и дiтлашню, псiв,  курей,  врiзалися  в  гори,  розсипалися
навсiбiч, щоб  згодом  зiбратися  на  поклик  ловецьких  рогiв.  Iмператор
усамiтнювався з квпраксiею; вiн  гнав  коней  далi  й  далi,  йому  завжди
хотiлося вище, вгору, до вершин,  може,  й  туди,  де  колись  стояв  його
улюблений Гарцбург, а  тепер  ру┐ни,  забитi  густим  зелом,  а  квираксi┐
кортiло лишитися тут, унизу, в цьому тисячобарвному  свiтi.  Сп'янiла  вiд
рослин, вiд листя,  вiд  кошлатостi  кущiв,  вiд  спраглостi  росту,  вона
зiскакувала з коня, припадала до яко┐сь стеблинки.  Генрiх,  знудьгований,
глухий i слiпий до всього, що  ┐┐  захоплювало,  нетерпеливився:  "Швидше!
Швидше! Швидше!" Ще ж так багато треба про┐хати. А  вона  не  могла  цього
збагнути. Нiщо не вiдбува║ться швидше, нiж  тому  належиться.  Проростання
дерев, кiльчення насiння, вилуплювання пташеняти а я║чка, плетення гнiзда,
схiд i захiд сонця, сiрий дощ i сивий туман, кущi, дерева,  квiти,  гiлля,
стебла, корiння - усе говорило про не-нвап, про вiчний спокiй, про  лагiдь
i приховану прекрасну  силу.  Бо  сила  прекрасна  саме  тодi,  коли  вона
прихована. Жолудь велетенського дуба да║ блiдий i  нiкчемний  росточок,  а
маленьке пшеничне зерно кiльчиться рожевим, мов дитяче личко, зубчиком, ┐й
хотiлося мати в собi оту невiдому й всемогутню силу, яка викликав  найвище
почуття на свiтi. Народилося бажання  примусити  iмператора  закохатися  в
не┐, хотiла б стати лавром, як Дафна, соняшником, як Клiтiя, кущем  калини
або тополею - усе в ┐м я найвищо┐ правди, ┐м я яко┐ - любов.
   Наслухалася  тривожних  розповiдей  баронських  дочок  про  iмператора,
обережних  натякiв  абатиси  Адельгейди  про  нестримнiсть  дикого  норову
Генрiхового, але не лякалася тепер нiчого, смiливо занурювалася в свiт гiр
наодинцi з iмператором, готова була до всього, навiть - грiх казати  -  до
збезчещення,  бо  хiба  ж  у  по║днаннi  чоловiка  з  жiнкою  не   найвища
таемничнiсть людських сполучень з природою, зi свiтом! Та чиста душа ┐┐  й
не мала в собi темних пiдозр або страху. квпраксiя переконана була в сво┐й
недоторканностi, бо  хiба  ж  сама  суть  вищо┐  влади  -  не  в  найвищiй
порядностi? Volenti non sit injuria  -  тому,  хто  не  хоче,  не  дi║ться
кривди.
   До князя Всеволода споряджено послiв. Мали подолати  гiрке  бездорiжжя,
неймовiрну далеч, привезти вiд загадкового й майже та║мничого для всiх тут
чоловiка благословення на шлюб його доньки з iмператором, хоч потребою  те
и не викликалося: квпраксiя вважалася вдовою по маркграфу Генрiху, а ще  -
domina dotalitalis, тобто  панi  посагова,  бо  за  iснуючим  звича║м  муж
додавав до вiна,  принесеного  жоною,  ма║ток  тако┐  само┐  високостi,так
званий   dotalitium,   тож   руська   княжна,   окрiм   права   самостiйно
розпоряджатися власною долею, мала ще й такi достатки, що  ставала  чи  не
найбагатшою жiнкою в квропi. Однак iмператоровi йшлося  ще  й  про  те  (а
може, передовсiм про те), щоб по║днатися  з  руським  князем  перед  цiлим
свiтом, вiдкрито, добровiльно з обох бокiв: то нiчого,  що  доводилося  ще
ждати - вiн був терплячий у нещастях, буде терплячим i в сподiваннi щастя.
   Не знала квпраксiя, що ще взимку спорядив iмператор гiнцiв  до  Iталi┐,
де мав свого власного папу Климента,  архi║пископа  Равеннського  Вiберта,
вибраного на скликаному в Брешi┐ iмператором соборi. Антипапа Климент  мав
би помогти iмператоровi подолати наступника Гiльдебрандового в  Римi  папу
Вiктора.  I  ось  прекрасна  нагода  для  перемоги  над  Римом!  Iмператор
по║днувався з далеким руським царем, а  Климент  мав,  скориставшись  цим,
докласти  всiх  зусиль  для  об'║днання  церков!   Задум   зухвалий,   але
грандiозний!  Навiть  Григорiю-Гiльдебрапду  не  вдалося   вiдiрвати   вiд
Константинополя Русько┐ держави, а iмператор зробить це, з'║дна║ два свiти
- захiдний i схiдний, i тодi його могуття не матиме меж.
   Ще над Кведлiнбургом не кричали захриплi вiд весняно┐ радостi  журавлi,
а вже з Равенни вирушив до Ки║ва посланець Климента  кардинал  Григорiй  з
церкви святого Вiталiса, надiлений, сказати б,  подвiйними  дипломатичними
повноваженнями - матримонiальними й конфесiональними. Мав просити в  князя
Всеволода руки його доньки для германського iмператора Генрiха  i  повести
переговори про возз'║днання русько┐ церкви з латинською.  Всеволод  нiчого
не мав проти шлюбу квпраксi┐, бо коли з легким серцем видавав за нiкому не
вiдомого маркграфа, то чому б став противитися по║днанню доньки  iз  самим
iмператором германським? Що ж до церков, то тут вирiшальне слово  належало
передовсiм митрополиту Iоанну, а той у сво┐й ромейськiй затятостi не те що
не мiг погодитися на такий злочинний акт,  але  й  засудив  видання  дочок
замiж  "во  iну  страну,  iдеже  служать  опрiсноки  i  скверноедвнiю   не
отметаються". Митрополит посварився з князем Всеволодом,  мерщiй  спорядив
сво║ посольство  в  Царград  з  порадою  порвати  стосунки  з  iмператором
Генрiхом i  його  антипапою  Климентом,  якi  хотiли  завдати  ромейському
iмператоровi удару в спину.
   Генрiх ще не вiдав про все це,  коли  споряджав  з  Кведлiнбурга  сво┐х
послiв: не та║мних - урочистих, пишних, з  багатими  дарами,  з  посланням
iмператорським до великого князя ки┐вського, з проводами, напучуваннями  й
нетерплячим жданням повороту.
