пше залишити людину наодинцi з книгою, i тодi потрiбнi слова самi проникнуть у душу, зроблять те непомiтно, тихо, пота║мно. Абат, не маючи чого приносити молодiй iмператрицi з волi, якою користувався з обурливою несправедливiстю порiвняно з квпраксiвю, щоразу приносив iз собою книги, надто ж що його духовна дочка здавна виказувала постiйну охоту до читання. Але Бодо вчасно помiтив, що квпраксiю дратують щедро розмальованi манускрипти. Вони мовби пробуджували сво║ю нестримною барвистiстю заздрощi до вiльного земного життя, ще дужче пiдкреслювали безнадiйнiсть неволi молодо┐ жiнки. Коли й розглядала охоче квпраксiя щось з мiнiатюр, то лиш ге, що написане було в ┐┐ маленькому псалтирчику за час короткого перебування колись у Лучеську, у князя Ярополка Iзяславовича. В нього при дворi трудився тодi якийсь зайшлий митець, ще молодий, з блаженними очима, русобородий, босий i бiдний, як усi справжнi митцi. Вiн здобив псалтир для Ярополково┐ матерi Гертруди, залюбки зохотився полишити щось з свого вмiльства i в псалтирику мало┐ ввпраксi┐, швидко i вправно намалював царя Давида з голодно-заздрiсними очима, пишно-зелений вертоград сусiдський i прекрасну Вiрсавiю в тому саду. Тодi якось квпраксiя не звернула нiяко┐ уваги на те здоблення, псалтерик лежав забутий, хоч i возила вона його посеред кiлькох сво┐х найдорожчих книг. Зда║ться, лиш тут, у вежi, вперше вдарило ┐й у саме серце творiння блаженного митця. Все було там витримане в таких нестримних буйиощах погансько┐ зеленi, що вiд самого погляду зроджувалися в тво┐й нам'ятi не тiльки дерева, сади й га┐ рiдно┐ землi, а шумiли найбiльшi пущi, стелилися мiж обрiями трави, поймався всемогутньою зеленiстю весь видимий свiт. Коли квпраксi┐ ставало нестерпно-тяжко, покрадьки, щоб нiхто й не помiтив, позирала вона на ту буйну празелень i здавалося, нiби вiдляга║ вiд серця, знов хочеться жити й сподiватися. Гостроокий абат Бодо жодного разу не запримiтив замилування квпраксi┐ тими зеленими хартiями, бачачи ж нехiть до пишних манускриптiв Сенкт-Галлена, Рейхенау, Еммерама чи Кведлiнбурга, став_ _носити ┐й суворi в сво┐й простотi священнi тексти, коли ж i це недбало вiдкладалося перозгорнуте, тодi, згадавши про деякi кведлiнбурзькi уподобання, пiдкладав iмператрицi Арiстотеля, Цiперона, Вергiлiя. Не лякало його, що то були язичники. Бо хiба ж у четвертiй еклозi сво┐х "Буколiк" Вергiлiй, пишучи про народження сина в Азiнiя Поллiона, не пророкував пришестя на землю Христа? Серед iнших книг потрапив до квпраксi┐ i трактат "Про втiшення фiлософi║ю", написаний християнином Боецi║м в темницi, коди вiн уже був засуджений на смерть. Фiлософ i невдалий царедворець готського короля Теодорiха. Вже_ _п'ять вiкiв спочивав його тiло в Чельродо, десь у цiй кам'янистiй землi, мiж кипарисами й морем. Тiло зазнало мученицько┐ смертi, дух живе й понинi. Мученикiв було завжди багато, мудрецiв мало. Ждучи смертi, у темницi, у безнадi┐, Боецiй не закликав нi до багатства, нi до почестей, влади, тiлесно┐ краси, насолод. Розкриваючи всю брехливiсть свiту, вiн закликав утiшатися фiлософi║ю, пiзнанням, розумiнням будови свiту й дi┐ стихiй, початку, кiнця й середини часу, колобiгу рокiв i констеляцiй зiрок, природи тварин i властивостей звiрiв, устремлiнь вiтрiв i людських думок, безмежного багатства рослин i нез'ясовано┐ сили корiиня. Мудрого не зламав лихо i не зiпсу║ щастя. Схиляючись перед загальним для всiх законом, що неминуче веде до блага, вiн сповню║ свiй обов'язок, бо все, що вида║ться випадковим i позбавленим змiсту, насправдi пiдляга║ необхiдностi й доцiльностi. Часто навiть влада, яка дiсталася людям порочним, завдяки ┐хньому вiдворотному прикладу, сприя║ вихованню доброчинства у багатьох. Бо доброчинство, благо присутн║ завжди, воно нерозчленоване, досконале й несотворне, воно в тобi самому, воно в лiнi┐ тво║┐ долi, яка здiйсню║ впорядкованi змiни буття, вiдновлю║ життя всього сущого, даруючи подiбне через заплiднення сiм'ям, через народження й смерть. А що ж лиша║ться людинi? Пiзнавати, вдосконалюватися в цьому,_ _жадати й вiдкидати, себто здiйснювати вибiр мiж добром i злом. Тодi, може, те, що говорить ┐й абат Бодо: "Лiпше бiльше любити й менше розумiти, нiж розумiти, багато й зовсiм не любити"? Але ж навiть бог закликав людину до мислення, до напруження думки! У ║вангелi┐ розповiда║ться, як бог дав двом рабам по таланту i похвалив того, хто свiй талант зумiв подво┐ти, засудивши другого, який не зумiв цього зробити. Все повинне пiдкорятися зусиллям розуму, навiть випадок, казус, який ста║ться теж, як стверджував ще Стагiрит, коли щось влаштову║ться задля якогось визначеного наслiдку, але з якихось причин виходить щось iнакше. Життя - це пiзнання свiту, iнакше людинi не треба було й народжуватися. А коли тебе замкнено в камiнь - яке тут пiзнання? Боецiй заклика║ втiшатися фiлософi║ю, абат Бодо нагаду║ про прекрасну можливiсть самоочищення. Навiть щонайменшi