  виходить,  що  рiка  часу  тече  десь   у
невiдомостi, а вони, викинутi на ┐┐ хисткi береги, мовби рятуються вiд тих
неминучих змiн, втрат i нищень, якi завда║ всемогутнiй плин вiчностi. Коли
до людини не доходять, нiякi вiстi, ┐й  зда║ться,  що  довкола  нiчого  не
вiдбува║ться, що час зупинився, усе диша║ться досi так,  як  було_  вчора,
_мiсяць, рiк тому. Лiк ведеться  з  того  дня,  коли  тебе  роз'║днано  зi
свiтом, ти заглиблю║шся в самого  себе,  вiдзнача║ш  найнепомiтнiшi  стани
сво║┐ душi, помiча║ш щонайменшi змiни в сво║му настро║вi й перебiгу думок,
а  величезне  довколишн║  життя  зупинилося   для   тебе,   стало   якимсь
несправжнiм, позбавленим цiкавостi. А тодi приходить пiзнання i  приносить
бiль. квпраксiю визволено з вежi не тодi, коли ще не  було  нiяких  вiстей
для не┐, хоч, сказати слiд, визволення могло б прийти вже давно i не треба
було б молодiй жiнцi сидiти в жахливiй сво┐й самотинi понад два  роки.  Та
люди, якi клопоталися долею iмператрицi, не належали до простих людей, якi
роблять  добро,  не  задумуючись,  з  природно┐  потреби.  Це  були   вищi
особистостi - сам папа Урбан, графиня Матiльда, а вищi особистостi творять
доброчинство лиш керуючись вищими цiлями. А яка була вища  мета  для  папи
Урбана  i  його  вiрно┐,  добровiльно┐  помiчницi  Матiльди   Тоскансько┐?
Утвердження вiри в боротьбi з тими, хто хотiв  би  зректися  вiри.  А  ще:
утриманий  вiри  в  чистотi.  Бо  вiра,   щойно   зародившись,   потре-був
розповсюдження i дбання про чистоту. Без  цього  вона  не  може  iснувати.
Народившись всупереч здоровому глузду, всупереч  думцi,  всупереч  iстинi,
вiра неминуче повинна довiку ворогувати з ними. Погублю мудрiсть  мудрецiв
i розум розумних вiдкину, сказав один з тих  темних,  але  запекло-впертих
апостолiв, якi першими почали розповсюджувати нову вiру.
   Найбiльше багатство в кожно┐ людини, дароване ┐й самою  природою,думка,
отже, з самого початку ставала ворожою вiрi,  тому  часто  була  знищувана
носiями християнства разом з ┐┐ непокiрними власниками. Вiрю, бо  не  смiю
не вiрити. Вiдмовившись вiд ║диного  свого  багатства  -  думки,  отриму║ш
навзамiн велич церкви,  ┐┐  авторитетiв,  настанови.  Але  де  велич,  хто
авторитети i  якi  настанови  виконувати?  Церква  вже  вiд  перших  сво┐х
початкiв, окрiм запекло┐ боротьби з ║ресями, розпочала  боротьбу,  сказати
б, сама в собi, роздво┐вшись на цареградську i  римську.  В  кожнiй  сидiв
свiй первосвященик, i кожен намагався довести свою  вищiсть.  Так  тривало
кiлькасот рокiв, аж поки  за  патрiарха  Керулларiя  i  папи  Лева  церкви
остаточно розокремились на схiдну й захiдну, або, як  казано,-  грецьку  й
латинську. Розкол стався сорок рокiв  тому,  християнський  свiт  досi  не
втiшився в сво┐х змаганнях, отож папа Урбан ще мав сподiвання прилучити до
сво║┐ церкви все те, що так чи iнакше можна було б вiдiрвати  вiд  грекiв.