   На чолi посольства поставлено барона Заубуша. Цим iмператор мовби хотiв
показати, яко┐ ваги нада║ справi, як високо ставить  свою  невiсту,  бо  ж
вiдрива║ вiд себе найвiрнiшого чоловiка, з яким, зда║ться,  не  розлучався
впродовж тридцяти рокiв не те що на кiлька мiсяцiв,  а  навiть  на  кiлька
днiв. Зi Заубушем мали ┐хати й руськi дружинники. Бо вже знали  дорогу,  а
ще були найпершою запорукою добровiльно┐ згоди княжни  на  шлюб  i  добрих
намiрiв iмператора.
   Кирпа прийшов прощатися до квпраксi┐. Журина не могла його  вловити  на
самотi, вимушена була прощатися при  княжнi,  не  стримувала  слiз,  та  й
княжна теж плакала, бо ж свiй чоловiк i який же чоловiк.  Кирпа  вклонився
квпраксi┐, а Журину обiйняв i поцiлував, вельми  подивувавши  тим  княжну,
хоч мала б давно вже згадати про те, що Журина теж жiнка, ще молода, гожа,
а лiта летять, як хижi стрiли, а жити хочеться.
   Кирпа погладив Журину по чорному ┐┐ волоссю, зiтхнув, засмiявся:
   - Не виросте вже така квасоля, як при менi. квпраксiя нiчого  не  могла
збагнути. Яка квасоля?
   - Дитина ще ти, княжно,- сказала ласкаво Журина й знов заплакала.
   А може, воно й лiпше - так довго лишатися дитиною.
   Кирпа принiс iз собою якусь скриньку, подав квпраксi┐.
   - Може, не повернуся сюди, бо дружинницьке життя таке: до  якого  князя
┐деш, той i велить. Сюди при┐хав - ти лишила коло себе. До Ки║ва повернуся
- князь Всеволод скаже: зоставайся, йди туди, бий того. Ось так i живу.  А
тобi, квпраксi║,  хай  буде  мiй  дарунок  весiльний.  Дiсталася  менi  ця
скринька вiд ромейського катепана в Тмутороканi. Сiрiйська рiч, старовинна
й рiдкiсна. Хай буде тобi захистом вiд лихих людей, бо в цiй землi  лихого
бiльше, нiж доброго, надто ж для гарно┐ молодо┐ жiнки, та ще тако┐  добро┐
й незiпсовано┐, як ти в нас. Ось тут ма║ш для власних потреб  дзеркало  зi
щирого  золота,  мазi  ромейськi,  притирання,  усе  для  краси.   А   тут
вiдкрива║ться пота║мне дно i лежить шiсть золотих келихiв. Не пий  сама  з
них нiколи! Коли ж виникне потреба збороти смертельного ворога, налий йому
вина в цей келих... I згадай Кирпу.
   - Повертайся, Кирпо,- попросила квпраксiя. До отця Северiана, який  теж
прощався, бо ┐хав до Ки║ва, не зверталася з таким щирим проханням,  i  той
туп-цювався майже сором'язливо, бурмотiв, що полиша║ духовну дщерь свою  з
богом, на що Кирпа досить дошкульно зауважив, що його бог чомусь не завжди
все бачить i нiколи якось не квапиться на помiч нi дiтям,  нi  жiнкам,  нi
тим, хто потрапля║ в бiду.
   - У роме┐в ║ звичай полювати на малих  пташок,  обмазуючи  гiлля  дерев
кле║м,- сказав вiн.- Остерiгайся, квпраксi║, такого гiлля. Бо ти ж для нас
завжди будеш маленькою гарною пташкою!
   Ви┐здило посольство з  Кведлiнбурга  в  теплий  весняний  день.  Мжичив
весняний дощ, лиснiли кiнськi крупи, грали  лютнi,  трубили  труби.  Кирпа
┐хав поруч iз Заубушем, який тримався на конi так хвацько, мовби мав цiлi_
_двi_ _ноги. ┐х проводжав сам iмператор з почтом, квпраксiя, як заручена з
Генрiхом, абатиса Адельгейда; однi радiли, другi плакали,  третi  безжурно
гукали щось услiд.  Кирпа,  ┐дучи  повз  квпраксiю,  моргнув,  показав  на
Заубуша:
   - Осел слуха║ лютню, а  свиня  -  трубу!_  _То  був  день  сумний,  але
водночас i радiсно-пiднесений.  Посольство  ┐хатиме  через  усю  Саксонiю,
через Чеський лiс, Польщу, Русь, i скрiзь питатимуть, хто  й  куди,  i  ┐м
вiдповiдатимуть, що везуть грамоти  германського  iмператора  до  руського
князя, аби той видав свою доньку за Генрiха.
   Iмператриця, iмператриця - i про це знатиме вся  квропа  i  цiлий  свiт
незабаром! Готування до  високого  шлюбу  чимось  нагаду║  вiйну.  Гудiння
флейт, грюкiт брам,  палання  смолоскипiв,  брязкiт  збро┐,  ┐дуть  кудись
озбро║нi вершники. Сказано Зевсом про жон:
   Зло подарую я ┐м замiсть вогню, й вони забавлятись Будуть ним  досхочу,
власним нещастям сво┐м задоволенi.
   квпраксiя не хотiла вiрити нi в зло, нi в  нещастя.  Коли  й  було,  то
минулося. Попереду - радiсть, любов,  сонце.  Кликала  Журину,  читала  ┐й
уголос ромейськi книги про  кохання,  захованi  серед  священних  текстiв,
записанi нашвидкуруч, з помилками, як  то  завжди  бува║  при  та║мному  й
поквапливому  переписуваннi,  але  зате  захищенi  вiд  надмiрно   суворих
поглядiв священними текстами псалмiв Давидових. "Куди пiду вiд духу  твого
й вiд лиця твого куди втечу? Чи зiйду на небо - ти  там,  чи  спущуся  пiд
землю - i там ти. Чи вiзьму крила зорi й спочину край  моря,  i  там  рука
твоя попровадить мене й утрима║  мене  десниця  твоя.  Ерот  вилива║  свiй
вогонь i на птахiв, i на плазунiв, i  на  рослини,  i  навiть  на  каменi.
Принаймнi магнiсiйська руда любить залiзо, i як тiльки вона побачить його,
так i тягне до себе, мовби всерединi в нiй живе  любов..  Чи  ж  не  ║  то
поцiлунок  руди  й  залiза,  любимого  нею?  Серед  фiнiкових  пальм  однi
чоловiчi, другi жiночi.  I  ось  мужська  любить  жiночу,  i  коли  далеко
розсадженi,  то  закоханий  сохне.  Але  селянин  розумi║   горе   дерева.