грiхи скинеш з себе, вiдцуравшись вiд пристрастей. Хоч матимеш грiхiв, як у морi пiску, на деревi листя, на землi трави, на небi зiрок, то всi тобi вiдпущенi будуть. квпраксiя не почувала за собою нiяких грiхiв. Навiть ота дика пiдозра iмператорова щодо Конрада не могла Пристати до молодо┐ жiнки, вона хiба що могла дивуватися мовчанцi абата Бодо: адже був ┐хнiм супутником, бачив усе, знав, чому не сказав iмператоровi правди про його сина i жону? Чому не спростував пiдозр, не вiдкинув обмови? Де ж тодi святощi, де правда? Так зроджувалася в нiй нехiть до всього, що походило вiд абата Бодо, вiдкидала книги, знов на цiлi тижнi вклякала коло вiкна, майже не спала, забувала про ┐жу, вганяла в плач добросерду Вiльтруд. Проти власно┐ волi починала лiчити каменi, якими вимощенi були замковi дворища, палацовi гульбища, тодi довкола палацу, тодi на вулицi, що вела до мосту через Адiдже, на всiх вулицях Верони, у всiх городах Iталi┐, у руслах висохлих од спеки потокiв i рiчок, на морських узбережжях. Коли вiдривали ┐┐ вiд цього заняття, вона зазнавала розпуки i вiдчувала майже страждання. В числах було забуття, iнодi заспоко║ння, iнодi тривога. Число "тисяча" вселяло в душу квпраксi┐ жах, тому вона обминала його, доходила тiльки до сотень, складала ┐х з допомогою абаки, громадила в сотнi сотень, сотнi сот сотень i ще в сотнi сот сот сотень, i так без кiнця, до цiлковитого знезмiстовлення свого дивного заняття, яке помагало вбивати час - цього найстрашнiшого ворога всiх ув'язнених. Перетривати в часi й утримати в собi все лiпше, що ти мала. Духовна вищiсть, навiть покарана, однаково лиша║ться вищiстю. Але ж до чого може знадобиться твоя вищiсть i досконалiсть, коли тебе вiдiрвано вiд життя, та ще такою молодою? У самому розповнi сил? Дорога, по якiй не ┐здять, зароста║ травою й кущами. Та хоч як тяжко й нестерпно велося ┐й, хоч який розпач терзав iнодi ┐й серце, квпраксiя хотiла жити, сподiвалася без надiй, ждала, сама не вiдаючи чого. У всiх речей, що перебувають у часi, завжди ║ майбутн║, хоч воно ┐м недоступне. Невiльною людина ║ лише тодi, коли вона порочна. Пороки ж породжуються незнанням, тому дурiсть i безрозсудство - найгiршi з порокiв. Так само як доброчинствами найважливiшими слiд вважати мудрiсть, розсудливiсть, твердiсть розуму, спокiй духу. В цьому людина може досягти блаженства, але блаженство дасться тiльки життям, за життя, тому не слiд квапити бiг крилатих коней смертi. Жити! Вона хотiла жити! Повинна була жити! ┐┐ жахлива здатнiсть до вразливостi призводила до того, що нестерпний бiль душi викликався речами найпростiшими: голосом вiтру, променем сонця, людським криком, посвистом пташиного крила. Звикала i не могла звикнути до всього, що вiдкривалося ┐┐ очам а висоти вежi. Несамовитi свiтанки в горах, а захiд сонця - мов кiнець свiту. Телесування сухих гарячих вiтрiв довкола вежi, а десь у долинах - волога прохолода i шелест пшениць. Часто сизувата iмла повивала лiси й гори, i щоразу це видавалося дивним, квпраксiя не могла нiяк звикнути до цього i не мала сили позбутися гнiтючого настрою. Усi стiни вежi були пошкрябанi написами. Людина, навчившись писати, уже неспроможна зупинитися. Це нiби якiсь при║мнi хворощi. У писаннi намага║ться чоловiк бодай частково передати той огром життя, який звалю║ться на нього i якому не завжди вмi║ зарадити. Тут i нестримнiсть радостi, i гнiтючий сум, i намагання передати мудрiсть, i гостре зухвальство, i тупi дурощi, смiшна похвальба. Писанням засвiдчу║ш про свою нерозривнiсть зi свiтом i водночас борешся проти самотностi. Розмовля║ш з людьми, з вiтрами, з небом i з каменем, коли тебе кинуто в камiнь, закуто, ув'язнено. Скiльки душ рвалося з цього каменю, з цi║┐ вежi, рвалися на волю, а може, й на смерть, вiдча║но видряпували на твердому каменi сво┐ iмена, знаки хреста i вiдомих лиш ┐м заклять, переходили у вiчнiсть, може, тiльки цими подряпинами, яких нiхто нiколи не прочита║, не помiтить, а коли й зауважить, то однаково не збагне. квпраксiя дiамантом свого iмператорського персня дбайливо й терпляче нашкрябала коло вiкна, щоб було видно читати: "квпракс..." Вона хотiла написати ще "Адельгейд", але в цьому iменi, до якого так i не зумiла звикнути за пi кiлька рокiв, було щось непри║мне, якесь булькання, немов од утопленика. Найлiпше було б написати просто "Пракся". Так звано ┐┐ малою, звала так Журина, звав Журило, брат Ростислав, хоч нi сестра Янка, нi брат Володимир не вживали цього iменi, а лише грецьке "квпраксiя", бо ж обо║ були вiд грецько┐ принцеси i нiколи не забували про це. "Пракся" тут не годилося. Нiхто нiколи не збагне, що то за слово i якiй мовi належить, а для само┐ квпраксi┐ воно й геть заказане, бо приведе лиш до давнiх спогадiв i викличе болiснi пристрастi, яких лiпше всiляко уникати. Ки┐в був далеко, вiн мовчав, iмператор не слав туди послiв, злий на князя Всеволода за небажання прилучитися до римсько┐ церкви, князь