Русь була найласiшим шматком, величезна ця держава, при║днавшись туди  або
туди, вiдразу вирiшувала питання вищостi то┐ чи  iншо┐  церкви,  ось  чому
змагалися в  сво┐х  зазiханнях  на  Русь  i  Рим,  i  Царград.  Ромейський
iмператор Олексiй Комнiн звiльнив ув'язненого на островi Родос князя Олега
Святославовича, невгамовного бунтаря i зухвальця, посадовив на корабель  i
вiдправив до Тмутороканя, давши во┐новi i золота, щоб той  знов  збунтував
Русь, пiшов на Ки┐в, захопив стiл, був вiдданий iмператоровi, не виявляючи
тако┐ стриманостi й незалежностi, як великий князь Всеволод. Та Олег  умiв
лиш бунтувати, на бiльше не був здатний, з то┐  затi┐  Комнiна  нiчого  не
вийшло, Русь вiддалилася вiд Царграда ще бiльше, i, мовби з почуття помсти
за  це,  донька  Олексi║ва  Анна  Комнiна,  пишучи   згодом   свою   книгу
"Алексiада",- зда║ться, чи не найоб'║мнiшу з  усiх  написаних  в  тi  часи
хронiк,- жодним словом не згадала нi Ки║ва, нi ки┐вського князя, нi народу
руського, нi величезно┐ i могутньо┐ держави Русi. Шкода, коли тi, хто пише
iсторiю, керуються негiдними й дрiбними почуттями помсти й ворожнечi.
   Можна б сказати, що християни у  сво┐й  вза║мнiй  ворожнечi  перевищили
всiх. Поки тривало  змагання_  _мiж  схiдною  i  захiдною  церквами,  поки
ромейськi iмператори намагалися  запанувати  в  сво┐й  частинi  свiту,  на
заходi запекло змагалися мiж собою папа й германський iмператор,  i  кожен
змагався за вiру, за ┐┐ утвердження й чистоту, кожен  намагався  вiдблиски
божества потягнути на сво┐ корогви й штандарти. Що то за  вiра,  яка  може
щоразу хитатися  й  навiть  змiнюватися,  залежно  вiд  примхливостi  пап,
насильств iмператорiв i королiв, несправедливостi i чвар,  мiж  тими,  хто
проголошу║ себе носiями i захисниками ┐┐? Яка вiра, який бог може iснувати
серед чвар, брудних пристрастей, брехливостi, жорстокостi? Невиннi, чистi,
прекраснi люди гинули на полях битв, а нiкчеми процвiтали тим часом тiльки
тому, що назвали себе служителями вiри i  були  послiдовно  безжалiснi  до
всiх i всього, окрiм себе й свого бога.
   Папа Урбан виявився  хитрiшим  за  грецького  iмператора  Комнiна.  Вiн
розумiв,  що  близького  ворога  треба  знищувати  силою,  супротивника  ж
далекого, недосяжного слiд  спробувати  схилити  на  свiй  бiк  хитрощами,
вмовляннями, ласкою. Тому з iмператором Генрiхом велася жорстока,  нещадна
вiйна, яка часом видавалася навiть безнадiйною, але iншого виходу  тут  не
було. Що ж до  такого  володаря  як  далекий  руський  князь,  загадковий,
могутнiй  i  бажаний  всiляко,  то  тут  застосовано  спосiб,  сказати  б,
лагiдний, як свого часу вже  було  зроблено,  даруючи  королiвську  корону
польському князевi, а тодi угорському, чим навiки було прилучено цi  землi
до римсько┐ церкви.