Помiтивши, в який бiк хилиться пальма, вiн  вилiкову║  страждання  пальми.
Бере живець жiночо┐ й прививав до серця пальми мужсько┐. Цим вiн  полегшу║
душу рослин, i вмираюче тiло знов ожива║ i  воскреса║,  радiючи  злиттю  з
коханою. У людей же е велика радiсть у  самих  тiльки  поглядах.  Погляди,
вза║мно переплiтаючись, вiдбивають, мов у дзеркалi, образи тiл.  Витiкання
краси, яке струменить через очi в душу, посiда║ в  собi  якесь  по║днання,
хоча б тiла i вiддаленi були одне  вiд  одного.  I  це  по║днання  солодше
по║днання тiлесного. Адже це мовби нове сплетiння тiл".
   Журина зiтхала. Для не┐ квпраксiя ще лишалася дитиною i не знати, може,
й не хотiлося, щоб ставала вона жiнкою, хоч це й неминуче.
   Зате абатиса Адельгейда мстилася за свое  розчарування  бодай  тим,  що
всiляко лякала квпраксiю. Розхвалювала невиннiсть русько┐ княжни  братовi,
сподiваючись, що той пожадливо накинеться на дiвчину,  а  випивши  з  цi║┐
чисто┐ криницi, кине  ┐┐,  як  то  робив  досi.  Сталося  не  так.  Генрiх
перемiнився в Iталi┐, щось найшло на нього i не було ради. Навiть  Заубуша
забрано в не┐ й вiдiслано на край свiту, тож ║дину насолоду мала  в  тому,
щоб лякати майбутню iмператрицю, вказуючи ┐й мудро й обачливо на  те,  яка
доля  чека║  тих  жiнок,  що  покидають  тихi  обителi  миру  й  спокою  i
занурюються в життя свiтське, де пiдстерiгають ┐х нещастя, лиха i - о, мое
серце, не розiрвись вiд смутку! -  злочини!  Ось  злочини  жiнок:  намисто
Ерiфiли, учта Фiломели,  наклеп  Сфене-бе┐,  злодiйство  Аерони,  вбивство
Прокни! Як побажав Агамемнон приваб Хрисе┐ди, так на еллiнiв  чуму  навiв.
Як побажав Ахiлл приваб Хрисе┐ди, так собi горе придбав.  Ось  добув  собi
прекрасну жону Кандавл, i вбивав Кандавла жона.  Вогнi  клениного  весiлля
запалили на горi Тро┐ новий вогонь, а шлюб  Пенелопи  -  скiлькох  женихiв
призвiв до загибелi. Вбила Iполита Федра, бо любила його, а Клiтемнестра -
Агамемнона, бо не любила його. О, жiнки! Коли вони люблять, то вбивають, i
коли не люблять - теж убивають.
   квпраксiя чула й не чула. Страхи, нещастя, злочини? То не про не┐ й  не
для не┐. Повторювала бiблiйний вiрш:
   "Душа  моя  жада║  бога".  Поспiшала,  вагалася,  дерзала,   трепетала,
вiдчаювалася, гнiтилася, любила, ждала, нетерпеливилася. Бо ж  прийшла  ┐┐
пора.
   Генрiх,  здавалося,  и  не  ждав  повернення  посольства.  Вiн  послав,
вiдповiдь буде сприятлива, а коли - нема║ значення. Все було б  прекрасно,
але саксонськi  графи  й  барони  знов  забунтували,  i  маркграф  Екберт,
влучивши хвилину;  коли  iмператора  не  було  в  КведлIнбурзi,  спробував
захопити iмператорську невiсту й абатису Адельгейду, оточив замок,  нагнав
переляку на  всiх;  iмператор  мерщiй  послав  на  виручку  магдебурзького
архi║пископа Гартвiга а вiйськом, але Екберт вiдвернув  сво┐х  рицарiв  од
Кведлiнбурга, напав на самого Генрiха,  що  тримав  в  облозi  його  замок
Глейхен у Тюрiнгi┐, розбив, розсiяв його рицарство,  мовби  нагадавши  тим
про вiчну непокiрливiсть саксонцiв, про хисткiсть iмператорсько┐  влади  й
ненадiйнiсть усього, на що той опира║ться.
   Це прискорило те, що мало статися рано  чи  пiзно.  Генрiх  не  захотiв
ждати повернення посольства. Та чи й дiждеться? Нiхто не знав, що в  однiй
iз грамот, запечатанiй червоною iмператорською печаттю, вiн писав до князя
Всеволода таке: "Знай, що ти нiчим лiпше не доведеш сво║┐ дружби до  мене,
як влаштувавши все так, щоб мiй посол барон Заубуш нiколи  не  вертався  в
мою державу. Менi однаково, який ти вибереш засiб: чи довiчне ув'язнення в
темницi, чи смерть". Та й iмператор не знав до кiнця свого барона, бо  той
узяв iз собою чоловiка, який умiв рiзати печатi, взято було  також  умiлих
писцiв, бо яке ж то  посольство  iмператорське,  коли  б  не  змогло  воно
спорудити при потребi вiдповiдного  писання?  Коли  вже  ви┐хали  за  межi
iмперi┐, Заубуш потай перечитав  усе,  що  понаписував  iмператор,  вкинув
зловiсну  грамотку  у  вогонь,  iншi  запечатав  новими  печатями,  що  не
рiзнилися  вiд  справжнiх,  а  до  них  додав  ще  одну  хартiю,  в   якiй
висловлювалася iмператорська просьба прийняти  його,  Зау-буша,  як  брата
Генрiхового. Гостював у Ки║вi  довго  й  гарно,  а  Генрiх,  вважаючи,  що
Всеволод прислухався до його прохання,  не  дуже  й  переймався  затримкою
посольства i вичiкував кiлька мiсяцiв, аби збути необхiдний час,  що  його
вимагала пристойнiсть.
   Маркграф   Екберт    сво┐м    бунтарством    пiдштовхнув    iмператора.
Чотирнадцятого серпня Генрiх оголосив манiфест про свiй шлюб i про молитву
за нову iмператрицю.
   Знов неспокiйно було в самiй Германi┐ i в Iталi┐,  у  Польщi  й  Чехi┐,
знов iмператор вимушений був поспiшати в останню мить, хоч,  здавалося  б,
мав досить часу приготуватися до шлюбу, скакав зi сво┐ми  рицарями-мiлiтес
до Кельна, де вирiшив вiдбути урочистостi. квпраксiя в супроводi двiрських
дам, з великою охороною ┐хала окремо. Коло Кельна на тiм боцi, за римським
мостом, ждав iмператора й iмператрицю величний  дворогий  намет,  в  якому
стояв подвiйний трон, покритий  схiдним  килимом,  що  сягав  аж  назовнi.