не слав сво┐х послiв до iмператора, не маючи в тому потреб, про власну ж доньку, видно, забув за державними клопотами, бо всi володарi, виходить, найперше дбають про справи державнi, так нiби держава населена й не живими людьми, а якимись тiнями, що ┐х ма║ пересувати туди й сюди князь чи король, та й самi королi, князi, iмператори, як пересвiдчилася бвпраксiя, були не чим iншим, як тiнями, що не тiльки нiчого спiльного не мали з нснвим життям, а навпаки - були ворожi до нього. З усiх людей, що полишила в Ки║вi, мала двох справдi живих: Журила i воеводу Кирпу. Не знада, чи Кирпа зна║ться на письмi, тож вимушена була обмежитися самим Журилом. У хвилини, коли було особливо тяжко i не могла нi читати, нi дивитися у вiкно, нi спати, не знала, куди й подiтися, писала Журиловi листи. Не справжнi листи, не пергаментнi хартi┐ з печатями iмператрицi германсько┐ на червоному воску, двостороннiми, з так званою контрасигiляцi║ю, себто витисками з обох бокiв. То були дивнi листи. Писанi й неписанi. Нiколи не вiдправленi. Бо й вiдправляти не було чого. Листи в умi. Короткi й дивнi, зрозумiлi тiльки ┐м двом, а iнодi - самiй лиш квпраксi┐. "Весна кiнча║ться, i плачуть птахи. А може, то я плачу?" "Коли тоне дзвiн, тоне й луна вiд нього". "Навiщо лiта║ вороння над вежами?" "Одволист - чи чув ти про таку рослину? А ще ║ одо-лень. I ║ приворотне зiлля, зване тут anacampseram. Розповiдають, як один муж задумав убити жону свою i повiв ┐┐ до лiсу, а вона, йдучи, урвала того зiлля й тримала в руцi, аж муж стратив свiй злий намiр. I так було й удруге, й утрете". "Сонце висушило травневi дощi". "Як посилали до бога звiстку про сво║ життя. Чоловiк спорядив сокола-винозора, i той зразу й долетiв. А жiнка послала сову. Та сова що пуститься в путь уночi, а_ _вже й день. Сова - на землю i спить цiлий день. Надвечiр схоплю║ться, детить, летить цiлу нiч, а почне свiтати - зборюв ┐┐ сон. Так звiстка й досi не долетiла". "Цвiркун вiдлiчу║ час, i з жахом думаю про сиве волосся". "Пам'ята║ш, як разом дивилися на снiг? I цього року вiн, мабуть, знов упав на Ки┐в". "Я сумую в глуху осiнь". "Колись ми з тобою були в Софi┐ на княжих хорах i дряпали там на стiнi. Що_ _ми там писали? Прочитай, Журиле!" ЛIТОПИС ДВI ПАРАЛЕЛI У той самий час, як квпракеiя вперше почула, що круглиться в нiй плiд, у Бургундi┐, у замку рицаря Тесцелiна Фонтень, жона рицарева Алета вiдчула те саме, але, як напише згодом про це монах Вiльгельм, "┐й присвилося предзнамення майбутнього, а саме: що вона заключа║ в сво┐й утробi бiлого собачку з рудуватою спинкою i собачка гавка║". Налякана таким сном, Алета звернулася до свого духiвника, але той заспоко┐в ┐┐, пригадавши слова Давида до бога про його неписьменних, але затятих пророкiв: "Щоб ти полоскав ноги тво┐ в кровi, а для язикiв псiв тво┐х була з ворогiв частина ┐х". Духiвник сказав жiнцi: "Не бiйся: це добре, ти будеш матiр'ю знаменитого собаки, який зробиться стражем дому господнього i вiзьметься голосно гавкати на ворогiв вiри. Це буде славетний проповiдник i, як добрий собака, зцiлювальними властивостями свого язика вилiку║ многi хвороби душi в: багатьох".Син квпраксi┐ помер, щойно народившись, бо був надто слабий, зачатий у муках, так само народився, так само зiйшов зi свiту. Рицарська жона в Бургундi┐ привела на свiт свого сина в той самий день, що й германська iмператриця, але рицарський син вижив, хоч i мав природу знiкчемнiлу до краю. Названо його Бернардом, видно, вибравшу iм'я, сказати б, вiльне для святощiв, бо на той час багато iмен уже були зайнятi святими покровителями рiзних ремесел i занять. Юрiй був покровителем рицарiв, Iоанн i Августин - теологiв, Козьма i Дам'ян - лiкарiв, Катерина - фiлософiв, ораторiв i поетiв, Лука - малярiв, Цецiлiя - музик, Фруменцiй i Гвiдон - купцiв, Григорiй - студентiв, Варвара - будiвничих, Юлiан - коханцiв. Вiд пошестi оберiгали святi Антонiй, Рох, Себастян, Адрiан i Христофор, вiд падучо┐ - Валентин, вiд лихоманки - Петронела, вiд болю зубiв - Аполлонiя, вiд каменiв у нирках - Лiберiй. Iм'я Бернарда було, як видно, ще вiльне, тож мати, вiрячи в пророкування свого сповiдника, надала його сво║му кволому новородку. З Бернарда не було нiяко┐ користi в життi, тому вiн прилучився до людей, нi на що не здатних,- до монахiв. Став монахом-цистерцiанцем в Цiто, коло Дiжона, i вiдразу вiдзначився такою нiкчемнiстю свого тiла, що його слiд було вважати або напiвтрупом, або святим. Проживши рiк у келi┐, вiн не помiтив, чи була там стеля. Побувавши у тому чи iншому монастирському примiщеннi, не мiг нiколи сказати: одне там вiкно, два, три i чи взагалi ║ вiкна. Вiльгельм пише про це так: "Умертвивши в собi будь-яку цiкавiсть, вiн не одержував нiзвiдки вражень". Про природу Бернардову Вiльгельм пише таке: "Шлунок його був такий зiпсований, що вiн негайно низвергав ротом ще неперетравлену ┐жу. Коли ж випадком дещо встигало перетравитися i силою природи виходило