   Однак корону дарують тодi, коли ┐┐ просять. Руський князь не просив. До
того ж, чутки були, нiби в руських володарiв корона вже давно була - чи то
якась своя, чи то дарована Константинополем. Хоч як там було, уже тривалий
час, починаючи вiд Ярослава Мудрого,  руських  володарiв  звано  в  квропi
царями. Iншого слова автори хронiк не вживали.  Тодi  що  ж?  I  ось  папi
Урбану трапилося вiдразу двi нагоди. 1087 року iталiйськi купцi  з  города
Барi викрали в Мiрах  Лiкiйських  мощi  Миколи-чудотворця,  святого,  яким
пишалася грецька церква i який чомусь  користувався  великою  прихильнiстю
Русi. Викрадено  мощi  й  перевезено  в  Барi,  мовляв,  для  захисту  вiд
сельджукiв, насправдi ж це був звичайнiсiнький грабунок, бо викрадали тодi
й грабували не тiльки багатства й городи, а й  святi  релiквi┐,  гробницi,
навiть святих; мовляв, у яко┐ церкви бiльше святих i  вони  значимiшi,  та
церква, виходить, теж могутнiша. Вiдразу ж, крiм  свята  зимнього  Миколи,
яке вiдзначалося 6 грудня, встановлено було свято  Миколи  весняного  -  9
травня, день викрадення мощей. Грецька церква засудила цей грабунок  i  не
захотiла прийняти весняного свята. А як руськi?  I  ось  тут  папi  Урбану
помогло використати цю нагоду те, що  донька  руського  царя,  iмператриця
германська, була кинута Генрiхом у вежу, потребувала  захисту,  спiвчуття,
допомоги, про це мали довiдатися у Ки║вi, i негайно було  споряджено  туди
пишне посольство на чолi з  ║пископом  Федором,  а  що  руського  володаря
нiякими дарами нiхто не мiг здивувати, та ще ж треба було якось злагiднити
сумну вiсть про неволю його доньки (окрiм папських запевнень, що зусиллями
апостольськими вона буде визволена), то й послано з  Федором  до  Ки║ва  у
золотому ковчежцi, з прозорим скляним верхом,  одну  маленьку  кiсточку  з
мощей Миколи-чудотворця. Кiсточка, слiд зазначити, була  така  малюсiнька,
нiби й не вiд чоловiка, а заяча або пташина, та  важила  тут  не  величина
дарунка, а його, сказати б, висока суть  i  свiдчення  щедростi  римського
первосвященика. Бо ж константинопольський патрiарх, вiдаючи  про  особливу
любов до Миколи на Русi, мiг би, маючи цiлi  мощi  чудотворця,  давно  вже
послати до Ки║ва такий  дарунок,  а  бач  -  не  послав.  Рим,  натомiсть,
виказував  щедрiсть.  Рим  далеко  бачив,  його  знання  розповсюджувалися
безмежно, його впливи були нездоланнi,- це мав би вичитати руський  цар  з
непоказного, вдавалося б, але сповненого значимостi дарунка.
   Посольство ┐здило довго, бо далеко, бо русичi загадковi люди, бо справи
вiри не терплять поквапу. квпраксiя тим часом мала сидiти в сво┐й вежi,  i
то щастя, що Генрiх просто тримав ┐┐ там, не вдаючись нi до чого лихiшого.
А мiг би через свою нестримнiсть, жорстокiсть, надто ж, коли став  терпiти
поразки, був зiпхнутий на самий край Iталi┐, втратив  спiльникiв,  втратив
надi┐, мав проти себе власного  сина,  а  за  себе  -  нiчого.  В  хвилини
розпуки, напившись до одурiння, хотiв вiдiбрати собi життя. Знову врятував
його  Заубуш,  ранячи  собi  долонi,  рискуючи  одержати  вiд   iмператора
смертельний удар, видер у  нього  з  рук  оголений  меч,  яким  той  хотiв
пронизати собi груди, i ось  тодi  одноногий  барон  намiрився  не  те  що
зрадити свого володаря,  а  просто  втекти  вiд  нього,  переметнутися  до
переможцiв, запропонувавши ┐м не себе (бо кому вiн потрiбен сам по собi  -
нема║тний, невпливовий, звичайний прислужник Генрiхiв, i  не  бiльше!),  а
квпраксiю, яку взявся вивести з вежi.