Довкола iмператорського намету - цiле  полотняне  мiстечко,  трiпотiли  на
легенькому вiтерцi рiзнобарвнi стяги, небо над Рейном було чисте,  голубе,
сонце свiтило яскраво, серпень був у розпалi, на рейнських горах  дозрiвав
виноград, дороги обставленi цiкавим людом,  до  Кельна  стяглося  мало  не
пiв-Германi┐ - усiм кортiло побачити. Хто не вмiстився  в  самому  городi,
ставав по обидва береги Рейну,  побiля  ви┐здiв  на  мiст,  товпився  коло
полотняного мiстечка для можних, зiбралася сила-силенна духiвництва, бо  ж
на коронацi┐ й вiнчаннi мали бути  присутнi  всi  архi║пископи  iмперi┐  -
Кельнський i Магдебурзький,  Бременський  i  Трiрський,  товстi  монахи  й
прогонистi канонiки вiдтручували неповоротких селян, мабуть, забуваючи, що
для прогодiвлi одного лиш монаха потрiбен труд шiстнадцяти отаких селюкiв.
Там були рицарi-мiлiтес, городяни - probi homines, безлiч жiноцтва; молодi
мiлiтес влаштували посеред наметового мiстечка  турнiр  i  вигарцьовували,
поки iмператор, який зустрiчав коло свого намету квпраксiю-Адельгейду,  не
махнув ┐м рукою.
   Вiн був у червонiй, тороченiй горностаями мантi┐, з короною на  головi,
мав на собi коронацiйний меч, який  германськi  iмператори  зняли  з  тiла
Карла Великого в Аахенi, вiдкривши його гробницю. квпраксiя ще не мала  на
собi iмператорських шат, була вбрана в ки┐вську червону сорочку iз золотим
поясом i широким шитвом унизу, на головi мала  князiвський  вiнець  поверх
червоного фацелiта, так само шитого золотом i  низаного  перлами.  Висока,
майже як Генрiх, ставна, дивно вродлива, вона вбирала всi погляди, сама не
бачила нiчого: нi натовпiв, нi полотняного  бiлого  мiстечка  зi  стягами,
гербами, барвами земель,  нi  синiв  iмператора,  з  яких  Конрад  був  ┐┐
однолiтком i, вперше зустрiвши свою мачуху, прикипiв до не┐  поглядом,  нi
навiть самого iмператора... Все пливло ┐й перед очима,  грало,  крутилося,
здавалося навiть, нiби задля не┐ розгладжено зморшкувату германську  землю
i по цей бiк Рейну вистелено зелену безмежну рiвнину.  Тисячолiтнiй  Кельн
нагадував Ки┐в, навiть собори, здавалося,  мовби  такi  самi;  запам'ятала
натовпи на шляху,  пишноту  вулиць,  громове  рокотання  органiв,  солодке
дрижання й м'який спiв сопiлей, аромати та курiння. Всi  вийшли  назустрiч
схiднiй квiтцi, яку iмператор вбирався посадити в iмператорському саду.
   У  соборi  серед  гучання  органiв  i   урочистих   латинських   спiвiв
магдебурзький  архi║пископ  Гартвiг  (бо   кельнський   Гарiман,   недавно
висвячений на архi║пископа, ще не мав такого високого права) щось питав  у
квпраксi┐,   називаючи   ┐┐   Адельгейдою,   зда║ться,   допитувався,   чи
пiклуватиметься вона про добробут пiдданих i чи вiддасть  сво║  життя  для
iмперi┐ й служiнню боговi, вона вiдповiдала  ствердно,  бо  й  як  мала  б
вiдповiдати. Тодi Гартвiг досить брутально оголив ┐┐  плечi  й  мазнув  ┐х
║ле║м, доторкнувся масними пальцями i ┐┐ чола, пiсля чого надягнуто на не┐
корону  iмператрицi  й  накрито  плечi  такою  самою,  як  i  в   Генрiха,
горноста║вою мантi║ю. Люд кричав радiсно й пiднесено, а вони  стали  перед
архi║пископом уже з iмператором, i почався не так урочистий, як обтяжливий
обряд вiнчання, бо тут знов питано квпраксiю  i  треба  було  вiдповiдати,
окрiм того, довелося вислухати коротке казання  архi║пископа  Гартвiга,  в
якого квпраксiя нiчого не могла  втямити,  бо  той  казав  таке:  "Господь
удостою║ покарання кожного, кого при║мле, i  йому  бува║  потрiбно  спершу
принизити того, кого вiн поклав возвисити. Так  бог  принизив  свого  раба
Авраама i, принизивши, прославив. Так допустив вiн рабовi  сво║му  Давиду,
якого згодом зробив найславетнiшим царем в Iзра┐лi, перетерпiти гнiв  царя
Саула, його переслiдування, заздрiсть. По допущенню божому  Давид  повинен
був ховатися вiд Саула в печерi, рятуватися втечею  i  залишити  вiтчизну.
Щасливий той, хто перенiс випробування, бо вiн буде увiнчаний".
   Про кого казано? Про iмператора чи  про  не┐?  Вона  не  ховалася,  хоч
переслiдувань мовби й зазнала. Не було в не┐  ворогiв,  але  виходило,  що
втiкала вона, бо ж утекла з рiдно┐ землi й ось ста║ iмператрицею  в  землi
чужiй. З блискучою короною на золотистому волоссi,  з  очима,  потемнiлими
вiд  ляку  й  зворушення,  в  червонiй  з  горностаями  мантi┐,  молода  й
прекрасна, стояла вона коло Генрiха, i всiм, мабуть, впало в око, який вiн
старий i виснажений поряд з цi║ю руського царiвною,  хоч  тодi  ще  нiхто,
окрiм самого iмператора, не знав меж того виснаження й вичерпаностi.
   квпраксiя ж не помiчала нiчого. Цiлували ┐й руку  два  герцоги,  чотири
архi║пископи, дванадцять  маркграфiв,  п'ятнадцять  ║пископiв,  баронiв  i
клiрикiв без  лiку.  Шлейф  ┐┐  вбрання  несли  чотири  барони  в  золотих
панцирах. Герольди дули в роги. Шпiльмани й жонглери  грали  иа  лютнях  i
сопiлях. Слуги розкривали важкi скринi, сягали в шкiрянi  мiхи,  метали  в
натовпи коронацiйнi срiбнi денарi┐ й золотi солiди, сам iмператор  дарував
визначним  гостям  шати,  оздобленi  хутрами,  вона  обдаровувала  багатих
двiрських дам. Голоси вибухали вiд радостi.  З  собору  урочиста  процесiя
пройшла вулицями просто  до  Рейну,  де  ждали  iмператора  й  iмператрицю
заквiтчанi судна з бiлими наметами на палубах. Кораблi,  зв'язанi  докупи,
щоб умiстилися всi вельможнi гостi, попливли  по  Рейну  суцiльною  масою,
сунулися проти течi┐ повiльно,  берегом  скакали  на  конях  рицарi,  конi
iржали, рицарi вигукували щось радiсно-пiднесене, у  невеличких  мiстечках
приставали до берега, i там молода iмператриця на  представлення  мiсцевих
║пископiв дарувала мiнiстерiалам ма║тностi.