звичним шляхом, то при слабостi нижнiх частин тiла i це вiдбувалося з неймовiрними стражданнями". Здавалося б: навiщо стiльки уваги такому недосконалому створiнню? Але саме такi збочення вiд здорово┐ природи часто цiнуються деякими людьми. Абат монастиря Цiто Стефан, так само як духiвник рицарсько┐ жони Алети, побачив у недужому Бернардi щось майже святе i послав його на чолi частини братi┐, щоб заснував монастир у Клерво, у Полиннiй долинi рiки Об, здавна вiдомiй як пристанище злодi┐в. Так незнаний нiкому Бернард став Бернардом Клервоським. Це був той самий Бернард Клервоський, який сколотив усю квропу в другий хрестовий похiд, власноручно нашивав хрести на шати рицарiв i королiв, розiрвав для цього власний одяг, здобув славу зцiлителя вiд недугiв i нещасть; натовпи, вiрячи в його святiсть, обривали на ньому одiж, цiлували ноги, просили життя i спокою. А вiн, не маючи сам нi людського життя, нi спокою, метався по всiх землях, знесамовитiлий, ошалiлий, гнав тисячi на смерть, на страждання, на злочини. I нiхто не назвав його злочинцем - називали святим. Дво║ невдало народжених того самого дня, того самого року. Один помер вiдразу. Другий лiпше б помер, нiж мав принести людям стiльки лиха. Мiж ними не було нiяко┐ дотичностi, нiякого зв'язку, просто часовий збiг - бiльше нiчого. Друга паралель зачiпа║ двох жiнок, рiзних за вiком, але багато в чому однакових: у становищi, в багатствi, в освiченостi, у впливовостi. Вiдразу ж слiд зауважити, що однаковiсть та суто поверхова, бо кожна з двох жiнок по-сво║му розпорядилася перевагами свого становища i, як наслiдок, одну забуто, так нiби й не було ┐┐ на свiтi, i лиш у давнiх хронiках можна знайти скупi рядки про ┐┐ страждання, а друга мiцно посiла свое мiсце в iсторi┐. Одна з цих жiнок - квпраксiя. Друга - графиня Матiльда Тосканська. Власне, Матiльда, як жiнка передбачлива, не покладалася на випадкове сумлiння iсторикiв, а тримала коло себе в замку Каносса схильного до укладання латинських вiршiв монаха Донiцо, який пiд пильним наглядом графинi неквапливо й з належною шанобливiстю написав поему, названу "Життя Матiльди" (Vita Mathildis), сто з чимось пергаментних хартiй по двадцять два рядки в кожнiй, коштовнi мiнiатюри - золото, кiновар, блакить, зелена, брунатна, чорна барви, стиль бiблiйно-заплутаний, спрямування епiчно-панегiричне. Творiння Донiцо (рукопис зберiга║ться у Ватiканськiй бiблiотецi), видане 1724 року в п'ятому томi творiв давнiх iталiйських письменникiв, i тепер примiрник його можна знайти у великих державних публiчних бiблiотеках у вiддiлi, який зветься "мораторiй", себто - вiддiл рiдкiсних книг, мертвих для сучасникiв, потрiбних iнодi хiба що таким дивакам, як автор цього роману. Але мова тим часом не про Донiцо, а про Матiльду. Народилася вона 1046 року, себто була старшою за квпраксiю на 25 рокiв. Прадiд Матiльди був граф Реджiо, Модени й Манту┐. Дiд здобув у власнiсть Феррару й Брешчiю, одружившись з маркграфинею пiвнiчно┐ iталiйсько┐ марки. Батько Бонiфацiй з'║днав марку з Тосканою i герцогством Сполето, завдяки чому став одним з найбiльших князiв Iталi┐. 1030 року вiн одружився з Беатрисою, донькою Фрiдрiха з берегiв Лорану, вперше порушив традицiю дому Каносса бути лояльним до iмператора i став бунтувати проти Генрiха III. У 1052 роцi був таемно вбитий. У наступнi три роки так само та║мно були вбитi його старша донька Беатрiче i син Фредерiк. Матiльда стала власницею величезного спадку. Генрiх III кинув Матiльду з матiр'ю до в'язницi в Германi┐, але саме тодi помер, i двох вельможних жiнок незабаром випущено. З ув'язнення Матiльда вийшла навiки ворожою до всiх германських iмператорiв. Тому дiм Каносса вiдразу став на боцi папи Григорiя-Гiльдебранда в його конфлiктi з iмператором за iнвеституру. Матiльда одружилася з бароном Годфрi, але шлюб той був досить дивний: Годфрi сидiв у сво┐х ломбардських ма║тках, не маючи нiякого бажання переправлятися через рiку По, а графиня Тосканська приймала в Канносi папу Гiльдебранда, i вся квропа гула чутками про ┐хнi та║мничi нiчнi сходини. Маленький папа i маленька чорнява графиня. Вимагав целiбату для всiх священикiв сво║┐ церкви i вiдкрито замешкував у оточеному потрiйними мурами замку з жiнкою, яка на той час стала вдовою, бо барон Годфрi десь тихо помер у сво┐х володiннях, вiдповiдно намноживши багатства Матiльди. Важко навiть сказати: хто кого наблизив до себе - папа Матiльду чи Матiльда папу. Обдарована розумом i вiдповiдними хитрощами, жiнка зна║, що часто лiпше бути посередницею, нiж повелителькою, на яку неминуче пада║ тягар вiдповiдальностi. Матiльда без кiнця повторювала: "Ми з найсвятiшим папою", "Найсвятiший папа велiв передати", "Найсвятiший папа вважа║"... Могла вкладати в сво┐ завiдомлення будь-що, i все це йшло мовби вiд самого папи. Могла виказувати коштом папи владнiсть, непоступливiсть, жорстокiсть або милосердя, залежно вiд потреб i обставин. В сiчнi 