   Усе збiглося в часi якнайлiпше. З Ки║ва повернулося папське  посольство
разом iз посольством вiд ки┐вського князя i з таким самим ║пископом, як  i
папський, навiть звалися ║пископи однаково. Ки┐вський князь мовби  натякав
цим на можливiсть порозумiння, прихильнiсть же  свою  до  римсько┐  церкви
виказав тим, що прийняв на додачу до зимнього свята Миколи також  i  свято
весняне.  Посольство  привезло  вiстi  й  не  дуже  втiшнi,  але  то   вже
стосувалося квпраксi┐, лихi вiстi призначалися для не┐,  отож  настав  час
визволити ┐┐ з вежi, Заубуш запропонував сво┐ послуги саме тодi, як у  них
виникла потреба. Абат Бодо, довiрена людина римсько┐ церкви,  домовився  з
бароном, i вони здiйснили те, що мали здiйснити: iмператрицю передано  пiд
опiку самого, Вельфа, ┐┐ ждала в Каноссi графиня Матiльда, готуючи зустрiч
таку пишну, яку тiльки могла  приготувати,  бо  ж  iмператрицi  передовсiм
належалася пишнота, а вже згодом - вiстi про тi змiни  в  свiтi,  про  якi
вона в сво║му ув'язненнi не могла вiдати  i  вiд  яких  була,  сказати  б,
щасливо вiдокремлена.  Тепер  кiнчалася  неволя,  але  наставав  кiнець  i
незацiкавленостi в подiях. Людина ж безкарно не може довго ухилятися з тих
чи iнших причин вiд участi в подiях, успiхах i нещастях життя. I що  довше
вона перебува║ в незнаннi, то болючiшим,  страшнiшим  буде  повернення  до
життя.
   Так було з квпраксi║ю.  Не  помiтила  урочистостей,  не  схвилювала  ┐┐
пишнота, не вразила велич i неприступнiсть  замку,  не  розчулилася,  коли
замiсть понуростi вежi вiддано ┐й справдi королiвськi поко┐ в  Каносському
палацi, бо все те було звичне для не┐, усе було марнотою порiвняно до  тих
сотень безкiнечних днiв, проведених у каменi й безнадi┐. Не здригнулося ┐┐
серце й тодi, коли вперше за багато лiт почула з уст  ки┐вського  ║пископа
Федора благословення мовою слов'янською, а не сухою хатиною абата Бодо. Не
вельми здивувалася навiть тодi, коли наблизився до не┐ слiдом за ки┐вським
║пископом Прибулий з  посольством  руський  во║вода,  блиснув  веселозубо,
мовби знайомий i водночас незнаний, нiби й Кирпа давнiй, добрий косоплечий
рубака, а нiби й не вiн, бо усмiшка та сама, i очi тi самi, а косоплечостi
нема║, кудись зникла, а заодно неначе й сам чоловiк коли й не вникнув,  то
змiнився до невпiзнання, плечi його вирiвнялися, трохи звузилися,  i  лише
згодом квпраксiя збагнула, що в Кирпи нема║ право┐ руки, що вiн обрубаний,
Обтесаний, скалiчений. Тож не було здивування, що Кирпа знову  перед  нею,
бо мав бути або вiн, або той Журило 6  його  перлистими  кучерями,  але  й
радостi не було через калiцтво во║водине.
   Ще менше радостi було вiд вiстей з Ки║ва. Це  вже  вразило  ┐┐  в  саме
серце, вiд цього здригнулася, це наповнило ┐┐ майже таким жахом,  з  яким,
скажiмо, довiдалася б про день сво║┐ смертi.