   У Вормсi, де мала бути перша велика учта, iмператрицю стрiчали двiрськi
жони числом сiмсот, усi високого роду, поважнi, сановитi,  Генрiх  називав
┐х, вони кланялися, iмператриця роздавала дарунки.  Весiлля  мало  тривати
сiмнадцять днiв, щоб перевищити графськi весiлля, на якi вiдводилося рiвно
два тижнi. Були учти на рейнських кораблях, у  Вормсi  i  Майнцi,  на  нiч
iмператора й iмператрицю урочисто вiдводили в призначенi  для  них  поко┐,
але виходило чомусь так, що спали вони порiзно, видно, так велiв звичай, а
може, до того спричинялася втома, бо квпраксiя,  хоч  молодша  за  Генрiха
вдвiчi, та й то  вiдчувала,  що  ще  день-два  i  вона  не  винесе  бiльше
урочистостей,  стояння  на  ногах,  дурних  розмов,  повiтальних  вигукiв,
п'яного верзякання баронiв, безкiнечних  пере┐здiв  по  гiрських  дорогах,
вiдвiдин усiх колишнiх  столиць  германських,  якi  Генрiх  заповзявся  ┐й
показати, а столиць_ _тих було без лiку.
   Знов, як колись, городи ставали перед нею на кам'янi колiна, вклонялися
з найвищих верхiв  лiси,  рiки  несли  ┐┐  на  сво┐х  струменисто-шовкових
плечах. Так прибули до Бамберга, одного з  ║пископських  городiв  iмперi┐,
зустрiчав  ┐х  новий  бамбераький  ║пископ  Рупрехт   (бо   ║пископ   Отто
перебудовував  у  Шпеерi  пiдмитий  Рейдом  собор),  зустрiчав  ┐х  ще  на
околицях, унизу  пiд  городом,  там,  куди  не  пробива║ться  сонце  i  де
жалюгiдно животi║ чорний люд. Зустрiчав, аби не  затримувалася  внизу,  не
зачiпалася нi за що,  швидше  вгору,  де  в  саме  небо  врiза║ться  замок
германських iмператорiв,  твердо  стоять  палаци,  собори,  монастирi,  де
iмператора ждуть лiпшi мужi, а iмператрицю прагнуть  побачити  високороднi
жони.
   Поквап був, такий, що не зауважено нiким, як з другого боку  пiд'┐жджа║
до Бамберга ще одна валка вершникiв i повозiв, не така численна  й  пишна,
та коли придивитися, то  й  не  без  значення,  бо  не  бракувало  тут  нi
породистих коней, нi коштовних прикрас,  нi  багато┐  зб'ро┐,  а  попереду
┐хало дво║; один старiший,  з  баронським,  садженим  перлами  й  камiнням
нагрудником поверх панцира, а другий  молодий,  бiляве  волосся  до  плiч,
розсипа║ться кiльцями, розкочу║ться, мовби заморськi перли, легкий одяг на
ньому  барви  молодо┐  трави,  чоботи  iз  зеленого  хза.  Кiлька   роззяв
лiнькувато розглядали юного красеня, а якась  дiвка,  вигукнувши:  "Смерть
моя!", чимдуж  кинулася  брудною  вуличкою  втiкати  вiд  двох  вершникiв,
власне,  вiд  того  молодого,  у   зеленому,   як   трава,   в   волоссям,
розсипано-розкоченим, як заморськi перли.
   То поверталося iмператорське посольство з далекого Ки║ва, поверталося з
тим самим Заубушем, тiльки в барона тепер кiнь був не бiлий, а золотистий,
степовий - подарунок князя Всеволода, а поряд iз бароном ┐хав  ве  Кирпа,,
зоставлений iз сво┐ми дружинниками, як i передбачав вiн, у Ки║вi,  а  юний
дружинник князя Всеволода на ймення Журило - несподiванка для його  матерi
Журини та й для квпраксi┐. Вертався з посольством i отець  Северiан,  який
вiз князiвське благословення для квпраксi┐, а вже  по  тому  мав  назавжди
повертатися  до  Ки║ва,  коли  б  стачило  йому  на  те  сил,   вичерпаних
затяжливими й виснажливими пере┐здами через усю квропу, i коли б витримали
його вiчнi, порудiлi до краю чоботиська та  латана-перелатана  вилиняла  й
споловiла ряса.
   Посольство нiхто не стрiчав, бо нiхто й не знав про його  прибуття,  до
того ж усе нинi кинуто було на зустрiч iмператора, городи захлиналися  вiд
захвату й повiтань, про все було забуто,  вiдкладено  справи,  викинуто  з
голови клопоти, вiдсунуто чвари, затамовано ворожнечу.  По  всiй  Германi┐
читано манiфест iмператорський iз закликом молитися  за  нову  iмператрицю
Адельгейду. Заубуш у дорозi  вже  чув  цей  манiфест,  знав  про  весiльну
подорож iмператора, не дуже й поспiшав до Генрiха,  слушно  розмiрковуючи,
що той, хто просив ки┐вського князя притримати барона  довiку,  не  вельми
зрадi║, побачивши чоловiка, який зна║  забагато  i  впливи  ма║  завеликi.
Нiколи  не  треба  поспiшати  туди,  де  тебе  не  ждуть.  Заубуш  всiляко
вiдтягував день зустрiчi з iмператором, себто день прибуття  посольства  з
Ки║ва, надто ж що Генрiх не дiждався згоди князя Всеволода на шлюб з  його
донькою, а княжна не дочекалася батькiвського благословення.