1077 спостерiгала в Каноссi принизливу сцену каяття iмператора Генрiха. Вдавала, що спiвчува║ iмператоровi, клопоталася перед папою за його прощення, хоч сама ж привела Генрiха до Каносси, платячи за кривди, нанесенi ┐й i ┐┐ родовi ще його батьком. (В рукопису Донiцо в вiдповiдна мiнiатюра: Генрiх сто┐ть на колiнах перед Матiльдою, що велично возсiда║ на високому графському тронi. Золота живописець поклав на Генрiха й Матiльду однаково, зате обдiлив iмператора багрянцем, увесь вiддавши графинi). Коли Гiльдебранд помер, Матiльда не розгубилася. Пiдтримувала його наступника Вiктора, тодi - Урбана, якого намовила розпочати вiйну проти iмператора. Одружилася з баварським герцогом Вельфом, пiдняла всiх невдоволених германських князiв, не злякали ┐┐ вiйськовi успiхи Генрiховi, який привiв до Iталi┐ велике вiйсько й захопив багато городiв i замкiв. Вiн узяв Мантую, Пiзу, Лукку, сплюндрував ма║тки Матiльди. Неминуче мав бути покараний. Простежувала через сво┐х вивiдни-кiв кожен вчиноа, кожен крок Генрiхiв; як тiльки-но ображений безпiдставними пiдозрами iмператора син його Конрад ви┐хав з Верони, його зустрiли посланцi Матiльди, коли ж потрапив вiн до рук iмператорсько┐ погонi, визволили його знов-таки люди Матiльди i Вельфа, з великими урочистостями зустрiнуто Конрада в Каноссi i незабаром за благословенням самого папи Урбана короновано в Мiланi королем Iталi┐. Син пiшов проти батька. Тепер папська (власне, Ма-тiльдина) сторона мала свого главу, проголошеного публiчно; Генрiх вiдразу вiдчув наслiдки такого хитрого Ма-тiльдиного кроку; вiд нього вiдпадали город за городом, замок за замком, йому зраджували, вiд нього втiкали, вiп вимушений був вiдступати, вже не сидiлося спокiйно й безтурботно в Веронi, мав знову, як у молодостi, метатися, битися, знесилюватися. квпраксiя сидiла у вежi, забута iмператором, але не забута Матiльдою. Та розумiла, якою силою стануть проти Генрiха двi такi жiнки, як вона й iмператриця, коли з'║днаються. I маленька графиня стала готувати це по║днання. Дбала не про квпраксiю - керувалася зненавистю до iмператора. Вiн уперто вiдмовляв сво┐й жонi спорядити посольство до Ки║ва? Гаразд, вона пошле до князя Всеволода сво┐х людей з дарами й вiстями про дочку i матиме незабаром звiдти вiстi. Вiн ув'язнив iмператрицю в кам'янiй вежi, сховавши молоду жiнку вiд усього свiту, так що нiхто вже й не зна║, жива вона чи мертва? Гаразд, Матiльда визволить iмператрицю, хоч би для цього довелося розвалити вежi половини Iталi┐! Негоже, коли такi двi жiнки роз'║днанi. Надто ж, коли вони живуть у тiй самiй землi. Так переплiтаються стежки життя, i ще й не знати, чи не послав би Бернард Клервоський у хрестовий похiд сина квпраксi┐, коли б той не вмер у день свого народження, а вижив i став iмператором, королем або й просто власником золотих острог. СОКОЛИНА ВЕЖА Похмура зима роздягла дерева, оголила землю, била в камiнь холодною пронизливiстю вiтрiв, од яких здригалася й стогнала вежа. Порятунок був тiльки у вогнi, який розкладала в кам'янiй печi Вiльтруд, приносячи дрова вiд кнехтiв з ┐хньо┐ вежi, де було все: вино, жирна ┐жа, паливо, зброя, п'янi вигуки, регiт, смачний сон, бездумнiсть i безтурботнiсть. Але дрова, хоч звiдки принесенi, однаково горять i зiгрiвають, вогонь весело потрiску║, теплий дим наповню║ вежу, нагадуючи дим лiсових багать, викликаючи спогади про все втрачене. Чомусь згадувала квпраксiя, вдивляючись у теплий вогонь, як ще малою, у Переяславi, повiз ┐┐ вже й не пам'ята║ хто на ламання калини. пхали довго травами, летючi слiди кiнськi вiдбивалися в травi, трава в кiнських слiдах була вiдкинута назад, а в людських - почовгана, прим'ята наперед. У перелiсках уже падало листя. Червонiло мiж деревами, мов мертвi лисицi пiсля вдалих ловiв. Калина росла в низинi, коло рiчки. Поки мала квпраксiя зi сво┐м супроводом добралася туди, жiнки вже почали ламати калину, в'язали ┐┐ в пучечки, наповнювали лозовi розложистi кошики червоною стиглiстю, - калиново-стиглi жiнки, з пiснями затаено-грiховними, повними лукавих натякiв на щось бентежне й п'янливе. Тодi мала квпраксiя нiчого ще не вмiла збагнути, тепер лишався самий спогад перед цим вогнем у каменi, червоним, як давня калина з дитинства. Все ж зима, попри ┐┐ непривiтнiсть, якось нiби помагала легше зносити неволю, забувати про не┐, бо час розполовинений був мiж холодом i жданням тепла на ранок, коли вогонь у печi давно вже затухав; жар поймався сiрим попелом, камiнь нахолоняв, i з-пiд хутряного покривала страшно було виткнути навiть носа, квпраксiя не думала нi про що, окрiм тепла, нетерляче ждала появи Вiльтруд, думала при ту хвилю, кола знов у печi загоготить полум'я, i теплi хвилi тепла торкнуться ┐┐ обличчя, i вежа сповниться життям i надi║ю. Пори року тут мовби зливалися, не було нi весни, нi осенi, - тiльки безкiнечне лiто з одноманiттям спеки i оця недовга зима, що, здавалось би, мала лякати ув'язнених, несучи ┐м загрозу холоду, а насправдi несла полегкiсть, бо коли людина занурю║уься в клопотi найпростiшi, дба║ лише про потреби сво║го тiла, тодi зболена душа ┐┐ ма║ спочинок i сили притiкають до не┐ як веснянi соки в живе буйне дерево. Зима тут потопала в потоках холодно┐ води, невiдповiднiсть дощiв порi року мимоволi навертала квпраксiю на спогад забуто┐ вже давно розповiдi Журинино┐, Мовляв, дощi пуска║ глухий янгол. Бог йому каже: "Йди туди, де чорно", а вiн, не розчувщи, пада║, "де вчора"; Бог: "Iди туди, де просять", а той сипле "де косять"; Бог: "Iди, де ждуть", а той лл║, "де жнуть". Мабуть, той химерний глухий янгол, заливаючи тут рiздво потоками дощу, пригнав за тим дощем до Верони i Генрiха з його прибiчнм папою Климентом. Iмператор, виказуючи поштивiсть до церкви, урочисто зробив великi вклади в два веронськi абатства на пам'ять сво┐х рiдних i покiйно┐ iмператрицi Верти. Про живу було забуто. Щоправда, барон Заубуш за повелiнням iмператора перевiрив сторожу, побував навiть у Вежi п'яного кентавра, але не пiднявся нагору, бо коли перелякана Вiльтруд прискочила до квпраксi┐ з вiстю, що у вежi з'явився Страшний одноногий барон, iмператриця послала ┐┐ вниз попередити Заубуша, щоб не смiв з'являтися перед нею. Дiвчина скотилася по схiдцях, мало не впала на Заубуша, той не розгубився i не здивувався вельми, притримав ┐┐ коло себе, не дав розтулити рота, сказав загадково-притишеним голосом: - Даремно бiга║ш._ _Не до iмператрицi прийшов - до тебе. - До мене? - Тихо. Нiхто на сiм свiтi не повинен про це знати. - Тодi як же? Мене вб`ють! - Житимеш, дурна! Ще й як житимеш! Дякуватимеш старому Заубушевi... квпраксiя не знала нiчого про ту розмову. Та й про що могла знати? Гордий дух ┐┐ призвича┐вся до вiдокремленостi й цiлковито┐ вiдiрваностi вiд щоденного життя, яке текло внизу, не поповнювала звiдти нi сво┐х знань, нi снаги, живилася якимсь та║мним запасом душевних сил, що був, виходить, невичерпний, коли змогла вже стiльки просидiти у вежi. Не бачила, як iмператор у недiлю ставав iз сво┐ми п'яними баронами коло собору i стежив, як веронцi в святкових убраннях обережно обходять калюжi. Тодi ставав, широко розставивши ноги, коло калюжi i, колупаючи кiнцем меча в багнистому днi, норовив обляпати болотом особливо ошатно одягнених. Чоловiки мовчки зносили наругу, жiнки з вищанням утiкали, але ┐х обприскували багнюкою iмператорськi прибiчнi, що з реготом ганялися за втiкачами. Не чула, як хвалився Генрiх на учтi, одурiвши вiд пиятики: "Ось витягну iмператрицю з вежi й пiддам ┐┐ карi за розпусту. Звелю поставити на кладовищi з пiднесеними догори руками, опертими на двох схрещених мiтлах. Хай вийдуть з не┐ слов'янськi гордощi!" Не знала, що iмператор замкнений у Веронi, оточений звiдусiль, зiпхнутий на самий край Iталi┐, коли ж хотiв стрiтися з угорським королем Владиславом, аби зажадати помочi, то Матiльдин муж Вельф не пропустив його крiзь гiрськi проходи. Iнодi людинi лiпше не бачити, не чути, не_ _знати. Тодi можеш зосередитися на собi самiй, спитати себе: що я можу знати? Що повинна робити? На що сподiватися? Спитала про це абата Бодо. Той вiдбувся звичним: блаженнi, хто дi║ в iм'я господн║. - А хто дi║? - зухвало поцiкавилася вона. _- _Тi_,_ хто йдуть по путi господнiй. - Хто ж iде? Бодо стривожено глянув на iмператрицю. Не звик до суперечок тут, у вежi. Приходив, говорив. квпраксiя мовчала. Сповiдатися не мала в чому. Грiхiв не мала нiяких, хiба що в гординi сво┐й вважала, що цiлий свiт завинив перед нею. Але абат уникав тако┐ розмови, бо звик у життi до обережностi, а тут, розумiв це, потрiбна була обережнiсть просто неймовiрна. - Зима довга, дочко моя,- сказав по змозi м'яко,- я хотiв би знайти для вас такi книги, якi принесли б вам утiху в самотностi. - А чому ви не приносите менi благословення вiд найсвятiшого папи? - Я хотiв би це зробити, але... - I як то може бути: бог один i його намiсник на землi ма║ бути один, а в Iталi┐ вiдразу два папи? Зда║ться, бувало вiдразу й по три? Як то, отче? - Дочко_ _моя... - Ви бо┐теся вiдповiсти, отче? Я спитала, хто ж iде по путi господнiй? Чи той папа, що з iмператором, чи той, що з Матiльдою? - Я не можу вам цього сказати. - Не зна║те чи бо┐теся? - Не можу, дочко моя. Скажу вам лише: папи Климента не бачу, не допущений, нiкуди не допущений, бо маю спiльну долю з тобою, дочко моя. Плоть моя ма║ вихiд з се┐ вежi, а дух перебува║ тут постiйно. - Я мала б вiдчувати це якось. - Для того потрiбен час. I терпiння. - Скiльки ж? I того, й того вже було задосить! - Терпiнню нема║ меж. - А знанню? - Знання - то i ║ терпiння. Що досконалiша iстота, то вразливiша вона до страждань. - А до насолод? - Лише грубi натури. Грубi й порочнi. - Все ж менi було б радiсно вiдчути себе тут несамотньою. Вiдчути ваш дух. - Думай про дух божий, дочко моя. Блаженнi, хто... Це вже квпраксiя знала давно. Вiдвернулася досить непоштиво, знаючи, що судити ┐┐ за це