   Бо в Ки║вi  вмер  великий  князь  Всеволод.  кпископ  Федiр  розповiдав
квпраксi┐, що, як помер великий князь, то дзвонiв ки┐вських не було  чутно
вiд плачу людського. Вважав, що бодай цим потiшить  доньку  Всеволода,  не
вiдаючи, якою жорстокою мудрiстю сповнило життя душу  цiй  молодiй  жiнцi.
Вона чомусь подумала, що, коли б померла, то й по  нiй  плакало  б  безлiч
люду. Мертвих завжди люблять бiльше, нiж живих. Як сказано: життя сповнене
ворожнечею i ненавистю, а смерть - любов'ю i повагою. I що  менше  чоловiк
суму║ по  мертвому,  то  бiльшу  скорботу  вiн  може  виказувати,  бо  так
годиться. За князем же плачуть гiрко й невтiшно,  лякаючись,  що  по  його
смертi прийде гiрший. Бо новий князь прийде неминуче, а який  -  нiхто  не
вiда║.
   Невдовзi  по  смертi  батька  квпраксi┐  загинув  улюблений   брат   ┐┐
Ростислав. Покараний був за богохульство i неповагу до святих людей. Перед
тим, як iти йому з братом Володимиром  проти  половцiв,  утопив  у  Днiпрi
лаврського ченця Григорiя, а тодi й сам,  утiкаючи  пiсля  невдало┐  битви
коло Треполя, утонув з конем сво┐м  у  Стугнi,  i  брат  Мономах  мало  не
втонув, намагаючись порятувати Ростислава, та нiчого не  змiг  удiяти,  бо
вже тут дiяли закони божi, а не людськi. Сказано ж: як живеш, так i вмреш.
По Ростиславу теж  плакав  гiрко  весь  люд  ки┐вський,  бо  завжди  жалко
молодого життя.
   Пiсля тяжких вiстей про такi втрати  мала  б  квпраксiя  втiшитися  хоч
трохи, довiдавшись, скажiмо, що_ _на столi ки┐вському по смертi  Всеволода
сiв його син, а ┐┐ старший брат Мономах,  перший  захисник  землi  русько┐
з-помiж усiх iнших князiв. Але й тут ждало ┐┐  розчарування,  бо  Мономах,
мовляв, заявив, що слiд  дотримуватися  ряду,  встановленого  ┐хнiм  дiдом
Ярославом Мудрим: стiл займають по старшинству. З  онукiв  же  Ярославових
мав таке право Святополк, ║диний  уцiлiлий  син  Iзяслава,  найстаршого  з
синiв Мудрого.
   I вже посольство це прийшло вiд Святополка, якого  квпраксiя  майже  не
пам'ятала, могла згадати хiба що його матiр Олiсаву, та й то через те,  що
з нею здружена  була  ┐┐  мати  княгиня  Анна,  бо  обидвi  мали  однакове
походження - з чорного люду,- обох  князi  взяли  за  ┐хню  вроду,  обидвi
почувалися попервах осамотненими й чужими в князiвському оточеннi, тому  й
горнулись одна до одно┐.
   Ще  пам'ятала  квпраксiя,  що   вже   змалку   Сiвятополк   вiдзначався
неймовiрною скупiстю, за що з нього знущався щедрий i  веселий  Ростислав.
Бо для Ростислави, як i для квпраксi┐, скупiсть у князiв видавалася  рiччю
найбезглуздiшою. Скiльки бачили дiти князiв, то те й знали, що  тi  сiдали
на коней, злазили з коней, молилися, пили, ┐ли, усi  були  з  мечами  i  в
золотi. На конях i в золотi - до чого ж тут скупiсть? Стрибаючи  на  однiй
нозi, любили вони приспiвувати складену Ростиславом приспiвку:
   Князь-князяка,
   Кiнь-коняка,
   Князь-конязь,

   3 золота злазь!
   Княгиня Анна, почувши якось  ту  примовку,  страшенно  обурилася:  "Яка
срамота!"