   Посольство  ┐хало  повiльно,  поважно,  трохи  втомлене,  але  водночас
бадьоре, бо ж везло вiстi гарнi, та ще й стрiчалося з iмператором  у  таку
високу хвилину його життя. Але сказано вже, що в Бамберзi  нiхто  не  ждав
посольства, нiхто  його  не  вiтав,  до  замку  впущено  було  воно  пiсля
втомливих перемов iз сторожею, але й  на  загайку  Заубуш  не  погнiвався,
тiльки крiзь зуби кидав свое улюблене: "Сто  тисяч  свиней!";  тодi  довго
розташовувалися на iмператорському дворi, чистилися  пiсля  дороги,  барон
затiяв навiть переодягання, порадивши зробити те саме й Журиловi,  та  той
лиш стрiпнувся, як птах, пустив волосся ще крутiшими кiльцями, сипнув  ним
на плечi ще веселiше й розкiшнiше i заявив, що готовий до стрiчi не те  що
з iмператором, а навiть iз самим  латинським  ┐хнiм  господом-богом.  Йому
подобався барон. Заубуш iще бiльше вподобав Журила,  довга  путь  здружила
┐х, не почувалися вони батьком i сином (хоч за вiком могли б ними бути)  -
просто два товаришi, заводiяцькi, безтурботнi, насмiшкуватi.
   - Казав я тобi, бароне, чи забув,потираючи  руки,  розправляючи  плечi,
намагаючись  якось  мовби  подорослiшати,  кинув  Журило,-   завтра   саме
сповню║ться вiсiмнадцять лiт Праксi, а ми з нею народилися в один день.
   - Пракся? Хто така? - поспитав Заубуш навмисне, хоч чув не раз це  iм'я
i знав вельми добре.
   - Казав же тобi: княжна квпраксiя.
   - Ма║ш називати  тепер  ┐┐  iмператрицею  Адельгейдою.  Нiяко┐  княжни,
нiяко┐ Праксi.
   - Так я ж... Малим iз нею був... I вона мала...
   - Забудь! Тут усе вмира║.
   - Так я ж живий!
   - Сто тисяч свиней! Ти живий аж занадто! На те й привiз  я  тебе  сюди.
Покажу декому.
   Заубуш вилаявся зло й коротко, гукнув сво┐х рицарiв i повiв  Журила  до
палацу, де вже давно тривала весiльна учта, десята  чи  п'ятнадцята  пiсля
вiнчання в Кельнi - хто там мiг полiчити.
   Серед  гамору,  тяжких  випарiв,  тiсняви  й  штовханини  вони   внерто
пробиралися повз бiчнi столи, поминали п'яних, розкричаних,  ненажерливих,
уникали масних рук, пожадливих жiночих поглядiв,  спрямованих  на  Журила,
вiдкидали чобiтьми псiв,  якi  крутилися  пiд  ногами,  безжально  топтали
забруднене до краю червоне сукно, що ним встелено  було  пiдлогу  в  залi,
йшли мовчки, з належною урочистiстю. За Заубушем i  Журилом  несено  важкi
скринi з подарунками вiд ки┐вського великого князя, нiхто не мiг збагнути,
що то за люди, з чим  вони  пробираються  до  iмператорського  столу;  хто
пробував розпитувати, не отримував у вiдповiдь нiчого, окрiм зневаги,  хто
ставав на шляху, усувався безжально й  швидко  залiзною  рукою  Заубуша  й
веселим плечем Журила, од якого так усе й  одскакувало.  I  ось  так  вони
стали перед iмператорським столом саме тодi, як подано  дев'яту  перемiну,
┐ству дев'ятую - лебедятину, Генрiховi i квпраксi┐ поставлено  на  золотих
пiдносах двох лебедiв - бiлого й чорного, iз золотими коронами на головах,
iмператриця мала тепер золотим ножем розрiзати лебедя,  i  вона  простягла
руку за ножем, але руку не праву, а лiву,  бо  розгубилася  вiд  того,  що
побачила перед собою, по той бiк столу. Сяйнуло ┐й не  золотисте  волосся,
розсипане до  самих  плечей,  вдарило  в  очi  не  барвою  зелено┐  трави,
скаламутився свiт не вiд погляду на юнака, що стояв поряд з Заубушем,  нi!
- вiдкрилося ┐й зненацька те, про iцо мовби забула,  що  вiдтручувала  вiд
себе, вiдганяла в найглухiшi закутки пам'ятi й розуму: ║  свiт  молодий  i
прекрасний i вона теж молода й  прекрасна  i  повинна  б  належати  такому
свiтовi, як i сама, i нiхто не може сказати,  чому  опинилася  серед  оцих
зужитих, старих, нахабно-безсилих людей,  навiщо  всi  проводи,  зустрiчi,
пере┐зди,  повiтання,  гуки  й  крики,  обжирання  до  розпуки,   пиятики,
розкричанi роти, розбiганi очi, купи  самоцвiтiв,  оберемки  золота,  гори
дорогих тканин, нащо все, коли нема║  найдорожчого  -  молодостi,  юностi,
свiжостi, справжньо┐ краси!.. Пiдкотилося ┐й щось пiд серце,  затьмарилися
очi, лiва рука з золотим ножем прокреслила непевне пiвколо в повiтрi,  нiж
креснув по правiй руцi, на  бiлiй  шкiрi  краплисте  виступило  червоне...
Iмператор, який з неприхованим гнiвом дивився на Заубуша,  тепер  поглянув
на руку iмператрицi, не встиг нiчого сказати, бо поглянули на  кров  ще  й
iншi, пролунало слово "кров!", ударив розпачливий вигук:
   - Кров на iмператрицi!
   - Кров!
   Вискакували з-за столiв, перевертали столи, розмахували збро║ю, кричали
погрозливо  й  розпачливо,  усе  змiшалося,   усе   завирувало,   а   коло
iмператорського  столу  спокiйно  стояли  посли.   Iмператор   ще   сидiв,
розгублено спостерiгаючи, як збiльшуються червонi краплi на порiзанiй руцi
iмператрицi, а квпраксiя, не вiдчуваючи болю, забувши про  все  на  свiтi,
дивилася на отого золотоволосого, у  зеленому,  як  молода  трава,  одязi,
самими губами вимовляла:
   - Журило!..
   Журило, забувши про застереження Заубуша, й собi розтулив  був  уста  й
вимовив навiть "Пра...", але вчасно схаменувся й замовк.
   Заубуш усмiхався мстиво й зловiсно.
   - Дозволь, iмператоре,- пересилюючи гамiр i  гук,  ламаючи  звичай,  за
яким не мав права говорити першим, викрикнув вiн i вдав, нiби хоче  впасти
на колiно, для чого вiдкинув убiк дерев'янку й змахнув руками.
   Генрiх недбало стримав його, аж тодi спам'ятався,  вiдiрвав  вiд  сво║┐
ткано┐ золотом сорочки шмат i приклав його до рани Адельгейди.
   Тканина була цупка, золотi нитi дряпали нiжну шкiру, кров проступила  й
на руку Генрiховi, квпраксiя ж не зворухнулася...