нiхто не зможе. Щоправда, спiвчуття вiд абата теж не очiкувала, бо таке почуття йому було чуже. А з духом справдi спiзналася вже повеснi, та був то не той дух, що про нього святобливо говорив абат. Могутнiй дух волi в хижому посвистi пташиних крил об'явився квпраксi┐ звiдти, звiдки й не ждала нiколи - зi сторожово┐ вежi. Кнехти гнiздилися внизу, пильнували стiнного переходу, верх вежi весь цей час був вiльним, а з весни поселився там чоловiк майже так само самотйiй, як квпраксiя, але не цим вiн привернув увагу, а сво┐ми соколами. Чоловiк був сокольником. Чий - iмператорський, баронський, ║пископський, а чи сам по собi? - не важило. Видно, так само вiдвик вiд людей, як i вона, звик до мовчання, до самотностi, наклало це на йього печать суворостi й навiть, сказати б, хижостi, надто ж у поглядi глибоких чорних очей, але рiзнився вiн од iмператрицi, що мала б загинути вiд неробства, сво║ю неймовiрною зайнятiстю. Бо вчив соколiв. Не лiтати, нi,- до цього привченi були вiд народження. Але гнатися саме за тою здобиччю, на яку вкаже чоловiк, i летiти не кудись, а куди вкаже чоловiк, i летiти не якось, а якнайвище, найголовнiше ж: не втiкати вiд людей, щоразу повертатися до господаря, всiдатися на шкiряну рукавицю, слухняно ждати нових спонук. Соколiв годилося ростити саме у високiй вежi, щоб звикали високо злiтати. Ось i вибрав ту вежу сокольник, i вiднинi вона стала для квпраксi┐ Соколиною вежею. Соколи вилiтали просто в не┐ з-перед очей, здавалося, вiдчува║ на сво║му лицi вiтер вiд ┐хнiх крил, вони вишугували в пiднебесся з такою нагальнiстю, з таким завзяттям, аж нiби в тобi теж щось зривалося й летiло за ними, разом з ними, спiльно з отим невпокореним могутнiм духом жадоби волi, простору, безмежжя. Завжди неуважлива до занять простого люду, квпраксiя тепер з якимсь болючим вдоволенням стежила за всiм, що робить сокольник. Незабаром не було для не┐ нiяких та║мниць нi про того чоловiка, нi про його сiрих вихованцiв. Все ж таки бiльше приглядалася до соколiв, бо й що чоловiк та ще усамотнений? Мало спить, мало ┐сть, нi з ким не говорить, суворiсть - спосiб його буття, у клопотах - порятунок од розпачу. Вразила квпраксiю жорстокiсть сокольника. Не могла без гнiву й обурення бачити, як пускав вiн сво┐х соколiв на перелiтне птаство, на диких гусей, на журавлiв, на лебедiв. Може, летiли вони й до Ки║ва, може, ждуть ┐х там такi малi дiти, як була колись вона, прислухаються, чи не заячить у темному весняному небi, чи не закурличе. А журавель нiколи не долетить, i лебiдь не прилетить на днiпровськi плеса, бо збитий хижим соколом на цю тверду кам'янисту землю. I повинен у тiм суворий сокольник, який не зна║ жалостi. Однак згодом вона все ж простила сокольниковi його вимушену жорстокiсть, збагнувши, що за волю доводиться завжди платити. Iнодi й чи║юсь смертю. Для сокола захват волi, а для лебедя - смерть. В одних крилах - посвист розкованостi, хижо┐ нестримностi, голос безмежжя, в iнших - приреченiсть. Не може бути волi взагалi й для всього. Отримуючи волю для себе, неминуче вiдбира║ш ┐┐ в когось, не маючи нiяких обмежень, тим самим обмежу║ш безлiч iнших iстот, може, саме через те так охоче кидають до в'язниць простих людей всi королi й iмператори: тодi почуваються вiльнiшими. I Генрiх замкнув ┐┐ до вежi для того, щоб не мати коло себе ще одно┐ короновано┐ голови, надто ж, що не мав у нiй потреби як у жiнцi. Але ж iмператор не сокiл, хоч так само хижий. Соколiв треба було годувати пташками, ставити свiжу воду, щоб купалися й сушилися на сонцi. Сокiл повинен мало спати, тодi вiн злiший i слухнянiший. Сокольник часто годував птахiв, накладав ┐м на голова шкiрянi каптурцi, путав ноги й носив на тонкiм обручi, щоб не спали i втрачали дикiсть. Лiтати попервах пускав на шнурi-довжику, щоб поверталися до вежi. Пiсля цього знов годував i пiдставляв воду для купання. Згодом став пускати вже й без шнура, вимахував з вiкна вежi чимось сiрим на довгiй мотузцi, видно, приваблював птахiв назад. квпраксiя спершу не дивилася на все те, неспроможна збороти вiдразу до вежi, де сидiла ┐┐ сторожа, та згодом несила було ┐й вiдiрватися вiд споглядання соколиного життя, яке розгорталося перед ┐┐ очима. У високих вежах вигодовують соколiв. Забирають соколят з гнiзда i привчають платити неволею за лiпше знання волi, за хиже вмiння насолоджуватися нею, осягати всю ┐┐ безмежну обмеженiсть. Чи не так склалося i ┐┐ життя? Мов маленьке соколя, вирвано ┐┐ з рiдного гнiзда, кинуто в холодну чужину, приборкувано, затуляно очi чорним каптуром, зв'язувано руки й ноги, закуто, врештi, у камiнь. Може, хоч всемогутнiй дух соколино┐ свободи якось поряту║ ┐┐, дасть снагу, терпiння й надi┐? Тепер не вiдривалася вiд споглядання того, що дiялося в Соколинiй вежi, аж врештi помiтив те похмурий сокольник, а може, помiчав то давно, та тiльки через свою вiдлюдкуватiсть не виказував. Однак, хоч який ти вiдлюдько, а ма║ш знати, що дивиться