   А ось тепер скупий Святополк, увесь у волотi, сiв на золотий стiл,  сiв
на золото, i вже цей не злiзе iз золота нiзащо!
   Як  усi  скупi  (а  також   обмеженi)   люди,   Святополк   вiдзначався
багатослiв'ям, нiколи не шкодував слiв - цього ║диного скарбу, за який  не
треба платити нiкому й нiчим. Вiн прислав квпраксi┐  розлогу  грамоту,  де
говорив i про любов, i  про  ту  радiсть,  яко┐  зазнав,  що  сестра  його
високовельможна перебува║ пiд покровительством i захистом римсько┐  церкви
i  ┐┐  першого  ║пископа;  щедро  дарував  Святололк  поради,   настанови,
побажання, ще додавав до цього любов,  закликав  до  покори  перед  богом,
отже, й перед папою. Все як слiд, усе саме так, як того баэкалося. Поради,
та ще здалеку, давати найлiпше, це не вимага║ нi зусиль, нi  мужностi,  нi
витрат. квпраксiя зрозумiла, що самотнiсть ┐┐ ще не кiнчилася  визволенням
з вежi. Тяжкi вiстi звалилися на не┐ зненацька, безжально, враз, нiхто  не
поможе ┐й знести ┐хню жорстокiсть, навiть добрий Кирпа  тут  безсилий,  бо
ма║ свого горя задосить, ще навiть не знаючи про смерть Журини.
   Абат Бодо? Хто вiн - друг, помiчник чи ворог найперший? Звик  лiзти  до
не┐ в душу iм'ям божим,  повторюючи  слова  псалма:  "Господь  зна║  думки
людськi, бо вони су║тнi". Вiн не радить -допиту║ться, з ним не  дiйдеш  до
iстини, бо йому нетерпеливиться вилiчити всi тво┐ грiхи.
   Так неминуче опинилася квпраксiя вiч-на-вiч з Матiльдою Тосканською.

   ПIДЛЯГАк ОСКАРЖЕННЮ
   Вони були поряд з першого дня по прибуттi квпраксi┐ до Каносси - висока
бiлява слов'янка, блiда, з величезними сiрими очима, погляду яких нiхто не
витримував, i маленька чорнява графиня, з  якимись  темними  пасмугами  на
обличчi - чи то слiди  давнiх  пристрастей,  чи  невтолених  пожадань,  чи
вiдблиски сатанинського вогню, який незгасно горiв у  цiм  маленькiм  тiлi
ось уже двадцять чи  й  тридцять  лiт,  эападюючи  пожежi  чвар,  сутичок,
найзапеклiших вiйн мiж визнавцями то┐ само┐ вiри. Були поруч i в час  усiх
затяжних i втомливих повiтань iмператрицi, i на богослужiннях урочистих  в
║пископськiй церквi, i на нескiнченних учтах, якi, треба вiдразу  сказати,
вiдзначалися витонченiстю й смаком, нi в  чому  не  схожi  були  на  грубi
обжираний i обпивання у Генрiха. Але всi тi днi_ _мiж молодою iмператрицею
i пiдстаркуватою графинею утримувалася невидима вiдстань,  якесь  неминуче
вiдчуження, урочиста зустрiч мовби навмисне  затягувалася,  здавалося,  не
буде кiнця новим та новим вигадкам Матiльди, все в_ _цьому  дивному  замку
заповзялося слугувати_ _тiльки iмператрицi, та що далi тривало все  це  то
бiльше впевнювалася  квпраксiя  в  навмисностi  й  нещиростi_  всiх_  отих
високих_ слiв,_ молитов,  поклонiв,  рицарських  летючих  турнiрiв  на  ┐┐
честь,  запобiгливостi   Матiльди,   улесливостi   оточення   графининого,
рабського упослiдження слуг, до яких долучилася i ┐┐ Вiльтруд, яка вiдразу
ж перейнялася панiвним дух