   ЛIТОПИС ДРIБ'ЯЗКОВIСТЬ
   "Звернути увагу на те, щоб жеребець  нiяким  чином  не  застоювався  на
мiсцi i через те не псувався Коли ж  виявиться  жеребець  непридатний  або
старий, то дати нам знати про те завчасно, перш нiж настане час  випускати
кобил".
   Iз Капiтулярiя Карла Великого
   _"De villis" -__ про ма║тки. VIII__ ст._
   ПРОЗРIННЯ
   Прозрiння було запiзнiле, недоречне й марне. У Кведлiнбурзi шiсть рокiв
жила мовби в  якомусь  напiвснi,  серед  бурмотiння  молитов,  старовинних
текстiв, безглуздих перелякiв, легенд,  недомовок,  натякiв,  плiток,  усе
довкола було безнадiйно старе, усе в спогадах про минувшину,  про  святих,
iмператорiв, абатис, втраченi надi┐, затруте життя. Знала, що вродлива,  i
бiльше нiчого. "Заглибся в себе  i  дивись  без  кiнця.  Вiдкинь  усе,  що
надмiрне, випростуй усе, що  викривлене,  освiти  все,  що  затемнене,  та
невпинно дбай про те, щоб усе це стало ║диним сяйвом краси. I нi  на  мить
не переставай рiзьбити свою статую, аж поки не побачиш у нiй  досконалiсть
доброти..."
   пй судилося стiльки смутку з дитинства, що всi тi шiсть  рокiв  жахного
думання про неминуче повернення до маркграфа намагалася вiдкидати вiд себе
дрiбнi  клопоти  щоденностi,  жила  сво║ю  нiжнiстю,  сво║ю  вродою,  тi║ю
всемогутньою силою життя, яка намножувалася в нiй а кожним  новим  днем  i
мала пролитися рясним дощем  нестримно  й  щедро.  Здушене  каменем  життя
вибуха║ з силою ще бiльшою. Так замок, складений з  брил  дикого  камiння,
мертво-неприступний,   тяжкий,   як   ночi,   однаково   зароста║   зелом,
задавлюеться,  задушу║ться  зеленим   тiнявим   свiтом,   непереможним   i
всесильним.  За  нею  стояли  вiки,  несхитна  сила  життя,  незнищеннiсть
плодючостi й проростання, чужi тимчасовому дрiб'язковi клопотiв i  метушнi
Тому так легко й охоче пiшла назустрiч Генрiховi, бо  за  тим,  здавалося,
сто┐ть цiлий свiт. Станеш iмператрицею - ощасливиш свiт...
   Не помiтила вичерпаностi  Генрiхово┐,  його  передчасних  старощiв,  не
знала, що входить по саму шию в мертвi води високих державних клопотiв, де
для людських пристрастей нема║ нi мiсця, нi часу, нi  снаги.  Стала  жоною
iмператора, лякливо, палаючи  вiд  сорому,  ждала,  коли  вiн  зробить  ┐┐
жiнкою, ждала то┐ хвилини, коли залишаться вони наодинцi,  дво║  в  цiлому
свiтi, i  все  зникне,  лиш  вони  дво║  зостануться;  земля,  небо,  води
слугуватимуть лиш для них, цвiстимуть сади й спiватимуть птахи, i  небеснi
сфери звучатимуть для них, i вiн скаже ┐й:
   "Юна красуне, мудре створiння, богом сотворена в такiй небаченiй красi!
Звiдки в тебе такi чудовi очi? Хто вклаа у них  цей  погляд,  що  виклика║
любов? Хто оточив ┐х небесними вiями? Хто дав тобi  такi  гарнi  руки?  Де
взяла ти рожевi устоньки i чи тво┐ се нiжнi  пальчики?  Хто  накреслив  цю
бiлу шию i стрункий ряд зубiв? Звiдки в тебе цей небесний голос? Скажи, бо
я прийшов сюди лише для того, щоб дiзнатися про це i, дiзнавшись, полишити
тебе в споко┐".
   Вона не захоче того спокою, вона скаже йому: "Груди мо┐ нiжнi, скромнi,
┐хня бiла шкiра не зна║ плям, на них  два  солодкi  духмянi  яблука,  вони
зiрванi  з  дерева  життя,  що  сто┐ть   посеред   раю...   Я   обперезана
Задоволенням, Чистотою i Нiжнiстю. Нiжнiсть простерла прозору, як кристал,
одежу. Там обита║ Непорочнiсть в золотiй блискучiй гiрляндi  неторканостi.
Вона ляка║ться, коли говорять про не┐..."
   Вiн не говоритиме  нiчого,  а  коли  й  говоритиме,  то  тахо,  щоб  не
сполохати Непорочностi, мiж ними виникне прекрасна вiйна, яка  увiнча║ться
ще прекраснiшим_ _миром, освяченим Еротом.
   Маленький товстопузий божок пустотливо пiдняв руки  в  натягав  на  них
крильця, а крильця його  нагадували  чомусь  закучерявлене  зелене  листя,
буйно-вiчне й загадкове.  Стрiла  впала  додолу,  божок  наступив  на  не┐
нiжкою. Невже йому не муля║?
   ...пхали через усю Германiю,  гримiли  повiтання,  ночi  виищувалися  в
учтах, iмператоровi й  iмператрицi  стелили  пiд  ноги  червоне  сукно,  у
кам'яних  соборах  виспiвували  молитви,  рицарi   виблискували   залiзом,
зеленiли лiси; усе буао так, як гадалося, окрiм того пота║много, стидкого,
даного людям, аби вiдчували в собi поряд iз  богом  ще  й  звiриний  свiт,
по║днували непо║днане, не надаючи переваги нi тому, нi другому,  лякаючись
однобокостi, прагнуча до високо┐ досконалостi живого.
   Не було, не було, не було. Нi спроб,  нi  натякiв,  нi  виправдань,  нi
обiцянь. День, другий, десятий... Iмператор не знав  нi  ┐┐  одягання,  нi
роздягання. Вiн був увесь створений лиш для пишноти, нiчим не  наповнено┐,
пусто┐, безглуздо┐ i, виходить, непотрiбно┐.