на тебе сама iмператриця, до того ж молода й гожа жiнка, опрiч того - ув'язнена, нещасна, безпомiчна. Яке ж треба мати серце, щоб лишатися байдужим перед такою жiнкою? I одного ранку, щойно квпраксiя з'явилася коло вiкна сво║┐ вежi, похмурий сокольник поштиво вклонився ┐й. Вона чи не помiтила, чи подумала, нiби ┐й видалося, але сокольник вклонився й назавтра, i ще, й ще, тепер уже вона вiдповiдала цьому чоловiковi, повiльно прикриваючи очi повiками, даючи йому зрозумiти, що помiчав його поштивiсть i належно ┐┐ цiну║. Якось удень Вiльтруд, захекана й розпашiла, прискочила знизу, несучи якiсь дивнi речi. Мовчки подала ┐х iмператрицi, та мало не вiдсахнулася. - Що то? - Ваша величнiсть, передано вам. Якась груба шкiряна рукавиця, вся подряпана, так нiби точили об не┐ пазури самi дияволи. Два_ _скрiпленi мiж собою пташинi крила з прив'язаною до_ _них брудною мотузкою. - Хто передав? Навiщо ти це принесла сюди? - Сокольник, ваша величнiсть. Просив прийняти. - Оце все? Що маю_ з _ним робити? - Вiн дару║ вам сокола, ваша величнiсть. - Ти хотiла сказати - оцi крила? - Нi, живого сокола. Вiн просить вас надягти рукавицю i ждати, поки вiн пустить зi сво║┐ вежi сокола. Тодi треба розмахувати цими прив'язаними крилами. Це зветься вабило. Сокiл, приваблений крилами, прилетить до вас i сяде вам на руку. - Але я не вмiю махати цим. I... не хочу. - Ваша величнiсть, дозвольте менi. квпраксiя вказала ┐й на вiкно. - Але прошу вас - надягнiть рукавицю._ _Бо сокiл так i впаде. - Звiдки ти зна║ш? Вiльтруд не вiдповiла: висунувшись з вiкна, щосили крутила вабилом. Тодi зашепотiла злякано: - Летить, пада║, ваша величнiсть! квпраксiя невмiло надягла шорстку рукавицю. Смiшно, але хвилювалася, так нiби вперше надягала шати iмператрицi. Кинулась до вiкна, вiдтрутила Вiльтруд, наставила рукавицю. Птах, наближаючись до землi, опускав хвiст, розпросту║ його пiр'я, пiдносить голову i легко й швидко вдаряв крилами, щоб пригасити швидкiсть i сiсти лагiдно. Сокiл падав каменем. Чи й запримiчав висунуту з вiкна рукавицю, чи запам'ятав, звiдки викручувалося вабило, летiв зi свистом, так нiби намiрявся врiзатися в камiнь вежi й розприскатися бризками. квпраксiя мало не закричала вiд страху за сокола, але вiн попередив ┐┐, шугнув побiля обличчя, вчепився в рукавицю, круглооко втупився в жiнку, мабуть, дивуючись такiй змiнi господаря, хижо наставив на не┐ жорстокого дзьоба, стрепенувся, мовби зриваючись до льоту, але тут Вiльтруд вправно накинула йому на голову шкiряний каптурець, i заслiплений птах з криком задряпався по рукавицi, вже неспроможний злетiти, безпорадний i слухняний. - Вiн буде наш! - вигукнула Вiльтруд. - А що з ним робитимемо? - Я годуватиму його,_ _купатиму. Ви пускатимете до самого неба_._ Сокольник дасть_ _нам пташок для годiвлi. Я поставлю для сокола воду. - А що скаже абат Водо? - всмiхнулася квпраксiя, - Хiба бог - проти птаства? Адже й божий дух злiта║ птахом. - Не соколом же - голубом. - Це коли вiн нi з ким не вою║. А в Германi┐ ║пископи постiйно воюють. Тут, виходить, теж. Хiба то не божий "дух штовха║ ┐х до того? - Спитай абата Бодо. - Я боюся його. Вiн такий суворий. - Сокiл суворiший, а ти не злякалася. Бачиш, якi в нього пазури. А крила? Мов залiзнi. - Однаково це птах. - А коли помiтить у нас сокола сторожа? - Ваша величнiсть, вони не помiтять! - Чому так вважа║ш? - Вони нiколи не дивляться вгору. - Як ти довiдалася? - Ваша величнiсть, вони не можуть дивитися вгору. Так само, як... як ви не можете дивитися вниз. - Не вигадуй, Вiльтруд, лiпше нагодуй сокола. Так встановився зв'язок мiж Вежею п'яного кентавра i Соколиною вежею. Мовчазна вимiна поклонiв i поглядiв, перельоти птахiв, нестримний дух волi. Забуто про сум, про самотнiсть, вiдкладено книги, не зауважувано тепер нi трав, нi квiтiв, нi зелених дерев, нi щедрот лiта-у небо, у небо, тiльки в небо! I, як то завжди бува║, що бiльше прагнеш до неба, то болючiше доводиться вiдчувати тверду землю суворо┐ безжальностi. квпраксiю вiдкинуто було несподiвано, нiщо не вказувало на те, що мало статися, колись вона нетерпляче ждала змiн, ┐х не було, тепер не ждала нiчого - зненацька поставлена була перед вибором. Але перш нiж вибирати, мала пройти ще одне коло свого пекла, свого мучеництва. Хоч спала квпраксiя мало, але десь передсвiтом все ж западала в мiцний сон, який того разу був порушений брутально й незвично. Тепер чи спала, чи й не спала, бачила, чи, може, марила, а то й просто згадувала, хоч сказати вiдверто, час був не для згадувань i не для нагадувань. Може, то було й не з нею, бо вже за кiлька десяткiв лiт нiбито сталося з одним безпутним монахом, i вiн описав з'яву, поклавши тим сво┐м описом початок традицi┐, яка вже не мала кiнця i прилучала до цi║┐ дивно┐ справи людей навiть генiальних. Ще в Кведлiнбурзi, де було зiбрано все рiдкiсне, що вийшло будь-де з монастирських скрипторi┐в, квпраксiя могла прочитати ту книгу лисого б