   I тодi настало прозрiння. Побачила перед iмператорським столом  Журила,
вмить упiзнала його, хоч минуло так багато рокiв для ┐хнього короткого  ще
життя, зродилися в нiй усi  спогади,  усе  дитяче,  вiчно  молоде,  давнi,
навiки втраченi свiти поверталися  до  не┐  в  помахах  пташиних  крил,  у
лоскотi трав, у ярiннi сонця. I те зелене ки┐вське сонце, що вдарило ┐й  в
очi вiд Журила,  висвiтило  всi  старощi  й  занепад  довколишнього  люду,
iмператора, ║пископiв, графiв, баронiв, рицарiв. Вирiзнилися в  ньому  лиш
Журило та старший син iмператорiв Конрад, несмiливий i  уважливий  до  не┐
всi тi днi, зневажуваний iмператором, погiрдливо  не  зауважуваний  чомусь
нею. Як могла вона  бути  такою  слiпою?  Як  не  помiчала  ото┐  блiдостi
iмператорово┐, ото┐ майже мертво┐ шкiри на його  обличчi,  отого  рудявого
заросту,  запалих  грудей,  рiзкого,  непри║много  голосу,   хижо-безсилих
зблискiв очей? I чи муж вiн ┐й, чи вони лиш жертви яко┐сь безглуздо┐  гри,
затiяно┐ не знати ким i не знати навiщо?
   Iмператор ще день-два тому хвалився  перед  нею  соборами  в  Майнцi  й
Шпе║рi. Привчений до думок про  вiчнiсть,  вiн  ненавидiв  усе,  що  не  з
каменю, а вона дивилася на той сiрий камiнь i здавалося, нiби  лежить  вiн
там спервовiку, як i вся ця земля, що не зна║ молодостi, весняного  вiтру,
незайманостi, дикого захвату волi.  Камiнь  ще  лиш  кладеться  в  абсиду,
пiдмиту водами Рейну, а вже старий, i споруда  мовби  тисячолiтня,  i  все
довкола одряхлiле. А вона ж, мов земля ┐┐ рiдна, молода, розкута,  ┐й  так
хочеться жити, вона рветься з цi║┐  закутостi,  з  цих  кам'яних  стискiв.
Станеш iмператрицею - ощасливиш свiт... Чи можна  ощасливити  камiнь?  Над
ним  можна  лише  пiдвестися:  вирвавшись  з-пiд  його   влади,   злетiти,
визволитися, розпростерти крила-руки.
   Вона змахнула руками, блиснув золотий нiж, пролилася ┐┐ молода  червона
кров.
   Подiя, сказано вже, збурила всю учту. В отому ненавмисному пораненнi  -
та ще, зауважмо, право┐ руки лiвою - вчувався недвозначний натяк  на  щось
грiховне й приховане. Може, нетерплячка,  невдоволення,  обурення,  подив,
вiдчай, коли жiнка хоче привернути  до  себе  увагу,  нагадати  про  себе,
виказати палкiсть сво║┐ кровi.
   Бо ж пiшов уже розголос про те, що iмператор не був  з  iмператрицею  в
ложницi, пе сповнив свого мужського призначення, не приборкав, отже,  цi║┐
молодо┐ i, як видно, вельми норовисто┐ русько┐ кобилицi.
   Тому й вибухнули в криковi рицарi, барони, ║пископи,  графи.  Не  могли
перенести такого виклику ┐хнiй мужськiй гiдностi -  германська  раса  була
загрожена, поганьблено найвищi святощi, десятиденна iмператриця  з  одного
лиш скинення оком закоху║ться в прийшлого варвара  в  зеленому  стро┐,  не
ляка║ться виказати сво║ захоплення, забувши про те, що поряд  iз  нею  сам
iмператор!.. Ясна  рiч,  е  святощi  недоторканнi,  iмператриця  так  само
належить тепер до святощiв, хоч дехто й не визна║ справжностi коронування,
бо ж  архi║пископ  Гартвiг  вiдлучений  на  соборi  церковних  сановникiв,
ворожих iмператоровi. Але кара повинна впасти неминуче, i хай  вона  впаде
на голову отого молодого варвара!
   Ревли, репетували, тупотiли, домагалися!  Хрипкi  хрестоносцi  пiвночi,
рицарi  завошивленi,  байстрюки  безiменнi,  виверти  безкорiннi,  харпаки
забезпеченi. Перевертали столи, вiдкидали важкi дубовi  дошки,  вимахували
мечами, хряпали об пiдлогу посудом.
   Пролилася кров iмператорська, тож повинна пролитися й ще чиясь!
   Генрiх гамував квпраксi┐  кров  i  не  мiг  погамувати.  Тодi  пiдвiвся
повiльно й загрозливо, став над ревищем баронiв, з обличчям, набряклим вiд
влади й погорди. Стояв мовчки, без руху, поки все втихло.  Iмператор  сiв,
кивнув послам, щоб говорили, почувся голос Заубуша:
   - Iмператоре, я привiв тво║ посольство  з  Киева.  I  молодий  дзвiнкий
голос руського дружинника:
   - Посли вiд великого князя ки┐вського Всеволода! I не було нiяко┐ кари,
не було винних, нiчого не сталося. Сприйнято належно  благословення  князя
Всеволода, приймано дари, послам дано стiльцi,  виказавши  найвищу  честь;
навiть Журина, яка  пробилася  до  iмператорського  столу  звiдкiлясь,  не
насмiлилася порушити урочистий спокiй хвилини, стояла збоку,  дивилася  на
свого сипа, все в нiй билося й спiвало, мала б умерти вiд радостi, але  не
вмирала, не крикнула, не забилася в радiсному плачi, здолала в собi любов,
горе й надiю.
   Iмператор був радий нагодi  вiдвернути  увагу  вiд  того,  що  сталося,
прийомом послiв, вiддався церемонi┐ з незвичною для нього  ретельнiстю  i,
сказати б, запопадливiстю.
   Вiн найперший з усiх знав, що колись ма║ настати те, що  розблисло  ось
тут яскравими краплями Адельгейдино┐ кровi, вiдмахувався вiд  неминучостi,
намагався  замiнити  пишнотою  i  державними  радощами  ту  радiсть,  яко┐
замiнити нiкому й  нiчим  не  дано.  Можеш  мати  владу  над  щонайбiльшою
кра┐ною, але зупиня║шся безрадний перед однi║ю людиною.  Особливо  болiсне
безсилля перед жiнкою. Вона  ста║  страшнiшою  за  найчисленнiше  вiйсько.
Вiйсько можна розбити - жiнку нiколи. Мабуть, вiн вiдчував це ще  змолоду,
кидаючись  на  жiнок  жадiбно  й  невситимо.  Найвродливiшi  жони  iмперi┐
дарували йому сво┐ розкошi, але запекле змагання за владу забирало  щодалi
бiльше сил, i вiн зненацька вiдчув, що бiльше розполови-нюватися  незмога.
Настало вичерпання, доводилося зосередитися на одному. Вiн  вибрав  владу,
бо вища за повноту життя й усмiх жони гiднiсть володаря. Можна  б  сказати
так: розкошi короткочаснi, гiднiсть вiчна. Тiло стало для нього мерзким  i
страшним, а дух, поранений владою, конав i здригався  i  в  судомах  сво┐х
прагнув довершення чи то найтяжчого злочи